Історія повторюється

червня 15, 2018Загальне

Було це тисячі років тому. Напав на Україну зі сходу Змій Горинич. Вогнем дихали його 12 голів, погрожуючи всім та вимагаючи жертв. Кожного дня мусили давні українці віддавати у жертву змію хлопця чи дівчину. Плач стояв по всій Україні.

Але підростав Котигорошко. Міцніли його м’язи. Зростала його сила. Викували йому ковалі міцну булаву. Взяв він її і став на бій зі Змієм Гориничем. Вогнем дихали 12 голів змія. Спалювали все навколо. На зміну збитій голові виростала нова. Та ось могутнім ударом Котигорошко збив усі 12 голів чудовища. Впав Змій Горинич на землю і пропав. Радість велика прийшла в Україну. А щоб не завойовували її більше Змії Гориничі, побудували українці на сході Змієві вали, величні захисні споруди від зміїв.

Пройшли тисячі років. І от тепер, у 21-ому столітті уже нової ери знову напав на Україну зі сходу московський Змій Горинич. Знову дихають полум’ям його 12 пащек. Знову кожен день забирає він на сході жертвами українських синів і дочок. Знову знущається з українців.

Та підростає Котигорошко. Уже кують йому могутню булаву майстри-ковалі. І стане він на бій з московським Змієм Гориничем. І знищить його, одним ударом зіб’є всі 12 вогнедишних голів.

І прийде мир і процвітання на землю України.

 

Андрій Велесич

 

Богобоязнь

червня 15, 2018Загальне

Українці дуже побожні люди. Особливо лікарі. На вході медичних установ стоять освячені постаменти Матері Божої. Коло них ‑ квіти. У кабінетах лікарів ‑ образи. Стражденними очима дивиться з них Ісус Христос. Світиться доброта в очах Матері Божої з Дитям на руках. Святий Миколай благословляє присутніх на добро. Кожен кабінет освячений священником. Немає місця там зловорожій силі.

Кожен працівник медичної установи (лікар, медсестра, санітар, технік) писав заяву з проханням працевлаштування. Вказував посаду. Знав оклад. Згоджувався з ним своїм підписом. І от, ставши до роботи, раптом вирішив, що цей оклад замалий!  Звичайно працівник повинен звернутися до роботодавця з проханням підвищити оклад. Але наш медичний працівник поступає інакше. Під стражденним поглядом Ісуса Христа, добрим поглядом Матері Божої, за благословіння Святого Миколая він вимагає доплати від пацієнтів, хворих людей, які прийшли до нього по допомогу. На нього в цих, часом дуже хворих людей, остання надія на покращення здоров’я, надія на життя. У них ‑ безвихідь. І вони беруть часом останні копійки від малечі чи пенсіонерів і віддають лікареві. Не завжди отримуючи кваліфіковану допомогу.

І з цими поборами згідні всі ‑ медичні працівники, хворі, священники, які це освячували, Міністерство охорони здоров’я, прем’єр-міністр, президент, журналісти, каральні органи, все суспільство…

А Бог? Ісус Христос? Матір Божа? Святий Миколай? Що кажуть заповіді Божі? Чи вже не карається їх невиконання? Це уже не гріх?

Якесь дивне українське християнство.

Дивне якесь.

 

Василь Йванків

За громадянську позицію чи за «виховання бойовиків»? Із посади викладача звільнили учасника війни на Донбасі

червня 9, 2018Загальне
09 Червень 2018, 15:06

Сергій Тіщенко
Сергій Тіщенко

У Павлограді з посади викладача звільнили Сергія Тіщенка. Чоловіка знають у місті, він брав участь у війні на сході України у складі добровольчого підрозділу, організовував місцеву самооборону, є депутатом міськради і громадським активістом. Упродовж майже шести років він викладав у Павлоградському коледжі Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» предмети «захист Вітчизни» та «фізичну культуру», вів молодіжний патріотичний клуб і, як підтвердили в адміністрації вишу, мав подяки «за визначні заслуги». Сам Тіщенко зазначає, що посадою поплатився через надто активну патріотичну життєву позицію, яка не подобалась керівництву коледжу, а також його опонентам у міськраді. Водночас у навчальному закладі зауважують, що чоловік пішов з посади сам, а в мерії стверджують, що не давали вказівок про звільнення.

«Або заява на звільнення, або звільнення за статтею», – таку усну умову, як розповідає екс-викладач Сергій Тіщенко, перед ним поставило керівництво коледжу, коли виникла конфліктна ситуація. Це сталося одразу після мітингу проти підвищення цін на проїзд у транспорті в місті, у якому брав участь сам Тіщенко та декілька студентів закладу.

«Є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей бойовиків»

Сергій розповідає: ці студенти – повнолітні й пішли на акцію протесту самі. Його ж, як викладача, звинуватили в «залученні». На свою адресу, каже екс-викладач, тоді він почув чимало образливих і несправедливих закидів, у тому числі звинувачення «у вихованні бойовиків».

Звичайно, я, як викладач, маю вплив, бо весь час говорю хлопцям, що треба боротись за справедливість. Але я не закликав їх на цю акцію

«Мітинг проти підвищення плати на проїзд в міському транспорті був санкціонований, всі були попереджені, проблем не виникало. На сесії ми як депутати запропонували переглянути рішення, створити комісію, спробувати вплинути на перевізників. Так, на цьому заході було кілька студентів. Але у жодного з них я не викладаю, я викладаю тільки на першому курсі, а це були старші хлопці, повнолітні», – розповів Радіо Свобода Сергій Тіщенко.

«Звичайно, я, як викладач, маю вплив, бо весь час говорю хлопцям, що треба боротись за справедливість. Але я не закликав їх на цю акцію, інформація була на афішах, в Інтернеті. Ця акція перетворилась на умовне блокування, міський голова переніс засідання, але ніяких порушень закону не було. І от в коледжі мені заявляють: «Ви зірвали студентів»… Я думаю, що їм просто зателефонували з мерії. Побачили, що є ресурс, який працює не на них. Мені сказали, по суті, поставили ультиматум: «Звільняйтесь або звільнимо за статтею. От тут Ви запізнились, у Вас є догана. От у нас є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей «бойовиків» тощо. Я ж сказав: «Колеги, вашими руками зі мною просто хочуть розправитись як з неугодним депутатом», – каже Тіщенко.

Сергій Тіщенко зауважує: невдоволення його активністю в адміністрації коледжу зріло давно. Він переконаний: головна причина – його проукраїнська позиція і певний авторитет серед вихованців. Він також зауважує, що адміністрація коледжу за часів президентства Віктора Януковича відкрито підтримувала «Партію регіонів» і навіть збирала студентів на «антимайдан».

«Коли в Павлограді розпочався активний патріотичний рух, у нашому коледжі якось так затихли. А от з минулого року почались якісь закиди. Торік почали тиснути щодо нашої з хлопцям поїздки до Холодного яру, на Черкащину. Почались якісь заборони, хоча інші викладачі спокійно собі возили студентів на екскурсії. Почали тиснути морально, фінансово. Але я тримався», – каже Тіщенко.

У коледжі його тримала не зарплатня, як для шахтарського міста вона була невелика, зауважує Тіщенко, а цікава робота, можливість спілкуватись з молоддю. Разом з вихованцями створив аудиторію-музей АТО, ходили в походи, проводили таборування. Заради справи, якою горів, був згоден підпрацьовувати поза викладацькою роботою.

Я не тримався за зарплату. У мене була головна мета – виховання молоді

«Я, в принципі, завжди хлопцям казав: «Ви як чоловіки готуєтесь до майбутніх потрясінь, ви готуєтеся до майбутньої війни», бо вже тоді було таке передчуття. Треба розуміти: відсоток тих, хто хотів би займатись військово-патріотичною роботою, невеликий, бо тут треба «пахати». Це тривалі походи, рейди по 20, 30, 50 кілометрів, відвідування військових частин, стрільби. Це цікаво, але це і важко. З 2014 року багато моїх хлопців пішли воювати в АТО, ніхто не спасував. Пишаюсь, що моїм хлопцям знадобилась наша підготовка… Я не тримався за зарплату. У мене була головна мета – виховання молоді», – зауважує екс-викладач.

Міська влада не повинна впливати на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс

Сергій Тіщенко підозрює: вказівку на його звільнення могли дати безпосередньо з мерії. У міськраді Павлограда депутатська більшість – за «Опозиційним блоком», та і сам мер балотувався від цієї політичної сили. Сам же Тіщенко представляє опозиційну до них політсилу.

«Навчальний заклад не повинен контролювати життя студента і викладача поза начальним закладом. Більше того, міська влада не повинна впливати на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс», – зауважив Тіщенко.

«Міський голова не міг давати вказівку»

У Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка», у структуру якого входить коледж, на інформаційний запит Радіо Свобода відповіли: викладача звільнили без тиску, за його власним бажанням, рішення ухвалювала дирекція коледжу.

«Тіщенка Сергія Олексійовича наказом від 15.05.2018 № 24-к звільнено за власним бажанням. Рішення про звільнення керівництво коледжу приймало самостійно, керуючись Положенням Павлоградського коледжу Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», затвердженого наказом ректора університету від 24.04.2018 № 515-л, а саме 6 пунктом: «директор коледжу в межах наданих йому повноважень… призначає на посаду та звільняє з посади працівників», – йдеться у відповіді.

Водночас у виші наголосили, що діяльність університету та його підрозділів «провадиться на принципах незалежності від політичних партій, громадських і релігійних організацій».

У Павлоградському коледжі прохання Радіо Свобода надати коментарі про зауваження до роботи викладача проігнорували. З моменту подання інформаційного запиту минуло три тижні.

Не підтверджують офіційно фактів тиску на колишнього викладача, який є депутатом міськради, і в мерії Павлограда. У відповіді на звернення Радіо Свобода, підписній міським головою Анатолієм Вершиною, йдеться про те, що павлоградський коледж не підпорядкований і не підзвітний мерії. «Як наслідок, міський голова не міг давати вказівку на звільнення особи, яка не знаходиться у трудових відносинах з органом місцевого самоврядування», – мовиться в документі.

Акції на підтримку Тіщенка

Між тим колишні вихованці Сергія Тіщенка та його друзі організували флешмоб «Підтримую Тіщенка»: в соцмережах вони викладають пости та відео. Від Міністерства освіти України вимагають його поновлення на посаді.

До ініціативи долучились активісти в інших містах України.

«Ось вам ситуація для порівняння. 21 травня 2018 року Міністерство освіти і науки оголосило догану ректору Сумського педагогічного університету Юрію Лянному за те, що відправив своїх студентів на практику до окупованого Росією Криму! Ви це можете собі уявити? Людина відправляє дітей до країни, з якою ми зараз воюємо! І йому за це догана! – написав викладач Владислав Дутчак. – Сергій Тіщенко піклується про молодь та захищає Батьківщину – він поганий! Юрій Лянний відправляє дітей до ворога – він нормальний педагог!»

Перемогли Гітлера — переможемо й Путіна!

травня 8, 2018Загальне

Роздуми про роль українців у Другій світовій війні


Віднедавна Україна разом з усім світом відзначає 8 травня як День пам’яті та примирення. Цього дня, о 23.01 за центральноєвропейським часом, в усій Європі припинився вогонь.

Залишається і 9 травня — День перемоги над нацизмом.

Тим часом Росія та її посіпаки, яких чимало й серед тутешніх владців, останнім часом особливо активно монополізують перемогу. От і їхній Путін якось заявив, що «вони» перемогли б у війні й без України.

Що ж, складовою гібридної війни, яку веде проти нас Росія, серед іншого є й замовчування та перекручування ролі України у Другій світовій.

Тут варто зазначити, що, відкидаючи російську «георгіївську стрічку» — символ російських імперських зазіхань — ми жодним чином не відмовляємося від шанобливої пам’яті про співвітчизників, які самовіддано захищали рідну землю в роки Другої світової війни, наймасштабнішої та найкривавішої з усіх 14 тисяч воєн і збройних конфліктів у історії людства.

Олександр Довженко у своєму тривалий час приховуваному владою «Щоденнику» залишив чи не найболючіші роздуми про долю України в тій страхітливій війні.

6 вересня 1945р. він записав:”Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році.

Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни… вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік…

Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі…”

Повернувшись із фронту, всього набачившись, військовий кореспондент Довженко пише: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців… І коли я чую обвинувачення за „Україну в огні“ в націоналізмі, як же гірко і тоскно мені робиться на душі…».

Радянська влада заборонила кіноповість О. Довженка «Україна в огні». Адже загальна «напрямна» тлумачення історії полягала у піднесенні «керівної ролі» московських вождів і нівелюванні значення народів тодішнього СРСР (насамперед — українців) у перемозі. Тим паче не могла бути предметом висвітлення страдницька доля українського народу.

Звідусіль вигнаний, підданий скаженому цькуванню, Довженко з болем напише:”У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступивсь за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею”.

Ми, українці, просто зобов’язані «заступитись за народ свій», у тому числі — всіляко підтримуючи й поширюючи правдиве висвітлення його ролі у Другій світовій. Нині це як ніколи актуально і важливо.

Центр бойових дій на Східному фронті наприкінці 1943 р. перебував на території України. Загалом 1250 днів і ночей наша рідна країна палала у вогненному вирі. Стратегічну операцію вели впродовж п’яти місяців — до 6 травня 1944р. — чотири Українські фронти. Операція складалася з 11 тактичних, серед яких — Корсунь-Шевченківська, що увійшла до історії Другої світової як ще одна Сталінградська битва. Українські фронти брали участь у звільненні Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Австрії, Німеччини. У всіх Українських фронтах українці становили понад 50% бойового складу (в 1-му Українському — до 80%).

Станом на середину 1944р. в Червоній армії воювало 33,93% українців.

Серед командного складу різних ланок, офіцерського корпусу українці становили понад 20%. Понад половину з 15 фронтів очолювали українці.

В армії й на флоті, в партизанських загонах і рухах Опору воювало близько 10 мільйонів українців, понад 60% із них геройськи загинули.

2,5 млн. українців нагороджені орденами і медалями.

2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу; 32 стали двічі Героями. Льотчик-ас майор Іван Кожедуб, родом з с. Ображіївка (нині Сумська область), збив 64 ворожі літаки й став тричі Героєм.

З 4-х повних кавалерів ордена Слави — двоє українців: льотчик штурмового авіаполку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда.

Про визначну роль українців у перемозі над нацизмом свідчить і той факт, що орден Богдана Хмельницького був єдиною радянською нагородою, напис на якій зроблено не російською, як на всіх інших, а українською мовою.

30 квітня о 14.25 у Берліні над Рейхстагом замайорів Прапор Перемоги. Документально участь у цій події підтверджена протокольним документом «Боевая характеристика знамени», за підписами командувача 3-ї ударної армії генерал-полковника В. Кузнецова та члена військової ради генерал-майора А. Литвинова (цитую мовою оригіналу): «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».

Отже, прапороносців було не двоє, як стверджують російські лукавці від псевдоісторії, а троє: українець Олексій Берест, уродженець с. Горяйстівки Лебединського повіту (Харківщина), грузин М. Кантарія і росіянин М.Єгоров. Забезпечили їхнє просування під ворожим вогнем автоматники відділення 19-річного сержанта Петра Щербини, уродженця Запорізької області, який, будучи пораненим, продовжував прикривати товаришів і власноруч прикріпив один з прапорів на колоні Рейхстагу.

Олексій Берест і Петро Щербина були представлені до звання Героя Радянського Союзу, однак українців так і не відзначили. О. Берест посмертно удостоєний звання Героя України. П. Щербина, незважаючи на клопотання земляків, нагороди не отримав.

2 вересня 1945р. в Токійській затоці, на борту американського лінкора «Міссурі» був підписаний акт про капітуляцію Японії, чим остаточно була завершена Друга світова війна. Від імені СРСР цей історичний документ підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, уродженець с. Косенівка Уманського району Черкаської області.

Єдиною жінкою-командиром взводу морської піхоти була українка з міста Новий Буг Євдокія Завалій, яка звільняла Севастополь, брала участь у штурмі Сапун-гори, висаджувалася з десантом у Констанці, Варні, Бурґасі.

Багато українців воювало проти нацистської Німеччини в складі інших армій. У канадській — близько 45тисяч, армії США — 80тис. (з них 40 тис. брало участь у висадці американських військ у Європі). 70% чехословацької бригади генерала Людвіґа Свободи становили українці. 120 тисяч українців воювало у Війську Польському, понад 5 тисяч — у Франції.

Франузи вдячно памятають героя Руху Опору «Базиля», чи Борика — так вони називали Василя Порика, українця з с. Соломирка на Вінничині. На чолі партизанського загону він боровся з окупантами у Північній Франції. 22 липня 1944р. разом зі своїм товаришем Василем Колесником потрапив у засдіку і був розстріляний німцями. (1964р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу).

Героїчну боротьбу проти нацистського та більшовицького режимів вела Українська Повстанська Армія. Понад 100 тисяч воїнів УПА, тобто кожен четвертий, загинули за Україну.

24 жовтня 1945р. за особливий внесок у перемогу над нацизмом Україна отримала право стати однією із 50-ти держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Насамкінець повернуся до геніального нашого Довженка, який ще 1942р. попереджав про небезпеку «приватизації» перемоги «братнім російським народом» на чолі зі Сталиним, чиїм наступником відверто вважає себе Путін: «Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча і нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася на священну реліквію переможця. Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого. народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критикуванню…

Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться по жирним прифронтовим установам, все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі, замість сильних срак…”

Відсутність у нинішній Росії героїв, на яких влада могла би орієнтувати суспільство, змушує придворних істориків та пропагандистів привласнювати звитяжне минуле інших народів, імена та подвиги їхніх героїв. Насамперед — українців.

Нам чужого не треба — ми своїм пишаємось. А про те, що пишатися нам є ким і чим, свідчить уся наша славна історія — від часів Руси-України до теперішньої звитяжної боротьби проти окупантів у Донбасі.

Тож можемо з усією впевненістю сказати: «Перемогли Гітлера — переможемо й Путіна».

Святослав Стегней, доброволець

квітня 21, 2018Загальне

У Рівненському суді над Стегнеєм появилась одна обставина: свідчення з нього вибивали. Є відеозапис. Проте суд цього до уваги не бере.

Колишньому добровольцю продовжили термін тримання в Дніпровській психіатричці

21.04.2018 00:15   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Цього тижня  у Рівненському міському суді відбулося ще одне судове засідання у справі Святослава Стегнея. І знову пустопорожнє. Адже обвинувачуваний – недавній боєць Нацгвардії Святослав Стегней – вже п’ятий місяць з постконтузійним синдромом без документів і без доведення його вини в інциденті на вулиці Спартака у серпні 2017 р. (там вибухнула граната в кімнаті квартиронаймача гр.. К-ка) перебуває в Дніпровській психіатричній лікарні з суворим режимом. А так званий потерпілий К-ко  на суд знову не з’явився і невідомо де подівся, бо кажуть, що в Рівному його нема. Двох головних свідків (теж квартирантів з кримінальним минулим, як і потерпілий) також не знайдено і на суд не доставлено.

Скільки ще за таких обставин тягтиметься цей безглуздий суд, який зайшов у глухий кут? Ніхто з простих смертних того не знає, що собі думають-гадають суддя з прокурором. Мабуть їм вигідно тягти справу до безкінечності. А сльози матері на суд не впливають. Тож на її прохання, як представника обвинувачуваного – віддати сина (якщо він неосудний – то їй на поруки, або ж помістити  вчорашнього бійця в нормальну клініку, а не карального закритого типу) не зважили та знову продовжили термін тримання Стегнея в тому ж таки закладі, де його не лікують, а знищують, як фізично, так і морально – до літа.

Не зважили і ще на одну обставину, дуже і дуже в цій справі вагому.

В проміжку часу між попереднім, березневим і цим, квітневим, судовими засіданнями хтось невідомий передав Тамарі Ахмедовій через інших також невідомих осіб диск із записом сцени допиту Святослава Стегнея слідчими в камері-одиночці рівненського СІЗО 18 серпня 2017 року (диск на визначене місце принесла дитина). Його жорстоко б’ють, він не володіє однією рукою, тримається за ребра, йому не дають спати, над ним глумляться й розпинають морально. І у такому стані – побитого й змученого змушують себе обмовити, зізнатися в тому, що це він кинув гранату буцімто з ревнощів.

Тамара Ахмедова, яка після перегляду цього відео геть втратила сон (їй відомі імена катів її сина), повідомила суду про наявність у неї цього запису, що це проливає світло у справі. Проте записом зацікавився лише представник уповноваженого з прав людини та попросив надіслати диск негайно. А суду чомусь нецікаво. Порадили змученій жінці, яка живе на півторатисячну пенсію, виділяючи з неї на посилки синові, подавати новий позов до суду, наймати нових адвокатів, бо це, мовляв, зовсім інша справа. Не виключено, що вона так само ходитиме по колу, як і ця…

Проте самій Тамарі Ахмедовій, як представнику несправедливо обвинувачуваного її сина-воїна, цей запис тільки підтвердив те, в чому вона й сама була переконана. Їй зрозуміло тепер, чому суд скликали негайно, зразу ж наступного дня 19 серпня 2017 р., а її про це навіть не повідомили. І доводити вже нічого не треба, бо ж обвинувачуваний, мовляв, сам про все зізнався.  Ось чому два місяці по тому її, матері, не допускали до нього на побачення. Ось чому біля двох місяців її не призначали його представником, хоча мали б це зробити зразу ж наступного дня після того, як вона принесла висновок психіатричної експертизи психіатрів з Києва з його діагнозом.

Призначили лиш тоді, коли сина вже вивезли з Рівного.  Вивезли так поспішно, немов викрали. Спершу повезли до Львова, а там, отримавши новий висновок експертизи з додатком до діагнозу слова «хронічна» – у Дніпро. Чому не до Острога чи Тернополя, а саме до Дніпра, в психіатричну лікарню з особливо строгим режимом, звідки з такими діагнозами вже не виходять? Яка така нагальна була в тому потреба, щоб завезти Славу Стегнея якнайдалі від дому? Хіба він за гратами комусь такий небезпечний? Чи так хвилювалися за його здоров’я? Чому так потрібно було, щоб хвороба була хронічна? Повезли без посвідчуючих особу документів, без необхідних речей, одягу. Як бомжа, чи то пак хронічного дурника, який не є особистістю, тобто ніким. Що людина, а що річ – однаково. Якщо й пропаде, то ніхто ні за що відповідати не буде.

При цьому абсолютно бездіяв або ж діяв далеко не на користь свого підзахисного, сховавши від суду позитивну характеристику на обвинувачуваного з його частини та не бажав розмовляти з його представником – матір’ю, не відповідав на відчайдушні її дзвінки приставлений судом адвокат.

Після того, як Тамара Ахмедова таки домоглася усунути його від справи, двом новим адвокатам, яких вона найняла сама, доводиться приходити знову й знову в порожню залу, бо свідки на запрошення до суду не реагують, та й визнаний потерпілим чоловік також на суд не приходить. Невже цей факт нікому ні про що не каже?

Справді чесні слідчі й судді, які ретельно визбирують  всі деталі й нюанси та вишукують свідків навіть у інших країнах, під іншими іменами, знаходять у найнемовірших схованках, щоб оправдати невинну людину – виходить, є тільки в кіно. А в житті, виходить, все навпаки.

 

Вони складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть який образок вкласти їм у натруджені руки…. Діти починають приїжджати частіше.. Сусіди щоранку дивляться, чи ще йде дим з комина…

березня 26, 2018Загальне

27.12.2017 by Avtor

Сільські жінки вмирають, як квіти… Без метушні, без істерики, тихо і гідно.
Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, “де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне”. Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки… Сообщает http://www.replika.in.ua/
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.
Рідко яка жінка йде зі світу на самоті.Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. жартують з такими самими старими:” Коли йдемо по черешні,Ганно?” Це такий евфемізм смерті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років.Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все впорядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро. На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліає. Люди стали байдужіші, серце в них б”ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті.Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б , аби вона вмерла разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір”ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшої знаку уваги.Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то “шароварщина” і не “хуторянство”. Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутиннях простенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою…
Я збирала золото осені – горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.
давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора…

 

 

Етюд львівської письменниці Галини Пагутяк.

Олійник Борис :: ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви мамо?! –
сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? –
онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою –
злетіли увись рушники.
“Лишайтесь щасливі”, –
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Uncategorized 27.12.2017 by Avtor

Поїзд Дніпро – Одеса, те, що сталося цієї ночі я буду пам’ятати все своє життя

березня 2, 2018Духовність

Пишу з поїзда Дніпро – Одеса. За вікном ніч. Зі мною в купе їде хлопець мого віку – боєць з АТО. Сором’язливий хлопець, заходячи вибачився, що одяг пропах димом. Такий собі подих війни.

Хлопець виглядав втомленим і заснув першим. Знаєте, він говорить уві сні. Ні, я неправильно висловився, він скрикує уві сні. І це страшно. Страшно те, як і що він скрикує. Від сором’язливого хлопця не залишилося і сліду. У його сні йде бій.

Хочеться стиснутися і сховатися від цих коротких строгих пронизуючих фраз. Страшно навіть уявити, що йому довелося бачити в реальності і що зараз відбувається в його сні. Для мене цей страх всього на одну ніч. Для нього – на все життя. Ком в горлі від безсилля що не-будь змінити. Соромно що між нашими реальностями прірва.

Я зараз, напевно вперше, по-справжньому відчув сенс фрази “захисник Батьківщини”.

Як же ми зобов’язані цим хлопцям за наш солодкий сон. Нехай навіки не знають спокою ні на цьому світі, ні на тому ті, хто винен в цій війні. Нехай якнайшвидше це все скінчиться…

 

«Варшавська мелодія» і «мовчання ягнят»…

лютого 21, 2018Політика, Суспільствознавство

Подальша проповідь пацифізму і незастосування сили призведуть до втрати всієї України

Ігор Лосєв

9 лютого, 2018 – 13:01

Певна річ, телеефір був переповнений реакціями на черговий «подвиг» польських політиків, які на тлі приреченої пасивності офіційного Києва штампують один антиукраїнський закон за іншим. З нашого ж боку лише жалюгідне бекання політологів, що благають про компроміс. Господи, який компроміс? Нам на очах у всього світу плюють в обличчя й ведуть проти нас повномасштабну ідеологічну війну. Київські політологи бояться будь-яких адекватних кроків у відповідь і лякають у разі них «відкриттям другого фронту». Але цей фронт кже відкритий Польщею проти України. І ще велике питання: про що варшавські вожді можуть за нашою спиною домовитися з Москвою. Останній «перл» польського сейму оголошує поза законом український націоналізм, головним гаслом якого виступає: «Українська Самостійна Соборна Держава». Відповідно, сейм продемонстрував свою позицію й щодо нашої держави. Якщо національно-визвольний рух нашого народу на західних землях України був незаконним, якщо боротьба за український статус Галичини й Волині була злочинною, то наступним кроком будуть територіальні претензії Варшави на ці землі. Польща піде до кінця, не наражаючись на опір. Цілком реально, що спробує взяти нас за горло, вимагаючи реституції за все, що її громадяни втратили на окупованих Польщею українських територіях.

Президент Порошенко й міністр Клімкін, ще три роки тому, проковтнувши перші антиукраїнські закони, відкрили ворота для польської ідеологічно-правової експансії на схід. Це була колосальна помилка. Як сказав свого часу Бонапарту шеф таємної поліції Жозеф Фуше: «Сер, це гірше, ніж злочин, це помилка». Якби з самого початку дали жорстку українську відповідь, Польща зупинилася б, вона завжди зупиняється, наразившись на відсіч.

На телеканалі «Прямий» говорили якраз на цю тему: Матвій Ганапольський запропонував відреагувати на польську законодавчу агресію ухваленням дзеркального українського закону. Тут-таки переполохався Микола Вересень, мовляв, тоді почнеться експансія. Це типовий зразок  малоросійського мислення: терпіти будь-які плювки у пику, сподіваючись, що у кривдника закінчиться слина. Не закінчиться. Ескалація вже триває саме внаслідок відсутності жорсткої відповіді з боку України.

Варшава перетворюється на європейську й навіть світову столицю скандалів, причому цілковито штучних, що виникають з нічого. Окрім нас Польща встигла зіпсувати відносини з Німеччиною, Литвою, а тепер уже з США, Ізраїлем і навіть Швецією, якій теж щось пред’явили щодо подій XVII століття. Так можна й до палеоліту дійти. До речі, Європейський Союз порекомендував польській владі відхилити «антибандерівський закон».  Ізраїль (теж незадоволений юридичними новелами у Варшаві) заявив про можливе відкликання свого посла. Що ж, це гідна поведінка держави, що себе поважає. А чому Київ досі не відкликав свого посла в Польщі Андрія Дещицю хоча б для консультацій?

Ще раз  переконуємося, що нинішня влада не здатна захистити Україну. Порошенко, Парубій, Клімкін обурюються в інтернеті рішеннями Польщі. Це я можу обурюватися як приватна особа, а ці пани мають владу, яку зобов’язані застосовувати на користь України. Де наші закони проти польського шовінізму й колоніалізму? Де кримінальна відповідальність за заперечення польських державних злочинів проти українців?

На «112» генерал Олександр Кузьмук теж торкнувся гострої теми. Виявилося, що він головним винуватцем погіршення відносин з Польщею вважає Володимира В’ятровича. Щоправда, коли ведучий нагадав генералові про якусь його участь за часів Януковича в петиції групи депутатів із закликом визнати волинські події 1943 року геноцидом поляків з боку українських формувань, пан Кузьмук ухилився від обговорення цього слизького питання. Потім перейшли на тему Криму, й генерал дуже обурювався тим, що в українській армії не було територіальної ротації, а військові частини в Криму на 80% складалися з кримчан. Щоразу на цьому місці пана Кузьмука підводить пам’ять. Він забуває, що територіальний принцип формування ВСУ був запроваджений за часів міністра оборони Кузьмука й верховного головнокомандувача Кучми, що й призвело до того, що замість єдиної армії ми отримали армії регіональні, які перебували під великим впливом місцевої влади. 2014 рік показав, до чого це призводить… Вірний соратник Кучми висловив глибоке неприйняття «національних дружин», у яких одразу угледів «фашизм». При тому, що там чимало людей, які захищали Україну на сході. Така-от презумпція винуватості…

Але не лише генералові Кузьмуку не подобається Інститут національної пам’яті і його директор. На «Прямому» днями Євгеній Кисельов зібрав групу українських журналістів, які висловили свою неповагу Володимиру В’ятровичу. Їм хочеться, щоб у воюючій країні не було обмежень. Між іншим, не так давно на «112»  ведуча Ганна Степанець скаржилася московському лібералові Леоніду Гозману на Україну, мовляв, вона опинилася у списку «Фрідом Хаус» серед лише частково вільних країн. Треба віддати належне Леоніду Гозману: він популярно пояснив пані Степанець, що під час війни країна не може бути повністю вільною через природні й необхідні обмеження прав і свобод. А що, Степанець сама додуматися не могла? Так складно?

Володимир В’ятрович, на мою думку, за всіх претензій до нього (інколи справедливих) робить важливу й корисну для країни справу. І він виступає своєрідним індикатором. Якщо його знімуть з посади, це свідчитиме про те, що влада повертається до ідеологічних традицій Кучми і Януковича, до тотальної проросійськості, до плазування перед імперією. І те, що кілька телеканалів почали кампанію цькування В’ятровича, — дуже поганий симптом.

У студії «Еспресо-TV» у Антона Борковського прозвучало цікаве інтерв’ю російського адвоката Марка Фейгіна, на думку якого Україна стає сприйнятливою до проросійської пропаганди, а українська влада — слабка. Особливо вражений був Фейгін провокацією телеканалу ZIK з інтерв’ю колишнього стовпа режиму Януковича Андрія Портнова. Фейгін вважає, що всі жертви Майдану були марними, якщо такі, як Портнов, можуть вести публічну демагогію. Важко не погодитися з оцінкою, яку адвокат дав нашій владі: «нерозторопна, незграбна й підкупна».

Що стосується російської пропаганди в Україні, то тут потрібен відповідний закон про її заборону. І діяти треба, як зазначив Фейгін, жорстко, не звертаючи уваги на крики із Заходу й Сходу. Ну, щоб так діяти, треба мати чисту кредитну історію. Чи є така у наших лідерів? Питання риторичне…

А на «Громадському ТБ» обговорювали питання, чи варто під час війни надавати слово тим 10—15% наших співгромадян, які хочуть, щоб нашої країни не існувало. Для «Громадського» це питання, що потребує дискусії…

Журналіст каналу пан Сайчук повідав про цікавий випадок: у Крутах під час відкриття пам’ятника героям через станцію Крути проїхав потяг з емблемою РЖД — «Российские железные дороги». Це символ нашої нинішньої влади: патріотична риторика й далеко не патріотичні вчинки. Схоже на те, що Україна вразлива перед агресором, як і 100 років тому.

А на «112» нардеп Юрій Левченко повідомив, що за рік імпорт з Російської Федерації до України збільшився на 40%. Це так наша влада воює з агресором? Саботаж. Причому імпортують з РФ не лише газ і ядерне паливо, а й каву (це відколи в Росії вирощують каву?) і пиво. А ми висуваємо претензії Заходу за недостатні санкції. Захід усе чудово бачить і явно дуже для нас не старатиметься. Навіщо? Якщо російський бізнес пречудово почувається в Україні й значною мірою контролює нашу економіку. «Еліта» в Україні сподівається, що Захід за неї виграє цю війну. Такого не буде. А тактика безконечного сидіння в окопах без рішучих дій себе не виправдає. У рухомому рядку на одному з каналів прочитав заяву нардепа й глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «Без застосування сили Крим не повернути». Це правда. Усі казочки про дипломатичну й економічну діяльність, за допомогою якої буде відновлена територіальна цілісність, є вигадками тих, хто нічого повертати не збирається. А до чого призводить незастосування сили, ми вже бачили: у Криму 2014-го це призвело до втрати півострова, в Донецьку й Луганську до втрати цих міст і ОРДЛО.

Подальша проповідь пацифізму й незастосування сили призведуть до втрати всієї України.

А Степан Хмара у студії Сергія Руденка на «Еспресо-TV» нарікав, що досі не розірвані угоди про співпрацю між СБУ і ФСБ РФ, між МВС України і МВС РФ. Звучить, звісно, приголомшливо, але важко багато чого з того, що у нас відбувається, пояснити чимось іншим. На думку пана Хмари, сьогодні при владі в Україні не державники, а гендлярі. А УПЦ МП — це п’ята колона Москви, де «смотрящим» є нардеп Новінський (так оцінив його в публічному виступі й ієрарх Київського патріархату Евстратій Зоря). Степан Хмара переконаний, що президентом України має стати патріот, який думає про країну, а не про свої особисті інтереси, не про своє самозбереження… Де ж такого узяти? На нашому політичному полі, випаленому дотла олігархічною пропагандою…

Ігор ЛОСЄВ

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

Ющенко дійсно був отруєний, а Чорновол забитий до смерті, – екс-прокурор зробив сенсаційну заяву, яку приховували від нас роками

лютого 21, 2018Загальне, Історія

Лютий 20, 2018 admin СУСПІЛЬСТВО

Вісім років тому, 7 вересня 2009 року, тодішній президент України Віктор Ющенко заявив, що розслідування справи про його отруєння в 2004 році (імовірно, 5 вересня) завершено, назвав навіть тих, хто, на його думку, підозрюється в цьому злочині. “Розслідування завершене, прокуратура залучила близько тисячі свідків. Я сам кілька разів ходив до Генпрокуратури давати свідчення. Не дали свідчення ряд народних депутатів, серед яких і лідер опозиції Віктор Янукович”, – сказав тоді Ющенко. За його словами, люди, які безпосередньо організували його отруєння, знаходяться вже чотири роки (на той момент) у Москві. “Я тричі звертався до президента Росії і просив, щоб їх допитали українські слідчі. Слідчі готові провести допит в нашому посольстві в Москві. До підозрюваних відносяться колишній заступник голови СБУ, кухар і особа з обслуговування. Ці всі люди знаходяться в Москві”.

Але все виявилося не так просто. У 2010 році президентом став Віктор Янукович, а справу про отруєння Ющенка забрали у тих слідчих, що його вели раніше, і передали іншим. З тих пір єдиною інформацією, яку видало керівництво ГПУ, були заяви тодішнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого зама Рената Кузьміна про те, що, мовляв, треба провести допекспертизу крові Ющенка, але екс-президент наполегливо від неї відмовляється. Тому справа і не рухається далі, не названі ні виконавці, ні замовники отруєння. Та й саме отруєння діоксином почали ставити під сумнів навіть колишні соратники Ющенка… Так ця “діоксинова таємниця” і зависла досі, справа, як повідомило джерело в ГПУ, є, але розслідується мляво.

Щоб зрозуміти, що ж в заплутаній і складній справі про отруєння правда, а що брехня, ми звернулися до колишнього заступника генпрокурора Миколі Голомші, який курирував слідство в найуспішніші його моменти, до 2010 року. Заодно попросили прокоментувати і ряд інших резонансних, але до цих, на думку багатьох, не розкритих справ. Ось що ексклюзивно для “Сегодня” розповів Микола Ярославович.

– Коли в 2010 році справу про отруєння Ющенка у мене, як у куратора, забрали і передали іншому замгенпрокурора (Ренату Кузьміну), слідчо-оперативна група під керівництвом Галини Климович вже багато чого зробила і активно рухалася до розкриття цього злочину. По-перше, точно встановили, що отруєння було, незважаючи на всі чутки навколо цього. Однозначно було отруєння, що доведено дослідженнями крові Ющенка в п’яти країнах приблизно 15-ма незалежними фахівцями. Всі дали однакову картину наявності діоксину в крові. Тобто отруїли саме діоксином! І п’ять томів справи було присвячено тільки перевірці реальності і правильності цих експертиз, зокрема чистоті процесу забору крові у пацієнта, її контейнеровкі і доставки до місця дослідження. Також наслідком були допитані всі експерти і лікуючі лікарі, які відстежували динаміку виведення діоксину з крові Ющенка.

Підведу підсумок: матеріалами справи було доведено отруєння Ющенка діоксином, це підтверджувалося поруч експертиз. Тому вважаю невмотивованими і нічим реально не підкріпленими заяви колишнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого заступника Рената Кузьміна про нібито необхідність проведення ще однієї експертизи крові Ющенка. Справа в тому, що, за нормами процесуального законодавства, щоб провести повторну експертизу чогось, повинні бути вагомі підстави, сумніви в достовірності попередніх досліджень. Але цього не було, бо немає ніяких причин сумніватися в цілому ряді експертиз, проведених висококваліфікованими фахівцями різних країн. До речі, Ющенко ж не тільки один раз здав кров для проведення всіх цих експертиз, а й регулярно здавав її лікуючим лікарям, які відстежували динаміку виведення діоксину з організму. І все це теж зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. Так що ні процесуально, ні за змістом причин для нової експертизи не було, були лише голослівні заяви колишніх керівників ГПУ, що переслідують якусь свою мету.

Між іншим, у 2010 році у мене ж не тільки справу щодо отруєння Ющенка забрали, але і ряд інших резонансних справ. Наприклад, справа про вбивство В’ячеслава Чорновола (а я впевнений, що його вбили, можливо, кастетом, про це свідчать об’єктивні докази, про які скажу пізніше). Забрали справу Володимира Івасюка, про який мені слідчі доповідали: медики вказують, що повісили його вже мертвим (ваша газета недавно про це докладно писала), і справа про вбивство Георгія Гонгадзе, після того як ми знайшли голову журналіста і зловили головного виконавця, Олексія Пукача . Все це передали під кураторство Ренату Кузьміну.

Але повернемося до справи про отруєння Ющенка. СОГ відпрацювала всі реальні версії, ну, майже відпрацювала, потім у нас справу забрали. Була версія харчового отруєння, була версія про отруєння людьми з близького оточення Ющенка, версія отруєння спецслужбами, версія про отруєння під час вечері на дачі відомої вам людини або на вечері за пару годин до того… Всі версії методично, крок за кроком, перевірялися слідством. Відслідковувався і телефонний трафік, і пересування будь-яких людей, які потрапляли в поле зору слідства з тих чи інших причин. Був у підсумку відкинутий ряд версій, в тому числі про харчове отруєння або про якихось випадкових причинах отруєння. Залишилася головна версія – про навмисне отруєння шляхом введення в організм Ющенка діоксину допомогою підмішування в їжу або напої. І ось у цій активній фазі розслідування слідство було зупинено, матеріали у нас забрані. Говорити зараз про якісь персоналії, причетних до отруєння, недоцільно, слідство адже не завершено. Але точка тут не поставлена, наприклад, у версії про можливе отруєння на дачі відомого людини. Особисто я не можу її виключити або підтвердити, оскільки для цього мають бути відповідні підстави. Тобто слід було завершити слідство за тим планом, який у нас був. Але, на жаль, нам не дали цього зробити. Хоча можу сказати, що за цією версією всі необхідні люди були допитані. Але слідство – це ж не тільки допити, це симбіоз роботи слідчих, оперативників, аналітиків. А що саме з’ясували слідчі, це, звичайно, дуже цікаво, але публічність тут може завдати шкоди справі. Такі відомості можуть стати публічними тільки після винесення остаточного рішення у справі, так що зараз говорити про подробиці рано. Можу поки лише сказати, що отруєння, за однією з найреальніших версій розслідування, сталося саме 5 вересня 2004 або десь дуже близько за часом. Додам, що слідство має бути обов’язково продовжено, бо відсутність невідворотності покарання винних може бути спокусою скоювати злочини і надалі, керуючись сталінсько-ленінськими принципами усунення від влади неугодних людей. Якщо зійшло з рук один раз, то можна спробувати і другий, третій… З цієї точки зору слід наполягати, щоб була дана відповідна оцінка не тільки отруєння Ющенка, але й іншим політичним злочинам: вбивству Івасюка, Чорновола, Гонгадзе, щоб всі причетні понесли покарання .

СПЕЦСЛУЖБИ. Розслідувалася, в числі інших, і версія про причетність до отруєння Ющенка російських спецслужб. Ряд людей в рамках цієї версії були допитані, зокрема нині покійний російський опальний олігарх Борис Березовський. Взагалі, якщо відійти від справи щодо отруєння, можна багато різних припущень зробити і з нинішніх подій, зокрема по серії загадкових смертей. Це і Пеклушенко, і Чечетов, і Бузина, і Валентина Семенюк… Трохи раніше – Кирпа і Кравченко… Загалом можу сказати свою думку: слідчі органи нашої країни за своєю ментальністю, ще радянською в основному, не здатні розслідувати злочини, зокрема вбивства, які є продуктом спецоперацій професіоналів. Йдеться про чітко сплановану і виконану структуру спецоперації, яка, за своєю суттю, є така, що завжди дає привід людям сумніватися: а чи так було діло? Звідси безліч чуток, які на руку спецслужбам. Адже варто фахівцям вкинути певний інформаційний привід або слух, і всі повірять, що справа була так, хоча насправді це далеко від істини…

Коли слідство відпрацювало все оточення Ющенка, всіх, хто міг мати доступ до нього, спіткнулося на… Януковичі. Допитати його – це була просто істерика, неможливо було витягнути його на допит. Вже й Балогу (тоді главу Секретаріату президента) допитали, і навіть самого президента Ющенка, а Януковича не змогли. Я готовий був сам особисто його допитати, але не вийшло. А незабаром справу у нас забрали… Тому можу сказати: версія про можливе відношенні до отруєння Ющенка прихильників Януковича так і не відпрацьована.

Яка взагалі була задумка у організаторів отруєння, можна поки лише припускати. Ну, по перше, Ющенко мав привабливий зовнішній вигляд, що зовсім важливо в політиці взагалі і в ході передвиборної кампанії зокрема. Тому могли хотіти споганити його зовнішність, зробити з нього фігуру, на яку неприємно дивитися, надати, як би сказати, вовчий вигляд. Хто ж за такого голосуватиме? Це раз. По-друге, хотіли, можливо, вивести його фізично з передвиборного процесу, щоб він провів весь цей час на лікарняному ліжку. І по-третє, доза діоксину була такою, що представляла загрозу самого життя Ющенка. Може, в цьому полягала мета отруйників: вбити кандидата в президенти. Тому і в кримінальній справі злочин кваліфікується статтею КК, яка передбачає замах на життя Ющенка, як державного діяча.

Процес виведення діоксину з організму людини дуже довгий, але може різнитися залежно від лікування і від імунної системи потерпілого. Але сам препарат діоксин дуже стійкий і виводиться в будь-якому випадку довго, роками.

Застілля Ющенко 5 вересня 2004 року

  1. Дегустація “самопального” коньяку у жителя Чернігова, колекціонера ікон (двічі судимого) Валентина Шура (той запросив давнього знайомого, Ющенко, пом’янути покійну дружину). Тривала приблизно з 15:00 до 15:30. Були присутні Євген Червоненко, Давид Жванія, Віктор Пинзеник та інші. Першим дегустував Червоненко, потім Шур налив трохи (за його словами, грамів по вісім-десять) собі та Ющенку, іншим – по повній чарці. Зовсім закушували. Ющенко взяв залишки в пляшці з собою (що з ними зробив – невідомо).
  2. Вечеря у співвласника “Фокстроту” Олега Головіна (дача в Пирново, під Києвом). Крім Ющенка були присутні Давид Жванія, Євген Червоненко, Олексій Івченко, Головін з сином, Віталій Гресько (виконавчий директор “Фокстроту”), також з сином, режисер Віталій Кокошко і Томаз Цинцабадзе (друг Жванії). Організатором (і учасником) вечері був інший співвласник “Фокстроту”, Володимир Шульга, пізніше померлий за дивних обставин у міліції. Їжу для вечері привезли з Києва. Замовили суші в японському ресторані “Токіо”, а також форель з раковими шийками в ресторані “Діксіленд”. Все запакували там же, а потім просто розклали по тарілках, стверджував Шульга. Пили французьке вино, віскі, коньяк (хто що). Вечеря тривала приблизно з 21:00 до 22:00.
  3. Вечеря у Володимира Сацюка (дача в Осокорках, під Києвом). Були присутні Віктор Ющенко, Давид Жванія, Ігор Смешко, Володимир Сацюк. На стіл подавав помічник Сацюка Тарас Залеський. Окремо від них сидів (в машині, потім у будинку) Томаз Цинцабадзе, який був за кермом машини, що привезла Ющенко. Вечеря тривала приблизно з 23:00 до 02:00. Їли раків, плов, самсу (пиріжки з баранячим м’ясом), фрукти. Пили пиво, горілку (“Президентський стандарт”, 2 пляшки по 0,7 літра), пляшку коньяку, пляшку віскі (літрову).

РОЗВАЛ СИСТЕМИ. Режим Януковича дуже старався знищити напрацьовану систему розкриття злочинів, зокрема замовних вбивств. Наприклад, передали розкриття органам МВС, які завжди відрізнялися надмірною завантаженістю, а тому часто – поверхневим підходом. Ліквідували також професійний інститут криміналістів в органах прокуратури як таких. Тепер немає прокурорів-криміналістів, які раніше вели всю статистику вбивств, напрацьовували базу даних і методику розслідування, мали механізм надання допомоги слідчим і контролю за розкриттям таких злочинів. І самі криміналісти входили до складу слідчо-оперативних груп, дуже професійно допомагаючи в розкритті. Все це було знищено, ще починаючи з 2005 і до 2010 року, поки Янукович був навіть не президентом, а прем’єром. А в керівництво ГПУ, не без допомоги демократичних сил, увійшли в основному ставленики регіоналів. Досвід прокурорів-криміналістів навіть не був використаний, їх просто викинули на вулицю. Був знищений і інститут кримінології, який займався вивченням причин і умов вчинення злочинів та корупції. На рівні держави був цілий інститут кримінології, як окрема установа, який сьогодні практично зведений до нуля. Ми не чуємо від нього ні порад, ні законодавчих ініціатив…

КРАВЧЕНКО І КИРПА. Що стосується загибелі Кравченка, то я не можу відкинути версію, що це не було самогубством. Навіть якщо згадати його розповіді про спробу самогубства черкаського глави міліції, то Юрій Федорович говорив, мовляв, генерал не знав, куди стріляти, щоб убити себе, а ось він, Кравченко, це знає. Але зробив два постріли… А з іншого боку, щоб людину відключити, досить удару в підборіддя силою 20 кг або злегка вдарити ножем в кістку (буде шок). А тут Кравченко після першого пострілу отримав удар в кістку силою в кілька тонн. І не відключився? Є запитання… Особисто я вважаю, що два постріли в себе Кравченко сам зробити не міг. Але, повторю, наші криміналісти не готові розкривати злочини спецслужб. Як і не готові розкрити серію вибухів останніх років по країні (наприклад, у Вінниці, у Миколаївській та інших областях). Однаковий спосіб, схожий почерк, а результату немає …

У будь-якому розслідуванні є суб’єктивний і об’єктивний фактори. Якщо говорити про фактичну сторону справи, то я не раз говорив зі слідчими і прокурорами у справі про загибель Кирпи, всі вони наполягають на самогубство. Але слід пам’ятати, що за фігура був сам екс-міністр. Це була потужна, легендарна особистість, дуже багато знала різних секретів, в тому числі про фінансові потоки в державі. Знав він, швидше за все, і про рух коштів в ході передвиборної кампанії президента в 2004 році. І якщо комусь знадобилося його усунення, то це могла бути тонка спецоперація, одна з тих, які, як я вже казав, у нас розкривати не вміють. Такі професіонали в світі є. Я не займався безпосередньо організацією розслідування загибелі Кірпи. Але коли, багато пізніше самої загибелі, одного разу зажадав до себе матеріали розслідування, то генпрокурор їх у мене тут же забрав… Називати його не хочу, не в ньому справа. Однак такий факт був.

ЗАГИБЕЛЬ ЧОРНОВОЛА. Думаючи про цю справу, задаю собі питання, на яке немає відповіді. Що таке ДТП? Це одномоментний удар. У Чорновола ж на потилиці знайшли чотири лінійних пошкодження, хоча позаду нього ніяких перешкод не було. Навіть якщо він в останній момент повернув голову, все одно пошкодження повинні бути отримані одночасно, в момент удару. А там не так. Експерт фізико-технік пояснив, що удари були завдані послідовно. Що це означає? Якщо пошкодження (лінійні, однакові за формою) нанесені одночасно, коли сталося ДТП, то “павутинки” на кістці будуть розташовуватися відповідним чином і ніяк інакше. Якщо ж удари нанесені послідовно, то “павутинки” як би переламуються і носять суто індивідуальний характер, не такий, як у першому випадку. Це закони фізики, тому – об’єктивно. Експерт на цій підставі стверджував, що удари нанесені тільки послідовно: перший, другий і т. д. Тоді питання: як таке могло статися під час ДТП? Тому ми зі слідчими висунули версію, що Чорновола добивали після ДТП. Тим більше виявилися свідки, які начебто бачили якихось людей на місці аварії… І потім слідство стикалося з неймовірними труднощами і перепонами, нам не давали працювати. Потім пішла містика, стали вмирати ключові фігуранти справи… А скільки питань залишилося з цієї вантажівки, звідки вона узялася і чому розверталася? Все це знову-таки нагадує дуже спецоперацію, у світі навіть є назва для подібних операцій – “Таран”. Всі гинуть, і кінці у воду… А якщо не гине той, кого “замовили”, то його добивають… У випадку з Чорноволом, думаю, це були удари кастетом. І наше слідство активно просувалося в цій справі, але… Як я вже говорив, справу у нас забрали.

Джерело

 

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

лютого 21, 2018Духовність, Історія

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

18 лютого — день народження Великого Українця, уродженця Оклахоми, який присвятив своє життя дослідженню Голодомору та іншим злочинам більшовицького режиму

Валентин Торба

16 лютого, 2018 – 11:35

«Джеймс Мейс і концепція постгеноцидного суспільства», — під таким заголовком 21 лютого в Чернігові відбудеться«круглий стіл», на якому будуть присутні науково-педагогічні працівники, викладачі, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, установ культури, представники громадськості, журналісти і студенти. Всього склад учасників буде налічувати 80 чоловік.

Серед них — Володимир Бойко; українська письменниця, громадський діяч (м. Київ) Наталія Дзюбенко-Мейс; професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал; кандидат історичних наук Тамара Демченко. Під час роботи «круглого столу» запланований скайп-зв’язок з українським канадським істориком Романом Сербиним (Монреаль).

Учасникам буде продемонстрований телефільм «Джеймс Мейс. Траекторія долі».

Захід організований Сіверським центром післядипломної освіти, Українським інститутом національної пам’яті, Сіверським інститутом регіональних досліджень та Фондом сприяння ініціативам газети «День» «Слово Просвіти» за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради.

Нагадаємо, відомий історик американського походження Джеймс Мейс, який присвятив свою працю дослідження Голодомору 1932—1933-го років, народився 18 лютого 1952 року і помер в Києві. Він став свого роду продовжувачем справи іншого іноземця — журналіста із Великобританії Гарета Джонса, який всупереч радянській пропаганді доніс світові правду про Голодомор в Україні.

Джеймс Мейс працював у газеті «День», яка фактично стала для нього трибуною, з 1997-го до 2004 року, а з 1998 року Мейс редагував його англомовний дайджест. Фактично з «Днем» пов’язано його відкриття, як відомого українського публіциста.

2008 року головний редактор газети «День» Лариса Івшина заснувала Премію імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики за «Громадянську позицію». Лауреати цієї Премії заочно приєднуються до читань і дискусії, присвячених історику та публіцисту Джеймсу Мейсу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«СВІТЛО НАЙСИЛЬНІШЕ РОЗГАНЯЄ МОРОК ТОДІ, КОЛИ ЙОГО ДЖЕРЕЛО — ВСЕРЕДИНІ ЛЮДИНИ»

Iгор СЮНДЮКОВ, історик, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

— Згадаймо Біблію, де є вражаючий, незабутній образ: свічка, що світить у пітьмі (а темряви у наших реаліях більше ніж вистачає), і ця пітьма не поглинула її… Світло найсильніше розганяє морок тоді, коли його джерело — не зовнішній вогонь, а духовне полум’я всередині людини. І коли Джеймс Ернест Мейс, чий день народження ми відзначатимемо у неділю, закликав у класичній статті в «Дні» «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року) , щоби кожен громадянин нашої землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалив би у своєму вікні в останню суботу листопада свічку в пам’ять про померлих — це був глибоко символічний, невичерпного змісту вчинок. Адже то був образ цілого життя Джеймса, котрий до останнього дня служив Пам’яті, Правді і Свободі.

Ким є для нас, теперішніх, тих, хто став учасником чи свідком двох Майданів, до яких Джеймс не дожив, ця унікальна людина — американець із Оклахоми індіанського походження, який став більшим українцем по духу, аніж багато хто з нас, який зазирнув у прірву скоєного Сталіним та його  «подільниками» небаченого, неосяжного для обмеженої людської свідомості злодійства — Терору Голодом — і спалив себе на цьому вогні? Визначним істориком та публіцистом, який залишив нам точне й вичерпне пояснення мотивів дій тирана: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, історію народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, немає проблеми взагалі». Так, безумовно! І, ретельно вивчаючи творчий доробок Мейса, ми зрозуміємо одну дуже важливу річ: є прямий причинно-наслідковий зв’язок між сталінським Геноцидом-Голодомором 1932—1933 років та геноцидом українців на Донбасі 2014—2018 років. На цьому постійно  наголошує один з провідних журналістів «Дня» Валентин Торба. Аналітиком, здатним бачити далеко вперед, крізь сьогодення (і його попередження   про те, що Росія ніколи не примириться з  незалежністю України — кращий приклад цього)? Поза сумнівом. Автором концепції «постгеноцидного суспільства»  (а «три кити» такого потворного створіння живі й дотепер: а) ці вже накралися, може, заспокояться, якщо голосувати за інших — то почнуть красти заново, не треба; б) аби лишень не було ще гірше; в) ще ніколи не було, щоб ніяк не було. Саме ця «народна  мудрість» довела Україну до війни)? Так, і розробка цієї концепції — велика історична заслуга Джеймса.

Але, можливо, на думку автора цих рядків, видатним українцем Мейс став завдяки не стільки названому, як кришталевому ясному розумінню: для журналістів, і для політиків, і для вчених є, по суті, два шляхи: або безстрашно боротися за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди (як Гарет Джонс  із Мейсової незабутньої «Повісті про двох журналістів», «День», 16.07.2003 р.) — або ж бути негідником й зраджувати ідеали, які проповідуєш ( як Уолтер Дюранті з цієї ж статті). Джеймс Мейс обрав перший шлях. І «згорів» у 52 роки… Пам’ятаймо!

«МЕЙС: УКРАЇНА ТА РОСІЯ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, письменник, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

— Позаторік на одному «круглому столі» поважний науковець-гуманітарій на всі заставки шпетив російський імперіалізм і його агресивну політику щодо України, а разом із тим постійно повторював: «Ми цього не чекали… Це стало для нас великою несподіванкою… Ми не могли собі уявити такого…» Я не витримав і процитував по пам’яті констатації декількох авторів «Дня», серед них першого лауреата Премії Мейса Ігоря Лосєва, про закономірну, базовану на імперській традиції агресивність Росії, яка неминуче виллється у спроби анексії частини української території чи всієї України, можливо, з використанням маріонеткових «повстанців». Причому тексти ці друкувалися задовго до «русской весны» 2014 року (а Лосєв писав на ці теми навіть іще до створення газети «День»). У відповідь я почув, що йдеться про випадковий збіг обставин, що історія не має закономірностей, і ми можемо тільки щось констатувати post factum, бо ж «сова Мінерви вилітає у вечірніх сутінках».

На відміну від цього українського інтелектуала (і багатьох таких, як він, що наслухалися певних модних західних теорій, створених, зауважу принагідно, колишніми розчарованими марксистами та прихильниками СРСР) Джеймс Мейс вважав, що історичний процес має свої закономірності, які можна і треба досліджувати, бо якщо таких закономірностей немає, якщо відсутня можливість на їхній основі прогнозувати ті чи інші варіанти майбутнього, то немає й гуманітарних наук, включно навіть із філологією, бо там також є свої закономірності розвитку предмету дослідження. Що ж стосується Росії, то Мейс ніколи не зачудовувався «глибокими демократичними змінами», які начебто відбулися в Росії 1990-х; він бачив реальність такою, яка вона є, і не тільки вивчав минуле, а й попереджав про майбутні небезпеки. Так, у 2002 році Мейс зазначав: «Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона чинила на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії». Тим більше — за скоєні в Україні злочини, говорив Мейс. І підкреслював: «…Є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом. І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування». Зверніть увагу на «поки що» та «напевно». Джеймс Мейс мав рацію. І перший лауреат Премії його імені теж мав рацію. Проте більшість політиків України просто ігнорувала ці науково вивірені прогнози. Тим більше, що вистачало знаних інтелектуалів, які нескінченно розповідали про «гуманістичну у своїй основі російську культуру». Так, є в тій культурі «лінія Герцена — Сахарова», проте вона ніколи не домінувала. Джеймс Мейс чудово це розумів, тому міг прогнозувати події, тож чи не варто повчитися в нього?

«СТУПІНЬ РОЗУМІННЯ СУЧАСНИКАМИ ЗНАЧЕННЯ ПОСТАТІ МЕЙСА НАДАЛІ ВИКЛИКАЄ ПИТАННЯ»

Володимир БОЙКО, громадський діяч, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

— П’ятнадцять років тому, на свій день народження — 18 лютого, Джеймс Мейс оприлюднив статтю, що відображала сенс його життя — «Свічка у вікні». Він начебто вибачався перед народом, серед якого жив та якому присвятив своє життя за заклик, який мав би належати громадянинові України. Можливо, він чекав подібного кроку, але зрештою зрозумів, що існують бар’єри, які самостійно постгеноцидному суспільству подолати складно. Воно потребує допомоги та, часом, формулювання ціннісних орієнтирів, до яких прагне, але остерігається зізнатися в тому навіть перед собою, не кажучи вже про зовнішній світ.

Тепер запалена свічка стала неодмінною складовою жалобних заходів зі вшанування жертв Голодоморів, політичних репресій, Голокосту, російсько-української війни… Тобто ідея Мейса отримала, мабуть, дещо несподіване для нього поширення, ставши символом навіть більшим, ніж він замислював. Дивовижна зміна з огляду на більш ніж мляву першу реакцію — тоді, у лютому 2003 р., мало хто в Україні звернув увагу на громадську ініціативу американсько-українського дивака-правдолюба. Дещо на іншу реакцію очікував автор, ніж передрук його знакової статті в одній регіональній газеті. Мабуть, тоді спрацювало вертикальне мислення — немає вказівки згори, то чого його напружуватися та хвилюватися? То була одна з причин невисловленого болю Мейса — він не міг не бачити, що сказане ним не цілком сприймалося в сенсі розуміння пропозиції. Знадобився час та нові трагічні події.

Наступний перебіг змінив стан справ, зробивши акцію загальновідомою настільки, що мало хто замислюється над феноменом авторства. Пропозиція Мейса була навіть реалізована в одному з найкращих  музейних комплексів сучасної України — Меморіалі жертв Голодоморів. Всі відвідувачі, хто був хоча б поруч, стверджують — свічка, що височіє над Дніпром, володіє неабиякою силою впливу. Просте рішення, але його мав хтось відчути, побачити та запропонувати — людина з загостреним почуттям відповідальності та знаннями й розумінням значно більшими, ніж у нас тогочасних. То була місія, цілком усвідомлена Мейсом та виконана їм у звичний йому спосіб — стисло, прямо, влучно. А от ступінь розуміння сучасниками значення його постаті надалі викликає питання.

Попри очевидні заслуги Джеймса Мейса перед Україною, його ім’я досі належним чином не вшановане: широкому загалу українських громадян Мейс відомий мало, так само як і його роль у визначенні Голодомору як геноциду українського народу. Лише у серпні минулого року Кабмін ухвалив рішення спорудити в 2017—2018 рр. в Києві пам’ятник американсько-українському досліднику та публіцисту. Дуже хочеться вірити, що заплановане виконуватиметься у визначені терміни.

Нещодавно з’явилися повідомлення про зйомки художнього фільму «Гарет Джонс», який присвячений валлійському журналісту, який перший під власним ім’ям розповів про Голодомор. Його ім’я в Україні стало відомо значною мірою завдяки знаменитій статті Мейса «Повість про двох журналістів», де доля та громадянська позиція британця порівнюється з реакцією лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Автори сценарію обіцяють незвичний сюжет, зокрема, появу Джорджа Оруела (який, вочевидь знав про долю свого земляка) та його «Колгоспу тварин». А от чи згадають вони про Мейса, ім’я якого дуже тісно пов’язано з Джонсом, причому саме з українською складовою біографії валлійця, його боротьби за сприйняття правди?

Йдеться про моральний борг суспільства перед людиною, яка цілком віддала себе служінню народу, раніше йому невідомому, але спорідненому за долею. Гідне вшанування Джеймса Мейса — одна з сутнісних ознак змін, що відбуваються в українському суспільстві, позбуття синдрому постгеноцидності, його одужання та відновлення здатності до самостійного розвитку.

«ЯКЩО МИ НЕ НАВЧИМОСЬ БЕРЕГТИ СВОЮ ПАМ’ЯТЬ, ТО ЗА НАС БУДУТЬ ПИСАТИ ІСТОРІЮ ТАКІ, ЯК ДЮРАНТІ»

Валентин ТОРБА, кореспондент газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

— Голодомор для мене не був чимось новим. Бабця і дід в деталях описували все, що відбувалось тоді — в далекому 1933-му на Слобожанщині. Та дивувало мене в 1990-х, коли я ще тільки вчився в школі, що для когось ця трагедія є новиною. А хтось на Луганщині навіть люто заперечував факт цієї трагедії. Так для мене відкрилась друга сторона цієї катастрофи нашого народу, цього злочину перед нами — українцями. Ця сторона — брехня. Тотальна, безсоромна брехня, яку ідеологічними цвяхами вбивала в нашу голову кремлівська пропаганда, і в якій щонайменше 70 років перебував український народ. Вірус цієї брехні легко підхоплювали адепти імперії — чи то російської, чи то радянської. Що ж, навіть зараз є ті хто не бачить присутність російської армади на Донбасі. І я знаю, чому. Існує науковий термін в психіатрії — гіпнотична сліпота. Людина, навіть усвідомлюючи очевидні речі, витісняє їх із своєї свідомості, заперечує, викреслює і намагається довести всім, що чорне — то біле, і навпаки. В побуті це явище ми називаємо зашореністю.

Виявилось, що Мейсу було легше роздивитись, як кат знищив третину українців, в той час як місцеві комуно-рашисти робили вигляд, що Голодомор був всього тільки прикрою випадковістю. Що таке геноцид — Мейс знав добре. До нього про Голодомор світу повідав журналіст із Великої Британії Гарет Джонс. Як наслідок, його в розквіті років в Китаї (Велика Монголія) вбило НКВС. Джонс був істинним журналістом — він не боявся говорити правду, не лінувався пірнути в події, стати свідком реалій. Джонс в деталях описував голод в Україні і фактично передав своїй Батьківщині, Європі та світу голос вмираючих українців, які так і говорили: «Передайте, що ми гинемо».

Прикметним є те, що в той же час в Кремлі працював кореспондент NYT Уолтер Дюранті. Він визнавав в своїх статтях, що в Україні дійсно існують певні проблеми з продовольством, але в той саме час стверджував, що ніякого голоду немає. Така відверта брехня не завадила йому отримати згодом Пулітцерівську премію. Через багато років NYT, незважаючи на очевидні докази його необ’єктивності і навіть брехливості, так і не наважилась позбавити його цієї відзнаки.

На жаль, я прийшов в «День» лише через 10 років після смерті Мейса. Це той випадок, коли спілкуватись з ним тепер я можу лише через книжки. Хоч як це дивно, але в його історичних роботах звучить пророче навіювання того, що відбудеться в Україні через десятиліття, зокрема на моєму рідному, вичавленому ще з 30-х років, Донбасі. Росіяни і далі будуть вбивати українців на нашій же землі. Причому вбиваючи «вмивати руки», говорити, що то не вони. І Батурин спалили не вони, і українців закріпачили не вони, і Санкт-Петербург збудований не на кістках козаків, і українську мову ніхто не забороняв («украинского языка не было, нет и быть не может», — валуєвський циркуляр), і до Голодомору вони не причетні, і зрештою на сході України не російські танки та «гради» забрали життя більш ніж десяти тисяч українців вже зараз, на наших очах.

Якщо ми не навчимось берегти свою пам’ять та дозволимо й далі перетворювати нас на покірну до маніпуляцій масу, то можемо й не дочекатись нового Мейса через сто років. Тоді за нас будуть писати історію такі, як Дюранті.

«ЛІКУВАННЯМ СУСПІЛЬСТВА ВІД ПОТСГЕНОЦИДНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ДОСІ НІХТО ЯКІСНО НЕ ЗАЙМАВСЯ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

— Готуючи нещодавно статтю про філософа Мирослава Поповича, я мав розмову з декількома людьми, які добре знали Мирослава Володимировича. Так-от, доктор філософських наук з Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Сергій Йосипенко розповів «Дню»: «В одному з фільмів Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти».

Загадав я це до того, що 1933 рік мучив не тільки видатного академіка. Вивченню українського Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. присвятив своє життя і відомий дослідник цієї трагедії Джеймс Мейс. Саме він відкрив для України і всього світу злочин у вигляді організації штучного голоду, яким радянська влада намагалася зламати хребет українській нації. Зламати не вийшло. Але національному коду було завдано серйозного удару. Саме про це і писав Мейс, коли говорив, що українці — це постгеноцидна нація з усіма відповідними наслідками. Головним чином — це був удар по селянству, яке потрібне було загнати в колгоспи, знищивши їхнє бажання мати приватну власність.

Писав Джеймс Мейс і про те, що 1991 р. незалежність здобула не Україна, а Українська РСР. А тому незалежною їй ще потрібно було стати, тобто подолати травму постгеноцидності і пострадянськості. Але, на жаль, до цього мало хто з політиків дослухався. Зайнялися власними інтересами, а державні поставили далеко не на перше місце, звідти і кланово-олігархічна система, майдани, війна… І незважаючи на всі ці трагічні катаклізми, в цій системі ми живемо досі. Лікуванням суспільства від потсгеноцидності на державному рівні до сих пір ніхто якісно не займався.

«МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ І СВІТУ ЗАБУТИ ГОЛОДОМОР»

Наталія IЩЕНКО, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2017:

— Для мене дослідник Голодомору Джеймс Мейс в першу чергу є прикладом того, як одна людина може багато зробити для людства. Так, для цілого людства, а не тільки для окремо взятого народу, тому що правду про Голодомор мають знати не тільки українці, але і весь світ.

Тільки правдива історія «диктатури пролетаріату» здатна захистити інші країни та народи від повторення людожерського сценарію побудови «світлого майбутнього». Як прихильники правих ідей мають завжди пам’ятати про Аушвіц, так і адепти лівої ідеології мають знати, що фанатична реалізація на практиці комуністичних ідеалів може призвести до злочинів проти людяності рівня Голодомору.

Історія намагання знищити за допомогою голоду цілий народ, який не вдалося покорити силою, має бити набатом в серце кожного мешканця планети. І тут в нас всіх ще багато роботи.

Американський вчений Джеймс Мейс та британський журналіст Гарет Джонс, про якого Мейс писав в своїх статтях в газеті «День», були проповідниками правди у світі брехливої політичної доцільності. Вони були найбільш потужним голосом мертвих, які вже не могли розповідати правду самі. Але і Мейс, і Джонс, і їхній спадок, не мають бути застиглою історичною пам’яткою. Українські історики мусять продовжувати вивчати причини, наслідки та подробиці Великого Голоду. Українські журналісти мусять не втомлюватися розповідати страшну правду про Голодомор. Українські дипломати мусять доводити історичну правду до інших народів по всьому світу. Українські письменники — писати книжки, режисери — знімати кіно про долю нації, яку спочатку намагалися знищити фізично, а потім — стерти її пам’ять.

Ми не можемо дозволити собі і світу забути Голодомор. Для того, щоб подібна трагедія ніколи знов та ніде не повторилася, ми маємо пам’ятати, як виглядає справжнє зло, і не втомлюватися передавати це знання наступним поколінням.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Рубрика:

Медіа

Газета:

№28-29, (2018)

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.