Українці втратили свою державу через прорахунки в інституті громадянства

лютого 27, 2011Українські проблеми. Політика

Станіслав Полянський

http://ukrainaponaduse.blogspot.com

Додано: 26-02-2011

 


У своїй попередній статті я обґрунтовано довів, що станом на сьогоднішній день українська державність зруйнована. Відновити довіру  громадян до державних інституцій, які повністю себе дискредитували – практично неможливо і недоцільно. Я зробив висновок, що після Януковича потрібно буде створювати нову українську державу, яка стане правонаступницею України-91.

Як вже зазначалося, у нову державу не повинні потрапити люди, які руйнували її попередника. Частина експертів бачить вирішення цієї проблеми шляхом проведення процедури люстрації. Так, це правильно. Але на мою думку, питання лежить у  більш широкій площині і стосується в першу чергу неправильного формування інституту громадянства, яке було закладено на початку існування новітньої України. Власне, зараз виправити ті хиби уже неможливо, люстрація виглядатиме як напівміра. Вона усунить від влади певних осіб, але не поміняє ситуацію по країні в цілому. Грубо кажучи, ми люструємо комуністів та бандитів, натомість ті, хто їх обирав, знайдуть собі нових придурків і будуть за них голосувати. По різним причинам: за гречку, за сало, через власну психічну хворобу або щоб зробити гірше сусіду. Якщо ви зараз скажете, буцім-то це ой-як недемократично забирати право голосу у бомжів, алкашів і українофобів, які своїм голосуванням вирішують нашу долю, тоді давайте уважно розглянемо “історію успіху” – формування інституту громадянства в Латвії.

Латвійський досвід

Проголосивши незалежність 21 серпня 1991р. (за три дні до України), латвійські державотворці зіштовхнулися з важкою демографічною ситуацією. За час перебування республіки у складі СРСР частка латишів у ній зменшилася із 75,5% до 52% громадян. При цьому в країні проживало близько мільйона росіян, що становило майже 34% усього населення. Якщо врахувати той факт, що частина етнічних латишів була змосковщена,виходила парадоксальна ситуація: корінний латвійський етнос був меншістю у власній державі! Однак вихід із цієї ситуації був знайдений. І полягав він у формуванні інституту громадянства.

11 грудня 1991 року в Латвії був прийнятий Закон про реєстрацію проживаючих в країні осіб. Метою цього закону був відбір людей, яким надавалося право голосу на майбутніх виборах. Латвійські паспорти отримали колишні громадяни Латвії, котрі проживали в республіці до 1940 року. Їм також була надана можливість обиратися. Також був створений Національний Реєстр постійних жителів.

В перелік осіб,  котрі не могли отримати латвійське громадянство, входили учасники антиконституційної діяльності, військовослужбовці Збройних сил СРСР, особи, які працювали в органах державної безпеки, особи, направлені до Латвії після 17 червня 1940 року в якості партійних функціонерів Комуністичної партії і комсомолу, а також наркомани, хронічні алкоголіки, особи, які не мають законного джерела доходу.

Згідно Закону про громадянство громадянами Латвії можуть стати особи, які:

– постійно проживали на території республіки протягом останніх п’яти років;

– не мають громадянства іншої держави;

– успішно здали екзамени зі знання латвійської мови, основних положень конституції, конституційного закону про права та обов’язки людини і громадянина, державного гімну та історії цієї країни.

Таким чином латишам вдалося вирішити проблему із власною меншістю у своїй державі. Після формування інституту громадянства вони перетворилися на більшість. Серед латишів громадянство мають 99,6 % людей, натомість серед росіян – 42% (1). Хто ж не отримав громадянства, той має статус постійного жителя. Він може користуватися всіма правами, що і громадяни, окрім декількох, які пов’язані з правом формувати державну владу. На сьогоднішній день у Латвії проживає близько півмільйона осіб без громадянства.

В результаті Латвії вдалося убезпечити свою державу від впливу іноземних і антидержавницьких угрупувань. Внаслідок цього влада республіки захищала латвійські інтереси, що призвело до покращення рівня життя громадян і вступу до Європейського союзу і НАТО. Станом на 2009 рік згідно дослідження Світового банку Латвію віднесено до країн з високим рівнем доходів на душу населення. Її ВНП на душу населення становить 12 390 доларів США на рік.

Чому Україна не стала Латвією

Помилки у формуванні власного інституту громадянства є однією з вагомих причин сьогоднішнього занепаду української держави. Однак на власних помилках треба вчитися. Тому розглянемо їх детальніше.

На відміну від латишів, українським державотворцям дісталася краща ситуація з національним складом. Так, згідно даних 1989 року, українці становили 72,7% населення України, а росіяни – 17,3%. Можливо це і стало причиною нехтування розробкою ефективного інституту громадянства. Згідно українського закону громадянами України стали:

– усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

– особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство України” проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

– особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України.

Такий псевдодемократичний підхід до надання особам українського громадянства виходить нам боку до сьогоднішнього часу. Парадоксально, але громадянами України стали люди, які докладали всіляких зусиль, аби такої держави на мапі світу не було. Гебня, зеки, наркомани, військові пенсіонери (які приїхали в Україну на пенсію) і просто випадкові люди, яких примха долі занесла в Україну – отримали українське громадянство. Їх не цікавила і не цікавить до сьогодні українська культура. Вони принципово зневажають українську мову. Це люди, які на відміну від Латвії, уникли процедур люстрації і натуралізації. Натомість їм подарували право формувати владу, вирішуючи долю народу, який вони люто ненавидять. Тому, хоч і сумно це констатувати, в такому вигляді українська держава була приречена з самого початку ухвалення Закону “Про громадянство”.

Перед вами усім відомі мапи президентських виборів 2004-го і 2010-го років.

 

 

Вибори Президента в Україні відрізняються від виборів керівних осіб в інших державах. Бо у нас основні кандидати різняться цивілізаційно. Один (В.Ющенко, Ю.Тимошенко) пропонує українські цінності, а інший (В.Янукович) – російські. Нам зараз не важливо те, що, наприклад, Тимошенко на ділі не захищала права українців. Для нас важливо, за що в даному випадку голосував народ. Із цих мап прослідковується тенденція підтримки українських цінностей західним і центральним регіонами, а російських – південним і східним.

Тепер подивимося на наступну мапу, яка теж давненько гуляє по блогах:

Кількість людей, для яких рідна мова – українська. Співставляємо дані з мапами голосування і отримуємо: більшість з тих, для кого рідна мова неукраїнська, голосували за російський вектор. Як бачимо, невключення в порядок надання громадянства іспиту з української мови стало однією з причин обрання частиною громадян антиукраїнських політиків у владу.

Наступні мапи показують частки населення, яке народилося відповідно в Україні і Росії:

І знову знайомий розподіл. Тут ми бачимо, що за проросійського Януковича (ще раз повторюсь – справа не в персоналіях) голосувала більшість уродженців Росії. Цього можна було б уникнути, аби в процедурі отримання громадянства був прописаний ценз осідлості.

Загальновідомо, що наркоманія є однією з основних причин поширення ВІЛ-інфекцій. Давайте поглянемо на наступну мапу:

Хоч і не так явно, але прослідковується та ж сама тенденція із південно-східними регіонами. На відміну від латишів, Україна усім своїм наркоманам подарувала права обирати і бути обраним . Тепер ці люди вирішують нашу з вами долю на виборах.  І не тільки на виборах, а і у владних кабінетах!

Результат прорахунків у Законі “Про громадянство” вам відомий. Якщо – ні, то сходіть в магазин і купіть кіло гречки. Станом на 2009 рік згідно дослідження Світового банку Україна віднесена до країн з рівнем доходу населення нижче середнього. Валовий національний продукт України на душу населення у чотири рази менший за латвійський і становить 2800 доларів США на рік.

Що робити?

Довгостроковий план. Готуватися до революції, потім прощатися з януковичами і проголошувати нову українську державу. Спираючись на латвійський досвід, прийняти новий закон про громадянство, який би передбачав застосування процедур люстрації і натуралізації колишніх громадян України, а також вводив поняття “особа, яка постійно проживає на території України” для тих, хто не пройшов вищезазначених процедур.

Короткостроковий план. Вже зараз потрібно чинити соціальний і моральний тиск на тих людей, які наступають на українські цінності чи права людини. В той же час, патріоти і непристосуванці потребують підтримки у суспільства, коли переслідуються владою за  свою державницьку позицію. Готуватися до майбутньої люстрації потрібно тут і сьогодні шляхом створення такого квазісудового органу, як Громадський суд і ведення “чорних списків” ворогів українства та “білих списків” репресованих. Детальніше про це я напишу в наступній статті.

Станіслав Полянський

Обговорити цю статтю у форумі

 


Постійна адреса цієї сторінки в Інтернеті:
http://maidan.org.ua/static/mai/1298743188.html

 


Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/

Після Януковича потрібно проголошувати нову українську державу

лютого 27, 2011Українські проблеми. Політика

П’ятниця, 4 лютого 2011 р.

Необхідність такого кроку продиктована дискредитацією всіх органів влади новітньої України. Система органів влади, яка покликана втілювати функції держави – зруйнована. Через це держава зараз паралізована і не може виконувати свого соціального призначення.

1. Як руйнували українську державність

Держава – організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. (Юридична енциклопедія)

Реалізація функцій держави покладена на систему органів державної влади. Влада, наділена державі народом, поділяється на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову. Це був маленький екскурс в Теорію держави і права.

Руйнація державних органів почалася не вчора і не сьогодні. Візьмемо за точку відліку Президентство Віктора Ющенка – 23 січня 2005 року. Після Помаранчевої революції ми “перезавантажили” українську державу. Довіра народу до влади була відновлена, що давало карт-бланш на необхідне реформування органів під нову модель державного управління.

У спадок дісталася “хвора” прокуратура, яка у часи Кучми заплямувала себе справою Гонгадзе і політичними переслідуваннями. Тим не менш, шанс на оздоровлення у неї був, – це “справа сепаратистів”. Пригадуєте з’їзд депутатів всіх рівнів у Сіверськодонецьку 2004 року? Ото воно. Сьогоднішні міністри і депутати від Партії Регіонів тоді хотіли утворити Південно-Східну Українську Автономну Республіку (ПіСУАР).

В нормальних здорових державах такі речі не вибачаються. Бо це основа безпеки. Спочатку в Генпрокуратурі заходилися працювати, близько року тягали на допити учасників того зборища. До суду жодної справи так і не довели, а Генпрокурор пізніше отримав прохідне місце у списку Партії Регіонів.

Це був серйозний удар по ГПУ, який визначив її діяльність, а точніше бездіяльність на найближчі чотири роки. Люди побачили, що є механізми, які дозволяють робити протизаконні речі і при цьому уникати справедливого покарання. Бо ж органи прокуратури займають спеціальний статус в системі органів державної влади. З одного боку, вони здійснюють наглядову функцію за міліцією, що дає їм змогу гальмувати їхні кримінальні справи. З іншого боку, прокурор представляє державне обвинувачення в суді. Тобто без волі прокуратури ні найчесніший суд, ні найчесніша міліція не зможуть довести серйозні кримінальні справи до логічного кінця.

Така “яловість” органів прокуратури значною мірою посприяла імпорту з Росії технології рейдерства.

Наступною жертвою стала судова гілка влади. Тут великий вклад зробила бютівська “група Портнова”, яка розгорнула свою діяльність проти Президента у судах. Вагомим інструментам у цій боротьбі став Конституційний суд. Його захоплювали, суддів купували, залякували, потім відряджали у судді своїх перевірених бійців. В результаті діяльність Конституційного суду підірвано, як і його легітимність, ще в 2007 році. Суд, який повинен бути над процесом, виявився під процесом. З того часу і до сьогодні КСУ тільки імітує свою діяльність, мімікруючи під політичну кон’юктуру.

Верховний суд України з 2006 року очолює політик-бютівець Василь Онопенко. Він за замовчанням не міг бути об’єктивним суддею, бо його зять Євген Корнійчук продовжував працювати у БЮТі. Тобто до приходу Януковича “на трон” судова система в Україні вже була зруйнована. Все що він зробив, так це “добив” її реформою того ж самого Портнова. Тепер місцеві і  господарські суди дуже рідко ухвалюють рішення без хабаря. Навіть якщо все чесно і законно, все одно доведеться платити.

Комерціалізація роботи прокуратури і судів перетворила їх на неформальні приватні фірми. Ви можете прийти і замовити собі рішення, кримінальну справу на конкурента, “маски-шоу” чи щось інше відповідно до комплексу послуг. Звичайно, що в такому вигляді ці органи не здійснюють функції держави.

А коли немає відповідальності за порушення законів, тоді їх можна не дотримуватись. І це вже серйозно б’є по виконавчій гілці влади. Можна прийняти дуже гарний і потрібний закон, та втілювати його в життя буде нікому. Почався саботаж виконавчими органами рішень центральної влади. Зараз Президент намагається вибудувати владну вертикаль. Але ця вертикаль не є державницькою. Це клуб “засланих козачків” від великого бізнесу, які обслуговують інтереси своїх хазяїв. Також там присутні чиновники, які працюють на сусідню державу. Вони підривають фундамент нацбезпеки України і потім отримують за це нагороди від сусідньої держави.

Залишилося пригадати про нашу законодавчу гілку – парламент. Певно про нього треба писати найменше, бо всім і так все видно: як голосують “мертві душі”, як Чечетов керує процесом, як відбуваються бійки і конституційний заколот. Думаю, ні в кого не виникає сумнівів, що парламентаризм на даний момент у нас зруйнований. Зазначу тільки, що почалося це теж не вчора і не сьогодні. Картки забирали в депутатів ще раніше, так само як і скуповували їх (депутатів).

Висновок: всі три гілки державної влади, які покликані виконувати функції держави – приватизовано, їх основні напрямки діяльності – знівельовано, довіра народу до них – втрачена. В наслідок цього держава втратила здатність спрямовувати і організовувати спільну діяльність людей і соціальних груп на благо суспільства. Ми повинні визнати як факт, що станом на 2011 рік українську державність зруйновано. Бо визнання хвороби – перший крок до оздоровлення. 

2. Діагноз поставили. А як лікувати?

Відповідь проста – ніяк. Новій владі, яка прийде після Януковича, значно простіше і правильніше буде відхреститися від цієї держави. Проголосити у межах існуючої України нову українську державу, яка стане правонаступницею України-91. Але в нову державу не повинні потрапити люди, які руйнували її попередника. Тому над Україною “пост-януковича” потрібно працювати вже зараз. Що саме слід робити, аби підготуватися до змін, я напишу у наступній статті.

Станіслав Полянський, Спільнота патріотів “Україна понад усе!”

о 13:48

Пісня Мертвою Мовою Про Голодомор – Gwerz Kiev

лютого 26, 2011Голодомор

Пісня Мертвою Мовою Про Голодомор – Gwerz Kiev

Published on Nov 29th, 2010 in Світ,Україна with No Comments No Gravatar(Мій переклад з англійської. Оригінал написаний і виконаний бретонським
бардом Denez Prigent бретонською мовою)

Відео з піснею за адресою:

http://www.youtube.com/watch?feature=player_detailpage&v=FgNtGgKtl-E

Gwerz Kiev
Плач по Києву
1
Св. Гервé покровитель бардів
Дав мені натхнення
Він дав мені те натхнення
Щоб написати пісню
Нову нечувану пісню
Плач про голод
Про великий голод в Києві
Що забрав три мільйони життів
Що забрав три мільйони життів
По наказу одного чоловіка

2
Горе, тисячі нещасть, люди в червоному
Горе, горе, люди в червоному в місяці грудні
Коли вони прийшли в цю країну
Щоб заволодіти всім, що ми мали
Заволодіти нашою твариною і пшеницею
Вони не залишили нічого
І ось ми в злиднях!

3
Коли мандрівник запитає шлях до Києву
Скажи йому так:
“Йди за воронами в небі
Вони охоче проведуть тебе
Йди за дикими собаками на полях
Вони навпростець приведуть туди тебе!”
І вже коли ти дійдеш до Києву
Ти знайдеш нескінченний відчай
На вулицях
Все, що ти побачиш мертвих людей
Тисячі людей заморених насмерть
Падальщики кормляться ними
Як ніколи раніше
Також, ти побачиш маленьку дитину
Яка плаче, кличе свою маму
У колі воронів
Їм не доведеться чекати довго

4
“Хто це стукає в мої двері так пізно
Хто намагається зайти?
Якщо це Смерть
Чи не могла б вона зайти швидше
Чи не могла б вона зайти швидше
Щоб вкоротити мої страждання
Пані, я не Смерть
Просто мандрівник
Мандрівник в темряві
Шукаю притулок, щоб поспати
Шукю ліжко
І трохи їжи
“Мені не залишилося нічого їсти
Лише холодна земля
Мені нічого дати, сьогодні я ховаю
Трьої моїх дітей
Мої три дитини загорнуті в саван
Мій чоловік лежить поруч з ними”

5
Де було семеро дітей в хаті
Залишилося лише три
Їх батько поглянув з жалем
І сказав дружині:
“Якого з трьох я маю забити
Щоб решта двоє мали їжу
Якого я маю принести в жертву
Я не можу робити вибір
Між меншим і більшим?!
Сказавши це він взяв ніж
І занурив собі в груди

6
Ось і літо настає
І пшениця, що виросте
Цього року
Випорошиться на вітрі
Випорошиться на вітрі
Але память людей Києва буде жити
Поки ці слова співаються
В память тисячів тих
Хто загинув взимку…

Схожі публікації:

Масштаби трагедії

лютого 26, 2011Голодомор

Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору.
Зменшення населення в Україні із Кубанню та півдні Росії. 1929—1932Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на таке.

Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. людей. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.

З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природню смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 рр. Природня смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. людей на рік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. людей. Цей приріст п’ятикратно менший, ніж у попередні роки.

Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919

Області сучасної України, що постраждали від Голодомору

Області сучасної України, що постраждали від Голодомору

Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродню смертність у 1933 році.

Природній приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. людей.

Облік механічного руху населення, який провадився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від’ємне для України сальдо в 1 343 тис. людей. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.

Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, що виводить на 3 238 тис. людей. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.

Згідно даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тис. людей. Цей голод був наслідком конфіскації хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової кофіскації хлібозаготівель з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 р. у 1932 р. у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 р. від голоду померло 3 238 тис. людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. людей.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. на рік у 1927 році до 97 тис. на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. на рік у 1934 році.

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічним відлунням 1934 року становлять 4 649 тис. людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 рр.

Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду

За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.

Проте сталінський інтернаціоналізм закінчувався на кордонах союзних республік. Зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством України і, до певної міри — Північно-Кавказького краю. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. В цій таблиці кубанські показники розчиняються в показниках п’яти інших округів Північно-Кавказького краю.

У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п’яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.

Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо.

Восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.

Причини Голодомору

Постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У про саботаж хлібозаготівельДля виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.

Результати такого аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).

На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х — 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв’язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.[2].

Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х — на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися “як широкі збройні повстання проти радянської влади”. Вони об’єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: “Верніть нам Петлюру!”, “Дайте другу державу!”, “Хай живе самостійна Україна!”, “Геть СРСР!”, “Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!”. В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом “Ще не вмерла Україна” ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.

Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:

“Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема”
«Пролетарська правда» номер від 22 січня 1930 р.

“знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні”
Виступаючи на XVII з’їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив:

“націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві”
Він також промовляв на партійних зборах влітку 1930 року:

“Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями”
Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:

“У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму”

“Механізм” Голодомору

Виїзд червоної валки з хлібом. Колгосп «Хвиля пролетарської революції». Харківська область. 1932 рік”
Виїзд червоної валки з хлібом

Спосіб, за допомогою якого людей нищили, був найжахливішим з досі відомих” — Ален Безансон.
Для виявлення суті Голодомору (тобто, як саме «морили голодом») при аналізі подій доцільно зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні у 1931—1932 рр. був поганий врожай зернових і які були цьому причини і не на тому, чи був поганий врожай також в інших частинах СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї не є незвичайним явищем у сільському господарстві будь-якої країни. Найбільш важливо те, яких заходів було вжито керівництвом СРСР (відтак — і керівництвом тодішньої Радянської України) щоб максимально посилити ураження (сільського, перш за все) населення України голодом.

Відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:

В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;
Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом. Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины
Таким чином, хоча зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого («пропорційного») погіршення умов харчування населення, практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно.

Історія досліджень та опублікування фактів про Голодомор

Оприлюднення факту Голодомору

Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 (фото інж. Віненбергера, Widener Library, Harvard University, Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts, 1986, p. 35.)На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933, коли валійський (Welsh) журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз (Gareth Richard Vaughan Jones, 1905 — 12 серпня 1935, біографія) опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932-33 рр. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та « New York Evening Post».

Вперше, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5-6 рядків»), та причиною голоду було оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту — раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати про «нестачу продуктів». Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним — з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.

18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О. Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».

Наукові дослідження фактів про Голодомор

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив в кінці 40-х — на початку 50-х років 20 століття Дмитро Соловей — у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами, але не були широко відомі.

Наступний етап досліджень було проведено після створення Конгресом США спеціальної комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс.

Дослідження проводилися як в США (зусиллями вищезазначеної комісії), так, паралельно, і в Україні — після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію».

У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький. Див. посилання на його статті та наукові праці у «Джерелах»

Альтернативні точки зору та полеміка стосовно Голодомору
Уже через два дні після появи у західних газетах чесного репортажу Ґ.Р. В. Джоунза — тобто 31 березня 1933 — газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватних розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими.

Як в Україні, так і за її межами не досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор.

Існують наступні альтернативні до викладеної в даній статті точки зору:

Ніякого голодомору взагалі не було, а була посуха на значній території СРСР (а не лише в Україні), в результаті чого у населеня були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони) є спекулятивно завищеною.
Так, мільйони людей загинули в Україні від голоду, але:
Голод було викликано необхідністю експортувати значну кількість зерна для сплати закупівель передових технологій необхідних для індустріалізації СРСР, тобто метою було винятково зерно, а не загибель селян;
Те, що в Україні ситуація (тобто кількість мільйонів загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише «перегинами» тодішнього керівництва України;
Вилучення продовольства виправдано тим, що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація — перемогти Німеччину.
Стосовно кваліфікації Голодомору як акту геноциду висловлюється теж певний спектр альтернативних думок: від того, що не можна кваліфікувати геноцидом події, що сталися до укладення міжнародного документу про геноцид (1948 р.) до того, що оскільки від голоду помирали не лише в Україні, то нема доказів про акцію, направлену проти українців.

Вшанування пам’яті жертв

Офіційні події та заходи, присвячені Голодомору
У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти української нації.
15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33 рр. актом геноциду. (Але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, що до цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної цінності.)
На вересень 2003 р. офіційні документи з приводу голодомору ухвалили у Бельгії, США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія).
Міжнародна конференція з нагоди 70-ї річниці Голодомору, організована Інститутом досліджень історії суспільства та релігії міста Віченца (Італія) 16—18 жовтня 2003 року. За результатами роботи опубліковано книгу «Смерть землі. Великий голод в Україні 1932—1933 років» (вийшла італійською мовою).
у листопаді 2003 року угорський парламент одноголосно прийняв постанову, яка визнає голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу
Проблема визнання голодомору 1932-33 рр. в Україні злочином проти людства розглядалася на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН — з нагоди 70-х роковин подій (10 листопада 2003 р.).
В кінці листопада 2003 р. в Парижі проведено дні пам’яті жертв голодомору в Україні. Почесний президент — Ален Безансон.
28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який трактує події 1932—1933 років, як Геноцид українського народу. Рішення було ухвалене 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати, від БЮТ — 118, від «Нашої України» — 79, від Соцпартії — 30, позафракційних — 4. Фракція комуністів за законопроект, поданий Президентом України, не голосувала у повному складі.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.

Контекст : Голодомор в Україні 1932-1933. Вікіпедія

1 – Зовсім погано 1.5 2 – Погано 2.5 3 – Надто посередньо 3.5 4 – Було б добре, якби… 4.5 5 – Гарно 5.25 5.5
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Про оцінювання
Зв’язок із адміністрацією

“Виступ М. Мариновича при врученні йому премії ім. Василя Стуса”
Перейти на сторінку
 “Мирослав Маринович. «Люблю я Львів, та дивною любов’ю…»”

Про публікацію

 

Дата публікації 2008-05-23 10:52:55
Переглядів сторінки твору 4287
Творчий вибір автора: Любитель поезії
Статус від адміністрації: Любитель поезії
Народний рейтинг 5.5 (7.05)
Рейтинг “Майстерень” 5.5 (7.07)
Оцінка твору автором
Коефіцієнт прозорості: 0.754
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні  
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Автор востаннє на сайті 2008.10.21 19:28
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки

Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-05-23 11:12:33 ]

Один із моїх родичів пригадував ті часи із такими суттєвими подробицями – “(Вінниччина) Чомусь, на додаток до їжі, пропала з продажу сіль. Без усього якось можна протриматись, а без солі ніяк. Отож батько тайно від пильних комбідзагонівців відщеплював від старої бочки, у якій роками солили огірки, тріски і кидав до того варива, яким нас підтримувала мати…”
Отже, тривала і умисна відсутність солі, як ще один доказ спланованого дійства по знищенню українства.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки

Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-11-26 10:07:47 ]

Чому в Україні у 20-х та 40-х роках був Голод?

«Ельцин, заставь хохлов накормить Москву!»
Гасло 90-х років

УНІАН багато писав про Голодомор 30-х років. Але я спробував дослідити, чому був голод у 20-х роках? І чому був у 40-х? Перша світова війна прокотилася тяжким тараном через Україну, фронти переорали снарядами нашу землю. Люди були пограбовані, господарства знищені, але голоду, від якого гинули масово люди, під час війни таки не було. Чому ж тоді виник голод після неї?

Битви першої світової війни не відбувалися власне на російських землях, втім із захопленням в Росії влади більшовиками в містах європейської Росії настав голод. У грудні 1917 року Совнарком РФССР під керівництвом В. Леніна «підрахував», що в Україні є 500 000 000 пудів «надлишків зерна», це біля 750 тисяч тонн. (Ленинский сборник, т. XVIII с.83)

Бачите, більшовики не мали ані орбітальних сателітів, ані Інтернету, однак у Петрограді за тисячу кілометрів від України просвітили наші магазини у кожного господаря, зважили і підрахували наше зерно!

20 грудня 1917 року Ленін призначає Георгія Орджонікідзе надзвичайним комісаром «району Україна» (!?), який в січні і лютому 1918 року їздив до Харкова, Катеринослава, Кіровограда, Одеси, Миколаєва, Херсона, Полтави з продзагонами і керував грабежом тих «лишків зерна» і висилкою їх до Росії. Товариш комісар мусив добре потрудитися, бо 3 лютого 1918 року Ленін пише йому: «Від душі дякую за енергійні заходи в продовольчій справі. Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організувати спішно зсипку хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя» (див: В.І.Ленін, твори, т.35, с.267).

А було за що дякувати «комісару району Україна». Він наказав, щоб у містах Харківської області не робили запасів більше, ніж на два тижні.

У грудні 1917 року і січні 1918 року тільки в Ізюмському повіті було реквізовано і відправлено в Росію 740 000 пудів зерна (приблизно 1200 тонн). («Продовольственное дело» №34/1918).

23 січня 1918 року Нарком по продовольству повідомляв Леніну, що з Полтавської області на 18 січня відправлено до Петрограда 30 вагонів пшениці, у Москву – 30 вагонів пшеничного і житнього борошна і по 20 вагонів – в Новгородську, Смоленську і Володимирську губернії. 18 січня 1918 року з Чернігівщини відправлено до Петрограда і Західного Фронту 140 вагонів цукру. З 18 лютого по 9 березня 1918 року тільки з Херсонської області до Росії вивезено 1090 вагонів збіжжя.

Дуже цікаву статистику про вивіз хліба з України до Росії знаходимо в телеграфних повідомленнях комісара Харківського залізничного вузла: 19 лютого 1918 року відправлено 2 потяги; 20-го – 2 потяги; 21-го – 2 потяги; 22-го – 7 потягів; 23-го – 3 потяги; 24-го – 3 потяги; 26-го – 2 потяги в складі 75 вагонів; 28-го – 30 вагонів продовольчих вантажів у Московську, 50 вагонів – у Петроградську і 154 вагони – у північні губернії. 1 березня 1918 року до північних губерній відправлено 40 вагонів, до Москви – 23 вагони борошна, вагон круп і вагон консервів.

Усі ці відомості я скопіював з відкритих архівних документів Росії.

Цей перелік можна продовжити, але і подані документи засвідчують про обсяг грабежу України більшовиками. Річ зрозуміла, що в потребі одна держава допомагає другій. Але це робиться на основі міждержавних угод і договорів. У даному випадку такі угоди повинні були укладатися між РФСРР і УНР. Але цього не сталося. Московські більшовики військовою силою на території іншої держави УНР реквізували продовольчі продукти – зерно, борошно, цукор, крупи та інше. Для реквізиції хліба у селян більшовики Леніна створили спеціальні військові загони переважно із «рабочих і матросів» братньої Росії. Перший такий «продзагон» вирушив із Харкова вже 16 грудня 1917 року в район Сумщини. Збройні сутички при реквізиції виникали в околицях Донбасу і великих промислових міст.

Насильницьке відбирання продовольства в Україні більшовиками швидко довело до впровадження в Україні карткової системи у містах. Спочатку на людину, яка працювала фізично, норма була півтора фунта хліба, на всіх інших – по одному фунту (фунт – бл. 400 г.) Отже, за два місяці відбору хліба в Україні, де було «500 мільйонів пудів хлібних залишків», розпочався голод. У двадцяті роки ХХ століття Україна (УСРР) увійшла пограбована, обікрадена «старшим братом» і то не лише з хліба, а також і сакрального майна. За декретами Леніна з 1918 і 1922 років про так звану секуляризацію і реквізицію церковного майна, в Україні пограбовано і продано за кордон церковних цінностей на суму вісім мільярдів доларів за тодішнім курсом (див: В. Самохвалов. КПбУ у боротьбі за відбудову народного господарства в 1921-1926 р.р.). Немало вивезено його в Росію і досі не повернуто. Предмети духовно-культурної, історичної тисячолітньої спадщини, створені генієм нашого народу, було пограбовано.

Отже, слід відзначити, що творцем голоду в Україні був Совнарком РФСРР на чолі з Леніним. Сталін мав доброго учителя, він тільки удосконалив ленінську систему і поширив дію на всі території, де проживали українці, – (подивись на етнографічну карту розселення українців того часу, у тому числі на граничні повіти в південних областях РФ, Приволжя, Придоння, Кубані, а також Казахстану, на, так званий, Сірий Клин). Окремі дослідники голод у 1917 – 1922 роках назвали прелюдією Голодомору 1932-33 років. Голодомор тридцятих років ХХ ст. широко досліджений українськими і зарубіжними істориками, тому у цій статті не обговорюється. Але, при нагоді, тим, хто заперечує Голодомор, треба згадати одну цифру, яку навів син Йосифа Сталіна Яков Джугашвілі в розмові з польськими офіцерами-в’язнями німецьких концтаборів 1943 року в розмові про трагедію Катині. Він сказав: “Чого ви кричите за якихось 4 тисячі людей? У тридцятих роках в Україні від голоду загинуло три з половиною мільйони людей – і всі мовчать”. Як бачимо, навіть син Сталіна був поінформований про трагедію в Україні. А що подав «тільки» 3,5 мільйона жертв, то вже питання сталінської статистики. Тут важливо, що він ствердив, що Голодомор був! Цю розмову надрукували не так давно у польській газеті “Політика”.

Голод у 1946-47 роках також ще не досліджений вповні. Тут я хотів би згадати Микиту Хрущова, який на VIII пленумі ПОРП(б) у Варшаві, куди він прибув без запрошення, в жовтні 1956 року, відповідаючи партійному діячеві Польщі Владиславу Ґомулці, сказав:

«Я міг би вручити вам, дорогий товариш Ґомулка, список осіб, що впали жертвою канібалізму в 1946–47 роках в часи голоду в Україні, а ми в тім часі давали вам зерно, давали вам не його надлишки, а відривали його від живого тіла нашого народу… У 1946–47 роках був голод в Україні, був канібалізм (запитайте Ванду Васілевську), а ми постачали вам зерно» .

Треба зауважити, що голод в 1946–47 роках охопив властиво терени України, де сільське господарство було колективізоване, де були колгоспи і радгоспи, створені вже 1939 року, що сприяло державі у пограбуванні селян. Очевидно СРСР не «давав», а продавав Польщі, і не лише Польщі, український хліб на базі міждержавної угоди з 1946–1948 років. Тоді Польщі «дали» 300 (триста) тисяч тонн зерна.

Наслідком всіх голодів в Україні було знищення як чисельності так і етнофонду народу. Знищено було найздоровший національний етнофонд, найздоровшу частку нації, якою тоді було селянство. Треба признатись, що досі ми не спромоглись відтворити втрачений в роки голодів фізично-моральний етнофонд народу.

Саме в цьому я бачу коріння гасла, яке поставив у епіграф.

Степан Семенюк, колишній політичний референт крайового проводу ОУН, голова політичного відділу воєнної округи УПА, спеціально для УНІАН

http://www.unian.net/ukr/news/news-408202.html

Коментарі видаляються власником авторської сторінки

Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-11-27 20:27:44 ]

23 докази геноциду й жодного спростування

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.

Якщо Голодомор – не Геноцид, а “спільна трагедія”, то як так сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона.

А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.

Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.

Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року?

За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% – зі 147,028 до 170,557 мільйона.

Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.

І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна – №1 у світі за швидкістю зменшення населення.

Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:

· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.

· Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?

· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.

· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?

· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення?

· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік – Росії та Білорусії – не згадує жертв голодомору?

· Чому тільки щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?

· Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а “тих, хто пробрався на північ” негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені “контрреволюційні елементи”, висилати на місця попереднього проживання?

· Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?

· Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення – ні?

· Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?

· Чому про Голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР можна було вільно писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі “брудними наклепами” йпродовжував так робити ще десятиліття?

· Чому під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?

· Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?

· Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?

· Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні в результаті голоду “етнографічний матеріал буде змінено”?

· Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?

· Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли, як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: “Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные”?

· Чи довіряє Віктор Янукович матеріалам з`їзду КПРС і самому Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: “Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив”.

· Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.

· У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.

· Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на “ненадійне” становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?

Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.

А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руского міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).

Олександр Палій, історик
http://www.unian.net/ukr/news/news-408524.html

Коментарі видаляються власником авторської сторінки

Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-11-28 13:28:13 ]

Із нещодавнього інтерв’ю для “Ехо Москви”.

(Інтерв’ю давалося українською мовою, фрагмент подано так, як на “Ехо Москви”).

http://echo.msk.ru/programs/beseda/729803-echo/

В.ЮЩЕНКО: Что объединяет нацию? Я один эпизод возьму. В том числе история. Какой бы она ни была. Иногда даже горькая история, трагическая история объединяет больше, чем какие-то другие страницы. В этом суть.
Почему важна для каждой нации история? Это не от того, что это чье-то хобби, а потому что когда мы ищем общность, то она проявляется в том числе и в истории.
Поэтому для каждой нации история – это как святой Грааль. Россия, например, пишет свою историю, и она ни у кого не спрашивает – ни у поляков, ни у финнов Поляки пишут свою историю. Причем и тот, и тот народ жили в одном времени. Но при этом у каждого история своя. Даже если поляки были колонией Российской империи. У них своя история – не общая. Не общая история с Финляндией, хоть Финляндия тоже была колонией Российской империи. В общем, у каждой нации – своя история.
Мы можем дышать одним воздухом, жить в одно время, но у каждого из нас своя история. Поэтому когда у нации есть проблема единства, часть этой проблемы должна взять на себя и цельность и единство истории, наших корней.
Потому что корни у нас общие. И, очевидно, мы можем сказать, что и сегодняшний день у нас общий. Да и завтрашний день у нас общий… Это та точка, которая добавляется чувства, ощущения соборности, единства. Поэтому история важна как нациеобразующий фактор. Собственная история, написана этой нацией, принятая этой нацией.
И когда мы касаемся темы Голодомора 1932-1933 годов, с одной стороны, это точка истории, которую много лет замалчивали, потому что за этой точкой истории стоит самое большое гуманитарное преступление. Не проанализировав эту историю и не дав ответ, почему было совершено этот преступление, почему оно стало возможным, кто за ним стоит, – мы не только получим сигнал из своего прошлого – кто мы есть. Мы дадим ответ, в конце концов, что в нашем понимании является добром, а что злом, какая власть нужна, как предотвратить, чтобы это не повторилось… Ведь это человеческие действия были, это не стихия. Когда мы говорим о том, что кто-то пробует это повернуть в русло природной, естественной засухи, природного неурожая, кто-то вообще говорит: «Да забудьте вы этот Голодомор. Уже 5 лет говорите об этом, давайте дальше о чем-то не травмирующем говорить, о чем-то светлом, о чем-то радостном».
Так я хотел бы некоторые параллели провести. Не интересует ли вас, почему нация, которая 90% формировала экспорта зерна из России, получила голод. Как нация, которая …выращивала 20% мирового объема пшеницы, 40% ячменя, получила голод. Как нация, которая даже в самый тяжелый год собирала 12,5 мл.тонн зерна, а для удовлетворения потребностей нужно 10 или 11 млн, почему она голодала?
И ты приходишь к выводу: природа тут ни при чем. Господь тут ни при чем. Тут вмешалось то, что принесло искусственную смерть.
Кто-то говорит: «Вы знаете, голод был в России, Беларусь, в Польше, Чехии, Казахстане…» Абсолютно верно. Природный (естественный?) голод стучал в дверь любого народа, и в 17,и в 18, и 19 ст. Голод переживал любой народ. То есть очень часто не хватало провизии, и был голод, и люди умирали от голода. Это называется голод.
Но есть второе обстоятельство. У тебя были продукты, но тебя убили голодом. Это называется уже Голодомор. Здесь большая разница – смерть от голода или убийство голодом. И вот когда мы приходим к этой дефиниции, мы отталкиваемся, что те около 10 млн. жертв, которые принесла Украина из-за искусственной организации голода, трактуются как геноцид против украинского народа.
Что такое геноцид по Конвенции? Это массовое убийство людей по этническому, национальному, расовому, религиозному признаку. Прошу вас обратить внимание на первые две категории: этнический и национальный. Этнический – в контексте «этнос» и национальный – в контексте «народ».
Так украинский суд определил: «Геноцид против украинского народа». Где львиную долю этого геноцида, конечно, ощутили на себе украинцы. Но не только украинцы – и россияне, и казахи, и евреи – кто населял нашу землю. Но ведь это и есть украинский народ. Когда говорят, что в тот же период и в те же годы аналогичный голод был на Поволжье, в Казахстане, в Беларусь. Это тоже не совсем правильно. Не такой голод. В Украине голод и Голодомор был вызван не проблемой неурожая, а проблемой чрезмерных заготовок. Когда з 12,5 млн.т при потребности 11 т заготовка стоила нам около 7 млн. дол. Простая арифметика для тех, кто руководил заготовкой, показала: уважаемые, если вы с Украины забираете больше 2 млн т, вы обрекаете крестьянство на гибель. Но, очевидно, эта арифметика не интересовала тех людей, потому что их задачей было организовать этот голод, организовать убийство голодом. Это первое. На Поволжье заготовок не было. В Казахстане тоже не было. А у нас они были. И когда мы говорим о втором отличии, Вы знаете, из Поволжья не запрещали людям выезжать в центральный черноземный район, Московскую область, в любую другую область России. Искать хлеб, где зерно есть, и добывать его. Единственные, кому был запрещен выезд за рамки собственной территории, это были украинцы. Которые жили на Кубани, потому что это этническая сторона была, и на Украине. Прямое распоряжение.

Кстати, «черные доски»… В Поволжье их не было, в Беларусь не было, в Казахстане «черных досок» не было. «Черные доски» были только на Украине. А это что значит: село, которое подпадает под «черные доски», – это гетто, которое окружалось военными – ни выйти и не зайти. Это концлагерь. Решение о занесении на «черную доску» – это решение о твоей смерти.
Такого порядка, инструмента коммунистический режим не использовал ни на одной территории, кроме Украины.
Говорим ли мы о других вещах, которые выделяют Украину в это время в действиях центрально большевистского режима – суть остается одна: голод, который произошел на Украине в 1932-33 годах, в содержательной части правильно называть Голодомором – мор голодом – убийств голодом – геноцид, организованный коммунистическим режимом, его политическим руководством, в центре Советского Союза и на местах – в Украине. И поэтому определение суда от 13 января 2006 г. о преступлении, совершенном Сталиным, Кагановичем, Косиором и еще четырьмя руководителями компартии Советского Союза и Украины – это формальное правовое завершение, это та точка правовая, которую мы поставили в системе политических и правовых действий 1932-1933 годов.

23 докази геноциду й жодного спростування

лютого 26, 2011Голодомор

МАПА НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ СРСР 1941р.

На ній дані за попередні (згідно переписів населення в 30-х і 40-х) десятиліття (потрібно клікнути по зображенню, аби збільшити його). Помітно, що місця проживання українців “дивовижно” збігаються і з територіями масового голодомору в Росії, і в Казахстані.

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.

Якщо Голодомор – не Геноцид, а “спільна трагедія”, то як так сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона.

А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.

Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.

Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року?

За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% – зі 147,028 до 170,557 мільйона.

Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.

І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна – №1 у світі за швидкістю зменшення населення.

Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:

· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.

· Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?

· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.

· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?

· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення?

· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік – Росії та Білорусії – не згадує жертв голодомору?

· Чому тільки щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?

· Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а “тих, хто пробрався на північ” негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені “контрреволюційні елементи”, висилати на місця попереднього проживання?

· Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?

· Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення – ні?

· Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?

· Чому про Голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР можна було вільно писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі “брудними наклепами” йпродовжував так робити ще десятиліття?

· Чому під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?

· Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?

· Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?

· Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні в результаті голоду “етнографічний матеріал буде змінено”?

· Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?

· Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли, як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: “Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные”?

· Чи довіряє Віктор Янукович матеріалам з`їзду КПРС і самому Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: “Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив”.

· Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.

· У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.

· Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на “ненадійне” становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?

Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.

А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руского міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).

Олександр Палій, історик
http://www.unian.net/ukr/news/news-408524.html

Голодомор в Україні. Чому в Україні у 20-х та 40-х роках був Голод?

лютого 26, 2011Голодомор

Образ твору

Степан Семенюк

УНІАН багато писав про Голодомор 30-х років. Але я спробував дослідити, чому був голод у 20-х роках? І чому був у 40-х? Перша світова війна прокотилася тяжким тараном через Україну, фронти переорали снарядами нашу землю. Люди були пограбовані, господарства знищені, але голоду, від якого гинули масово люди, під час війни таки не було. Чому ж тоді виник голод після неї?

Битви першої світової війни не відбувалися власне на російських землях, втім із захопленням в Росії влади більшовиками в містах європейської Росії настав голод. У грудні 1917 року Совнарком РФССР під керівництвом В. Леніна «підрахував», що в Україні є 500 000 000 пудів «надлишків зерна», це біля 750 тисяч тонн. (Ленинский сборник, т. XVIII с.83)

Бачите, більшовики не мали ані орбітальних сателітів, ані Інтернету, однак у Петрограді за тисячу кілометрів від України просвітили наші магазини у кожного господаря, зважили і підрахували наше зерно!

20 грудня 1917 року Ленін призначає Георгія Орджонікідзе надзвичайним комісаром «району Україна» (!?), який в січні і лютому 1918 року їздив до Харкова, Катеринослава, Кіровограда, Одеси, Миколаєва, Херсона, Полтави з продзагонами і керував грабежом тих «лишків зерна» і висилкою їх до Росії. Товариш комісар мусив добре потрудитися, бо 3 лютого 1918 року Ленін пише йому: «Від душі дякую за енергійні заходи в продовольчій справі. Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організувати спішно зсипку хліба, щоб встигнути налагодити постачання до бездоріжжя» (див: В.І.Ленін, твори, т.35, с.267).

А було за що дякувати «комісару району Україна». Він наказав, щоб у містах Харківської області не робили запасів більше, ніж на два тижні.

У грудні 1917 року і січні 1918 року тільки в Ізюмському повіті було реквізовано і відправлено в Росію 740 000 пудів зерна (приблизно 1200 тонн). («Продовольственное дело» №34/1918).

23 січня 1918 року Нарком по продовольству повідомляв Леніну, що з Полтавської області на 18 січня відправлено до Петрограда 30 вагонів пшениці, у Москву – 30 вагонів пшеничного і житнього борошна і по 20 вагонів – в Новгородську, Смоленську і Володимирську губернії. 18 січня 1918 року з Чернігівщини відправлено до Петрограда і Західного Фронту 140 вагонів цукру. З 18 лютого по 9 березня 1918 року тільки з Херсонської області до Росії вивезено 1090 вагонів збіжжя.

Дуже цікаву статистику про вивіз хліба з України до Росії знаходимо в телеграфних повідомленнях комісара Харківського залізничного вузла: 19 лютого 1918 року відправлено 2 потяги; 20-го – 2 потяги; 21-го – 2 потяги; 22-го – 7 потягів; 23-го – 3 потяги; 24-го – 3 потяги; 26-го – 2 потяги в складі 75 вагонів; 28-го – 30 вагонів продовольчих вантажів у Московську, 50 вагонів – у Петроградську і 154 вагони – у північні губернії. 1 березня 1918 року до північних губерній відправлено 40 вагонів, до Москви – 23 вагони борошна, вагон круп і вагон консервів.

Усі ці відомості я скопіював з відкритих архівних документів Росії.

Цей перелік можна продовжити, але і подані документи засвідчують про обсяг грабежу України більшовиками. Річ зрозуміла, що в потребі одна держава допомагає другій. Але це робиться на основі міждержавних угод і договорів. У даному випадку такі угоди повинні були укладатися між РФСРР і УНР. Але цього не сталося. Московські більшовики військовою силою на території іншої держави УНР реквізували продовольчі продукти – зерно, борошно, цукор, крупи та інше. Для реквізиції хліба у селян більшовики Леніна створили спеціальні військові загони переважно із «рабочих і матросів» братньої Росії. Перший такий «продзагон» вирушив із Харкова вже 16 грудня 1917 року в район Сумщини. Збройні сутички при реквізиції виникали в околицях Донбасу і великих промислових міст.

Насильницьке відбирання продовольства в Україні більшовиками швидко довело до впровадження в Україні карткової системи у містах. Спочатку на людину, яка працювала фізично, норма була півтора фунта хліба, на всіх інших – по одному фунту (фунт – бл. 400 г.) Отже, за два місяці відбору хліба в Україні, де було «500 мільйонів пудів хлібних залишків», розпочався голод. У двадцяті роки ХХ століття Україна (УСРР) увійшла пограбована, обікрадена «старшим братом» і то не лише з хліба, а також і сакрального майна. За декретами Леніна з 1918 і 1922 років про так звану секуляризацію і реквізицію церковного майна, в Україні пограбовано і продано за кордон церковних цінностей на суму вісім мільярдів доларів за тодішнім курсом (див: В. Самохвалов. КПбУ у боротьбі за відбудову народного господарства в 1921-1926 р.р.). Немало вивезено його в Росію і досі не повернуто. Предмети духовно-культурної, історичної тисячолітньої спадщини, створені генієм нашого народу, було пограбовано.

Отже, слід відзначити, що творцем голоду в Україні був Совнарком РФСРР на чолі з Леніним. Сталін мав доброго учителя, він тільки удосконалив ленінську систему і поширив дію на всі території, де проживали українці, – (подивись на етнографічну карту розселення українців того часу, у тому числі на граничні повіти в південних областях РФ, Приволжя, Придоння, Кубані, а також Казахстану, на, так званий, Сірий Клин). Окремі дослідники голод у 1917 – 1922 роках назвали прелюдією Голодомору 1932-33 років. Голодомор тридцятих років ХХ ст. широко досліджений українськими і зарубіжними істориками, тому у цій статті не обговорюється. Але, при нагоді, тим, хто заперечує Голодомор, треба згадати одну цифру, яку навів син Йосифа Сталіна Яков Джугашвілі в розмові з польськими офіцерами-в’язнями німецьких концтаборів 1943 року в розмові про трагедію Катині. Він сказав: “Чого ви кричите за якихось 4 тисячі людей? У тридцятих роках в Україні від голоду загинуло три з половиною мільйони людей – і всі мовчать”. Як бачимо, навіть син Сталіна був поінформований про трагедію в Україні. А що подав «тільки» 3,5 мільйона жертв, то вже питання сталінської статистики. Тут важливо, що він ствердив, що Голодомор був! Цю розмову надрукували не так давно у польській газеті “Політика”.

Голод у 1946-47 роках також ще не досліджений вповні. Тут я хотів би згадати Микиту Хрущова, який на VIII пленумі ПОРП(б) у Варшаві, куди він прибув без запрошення, в жовтні 1956 року, відповідаючи партійному діячеві Польщі Владиславу Ґомулці, сказав:

«Я міг би вручити вам, дорогий товариш Ґомулка, список осіб, що впали жертвою канібалізму в 1946–47 роках в часи голоду в Україні, а ми в тім часі давали вам зерно, давали вам не його надлишки, а відривали його від живого тіла нашого народу… У 1946–47 роках був голод в Україні, був канібалізм (запитайте Ванду Васілевську), а ми постачали вам зерно» .

Треба зауважити, що голод в 1946–47 роках охопив властиво терени України, де сільське господарство було колективізоване, де були колгоспи і радгоспи, створені вже 1939 року, що сприяло державі у пограбуванні селян. Очевидно СРСР не «давав», а продавав Польщі, і не лише Польщі, український хліб на базі міждержавної угоди з 1946–1948 років. Тоді Польщі «дали» 300 (триста) тисяч тонн зерна.

Наслідком всіх голодів в Україні було знищення як чисельності так і етнофонду народу. Знищено було найздоровший національний етнофонд, найздоровшу частку нації, якою тоді було селянство. Треба признатись, що досі ми не спромоглись відтворити втрачений в роки голодів фізично-моральний етнофонд народу.

Саме в цьому я бачу коріння гасла, яке поставив у епіграф.

Степан Семенюк, колишній політичний референт крайового проводу ОУН, голова політичного відділу воєнної округи УПА, спеціально для УНІАН

http://www.unian.net/ukr/news/news-408202.html

Золоте десятиліття починається?-2

лютого 26, 2011Українські проблеми. Політика

Сергій Немирич «Дзеркало тижня. Україна» №7, 25 Лютий 2011

Фото Getty Images/Fotobank

Це не кінець, і навіть не початок кінця, але це кінець початку.

У.Черчілль

У світі здіймається чергова революційна хвиля. Пішли у відставку багаторічні правителі Єгипту і Тунісу, бомблять і розстрілюють демонстрації у Лівії, неспокійно у Йорданії, Алжирі, Ємені, Бахрейні та інших арабських країнах. Американці залишають Близькій Схід, так само як рік тому обмежили свою присутність в Україні. Чи надовго? Не ясно.

Відгомін цих подій докотився і до нашої країни. У цілковитій відповідності обраним ролям провладні коментатори співчутливо оплакують СТАБІЛЬНІСТЬ (о, яке солодке слово, скільки в ньому для серця українського можновладця!), яка раптово покинула Близький Схід. Неминучим уже в недалекому майбутньому майданом Визволення (Тахрір) погрожують прихильники опозиції українофобському (що є своєрідною новацією) та антинародному (що досить звично) режиму.

Здається, що все як завжди. Дискусії то стають запеклішими, то стихають. На кону ніби як державна влада, тобто доступ до перерозподілу суспільних ресурсів. Отож приз дуже великий.

Проте сторони майже не відрізняються, ну хіба що виголошуваними формулами і, можливо, рівнем володіння українською мовою. Та сама віра в магію медіа — замінилася телевізійна картинка, отже замінився режим. Та сама вгодованість, особливо зворушливі полум’яні опозиціонери, обличчя яких не поміщаються в екран телевізора. Та сама напускна самовпевненість, яка приховує внутрішній страх і очікування приходу справжнього хазяїна. Та сама разюча некомпетентність у питаннях нібито фахової експертизи на тлі дуже високопрофесійної демагогічності. Автор довго не знав, як назвати цей типаж. І от у недавній розмові один експерт відкарбував формулу — візії Пелевіна часів «Generation Пи» втілилися в Україні, піарники прийшли до влади.

Звісно ж, як у правлячій коаліції, так і в опозиції чимало й інших персонажів. Вистачає і досвідчених махінаторів, і вершителів долі Батьківщини, у недавньому минулому дрібних чиновників-бізнесменів, на яких рідні терикони/полонини наклали невитравний відбиток, і суворих колишніх бригадних, і ідейних борців, які розжилися бюджетними коштами, зрідка зустрічаються навіть чесні бюрократи — система ж крутиться, куди без них… Та хто тільки не трапляється на політичній ниві в сучасній Україні.

Проте обличчя сучасного українського політикуму — пан Піарник. Саме він спонукає владу породжувати силу-силенну нових ініціатив, не доводячи жодної до кінця, підказує першим особам країни безліч красивих слів, не розуміючи їхньої ваги, а часом і значення, і примушуючи іноземців спантеличено знизувати плечима. Саме він абсолютизує проблеми іміджу і форми, нехтуючи змістом.

Мабуть, найяскравіше ці проблеми проявляються у сфері зовнішньої політики, де значення слів іще не так атрофоване, як усередині України, а в заявах з високих трибун досі ще намагаються знайти прихований зміст. Позитивна відповідь на очевидне для українця запитання — а що коли його там немає? — може спричинити дуже серйозні наслідки. Нехай зараз не прозорими, але від цього не менш невідворотними.

При цьому характерні риси нашої справжньої еліти — „прагматизм“, тобто майже релігійна віра в „бабло“, дуже своєрідна загальна культура, а також гіпертрофований хапальний рефлекс та інші, докладно проаналізовані в нашій попередній статті, — віддають сферу державного будівництва на відкуп піарнику. Нехай клоун займається „пургою“ в той час, коли справжні хазяїни пиляють бюджет.

Як і їхні попередники — партапаратники, червоні директори, філологи й фінансисти, піарники переконані, що їхня влада якщо не назавжди, то на дуже довго. Проте ні апологетам режиму, ні його записним критикам, ні (що ще серйозніше) його справжнім хазяям-власникам заводів, медіа і футбольних клубів, схоже, невтямки, що вони спільними зусиллями пиляють гілку, на якій сидять.

Річ у тім, що стабільність і розвиток західних демократичних країн тримається не на якихось унікальних цивілізаційних підвалинах, про що полюбляють принагідно велемовно поміркувати українські, а ще більше російські політологи, а на стійких публічних інститутах. За всієї важливості конкретної особистості, інститут функціонує більш-менш успішно без прямої залежності від персони його керівника. Саме в цьому й полягає основна властивість дієздатних інститутів. Великою мірою саме тому країни Заходу вже не одне століття виграють у своїх суперників усі марафонські забіги, іноді втрачаючи перемогу на окремих етапах. Саме чинні публічні інститути обмежують вплив пошестей століття — ні медіатизація політики, ні жодні новатори на владних висотах не заважають США здійснювати інфраструктурні проекти та будувати авіаносні групи, тоді як вищим досягненням персоніфікованої російської влади в XXI столітті стала умовна яхта Абрамовича і палац самі знаєте кого.

В Україні ж, яка вже (?) не Росія, але поки що (?) і не Європа, чимдалі пришвидшується процес деградації держави та її інститутів. Чимдалі справедливішим виявляється прислів’я: „не місце красить людину, а людина місце“. Чимдалі менше важать формальні закони та інструкції, чимдалі більше — „радение родному человечку“.

Парламент в Україні, звісно ж, місце для дискусій і навіть боксерський ринг. Проте точно не осередок національного розуму і високої правової культури. І річ не в депутатах. Вони в будь-якій країні рідко вражають інтелектом. Річ в апараті і в законодавчій процедурі. Та й контрольні функції Ради якось слабко реалізуються, і не тільки останнім часом, зауважте.

З десятків напрямів сьогоднішніх реформаторських зусиль найуспішніші — заходи щодо дебюрократизації. Осьде процес іде досить швидко. Причому як на рівні місцевої держадміністрації, керівництво якої за останні шість років замінилося де два, а де й чотири рази, так і у вищих ешелонах державної влади, де вже й посади керівників департаментів перестали бути кар’єрними, дедалі більше перетворюючись на політичні. Незаперечне досягнення сьогоднішньої влади — припинення чвар і публічних сварок на державному олімпі, всупереч сподіванням, не зупинило депрофесіоналізації чиновництва і зростання корупції чи її сприйняття збоку, що, на жаль, багато в чому одне й те саме.

Адміністративна реформа, точніше оптимізація центральних органів виконавчої влади, проводиться за моделлю російської реформи Г.Грефа. Неефективність оригіналу переконливо продемонстровано за час, що минув з першого президентського терміну В.Путіна. Попри титанічні зусилля О.Лавриновича, немає, на жаль, жодних підстав вважати, що українська копія дасть кращі результати.

Деградація торкнулася й силових відомств, а також системи контролю над ними. Показова тут доля РНБОУ. Створена у перший термін правління Леоніда Кучми як паліатив для компенсації слабкості стратегічного ешелону керівництва силових відомств і недовіри до них, рада перетворилася на п’яте колесо у возі українського держуправління, безглуздий і притому дуже витратний орган. І річ не тільки і не стільки в кадрових проблемах, вони лише наслідок.

Аналітика не затребувана вже який рік. Піарникам вона ні до чого („самі з вусами“), а наші бізнесмени мислять в абсолютно інших категоріях. Квітка ж, якщо її не поливати і не підживлювати, засихає.

І от уже буяє вакханалія „стратегування“, відомчі програмні документи готують за кордоном, а типову матрицю міжнародних консультантів проголошують вищим досягненням економічної думки. Знову „французик з Бордо“ чи, точніше, „хлопчик з Москви“? Класика, у тому числі й російська, вічно жива, чи не так?

Українська армія обмежено боєздатна — це пролунало з найвищих трибун. І що? А нічого. Грошей нема і не буде. А якщо станеться диво і Мінфін виділить асигнування, то їх, скоріш за все, розкрадуть.

Ситуацію в міліції наочно проілюстрував бердянський ролик. Нічого нового, але припущення знайшли своє документальне підтвердження. Гаразд, Бог із ними, з реформами. Публічно обіцяні червоні картки, відставки тобто, — де? А там, де і все інше.

Є й інші проблеми. Про них краще промовчимо. Втім, гадаю, натяку буде цілком достатньо: Кіровоград, Макіївка, що далі?

Економіка і соціальна сфера. Ну що тут сказати? Необхідні й запізнілі мінімум на десятиліття реформи реалізуються лише під тиском МВФ та й то переважно з метою наповнення бюджету. Вести мову про їхню послідовність і комплексність дуже непросто.

Особливо гарні способи реалізації перетворень. Давно відомо, що відрубування хвоста котові в кілька прийомів не найкращий варіант, але в України своє ноу-хау: у нас не стільки рубають, скільки говорять про неминучість відрубування.

Гуманітарна політика. Про вищу освіту не писав тільки лінивий. Нібито російський дворянин нібито бореться з нібито українським націоналізмом у нібито університетах. Нагромадження сполучників вимушене, бо названі об’єкти надто далекі від звичного значення цих слів.

Дражливі і просто недоречні дії в мовній сфері, сфері історичної пам’яті стають дедалі буденнішими. Спроби створити державну церкву в XXI столітті були б просто смішні, якби не загрожували кров’ю. Невже не очевидно, що дія породжує протидію.
А якщо немає грошей палити «Приму», палять сільраду. Хіба ні?

Ні, звісно, соціальний вибух був і залишається малоймовірним. Питання зовсім в іншому. Величезною суспільною проблемою 1990—2000-х років була слабкість, навіть відсутність моральних авторитетів. Схоже, що зараз запустився процес їх виникнення. І особливе місце у цьому зв’язку, можливо, відіграє Українська греко-католицька церква.

Тисячі випускників УКУ, Могилянки, Острога, іноземних університетів, не скидайте з рахунків і Харків, Дніпропетровськ, КПІ, Донецьк той-таки, — гарне середовище, поживний бульйон для протікання цього процесу, а виступ отця Бориса Гудзяка про подолання страху, можливо, найпомітніший симптом його розвитку.

Схоже (дай Боже не наврочити), в Україні почалося формування нової моралі. А отже, не за горами й поява контреліти. Вона виникне не завтра, не післязавтра. Але чомусь віриться, що все ж таки процес, як казав незабутній Михайло Сергійович, пішов. А отже, свою історичну роль повитухи новий політичний режим і його уособлення пан Піарник виконують, причому досить успішно. З чим їх і всіх нас вітаємо.

Це вже потім виникнуть сотні проблем. Що робити з публічними інститутами, державною службою, армією, поліцією, судами, з регіональною політикою, нарешті? Як проводити економічне реформування? Яка гуманітарна політика буде затребувана новою Україною? Постане, переконаний, питання про ефективну зовнішню політику, а не її імітацію, здійснювану вже не першим президентом і міністром, за всієї поваги до конкретних персон.

Це потім треба буде шукати шляхи виходу з пастки імені
М.Саакашвілі — авторитаризм розвитку дуже притягальний і ефективний на середніх дистанціях, але слабкість наступності і приреченість персоніфікованих реформ — ложка дьогтю, яка псує бочку меду.

Але все це буде потім. У зовсім іншій країні (дай Боже, щоб не в країнах), з іншими обличчями, міфами і вірою. Не обов’язково в усьому кращій, а в чомусь і менш вільній, ніж сьогоднішня Україна. Але іншій.

А поки що — віват, пане Піарнику. Як завжди невтомний кріт історії сьогодні риє Вашими руками. Успіхів Вам у вашій нелегкій праці.

Znuasmall

Петро Масляк: Системна криза влади в Україні

лютого 26, 2011Українські проблеми. Політика

Вівторок, 22 лютого 2011 р.

Петро Масляк

Нині вже всім зрозуміло, що будь-які ініціативи нинішньої влади в України приречені на поразку. І навіть не лише стратегічну, а й суто тактичну. Всі «реформи» влади полягають в простому невпинному зростанні цін на всі групи товарів, збільшенні пенсійного віку, зростанні зовнішнього боргу, злочинності, корупції, катастрофічної некерованості всіх сфер людської діяльності. Це мимоволі вимушена констатувати і сама влада, постійно критикуючи свої ж починання, скасовуючи вже видані величезні премії розробникам податкового кодексу і таке інше. В чому ж тут справа? Чому нинішня влада навіть у принципі приречена на системні і систематичні помилки, прорахунки, а то й відверті маразми.

Злочинність за останні місяці зросла на 30 відсотків, кажуть, що насправді набагато більше, розкриття злочинів зменшилося на 50 відсотків. Просто на очах у вражених викладачів, дякуючи «реформам» Табачника, у кризову галузь перетворилася освіта. Збаламучені студенти почали погрожувати зброєю деканам, до аудиторій вриваються якісь невідомі особи в камуфляжі і масках. Такого не було з 1917 року. Державна машина однозначно йде «гаваря паа русскі» «в разнос». В магазинах зникла гречка, за нею потягнулося борошно. Такого не було з 1989 року, коли почав рушитися Радянський Союз. Лікарні Києва просто окупувала небачена за останні 20 років армія бомжів. Голодних, немитих, позбавлених засобів існування людей просто візуально за останні місяці стало набагато більше. Все це «досягнення» нинішньої влади.

Простий народ «з тролейбусів» пояснює всі ці дивовижні явища дуже просто: дурний піп, дурна й його молитва або був дурний, та взяв дурнувату, та не знали що робити, підпалили хату. Натомість науковці намагаються аналізувати ситуацію на основі розкриття закономірностей суспільного розвитку.

В чому ж причина очевидної кожному зростаючої розбалансованості життя суспільства? На мою думку вона полягає в тому, що вибудувана система державного управління повністю позбавлена внутрішньої логіки. Лише вкрай примітивні люди здатні уявити собі, що захопивши владу вони можуть робити з державою все, що їм заманеться, а система все одно буде працювати. Так не буває, панове! Це чистої води ілюзія і утопія. Яким би великим начальником ви не були, але заправлена вами віслючою сечею машина не поїде. Потрібен бензин. Внутрішню логіку двигуна внутрішнього згоряння не здатен відмінити жоден диктатор і тиран. Так само і з внутрішньою логікою державного механізму.

Нинішній владний механізм начисто позбавлений внутрішньої логіки і тому не здатен не тільки ефективно працювати, але й діяти взагалі. Маразматичною, протиприродною є правляча коаліція комуністів з олігархами-капіталістами. Позбавлена внутрішньої логіки державна релігія, представлена УПЦ Московського патріархату В Україні, в Києві, де християнами були ще князі Аскольд і Дір, а християнство ще до його розколу на католиків і православних офіційно було прийнято за 300 (!) років до виникнення Москви, Московський патріархат є очевидними маразмом, нонсенсом і алогізмом. В країні, де за даними офіційного перепису населення 80% населення є етнічними українцями, а 70% народу є україномовними, в керівництві державою ні тих, ні інших майже немає Це ще один очевидний алогізм влади.

Список владних алогізмів можна продовжувати безкінечно. «Корпорація ідіотів» розробила Закон про мови, який на думку європейських експертів є безпрецедентним в історії людства, так як держава намагається шляхом прийняття божевільного закону знищити свою ж державну мову. Хіба це не абсолютний маразм? Українську мову вимушена захищати Європейська комісія, яка займається правами національних меншин. Дійсно, українська нація і українська мова владними «інородцями» в Україні зведена до рівня третьорядної.

Причина нинішньої кризи криється в тому, що дуже швидко критична маса алогізмів починає перетворюватися на якість. І це правильно. Кількість неодмінно перейде на якість. Система, позбавлена внутрішньої логіки, приречена на руйнацію. Тому можна передбачити навальне зростання всіляких ексцесів, допоки не буде зруйновано нежиттєздатну нинішню модель державного управління.

Науковий системний підхід стверджує, що система, позбавлена внутрішньої логіки здатна лише деградувати. Позбавлена механізму логічно обумовленого внутрішнього управління, вона неминуче підпадає під управляння зовнішнє. Україна, ще одне яскраве підтвердження цієї тези. Фактично нині Україною реально розпоряджаються Міжнародний валютний фонд і Росія. При цьому між цими двома зовнішніми силами відбувся своєрідний поділ праці. МВФ керує фінансами і соціально-економічним життям, а Росії дісталася гуманітарна сфера, армія, СБУ і таке інше. Протягом лише декількох місяців СБУ перетворилася в щось на кшталт УПЦ Московського патріархату. Виявилося, що президент просто не має повноважень, щоб змістити Табачника, який його однозначно підставляє, так як гуманітарна сфера управляється, як і УПЦ, не з Києва, а безпосередньо з Москви.

«Кнопкодави» з Верховної Ради думають, що «клепаючи» абсолютно бездарні закони, а потім їх переробляючи і доводячи до повного абсурду і маразму, вони зможуть займатися цим вічно, продовжуючи власний термін «народних обранців» до безкінечності. Приймуть вони такого ж ґатунку, як і податковий кодекс, житловий і всі інші, «проштампують» пенсійну реформу, знімуть привілеї з усіх тих, хто своїм «горбом» і кров’ю їх заробили, а таким чином зекономлені гроші кинуть на розширення пільг собі рідним. Але нічого хорошого з цього не вийде. Відмінити закони суспільного розвитку не дано нікому. Система, позбавлена внутрішньої логіки все одно приречена.

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 18:44

Третя заява Івана Дем’янюка, Німеччина

лютого 26, 2011Українці і світ

 Середа, 23 лютого 2011 р.

“Боячись правди, німецький суд і прокурори,
подальше відвертаються від справедливості,
бо відмовляються вимагати від Росії
та України Досьє 1627, 1,400 сторінковий протокол
слідства НКВД/МВД щодо мене.”

Як я був дитиною, Сталін засудив мене на смерть штучним Голодомором. Німці взяли мене як українця у складі радянської армії в полон,  де хотіли вбити мене голодом і рабством.  ЗСА (США) та Ізраїль обманом звинувачували мене як “Івана Ґрозного.”  В результаті, я просидів вісім з половиною років в тюрмі і п’ять років в камері смерти.  Хоч я був невинний, але кожного з тих 1,800 днів, які я провів у камері смерти, я боявся, що загину з причини неймовірного обману й політичних мотивів зкорумпованих прокурорів та суддів, котрі не шукали справедливости.

Тепер, на схилі днів мого життя, Німеччина, держава котра з нещадною жорстокістю убила мільони невинних людей, пробує знищиити мою гідність, мою душу, мого духа, і врешті, моє життя.  Робить вона це шляхом показового політичного судового процесу, де осуджує мене, українського селянина, за злочини скоєні Німеччиною під час ІІ-гої світової війни.  Замість судити справді винних німців і фольксдойчерів, вибрали мене, чужинця, котрий перебував у брутальному  військовому полоні.  Німецька зброя тортур, задіяних  у цьому судовому процесі включає приховування виправдовувальних доказів, фальсифікацію історії, впровадження так званих “юридичних принципів”, які дотепер не існували в німецькому праві, змови з обманцями-прокурорами в Ізраїлі та ЗСА (США), та нерозсудливу байдужість до кожного аргументу чи виправдовувального доказу, які були представлені моїми оборонцями і повинні вже були завершитись моїм звільненням.

Боячись правди, німецький суд і прокурори, подальше відвертаються від справедливості, бо відмовляються:
1.   вимагати від Росії та України Досьє 1627, 1400 сторінковий протокол слідства НКВД/МВД щодо мене.
2.     вимагати від Росії та України  Досьє 15457, протокол слідства щодо Ігната Данильченка, і особливо протокол його допиту щодо мене, проведеного на бажання  американських властей  в 1983-1984.
3.     вимагати, щоб була проведена кваліфікована експертиза високоякісних фотографій підпису на документі 1391-Травники, який фальшиво приписують мені.
4.     прийняти як історичний факт, що нацисти голодом катували військополонених українців таких як я, щоб 3.5 мільони з них загинуло.
5.     прийняти як історичний факт, що, на підставі незаперечних доказів з багатьох країн та свідків, військополонені в Травниках були справді примушені під загрозою смерті до виконання розпоряджень та були страчені за спробу дезертирства.
6.     прийняти як історичний факт, на підставі цілого запротоколування в судах ЗСА  (США) та Ізраїлі, що мене вже раніше оскаржували і виправдали та звільнили за ці ж самі злочини, котрі приписують мені тут, у Німечині.

Я вижив усупереч жорстокості Сталіна та нацистської Німеччини, як і несправедливому смертному вирокові Ізраїля та ЗСА (США).  Я пережив неймовірні  сталінські страхіття і смерть Голодомором,  в нацистських таборах – смерть з голоду і випадки людоїдства, а в ізраїлській тюрмі – смерть через повішення. Теперішний суд це – тільки остаточне виконання цих несправедливих та страшних смертних вироків.

Мені не залишилось нічого іншого, як показати світві, якою пародією виявився цей суд. Тому, повідомляю, що якщо цей суд не візьме до уваги  наявні історичні факти і не використає свої повноваження, щоб розшукати додаткові вирішальні для мене докази (яких ще не розглядав суд), а також не стане обов’язком для нього (суду) добитися справедливости, замість створювати політичний цирк, то я через два тижні проголошую голодівку.

Іван Дем’янюк

Іван Демянюк молодший:
“If the Germans are interested in justice, they will simply ask the Russians and the US to turn over all the evidence including Soviet Investigative file 1627 on my father and the missing Danilchenko reports. They have the access to evidence and we do not. This case has been fraught with government cover-up and prosecutorial misconduct and fraud over the years. So far, this trial has been just another chapter of the same injustice.”

“Testimonies and official Nazi war records prove Soviet POWs faced starvation by the millions or were coerced to serve or face execution for desertion. It is abhorrent for Germany to now make its former prisoners and victims responsible for the crimes committed by Germans who in many cases were acquitted or never tried by Germany. This is not about justice being better late than never. Rather, it is Germany’s continued utter failure to accept responsibility for destroying the millions of people it captured.”

John Demjanjuk Jr.


Джерело: Сварга


До теми:
Іван Дем’янюк: Я звинувачую – Німеччина винувата
Заява Івана Дем`янюка
Элеонора Шифрин – Процесс Демьянюка

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 15:56

Цей дивний, дивний захист… Афтершоки та спроба аналізу.

лютого 21, 2011Українські проблеми. Наука

13.10.2009 року в УП була опублікована невелика замітка, в якій порівнювались окремі риси канадського і українського суспільств. Зокрема там говорилося про про те, що в Україні члени спеціалізованої вченої ради присудили пошукачу ступінь кандидата наук, хоча частина результатів дисертаційної роботи – не авторські, а «позичені» у іншого дослідника. Ситуація в дійсності була ще крутіша. Дисертаційна робота була написана на основі статей, до яких прізвище «дисертанта» було банально дописане. При цьому ще й схитрували – до роботи були долучені наукові результати, отримані значно раніше і до яких «дисертант»не міг мати жодного відношення. Не було жодного виступу на жодному науковому семінарі. Всі подані до захисту виписки із семінарів – липа.

Для кращого розуміння: «дисертант» багато років тому займався експериментом. Захиститися не зміг. Решту життя займався господаркою.

Реально дисертацію писала одна жінка. «Проходження» роботи контролювало кілька чоловік, достатньо високопоставлених в українському науковому середовищі. Дисертація захищалася за спеціальністю 01.05.02 – математичне моделювання та обчислювальні методи. І хочете вірте, хочете – ні, «дисертант» похідних добре не знає, не те що обчислювавльних методів.

Результати захисту дисертації були блискавично затверджені ВАК України.

Суть події (явища).

Використання наукової проституції та різних форм корупції для просування в службовій ієрархії. (Не плутати наукову проституцію з допомогою в роботі. Остання полягає в підказці ідей, які треба самостійно реалізувати, можливо, допомозі в аналізі отриманих результатів).

Типовість події (явища).

На розгляд читачів.

Причина реалізації події (явища).

Байдужість та неморальність суспільства, неелітність керівництва суспільства. В цьому конкретному випадку – підтримка «дисертанта» впливовими в українській науці людьми, серед яких директор академічної установи, декан Національного університету, впливові працівники ВАК України.

Афтершоки (наслідки).

Жінка, яка писала дисертацію (як вказувалося вище – це є науковою проституцією), отримала підвищення по службі, як і «дисертант». Обоє та деякі інші активні учасники події стали членами спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій за спеціальністю 01.05.02 ‑ математичне моделювання та обчислювальні методи. (Стосовно «дисертанта» ‑ це наруга над молодими науковцями.)

Хочу загострити увагу читачів – на організаційному рівні підтримана і стимульована наукова проституція та корупція, здеформовано поняття про наукову порядність, здібності, талант, наукову кваліфікацію.

Реакція суспільства.

Без видимої реакції. В крайньому разі: «Та…». І то на кухні.

Діагноз.

Суспільство хворе (безвідповідальність, неморальність, корупція, байдужість тощо)

Прогноз.

Таке суспільство не має історичної перспективи.


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.