28 листопада 1970 року була вбита відома художниця Алла Горська

Тетяна Малахова

За нею демонстративно стежили, її зупиняли серед вулиці і погрожували невідомі особи…
28 листопада 1970 року була вбита відома художниця, діяч правозахисного руху і дисидент Алла Горська. Того самого 1970 року, коли був смачний пломбір і на екрани вийшов фільм «Біле сонце пустелі», людей катували і вбивали за їхній світогляд і спрагу до волі.
«В 60-х роках вона разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та іншими дисидентами стала одним з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. У цей же час свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній сім’ї, в школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення мови у Надії Світличної з алфавіту.
За її активної участю 22 травня 1963 року відбулося покладання квітів до пам’ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів». Після покладання квітів Кобзарю усіма учасниками покладання квітів «зацікавилося» КДБ.
Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних киян в НКВС.
1964 року у співавторстві з Панасом Заливахою,Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.
1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16 грудня 1965 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів. Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з попередженнями й погрозами.
У квітні 1968 року поставила свій підпис під листом-протестом 139 українських діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися репресії проти «підписантів», кагебістський тиск. Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.
За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.
28 листопада 1970 року 41-річну Аллу Горську було вбито у місті Василькові Київської області. Похорон Горської перетворився на мітинг протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. У січні 1972 здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту!.
(вікіпедія)

 

 

Річниця пам’яті про трагедію голодомору 1932-1933 років

Ще один рік відділяє нас від тих страшних часів. Часів, коли діти вмирали на очах посивілих від горя батьків, коли вмирали батьки,  коли диявольська нечисть потирала руки від радості знищення. У цих мирних і трудолюбивих українських селян  не було виходу. Оточені кордонами смерті, позбавлені їжі, вони помирали важко і мученицьки. Покруч більшовицького тероризму і традиційно україножерного московського шовінізму  справляла жнива смерті українців.

 

Зараз і одні, і другі все заперечують.   Їхні ниці душі шукають прихистку у брехні та підлості. Вони не змінилися. У своєму заскорузлому людиноненависницві вони не здатні вчитися. Імперія зла змінює лише форму.

 

Нам завжди бракуватиме тих землеробів і робітників, політиків і поетів, учених і письменників,  інженерів і учителів, геніїв, які залишилися лежати навічно в цій чорній від скорботи українській землі. Ми завжди пам’ятатимемо про них. Наша скорбота і пам’ять повинні стати запорукою нашої єдності і нашою пересторогою нелюдам.

 

Громадянине України і гостю, мандрівче, людино!  Зупинися на хвилину там, де застане тебе цей День Пам’яті, помолися за душі невинно убієнних голодом, щоби така трагедія ніколи не повторювалася.

 

Вічна їм пам’ять!

Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом.

 

Здобудеш Українську Державу…..! Ці перші слова із Декалога Повстанця нині знову звучать особливо реальним бойовим закликом, як це було в часи національно-визвольної боротьби УПА в період Другої світової війни. Нині Україна зустрілась не тільки з загарбницьким оскалом московського окупанта, але відчула не дружні подихи і від західних сусідів. Тож берімо досвід повстанської боротьби: готуймось, покладаючись на власні сили. Зупинити зазіхання на нашу Батьківщину – це громадянський, національний обов’язок нас усіх.

Окрім безпосередньої боротьби з ворогом на фронті і безлічі пов’язаних з нею заходів у тилу, нам, для піднесення патріотичних почуттів, дуже потрібні і дуже важливі виховні заходи культурно-релігійного характеру. Їх потрібно проводити серед наших громад повсюдно і безперервно – це важливий і ефективний засіб духовного гуртування нашого люду навколо ідеї національно-визвольної боротьби і готовності кожного із нас стати на захист своєї Вітчизни. Такими заходами можуть ставати і стають спільні соборні молитви, які освячують нашу справедливу боротьбу і прищеплюють українцям високі духовно-патріотичні почуття – любові до України і готовності її Боронити.

Такою спільною соборною молитвою уже впродовж багатьох років є молитва на іваньківській землі.

Тут, на цьому клаптику іваньківської землі, ми, завжди зібравшись з різних околиць нашого краю, не знаючи один одного, але надихнувшись патріотичними словами промовців, освятивши наші серця і душі спільною молитвою за перемогу над споконвічним ворогом і воскресивши в пам’яті героїчні і страдницькі події, що відбулось на цій землі, міцніше відчуваємо плече ближнього, наповнюємось духовною силою здатною протистояти будь-яким ворожим зазіханням.

І хвилююча народна пісня, і запальний патріотичний вірш, і глибоко проникливі духовно патріотичні проповіді священиків: все це, що становить нашу національну духовність, міцно западають в серця і душі учасників іваньківської соборної молитви, нагадуючи про те – хто ми живі і хто ті, що лежать тут, перед нами, у братській могилі. І тоді над нами знову оживають закличні слова «Декалога» ‑ Здобудеш Українську Державу    !

Нам сьогодні, оточеним всяким побутовим комфортом, не легко уявити собі тих повстанців, які і в мороз, і в негоду, і часто в голоді, не маючи гідного покриття над головою ні теплої виплеканої жіночими руками постелі, впродовж років, переважно просуваючись лісами, не здавали бойових позицій – позицій не видимих, мінливих: там наступаєш ти, а там на тебе, там не очікувана засідка, шальна кеуля – і ти в постійній тривозі, а у серці єдина заповідь – Здобудеш УкраїнськуДержаву.

Наша історія гладкого шляху немала. Наші батьки і діди, не зважаючи на тяжкі історичні обставини, рук не опускали: у кровавих не рівних битвах вони виборювали самостійність і передали цю естафету нам, і ми маємо її довершити. Така наша історична хода. Ставши біля могили повстанців, торкаючись думкою в іваньківській спільній молитві, їхніх геройських подвигів, ми сьогодні в умовах війни і реально продовжуємо цю героїчну ходу, кладучи на жертовник свободи життя найкращих синів і дочок, озброївшись повстанським закликом – Здобудеш Українську Державу….

 

Обличчя війни завжди однакове – злоба, ненависть, страх, плач, стогін, кров… хоча частина людства цього не бажає, інша частина цього пране. І спинити цю людиноненависну частину людства, нині московського окупанта, також потрібна жертва – кров. Маємо її майже щодня на східному фронті і мусимо це усвідомити: іншого шляху захисту рідного краю немає. Смертю смерть поборов, ‑ співаємо про Христове воскресіння, і так сталося, і його людинолюбне вчення, окроплене кров’ю і зупинене смертю ‑ воскресло і рознеслось по всій планеті. Такою є дорога людства і дорога нашої Матері-України, яка знову волає до нас закликом – Здобудеш Українську Державу….

 

Про Іваньківські трагічні і героїчні події писалося і говорилося уже не раз, і вони відомі, та все таки коротенько, для нових підростаючих поколінь, варто нагадати.

Від початків створення УПА, тут завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович. Треба згадати, що згаданий штаб з весни 1944 р. року, а також курінь під командуванням Дмитра Пелипа,»ЕМ», уродженця Равського, розміщувалися в Іваньках, тут же розміщувався і ви шкільний осередок.

І от, саме в цю пору московські загарбники розгорнули широку боротьбу проти УПА, і на знищення мирного населення.

Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан. А наступного дня, 29серпня 1944 р., біля уже спаленого села відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. В час палення села повстанські загони, (у кількості одного куреня, курінний «ЕМ»), передбачаючи наступ, відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених. Такою була ця битва. В нічну пору повстанські загони невидимо вийшли з оточення, перемістившись на інші території.

Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.

Та, на жаль, історія повторилася. Знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни. Сьогодні повстанський дух завітав над всією Україною. Повстанське вітання «Слава Україні» стало вітанням української армії, а також її маршем став марш (гімн) ОУН – «Зродились ми великої години…»

 

Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на самій межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА, пом’янути пам’ять загиблого села, скріпити свій патріотичний дух і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, сили і здоров’я для рідних воїнів.

Треба сказати, що цього року збудовано ще один пам’ятний знак на місці де вліті 1944 р. розміщувався штаб УПА, ВО «БУГ». Це не далеко від каплиці.

Тож зберімося і цього року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику духовну місію для захисту свого Краю.

Степан Івасейко

 

В неділю 30 вересня 2018 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.

В програмі:

  • Посвята новозбудованого пам’ятного знака на місці де вліті 1944 р. розміщувався штаб УПА ВО «Буг»
  • 2 Свята літургія біля каплиці і панахида за полеглих героїв біля братської могили.
  • Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.

Запрошуються священики, різні творчі, співучі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві ‑ всі, кого болить серце за долю України.

Також цього року тут знову буде розгорнута живописна виставка (30 картин) на повстанську тематику і ще можна буде придбати книжки: «Мелодії отчого краю», збірник Українських народних пісень з нотами, книжку «З вогню і крові» ‑ нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко і іншу літературу.

 

Схематична карта доріг, що ведуть в Іваньки

 

 

 

 

Валерій Карлаш Г і р к і с л ь о з и Казочка

Валерій Карлаш

 

Г і р к і  с л ь о з и

 

Казочка

 

          Весна того року була ранньою і дуже теплою. Сніг почав швидко танути вже в двадцятих числах лютого, а до початку березня й зовсім зник. Земля швидко підсихала, почали пробиватися біля будинків і перші весняні квіти. Вадим вийшов опівдні на свою звичайну щоденну прогулянку. Спираючись на довгого сучкуватого костура, він поволі обійшов один за одним два сусідні будинки. Біля одного з них уже несміливо біліли кілька справжніх гірських підсніжників, що дивом заблукали сюди аж із Карпат або Криму. А коло другого … Вадим зупинився й став уважно придивлятися до почорнілого від часу  низенького й широкого березового пенька. Чим же він його так схвилював? Пеньок … плакав гіркими весняними сльозами – по всій його великій поверхні виділявся сік і стікав залишками кори на землю.

І пригадав Вадим, як гірко плакав перед ним багато років тому літній прославлений академік.

Навесні 197… року в приміщенні Інституту математики, що на теперішній вулиці Терещенківській у Києві,  відбувалися щорічні збори тодішнього Відділення математики, механіки і кібернетики АН УРСР. Вадим стажувався тоді в Бюро відділення й реєстрував учасників зборів. У перерві між засіданнями зборів до столу реєстрації підійшов високий трохи сутулуватий літній чоловік з яскраво – голубими очима й коротко стриженим посрібленим волоссям.

– Даруйте, – мовив спокійно, – я трохи припізнився. Моє прізвище…

– Я знаю Вас, Володимире Логвиновичу, – посміхнувся Вадим, – і знаю давно. Про Вас багато розповідала мені моя мати.

– Звідки ж Ваша мама може мене знати? Хто вона?

– Моє прізвище Топчій, звати Вадим Петрович. Я працюю старшим науковцем  в Інституті механіки, а тут стажуюсь . Моя мати, Марія Олексіївна,  працювала перед війною завучем Суботівської семирічної школи й часом зупинялася у Вас в Чигирині на ніч під час зимових учительських нарад. Вона добре знала Вашого тата Логвина Федоровича Рвачова й приятелювала з Вашою матір’ю Ксенією Олексіївною, яка була вчителем математики першої школи. Ваш батько викладав українську мову. Чи не так?

– Тут, Вадиме, Ви трохи помиляєтесь. Мати справді була математиком, а батько викладав історію і географію.

– Мама казала мені, що Вашу велику родину піддали репресії?

– Батька заарештували на початку вересня 1937-го. Його звинуватили тоді в українському буржуазному націоналізмі.

– Мама вважала, що Ваш батько воював у громадянську на боці УНР і мусив одружитися  з єврейкою, щоб його не чіпали більшовики. Маму теж арештовували?

–  Так. Спершу заарештували батька. Вночі до нас хтось сильно постукав у двері, зайшли два військові й веліли татові швидко збиратися. А щодо матері, то вона розказувала нам, що вони з татом були щиро закохані давно. Побралися вони ще в страшному 1918 –му, а вже наприкінці наступного року у них знайшлася моя найстарша сестра Катя. Мама зібрала документи про революційну діяльність батька й понесла їх у міліцію. То не допомогло – вона була так само вночі заарештована через тиждень.

– Чи бачили Ви свого татка потім, – поцікавився Вадим, у ньому проснувся журналіст, який бере інтерв’ю в знаменитого академіка, – чи дозволяли Вам носити йому передачі?

– Ні, нам сказали, що батька засудили без права переписки й вивезли на Північ. Що то означало, знаєте? – відповів академік і його очі зволожилися.

– Так, ті слова означали, що людини вже немає серед живих, а родичам просто брехали. Принаймні про це писав Солженіцин у своєму „Архіпелазі”, – підтвердив Вадим.

– Як ми довідалися пізніше, тата нашого заарештували за доносом колеги-вчителя й таємно розстріляли там же в Чигирині десь у пісках. Ви давно бачили чигиринські піски, може їх уже заліснили?

– На пісках тепер шумить сосновий бір, а в бік Тясмина розкинувся цілий циганський квартал. Вашого батька заарештували за доносом якогось негідника, як націоналіста, а матір? Вона ж ніяк не підходить під марку „українського” націоналіста…

– Вона проходила, як дружина „ворога народу”. Коли забрали татка, ми були просто приголомшені й налякані, але думали, що трапилася якась помилка. Органи, мовляв, розберуться і його звільнять. Та коли заарештували й матір, нам стало і зовсім кепсько. Ви навіть уявити собі не можете, що ми тоді пережили! Родина була великою, крім нас із Катею (я – найменший із дітей) були ще два брати й сестра. Від нас усі відвернулися, насамперед учителі й учні. Учителі нас просто не помічали, а учні почали глузувати з нас і кричали на перервах: „Вороги народу, вороги народу, смерть ворогам народу!” А найгірше було вночі. Мої однокласники бігали довкола  нашого будинку із палаючими факелами, стукали ломаками в двері, кричали прокляття й погрожували побити вікна.

І тут академік більше не стримував своїх сліз і гірко заплакав. Вадим не став його втішати, він знав по собі, що чоловічі сльози бувають рідко, але стримати їх неможливо й непотрібно. Вадим почекав, доки його співрозмовник трохи заспокоїться, й продовжував запитувати далі:

–  Як склалася Ваша подальша доля? Чому Ви опинилися в Харкові, чи бували потім в Чигирині?

– Ви поставили одразу кілька різних запитань і відповісти на них непросто. Маму невдовзі звільнили з вимогою виїхати з Чигирина. Мама нашвидкуруч продала за безцінь нашу стару ще дідівську хату й, ми всі виїхали на Донбас. Катя вже вчилася тоді на першому курсі Київського університету, її звідти виключили. Проте вона не здавалася й продовжувала боротися. Влітку 1938 року Катя успішно здала вступні іспити до Московського університету. Але не було ні стипендії, ні гуртожитку. Невдовзі опинилася аж у Самарканді й там продовжила навчання. З початком війни ми з мамою  евакуювалися до Ташкента. Там я закінчив середню школу і працював на будівництві. По війні закінчив з відзнакою Львівський університет – навчатися в Києві синові „ворога народу” було зась – і став викладати математику в Бердянську. У !963 – році переїхав у Харків, де працюю й понині.

– Я десь читав, що Ви побували в Харкові ще восени 1943- го, – перебив Вадим, – одразу після визволення.

– Справді, я приїхав у Харків наприкінці серпня того року й почав навчатися  в Інституті інженерів залізничного транспорту. Жити не було ні де, ні за що. Мусив працювати й запустив навчання. Мене відрахували з інституту й мобілізувати до військово–морського флоту. Після звільнення з флоту я пробував учитися у Львівській політехніці, проте знову відрахували за неуспішність. Бракувало знань, тож пішов до вечірньої школи. Нарешті, успішне навчання в прекрасному Львівському університеті.

– Ніколи б не подумав, що знаменитого академіка двічі виключали з вузів за неуспішність.

– Я теж не думав тоді, – сміється Володимир Логвинович, – але що було, те було. Тепер  кілька слів про Чигирин. То місто мого народження й мого незагойного болю.

Володимир Логвинович надовго замовк, витер хусточкою нову непрохану сльозу й тихо продовжив:

– По ночах мені часто сняться Замкова Гора, наша стара хата під нею й рідна Чигиринська перша школа. Катя два чи три рази бувала там по війні, а мені досі не довелося. Я кілька разів навіть квитка на потяг від Харкова до Знам’янки купував, та останньої миті відмовлявся – знову переді мною проносилися палаючі ненавистю очі моїх однолітків і несамовитий їхній крик: ”Смерть ворогам народу!”.

– Мама розповідала мені, – втрутився Вадим, – що Ваш тато, Логвин Федорович, поводився, на її думку, досить необачно. Він прекрасно знав українську історію й багато розказував учням і про князівську добу, і про Хмельниччину, і про Нестора Махна, і про Свирида Коцура, і  навіть про Холодноярську республіку. А ще писався Ваш батько не Рвачов, а Рвачів, підкреслюючи тим свою українськість, часто одягався у вишиванку. Він водив учнів першої школи в Суботів до трьох криниць, у Мельники до Мотриного монастиря, на хутір Буду до знаменитого дуба Максима Залізняка. А хто написав доноса, мати здогадувалася, здогадуюсь і я.

– Я не здогадуюсь, а знаю достовірно, – відповів академік, – проте нічого не можу довести й не буду називати його поганого імені. Нехай бог його покарає. Аж ось і Катя.

До них підійшла зовсім сива жінка середнього зросту в чорній коротенькій норковій шубці й такій же шапочці.

– Познайомся, Катю, цей чоловік каже, що його мати зупинялася у нас в середині тридцятих років і добре знала нашу родину.

– Катерина Логвинівна Ющенко, – промовила вона й подала Вадимові тонку, худу, зморщену руку, – як звати Вашу маму?

– Марія Олексіївна Топчій, – відповів Вадим, підводячись.

– Це така коротко стрижена вродлива україночка із Суботова? А як же, добре пам’ятаю, вона ночувала у нас кілька разів і багато розповідала про свої юнацькі роки в Корсуні та в Києві. Кланяйтесь їй, якщо вона ще є.

– Дякую, мама буде рада Вашій пам’яті про неї, – чемно вклонився Вадим.

Перерва скінчилася.

Взявшись за руки, видатні вчені, брат і сестра Рвачови, повагом пішли до зали засідань. Вадим дивився їм у слід і думав про мужність і незбориму життєву силу цих уже немолодих людей, які зуміли перебороти всі труднощі й навіть сталінське лихоліття.

 

* * *

Ці рядки, може, й не були б написані, якби не натрапив автор у Вікіпедії на сумнівні твердження про те, що Логвин Рвачов походив із Підмосков’я (не вказано,  правда, звідки саме), а його дружина Ксенія нібито була домогосподаркою.

Спонукав до роздумів і старий березовий пеньок, і його гіркі й рясні весняні сльози…

 

 

08 – 11. 03. 2017

 

Щодо нападу на ромів у Львові

ЗМІ заповнили повідомлення про напад на ромів у Львові. Уже не перший напад за останній час. Напад з трагічними наслідками. Чому рядові українці, які відзначаються надзвичайною толерантністю до інших народів, я б сказав аж хворобливою толерантністю, нападають на ромів? Що роми дуже часто займаються крадіжками, обманом, шахрайством, вициганюванням грошей та іншого добра у місцевих громадян, є відомою істиною. Отаборюючись в парках та інших місцях, які призначені для відпочинку, роми часто наносять шкоду місцевості. Роми – кочовий народ. Чи узгоджені маршрути кочування з владою так, щоб ці кочування не приносили незручності місцевим громадянам? Ні. Владу це не цікавить, бо не приносить їм жодних дивідентів. Тому місцеві громадяни України змушені самі вирішувати проблеми, які виникають у зв’язку з кочуваннями ромів. Зауважу ще раз – внаслідок того, що влада не виконує своїх прямих обов’язків. Події у Львові – напад на ромський табір – є наслідок бездіяльності влади. Карати треба у першу чергу ті владні структури, які відповідають за громадський порядок.
І ще одне – коли траплялися випадки грабунку місцевих громадян ромами, крадіжок – жоден пес не гавкнув, ні з місцевої влади, ні з Європейського союзу. Місцеві громадяни виявились абсолютно беззахисними. І Денисова ніжно мовчала про порушення прав місцевих громадян. А зараз, коли бездіяльність пані Денисової і владних структур привела до трагічних наслідків – всі заворушилися. Навіть Євросоюз заворушився. Порушується право людини! Ніби українці – не люди, їхні права можна порушувати.
“Немає народів Каїнів,
Та й немає народів Авелів…”
писав колись Іван Драч.
І ще
“Бо ж на дружбу простягнуті руки
Можуть тобі і викрутити?”
“Немаю зла до жодного народу” скажемо вслід за Іваном Драчем. Але мусимо всіх громадян України захищати і влада мусить гарантувати забезпечення прав ВСІХ громадян і порядку на території України.
Зараз за трагедію, яка сталася, треба у першу чергу питати у МВС, президента, місцевої влади, які не забезпечили конституційних прав місцевих громадян на громадський порядок і захист від насильств, крадіжок, обманів. Це їхня бездіяльність спровокувала трагедію. Їх і треба судити.
Я нагадаю випадки у судах, коли люди самі мусили карати злочинців, бо судова влада цього не робила. На жаль, владу в Україні це нічого не навчило. На жаль…