Нова «стратегія» військової освіти Полторака чи знищення Академії сухопутних військ у Львові?

червня 25, 2017Українські проблеми. Політика

15 Червня 2017, 15:13

3895

Про ініціативу створення військового інституту для підготовки майбутніх офіцерів танкових підрозділів, на базі факультету військової підготовки Харківського політехнічного інституту, Міністр Полторак оголосив вперше 5 червня на своїй сторінці у ФБ.

Після цього були ще 3 повідомлення у військових ЗМІ, які підпорядковані Міноборони. І все! Здавалося б, що ідея потрібна і важлива в умовах воєнних дій на сході України. Але наша влада, не була б нашою, якби за цими благими намірами не приховались приватні інтереси. А ще гірше те, що ці приватні інтереси не лише зачіпають долі сотень родин українських військовослужбовців, але реально загрожують національній безпеці України. За доброю ідеєю створення Харківського інституту танкових військ стоїть бажання нинішнього міністра Полторака зробити перший крок у розформуванні Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, оскільки саме цей військовий виш зараз готує офіцерський склад усіх видів сухопутних військ, в тому числі і танкових.

І якби 1 червня Львівська обласна рада не прийняла звернення, у якому висловила свій рішучий протест проти таких планів Полторака, то ніхто б навіть і не дізнався, що Колегія Міноборони уже прийняла відповідне рішення і проект постанови Кабміну уже готується до розгляду.

Згодом стало відомо, що переведенням «танкістів» зі Львова до Харкова, наш геніальний міністр не обмежився. В найближчих планах є також перенесення з міста Лева факультету підготовки спеціалістів бойового (оперативного) забезпечення у Кам’янець-Подільський, а факультету ракетних військ і артилерії до міста Суми. Фактично усі ці ідеї Полторака не лише зруйнують перспективи створення за прикладом НАТО (куди ми ніби-то за найсвіжішим рішенням парламенту стратегічно крокуємо) видового навчального закладу сухопутних військ і знищать потужну військову школу, яка так довго будувалася саме тут – у Львові, але й перетворять потужний військовий вищий навчальний заклад у якийсь незрозумілий Інститут морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, або, говорячи людською мовою, в естрадно-циркове училище. І це в умовах війни! І це в умовах тотальної нестачі офіцерських кадрів в Україні! І це в той час, коли майже три сотні випускників Академії нагороджені високими державними нагородами за мужність і героїзм, проявлені у ході АТО, а восьмеро (з них троє – посмертно) стали Героями України.

Такі ідеї чиновників Міноборони не є новими. З’явились вони у далекому 2007 році. Останні «новаторські» ініціативи про перенесення академії сухопутних військ зі Львова до Одеси вже у 2013 році титанічними зусиллями тодішнього очільника Львівської ОДА Віктора Шемчука вдалося зупинити. Тоді – в часи Януковича, це можна було зрозуміти, оскільки обороною відали представники і громадяни Російської Федерації, для яких обороноздатність нашої держави була чужою, а на Львів вони дивились лише на карті України, як на територію ворожої держави. Чому така ідея виникла тепер, важко зрозуміти. Але спробую це зробити.

Мені слабо віриться у те, що ця ідея виникла в Полторака для того, щоб остаточно знищити систему професійної підготовки офіцерських кадрів для Української армії і таким чином ще більше послабити обороноздатність нашої держави. Принаймні, хочеться вірити, що на такі умисні дії чиновників Міноборони одразу б відреагували у РНБО, СБУ чи Генпрокуратурі. А от те, що теперішній Міністр оборони хоче конкретно заробити на цій афері, виглядає досить правдоподібно. Адже для того, щоб створити такий Інститут в Харкові, потрібні шалені кошти. Там не лише немає належних приміщень для проведення навчання, там відсутні приміщення, де б можна було поселити, як викладачів цього майбутнього інституту, так і курсантів, які проходитимуть там навчання. Ба більше, там немає навіть полігону, який хоча б приблизно нагадував той, який ми маємо в Яворові. Яворівський полігон уже давно не полігон, а Міжнародний центр миротворчості та безпеки, де постійно відбуваються масштабні міжнародні навчання із залученням країн-членів НАТО. Якось мало віриться в те, що такі спільні українсько-натівські навчання будуть відбуватись біля кордонів з Російською Федерацією. Масштаби капіталовкладень у цю ідею ви собі можете уявити. Сумнозвісна «стіна Яценюка» виглядатиме дрібним проектом в порівнянні з побудовою Інституту танкових військ.

Мені взагалі слабо віриться в те, що це ідея Полторака. Це все більше схоже на ідею людини, яка і лобіювала його призначення на цю посаду. А саме, Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. У цього чоловіка особливе ставлення до Львова. Виглядає так, що Львів у складі України так само йому заважає, як і його попередникам в часи Януковича. І кожним своїм кроком чи рішенням він намагається, як мінімум, ізолювати від «великої України». Але це лише мої здогадки і припущення.

Чому був обраний Харків? Тут все дуже просто. Це вотчина того ж Авакова і місто, з яким тісно пов’язаний сам Полторак. Саме там він протягом більше десяти років очолював міліцейський виш. Вибачте за жаргон, але колишніх мєнтів не буває. Ідея призначення міліціонера за своєю суттю і природою очільником оборонного відомства країни в часи війни була одразу незрозумілою, особливо для військових. Керувати внутрішнім карально-репресивним апаратом (чи готувати кадрів для нього) і забезпечувати оборону держави це кардинально різні речі. Тут потрібна не лише тактична підготовка, але вміння стратегічно бачити ситуацію. А в часи агресії, ці навики мають бути подвоєні або навіть потроєні. Чи має Полторак такі навики? Особисто я сумніваюсь. І навіть рішення про розпорошення видового вишу – Академії сухопутних військ, по різних містах України – це зовсім не стратегічне рішення для країни, яка протягом трьох років веде військові оборонні дії саме сухопутними військами. І тут не потрібно бути військовим експертом, щоб зрозуміти, що офіцери, які пройшли комплексну підготовку на базі вишу, де представлені усі види сухопутних військ, набагато кращі за офіцерів, які будуть готуватися лише на базі одного виду військ. Але і це не найгірше у цій всій ситуації. Найгірше те, що в часи війни, Міністр оборони вирішив віддати навчання майбутніх офіцерів цивільному закладу. Замість того, щоб навчати наших майбутніх оборонців воєнно-тактичним діям у справжньому військовому закладі з величезною історією і необхідною базою, вони хочуть, щоб наші офіцери вчилися у політехнічному інституті предметам, які взагалі не пов’язані з військовою справою. Фізика, хімія і математика – це, звичайно, дуже важливі навчальні предмети, але не для тих, хто повинен вміти влучно стріляти, стратегічно мислити і вміти тактично діяти з різними видами військ. Тому допустити знищення такого унікального закладу, як Національна академія сухопутних військ, є просто злочином перед своїм народом.

На жаль, поки що в цій ситуації ми бачимо рухи для її збереження з боку журналістів, експертів та найвищого представницького органу Львівщини – обласної ради. Хочеться вірити, що на ці недалекоглядні ідеї з Києва, відреагують і нинішній голова Львівської ОДА Олег Синютка, і народні депутати України, особливо ті, які представляють Львівщину.

Хотілося б, щоб і Львівський мер висунув врешті голову зі свого сміття і подивився, що робиться у місті, яким йому довірили керувати тисячі львів’ян. Сподіваємось і на представників Львівщини у Кабінеті Міністрів України, які просто зобов’язані «зарубати» пропонований Міноборони проект урядового рішення. Та й втручання Верховного Головнокомандувача Порошенка не завадило б цій всій ситуації. Пора вже забути про безвізову ейфорію і показати всім, хто ж насправді управляє Україною і відповідає за її оборону і національну безпеку.

Щоб не бути голослівними, ми також взяли коментарі з цього приводу народного депутата України Дмитра Тимчука та екс-голови Львівської облдержадміністрації Віктора Шемчука.

Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:

«Я не можу бути об’єктивним, з огляду на те, що я свого часу закінчував саме Львівське військове училище, але… Коли йшлося про створення видових ВНЗ, щоби був один Інститут сухопутних військ, один – повітряних сил, один – для ВМС, тоді було чимало суперечок, але ідея була зрозумілою. Всі ці військові навчальні заклади, які залишилися на території України після розпаду СРСР не були зорієнтовані суто на Україну. Вони входили в систему військової освіти СРСР: було державне замовлення на фахівців і, відповідно, по всій території СРСР були заклади, які готували їх.

Коли Україна відбудовувала свої оборонні сили, орієнтуватися на цей уламок системи військової освіти часів СРСР було дурнею. Навіщо було Україні, коли в останніх планах Януковича (ще перед його втечею) було заплановане скорочення війська до 120 тисяч осіб, утримувати цілі військові виші, які готують, наприклад, зв’язківців? Для такого невеличкого війська це зайве.

Але зараз, коли ЗСУ різко збільшують чисельність, потрібно набагато більше фахівців. І виникає питання, чи Львів справляється з виконанням цього завдання. Академія – це не лише той об’єкт, який ми бачимо на вулиці Стрийській. Це величезна махіна, і у Львові знаходиться лише невеличка її частина. За нею стоїть ще Новояворівський полігон – навчальний центр, де готується сержантський склад, проходять курси підвищення кваліфікації для офіцерського складу, зрештою, це «машина», яка нараховує зараз близько 18 тисяч осіб. Крім того, там все функціонує за допомоги наших західних партнерів – це майданчик для обміну досвідом з країнами НАТО.

І зараз ставити питання про те, щоби за якоюсь однією спеціальністю створювати навчальний заклад в іншому місці, дивно. Якщо Львів не справляється з цим завданням, треба почути аргументи і подивитися на цифри – у чому полягають проблеми. Можливо, їх можна вирішити на рівні Міноборони. Ми повинні розуміти, що створення навчального закладу на рівному місці – це колосальні кошти, яких зараз у бюджеті просто немає. Навчальної бази, як такої, у Харкові немає – все потрібно створювати фактично з нуля.

Якщо робити такий крок по переведенню, то особисто я хотів би почути наступне:

Чи є якісь проблеми у підготовці Львовом цих фахівців? Якщо немає, то виникає питання, а навіщо тоді винаходити велосипед і створювати ВНЗ у Харкові?

Економічне обґрунтування. В яку копійку нам це виллється?

Зрештою, якщо є вже навчальний заклад, який готує фахівців фактично за усіма спеціальностями сухопутних військ, навіщо розкидати це на різні міста? Коли готуються, наприклад, фахівці для механізованих військ, військ зв’язку, інженерно-саперних військ тощо вони можуть зараз відпрацьовувати всі питання, які стосуються взаємодії військ на одному полігоні, у тому ж Новояворівську, а відокремлювати з усього лише танкістів, які будуть працювати самі по собі, мені здається, не буде корисним. Питання взаємодії військ під час конфлікту стоїть мало не на першому місці».

фото zaxid.net

Заступник голови Кваліфікаційної дисциплінарної комісії прокурорів, народний депутат України VІ скликання (2007-2012), екс-голова Львівської обласної державної адміністрації (2013) Віктор Шемчук:

«Цього категорично не можна допустити. Це просто знищення академії, знищення нашого військового потенціалу на заході країни. Це недалекоглядна ідея і злочинне рішення. Якби у нас був оголошений стан війни, людей, які це вигадали, можна було би віддати під трибунал, судити за військову зраду. До речі, оцінку цим діям мало б уже зараз давати СБУ та військова прокуратура. Пам’ятаю, як у 2013 році це уже намагалися просунути, як хотіли розірвати угоду і припинити спільні із НАТО навчання на полігоні Центру миротворчості і безпеки Академії сухопутних військ. Скільки сил і засобів нам із генералом Ткачуком тоді прийшлося прикласти щоб переконати владу і командування військ НАТО в Європі, скільки дискусій із генералом Ходжесом ми тоді провели. І ми переконали усіх, тоді цього не допустили.

Зараз це виглядає, як якась диверсія. Я не зовсім розумію, чому таке робиться – у 2015 році визнати авторитет Академії сухопутних військ та надати їй статус Національної, а зараз тупо нищити? Тут може бути або дурість і недалекоглядність, або відверта провокація. Ну не можна ж переносити з західної України, з міста, яке майже на кордоні з Євросоюзом, з тилу такі важливі стратегічні об’єкти на територію, яка знаходиться так близько до фронту. Навпаки, досвід Першої чи Другої Світових воєн показують нам, що заклади такого роду, стратегічні об’єкти і підприємства необхідно тримати в тилу, у захисті, щоби люди могли працювати на благо країни, вчити професіоналів і готувати резерви. Такі недолугі дії становлять реальну небезпеку для майбутнього нашої держави. Звісно, можна казати, що зараз нам необхідно більше саперів, більше інженерів і танкістів. Але якщо вони потрібні, то необхідно створювати додаткові факультети у Харкові, Сумах, деінде, готувати для того необхідну матеріально-технічну база, а не забирати функціонуючі підрозділи з академії зі Львова.

Насправді, я переконаний що цього все ж не станеться. Громада, військові та усі, хто розуміє значення Академії сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного для України, мають виступити проти цього, повстати на захист і відстояти нашу Національну академію у Львові. Бо це наша реальна міць і кузня тих офіцерів і воїнів, яким захищати Україну і Європу, відвойовувати Донбас і Крим. Суспільний розум має перемогти дурні захцянки».

Дмитро ПОСИПАНКО,

політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

 

Кто такие русские?

червня 24, 2017Суспільствознавство
Всі статті  |

Это не нация. У русских нет своего национального образования. Вы что-то слышали о русской национальной республике? И не услышите – нет таких. Есть Татарская, Башкирская, Чеченская и прочие республики. А у русских есть только империя с завоеванным населением, где они составляют её клей – служивый народ.

Русский – это не национальность, это социальное сословие. Можно ли называть национальностью воровское сообщество? Наличия языка, на котором они говорят, наличия блатной культуры недостаточно. Можно ли называть национальностью римских легионеров? Чувства единой общности и психологии завоевателя недостаточно. Можно ли называть национальностью янычар? Многолетних традиций, обычаев, образа жизни недостаточно.

Любой националист предан, в первую очередь, своей нации, и только как следствие этого – государю и державе, если те обеспечивают ее безопасность. Русские же, будучи не этносом, а служивыми, янычарами, преданы государю и державе, даже если те терзают и уничтожают подвластный им народ.

Русский – это не субъект, не имя существительное. Это объект, имя прилагательное. Прилагательное к земле. К хозяину этой земли. К государству. К самодержцу этого государства. Субъект – личность, он имеет собственную волю и свободу ее реализации. Объект – несвободное существо, исполняющее волю хозяина.

Задача русских – не делать цветущей свою землю, не делать жизнь народа счастливее. Их задача – подыхать, но захватывать новые пространства и ресурсы для своего хозяина. Уничтожать цветущие края, но овладевать ними. Они гордятся своими трофеями (у нас с хозяином так много земли!), они гордятся его силой (у нас с хозяином такая плётка!), они гордятся его богатством (у нас с хозяином такой большой дворец!). Хотя ничего “ихнего” там нет, а сами они – лишь бесправные говорящие псы на цепи хозяина. Расходный материал. Порох, восторженно превращающийся в прах.

Рабы по статусу и холуи по призванию, русские готовы переносить любые унижения, тяготы и невзгоды, класть своих детей на алтарь завоеваний. И сами готовы покоиться в безымянных могилах на чужбине. Лишь бы хозяину было хорошо, лишь бы он прирастал новыми землями и новыми рабами. И сами не живём по-людски, и другим не позволим!

Поскольку русские – не этнос, у них нет своих этнических корней. В процессе экспансии империи в русских вписывали всех, кто попал в её цепкие лапы, кто в каком-то поколении отрёкся от своего этноса. Первыми русскими стали не особо сопротивлявшиеся эрзя, весь, мурома, мокша и иже с ними угро-фины. Хотя настоящая империя русских началась с подчинения Украины.

Формирование империи требует ощущения единства всех её подданых. С задачей единства веры справлялись ещё древние князья, а затем и государи, огнём и мечом подавлявшие инаковерие. Сложнее оказалось справиться с голосом крови, с этнической унификацией. Ощущение своей инаковости, ощущение чуждости господствующего квазиэтноса представляло главную опасность как государству, так и костяку его структуры – русским. И русские подсознательно, до генетического уровня ощущают эту угрозу.

Поэтому искоренение любого национального духа всегда являлось для русских вопросом выживания их эксплуататорского строя. В ход шло всё – подкуп, насмешки, переиначивание имён и фамилий, запрет печати на национальных языках, смертельно опасное обвинение в национализме, фальсификация истории. Что не доделывал русский штык, доделывали русский поп, русский учитель и русский чиновник.

Среди каждого народа, попадавшего под власть империи, всегда находятся холуи, желающие добровольно отказаться от своего этноса и стать служивыми ради личных выгод либо под влиянием пропаганды. Не желающие становиться холуями вызывают у русских чувство непонимания и негодования, вызывают ощущение дерзкого вызова, а активно противящиеся обвиняются в предательстве.

“Как это, они не хотят становиться русскими! Ну ладно, по глупости своей не хотят быть причастными к благородному обществу. Хотят оставаться мужиками, унтерменшами, лишь бы сохранить свой смешной язык, чудную культуру, анархичную самоорганизацию вместо централированной кастовости, самообеспечение вместо кормления. Так и быть, по великодушию своему мы готовы терпеть вас тами – полуфабрикатами, недоделаными русскими, малоросами. Но никак не считать отдельным, самостоятельным народом, равным другим народам.”

Именно потому русских так бесят и вводят в падучую имена Ивана Мазепы, Симона Петлюры, Степана Бандеры. Не кровь украинского народа, пролитая за свободу, не кровь поработителя, пролитая за удержание наилучшего куска добычи бурлит их возмущённое нутро. Кровь – ничто, чем кровавее правитель, тем более он авторитетен для русских. Нет, здесь задет главный нерв русского господина – здоровое осознание порабощённой нацией своего бытия, демонстрация нею своего непокорённого национального духа, стремление вырваться из имперской неволи.

Именно потому украинские слова слова свобода (воля), самостоятельность (самостійність) и сознательность (свідомість) вызывают у них лютую злобу: “Ты посмотри, хотят жить без плети вертухая и без указов царя!” Именно потому их так пучит и крючит от видеороликов Майдана: “Холопы взбунтовались! Бегут к полякам и шведам! Предатели! Кем же мы будем повелевать и с кого же мы будем кормиться? В стойло их!”

Русскость – это образ мышления. Мышления отжившего, дикарского, обрекающего пространства России на вечную безысходность, а её соседей – на вечный самопал за поясом.

© hozar [20.06.2017] |

 

Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

квітня 21, 2017Духовність
08:21, 21.04.2017
Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

Музикант вважає, що україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто (Олег Скрипка)

Музикант Олег Скрипка розповів, що він насправді мав на увазі, коли говорив про гетто для наздатних опанувати українську мову.

Наприкінці бурхливого інформаційного вечора поспілкувався з журналістами ТСН про активні дискусії у Мережі навколо моєї цитати про українську мову та її вивчення. Все нищенаведене прошу вважати за мій офіційний коментар з цього приводу!

Передусім, хочу зазначити – ми в Україні живемо у спотвореному світі. Україномовні громадяни не мають достатньо книжок українською, фільмів, Інтернет-контенту, відсутня можливість спілкуватися, навчати і виховувати дітей. Україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто. Деякі з них віддають своє життя на сході країни за право бути українцем.

Громадянам Франції чи Великої Британії важко зрозуміти, як можна виборювати право говорити у своїй країні рідною мовою… Ми маємо неймовірну кількість прекрасних пісень і артистів. І дуже дивно виглядає кривава різня за мізерні 25% українських пісень на радіо, і їхня повна відсутність на телебаченні у новорічну ніч.

Я справді вважаю, що громадяни України (як і будь якої країни) повинні знати мову рідної держави. Підтримую збільшення українського контенту в усіх сферах суспільного життя.

Це – європейська практика. Приміром, у Франції закон вимагає і від громадян та емігрантів знання французької, у Польщі – польської, у Чехії – чеської. Я особисто пройшов шлях емігранта, у Парижі без знання французької, а лише із російською та англійською, не міг отримати соціального спілкування. Тим паче, не мав змоги працювати, грати музику, навіть сплачувати податки.

Але французька держава іде назустріч людям, які готові інтегруватися у французьке суспільство. Пропонуючи безкоштовні освітні курси французької. Я скористався ними, вивчив мову і адаптувався у французьке суспільство.

Мене обурює, коли Україну змушують любити “руській мір” більше, аніж український. Тим паче, коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність. Тож моє висловлювання, з якого жонглери словами і змістові “патологоанатоми” висмикнули і препарували слово “гетто”, досить однозначне.

Насправді, саме росіяни створили привілейовані умови для розвитку своєї мови. Адже законодавство РФ вимагає від усіх, хто претендує на життя, роботу чи навчання у цій країні надати сертифікат про володіння російською, знання історії Росії та основ законодавства.

У РФ навіть від щойно прибулих іноземців вимагають занурення у мовний простір країни. І водночас – заперечують утвердження українства в Україні. Вважаю, що наша держава має надати українцям більше можливостей опанувати рідну мову. Але, якщо частина громадян не здатні її вивчити, то вони самі себе прирікають на асоціальну перспективу…

Я пропоную допомагати російськомовним українцям, надаючи їм освітню підтримку. У той час, коли законодавство сусідньої держави навіть не дає можливості перетнути російський кордон без сертифікату про знання російської.

Відтак, моя дещо іронічна пропозиція, висловлена у довільному спілкуванні зі студентами, і сформульована конспірологами-технологами як “гетто”, – значно гуманніша, аніж російська дійсність.

Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /

квітня 8, 2017Духовність, Історія
Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /
IMG_4874

Не відводьте свій погляд. Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі. Він же не вдавав, ніби війни немає. Він же залишив усе і пішов туди, де здригається земля й падає смертельним вогнем небо. І стояв він там – до останнього.

Артур Вікторович Латченко, позивний Шумахер, народився 30 листопада 1995 року у селищі Більськ Котелевського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Після закінчення працював у рідному селі у сільськогосподарському підприємстві «Скіф».

Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був асом у настільному тенісі, займав перші місця у змаганнях.

Артур був надзвичайно щирою, справедливою та чесною людиною, і навіть за часів студентства його чесніть не раз виливалася у конфлікти з викладачами, але він відстоював правду й ніколи не боявся наслідків. Позитивний, життєрадісний, усміхнений, він завжди приходив на допомогу, завжди дотримувався свого слова. Артур був уособленням людини, яка знається на справжній дружбі та вміє її цінувати.

 

 

Він і його кохана народилися в один день, у них було багато спільного, їм було про що мріяти. Він дуже любив її, часто про неї згадував у розмовах, піклувався про неї – юний справжній чоловік. За кілька годин до загибелі Артур говорив із нареченою. Вона просила берегти себе, а він пообіцяв: «Добре! Люблю тебе, моя кохана»…

Строкову службу Артур розпочав восени 2015 року, пройшов навчання у військовому центрі «Десна», у лютому 2016-го був переведений до Харківської 164 бригади (радіо-технічні війська, зенітно-кулеметне відділення), посада – кулеметник. У квітні підписав контракт і був переведений у Полтаву, де проходив службу у роті, підпорядкованій 164 бригаді. Згодом був прикомандирований до 72 ОМБр і, не зважаючи на зламану руку, пішов на передову – з жовтня 2016-го тримав оборону на шахті Бутівка. Гіпс зняв сам і на біль не скаржився, робив усе, що і його побратими.

 

 

Спочатку товариші називали його Арчі, але згодом у воїна з’явився інший позивний – Шумахер: і через його любов до техніки, а ще тому, що він ніколи не сидів на місці – постійно «ганяв». Побратими згадують Артура товариським, працьовитим, завзятим, готовим прийти на допомогу. Він ніколи не боявся, був хоробрим та мужнім, вмів посміхатися й підтримувати товаришів по зброї навіть у найскрутніші часи. Пережив немало прицільних обстрілів, а одного разу їхню позицію танк розбив вщент – Артур все одно її не покинув і давав відсіч ворогу. Не раз він виходив живим, але не того дня…

Солдат 8-ї роти 3-го батальйону 72 ОМБр.

Загинув 3 квітня 2017 року від поранення у шию. Це сталося під час ворожого обстрілу зі стрілкової зброї різних калібрів біля шахти Бутівка поблизу Авдіївки Донецької області. До лікарні його не довезли – Артур помер у машині медиків.

Поховали Героя 5 квітня у рідному селі. Залишилися батьки, сестра, кохана.

Залишились мрії та сподівання. Залишились нездійснені плани. Залишились з довічним горем рідні. Залишилась його Україна. Залишилось не прожите майбутнє. Залишилась його остання весна. Залишився його погляд… Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі.

Військовий Артур Вікторович Латченко. Його ім’я назавжди закарбовано у Літописі втрат Української армії.
Літопис UA

 

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

квітня 1, 2017Духовність, Історія

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

29.03.2017

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив:

«Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив:

«Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає:
«Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.
У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.
Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.
Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.
За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).
Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).
У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції.
У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» — тобто здатні пити і перетравлювати молоко.
Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.
Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування — свій РІД.
За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.
Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.
Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України — колискою білої раси ниніш­ньої цивілізації».

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.
Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.
Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.
Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше — «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.
Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.
У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.
У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».
Вікінги прибували на українські землі як військова еліта — як дружинники для особистої охорони гвардії князів.
Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.
У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.
Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.
Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.
Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.
Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.
Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, — це спадок українців від кельтів.
Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.
Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».
Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.
Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка.
Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.
Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.
З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.
ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця.
Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.
Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.
У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.
Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» — «братніми народами».

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.
Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.
Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами».
Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси — це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.
Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.
Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.
А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше — українці.
Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.
Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, — це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.
Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має.
Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» — нічого від слов’ян у росіян немає!
Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.
Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову — будь-яку, окрім російської.

Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.
У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України».
Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.
Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.
У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».
Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.
Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини.
За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.
Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.
За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.
Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11.
Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова».
Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.
Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.
Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.
А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.
Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».
Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Від генетичних досліджень до «руської весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.
Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.
Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.
Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.
Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.
Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.
Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.
Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.
Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.
Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.
Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.
Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.
Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.
Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Росія — штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».
Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.
Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.
Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.
У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.
Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.
Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.
Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».
Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.
Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.
Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.
Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».
Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

Символіка оріїв

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!
В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.
Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.
Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.
На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.
Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.
Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.
Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.
За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України.
Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).
Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.
Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.
Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).
Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!
Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!
Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися…
Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся.
Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).
Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.
Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).
Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.
Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».
Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!
Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.
Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.
Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).
Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.
Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.
Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.
Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.
Третього шляху українцям не дано.
Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог.
Знаю, що Українська нація — нездоланна!

ДОВІДКА «УМ»

Заповіді оріїв-русів
За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.
Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили.
Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:
1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».
2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».
3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».
4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».
5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».
6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».
7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».
8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».
9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».
10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».
11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».
12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».
Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».
Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні.
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України

Така комуністична московія…

лютого 6, 2017Історія, Культура
Світлина від Ludmila  Kartacheva.
Ludmila Kartacheva

В лагере зэки кухонным ножом вырезали для нее на нарах фортепианную клавиатуру. И она по ночам играла на этом безмолвном инструменте Баха, Бетховена, Шопена. Женщины из барака уверяли потом, что слышали эту беззвучную музыку, просто следя за ее искореженными работой на лесоповале пальцами и лицом.
Дочь француза и испанки — преподавателей Парижского университета Сорбонна, Вера Лотар училась в Париже у Альфреда Корто, затем в Венской академии музыки. В 12 лет дебютировала с оркестром под руководством великого Артуро Тосканини.
Будучи уже известной пианисткой, дававшей сольные концерты во многих странах мира, вышла замуж за советского инженера Владимира Шевченко и в 1938 году приехала с ним в СССР.. Вскоре Владимир Шевченко был арестован. Вера кинулась в НКВД и стала кричать, путая русские слова и французские, что муж ее — замечательный честный человек, патриот, а если они этого не понимают, то они — дураки, идиоты, фашисты и берите тогда и меня… Они и взяли. И будет Вера Лотар-Шевченко тринадцать лет валить лес. Узнает о смерти мужа в лагере и двух детей в блокадном Ленинграде.
Освободилась в Нижнем Тагиле. И прямо с вокзала в драной лагерной телогрейке из последних сил бежала поздним вечером в музыкальную школу, дико стучала в двери, умоляя о «разрешении подойти к роялю»… чтобы «играть концерт»…
Ей разрешили. У закрытой двери, не смея зайти, рыдали навзрыд педагоги. Было же понятно, откуда она прибежала в драной телогрейке. Играла почти всю ночь. И заснула за инструментом. Потом, смеясь, рассказывала: «А проснулась я уже преподавателем той школы». Последние шестнадцать лет своей жизни Вера Лотар-Шевченко жила в Академгородке под Новосибирском.
Она не просто восстановится после лагеря как музыкант, но и начнет активную гастрольную деятельность. На ее концерты билеты в первый ряд не продавали. Места здесь предназначались для тех, с кем разделила она страшные лагерные годы. Пришел — значит, жив.
Пальцы у Веры Августовны до конца жизни были красные, корявые, узловатые, гнутые, изуродованные артритом. И еще — неправильно сросшиеся после того, как их на допросах переломал («не спеша, смакуя каждый удар, рукоятью пистолета») старший следователь, капитан Алтухов. Фамилию эту она помнила потом всю жизнь и никогда его не простила…
На её могиле выбита её собственная фраза: «Жизнь, в которой есть Бах, благословенна.»

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

лютого 4, 2017Духовність, Політика

Сергій Дацюк Філософ

03 лютого 2017, 10:48

 Коли війна триває довго, про неї хочеться забути. Очевидно це психічна здатність людської свідомості – влаштовувати собі перепочинки від постійної напруги.

На війні бувають перепочинки, але навіть під час перепочинку не варто забувати про війну зовсім.

Неоголошена Росією, невизнана Україною, не перетворена в національно-визвольний рух українською громадою війна Росії проти України триває.

Тепер, вже майже через три роки після початку цієї війни, можна сказати, що війна не стала війною за правовою ідентифікацією, війна не стала війною для всіх, війна не породила уявлення про перемогу.

Що таке перемога України над Росією?

Я задам просте запитання – чи маємо ми однозначну відповідь: як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом?

Під час Другої Світової війни таке уявлення складалося з трьох частин: 1) Як буде поділено світ між США і Великобританією, з одного боку, та СРСР, з іншого боку; 2) Як буде виглядати перемога для народів світу (захоплення Берліну, знищення військового потенціалу Німеччини, поділ Німеччини); 3) Як буде виглядати поразка для народу Німеччини (покарання націонал-соціалістичного режиму в Німеччині, денацифікація, відбудова Німеччини).

Отже знову повторюю запитання – як буде виглядати перемога України, Європи та США над агресивним російським режимом?

Набагато легше майбуть відповісти на питання “як буде виглядати перемога Росії” – над Європою (розкол), над США (ізоляція), над Україною (дезорганізація влади, хаотизація економіки, геополітичний розкол території).

Отже ні у України, ні у Європи, ні у США досі немає уявлення “як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом”.

Захоплення Москви? Знищення військового потенціалу Росії, включаючи ядерний? Дефашизація (деагресування) росіян? Покарання путінського режиму? Розкол Росії? Інтеграція так званих ДНР-ЛНР до складу України? Повернення Україною Криму?

Зверніть увагу – мене цікавлять не особисті думки чи навіть експертні оцінки. Такі оцінки я і сам можу дати. Мене цікавлять відповідні міжнародні домовленості, відповідні сценарії перемоги і системні кроки після перемоги. Де це все?

Поки нічого цього немає – перемога над Росією неможлива. Тобто неможливо перемогти ворога, допоки ми ніяк не уявляємо собі перемогу над ним.

Навіть коли ми в Україні пробуємо домовитися про “картинку перемоги” над Росією, нас чекає невдача.

Що відбувається на російсько-українській війні зараз?

1) Україна на світовій арені поступово опиняється наодинці з ворогом – російським правлячим режимом; 2) Україні не вдалося досягнути впровадження єдиного принципу війни, що веде до виграшу – “все для фронту, все для перемоги”; 3) українська громада не має солідарності зі своїм правлячим класом у цій війні.

Ми ж навіть не можемо сказати, наскільки виграє Росія у цій війні.

Для того, щоб це сказати, потрібно точно знати плани російського режиму у цій війні.

Хто сказав, що єдиним планом російського режиму був Крим та Новоросія у складі Росії? Тобто хто сказав, що реалізація анексії Криму це частковий виграш, а відсутність реалізації анексії Новоросії це часткова поразка?

Вочевидь у Росії був і план “Б”, тобто план на той випадок, коли анексія Новоросії не відбудеться.

Мені здається, що саме цей план Росією зараз реалізується: 1) хаотизація української економіки; 2) знищення українського середнього класу; 3) збереження олігархічного домінування в українській економіці і відповідно залежності олігархів від Росії; 4) контрабанда (нелегальна торгівля під дахом української влади) України з Кримом та так званими ДНР-ЛНР; 5) продовження легальних торгових відносин України з Росією та так званими ДНР-ЛНР; 6) легалізація ДНР-ЛНР як територій не в складі Росії, але ефективно контрольованих нею.

Злочинна бездіяльність Президента та Парламенту не дозволяє нам не те що перемагати, але навіть і мати уявлення про перемогу.

Ще раз повторюю. Конкретні плани руху до перемоги можуть бути державною та військовою таємницею. Але “картинка перемоги” України над Росією мала вже давно бути сформульована українською владою. Експерти це робили не раз. Але влада цього не робила жодного разу.

Остання ініціатива Президента – референдум щодо НАТО – не те щоб зовсім дурниця, просто це окозамилювання. Його результати нічого не вирішують і ні на що не впливають. Саме тому Президент цю ініціативу і пропонує.

Все для фронту, все для перемоги

Якщо ми не маємо уявлення про перемогу, то ми не можемо реалізувати принцип надзусиль щодо перемоги – “все для фронту, все для перемоги”.

Два класичні приклади.

Блокада Криму, спробу якої зробила українська громада, це була зрада чи шлях до перемоги? Як відповісти на це питання, якщо ми воюємо і торгуємо водночас?

Блокада так званих ДНР-ЛНР, спробу якої зараз робить українська громада, це зрада чи шлях до перемоги? Знову ми не можемо відповісти на це питання, бо ми водночас воюємо з так званими ДНР-ЛНР і торгуємо з ними.

Принцип “все для фронту, все для перемоги” може діяти лише тотально. Будь-які винятки знищують цей принцип і роблять перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім власного бізнесу – такий підхід олігархів робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім контрабанди з Кримом та з так званими ДНР-ЛНР – такий підхід нинішньої влади робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім мовної ідентичності – такий підхід деяких мовних фетишистів робить в плані ідентифікації перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім переліку радянських свят, в які ми звикли відпочивати – такий підхід немолодих людей робить символічну перемогу неможливою.

Цей перелік можна продовжити. Коли ми щось виключаємо з принципу “все для фронту, все для перемоги”, принцип не працює, і перемога стає недосяжною.

Війна це не покер, і на війні як на війні.

Після перемоги над Росією мовний закон знову можна буде зробити толерантним до російської мови.

Після перемоги над Росією можна буде повернути назад деякі радянські свята.

Зрозумійте мене правильно.

Я теж проти тотальної українізації, я теж проти відміни вихідних на радянські свята.

Але я постійно пам’ятаю, що я на війні.

І якщо для перемоги над Росією потрібно буде бути бандерівцем, я буду першим бандерівцем.

Бо для мене принцип “все для фронту, все для перемоги” є тотальним.

Українці мають знати і уявляти “картинку перемоги” і мають діяти щодо цієї картинки тотально – всіма силами і всіма ресурсами.

Тільки так можливо перемогти у війні з Росією.

Василь Симоненко

січня 28, 2017Духовність

Він прожив всього 28 років...

Сьогодні виповнилося б 82 роки лицарю української сучасної поезії, талановитому журналісту та поету Василю Симоненку.

Він прожив – як живе справжній талант на нашій недовершеній землі – всього 28 років…

Він був і ліриком, і патріотом, і просто порядною талановитою людиною, “гнилим інтелігентом” – що, звісно, само по собі становило загрозу радянському табору…

Він доклав багато зусиль, щоб злочини сталінського режиму стали відомі світу – і йому це не пробачили. Через побутову пригоду він був жорстоко катований міліціянтами, в наслідок чого отримав невиліковні травми нирок – та у зовсім молодому віці просто згорів.

Навіть подробиці його смерті стали радянським табу, не кажучи вже про те, що його прекрасна поезія у переважній більшості побачила світ вже після його відходу у кращій світ.

Згадаємо цю чисту, талановиту людину – згадаємо й ті жахливі часи, коли світле й чесне слово вважалося загрозою існуючому людожерському ладу.

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
16.XI.1962

Олександр Олесь: чому ніхто не захистив великого поета

січня 4, 2017Загальне
04 січня 2017, 14:45

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

 

«Тут (у Празі – ред.), далеко від України, довелось мені побачити славного поета, вірші котрого гриміли колись по всій Україні… Я, дякуючи долі, що вможливила мені таку нагоду, почав уважно розглядати відомого мені з книжок поета. Тоді я вперше побачив Олеся як людину і був гордий з того» – так згадував про свою першу зустріч з Олександром Олесем на початку 1940 року відомий чеський і словацький україніст Микола Неврлий.

Неврлий належав до кола тих українців у міжвоєнній Чехословаччині, які мали щасливу нагоду розмовляти, а головне – слухати і чути поета Олександра Олеся. Якось під час однієї із зустрічей Олесь попросив Миколу Неврлого розповідати про Україну. Олесь на еміграції від 1919 року, Неврлий востаннє був в Україні на початку 1930-х, його спогади були набагато живіші, говорив про пережите і почуте з хвилюванням і гордістю. Олесь уважно слухав, згадував Микола Неврлий, та якоїсь миті не зміг стримати почуттів, з очей поета покотились сльози.

Мабуть не було миті, щоб Олесь думками не линув додому:

Живу і дихаю, і гину,

І думи рвуться, як пташки,

Туди, туди, на Україну,

Яку я кинув на віку…

Це рядки, які народились на еміграції в Празі в 1929 році. Чеська еміграція була тяжкою, незатишною, сповненою поневірянь і болю. Спочатку, від 1923 року жив у селі Слоупи поблизу Праги, потім у містеску Черношіце, потім у Ржевницях, де кілька разів змушений був міняти адресу. І в Празі, куди дістався в 1934 році, також не відразу знайшов постійне місце для життя. Мандри з ним стійко переносила родина – дружина Віра Кандиба і син поет Олег Ольжич. Але попри все творив, зустрічався з друзями, намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині.

У 1938 році українці відзначили в Празі 60-літній ювілей Олеся. Поет, як згадували учасники вечора, ніяковів і всім сердечно дякував. Здавалось, що Олесь немов би помолодшав.

Ніхто тоді не знав, що найбільше життєве випробування Олесеві принесе війна. До бою проти нацизму у лавах членів ОУН встав син Олег Ольжич. Разом з Оленою Телігою виїхав із Праги, щоб уже ніколи до неї не повернутись. Олег Ольжич загинув від тортур у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року. Для Олександра Олеся це був удар, який не подолав. Поет Олександр Олесь пережив свого сина на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, лиш 9 днів. Олесь помер 22 липня 1944 року.

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Ховали великого поета у Празі українці, білоруси, росіяни, чехи – кілька сотень емігрантів прийшли на Ольшанський цвинтар, щоб попрощатись з Олесем. Ольшанський цвинтар вибрали не випадково, тут неподалік православної церкви Успіня Богородиці знайшли останній спочинок багато відомих українців: поет і перекладач, голова дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний та його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна, письменник і драматург Спиридон Черкасенко, диригент і перший адміністратор Української республіканської капели Олекса Приходько. Ольшани у Празі – це такий український некрополь, святиня, якою мала б опікуватись Українська держава. Так, як це робить на Ольшанах її північний сусід.

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Щороку на цвинтарях у Чехії зникають українські поховання

Та ситуація склалась інакше: щороку на цвинтарях у Празі та інших міста Чехії зникають українські поховання. Вже немає могили поета Юрія Дарагана (перекопана, зникла назавжди), а 15 вересня 2008 року з Ольшанського цвинтаря викрали поховання відомого українського вченого, професора Українського вільного університету Федора Щербини. Його домовину закривала таблиця з написом українською мовою: «Вщерть добром налите серце ввік не прохолоне. Т. Шевченко», а також напис по-чеськи: «Кубанський козак, професор Федір Андрійович Щербина. 25.2.1849 – 28.10.1936. Науковий статистик та історик». Таблиця зникла, а останки шанованого українського кубанця без відома української громади перевезли в Росію.

Зникли, тому що не мали опікунів – державних чи приватних (тобто не було сплачено за місце на цвинтарі у відповідності до чинного чеського законодавства) поховання відомої письменниці Наталени Королеви та митця і письменника Василя Короліва-Старого на міському цвинтарі міста Мєлнік. Ця сама причина – відсутність опіки – призвела до знищення пам’ятника українцям – жертвам Першої світової війни в місті Пардубіце, а був це один із трьох відомих монументів Оксани Лятуринської на чеських землях. В дуже занедбаному стані перебуває один із найбільших українських військових меморіалів у Чехії – пам’ятник на військовому цвинтарі в місті Ліберці, який створив Михайло Бринський.

Як бачимо, не щастить і празьким Ольшанам. Без опіки могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – Мікі Тобілевича, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитора Бориса Левитського.

Так склалось історично, що міжвоєнна Чехословаччина стала другим домом для кількох тисяч українців, для сотень із них – останнім пристанищем. Перепоховати усіх на батьківщині не можна, та й не потрібно.

Потрібно провести роботу, яка не вимагає великих фінансових затрат: переписати і провести фотофіксацію українських поховань у Чехії. На цій основі підготувати перелік поховань, які вимагають державної опіки. В цій роботі допомогу може надати українська громада в Чехії – сьогодні одна з найбільших у Європі.

Відтак ситуація, яка склалась навколо термінового перепоховання Олександра Олеся, лиш сумний, навіть трагічний фінал бездумного і бездушного ставлення України до своєї історії. У держави вчасно не знайшлось у перерахунку 770 доларів, щоб зберегти могилу ще на 10 років. Ухвалене рішення про термінове перепоховання ставить під сумнів виконання однієї з головних функцій держави – збереження своєї історії та її героїв. Нині останки великого поета в «камері зберігання» на кладовищі. Про долю останків дружини поета Віри Кандиби, яка була похована там само, повідомлення відсутні. Про долю нагробного пам’ятника, створеного за проектом українського архітектора Артемія Корнійчука, також повідомлень немає.

Олександр Олесь до останнього подиху вірив в Україну, у «свою правду і свою державу», на службу їй поклав усе своє життя. Взамін просив мало: «принесіть, як не надію, то крихту рідної землі». Не збулось.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Учите историю неуки! Как Бандера спас жителей востока Украины…

січня 2, 2017Загальне

BBCcCNN 08:57 21.09.2016р. 3.5K 5 9.1K переглядів

3.5Kпостів

3.5K 15 0 0 0

Предлагаю вашему вниманию реальную историю реального человека про реальных героичных людей…

Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка…

Мои родители оказались во Львове, потому, что в 1946-47 годах моя тетя (папина старшая сестра) и дедушка с бабушкой (мамины родители) бежали с Полтавщины и Проскурова на Западную Украину, спасаясь от очередного голодомора. Попадая на Западную Украину в конце сороковых нищие и голодные схидняки превращались из анархокулацких ничтожеств в представителей новой советской власти и волей-неволей вступали в конфронтацию с местным населением, которые возненавидели новую власть всеми фибрами души.

 

На Западную Украину советскую власть принесли схидняки. И по началу западенцев страшно умиляла украинская речь Тимошенко и Хрущева… Но вскоре они поняли, что украинский нужен коммунистам для того, чтобы говорить «Слава КПРС». Другие вариации исключались. Дело в том, что коммунисты отнеслись к западным украинцам точно также, как они привыкли относится к восточным — как к животным — и стали тех по привычке загонять в колхозы. Началась гражданская война. Большинство схидняков было уверено, что Бандера, это не фамилия, а презрительное название буржуазных-националистических бандитов. Ну есть обычнее уголовные бандиты, а есть бандеры, или бендеровцы — это бандиты с националистическим уклоном. Если бандиты убивают и грабят ради денег, то бендеры убивают невинных украинских учителей, врачей и солдат с Восточной Украины, которые приехали поднимать Западную Украину. На самом деле, после 1933-го года для многих из них было предпочтительнее рискнуть получить бандеровскую пулю, чем пухнуть от голода на Большой Украине.

Недавно на встрече родственников я попросил мою тетю Надю рассказать, как она оказалась на Западной Украине в декабре 1946-го. Ей было 18 лет. Когда начался голод, она вышла из комнатки в сельском общежитии, где остались папа с мамой, трое младших сестер и брат, и пошла на железнодорожную станцию в Сахновщину. Села в поезд и поехала в никуда. В поезде она познакомилась с женщиной из Западной Украины, поделилась с ней остатками еды… В селе под Львовом она стучала в дома и просилась переночевать. Ее приютили в семье зоотехника. Взяли просто с улицы, обогрели, накормили, одели. Она так замерла, что, прижавшись к печи, прожгла все три юбки, что были одеты на ней. Потом она долго еще ходила в них, перекручивая таким образом, чтобы дыры оказывались в разных местах. Там шла война, но тетя Надя не особенно вникала в перипетии этой войны. Она спасалась от голода. Были наши и были бандеровцы. Бандеровцы в ее ушах звучало как бандиты. За что они убивали коммунистов и представителей советской власти, Наденька не понимала. Но она видела, как бандеровцы сожгли сына председателя местного колхоза, привязав к колхозному амбару. Она вспоминает, как председатель потом пришел в клуб с автоматом и начал стрелять в потолок. Вроде, как сошел с ума…

Надя вспоминает как бандеровцы нападали на кавалеристов, которые квартировались в их селе и защищали их. Тетю Надю бандеровцы не трогали. Она изнывала от переживаний по родителям, сестрам и брату, которые остались в голодном совхозе 20-летия Октября, и от которых вот уже несколько месяцев не было никакой весточки. В 1933 умер ее младший братик, шестилетний общий любимчик Витя, и маленькая сестренка, которую не успели и назвать. О них никогда не вспоминали в семье. Никто не знает, где их могилы…

Кто-то мне сказал, что в 1946-м году не было продотрядов, никто не ходил, не отбирал хлеб, но голод был. Вот, мол, просто голод, никакого злого умысла…
И я подумал, а почему бы нам не создать для коммунистов специальные экономические зоны, собрать их в коммуны и ввести те законы и налоги, которые существовали при их вожделенной коммунистической власти. Коммунисты же достигли больших успехов в экономике. Но вот, например, берем коммуниста и говорим ему. Сдать государству ведро молока в день. Коммунист, естественно, спросит нас: а где я возьму это ведро молока? У меня же нет коровы! А мы ему: ах ты ж гад! Саботажник! Пятилетний план срываешь?
И мы берем этого коммуниста и прикладом карабина бьем его по подбородку. Ну челюсть, конечно, ломаем… жалко, но просто очень уж сильно обнаглели эти комуняки. Нет, чтобы подумать, пошевелить мозгами, достать где-нибудь коровку, сдать молочко государству… Так нет, сразу: где я вам возьму!

А одного-другого расстрелять, так, глядишь, зашевелились… И молочко появилось…
Что сказать… коммунисты — это еще те гении от экономики…
Но кому сейчас нужно доказывать, что голод 1946-го был четко и планомерно организован умелыми действиями коммунистических лидеров?

Но я хотел сказать не об этом… То, что моя тетя Надя пережила голод 1933-го, — это была вовсе не заслуга Коммунистической партии Советского Союза. И вовсе никто не внес Наденьку в список спасенных от голода. Отнюдь. Нашу Наденьку никто и не собирался вычеркивать из списка обреченных, как и ее младших братика и сестричку. Она помнит, как долго еще у печки в хате оставались ямы, которые копали продотрядовцы в поисках спрятанного хлеба. Но она помнит также, что среди них были и родственники…

Я сижу, пишу, и тут заходит Надя, моя жена:
— Надя, представь, к нам домой приходят и забирают всю еду. Мы просим: оставьте, у нас маленькие дети… Через неделю опять приходят и забирают все, что есть в хате. Дети голодные, кормить нечем, ну и мы садимся с тобой и начинаем думать, кого первого съесть — младшего или старшенькую…
— Перестань! Прекрати! Я не могу этого слушать! Ну что ты смакуешь этот свой Голодомор? Ты же ничего не делаешь, ничего не делаешь по дому… Я же прошу тебя уже сколько времени, купи, пожалуйста, столик в столовую. Я не могу уже смотреть на этот старый стол. Мне стыдно, когда к нам люди приходят, а ты только про Голодомор, только про Бандеру…

Я понимаю, что слышать это неприятно, но…
Знаете, евреи носили когда-то коробочки на лбу. Прямо на лбу! Веревка обвязана вокруг головы и к ней привязана коробочка. Кстати, носить эти коробочки — это Божья заповедь из Торы. В коробочках нужно было носить записи всех чудес, которые Бог совершил для Израиля, начиная с чудесного исхода из Египетского рабства… Бог говорит, что нам нужны коробочки на лбу! Слишком короткая память у нас.

Все это нужно было записать и — в коробочку на лоб. Утром встал, открыл коробочку, почитал, прикрепил ко лбу и — на работу.
И право голоса предоставить только тем, у кого есть коробочки на лбу.
Ну ладно, мы думаем, что нам больше никогда не придется решать вопрос: кого из детей сварить первым. Но они тоже думали, что такое невозможно. Они благоденствовали и если бы кто-то предложил им встать на колени и раскаяться… Ваше сердце, украинцы, вознеслось. Вместо того, чтобы встать на колени перед Богом, вы напрягли свои шеи. Так вот, друзья мои, вам тоже кажется, что вы больше не будете кушать собственных детей? А вы попробуйте, проголосуйте еще раз за коммунистов.

«Кого съесть первым?» — такой вопрос стоял перед нашими дедушками и бабушками, тетями и дядями. Первыми ели самых маленьких. Поэтому на вопрос, а кто же спас обреченную Украину, после Бога, я бы назвал еще и их — детей.
Дети спасли Украину. Украина съела своих маленьких детей и выжила…

Бог, дети… Но есть еще одна личность, которая сыграла непосредственную роль в том, чтобы вычеркнуть мою тетю Надю и еще небольшой остаток украинцев из списка жертв ассирийскому коммунистическому идолу — вождю всех времен и народов.
Этого человека зовут Бандера. Степан Бандера. Стэфко — юный студент Львовской политехники. Нам, схиднякам, трудно понять, при чем тут Бандера, злейший враг человечества, фашист, изувер, убийца и т.д. — при чем тут он и «естественное» окончание голода 1933 года? Какое отношение Бандера имеет к моей тете, бабушке, дедушке. Где Бандера, а где мы, схидняки…

И вот моя бабушка прячет зерно в выгребной яме, ставит над ней туалет типа сортир, и вся время ходит туда и маскирует тайник, который впоследствии помог спастись 66% семьи. Бандера в это время сдавал экзамены и зачеты, но его очень волновало то, что рассказывали беженцы с Большой Украины. А говорили они в один голос, что детей уже съели по всей Украине…

Бандера понял, что коммунисты, не отягощенные никакими моральными ограничениями, решили избавить Украину от украинцев вот таким изощренно-изуверским способом. Нормальный человек просто не может поверить, что гомо сапиенс способен на такое преступление. Это даже как-то не вписывается в рамки общепринятых преступлений…
Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка. Он даже вряд ли почувствует угрызения совести…
Но вернемся к Бандере: он вместе со своим другом придумали, как спасти Украину. Дело в том, что информация о Голодоморе поступала в Европу, и мир знал об этом, но Советский Союз экспортировал миллионы пудов дешевого зерна, и люди говорили: что вы хотите сказать, что у них в стране голод, а они экспортируют зерно? Это чушь… Это уже слишком! Заткнитесь! Или вы хотите сказать, что коммунисты нелюди, что они специально организовали голод? Ради Бога — заткнитесь…

Но Бандера уже знал: да, это нелюди. У них нет ничего человеческого… Хотя нет, они были людьми. Но людьми без Бога. И он решил посвятить свою жизнь уничтожению коммунизма и освобождению Украины от коммунистического рабства…
Вы хотите знать, как Бандера спас нас, схидняков? Я расскажу вам его историю. Жизнь и смерть Бандеры были посвящены нам, тупым жирным схиднякам, которые, я думаю, на самом деле не заслужили этой жертвы. Наоборот, мы заслужили быть истребленными коммунистами до конца. Да, это именно то, что мы заслужили — смерть от голода! Мы заслужили того, чтобы съесть на завтрак собственных детей. Потому что у нас даже не хватило мозгов стать на колени и сказать этому студенту, который не знал нас, но любил больше, чем свою жизнь. Любил нас, хотя мы недостойны его любви. И когда он осенью 1933-го обратился к львовским студентам, с вопросом: кто хочет отдать свою жизнь, чтобы спасти Большую Украину от коммунистического террора… То есть спасти нас, ничтожных, поедающих младенцев… Я был в шоке, когда прочитал историю о том, как около семидесяти львовских студентов готовы были умереть, чтобы спасти маленькую Надечку и Лидочку, пухнущих с голоду…
Вы, хохлы, спросите меня: а что же этот Бандера сделал, как он нас спас?

А вот давайте сейчас перенесемся в кабинет Сталина и послушаем следующий диалог:

— Иосиф Виссарионович, буржуазные националисты во Львове застрелили нашего консула… Там сейчас идет суд, дело в том, что убийца сдался польским властям, заявив, что мотивом его убийство было отрицание советским представителем Голодомора в Украине. И они вот уже десятый день они на этом суде слушают показания свидетелей о Голодоморе. Там все мировые телеграфные агентства. Весь мир подняли на уши. В Америке началась антикоммунистическая истерия, прямо охота на ведьм какая-то… Американский сенат потребовал заблокировать наши заказы в доках Филадельфии, а мы им уже такие деньги заплатили… Очень серьезный риск потерять все… Сенат потребовал впустит в страну комиссию, которая посетит Украину и убедится, как обстоят дела…

Сталин слушал молча. Когда докладчик закончил, он спросил:

— Кто это все сделал?

— Есть там один националист — Бандера…

— Бандера — это твой враг номер один, Никита Сергеевич. Запомни это имя — он заберет у тебя Украину. Я узнаю себя в молодости… Молодец, вот как нужно работать. Учитесь, большевики.

— Но что делать, товарищ Сталин…

— Я не знаю, что делать… Оставьте хохлов уже в покое… кто выжил, тот пусть и живет. Нация, у которой есть такой вождь, имеет право на существование… Запомни Никита, его подвиг будут помнить все украинцы, а нас с тобой осудят. Но если ты хочешь править Украиной, пусть Восток ненавидит Запад, а Запад — Восток. Пусть хохлы никогда не узнают, кто подарил им жизнь, но сделай так, чтобы этим красивым именем «Бандера» восточные хохлы пугали своих детей. Пусть Бандера, будет главным врагом Восточной Украины. Он хотел переиграть меня! Но я думаю, что хохлы еще не достойны такого лидера, и они сами же его и распнут…

Також читайте:

В 1959 году Степана Бандеру убил украинец, суперагент КГБ, посланный Хрущевым, Хрущев собирал нас, схиднякив, выживших после Голодомора, создавал из нас отряды НКВД и отправлял на Западную Украину, воевать с бандеровцами. Мы пришли и стали прививать им свой страх перед коммунистической вездесущей Москвой. Но они отказались бояться. Они взялись за оружие.
Они не понимали, что мы заслужили те голодоморы, от которых нас спасли львовские студенты. Пишет Мирослав ОЛЕШКО, журналист

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.