Така комуністична московія…

лютого 6, 2017Історія, Культура
Світлина від Ludmila  Kartacheva.
Ludmila Kartacheva

В лагере зэки кухонным ножом вырезали для нее на нарах фортепианную клавиатуру. И она по ночам играла на этом безмолвном инструменте Баха, Бетховена, Шопена. Женщины из барака уверяли потом, что слышали эту беззвучную музыку, просто следя за ее искореженными работой на лесоповале пальцами и лицом.
Дочь француза и испанки — преподавателей Парижского университета Сорбонна, Вера Лотар училась в Париже у Альфреда Корто, затем в Венской академии музыки. В 12 лет дебютировала с оркестром под руководством великого Артуро Тосканини.
Будучи уже известной пианисткой, дававшей сольные концерты во многих странах мира, вышла замуж за советского инженера Владимира Шевченко и в 1938 году приехала с ним в СССР.. Вскоре Владимир Шевченко был арестован. Вера кинулась в НКВД и стала кричать, путая русские слова и французские, что муж ее — замечательный честный человек, патриот, а если они этого не понимают, то они — дураки, идиоты, фашисты и берите тогда и меня… Они и взяли. И будет Вера Лотар-Шевченко тринадцать лет валить лес. Узнает о смерти мужа в лагере и двух детей в блокадном Ленинграде.
Освободилась в Нижнем Тагиле. И прямо с вокзала в драной лагерной телогрейке из последних сил бежала поздним вечером в музыкальную школу, дико стучала в двери, умоляя о «разрешении подойти к роялю»… чтобы «играть концерт»…
Ей разрешили. У закрытой двери, не смея зайти, рыдали навзрыд педагоги. Было же понятно, откуда она прибежала в драной телогрейке. Играла почти всю ночь. И заснула за инструментом. Потом, смеясь, рассказывала: «А проснулась я уже преподавателем той школы». Последние шестнадцать лет своей жизни Вера Лотар-Шевченко жила в Академгородке под Новосибирском.
Она не просто восстановится после лагеря как музыкант, но и начнет активную гастрольную деятельность. На ее концерты билеты в первый ряд не продавали. Места здесь предназначались для тех, с кем разделила она страшные лагерные годы. Пришел — значит, жив.
Пальцы у Веры Августовны до конца жизни были красные, корявые, узловатые, гнутые, изуродованные артритом. И еще — неправильно сросшиеся после того, как их на допросах переломал («не спеша, смакуя каждый удар, рукоятью пистолета») старший следователь, капитан Алтухов. Фамилию эту она помнила потом всю жизнь и никогда его не простила…
На её могиле выбита её собственная фраза: «Жизнь, в которой есть Бах, благословенна.»

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

лютого 4, 2017Духовність, Політика

Сергій Дацюк Філософ

03 лютого 2017, 10:48

 Коли війна триває довго, про неї хочеться забути. Очевидно це психічна здатність людської свідомості – влаштовувати собі перепочинки від постійної напруги.

На війні бувають перепочинки, але навіть під час перепочинку не варто забувати про війну зовсім.

Неоголошена Росією, невизнана Україною, не перетворена в національно-визвольний рух українською громадою війна Росії проти України триває.

Тепер, вже майже через три роки після початку цієї війни, можна сказати, що війна не стала війною за правовою ідентифікацією, війна не стала війною для всіх, війна не породила уявлення про перемогу.

Що таке перемога України над Росією?

Я задам просте запитання – чи маємо ми однозначну відповідь: як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом?

Під час Другої Світової війни таке уявлення складалося з трьох частин: 1) Як буде поділено світ між США і Великобританією, з одного боку, та СРСР, з іншого боку; 2) Як буде виглядати перемога для народів світу (захоплення Берліну, знищення військового потенціалу Німеччини, поділ Німеччини); 3) Як буде виглядати поразка для народу Німеччини (покарання націонал-соціалістичного режиму в Німеччині, денацифікація, відбудова Німеччини).

Отже знову повторюю запитання – як буде виглядати перемога України, Європи та США над агресивним російським режимом?

Набагато легше майбуть відповісти на питання “як буде виглядати перемога Росії” – над Європою (розкол), над США (ізоляція), над Україною (дезорганізація влади, хаотизація економіки, геополітичний розкол території).

Отже ні у України, ні у Європи, ні у США досі немає уявлення “як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом”.

Захоплення Москви? Знищення військового потенціалу Росії, включаючи ядерний? Дефашизація (деагресування) росіян? Покарання путінського режиму? Розкол Росії? Інтеграція так званих ДНР-ЛНР до складу України? Повернення Україною Криму?

Зверніть увагу – мене цікавлять не особисті думки чи навіть експертні оцінки. Такі оцінки я і сам можу дати. Мене цікавлять відповідні міжнародні домовленості, відповідні сценарії перемоги і системні кроки після перемоги. Де це все?

Поки нічого цього немає – перемога над Росією неможлива. Тобто неможливо перемогти ворога, допоки ми ніяк не уявляємо собі перемогу над ним.

Навіть коли ми в Україні пробуємо домовитися про “картинку перемоги” над Росією, нас чекає невдача.

Що відбувається на російсько-українській війні зараз?

1) Україна на світовій арені поступово опиняється наодинці з ворогом – російським правлячим режимом; 2) Україні не вдалося досягнути впровадження єдиного принципу війни, що веде до виграшу – “все для фронту, все для перемоги”; 3) українська громада не має солідарності зі своїм правлячим класом у цій війні.

Ми ж навіть не можемо сказати, наскільки виграє Росія у цій війні.

Для того, щоб це сказати, потрібно точно знати плани російського режиму у цій війні.

Хто сказав, що єдиним планом російського режиму був Крим та Новоросія у складі Росії? Тобто хто сказав, що реалізація анексії Криму це частковий виграш, а відсутність реалізації анексії Новоросії це часткова поразка?

Вочевидь у Росії був і план “Б”, тобто план на той випадок, коли анексія Новоросії не відбудеться.

Мені здається, що саме цей план Росією зараз реалізується: 1) хаотизація української економіки; 2) знищення українського середнього класу; 3) збереження олігархічного домінування в українській економіці і відповідно залежності олігархів від Росії; 4) контрабанда (нелегальна торгівля під дахом української влади) України з Кримом та так званими ДНР-ЛНР; 5) продовження легальних торгових відносин України з Росією та так званими ДНР-ЛНР; 6) легалізація ДНР-ЛНР як територій не в складі Росії, але ефективно контрольованих нею.

Злочинна бездіяльність Президента та Парламенту не дозволяє нам не те що перемагати, але навіть і мати уявлення про перемогу.

Ще раз повторюю. Конкретні плани руху до перемоги можуть бути державною та військовою таємницею. Але “картинка перемоги” України над Росією мала вже давно бути сформульована українською владою. Експерти це робили не раз. Але влада цього не робила жодного разу.

Остання ініціатива Президента – референдум щодо НАТО – не те щоб зовсім дурниця, просто це окозамилювання. Його результати нічого не вирішують і ні на що не впливають. Саме тому Президент цю ініціативу і пропонує.

Все для фронту, все для перемоги

Якщо ми не маємо уявлення про перемогу, то ми не можемо реалізувати принцип надзусиль щодо перемоги – “все для фронту, все для перемоги”.

Два класичні приклади.

Блокада Криму, спробу якої зробила українська громада, це була зрада чи шлях до перемоги? Як відповісти на це питання, якщо ми воюємо і торгуємо водночас?

Блокада так званих ДНР-ЛНР, спробу якої зараз робить українська громада, це зрада чи шлях до перемоги? Знову ми не можемо відповісти на це питання, бо ми водночас воюємо з так званими ДНР-ЛНР і торгуємо з ними.

Принцип “все для фронту, все для перемоги” може діяти лише тотально. Будь-які винятки знищують цей принцип і роблять перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім власного бізнесу – такий підхід олігархів робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім контрабанди з Кримом та з так званими ДНР-ЛНР – такий підхід нинішньої влади робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім мовної ідентичності – такий підхід деяких мовних фетишистів робить в плані ідентифікації перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім переліку радянських свят, в які ми звикли відпочивати – такий підхід немолодих людей робить символічну перемогу неможливою.

Цей перелік можна продовжити. Коли ми щось виключаємо з принципу “все для фронту, все для перемоги”, принцип не працює, і перемога стає недосяжною.

Війна це не покер, і на війні як на війні.

Після перемоги над Росією мовний закон знову можна буде зробити толерантним до російської мови.

Після перемоги над Росією можна буде повернути назад деякі радянські свята.

Зрозумійте мене правильно.

Я теж проти тотальної українізації, я теж проти відміни вихідних на радянські свята.

Але я постійно пам’ятаю, що я на війні.

І якщо для перемоги над Росією потрібно буде бути бандерівцем, я буду першим бандерівцем.

Бо для мене принцип “все для фронту, все для перемоги” є тотальним.

Українці мають знати і уявляти “картинку перемоги” і мають діяти щодо цієї картинки тотально – всіма силами і всіма ресурсами.

Тільки так можливо перемогти у війні з Росією.

Василь Симоненко

січня 28, 2017Духовність

Він прожив всього 28 років...

Сьогодні виповнилося б 82 роки лицарю української сучасної поезії, талановитому журналісту та поету Василю Симоненку.

Він прожив – як живе справжній талант на нашій недовершеній землі – всього 28 років…

Він був і ліриком, і патріотом, і просто порядною талановитою людиною, “гнилим інтелігентом” – що, звісно, само по собі становило загрозу радянському табору…

Він доклав багато зусиль, щоб злочини сталінського режиму стали відомі світу – і йому це не пробачили. Через побутову пригоду він був жорстоко катований міліціянтами, в наслідок чого отримав невиліковні травми нирок – та у зовсім молодому віці просто згорів.

Навіть подробиці його смерті стали радянським табу, не кажучи вже про те, що його прекрасна поезія у переважній більшості побачила світ вже після його відходу у кращій світ.

Згадаємо цю чисту, талановиту людину – згадаємо й ті жахливі часи, коли світле й чесне слово вважалося загрозою існуючому людожерському ладу.

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
16.XI.1962

Олександр Олесь: чому ніхто не захистив великого поета

січня 4, 2017Загальне
04 січня 2017, 14:45

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

 

«Тут (у Празі – ред.), далеко від України, довелось мені побачити славного поета, вірші котрого гриміли колись по всій Україні… Я, дякуючи долі, що вможливила мені таку нагоду, почав уважно розглядати відомого мені з книжок поета. Тоді я вперше побачив Олеся як людину і був гордий з того» – так згадував про свою першу зустріч з Олександром Олесем на початку 1940 року відомий чеський і словацький україніст Микола Неврлий.

Неврлий належав до кола тих українців у міжвоєнній Чехословаччині, які мали щасливу нагоду розмовляти, а головне – слухати і чути поета Олександра Олеся. Якось під час однієї із зустрічей Олесь попросив Миколу Неврлого розповідати про Україну. Олесь на еміграції від 1919 року, Неврлий востаннє був в Україні на початку 1930-х, його спогади були набагато живіші, говорив про пережите і почуте з хвилюванням і гордістю. Олесь уважно слухав, згадував Микола Неврлий, та якоїсь миті не зміг стримати почуттів, з очей поета покотились сльози.

Мабуть не було миті, щоб Олесь думками не линув додому:

Живу і дихаю, і гину,

І думи рвуться, як пташки,

Туди, туди, на Україну,

Яку я кинув на віку…

Це рядки, які народились на еміграції в Празі в 1929 році. Чеська еміграція була тяжкою, незатишною, сповненою поневірянь і болю. Спочатку, від 1923 року жив у селі Слоупи поблизу Праги, потім у містеску Черношіце, потім у Ржевницях, де кілька разів змушений був міняти адресу. І в Празі, куди дістався в 1934 році, також не відразу знайшов постійне місце для життя. Мандри з ним стійко переносила родина – дружина Віра Кандиба і син поет Олег Ольжич. Але попри все творив, зустрічався з друзями, намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині.

У 1938 році українці відзначили в Празі 60-літній ювілей Олеся. Поет, як згадували учасники вечора, ніяковів і всім сердечно дякував. Здавалось, що Олесь немов би помолодшав.

Ніхто тоді не знав, що найбільше життєве випробування Олесеві принесе війна. До бою проти нацизму у лавах членів ОУН встав син Олег Ольжич. Разом з Оленою Телігою виїхав із Праги, щоб уже ніколи до неї не повернутись. Олег Ольжич загинув від тортур у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року. Для Олександра Олеся це був удар, який не подолав. Поет Олександр Олесь пережив свого сина на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, лиш 9 днів. Олесь помер 22 липня 1944 року.

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Ховали великого поета у Празі українці, білоруси, росіяни, чехи – кілька сотень емігрантів прийшли на Ольшанський цвинтар, щоб попрощатись з Олесем. Ольшанський цвинтар вибрали не випадково, тут неподалік православної церкви Успіня Богородиці знайшли останній спочинок багато відомих українців: поет і перекладач, голова дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний та його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна, письменник і драматург Спиридон Черкасенко, диригент і перший адміністратор Української республіканської капели Олекса Приходько. Ольшани у Празі – це такий український некрополь, святиня, якою мала б опікуватись Українська держава. Так, як це робить на Ольшанах її північний сусід.

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Щороку на цвинтарях у Чехії зникають українські поховання

Та ситуація склалась інакше: щороку на цвинтарях у Празі та інших міста Чехії зникають українські поховання. Вже немає могили поета Юрія Дарагана (перекопана, зникла назавжди), а 15 вересня 2008 року з Ольшанського цвинтаря викрали поховання відомого українського вченого, професора Українського вільного університету Федора Щербини. Його домовину закривала таблиця з написом українською мовою: «Вщерть добром налите серце ввік не прохолоне. Т. Шевченко», а також напис по-чеськи: «Кубанський козак, професор Федір Андрійович Щербина. 25.2.1849 – 28.10.1936. Науковий статистик та історик». Таблиця зникла, а останки шанованого українського кубанця без відома української громади перевезли в Росію.

Зникли, тому що не мали опікунів – державних чи приватних (тобто не було сплачено за місце на цвинтарі у відповідності до чинного чеського законодавства) поховання відомої письменниці Наталени Королеви та митця і письменника Василя Короліва-Старого на міському цвинтарі міста Мєлнік. Ця сама причина – відсутність опіки – призвела до знищення пам’ятника українцям – жертвам Першої світової війни в місті Пардубіце, а був це один із трьох відомих монументів Оксани Лятуринської на чеських землях. В дуже занедбаному стані перебуває один із найбільших українських військових меморіалів у Чехії – пам’ятник на військовому цвинтарі в місті Ліберці, який створив Михайло Бринський.

Як бачимо, не щастить і празьким Ольшанам. Без опіки могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – Мікі Тобілевича, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитора Бориса Левитського.

Так склалось історично, що міжвоєнна Чехословаччина стала другим домом для кількох тисяч українців, для сотень із них – останнім пристанищем. Перепоховати усіх на батьківщині не можна, та й не потрібно.

Потрібно провести роботу, яка не вимагає великих фінансових затрат: переписати і провести фотофіксацію українських поховань у Чехії. На цій основі підготувати перелік поховань, які вимагають державної опіки. В цій роботі допомогу може надати українська громада в Чехії – сьогодні одна з найбільших у Європі.

Відтак ситуація, яка склалась навколо термінового перепоховання Олександра Олеся, лиш сумний, навіть трагічний фінал бездумного і бездушного ставлення України до своєї історії. У держави вчасно не знайшлось у перерахунку 770 доларів, щоб зберегти могилу ще на 10 років. Ухвалене рішення про термінове перепоховання ставить під сумнів виконання однієї з головних функцій держави – збереження своєї історії та її героїв. Нині останки великого поета в «камері зберігання» на кладовищі. Про долю останків дружини поета Віри Кандиби, яка була похована там само, повідомлення відсутні. Про долю нагробного пам’ятника, створеного за проектом українського архітектора Артемія Корнійчука, також повідомлень немає.

Олександр Олесь до останнього подиху вірив в Україну, у «свою правду і свою державу», на службу їй поклав усе своє життя. Взамін просив мало: «принесіть, як не надію, то крихту рідної землі». Не збулось.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Учите историю неуки! Как Бандера спас жителей востока Украины…

січня 2, 2017Загальне

BBCcCNN 08:57 21.09.2016р. 3.5K 5 9.1K переглядів

3.5Kпостів

3.5K 15 0 0 0

Предлагаю вашему вниманию реальную историю реального человека про реальных героичных людей…

Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка…

Мои родители оказались во Львове, потому, что в 1946-47 годах моя тетя (папина старшая сестра) и дедушка с бабушкой (мамины родители) бежали с Полтавщины и Проскурова на Западную Украину, спасаясь от очередного голодомора. Попадая на Западную Украину в конце сороковых нищие и голодные схидняки превращались из анархокулацких ничтожеств в представителей новой советской власти и волей-неволей вступали в конфронтацию с местным населением, которые возненавидели новую власть всеми фибрами души.

 

На Западную Украину советскую власть принесли схидняки. И по началу западенцев страшно умиляла украинская речь Тимошенко и Хрущева… Но вскоре они поняли, что украинский нужен коммунистам для того, чтобы говорить «Слава КПРС». Другие вариации исключались. Дело в том, что коммунисты отнеслись к западным украинцам точно также, как они привыкли относится к восточным — как к животным — и стали тех по привычке загонять в колхозы. Началась гражданская война. Большинство схидняков было уверено, что Бандера, это не фамилия, а презрительное название буржуазных-националистических бандитов. Ну есть обычнее уголовные бандиты, а есть бандеры, или бендеровцы — это бандиты с националистическим уклоном. Если бандиты убивают и грабят ради денег, то бендеры убивают невинных украинских учителей, врачей и солдат с Восточной Украины, которые приехали поднимать Западную Украину. На самом деле, после 1933-го года для многих из них было предпочтительнее рискнуть получить бандеровскую пулю, чем пухнуть от голода на Большой Украине.

Недавно на встрече родственников я попросил мою тетю Надю рассказать, как она оказалась на Западной Украине в декабре 1946-го. Ей было 18 лет. Когда начался голод, она вышла из комнатки в сельском общежитии, где остались папа с мамой, трое младших сестер и брат, и пошла на железнодорожную станцию в Сахновщину. Села в поезд и поехала в никуда. В поезде она познакомилась с женщиной из Западной Украины, поделилась с ней остатками еды… В селе под Львовом она стучала в дома и просилась переночевать. Ее приютили в семье зоотехника. Взяли просто с улицы, обогрели, накормили, одели. Она так замерла, что, прижавшись к печи, прожгла все три юбки, что были одеты на ней. Потом она долго еще ходила в них, перекручивая таким образом, чтобы дыры оказывались в разных местах. Там шла война, но тетя Надя не особенно вникала в перипетии этой войны. Она спасалась от голода. Были наши и были бандеровцы. Бандеровцы в ее ушах звучало как бандиты. За что они убивали коммунистов и представителей советской власти, Наденька не понимала. Но она видела, как бандеровцы сожгли сына председателя местного колхоза, привязав к колхозному амбару. Она вспоминает, как председатель потом пришел в клуб с автоматом и начал стрелять в потолок. Вроде, как сошел с ума…

Надя вспоминает как бандеровцы нападали на кавалеристов, которые квартировались в их селе и защищали их. Тетю Надю бандеровцы не трогали. Она изнывала от переживаний по родителям, сестрам и брату, которые остались в голодном совхозе 20-летия Октября, и от которых вот уже несколько месяцев не было никакой весточки. В 1933 умер ее младший братик, шестилетний общий любимчик Витя, и маленькая сестренка, которую не успели и назвать. О них никогда не вспоминали в семье. Никто не знает, где их могилы…

Кто-то мне сказал, что в 1946-м году не было продотрядов, никто не ходил, не отбирал хлеб, но голод был. Вот, мол, просто голод, никакого злого умысла…
И я подумал, а почему бы нам не создать для коммунистов специальные экономические зоны, собрать их в коммуны и ввести те законы и налоги, которые существовали при их вожделенной коммунистической власти. Коммунисты же достигли больших успехов в экономике. Но вот, например, берем коммуниста и говорим ему. Сдать государству ведро молока в день. Коммунист, естественно, спросит нас: а где я возьму это ведро молока? У меня же нет коровы! А мы ему: ах ты ж гад! Саботажник! Пятилетний план срываешь?
И мы берем этого коммуниста и прикладом карабина бьем его по подбородку. Ну челюсть, конечно, ломаем… жалко, но просто очень уж сильно обнаглели эти комуняки. Нет, чтобы подумать, пошевелить мозгами, достать где-нибудь коровку, сдать молочко государству… Так нет, сразу: где я вам возьму!

А одного-другого расстрелять, так, глядишь, зашевелились… И молочко появилось…
Что сказать… коммунисты — это еще те гении от экономики…
Но кому сейчас нужно доказывать, что голод 1946-го был четко и планомерно организован умелыми действиями коммунистических лидеров?

Но я хотел сказать не об этом… То, что моя тетя Надя пережила голод 1933-го, — это была вовсе не заслуга Коммунистической партии Советского Союза. И вовсе никто не внес Наденьку в список спасенных от голода. Отнюдь. Нашу Наденьку никто и не собирался вычеркивать из списка обреченных, как и ее младших братика и сестричку. Она помнит, как долго еще у печки в хате оставались ямы, которые копали продотрядовцы в поисках спрятанного хлеба. Но она помнит также, что среди них были и родственники…

Я сижу, пишу, и тут заходит Надя, моя жена:
— Надя, представь, к нам домой приходят и забирают всю еду. Мы просим: оставьте, у нас маленькие дети… Через неделю опять приходят и забирают все, что есть в хате. Дети голодные, кормить нечем, ну и мы садимся с тобой и начинаем думать, кого первого съесть — младшего или старшенькую…
— Перестань! Прекрати! Я не могу этого слушать! Ну что ты смакуешь этот свой Голодомор? Ты же ничего не делаешь, ничего не делаешь по дому… Я же прошу тебя уже сколько времени, купи, пожалуйста, столик в столовую. Я не могу уже смотреть на этот старый стол. Мне стыдно, когда к нам люди приходят, а ты только про Голодомор, только про Бандеру…

Я понимаю, что слышать это неприятно, но…
Знаете, евреи носили когда-то коробочки на лбу. Прямо на лбу! Веревка обвязана вокруг головы и к ней привязана коробочка. Кстати, носить эти коробочки — это Божья заповедь из Торы. В коробочках нужно было носить записи всех чудес, которые Бог совершил для Израиля, начиная с чудесного исхода из Египетского рабства… Бог говорит, что нам нужны коробочки на лбу! Слишком короткая память у нас.

Все это нужно было записать и — в коробочку на лоб. Утром встал, открыл коробочку, почитал, прикрепил ко лбу и — на работу.
И право голоса предоставить только тем, у кого есть коробочки на лбу.
Ну ладно, мы думаем, что нам больше никогда не придется решать вопрос: кого из детей сварить первым. Но они тоже думали, что такое невозможно. Они благоденствовали и если бы кто-то предложил им встать на колени и раскаяться… Ваше сердце, украинцы, вознеслось. Вместо того, чтобы встать на колени перед Богом, вы напрягли свои шеи. Так вот, друзья мои, вам тоже кажется, что вы больше не будете кушать собственных детей? А вы попробуйте, проголосуйте еще раз за коммунистов.

«Кого съесть первым?» — такой вопрос стоял перед нашими дедушками и бабушками, тетями и дядями. Первыми ели самых маленьких. Поэтому на вопрос, а кто же спас обреченную Украину, после Бога, я бы назвал еще и их — детей.
Дети спасли Украину. Украина съела своих маленьких детей и выжила…

Бог, дети… Но есть еще одна личность, которая сыграла непосредственную роль в том, чтобы вычеркнуть мою тетю Надю и еще небольшой остаток украинцев из списка жертв ассирийскому коммунистическому идолу — вождю всех времен и народов.
Этого человека зовут Бандера. Степан Бандера. Стэфко — юный студент Львовской политехники. Нам, схиднякам, трудно понять, при чем тут Бандера, злейший враг человечества, фашист, изувер, убийца и т.д. — при чем тут он и «естественное» окончание голода 1933 года? Какое отношение Бандера имеет к моей тете, бабушке, дедушке. Где Бандера, а где мы, схидняки…

И вот моя бабушка прячет зерно в выгребной яме, ставит над ней туалет типа сортир, и вся время ходит туда и маскирует тайник, который впоследствии помог спастись 66% семьи. Бандера в это время сдавал экзамены и зачеты, но его очень волновало то, что рассказывали беженцы с Большой Украины. А говорили они в один голос, что детей уже съели по всей Украине…

Бандера понял, что коммунисты, не отягощенные никакими моральными ограничениями, решили избавить Украину от украинцев вот таким изощренно-изуверским способом. Нормальный человек просто не может поверить, что гомо сапиенс способен на такое преступление. Это даже как-то не вписывается в рамки общепринятых преступлений…
Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка. Он даже вряд ли почувствует угрызения совести…
Но вернемся к Бандере: он вместе со своим другом придумали, как спасти Украину. Дело в том, что информация о Голодоморе поступала в Европу, и мир знал об этом, но Советский Союз экспортировал миллионы пудов дешевого зерна, и люди говорили: что вы хотите сказать, что у них в стране голод, а они экспортируют зерно? Это чушь… Это уже слишком! Заткнитесь! Или вы хотите сказать, что коммунисты нелюди, что они специально организовали голод? Ради Бога — заткнитесь…

Но Бандера уже знал: да, это нелюди. У них нет ничего человеческого… Хотя нет, они были людьми. Но людьми без Бога. И он решил посвятить свою жизнь уничтожению коммунизма и освобождению Украины от коммунистического рабства…
Вы хотите знать, как Бандера спас нас, схидняков? Я расскажу вам его историю. Жизнь и смерть Бандеры были посвящены нам, тупым жирным схиднякам, которые, я думаю, на самом деле не заслужили этой жертвы. Наоборот, мы заслужили быть истребленными коммунистами до конца. Да, это именно то, что мы заслужили — смерть от голода! Мы заслужили того, чтобы съесть на завтрак собственных детей. Потому что у нас даже не хватило мозгов стать на колени и сказать этому студенту, который не знал нас, но любил больше, чем свою жизнь. Любил нас, хотя мы недостойны его любви. И когда он осенью 1933-го обратился к львовским студентам, с вопросом: кто хочет отдать свою жизнь, чтобы спасти Большую Украину от коммунистического террора… То есть спасти нас, ничтожных, поедающих младенцев… Я был в шоке, когда прочитал историю о том, как около семидесяти львовских студентов готовы были умереть, чтобы спасти маленькую Надечку и Лидочку, пухнущих с голоду…
Вы, хохлы, спросите меня: а что же этот Бандера сделал, как он нас спас?

А вот давайте сейчас перенесемся в кабинет Сталина и послушаем следующий диалог:

— Иосиф Виссарионович, буржуазные националисты во Львове застрелили нашего консула… Там сейчас идет суд, дело в том, что убийца сдался польским властям, заявив, что мотивом его убийство было отрицание советским представителем Голодомора в Украине. И они вот уже десятый день они на этом суде слушают показания свидетелей о Голодоморе. Там все мировые телеграфные агентства. Весь мир подняли на уши. В Америке началась антикоммунистическая истерия, прямо охота на ведьм какая-то… Американский сенат потребовал заблокировать наши заказы в доках Филадельфии, а мы им уже такие деньги заплатили… Очень серьезный риск потерять все… Сенат потребовал впустит в страну комиссию, которая посетит Украину и убедится, как обстоят дела…

Сталин слушал молча. Когда докладчик закончил, он спросил:

— Кто это все сделал?

— Есть там один националист — Бандера…

— Бандера — это твой враг номер один, Никита Сергеевич. Запомни это имя — он заберет у тебя Украину. Я узнаю себя в молодости… Молодец, вот как нужно работать. Учитесь, большевики.

— Но что делать, товарищ Сталин…

— Я не знаю, что делать… Оставьте хохлов уже в покое… кто выжил, тот пусть и живет. Нация, у которой есть такой вождь, имеет право на существование… Запомни Никита, его подвиг будут помнить все украинцы, а нас с тобой осудят. Но если ты хочешь править Украиной, пусть Восток ненавидит Запад, а Запад — Восток. Пусть хохлы никогда не узнают, кто подарил им жизнь, но сделай так, чтобы этим красивым именем «Бандера» восточные хохлы пугали своих детей. Пусть Бандера, будет главным врагом Восточной Украины. Он хотел переиграть меня! Но я думаю, что хохлы еще не достойны такого лидера, и они сами же его и распнут…

Також читайте:

В 1959 году Степана Бандеру убил украинец, суперагент КГБ, посланный Хрущевым, Хрущев собирал нас, схиднякив, выживших после Голодомора, создавал из нас отряды НКВД и отправлял на Западную Украину, воевать с бандеровцами. Мы пришли и стали прививать им свой страх перед коммунистической вездесущей Москвой. Но они отказались бояться. Они взялись за оружие.
Они не понимали, что мы заслужили те голодоморы, от которых нас спасли львовские студенты. Пишет Мирослав ОЛЕШКО, журналист

 

Степан Бандера вигнав з камери генерала Власова. Той пропонував разом боротися з кремлем за кошти Берліна…

січня 2, 2017Духовність, Історія

Багато покликаних – мало вибраних. Особливі постаті мають щось містичне, знане самому Творцеві. Чи Степан Бандера з них? Так. Першого дня (1)  першого місяця (січень) року народився. Зокрема, 1909-го; в селі Старий Угринів, повіт Калуш, намісництво Галицьке, імперія Австро-Угорська. Першість (щодо змагання, боротьби чи в цьому родові) вказує прізвище – Бандера (в перекладі: хоругва, знамено)…

Батько — Андрій Бандера, отець-парох місцевої Української греко-католицької церкви, УГКЦ. Мати — Мирослава з роду Ґлодзинських (донька Староугринівського священнослужителя). У родинному гніздів’ї Степан Бандера, за  допомогою освічених рідних і додаткової родинно-спадкової книгозбірні, опановував початкову освіту.

1921 року від сухот померла мати. Страшний удар по отцю Андрію та малих дітях: Степан Бандера – 12-річний, дещо старша сестра Марта, молодші брати та сестри Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Домашня світлиця перестала огріватися материнським теплом. Доводилося передчасно, особливо Степанові, як найстаршому з хлопців, дорослішати, мужніти.

Степан росте розумним, дієвим, сміливим хлопцем.  Загарбницька Друга Річпосполита Польська через своїх поліційних аґентів зуміла скритовбивством (1930 року у Бібрці) крайового команданта Української Військової Організації (УВО) зсередини втрутитися у діяльність націоналістів і призупинити перехід УВО у ширшу Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Двадцятитрирічний Степан Бандера – це зробив. Провідник ОУН Євген Коновалець міг далі втілювати наміри соборної боротьби за волю. У червні 1933 року Степана Бандеру затверджено головою Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО у Східній Галичині,  що означало остаточний перехід УВО в ОУН. Однак ворог  цю таємну звістку сприймав насторожено.

Степан Бандера чітко втілює завдання Проводу ОУН про покарання загарбників за страхітливий Голодомор 1932 року у Східній Україні (розголосна справа бойовика ОУН Миколи Лемика) та лицемірну «пацифікацію-умиротворення» галицьких українців 1930 року (виконання у Варшаві бойовиками ОУН смертного вироку «пацифікатору» Броніславові Пєрацькому, польському головному поліцаю).

Протидія виявилася блискавичною. Невдовзі ключові учасники «пострілів над Віслою» та розпорядник Степан Бандера потрапили в лабети польської поліції. За невидимої допомоги СРСР поляки заволоділи таємним архівом ОУН, який зберігав діяч Проводу ОУН Омелян Сеник у Празі. Пішло (1934–1936 роки) голосне судилище за вбивство міністра. Спочатку варшавський процес, а далі – львівський, і мужня постава, мов криця, українських політичних в’язнів зі Степаном Бандерою. Відбулося розконспірування. Польські  прокуратори доводили, що головний — Бандера. Цим ворог дав підстави українським підсудним звертатися в залі розглядів до Степана Бандери словами «Друже Провідник». Європа побачила незламних українських борців за волю під націоналістичними прапорами Євгена Коновальця. Вирок очікувано суворий: Бандера отримав вищу міру покарання, яку ІІ Річпосполита Польська не осмілилася виконати (як перед тим над діячами ОУН Яковом Пришляком і Павлом Голоядом у Тернополі). Замінили на 25 років за ґратами.

Дарія Гусяк, відома зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) та 25-літній в’язень тоталітарного СРСР, Герой України, згадує, що запам’ятала з розповідей Катрусі Зарицької (учасниці вищеописаної події) про Степана Бандеру як особу з вродженими здібностями до лідерства й авторитетом, попри молодий вік. Тоді лише вироблялася поведінка на людях, бо траплялися казуси, що малого на зріст Степана Бандеру дебелі польські охоронці за непокору їхньому судові могли підняти в повітря та не відпускати, а він розмахував руками-ногами.

Ольга Старух, рідна сестра голови Проводу ОУН Закерзонського краю “Стяга” (Ярослава Старуха), згадувала, що Славцьо говорив їй, коли запитувалося про відомих побратимів: “Бандера – провідник, а Шухевич – друг”.

1 вересня 1939 року, з  початком Другої  світової війни,  польська незалежність розсипалася. Степан Бандера вибрався з-під річпосполитих завалів. Водночас інший ворог, комунізм із диктатором  Сталіним, наступав (вбивством верховного провідника Євгена Коновальця та нищенням знову зсередини ОУН). На варті з’явився Степан Бандера, що протиставив надто  поміркованій тактиці полковника Андрія Мельника революційну стратегію дії.  Молоде покоління борців підтримало першого. Однак старші стали на  бік другого та заговорили про розкол (фронду) чи бунт Бандери, вартого знищення.   Андрій Мельник був палким прихильником співпраці українських націоналістів  з  гітлерівською Німеччиною. Натомість   Степан Бандера спромігся вистояти у двобою з новим ворогом, нацизмом Адольфа Гітлера, й очолити проголошення 30 червня 1941 р. відновлення державності (України), обстояти цей почин у гестапівських застінках, з неволі означити створення власних збройних сил (Українська Повстанська Армія, УПА) – ближній намір Євгена Коновальця. Німецьке ув’язнення в концентраційному таборі Заксенґаузена Степан Бандера вистояв гідно, як далекоглядний політик, виступивши проти створення дивізії «Галичина» та відмежування ОУН (р) від цього (з майбутньою постійною неприязню дивізійників), прогнав зі своєї камери російського генерала Власова, який мав  намір залучити українців до його боротьби з Кремлем на кошти Берліна.

1945 року націонал-соціалізм програв. Переможці спільно у Нюрнберзі  карали переможених. СРСР, не маючи підстав для розправи з Бандерою, хотів покарати УПА за колабораціонізм. Однак союзники, розібравшись, дозволили українським повстанцям бути на процесі в бойових мундирах і відзнаках. Досі ніхто не відповів на запитання, чому Радянський Союз не домагався суду над полковником Андрієм Мельником, Тарасом Боровцем («Бульба») за співпрацю з нацистами?

Степан Бандера на волі (з середини 1940-х) осів у Мюнхені та розгорнув повоєнну боротьбу за волю України у вільному світі. Цим створив неймовірну загрозу для Країни Рад: внутрішню та зовнішню! У відповідь загарбник через “сексотів” запустив розклад ОУН (р) на еміграції зсередини. Ударною ланкою виступили (можливо, завербовані) Лев і Дарія Ребет із доєднанням Зенона Матли. Неочікуваного удару завдав  Микола Лебедь від Закордонного Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Важко, але Степан Бандера втримав єдність.

15 жовтня 1959 року, по Святій Покрові,  Бандеру вбили, як і Коновальця. Методи різні, почерк той самий. Професор Ярослав Дашкевич  питав, зокрема, чому не було помсти за смерть Євгена Коновальця? Усеціло проявилася глибинна сутність християнства в національній боротьбі українців: прощення замість помсти.

Того разу слід Москви  не затерся. У розпал «холодної війни»  США доклалися, щоб висвітлити справжніх убивць Бандери. Боротьба українців продовжилася… Аж до перемоги (1991 року)!

У Києві нещодавно Московський проспект перейменовано  на проспект Степана Бандери. Незворотність гряде, що висловив сам Провідник:

– І настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/190224-stepan-bandera-vyhnav-z-kamery-henerala-vlasova-toi-proponuvav-razom-borotysia-z-kremlem-za-koshty-berlina

 

Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом.

вересня 21, 2016Духовність

У нинішній час, коли хижацькі московсько-імперські інстинкти, збройно вповзаючи в Україну, все більше і більше розпалюються, зупинити ворога – це громадянський, національний обов’язок нас усіх. І нехай не здається нам, що війна далеко від нас – війна в нас, в Україні і перемога залежить від кожного з нас.
Тож, зібравшись на іваньківській землі, скріпимо свій національний дух молитвою до Бога  за перемогу, за здоров’я наших воїнів. До такої молитви просить нас та закликає страдницька і героїчна іваньківська земля.

Нвимовна трагедія і чин високого героїзму водночас зійшлися на цьому невеличкому клаптикові іваньківської землі.

Тоді, в кінці літа, 28 серпня 1944-го, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну замлю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан, а наступного дня наш один повстанський курінь героїчно і успішно протистояв біля уже спаленого села десятитисячній навалі московського загарбника, виказуючи тим свою військову вправність, незборимість, силу і рішучість в подоланні ворога, в здобутті незалежності Рідному Краю. Цих дві одночасні події в нашій історії є тим карбом, який має закарбовувати в пам’яті наших поколінь те, що чинив, може чинити і чинить з українським народом московський загарбник і те, як мужньо і сміло ми здатні йму протистояти.
Саме цю сторінку героїчної повстанської боротьби і хоронить для нас іваньківська земля. Тут, від початків створення УПА, завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович.
І от, саме в цю пору, 29серпня 1944 р., відбувся біля Іваньків один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10000 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. На той час повстанські загони, (у кількості одного куреня), відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених.
Вдумаймося: десять тисяч ворога і наш – один курінь!
Роздумуючи над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили багатьма машинами) і такої малої зі сторони нашої, повстанської, мимоволі знаходиш собі відповідь. Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.
А повстанців оберігала рідна земля, велетенський бойовий дух і переконаність у своїй правді. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє царство небесне» (євангелія від Матея, роз 5, ст. 10)
І от прийшов час – перед нинішніми поколіннями розкрилась та велика історична Правда.
І як не намагається російсько-імперська ідеологія (як і раніше комуно-московська) всіма засобами стерти зі свідомості українців національну пам’ять: фальсифікувати історію, зневажити українських національних героїв – нічого вдіяти не може  ім’я Степана Бандери прийшло нині і на київські площі.
А ім’я ПОВСТАНЕЦЬ набуло загальноукраїнського масштабу і все більше і більше викликає в молодих поколінь гордість за своїх батьків, дідів і прадідів, за їхні героїчні подвиги в ім’я самостійності України і асоціюється воно уже з нинішніми, новітніми героями.
Бо знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни, виступивши мирним фронтом проти диктаторського режиму на історично доленосному «Майдані» і, прямо з «Майдану», рушили військовим формуванням «АТО» на схід України, у смертоносний бій з вічним московським загарбником, захищаючи рідну землю.
І знову – святі могили покривають українську землю від сходу до заходу, і лежать у них СВЯТІ ГЕРОЇ, утверджуючи жертовність і непереможність українського народу, тверду непохитність у відстоюванні своєї свободи і незалежності. Вони – сучасні герої – це продовжувачі цього визвольного процесу, започаткованого в минулому столітті Січовими стрільцями і армією УПА. І борються вони з тим же ворогом – одвічним московським загарбником.
Приклякши перед братською могилою воїнів УПА на іаньківській землі, ми водночас схиляємо голови і перед «Небесною сотнею», воїнами зі східного фронту «АТО», віддаючи їм честь, увіковічнюючи їх безсмертям, за велич їхнього Духа, героїзм і вагу подвигів, бо нинішні покоління уже не словесно, а реально, фізично відчувають смертоносний подих московського агресора.
П’єдестал українських героїв, окроплений кров’ю повстанців УПА, «Небесної Сотні», воїнів «АТО»  величний і безсмертний! Вклонімося їм, приклякши біля іваньківської повстанської могили – вони гарант незалежної держави України.
Слава Україні! Героям слава!.
Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, здоров’я для нинішніх рідних воїнів.
Зберемося, як і кожного року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику доленосну місію для захисту свого Краю.
Степан Івасейко

В неділю 2 жовтня 2016 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.
В програмі:
Свята літургія і панахида за полеглих героїв біля братської могили.
2 Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.
Запрошуються священики, різні творчі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві  всі, кого болить серце за долю України.
Також тут відбудеться презентація книжки «Мелодії отчого краю», збірника Українських народних пісень з нотами, і ще можна буде придбати книжку «З вогню і крові»  це нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко.

Схематична карта доріг, що ведуть до Іваньків

Почему теперь мы ненавидим русских

серпня 21, 2016Українці і світ

“Почему теперь мы ненавидим русских”

, – пост украинки взорвал Сеть

Червень 12, 2016 admin АТО, Війна, Росіяни, Україна

“За жен, на коленях вымаливающих жизни своим любимым.

Что только не прилетало мне в личку за эти последние бурные годы.

На всякие там «с@ка бандеровская» уже даже внимание не обращаю. Давно принимаю за комплимент. Но сегодня вдруг зацепило одно сообщение: «ЗА ЧТОООО??! (именно так протяжно и именно капслоком) за что вы нас так ненавидите????»

Мы — это, соответственно, украинцы, то есть хохлы, то есть бандеровцы , то есть фашисты.

Они- это русские, то есть братья, то есть одной крови, одного теста и чуть ли не от одной матери.

«Мы же столько прошли! А вы нас ненавидите! Все русское ненавидите. За чтоооо???!!

»— надрывалась моя личка.

А действительно. За что? Ну, во-первых, не все русское и не всех русских. Никто не заставит меня разлюбить Есенина, Ахматову, Блока. Я никогда не забуду, как задыхалась от восторга, глядя на картины Врубеля в Третьяковке. Мне все так же нравятся Высоцкий и Розенбаум. Я выросла на русской классике. В детстве я вместо альбомов с раскрасками листала альбомы с репродукциями Васнецова, Репина, Брюллова. И Перов для меня драматичнее, чем Жерико, а Достоевский глубже, чем Гюго. Я это полюбила задолго до Путина и «крымнаш».

Да, сейчас «крымваш».

Но «совестьнаш».

И «правданаш».

И «богнаш», а от вас отвернулся.

И да, действительно, мы так много прошли с вами вместе. Великую отечественную, Афганистан… Украинцы получали такие же фронтовые письма, сложенные треугольничком, такие же похоронки, такие же цинковые гробы. Мы вместе показывали кукиш Америке и кузькину мать всему миру. Ненавидели империализм и буржуев проклятых во время холодной войны. Цвет украинской нации валил лес и гнил на соседней шконке рядом с вашим в ГУЛАГе…

Потом Чечня. Когда старший брат сказал, что вся Чечня – это сплошные головорезы и бандиты, мы согласились. Когда Грозный равняли с землей, мы промолчали. Дай, Господи, силы теперь не умереть со стыда. Когда воевали с грузинами, мы тоже робко постояли в стороне. Старшему брату ведь виднее. На братскую любовь можно списать любую подлость.

А теперь мы ненавидим вас. Тех, у кого Путин и гвардейская ленточка на весь микроскопический мозг. За то, что вы пришли к нам. Может, не вы лично. Но с вашего молчаливого одобрения или заливистого поощрения пришли другие. У которых «русский мир» зачесался. У которых патриотизм жмет голову, карманы и курок от автомата. К нам пришли, к своим бывшим братьям. На наши свежевыметенные полы. В своих кирзачах. И теперь мы вас ненавидим.

За «защиту» «своих».

За «русский мир».

За «фашистов и бЕндеровцев»

За «гумконвои». За танки, БТРы, гранатометы и автоматы из «военторга».

За наших людей, на коленях встречающих въезжающие в города гробы.

За то, что на наших площадях висят фотографии погибших ребят. Некоторым из них еще не было 19-ти. За то, что другие 19-летние идут, чтобы сменить уже павших.

За то, что по улицам ходят мужчины с серыми лицами.
 Издалека кажется, что это пыль. А подходишь ближе и понимаешь, что это война въелась в морщины, в поры, в волосы, в души… И хорошо если она только въелась в кожу, а не оторвала руки, ноги, не испепелила сердце. И ничем ее не смыть. Только время поможет. Сколько лет нужно провести в кругу семьи, сколько люлек откачать с новорождёнными детьми или внуками. Сколько часов провести на рыбалке с сыновьями, братьями или отцами. Сколько времени должно пройти, чтобы появился блеск в глазах. Сколько нужно будет расчесать и заплести косичек дочерям, чтобы руки перестали предательски дрожать. Только все это поможет стереть страшную краску с поседевших лиц.

Мы ненавидим вас.

За то, что видим пацанов, с которыми учились в школе, или росли на районе, и они одеты в камуфляж. И старше пацаны эти стали на столетия. Даже если по паспорту им 20 лет.

За то, что дети в школах делают журавликов и пишут на них «возвращайся домой, дядя».+

За жен, на коленях вымаливающих жизни своим любимым.

За старческие руки матерей, поглаживающие фотографии тех, за кого молиться уже поздно.+

За скупые слёзы стариков-отцов. Которые храбрятся, держатся. И только потирают периодически где-то там, под сердцем. И седеют, тихо седеют…

За новости «сегодня в зоне боевых действий погибло…»

За страшное привыкание к этим новостям.

За тонкое детское «мам, а папа где?»

За дрожащее женское «на небе». А потом лишь бы успеть, лишь бы добежать. Захлопнуть дверь и упасть лицом в подушку. И грызть, грызть её и выть страшным неженским голосом.+

За будущих невест, которых отцы не поведут под венец.

За страшное слово «никогда», вошедшее во многие украинские дома. Вы принесли его на подошвах своих мерзких сапог.

Я надеюсь, что Света из Ростова получила исчерпывающий ответ?
http://newsonline24.com.ua/pochemu-teper-my-nenavi…

Тривоги й болі Iвана Дзюби

липня 26, 2016Духовність
26 липня знаменитий «шістдесятник» відзначає ювілей
25 липня, 2016 – 17:50

Невтишимі ці болі й тривоги невтомного вченого, який і на вершині свого 85-річчя продовжує віддавати борги літературній справі. Та ще як вчасно і щедро. “Ні, не вчасно”, – скаже Іван Михайлович, бо ці борги у формі ген коли взятих на себе зобов’язань, найчастіше – самозобов’язань, наростають, а в нього натура така, що не може відмовити. Ну ніяк не виходить реалізувати, здавалося, найбажаніше зобов’язання: “Я зав’язав. Оголошую дефолт”. Утішає себе таким жартом, за яким, щоправда, криється серйозний намір вивільнитися від цієї вже навіть фізично непосильної навали різного роду “кредиторів” – газет, журналів, письменників, які вимагають повернення боргів і не хочуть чути про оголошений ним літературознавчий дефолт.

Про цю тяжку свою як літературного критика, історика літератури долю зі смиренністю монаха, який согрішив і ніяк не може відмолити свої гріхи, Іван Дзюба бідкається у вступному слові до книги “У літературі й навколо”, що має промовистий підзаголовок: “З боргів давніх і новонабутих”.

Переважна більшість цих боргів не лише перед літературою, а перед Україною, перед нашими національними бідами і проблемами як культурно-інформаційного, мовно-комунікативного, так і суспільно-політичного змісту. Повертати їх важко зрозуміло чому. Бо проблеми національної ваги й напруги накочуються без упину, і кожна проблемна хвиля – новий “дев’ятий вал” болю і тривоги. Куди від цього подітися людині, яка так глибоко запустила критичні кігті в це пекельне місиво політичного фарисейства, соціального лицемірства, безмежної корупції, різноманітних суспільних вад і виразок…

Іван Дзюба болісно і тривожно реагує на все, що морально і духовно деформує українське суспільство, дезорієнтує громадян і, більше того, формує підґрунтя для повзучої “контрреволюції” або силової, як у випадку зі сепаратистсько-терористичною провокацією Росії в Криму і на Сході України, реставрації радянського способу життя. Ген коли, ще в 2004 році, він видрукує цикл статей про Салтикова-Щедріна, прояснить для сучасників те, що писав цей “напівзабутий російський геній” (таку назву має ця розвідка) “про нас із вами і про сучасний світ узагалі”.

Мало хто і в самій Росії, не кажучи вже про Україну, перечитує “Историю одного города”, “Губернские очерки”, “Пошехонские рассказы”, “Пестрые письма”, а от Іван Михайлович перечитав цього “найтверезішого з великих російських розумів” і переконався, що саме Салтиков-Щедрін “просто-таки зі зловредною дотошністю передбачив методи і Гітлера, і Сталіна”. І, додамо від себе, Путіна. Так, саме Путіна.

Читаємо у Салтикова-Щедріна про грандіозні плани “мандрівного полководця” Редеді, завойовницькі апетити якого простягалися далі за Візантію, хоча в Глупові прихильники насильно-добровільного скупчення слов’янських народів “под сенью Белого Орла” ще не розв’язали головного завдання: “Візантію ще не підкорено”. Проте той самий “мандрівний полководець” Редедя задивляється і на Африку, і на Індію, заміряється, як і нинішній російський “син юриста”, обмити свої натруджені у військових походах ноги у водах Перської затоки…

А волання персонажів Салтикова-Щедріна після селянської реформи 1861 року і нинішніх “кращих людей Росії” – плакальників за відродженим імперським монстром із абревіатурою СРСР: “Такую страну развалили!”

Та нині, пише Іван Дзюба, новітні імперські реставратори в особі російських новоінтелектуалів-патріотів витворюють нові глобальні суперутворення на зразок “Единого Русскомирского Пространства”. Святоімперський чад задурманює голови “сучасних реформаторів, стабілізаторів, централізаторів, регіоналізаторів, мочителів, сушителів, єдиноросів, багаторосів і слов’яноросів, трудовиків і грошовиків, простих лібералів і лібералів демократичних, простих демократів і демократів демократичних, простих прогресистів і прогресивних соціалістів”…

Хочете дізнатися, звідки у цих новочасних “градо- і державотворців” імперські ноги ростуть, читайте, запрошує Іван Дзюба, Салтикова-Щедріна.

Іван Дзюба аналітично проектує на сучасну російську і українську дійсність контрапунктні слова-символи, слова-коди, якими оперують персонажі Салтикова-Щедріна. Це – “катастрофа”, “кризи”, “реформи”, “децентралізація”, “помпадури”, “слов’янофіли”, “ташкентці” і “ташкенство”, “хижацтво”, “обрусителі”, “сепаратисти”, “переформування”… О, до речі, щодо «О переформировании де сиянс академии”, проект якої підготував відставний полковник Дементій Сдаточний. Цей реформатор Академії наук вважав, що найкраще обходитися без наук узагалі, але оскільки переважає думка, що “без наук прожити неможливо”, то слід постановити, що “лише ті науки розповсюджують світло, котрі сприяють виконанню начальницьких приписів”. Як це актуально звучить!

А інший “реформатор” часів Салтикова-Щедріна Федот Архімедов пропонує розібратися “з цією паскудною літературою” та з пресою. Його проект “Об уничтожении разнузданности” передбачає обмеження кількості письменників числом 101. Цю сотню він радить розділити на десять загонів по десятеро письменників у кожному, і нехай ці загони під керівництвом патріархів полемізують між собою. Полеміка має завершитися злиттям усіх майстрів слова “в одному спільному почутті вдячності”. Так і сталося, як гадалося персонажу Салтикова-Щедріна. Чи не за рецептом Федота Архімедова діяв “буревісник революції” Максим Горький, запроваджуючи ідеї “вождя народів”, щодо “обустройства” літератури і мистецтва?!

Не загубилася в часі раніше, років шість тому, написана розвідка “До романтики революційного тероризму в російській та українській літературах”. Тепер особливо зрозуміло, чому Іван Дзюба вирішив дослідити генезу зародження революційного тероризму в Росії, його ідеологію, засоби і прийоми романтизації, причини переродження в терор державний, який більшовики не лише запровадили, але й витворили “унікальне соціопсихологічне й естетичне… явище – романтику чекізму”. І не лише тому, що цивілізація зіткнулася нині з глобальним тероризмом, а передусім через те, що фінал романтики революційного терору зазвучав нині закликом “мочить в сортирах”. Що ж, державний терор романтизується в Росії гібридно, сучасна російська література, кінематограф, публіцистика і журналістика щедро постачають матеріал для аргументованого обґрунтування невтішних висновків про виведення боротьби з “внутрішнім ворогом” у ранг боротьби з глобальним тероризмом, про культивування “романтики” державного терору в дусі афганських репортажів О. Проханова і переможних реляцій із Чечні.

Мимоволі згадується написана Іваном Дзюбою двадцять років тому з нагоди 150-річчя появи поеми Тараса Шевченка “Кавказ” праця “Застукали сердешну волю…”

Справді, як до болю актуально зазвучали у порівняльній інтерпретації Івана Дзюби гнівні інвективи Шевченка на адресу “визвольної місії” Російської імперії задля “установления русского владычества на Кавказе” в столітті ХІХ – ХХ і ХХІ, а нині – в Криму, на Сході України. Методи, прийоми, моделі цього імперського “визвольного таїнства” суттєво не змінювалися, лише удосконалювалися, модернізувалися. Іван Дзюба наводить багато свідчень “героїв”, учасників каральних експедицій, реляцій командирів полків про здійснені подвиги та “героїчні” вчинки періоду кавказьких воєн самодержавної Росії в ім’я долучення мечем і хрестом до високої цивілізації темних, неосвічених гірських народів, різного роду тубільців, інородців із глибин Сибіру, Середньої Азії… Нині ці експансіоністські акції пропагандивно декорують словесною облудою на зразок боротьби з бандформуваннями, з тероризмом, захистом російськомовного населення і знову ж таки — задля встановлення християнського миру та забезпечення цивілізаційного розвитку “исконно русских” територій.

І як тут не згадати історико-культурні есеї Івана Дзюби різних років, присвячені Донеччині. Згруповані в спеціальне дослідження, ці есеї під назвою “Донецька рана України” засвідчують: Донбас — це особиста глибока душевна рана вихідця з робітничого селища Оленівські Кар’єри (нині місто Докучаєвськ Донецької області), випускника Донецького педагогічного інституту. Тепер у цьому Докучаєвську загніздилися сепаратисти-терористи, точніше, бандити, які знищили під Волновахою маршрутний автобус із мирними жителями. Іван Дзюба детально прояснює драматичну історію цього краю від перших десятиліть ХХ століття до днів сьогоднішніх, коли відбувається цілковита руйнація життєсфери Донбасу, коли бойовики-терористи так званих народних республік за хижими планами кремлівських стратегів та за участю зомбованої російської вояччини “зачищають” від усього українського окуповані ними території. І роблять це неприховано, знавісніло, цей етноцид і лінгвоцид особливо й не намагаються ідеологічно маскувати, як робила те комуністична влада, бо чинять ці злодіяння “антифашисти”-українофоби. Виросли вони, справедливо узагальнює Іван Дзюба, “завдяки системній роботі місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично “русский мир”, обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ”.

Системно і послідовно готувалася ця кривава і жорстока провокація, яка принесла і на Донецьку землю, і в Україну тисячі й тисячі смертей, каліцтв, важких моральних травм. І хоч би якою стала Донеччина в наступні роки, “миру і спокою, вважає Іван Дзюба, не буде ні в Україні, ні на Донеччині”. Але у відданому на відкуп криміналітету й олігархам величезному регіоні України “за будь-яких обставин житимуть не самі лише ідейні ліліпутінці й безідейні шалапутінці, а й люди, які відчуватимуть, що їх  вплутали в чужу жорстоку гру”.

Іван Дзюба на основі переконливих фактів та виразного “перечитування” трагічних сторінок історії Донецького краю доводить: Донеччина – “український край, населений переважно українською людністю”. Він закликає пізнавати цей край під кутом зору важливого регіонального джерела наповнення національної культури, нарешті визначити донецьку складову української культури та усвідомити, “що Донеччина – органічна частина України, що вона робить величезний внесок не лише у створення економічної потуги України, але й у її духовність”.

Як бачимо, парадокси нашого державотворення та гібридна війна путінської Росії “змушують”-спонукають невтомного літературознавця “відключатися” від літератури і “впрягатися” у воза під назвою “Український політикум”. І хоча Іван Михайлович бідкається у передньому слові до книжки “Порнократія на марші” (2007 р.). що йому ніяк не вдається “відключитися” від політичної суєти, проте не сумніваюсь: він із особливим натхненням і естетичною насолодою спрямовує сатирично-іронічні стріли в бік сучасних “градо- і державотворців”, політичних партій, різного роду суспільних явищ і процесів…

О, не випадково Іван Михайлович так любить перечитувати Михайла Євграфовича. Надихає його творець невмирущого міста Глупова і всіляких Дерунових, Разуваєвих і Колупаєвих, які відродилися в образах респектабельних двійників, на гнівне, сатиричне “вибухання” памфлетами і фейлетонами зі “зловредною дотошністю” (Дзюба) на мерзоти української дійсності.

Цей принципово новий вид інтелектуальної сатири, яку створив Салтиков-Щедрін, Іван Дзюба розвинув у стилі аналітико-викривального жанру Брехта і надав їй особливої суспільно-політичної цілеспрямованості та ідейно-естетичної значимості.

На жаль, нинішні політичні пристосуванці, різного роду “хамелеони” від влади, фарисеї, циніки, агресивні правдолюбці і спекулятивні виразники народних сподівань не читають Салтикова-Щедріна. Як і не читають Івана Дзюбу. Бо ж чекають на своїх читачів і Салтиков-Щедрін – цей “неперевершений майстер езопівської мови” (Іван Дзюба), який свого часу волав: “Де ти, російський читачу, відгукнись!”, і сам Іван Дзюба, який так уважно вслухається в шумовиння нашого суспільно-політичного життя і життя літературно-культурного, у передньому слові “Від автора” до книги “Літературні портрети”  вигукне: “В літературному житті стільки нового й цікавого! Були б читачі”!

Боюсь, чекають безнадійно. А може, я помиляюся? Ні, таки читають Івана Дзюбу. Знаю багатьох-багатьох, які не оминають жодної публікації цього талановитого публіциста, літературного критика, літературознавця і, пам’ятаю, з особливим зацікавленням учитувалися в його полеміку з одіозним Д. Табачником під назвою “Казуїстика як державна політика”, особливо у спеціальний цикл статей “Прокислі “щі” від Табачника” (цього політичного пристосуванця та ідеологічного спекулянта Революція Гідності “видула” з України, а інтелектуально вагомі полемічні пасажі Дзюби й сьогодні актуальні).

Знаю, як гостропроблемно, тривожно і застережливо зазвучала збірка статей, фейлетонів та памфлетів “Порнократія на марші” (2007), згодом книга “Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ”, в яких з волі дотепного вигадника Дзюби (2011) було озвучено голоси новочасних політичних брехунів і “хижаків”: “Я, Брехуненко-Врунов, голова Партії Чесно Награбованого Майна…”, “Я, Врунов-Брехуненко, голова Партії “Було Ваше, Стало Наше…”, “Я, Смрад-Осатанєлов, голова Партії Крутого Братерства”… І зразу ж згадуються “дзюбізми” Івана Михайловича із книги “Спогади і роздуми на фінішній прямій” (2008): “Лектори Триндюк, Богомерзький, Звіроящір… Поет Многощирий… Критик Прокрустов… Композитор Децибелло»… І ще кілька “дзюбізмів”: “За трибуною вгніздилася чиясь матеріально забезпечена фізіономія”, “Братовбивчий вираз обличчя”, “Полум’яний балбес”, “Ентузіаст нудьги”…

Особливо дратує Івана Дзюбу наша “рідна” політпорнуха, наша «порнократія» яка стимулює його водночас виражати у гротескних формах, сягаючи художніх висот фантасмагоричності та езопівського смислонаповнення, із саркастично-пародійним блиском свої їдкі присуди, дотепні осміювання, свої болісні переживання наших морально-політичних хвороб. Теми та образи для “дзюбізмів”, для фейлетонів, памфлетів та інших різножанрових публіцистичних реагувань щедро постачає для Дзюби-сатирика передусім наша політична дійсність, складні процеси націєтворення і державного будівництва.

І все ж таки публіцистика – не визначальна сфера діяльності Івана Дзюби. Так, суспільствознавчі, державницько-політичні проблеми не залишаються нині поза його аналітично-критичною увагою, проте література, мистецтво, культура, становище мови в Україні, духовно-етична сфера загалом – це головний об’єкт його творчого занепокоєння, роздумів і вболівань. А улюблений жанр Івана Дзюби, “що дає насолоду занурюватися у світ неординарних творчих особистостей”, – літературні портрети.

Думаю, Іван Дзюба не оминув жодного українського талановитого, обдарованого письменника, не обійшов своєю критичною, як правило, прихильною, увагою, присвятивши їхній творчості есеї чи розвідки. Згадаю лише останні за часом написання ґрунтовні його дослідження творчих доробків Ліни Костенко, Олега Лишеги, Богдана Рубчака, Аніфатія Свиридюка, Володимира Затуливітра, Павла Вольвача…+

Як бачимо, невтомний, до біса творчо плодовитий “марафонець” на довгій, дасть Бог, фінішній прямій не “зав’язав” із творчістю, хоча й оголосив “літературний дефолт”. Не може Іван Дзюба “зав’язати”! Бо інакше і не мислить свого життя. Тому і нарощує борги, і намагається їх віддавати. Адже порядні люди борги віддають. Як правило, вчасно.


1 Дзюба Іван. У літературі й навколо. — К.: Либідь. 2016.

2 Дзюба Іван. Літературні портрети. Продовження. Есеїстичні розвідки. — К.: Український письменник. 2016

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Рубрика:

Пришита піпіська

липня 17, 2016Історія

Нагадаю одного анекдота.

Вечір. Синочок, нагулявшись та гарно пихнувши травки, приходить додому, заходить до кухні (бо ж на хавчик пробило) та жере борщ просто з каструлі. Заходить мама:
– Синку, що ти робиш?! Візьми тарілку, насип собі та їж ложкою, невже так важко?
– Хто обкурений: я обкурений?!

Приблизно так відповідає російський (що зве себе русскім) на будь-яке запитання щодо своєї поведінки: чи йдеться про Крим, чи про Донбас, чи про історію. Доречі, російські дуууже люблять пишатися своєю “тисячєлєтнєй історієй” та культурою та ахєрєть якою духовністю.

Історія Сполучених Штатів налічує триста з маленьким хвостичком років- і нічого, американці, наскільки мені відомо, з цього не комплексують, а історію свою знають та нею пишаються. А от російському людові така історія- аж ніяк не історія. Малавата будєт! Їм подавай тисячолітню, не менше.

Як на мене, мірятися історією- це як піпіськами: ознака недорозвинених мізків. Тим більше, що з історією, як і з піпіськами, розмір значення не має. Але як почали колись пришивати до своєї історії ще й чужу (“братскую”), так і зупинитися не можуть. Бо, як Карел Чапек казав, “Усе навколишнє вони називають слов’янським, а потім усе слов’янське- російським”. І скажіть, що це не так!

Але як же зупинитися: значить, треба признати, що історію, аж досі, було створено штучно? Що почали цим займатися ще при Івані Страхітливому (Грозному, по-російськи)? Що люди, які звалися істориками, знищували історичні документи та клепали фальшивки? Та ви що?! Ось і продовжують пришивати до своєї історії чужу та навіть придуману. І виходить така дооовга тисячолітня піпіська. І хай вона ні на що не здатна, зате он яка! Як “шапки Мономаха”, що з надписом арабською, які до Мономахів ні з якого боку.

Русскіє побудували Київ, Київську Русь, а потім сіли в поїзди та машини, чи що там у них було- і переїхали до Москви. А тут, на Київщині, з’явилася “недодержава, придумана у австрійському Генштабі”. Разом з мовою. Її ж не було! Он подивіться, скільки сторіч забороняли мову, якої не існувало, російські царі та їхні слуги! А раз так, то й не було отієї української мови.

Хочеться згадати про науку, техніку, культуру… Я вже мовчу про те, скільки етнічних росіян серед російських співаків. Нє, я розумію, той же Лєщєнко колись ляпнув: “Ми, карєнниє масквічі”… Ну то таке, буває. Охтирське чмо (в сім’ї не без виродка) показало свою любов до метрополії. А так- ну усі ж карєнниє та плємєнниє: Кобзон, Кіркоров, Крутой, Укупнік…

Ось, кажуть любителі російської імперії, ми завжди несли культуру та розквіт! Несли, несли. Один мій знайомий ще при Брежнєві завербувався десь за Уралом ЛЕП протягувати. Розповідав про культуру. Стоять посеред тайги вагончики. В одному вагончикові- два топчанчики, один напроти іншого. На столі- горілка та закусь (2 тижні після зарплатні ніхто не працює, тільки п’ють). Місцевим офіційно горілку не продають. Тому ось так: на одному топчанчику- мама, а на іншому- її 12-річна донька заробляють собі горілку. Цікаво: культура- це ЛЕП чи горілка?

Про науку-техніку не буду, бо мав у совєцькі часи справу з мікроелектронікою, тому знаю, що некрадених мікросхем у нас майже не було. Злизували усе: від логічних дрібничок до мікропроцесорів. І гучно скаржилися на поправку Джексона-Веніка.

Ось так і вийшло: держава, що жила, оббираючи колонії, крадучи з них кращі мізки, наукові та технічні досягнення, саму історію,- доживає свого віку. Сподіваюся, що триндець імперії я встигну побачити. І зникне з мапи держава-злодій. А поки що, високодуховниє, волаючи: “Кругом врагі!”- озброюються зброєю та брехнею. Подивишся на такого індивидуя й подумаєш: “Що ж ти таке їв, бісове дитя, що від тебе тхне таким русскім духом?”

© Саня электрик [15.07.2016] |

 

https://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/29203.phtml


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.