Третя проблема Росії

Третя проблема Росії

ФОТО РЕЙТЕР

МОСКВА. МАНЕЖНА ПЛОЩА. 11 ГРУДНЯ 2010 р.

Класик визначив дві проблеми Росії. Але існує і третя, яка має всі шанси бути першою — зростання великоруського шовінізму. І якщо цей процес не зупинити, то жодні найсучасніші дороги й наукові міста типу Сколково країні не допоможуть. Під загрозою може опинитися її майбутнє.

Після подій на Манежній площі в сусідній країні розгорнулася дискусія про шляхи розв’язання національного питання. Зіткнулися два погляди. За першим Північний Кавказ слід відокремити від Росії й тим самим начебто закрити питання назавжди. За другим — розв’язання національного питання можливе в новій імперії, де російський народ буде державотворчим, а всі інші народи мають визнати його верховенство. Судячи з усього, російська влада вибрала другий шлях.

Такий розвиток подій є практично для всіх держав СНД реальною загрозою. Головною рисою всіх російських імперій була нестримна зовнішня експансія. Україна з відомих причин у цьому списку перша. При цьому формування імперії відбуватиметься двома рівнобіжними потоками: внутрішнім і зовнішнім. І, з огляду на це, загроза державній незалежності, територіальній цілісності нашої країни істотно зростає. Важливо не лише це зрозуміти, а й почати діяти. Поки що час для цього є. 

«За здоров’я російського народу!»

Влада бере на озброєння сталінську національну політику

Одразу вибачуся за довгі цитати. Але, по-перше, вони важливі для розуміння суті питання. По-друге, для демонстрації того, наскільки це чутлива сфера — міркування про російський народ, тим паче в ситуації, коли треба агресивним націоналістам чим-небудь пофортунити, якось їх «седатувати», щоб вони більше не виходили на Манежну площу.

Перша цитата з виступу Дмитра Медведєва. Слова правильні, акуратні, покликані примирити тих, хто розсварився, й охолодити гарячі голови: «Росіяни взагалі є найбільшим народом нашої країни. Російська мова є державною. Російська православна церква є найбільшою конфесією нашої країни. Ті, хто сидить у цій залі, представляють різні культури, але значна частина — це представники російської культури. І нам потрібно розвивати найкращі риси російського характеру саме тому, що в якийсь період найкращі риси нашого характеру зробили нашу країну сильною, по суті, створили нашу країну».

Тепер інша цитата, сенс і зміст якої, судячи зі слів Бориса Гризлова, котрий відмовив неросійським націям у здатності «дружити», великою мірою готовий розділити російський політичний клас. Ось вона: «Я хотів би підняти тост за здоров’я нашого радянського народу й, перш за все, російського народу.

Я п’ю перш за все за здоров’я російського народу, тому що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу.

Я піднімаю тост за здоров’я російського народу не лише тому, що він — керівний народ, а й тому, що в нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння.

У нашого уряду було чимало помилок, були в нас моменти відчайдушного становища. Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших очікувань, йдіть геть. Але російський народ не пішов на це. І ця довіра російського народу радянському уряду виявилася тією вирішальною силою, яка забезпечила історичну перемогу над ворогом людства — над фашизмом. Спасибі йому, російському народові, за цю довіру! За здоров’я російського народу!

(Бурхливі тривалі оплески.)».

Це тост Сталіна Й.В. за здоров’я російського народу на прийомі для командувачів військ Червоної армії 24 травня 1945 року. Бойовий льотчик, майбутній знаменитий філософ Олександр Зинов’єв відгукнувся тоді ж віршем: «Ликованием вмиг переполнился зал… / А истерзанный русский народ / Умиления слезы с восторгом лизал, / Все грехи отпустив ему наперед». Якщо міркувати термінами сучасних політтехнологій, Сталін дуже вправно «розвів» «державотворчу націю», досягнувши мети, яка настільки чітко була позначена у вірші Зинов’єва. Це була та сама з аптекарською точністю відміряна доза російського націоналізму, яка не повинна була начебто образити інші нації, але водночас чітко вказувала на те, хто тут у нас державотворчий. Мабуть, так принижено й на рівних генералісимус ніколи не розмовляв зі своїм народом — лише на початку війни, коли він, буквально вимолюючи допомоги в нації, знищення якої розпочав, звернувся до неї зі словами: «Брати й сестри!»

Чим закінчилася еволюція товариша Сталіна після тосту 24 травня 1945 року, дуже добре відомо — «справою лікарів» і провокацією самогубного для нації російського націоналізму. У тих дозах, які вже були несумісні з політичним та етичним здоров’ям.

Спадщина наркома у справах національностей досі відгукується зовсім недалекою луною як у демографічних, так і в міжнаціональних проблемах. Але, звісно, ключова причина не те щоб у зростанні ксенофобських настроїв (їхній рівень уже багато років досить високий, але при цьому стабільний: за гасло «Росія для росіян!», згідно з дослідженнями «Левада-центру», виступає понад 50 відсотків населення), а в переході їх із прихованої форми у відкриту, в акції прямої дії, — це міграційна хвиля. Яка, за всіма можливими оцінками, лише наростатиме. Що перетворює проблему російського націоналізму та проявів національної нетерпимості з боку інших націй, які «варяться» в недоладному плавильному казані великих і малих міст Росії, на головну, а міграційну політику — на ключову для вирішення будь-яких протиріч.

За певного збігу обставин за загострення міжнаціональної ворожнечі завдяки епізодам, схожим на історію з Єгором Свиридовим, російський націоналізм, поки не оформлений як потужна політична сила, може стати електорально привабливим. Для прикладу можна згадати, наскільки успішно балотувався в депутати Держдуми в Преображенському окрузі міста Москви Володимир Квачков, якого зараз влада жорстко переслідує якраз за мотивами його національної нетерпимості, — 30 відсотків голосів. (Потрібно зазначити, втім, що в столиці, згідно з дослідженнями «Левада-центру» і ФОМ, градус націоналізму та нетерпимості вищий, аніж у провінції.) Хоча, зрозуміло, несистемний націоналізм, який не контролюється ні з Луб’янки, ні зі Старої площі, віддасть перевагу вулицям і площам над легальними способами завоювання влади. Ось вона реальна, а не химерна небезпека, яку начальники намагаються придушити й «задобрити» зборами, схожими на позавчорашні у президента в Горках, де «відривалися» Борис Гризлов, Геннадій Зюганов та Ігор Лебедєв (ЛДПР), який запропонував виправити Конституцію й починати її словами, успадкованими в тосту товариша Сталіна: «Ми, російський та інший багатонаціональний народ…».

Здається, спочатку деяким депутатам, які пропонують подібного роду формулювання, варто пройти ще раз шкільний курс російської мови. Це корисно для окремих представників «державотворчої нації».

Андрій КОЛЕСНІКОВ,
novayagazeta.ru

Вихід у нікуди

Схоже, національна політика в наших північних сусідів зайшла в безвихідь, до того ж, повну. У Кремлі та його околицях просто не знають що робити. Хвиля шовінізму і ксенофобії, яка підіймається все вище, наочно продемонструвала, що ідеологічно влада не має нічого, аби їй протиставити. А за відомим правилом, якщо не можеш перемогти, значить, треба очолити. А зробити це простіше простого, так, в усякому разі, здається нинішнім кремлівським ідеологам, якщо скористатися рецептами великого фахівця з національного питання товариша Сталіна.

Переможцям легше, ніж переможеним. Принаймні, їх не судять. А якщо й судять, то згодом, часто вже в інших століттях та в інших умовах. Проте в переможця фашистської Німеччини, вождя не лише радянського, але й усіх інших народів були після 9 травня 1945 року дуже великі проблеми. Хай як це дивно, з урахуванням того, що значна частина країни лежала в руїнах, не економічні проблеми хвилювали його найбільше. Як досвідчений політик, він чудово розумів, що солдат-переможець, який повернувся з Європи, бачив інше життя. Його тепер не обдуриш байками про пригноблюваних братів по класу. Багато письменників-фронтовиків у своїх книгах та мемуарах зазначали, що армія свято вірила в те, що після такої важкої війни колгоспи скасують і людям дадуть хоч трохи пожити спокійно і, нарешті, поїсти досхочу.

Але ще більшу небезпеку несло отруєння свободою. За всього всесилля особистів та чекістів фронт показав, що без партії можна жити й перемагати. Почитайте Віктора Некрасова «В окопах Сталінграду», Олександра Бека шосе «Волоколамське». В останньому випадку, автор сам був учасником тих подій у складі московського ополчення в Краснопресненській стрілецькій дивізії. З цензурних міркувань партія згадується, але читачеві вся штучність цього зрозуміла.

«Для нас… національна ідея — усюди й у всьому бути першими. Прагнути до лідерства… Ми, росіяни, хочемо жити в дружбі з іншими, і ця риса не властива іншим національностям»

Борис ГРИЗЛОВ,
голова Держдуми РФ, голова Вищої ради «Єдиної Росії»

Ось це та багато іншого, що викликало в народу відторгнення офіційної ідеології, найбільше й займало Сталіна. Система, яку почали створювати Ленін і Троцький, а продовжив Сталін, почала відчувати внутрішнє напруження. І не 1941-го, а в 1939—1940 рр. радянські солдати та офіцери зазнали буквально психологічний шок від того, що вони побачили у Львові, Станіславі й Дрогобичі. Польська влада з українцями була неласкавою, але пригноблювані жили набагато краще, ніж у царстві свободи на іншому березі річки Збруч. А країни Балтії? І навіть за європейськими мірками бідна Бессарабія виглядала набагато привабливішою, ніж інший берег Дністра. Вголос про це не говорили, але зрозуміли дуже багато. Про брехливість пропаганди здогадувалися, а тепер переконалися на власні очі. А потім військова поразка літа-осені 1941 року і так званий визвольний похід в Європу. Треба було протиставити всьому цьому нове ідеологічне кліше, що замінить у розумах людей безглузді думки про розпуск колгоспів, та й терміново приструнити інтелігенцію.

Ось тоді й знадобився відомий тост за російський народ, виголошений вождем 24 травня 1945 року на прийомі для командувачів військами Червоної армії та флоту. І, як завжди, Сталін сказав одне для «своїх» і це не могло бути із зрозумілих причин оприлюднене, і в дещо відредагованому вигляді для зовнішнього застосування. «Я піднімаю тост за здоров’я російського народу, бо він заслужив у цій війні і раніше заслужив звання, якщо хочете, керівної сили нашого Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни». Це за текстом не так давно розсекреченого стенографічного звіту. А ось ця ж сама фраза в публікації у газеті «Правда», відредагованій Молотовим і самим Сталіним: «Я піднімаю тост за здоров’я російського народу, бо він заслужив у цій війні загальне визнання керівною силою Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни». Різниця очевидна, але партійний апарат отримував установки, поза сумнівом, за оригіналом.

«Для дуже багатьох громадян Росії, у тому числі далеких від політики, цивілізоване «розлучення» з Північним Кавказом не стане загальнонаціональною трагедією… Просто безболісно відрізати не вийде. Проте також очевидно, що саме путінська політика замирення Кавказу створила постійне джерело відтворення кримінального середовища, яке вже не обмежується географією Північного Кавказу, а розповзлося буквально всією Росією.

Гаррі КАСПАРОВ,
голова Об’єднаного громадянського фронту,
член Федерального бюро Об’єднаного демократичного руху «Солідарність»

Цей тост визначив вододіл між тим проповідуваним до цього так званим інтернаціоналізмом і переходом до оскаженілого великоросійського шовінізму. Що відбувалося за цим, добре відомо. Але характерною була публікація низки статей батьків-засновників марксизму щодо національного питання. «Німці й угорці з’єднали всі ці маленькі, кволі і безсилі національності в одну велику державу і тим самим зробили їх спроможними взяти участь в історичному розвитку, якому вони надані самі собі виявилися б абсолютно чужими! Звісно, при цьому справа не обходиться без того, аби не розтоптали кілька ніжних національних квіток. Але без насильства й невблаганної безпощадності ніщо в історії не робиться…» Це про чехів, словаків, поляків, хорватів та українців. Усі вони «кволі й безсилі» нації. І в іншому місці: «Як можуть вони чекати, що історія повернеться на тисячу років назад на догоду кільком кволим людським групам, які всюди, в якій би частині займаної території вони не жили, перемішані з німцями й оточені ними, в яких майже з незапам’ятних часів для всіх потреб цивілізації немає іншої мови, окрім німецької, і в яких відсутні перші умови національного існування: значна чисельність та суцільна територія». Замініть німців на росіян, німецьку мову на російську і ви впізнаєте сучасних російських шовіністів. Отже, даремно товариш Сталін присвоїв собі звання фахівця з національного питання. Він лише йшов слідами і переспівував давно сказане батьками-засновниками. Цікаво, що просочені німецьким шовінізмом і слов’янофобією статті класиків марксизму навіть соромилися перекладати і публікувати в СРСР. Але після війни й вони згодилися. Неважливо, що російський народ Маркс і Енгельс відносили до контрреволюційних націй, до речі, німців — до революційних. Після необхідної редакційної правки та скорочень, теза про контрреволюційні нації пішла гуляти країною пролетарського інтернаціоналізму. І під цю сурдинку влаштовувалися депортації цілих народів.

І ось тепер російська влада від повної безвиході знову бере на озброєння, здавалося, застарілі шовіністичні ідеї товариша Сталіна.

Справа зовсім не в тому, що російський народ має хороші риси. Хто з цим сперечається? Справа зовсім у іншому. Якщо ці досить природні риси народного характеру зводяться в ранг державної політики, то виникає підозра, що в цьому відмовляють усім іншим народам не лише цієї великої країни, але й навколишнім. Якщо ці риси російського народу створили країну, то, виходить, риси інших народів не можуть цю країну творити, навпаки, тільки зруйнувати. Незважаючи на такі риси характеру, царську Росію зруйнував саме російський народ і СРСР розвалився не деінде, а в Москві, практично біля стін Кремля. Це потім у Біловезькій Пущі оформили цей факт, що відбувся.

Те, що не сказав Дмитро Медведєв, за посадою йому не належить, відкрито в телеефірі на каналі «Россия» в програмі «Поєдинок з Володимиром Соловйовим» досить різко висловився про «осіб кавказької національності» Володимир Жириновський. Говорячи про причини виникнення міжетнічних зіткнень, зокрема, за участю вихідців із Північного Кавказу, він заявив, що «кавказці не вміють і не хочуть працювати, не вчаться», що «вони все захопили». А росіяни, за словами сина юриста, попри те, що на території Росії вони складають близько 80% населення, потребують захисту, в тому числі й від «зухвалої» поведінки кавказців. Лідер ЛДПР пов’язав географію з політикою, заявивши, що жителів національних околиць не можна пускати, як він висловився, в Росію. При цьому перерахував представників конкретних народів, на яких треба розповсюдити такі обмеження. У ПАР це мало досить конкретну назву — апартеїд. На думку експерта Центру ім. Карнегі Олексія Малашенка, «потрібно пам’ятати, що пан Жириновський ніколи не каже те, що серйозно може суперечити думці Кремля». Значить, отримав індульгенцію на такі висловлювання.

Можна ескапади Жириновського віднести до наближення виборів у регіонах та в Державну думу. Комуністи теж планують осідлати національну тему. Їхній лідер Геннадій Зюганов на семінарі-нараді керівників регіональних комітетів партії та її передвиборних штабів прямо заявив: «Російську тему КПРФ категорично не може нікому віддавати. Ми мусимо попрацювати в цьому напрямі дуже грамотно й ефективно». Як підкреслив він, «ЛДПР одним своїм гаслом: «Ми за бідних, ми за росіян», свого часу отримала 6% голосів, а «Батьківщина» Дмитра Рогозіна — взагалі 12%». Яка ж партія відмовиться від спроб залучити електорат розігруванням шовіністичної карти? Звісно, що й партія влади «Єдина Росія» без уваги настільки важливу тему не залишила.

Усе це далеко не безневинні ігри. Влада в Росії усе більше йде на повідку у великоруських шовіністів. І справа не в тому, що найоскаженіліші виходять на площі з нацистськими привітаннями, нападають і вбивають «людей зі східною зовнішністю». Проблема в тому, що єдність країни зазнає все більшого напруження.

На повний зріст постають регіональні проблеми. Москва далеко не завжди в них заглиблюється, а часто діє проти устремлінь місцевих еліт. До того ж у останніх усе більше зовнішніх контрагентів, з якими вони хочуть мати справу. На центр надій мало, а справу робити треба. На Далекому Сході є свої проблеми, які там намагаються вирішити самостійно. Вони більше економічно орієнтовані не на центр, а на Китай та Японію, а останнім часом навіть на Сінгапур, Австралію й Південну Корею. Московське втручання і московський контроль просто дратують. Там складається своя вертикаль влади, що спирається на місцеві величезні природні ресурси. Ділитися з Москвою охочих усе менше. За словами Малашенка: «Є Центральна Росія, є Сибір, де теж, до речі, про Москву не дуже ніжно відгукуються, і є Далекий Схід». Додамо до цього, що є Калінінград, куди навіть пошту з великої Росії доставляти стає все важче. Їздити до Росії складно й дорого, а до Польщі або Німеччини набагато ближче й простіше.

Але це чинники економічні, хоча й основні. Є й культурні. Відома фраза «Понаехали тут!» стосується не лише неросіян. Не меншою мірою вона звернена й проти тих, хто приїжджає в Білокам’яну з одвічно російських регіонів, які мовою й зовнішністю не відрізняються від москвичів. І, проте, агресивність направлена й проти них. Вони ж, у свою чергу, вихлюпують її на кавказців і схожих на них. І антагонізм регіонів, нехай поки що й економічний, культурний і ментальний служить потужним дезінтегруючим і дестабілізуючим чинником. У Кремлі це чудово розуміють, але вихід із досить складної й неоднозначної ситуації шукають найпростіший — великоросійський шовінізм.

Саме таким шляхом пішов товариш Сталін. А до нього царизм. Чомусь адептам такого підходу у вирішенні завдань, які стоять перед Росією, здається, що після об’єднання таким чином російського народу все інше розсмокчеться саме собою. Енергія піде на протистояння з іншими, і ніхто дезінтегрувати країну не захоче. І жоден історичний досвід усе тієї ж Росії їх не вчить. З маніакальною завзятістю старі помилки повторюються й примножуються.

Дотримання збанкрутілого курсу Сталіна Росію не лише не вбереже від розпаду, навпаки, лише підсилить сепаратистські настрої. Адже справа не лише в околицях типу Північного Кавказу. Адже є ще Поволжя. Це що, 5,5 млн. татар чи майже 2 млн. башкирців вважатимуться громадянами другого сорту, оскільки неросіяни й мусульмани. Чи погодяться вони зі статусом молодшого брата, невидатних націй у складі сучасної Росії. А далі до Уралу й за ним достатня кількість інших неросійських народів. І не всі вони погоджуються вважати росіян старшим братом. У Казані та Уфі вже були проблеми щодо цього. Таке враження, що хтось навмисно влаштовує міжетнічні провокації, зав’язуючи національну проблему в Росії у такий тугий вузол, що розв’язування її може коштувати дуже великої крові. І чи вціліє в такому зіткненні Росія? А якщо й так, то в якому вигляді. Затверджуючи за росіянами статус старшого брата, Кремль може викликати таку лавину, що навіть страшно уявити. І при її русі російський народ постраждає не менше, а, може, й більше інших. Сусідам теж дістанеться.

І про це мають пам’ятати наші можновладці, для яких Москва, Кремль залишаються зосередженням усього того, про що вони мріють і хочуть повторити на берегах Дніпра. Подумали б про Україну. Не в промовах, приурочених до Дня соборності, а справами, бажано конкретними. У тому числі й у побудові відносин із Росією. Поки ж мовчки ковтаємо образи, які заподіює російська влада українцям, які волею долі опинилися в Росії. Рисами характеру не підходять?..

Юрій РАЙХЕЛЬ

КОМЕНТАРI

Геннадій МАХОРIН, старший викладач кафедри історії України історичного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук:

— Посилення проросійської риторики підігріває відповідні настрої і в Україні у середовищі «п’ятої колони», яка з обожнюванням дивиться на нашу північно-східну сусідку і тішиться з того, що країни Західної Європи та й США не наважуються висловити різкий протест її експансіоністським діям. У ситуації, коли у нашій державі відсутня проукраїнська політика, відсутній опір російській інтервенції в українську економіку та інформаційний простір, частина українців теж поступово піддається москвофільським настроям. Ця тенденція посилюється на фоні критичних оцінок Конституції України, правоохоронної та судової системи, обороноздатності країни — таким чином відбувається дискредитація фундаментальних основ нашої державності, що породжує песимізм щодо майбутнього, загальну зневіру і бажання прихилитися до сильнішого. Зараз ми розплачуємося за м’яку, компромісну політику попередніх років, яка з кожним роком віддаляла нас від незалежності. І тепер ми стоїмо перед реальною перспективою нової Переяславської ради. Фактично українська влада (чи справді вона українська?!) діє в руслі стратегічних інтересів Росії, і така гра у «піддавки» загрожує цілковитою втратою суверенітету. Завдання українського суспільства — не допустити цього, а протиставити такій загрозі єдність у відстоюванні українських інтересів, захисті нашої культури, мови, історії, плеканні справжньої української еліти.

Роман КОВАЛЬ, незалежний політолог, Донецьк:

— Росія стрімко втрачає можливості контролювати пострадянський простір за допомогою цін на природні енергоносії, нафту й газ. Тому в бій кидається останній резерв, розпорошена по теренах колишнього «Союзу нерушимого» національна діаспора. Далеко не всі ці люди носії російської культури — здебільшого так званої «російської ідеї». З культурою та, відповідно, зі здатністю мати свій світогляд, формулювати власну, незалежну точку зору на події в них як раз не все гаразд. Що дає можливість досить легко, за мінімальної ідеологічної обробки, зробити з них «солдатів Батьківщина», згуртувавши в громадські та псевдо-громадські організації патріотичного штибу. Платити в таких структурах можна лише професійним організаторам, «смотрящим», ну хіба що — фінансувати проведення якихось протестних акцій. Тож виходить дешево та сердито, якраз у стилі вимог економіки післякризового періоду.

Думаю, на нашому Донбасі, десь там у Криму та на Одещині проросійські активісти несповна усвідомлюють, що часто-густо ставлять на кін і свої перспективи, і навіть майбутнє своїх дітей. Уже зараз на Донеччині «на численні вимоги громадськості» закривають українські школи та класти. Проте представники молодого покоління, що не знатимуть державної мови, різко знижують свої можливості продовжити освіту у вітчизняних вишах, знайти цікаву роботу. Куди вони поїдуть шукати долі, до «матінки Росії»? Але ж там корінне населення вкрай вороже налаштоване проти усіляких мігрантів. Єдине, на що варто розраховувати таким переселенцям — із часом відстояти для себе право вважатися росіянами другого атунку.

Московський журналіст Андрій Колесников недарма у своїй публікації згадав товариша Сталіна. За часів червоного генералісимуса не вважалося чимось аморальним кинути під кулеметний вогонь пару-трійку штрафних батальйонів лише для того, аби в супротивника скоріше закінчилися набої. Ставлення до людей як до мікроскопічних гвинтиків велетенської державної машини— вірна прикмета імперського мислення, і колись, і зараз.

Микола ЛАЗАРОВИЧ, докторант Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України:

— Я не зовсім погоджуюся з тезою про те, що «російська влада бере на озброєння сталінську національну політику». Адже шовіністична політика Росії стосовно уярмлених нею народів проводилася як до періоду правління Й. Сталіна, так і після нього. Єдине, що змінювалося,— це ступінь вуалювання справжніх намірів правителів: від відвертого валуєвського «нiколи не було, нема i бути не може» до фальшивої брєжнєвської «нової iсторичної спiльностi людей — радянського народу». До речі, один зі стрiлецьких провiдникiв ще в 1913 р. у львівському журналі «Відгуки» з приводу російської національної політики зазначав: «Цiла наша мартирологiя вiд 1654 р. говорить, що нам вiд Росiї не надiятись нiчого, якої-небудь Росiї, нинi — деспотичної, завтра — революцiйної, пiслязавтра — республiканської, бо до нас в рiвнiй мiрi вiдносяться всякi Савенкi, Мєншiкови, Струве i iншi. Всякi чорносотенцi i поступовцi рiзних вiдтiнкiв».

Після розпаду СРСР Москва продовжила свою єзуїтську політику, але тепер уже проти незалежних держав пострадянського простору, в тому числі й України. Згадаймо рейвах про, нібито, «російський статус Криму», «порушення прав російськомовного населення в Україні», «тузлинську кризу» тощо. Усе це змушує, вслід за В. Винниченком, сумно констатувати:

«Вся історія відносин між Москвою та Україною протягом більше як 250 літ [на сьогодні — всі 357 р. — М. Л.] з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось».

Як політика дедалі зростаючого російського аѓресивного шовінізму торкнеться України спрогнозувати важко. (Про «примушування до дружби» за грузинським сценарієм навіть не хочеться думати). Все залежатиме від трьох основних факторів: політики Заходу стосовно «російських апетитів», рівня згуртованості українського народу, його відпорності московським технологіям та позиції нинішньої правлячої верхівки. Щодо останнього фактору маю серйозні сумніви, і це печалить…

Володимир ПРИТУЛА, керівник Комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— Такі тенденції в російській політиці стали яскраво помітними під час російсько-грузинської війни 2008 року. Вже тоді на повну потужність працювали і антигрузинська, і антиукраїнська пропагандистські машини. Тоді ж почалися і в самій Росії гоніння на грузинську етнічну меншину, та в меншій мірі на українців. А цьому передувала такі ж самі проблеми із чеченцями…

А зараз вже маємо констатувати, що тепер настала черга українців. Загалом це повернення до сталінської політики, до публічних пропагандистських акції на зразок сталінських часів, коли в суспільстві штучно організовується домінування одного російського етносу, коли домінує російсько-центризм у всіх справах — може бути шкідливим для всього пострадянського простору. З одного боку, російському етносу приписуються всі досягнення в державі і керівна роль в суспільстві, з іншого боку, применшується роль і значення інших етносів. І це загрожує в першу чергу самій Росії, як багатонаціональній і багатоконфесійній країні, її цілісності та стабільності, бо насправді роль та значення не російських етносів в Росії завжди була досить великою та значною, а зараз ця роль ще зростає. Така політика приниження ролі інших етносів замість мобілізації резервів та потенції самих росіян, призводить до обмеження повноважень та свободи автономних республік. Щоправда, вони і раніше в Росії не мали адекватного статусу, страждали від цього. Але зараз це тільки посилить відцентрові (не скажу сепаратистські, бо це було б несправедливим звинуваченням неросійських етносів, які завжди знали межу між власними повноваженнями та сепаратизмом!), тому можна цілком вірогідноспрогнозувати, що така політика призведе лише до наростання міжнаціонального нерозуміння, міжнаціональної обмеженості, а згодом, якщо не припиниться, буде загрожувати цілісності та стабільності в самій Росії.

Що стосується України, то тут можуть бути наслідки двох видів. По-перше, Україна буде відчувати тиск з боку Росії. Вона буде ініціювати у нас серед проросійськи налаштованих верств населення посилення антиукраїнських та шовіністичних організацій та елементів. У цьому напрямку Росія буде діяти в напрямках міжпартійних зв’язків «Єдиної Росії» та Партії регіонів, у напрямку агресивної інформаційної політики, розвідувальної діяльності.

Але з іншого боку — це стимулюватиме протидію українців. Це буде сприяти консолідації українського етносу і можуть з’явитися яскраві політики, які будуть, нарешті, ставити україноцентризм як головний напрямок своєї діяльності. І це, крім іншого, дає шанс українській владі проявити себе як владі патріотичній, яка здатна захищати інтереси і українського народу, і української держави. Таким чином, сталінська національна політика Росії — це випробування на якість української політики, це тест для наших нинішніх державних діячів — хто вони є насправді? Зрештою — як і в інших країнах пострадянського простору…

№19, п’ятниця, 4 лютого 2011

Yadres найдет ближайший адрес

0 коментарів “Третя проблема Росії”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *