Звідки пішла Руська земля, або Сила м’якого знаку

березня 26, 2011Історія

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

ФОТО З САЙТА UKRMAP.KIEV.UA

НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ, АВТОР «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ». САМЕ НА СТОРІНКАХ ЦЬОГО ТВОРУ ШУКАЮТЬ УЧЕНІ ВІДПОВІДІ НА ЗАГАДКОВІ ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ РУСІ

Проблема походження терміна «Русь» породила масу літератури, якій годі дати раду. Один із дослідників цього питання небезпідставно писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)». Існують різноманітні, іноді просто фантастичні версії походження цього терміну. Виводять його то зі скандинавських (шведської, датської, близької до них готської) мов, то мов фінно-угорських (фінської, карельської, естонської, угорської і т.ін.), слов’янських, балтійських, іранських, тюркських, навіть семітських…

Сумнівно, що колись дослідники дійдуть згоди з цього питання. Радше ще більше заплутають, адже джерел збереглося дуже мало. А на віднайдення якихось нових — надії малі. Та й чи є ця проблема настільки вагомою? Що дасть її вирішення для прояснення нашої давньої історії?

На мою думку, набагато доцільніше розібратися, як термін «Русь» інтерпретувався в різноманітних джерелах (починаючи від руських літописів і закінчуючи працями новітніх істориків), як цей термін зазнав карколомної переінтерпретації, як із Русі витворилася Росія, як з’явилися кабінетні терміни Київська Русь, Давня Русь і т.д. і т.ін. Однак ця проблема з певних політичних причин виявилася «малоактуальною». Насправді ж вона дає ключ до розуміння багатьох явищ, що відбувалися в Східній Європі протягом останнього тисячоліття.

Спробуймо звернутися передусім до такого джерела, як «Повість минулих літ». Звісно, не можна в усьому довіряти цьому твору, є тут чимало різноманітної ідеологічної кон’юнктури, міфів. Та все ж цей літопис відбиває уявлення наших далеких предків, принаймні їхньої освіченої частини. На думку більшості дослідників, він був укладений на початку ХІІ ст. При цьому були використані попередні літописні зводи. Правда, найдавніші рукописні тексти цієї пам’ятки дійшли до нас з ХV ст. Тому існує група скептиків, які не схильні вважати «Повість…» пам’яткою початку ХІІ ст. Не вдаючись у цю дискусію, все-таки вважатимемо (а для цього є підстави), що даний твір має достатньо давнє походження та відображує уявлення русичів-інтелектуалів ХІІ ст. — тобто часу найвищого політичного й культурного піднесення Русі.

Із самого початку літопису його укладач ставить перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній (у деяких списках замість «ній» написано «в Києві». — П.К.) почав спершу княжити, і як Руська земля постала». На початку «Повісті…» літописець викладає свої етнологічні уявлення. Виглядають вони наступним чином. Спочатку слов’яни були єдиною етнічною спільнотою і жили на Дунаї. У силу різних обставин вони змушені були покинути свою прабатьківщину й оселитися в різних землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, білі хорвати, серби, хорутани, ляхи. Останні, в свою чергу, теж поділилися. Далі в «Повісті…» зазначається: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Припяттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота… Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем…; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».

Відразу після цього етнологічного уривка йде опис шляху із «варяг у греки», основними опорними пунктами на якому були Київ та Новгород. Також говориться про подорож цим шляхом апостола Андрія Первозванного. Нескладно помітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов’янські племена, які живуть на цьому шляху. Цей торговий, військовий і водночас важливий комунікаційний шлях був тією віссю, навколо якої творилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті…» розумілися не первісні племена. Сам літописець говорить, що їхні назви часто походять від назв річок. Тобто це переважно територіально-етнічні утворення. Недаремно в «Повісті…» спеціально зазначається, що всі племена мали «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Далі йде опис цих звичаїв та норовів — власне, ментальних особливостей. Правда, даний опис доволі тенденційний. Літописець свідомо протиставляє полян, жителів Київщини, їхнім сусідам, деревлянам, а також новгородцям, яких часто ще іменують словенцями. Це були основні конкуренти полян-киян. Деревляни, очевидно, могли претендувати на полянську територію, у той час як новгородці боролися з полянами за контроль над шляхом із «варяг у греки». У контексті цих етнологічних розмірковувань у літописі з’являється поняття Русь — не стільки етнічне, як політичне.

Ще в одному «етнологічному» уривку «Повісті…» читаємо: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани…, а потім же волиняни». Згадуються й деякі інші слов’янські племена, які жили в мирі з названими племенами — радимичі, в’ятичі, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дуліби, уличі та тиверці. Правда, ці мирні племена якось не дуже співвідносилися з Руссю.

Тим часом у «Повісті…» чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову…». У цьому переліку, наскільки можна судити, фігурують назви фінно-угорських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати проживання чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ». Як бачимо, основний територіальний масив, який зараз вважається «корінною Росією», літописцем «Повісті…» навіть не вважався (і справедливо!) слов’янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов’янську єдність чи якийсь єдиний трислов’янський народ.

Однак повернімося до Русі. «Повість…» так подає походження цього етноніма. Мовляв, у давнину полянами правили свої князі — брати Кий, Щек і Хорив. Але їхня династія вигасла, й Київ, полянську столицю, захопили хозари. На півночі, де жили як слов’яни (словени, кривичі), так і неслов’яни (чудь і весь), порядку не було, на відміну від полян, які були тямущим народом. Тоді ці «народи Півночі» пішли «за море до варягів, до русі». Русь у даному випадку розглядається як північногерманське плем’я поряд зі свеями (шведами), норманами, англами й готами. Було закликано трьох братів — Рюрика, Синеуса й Трувора, які навели лад.

Уже елементарне порівняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в літописі спеціально вивищуються над новгородцями. І там, і тут «батьками-засновниками» є три брати. Але якщо поляни знаходять князів-правителів зі свого середовища, бо є достатньо тямущі, то нетямущі новгородці мусять закликати їх із чужої землі.

Пізніше, свідчить літопис, Київ та полян звільнили від хозар варяги Аскольд і Дір, які тут стали княжити. Однак їх підступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києві, а з часом на престолі опинився Рюриків син Ігор. Таким чином, династія Рюриковичів з Новгорода перебазувалася в Київ і, відповідно, «русь» теж перенеслася сюди. Про це так говорить літопис: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю».

Цей фрагмент цікавий у багатьох сенсах. Тут дається чітке визначення Русі не як племінного, етнічного об’єднання, що ми бачили раніше, а об’єднання, з одного боку, поліетнічного, а з другого — військово-політичного. Тобто це група «державних» людей, наближених до князя, які правлять землею. Зрозуміло, більша частина з них професійні вояки. І належать вони до різних народів-племен.

А слова, що Київ — матір городів руських, означали: віднині це місто стає столицею Русі, звідси контролюватимуться інші руські городи. До речі, в скандинавських джерелах для позначення руських земель термін «Русь» не використовувався (звідси певні сумніви щодо скандинавського походження цього терміну). Для позначення Русі скандинави використовували топоніми Ѓардар та Австроверг. Останній термін можна перекласти як «східна земля». Щодо першого, то його перекладають, як «країна міст». Насправді точніший переклад був би: країна городів, укріплених місць, княжих дворів. Дійсно, на перших порах Руська держава була системою таких княжих городів, звідки здійснювався контроль за певними територіями. У сандинавських джерелах Ѓардар уявляється як сукупність таких укріплених пунктів з чотирма основними центрами — Кенуѓардом (Києвом), Гольмѓардом (Новгородом), Паллтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто містами, які були ключовими на шляху із «варяг у греки».

Загалом терміни «Русь», «Руська земля», «русичі», «русини», «роси» доволі часто вживаються в «Повісті минулих літ» — близько 270-ти разів. Однак у цьому писемному джерелі вони практично ніколи не стосувалися «істинно російських» земель. Дозволю собі процитувати уривок з одного незалежного від нас академічного видання «Історія філософської та громадсько-політичної думки Білорусі», виданої нещодавно в Мінську. З посиланням на численні дослідження тут вказується: «Варто зазначити, що походження цих понять (тобто «Русь», «Руська земля» і т.ін. — П. К.) не пов’язане з північно-східною Руссю. Спочатку постали вони близько ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї, регіоні Київ-Чернігів-Переяслав. У міру поширення володінь Київської Русі вони розповсюджуються на весь східнослов’янський масив». Як бачимо, навіть неукраїнські дослідники чесно визнають, що спочатку термін «Русь» з’явився на нинішніх українських землях.

Звісно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород і Смоленськ — міста, які входять до складу сучасної Росії. Насправді в такому закиді буде момент лукавства або непорозуміння. І культурно, і етнічно Смоленщина та Новгородщина помітно різнилися від «істинно російських земель», Московії. За Смоленськ і Новгород Московія вела запеклу боротьбу, яка навіть супроводжувалася частковим етноцидом місцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).

Тепер спробуємо розібратися, в яких сенсах вживалися терміни «Русь», «Руська земля» в «Повісті минулих літ» та інших писемних пам’ятках тієї доби. Щоб мене не звинуватили в тенденційності, звернуся до класика російської історіографії Василя Ключевського. Він розрізняє чотири значення слова «Русь» у зазначених джерелах: «1. Етнографічне: русь — плем’я; 2. Соціальне: русь — стан; 3. Географічне: Русь — область; 4. Русь — державна територія». Дійсно, русь спочатку в «Повісті…» трактується як скандинавське плем’я, проте дуже швидко таке розуміння зникає. Русь ніби розчиняється в слов’янстві. І зрештою, починає трактуватися як населення Київщини, навіть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося више, і як соціальний стан, власне, як соціальна еліта, що здійснює керівництво державою. Територіально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Київщина, Середнє Подніпров’я. Нарешті, в плані політичному — це Руська держава, яка охоплює значні території Східної Європи, переважно ті, які лежать на шляху із «варяг у греки». Дехто з дослідників додає ще одне розуміння Русі як православної церковної спільноти, об’єднаної Київською митрополією. Отже, термін Русь виявився багатозначним. І ця багатозначність, незважаючи на її певні трансформації, зберігалася тривалий час. Навіть якщо ми візьмемо писемні пам’ятники ХVI й частково XVII ст., то бачимо, що існувало вузькотериторіальне розуміння (Руське воєводство, власне, територія сучасної Галичини); широке географічне трактування, коли під Руссю розумілися переважно терени сучасної України й Білорусі; соціальне трактування («руський народ» як тодішня руська православна шляхта й князі); нарешті, Русь як православна спільнота Київської митрополії.

Текст «Повісті минулих літ», як і інші пам’ятки того та пізніших періодів, зовсім не говорять про існування якоїсь руської чи давньоруської народності, яка стала «колискою» трьох «братніх» народів — росіян, українців і білорусів. Загалом, якщо виходити з цього джерела, то картина вимальовується приблизно така. У Х—ХІІ ст. на теренах Східної Європи розселилися різні слов’янські етноси, котрі в літописі часто іменуються племенами. Ці племена мали свої етноніми, територію розселення, свою специфічну культуру і навіть етнічний характер. Про це свідчить не лише «Повість минулих літ». Певним чином це підтверджують і археологічні дослідження. Слов’янські етноси зосереджувалися на шляху із «варяг у греки». На цьому шляху почали творитися воєнно-політичні структури, що завершилося в кінцевому рахунку створенням Руської держави. Головним її осередком став Київ та слов’янські землі Середнього Подніпров’я.

Розвиток шляху із «варяг у греки» та існування Руської держави визначило дві тенденції в етногенезі Східної Європи. Слов’янське населення, будучи більш розвинутим у плані культурному й політичному, почало слов’янізацію фінно-угорських та литовських етносів цього регіону. Зокрема, районами такої слов’янізації стали терени частини сучасної Білорусі, де проживали литовські племена, Новгородська земля, де переважало фінно-угорське населення. Дещо пізніше почалася слов’янізація Залісся, власне, «істинної» Росії. Друга тенденція виражалася у творенні своєрідного слов’янського (руського) суперетносу на шляху із «варяг у греки», де відносно інтенсивні контакти сприяли зближенню споріднених племен. Головну скрипку в цьому відігравали поляни, котрих можна вважати одними з предтеч сучасних українців.

Однак переорієнтація торгових шляхів у ХІІІ ст., монгольська навала, що призвела до серйозних геополітичних змін у Східній Європі, деякі інші явища політичного й культурного характеру, помітно змінили «етнічну мозаїку» в цьому регіоні. Та все ж спадок, політичний та культурний, Русі виявився дуже живучим і дав деякі неочікувані плоди. Але це вже інша історія.

Років зо два тому мене попросили виступити в Ольштині (Польща) з питань національної самоідентифікації українців. Публіка була різна — не лише науковці Ольштинського університету, а й журналісти, навіть такі собі «вільні інтелектуали». Були серед них і українці. Адже в Ольштинському воєводстві зараз живе чимало наших одноплемінників. Це — сумний результат операції «Вісла», коли в післявоєнний період українців з їхніх етнічних земель на сході та півдні теперішньої Польщі масово переселяли на «жємі одзискани» —території, що дісталися полякам від Німеччини. У своєму виступі я зупинився, зокрема, на такому питанні, як зміна етноніма в українців. Для багатьох поляків стало відкриттям, коли вони довідалися, що поняття «Русь» тривалий час використовувалося для позначення українців, а, наприклад, «пєрогі рускі», які є практично в кожній польській ресторації чи кафе, зовсім не російська страва, а звичайні українські вареники. Доводилося нагадати й про те, що навіть у сучасній Польщі на сході чи півдні зустрічаються назви населених пунктів з додатком «рускі». Однак це зовсім не значить, що тут жили росіяни. Насправді це залишки пам’яті про замешкання тут українців, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розуміти такі речі. Це ж не французи, німці чи англійці, котрі плутають Русь і Росію. Однак…

А зовсім недавно мав приємність спілкуватися з Євгенієм Гузєєвим, генконсулом Росії у Львові. Якраз це був час, коли він «прославився» своїми виступами про «Русь» на Галичині. Мовляв, тут ще до війни (тієї, що у нас звично зветься «Вєлікой Отєчєствєнной») люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. І ось лише радянська влада після «золотого вересня» 1939 р. принесла галичанам українську мову. На ці теми пан консул вирішив поспілкуватися й зі мною. Звісно, він зовсім не простачок. І розуміє, що Русь та Росія — не одне й те саме. Проте з його міркувань випливало: там, де Русь, мусить бути й російський дух. Та, власне, чого чекати від представника дипкорпусу Росії? Вони, себто російські дипломати, чітко відстоюють інтереси своєї держави.

І це ще не все. Візьмемо хоча б «совість» сучасної Росії Алєксандра Солженіцина. Ось його слова: «И никакие их проклятия (себто українських націоналістів. — П.К.) не отвратят наших сердец от святого Киева, источника и самих великороссов, — Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа…»

Годі, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над раціо превалюють. Візьмемо тоді академіка Дмітрія Ліхачова, чи не найбільшого авторитета для росіян (і для деяких українців) у сфері т. зв. дрєвнєрусской літератури. У своєрідному науковому бестселері «Введение к чтению памятников древнерусской литературы» він пише: «Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине Х века». Отак, не більше й не менше. Куди там якимсь німцям, англійцям чи французам змагатися з росіянами!

Чи розумів академік Д. Ліхачов, що займається інтелектуальним шулерством? Бо в Х ст. ні Росії, ні російської літератури не було. Була Русь, що в плані етнічному передувала Україні. Думаю, Д. Ліхачов це розумів. На те він академік! У деяких своїх роботах учений все-таки розмежовував терміни «русьский» та «русский» (див. Лихачев Д. С. Киев — мать городов русских// Исторические традиции духовной культуры народов СССР и современность. — К. 1987. — С. 6—14). Правда, робилося це для «вузьких спеціалістів».

Однак мене зовсім не дивують ні ліхачови, ні солженіцини, ні гузєєви… Не дивують і зарубіжні вчені-гуманітарії. Де їм розібратися в термінологічних тонкощах між «русьский» і «російський». Тим більше, що перебувають вони під могутнім впливом російської русистики.

Дивують співвітчизники, які здали свій етнонім «Русь» сусідам, а тепер навіть не знають про це. Якось у журналі «Київська Русь» я дав собі таку характеристику: вважаю себе українцем, але не в захопленні від цього етноніма. І, закономірно, дістав на горіхи від деяких патріотів: мовляв, немає в мене достатньої любові до Отечества. Дійсно, я далеко не в захопленні від етноніма «Україна» — хоча б через те, що він є свідченням нашої поразки в етнонімічній війні.

Закономірно, дехто спитає: що таке етнонімічна війна, чи не є це плодом фантазії автора?

Не є. Етнонімічні війни — різновид інформаційних війн, які мають давню історію. Говорити про них можна довго. Наслідки цих війн не менш реальні, ніж війн гарячих. Тут варто навести слова американського мовознавця Едуарда Сепіра: «Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом впливу для цього суспільства». Як ми наречемо те чи інше явище, так воно й починає сприйматися.

Та поговорімо про етноніми. Для декого це прозвучить дивно, але назва народу може визначати його долю. Що, наприклад, означало для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі X—XIII ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбіції як «захисника православних». А що означало для нас утрата етноніма «Русь»? Відповідно, ігнорацію свого величезного культурного спадку Х—ХVІІІ ст., свідому чи несвідому відмову від своїх периферійних територій та регіонального лідерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етноніма (Україна, тобто окраїнна земля) означало для нас маргіналізацію й поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім.

Професор Я.Дашкевич небезпідставно вважав, що Україна «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його пошаною, пієтетом, — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так, як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття «Русі». Далі він зазначав: «На сьогодні цілком ясно, що зміна назви «Русь», «русини» на «Україна», «українці» — це не підміна гірших назв кращими (як то було в колоніальних та напівколоніальних країн, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Таїланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили змінити національне ім’я — і це був тривалий некерований процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіма способами намагалися не допустити до потрібного результату».

На жаль, в Україні ці питання сором’язливо замовчуються. Певно, щоб не дратувати «старшого брата»?

№47, п’ятниця, 18 березня 2011

Yadres найдет ближайший адрес

День народження Ліни Василівної Костенко

березня 19, 2011Події

 Ювілей людини сприймається,  як віха пройдених днів, повита сумом, що дні минають.  Дні декого з нас не минають. Вони починаються з Дня народження і простягаються у вічність. Такою є Ліна Костенко, Людина і Творець. Вона безконечно вірить у велике майбуття свого народу. Вона безконечно страждає і оплакує його помилки і недоліки.  Полум’я її таланту очищає наші душі. Воно здатне освітити наше майбутнє світлом віри і впевненості, розбудити нашу могуть, яка лиш іноді прозирає в імлі віків.

З Днем народження Ліно Василівно!

З роси та з води Вам!

***

Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.

Ітиму, доки вистачить снаги.

Ідуть мої супутники – тополі.

Лежать мої сучасники – сніги.

А темрява! Іду, не спотикаюсь.

А люди, люди! Десь вони та є.

І все таки, до чого я торкаюсь,

воно ж таки хоч троха відтає.

***

Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?

Спасибі вам, спасибі за цей преорітет.

Поетам всіх віків була потрібна Муза.

А жінці хто потрібен, якщо вона – поет?

Хіба дві жінки – ми – подужаєм цю зграю

проблем і протиріч, що жалять кожну мить?

Я в неї на очах, розтерзана, вмираю, –

що ж їй робити, бідній? – лиш руки заломить.

І хто нам допоможе? Єдиний у трьох лицях?

Кому я кину квітку, прекрасну, як зорю?

Ми з Музою – ми дві – дві жінки – де наш лицар?!

Ось Муза продиктує, а я його створю.

***

Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета, –

страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!

І Всесвіт цей – акваріум планет.

***

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

у грунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

***

Спинюся я і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй.

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

і пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом – по гарячому сліду…

***

Я, що прийшла у світ не для корид,

що не люблю юрби і телекамер,

о як мені упікся і обрид

щоденний спорт – боротися з биками!

Я одягаю пурпуровий плащ.

Бики вже люттю наливають очі.

Я йду до них!.. Душе моя, не плач…

Ці види спорту вже тепер жіночі.

Сповідь солдата-енкаведиста: «Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років»

березня 17, 2011Історія

На ім’я одного з сільських голів Заліщицького району прийшов зі Східної України лист такого змісту:

«Я — колишній солдат спецгрупи НКВД,  яка під маркою бандерівців у 1944–1945 рр. організовувала вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей нібито за симпатії до совєтської влади. І нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти,  хто ж насправді організовував ці криваві акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у нас пощади, та пощади їм не було…

Часто чую в снах крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!». Він вирвався з рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Старшина вхопив хлопчика за ніжки ї з усього маху вдарив об стінку головою… Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років.  Вони заціпеніли з жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара. Просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні» (вони думали, що ми бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що два їхні старші сини пішли на фронт. Хоча добре знали, що людей призивного віку забрали силоміць.

Таких випадків було багато, але мені особливо запам’ятався голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок і їхніх батьків переслідують мене останнім часом вдень і вночі. Пішов я до церкви й висповідався. Старенький священник прошепотів: «Сину, великі гріхи твої, та оскільки ти каєшся, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тоді, коли ти напишеш у ті села, в яких ви проливали невинну кров».

Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на Бога. Адже йшов я вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, вони погрожували: «Хатітє бить чістєнькімі? Саміх расстрєляєм как сабак!». Ми боялись один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та коли якось наш старшина з необережності вистрелив у себе з автомата й помер у муках, ми лише переглянулись…

Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!»
.
Дмитро Карп’як

P.S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин, виявився якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і його родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за волю України.

Чернівці, газета «Час»,  № 7 (4183) 16 лютого 2006 року

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 23:15

Станіслав Полянський: Ідея мирної революції нежиттєздатна без ідеї української соборності

березня 14, 2011Українські проблеми. Політика

http://ukrainaponaduse.blogspot.com

Додано: 13-03-2011


Єдиний легальний спосіб змінити владу в Україні – через вибори. Однак режим Януковича не віддасть добровільно свою владу. Показовий приклад – вибори міського голови Харкова, коли переміг один кандидат, а став міським головою – інший. Тому для захисту результату виборів потрібне проведення мирної революції. Власне, вибори зроблять цю революцію легітимною. Однак все не повинне закінчитись банальною зміною прізвищ. Як я вже зазначав, після Януковича потрібно проголошувати нову українську державу у кордонах нинішньої України. Бо на нинішній державі лежить занадто великий баласт негативу, втрати довіри, злочинів.

Особисто мені очевидно, що прихід нової революції невідворотній. Але це небезпечний шлях у тому плані, що ми маємо справу з явищем, подальший розвиток якого складно передбачити. І, в кінці кінців, ніхто не скаже напевно, куди нова революція може нас завести.

Письменники і публіцисти несуть відповідальність за майбутній шлях уже сьогодні. Бо суспільна думка тих людей, які будуть на гребні революційних подій завтра, формується уже сьогодні під впливом їхніх теоретичних напрацювань.

Тому у мене викликають тривогу ось такі статті, коли майбутню революцію намагаються повести по шляху розбрату і руїни. Ці люди, до яких прикріпилася назва “ділителі”, пропонують позбавитись або окремих областей, або тієї частини України, яка голосувала за Януковича. Піонером “ділителів” виступив письменник Юрій Андрухович, який свого часу дав скандальне інтерв’ю. Зібравши вершки з власного піару, Андрухович ненароком запустив у суспільство шкідливий мислевірус. У чому письменник не правий? Чому я вважаю, що ідея мирної революції без ідеї української соборності буде повним провалом?

По-перше, слід зазначити, що ідея соборності була фундаментом самостійницького руху України початку XX ст. Тож давайте поглянемо, що нам заповідали творці тодішньої української державності.

Михайло Грушевський

„Треба розвивати в них (в усiх частинах українських земель) почутя єдности, солiдарности, близькости, а не роздмухувати рiжницi, якi їх дiлять…” М. Грушевський застерiгав, що коли галичани i надднiпрянцi не докладуть вiдповiдних зусиль, то вони стануть у майбутньому двома нацiями, як це сталося з хорватами i сербами. Власне, порятунок вiд марнування i розпорошення сил вiн убачав в iдеї всеукраїнства: „Всеукраїнство, або український унiверсалiзм — тiсне єднаннє всiх частин української землi i пiдпорядкуваннє всiх рiжниць, якi їх дiлять, спiльнiй i єдинiй цiлi — нацiональному розвоєви, являєть ся кiнець кiнцем не тiльки бажаним само для себе — iдеально, так би сказати, але й для потреб місцевого житя її частин, для її близчих цiлей i завдань”

Микола Міхновський

На соборницьких позицiях стояв М. Мiхновський, який писав у „Самостiйнiй Українi”: „…Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд Карпатiв аж по Кавказ”

Євген Коновалець

У постановах Конгресу українських націоналістів (28 січня — 3 лютого, 1929), на якому, власне, й було створено Організацію українських націоналістів, було записано: „Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава” [лінк].

Згідно Всеукраїнського перепису населення, українці становлять більшість в усіх областях України, окрім АР Крим. Навіть, якби їх була меншість, це не становило би проблеми із соборністю. Достатньо розробити ефективний інститут громадянства, який включав би у себе процедури люстрації та натуралізації.

Існує відомий вислів: “розділяй і володарюй”. Окрім нас, українців, нікому не вигідно, аби Україна була єдиною, неподільною, самостійною державою. Бо це зайвий конкурент на міжнародній арені, в економіці, у східноєвропейському регіоні. Всі наші сусіди та основні світові гравці зацікавлені у втіленні “югославського сценарію”, аби розбити Україну на дві, а краще три міні-держави з маріонетковими урядами на чолі.

Це означає, що проведення мирної революції, яка не підкріплюватиметься ідеєю соборності, призведе до остаточного краху української держави. Бо знайдуться підкуплені, профінансовані з-за кордону політики, які вміло зіграють на настроях людей і зроблять те, що хотіла зробити Партія Регіонів на з’їзді в Сіверськодонецьку у 2004 році.

Ідею соборності можна впроваджувати на практиці вже сьогодні, не чекаючи революцій. Наприклад, є спірні питання, кого вважати героями в Другій світовій війні. Це так звана “війна пам’ятників”. Одні стоять на позиціях визнання УПА, інші – підтримують Червону армію. У нас є пам’ятники і “червоним”, і “червоно-чорним”. Як примирити це вовтузення? Дуже просто. В Україні не повинно бути пам’ятників або заходів, присвячених виключно одній воюючій стороні. В кожному місті повинен бути один монумент – “Українським воїнам, загиблим у 2-й світовій війні”. А заходи по вшануванню (не святкуванню!) загиблих мають проводитись біля цього монумента рівнозначно: і 8-9 травня, і 1-2 вересня і 14 жовтня в усіх областях України. Причому, не обмежуючись лише згадкою ЧА і УПА. Адже історія складна. Була і УНА Шандрука, і Поліська Січ Бульби-Боровця. Вони теж заслуговують на своє місце у свідомості українців. Ми не повинні шукати собі ворогів у 1942 році, а тим більше ставати суддями тих людей.

Є багато речей, думка по відношенню до яких не розподіляється діаметрально протилежно між Заходом і Сходом. Усі хочуть нормальних податків, дешевої гречки, справедливого розподілу суспільних благ. Усі хочуть якісної української музики, захоплюючої української прози. Усі хочуть їздити по Європі без обмежень, без принижень у іноземних посольствах. Усі хочуть миру і злагоди на українській землі.

Висновок: ідея соборності української політичної нації – це фундамент успіху майбутньої мирної революції. Не хочете соборності – будете мати двох, трьох таких самих януковичів у відповідно двох і трьох українах. По іншому – ніяк. Свого часу ідея соборності вигодувала ідею української незалежності. Настав час дістати її з комірниці та використати для створення нової української держави.

Станіслав Полянський

Обговорити цю статтю у форумі


Постійна адреса цієї сторінки в Інтернеті:
http://maidan.org.ua/static/mai/1300048095.html


Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/

Пам’ять і повторюваність подій

березня 11, 2011Суспільствознавство

Іван Вакарчук _ П’ятниця, 11 березня 2011, 01:16


Іван Вакарчук
Ректор Львівського національного університету імені Івана Франка.
Міністр освіти і науки України (2007-2010)

p.sdfootnote { margin-left: 0.5cm; text-indent: -0.5cm; margin-bottom: 0cm; font-size: 10pt; }p { margin-bottom: 0.21cm; }a.sdfootnoteanc { font-size: 57%; }І.

“Все минає з тим, аби повернутися”, – так писав стародавній мислитель Сенека в одному зі своїх моральних листів до Луцілія.

І справді, ми спостерігаємо в навколишньому світі повторюваність багатьох явищ, зумовлених зовнішніми чинниками – чи це оспівана поетами зміна дня і ночі, чи зміна однієї пори року іншою, чи періодична поява комет на небі або припливи й відпливи з періодом “двічі на добу”.

Усі ці явища, врешті-решт, є прямим наслідком закону обернених квадратів Ньютона – закону, який “керує” рухом небесних тіл. Це, своєю чергою, спричинює й періодичність багатьох біологічних явищ.

Можна навести приклади і психологічних чи соціальних явищ, зумовлених цим чинником, як наприклад, розпорядок церковних молитов, установлений ще в ранньому середньовіччі, коли часові проміжки вимірювали чи клепсидрою, чи часом згоряння свічки. Так званий циркадіанний (близькодобовий) ритм у людини є причиною нашого дискомфор

ту при перельоті з одного континенту на інший, після чого приходимо до тями лише десь за 10 днів, але саме цьому ритмові людина завдячує нормальний стан в умовах арктичного дня або арктичної ночі. Циркануальні (близькорічні) ритми програмують зимову сплячку тварин та сезонну міграцію птахів.

Впливає на наш стан і періодична сонячна активність, причиною якої є будова Сонця та фізичні процеси, що відбуваються в його надрах.

Існують, однак, явища, що також виявляють періодичність, але зумовлені вони зовсім іншими причинами. Наприклад, у людини є внутрішні ритми, незалежні від зовнішніх факторів, а запрограмовані генетично (“біологічний годинник”) – зокрема півторагодинний ритм, що впливає на нашу уяву та фантазію, або автоматичне відключення нашої уваги з періодом понад 20 хвилин.

Нас цікавитимуть ритми, які спостерігаємо в соціальному житті. Наприклад, у моді на одяг повторюються стиль і підходи до його конструювання.

Сам зовнішній вигляд одягу викликає асоціації, що це вже колись було – і ми говоримо про стиль “ретро”. Деякі дії та вчинки людей чи спільноти людей час до часу нагадують нам аналогічні явища з минулого, і ми зіставляємо їх між собою, як дуже подібні.

Виникає природне запитання: що є причиною цієї повторюваності, а точніше – періодичності?

Метою нашого повідомлення і є з’ясувати механізм цього “рукотворного” явища повторюваності подій. Ми покажемо, що тут йдеться не про гру якихось зовнішніх факторів, а про ту виняткову роль, яку відіграє пам’ять.

Отже, запрошую Вас до аналізу цього феномену. Нас цікавитимуть властивості самої системи, що приймає рішення (це може бути окрема людина чи спільнота людей), тобто будемо розглядати властивості системи, притаманні їй як такій, а не зумовлені оточенням.

Причому мова не йтиме про такого типу неперіодичну повторюваність, як наприклад, “прецедентне право”, уконституйоване в системі права у Великій Британії, а також у деяких штатах США: коли ухвала суду у випадку, що був раніше, є прикладом при розгляді аналогічних справ надалі.

Ми запропонуємо й обговоримо певну просту математичну модель, яка, зрозуміло, не претендує на якусь всеохопність, а лише на те, щоб ще раз привернути Вашу увагу до явища періодичності в нашому житті, у якому ми інтуїтивно усвідомлюємо роль того, що називаємо пам’яттю.

Крім того, цим ми також проілюструємо силу й універсальність математики як посередниці між духом і матерією в поясненні механізмів багатьох явищ та зв’язків між різними явищами, що охоплюють і людську діяльність.

Відзначимо, що інтелектуальні зусилля людини саме і спрямовані на розуміння взаємозв’язку між різними явищами природи, тобто на з’ясування внутрішньої структурної єдності навколишнього світу.

І тут без математики не обійтися. Однак її сила виявляється лише тоді, коли “вгадано” головні параметри й коректно сформульовано визначальні принципи тих чи інших явищ.

ІІ. 

Добре відомо, що однією з головних властивостей людини чи спільноти людей є здатність відтворювати попередній досвід. Отже, ми маємо здібність до збереження відомостей про навколишній світ і безперервно користуємося цією інформацією у своїй поведінці для того, щоб приймати рішення.

Цю властивість записувати, накопичувати, зберігати та відтворювати інформацію ми називаємо пам’яттю. Пам’ять є образна, логічна, емоційна, моторна, коли йдеться про наші звички, історична, національна.

Виходимо з того, що будь-яке рішення стосовно своєї поведінки в будь-який момент часу ми приймаємо, керуючись наявною інформацією. Ми не обговорюємо тут питання, що саме спонукає приймати ці рішення. Тобто залишаємо поза увагою механізм, який запускає процес прийняття рішень.

Інтуїтивно зрозуміло, що загалом якість рішення залежатиме від того, яку кількість інформації притягнуто для його прийняття: що більшу кількість інформації використовуємо, то якісніше рішення.

Якщо кількість інформації досягає певного критичного значення, то відбувається прийняття нехибного рішення, яке реалізують за допомогою спрямованих дій, і все завершується досягненням поставленої мети.

Сформулюємо це як наше перше припущення або твердження: система приймає рішення тоді, коли неінформованість, тобто “відстань” до повної можливої інформації, є мінімальною.

Побіжно зауважимо, що можлива ситуація, коли прийняття рішення не обтяжене достатньою кількістю інформації, наприклад, завдяки інтуїції чи звичайному вгадуванню. Цих випадків ми також не беремо до уваги.

Друге наше твердження стосується переробки системою інформації, яке постулюємо таким рівнянням балансу: зміна кількості інформації за одиницю часу в певний момент дорівнює кількості інформації в той самий момент часу плюс накопичена інформація за всю попередню історію (тобто пам’ять) і плюс кількість втраченої до цього моменту часу інформації за різними каналами й механізмами.

Це твердження можна записати строгою математичною мовою й отримати інтегро-диференціальне рівняння. У загальному випадку це рівняння, очевидно, неможливо розв’язати.

Однак при деяких спрощеннях щодо коефіцієнтних функцій біля кожного із згаданих вище доданків його вдається розв’язати. Різні уточнення та ускладнення цих коефіцієнтів залишають головні характеристики розв’язку незмінними.

ІІІ.

Я не збираюся втомлювати Вас математичими рівняннями і способами їх розв’язання, моє завдання простіше – характеризувати властивості цього розв’язку. Насамперед, саме завдяки доданкові, що відповідає за пам’ять, розв’язок рівняння є осцилюючим.

Період цих осциляцій залежить від якості пам’яті: що ліпша пам’ять, то менший період коливань, тобто коливання є частішими.

По-друге, якщо пам’ять відсутня, то коливань немає – неінформованість згасає до нуля без осциляцій.

По-третє, важливим є також співвідношення між пам’яттю та інтенсивністю втрат інформації.

Якщо ці втрати достатньо великі, то коливний характер залежності кількості інформації від часу зникає. Тобто, навіть якщо пам’ять добра, але втрати чи знищення інформації досягають певної критичної межі, то характерних осциляцій немає.

Відповідно до нашого першого твердження, прийняття рішень системою відбувається в моменти, коли неінформованість є мінімальною. Ці точки повторюються з періодом, який дорівнює деякому характерному для конкретної задачі масштабу часу, помноженому на 2π = 6.28…

Звідси випливає, що ті чи інші явища, наприклад у суспільстві, повторюватимуться. А щоб знайти період їхньої повторюваності, потрібно характерний масштаб часу збільшити приблизно в шість-сім разів.

Цим характерним масштабом часу є: одна доба, один рік, час правління монарха чи час перебування при владі відповідно до Конституції, часова відстань між поколіннями і т.п.

Намагання побудувати різноманітні моделі для пояснення цих коливних процесів поведінки людини чи спільноти були й раніше. Однак у своєму повідомленні я хотів відзначити саме роль пам’яті як, на мій погляд, вирішальної.

IV.

Ми почали наш розгляд із прикладу періодичності в моді на одяг. Механізм цієї періодичності, зрозуміло, спричинений саме пам’яттю. Характерним масштабом часу тут є відстань між поколіннями – тобто така різниця у віці, коли втрачається світоглядний зв’язок між людьми із сусідніх поколінь.

Ця різниця дорівнює десь декільком рокам, і звідси виходить, що період коливань дорівнює 25-30 років. Саме з таким періодом, як ми спостерігаємо, пов’язана циклічність у моді, зокрема й на одяг.

Наступне спостереження ми взяли з історії Львова XVII ст. Події цього часу описані в книжці “Хроніка міста Львова”, яку видав 1844 року Денис Зубрицький.

Йдеться про те, як міщани й купці, щоб зберегти місто від руйнацій, у цей дуже неспокійний час неодноразово платили викуп розбурханим жовнірським підрозділам, яким військове керівництво держави заборгувало платню – держава хотіла вести війни, а військам не платила. Серед цих подій, правда, був і викуп військові Богдана Хмельницького, яке тримало в облозі Львів 1648 року.

План “Б” Хмельницького. Чи проголошував він незалежність?

Упродовж цього століття львівські громади справно платили данину кожні 9 років, щоб відкупитись і зберегти свободу, і це привело, зрештою, до зубожіння міста. Очевидно, що в запропонованому прикладі йдеться не лише про періодичність викупів, а й про періодичність тих подій і процесів, які приводили до сплати цих викупів.

Можна навести ще не один цікавий приклад, який би з більшим чи меншим успіхом ілюстрував справедливість наших міркувань щодо ролі пам’яті у формуванні циклічності явищ соціального характеру.

Пропоную перейти до обговорення подій, спостережуваних явищ й “експериментальних результатів” із нашої української історії.

“Весна народів” 1848 року відкрила шлях до розвитку національних культур європейських народів – зокрема і українського – на території Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме в цей час провідники й лідери нашого народу усвідомлено розпочали українізацію всіх сторін і ділянок його життя.

Один із найвидатніших мислителів, Іван Франко, у зверненні-завданні до української інтелігенції писав, що мусимо “…витворити з величезної етнічної маси українського народу націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися.”

У новітній історії це була перша хвиля українізації. Якщо б Австро-Угорщина пішла шляхом Російської імперії – шляхом Емських едиктів і Валуєвських та чи не сотні інших указів, що забороняли й нищили українську мову і цим самим програмово гальмували розвиток української культури – то нас, українців, чекала би доля корінного населення Центральної Америки, яке винищили вандали-конкістадори в XV-XVI століттях.

Маємо цей сумний приклад з історії як докір, коли була вщент зруйнована високорозвинена духовна й матеріальна культура народів, що творилася віками. Тобто була по-варварському знищена пам’ять, і тому відродитись уже ніщо не змогло. Народи зникли. Зрештою, насправді, і в Північній Америці неможливе відтворення культури індіанців саме через знищену пам’ять.

Через 70 років – тобто у 20-х роках минулого століття – в Україні набула розвитку друга хвиля українізації, що захлинулася в нечувано жорстоких масових репресіях комуністичного режиму, який успадкував й активно продовжив імперську російську політику заборони українцям права на життя в їхній власній, питомій для них культурі, на власній землі.

Книговидання в УРСР. Скільки російською і скільки українською

У наступні роки головну роль у збереженні національної пам’яті українців відіграли Західна Україна, особливо Галичина, і українська діаспора. Без цієї оази українства та його інституцій сталися б ерозія й насильницьке винищення національної пам’яті. Видатний внесок у збереження й розвиток наших національних традицій зробила Церква, найбільший – Українська Греко-Католицька церква.

Виняткову роль відіграв у збереженні національної пам’яті Український Вільний Університет як осередок української вищої освіти за кордоном, що святкує сьогодні своє 90-ліття.

Вчені з усієї України, які були позбавлені окупаційними режимами своїх кафедр та прав викладати, знайшли в ньому, спочатку у Відні, потім у Празі і пізніше в Мюнхені, можливість вільно творити в царині науки й навчати молоде покоління українців таїн Природи й Людини.

Третя хвиля українізації розпочалася знову через 70 років, у 90-х роках минулого століття, і особливо на початку вже цього – третього – тисячоліття. Так тривало до минулого року. А сьогодні ми знову переживаємо фрустрацію, крах наших сподівань на повноцінне національне життя українців в Україні.

Руйнують усе… Реформування в освіті, що мало на меті її українізацію з проекцією на європейські стандарти, розширення сфери функціонування української мови, відродження національної культури та національного патріотичного виховання. Тепер маємо в розпалі агресивний наступ на все українське…

Завершуючи торкнуся ще одного добре відомого прикладу циклічного процесу – цього разу вже з міфології.

Міфічний володар Коринфа Сізіф, прагнучи безсмертя, здурив смерть та закував її в кайдани і, як він думав, перехитрив богів. Натомість боги скарали його безсмертям: Сізіф змушений вічно викочувати на круту гору величезний камінь, який, щойно досягнувши вершини, скочується вниз.

Ця нескінченна, марна, важка сізіфова праця є застереженням нам, українцям – уже вкотре ми котимо на гору наш важкий камінь, але щось у наших змаганнях діється не так.

Чи нам, українцям, мовчати, виконуючи свою сізіфову працю, сподіваючись на поворот колеса Фортуни, і 70 років чекати наступної фази українізації?

Чи нам зупинити розгубленість і дезорієнтацію в суспільстві, не мовчати й не дати згорнути все те, що так важко було відтворене й напрацьоване в попередні роки, нарощувати пам’ять як про події в Західній Україні, так і про визвольну боротьбу на Сході України, і зокрема про Холодний Яр, яку зупинили голодомором-геноцидом і репресіями, творити по всій державі українські громадські самоорганізаційні структури, подібні тим, що діяли в Галичині в міжвоєнний період, і цим усім зменшити в багато разів період повторюваності явища українізації, суттєво зменшити й амплітуду цих коливань та, врешті-решт, з усіма цими здобутками й нашою системою цінностей знайти через суспільний договір в Україні точку динамічної рівноваги.

Доповідь при врученні “почесного доктора філософії” в Українському Вільному Університеті (Мюнхен, 08.02.2011)

Мирослав Маринович: “Для очищення України потрібна жертва”

березня 10, 2011Духовність

 

Мирослав Маринович: “Для очищення України потрібна жертва”

Автор/джерело –  © Тетяна Штифурко, “Західна інформаційна корпорація”


Дата публiкацiї – 4.03.2011 | Постiйна адреса – http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1904

Коли більшість вважає, що діяти морально – це собі на шкоду, це ставати лузером, і в таких умовах моральна революція є необхідною. Ця теза наскрізною лінією проходить через інтерв’ю відомого правозахисника, колишнього політв’язня, а нині проректора УКУ Мирослава Мариновича.

 

Маринович щиро вірить, що моральне очищення влади і суспільства може стати національною ідеєю українців.

Дар Святого Духа

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що культура перестала бути фронтом боротьби за українство, як це було, наприклад, у шістдесятників. На Вашу думку, на чому сьогодні має утверджуватися українство, які цінності виходять сьогодні на перший план?

– Я дам, можливо, несподівану відповідь. Цією темою буде тема морального, духовного преображення народу. Моральна революція є просто доконечною. Якщо її не буде, не потрібна інша революція. І тому для мене сьогодні ідея морального очищення влади, суспільства однаково гостро стоїть у всіх регіонах України. І я думаю, що вона однаково гаряче сприйнялася би по всій Україні, бо це єдине поле завдань нинішньої України, яке не має регіональних відмінностей.

І чому це не може бути українською ідеєю, яку ми так натужно шукаємо? Без морального одужання ми не будемо рухатися далі. І чим скоріше ми в цьому переконаємося, тим швидше ми можемо знайти цю формулу нашого майбутнього. Я розумію, що зараз це є начебто безперспективно. В умовах аморальної більшості, яка вважає, що діяти морально – це собі на шкоду, це ставати лузером, у таких умовах пропонувати якусь моральну революцію – це абсурдно, смішно й утопічно. Але коли ми просто будемо пробувати різними спробами реформувати державу, ідеологічно її змінити, все це не буде працювати, доки ми не змінимо людину та її моральне єство. Тому я саме тут бачу цю битву за українство.

– Що має спричинити таку моральну революцію? У суспільстві повинна знайтися якась критична маса людей, яка буде готова до цього, чи це має бути якийсь рух зверху?

– Має знайтися критична маса таких пасіонаріїв, які будуть готові запропонувати суспільству іншу модель поведінки. Але мусить також бути і дар Святого Духа, має бути той певний момент резонансу, коли ця група отримає якийсь еволюційний шанс. Тобто мусить настати момент Х. Без цього так просто зібрати сьогодні, скажімо, якусь партію і сказати, що ми постановляємо морально преображатися, не вийде. Як правило, моральне преображення йде на основі дуже специфічної матриці, на якій те преображення може відбутися. І цією матрицею завжди є жертва. Отже, десь в майбутньому станеться щось таке, що, швидше за все, може бути пов’язане з жертвою. І на цій жертві якась певна група людей запропонує суспільству переконливу модель іншого існування.

– Яка це має бути жертва?

– Не знаю. Я вам кажу про жертву, даючи таку модель: Ісус Христос через свою особисту жертву надав енергію групі пасіонаріїв-апостолів, які преобразили врешті-решт усе суспільство в Юдеї, а потім і в Римській імперії. Як буде в нас, я не знаю.

– Тим часом сьогодні багато хто відзначає кризу довіри та солідарності в суспільстві. Щоб подолати її треба, насамперед, вирішити економічні проблеми чи, може, навпаки – моральні? Який тут зв’язок?

– Ні, криза довіри долається довірою. Ті пасіонарії, які з’являться, це будуть люди, об’єднані почуттям солідарності, довіри, любові одне до одного. Власне, вони запропонують те, чого сьогодні немає. Довіра людська не залежить від економіки. У таборах я переконувався, що ти можеш бути всього позбавлений, але довіру до людини можеш мати. І та довіра є твоїм величезним багатством. Це духовна категорія. Реальний світ може її пригашувати чи їй сприяти, але первинним чинником є духовний акт, а не економічна криза.

– Але чи будуть в таких перетвореннях зацікавлені люди, які мають владу і гроші? Чи долучаться вони до такої моральної революції, про яку Ви кажете?

– Я думаю, що люди владні і люди грошовиті будуть відчувати дуже велику небезпеку від такої групи пасіонаріїв. І тому, без сумніву, вони будуть намагатися ту групу придушити, дискредитувати. Саме тому і з’являється потреба в жертві. З’являється сама ідея про жертву, тому що суспільство буде намагатися знищити ту групу, яка задає новий стиль поведінки.

– То коли можна очікувати такого морального преображення, про яке Ви говорите?

– Побачимо. Треба молитися до Господа Бога, щоб було швидше.

Інтелектуали повинні прийняти виклик

– Зараз чимало відомих людей, письменників, наприклад, Марія Матіос, заявляють про переслідування і тиск з боку влади. Чи комфортно у сучасній Україні бути інтелігентом та інтелектуалом?

– Інтелектуалам завжди важко, коли іде згортання свободи, тому що інтелектуал потребує свободи як тої єдиної атмосфери, в якій можна творити якісь культурні явища. Я не кажу про те, що без свободи неможливо написати щось вартісне, бо інакше українська література ніколи не мала би здобутків. Але разом з тим, чому українські письменники й інтелектуали мають творити в умовах несвободи, тоді як їхні колеги в інших країнах можуть користуватися свободою? Саме тому я роблю висновок, що нинішня влада, яка згортає свободу і звужує обсяг поширення української мови, створює дуже некомфортну атмосферу.

– І якою має бути позиція інтелектуалів, інтелігенції в нинішніх українських умовах? Чи мають вони брати активну участь в суспільно-політичному житті, чи, може, зараз краще бути у так званій «внутрішній еміграції», як це, наприклад, тривалий час робила Ліна Костенко?

– Я не можу відібрати право у людини діяти відповідно до свого власного сумління. Але я думаю, що кожна категорія в українському суспільстві повинна обстоювати, принаймні, свої права, якщо і не солідарно підтримувати інших у захисті їхніх прав. Тому для інтелектуалів та інтелігенції це є просто місія – громадянська, цехова, національна, це є їхній обов’язок домагатися розширення поля свободи.

Хоча я не ідеалізую – там, де є людина, там завжди є гріх, там є амбіції збільшити свою владу за рахунок когось іншого. Але разом з тим поле свободи в інших демократичних і впорядкованих державах є значно ширшим, ніж у нас сьогодні в Україні. І це є для інтелектуалів виклик, який вони повинні прийняти.

– Ажіотаж навколо нової книги Ліни Костенко показав, що люди все-таки зголодніли за культурним, інтелектуальним продуктом. Чи здатна сьогодні українська інтелігенція, інтелектуальна еліта продукувати такі речі, які були б світоглядними і визначальними для всього народу?

– І так, і ні. З одного боку здатна, бо в нас, без сумніву, є люди, які талановиті, які мають розуміння народу і дар слова. З іншого боку – ні, бо надто мало таких проявів. Однак я просто вірю в те, що цей запит суспільства є дуже важливим. Якщо письменники будуть відчувати оту особливу увагу суспільства до таких феноменів, вони будуть їх творити.

– Ми бачимо, що зараз є два покоління – старше, яке походить ще з дисидентства, і є молоді письменники. Вони часто не сприймають і критикують один одного. Чи нормальний такий світоглядний конфлікт між цими поколіннями?

– По-перше, світоглядний конфлікт абсолютно нормальний. І я б сказав, навіть в чомусь потрібний – тільки не як конфлікт, а як своєрідне змагання. Є просто діалектика життя. І теза мусить знайти свою антитезу, щоб потім відбувся синтез. Кожне покоління приходить з якимось запереченням того, що було зроблено до нього. І це нормально. Проте кожне покоління повинно пам’ятати, що прийде хтось після них і теж буде заперечувати їх. Тому цей конфлікт є і буде.

Сказати, хто мені як людині більше подобається, я би не наважився. Мені, звичайно, подобається, коли література несе певну місію щодо свого народу. Я люблю літератора з певною місією. І мене не дуже приваблюють літератори, які свідомо декларують, що вони є не місіонери, а просто собі творці чистої культури. Я думаю, що в нашому світі це все ще дуже велика розкіш не мати місії щодо своїх людей.

Але чи можу я однозначно негативно окреслити тих, хто декларує себе не місіонером? Ні, тому що це може бути етап розвитку літератури, це може бути певний внутрішній протест проти лукавства тих, хто таку місію декларує. А ми, люди, зіткані з лукавства також, а не тільки з добрих намірів. І тому я можу говорити про ці тенденції як про логічні і об’єктивні, але не можу про них говорити, хто кращий, хто гірший.

– Ви увійшли до об’єднання «Зарваницька ініціатива». Але туди крім громадських діячів приєдналися і політики, наприклад, нардеп Тарас Стецьків. Чи не боїтеся, що політики, як це часто буває, дискредитують справжні цінності, використавши їх для свого піару?

– Я розумію, що за цим питанням стоїть слід масового невдоволення в Україні політиками помаранчевого флангу. Я теж критичний щодо них.

Ця ініціатива покликана активізувати населення і самозахист людей. Я вважаю, що цей помисел абсолютно правильний. І доки йдеться саме про це, я підтримую це об’єднання. Якщо би у майбутньому сталося так, що учасники цієї ініціативи хотіли би надати їй суто партійного звучання, то я в такий момент спокійно відійду.

Господнє провидіння

– Яку роль у сучасному суспільстві мала б виконувати церква? Яку вона несе місію в Україні?

– Церква належить вічності. Це та мантра, яку я повторюю останнім часом, щоб довести, що у церкви є інший ритм якогось внутрішнього життя. Якщо політика дуже швидко міняє свої напрями, свої акценти, то в церкви це все йде повільніше і розлогіше. І тому я не очікую від церкви якогось дуже швидкого реагування на політичні симпатії чи антипатії.

Так, церква виконує свою місію. І мушу сказати, що їй доволі складно, бо її місія полягає в тому, щоб прищепити гілку віри до дерева народного життя. А прищеплення такі завжди дуже складно відбуваються. Люди дуже часто хотіли би вважати себе, скажімо, християнами, хотіли би вважатися віруючими. Але як це робити вони вже не знають. І часом з’являються такі ерзаци, коли віра підміняється якоюсь ідеологією, коли духовне життя підміняється естетичними чи культурними критеріями.

Тому це тривалий процес, щоб у суспільство, травмоване атеїзмом, а тепер значною мірою травмоване секуляризмом, повернулася віра і стала справжньою, глибинною і преображаючою. Церква виконує це завдання, наскільки вона може. Бо церква у соціологічному плані – це люди, які, власне, і є носіями тої двоякості – приналежності, з одного боку, до всіх тих виразок нашого часу, а з іншого боку – до поклику Бога, до вічного запиту на щось божественне. Між тим є людина і вона хилитається між одним і другим. Тому і церква часом не спроможна відразу зробити те, що від неї очікують.

За цим немає виправдання того, що, скажімо, люди, які уособлюють собою церкву, чогось не виконують. Суспільство повинне вимагати й очікувати від них активізації зусиль. Всі ці очікування, які люди мають щодо церкви, можуть бути справедливі. Але просто я як людина, яка часом поєднує не тільки отаке нетерпляче бачення життя, але також і філософське, розумію, що все відбувається в певному історичному ритмі, який передбачений Господнім провидінням.

– Але в той же час, на прикладі Московського патріархату ми бачимо, що церква виконує ще й політичну роль. Бачимо намагання поширити концепцію про «русский мир». Як далеко це може зайти і як ми можемо цьому протистояти?

– Я думаю, що концепція «русского мира» є дуже політизованою. Росія після розпаду Радянського союзу втратила цементуючу ідею, якою вона може знову відновити свою імперію, бо без імперії вона себе не мислить. Але оце новітнє «збирання земель» не може відбутися сьогодні ні просто на базі імперської ідеї, ні на базі комуністичної, яка замінила була на якийсь час імперську ідею.

Отже, потрібно щось нове. І в той момент, коли державні чинники були повністю паралізовані, амбіції виконати цю місію з’явилися у глави РПЦ. Це він сьогодні хоче об’єднати імперію на базі ідеї «русского мира» і покласти цей плід до ніг російському імператору, яким є російський прем’єр чи то президент. Тобто це є практично квазіімперіальна ідея, яка оздоблена у шати релігійності.

Причому в офіційних документах ця ідея звучить як повернення до традицій Київської Русі, до спільної колиски трьох братніх народів і тому подібне. А на практиці центри «русского мира», які зараз утворюються, наприклад, на Харківщині, просто реалізовують імперську програму. Вони відкривають кабінети російської мови, літератури. Але, знаєте, російська література не викладалася у Київській Русі. Це йде вже підмінювання понять.

І саме та підміна понять і підкосить цю ідею. Я переконаний, що це скороспілка, що вона існувати довго не буде. Вона зробить, звичайно, свою чорну справу в історії України, але разом з тим я переконаний, що український духовний світ, світ отого давнього Києва, не прийме цю ідею.

– Що в цих умовах чекає УГКЦ, особливо після відставки Любомира Гузара?

– Я думаю, що на неї чекає дуже гарний, позитивний виклик, на якій вона повинна відповісти. І не тільки на Греко-католицьку церкву, але також і на УПЦ КП чи Українську автокефальну православну церкву. Вони всі повинні вийти з тої інерції, яка трішки намітилась вже до приходу патріарха Кирила з його ідеєю.

Вони повинні відчути новий тонус у своєму тілі і повинні зрозуміти, що єдиною відповіддю на квазіполітичну ідею «русского мира» є висока духовність. Я дуже боюся, щоб ми не пішли позірно легшим шляхом, творячи противагу якимись політичними акціями, тому що це є завідомо програшний варіант. Але якщо національні церкви відроджуватимуть давню київську традицію, яка була дуже відритою щодо всіх центрів християнства, яка була живлена любов’ю, то це дасть великі плоди, які нам потім знадобляться.

Ми вже не дивимось на Бандеру реально

– Зараз в Україні, особливо на Заході, ми бачимо мобілізацію націоналістичних сил. Які перспективи цього руху?

– Активізація націоналістичних сил є абсолютно логічним наслідком розчарування народу у політиках помаранчевого флангу. Упродовж принаймні чотирьох років, якщо не всіх п’яти, народ безуспішно намагався отямити помаранчевий фланг, кажучи йому, що ця постійна ворожнеча між ними може привести до поганих наслідків. Достукатись до них так і не вдалось, тому логічним став прихід Януковича. А коли Янукович розпочав свій наступ на українство, зрозуміло було, що мусить настати момент, коли українство відчує невдоволення і відчує прагнення до опору і протесту.

Те, що першими були націоналістичні осередки, мене не дивує, оскільки якраз для мене націоналізм – то і є синдром болю. Коли в національному організмі стається щось погане, тоді першим озивається біль. Поки що цей синдром гострого протесту діє, виходячи з якихось об’єктивних потреб, а яке його буде майбутнє – побачимо.

– Головний образ, який націоналісти взяли собі на озброєння – це Степан Бандера. Чим можна пояснити феномен міфологізації цієї постаті? Що він означає для України?

– Степан Бандера став символом. А оскільки він став символом, тому ми вже не розглядаємо його як історичну постать, як людину з плюсами і мінусами. Ми вже розглядаємо його тільки в категоріях або плюс, або мінус. Я думаю, що це викликано нашими історичними обставинами, наступами на українство і, відповідно, реакцією на них. У цій ситуації будь-яке слово про реального Бандеру зразу сприймається як те, ніби ти дієш на користь нашим ворогам.

Тому я думаю, що мине певний час, мине період такого ідеологічного загострення, і Бандера займе своє належне місце серед інших людей, які так само мають право бути українськими символами. Наприклад, той же Коновалець, якщо говорити про борців за волю України. Але були й інші постаті, які любили Україну далеко не менше. Нам потрібно знати всі ці постаті. Нам треба знати їхні біографії.

Я особисто хотів би, щоб це було знання про реальну постать, а не знання лише про символ, де не сміє бути жодного сумніву.

– Чи можливо для українців створити спільну історичну пам’ять про Бандеру, а також про інші історичні постаті?

– Я хочу вірити, що ми доживемо до того часу, коли біля нашого парламенту, як біля Вестмінстерського абатства у Лондоні, будуть пам’ятники водночас монархам і Кромвелю, який стинав монархам голови. Те, що ми сьогодні не можемо примирити деяких наших історичних постатей в одній системі героїзації – це є ознака того, що історія того періоду для нас це все ще відкрита рана. Коли прийдуть інші покоління, які будуть дивитися на цю історію, як на вже давно минуле, а не як на історію свого власного життя, тоді стане легше говорити трішки відсторонено про цей період. І тоді я певен, Україна поволі почне шукати якесь середнє арифметичне. Я не маю на увазі якесь штучне примирення. Просто ми віддамо історію Богові.


 

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2011.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту – Валерій Колосюк.

 

Петро Розумний: Про голодомор 1933 року

березня 7, 2011Голодомор

Архів Харківської правозахисної групи

Додано: 07-03-2011


Петро Розумний про голодомор 1933 року

7 березня 2011 року минає 85 років Петрові Павловичу РОЗУМНОМУ. Друзі та соратники щиро вітають хороброго козака і невтомно подвижника українського духа!

Народився він на Січеславщині і живе нині в рідному селі Пшеничне Солонянського району. Батько його був засуджений у 1932 на 10 р. каторги за “невиконання хлібопоставок”. Загинув на будівництві каналу “Москва ––Волга” в 1933. Але встиг заховати зерно, завдяки чому сім’я вижила.

У червні 1942-го 16-річний Петро був силоміць вивезений у Німеччину. Звільнений американськими військами у квітні 1945 і мобілізований у Радянську Армію. Служив у Польщі, потім у Карелії. 1948 демобілізований. 1952 закінчив Дніпропетровський інститут іноземних мов. Працював учителем англійської мови в м. Почаєві, у краєзнавчому музеї в м. Кременець. Там познайомився з випускником Львівського університету Євгеном Сверстюком. Знайомство переросло в дружбу на все життя.

1961 переїхав на Січеславщину, працював у школах. Розповсюджував літературу самви-даву. Власноруч видрукував на машинці 12 екземплярів праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і роздав їх. 1969 р. мав обшуки і допити у справі Івана Сокульського.

На Великдень 1979 провідав Євгена Сверстюка на засланні в Бурятії. Був затриманий в аеропорту Улан-Уде. При обшуку виявили два ножі – саморобний побутовий і мисливський, куплений у магазині в Бурятії. Рейс затримали, склали протокол про вилучення “холодної зброї”. Такою завважали саморобний ніж. Мисливського повернули.

У жовтні 1978 р. П.Розумний став членом Української Гельсінкської Групи.

“Справу” проти нього порушили не одразу, а після другої його поїздки у вересні 1979 до Є.Сверстюка, Засуджений до 3 років позбавлення волі за «холодну зброю» (ст. 222-3 КК УРСР). Карався у Жовтих Водах та в Хабаровському краю.

11.03.1988 П.Розумний у числі 19 правозахисників, які були вже на волі, підписав “Звернення УГГ до української та світової громадськости” про відновлення її діяльности. Був головою Дніпропетровської філії Української Гельсінкської Спілки, член її Всеукраїнської Координаційної ради, секретарем створеної 1991 року на її основі Української Республіканська партії. Досі бере активну участь у громадському житті. 2006 р. «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення УГГ» нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Пропонуємо уривки інтерв’ю з Петром Павловичем Розумним про голодомор 1933 року. Повністю воно опубліковане 2006 року в журналі «Кур’єр Кривбасу», № 196-198, є на сайті Харківської правозахисної групи: http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху). Там же – повна біографічна довідка про нього.

Василь Овсієнко.

Я, Розумний Петро Павлович, народився 7 березня 1926 року в селі Чаплинка Магдалинівського району Дніпропетровської області. Мої батьки того ж року, як я народився, переїхали за переселенням на правий берег Дніпра, де були вільні землі, які не оброблялися з часів революції. Це були перелогові і цілинні землі. А переїхали тому, що тут, на новому місці, давали більше землі, по 12 десятин на сім’ю, і на певний час звільняли від податків.

Отже, дитинство моє пройшло в новоствореному селі Пшеничне. Воно було створене і назване так піонерами – переселенцями з лівого берега Дніпра.

Батько мій, Павло Петрович Розумний, – наймолодший син у сім’ї, народився 1898 року. Мати – Денисенко Федора Степанівна, народилася 1896 року. Вони побралися на початку 1917 року. Як мати розказувала: „Йде революція, а ми женимося”.

Дитинство моє пройшло в широкому степу, де, скільки оком кинеш, не було жодної деревинки, а тільки могили і тернина. Дерева, які тепер прикрашають нашу місцевість, були посаджені піонерами і місцевими мешканцями.

На новому місці батьки мої обжилися. Хоча було шестеро дітей, але батько за кілька років став найзаможнішою людиною в селі. Він уперше організував кількох господарів ув артіль, придбали реманент, навіть молотарку. З групою людей придбав двигун з приводом для молотарки. Отже, батько, тяжко працюючи, зажив слави господаря, який умів розпорядитися на землі. За це пізніше його оголосили куркулем, бо він був найбагатшим у селі.

Треба сказати, що мій батько походив із заможної сім’ї. Мій дід, Петро Леонтійович, який помер від голоду в 1933 році, мав 50 десятин землі і став у кінці ХІХ століття біднішим тільки тому, що він мусив цю землю поділити між своїми старшими синами і залишився з маленьким шматком землі. Бо то такий був звичай: ділити землю між дітьми. Оскільки мій батько був наймолодшим сином, то при ньому жив і його батько, а мій дід Петро Леонтійович.

Коли розпочалася колективізація, то – я так собі уявляю – деякі люди знали, що незабаром буде комунізація, і дешево продавали свій реманент. Дядьки, які були організовані і які не зважали на те, що там буде в майбутньому, а жили сьогоднішнім днем і дбали про сьогодні, – вони просто дешево скупили цей реманент і тому так багато його мали. Це мої висновки з того, що я чув пізніше. Моя мати не могла мені цього пояснити і, пам’ятаю, дядько Денис, брат мого батька, також не міг цього питання пояснити. Вони говорили, що весь час існувала загроза комунізації, про неї говорили постійно, але господарі на це не зважали – вони просто господарювали, працювали на землі, мали свої плани і намагалися їх виконувати. Той, хто добре працював, той і жив заможно, а ті, що працювали не дуже дбало, то жили собі як-небудь на землі, яка заростала бур’янами, а вони ледве себе прогодовували.

Я пригадую, яка була реакція батька на те, що в наш двір приходила бригада більшовиків, які організовували колгоспи. Батько не хотів іти в колгосп. Він був із тих, що в колгосп не пішли, а пішли на каторгу. Одного разу – я вже пам’ятаю цей епізод – десь на початку 1932 року прийшли забрати коні. Четверо – двоє з нашого села, а двоє активістів із сільради. Секретар сільради з наганами за поясом. Батько сказав, що він не буде віддавати коней. Вони спитали, як то він не буде віддавати? Батька сказав: “Ось як!” Узяв лопату – і вони позадкували з двору. Мати до батька, а він з лопатою на плечі обійшов кругом хати. І поки він обійшов, активісти втекли з двору. Більше вони по коні не приходили.

Але незабаром вони прийшли брати самого батька. 16 листопада 1932 року ціла ватага цих розбійників прийшла до хати, арештувала батька, відвезла в сільраду, а потім у сусіднє село. Через тиждень судили його під приводом невиконання хлібоздачі. Насправді він її виконав удвічі, та його засудили на 10 років ув’язнення. Заслали його на будівництво каналу “Москва – Волга”, де він і помер від виснаження. Як свідчили люди з сусідніх сіл і двоє з нашого села, які теж були засуджені, вижили і повернулися, батько організував чи то взяв участь у втечі з того табору. Вони спочатку тікали в ліси десь на північ від Москви, а потім повернули на південь, і тут їх схопили. Їх по дорозі дуже били. Вони були доставлені назад у табір дуже виснажені. Батько з того побиття вже не видужав, так і помер від виснаження і – як я здогадуюся з того, що розказували – від гангрени, яка в нього утворилася на нозі внаслідок тих побоїв. Отож, він умер у Великодній Чистий Четвер 1933 року. Я порахував – це, здається, було 10 квітня.

Ми незабаром дізналися, що батько помер, а нас лишилось шестеро. Насувався голод, але нам вдалося вижити, бо батько наш подбав про нас… Ішла тотальна експропріація зерна, всіх пожитків. Забрали в батька й велосипед, що був на ходу, а другого батько закопав у саду розібраним, у спеціальному ящику. Його теж знайшли і забрали. Батько заховав три ями з зерном. Мати знала, де ці схованки. Нас урятувало в голод саме це зерно. Якби не ці три ями, ми абсолютно не мали б шансів вижити, бо все було забрано. Забирали так ретельно, що навіть на горищі змітали послід з зерна – це зерно з усяким сміттям. Десь там у глечику була квасоля – забрали. Де була ще якась жменя чогось – повимітали й позабирали. Але батько зумів сховати зерно в трьох ямах. Дві ями було у дворі, і вони їх не знайшли, хоча штрикали кругом залізними прутами. А одна яма була у полі. Мати розказувала, що він застосував таку хитрющу методу: вони штрикали попід стінами всередині кожного приміщення, а він відступав півтора метра від стіни, копав яму і потім трамбував її. А вони посередині не штрикали, не могли здогадатися, що яма саме під ногами, а не прихована під стіною. Каже, штрикали десятки разів, обштрикували все приміщення – і не знайшли. Така була маленька хитрість, яка вдалася. Так покійний батько допоміг нам вижити. Йому було вже однаково, він помер, але нам доводилося дуже тяжко.

Нам доводилося ховатись з тим, що ми їмо. Бо село вимирає, вмирають люди – а ми не вмираємо. Активісти саме цим і цікавитися. Я пам’ятаю, як прийшов у двір гурт цих розбій-ників на чолі з таким Верґуном Гнатом Макаровичем, першим партійцем у селі. Вони всі стали таким рядочком, викликали матір і допитують. Цей Верґун поставив питання так: “Де хліб? Федоро, де хліб?” – “Який хліб, дядьку? Я не розумію, про що ви говорите”. – “Ти мені не бреши! Де хліб? Ти подивися, – а ми стоїмо поруч, – ти подивися: в неї діти всі живі, і ніхто не вмирає. Значить, хліб є. Де хліб?” – “Немає ніякого хліба!” – відповідає мати. “Підеш у сільраду”. Повели матір у сільраду. А це п’ять кілометрів. Її там тримали до вечора, лякали, наганом під носом водили. Вона не призналася. Так минулося, більше її не чіпали. А хліба не знаходили.

І ще був один епізод. Ці розбійники зробили, так би мовити, експеримент, щоб довести, що ми їмо щось таке, що нас тримає на світі. Це, очевидно, зерно, яке десь сховане і про яке мати не хоче розказувати. Один із тих активістів пішов у нужник і кописткою дістав екскременти, в яких видно було не повністю перетравлене зерно. Мабуть, воно було недостатньо витовчене в ступі, то в шлунку не розварилося. Приніс на копистці, підніс матері цей наочний речовий доказ. Покликали всіх: „Дивіться, вони їдять пшеницю, ось, подивіться”. І знову матір тероризували та допитували, де хліб. То мати надалі ховалась від них, тікала десь у кущі, коли вони приходили, або в хаті десь ховалася. А ми зачиняли двері. Вони вікна, на щастя, не виламували, бо якби виламали, то були б виявили матір і потім знову забрали б у сільраду, нащо вона зачиняє двері. Ми гукали, що матері нема вдома, а ми не відчинимо. Ну, вони шиби витягали, гукали в витягнуту шибу, а вікна не виламували: “Відчиніть двері!” А ми не відчиняли. Бо мати сказала нізащо не відчиняти. Боялися страшенно, але не відчиняли. От таким способом вижили…

У деяких сусідніх селах людоїдства не було. А в моєму селі було. Це був факт, як би сказати, дуже резонансний на всю околицю: жінка зарізала дочку. А було це так. Дочка була з сімнадцятого року народження. Звати її було Єлизавета. Вона була красива дівчина, мала шістнадцять років. Вона ходила в Кічкас раз на тиждень. Кічкас – це сьогоднішнє Запоріжжя. Так тоді називали сторону Запоріжжя. А там будували греблю. Чоловік цієї жінки і три сини, які були ненабагато старші від нас, десь так десятого року народження, – усі повтікали з дому і десь там працювали на тій греблі. І тим вижили, що там працювали, бо їм там давали якусь невелику порцію, якусь поживу та щось на доварок – жменю крупи чи ще щось. Завдання цієї Єлизавети було (вона єдина дочка була, а то все браття) принести щось від братів собі й матері, щоб не вмерти з голоду. От вона й ходила пішки в Запоріжжя – це так навпростець полями кілометрів 45 – 50. За день дійде, за день прийде. Ну, щось довго її не було, кілька днів. За ці кілька днів мати збожеволіла від голоду. І коли дочка прийшла з якимись пожитками, тоді, як здогадуються, вона накинулася на неї і зарубала сокирою. Відрубала голову, кинула в колодязь і заходилася варити м’ясо з неї. Це м’ясо склала у два казани. Як потім стало ясно, вона наїлась того вареного м’яса і тут же вмерла. Люди помітили, що вона щось довго не виходить з хати. Сусіди покликали, як то кажуть, понятих, щоб не самому заходити в хату. Зайшли – вона була мертвою. Побачили, що то людське м’ясо, всі ознаки були. Заглянули в колодязь – знайшли там голову. Один з тих активістів, який перед тим ходив по селу, вимітав рештки в кожного господаря, що вмирав від голоду, тепер також умирав з голоду, бо йому вже не давали нічого з тих продуктів, нічого було брати. Влада вже ним не опікувалася, він гинув з голоду, і коли побачив це варене м’ясо, почав його тут же, на очах у людей, їсти з того голоду. Тут з’явилися представники влади, схопили його як спів-учасника злочину, та поки довели до сільради, він помер.

Це був чоловік на прізвище Козинка. Я навіть пригадую, як цей Козинка вже як прохач прийшов до нас у двір і просив що-небудь дати. “А ти ж, – казала йому мати, я це добре пам’ятаю, – а ти ж сам ото забирав у людей”. – “Забирав, – каже, – я винуватий, але ж ти бачиш який я тепер, дай мені що-небудь”. – “Що ж я тобі дам? – каже мати. – Я тобі дам жменьку зерна кукурудзи – що тобі з неї?” – “Та дай, а я поб’ю його молотком, зварю і з’їм”. Де не взялася старша сестра Єлизавета – їй уже було шістнадцять років, вона добре пам’ятала, хто ходив і як вони вимітали й вибирали все з двору, корову забрали і все. Старша сестра каже: “Не давайте йому нічого – геть з двору!” І виштовхала його в плечі з двору, того слабо-го чоловіка, голодного. А незабаром він з’їв шматок того людського м’яса і помер.

Оце такі епізоди з голоду я пам’ятаю. Пам’ять, мабуть, добре працювала, бо то було дуже загострене відчуття: що б його з’їсти, щоб не вмерти з голоду. Отже, ми пережили дуже тяж-кий час…

Це було в 1933 році, починаючи від зими і кінчаючи… Дід помер 10 травня, ще голод тривав, бо в травні ще нема чого їсти. Хоча жито вже повикидало колоски, але активісти ходили ловили, хто колоски брав – страшенно били дітей, хто колоски збирав. Страшенно били дітей батогами. Вони на конях були, як ото в кіно показують. А дві сім’ї навіть виселили в Комі АССР за те, що рвали колоски – під приводом. Бо то був план: дві сім’ї з села треба було вислати. Не знали, кого схопити, а тут на тобі: одна жінка порізала колоски – її хап з двома дітьми і вислали. І один чоловік також послав дітей на колоски, і його схопили. З жінкою і дітьми вислали. Тоді дві сім’ї вислали. Оці дві сім’ї повернулися всі живі з того заслання. Вони повтікали звідти. Їх привезли в Комі АССР і покинули десь там на пустирі. Вони помандрували, десь там у селах перебули, хтось там їх підгодував, і так ішли пішки, до Москви дійшли і пришли пішки аж сюди. Вже по теплішому краю йшли. Там були багатіші люди, що давали їм трохи їсти, бо то були малі діти і жінка.

Оце від зими 1933 року був голод у селі такий, що люди почали пухнути і вмирати. До врожаю, я б сказав, до червня, бо в червні вже з’явилась якась рослинність, яку вже можна було їсти. З неї робили, як називали у нас, моторженики і ліпеники. В інших селах це інакше називалося. Усяка така суміш трави з чимось там. Десь, може, якась зернина. Усе це замішували, пекли і їли. Їли лободу, квіти акації. Вони солодкі. І таке інше, що можна було їсти…

Я хотів би ще згадати, як саме в голод я почав ходити до школи. Батько нам завжди твердив і мати казала: “Я не залишу дітей неграмотними. Вони всі будуть грамотні”. Батько не здійснив цього, бо його знищили, але він таки допоміг нам, і ми всі справді стали грамотними. Четверо нас із шести одержали вищу освіту. Брат Іван був офіцером в армії, а сестра Єлизавета – медичною сестрою. Усі ми вчилися, мали якийсь фах – учитель, інженер, так що батьковий заповіт здійснився без батька.

Мені не було 7 років, як я почав ходити до школи. Навчав нас такий Олесь Потапович Дерґачов, я б сказав, українізований москаль. З тих москалів, що їх у XVIII столітті пригнали етапом на Україну для освоєння нових земель. Їх, як у нас казали, міняли на собак. “То ті, що їх на собак міняли”. Чи то з літератури, чи то з розповідей це передавалося: „Це з тих, що їх на собак міняли”. Таке було до них презирливе ставлення. Бо їхня частина села дуже відрізнялася від української частини. Там, де жили кацапи, яких на собак міняли, – там не було біля хати жодного фруктового дерева, а росли тільки випадкові дерева: десь там клен сам посіявся, акація – і гола хата. У них майже так само до цього часу. Щоправда, вони майже всі порозбігалися по містах. Але ті, що лишилися – все одно біля їхніх хатин ну раптом два дерева фруктових – більше немає. Там де українці живуть, там видно, що вони господарі, вони знають, що дітям треба їсти не лише вишеньки, то саджають дерева. Тим вони відрізняються.

Отже, з тої когорти був мій перший учитель, який, до речі, до цього часу живий. (Розпо-відь записано 11 грудня 1998 року. – В.О.). Йому 94 роки. Я в нього кілька років тому взяв інтерв’ю. Я побоявся, краще сказати, не зважився поставити йому основне запитання, хоча він мені частково відповів: чи не жалкує він, що брав участь в експропріації в селі, допомагав отим розбійникам ходити по селу і тероризувати людей?

Як він це робив? Безпосередньо сам він не брав участі, скажімо, в штриканні залізною палицею навколо хати, в шуканні тих ям, де мав би бути хліб. Він мав рушницю і ходив слідом за цією командою розбійників. Він знав, до кого йдуть, бо то не ходили до всіх підряд, а вибирали, хто живий, хто має, так би мовити, вигляд живої людини, до того йшли, бо там мав би бути хліб, інакше він би вже вмер. Це була основна прикмета: якщо живі всі діти, то там треба йти шукати, бо вони мають хліб. Так цей Дерґачов Олесь Потапович зі своєю рушницею завжди не доходив метрів сто до хати, де шукали хліб, і там ніби роздивлявся на небо, де ворона летить, і час від часу стріляв: бабах, бабах. І цим нагадував, що вони тут церемонитися не будуть – будуть стріляти тих, що хліба не віддають. Це була його метода. Отже, якщо ці розбійники, оця ватага шукачів зерна при ділі, то Дергачов їх супроводжував так на відстані, стріляючи в повітря, або якщо собака траплявся – собаку вбивав. Убив і нашого собаку, між іншим, у дворі. То вже був голод, і мати його використала: ми того собаку з’їли.

Що ми ще їли таке нетрадиційне – я ж не сказав, чому ми вижили: ранньої весни, на Явдоху, вилазить з нори перший ховрах. Старший брат Михайло вмів добре їх ловити. Ми їх ловили і їли. Вони дуже смачні, я пригадую. Думаю, що й зараз їх можна було б їсти. Вони тварини, які їдять траву, зерно. Цілком чисті, красиві тварини, гризуни. І ми їли їх. То була велика подія – коли піймали ховраха, то мати варила цілий казан супу чи борщу, який поїдали з великою користю, бо це м’ясо. То одна зі статей, що дала нам можливість вижити. Ловив ховрашків старший брат, а я був тільки зв’язковим. Він піймав – я тоді бігом до хати, приносив. Брат був щасливим ловцем. Йому вдавалося їх ловити майже щодня. Було трудно знайти нору, де вони живуть чи де вилазять. То найголовніше було – знайти, а якщо знайде, то вже три дні ловитиме, але піймає його. Це був спосіб виливання, але трудно було воду носити. У нас їх виливали й пізніше, коли вже не треба було їх їсти…

Так от, я хотів сказати, як нас учитель, Олесь Потапович Дерґачов, навчав. Це були перші уроки, як себе поводити при радянській владі, які громадяни мають вирости при радянській владі. Школа була в хаті дядька, якого вигнали, і він десь подався на Кічкас (Запоріжжя). Перше питання було: “Діти, хто знає, хто чув, що хтось з батьків, батько чи мати, брат чи сестра що-небудь казали проти совєцької власті?” На це питання ніхто ніколи не відповідав, бо не було зрозуміло, що проти совєцької власті. А він щоразу питав. Правда, він ніколи не розшифровував дітям це питання на прикладах, але завжди питав це. Я тепер думаю, що його зобов’язували це питання ставити. Воно завжди було однаковим, і завжди на нього ніхто нічого не відповідав.

Але друге питання, яке він ставив, – це: “Хто бачив, чи може чув, як хтось з батьків ховав хліб?” Мовчать. Ну, хліб – це зерно: пшениця чи ячмінь, чи щось інше. Піднімає руку такий Мишко Мостовий – потім він умер з голоду, всі п’ятеро дітей померли, і батько їхній помер. “Я хліба, – каже, – не бачив, а зерно бачив, як ховали батьки”. Розказав де. Тоді наш учитель, Олесь Потапович Дерґачов, прикриває нас на защіпку: “Сидіть, читайте!” І пішов туди, де зерно ховали. Очевидно, покликали когось із сільради. За годину-другу бачимо: їде віз, на возі якісь мішки. Значить, зерно знайшли. І ведуть того дядька за возом. Іде той дядь-ко, два вістових з сільради супроводжують його.

Отакі в нас були щоденні вправи на “хто що бачив”. Другий раз той самий Мишко розказав, як його сусід через дорогу, на прізвище Лляний (чи Льняний), ховав у стіжку соломи на городі плуга. Це дорівнювало зерну – плуг треба було здати в колгосп. Сам не йдеш у колгосп – а плуг здай! А він не здав, а заховав. Тоді наш Олесь Потапович Дерґачов теж замкнув нас і пішов до сільради. Того плуга на возі везуть, а Льняного ведуть. Іде він за возом пішки, за ним ідуть озброєні вартові.

Так що народжувалися павлики морозови всюди.

Я питав у своєму інтерв’ю Олеся Потаповича: “Чому ви брали участь у цьому? Ви могли й не брати”. – “Не міг я не брати”. – “Чому? Інші ж не брали?” Назвав я таких, що не брали у тім всім участі, хоча в них забрали все. – “Ну, що ж, – каже він, – якби я не брав участі, то й мене забрали б”. Такий у нього був арґумент. “Ну, – кажу, – вас забрали б чи не забрали, але ви посприяли, що ті люди померли з голоду”. – “Ну, таке врем’я було, – і розводить руками. – Бо якби, повторюю, я не брав участі в цих походах по селу, то мене б забрали. Мене б знищили, бо мій батько був оголошений куркулем”.

Але я не осмілився спитати основне, бо тут прийшла його дочка, а вона була велика активістка. Вона трохи молодша за мене. Була в райкомі, чи як воно називалося? Райком – то це ті, що там служать. Але були нештатні активісти, з десяток людей. Та дочка прийшла, глянула косим оком – бо вона знала про мої настрої. Я не хотів при ній питати, бо вона могла кинутися на мене, така собі вона неврівноважена. То я не спитав головного: чи не жалкує він за тим, що позбавляв людей матеріальних засобів і півсела вимерло з голоду? Я не спитав цього. Якщо доживу і як він буде ще жити, то поїду і спитаю. Мушу спитати, бо то для мене важливо…

Це коротенько про моє навчання в молодших класах. Нас переводять у школу в сусіднє село, і я вперше побачив, що в сусідньому селі вимерло людей більше, як у нас. Сусіднє село називається Круте – це давнє село, не переселенське, а корінне. Там я побачив хати, в яких люди повимирали повністю або їх виселили.

Здається, нашому селу ще повезло, що до нас надіслали тільки одну сім’ю кацапів. Їх інакше не називали, тільки кацапи. Не росіянами, не москалями, а кацапами. У хати, які спорожніли від людей, що повмирали, втекли з села, чи їх виселили, поселяли кацапів. У нас появилась тільки одна кацапська сім’я. Але в сусіднє село Круте, куди я ходив до школи в 3 – 4 клас, – півсела кацапів наїхало. Я вперше побачив їх. Такі довгов’язі якісь, у лаптях, у якихось таких жахливих, жалюгідних сіряках. І найголовніше – всі гучно матюкались. Я вперше почув ці непристойні слова, що йдуть з уст людей так, ніби якесь благословення. Бо, я пригадую, в нашому селі дядьки перш ніж сказати якесь непристойне слово, оглядалися навколо, чи немає дітей і жінок поблизу. І тільки тоді видавлювався з себе цей матюк, і таким тихим голосом. А тут я раптом почув, що матюк – щось таке, що як ото “добрий день”, тобто звичне слово. Ми так на них задивлялися і роздивлялися їх зблизька, як на невідомих людей, як якесь невідоме плем’я, яке дуже кричить, матюкається і суєтиться. Бо вони, я пам’ятаю, займалися тим, що спилювали і пиляли повздовж дерева, навіть осокори, які росли по старих селах. Поспилювали їх на дошки. Вони зробили такі спеціальні пристрої, пиляли і страшенно гучно постійно і завжди матюкалися. Їхнє підприємство було на подвір’ї школи, то ми все це чули і на перерві, і перед навчанням, після навчання. Було досить цікаво бачити цих новоприбулих людей…

Обговорити цю статтю у форумі

 


Постійна адреса цієї сторінки в Інтернеті:
http://maidan.org.ua/static/mai/1299501433.html


Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/

 

Самозахист по-українськи — 2. Харківський досвід

березня 6, 2011Події

 

самозахист

В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців — чолов’яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.

І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір’я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.

Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов’яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов’яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір’я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…

Не відрекомендувавшись і не пред’явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.

Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.

Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.

Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.

Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо’ ЗМІ свою роль зіграли, мо’ широка громадськість тиск на суд чинила, а мо’ правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…

Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…

При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.

Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.

Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.

Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.

Але про силу прикладу якось іншого разу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст,

Харківська обл., село Губарівка,

Товариство «Малого Кола»

Джерело: Блог Андрія Хартановича

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 21:01 0 коментарі

Надіслати електронною поштою Опублікувати в блозі Опублікувати у Twitter Опублікувати у Facebook Опублікувати в Google Buzz

Посилання на цей допис

Борис Возницький: Я підписався за Януковича не як інтелігент

березня 6, 2011Події

01.03.2011 10:36 Оксана Климончук, ПУБЛІКАЦІЇ    http://www.unian.net/ukr/news/news-424203.html

На офіційному сайті Партії регіонів у підрозділі «Резонанс» з’явилася справді резонансна новина під заголовком «Львівська інтелігенція підтримує реформи Віктора Януковича».Борис ВозницькийПершим у списку львівських інтелігентів, котрі підписалися на підтримку пана Януковича, значиться Борис Возницький, директор Львівської галереї мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України та Польщі. Загалом людина знана й шанована. Він також очолює Львівський конгрес інтелігенції.

На сайті ПР, зокрема, сказано, що «на думку львівської інтелігенції, Україна набуває все більшого авторитету на європейському напрямку та серед інших держав світу». «Зрозуміло, що реформи не можуть дати бажаного результату відразу, потрібен певний час, – вважає інтелігенція Львова, – але стратегія, обрана Президентом, неминуче дасть свій позитивний результат. Ми стали свідками значної активізації міжнародної політики під керівництвом Президента», – відзначається у документі, розміщеному на сайті ПР.

Ми вирішили докладніше розпитати в пана Возницького про позитивні результати реформ Віктора Януковича.

Між нами відбулася така розмова:

– Пане Борисе, ви фігуруєте в списку львівської інтелігенції, яка підтримує реформи президента України Віктора Януковича…

– То не львівська інтелігенція підтримує реформи Януковича. Я не знаю такого… Так не може бути сказано, що «львівська інтелігенція підтримує». Напевне, у якійсь газеті так написали…

– Та я ж читаю з офіційного сайту Партії регіонів, а ваш підпис – перший у списку.

– (Пауза). Ну, інтелігенція НЕ підтримує, я підписався не як від інтелігентів, я там підписався на інше. Я є голова Конгресу інтелігентів, але не підписувався як голова конгресу.

– Чи можете пояснити, що це означає?

– Там щось підписували, підписався і я. Ну, не знаю я… Я не читав того. Лишіть мене всі!

– Я тоді вам зачитаю, що там написано… Там сказано, що минув рік роботи Януковича на посаді Президента…

– Та я знаю, я читав… Поки що нічого не зроблено, але є надія, що зробить. Оце й усе. О!

– Але ж ви підписали, що підтримуєте те, що зроблено…

– Ну підписався, і що?! Ради Бога, одстаньте від мене всі!

– Так ви можете пояснити свою позицію?

– Та просто прийшли, попросили підписати, я підписався. Ну ніяких позицій у мене нема. Інтелігенція не підтримує.

– Тобто ви сам по собі?

– Та лишіть мене, ну лишіть…

– То вам особисто подобається робота президента і його уряду?

– Не подобається!

– Тоді чому ви ставили свій підпис?

– Одстаньте від мене! Я не маю часу з вами говорити.

На цьому пан Возницький припинив розмову

Оксана Климончук

Державне замовлення в вишах України: дискримінація? Корупція? Недбалість?

березня 5, 2011Українські проблеми. Освіта

Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/03/3/5980623/

Андрій Мелешевич, для УП _ Четвер, 03 березня 2011, 14:27

Нещодавно Міносвіти оголосило про зменшення у 2011 році обсягу прийому у виші за державним замовленням на 42 %. Таке радикальне скорочення доступу до освіти тих, хто не може дозволити собі платне навчання викликає подив.

Але ще більший подив викликає той факт, що уряд навіть не спромігся чітко пояснити, чому держбюджет на 2011 рік суттєво зменшує витрати на освіту на фоні радикального збільшення витрат на утримання президента, Генпрокуратури, МВС, СБУ, підвищення витрат на обслуговування та лікування депутатів ВР та решти можновладців.

Україна перетворюється з “соціальної держави”, як то проголошує стаття 1 Конституції, на “суперсоціальну для посадовців високої ланки та репресивну державу”.

У своєму листі (№ 1/9-3 від 06.01.2011) МОНМС пояснює різке скорочення державного замовлення тим, що у 2011 році “чисельність випускників старшої школи скоротиться порівняно з 2010 роком на 142,6 тисяч осіб (на 42,1%) з 338,4 тисяч осіб до 195,8 тисяч”.

Міністерство також просить “врахувати, що розміщення державного замовлення … буде здійснюватися з урахуванням регіонального підходу …”.

Зменшення державного замовлення, яке планується Міністерством, річ не нова. Подібні скорочення, хоча і не в таких грандіозних масштабах, мали місце два останні роки. Перше відбулось у 2009 році коли в кріслі міністра сидів Іван Вакарчук; другий раунд скорочення був проведений у минулому році вже за Дмитра Табачника.

В той же час, між цими двома скороченнями є дві принципові відмінності. Зменшення державного замовлення, ініційоване колишнім міністром Вакарчуком, торкнулося майже всіх університетів України у більшості випадків у відносно рівних пропорціях.

На відміну, скорочення держзамовлення при міністрі Табачнику відбулось здебільшого за рахунок найкращих університетів України, які також є найбільш популярними серед абітурієнтів, з одночасним збільшенням бюджетних місць у значно слабкіших ВНЗ та мало чітко виражений регіональній фокус.

Тобто воно відбулось переважно в університетах, розташованих в Західній Україні, і, за окремими, але важливими винятками, ледь зачепило ВНЗ Східної та Центральної України.

Більше того, в деяких університетах, розташованих в Донецькій області державне замовлення зросло.

Але звернемось до фактів – офіційної бази даних на сайті Міносвіти, добре відомої кожному абітурієнту Інформаційної системи “Конкурс” та сторінки “Обсяги державного замовлення на бакалаврів“.

(На жаль, сайт містить інформацію тільки за 2009 рік. В 2010 році керівництво МОНМС чомусь не вважало за потрібне поділитись з громадськістю інформацією про обсяги державного замовлення для кожного окремого університету країни)

Таблиця 1 містить перелік вузів України, які безпосередньо підпорядковуються МОНМС та яким держава надала місця державного замовлення для підготовки майбутніх юристів. (Офіційний сайт міністерства, де вказані обсяги держзамовлення на програму бакалаврату на 2009 рік, містить дані про 31 такий заклад в Україні).

В наступних шести колонках Таблиці 1 міститься інформація про кількість місць державного замовлення на 2008, 2009 та 2010 роки, окремо на денну та заочну форми підготовки бакалаврів права. Дві останні колонки містять дані у відсотках про зміни державного замовлення в 2009 та 2010 роках порівняно з попереднім роком.

Таблиця 1. Обсяг державного замовлення в галузі знань “право” на бакалаврат в 2008-2010 роках

Аналіз: Як було вже зазначено вище, перше коло скорочення державного замовлення на бакалавраті з галузі знань “право” відбулось за міністра Вакарчука у 2009 році. Хоча дані за 2008 рік на сайтах МОНМС відносно багатьох ВНЗ відсутні, Таблиця 1, яка узагальнює доступну інформацію, свідчить, що скорочення торкнулось майже всіх університетів країни незалежно від їх рівня престижності та/або регіональної приналежності.

Другий цикл скорочення бюджетних місць на право відбувся минулого року при діючому міністрі Табачнику і був проведений на принципово інших засадах.

По-перше, скорочення державного замовлення у 2010 році здійснювалось “з урахуванням регіонального підходу”. За регіональною ознакою, майже всі українські ВНЗ, які отримали держзамовлення на підготовку студентів-юристів в 2010 році, можна поділити на три групи.

Першу групу складають університети, які розташовані в Західній Україні і які зазнали суттєвого зменшення державного замовлення як на право, так і на інші напрямки підготовки.

До другої групи входять університети, розташовані в Донецькій області, яким було суттєво збільшено кількість бюджетних місць. Більшість інших ВНЗ України складають третю групу – за винятком кількох київських та регіональних університетів – їм залишили той самий обсяг державного замовлення, що його вони мали попереднього року.

Згідно з “Обсягами державного замовлення на бакалаврів” 2009 року в шести областях Західної України розташовані 7 університетів, які готують студентів-юристів за державним замовленням.

В 2010 році шістьом з них обсяг держзамовлення з права був суттєво урізаний: Львівському університету на 29%, Прикарпатському та Тернопільському – на 25%, Волинському імені Лесі Українки на 20%, “Острозькій академії” на 14% та Закарпатському держуніверситету на 13%.

Водночас, попри оголошену міністерством загальноукраїнську політику скорочення бюджетних місць, обидва університети Донецької області, які навчають студентів-юристів за державним замовленням, отримали значне збільшення бюджетних місць з цього напрямку підготовки: Маріупольський державний гуманітарний університет на 28% та Донецький національний університет на 12%.

Таблица 2. Статистика щодо вступної кампанії 2010

По-друге, відчутного скорочення державного замовлення чомусь зазнали саме найкращі університети України, які зажили великої популярності серед абітурієнтів. Водночас міністерство збільшило кількість бюджетних місць з тих же самих напрямків освіти відверто слабшим вузам.

Таблиця 2, дані до якої взяті з Інформаційної системи “Конкурс”, містить статистичну інформацію щодо конкурсу та середнього балу абітурієнтів, які вступали до вишів в 2010 році. Таблиця поділена на три секції. До першої секції віднесені університети, які 2010 року зазнали зменшення державного замовлення в галузі права більш як на 5%; до другої – ті ВНЗ, яким бюджетні місця з цього напрямку були збільшені, а до третьої, відповідно, всі інші навчальні заклади, більшості з яких держзамовлення у порівнянні з попереднім роком змінене не було.

Як свідчить Таблиця 2, найсильніші абітурієнти країни в 2010 році частіше обирали два українські університети – Національний університет “Києво-Могилянська академія” та Київський національний університет Тараса Шевченка. З обох показників (середній бал зовнішнього незалежного оцінювання серед подавачів сертифікатів ЗНО та середній бал атестату серед всіх абітурієнтів) ці два університети залишили далеко позаду всі інші навчальні заклади країни.

Так, середній бал ЗНО абітурієнтів, які вступали до НаУКМА склав 181.28 балів, а середній бал атестата абітурієнтів НаУКМА в минулому році був 185.86. В КНУ імені Тараса Шевченка ці показники складали відповідно 179.25 та 183.78.

На жаль, з причин, які важко зрозуміти, саме ці університети і зазнали нищівного зменшення державного замовлення на право у 2010 році: НаУКМА на 25% та КНУ імені Тараса Шевченка на 19%.

Іншим престижним українським університетам, які залучили сильних абітурієнтів, також було зменшено державне замовлення.

Не дивлячись на те, що МОНМС під проводом пана Дмитра Табачника проголосило своєю метою скорочення бюджетних місць по всій території України, державне замовлення в галузі знань “право” було збільшено університетам, які користуються значно меншим попитом серед найбільш підготовлених абітурієнтів.

Право – не єдина галузь знань, в якій спостерігаються зазначені тенденції. Зменшення в 2010 році державного замовлення переважно за рахунок найкращих університетів країни та навчальних закладів, розташованих в Західній Україні, спостерігається в галузі історії, політології та деяких інших напрямках підготовки соціально-політичних та гуманітарних наук.

Таблиця 3. Зміни обсягів державного замовлення в НАУ та ДНУ в 2009-2010 роках

По-третє, на тлі загальнонаціонального скорочення місць державного замовлення, Національний авіаційний університет та Донецький національний університет не тільки не зазнали скорочень обсягу державного замовлення (за винятком кількох спеціальностей), а навпаки, суттєво збільшили кількість місць, що фінансуються з державного бюджету.

Таблиця 3 порівнює обсяги державного замовлення у цих двох ВНЗ у вибраних галузях знань та спеціальностях денної форми навчання бакалаврату, які зазнали змін в 2010 році порівняно з 2009 роком.

Так, Національному авіаційному університету міністерство суттєво збільшило кількість бюджетних місць не тільки на право (+20%), а й на багато інших напрямків: документознавство – на 50%, економіку та підприємництво – на 78%, менеджмент – на 12.5%, тощо.

Більше того, 2010 року міністерство надало НАУ бюджетні місця на напрямки, які навряд чи відповідають профілю цього навчального закладу: філологія (25 місць), міжнародні відносини (20 місць), журналістика (5 місць).

Згідно з інформацією на зазначених сайтах, 2009 року державне замовлення на ці спеціальності в НАУ було відсутнє.

Цікаво, що збільшення держзамовлення на перелічені “модні” професії відбувалось на тлі помітного скорочення бюджетних місць на такі спеціальності, як авіаційна та ракетно-космічна техніка, аеронавігація, прикладна фізика, програмна інженерія.

Невже ці професії не є необхідними для розвитку української авіаційної індустрії, чи ринок праці уже насичений відповідними фахівцями?

Автор цього дослідження не є знавцем авіаційної справі, але коли авіаційний університет випускає юристів чи філологів замість фахівців з авіоніки чи аеронавігації, погодьтесь, це викликає легітимні запитання.

Так само Донецький національний університет 2010 року, порівняно з 2009 втратив місця державного замовлення на денній формі програми бакалаврату тільки зі спеціальностей хімія та прикладна фізика. Водночас, на відміну від більшості ВНЗ України, кількість бюджетних місць в ДонНУ збільшилась: на право – на 14%, політологію – 60%, історію – на 29%, міжнародні відносини – 25%, тощо.

При цьому належить зазначити, що переважна більшість інших університетів Донецького регіону (наприклад Донецький національний технічний університет та Донецький національний університет управління) з більшості спеціальностей зазнали скорочень у пропорціях, схожих з іншими ВНЗ України.

Висновки та запитання

Читачі, які мають час, бажання і доступ до Інтернету, можуть перевірити достовірність викладених в цій статті фактів та розрахунків. Але як пояснити ці факти?

Як пояснити систематичне зменшення державного замовлення університетам одного регіону країни і одночасне збільшення бюджетних місць навчальним закладам іншого?

Як пояснити зменшення держзамовлення найкращим вузам України і одночасне збільшення бюджетних місць на ті ж самі спеціальності слабшим університетам? Спробуємо запропонувати кілька можливих версій та припущень.

Версія 1: Свідома політика погіршення якості освіти. У вересні минулого року Віктор Янукович оголосив 2011 рік “Роком освіти” з метою “покращення функціонування та інноваційного розвитку освіти, підвищення її якості і доступності, інтеграції в європейський освітній простір”.

Він також звернув увагу, що жоден з вітчизняних університетів не входить до 500 найкращих у світі. Таким чином, принаймні на словах, які мають ще бути доведені на ділі, метою нинішнього керівництва країни в освітній галузі є покращення якості і доступності освіти та посилення позицій українських університетів у міжнародних рейтингах.

У світлі цієї мети та з точки зору державницьких інтересів не піддається будь-якій логіці обмеження доступу громадян України до безкоштовної освіти шляхом скорочення державного замовлення найкращим українським університетам, які надають найякіснішу в країні освіту і які мають найреальніші шанси наблизитись до топ-500 університетів світу.

Також є зовсім алогічним збільшення бюджетного фінансування університетам-середнячкам за рахунок зменшення фінансування провідних ВНЗ країни.

І взагалі повним нонсенсом є ситуація, коли головному вищому навчальному закладу країни, покликаному готувати спеціалістів у галузі авіації, збільшується державне фінансування на підготовку діловодів, філологів, журналістів, юристів, фінансистів та аудиторів з одночасним зменшенням державного замовлення на авіоніку, аеронавігацію та інші спеціальності, від яких безпосередньо залежить існування та конкурентоспроможність національної авіаційної індустрії.

Однак, коли вдуматись, то всі ці дії повністю виправдані, якщо мати на меті зменшення конкурентоздатності провідних українських університетів і української освіти в цілому на світовій арені та обмеження доступу найперспективніших абітурієнтів до найякіснішої в країні безоплатної освіти.

Хоча неможливо повірити, що саме таку мету може переслідувати центральний орган виконавчої влади України в галузі освіти.

Версія 2: Дискримінація. Головною причиною, чому значна частина українського суспільства не сприйняла призначення пана Дмитра Табачника на посаду міністра освіти і науки, були його відомі вислови проти частини українського народу; вислови, які були розцінені як ксенофобські та шовіністичні.

В тож же час за словами Дмитра Табачника, він як міністр освіти діє без будь-яких політичних упереджених поглядів виключно на підставі Конституції, яка в статті 24 встановлює рівність конституційних прав громадян України і забороняє будь-які привілеї чи обмеження за багатьма ознаками, включаючи місце проживання.

Але як тоді розцінити дії міністерства, які встановлюють привілеї університетам, розміщеним в певному регіоні країни, суттєво збільшуючи їм кількість бюджетних місць?

Або як розцінити дії міністерства, які суттєво зменшують обсяг державного замовлення університетам, розміщеним в іншому чітко визначеному регіоні країни, тим самим обмежуючи доступ до безкоштовної освіти громадян, які проживають і бажають отримати освіту саме в цьому регіоні?

Причому відбувається це системно і зразу після приходу на посаду міністра освіти людини, відомої своїми особистими, на думку багатьох людей, ксенофобськими поглядами саме відносно мешканців цього регіону.

Чи не буде така політика чиновників МОНМС діями, що обмежують можливість громадян України повністю реалізовувати свої конституційні права, включно з правом на освіту?

І якщо так, чи не містять ці дії складу злочину, передбаченого статтею 161 Кримінального Кодексу “Порушення рівноправності громадян” або “пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками … місця проживання”?

Версія 3: Корупція. Загальнонаціональне скорочення місць державного замовлення в минулому році de facto не торкнулось двох українських університетів: Національного авіаційного університету та Донецького національного університету.

Навпаки, замість скорочення державного фінансування Міністерство освіти, науки, молоді і спорту суттєво збільшило цим двом навчальним закладам кількість бюджетних місць у багатьох “модних” галузях знань та спеціальностях: право, економіка і підприємництво, міжнародні відносини, журналістика, менеджмент тощо.

З яких причин ДонНУ опинився у привілейованому положенні? Чому обсяги державного замовлення цьому університету були суттєво збільшені тоді, як іншим вишам, включно з тими, що розташовані в Донецькій області, кількість бюджетних місць на ті ж самі спеціальності було зменшено?

Як відомо, першим проректором Національного авіаційного університету є депутат ВР від Партії регіонів Луцький, котрий, як повідомляють ЗМІ, є кумом міністра Табачника.

Яким чином факт кумівства вплинув на суттєве збільшення обсягів державного замовлення Національному авіаційному університету з спеціальностей, які, по-перше, не є профільними для цього учбового закладу, і, по-друге, були скорочені в інших ВНЗ?

Якщо такий вплив дійсно мав місце, чи не буде в цьому випадку в діях високопосадовців МОНМС ознак складу злочину, передбаченого статтею 364 “Зловживання владою або службовим становищем”.

Версія 4: Службова недбалість. Припустимо, що всі три попередні версії не мають під собою жодних підстав, і з боку керівництва МОНМС не було жодного намагання чи умислу свідомо дискримінувати, корумпувати або проводити політику, спрямовану на зниження конкурентоздатності та якості української освіти. Але ж факти є фактами, а вони, як відомо, річ уперта.

За останній рік доступ до освіти в найкращих університетах України та університетах західного регіону суттєво зменшився, а обсяг бюджетного фінансування в навчальних закладах, які є менш привабливими для вступників, та в деяких вузах однієї окремої області в тій же самій галузі знань збільшився.

Чи не свідчать ці факти про “заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам”? І, якщо це так, чи належним чином службові особи МОНМС виконують свої службові обов’язки та сумлінно до них ставляться?

Версія 5: Безпідставність запропонованого аналізу та висновків. Як було відмічено вище, аналіз та висновки, викладені в цьому дослідженні, ґрунтуються виключно на публічних та відкритих даних, доступних кожному.

Іншої об’єктивної статистичної інформації, яку можна було б використовувати в ході підготовки статті, в джерелах загального користування знайдено не було.

Можливо, що автор не володіє усією повнотою інформації, а тому запропоновані ним висновки є безпідставними, і реальна ситуація зовсім інша. В такому разі та на підставі щойно прийнятого закону “Про доступ до публічної інформації”, який невдовзі вступає в дію, МОНМС має опублікувати детальну статистику за останні кілька років щодо обсягів державного замовлення, доведених до кожного окремого університету країни як у галузі “право”, так і в інших галузях знань та спеціальностях.

Андрій Мелешевич, декан факультету правничих наук НаУКМА, для УП

© 2000-2010 “Українська правда”
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.