Сенсація в степах України

грудня 31, 2010Історія

 

Сенсація в степах України

Автор/джерело –  © “Народний Оглядач”


Дата публiкацiї – 22.12.2010 | Постiйна адреса – http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1813

Справжньою сенсацією стало відкриття зроблене експедицією відомого Дніпропетровського краєзнавця Бориса Ковтанюка і дослідників з Українського культурного центру «Рідний Світ». Суть цієї сенсації полягає в тому, що на спільну думку істориків,- відбулось відкриття матеріальних свідоцтв фізичної можливості впродовж тисячоліть зберігати еволюційну цілісність етнічних пращурів українців.

Мапа розселення аріїв з території України з книги “Марш Титанів” Артура Кемпа

Два роки тому в 2008 році розпочались перші дослідження прадавніх зв’язків між цивілізаціями в Кападокії, що розташована на території теперішньої Туреччини, та Трипільскою цивілізацією України. Цій проблематиці була присвячена монографія під назвою «Під знаком Живого Хреста» Юрія Якуби , витяги з якої публікував Дніпропетровський журнал «Бористен», а також деякі інтернет видання. Суть цих досліджень полягала у відслідковувані історичних фактів, що підтверджували заселення південного Причорномор’я вихідцями з території північного Причорномор’я. Саме територія України була найкраще придатна для землеробства і осілого способу життя. Це призводило до демографічного напруження та спонукало пращурів українців постійними хвилями заселяти землі Кападокії, та інші терени.

Щоб краще розкрити ідейне підгрунтя до відкриття, що відбулося, процитуємо частину монографії «Під знаком Живого Хреста».

«Очевидно, що є всі підстави припустити, що в даному випадку маємо справу з підтвердженням теорії про розселення арійців з трипільської батьківщини у різні світи. У нас могли б залишатися певні сумніви, якби ми обійшли увагою наступні, загальновизнані науковцями історичні події, що розгорталися навколо Чорного моря.

З кінця 3 тис. до н.е., з території північного Причорномор’я, проходячи прибережну смугу Кавказького хребта, в Кападокію стали постійно прибувати люди. Переселення відбувалося хвилеподібно протягом досить довготривалого часу. Історики, чомусь, іменують цих мігрантів – хетами. Але це є очевидною помилкою, оскільки хетами ці люди стали лише після того, як вони поступово склали кападокське населення та перетворились в єдиний етнос, що приблизно в 1750 році до н.е. створив імперію хетів із столицею Хаттуса.

Історики відмічають досить примітний факт, що новоприбулі «хети» спокійно і природньо зливались з місцевим населенням, навіть переймали від місцевих мешканців релігійні вірування і мову. Видатний чеський мовознавець Беджих Грозний ще у 1915 році довів, що мова хетів, яка мала назву «Неша»(«Наша?») відноситься до індо-європейської мовної групи, тобто має арійське походження.

Тут треба зробити простий і логічний висновок про те, що всі ці факти вказують на етнічну і релігійну близькість старожилів «кападокщини», та нових мігрантів з українських земель. Цілком можливо, що процес заселення цих земель, починаючи від трипільців, тривав постійно.

Столичний округ хетської держави займав територію нинішньої Кападокії, та за своєю площею приблизно дорівнював колу радіусом в 50 кілометрів. Ключовою відзнакою цієї території, була і є до сьогоднішнього дня, наявність великої кількості підземних фортифікаційних споруд. В Кападокії під поверхнею землі розташовані десятки печерних фортець, що могли вміщувати у собі населення міст у кількості від 5 до 30 тисяч людей. Деякі з них заглиблюються у товщу землі приміщеннями до 9-ти ярусів. Вражало те, що ці гігантські споруди мали ретельно замасковані входи, котрі зовні нагадували примітивну нору. Ще й сьогодні ці підземні споруди дуже мало досліджені, адже перші наукові експедиції були розпочаті лише в 1959 році. Існують старі легенди, котрі ще чекають свого підтвердження, про те, що всі ці приховані Кападокські міста з’єднані між собою таємним тунелем.

Так чи інакше, але очевидним є той факт, що ці споруди дозволяли Кападокському населенню впродовж тисячоліть протистояти зовнішнім ворогам і зберігати свою етнічну самобутність».

В дослідженнях Дніпропетровських краєзнавців виникало припущення, що якщо погодитись з історичною версією про заселення Кападокії людьми з території України, то логічно й припустити, що сама ідея схованих підземних фортець туди була привнесена разом з переселенцями. Залишалось знайти цьому факту матеріальне підтвердження.

І це підтвердження не забарилось! Влітку 2009 року експедиція Дніпропетровського обласного краєзнавчого товариства «Ріднокрай» під керівництвом відомого дослідника української минувшини Бориса Ковтанюка, проходячи за маршрутом древнього шляху від Дніпра, по річці Самара і Вовча, до водорозділу з басейном ріки Кальміус, що впадає в Азовське море, натрапила на численні підземні печерні споруди.

Заглиблюватись у них не дозволяло оснащення експедиції, але зібрані Борисом Ковтанюком свідчення місцевих краєзнавців і місцевих жителів, переконливо свідчать, що практично біля кожного села по маршруту експедиції в степах, в байраках, в яругах розташовані приховані проходи до підземних приміщень. Зібрані свідчення очевидців, котрі підтверджують, що деякі проходи сягають довжини до 40 кілометрів, і мережа цих підземних фортифікаційних споруд оповила всю досліджувану територію. Свідчень настільки багато, що не виникає жодного сумніву в їх достовірності. Ще раніше Павлоградські краєзнавці з історичного клуба «Червона рута» під керівництвом Леоніда Кир’яна проводили попередній огляд печерних ходів, позначали їх на картах та зняли про свою роботу 40 хвилинний відеофільм.

За короткий термін, краєзнавці Дніпропетровського культурного центру «Рідний Світ» зібрали численні достовірні дані про існування таких гігантських підземель в Кіровоградській, Черкаській та Запоріжській області.

Перед нами, з мороку забуття, виринає «нова» сторінка історії України, котра чекає свого прочитання. Про ці підземні фортифікаційні споруди місцеві жителі знали завжди. Ними користувались і запорізькі козаки, і гайдамаки, навіть Нестор Іванович Махно одного разу врятувався від переслідування в одній із таких печер. Розрізнених і визнаних історичних свідчень про степові підземні фортеці виявилось досить багато. Варто навести приклад, що ще Дмитро Яворницький повідомляв, що неподалік від його музею, в парку котрий колись належав козакові Глобі, а зараз там розміщено Потьомкінський палац в Дніпропетровську, – є потаємні входи до багатокілометрових підземних ходів. Нині входи до них засипані.

З’ясувалось, що як правило, над входом до підземних ходів будувались церкви, монастирі, палаци вельмож. Нові користувачі, лише розчищали та укріплювали ці проходи, втаємничували їх, а іноді й пристосовували для облаштування каналізаційних колекторів.

Нажаль, жодних системних досліджень даного феномену досі не велось. Офіційна наука, чомусь уперто не помічає ці факти. Дуже дивно. Адже напрошується багато запитань. Найперше, це датування історичного періоду в який будувались ці підземні фортифікаційні споруди. Друге, – хто були ці люди? І третє запитання, – чому саме такий трудомісткий спосіб був обраний нашими пращурами для захисту від ворогів?

Спробуємо замислитись і пошукати логічні відповіді на ці запитання. Кому так несамовито не хотілось полишати ці чорноземні степи, під напором ворога? Кому так важливо було сховатись під землею до часу відходу ворога? Напрошується відповідь – це люди корінного населення цих степів, котрі займались землеробством. Адже у них посіяні лани пшениці, в садках дозрівають яблука, а тут, як на зло,- кочівники мандрують із своїми отарами баранів і кумисом. Зрозуміло, що всі кочівники це поняття тимчасове, а Хліб і Батьківщина – поняття вічні. Тому, саме землеробська цивілізація, на певному етапі свого розвитку, була зацікавлена в створені таких підземних фортець, де можна було б сховатись людям від ворогів, сховати продукти харчування, зброю, та чинити постійний військовий тиск на ворога з ціллю примусити його йди геть.

Зрозумілим видається й те, що ці об’єкти укриття будувались і добудовувались на протязі дуже тривалого часу. Наприклад, встановлено, що схожі підземні фортеці в Кападокії копались хеттами, та їх нащадками кападокцями на протязі тисячоліть. Кожне покоління виймало на поверхню свої кубометри каменю і глини. А наша мережа підземних укриттів, навіть при біглій оцінці, виглядає не менш вражаюче! Навіть у тих підземеллях, котрі були зафіксованими експедицією Бориса Ковтанюка та Павлоградськими краєзнавцями, об’єм грунту, котрий був піднятий на поверхню, можна порівняти з об’ємом будівельного матеріалу використаного при будівництві кількох пірамід Хеопса. Тому датування цих підземель слід відносити у період як мінімум за 2 тисячі років до нашої ери. Тоді стає зрозумілим, чому народна пам’ять, через товщу часу, практично стерла знання про ці об’єкти, та про цивілізації, що їх будували.

Визначившись по цим двох запитанням, вже легше знайти відповідь й на те, хто ж були в нашій історії ці люди? З загальної історичної думки знаємо, що приблизно 3 тис. років до н.е., на території України вже існував етнос аріїв, традиційних землеробів. Їх спосіб життя, був започаткований ще їх попередниками, з так званої Трипільскої культури. Цей осілий і цивілізований спосіб життя, котрий вели арії (вони ж «орії», від слова «орати» землю) призводив до значного збільшення населення, котре періодично відчувало демографічне напруження і вимушене було освоювати все нові і нові території придатні для землеробства. Саме завдяки їх способу життя, на території нинішньої України, забреніло повноводне джерело всієї індо-європейської етнічної спільноти.

Тому ми з впевненістю можемо стверджувати, що виявлені підземні фортифікаційні споруди, зроблені саме Аріями, крім них це здійснити могли тільки їх прямі предки Трипільці, але в їх добу майбутні кочівники, ще тільки освоювали скотарство, а тому не могли створювати для них вагомої небезпеки від, якої потрібно було б боронитись у такий важкий спосіб.

Залишається мало зрозумілим, чому ця тема офіційною історичною наукою так старанно оминається? Можливо тому, що ця сторінка, котра вирвана з підручника нашої справжньої історії, доводить автохтонність української нації на цій землі? Українці завжди жили на цій землі, працювали та творили нові цивілізації. Тому, тепер стає очевидною брехня про якесь «дике поле», й брехня про те, що нібито українській нації від сили шість століть, і такі інші маячливі нісенітниці. Правду можна приховувати довго, але рано чи пізно вона стане очевидною всім. Можемо звернутись й до інших речових доказів існування на території України розвинених цивілізацій давнини, але це окрема тема, тому можемо лише запропонувати допитливому читачу, знайти в газеті «Експедиція», або через інтернет, ще одну статтю Юрія Якуби за назвою,- «Арійський Адам знаходиться у Січеславі». Тема така ж, – пошук вирваних сторінок з історії України.

Звичайно ми усвідомлюємо те, що запропонований погляд і аргументи, що приводяться на цих сторінках, поки що можна віднести до категорії версії історичної реконструкції. Всі ці аргументи потребують грунтовних наукових досліджень та перевірок. Тому вже зараз Борис Ковтанюк, разом із Дніпропетровським українським центром «Рідний Світ», почали планувати цільову наукову експедицію на задану тему.

Прохання до всіх зацікавлених, котрі володіють інформацією з даного питання, звертатись до офісу «Рідного Світу» в Дніпропетровську по вул. Фучіка 1а , або за телефоном 056 – 735-77-33.

Прес-служба Дніпропетровського українського культурного центру «Рідний світ»

Святий Дажбог Микола

грудня 31, 2010Духовність

Вівторок, 21 грудня 2010 р.

Святий Дажбог Микола

19 грудня, тобто за три дні до зимового переходу-сонцестояння (21-22 грудня), українці святкують день Святого Миколи або, як раніше казали, Николи. В чому первинний, істинний сенс цього свята?

Дажбог

Відповідь захована в його назві, яка первинно звучала як «Ни-коло» або «Не-коло», що значить кінець («не», заперечення) річного циклу («кола»). Протилежністю до астрономічної події «Ни-коло» була наступна подія «Коло-да» (Коляда) – утвердження («да») нового кола, початок нового року.

Судячи з примітивності конструкції, слово Ни-коло дуже древнє, ще доарійське, тобто бореальне. Найвірогідніше, що цю подію наші пращури відзначали і 10, і 20, і 30 тисячоліть тому. 

Час настання «Ни-коло» визначали дуже просто: в землю встромляється палиця і щодня позначається довжина тіні від сонця. Починаючи з літнього сонцестояння тінь постійно збільшується, бо сонце рухається все нижче і нижче. І як тільки тінь перестала збільшуватися – значить «прийшов Ни-коло», а як тінь почала зменшуватися – «прийшов Коло-да». От і вся астрономія.

Когось може здивувати, що корені свята Миколая сягають часів кроманьйонської Борії. Але не менш дивними є протосвастичні меандри Мізинських браслетів 20 тисячолітньої давності, які без змін перейшли на традиційні українські вишиванки.


Отже, свято Никола – це свято завершення річного кола, кінець річного циклу. Саме в цей час остаточно визрівають плоди людської діяльності, за якими можна робити точні висновки про саму людину та якість її життя протягом року. Пам’ятаєте? «Ви пізнаєте їх за їхніми плодами; хіба збирають виноград з тернини або з будяків – смокви? Так кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – плоди погані. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево – плодів добрих. За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх» (Матвій 7.16-20).
Тому свято Никола – це священний час підведення підсумків. Він має велику виховну силу, яка здійснюється через ритуал обдарування. Особливо яскраво це проявляється з дітьми: слухняні й працьовиті діти отримують щедрі подарунки, а неслухняні й ліниві можуть зранку під своєю подушкою знайти різку чи інший прозорий натяк на необхідність вдосконалення.
Звідки Микола бере щедрі подарунки? Його багатство є результатом правильно здійсненої наполегливої праці протягом всього року. Тому Никола-Микола – це бог-егрегор багатства і матеріальних благ, а також володар найбільш матеріальних стихій – землі і води. Саме тому святий Микола з самого початку вважався захисником на землі і морі.

Пізніше, коли 7500 років тому наші пращури здійснили Велику Арійську революцію – сформували варнову структуру і перейшли до відтворюючих форм господарства – Микола, будучи покровителем землі і води, став головним богом-егрегором варни господарників (вайш’їв), покровителем землеробства і скотарства. Можливо, саме тоді цього подателя земних щедрот арії почали називати іменем Дажбог, а також Дагон (филистимляни), Дагда (кельти), Фрейр (скандинави). 

Після приходу Ісуса Хреста і поширення його вчення, яке було продовженням арійської традиції, Дажбогу повернули його первинне, архаїчне ім’я – Николо, Никола, Микола, Миколай. Він залишився покровителем сільського господарства, рятівником на суші і на морі. Зі всіх святих він найближчий до простих людей, готовий їм допомогти в будь-якій житейській ситуації – від заспокоєння бурі на морі до витягування воза з болота. Тому в Україні майже половина всіх храмів присвячена саме Святому Миколі.

Зауважимо, що Святий Микола не має жодного стосунку до єпископа Мир Ликійських Николая. Цей чолов’яга найбільше прославився тим, що на Нікейському соборі в 325 році вів дискусію з Александрійським єпископом Арієм. Так от, коли в цього Николая закінчились аргументи, він брутально ударив Арія в обличчя. За це його інші єпископи позбавили священичого сану і навіть запроторили до в’язниці. Свята людина ніколи не вдарить свого співрозмовника. Всі наступні вигадки про чудотворство цього «святого» – це паразитування на силі і славі арійського Миколи – бога-егрегора варни господарників.

Протягом десятків тисячоліть українці успішно розвивалися завдяки тому, що у них були світлі, добрі, святі боги. Українці любили своїх богів – і вони любили українців.
Ми любимо святого Дажбога Миколу – і він любить нас!

Слава рідним богам!

Хай Буде!

Ігор Каганець, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 23:53


Мітки: ,

Чи здатні українці ефективно господарювати на власній землі?

грудня 31, 2010Українські проблеми. Політика

Слухаю все оце талапання навколо конституційної реформи 2004 року і дивуюся. А може все було так? Закінчувалося президенство Кучми. Виникла небезпека (для тих хто був при владі та їхніх протекторантів) приходу до влади українського президента, яким міг стати В. Ющенко. Потрібні були профілактичні міри проти цього. Якщо не вдається не допустити до влади українського президента, треба обмежити його владу. На це і була спрямована реформа 2004 року. Хто її організатор? Той, кому це було потрібно. І те, що реформу вдалося успішно здійснити, свідчить про величезний вплив в Україні «таємничих» організаторів. Зараз до влади прийшов яскраво антиукраїнський президент. Потрібно його владу обмежувати? Ні. Відміняємо реформу. Організатори ті ж самі.

Чому ці організатори такі ефективні? Тому що неефективні українці. Вони виявились неготовими до самостійного життя. В українців немає масової державницької свідомості. Особливо це стосується випещеної ще тоталітарним режимом інтелігенції. Для більшості українців Батьківщина все ще закінчується на порозі власної хати. Це проявилося всюди – у занедбаних полях, порослих бур’янами та кущами, у знищенні виробництва шляхом розкрадання фабрик, заводів, колгоспів, у занепаді освіти, деградації науки, фантастичному рості корупції, яка стала способом життя українців, занепаді українських політичних організацій. Смію твердити, що руйнування виробництва у західних областях, ліквідація робочих місць проводилось за покровительства тих самих «таємничих» організаторів. Це привело до масової еміграції найбільш активного проукраїнського електорату і ліквідації його впливу на життя в Україні. Зараз вони, емігранти, годують Західну Україну та інвестують великі кошти в розвиток України. Мільйон емігрантів, які пересилають по 200 $ на місяць своїм сім’ям, інвестують 2 мільярди 400 мільйонів доларів річно в Україну. Всіх емігрантів налічують більше 5 мільйонів. Та й на утримання сімей (купівля будинків, оплачування навчання дітей і т.п.) йде більше, ніж 200 $ на місяць. Гроші ці приходять в Україну різними шляхами. Найчастіше шляхом індивідуальної передачі з рук у руки тими, хто приїзджає в Україну. Тобто неофіційно. То ще невідомо, чи Східна Україна годує Західну, чи навпаки. Хочу звернути увагу на успішність організаторів українського «незалежного» життя. Це ж треба вміти не тільки ізолювати проукраїнський електорат, але й заставити його працювати на себе! Вражає яловість українських політичних сил, які фактично сприяли всьому цьому, не проявивши ні політичного розуму, ні тим більше опору.

Система освіти – ключова підсистема суспільства. Вона формує і спеціаліста, і громадянина. Бог не поважає народ, який не шанує дар Божий. Вкладає суспільство у талановитих – повернеться йому сторицею, вкладає у бездар – скільки і буде мати. Селекція найздібніших, підтримка їх є одним з найважливіших елементів системи освіти. Чи можна це забезпечити за масової торгівлі оцінками, бюджетними місцями навчання та праці, фактичної девальвації знань? Питання риторичне. Трошки на Україні почало просвітлюватися в цьому напрямку за міністра освіти і науки І. Вакарчука. Однак призначення міністром Д. Табачника, якого певно недаремно називають українофобом (в українській державі!), його потуги на знищення початих попередником реформ, а особливо безбарвна реакція суспільства на ці потуги, швидко погашена спільними зусиллями силових структур та самої системи освіти, засвідчили, що мало ще на Україні вакарчуків, та брюховецьких, та шевченків, та гудзів, та стріх, та їм подібних. Ох як мало! Далеко до критичної маси, за якою настає розквіт. А теперішні правителі будуть пильно стежити, щоб не виникло цієї критичної маси.

Прийшов час наукоємких суспільств. Наука теж стає ключовою підсистемою суспільства. Та й якість освіти ніяк не забезпечиш без високого розвитку науки. Звичайно, масовий відтік провідних науковців за границю (тільки у США переїхало більше 45 тисяч українських науковців) не тільки обезкровлює нашу науку, але й зміщає генетичний код нації у непривабливий бік. Однак повинен спрацьовувати інстинкт самозбереження народу. Він має стимулювати потуги тих, що залишилися, на підтримці максимального порядку і розвитку у системі науки та стимулювання повернення на Батьківщину емігрантів. А тепер я запитаю вас: «Скільки на України видано дипломів кандидатів та докторів наук людям, які у кращому випадку мають не вельми велике поняття у своїх роботах?». Інакше кажучи, скільком людям написали дисертації та захистили їх? Є навіть фірми, які спеціалізуються на цьому. До речі, щоб провести такий захист, треба мати прикриття у ВАКу. І «дисертанти», і виготовлювачі дисертацій, як правило, кар’єрно ростуть. Вони поповнюють поріділі ряди української наукової еліти, радикально змінюючи її якість. Власне, знищуючи цю якість. Байдужість наперед зі всім згідливого суспільства (української наукової інтелігенції) вражає. Неефективність дії, а часом стимулююча роль такого розвалу державними структурами, зокрема ВАКом, уже не дивує. Дивує впертість ВАКу по блокуванню повернення молодих науковців з-за кордону на Батьківщину різними формальностями, кількість яких велика, а потреба в яких та ефективність незрозуміла. Таке враження, що чиновники бояться, аби ця «обтерта» за кордоном молодь не надто тіснила виплеканих ними «дисертантів», а може і їх самих. Дійсно таки вражає, що захищений за кордоном доктор наук (в Україні – кандидат наук) є доктором у всіх провідних країнах світу. Але не в Батьківщині. Мабуть вона таки злобна мачуха, ця Батьківщина.

Люди дивляться і бачать. Як застереження появляються Сентенції Циніка.

«Коли в нації, в національної еліти немає морального стержня, коли внутрі неї завжди перемагає підлість, підступність, дріб’язковість та зажерливість, то дай їй хоч найкращу землю, з найбагатшими надрами, подаруй їй хоч десять державних незалежностей, все рівно фінал буде один і той же: руїна, безлад, панування чужинців і мелодійне скигління «титульної» нації!»

«Чому за два десятиліття незалежності відбулось морально-ідейне спустошення українського народу, а не те, що логічно слід було очікувати –його морально-ідейне збагачення? Нація-наймит, нація-слуга повелась на спокусу розікрасти спільне матеріальне надбання, яке залишилось після комуністичного режиму. Спокуса матеріальним вбила любі ідейні, моральні, духовні резони титульної нації. Комунізм посмертно відомстив українцям ще й тим, що зруйнував в основі їх нацоналізм та патріотизм: «патріоти» спокусилися на заводи та пароплави, збудовані при комуністах на кістках їх співвітчизників. В результаті, вони не одержали ні заводів, ні пароплавів, та ще й втратили власну державу. Смішно скаржитись в ООН на історичну справедливість.

Суспільна мораль – вічна категорія, доки існує саме суспільство. Нація, яка занедбала свою спільну справу, приречена тяжко спокутувати свої гріхи.»

Задаю собі питання: « Чому на двадцятому році незалежності в Україні до влади прийшли антиукраїнські сили? Чому нам плюють в очі пам’ятниками Катерини другої, яка «доконала Вдову сиротину» та Сталіна, тирана, винного у вимордовуванні мільйонів українців? Чому офіційні представники української держави воюють з історичною пам’яттю українців, обпльовуючи їх національно-визвольну боротьбу? Чому?» А українці ж ‑ титульна нація держави!

Велика українська поетеса Ліна Костенко стверджує, що пішла у внутрішню еміграцію. У рідній державі. Серед рідного народу. Задля якого живе. Від нас з вами. Вас це не зачіпає?

В українців ніколи не було ресурсу часу в ствердженні своєї держави. Оточені активними і добре організованими сусідами, вони програвали боротьбу за свою незалежність. Але наші попередники ніколи не мали таких благодатних зовнішних обставин! Такої підтримки міжнародної. Такого розуміння необхідності існування незалежної української держави. Світова спільнота виглядає розчарованою нашою поведінкою. Вона, здається, все більше стає згідною на неукраїнську державу Україна. Або ми будемо гноєм інших націй, або станемо повноправним суб’єктом цивілізації.

І тільки процвітаюча українська держава заспокоїть пам’ять про мільйони українців, які поклали життя задля блага нащадків, зокрема тих, які залишилися навічно у пеклі двадцятого століття, пеклі воєн, голодоморів, терору.



Сенсація в степах України

грудня 31, 2010Історія

Неділя, 19 грудня 2010 р.

Сенсація в степах України

Підземний хід біля села Кочережки,
правий берег ріки Самара, Дніпропетровська область

Сенсація, що відбулась в краєзнавчих колах Дніпропетровщини, полягає в тому,що на спільну думку дослідників,- відбулось відкриття речового, матеріального доказу фізичної можливості впродовж тисячоліть зберігати етнічну еволюційну цілісність пращурів українців.

Два роки тому в 2008 році розпочались перші дослідження прадавніх зв’язків між цивілізаціями в Кападокії, що розташована на території теперішньої Туреччини, та Трипільскою цивілізацією України. Цій проблематиці була присвячена  монографія під назвою «Під знаком Живого Хреста» Юрія Якуби , витяги з якої публікував  Дніпропетровський журнал «Бористен», а також деякі інтернет видання. Суть цих досліджень полягала у відслідковувані історичних фактів, що підтверджували заселення південного Причорномор’я  вихідцями з території північного Причорномор’я. Саме територія України була найкраще придатна для землеробства і осілого способу життя. Це призводило до демографічного напруження та спонукало пращурів українців постійними хвилями заселяти землі Кападокії, та інші терени.

Щоб краще  розкрити ідейне підґрунтя до відкриття, що відбулося, процитуємо частину монографії «Під знаком Живого Хреста».

«Очевидно, що  є всі підстави припустити, що в даному випадку  маємо справу з підтвердженням теорії про розселення арійців з трипільської батьківщини у різні світи.  У нас могли б залишатися певні сумніви, якби ми обійшли увагою наступні, загальновизнані науковцями історичні події, що розгорталися навколо Чорного моря.

З кінця 3 тис. до н.е., з території північного Причорномор’я, проходячи прибережну смугу Кавказького хребта, в Кападокію стали постійно прибувати люди. Переселення відбувалося хвилеподібно  протягом досить довготривалого часу. Історики, чомусь, іменують цих мігрантів – хетами. Але це є очевидною помилкою, оскільки хетами ці люди стали лише після того, як вони поступово склали кападокське населення та перетворились в єдиний етнос, що приблизно в 1750 році до н.е. створив  імперію хетів із столицею Хаттуса.

Історики  відмічають досить примітний факт, що новоприбулі «хети» спокійно і природньо зливались з місцевим населенням, навіть переймали від місцевих мешканців релігійні вірування і мову. Видатний чеський мовознавець Беджих Ґрозний ще у 1915 році довів, що мова хетів, яка мала назву «Неша» («Наша?») відноситься до індо-європейської мовної групи, тобто має арійське походження.

Тут треба зробити простий і логічний висновок про те, що всі ці  факти вказують на етнічну  і релігійну близькість старожилів «кападокщини», та нових мігрантів з українських земель. Цілком можливо, що процес заселення  цих земель, починаючи від трипільців, тривав постійно.

Столичний округ хетської держави займав територію нинішньої Кападокії, та за своєю площею приблизно дорівнював колу радіусом в 50 кілометрів. Ключовою відзнакою цієї території, була і є до сьогоднішнього дня, наявність великої кількості підземних фортифікаційних споруд. В Кападокії під поверхнею землі розташовані десятки печерних фортець, що могли вміщувати у собі населення міст у кількості від 5 до 30 тисяч людей.  Деякі з них заглиблюються у товщу землі  приміщеннями до 9-ти ярусів. Вражало те, що ці гігантські споруди мали ретельно замасковані входи, котрі зовні нагадували примітивну нору. Ще й сьогодні ці підземні споруди дуже мало досліджені, адже перші наукові експедиції були розпочаті лише в 1959 році. Існують старі легенди, котрі ще чекають свого підтвердження, про те, що всі ці приховані Кападокські міста з’єднані між собою таємним тунелем.

Так чи інакше, але очевидним є той факт, що ці споруди дозволяли Кападокському населенню впродовж тисячоліть протистояти зовнішнім ворогам і зберігати свою етнічну самобутність.»

В дослідженнях Дніпропетровських краєзнавців виникало припущення, що якщо погодитись з історичною версією про заселення Кападокії людьми з території України, то логічно й припустити, що сама ідея схованих підземних фортець туди була привнесена разом з переселенцями.  Залишалось знайти цьому факту матеріальне підтвердження.

І це підтвердження не забарилось! Влітку 2009 року експедиція Дніпропетровського обласного краєзнавчого товариства «Ріднокрай» під керівництвом відомого дослідника української минувшини Бориса Ковтанюка, проходячи за маршрутом древнього шляху від Дніпра, по річці Самара і Вовча, до водорозділу з басейном ріки Кальміус, що впадає в Азовське море, натрапила на численні підземні печерні споруди.

Заглиблюватись у них не дозволяло оснащення експедиції, але зібрані Борисом Ковтанюком свідчення місцевих краєзнавців і місцевих жителів, переконливо свідчать, що практично біля кожного села по маршруту експедиції в степах, в байраках, в яругах розташовані приховані проходи до підземних приміщень. Зібрані свідчення очевидців, котрі підтверджують, що деякі проходи сягають довжини до 40 кілометрів, і мережа цих підземних фортифікаційних споруд оповила всю досліджувану територію. Свідчень настільки багато, що не виникає жодного сумніву в їх достовірності. Ще раніше Павлоградські краєзнавці з історичного клуба «Червона рута» під керівництвом Леоніда Кир’яна проводили попередній огляд печерних ходів, позначали їх на картах та зняли про свою роботу 40 хвилинний відеофільм.

За короткий термін, краєзнавці Дніпропетровського культурного центру «Рідний Світ» зібрали численні достовірні дані про існування таких гігантських підземель в Кіровоградській, Черкаській та Запоріжській області.

Перед нами, з мороку забуття,  виринає «нова» сторінка історії України, котра чекає свого прочитання. Про ці підземні фортифікаційні споруди місцеві жителі знали завжди. Ними користувались і запорізькі козаки, і гайдамаки, навіть Нестор Іванович Махно одного разу врятувався від переслідування в одній із таких печер. Розрізнених і визнаних історичних свідчень про степові підземні фортеці виявилось досить багато.  Варто навести приклад, що ще Дмитро Яворницький повідомляв, що неподалік від його музею, в парку котрий колись належав козакові Глобі, а зараз там розміщено Потьомкінський палац в Дніпропетровську, – є потаємні входи до багатокілометрових підземних  ходів. Нині входи до них засипані.

З’ясувалось, що як правило, над входом до підземних ходів будувались церкви, монастирі, палаци вельмож. Нові користувачі, лише розчищали та укріплювали ці проходи, втаємничували їх, а іноді й пристосовували для облаштування каналізаційних колекторів.

Нажаль, жодних системних досліджень даного феномену досі не велось. Офіційна наука, чомусь уперто не помічає ці факти. Дуже дивно. Адже напрошується багато запитань. Найперше, це датування історичного періоду в який будувались ці підземні фортифікаційні споруди.  Друге, – хто були ці люди?  І третє запитання, – чому саме такий трудомісткий спосіб був обраний нашими пращурами для захисту від ворогів?

Спробуємо замислитись і пошукати логічні відповіді на ці запитання. Кому так несамовито не хотілось полишати ці чорноземні степи, під напором ворога? Кому так  важливо було сховатись під землею до часу відходу ворога? Напрошується відповідь – це люди корінного населення цих степів, котрі займались землеробством. Адже у них посіяні лани пшениці, в садках дозрівають яблука, а тут, як на зло,- кочівники мандрують із своїми отарами баранів і кумисом.  Зрозуміло, що всі кочівники це поняття тимчасове, а Хліб і Батьківщина – поняття вічні. Тому, саме землеробська цивілізація, на певному етапі свого розвитку, була зацікавлена в створені таких підземних фортець, де можна було б  сховатись людям від ворогів, сховати продукти харчування, зброю, та чинити постійний військовий тиск на ворога з ціллю примусити його йди геть.

Зрозумілим видається й те, що ці об’єкти укриття будувались і добудовувались на протязі дуже тривалого часу. Наприклад, встановлено, що схожі підземні фортеці в Кападокії копались хеттами, та їх нащадками кападокцями на протязі тисячоліть. Кожне покоління виймало на поверхню  свої  кубометри каменю і глини. А наша мережа підземних укриттів, навіть при біглій оцінці, виглядає не менш вражаюче! Навіть у тих підземеллях, котрі були зафіксованими експедицією Бориса Ковтанюка та Павлоградськими краєзнавцями, об’єм ґрунту, котрий був піднятий на поверхню, можна порівняти з об’ємом будівельного матеріалу використаного при будівництві кількох пірамід Хеопса. Тому датування цих підземель слід відносити у період як мінімум за 2 тисячі років до нашої ери. Тоді стає зрозумілим, чому народна пам’ять, через товщу часу, практично стерла знання про ці об’єкти, та про цивілізації, що їх будували.

Визначившись по цим двох запитанням, вже легше знайти відповідь й на  те, хто ж були в нашій історії ці люди? З загальної історичної думки знаємо, що приблизно 3 тис. років до н.е., на території України вже існував етнос аріїв, традиційних землеробів.  Їх спосіб життя, був започаткований ще їх попередниками, з так званої Трипільскої культури.  Цей осілий і цивілізований спосіб життя, котрий вели арії (вони ж «орії», від слова «орати» землю) призводив до значного збільшення населення, котре періодично відчувало демографічне напруження і вимушене було освоювати все нові і нові території придатні для землеробства. Саме завдяки їх способу життя, на території нинішньої України, забреніло повноводне джерело всієї індо-європейської етнічної спільноти.

Тому ми з впевненістю можемо стверджувати, що виявлені підземні фортифікаційні споруди, зроблені саме Аріями, крім них це здійснити могли тільки їх прямі предки Трипільці, але в їх добу майбутні кочівники, ще тільки освоювали скотарство, а тому не могли створювати для них вагомої небезпеки від, якої потрібно було б боронитись у такий важкий спосіб.

Залишається мало зрозумілим, чому ця тема офіційною історичною наукою так старанно оминається?  Можливо тому, що ця сторінка, котра вирвана з підручника нашої справжньої історії, доводить автохтонність української нації на цій землі? Українці завжди жили на цій землі, працювали та творили нові цивілізації. Тому, тепер стає очевидною брехня про якесь «дике поле», й брехня про те, що нібито українській нації від сили шість століть, і такі інші маячливі нісенітниці. Правду можна приховувати довго, але рано чи пізно вона стане очевидною всім. Можемо звернутись й до інших речових доказів існування на території України розвинених цивілізацій давнини, але це окрема тема, тому можемо лише запропонувати допитливому читачу, знайти в газеті «Експедиція», або через інтернет, ще одну статтю Юрія Якуби за назвою,- «Арійський Адам знаходиться у Січеславі». Тема така ж, – пошук вирваних сторінок з історії України.

Розселення аріїв з України.

Карта з книги Артура Кемпа “Марш титанів.

Історія білої раси” (March of the Titans.

A History of the White Race) —

USA, Ostara Publications 1999

Звичайно ми усвідомлюємо те, що запропонований погляд і аргументи, що приводяться на цих сторінках, поки що можна віднести до категорії версії історичної реконструкції. Всі ці аргументи потребують ґрунтовних наукових досліджень та перевірок. Тому вже зараз Борис Ковтанюк, разом із Дніпропетровським українським центром «Рідний Світ», почали планувати  цільову наукову експедицію на задану тему.  Прохання до всіх зацікавлених, котрі володіють інформацією з даного питання, звертатись до офісу «Рідного Світу» в Дніпропетровську по вул. Фучіка 1а , або за телефоном  056 – 735-77-33.

Прес-служба Дніпропетровського українського культурного центру «Рідний світ»

До теми: Сакральне місце Землі – давнє святилище Кам’яна Могила. Запорізька область, Україна.

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 22:17


Мітки: , ,

Чергова антиукраїнська акція в Москві

грудня 27, 2010Політика

Закриття і опечатування Бібліотеки української літератури в Москві – доконаний факт. Факт зневаги до українців теперішніх російських державних діячів. Може факт їхньої ненависті до українців. Після багаторазового наголошення теперішнім прем’єр-міністром Російської Федерації Владіміром Путіним свого несприйняття України і всього українського, починаючи з недопустимих зауважень стосовно Президента України і закінчуючи  обурливою заявою щодо участі українців у перемозі над фашизмом, закриття Бібліотеки не є несподіваним. Несподіваним і незрозумілим для мене є інше – мовчання і мовчазна підтримка цієї, відверто кажучи, профашистської політики російською інтелігенцією. Це світового рівня вчені, письменники, поети, артисти, це лікарі і економісти, це вчителі шкіл і професура вищих учбових закладів, які готують для Російської Федерації спеціалістів різних галузей виробництва, медицини, освіти, культури і формують громадян країни, їхню свідомість, їхню ментальність. На них лежить величезна відповідальність за майбутнє великої країни і багатомільйонного народу. Ким цей народ стане – пострахом для сусідів чи прикладом для них? Величезні людські і матеріальні ресурси країни будуть спрямовані на  розбудову інфраструктури країни і покращення життя громадян чи виключно на задоволення імперських амбіцій керівництва і вічної боротьби з будь яким проявом гідності інших народів (яких В.Путін видно з великим внутрішнім задоволення садиста збирається “мочить по сортирам”)? На підступне отруєння інакомислячих (може просто мислячих) радіоактивним полонієм, ртуттю, діоксином, підле вбивство неугодних у ліфтах та організованих аваріях на дорогах чи розвиток науки, освіти, мистецтва у власній країні? Відповідальність за вирішення цієї дилеми лежить на інтелігенції, на еліті країни. І тому мене дуже непокоїть їхня мовчанка. Більшість з них – безумовно патріоти своєї Батьківщини. Читаю матеріали Семінару про стратегії розвитку фундаментальної науки в пострадянському просторі (детальніше див. на http://www.mbastrategy.ua). Читаю Відкритий лист Президенту і Голові Уряду Російської Федерації ( http://www.hep.phys.soton.ac.uk/~belyaev/open_letter/ ), підписаний багатьма провідними російськими вченими, які працюють в основному за кордоном. Їм болить занепад освіти і науки на Батьківщині. Вони застерігають керівництво держави від тенденції, яка спостерігається в країні щодо науки і освіти і кваліфіковано радять, як цю тенденцію змінити. Вони патріоти. Тому глибоко вірю,  що розуміють і підтримують патріотичні почуття інших. Прагнення розвивати науку, освіту, економіку у своїх країнах. Розвиватися поряд для добра. Не для потопту одними інших. Звичайно, ми різні. Але ця данність якраз і забезпечує наш розвиток. Смерть розвитку у монополії і одноманітності.

Українці, як і росіяни, мешкають в різних країнах, на всіх континентах. І мене боляче вражає той факт, що в Канаді, де мешкає трохи більше одного мільйона українців існують українські церкви, українські дитячі садки, українсько-англійські школи, провадяться наукові дослідження української історії, українська мова представлена в теле- і радіопросторі, а в Російській Федерації, де мешкає біля десяти мільйонів українців, цього всього практично немає. Ба більше того, останні події (ліквідація Федеральної національно-культурної автономії українців Росії, закриття Бібліотеки української літератури в Москві) свідчить про цільову антиукраїнську політику керівництва держави.

Але чому мовчить російська інтелігенція?


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.