Олександр Олесь: чому ніхто не захистив великого поета

січня 4, 2017Загальне
04 січня 2017, 14:45

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

 

«Тут (у Празі – ред.), далеко від України, довелось мені побачити славного поета, вірші котрого гриміли колись по всій Україні… Я, дякуючи долі, що вможливила мені таку нагоду, почав уважно розглядати відомого мені з книжок поета. Тоді я вперше побачив Олеся як людину і був гордий з того» – так згадував про свою першу зустріч з Олександром Олесем на початку 1940 року відомий чеський і словацький україніст Микола Неврлий.

Неврлий належав до кола тих українців у міжвоєнній Чехословаччині, які мали щасливу нагоду розмовляти, а головне – слухати і чути поета Олександра Олеся. Якось під час однієї із зустрічей Олесь попросив Миколу Неврлого розповідати про Україну. Олесь на еміграції від 1919 року, Неврлий востаннє був в Україні на початку 1930-х, його спогади були набагато живіші, говорив про пережите і почуте з хвилюванням і гордістю. Олесь уважно слухав, згадував Микола Неврлий, та якоїсь миті не зміг стримати почуттів, з очей поета покотились сльози.

Мабуть не було миті, щоб Олесь думками не линув додому:

Живу і дихаю, і гину,

І думи рвуться, як пташки,

Туди, туди, на Україну,

Яку я кинув на віку…

Це рядки, які народились на еміграції в Празі в 1929 році. Чеська еміграція була тяжкою, незатишною, сповненою поневірянь і болю. Спочатку, від 1923 року жив у селі Слоупи поблизу Праги, потім у містеску Черношіце, потім у Ржевницях, де кілька разів змушений був міняти адресу. І в Празі, куди дістався в 1934 році, також не відразу знайшов постійне місце для життя. Мандри з ним стійко переносила родина – дружина Віра Кандиба і син поет Олег Ольжич. Але попри все творив, зустрічався з друзями, намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині.

У 1938 році українці відзначили в Празі 60-літній ювілей Олеся. Поет, як згадували учасники вечора, ніяковів і всім сердечно дякував. Здавалось, що Олесь немов би помолодшав.

Ніхто тоді не знав, що найбільше життєве випробування Олесеві принесе війна. До бою проти нацизму у лавах членів ОУН встав син Олег Ольжич. Разом з Оленою Телігою виїхав із Праги, щоб уже ніколи до неї не повернутись. Олег Ольжич загинув від тортур у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року. Для Олександра Олеся це був удар, який не подолав. Поет Олександр Олесь пережив свого сина на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, лиш 9 днів. Олесь помер 22 липня 1944 року.

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Ховали великого поета у Празі українці, білоруси, росіяни, чехи – кілька сотень емігрантів прийшли на Ольшанський цвинтар, щоб попрощатись з Олесем. Ольшанський цвинтар вибрали не випадково, тут неподалік православної церкви Успіня Богородиці знайшли останній спочинок багато відомих українців: поет і перекладач, голова дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний та його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна, письменник і драматург Спиридон Черкасенко, диригент і перший адміністратор Української республіканської капели Олекса Приходько. Ольшани у Празі – це такий український некрополь, святиня, якою мала б опікуватись Українська держава. Так, як це робить на Ольшанах її північний сусід.

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Щороку на цвинтарях у Чехії зникають українські поховання

Та ситуація склалась інакше: щороку на цвинтарях у Празі та інших міста Чехії зникають українські поховання. Вже немає могили поета Юрія Дарагана (перекопана, зникла назавжди), а 15 вересня 2008 року з Ольшанського цвинтаря викрали поховання відомого українського вченого, професора Українського вільного університету Федора Щербини. Його домовину закривала таблиця з написом українською мовою: «Вщерть добром налите серце ввік не прохолоне. Т. Шевченко», а також напис по-чеськи: «Кубанський козак, професор Федір Андрійович Щербина. 25.2.1849 – 28.10.1936. Науковий статистик та історик». Таблиця зникла, а останки шанованого українського кубанця без відома української громади перевезли в Росію.

Зникли, тому що не мали опікунів – державних чи приватних (тобто не було сплачено за місце на цвинтарі у відповідності до чинного чеського законодавства) поховання відомої письменниці Наталени Королеви та митця і письменника Василя Короліва-Старого на міському цвинтарі міста Мєлнік. Ця сама причина – відсутність опіки – призвела до знищення пам’ятника українцям – жертвам Першої світової війни в місті Пардубіце, а був це один із трьох відомих монументів Оксани Лятуринської на чеських землях. В дуже занедбаному стані перебуває один із найбільших українських військових меморіалів у Чехії – пам’ятник на військовому цвинтарі в місті Ліберці, який створив Михайло Бринський.

Як бачимо, не щастить і празьким Ольшанам. Без опіки могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – Мікі Тобілевича, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитора Бориса Левитського.

Так склалось історично, що міжвоєнна Чехословаччина стала другим домом для кількох тисяч українців, для сотень із них – останнім пристанищем. Перепоховати усіх на батьківщині не можна, та й не потрібно.

Потрібно провести роботу, яка не вимагає великих фінансових затрат: переписати і провести фотофіксацію українських поховань у Чехії. На цій основі підготувати перелік поховань, які вимагають державної опіки. В цій роботі допомогу може надати українська громада в Чехії – сьогодні одна з найбільших у Європі.

Відтак ситуація, яка склалась навколо термінового перепоховання Олександра Олеся, лиш сумний, навіть трагічний фінал бездумного і бездушного ставлення України до своєї історії. У держави вчасно не знайшлось у перерахунку 770 доларів, щоб зберегти могилу ще на 10 років. Ухвалене рішення про термінове перепоховання ставить під сумнів виконання однієї з головних функцій держави – збереження своєї історії та її героїв. Нині останки великого поета в «камері зберігання» на кладовищі. Про долю останків дружини поета Віри Кандиби, яка була похована там само, повідомлення відсутні. Про долю нагробного пам’ятника, створеного за проектом українського архітектора Артемія Корнійчука, також повідомлень немає.

Олександр Олесь до останнього подиху вірив в Україну, у «свою правду і свою державу», на службу їй поклав усе своє життя. Взамін просив мало: «принесіть, як не надію, то крихту рідної землі». Не збулось.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Учите историю неуки! Как Бандера спас жителей востока Украины…

січня 2, 2017Загальне

BBCcCNN 08:57 21.09.2016р. 3.5K 5 9.1K переглядів

3.5Kпостів

3.5K 15 0 0 0

Предлагаю вашему вниманию реальную историю реального человека про реальных героичных людей…

Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка…

Мои родители оказались во Львове, потому, что в 1946-47 годах моя тетя (папина старшая сестра) и дедушка с бабушкой (мамины родители) бежали с Полтавщины и Проскурова на Западную Украину, спасаясь от очередного голодомора. Попадая на Западную Украину в конце сороковых нищие и голодные схидняки превращались из анархокулацких ничтожеств в представителей новой советской власти и волей-неволей вступали в конфронтацию с местным населением, которые возненавидели новую власть всеми фибрами души.

 

На Западную Украину советскую власть принесли схидняки. И по началу западенцев страшно умиляла украинская речь Тимошенко и Хрущева… Но вскоре они поняли, что украинский нужен коммунистам для того, чтобы говорить «Слава КПРС». Другие вариации исключались. Дело в том, что коммунисты отнеслись к западным украинцам точно также, как они привыкли относится к восточным — как к животным — и стали тех по привычке загонять в колхозы. Началась гражданская война. Большинство схидняков было уверено, что Бандера, это не фамилия, а презрительное название буржуазных-националистических бандитов. Ну есть обычнее уголовные бандиты, а есть бандеры, или бендеровцы — это бандиты с националистическим уклоном. Если бандиты убивают и грабят ради денег, то бендеры убивают невинных украинских учителей, врачей и солдат с Восточной Украины, которые приехали поднимать Западную Украину. На самом деле, после 1933-го года для многих из них было предпочтительнее рискнуть получить бандеровскую пулю, чем пухнуть от голода на Большой Украине.

Недавно на встрече родственников я попросил мою тетю Надю рассказать, как она оказалась на Западной Украине в декабре 1946-го. Ей было 18 лет. Когда начался голод, она вышла из комнатки в сельском общежитии, где остались папа с мамой, трое младших сестер и брат, и пошла на железнодорожную станцию в Сахновщину. Села в поезд и поехала в никуда. В поезде она познакомилась с женщиной из Западной Украины, поделилась с ней остатками еды… В селе под Львовом она стучала в дома и просилась переночевать. Ее приютили в семье зоотехника. Взяли просто с улицы, обогрели, накормили, одели. Она так замерла, что, прижавшись к печи, прожгла все три юбки, что были одеты на ней. Потом она долго еще ходила в них, перекручивая таким образом, чтобы дыры оказывались в разных местах. Там шла война, но тетя Надя не особенно вникала в перипетии этой войны. Она спасалась от голода. Были наши и были бандеровцы. Бандеровцы в ее ушах звучало как бандиты. За что они убивали коммунистов и представителей советской власти, Наденька не понимала. Но она видела, как бандеровцы сожгли сына председателя местного колхоза, привязав к колхозному амбару. Она вспоминает, как председатель потом пришел в клуб с автоматом и начал стрелять в потолок. Вроде, как сошел с ума…

Надя вспоминает как бандеровцы нападали на кавалеристов, которые квартировались в их селе и защищали их. Тетю Надю бандеровцы не трогали. Она изнывала от переживаний по родителям, сестрам и брату, которые остались в голодном совхозе 20-летия Октября, и от которых вот уже несколько месяцев не было никакой весточки. В 1933 умер ее младший братик, шестилетний общий любимчик Витя, и маленькая сестренка, которую не успели и назвать. О них никогда не вспоминали в семье. Никто не знает, где их могилы…

Кто-то мне сказал, что в 1946-м году не было продотрядов, никто не ходил, не отбирал хлеб, но голод был. Вот, мол, просто голод, никакого злого умысла…
И я подумал, а почему бы нам не создать для коммунистов специальные экономические зоны, собрать их в коммуны и ввести те законы и налоги, которые существовали при их вожделенной коммунистической власти. Коммунисты же достигли больших успехов в экономике. Но вот, например, берем коммуниста и говорим ему. Сдать государству ведро молока в день. Коммунист, естественно, спросит нас: а где я возьму это ведро молока? У меня же нет коровы! А мы ему: ах ты ж гад! Саботажник! Пятилетний план срываешь?
И мы берем этого коммуниста и прикладом карабина бьем его по подбородку. Ну челюсть, конечно, ломаем… жалко, но просто очень уж сильно обнаглели эти комуняки. Нет, чтобы подумать, пошевелить мозгами, достать где-нибудь коровку, сдать молочко государству… Так нет, сразу: где я вам возьму!

А одного-другого расстрелять, так, глядишь, зашевелились… И молочко появилось…
Что сказать… коммунисты — это еще те гении от экономики…
Но кому сейчас нужно доказывать, что голод 1946-го был четко и планомерно организован умелыми действиями коммунистических лидеров?

Но я хотел сказать не об этом… То, что моя тетя Надя пережила голод 1933-го, — это была вовсе не заслуга Коммунистической партии Советского Союза. И вовсе никто не внес Наденьку в список спасенных от голода. Отнюдь. Нашу Наденьку никто и не собирался вычеркивать из списка обреченных, как и ее младших братика и сестричку. Она помнит, как долго еще у печки в хате оставались ямы, которые копали продотрядовцы в поисках спрятанного хлеба. Но она помнит также, что среди них были и родственники…

Я сижу, пишу, и тут заходит Надя, моя жена:
— Надя, представь, к нам домой приходят и забирают всю еду. Мы просим: оставьте, у нас маленькие дети… Через неделю опять приходят и забирают все, что есть в хате. Дети голодные, кормить нечем, ну и мы садимся с тобой и начинаем думать, кого первого съесть — младшего или старшенькую…
— Перестань! Прекрати! Я не могу этого слушать! Ну что ты смакуешь этот свой Голодомор? Ты же ничего не делаешь, ничего не делаешь по дому… Я же прошу тебя уже сколько времени, купи, пожалуйста, столик в столовую. Я не могу уже смотреть на этот старый стол. Мне стыдно, когда к нам люди приходят, а ты только про Голодомор, только про Бандеру…

Я понимаю, что слышать это неприятно, но…
Знаете, евреи носили когда-то коробочки на лбу. Прямо на лбу! Веревка обвязана вокруг головы и к ней привязана коробочка. Кстати, носить эти коробочки — это Божья заповедь из Торы. В коробочках нужно было носить записи всех чудес, которые Бог совершил для Израиля, начиная с чудесного исхода из Египетского рабства… Бог говорит, что нам нужны коробочки на лбу! Слишком короткая память у нас.

Все это нужно было записать и — в коробочку на лоб. Утром встал, открыл коробочку, почитал, прикрепил ко лбу и — на работу.
И право голоса предоставить только тем, у кого есть коробочки на лбу.
Ну ладно, мы думаем, что нам больше никогда не придется решать вопрос: кого из детей сварить первым. Но они тоже думали, что такое невозможно. Они благоденствовали и если бы кто-то предложил им встать на колени и раскаяться… Ваше сердце, украинцы, вознеслось. Вместо того, чтобы встать на колени перед Богом, вы напрягли свои шеи. Так вот, друзья мои, вам тоже кажется, что вы больше не будете кушать собственных детей? А вы попробуйте, проголосуйте еще раз за коммунистов.

«Кого съесть первым?» — такой вопрос стоял перед нашими дедушками и бабушками, тетями и дядями. Первыми ели самых маленьких. Поэтому на вопрос, а кто же спас обреченную Украину, после Бога, я бы назвал еще и их — детей.
Дети спасли Украину. Украина съела своих маленьких детей и выжила…

Бог, дети… Но есть еще одна личность, которая сыграла непосредственную роль в том, чтобы вычеркнуть мою тетю Надю и еще небольшой остаток украинцев из списка жертв ассирийскому коммунистическому идолу — вождю всех времен и народов.
Этого человека зовут Бандера. Степан Бандера. Стэфко — юный студент Львовской политехники. Нам, схиднякам, трудно понять, при чем тут Бандера, злейший враг человечества, фашист, изувер, убийца и т.д. — при чем тут он и «естественное» окончание голода 1933 года? Какое отношение Бандера имеет к моей тете, бабушке, дедушке. Где Бандера, а где мы, схидняки…

И вот моя бабушка прячет зерно в выгребной яме, ставит над ней туалет типа сортир, и вся время ходит туда и маскирует тайник, который впоследствии помог спастись 66% семьи. Бандера в это время сдавал экзамены и зачеты, но его очень волновало то, что рассказывали беженцы с Большой Украины. А говорили они в один голос, что детей уже съели по всей Украине…

Бандера понял, что коммунисты, не отягощенные никакими моральными ограничениями, решили избавить Украину от украинцев вот таким изощренно-изуверским способом. Нормальный человек просто не может поверить, что гомо сапиенс способен на такое преступление. Это даже как-то не вписывается в рамки общепринятых преступлений…
Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка. Он даже вряд ли почувствует угрызения совести…
Но вернемся к Бандере: он вместе со своим другом придумали, как спасти Украину. Дело в том, что информация о Голодоморе поступала в Европу, и мир знал об этом, но Советский Союз экспортировал миллионы пудов дешевого зерна, и люди говорили: что вы хотите сказать, что у них в стране голод, а они экспортируют зерно? Это чушь… Это уже слишком! Заткнитесь! Или вы хотите сказать, что коммунисты нелюди, что они специально организовали голод? Ради Бога — заткнитесь…

Но Бандера уже знал: да, это нелюди. У них нет ничего человеческого… Хотя нет, они были людьми. Но людьми без Бога. И он решил посвятить свою жизнь уничтожению коммунизма и освобождению Украины от коммунистического рабства…
Вы хотите знать, как Бандера спас нас, схидняков? Я расскажу вам его историю. Жизнь и смерть Бандеры были посвящены нам, тупым жирным схиднякам, которые, я думаю, на самом деле не заслужили этой жертвы. Наоборот, мы заслужили быть истребленными коммунистами до конца. Да, это именно то, что мы заслужили — смерть от голода! Мы заслужили того, чтобы съесть на завтрак собственных детей. Потому что у нас даже не хватило мозгов стать на колени и сказать этому студенту, который не знал нас, но любил больше, чем свою жизнь. Любил нас, хотя мы недостойны его любви. И когда он осенью 1933-го обратился к львовским студентам, с вопросом: кто хочет отдать свою жизнь, чтобы спасти Большую Украину от коммунистического террора… То есть спасти нас, ничтожных, поедающих младенцев… Я был в шоке, когда прочитал историю о том, как около семидесяти львовских студентов готовы были умереть, чтобы спасти маленькую Надечку и Лидочку, пухнущих с голоду…
Вы, хохлы, спросите меня: а что же этот Бандера сделал, как он нас спас?

А вот давайте сейчас перенесемся в кабинет Сталина и послушаем следующий диалог:

— Иосиф Виссарионович, буржуазные националисты во Львове застрелили нашего консула… Там сейчас идет суд, дело в том, что убийца сдался польским властям, заявив, что мотивом его убийство было отрицание советским представителем Голодомора в Украине. И они вот уже десятый день они на этом суде слушают показания свидетелей о Голодоморе. Там все мировые телеграфные агентства. Весь мир подняли на уши. В Америке началась антикоммунистическая истерия, прямо охота на ведьм какая-то… Американский сенат потребовал заблокировать наши заказы в доках Филадельфии, а мы им уже такие деньги заплатили… Очень серьезный риск потерять все… Сенат потребовал впустит в страну комиссию, которая посетит Украину и убедится, как обстоят дела…

Сталин слушал молча. Когда докладчик закончил, он спросил:

— Кто это все сделал?

— Есть там один националист — Бандера…

— Бандера — это твой враг номер один, Никита Сергеевич. Запомни это имя — он заберет у тебя Украину. Я узнаю себя в молодости… Молодец, вот как нужно работать. Учитесь, большевики.

— Но что делать, товарищ Сталин…

— Я не знаю, что делать… Оставьте хохлов уже в покое… кто выжил, тот пусть и живет. Нация, у которой есть такой вождь, имеет право на существование… Запомни Никита, его подвиг будут помнить все украинцы, а нас с тобой осудят. Но если ты хочешь править Украиной, пусть Восток ненавидит Запад, а Запад — Восток. Пусть хохлы никогда не узнают, кто подарил им жизнь, но сделай так, чтобы этим красивым именем «Бандера» восточные хохлы пугали своих детей. Пусть Бандера, будет главным врагом Восточной Украины. Он хотел переиграть меня! Но я думаю, что хохлы еще не достойны такого лидера, и они сами же его и распнут…

Також читайте:

В 1959 году Степана Бандеру убил украинец, суперагент КГБ, посланный Хрущевым, Хрущев собирал нас, схиднякив, выживших после Голодомора, создавал из нас отряды НКВД и отправлял на Западную Украину, воевать с бандеровцами. Мы пришли и стали прививать им свой страх перед коммунистической вездесущей Москвой. Но они отказались бояться. Они взялись за оружие.
Они не понимали, что мы заслужили те голодоморы, от которых нас спасли львовские студенты. Пишет Мирослав ОЛЕШКО, журналист

 

Степан Бандера вигнав з камери генерала Власова. Той пропонував разом боротися з кремлем за кошти Берліна…

січня 2, 2017Духовність, Історія

Багато покликаних – мало вибраних. Особливі постаті мають щось містичне, знане самому Творцеві. Чи Степан Бандера з них? Так. Першого дня (1)  першого місяця (січень) року народився. Зокрема, 1909-го; в селі Старий Угринів, повіт Калуш, намісництво Галицьке, імперія Австро-Угорська. Першість (щодо змагання, боротьби чи в цьому родові) вказує прізвище – Бандера (в перекладі: хоругва, знамено)…

Батько — Андрій Бандера, отець-парох місцевої Української греко-католицької церкви, УГКЦ. Мати — Мирослава з роду Ґлодзинських (донька Староугринівського священнослужителя). У родинному гніздів’ї Степан Бандера, за  допомогою освічених рідних і додаткової родинно-спадкової книгозбірні, опановував початкову освіту.

1921 року від сухот померла мати. Страшний удар по отцю Андрію та малих дітях: Степан Бандера – 12-річний, дещо старша сестра Марта, молодші брати та сестри Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Домашня світлиця перестала огріватися материнським теплом. Доводилося передчасно, особливо Степанові, як найстаршому з хлопців, дорослішати, мужніти.

Степан росте розумним, дієвим, сміливим хлопцем.  Загарбницька Друга Річпосполита Польська через своїх поліційних аґентів зуміла скритовбивством (1930 року у Бібрці) крайового команданта Української Військової Організації (УВО) зсередини втрутитися у діяльність націоналістів і призупинити перехід УВО у ширшу Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Двадцятитрирічний Степан Бандера – це зробив. Провідник ОУН Євген Коновалець міг далі втілювати наміри соборної боротьби за волю. У червні 1933 року Степана Бандеру затверджено головою Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО у Східній Галичині,  що означало остаточний перехід УВО в ОУН. Однак ворог  цю таємну звістку сприймав насторожено.

Степан Бандера чітко втілює завдання Проводу ОУН про покарання загарбників за страхітливий Голодомор 1932 року у Східній Україні (розголосна справа бойовика ОУН Миколи Лемика) та лицемірну «пацифікацію-умиротворення» галицьких українців 1930 року (виконання у Варшаві бойовиками ОУН смертного вироку «пацифікатору» Броніславові Пєрацькому, польському головному поліцаю).

Протидія виявилася блискавичною. Невдовзі ключові учасники «пострілів над Віслою» та розпорядник Степан Бандера потрапили в лабети польської поліції. За невидимої допомоги СРСР поляки заволоділи таємним архівом ОУН, який зберігав діяч Проводу ОУН Омелян Сеник у Празі. Пішло (1934–1936 роки) голосне судилище за вбивство міністра. Спочатку варшавський процес, а далі – львівський, і мужня постава, мов криця, українських політичних в’язнів зі Степаном Бандерою. Відбулося розконспірування. Польські  прокуратори доводили, що головний — Бандера. Цим ворог дав підстави українським підсудним звертатися в залі розглядів до Степана Бандери словами «Друже Провідник». Європа побачила незламних українських борців за волю під націоналістичними прапорами Євгена Коновальця. Вирок очікувано суворий: Бандера отримав вищу міру покарання, яку ІІ Річпосполита Польська не осмілилася виконати (як перед тим над діячами ОУН Яковом Пришляком і Павлом Голоядом у Тернополі). Замінили на 25 років за ґратами.

Дарія Гусяк, відома зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) та 25-літній в’язень тоталітарного СРСР, Герой України, згадує, що запам’ятала з розповідей Катрусі Зарицької (учасниці вищеописаної події) про Степана Бандеру як особу з вродженими здібностями до лідерства й авторитетом, попри молодий вік. Тоді лише вироблялася поведінка на людях, бо траплялися казуси, що малого на зріст Степана Бандеру дебелі польські охоронці за непокору їхньому судові могли підняти в повітря та не відпускати, а він розмахував руками-ногами.

Ольга Старух, рідна сестра голови Проводу ОУН Закерзонського краю “Стяга” (Ярослава Старуха), згадувала, що Славцьо говорив їй, коли запитувалося про відомих побратимів: “Бандера – провідник, а Шухевич – друг”.

1 вересня 1939 року, з  початком Другої  світової війни,  польська незалежність розсипалася. Степан Бандера вибрався з-під річпосполитих завалів. Водночас інший ворог, комунізм із диктатором  Сталіним, наступав (вбивством верховного провідника Євгена Коновальця та нищенням знову зсередини ОУН). На варті з’явився Степан Бандера, що протиставив надто  поміркованій тактиці полковника Андрія Мельника революційну стратегію дії.  Молоде покоління борців підтримало першого. Однак старші стали на  бік другого та заговорили про розкол (фронду) чи бунт Бандери, вартого знищення.   Андрій Мельник був палким прихильником співпраці українських націоналістів  з  гітлерівською Німеччиною. Натомість   Степан Бандера спромігся вистояти у двобою з новим ворогом, нацизмом Адольфа Гітлера, й очолити проголошення 30 червня 1941 р. відновлення державності (України), обстояти цей почин у гестапівських застінках, з неволі означити створення власних збройних сил (Українська Повстанська Армія, УПА) – ближній намір Євгена Коновальця. Німецьке ув’язнення в концентраційному таборі Заксенґаузена Степан Бандера вистояв гідно, як далекоглядний політик, виступивши проти створення дивізії «Галичина» та відмежування ОУН (р) від цього (з майбутньою постійною неприязню дивізійників), прогнав зі своєї камери російського генерала Власова, який мав  намір залучити українців до його боротьби з Кремлем на кошти Берліна.

1945 року націонал-соціалізм програв. Переможці спільно у Нюрнберзі  карали переможених. СРСР, не маючи підстав для розправи з Бандерою, хотів покарати УПА за колабораціонізм. Однак союзники, розібравшись, дозволили українським повстанцям бути на процесі в бойових мундирах і відзнаках. Досі ніхто не відповів на запитання, чому Радянський Союз не домагався суду над полковником Андрієм Мельником, Тарасом Боровцем («Бульба») за співпрацю з нацистами?

Степан Бандера на волі (з середини 1940-х) осів у Мюнхені та розгорнув повоєнну боротьбу за волю України у вільному світі. Цим створив неймовірну загрозу для Країни Рад: внутрішню та зовнішню! У відповідь загарбник через “сексотів” запустив розклад ОУН (р) на еміграції зсередини. Ударною ланкою виступили (можливо, завербовані) Лев і Дарія Ребет із доєднанням Зенона Матли. Неочікуваного удару завдав  Микола Лебедь від Закордонного Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Важко, але Степан Бандера втримав єдність.

15 жовтня 1959 року, по Святій Покрові,  Бандеру вбили, як і Коновальця. Методи різні, почерк той самий. Професор Ярослав Дашкевич  питав, зокрема, чому не було помсти за смерть Євгена Коновальця? Усеціло проявилася глибинна сутність християнства в національній боротьбі українців: прощення замість помсти.

Того разу слід Москви  не затерся. У розпал «холодної війни»  США доклалися, щоб висвітлити справжніх убивць Бандери. Боротьба українців продовжилася… Аж до перемоги (1991 року)!

У Києві нещодавно Московський проспект перейменовано  на проспект Степана Бандери. Незворотність гряде, що висловив сам Провідник:

– І настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/190224-stepan-bandera-vyhnav-z-kamery-henerala-vlasova-toi-proponuvav-razom-borotysia-z-kremlem-za-koshty-berlina

 

Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом.

вересня 21, 2016Духовність

У нинішній час, коли хижацькі московсько-імперські інстинкти, збройно вповзаючи в Україну, все більше і більше розпалюються, зупинити ворога – це громадянський, національний обов’язок нас усіх. І нехай не здається нам, що війна далеко від нас – війна в нас, в Україні і перемога залежить від кожного з нас.
Тож, зібравшись на іваньківській землі, скріпимо свій національний дух молитвою до Бога  за перемогу, за здоров’я наших воїнів. До такої молитви просить нас та закликає страдницька і героїчна іваньківська земля.

Нвимовна трагедія і чин високого героїзму водночас зійшлися на цьому невеличкому клаптикові іваньківської землі.

Тоді, в кінці літа, 28 серпня 1944-го, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну замлю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан, а наступного дня наш один повстанський курінь героїчно і успішно протистояв біля уже спаленого села десятитисячній навалі московського загарбника, виказуючи тим свою військову вправність, незборимість, силу і рішучість в подоланні ворога, в здобутті незалежності Рідному Краю. Цих дві одночасні події в нашій історії є тим карбом, який має закарбовувати в пам’яті наших поколінь те, що чинив, може чинити і чинить з українським народом московський загарбник і те, як мужньо і сміло ми здатні йму протистояти.
Саме цю сторінку героїчної повстанської боротьби і хоронить для нас іваньківська земля. Тут, від початків створення УПА, завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович.
І от, саме в цю пору, 29серпня 1944 р., відбувся біля Іваньків один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10000 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. На той час повстанські загони, (у кількості одного куреня), відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених.
Вдумаймося: десять тисяч ворога і наш – один курінь!
Роздумуючи над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили багатьма машинами) і такої малої зі сторони нашої, повстанської, мимоволі знаходиш собі відповідь. Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.
А повстанців оберігала рідна земля, велетенський бойовий дух і переконаність у своїй правді. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє царство небесне» (євангелія від Матея, роз 5, ст. 10)
І от прийшов час – перед нинішніми поколіннями розкрилась та велика історична Правда.
І як не намагається російсько-імперська ідеологія (як і раніше комуно-московська) всіма засобами стерти зі свідомості українців національну пам’ять: фальсифікувати історію, зневажити українських національних героїв – нічого вдіяти не може  ім’я Степана Бандери прийшло нині і на київські площі.
А ім’я ПОВСТАНЕЦЬ набуло загальноукраїнського масштабу і все більше і більше викликає в молодих поколінь гордість за своїх батьків, дідів і прадідів, за їхні героїчні подвиги в ім’я самостійності України і асоціюється воно уже з нинішніми, новітніми героями.
Бо знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни, виступивши мирним фронтом проти диктаторського режиму на історично доленосному «Майдані» і, прямо з «Майдану», рушили військовим формуванням «АТО» на схід України, у смертоносний бій з вічним московським загарбником, захищаючи рідну землю.
І знову – святі могили покривають українську землю від сходу до заходу, і лежать у них СВЯТІ ГЕРОЇ, утверджуючи жертовність і непереможність українського народу, тверду непохитність у відстоюванні своєї свободи і незалежності. Вони – сучасні герої – це продовжувачі цього визвольного процесу, започаткованого в минулому столітті Січовими стрільцями і армією УПА. І борються вони з тим же ворогом – одвічним московським загарбником.
Приклякши перед братською могилою воїнів УПА на іаньківській землі, ми водночас схиляємо голови і перед «Небесною сотнею», воїнами зі східного фронту «АТО», віддаючи їм честь, увіковічнюючи їх безсмертям, за велич їхнього Духа, героїзм і вагу подвигів, бо нинішні покоління уже не словесно, а реально, фізично відчувають смертоносний подих московського агресора.
П’єдестал українських героїв, окроплений кров’ю повстанців УПА, «Небесної Сотні», воїнів «АТО»  величний і безсмертний! Вклонімося їм, приклякши біля іваньківської повстанської могили – вони гарант незалежної держави України.
Слава Україні! Героям слава!.
Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, здоров’я для нинішніх рідних воїнів.
Зберемося, як і кожного року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику доленосну місію для захисту свого Краю.
Степан Івасейко

В неділю 2 жовтня 2016 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.
В програмі:
Свята літургія і панахида за полеглих героїв біля братської могили.
2 Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.
Запрошуються священики, різні творчі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві  всі, кого болить серце за долю України.
Також тут відбудеться презентація книжки «Мелодії отчого краю», збірника Українських народних пісень з нотами, і ще можна буде придбати книжку «З вогню і крові»  це нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко.

Схематична карта доріг, що ведуть до Іваньків

Почему теперь мы ненавидим русских

серпня 21, 2016Українці і світ

“Почему теперь мы ненавидим русских”

, – пост украинки взорвал Сеть

Червень 12, 2016 admin АТО, Війна, Росіяни, Україна

“За жен, на коленях вымаливающих жизни своим любимым.

Что только не прилетало мне в личку за эти последние бурные годы.

На всякие там «с@ка бандеровская» уже даже внимание не обращаю. Давно принимаю за комплимент. Но сегодня вдруг зацепило одно сообщение: «ЗА ЧТОООО??! (именно так протяжно и именно капслоком) за что вы нас так ненавидите????»

Мы — это, соответственно, украинцы, то есть хохлы, то есть бандеровцы , то есть фашисты.

Они- это русские, то есть братья, то есть одной крови, одного теста и чуть ли не от одной матери.

«Мы же столько прошли! А вы нас ненавидите! Все русское ненавидите. За чтоооо???!!

»— надрывалась моя личка.

А действительно. За что? Ну, во-первых, не все русское и не всех русских. Никто не заставит меня разлюбить Есенина, Ахматову, Блока. Я никогда не забуду, как задыхалась от восторга, глядя на картины Врубеля в Третьяковке. Мне все так же нравятся Высоцкий и Розенбаум. Я выросла на русской классике. В детстве я вместо альбомов с раскрасками листала альбомы с репродукциями Васнецова, Репина, Брюллова. И Перов для меня драматичнее, чем Жерико, а Достоевский глубже, чем Гюго. Я это полюбила задолго до Путина и «крымнаш».

Да, сейчас «крымваш».

Но «совестьнаш».

И «правданаш».

И «богнаш», а от вас отвернулся.

И да, действительно, мы так много прошли с вами вместе. Великую отечественную, Афганистан… Украинцы получали такие же фронтовые письма, сложенные треугольничком, такие же похоронки, такие же цинковые гробы. Мы вместе показывали кукиш Америке и кузькину мать всему миру. Ненавидели империализм и буржуев проклятых во время холодной войны. Цвет украинской нации валил лес и гнил на соседней шконке рядом с вашим в ГУЛАГе…

Потом Чечня. Когда старший брат сказал, что вся Чечня – это сплошные головорезы и бандиты, мы согласились. Когда Грозный равняли с землей, мы промолчали. Дай, Господи, силы теперь не умереть со стыда. Когда воевали с грузинами, мы тоже робко постояли в стороне. Старшему брату ведь виднее. На братскую любовь можно списать любую подлость.

А теперь мы ненавидим вас. Тех, у кого Путин и гвардейская ленточка на весь микроскопический мозг. За то, что вы пришли к нам. Может, не вы лично. Но с вашего молчаливого одобрения или заливистого поощрения пришли другие. У которых «русский мир» зачесался. У которых патриотизм жмет голову, карманы и курок от автомата. К нам пришли, к своим бывшим братьям. На наши свежевыметенные полы. В своих кирзачах. И теперь мы вас ненавидим.

За «защиту» «своих».

За «русский мир».

За «фашистов и бЕндеровцев»

За «гумконвои». За танки, БТРы, гранатометы и автоматы из «военторга».

За наших людей, на коленях встречающих въезжающие в города гробы.

За то, что на наших площадях висят фотографии погибших ребят. Некоторым из них еще не было 19-ти. За то, что другие 19-летние идут, чтобы сменить уже павших.

За то, что по улицам ходят мужчины с серыми лицами.
 Издалека кажется, что это пыль. А подходишь ближе и понимаешь, что это война въелась в морщины, в поры, в волосы, в души… И хорошо если она только въелась в кожу, а не оторвала руки, ноги, не испепелила сердце. И ничем ее не смыть. Только время поможет. Сколько лет нужно провести в кругу семьи, сколько люлек откачать с новорождёнными детьми или внуками. Сколько часов провести на рыбалке с сыновьями, братьями или отцами. Сколько времени должно пройти, чтобы появился блеск в глазах. Сколько нужно будет расчесать и заплести косичек дочерям, чтобы руки перестали предательски дрожать. Только все это поможет стереть страшную краску с поседевших лиц.

Мы ненавидим вас.

За то, что видим пацанов, с которыми учились в школе, или росли на районе, и они одеты в камуфляж. И старше пацаны эти стали на столетия. Даже если по паспорту им 20 лет.

За то, что дети в школах делают журавликов и пишут на них «возвращайся домой, дядя».+

За жен, на коленях вымаливающих жизни своим любимым.

За старческие руки матерей, поглаживающие фотографии тех, за кого молиться уже поздно.+

За скупые слёзы стариков-отцов. Которые храбрятся, держатся. И только потирают периодически где-то там, под сердцем. И седеют, тихо седеют…

За новости «сегодня в зоне боевых действий погибло…»

За страшное привыкание к этим новостям.

За тонкое детское «мам, а папа где?»

За дрожащее женское «на небе». А потом лишь бы успеть, лишь бы добежать. Захлопнуть дверь и упасть лицом в подушку. И грызть, грызть её и выть страшным неженским голосом.+

За будущих невест, которых отцы не поведут под венец.

За страшное слово «никогда», вошедшее во многие украинские дома. Вы принесли его на подошвах своих мерзких сапог.

Я надеюсь, что Света из Ростова получила исчерпывающий ответ?
http://newsonline24.com.ua/pochemu-teper-my-nenavi…

Тривоги й болі Iвана Дзюби

липня 26, 2016Духовність
26 липня знаменитий «шістдесятник» відзначає ювілей
25 липня, 2016 – 17:50

Невтишимі ці болі й тривоги невтомного вченого, який і на вершині свого 85-річчя продовжує віддавати борги літературній справі. Та ще як вчасно і щедро. “Ні, не вчасно”, – скаже Іван Михайлович, бо ці борги у формі ген коли взятих на себе зобов’язань, найчастіше – самозобов’язань, наростають, а в нього натура така, що не може відмовити. Ну ніяк не виходить реалізувати, здавалося, найбажаніше зобов’язання: “Я зав’язав. Оголошую дефолт”. Утішає себе таким жартом, за яким, щоправда, криється серйозний намір вивільнитися від цієї вже навіть фізично непосильної навали різного роду “кредиторів” – газет, журналів, письменників, які вимагають повернення боргів і не хочуть чути про оголошений ним літературознавчий дефолт.

Про цю тяжку свою як літературного критика, історика літератури долю зі смиренністю монаха, який согрішив і ніяк не може відмолити свої гріхи, Іван Дзюба бідкається у вступному слові до книги “У літературі й навколо”, що має промовистий підзаголовок: “З боргів давніх і новонабутих”.

Переважна більшість цих боргів не лише перед літературою, а перед Україною, перед нашими національними бідами і проблемами як культурно-інформаційного, мовно-комунікативного, так і суспільно-політичного змісту. Повертати їх важко зрозуміло чому. Бо проблеми національної ваги й напруги накочуються без упину, і кожна проблемна хвиля – новий “дев’ятий вал” болю і тривоги. Куди від цього подітися людині, яка так глибоко запустила критичні кігті в це пекельне місиво політичного фарисейства, соціального лицемірства, безмежної корупції, різноманітних суспільних вад і виразок…

Іван Дзюба болісно і тривожно реагує на все, що морально і духовно деформує українське суспільство, дезорієнтує громадян і, більше того, формує підґрунтя для повзучої “контрреволюції” або силової, як у випадку зі сепаратистсько-терористичною провокацією Росії в Криму і на Сході України, реставрації радянського способу життя. Ген коли, ще в 2004 році, він видрукує цикл статей про Салтикова-Щедріна, прояснить для сучасників те, що писав цей “напівзабутий російський геній” (таку назву має ця розвідка) “про нас із вами і про сучасний світ узагалі”.

Мало хто і в самій Росії, не кажучи вже про Україну, перечитує “Историю одного города”, “Губернские очерки”, “Пошехонские рассказы”, “Пестрые письма”, а от Іван Михайлович перечитав цього “найтверезішого з великих російських розумів” і переконався, що саме Салтиков-Щедрін “просто-таки зі зловредною дотошністю передбачив методи і Гітлера, і Сталіна”. І, додамо від себе, Путіна. Так, саме Путіна.

Читаємо у Салтикова-Щедріна про грандіозні плани “мандрівного полководця” Редеді, завойовницькі апетити якого простягалися далі за Візантію, хоча в Глупові прихильники насильно-добровільного скупчення слов’янських народів “под сенью Белого Орла” ще не розв’язали головного завдання: “Візантію ще не підкорено”. Проте той самий “мандрівний полководець” Редедя задивляється і на Африку, і на Індію, заміряється, як і нинішній російський “син юриста”, обмити свої натруджені у військових походах ноги у водах Перської затоки…

А волання персонажів Салтикова-Щедріна після селянської реформи 1861 року і нинішніх “кращих людей Росії” – плакальників за відродженим імперським монстром із абревіатурою СРСР: “Такую страну развалили!”

Та нині, пише Іван Дзюба, новітні імперські реставратори в особі російських новоінтелектуалів-патріотів витворюють нові глобальні суперутворення на зразок “Единого Русскомирского Пространства”. Святоімперський чад задурманює голови “сучасних реформаторів, стабілізаторів, централізаторів, регіоналізаторів, мочителів, сушителів, єдиноросів, багаторосів і слов’яноросів, трудовиків і грошовиків, простих лібералів і лібералів демократичних, простих демократів і демократів демократичних, простих прогресистів і прогресивних соціалістів”…

Хочете дізнатися, звідки у цих новочасних “градо- і державотворців” імперські ноги ростуть, читайте, запрошує Іван Дзюба, Салтикова-Щедріна.

Іван Дзюба аналітично проектує на сучасну російську і українську дійсність контрапунктні слова-символи, слова-коди, якими оперують персонажі Салтикова-Щедріна. Це – “катастрофа”, “кризи”, “реформи”, “децентралізація”, “помпадури”, “слов’янофіли”, “ташкентці” і “ташкенство”, “хижацтво”, “обрусителі”, “сепаратисти”, “переформування”… О, до речі, щодо «О переформировании де сиянс академии”, проект якої підготував відставний полковник Дементій Сдаточний. Цей реформатор Академії наук вважав, що найкраще обходитися без наук узагалі, але оскільки переважає думка, що “без наук прожити неможливо”, то слід постановити, що “лише ті науки розповсюджують світло, котрі сприяють виконанню начальницьких приписів”. Як це актуально звучить!

А інший “реформатор” часів Салтикова-Щедріна Федот Архімедов пропонує розібратися “з цією паскудною літературою” та з пресою. Його проект “Об уничтожении разнузданности” передбачає обмеження кількості письменників числом 101. Цю сотню він радить розділити на десять загонів по десятеро письменників у кожному, і нехай ці загони під керівництвом патріархів полемізують між собою. Полеміка має завершитися злиттям усіх майстрів слова “в одному спільному почутті вдячності”. Так і сталося, як гадалося персонажу Салтикова-Щедріна. Чи не за рецептом Федота Архімедова діяв “буревісник революції” Максим Горький, запроваджуючи ідеї “вождя народів”, щодо “обустройства” літератури і мистецтва?!

Не загубилася в часі раніше, років шість тому, написана розвідка “До романтики революційного тероризму в російській та українській літературах”. Тепер особливо зрозуміло, чому Іван Дзюба вирішив дослідити генезу зародження революційного тероризму в Росії, його ідеологію, засоби і прийоми романтизації, причини переродження в терор державний, який більшовики не лише запровадили, але й витворили “унікальне соціопсихологічне й естетичне… явище – романтику чекізму”. І не лише тому, що цивілізація зіткнулася нині з глобальним тероризмом, а передусім через те, що фінал романтики революційного терору зазвучав нині закликом “мочить в сортирах”. Що ж, державний терор романтизується в Росії гібридно, сучасна російська література, кінематограф, публіцистика і журналістика щедро постачають матеріал для аргументованого обґрунтування невтішних висновків про виведення боротьби з “внутрішнім ворогом” у ранг боротьби з глобальним тероризмом, про культивування “романтики” державного терору в дусі афганських репортажів О. Проханова і переможних реляцій із Чечні.

Мимоволі згадується написана Іваном Дзюбою двадцять років тому з нагоди 150-річчя появи поеми Тараса Шевченка “Кавказ” праця “Застукали сердешну волю…”

Справді, як до болю актуально зазвучали у порівняльній інтерпретації Івана Дзюби гнівні інвективи Шевченка на адресу “визвольної місії” Російської імперії задля “установления русского владычества на Кавказе” в столітті ХІХ – ХХ і ХХІ, а нині – в Криму, на Сході України. Методи, прийоми, моделі цього імперського “визвольного таїнства” суттєво не змінювалися, лише удосконалювалися, модернізувалися. Іван Дзюба наводить багато свідчень “героїв”, учасників каральних експедицій, реляцій командирів полків про здійснені подвиги та “героїчні” вчинки періоду кавказьких воєн самодержавної Росії в ім’я долучення мечем і хрестом до високої цивілізації темних, неосвічених гірських народів, різного роду тубільців, інородців із глибин Сибіру, Середньої Азії… Нині ці експансіоністські акції пропагандивно декорують словесною облудою на зразок боротьби з бандформуваннями, з тероризмом, захистом російськомовного населення і знову ж таки — задля встановлення християнського миру та забезпечення цивілізаційного розвитку “исконно русских” територій.

І як тут не згадати історико-культурні есеї Івана Дзюби різних років, присвячені Донеччині. Згруповані в спеціальне дослідження, ці есеї під назвою “Донецька рана України” засвідчують: Донбас — це особиста глибока душевна рана вихідця з робітничого селища Оленівські Кар’єри (нині місто Докучаєвськ Донецької області), випускника Донецького педагогічного інституту. Тепер у цьому Докучаєвську загніздилися сепаратисти-терористи, точніше, бандити, які знищили під Волновахою маршрутний автобус із мирними жителями. Іван Дзюба детально прояснює драматичну історію цього краю від перших десятиліть ХХ століття до днів сьогоднішніх, коли відбувається цілковита руйнація життєсфери Донбасу, коли бойовики-терористи так званих народних республік за хижими планами кремлівських стратегів та за участю зомбованої російської вояччини “зачищають” від усього українського окуповані ними території. І роблять це неприховано, знавісніло, цей етноцид і лінгвоцид особливо й не намагаються ідеологічно маскувати, як робила те комуністична влада, бо чинять ці злодіяння “антифашисти”-українофоби. Виросли вони, справедливо узагальнює Іван Дзюба, “завдяки системній роботі місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично “русский мир”, обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ”.

Системно і послідовно готувалася ця кривава і жорстока провокація, яка принесла і на Донецьку землю, і в Україну тисячі й тисячі смертей, каліцтв, важких моральних травм. І хоч би якою стала Донеччина в наступні роки, “миру і спокою, вважає Іван Дзюба, не буде ні в Україні, ні на Донеччині”. Але у відданому на відкуп криміналітету й олігархам величезному регіоні України “за будь-яких обставин житимуть не самі лише ідейні ліліпутінці й безідейні шалапутінці, а й люди, які відчуватимуть, що їх  вплутали в чужу жорстоку гру”.

Іван Дзюба на основі переконливих фактів та виразного “перечитування” трагічних сторінок історії Донецького краю доводить: Донеччина – “український край, населений переважно українською людністю”. Він закликає пізнавати цей край під кутом зору важливого регіонального джерела наповнення національної культури, нарешті визначити донецьку складову української культури та усвідомити, “що Донеччина – органічна частина України, що вона робить величезний внесок не лише у створення економічної потуги України, але й у її духовність”.

Як бачимо, парадокси нашого державотворення та гібридна війна путінської Росії “змушують”-спонукають невтомного літературознавця “відключатися” від літератури і “впрягатися” у воза під назвою “Український політикум”. І хоча Іван Михайлович бідкається у передньому слові до книжки “Порнократія на марші” (2007 р.). що йому ніяк не вдається “відключитися” від політичної суєти, проте не сумніваюсь: він із особливим натхненням і естетичною насолодою спрямовує сатирично-іронічні стріли в бік сучасних “градо- і державотворців”, політичних партій, різного роду суспільних явищ і процесів…

О, не випадково Іван Михайлович так любить перечитувати Михайла Євграфовича. Надихає його творець невмирущого міста Глупова і всіляких Дерунових, Разуваєвих і Колупаєвих, які відродилися в образах респектабельних двійників, на гнівне, сатиричне “вибухання” памфлетами і фейлетонами зі “зловредною дотошністю” (Дзюба) на мерзоти української дійсності.

Цей принципово новий вид інтелектуальної сатири, яку створив Салтиков-Щедрін, Іван Дзюба розвинув у стилі аналітико-викривального жанру Брехта і надав їй особливої суспільно-політичної цілеспрямованості та ідейно-естетичної значимості.

На жаль, нинішні політичні пристосуванці, різного роду “хамелеони” від влади, фарисеї, циніки, агресивні правдолюбці і спекулятивні виразники народних сподівань не читають Салтикова-Щедріна. Як і не читають Івана Дзюбу. Бо ж чекають на своїх читачів і Салтиков-Щедрін – цей “неперевершений майстер езопівської мови” (Іван Дзюба), який свого часу волав: “Де ти, російський читачу, відгукнись!”, і сам Іван Дзюба, який так уважно вслухається в шумовиння нашого суспільно-політичного життя і життя літературно-культурного, у передньому слові “Від автора” до книги “Літературні портрети”  вигукне: “В літературному житті стільки нового й цікавого! Були б читачі”!

Боюсь, чекають безнадійно. А може, я помиляюся? Ні, таки читають Івана Дзюбу. Знаю багатьох-багатьох, які не оминають жодної публікації цього талановитого публіциста, літературного критика, літературознавця і, пам’ятаю, з особливим зацікавленням учитувалися в його полеміку з одіозним Д. Табачником під назвою “Казуїстика як державна політика”, особливо у спеціальний цикл статей “Прокислі “щі” від Табачника” (цього політичного пристосуванця та ідеологічного спекулянта Революція Гідності “видула” з України, а інтелектуально вагомі полемічні пасажі Дзюби й сьогодні актуальні).

Знаю, як гостропроблемно, тривожно і застережливо зазвучала збірка статей, фейлетонів та памфлетів “Порнократія на марші” (2007), згодом книга “Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ”, в яких з волі дотепного вигадника Дзюби (2011) було озвучено голоси новочасних політичних брехунів і “хижаків”: “Я, Брехуненко-Врунов, голова Партії Чесно Награбованого Майна…”, “Я, Врунов-Брехуненко, голова Партії “Було Ваше, Стало Наше…”, “Я, Смрад-Осатанєлов, голова Партії Крутого Братерства”… І зразу ж згадуються “дзюбізми” Івана Михайловича із книги “Спогади і роздуми на фінішній прямій” (2008): “Лектори Триндюк, Богомерзький, Звіроящір… Поет Многощирий… Критик Прокрустов… Композитор Децибелло»… І ще кілька “дзюбізмів”: “За трибуною вгніздилася чиясь матеріально забезпечена фізіономія”, “Братовбивчий вираз обличчя”, “Полум’яний балбес”, “Ентузіаст нудьги”…

Особливо дратує Івана Дзюбу наша “рідна” політпорнуха, наша «порнократія» яка стимулює його водночас виражати у гротескних формах, сягаючи художніх висот фантасмагоричності та езопівського смислонаповнення, із саркастично-пародійним блиском свої їдкі присуди, дотепні осміювання, свої болісні переживання наших морально-політичних хвороб. Теми та образи для “дзюбізмів”, для фейлетонів, памфлетів та інших різножанрових публіцистичних реагувань щедро постачає для Дзюби-сатирика передусім наша політична дійсність, складні процеси націєтворення і державного будівництва.

І все ж таки публіцистика – не визначальна сфера діяльності Івана Дзюби. Так, суспільствознавчі, державницько-політичні проблеми не залишаються нині поза його аналітично-критичною увагою, проте література, мистецтво, культура, становище мови в Україні, духовно-етична сфера загалом – це головний об’єкт його творчого занепокоєння, роздумів і вболівань. А улюблений жанр Івана Дзюби, “що дає насолоду занурюватися у світ неординарних творчих особистостей”, – літературні портрети.

Думаю, Іван Дзюба не оминув жодного українського талановитого, обдарованого письменника, не обійшов своєю критичною, як правило, прихильною, увагою, присвятивши їхній творчості есеї чи розвідки. Згадаю лише останні за часом написання ґрунтовні його дослідження творчих доробків Ліни Костенко, Олега Лишеги, Богдана Рубчака, Аніфатія Свиридюка, Володимира Затуливітра, Павла Вольвача…+

Як бачимо, невтомний, до біса творчо плодовитий “марафонець” на довгій, дасть Бог, фінішній прямій не “зав’язав” із творчістю, хоча й оголосив “літературний дефолт”. Не може Іван Дзюба “зав’язати”! Бо інакше і не мислить свого життя. Тому і нарощує борги, і намагається їх віддавати. Адже порядні люди борги віддають. Як правило, вчасно.


1 Дзюба Іван. У літературі й навколо. — К.: Либідь. 2016.

2 Дзюба Іван. Літературні портрети. Продовження. Есеїстичні розвідки. — К.: Український письменник. 2016

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Рубрика:

Пришита піпіська

липня 17, 2016Історія

Нагадаю одного анекдота.

Вечір. Синочок, нагулявшись та гарно пихнувши травки, приходить додому, заходить до кухні (бо ж на хавчик пробило) та жере борщ просто з каструлі. Заходить мама:
– Синку, що ти робиш?! Візьми тарілку, насип собі та їж ложкою, невже так важко?
– Хто обкурений: я обкурений?!

Приблизно так відповідає російський (що зве себе русскім) на будь-яке запитання щодо своєї поведінки: чи йдеться про Крим, чи про Донбас, чи про історію. Доречі, російські дуууже люблять пишатися своєю “тисячєлєтнєй історієй” та культурою та ахєрєть якою духовністю.

Історія Сполучених Штатів налічує триста з маленьким хвостичком років- і нічого, американці, наскільки мені відомо, з цього не комплексують, а історію свою знають та нею пишаються. А от російському людові така історія- аж ніяк не історія. Малавата будєт! Їм подавай тисячолітню, не менше.

Як на мене, мірятися історією- це як піпіськами: ознака недорозвинених мізків. Тим більше, що з історією, як і з піпіськами, розмір значення не має. Але як почали колись пришивати до своєї історії ще й чужу (“братскую”), так і зупинитися не можуть. Бо, як Карел Чапек казав, “Усе навколишнє вони називають слов’янським, а потім усе слов’янське- російським”. І скажіть, що це не так!

Але як же зупинитися: значить, треба признати, що історію, аж досі, було створено штучно? Що почали цим займатися ще при Івані Страхітливому (Грозному, по-російськи)? Що люди, які звалися істориками, знищували історичні документи та клепали фальшивки? Та ви що?! Ось і продовжують пришивати до своєї історії чужу та навіть придуману. І виходить така дооовга тисячолітня піпіська. І хай вона ні на що не здатна, зате он яка! Як “шапки Мономаха”, що з надписом арабською, які до Мономахів ні з якого боку.

Русскіє побудували Київ, Київську Русь, а потім сіли в поїзди та машини, чи що там у них було- і переїхали до Москви. А тут, на Київщині, з’явилася “недодержава, придумана у австрійському Генштабі”. Разом з мовою. Її ж не було! Он подивіться, скільки сторіч забороняли мову, якої не існувало, російські царі та їхні слуги! А раз так, то й не було отієї української мови.

Хочеться згадати про науку, техніку, культуру… Я вже мовчу про те, скільки етнічних росіян серед російських співаків. Нє, я розумію, той же Лєщєнко колись ляпнув: “Ми, карєнниє масквічі”… Ну то таке, буває. Охтирське чмо (в сім’ї не без виродка) показало свою любов до метрополії. А так- ну усі ж карєнниє та плємєнниє: Кобзон, Кіркоров, Крутой, Укупнік…

Ось, кажуть любителі російської імперії, ми завжди несли культуру та розквіт! Несли, несли. Один мій знайомий ще при Брежнєві завербувався десь за Уралом ЛЕП протягувати. Розповідав про культуру. Стоять посеред тайги вагончики. В одному вагончикові- два топчанчики, один напроти іншого. На столі- горілка та закусь (2 тижні після зарплатні ніхто не працює, тільки п’ють). Місцевим офіційно горілку не продають. Тому ось так: на одному топчанчику- мама, а на іншому- її 12-річна донька заробляють собі горілку. Цікаво: культура- це ЛЕП чи горілка?

Про науку-техніку не буду, бо мав у совєцькі часи справу з мікроелектронікою, тому знаю, що некрадених мікросхем у нас майже не було. Злизували усе: від логічних дрібничок до мікропроцесорів. І гучно скаржилися на поправку Джексона-Веніка.

Ось так і вийшло: держава, що жила, оббираючи колонії, крадучи з них кращі мізки, наукові та технічні досягнення, саму історію,- доживає свого віку. Сподіваюся, що триндець імперії я встигну побачити. І зникне з мапи держава-злодій. А поки що, високодуховниє, волаючи: “Кругом врагі!”- озброюються зброєю та брехнею. Подивишся на такого індивидуя й подумаєш: “Що ж ти таке їв, бісове дитя, що від тебе тхне таким русскім духом?”

© Саня электрик [15.07.2016] |

 

https://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/29203.phtml

Чи має право нація на самозахист? (Автор: Колодій Микола)

липня 9, 2016Історія

опубліковано 22 годин тому Степан Гринчишин   [ оновлено 22 годин тому ]

 

Щойно почалась польсько-українська війна (листопад 1918 року), а новостворений польський уряд вже робив дипломатичні заходи, щоб Світова Конференція надала їй право включити Східну Галичину (Західну Україну) в межі польської держави. Однак триваюча війна між Польською Речи Посполитою та Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) не сприяла прийняттю кінцевого рішення по цьому питанню, хоча Польщу підтримували держави Антанти, а особливо Франція, яка сформувала та озброїла армію ген. Галлера.

 

Поразка ЗУНР у війні з Польщею привела до того, що на Світовій Конференції в Парижі 25 червня 1919 року Східну Галичину (Західну Україну) було передано під тимчасову адміністрацію Польщі. Прийняття такого рішення обґрунтовувалось твердженням: “Для забезпечення спокою і недоторканості суспільного майна Східної Галичини перед небезпеками, які загрожують їй від большевуючих бандитів, Найвища Рада постановила уповноважити військові сили Польської Речи Посполитої посунутися аж до Збруча. Ця постанова втрачає свою силу, якщо пізніше Найвища Рада прийме інше рішення в справі державного становища Східної Галичини”.

 

Ця постанова надавала право Польщі ввести війська в Східну Галичину на 25 років і під умовою, що:

 

-на цій території буде встановлена автономія, права якої затвердить окрема умова між державами Антанти і Польщею;

– будуть забезпечені політичні й релігійні свободи для населення;

– населення матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежності тієї території.

 

5 липня 1919 року польська делегація у Парижі виступила з проектом «Статут Східної Галичини». В ньому пропонувалось створення Сейму для Східної Галичини з правом прийняття законів, які би вирішували питання: культури, освіти, комунального господарства, хліборобства, торгівлі та інших питань, які будуть передані від загальнодержавного Сейму. Урядова мова – польська і українська з рівними правами.

 

Перша польська конституція, яка була схвалена Сеймом 17 березня 1921 року стверджувала:

 

Стаття 109: ” Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

 

Окремі закони забезпечують меншинам у польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей”.

 

Стаття 110 надавала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

 

15 березня 1923 року Рада міністрів закордонних справ у Парижі надала Польщі повні суверенні права на Східну Галичину, яку вже поляки називали «Східна Малопольща».

 

Маючи повні права на керування землями, які увійшли в склад Польщі, перед польською елітою стояло питання поведінки з національними меншинами.

 

На підставі перепису 1921 року, проведено Польщею, що суттєво без міжнародних спостерігачів, всі меншини разом складали більше одної третьої від усього населення Польщі, в тому числі українці – одну сьому. 

 

Польський уряд мав два шляхи поведінки з національними меншинами.

 

Перший порозуміння з національними меншинами та забезпечення їм прав, які Польща обіцяла виконувати згідно домовленостей з міжнародними інститутами.

 

Другий взятися за політику полонізації національних меншин використовуючи право сильнішого, тобто творячи законодавчі акти скеровані на позбавлення національних меншин їх ідентичності.

 

Польські урядовці зробили вибір. Так 31 липня 1924 року Сеймом були схвалений закон «лєкс Грабські» (закон Грабського), яким почалась полонізація західноукраїнських земель.

 

В ньому стверджувалось, що урядова мова навчання у всіх школах є тільки польська. Однак можливе навчання українською, білоруською і литовською при виконанні наступних умов:

– необхідно у визначений час подати прохання до відповідної державної інституції;

– прохання повинне бути підписане не менше 40 батьками, які бажають мати школу у своїй громаді, та їх підписи мають бути завірені державною установою;

– у громаді живе не менше 25% людей не польської національності.

 

Закон не вказував, який мінімальний відсоток людей польської національності мав бути у громаді, щоб відкрити школу з польською мовою викладання. Клопотання про запровадження такої школи могли писати люди, які не мали дітей, підписи не було потреби завірювати.

 

Отже, при наявності двох клопотань за школу з українською або польською мовою викладання шкільна влада видавала наказ про створення змішаної школи з польською і українською мовою викладання. В таких школах всі предмети викладались польською мовою. Українською – викладалась українська мова і релігія. Викладачами у змішаних школах, переважно, були люди польської та єврейської національності. У всіх школах заведено польську урядову мову в конференціях, протоколах, листуванні, шкільних свідоцтвах і т. п.

 

Використовуючи закон «лєкс Грабські» за період 1922-26 роки зліквідовано 2346 українських шкіл, а відкрито 1844 змішаних і 304 польських. Не було ні однієї державної української учительської семінарії, ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи. На Волині всі українські школи (понад 420) були перетворені на змішані.

 

Чи мала право українська нація відповісти на етногеноцид, який на ниві навчання здійснювала польська влада? За рішенням ОУН куратора Львівської Шкільної Округи Станіслава Собінського, який впроваджував ліквідацію українських шкіл, було застрелено.

 

Фронт наступу на національні меншини був багатовекторним.

 

Холмщина.

На початку 20 ст. етнічний склад: близько 52% – українців, 30% – поляків, 15% – євреїв, 3% – інших національностей.

 

Підчас Першої Світової війни в 1915 році російські війська відступаючи перед німецькими застосували тактику спаленої землі. Вони заставляли православне населення (українців) покидати свою землю і виїжджати на територію Росії. Майно, яке люди не могли забрати зі собою, військова адміністрація наказувала знищувати, палити. Після завершення війни більшість холмщаків повернулась на рідні землі. Однак ця міграція наштовхнула польських правителів на думку про насильницьке очищення Холмщини від корінного населення – українців. Спочатку було заборонено термін «українець», українці повинні були називатися «русинами», «автохтонами», православними і т. д.

 

Потім відбувалася спланована акція на викорінення головної ознаки національної приналежності, в тій часи, – знищення української православної церкви.

 

При сприянні державної адміністрації поляки організовували товариства «Опєкі кресув всходніх». На цих зібраннях приймались вимоги до державних структур, які повинні забезпечити їх виконання.

 

Вимоги:

1.   Наука релігії в школах для дєці православних повінна биць в єнзику польскім.

2.   Набоженства в церквах повінно отправяцьсє нрувнєж в єнзику польскім.

3.   Звлаща дотичи до єнзика казань.

4.   Сьвєнта у православних повінни одбиваць сєн вед луг новего стилю і т. д.

 

Священики, які не хотіли виконувати цих вимог, зазнавали утисків. Наприклад, священика с. Ходиванці Томашівського повіту засудили за відправлення богослужінь українською мовою на три місяці арешту й грошову кару.

 

На з’їзді у Лашеві резервістів ксьондз у костелі кричав «преч православє»! «Не спшедаваць млека жидом і православним, а кто спшеда, бендзє видальони з косьцьола».

 

Православних дітей насильно примушували залишатись на лекції католицької релігії, водили їх до костелу, змушували хреститись по-католицьки.

 

Одночасно почали руйнувати культові споруди. Спочатку руйнувались старовинні церкви. Серед них найстаріші святині на території Польщі: церква в Щебрешині побудована в 1184 р., церква в Корниці побудована в 1582 р., собор у Білій Підляській побудований в 1582. р., церква в Замостю збудована в 1589 р., церква в Холмі, собори в Ярославці і Модрині без докладної дати, однак побудовані до 1596 року.

 

В червні 1938 року почалося масове руйнування церков. Від 1918 р. на Холмщині було зруйновано, спалено та перероблено на римо-католицькі костели 331 церкву (лише на Холмщині і Підляшші).

 

Наприклад, однією з найстаріших церков на Холмщині була церква в с. Розтоці повіт Холм, яка вже існувала в 16 ст. Польська влада церкву замкнула, поліція забрала ключі, але дозволила православним молитися тричі на рік. У 1936 р. православні добились дозволу відремонтувати цю святиню, коштувало це понад 3000 злотих. Цю, свіжо відремонтовану церкву брутально знищено 8 липня 1938 р. Прохання до влади, підтверджене сотнями підписів, зустрілось з глумлінням.

 

Бачачи гоніння на українців, які сповідували православ’я, митрополит Андрей Шептицький звернувся з пастирським листом на їх захист.

 

Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького

Андрей Львівський і Галицький Митрополит, Преосвященним Єпископам, Високопреподобним Капітулам і Всечесному Духовенству Галицької Провінції. Мир Вам о Господи і Божа Благодать!

 

Потрясаючі події останніх місяців на Холмщині, змушують мене прилюдно станути в обороні переслідуваних наших братів, не з’єднаних православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся та завізвати Вас до молитви за них та до діл покути, щоб приєднати з неба Боже милосердя.

 

Коло сто церков розібрано і розвалено. Много позамикано. Деякі спалено рукою незнаних злочинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено богослуження і в них і поза ними. Між знищеними церквами є дорогоцінні пам’ятки церковної архітектури. Часто знищували і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру, у латинському обряді. Священиків, удержуваних лептами бідного народу, що з доручення своєї Духовної Влади виконували душпастирські обов’язки, виселювали та діймаючо карали грошовими гривнами або в’язницею.

 

Неповинних людей не раз бито та видалювано їх з їхніх осель. Навіть не вільно там учити катехизму й проповідувати матірною мовою людей…

 

… Сьогодні може католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні багато католиків ще не здають собі справи з того, що сталося. Але те, що сталося, лишається грізним моментом для католицької Польщі.

Дано у Підлютому, в день Св. Славного пророка Іллї, 20 липня 1938 року.

 

В часи Другої світової війни польська спільнота замість скерувати свою зброю проти німців, звернула її проти українського населення. Перебуваючи на службі в німецькій адміністрація, вона разом з допоміжною пронімецькою поліцією розпочала терор на Холмщині і Підляшші.

 

Список жертв польського терору на Холмщині і Підляшші в роках 1942-1943, складав голова Українського Допомогового Комітету Африкан Хрущ. Ним було зафіксовано смерть 1385 осіб, хоча загальне число жертв доходить до 2500 осіб. Докладну статистику замордованих вести було неможливо, оскільки часто гинули українці і не було кому зголосити про це до Українського Допомогового Комітету (УДК).

 

Згідно договору між урядом Радянської України і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. майже всіх українців «добровільно» було депортовано до УРСР, а це приблизно 520 тисяч людей.

 

Приклад «добровільності».

 

Донесення польського капітана «Шарего» про розправу над мирним населенням села Верховини майже через місяць після закінчення Другої світової війни. Це донесення було надруковане у видавництві «Ретро», Люблин, Польща у книжці «За самостийну Україну» ст. 88, 1992 р. Автор Генрік Пайонк.

 

Мова оригіналу:

Dowództwo Narodowych Sil Zbrojnych, aby połoźyć kres temu i zapobiec dalszemu mordowaniu Polaków i ich rodzin, wydało rozkaz, aby mieszkańców wsi Wierzchowiny co do jednego wymordować, toteź dnia 6.6.1945 r. powyźsze oddziały pod dowództwem kpt. «Szarego» o godzinie 12 minut 15 przybyly do wsi Wierzchowiny, by dokonać akcji na zbrodniarzach. Akcja trwała do godzinu 15 min. 10. W czasie akcji przedewszytkim strzelano do wszystkich mieszkańców pochodzenia ukrańskiego, młodych zaś męczono celem wydobycia broni, która była uźywana na Polaków – co się okázało słuszne, gdyź wydobyto z nich kilka automatów, amunicji i granatów. W powyźszej wsi zostało zamordowane 194 osoby pochodzenia tilko ukrańskiego.

 

Переклад. Звіт народних сил збройних. Щоб припинити і запобігти подальшим убивствам поляків та їх родин, видано наказ, щоб жителів села Верховина вимордувати всіх. Отже, 6.6.1945 р. відділи під керівництвом «Шарого» о 12 годині 15 хвилин прибули до села Верховина, щоб виконати акції на розбійниках. Акція тривала до 15 години 10 хвилин. Під час акції в першу чергу стрілялось по всіх мешканцях-українцях та молодих мужчин, з метою вилучення зброї, яку використовували проти поляків. Внаслідок цього отримано декілька автоматів, амуніції та гранат. Під час акції в селі було замордовано 194 особи, виключно українців.

 

Тих українців, які уникли виселення в Радянську Україну, через два роки чекало таке ж саме «добровільне» переселення з рідних місць на «зємлє одзискане», проведене в рамках операції «Вісла».

 

Внаслідок політики полонізації, духовного знищення, убивств, насильної депортації на Холмщині зник український етнос.

 

Знову постає питання: «Чи має право нація на самозахист?»

 

Висновок. Поки держава Україна не буде цілеспрямовано фінансувати наукові дослідження конфліктних подій в українській історії, доти ми будемо чути звинувачення:

– про масові вбивства євреїв українцями у Львові і Києві;

– про масове винищення поляків на Волині;

– про бойові загони українців в рядах німецьких військ і багато іншого.

 

Однак автор впевнений, що ці наукові дослідження розкажуть, що наші сусіди не білі і пухнасті, а маючи свої держави займались винищенням українського етносу.  

Куди йде Україна: геостратегічний прогноз футуролога

червня 30, 2016Суспільствознавство, Українські проблеми. Економік

surma7 / 05.12.2015

Протягом 5-6 років неминуче розпростається українська геостратегічна «пружина», яка була віками стиснута потрійним геополітичним тиском з боку Туреччини, Польщі і Росії. До цього треба бути готовим хоча б психологічно.

Професор Петро Масляк

Так вже влаштована людина, і тут нічого не вдієш, що вона затято бажає знати про те, що її чекає в майбутньому. Так завжди було в минулому, так є нині, так буде і в майбутньому. Аби знав де впаду, соломки підмостив би, кажуть українці.

Віками люди гадали про майбутнє на картах і кавовій гущі, здійснювали магічні ритуали і викликали духів. Навіть наукові часописи звертаються до Нострадамуса, шукаючи відповіді на запитання майбутнього світоустрою.

По пальцях однієї руки у світі можна полічити людей, які здатні «видати на гора» прогноз геополітичної погоди не на найближчі три дні, а хоча б на рік чи два. Владоможці на таких людей не звертають уваги і дехто з них, як колись Нострадамус, вимушені видавати свої пророцтва у вигляді художніх творів, поем і романів. А потім авторів цих опусів після здійснення їх пророцтв суспільство звинувачує в тому, що саме за розробленими ними умоглядними сценаріями відбулися війни, жахливі терористичні акти, екологічні катастрофи.

Звичайно, таким людям живеться не легко. Постійна внутрішня заангажованість, перманентне намагання вловити мінливу сутність подій, які наближаються, роблять таких людей самотніми одинаками, тому що з ними майже неможливо спілкуватися. Перебуваючи «на своїй хвилі», вони нічого більше не помічають і за власною сутністю є надзвичайно наївними людьми, вважаючи, що їхня правда комусь потрібна.

Справа в тому, що при всій пристрасності бажання довідатися, що їх чекає в майбутньому, люди внутрішньо бояться його і воліли б, щоб нічого не змінювалося. Тому багато років тому, коли я очолював заснований мною відділ геополітики й геостратегії і пророкував масштабні терористичні акти в Нью-Йорку з використанням цивільної авіації, і ця стаття була надрукована в одному лондонському часописі, радіо «Свобода» організувала передачу, де мене обізвали «новоявленим лжепророком». Ну що ви тепер скажете, хлопці?

В футурологічному романі «День Незалежності», зовсім не випадково виданому до 24 серпня цього року, написано, що я бачу кольорові пророчі сни. Це дійсно так. Багато років тому я немало налякав уночі свою дружину, стрімко стрибнувши з ліжка до письмового столу, де почав щось гарячково записувати. Декілька днів потому дружина підозріло до мене приглядалася. Мабуть вирішила, що на грунті напруженої наукової роботи (я тоді працював в Академії наук) в мене «поїхав дах».

Але проходили місяці й роки, і ніяких негативних наслідків для родини від моїх періодичних нічних наскоків на письмовий стіл так і не виявилося. Дружина дала мені спокій. Іноді я забував те, що приснилося, а потім воно раптом виникало по дорозі на роботу. Я немало дивував пасажирів тролейбусів і автобусів, які проїжджали мимо, сидячи біля проїжджої частини навпопічки і щось гарячково записуючи. З часом виникли і були систематизовані цілі томи пророцтв, які десь на 90% збувалися, а може і на всі 100%, так як я не володів всією інформацією про те, що відбулося. Так як про це з тих чи інших міркувань не повідомлялося.

Ну а тепер до України. Що нас чекає в найближчі роки? Впродовж останніх століть від часу загибелі Київської Русі Україна відчувала неослабний геополітичний тиск одразу з трьох геостратегічних напрямків. Сформувався класичний «опорний каркас» території. З північного заходу тиснули поляки, з північного сходу росіяни¸ з півдня турки.

Здавалося б в українців немає жодного шансу на виживання, так як навіть двосторонній геополітичний одночасний тиск не здатна витримати жодна країна і нація. Україна і українці, не зважаючи на небачені у світовій історії втрати вижили і відновили свою державність. Чому? Об’єктивно, за наукою мали б загинути, але незбагненно, алогічно вижили.

Де наука безсила, необхідно задіяти езотеричні знання. Історія людства вказує на те, що такі речі відбувають лише з тими людьми, народами і державами, на які покладена якась місія. Усвідомлюють ці народи цю місію, чи не усвідомлюють – не має значення. Приміром, українці не усвідомлюють, але що вони можуть змінити? Завдання для системи, її місію завжди виставляє надсистема, а не сама система встановлює її собі. Це вже не якісь там інтуїтивні пророцтва, а сучасна наукова методологія.

Тенденція очевидна, впродовж останніх століть геополітичний тиск з боку Туреччини у ХVІІІ столітті зійшов нанівець, В середині ХХ століття теж трапилося і з Польщею. Наприкінці ХХ століття різко ослаб він і з боку Росії. Закономірно виникла незалежна держава Україна. Уже майже 20 років існує вона на політичній карті світу і зараз нас дуже цікавить, що ж буде з нашою державою, а відповідно і з нами в найближчі десятиліття.

Аналіз геостратегічного положення України однозначно говорить про те, що доля України вирішуються суто геополітично за її межами. Українці генетично мають величезний внутрішній потенціал до самоорганізації. Історія каже нам, що при зникненні зовнішнього геополітичного тиску українці здатні самоорганізуватися впродовж 2-3 місяців. Згадаємо не лише Хмельниччину чи Коліївщину, але й Волинь 1943 року, коли німці відступили, а радянські війська ще не наступили. Протягом місяця були розгорнуті військомати, школи військових старшин, витворилася медична служба тощо. Нація самоорганізувалася. Так буде і в ХХІ столітті.

Для того, щоб на науковому рівні здійснити геополітичне пророцтво, мало знати, що було колись з нашою країною і нацією, але й усвідомити те, що з нею відбувається нині. Сучасні реалії нашого життя цілком закономірні. Ми маємо останній етап пострадянського періоду розвитку, а точніше остаточної деградації пострадянської України.

Циклічність розвитку подій в нашій державі ні в кого не викликає ніяких сумнівів. Очевидно, що періоди і етапи розвитку політичної карти світу з часом суттєво скорочують свою протяжність. Нинішні 20-25 річні етапи відповідають сотням років розвитку цивілізації у минулому. Найбільше, що може виділити історія для України для остаточного подолання пострадянського етапу, це 5-6 років. Далі наша держава катакліктично перейде до єдино логічного і природного власне українського шляху розвитку з наступними етапами:

1) гостра криза з руйнуванням повністю прогнилої пострадянської системи державного управління і усуненням від влади корупціонерів і антиукраїнських елементів. Це не буде важко, так як всі вони давно вже засвітилися і їхні списки «ким треба» складено;

2) внутрішня стихійна самоорганізація української нації зі знищенням «п’ятої колони» в період відсутності реальної державної влади;

3) висунення лідера нації, який не уособлюватиме в собі її характерних негативних рис і не буде замішаний в жодному корупційному скандалі;

4) соціально-економічна реформа на основі мобілізації всіх наявних ресурсів як України, так і діаспори;

5) швидкий соціально-економічний розвиток країни,

6) тривалий період процвітання, економічної і політичної стабільності

В геостратегічному сенсі неминуче розпростається українська геостратегічна «пружина», яка була віками стиснута потрійним геополітичним тиском з боку Туреччини, Польщі і Росії. До цього треба бути готовим хоча б психологічно.

Російська імперія приречена. Ми ж, через повну інформаційну блокаду нічого не знаємо у своїй масі, що там відбувається. Північний Кавказ Росією вже втрачений. Остаточно і назавжди. Чи чули ви щось про ісламізацію Чувашії, «сірих вовків» Татарстану і «башкирських вовків»? Може ви щось знаєте про події в Бурятії чи Якутії?

Росії вже немає! І розпадатися вона закономірно буде в два етапи. Спочатку менша, європейська частина збереже назву Росія, а потім і вона розвалиться і остаточно зникне штучно придумана назва Росія, як назавжди зникла не менш штучна назва Югославія, як би її не намагалися зберегти.

Я не випадково пишу про країну останнього геополітичного тиску на Україну, тобто Росію. В останній знаходиться практично ще одна за площею етнічна українська територія, яка заселена нашими однокровними братами-українцями. Генетика, голос крові, це глибинні речі. І як би не намагалася Росія русифікувати жителів своєї чорноземної частини, Кубані, Ставропілля, Тереку, вони все одно є нашими братами, генетичними українцями.

Як геополітик я знаю про доповідні записки ФСБ керівництву Росії, де наводяться дані, що 55 мільйонів громадян Росії є етнічними українцями за походженням. Ми не можемо віддати їх на поталу ні ісламським, ні китайським, ні яким іншим екстремістам і політиканам. Це величезний інтелектуальний і генетичний резерв майбутньої Великої України.

Велика Україна неодмінно відбудеться. І не тому, що цього хочу я чи ще хтось інший. Це закономірний історичний процес і об’єктивний розвиток, а його не дано змінити нікому.

Петро Масляк,
віце-президент Академії наук вищої школи України, академік,
професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка,
доктор географічних наук (економічна та соціальна географія)

 

Віртуальна участь українців у вбивстві львівських професорів улітку 1941 року

червня 30, 2016Історія

29 червня, 2016 – 12:40

ПАМ’ЯТНИК ЛЬВІВСЬКИМ ПРОФЕСОРАМ

75 років тому, 4 липня на світанку страчено 22 львівських професорів, деяких членів їхніх сімей та квартирантів. Ще трьох професорів забито трохи пізніше. Участь українців у страті стала предметом численних публікацій та розслідувань. Довгий час акцію приписували батальйонові «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича та опікою пізнішого міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера. Зараз у більш-менш поважній літературі виконавцем екзекуції вважається айнзацкомандо поліції безпеки «Лемберґ». Основні положення версії «Лемберґ» щодо участі українців приблизно такі:

– Список до розстрілу склали українські націоналісти.

– У затриманні допомагали українські провідники та перекладачі.

– Розстріляли українські перекладачі-поліцаї.

Як правило, додається або мається на увазі, що провідники, перекладачі та поліцаї теж були націоналістами. «Приблизно», бо версія має різні, часто суперечливі, варіації. Публікації версії «Лемберґ» складаються з тверджень. Уся справа в доведеннях. Вони мали б містити документи, свідчення та логічні міркування. Але документи фактично відсутні. Аналізом опублікованих свідчень та логічних міркувань ми займаємося в докладній статті на сайті Математичної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Викладемо коротко ідеї цієї статті, з деякими ілюстраціями. Головну увагу приділяємо методиці отримання та інтерпретації свідчень.

Свідчення та публікації

Серед публікацій вирізняються свідчення вцілілих родичів та сусідів, отримані польським патологоанатомом Зигмунтом Альбертом починаючи з 1944 р. і опубліковані 1980 р.  Свідчення книжки Альберта складені за всіма правилами криміналістики і друкуються без скорочень. Переважну більшість інших власне свідченнями назвати не можна. Це радше декларації. Вони отримані політично заангажованими слідчими, істориками та журналістами, а публікуються лише уривки, спритно переплетені авторським текстом. Більшість декларацій носить вторинний безособовий характер і має вигляд: «сам особисто чув, як мені розповідали, що українці забили професорів». З часом власні спогади витісняються описом подій у засобах масової інформації. Наприклад, до початку масованої кампанії проти Оберлендера та «Нахтіґалю» у 1959 р. свідки про них не згадували. Потім у Польщі та Ізраїлі  вибухає пандемія пригадувань. Рідко хто зберігає тверезість мислення. До таких належить дружина одного з розстріляних професорів, Гелена Круковська, яка разом із суддею Владиславом Желенським, племінником розстріляного письменника Боя-Желенського, та рядом інших осіб вела розпачливу боротьбу за встановлення та покарання справжніх виконавців злочину. Саме за її скаргою, Гамбурзька прокуратура розпочала слідство у цій справі. Щодо публікацій, то вони часто містять ланцюжки посилань однієї на іншу в кінці яких знаходимо лише нічим не підтверджені твердження. Але найгірше у численних авторів з логікою. Це ми, власне, й ілюструємо. Розглядаємо польські та німецькі публікації та розслідування. Радянські та пізніші російські занадто примітивні і не становлять інтелектуального виклику.

Список

Тут відразу постає питання. Чому список до розстрілу німцям складають саме українці? І не просто особи української національності, а члени певної організації (ОУН), яка переслідує власні політичні цілі. Чи відомі ще подібні випадки? Звичайно, відомі публікації про складання євреями списків до арештів перед першою радянською окупацією Львова. Проте такі повідомлення не потрапляли до поважних наукових праць і, тим більше, не ставали предметом розслідувань прокуратур чи комісій.

Автором тези про складання списку націоналістами є відомий радянський публіцист Володимир Беляєв. Теза стала основною в радянській, польській, а далі і в світовій історіографії. Серед публікацій на цю тему вирізняються три статті відомого публіциста і політичного діяча Бориса Левицького від 1960 р. (теж почав пригадувати!) у паризькій «Культурі». Ось найчастіше цитований фрагмент першої статті: «Деякі очевидці, що перебували на той час у Львові, відп. перед початком німецько-радянської війни у Кракові, вважають, що при складанні списків польських інтелектуалів гітлерівцям допомагали українці з націоналістичних кіл, зацікавлених у деполонізації Львова. Це повідомлення напевно недалеке від правди». Фрагмент цитується з додатком «навіть українець Левицький визнає, що…». Такий пропагандистський прийом викликає у читача враження, що автори мають безліч доказів і навіть українець їх визнає.

Проаналізуймо твердження Левицького. Тут імен очевидців не вказано. Незрозуміло, що Левицький хотів написати. Теперішній час (вважають) вказує, що це зараз (1960 р.) очевидці повідомили його про списки. Тобто, раніше мовчали, не намагаючись попередити професорів про план знищення, а радянський уряд – про план німецького нападу. Бо ж знищення можна реалізувати лише після нападу на СРСР. Мабуть не ми перші звернули увагу на туманність тверджень Левицького, бо у другій статті той пише. «Ред. Стахів … обурюється, що я подав як правдоподібну тезу, що певні українські елементи могли допомагати гітлерівцям у складанні ліквідаційних списків» (курсиви Левицького). Отже, ніяких «свідків Левицького» не існувало. Той просто повторює твердження Беляєва. І власне цей другий фрагмент ніхто не цитує. Сам термін навіть працює тут в інший бік, бо маємо справу з марксистом, політичним супротивником націоналістів, який пише до польського журналу. Та й взагалі, жодного документу чи свідчення про причетність українських націоналістів до складання списку немає.

Але досліджуючи факт не можна обмежитися фразою. Насамперед потрібно відповісти, як фізично, на підставі чого, складався список. Традиційно вважається, що прізвища та адреси професорів знайдено за телефонним довідником. Однак ці дані набагато простіше отримати з (польських) довідників Львівського університету та Політехніки, які видавалися щороку великими тиражами і містили ще й різноманітну додаткову інформацію, включаючи адреси викладачів. Той факт, що двох колишніх польських ректорів торгівельного інституту розстріляно тижнем пізніше, підтверджує цю гіпотезу; їх не було в довідниках.

Отже, складати списки викладачів Університету та Політехніки не було сенсу. Можна говорити лише про відбір і досліджувати принципи відбору. Тут автори публікацій губляться в здогадках. Нічого не вказує на внесення до списку ворогів українських націоналістів, та ніхто в цьому контексті про націоналістів і не згадує, хоча, мислячи логічно, написавши про складання списку націоналістами мусили б. Більшість з відібраних до розстрілу професорів була політично нейтральною, а ті, що проявляли активність, рівномірно розподілялися серед помірно ліберальних, центристських та правих організацій. До списку потрапив і професор німецького походження Ф. Ґроєр (відпущений перед стратою) і 82-річний українець А. Соловій. Криміналіст Дітер Шенк, автор книжки, у якій версія «Лемберґ» викладена найповніше, стверджує, що до розстрілу відібрано найцінніших для Рейху фахівців: медиків та техніків. Чому націоналісти зробили такий дивний відбір – не пояснюється.

Безглуздість відбору очевидна. Але вона випливає з твердження про складання списку націоналістами. Логіка твердить, що насправді саме твердження безглузде. Логічнішим видається, що перед німецько-радянською війною співробітники краківської служби безпеки отримали завдання скласти список львівських професорів до розстрілу. Завдання таємне, бо це – кримінальний злочин та й на той час діяв договір про ненапад з СРСР. Вони або склали список самі за допомогою довідників (як побачимо нижче, багато з них знало польську) або знайшли виконавців. Національності виконавців не знаємо. Це могли бути як українці чи поляки, так і німці чи фольксдойчі. Звичайно, нацисти не виказали державної таємниці. Вони повідомили щось на зразок: німецький уряд хоче співробітничати з львівськими професорами особисто. Складіть нам список з адресами. Ось виконавці й відібрали найцінніших. Давно зауважений факт, що у списку практично не було євреїв, теж узгоджується з нашою гіпотезою. Той хто відбирав, знав: з євреями нацисти не співробітничатимуть.

Ще Беляєв зауважив, що переважна більшість страчених мешкала неподалік колишньої Школи радянської міліції, куди звозили затриманих і ствердив, що це сталося «за дивним збігом обставин». Відібрано відносно мало професорів і страчено також деяких членів родин та квартирантів. На нашу думку, це має природне пояснення. Можливо планувалося знищити більше професорів. Але виявилося, що за виділений час (ніч) наявним транспортом охопити усі помешкання не вдасться. Окрім того, декого з внесених до списку професорів вже не було на світі (у довідниках вони були!). Тому вирішили скоротити список професорів, натомість додавши рідних та квартирантів, і виконати план.

Перекладачі

Героями багатьох публікацій є українські перекладачі, причому сам термін невизначений. Це можуть бути професійні перекладачі, звичайні військові, які при потребі могли порозумітися певною мовою або вільнонаймані цивільні, які знали відповідні мови. Повідомлення прокуратур, свідків та дослідників щодо перекладачів нечіткі. Спробуємо їх класифікувати. Це повідомлення про:

– українських поліцаїв, включених до «Лемберґу» в Генерал-Губернаторстві (далі ГГ);

– націоналістів, доданих до «Лемберґу» в Кракові та/або Львові;

– членів української міліції, залучених у Львові до перекладу при затриманнях.

Природно постають питання:

Навіщо перекладачі взагалі потрібні при арешті професорів? Адже ті розмовляли німецькою. Вони, як правило, народилися в Австро-Угорщині і закінчили там гімназію та університет. Мовою науки на той час і у тій частині світу була німецька. Багато професорів їздило до Австрії та Німеччини, а дехто довго там працював. В інших подібних випадках, як, наприклад, при затриманні краківських професорів, жодні перекладачі не фігурували.

Чому нацисти використовували українців як німецько-польських перекладачів? Невже не мали у своєму розпорядженні німців, що знали польську, чи поляків, що знали німецьку?

Навіщо «Лемберґові» взагалі потрібні перекладачі? Чи не було в його складі достатньої кількості осіб що зали польську?

Перше питання риторичне. Щодо другого, насамперед зауважимо, що на початку німецько-радянської війни нацисти мали недостатньо українців і росіян у своєму розпорядженні. Їм не вистачало німецько-українських (і німецько-російських) перекладачів для роботи за Збручем, де польської не знали. Спогади українських селян однозначні: німці хотіли «яйка» і «млека». Наші підрахунки дають сотні тисяч осіб, що знали і німецьку, і польську мови. Використання українців-перекладачів у містах Галичини, де практично всі знали польську, а багато хто не знав української, нераціональне. Окрім того, у німецькій армії польська, як і російська, служила основною мовою перекладу, а українська – допоміжною. Тобто, німецько-польських перекладачів готувалося набагато більше, ніж німецько-українських. Та й було з кого.

Щодо поліцаїв, то на грудень 1940 р. польська поліція порядку ГГ налічувала 10 289 рядових та 201 офіцерів; українська – 242 рядових і 3 офіцери. На липень 1940 р. польська кримінальна поліція ГГ налічувала 1302 особи, українська – 140. Українські поліцаї походили з сільської місцевості південного заходу ГГ. Звідки б вони знали німецьку? Сама наявність у «Лемберґу» українських поліцаїв нічим не підтверджена.

«Додані» перекладачі. Чи не перше твердження про українських перекладачів «Лемберґу» міститься у згаданій статті Левицького: «Згідно зі свідченнями наочних свідків, серед них була група фольксдойче та українців, доданих як перекладачі». Твердження некоректне з кількох причин, зокрема не видно, на підставі чого анонімні свідки стверджують існування перекладачів. Окрім того, фраза містить термінологічну невизначеність: «фольксдойче та українців». Співставляються різні категорії. Термін «фольксдойче» не вказує на національність, а означає осіб різної національності, які довели певну близькість до німецької нації. Існувало аж 4 категорії фольксдойчів. Українці, як і поляки, щоб стати службовцями органів безпеки, мали отримати статус фольксдойча. Термін «доданих» не пояснює статусу.

У третій статті Левицький деталізує попереднє твердження. «Реконструюючи факти і співставляючи отримані повідомлення, можу ствердити, що до командо було додано у ролі перекладачів і допоміжної сили п’ятеро українців, які співпрацювали з гестапо у Кракові ще перед вибухом німецько-совєцької війни. Два прізвища серед тих п’ятьох мені подано як цілком певні: колишній ад’ютант полковника [Абверу] Бізанца, якийсь Мороз та інж. Б. Чучкевіч … Чучкевіч живе в еміграції і відповідальні українські кола повинні на нього вплинути, щоб, як найкраще поінформований, вияснив справу. Тим більше, що Чучкевіч мабуть нікого не вбивав, а тільки був свідком».

Як і в інших статтях, Левицький не вказує ані прізвища свідків, ані джерела «отриманих повідомлень», ані методів реконструкції. Проте відомі факти про співпрацю українців з німецькою службою безпеки улітку 1941 р. у Львові дозволяють інтерпретувати наведений фрагмент у досить правдоподібному вигляді. Отже, Осип Чучкевич прибув до Львова з айнзацгрупою Раша, тобто не з «Лемберґом», і приступив до роботи у відділі українських справ львівської служби безпеки (мав статус фольксдойча). Зокрема, бере участь у арешті прем’єра українського уряду, Ярослава Стецька. З «якимсь Морозом», що, згідно з повідомленням Левицького, спочатку взагалі належав до Абверу, а за повідомленням Євгена Стахіва, прибув до Львова разом з Чучкевичом, ситуація темніша. Ця особа час від часу зустрічається в непевних публікаціях. Зокрема, 1947 р. СБ ОУН запобігла замахові на Бандеру з боку Ярослава Мороза завербованого «МГБ України». За повідомленням Стахіва, у цій же колоні їхав відомий історик Микола Андрусяк, але той до «Лемберґу» взагалі ніякого відношення не мав.

«Українські справи» прояснюють суть справи. На нашу думку, «отримані повідомлення» Левицького йдуть від Стахіва, тільки Левицький переплутав групу Раша з «Лемберґом». З проголошенням бандерівцями 30 червня Акту Незалежності для нацистів стало зрозумілим, що конфлікт, у тій чи іншій формі, неминучий. Тому створено відділ «українських справ» служби безпеки. Для виявлення бандерівців виявилися корисними особи, які знали їх особисто. Природними кандидатами стали «конкуренти» – мельниківці. Ті не стільки перекладали, скільки впізнавали бандерівців при арештах, або працювали з польськими та радянськими документами, що стосувалися націоналістів. Припущення Левицького, що Чучкевич нікого не вбивав ми тлумачимо як «нікого з професорів не вбивав». Бо працював з українськими справами. Але, працюючи в службі безпеки та контактуючи з членами «Лемберґу», мав би щось чути. Так нехай розповість. Отже, у львівській службі безпеки працювала група мельниківців, займаючись українськими справами. Про їхній зв’язок з «Лемберґом» та убивством професорів жодних даних немає.

Міліціонери. Відразу зазначимо, що жодного свідчення про перекладачів-міліціонерів не існує. Наші підрахунки показують, що коли додати усіх перекладачів «Лемберґу», які зустрічаються в літературі, то їх виявиться більше ніж бійців цілого загону (і це не жарт).

Для них же немає місця в автомобілях. Коли пригадати, що всі професори володіли німецькою, то навіщо для арешту брати ще й невідомих міліціонерів? Навіщо нацистам зайві непевні свідки кримінального злочину? Тобто невідомі цивільні ненімецької національності, без німецького громадянства, без прізвищ, без посвідчень, без форми, без зарплати, які не приносили Рейхові жодної присяги, зокрема жодної присяги не розголошувати таємниць? На той час міліція щойно організувалася і була підпорядкована німецьким структурам безпеки лише 2 липня. Ідейне керівництво міліцією здійснювали бандерівці, до яких нацисти після проголошення незалежності ставилися прохолодно.

«Лемберґ». Це командо було сформоване з різних функціонерів на території Польщі. Доступні матеріали дають близько 10 членів «Лемберґу», які знали і німецьку, і польську мови. Ніяких вказівок на українську національність жодного з відомих членів «Лемберґу» нема. Існування чи відсутність у «Лемберґу» перекладачів (чи просто осіб) української національності міг би підтвердити список його членів. Наскільки ми розуміємо, такий список у німецьких та польських архівах існує. Якби там трапився хоч один українець, нас би негайно повідомили.

Затримання

Практично єдиним джерелом інформації про затримання є родини заарештованих, заарештовані, що уникли розстрілу, та сусіди. Німецькі свідчення Гамбурзькій прокуратурі про участь українців у затриманнях не згадують. Тому питання про участь українців некоректне. Коректними будуть такі питання.

Чи спостерігали очевидці факти проведення й перекладу?

Чи бачили форму української поліції?

Чи бачили цивільних з пов’язками (міліція)?

Які мови чули свідки? Чи видавалися вони рідними для того, хто говорив?

Як вже зазначалося, найповнішою збіркою свідчень про затримання є книжка Альберта. З неї видно, що Альберт ставив очевидцям конкретні питання про місце, час, кількість, одяг, мову. Жодної форми українського поліцая і жодної синьо-жовтої пов’язки міліціонера очевидці не бачили. Різні особи бачили трохи різну німецьку військову форму. Втім, з часом важко згадати, хто в чому був одягнений. Добре запам’яталися деталі, які чимось вразили, наприклад не бачені до цього знаки черепів на кашкетах. Щодо мови, то всі розмовляли німецькою. Часом хтось щось казав польською, на що польською ж таки отримував відповідь. Так, за спогадами вцілілої служниці, на вигук дружини проф. Островського «бандити» та негайно почула stul pysk (закрой пасть). Ця деталь надає спогадам вірогідності. Вишукана польська лайка в устах німецького офіцера вразила служницю і надовго запам’яталася. Підрахунок свідчень про арешти на 25 професорських квартирах дає 1 свідчення про англійську мову затримуючих, 8 – про польську і 1 – про українську. Немає свідчень про те, що польська мова була для тих, хто нею говорив, не рідною. Наводяться конкретні польські фрази. Щодо англійської та української мов маємо лише твердження про володіння, без подачі фраз цими мовами. У свідченні дружини професора Вайґеля українською володіє гестапівець у кашкеті з черепом. Не рядовий, бо ті носили пілотки. Втім, гестапівець міг сказати щось львівською (батярською) говіркою, бо міг же бути й фольксдойчом львівського походження. Дружина Вайгеля не зрозуміла і подумала, що той сказав українською. Дивно, чому гестапівець розмовляє мовою, якої ніхто не розуміє, хоча сам знає німецьку і мабуть же польську. Факту перекладу на квартирі Вайгеля, як і взагалі ніде, не зафіксовано.

Цивільних при арештах немає. Є лише одне свідчення Гроєра про кількох цивільних поблизу автомобілів при затриманнях та кількох у дворі приміщення, куди звозили затриманих. Останні стояли осторонь і розмовляли як українською так і польською мовами. На нашу думку, вони могли належати до обслуговуючого персоналу колишньої Школи радянської міліції: двірник, електрик, сантехнік,… Змішана українсько-польська мова траплялася у такої категорії мешканців Львова.

Провідників ніхто не бачив. Зауважимо, що членом «Лемберґу» був голландський бізнесмен і колекціонер мистецьких коштовностей Пітер Ментен. Він довго мешкав у Львові, знав багатьох професорів особисто і бував у їхніх помешканнях.

Свідчення з інших джерел вкрай неповажні. Ось типове: Член Польської комісії з розслідування вбивства професорів П. Лисаковський передає декларацію невідомої особи: «Роман Ветуляні і Марек … послалися на повоєнні факти, встановлені його батьком Янушом, який від двірника будинку, де мешкав професор Казімєж Ветуляні, довідався, що професора затримали українці, випитуючи про нього раніше і користуючись списком. Виводячи з помешкання, вони його били й принижували … [пропуски Лисаковського]». Порівняймо цей фрагмент зі свідченням сусідки, Лідія Шарґулової, зі збірки Альберта: «Тоді я була дитиною і мешкала з мамою і родиною на вул. Обертинській 31. У тому ж будинку на 3 поверсі жив проф. К. Ветуляні. Ми були майже наочними свідками його затримання гестапо тієї пам’ятної липневої ночі. Отже, тієї ночі нас розбудило дуже сильне грюкання і удари до брами (замикалася) та крики німецькою мовою. Одночасно (ми займали квартиру на першому поверсі) квартиру освітили наскрізь через усі вікна дуже сильні ліхтарі. Ми завмерли зі страху на ліжках. Потім почувся дзенькіт розбитого скла. Частина гестапівців вибила вікно іншої квартири на першому поверсі (яку тоді ще займала квартирантка – єврейка) і зайшла тудою на сходову клітку, а інші врешті вибили браму… Почулося тупотіння чобіт на сходах, потім гучні голоси на 3 поверсі, грюкання до дверей проф. Ветуляні, потім тупіт чобіт у квартирі. За хвилю (стала з мамою біля дверей і заглядала в кватирку) спускалися сходами додолу гестапівці й проф. Ветуляні, постать якого можна було розпізнати в темряві. Професор тихо й легковажно посвистував, цього ніколи не забуду». Оце і є різниця між кількаразовим переказом побрехеньки невідомої особи і свідченням, яке можна представляти в суді.

Арешти та страта (Оберлендер)

Хоч версія страти батальйоном «Нахтіґаль» під опікою, тоді співробітника Абверу, Т. Оберлендера не є основним предметом цієї статті, ми коротко розглянемо один її аспект. А саме, розглянемо кампанію проти Оберлендера та «Нахтіґалю» в Польщі. Він дозволить зблизька познайомитися з методикою отримання польських свідчень та висновків.

Кампанія носила масштабний характер. У вересні 1959 р. розслідування діяльності Оберлендера розпочало Західне пресове агенство (Познань). Його результатом стала книжка [A. Drożdżyński, J. Zaborowski. Oberländer przez Ostforschung, wywiad i NSDAP do rządu NRF, Poznań-Warszawa, 1960]. Основою книжки стала теза про цілковиту відповідальність Вермахту (до якого й належав «Нахтіґаль») за страту професорів і про непричетність до неї СС та служби безпеки.

Сама акція розгорталася так. Арешти виконала польова поліція (Feldpolizei). За спогадами деяких дружин професорів, в «гестапо» їм відповідали, що арешти виконало «фельдгестапо», яке пішло за фронтом. Автори стверджують, що насправді малася на увазі «фельдполіція», тобто Вермахт. Проте свідки майже одностайно згадували, що арешти проводило «гестапо». Автори звертаються до одного зі свідків розстрілу, Т. Ґумовського, і отримують пояснення, що на той час львів’яни не розумілися на німецькій формі, але «були це особи в мундирах військового покрою». Тільки ж інші свідки бачили знаки черепів. Заборовський твердить, що в інформації для нього Ґроєр змінює свідчення, називаючи прибулих не «гестапо», як раніше, а «фельдгестапо», розуміючи під цим «військову політичну поліцію». Далі автори вилучають слово «політичну». У згаданій інформації Ґроєр нібито змінює ще кілька свідчень. Неважливо, хто відповідає, важливо, хто питає. Ще один аргумент базується на однаковості прізвищ відомого есесівця Ганса Крюґера, щодо участі якого у знищенні професорів справді є свідчення, і капітана Вермахту Крюґера з невідомим іменем, щодо участі якого таких свідчень нема.

Твердження про участь Оберлендера у страті ґрунтується на свідченнях Гелени Кухар. Подружжя Кухар начебто спостерігало страту. Автори не повідомляють, як було встановлено контакт між редакцією і подружжям. Перше свідчення подружжя (з січня 1960 р.) правдоподібне. Здається, тоді ж співробітник агентства показував фотографію Оберлендера, на якій подружжя Кухар того не впізнало. Далі пан Кухар помирає 19 лютого, а його дружина 9 березня впізнає Оберлендера за фотографією з газети. Причому впізнає двічі. Спершу помічає офіцера, що командує екзекуцією, а через деякий час, підходячи до вікна, бачить чоловіка, що дивиться саме у це вікно, і впізнає керівника екзекуції. Пізніше пані Кухар ідентифікує фотографію Оберлендера з особою, яка підходила до вікна. Наскільки нам відомо, очна ставка Кухар з Оберлендером не проводилась.

Страта (перекладачі)

Неминуче постають питання: чому розстрілюють перекладачі? Хіба це їхня функція? Чи багато ми знаємо розстрілів перекладачами, або радистами, або кухарями?

Підставою твердження про розстріл професорів українськими перекладачами є фрагмент офіційного листа прокурора В. фон Белова з Гамбурга до Г. Круковської від 2.05.1966 щодо закінчення слідства. «Згідно з заявою одного свідка, розстрілюючий загін складався з одного командира з СС і 5-6 допоміжних поліцаїв, які були українцями у німецькій формі і виконували роль перекладачів». У багатьох цитуваннях фраза «Згідно з заявою одного свідка» пропускається, а решта подається як висновок прокуратури. Не знаємо, хто це зробив першим. Цікаво, що у власній статті з книжки Альберт згадану фразу пропустив. Одночасно, він лишив її у повному тексті листа німецькою мовою, заміщеного в книжці. Окрім того, існує висновок Гамбурзької прокуратури авторства того ж Белова, на підставі якого написано листа. Не знаємо тексту висновку. Знаємо перекази й цитати. Найбільш повним і логічно зв’язним є переказ Желенського. Наведемо частину переказу, яка нас цікавить. «Сказано лише, що були це [члени екзекуційного загону] українські фольксдойчі (а отже, напевне польські громадяни) з добровільної допоміжної міліції, які були перекладачами, а окрім того були навчені у Кракові для шпигунської служби, у зв’язку з чим носили фальшиві прізвища». Формально незрозуміло, чи прокурор має на увазі етнічних українців, що отримали статус фольксдойча, чи етнічних німців, що походили з України. Незрозуміло, чому вони не стали шпигунами. Справа в тому, що Белов зображує страту професорів у традиційному німецькому світлі, як спонтанну помсту за радянські репресії щодо українців, у яких нібито брала участь польська інтелігенція Львова. У цьому контексті українці, які з помсти розстрілюють поляків, надають версії певної логічності. Можливо, з цієї ж причини у висновку з’являються не існуючі в Кракові «міліціонери».

Порівняймо лист та висновок Белова зі свідченням есесівця Макса Драхайма, наведеним у книжці Шенка: «В особі Драхайма [гамбурзька] прокуратура мала ключову постать. На допиті у травні 1965 Драхайм згадав, що екзекуційний загін складався з 6-8 солдатів і командира в чині унтерштурмфюрера СС. Якщо йдеться про осіб, які стріляли, то це були фольксдойчі з ГГ, котрі носили мундири СС, і в принципі виконували роль перекладачів». Жоден свідок з «Лемберґу» про українців-перекладачів не згадує. Існують також спогади польських очевидців, які зі своїх квартир бачили розстріл. У жодному з них форма поліцая чи цивільний одяг тих хто розстрілював не фігурує.

Найправдоподібніше, сталося так. Щоб відвести підозру від друзів-рейхсдойчів і від самого себе, Драхайм назвав фольксдойчів, та ще й з ГГ, признавши, що вони носили мундири СС. Драхайм намагався викликати враження, що розстрілювали не есесівці чи не зовсім есесівці. Маємо справу не зі стороннім свідком, а з підозрюваним. У свідченні Драхайма Белов, пишучи звіт, замінив фольксдойчів на українських фольксдойчів, а в листі взагалі на українців і додав Hilfspolizisten. Міг би написати ukrainische Hilfspolizisten. Але пише Hilfspolizisten, die als Ukrainer, підкреслюючи національність. У висновку Белов згадує фальшиві прізвища, можливо передбачаючи питання: «чому в списках бійців «Лемберґу» не видно українських прізвищ»? Далі, у листі Белов замінив Драхаймову «форму СС» на «німецьку форму». Бо форму СС на фольксдойчах можна зрозуміти; але на українських поліцаях вона виглядає дивно. Командо оперувало 2 місяці. Неможливо, щоб особам з допоміжної поліції видавали мундири СС. При цьому командир лишається есесівцем. Якщо в «Лемберґу» існував загін українських поліцаїв, то повинен мати свого командира. Врешті, Белов викреслює «у принципі». У Драхайма це означало, що розстрілювали звичайні солдати, які при нагоді могли щось перекласти. У Белова поліцаї стали мало не штатними перекладачами. Це робить лист ще безглуздішим. Природно, фольксдойчі з ГГ знали і німецьку, і польську. Сумнівно, щоб українські поліцаї знали німецьку (і польську) настільки добре, щоб бути професійними перекладачами. Окрім того, розстріли не входили в обов’язки професійних перекладачів. Перекладачі, та ще й поліцаї, мали б мати на озброєнні тільки пістолети.

Нагадаємо, Гамбурзька прокуратура розпочала розслідування цієї справи після скарги п. Круковської. Проте виконала його не найкраще. Желенський гостро критикує прокуратуру: «…фон Белов, який в 1966 р. був автором скандальної постанови про припинення справи, що ґрунтувалася на явно фальшивих підставах…». «Висновок слідства … повний разючих замовчувань, пропусків і помилок». Невдовзі після написання висновку Белов, замішаний у якусь аферу, покінчив самогубством. Желенський вказує також на вину польської прокуратури, яка на запити Гамбурзької прокуратури щодо арешту чи допиту члена «Лемберґу» (звернення польської прокуратури могло бути для цього підставою) незмінно відповідала, що справа закрита; винні Оберлендер з «Нахтіґалем». Ґрунтовну критику Гамбурзької прокуратури містить також цитована книжка Шенка. Прокуратура розглядала справу професорів до 1994 р. У подальших висновках про участь українців у розстрілі не згадується.

Отже, теза розстрілу професорів українськими перекладачами-поліцаями становить комбінацію кількох обманів. Драхайм задекларував, що розстріл виконали фольксдойчі-есесівці з ГГ. Прокуратура перетворила їх спочатку (у звіті) на фольксдойчів-українців, а потім (у листі) на українців-поліцаїв. Далі, Альберт, і мабуть інші дослідники, вилучили з листа застереження, що це – заява свідка, перетворивши на висновок прокуратури. І врешті деякі пізніші автори приписали «поліцаїв» до ОУН.

Анатолій Плічко. Фото Тетяни Козирєвої

Рубрика:

Історія і Я

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.