Хто розвяже інформаційний «Гордіїв вузол» Збройних Сил України?* (Автор: Костюк Петро)

вересня 6, 2017Загальне
 

«Спроби поневолити інший народ,

сусідній народ залишають свій слід,

якщо цьому прямо не протистояти».

Тімоті Снайдер

 

Останнім часом в американських, українських, російських та інших ЗМІ з’являється чимало матеріалів про можливість надання США летальної зброї Україні, зокрема протитанкових ракетних комплексів «Джавелін» (Javelin). Мовляв, наявність такої зброї в ЗСУ змінить картину російсько-української війни на Донбасі. Наразі кінцеве рішення за Білим домом. На тлі недавнього запровадження США санкцій проти Росії, надання американцями летальної зброї Україні виглядає цілком вірогідним. Але не лише зброя визначає переможців у війні…

 

Величезне значення мають настрої, які панують у суспільстві, наскільки суспільство здатне давати відсіч ворогові. Росіяни анексували Крим і окупували частину Донбасу не тільки через те, що українське військо та силові структури були поруйновані, а й через те, що тут вдалося насадити «русскій мір». Саме в оборонній сфері залишалось найбільше прихильників совєтського, частина мешканців східних областей України виявилася колаборантами. Ці фактори й надихнули В. Путіна на агресію.

 

О. Турчинов озвучив шокуючі цифри зрадників у Криму в 2014 році. З усіх силовиків, котрі перебували на півострові, Україну не зрадили менше 20% (https://tsn. ua/politika/turchinov-ozvuchiv-shokuyuchi-cifri-zradnikiv-ukrayini-u-krimu-u-2014-roci-911308. html).

 

«Термін «совєтський» є у всіх мовах. А нам дуже підступно навязали термін «радянський». Я дотримуюсь тільки терміну «совєтський», адже це автентичне поняття, і немає ніяких підстав перекладати його. Але воно вже перекладене, і це одна з ознак слабкої десовєтизації. Коли цей термін так в’ївся і ввійшов у звичку і свідомість людини, то це є одна з ознак того, що дух совєтський тримається в найменш помітних формах. Має значення те, як людина ставиться до «совєтського». Якщо вона це сприйматиме негативно, тоді воно і зникне» (Євген Сверстюк: «Громадянське суспільство має доповнювати суспільство духовне». gurt. org. ua/interviews/22424/).

 

Нинішня російсько-українська війна – значною мірою війна світоглядна. Війна за ідентичність. Або стверджується українська проєвропейська ідентичність, або відроджується просовєтська, проросійська ідентичність. Реалізуючи курс на знищення України, здійснюючи гуманітарну агресію, Кремль застосовує, окрім збройної агресії, і «м’яку» силу з метою руйнації української ідентичності, яка є системоутворюючим чинником національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014)

 

«Гібридна війна» триватиме, змінюючи форми і винаходячи нові прийоми, як воєнні, так і політичні. Росія здійснює одночасно і гуманітарну агресію в кількох напрямах, ведучи проти України інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни. Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має стратегічну мету: знищення ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником громадянської нації та Української національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014).

 

Збройні Сили України від часу свого утворення в 1991році перебували в совєтському інформаційному полі. «Совкова» воєнна ментальність блокувала розвиток ЗС України власне як національного війська. Не кращою була ситуація в інших силових інституціях держави. Впродовж існування ЗСУ були неодноразові спроби надати їм національного вигляду (це намагалися зробити Головне управління Соціально-психологічної служби, а згодом Департамент гуманітарної політики МО України), але з об’єктивних і суб’єктивних причин, попри певні здобутки, вони зазнавали невдач. Ці процеси часто-густо гальмувались в надрах МО та ГШ.

 

Революція Гідності 2013-2014 рр. і початок зовнішньої агресії з боку Російської Федерації продемонстрували конечну потребу відродження українських мілітарних традицій. В українському суспільстві нарешті сформувалася думка про неможливість реформування армії без подолання совєтських традицій і символіки, які, зокрема, виявляються у нумерації та почесних найменуваннях військових з’єднань та частин. Спираючись на совєтську спадщину не можна ефективно протистояти донецьким колаборантам і терористам, російській армії. Бо ця спадщина не лише «совкова», вона насамперед антиукраїнська (Критика радянської атрибутики. https://www. ukrinform.ua/rubric-presshall/1717161-4e6ec8aa7d43ea870 d6bc41ca205a1b5. html).

 

Треба очистити українську армію від залишків минулого. Час нарешті формувати справді національну мілітарну потугу, використовуючи національні воєнні традиції. Вивчення, обґрунтування й утвердження давніх військових традицій у переважній більшості держав світу є важливим аспектом діяльності науково-історичних установ і служб.

 

Кабінет Міністрів України 21 жовтня 2009 року ухвалив Постанову №1140 «Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії». Та вже 7 липня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 562 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2009 р. №1140». Підписав її тодішній прем’єр-міністр України М. Азаров. Така установа вкрай потрібна в умовах гібридної війни.

 

Сьогодні історія, як наука, виконує роль ефективної зброї. Справжня, не спотворена історія народу, її війська якнайкраще допомагає зберегти й сформувати національну ідентичність українців, її вояків. Указом Президента України №806/2014 від 14 жовтня з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності й територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості в Україні було встановлено свято – День захисника України, яке відзначається щорічно 14 жовтня. Указ президента України від 23 лютого 1999 року №202 втратив чинність. (Цим указом встановлювалося відзначення 23 лютого Дня захисника Вітчизни, а в 1922–1946 роках він називався Днем Червоної Армії і Флоту, з 1946-го по 1993 рік – Днем Радянської Армії і Військово-Морського флоту).

 

21 травня 2015 року набрав чинності пакет законів, ухвалених Верховною Радою 9 квітня, про історичну пам’ять, або про «декомунізацію». Попри такі важливі кроки, Збройні Сили України все ще перебувають в совєтському інформаційному полі. Лише кілька промовистих фактів.

 

День ВДВ (високомобільних десантних військ) за ініціативою Д. Саламатіна (колишнього міністра оборони) святкують в Україні 2-го серпня в один день з російськими ВДВ. Навіть абревіатуру (ВДВ) запровадили таку, щоб не відрізнялась від російської. Ну навіщо було додавати термін «високомобільні»? Десантники за суттю своєю є наймобільнішою військовою складовою будь-якого війська будь-якої держави.

 

А ще у Збройних Силах України відзначають День військ зв’язку 8 серпня. Прецікавий факт: 8 серпня 1920 року на Печерських пагорбах Києва були розквартировані Московські інженерні курси (зараз на цій території розміщений Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації МО України).

 

3 листопада в Україні відзначається День інженерних військ. Але саме 3 листопада 1941 року саперами Червоної армії в Києві був висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври. Саме в ньому був похований князь Костянтин Острозький, «некоронований» володар Руси-України, який в 1514 р. переміг московитів у битві під Оршею (нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська).

 

Ці проблеми притаманні не тільки Збройним Силам України, а й Національній гвардії України, Державній Прикордонній службі України, іншим силовим структурам.

 

13 березня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Національну гвардію України». Свято, яке щорічно відзначається 26 березня, повторно було запроваджено 18 березня 2015 року Указом Президента України «Про День Національної гвардії України».

 

26 березня традиційно відзначалось як День внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. (НГУ вже існувала в Україні у 1991-2000 рр. День Національної гвардії України до 2000 р. відзначався щорічно 4 листопада в день ухвалення Верховною Радою 1991 року Закону України «Про Національну гвардію України». Але НГУ не отримала належного розвитку. Свято День Національної гвардії України було скасовано у зв’язку з розформуванням НГУ).

 

День прикордонника раніше відзначали 4 листопада, в день ухвалення 1991 року Закону «Про Прикордонні війська України». З 2003 року набув чинності новий закон «Про державну прикордонну службу України» і свято було перенесено на 28 травня. (В СССР День прикордонника відзначався 28 травня у зв’язку з тим, що 28 травня 1918 року Декретом Ради народних комісарів була заснована Прикордонна охорона кордону РСФСР. Тоді ж було створено Головне управління прикордонної охорони. Правонаступником цих структур стала Федеральна прикордонна служба).

 

Залишки колоніально-тоталітарного минулого нагадують про себе в Збройних силах України та інших військових формуваннях. Найбільш абсурдна ситуація з військовими навчальними установами. Більшість походить з СССР, а деякі ведуть свій родовід від царських часів. Зокрема, Військова академія Сухопутних військ в Одесі ([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vaodessa.org.ua/index. php/history.html).

 

Приміром, у Національному університеті оборони України донині функціонує аудиторія № 222 імені російського фельдмаршала І. Ф. Паскевича, яка була створена 2013 року за ініціативою тодішнього начальника цього військового вишу. Настав час створити в цій навчальній установі аудиторію імені Симона Петлюри – Генерального секретаря військових справ в першому українському уряді, сторіччя якого святкували у Кабінеті міністрів України 18 липня цього року.

 

Відповідно до Указу Президента України від 9 жовтня 2007 року №955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько-шведського союзу», визначено вивчити питання щодо присвоєння окремим навчальним установам, військовим частинам ім’я гетьмана України. Цей Указ донині не виконано.

 

Актуальна сьогодні для ВВНЗ Міністерства оборони і аудиторія імені полковника Петра Болбочана, можливо в Одеській Академії СВ ЗСУ. Який на чолі виокремленої дивізії, отримавши таємний усний наказ від уряду УНР, звільнив в квітні 1918 р. Крим від російських большевиків, взяв під контроль військове майно кримських портів і активно посприяв у справі підняття українських прапорів на всіх військових кораблях Чорноморського флоту, тим самим приєднуючи його до складу війська УНР.

 

На вході до Київського військового ліцею названого іменем славного козацького полковника Івана Богуна, який не підписав Переяславської угоди, досі бовваніє пам’ятник російському генералісимусу Алєксандру Суворову.

 

Ще три роки тому за ініціативи громади у місті Броди, райцентрі на Львівщині, демонтували пам’ятник генерал-фельдмаршалу Міхаїлу Кутузову. На місці знесеного пам’ятника, встановили меморіал Героям Небесної сотні. Погруддя генерал-фельдмаршала перенесли на господарський двір комунального підприємства «Броди». Його на баланс, як це не дивно, взяла… Бродівська в/ч А2595. Відтоді М. Кутузов височіє на аеродромі армійської авіації України! (Адріана Гринишин, «Вголос». На Львівщині російський фельдмаршал щоранку слухає Гімн України. http://vgolos.com.ua/articles/na_lvivshchyni_rosiyskyy_ feldmarshal_shchoranku_sluhaie_gimn_ukrainy_273604. html).

 

Навіщо Україні імперські «герої»? Кажуть, що пам’ятники демаркують кордони. Маємо справу з антидержавними семіотичними знаками, своєрідними політичними маркерами, якими чужинці упродовж століть мітили українську землю, культуру, історію. Причому роблять це й нині – професійно, підступно, користуючись нашим невіглаством. Приміром, окупувавши Крим, росіяни найперше зруйнували пам’ятник Гетьману Сагайдачному. Він був одним із тих, хто підійшов до Москви і ледь її не зруйнував. Росіяни це добре пам’ятали, тому й розпочали війну з пам’ятниками саме з пам’ятника українському Гетьману.

 

Актуальним залишається питання функціонування державної мови у ЗСУ та інших військових формуваннях. Російська мова продовжує лунати не лише в бойових військових частинах, але й в навчальних і наукових установах Збройних Сил України. Двомовність у ЗСУ є протизаконною з правового погляду, оскільки військова служба є державною службою. Стаття 13 Закону про Збройні Сили України прямо вказує, що у Збройних Силах України використовується державна мова, якою за Конституцією є українська. Не секрет, що у військових частинах Криму практикувалась двомовність, а це не могло не позначитись на швидкій анексії Росією Криму. В умовах гібридної війни російська мова виконує роль ефективної стратегічної зброї. Кремль це добре розуміє, на відміну від Києва.

 

«Якщо лишатиметься ситуація колоніальної інерції, коли противники України закликають не чіпати питання мови, це буде поцілунком смерті для української мови та культури. Тоді не буде України, не буде українців. Буде якась ліберальна Росія без Путіна. Але в ній рано чи пізно з’явиться і Путін» (Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук: «Двомовність для України – це поцілунок смерті». http://veterano.com.ua/rukh-veteraniv/heroiko-patriotychne-vykhovannia/5345-profesor-kolumbijskogo-universitetu-yurij-shevchuk-dvomovnist-dlya-ukrajini-tse-potsilunok-smerti).

 

Настав вирішальний час провести «десовєтизацію» не тільки Збройних Сил, а й інших силових структур (Петро Костюк. Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні. Універсум. 1–2 (267–268), 2016).

 

Деякі позитивні зрушення спостерігаємо. 18 листопада 2015 р. виданий Указ Президента України №646/2015 Про внесення змін до Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року № 1173 «Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам» (зі змінами, внесеними Указами від 23 червня 2006 року № 569, від 29 грудня 2006 року № 1162, від 22 липня 2010 року № 780, від 7 жовтня 2014 року № 761, від 16 грудня 2014 року № 934, від 10 червня 2015 року № 320 та від 21 вересня 2015 року № 551). Цим Указом затверджена нова редакція переліку почесних найменувань. Зокрема, йдеться про вилучення частини почесних найменувань і державних нагород часів СССР із повної назви військової частини, установи, вузла зв’язку, органів, підрозділів. Зокрема, вилучаються згадки про державні нагороди часів CССР і республік, що входили до його складу, колишніх соціалістичних країн («ордена Жовтневої революції», «ордена Червоного прапора», «ордена Суворова» тощо). Вилучаються топонімічні відзнаки (географічні назви), якщо йдеться не про територію сучасної України. Якщо згаданий у назві топонім розташовано в Україні, він зберігається.

 

Хоча є питання які потрібно було врахувати в цьому Указі. Зокрема, 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького. Чому князя, а не короля Данила Романовича? Є питання і щодо збереження «гвардійських» найменувань. Адже це певним чином легітимує використання гвардійської-георгіївської символіки.

 

Безумовно, що це тільки початок великої роботи по десовєтизації військових частин, установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, вузлів урядового зв’язку Служби безпеки України, органів Державної прикордонної служби України та підрозділів Державної спеціальної служби транспорту, вищих військових навчальних установ та організацій. Присвоєння почесних найменувань має бути не спонтанним, а на основі детально опрацьованої та узгодженої національної системи. Присвоєння назв та перейменування військових частин (установ) має розглядатись державним та військовим керівництвом держави як найважливіший засіб національно-патріотичного виховання особового складу ЗСУ, НГУ тощо. Військовим частинам (установам) замість старих найменувань, мають присвоюватись імена знаних національних героїв та воєначальників, які внесли значний особистий вклад у захист України, включаючи і героїв російсько-української війни, яку розв’язала РФ у 2014 р.

 

Ще 2006 року Міністерством оборони планувалось змінити нумерацію військових з’єднань та частин Збройних сил України. На жаль, і зараз вона з часу ЗС СССР. У нас, приміром, є 128-ма окрема Закарпатська гвардійська гірсько-піхотна бригада, 703-й інженерний Вінницький полк, 777-й окремий полк матеріального забезпечення, 169-й навчальний гвардійський центр і т. д. По-перше, їх немає в Українській державі у такій кількості. А по-друге, це сприймається як щось чужорідне, не системне.

 

Cпадкоємцем СССР є Російська Федерація, а отже і ЗС РФ є спадкоємцем ЗС СССР. Тож на четвертому році російсько-української війни, в 100-річчя Національної революції настав час позбутись антиукраїнських елементів «спільної» з Росією історії. Про сучасні Збройні Сили України ми ведемо мову з 6 грудня 1991 року. З лютого 2014 року почалася нова ера в історії України, і в ній совєтським символам місця не має бути. Україна має творити спільні сакральні сенси, відмінні від ворожих, які працюватимуть на самоідентифікацію українського вояка, громадянина України. Потреба такої політики зумовлюється ще одним чинником: російська агресія спирається на совєтські міфи та стереотипи, кремлівська пропаганда мобілізує на боротьбу проти України людей, котрі є носіями совєтської ідентичності.

 

«Війна із зовнішнім агресором, в ролі якого виступила Росія, сприяла зміні змісту «ми – наше» для значної категорії людей, що донедавна знаходились у пострадянській парадигмі. Фактично шляхом революційних потрясінь відбулись зрушення, які не проявились еволюційно внаслідок відсутності цільової програми національної ідеї від 1991 року. Однак виявилось, що радіти і розслаблятися надто рано. Оскільки радянська тактика розмивання національної самоідентіфикацій, як ракова пухлина, дала глибокі метастази і до того ж двох типів.

 

Перший тип – це люди, які сьогодні досі залишаються носіями радянських кліше. Сюди належить левова частка кадрових військових (як не дивно, це звучить в умовах війни з Росією вже протягом двох (трьох – авт.) років), а також чимала частина чиновників та освітян. Це якраз представники тих суспільних категорій, для «обробки» яких використовувалися методи нав’язування дихотомії відчуття гордості – чіткі маркери пропаганди (історичні міфи, штучні предмети самоідентифікації – блакитний берет десантників, тощо).

 

Тривала війна з країною, яка народила зазначені маркери, не знищила їх. Вони продовжують замінювати власне українські маркери або мімікрують під такі. Крім того, відчуття класової або групової належності, яке виховувалось 70 років як альтернатива національній самосвідомості, і сьогодні дає результати. Часто воно проявляється як домінація вузькопрофільного (ми – десантники, ми – шахтарі тощо) чи регіонального патріотизму над національним» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Слід зазначити, що совєтська тактика розмивання національних самоідентіфикацій дала ще один свій плід.

 

«Другий тип – це нове покоління активістів, які часто мають закордонну освіту, стажування чи досвід роботи. Категорія, як правило інфікована зідеалізованим лібералізмом, яка намагається доволі буквально імплементувати досвід, світовідчуття та стиль діяльності західного світу, не враховуючи різницю в кілька поколінь розвитку, яка існує між свідомістю і реаліями України і того ж західного світу. Харакретною рисою діяльності цієї групи є уникання акцентів на національних особливостях, демонстративне уникання «шароварщини» (як спрощеної форми подачі національної культури), пріоритет наднаціональних та загальнолюдських цінностей» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Носії совєтської свідомості – благодатне середовище для подальшого розгортання російської агресії. Незнання українцями своєї історії підсилює міфи, які використовує агресор – Російська Федерація.

 

У 2017 р. відзначаємо 75 років з часу утворення УПА, яка мужньо боролася з тими ж ворогами, що і нинішнє покоління українських вояків на Донбасі.

 

Але… Ось що транслював телеканал «NewsOne» 23 липня 2017 року в телепередачі «Субъективные итоги», яку вів В. Піховшек: «Я всегда был уверен, что законы Украины о декоммунизации – не столько законы о декоммунизации, сколько о бандеризации Украины, идеологическом оформлении националистической Украины, не более того» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

До речі, рекламуючи себе, «NewsOne» стверджує, що «это совершенно новый подход к новостям» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

У нинішніх умовах декомунізація – це елемент політики безпеки держави. Це єдиний шлях відновлення/творення української національної ідентичності, яка може стати заборолом російській інформаційній війні, російським міфам у цій гібридній війні. Зменшення кількості носіїв совєтської ідентичності зменшить можливості В. Путіна в Україні.

 

Цього року ми відзначаємо 100-річчя з початку Української революції. Президент Петро Порошенко проголосив 2017 рік Роком Української революції 1917-1921 рр., а Кабінет Міністрів затвердив План заходів аж до 2021 року. Є Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII та Додаток до неї. Президент України Петро Порошенко 1 травня 2017 р. присвоїв ім’я Богдана Хмельницького одній з частин ЗСУ. У зверненні президента зазначено, що проявом поваги до борців за незалежність є утвердження символічного зв’язку між українськими воїнами минулого і сьогодення.

 

Я. Дашкевич підкреслював, що Україна не від сьогодні стала полігоном для реалізації чужих, також дуже кривавих й оплачених втратою національної незалежності, ідеологічних конструкцій. Особливо яскраво проявилося це у 1917–1921 та наступних роках (Дашкевич Я. Україна у вогні ідеологій / Я. Дашкевич // Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів : В-во отців Василіян «Місіонер», 1998. – С. IV).

 

Спочатку соціалістичні ідеї, а згодом – більшовицька ідеологія нівелювали практично все національно-духовне в Україні, що не було знищене століттями російським самодержавством. Але нині стає дедалі очевидніше, що збройна агресія Росії проти України стала наслідком не лише політики кремлівських імпер-шовіністів, а й стратегічних прорахунків і безвідповідальності нашої владної еліти упродовж усіх років незалежності.

 

У 2017 році у ЗМІ появилася інформація про відзначення річниць 99-ї, 78-ї, 93-ї та ін. військових частин і ВВНЗ. Тобто відзначаються Дні військових частин, як і в ЗС СССР. Далеко не завжди вони відповідають почесним найменуванням присвоєним їм у ЗС України. День військової частини та його святкування має бути пов’язано з життєвим шляхом героя (героїв), чиє імя носить військова частина.

 

Але, на жаль, така робота системно не проводиться, а багато хто до кінця не розуміє небезпеку святкування совєтських свят. Вони досі ментально живуть в СССР і не бажають усвідомлювати наслідків своєї діяльності/бездіяльності у нових реаліях. Фактично йдеться про совєтську (зараз російську) історію (про неї йдеться і в ще функціонуючих кімнатах та музеях бойової слави), часом з прапорами на яких «старе» почесне найменування.

 

Досить наочно це можна побачити на прикладі 24-ої окремої механізованої бригади СВ ЗСУ. 26 липня 2013року на Яворівському полігоні (Львівщина) відбулося святкування 95-ї річниці з дня створення 24 омбр. Почалося святкування з такої події: «Аби не забувати своїх героїв (?! – авт.) почали з відкриття пам’ятного знаку першому командиру (начальнику – авт.) дивізії Гайну Дмитровичу Гаю (Бжишкяну), який очолював з’єднання в період громадянської війни» (24-та Залізна Дивізія – Історія і сучасність. – YouTubehttps://www.youtube.com/watch?v=axzlWoCkb0w-2. 41-2. 51сек. ).

 

Організатором і першим начальником Самаро-Симбірської дивізії (ЗС Росії) був Г. Д. Гай, політичними комісарами – старі самарські більшовики Н. Ф. Панов і Б. С. Лівшіц (Улица Пионерская, 22. Штаб 24-й Самаро-Симбирской Железной дивизии. http://seleste-rusa. livejournal. com/1048488. html).

 

Д. Гай став широко відомим після звільнення Симбірська – рідного міста В. Леніна (теперУльяновськ – обласний центр Російської Федерації). А дивізія офіційно стала «Железной». «Именно Гай направил В. И. Ленину телеграмму: «Дорогой Владимир Ильич! Взятие Вашего родного города – это ответ на Вашу одну рану, а за вторую будет Самара». Писатель-исследователь Дунаевский доказал, что именно Гай является автором этой «целебной» телеграммы». (Памятник Гая. https://agentika. com/ru/encyclopedia/ 4f3fb733-a545-4611-ba8e-24726ee2a79a/places/root/ 0be88977-46c0-4271-a877-85445df69a95?version=kut-0).

 

У листопаді 1918-го, коли була введена єдина нумерація з’єднань, вона стала 24-ю Симбірською стрілецькою (в ЗС Української Держави вже існувала своя система нумерації). На той час дивізії було присвоєно почесне найменування «Железной» і вона першою серед з’єднань Красной Армії була нагороджена найвищою на той час нагородою Республіки – Почьотним Революціонним Красним Знамєнєм.

 

Але! Існувала й відважно воювала у складі армії УНР у 1919-1920 рр. Українська 3-тя Залізна дивізія, що прославилась своєю боєздатністю, за що й отримала почесну назву «Залізної». Командиром дивізії був генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (з 5.10.1920 р. – генерал-хорунжий). Голова Директорії УНР і Головний Отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра постійно у своїх наказах Залізну дивізію відзначав як найкраще з’єднання армії УНР. Саме на 3-тю Залізну дивізію було зосереджено головний удар червоної кінної дивізії Примакова у листопаді 1920 року, щоб змусити Дієву армію УНР до відступу на територію Польської Республіки. Керівництво Красной Армії добре знало що таке Українська Залізна дивізія. То хіба нічим нам зараз пишатися? Хіба немає кого згадувати та вшановувати?

 

24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького веде свою історію від 24-ї стрілецької дивізії, яка існувала у складі Збройних сил СССР із 1918 по 1991 роки, і в складі ЗС України – з 1992 по 2003 рр. Невеличка довідка. 26 липня 1918 року на базі Сенгілєєвсько-Ставропольського угруповання бойових загонів самарських та симбірських робітників було сформовано Першу Симбірську стрілецьку дивізію Східного фронту Червоної Армії, яка дійшла до 1991 р. в складі ЗС СССР як «24 окрема механізована Самаро-Ульянівська, Бердичівська, Залізна, ордена Жовтневої Революції, тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького дивізія». У складі ударної групи 12-ї армії красних 24-та дивізія під командуванням начдива В. Павловського воювала проти союзницьких польсько-українських військ у 1920 році, з боями дійшла майже до Львова (тобто брала участь у нищенні української державності). В історії 24-ї стрілецької дивізії начдиви Гай (Гайк Бжишкян) Гая Дмитрович та начдив В. Г. Павловський подаються як визначні командувачі.

 

В Українській Державі під орудою Гетьмана Павла Скоропадського, визнаної 30 країнами світу, за кілька місяців 1918 року була напрочуд швидко розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. В тогочасній Українській Державі творилась національна армія, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Було прийнято закон про створення мережі середніх і вищих військових навчальних установ, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу.

 

У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів). Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот. Особлива увага приділялася відродженню козацтва.

 

Ще один фрагмент української мілітарної історії. «Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

Історик Роман Коваль досліджує історію українських повстанців, які воювали в 1919-1921 рр. в Холодному Яру – урочищі на Чигиринщині – знаковому місці в українській історії. Роман Коваль розповів (інтерв’ю було записане в 2008 році) про цікавий факт, який стосується історії 24 дивізії. «14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії». (Таємниця отамана Марусі. http://novasich. org. ua/index. php?go=News&in=view&id=3385).

 

Тричі Червонопрапорною ця дивізія стала після війни СССР з Фінляндією 1939-1940 рр., відзначившись при прориві лінії Маннергейма на Карельському перешийку. Пізніше брала участь в окупації та анексії Естонії.

 

18 лютого 1992 р. військовослужбовці дивізії склали Військову присягу на вірність українському народу. 19 травня 2001р. Указом Президента України № 268/2011, дивізії було присвоєно почесне найменування «імені князя (?! – авт.) Данила Галицького». Повне найменування: «24 механізована Самаро-Ульянівська Бердичівська Залізна ордена Жовтневої Революції тричі орденів Червоного Прапора орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізія імені князя Данила Галицького». 1 вересня 2003 року дивізію було переформовано в 24-ту окрему механізовану бригаду (24 ОМБр) України.

 

Четвертий рік йде російсько-українська війна. Гібридна війна… Найменування 24-ої окремої механізованої бригади змінене Указом Президента України №646/2015 від 18 листопада 2015р. Тепер – 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (чому «князя», а не «короля»?! – авт.) Данила Галицького. До речі, ніякого памятника королю Данилу в окремій механізованій бригаді немає.

 

А наприкінці липня 2017 року 99-річницю (?!) заснування відзначила 24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького. (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

Перед самим святкуванням бійці 24-ї бригади повернулись із східного фронту. Ще декілька тижнів тому бійці утримували фронт в районі Попасної. За майже чотири роки війни бригада пройшла бойовий шлях від взяття Слов’янська до боїв з російськими десантниками на кордоні.

 

За час російсько-української війни 105 військовослужбовців бригади загинули та більше півтисячі отримали поранення. Наприкінці цього року 24 омбр знову виконуватиме бойові завданння в зоні АТО (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

До речі, «Террористы «ЛНР» вновь «засветили» БТРы российской 23-й бригады из Самары». І дальше «На видео сепаратистов вчерашней атаки четко видны тактические знаки, которые относятся к самарской 23-й бригаде (23-я отдельная гвардейская мотострелковая бригада, в/ч 65349)». Так-так, вояки із тої самої російської Самари, про яку йдеться в історії 24 омбр воюють сьогодні проти України, проти наших захисників Незалежності. (https://censor.net.ua/photo_news/347503/terroristy_lnr_vnov_zasvetili_btry_rossiyiskoyi_23yi_brigady_iz_samary_rassledovatel_pavlushko_foto)

 

Бригаду називають легендарною та Залізною. І знову: «Історія підрозділу сягає часів громадянської війни в Російській імперії». (24-та механізована бригада святкує 99-річчя. https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

«Цікаво, що термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна». Усе, що не вписувалося в рамки «генеральної лінії партії», подавалося як «контрреволюційне» та «буржуазне». Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917– 1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

У 2018 році в рамках відзначення Української революції 1917-1921 рр., українці будуть відзначати 100-річчя Листопадового Зриву, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Галицької армії, разом із Національною Академією СВ ЗСУ ім. гетьмана Петра Сагайдачного вшановувати пам’ять Командувачів УГА – генералів Гната Стефаніва (учасника першого Зимового походу частин армії УНР) та Мирона Тарнавського, Богуслава Шашкевича (внучатого небожа будителя України Маркіяна Шашкевича) – отамана УГА, командира 9-ої Белзько-Угнівської, згодом 21-ої Збаразької й 4-ої Золочівської бригад УГА, які навчались у Львівській школі кадетів піхоти.

 

А також в 2018 року виповнюється 400 років з часу походу П. Сагайдачного на Москву. Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» – «невдобна» тема».

 

Участь українських козаків у походах на Москву зовсім не вписувалася до совєтської історіографії та до насаджуваної нею тези про братність українського та російського народів. Тому, використовуючи орвеллівський (перший переклад книги Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» був здійснений українською мовою в 1947р. – див. «Універсум» № 5–6, 2017. – авт.) принцип «хто контролює минуле – той контролює майбутнє», згадки про зовсім недружні козацькі акції проти північних сусідів совєтські історики за традицією не помічали». (Олексій Горбачевський. Похід Сагайдачного на Москву. https://siver. com. ua/publ/4-1-0-54).

 

Сьогодні нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська, а також ознакування місць пов’язаних з подіями Української революції 1917-1921 рр., насамперед у Києві. До цього часу належно не пошанована пам’ять полковника Армії УНР Є. Коновальця – одного з найвизначніших політичних і військових діячів в історії України ХХ ст.

 

Також у Львові є те, що потребує свого довершення. Йдеться про виконання Розпорядження Львівської міської ради № 800 від 10.12.2003 р. Про встановлення пам’ятної таблиці старшинам і стрільцям 1 Галицького полку ім. Князя Льва на будинку № 12 на вулиці Лисенка. ([Електронний ресурс].-Режим доступу: http://www8.city-adm.lviv.ua/pool/info/doclmr_1.nsf/bb9af1ebe54c3226c225640d00458b6f/851ec689d432897ac2 256dfa00560bb9?OpenDocument&Click=).

 

Історія Листопадового чину тісно пов’язана з 15-им піхотним полком. 1 листопада 1918 року в місті Львові на базі 15-го піхотного полку було сформовано військову українську частину – «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва».

 

Статути ЗСУ треба зробити Українськими. Один із багатьох, але важливий приклад. Військовослужбовці, резервісти та військовозобов’язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад та офіцерський склад. (Закон України Про військовий обов’язок і військову службу. Стаття 5. Склад військовослужбовців, резервістів і військовозобов’язаних. Військові звання. (Назва статті 5 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1634- VII від12. 08. 2014). Відповідно до українських військових традицій козацьких часів, УСС і часів національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр. армій УНР і УГА, УПА, офіцерів називали старшиною (генеральна старшина, булавна старшина, молодша старшина).

 

Отже, визначення старшинського складу в ЗСУ для не офіцерів протирічить українській військовій традиції (вірно підстаршинський склад). Окрім цього, це вносить складнощі в розуміння української мілітарної тяглості. А військове звання «старшина» (введене постановою ЦВК і РНК СССР від 22 вересня 1935 року, яке присвоювалось найкращим старшим сержантам) мало б бути замінене іншим, притаманним українській військовій традиції.

 

Також треба позбутись совєтських свят, що працюють на « русскую ідєю» і є одним із способів просування та утвердження міфу «русскава міра».

 

Невже і 2018 року, коли виповнюється 780-та річниця перемоги короля Данила під Дорогичином, 24 омбр його імені святкуватиме 100-ліття військового з’єднання, яке створено в іншій державі – Росії, що зруйнувала українську державність і з 2014 р. намагається зруйнувати знову?!

 

Пора ж нарешті усвідомити очевидні речі… «Постсоветский просоветский – это тот, кто сознательно отказался от правды. Тот, кто добровольно надел на себя шоры. Тот, кто готов выносить в одну часть уравнения персональный комфорт, а в другую – судьбы всех остальных. И если это не подлость, что же тогда подлость?» (Павел Казарин. Адвокат дьявола. Чем опасен постсоветский любитель СССР http://nv.ua/opinion/kazarin/advokat-djavola-chem-opasen-postsovetskij-ljubitel-sssr- 1661447.html).

 

ЗСУ не можуть культивувати систему цінностей агресора. Відбувається еволюція національної свідомості в умовах війни за Незалежність, що веде до української ідентичності. Ті, які осмислили трагедію свого народу, не будуть святкувати свята свого окупанта, ставити пам’ятники герою армії, яка нищила твою державність 100 років тому і яка нищить її зараз.

 

Тяжко виграти війну, коли прославляються герої та перемоги ворога. Ворог хоче перекрити значення українських воєн за Незалежність своїми більшовицькими війнами та їх символами. З боку Росії та її поплічників йде постійна маніпуляція щодо підміни національних цінностей, зміни свідомості українців на користь агресора.

 

«Що таке маніпуляція? ([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://viterinfo.blogspot.com/2015/06/blog-post_15.html. Римська армія складалась із легіонів, легіони – із когорт, когорти – із центурій, центурії – із маніпул. Звідси і походить поняття «маніпулювати». Легіон складався із 5-и когорт, когорта – із 10-и центурій, центурія – із 10-и маніпул, маніпула – із 10-и легіонерів).

 

Це обернення людей на колаборантів без їхнього відома – «вербовка втьомную», кажучи гебістським лексиконом. І люди, які самі того не розуміючи, працюють на ворога, повторюючи і тиражуючи якісь речі, – от просто нерефлексивно». (Оксана Забужко: Україна має багато переваг перед Європою, яка боїться Росії. http://espreso.tv/article/2017/07/30/zabuzhko).

 

Важка битва за українську ідентичність, її недовершеність може мати і неабиякі військові наслідки. Росія без України не може відродитись як світова наддержава. Пуповина з Росією досі не перерізана, Кремль веде інформаційну війну на руйнування української ідентичності. Тому, якщо не поборювати залишки совєтизму, то даємо аргументи Путіну для підтвердження його тези, що ми «єдіний народ».

 

«Так называемая русская идея, как бы она ни формулировалась изначально, всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы наших танков. И это притом, что она может быть очень красиво упакована в слова о духовности, доброте, несении идеалов справедливости и света», – заявив 15 липня 2014 р. в екслюзивному інтерв’ю виданню «Гордон» репортер, телеведучий, депутат Государственной Думы чотирьох скликань, а тепер публіцист Алєксандр Нєвзоров. (Невзоров: Русская идея всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы танков. http://gordonua. com/publications/nevzorov-russkaya-ideya-vsegda-privodit-tolko-k-odnomu-k-neobhodimosti-namotat-chuzhie-kishki-na-gusenicy-tankov- 31765. Htm).

 

Нація має виховуватися на прикладах національного героїзму, пріоритетності державних і національних інтересів. В основі всього національного військово-патріотичного виховання мають бути традиції українських національних формувань, які підносять ідеали української державності. Має нарешті відбутися очищення від совєтчини, для того щоб військо отримало незасмічені ніякими чужими елементами традиції українських національних формувань. Треба нарешті розрубати цей «Гордіїв вузол»…

 

Р.S. По завершенні роботи над цією статтею було опубліковано Указ Президента України № 234/2017 від 23. 08. 2017 р. (http://www. president. gov. ua/documents/2342017- 22422). Відповідно до Указу, присвоєно: 16 окремій бригаді армійської авіації Збройних Сил України почесне найменування «Броди», 1-й окремій танковій бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Сіверська», 48-й інженерній бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Кам’янець-Подільська».

 

А також цим указом уточнено раніше присвоєні почесні найменування. «72-га окрема механізована Красноградсько-Київська бригада» тепер – «72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців». «24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького» тепер «24-та окрема механізована бригада імені короля (нарешті! – авт.) Данила».

 

Указом Президента України № 234/2017 від 23 серпня 2017 року (http://www. president. gov. ua/documents/2322017-22414) 1-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «Президентська імені гетьмана Петра Дорошенка».

 

Попри ці позитивні зміни, викладене в статті має спонукати до подальших зусиль щодо виходу з інформаційного поля Росії. І чим швидше це зрозуміють відповідні державні інституції – тим ліпше.

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

(*) Гордіїв вузол. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua/33/53395/32918.html За легендою, наведеною старогрецьким істориком Плутархом (І–II ст. н. е.), фрігійці, послухавши поради ора- кула, обрали царем першого, хто зустрівся їм з возом біля храму Зевса. Це був простий хлібороб Гордій. В пам’ять про своє несподіване звеличення Гордій поставив у храмі Зевса цей віз, прив’язавши ярмо до нього дуже заплутаним вузлом. Олександр Македонський, дізнав- шись про пророцтво оракула («той, хто розплутає Гордіїв вузол, стане володарем усієї Азії»), розрубав вузол мечем. У переносному вживанні «Гордіїв вузол» – заплутана справа; «розрубати гордіїв вузол» – розв’язати складне сплетення обставин швидко і несподіваним способом.

 

ЖУРНАЛ УНІВЕРСУМ  7-8(285-286), 2017

2015 року «Універсум» (ч. 5-6) надрукував статтю Петра Костюка «Коли звільняться від радянської спадщини Збройні сили України», у 2016 році (ч. 1-2) побачила світ його стаття «Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні». Сьогодні ще зарано говорити про те, що ЗСУ вдалося вийти з інформаційного поля Росії. Тому знову повертаємось до проблем інформаційного «Гордіївого вузла» Збройних Сил України. 

 

Василь Стус

вересня 6, 2017Загальне

Василь Стус. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 вер. 2017 р., 20:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2017 р., 20:08 ]

 

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXV. (Автор: Горинь Богдан)

 

То ж треба було, щоб справжнього Василя Стуса я пізнав не тоді, коли зустрічався з ним під час наради молодих письменників у Будинку творчості й відпочинку письменників на дачі Ковалевського в Одесі, де він брав участь в обговоренні моєї доповіді про психологію творчості, де ми сперечалися, дискутували на літературні теми, а в таборі, читаючи Василеві листи. Вони розкрили мені клекоти його душі, його неспокій – творчий і громадянський, мовну вибагливість, творчі інтереси, безсилля протесту.

 

 

Перший лист від Стуса я отримав наприкінці грудня 1966 року (Б.Горинь в цей час «проживав» у лагері за адресою: Мордовская АССР, ст. Потьма, п-о Явас, п-я 385/11-4). Читаючи його, зрозумів, що Василь добре пам’ятає нашу одеську зустріч весною 1963 року: обмін інформацією, гострі суперечки – з приводу поезії і не тільки поезії, коли він дещо скептично поставився до моїх розповідей про юристів, які ставили питання про вихід України зі складу СРСР, до перспектив розгортання національно-культурного руху в Україні, поширення самвидаву, моїх настирливих запевнень, що тільки підвищенням національної свідомості народу і вимогами до влади можна врятувати Україну від страшного наступу свідомо здійснюваної русифікації. Одним з моїх аргументів була розповідь про національне піднесення, яке настало у Львові після приїзду Дзюби, Драча й Вінграновського. Про все це я говорив з притаманною мені емоційністю, а Василь слухав, не приховуючи іронічної усмішки:

Тобі достатньо було б одного приїзду в Донецьк; щоб трохи охолов у своєму оптимізмі, – сказав мені дещо зверхньо.

– Не вимірюй все своєю хохлацькою Донеччиною і не дивися на все очима хохла, – відповів я йому також з іронією, але надто емоційно і тими своїми словами й емоційністю більше розсмішив його, ніж розсердив.

 

Василь примирливо перейшов на іншу тему, запитав, які вірші я мав на увазі, коли говорив про громадянську місію української поезії. У той час я був під враженням ненадрукованих віршів Ліни Костенко, Драча, Вінграновського і Симоненка. Прочитав йому те, що було у моїй пам’яті, а пам’ятав я чимало. Василь слухав уважно, не коментував, не заперечував моїх оцінок. Саме про цю нашу розмову в Одесі згадує він у своєму дещо дивному за змістом і формою листі.

 

Богдане!

Ти колись сварив мене за хохлацтво – бо я таки справді хохол. Сьогодні прийшла в гості до нас Михася (Михайлина Коцюбинська. – Б. Г.) з Романом Корогодським, посиділи, погомоніли, і я згадав ці твої слова, твої вуса і читання добірки Вінграновського, де було щось таке: “Тремти, Туреччино, він вирушив до тебе”.

 

І твої оцінки, з якими я не був щоб аж зовсім згоден, і наші сидіння одеські – на дачі Ковалевського, і твої голосові модуляції, що їх я відношу на карб твого львівського виховання – нашіптування з присвистом.

 

Ото “Вітчизну” з Архипенком я тобі вишлю і наперед кажу: мені ти не відповідай (підкр. В. Стуса. – Б. Г.), а коли що хочеш сказати – то пиши комусь, пишучи в Київ. А той мені перекаже. Отож все, що я тобі зміг би послати, пиши. Мені буде приємно якось покутувати свою безневинну перед тобою провину: ти там, я тут (підкр. тут і далі моє. – Б. Г.)

 

Між іншим, місця ваші я трохи знаю: в армії служив на півночі Свердловщини і проїздив Мордву. Тільки не знав, що вона інтелектуально насичується за рахунок всіх братніх республік, творячи якийсь Ферней своєрідний, якого можна доскочити, коли слабуєш недержанням гніву. Правда, ця хороба поширена, і попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом.

 

Розповім про деякі свої новини. Мій інститутський шеф піддав мене анафемі, викинувши з Кірова, 4 за недержання гніву, а точніше – “за нарушения норм поведения и, сотрудников и аспирантов”. Прокляв. То я після того перебув будівельником, кочегаром, відкотником у метробуді, архівістом в ЦДІА, зараз – інформатор, правда, тільки технічний. Ганяли з роботи безсовісно. Хотіли спровадити з Києва. Але я вдержався. Поки не друкують – ні статей, ні перекладів, ні віршів, але думаю, що наша рідна Компартія ще колись візьме мене за вуха і покаже, чи далеко Москва.

 

Зробив статтю про В. Симоненка, декілька перекладів з Рільке, Лорки, Гете, Бородуліна, Брехта. Є значні “поползновенія” до прози, але поки – тільки в задумі. Поки – живу, не маючи змоги по-людськи. Але їрунда, казав Сосюра.

 

Збірка полетіла геть з планів. Маю рецензію Нагнибіди – таку, що зберігаю: факт рецидиву культівського комплексу. То, видима річ, виняток і берегти – треба.

 

В перекладах (як і у своїх віршах) прагну до ясності й чіткості. Хамаю збагненне. Акцент змінився – за інтересом – болем… Дилентацію відкинув з людською емоційністю. Люблю дуже Платонова, Гете, пізнаю Пастернака, Рільке – страшний інтерес, вабливий. Гете – здоровенний. Думаю про брак ясності – нам. Хто був? Щоб спокійно-розсудливим, виваженим, більше розсудливим, ніж запіненим крикуном? Здається, нема, як немає здоров’я нашого духу. Оце бачив учора Євгена Поповича – зайшов у “Дружбу” – там нічого нема, то ми побазікали – аж до книгарні “Поезія” і назад, і він сердився, що для мене Антонич – не бог. Я маю чеське видання Антонича і він приємний, може, навіть люблю, але б що. Десь за місяць буде Є. Плужник. Коли з’явиться – буде вам.

 

Недавно зайшов до Галі Севрук – бачив її нові речі. Це вже чисте, як спирт, мистецтво і саме мистецтво і вражає, і терпка кольорова гама з червоною розтеклою людською тінню і цвинтарними кругластими фосфоровенними видіннями деревець-черепів-облич і крутий поворот дороги – смачний вигин, як до провалля.

 

Це смачно, але це – якесь бачення школи.

 

Друге – з синьою Дівою-смертю горілиць з ледь підведеною головою, сповитою полум’ям, що клекоче по ній, як вар – пригребінене вітром – та ж терпка гама жаху.

 

Ще – неозначені білі привиди, ледь вирізьблені з темного смерку, довгі, гострі і незграбні, мало не як вогняні стовпи, зеленаво-темна шпара – від обрисів темнокоричневого Замку; – ледь вловлюваного в смерку – шпара крізь Замок – таке полегшення з кольором, жабуриння і вгорі – накрапана глуха безвідблискна провідна Зірка”.

 

На цьому реченні лист обривається. Немає підпису, дати, таке враження, що Перша сторінка листа Василя Стуса мала б бути ще одна сторінка, але її нема: чи то Василь відправив незавершеного листа, чи цензура (це більше правдоподібно) конфіскувала одну сторінку – такі випадки траплялися. Лист написаний в якомусь особливому стані. Можливо, вночі під час безсоння, або після того, як попрощався з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогодським, з якими провів вечір, можливо, за чаркою, міцним чаєм або кавою. Перестрибування з однієї теми на іншу, незавершеність думки, неакуратність почерку – все це наводить на думку, що лист був написаний у стані душевного збурення. Душевний щем викликають його слова безневинного докору собі: “ти там, а я тут“. Вони наводять на здогад, що Василь у той час уже готував себе приєднатись до табірного коша: “попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом“. У тих словах і готовність приєднатися до коша, і натяк, що рух протесту збільшується. Мабуть, Василеві було незручно, що відіслав такого неакуратного листа, бо у наступному, написаному в квітні 1967-го, писав:

 

Богданцю-друже!

Дуже тебе перепрошую за… брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній – і ніякого згущення. Все – епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше…

 

Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав – ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення – наші локомотиви “по той бік пристрасти”. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесну інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, гідний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому час?

 

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар’єру. І – “поверхи бар’єрів”. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п’яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у “Галілеї”: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

 

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій. Ця радість пам’яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі – це наше. Гидке – наше. Тупе – наше. Сліпе – наше. Добре – наше. Незнаня – наше. Осліплення духовних пуп’янків – наше.

 

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх “парубка моторного” й оргію дикуна.

 

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм – радію зі скепсису (підкр. моє. – Б. Г.). Що – тут? Перепрошую – за сказ мій.

 

Новини – такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946-1947 рр. Ріжуть повість Гуцала, багато іншої прози, кажуть – путньої (Гуцала – теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

 

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан – Крип’якевич? А з бандитів – жоден поки-що. Всідаюсь за прозу…”

 

І перший, і другий лист Стуса не викликав сумніву, що Василь зробив існуючій системі виклик: “Іду на ви”. Його слова “Стою над краєм – радію зі скепсису” можуть означати тільки одне: стою над краєм між великою і малою зоною. У великій зоні він почував себе зле, а тому й приходило йому на думку: краще вже хай неволя, ніж така воля. То був свідомий вибір.

 

Новорічне привітання з наступаючим 1967 роком прислав Василь Стус.

 

Богдане!

Вітаю тебе з Новим роком. І що я тобі побажаю? Щоб мав добре здоров’я і воляче терпіння, щоб швидше надбігла б весна і щоб новий рік став роком твого визволення. І щоб ти зберігся, нічого не тратячи зі своїх знань і щоб ти нічого не взяв од порожніх гарнітурів, і щоб ти якнайскорше діждав, коли буде лучче. Журналу тобі я ще не вислав: ніяк не можу знайти в себе. Не знаю, чи одержав ти мого листа. Нещодавно був у Львові – вперше і на все пробував дивитись вашими очима, вашою тугою, пам’яттю вашою.

 

Хай тобі усміхнеться доля впродовж 67-го року. Кланяйся від мене і вітай минулорічне поповнення вашого коша.

Твій Василь Стус

26.ХІІ.1966 р.”

 

Розробка та адміністрування: Степан Гринчишин

 

Нова «стратегія» військової освіти Полторака чи знищення Академії сухопутних військ у Львові?

червня 25, 2017Українські проблеми. Політика

15 Червня 2017, 15:13

3895

Про ініціативу створення військового інституту для підготовки майбутніх офіцерів танкових підрозділів, на базі факультету військової підготовки Харківського політехнічного інституту, Міністр Полторак оголосив вперше 5 червня на своїй сторінці у ФБ.

Після цього були ще 3 повідомлення у військових ЗМІ, які підпорядковані Міноборони. І все! Здавалося б, що ідея потрібна і важлива в умовах воєнних дій на сході України. Але наша влада, не була б нашою, якби за цими благими намірами не приховались приватні інтереси. А ще гірше те, що ці приватні інтереси не лише зачіпають долі сотень родин українських військовослужбовців, але реально загрожують національній безпеці України. За доброю ідеєю створення Харківського інституту танкових військ стоїть бажання нинішнього міністра Полторака зробити перший крок у розформуванні Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, оскільки саме цей військовий виш зараз готує офіцерський склад усіх видів сухопутних військ, в тому числі і танкових.

І якби 1 червня Львівська обласна рада не прийняла звернення, у якому висловила свій рішучий протест проти таких планів Полторака, то ніхто б навіть і не дізнався, що Колегія Міноборони уже прийняла відповідне рішення і проект постанови Кабміну уже готується до розгляду.

Згодом стало відомо, що переведенням «танкістів» зі Львова до Харкова, наш геніальний міністр не обмежився. В найближчих планах є також перенесення з міста Лева факультету підготовки спеціалістів бойового (оперативного) забезпечення у Кам’янець-Подільський, а факультету ракетних військ і артилерії до міста Суми. Фактично усі ці ідеї Полторака не лише зруйнують перспективи створення за прикладом НАТО (куди ми ніби-то за найсвіжішим рішенням парламенту стратегічно крокуємо) видового навчального закладу сухопутних військ і знищать потужну військову школу, яка так довго будувалася саме тут – у Львові, але й перетворять потужний військовий вищий навчальний заклад у якийсь незрозумілий Інститут морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, або, говорячи людською мовою, в естрадно-циркове училище. І це в умовах війни! І це в умовах тотальної нестачі офіцерських кадрів в Україні! І це в той час, коли майже три сотні випускників Академії нагороджені високими державними нагородами за мужність і героїзм, проявлені у ході АТО, а восьмеро (з них троє – посмертно) стали Героями України.

Такі ідеї чиновників Міноборони не є новими. З’явились вони у далекому 2007 році. Останні «новаторські» ініціативи про перенесення академії сухопутних військ зі Львова до Одеси вже у 2013 році титанічними зусиллями тодішнього очільника Львівської ОДА Віктора Шемчука вдалося зупинити. Тоді – в часи Януковича, це можна було зрозуміти, оскільки обороною відали представники і громадяни Російської Федерації, для яких обороноздатність нашої держави була чужою, а на Львів вони дивились лише на карті України, як на територію ворожої держави. Чому така ідея виникла тепер, важко зрозуміти. Але спробую це зробити.

Мені слабо віриться у те, що ця ідея виникла в Полторака для того, щоб остаточно знищити систему професійної підготовки офіцерських кадрів для Української армії і таким чином ще більше послабити обороноздатність нашої держави. Принаймні, хочеться вірити, що на такі умисні дії чиновників Міноборони одразу б відреагували у РНБО, СБУ чи Генпрокуратурі. А от те, що теперішній Міністр оборони хоче конкретно заробити на цій афері, виглядає досить правдоподібно. Адже для того, щоб створити такий Інститут в Харкові, потрібні шалені кошти. Там не лише немає належних приміщень для проведення навчання, там відсутні приміщення, де б можна було поселити, як викладачів цього майбутнього інституту, так і курсантів, які проходитимуть там навчання. Ба більше, там немає навіть полігону, який хоча б приблизно нагадував той, який ми маємо в Яворові. Яворівський полігон уже давно не полігон, а Міжнародний центр миротворчості та безпеки, де постійно відбуваються масштабні міжнародні навчання із залученням країн-членів НАТО. Якось мало віриться в те, що такі спільні українсько-натівські навчання будуть відбуватись біля кордонів з Російською Федерацією. Масштаби капіталовкладень у цю ідею ви собі можете уявити. Сумнозвісна «стіна Яценюка» виглядатиме дрібним проектом в порівнянні з побудовою Інституту танкових військ.

Мені взагалі слабо віриться в те, що це ідея Полторака. Це все більше схоже на ідею людини, яка і лобіювала його призначення на цю посаду. А саме, Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. У цього чоловіка особливе ставлення до Львова. Виглядає так, що Львів у складі України так само йому заважає, як і його попередникам в часи Януковича. І кожним своїм кроком чи рішенням він намагається, як мінімум, ізолювати від «великої України». Але це лише мої здогадки і припущення.

Чому був обраний Харків? Тут все дуже просто. Це вотчина того ж Авакова і місто, з яким тісно пов’язаний сам Полторак. Саме там він протягом більше десяти років очолював міліцейський виш. Вибачте за жаргон, але колишніх мєнтів не буває. Ідея призначення міліціонера за своєю суттю і природою очільником оборонного відомства країни в часи війни була одразу незрозумілою, особливо для військових. Керувати внутрішнім карально-репресивним апаратом (чи готувати кадрів для нього) і забезпечувати оборону держави це кардинально різні речі. Тут потрібна не лише тактична підготовка, але вміння стратегічно бачити ситуацію. А в часи агресії, ці навики мають бути подвоєні або навіть потроєні. Чи має Полторак такі навики? Особисто я сумніваюсь. І навіть рішення про розпорошення видового вишу – Академії сухопутних військ, по різних містах України – це зовсім не стратегічне рішення для країни, яка протягом трьох років веде військові оборонні дії саме сухопутними військами. І тут не потрібно бути військовим експертом, щоб зрозуміти, що офіцери, які пройшли комплексну підготовку на базі вишу, де представлені усі види сухопутних військ, набагато кращі за офіцерів, які будуть готуватися лише на базі одного виду військ. Але і це не найгірше у цій всій ситуації. Найгірше те, що в часи війни, Міністр оборони вирішив віддати навчання майбутніх офіцерів цивільному закладу. Замість того, щоб навчати наших майбутніх оборонців воєнно-тактичним діям у справжньому військовому закладі з величезною історією і необхідною базою, вони хочуть, щоб наші офіцери вчилися у політехнічному інституті предметам, які взагалі не пов’язані з військовою справою. Фізика, хімія і математика – це, звичайно, дуже важливі навчальні предмети, але не для тих, хто повинен вміти влучно стріляти, стратегічно мислити і вміти тактично діяти з різними видами військ. Тому допустити знищення такого унікального закладу, як Національна академія сухопутних військ, є просто злочином перед своїм народом.

На жаль, поки що в цій ситуації ми бачимо рухи для її збереження з боку журналістів, експертів та найвищого представницького органу Львівщини – обласної ради. Хочеться вірити, що на ці недалекоглядні ідеї з Києва, відреагують і нинішній голова Львівської ОДА Олег Синютка, і народні депутати України, особливо ті, які представляють Львівщину.

Хотілося б, щоб і Львівський мер висунув врешті голову зі свого сміття і подивився, що робиться у місті, яким йому довірили керувати тисячі львів’ян. Сподіваємось і на представників Львівщини у Кабінеті Міністрів України, які просто зобов’язані «зарубати» пропонований Міноборони проект урядового рішення. Та й втручання Верховного Головнокомандувача Порошенка не завадило б цій всій ситуації. Пора вже забути про безвізову ейфорію і показати всім, хто ж насправді управляє Україною і відповідає за її оборону і національну безпеку.

Щоб не бути голослівними, ми також взяли коментарі з цього приводу народного депутата України Дмитра Тимчука та екс-голови Львівської облдержадміністрації Віктора Шемчука.

Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:

«Я не можу бути об’єктивним, з огляду на те, що я свого часу закінчував саме Львівське військове училище, але… Коли йшлося про створення видових ВНЗ, щоби був один Інститут сухопутних військ, один – повітряних сил, один – для ВМС, тоді було чимало суперечок, але ідея була зрозумілою. Всі ці військові навчальні заклади, які залишилися на території України після розпаду СРСР не були зорієнтовані суто на Україну. Вони входили в систему військової освіти СРСР: було державне замовлення на фахівців і, відповідно, по всій території СРСР були заклади, які готували їх.

Коли Україна відбудовувала свої оборонні сили, орієнтуватися на цей уламок системи військової освіти часів СРСР було дурнею. Навіщо було Україні, коли в останніх планах Януковича (ще перед його втечею) було заплановане скорочення війська до 120 тисяч осіб, утримувати цілі військові виші, які готують, наприклад, зв’язківців? Для такого невеличкого війська це зайве.

Але зараз, коли ЗСУ різко збільшують чисельність, потрібно набагато більше фахівців. І виникає питання, чи Львів справляється з виконанням цього завдання. Академія – це не лише той об’єкт, який ми бачимо на вулиці Стрийській. Це величезна махіна, і у Львові знаходиться лише невеличка її частина. За нею стоїть ще Новояворівський полігон – навчальний центр, де готується сержантський склад, проходять курси підвищення кваліфікації для офіцерського складу, зрештою, це «машина», яка нараховує зараз близько 18 тисяч осіб. Крім того, там все функціонує за допомоги наших західних партнерів – це майданчик для обміну досвідом з країнами НАТО.

І зараз ставити питання про те, щоби за якоюсь однією спеціальністю створювати навчальний заклад в іншому місці, дивно. Якщо Львів не справляється з цим завданням, треба почути аргументи і подивитися на цифри – у чому полягають проблеми. Можливо, їх можна вирішити на рівні Міноборони. Ми повинні розуміти, що створення навчального закладу на рівному місці – це колосальні кошти, яких зараз у бюджеті просто немає. Навчальної бази, як такої, у Харкові немає – все потрібно створювати фактично з нуля.

Якщо робити такий крок по переведенню, то особисто я хотів би почути наступне:

Чи є якісь проблеми у підготовці Львовом цих фахівців? Якщо немає, то виникає питання, а навіщо тоді винаходити велосипед і створювати ВНЗ у Харкові?

Економічне обґрунтування. В яку копійку нам це виллється?

Зрештою, якщо є вже навчальний заклад, який готує фахівців фактично за усіма спеціальностями сухопутних військ, навіщо розкидати це на різні міста? Коли готуються, наприклад, фахівці для механізованих військ, військ зв’язку, інженерно-саперних військ тощо вони можуть зараз відпрацьовувати всі питання, які стосуються взаємодії військ на одному полігоні, у тому ж Новояворівську, а відокремлювати з усього лише танкістів, які будуть працювати самі по собі, мені здається, не буде корисним. Питання взаємодії військ під час конфлікту стоїть мало не на першому місці».

фото zaxid.net

Заступник голови Кваліфікаційної дисциплінарної комісії прокурорів, народний депутат України VІ скликання (2007-2012), екс-голова Львівської обласної державної адміністрації (2013) Віктор Шемчук:

«Цього категорично не можна допустити. Це просто знищення академії, знищення нашого військового потенціалу на заході країни. Це недалекоглядна ідея і злочинне рішення. Якби у нас був оголошений стан війни, людей, які це вигадали, можна було би віддати під трибунал, судити за військову зраду. До речі, оцінку цим діям мало б уже зараз давати СБУ та військова прокуратура. Пам’ятаю, як у 2013 році це уже намагалися просунути, як хотіли розірвати угоду і припинити спільні із НАТО навчання на полігоні Центру миротворчості і безпеки Академії сухопутних військ. Скільки сил і засобів нам із генералом Ткачуком тоді прийшлося прикласти щоб переконати владу і командування військ НАТО в Європі, скільки дискусій із генералом Ходжесом ми тоді провели. І ми переконали усіх, тоді цього не допустили.

Зараз це виглядає, як якась диверсія. Я не зовсім розумію, чому таке робиться – у 2015 році визнати авторитет Академії сухопутних військ та надати їй статус Національної, а зараз тупо нищити? Тут може бути або дурість і недалекоглядність, або відверта провокація. Ну не можна ж переносити з західної України, з міста, яке майже на кордоні з Євросоюзом, з тилу такі важливі стратегічні об’єкти на територію, яка знаходиться так близько до фронту. Навпаки, досвід Першої чи Другої Світових воєн показують нам, що заклади такого роду, стратегічні об’єкти і підприємства необхідно тримати в тилу, у захисті, щоби люди могли працювати на благо країни, вчити професіоналів і готувати резерви. Такі недолугі дії становлять реальну небезпеку для майбутнього нашої держави. Звісно, можна казати, що зараз нам необхідно більше саперів, більше інженерів і танкістів. Але якщо вони потрібні, то необхідно створювати додаткові факультети у Харкові, Сумах, деінде, готувати для того необхідну матеріально-технічну база, а не забирати функціонуючі підрозділи з академії зі Львова.

Насправді, я переконаний що цього все ж не станеться. Громада, військові та усі, хто розуміє значення Академії сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного для України, мають виступити проти цього, повстати на захист і відстояти нашу Національну академію у Львові. Бо це наша реальна міць і кузня тих офіцерів і воїнів, яким захищати Україну і Європу, відвойовувати Донбас і Крим. Суспільний розум має перемогти дурні захцянки».

Дмитро ПОСИПАНКО,

політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

 

Кто такие русские?

червня 24, 2017Суспільствознавство
Всі статті  |

Это не нация. У русских нет своего национального образования. Вы что-то слышали о русской национальной республике? И не услышите – нет таких. Есть Татарская, Башкирская, Чеченская и прочие республики. А у русских есть только империя с завоеванным населением, где они составляют её клей – служивый народ.

Русский – это не национальность, это социальное сословие. Можно ли называть национальностью воровское сообщество? Наличия языка, на котором они говорят, наличия блатной культуры недостаточно. Можно ли называть национальностью римских легионеров? Чувства единой общности и психологии завоевателя недостаточно. Можно ли называть национальностью янычар? Многолетних традиций, обычаев, образа жизни недостаточно.

Любой националист предан, в первую очередь, своей нации, и только как следствие этого – государю и державе, если те обеспечивают ее безопасность. Русские же, будучи не этносом, а служивыми, янычарами, преданы государю и державе, даже если те терзают и уничтожают подвластный им народ.

Русский – это не субъект, не имя существительное. Это объект, имя прилагательное. Прилагательное к земле. К хозяину этой земли. К государству. К самодержцу этого государства. Субъект – личность, он имеет собственную волю и свободу ее реализации. Объект – несвободное существо, исполняющее волю хозяина.

Задача русских – не делать цветущей свою землю, не делать жизнь народа счастливее. Их задача – подыхать, но захватывать новые пространства и ресурсы для своего хозяина. Уничтожать цветущие края, но овладевать ними. Они гордятся своими трофеями (у нас с хозяином так много земли!), они гордятся его силой (у нас с хозяином такая плётка!), они гордятся его богатством (у нас с хозяином такой большой дворец!). Хотя ничего “ихнего” там нет, а сами они – лишь бесправные говорящие псы на цепи хозяина. Расходный материал. Порох, восторженно превращающийся в прах.

Рабы по статусу и холуи по призванию, русские готовы переносить любые унижения, тяготы и невзгоды, класть своих детей на алтарь завоеваний. И сами готовы покоиться в безымянных могилах на чужбине. Лишь бы хозяину было хорошо, лишь бы он прирастал новыми землями и новыми рабами. И сами не живём по-людски, и другим не позволим!

Поскольку русские – не этнос, у них нет своих этнических корней. В процессе экспансии империи в русских вписывали всех, кто попал в её цепкие лапы, кто в каком-то поколении отрёкся от своего этноса. Первыми русскими стали не особо сопротивлявшиеся эрзя, весь, мурома, мокша и иже с ними угро-фины. Хотя настоящая империя русских началась с подчинения Украины.

Формирование империи требует ощущения единства всех её подданых. С задачей единства веры справлялись ещё древние князья, а затем и государи, огнём и мечом подавлявшие инаковерие. Сложнее оказалось справиться с голосом крови, с этнической унификацией. Ощущение своей инаковости, ощущение чуждости господствующего квазиэтноса представляло главную опасность как государству, так и костяку его структуры – русским. И русские подсознательно, до генетического уровня ощущают эту угрозу.

Поэтому искоренение любого национального духа всегда являлось для русских вопросом выживания их эксплуататорского строя. В ход шло всё – подкуп, насмешки, переиначивание имён и фамилий, запрет печати на национальных языках, смертельно опасное обвинение в национализме, фальсификация истории. Что не доделывал русский штык, доделывали русский поп, русский учитель и русский чиновник.

Среди каждого народа, попадавшего под власть империи, всегда находятся холуи, желающие добровольно отказаться от своего этноса и стать служивыми ради личных выгод либо под влиянием пропаганды. Не желающие становиться холуями вызывают у русских чувство непонимания и негодования, вызывают ощущение дерзкого вызова, а активно противящиеся обвиняются в предательстве.

“Как это, они не хотят становиться русскими! Ну ладно, по глупости своей не хотят быть причастными к благородному обществу. Хотят оставаться мужиками, унтерменшами, лишь бы сохранить свой смешной язык, чудную культуру, анархичную самоорганизацию вместо централированной кастовости, самообеспечение вместо кормления. Так и быть, по великодушию своему мы готовы терпеть вас тами – полуфабрикатами, недоделаными русскими, малоросами. Но никак не считать отдельным, самостоятельным народом, равным другим народам.”

Именно потому русских так бесят и вводят в падучую имена Ивана Мазепы, Симона Петлюры, Степана Бандеры. Не кровь украинского народа, пролитая за свободу, не кровь поработителя, пролитая за удержание наилучшего куска добычи бурлит их возмущённое нутро. Кровь – ничто, чем кровавее правитель, тем более он авторитетен для русских. Нет, здесь задет главный нерв русского господина – здоровое осознание порабощённой нацией своего бытия, демонстрация нею своего непокорённого национального духа, стремление вырваться из имперской неволи.

Именно потому украинские слова слова свобода (воля), самостоятельность (самостійність) и сознательность (свідомість) вызывают у них лютую злобу: “Ты посмотри, хотят жить без плети вертухая и без указов царя!” Именно потому их так пучит и крючит от видеороликов Майдана: “Холопы взбунтовались! Бегут к полякам и шведам! Предатели! Кем же мы будем повелевать и с кого же мы будем кормиться? В стойло их!”

Русскость – это образ мышления. Мышления отжившего, дикарского, обрекающего пространства России на вечную безысходность, а её соседей – на вечный самопал за поясом.

© hozar [20.06.2017] |

 

Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

квітня 21, 2017Духовність
08:21, 21.04.2017
Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

Музикант вважає, що україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто (Олег Скрипка)

Музикант Олег Скрипка розповів, що він насправді мав на увазі, коли говорив про гетто для наздатних опанувати українську мову.

Наприкінці бурхливого інформаційного вечора поспілкувався з журналістами ТСН про активні дискусії у Мережі навколо моєї цитати про українську мову та її вивчення. Все нищенаведене прошу вважати за мій офіційний коментар з цього приводу!

Передусім, хочу зазначити – ми в Україні живемо у спотвореному світі. Україномовні громадяни не мають достатньо книжок українською, фільмів, Інтернет-контенту, відсутня можливість спілкуватися, навчати і виховувати дітей. Україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто. Деякі з них віддають своє життя на сході країни за право бути українцем.

Громадянам Франції чи Великої Британії важко зрозуміти, як можна виборювати право говорити у своїй країні рідною мовою… Ми маємо неймовірну кількість прекрасних пісень і артистів. І дуже дивно виглядає кривава різня за мізерні 25% українських пісень на радіо, і їхня повна відсутність на телебаченні у новорічну ніч.

Я справді вважаю, що громадяни України (як і будь якої країни) повинні знати мову рідної держави. Підтримую збільшення українського контенту в усіх сферах суспільного життя.

Це – європейська практика. Приміром, у Франції закон вимагає і від громадян та емігрантів знання французької, у Польщі – польської, у Чехії – чеської. Я особисто пройшов шлях емігранта, у Парижі без знання французької, а лише із російською та англійською, не міг отримати соціального спілкування. Тим паче, не мав змоги працювати, грати музику, навіть сплачувати податки.

Але французька держава іде назустріч людям, які готові інтегруватися у французьке суспільство. Пропонуючи безкоштовні освітні курси французької. Я скористався ними, вивчив мову і адаптувався у французьке суспільство.

Мене обурює, коли Україну змушують любити “руській мір” більше, аніж український. Тим паче, коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність. Тож моє висловлювання, з якого жонглери словами і змістові “патологоанатоми” висмикнули і препарували слово “гетто”, досить однозначне.

Насправді, саме росіяни створили привілейовані умови для розвитку своєї мови. Адже законодавство РФ вимагає від усіх, хто претендує на життя, роботу чи навчання у цій країні надати сертифікат про володіння російською, знання історії Росії та основ законодавства.

У РФ навіть від щойно прибулих іноземців вимагають занурення у мовний простір країни. І водночас – заперечують утвердження українства в Україні. Вважаю, що наша держава має надати українцям більше можливостей опанувати рідну мову. Але, якщо частина громадян не здатні її вивчити, то вони самі себе прирікають на асоціальну перспективу…

Я пропоную допомагати російськомовним українцям, надаючи їм освітню підтримку. У той час, коли законодавство сусідньої держави навіть не дає можливості перетнути російський кордон без сертифікату про знання російської.

Відтак, моя дещо іронічна пропозиція, висловлена у довільному спілкуванні зі студентами, і сформульована конспірологами-технологами як “гетто”, – значно гуманніша, аніж російська дійсність.

Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /

квітня 8, 2017Духовність, Історія
Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /
IMG_4874

Не відводьте свій погляд. Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі. Він же не вдавав, ніби війни немає. Він же залишив усе і пішов туди, де здригається земля й падає смертельним вогнем небо. І стояв він там – до останнього.

Артур Вікторович Латченко, позивний Шумахер, народився 30 листопада 1995 року у селищі Більськ Котелевського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Після закінчення працював у рідному селі у сільськогосподарському підприємстві «Скіф».

Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був асом у настільному тенісі, займав перші місця у змаганнях.

Артур був надзвичайно щирою, справедливою та чесною людиною, і навіть за часів студентства його чесніть не раз виливалася у конфлікти з викладачами, але він відстоював правду й ніколи не боявся наслідків. Позитивний, життєрадісний, усміхнений, він завжди приходив на допомогу, завжди дотримувався свого слова. Артур був уособленням людини, яка знається на справжній дружбі та вміє її цінувати.

 

 

Він і його кохана народилися в один день, у них було багато спільного, їм було про що мріяти. Він дуже любив її, часто про неї згадував у розмовах, піклувався про неї – юний справжній чоловік. За кілька годин до загибелі Артур говорив із нареченою. Вона просила берегти себе, а він пообіцяв: «Добре! Люблю тебе, моя кохана»…

Строкову службу Артур розпочав восени 2015 року, пройшов навчання у військовому центрі «Десна», у лютому 2016-го був переведений до Харківської 164 бригади (радіо-технічні війська, зенітно-кулеметне відділення), посада – кулеметник. У квітні підписав контракт і був переведений у Полтаву, де проходив службу у роті, підпорядкованій 164 бригаді. Згодом був прикомандирований до 72 ОМБр і, не зважаючи на зламану руку, пішов на передову – з жовтня 2016-го тримав оборону на шахті Бутівка. Гіпс зняв сам і на біль не скаржився, робив усе, що і його побратими.

 

 

Спочатку товариші називали його Арчі, але згодом у воїна з’явився інший позивний – Шумахер: і через його любов до техніки, а ще тому, що він ніколи не сидів на місці – постійно «ганяв». Побратими згадують Артура товариським, працьовитим, завзятим, готовим прийти на допомогу. Він ніколи не боявся, був хоробрим та мужнім, вмів посміхатися й підтримувати товаришів по зброї навіть у найскрутніші часи. Пережив немало прицільних обстрілів, а одного разу їхню позицію танк розбив вщент – Артур все одно її не покинув і давав відсіч ворогу. Не раз він виходив живим, але не того дня…

Солдат 8-ї роти 3-го батальйону 72 ОМБр.

Загинув 3 квітня 2017 року від поранення у шию. Це сталося під час ворожого обстрілу зі стрілкової зброї різних калібрів біля шахти Бутівка поблизу Авдіївки Донецької області. До лікарні його не довезли – Артур помер у машині медиків.

Поховали Героя 5 квітня у рідному селі. Залишилися батьки, сестра, кохана.

Залишились мрії та сподівання. Залишились нездійснені плани. Залишились з довічним горем рідні. Залишилась його Україна. Залишилось не прожите майбутнє. Залишилась його остання весна. Залишився його погляд… Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі.

Військовий Артур Вікторович Латченко. Його ім’я назавжди закарбовано у Літописі втрат Української армії.
Літопис UA

 

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

квітня 1, 2017Духовність, Історія

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

29.03.2017

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив:

«Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив:

«Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає:
«Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.
У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.
Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.
Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.
За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).
Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).
У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції.
У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» — тобто здатні пити і перетравлювати молоко.
Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.
Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування — свій РІД.
За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.
Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.
Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України — колискою білої раси ниніш­ньої цивілізації».

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.
Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.
Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.
Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше — «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.
Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.
У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.
У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».
Вікінги прибували на українські землі як військова еліта — як дружинники для особистої охорони гвардії князів.
Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.
У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.
Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.
Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.
Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.
Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.
Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, — це спадок українців від кельтів.
Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.
Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».
Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.
Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка.
Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.
Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.
З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.
ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця.
Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.
Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.
У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.
Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» — «братніми народами».

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.
Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.
Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами».
Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси — це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.
Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.
Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.
А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше — українці.
Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.
Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, — це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.
Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має.
Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» — нічого від слов’ян у росіян немає!
Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.
Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову — будь-яку, окрім російської.

Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.
У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України».
Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.
Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.
У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».
Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.
Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини.
За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.
Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.
За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.
Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11.
Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова».
Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.
Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.
Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.
А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.
Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».
Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Від генетичних досліджень до «руської весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.
Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.
Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.
Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.
Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.
Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.
Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.
Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.
Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.
Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.
Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.
Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.
Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.
Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Росія — штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».
Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.
Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.
Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.
У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.
Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.
Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.
Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».
Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.
Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.
Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.
Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».
Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

Символіка оріїв

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!
В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.
Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.
Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.
На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.
Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.
Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.
Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.
За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України.
Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).
Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.
Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.
Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).
Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!
Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!
Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися…
Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся.
Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).
Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.
Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).
Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.
Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».
Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!
Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.
Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.
Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).
Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.
Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.
Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.
Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.
Третього шляху українцям не дано.
Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог.
Знаю, що Українська нація — нездоланна!

ДОВІДКА «УМ»

Заповіді оріїв-русів
За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.
Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили.
Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:
1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».
2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».
3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».
4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».
5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».
6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».
7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».
8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».
9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».
10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».
11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».
12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».
Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».
Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні.
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України

Така комуністична московія…

лютого 6, 2017Історія, Культура
Світлина від Ludmila  Kartacheva.
Ludmila Kartacheva

В лагере зэки кухонным ножом вырезали для нее на нарах фортепианную клавиатуру. И она по ночам играла на этом безмолвном инструменте Баха, Бетховена, Шопена. Женщины из барака уверяли потом, что слышали эту беззвучную музыку, просто следя за ее искореженными работой на лесоповале пальцами и лицом.
Дочь француза и испанки — преподавателей Парижского университета Сорбонна, Вера Лотар училась в Париже у Альфреда Корто, затем в Венской академии музыки. В 12 лет дебютировала с оркестром под руководством великого Артуро Тосканини.
Будучи уже известной пианисткой, дававшей сольные концерты во многих странах мира, вышла замуж за советского инженера Владимира Шевченко и в 1938 году приехала с ним в СССР.. Вскоре Владимир Шевченко был арестован. Вера кинулась в НКВД и стала кричать, путая русские слова и французские, что муж ее — замечательный честный человек, патриот, а если они этого не понимают, то они — дураки, идиоты, фашисты и берите тогда и меня… Они и взяли. И будет Вера Лотар-Шевченко тринадцать лет валить лес. Узнает о смерти мужа в лагере и двух детей в блокадном Ленинграде.
Освободилась в Нижнем Тагиле. И прямо с вокзала в драной лагерной телогрейке из последних сил бежала поздним вечером в музыкальную школу, дико стучала в двери, умоляя о «разрешении подойти к роялю»… чтобы «играть концерт»…
Ей разрешили. У закрытой двери, не смея зайти, рыдали навзрыд педагоги. Было же понятно, откуда она прибежала в драной телогрейке. Играла почти всю ночь. И заснула за инструментом. Потом, смеясь, рассказывала: «А проснулась я уже преподавателем той школы». Последние шестнадцать лет своей жизни Вера Лотар-Шевченко жила в Академгородке под Новосибирском.
Она не просто восстановится после лагеря как музыкант, но и начнет активную гастрольную деятельность. На ее концерты билеты в первый ряд не продавали. Места здесь предназначались для тех, с кем разделила она страшные лагерные годы. Пришел — значит, жив.
Пальцы у Веры Августовны до конца жизни были красные, корявые, узловатые, гнутые, изуродованные артритом. И еще — неправильно сросшиеся после того, как их на допросах переломал («не спеша, смакуя каждый удар, рукоятью пистолета») старший следователь, капитан Алтухов. Фамилию эту она помнила потом всю жизнь и никогда его не простила…
На её могиле выбита её собственная фраза: «Жизнь, в которой есть Бах, благословенна.»

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

лютого 4, 2017Духовність, Політика

Сергій Дацюк Філософ

03 лютого 2017, 10:48

 Коли війна триває довго, про неї хочеться забути. Очевидно це психічна здатність людської свідомості – влаштовувати собі перепочинки від постійної напруги.

На війні бувають перепочинки, але навіть під час перепочинку не варто забувати про війну зовсім.

Неоголошена Росією, невизнана Україною, не перетворена в національно-визвольний рух українською громадою війна Росії проти України триває.

Тепер, вже майже через три роки після початку цієї війни, можна сказати, що війна не стала війною за правовою ідентифікацією, війна не стала війною для всіх, війна не породила уявлення про перемогу.

Що таке перемога України над Росією?

Я задам просте запитання – чи маємо ми однозначну відповідь: як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом?

Під час Другої Світової війни таке уявлення складалося з трьох частин: 1) Як буде поділено світ між США і Великобританією, з одного боку, та СРСР, з іншого боку; 2) Як буде виглядати перемога для народів світу (захоплення Берліну, знищення військового потенціалу Німеччини, поділ Німеччини); 3) Як буде виглядати поразка для народу Німеччини (покарання націонал-соціалістичного режиму в Німеччині, денацифікація, відбудова Німеччини).

Отже знову повторюю запитання – як буде виглядати перемога України, Європи та США над агресивним російським режимом?

Набагато легше майбуть відповісти на питання “як буде виглядати перемога Росії” – над Європою (розкол), над США (ізоляція), над Україною (дезорганізація влади, хаотизація економіки, геополітичний розкол території).

Отже ні у України, ні у Європи, ні у США досі немає уявлення “як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом”.

Захоплення Москви? Знищення військового потенціалу Росії, включаючи ядерний? Дефашизація (деагресування) росіян? Покарання путінського режиму? Розкол Росії? Інтеграція так званих ДНР-ЛНР до складу України? Повернення Україною Криму?

Зверніть увагу – мене цікавлять не особисті думки чи навіть експертні оцінки. Такі оцінки я і сам можу дати. Мене цікавлять відповідні міжнародні домовленості, відповідні сценарії перемоги і системні кроки після перемоги. Де це все?

Поки нічого цього немає – перемога над Росією неможлива. Тобто неможливо перемогти ворога, допоки ми ніяк не уявляємо собі перемогу над ним.

Навіть коли ми в Україні пробуємо домовитися про “картинку перемоги” над Росією, нас чекає невдача.

Що відбувається на російсько-українській війні зараз?

1) Україна на світовій арені поступово опиняється наодинці з ворогом – російським правлячим режимом; 2) Україні не вдалося досягнути впровадження єдиного принципу війни, що веде до виграшу – “все для фронту, все для перемоги”; 3) українська громада не має солідарності зі своїм правлячим класом у цій війні.

Ми ж навіть не можемо сказати, наскільки виграє Росія у цій війні.

Для того, щоб це сказати, потрібно точно знати плани російського режиму у цій війні.

Хто сказав, що єдиним планом російського режиму був Крим та Новоросія у складі Росії? Тобто хто сказав, що реалізація анексії Криму це частковий виграш, а відсутність реалізації анексії Новоросії це часткова поразка?

Вочевидь у Росії був і план “Б”, тобто план на той випадок, коли анексія Новоросії не відбудеться.

Мені здається, що саме цей план Росією зараз реалізується: 1) хаотизація української економіки; 2) знищення українського середнього класу; 3) збереження олігархічного домінування в українській економіці і відповідно залежності олігархів від Росії; 4) контрабанда (нелегальна торгівля під дахом української влади) України з Кримом та так званими ДНР-ЛНР; 5) продовження легальних торгових відносин України з Росією та так званими ДНР-ЛНР; 6) легалізація ДНР-ЛНР як територій не в складі Росії, але ефективно контрольованих нею.

Злочинна бездіяльність Президента та Парламенту не дозволяє нам не те що перемагати, але навіть і мати уявлення про перемогу.

Ще раз повторюю. Конкретні плани руху до перемоги можуть бути державною та військовою таємницею. Але “картинка перемоги” України над Росією мала вже давно бути сформульована українською владою. Експерти це робили не раз. Але влада цього не робила жодного разу.

Остання ініціатива Президента – референдум щодо НАТО – не те щоб зовсім дурниця, просто це окозамилювання. Його результати нічого не вирішують і ні на що не впливають. Саме тому Президент цю ініціативу і пропонує.

Все для фронту, все для перемоги

Якщо ми не маємо уявлення про перемогу, то ми не можемо реалізувати принцип надзусиль щодо перемоги – “все для фронту, все для перемоги”.

Два класичні приклади.

Блокада Криму, спробу якої зробила українська громада, це була зрада чи шлях до перемоги? Як відповісти на це питання, якщо ми воюємо і торгуємо водночас?

Блокада так званих ДНР-ЛНР, спробу якої зараз робить українська громада, це зрада чи шлях до перемоги? Знову ми не можемо відповісти на це питання, бо ми водночас воюємо з так званими ДНР-ЛНР і торгуємо з ними.

Принцип “все для фронту, все для перемоги” може діяти лише тотально. Будь-які винятки знищують цей принцип і роблять перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім власного бізнесу – такий підхід олігархів робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім контрабанди з Кримом та з так званими ДНР-ЛНР – такий підхід нинішньої влади робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім мовної ідентичності – такий підхід деяких мовних фетишистів робить в плані ідентифікації перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім переліку радянських свят, в які ми звикли відпочивати – такий підхід немолодих людей робить символічну перемогу неможливою.

Цей перелік можна продовжити. Коли ми щось виключаємо з принципу “все для фронту, все для перемоги”, принцип не працює, і перемога стає недосяжною.

Війна це не покер, і на війні як на війні.

Після перемоги над Росією мовний закон знову можна буде зробити толерантним до російської мови.

Після перемоги над Росією можна буде повернути назад деякі радянські свята.

Зрозумійте мене правильно.

Я теж проти тотальної українізації, я теж проти відміни вихідних на радянські свята.

Але я постійно пам’ятаю, що я на війні.

І якщо для перемоги над Росією потрібно буде бути бандерівцем, я буду першим бандерівцем.

Бо для мене принцип “все для фронту, все для перемоги” є тотальним.

Українці мають знати і уявляти “картинку перемоги” і мають діяти щодо цієї картинки тотально – всіма силами і всіма ресурсами.

Тільки так можливо перемогти у війні з Росією.

Василь Симоненко

січня 28, 2017Духовність

Він прожив всього 28 років...

Сьогодні виповнилося б 82 роки лицарю української сучасної поезії, талановитому журналісту та поету Василю Симоненку.

Він прожив – як живе справжній талант на нашій недовершеній землі – всього 28 років…

Він був і ліриком, і патріотом, і просто порядною талановитою людиною, “гнилим інтелігентом” – що, звісно, само по собі становило загрозу радянському табору…

Він доклав багато зусиль, щоб злочини сталінського режиму стали відомі світу – і йому це не пробачили. Через побутову пригоду він був жорстоко катований міліціянтами, в наслідок чого отримав невиліковні травми нирок – та у зовсім молодому віці просто згорів.

Навіть подробиці його смерті стали радянським табу, не кажучи вже про те, що його прекрасна поезія у переважній більшості побачила світ вже після його відходу у кращій світ.

Згадаємо цю чисту, талановиту людину – згадаємо й ті жахливі часи, коли світле й чесне слово вважалося загрозою існуючому людожерському ладу.

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
16.XI.1962


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.