КАТИНЬ-2: слов’яни перед розритою могилою

квітня 15, 2011Загальне

 

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

     

 

ПАМ’ЯТЬ І БІЛЬ БИКІВНІ

Був дощовий вечір 17 квітня 2010 р. Польща готувалася провести ніч молитов над трунами загиблих у Росії політиків та інших представників польської еліти. Пізно вночі, вже під 12 годину, італійське телебачення теж зробило неабиякий акт мужності: показало по третьому каналу фільм Анджея Вайди «Катинь».

Подумалося з гіркотою і без особливої політичної коректності: потрібна була смерть майже сотні поляків, аби країна західної демократії зважилася потурбувати спокій Росії? Адже не таємниця, що фільм Вайди було негласно заборонено і в Італії, і у Франції. А сьогоднішні методи заборони прості: сказати, наприклад, що фільм не касовий, бо надто сумний або ж не надто веселий. І пустити його по маловідомих кінотеатрах або ж і взагалі по арт-хаузах. Для особливих поціновувачів, так би мовити. Бачила натовпи в Італії — цілими класами молодь ішла на фільм «Ганібал-канібал». Бо ж дивитися, як уявний канібал їсть мозок з голови живої жертви — це весело і корисно. А дивитися, як реальний екскаватор загрібає землею тіла двадцяти тисяч польських офіцерів, — і невесело, і некорисно. В останньому кадрі здригнулася рука з затиснутим хрестом. І застигла, засипана землею. Як біль і жах тих убієнних. Як біль і жах їхніх родин. Як життя тієї жінки у фільмі, що хотіла написати на символічній могильній плиті брата, похованого під гусеницями того екскаватора в смоленському лісі, що таки ж загинув він від рук радянських. То жінку замкнули в застінках, а могильну плиту на цвинтарі розбили.

Людина перед жахом минулого — що робити з цим минулим? І з цим жахом?

Європа і світ через катарсис Голокосту змінили ментальність: щоб живі могли — і мали право жити, невинно убієнні мають бути поховані в землю і відроджені в пам’яті, під своїми іменами і зі своїми долями. Так простір цвинтаря відділяється від простору життя: в кожному просторі свої потреби і ритуали — в житті нації, як і в житті кожної окремої родини. Так живі не стають морально мертвими, а мертві можуть продовжувати жити у свідомій шляхетній пам’яті наступних поколінь.

«ПОГИБ ВРАГ РОССИИ…»

Живемо у відеократичному світі. Соціологи вважають: йде третя світова війна — інформаційна. Один відеоряд змінюється іншим. Трагічна літургія в Маріацькому соборі у Кракові після смоленської катастрофи в квітні минулого року. Напливає кадр іншого ритуалу. В Луганську 22 квітня того ж таки 2010 року відзначили 140-ліття з дня народження Леніна. Кожному своє. Голова Луганської міської організації партії «Російський блок» закінчив виступ на мітингу урочистим вигуком: «С нами Путин, Ленин и Христос!». Правильно, три «пророки», в ієрархічному порядку. Христос третій у черзі.

Під 65-ту річницю перемоги в Другій світовій війні Росія проголосила, що таки ж ця війна почалася з вини не кого, а тієї самої Польщі. Нова версія історії, коли «історик» — Путін: виявляється, Польща — не перший об’єкт нападу Третього Рейху, а призвідниця всієї світової катастрофи, бо ж через свій польський гонор не захотіла задовольнити незначні вимоги Гітлера — віддати йому трохи своїх територій. Першоджерело цієї інтерпретації — міністерство оборони РФ, на офіційному сайті якого в розділі «Історія проти брехні та фальсифікацій» надрукована стаття з такими інвективами1. «По Уставу Нюрнбергского международного военного трибунала руководители Польши и их пособники обязаны были сидеть на скамье подсудимых, ибо кровь 55 млн. убитых по вине Польши взывала к отмщению, — писав сайт «russbalt». — (…) Оттого, что подлая шляхта избежала суда, десятки миллионов убитых не встали из своих могил! (…) Проклятая польская шляхта, образовавшая за границей правительство Польши в эмиграции, сделала все, чтобы Вторая мировая война протекала в самой тяжелой и кровавой форме2. Ось така могутня Польща. Підкорила всю Європу.

Однак польські керівники не дуже помітили. Вдали, що не помітили. Тіла загиблих поляків уже поховані. Путін обнявся з Туском. Президент Медведєв поклав троянди перед портретами загиблих та ще й свічку засвітив: чого нам іще потрібно? Це хіба Ален Безансон, одвічний скептик, порушує гармонію між Росією та Польщею своїми заявами про «Потьомкінську жалобу3. А так усе гаразд…

Поволі стихають пристрасті. Якісь журналісти в ключі постмодерністської іронії поговорили про «теорії змови». Це росіяни влаштували теракт? Чи Туск прибрав противника?4 А якщо й справді був зламаний альтиметр?5 Гіпотези, гіпотези… Спрацював фальшивий радіомаяк, яким малося на меті перешкодити посадку, аби Качинського не було на церемонії? Справді, літак з журналістами перед тим спокійно приземлився. Таємничий літак російських ВПС покружляв і полетів. Що він там робив? Дозвіл на посадку польському літаку був виданий при порушенні всіх російських та міжнародних правил, коментують незалежні пілоти6. Що означає відео з трьома вистрілами біля уламків літака, з російським матом та голосами по-російськи з польським акцентом: «Не убивайте нас»?7

Кожен інтерпретує в залежності від політичної кон’юнктури. Ще процитували Рузвельта на предмет того, що в політиці нічого не відбувається випадково. Словом, якщо щось відбувається, то можна побитись об заклад, що так було заплановано. Зрештою, нічого нового. Чим страшніше й абсурдніше, тим звичніше.

І загалом, на Заході і на Сході, стишуючи голос, усе ж відзначалось, що таки президент Лєх Качинський був занадто правого спрямування як на смак лібералів, а відтак не по-сучасному патріотичний, дратував і Європу, і Росію. Окремі протестні голоси потонули у хорі голосів у цілому задоволених. Польський автор Раймунд Поллак, щоправда, обурився тим фактом, що «колишній шеф злочинного КґБ, відповідального за геноцид польських офіцерів, мав нахабство призначити себе організатором урочистих заходів, присвячених 70-й річниці вбивства в Катині». Це якби вбивці ксьондза Єжи Попелушка взялися керувати ювілейними заходами на річницю убивства капелана «Солідарності», писав Поллак 29 березня 2010 року8. Ще кілька днів — і буде видно, що чекісти вміють урочисто відзначати річниці загибелі своїх жертв.

Але такий нудний цей песимізм. Навіть польська письменниця-постмодерністка написала, що їй обридла ця анахроністична трибально-патріотична ритуалістика своєї нації навколо «старих тотемів»9. А подумати: Вайда, якому 2010-го виповнилося 84 роки, зробив цей фільм і в пам’ять свого батька Якуба, капітана піхоти Війська Польського, розстріляного в катинському лісі. Яких мук коштувало йому відтворити цю моральну і фізичну катівню, пройти слідами свого загиблого батька, будучи вже вдвічі від нього старшим? Натомість польський критик написав у французькій газеті, що цей фільм — не більш як кон’юнктура на догоду президентові Качинському. І що взагалі Вайда тільки «зображає з себе опозиціонера», а насправді він — «щонайбільший конформіст польського кінематографа, золота рибка, готова виконати кінопобажання будь-якої влади, аби завжди залишатися нагорі». Та й фільм — витвір «психологічно нездорового націоналізму та антикомунізму». Це «патріотичний кіч, за який соромно», а в автора не лишилося ані краплі таланту. Він просто зняв «великий пропагандистський проект польських правих». У фільмі немає ані драматургії, ані сюжету, персонажі ходульні, жодної живої, психологічно чи соціально достовірної людини. А от якби ці поляки не були такі картинно ідеальні, а у в’язниці один би офіцер від холоду притиснувся до другого, вже б не було так нудно. Й у вдів якась незрозуміла ностальгія, позбавлена сексуальних почуттів. Словом, повний провал. Фільм, звичайно, касовий («на жаль», додає автор), але Оскара не дадуть і нема чого сподіватися на резонанс за кордоном. Головне ж — фільм підтвердив антиінтелігентські гасла, якими Сталін саме й обґрунтовував знищення таких «еліт»10. «Еліт» в лапках, — щоб ніхто не сумнівався, що у Сталіна не бракувало вагомих підстав послати ці еліти на той світ.

Коли такі голоси лунають із самої Польщі, розумієш, що Сталін і далі грається кістками знівечених ним народів.

Ну і далі, за сценарієм, хто про що, але всі про одне: тепер, після загибелі Качинського, можна буде нарешті домовлятися, так би мовити, між сучасними цивілізованими людьми. Дональд Туск, кажуть, поморський поляк з ґданьська, з кашубів, близький до німецької культури, і взагалі його дід служив у вермахті11, тож йому цей усім набридлий старомодний польський «прометеїзм» нецікавий. Журналісти, що воліють говорити без евфемізмів, жваво відкоментували: «Загибель Качинського і геополітичні вигоди Москви»12.

Коротше, аж тепер ніяких перешкод немає в стосунках між Росією та Польщею. І сам Вайда сказав в інтерв’ю журналістові «Ле Фіґаро», що він вражений і щасливий, що його фільм показали по російському телебаченню13. Справді, неймовірне щастя. Років через п’ятдесят або, швидше, сто покажуть, може, фільм у Росії і про Голодомор. І українці відчують себе невимовно щасливими. Можливо, вже на тому світі.

Поки Туск і Путін обнімалися, росіяни продовжували інтерпретації. Калінінградський журналіст порадів: Качинський, виявляється, мріяв «истребовать с России 22 миллиарда долларов, слушать еще и еще раз все новые извинения за Катынскую трагедию… Теперь же мистически он останется в этом месте — по его выражению, «Польской Голгофе» навеки». Чим не радість для «братнього» народу, який, як виявляється, все ж таки щедрий на милосердя: «Но мы, русские, на дороге милосердия верст не считаем»14. На річницю трагедії стаття була передрукована: вгорі над статтею надпис «Все будет хорошо…», а внизу — реклама італійських та іспанських курортів15.

Украй цікава публікація з’явилась на сайті Академії педагогічних наук РФ — не якийсь там імпровізований народний блог, ЖЖ, «livejournal», а лице російської науки, та ще й педагогічної. Ось кілька цитат: «…погиб враг России — и погиб он вместе со своим окружением, мало отличавшимся от него по своим взглядам. …относиться к этому нужно, как к гибели врага. …Качинского быть врагом России никто не заставлял. Он стал им сам. Его никто ни в Россию, ни в Смоленск, ни в Катынский лес не приглашал. Он стремился туда, несмотря на то, что ему дали понять нежелательность его присутствия. Рвался в качестве непрошеного гостя. И погиб. Не рвался бы — не погиб. …Летел он как враг, в страну, которую считает врагом, и для того, чтобы над этим своим врагом поглумиться, то есть нанести очередной информационно-психологический удар. …Так в результате чего погибли почти сто человек поляков? Пилоты, генералы, депутаты, епископы, министры, жены — они погибли, судя по всему, по вине и безответственности ослепленного ненавистью Леха Качинского. То есть убила его — ненависть к России. Убила его и его единомышленников. В памятный день — Международный день движения Сопротивления гитлеровской агрессии. Очень символично. …В этой картине ничто не дает основания российскому обществу и России слишком глубоко переживать по поводу гибели своего врага, вызванной его ненавистью и личной фанаберией. …Лучше всего — врагам оставить их горе. А себе и друзьям — свои радости и праздники»16.

Напередодні трагедії зловісно прозвучала фраза прем’єр-міністра Росії, що Сталін убив польських військових з почуття помсти за смерть російських військовополонених у Польщі. Як відомо, слово «помста» обтяжене в Росії особливою історичною семантикою. «Русские гордятся тем, что им удалось убить Качинского. Кто желает быть следующим?» — запитали російські неосталіністи — представники терористичної організації «Автономная группа сталинистов города-героя Смоленска». І пообіцяли: «Качинский лишь первая ласточка»17.

А в когось вистачило навіть смаку зацитувати Пушкіна: «Так высылайте ж к нам, витии, / Своих озлобленных сынов: // Есть место им в полях России / Среди нечуждых им гробов»… Зрештою, чого ж не зацитувати, якщо сам Пушкін написав?

Проривались і незвичні голоси в російських публікаціях — це росіяни, які не витримували тріумфального цинізму: «Вони нам вдячні, коли за нас не соромно», — гірко описує російська журналістка реакцію Заходу18. Молодий російський журналіст зі світлим обличчям інтелігента давно минулих часів прокричав, побачивши фільм Вайди: «Если морда Сталина появится на улицах Москвы, буду уничтожать эти портреты всеми подручными мне способами». І слушно запитав себе і всіх: чого ж ми боїмося? Нам же ніби нічого більше не загрожує! НЕВЖЕ Ж ТАКИ МИ НЕ ЗДАТНІ ПОВАЛИТИ НАВІТЬ КАРТОННОГО ТИРАНА?19 Гарне запитання. На нього обізвався дописувач під ніком «Москвич», пояснивши, що в нього «кулак размером как у литровой банки», тож Сталіна, хай і картонного, буде кому захистити від «вертлявых обличителей семитского типа». Журналіст «семитского типа» не був анонімний — на відміну від багатоликого анонімного «москвича», готового боротися вищеописаним кулаком за чистоту російської раси.

КАТИНЬ І ГОЛОДОМОР. УКРАЇНСЬКІ КОСТІ НЕ МАЮТЬ ІМЕН

Проминув рік. На першу річницю другої смоленської катастрофи усі видимі й невидимі персонажі багатостолітньої драми стосунків між Росією та Європою на місці. Напередодні жалобних заходів на місці Катині-2 влада Смоленська зняла меморіальну табличку, замінивши її іншою, де вже не йшлося про Катинь-1. А навіщо зайвий раз згадувати такі дражливі історичні деталі? Цікаве й пояснення: заборонено на території Росії самочинно встановлювати будь-які таблички… Росії не заборонено було нищити десятки мільйонів людей на територіях інших країн, руйнувати ці країни, відбирати їхнє минуле — і їхнє майбутнє.

Чимало польських експертів говорять, що «звіт Росії про причини авіакатастрофи не відповідає дійсності»20. А все, що відбувається сьогодні, вкотре нагадує: за кожну поступку Росія віддячує лише дедалі більшим приниженням. Цього року президентові Коморовському довелося виголосити свою промову без присутності російського президента. Залишається сподіватися, що його почули дерева Катинського лісу.

Переміг прагматизм. Цього року російські коментарі стриманіші. Політолог Алєксандр Шатілов констатує: «Есть еще такая замечательная китайская поговорка: если не можешь победить своего врага — обними его. Вот в этой ситуации такая формула, может быть, лучше всего бы способствовала нормализации российско-польских отношений». Симптоматичний коментар і відомого українофоба Міхаїла Лєонтьєва. Він вважає, що все нормально: «Что касается событий в Катыни, это, на мой взгляд, одна из исторических трагедий, которых на нашей земле — тысячи. Трагедия в Катыни принципиально ничем не отличается от событий на Соловках или в Новочеркасске, от Кронштадтского мятежа или Антоновского восстания. Этот список можно продолжать и продолжать. Давайте по каждому событию устроим шумиху. Мы же молчим. А что с Катынью мы должны переоценивать?»21.

І справді. Чого ж тоді дивуватися, що народ пише: «Насчет Поляндии — краем уха слышал, что год назад наибнулся какой-то самолет с какими-то ляхами на борту. Челноки, наверное, какие-то, за щами в Рашу летали». Чи й таке: «Да задолбали поляки своим птичьим президентом… Не можешь летать, ходи пешком». Або й «віршами»: «Мы будем барыжить костями Катыни. Зовет нас в российской земле мертвечина». Хтось відповідно й огризнувся: «Кацапы — животные для пиротехнических опытов у кавказцев». І розгублене питання українця: «Боже, як росіяни цинічно насміхаються над вбитими кагебістами людьми… Не можна в це повірити… Може, ці люди витанцьовують російську «Бариню» на кладовищі у своїх батьків?».

В словах Лєонтьєва, власне, вся трагедія — і Росії, і сусідніх з нею народів: навіщо «устраивать шумиху» з приводу 20-ти тисяч загиблих, а тим більше якихось 96-ти, якщо Росія знищила мільйони? То що, з приводу кожної тисячі чи десяти тисяч, чи мільйона, чи десятків мільйонів влаштовувати «шумиху»? А ще ж був і Сандармох — 1111 убитий. І серед них — велетні української культури Зеров і Підмогильний, Курбас і Крушельницькі… Але також і грузини, й білоруси, і євреї, і татари, і німці, і корейці, і православні, і католики, і протестанти… Вистачило п’яти днів жовтня 1937-го, щоб усіх перестріляти. Так Сталін святкував двадцятиліття Жовтневої революції.

В цьому й різниця між народами: Польща прагне перерахувати поіменно всіх своїх загиблих, розділити їхні кості, повернути Великій Історії малі історії кожної конкретної людини, зробити їх великими і непроминальними. А Росія віддала в мішках Польщі покремсані тіла поляків, убитих вже 2010-го. І залишаться навік безіменними не відомі ні кількістю, ні національностями, ні іменами інші десятки тисяч людей, убитих машиною сталінського терору в катинських та інших лісах. А «польські кості мають імена», — написав український режисер Олексій Бобровников, автор недавнього фільму «Катинь. Листи з раю»22.

На відміну від костей українських.

Є трагедії, які означають вододіл в історичній ментальності. Такою трагедією є Катинь-2. Надто багато символічних смислів у неї закладено. Надто багато закривавлених тіней вона розбудила.

Навколо Катині, навколо Голодомору, Соловків, Биківні, Сандармоху — великих і малих безіменних могил убитих сталінським терором людей — розігрується ще одна драма: драма стосунків Росії зі слов’янами. І ми є, можливо, глядачами заключного акту цієї драми — з неоднозначними для всіх наслідками.

Катинь-2 — це не історія стосунків Польщі та Росії. Це скриня Пандори, щільно напхана привидами Другої світової війни. І зрозуміти її вміст без розуміння того, що відбувається в Україні, неможливо.

За рік, що минув від Катині-2, Україна пережила багато змін. З’ясувалося, що Другої світової війни вже не було на території України, а була Велика Вітчизняна. Ця війна, за підрахунками істориків, коштувала Україні близько восьми мільйонів життів. Деякі історики, беручи до уваги загальні демографічні втрати України — включно з жертвами концтаборів, депортованими, остарбайтерами, людьми, що померли від голоду і хвороб, що рушили у вигнання під час відступу нацистських військ, — називають цифру 14 мільйонів чоловік. Подібних утрат не переживала жодна інша країна періоду світового конфлікту. Ці втрати становлять принаймні 20% всього населення тодішнього СРСР. Йдеться також про 40% матеріальних втрат. Причому перетворили на руїну більше семисот українських міст і містечок та десятки тисяч сіл не лише нацисти, а й радянські з їхньою тактикою «випаленої землі»23. Але, виявляється, в оптиці путінської історії всі ці втрати нічого не варті, адже Росія і сама б перемогла у світовій війні. Бо це «країна переможців».

В романі Камю «Чума», коли місто святкує перемогу над смертоносним лихом, одна людина не знаходить собі спокою. Це лікар Ріе, який знає, що бацили чуми лише зачаїлись і чекають слушного часу, щоб «розбудити пацюків і послати їх умирати на вулицях щасливого міста». Сьогодні пацюки заполонили вулиці українських міст.

Країна, по суті, окупована. За крок до колапсу. Тому повертаються старі герої, старі схеми. В Запоріжжі побудували пам’ятник Сталіну, Сімферополь на черзі. Збирають кошти у Львові. За підрив тесаного боввана кидають до в’язниці людей. Навесні 2010 року в Українському домі відбулася виставка «Волинська різанина — польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Цікаво, що «захисниками» поляків і євреїв виявилися українофоби. А якщо вони й сперлися на допомогу поляків, то йдеться саме про ту марґінальну групу кресових поляків, які й сьогодні були б не проти повернути собі землі Західної України. Але чому б їхнім спільником не мав бути актуальний міністр освіти, який проголошує, що справжня Україна — це Малоросія, а Галичина — результат австрійсько-німецької антиросійської політики?

Приступили до спекуляції пам’яттю війни дуже небезпечні сили: екстремісти і торгаші всіх політичних мастей. Треба, однак, пам’ятати, що балканська трагедія починалася теж з експлуатації привидів Другої світової — сербські четники проти хорватських усташів, а всі разом — проти мусульман. А сьогодні на тлі балканізації ще й Кавказу і турбулентності Криму особливо уважно треба ставитися до дедалі глибшого розколу українського суспільства, який свідомо і програмно провокує чинна влада.

Натомість переважає знову ж таки прагматизм. Поляки вдовольняються квазівибаченням російського керівництва. Американці та європейці «не бачать проблеми» у пролонґації термінів перебування ЧФ в Криму. Бо в кожного одне на думці: Росія — бензоколонка, а Україна — шланг цієї бензоколонки. Оскільки останні електоральні події в Україні доводять, що бути чимось іншим, ніж шланг, вона принципово відмовляється, то, запитується, навіщо витрачати на неї час? «Київ фактично відмовився від політичної влади на своїй власній території в обмін на дешевший газ», — сказав європарламентер Павел Коваль24. Україна проторгувала своє політичне майбутнє. Пострадянський бестіарій зайняв свої вольєри.

Тому й далі послідовно здійснюватиметься політика відриву України від Польщі. І від Європи. ЗАРАЗ РОСІЯНИ НАМАГАЮТЬСЯ «ПОМИРИТИСЯ» З ПОЛЯКАМИ — КОШТОМ УКРАЇНИ.

Чому Росія долає внутрішній супротив і визнає антипольським злочином Катинь, але не визнає антиукраїнським злочином Голодомор? Сталін вигубив польську (і українську) еліту і українське селянство. Це був проект. Еліті, зрештою, легше захиститися: за нею інституції, книги, пам’ять. А селяни хай сіль землі, але це найчастіше безіменні потоки людей. Хоч без них зупиниться світ. Як сьогодні: результатом Голодомору став і Чорнобиль. Вигублено ту частину нації, яка була найближчою до цієї землі, яка її знала і любила, усвідомлювала її цінність. «Цивілізація хліба», казав про селян Пазоліні. І все, що відбувається сьогодні, — закономірний результат попередньої драми. Важко не припустити, що насправді влада планує виморити людей на селі, скупити за безцінь землі, а хто залишиться — піде кріпаком до феодала. Словом, геноцид і не припинявся. Він лише притихав, як бацили Чуми, чекаючи слушної нагоди повернутися.

Росія робить крок у напрямку Польщі — 67 томів Катинської справи передано Варшаві. Щоправда, решта 100 не передано, але все ж таки. Натомість навколо Голодомору і взагалі України почалася радянська вакханалія переписування історії. Не було в нас ні русифікації, ні депортацій, ні відчайдушної боротьби проти радянської влади. Чому?

Тому що Польща в Європі. Поки Україною ходять комуністи з гаслами «Ленін-Путін-Христос», у поляків віддавна гасло своє: «Бог. Вітчизна. Честь». Саме тому Росії доводиться з нею рахуватися, хай хоч і зціпивши зуби. Польща вже не «їхня». Україна ж не просто «своя» — її немає в очах російського керівництва. Ризик у тому, що невдовзі Україна перестане бути присутньою і в очах Європи. Тож «стой по стойкє смірно» і мовчи. Якісь навколокремлівські ґобліни з перепитими фізіономіями проголошують, що більше не дозволять(!) Україні писати негативної щодо Росії історії. А якісь журналісти і просто пояснюють, що Росія зробила крок назустріч Польщі через відкриті там величезні поклади сланцевого газу. Бо значні поклади сланцевого газу в Західній Україні Росія вже вважає своїми.

Розігруючи «польську карту» супроти України, російська влада діє стратегічно. Вона знає, що українська влада так чи інакше прогнеться перед Росією. Поляки втратять цікавість до України — отже, європейський напрямок для України буде закрито. А тим часом розколеться й польське суспільство. І справді: сьогодні польське суспільство як ніколи гостро розділилося на прихильників Качинського і захисників Коморовського. І вони стають дедалі більше непримиренними одне з одним. Стіна на стіну в Україні. Стіна на стіну в Польщі.

Лаштуючись минулого року в Катинь, польський президент жартував: «Сподіваюся, мені дадуть візу…»

На той світ.

От який Путін — і історик, і стратег. А за сумісництвом і диспетчер.

«ПОЇЗД У ВАРШАВУ ЙДЕ КРІЗЬ МОЄ СЕРЦЕ…»

Приклад з Катинню свідчить, як довго і тяжко доводиться працювати нації, аби її трагедія стала пам’яттю і спокутою також і для інших народів. Польща і Україна стали в особливо трагічний спосіб заручниками сутички Сталіна і Гітлера, двох тиранів, що до сьогодні інтоксикують Європу. Ідеться про дві гігантські машини смерті. Абсурдно дискутувати, хто з двох тиранів страшніший — хоч Сталін спричинився до більшої кількості смертей, якщо в есхатології доречна арифметика. Тому Вайда показує Катинську трагедію як емблему: це фрески смерті, фрески відчаю, фрески пам’яті країни, задавленої двома тоталітарними системами.

Російський солдат роздирає навпіл біло-червоний польський прапор. І прапор стає радянським.

Батька розстріляного офіцера, професора Краківського університету знищують у Заксенхаузені, — там, де, до речі, був закатовий і член ОУН Олег Ольжич. А син гине в Катинському лісі. Це емблематична доля багатьох і поляків, і українців, і прибалтів, чиїх батьків чи дідів убивали і Сталін, і Гітлер.

Що страшніше: мовчазний енкаведистський розстріл кулею в тім’я польських офіцерів, чию кров змивають з цементної долівки відрами води? Чи юний Тадеуш, який не хоче написати у своїх документах, що батька його вбили німці, бо знає, що це неправда. Пише, що радянські. Зриває пропагандистський плакат зі стовпа. Його переслідують червоні окупанти. Юна краків’янка його рятує. Завтра вони підуть з нею в кіно. Але завтра не буде. Бо радянські танки за ним поженуться. Ні, не розчавлять. Просто він сам покотиться під їхні гусениці. Теж Катинь-2. Теж ніхто не винуватий. Туман винуватий. Дерево винувате, за яке зачепився літак. А ні дерево, ні туман не вступають в історичну полеміку.

Звично вже говориться про пакт Молотова-Ріббентропа. Але співпраця сталінської Росії з німцями мала й інші форми. Чи не було співпрацею з німцями обезголовлювання верхів радянської ж армії напередодні війни? Чи не було співпрацею з німцями знекровлення України, знищення її населення, аби посилати Гітлеру катери з українським зерном під час Голодомору? Чи не було співпрацею з німцями руйнування польської армії? Чому з антинімецьким польським підпіллям НКВД воювало успішніше за німців, допомагаючи тим самим цим останнім? Чому, коли німці бомбили Варшаву, Рокосовський стояв за Віслою і незворушно чекав, доки німецькі колеги довершать справу?25 До слова, хто не пам’ятає: Варшава була просто знесена з лиця землі бомбардуваннями. І відновлена за малюнками Бернардо Каналетто: спасибі закоханому в місто венеційцю XVIII століття.

Залишмо історикам та демографам цифри. Одне очевидно: рухала цією гігантською машиною репресій титанічна зненависть до всіх народів, до людей, що думали, почували, працювали. Монструозне суспільство як результат цієї зненависті маємо сьогодні: нехристиянське суспільство, неморальне суспільство.

Видатний філософ Бертран Рассел у передмові до своєї книжки «Етика і політика» запитує: що таке християнська етика? І відповідає: це здатність до співчуття… В цьому плані в російському суспільстві — і сталінському, і постсталінському — християнська етика була викорінена. Це й лежить в основі конфліктів Росії з демократичним світом, що історично постав з християнської етики, хоч би якою була складною її еволюція в часі.

Росія впродовж віків змінювала своє обличчя, свої кордони, свою наповненість, свої компоненти. Травматичне перекроювання цієї ідентичності вимагало уніфікаційної стратегії. Тож цементуючим «розчином» було завжди насильницьке нав’язування єдиного виміру: за часів імперії — православ’я, за радянського режиму — атеїстичної комуністичної ідеології, в пострадянський час — євразійської доктрини. Але це вимір держави, а людського виміру не було і бути не могло в таких умовах.

Тому для Росії й сьогодні Європа поділяється на «проросійську» та «антиросійську». А слов’яни — на «правильних» і «неправильних». Поляки — слов’яни «неправильні», бо не захотіли стати росіянами. А українці «правильні» тільки ті, які стали малоросами. Лише зненависть і презирство продукувала Росія, і царська, і радянська, до Іншого. Зненависть до поляків і до українців — чи не основний матеріал російської імперської пасіонарності. Ще Жуковський оспівував бомби, які падали на Варшаву. Ще Тютчев називав Польщу «фальшивой цивилизацией». І пророкував їй загибель. А тепер Польща у своєму розвитку наздоганяє західні країни, а Росія — знову на шляху до чергового свого краху. Для всіх народів Сходу Європи десталінізація була порятунком і запорукою розвитку. Сьогодні в Росії ставиться питання про те, що десталінізація призведе до розвалу Російської держави.

Ми — слов’яни — стоїмо перед розритою польською могилою. Перед розритою українською могилою. Поки ці мертві не отримають належної пам’яті, належного морального похорону, ми приречені на цю трагедію. Росіяни скористалися допомогою українців і білорусів, коли окупували Польщу після Другої світової війни. Зараз користатимуться збайдужінням Польщі для наступу на Україну і остаточного її відриву від Європи.

Ці фрустрації і далі розділятимуть народи, сіючи між ними гіркі зерна розбрату. Радянське минуле тягне Росію на дно. Але країни, які відмовляються від викорінення спадку тоталітаризму, як Україна, теж однією ногою в цій в’язкій трясовині.

Минулорічна сцена похорону польського президента — це був страшний посттоталітарний спектакль. Україну презентував колишній Зек, Росію — Юрист, за чиїми плечима «справжній» президент — Шпигун. І стояли вони над могилою учасника «Солідарності».

Так хочеться вірити, що нова Росія все ж почнеться, — можливо, з тих мешканців Смоленська, які поклали квіти до меморіального каменя, встановленого біля військового аеродрому «Сєвєрний», — у хвилину, коли рік тому торкнувся землі урядовий польський лайнер. З тих смоленців, які запалили жалобні свічі у смоленському костьолі.

Я була малою, коли Ліна Костенко писала ці рядки:

«Поїзд у Варшаву йде крізь моє серце…»

Цей поїзд і далі йде крізь наші серця. Бо й сьогодні, як у всі попередні віки: «Сто доріг між нами, а печаль одна…»

Важливо, щоб і поїзд у Київ ішов крізь серце поляків. Доки поляки й українці почуватимуть, що печаль у них одна, доти й буде надія.

Як заповіт на століття вперед, маємо пам’ятати слова старого польського генерала у фільмі Анджея Вайди: «Зброю складають не перед ворогом, а лише перед самими собою».


 1 Ю. Райхель. Знайшли винну. Міноборони Росії каже, що Друга світова війна почалася… через Польщу. — День, № 94, 5.06.2009 http://www.day.kiev.ua/275101.

2 http://russbalt.ucoz.ru/publ/29-1-0-265. Див. також: Г. Павловский. Миру снова явлен «польський знак». — Русский Журнал, 10.04.2010 http://www.russ.ru/Mirovaya-povestka/Miru-snova-yavlen-pol-skij-znak.

3 А. Безансон. Потьомкінська жалоба. — День, 15.6.2010 http://www.day.kiev.ua/299508.

4 И. Станиславска. Теория заговора вокруг трагедии http://www.inosmi.ru/europe/20100415/ 159327785.html.

5 Дж. Бьюкенен. Правда о роковой авиакатастрофе в Смоленске http://www.inosmi.ru/europe/20100415/159336403.html.

6 Т. Иваненко. ГРУ тщательно отрепетировало убийство Качинского http://www.rupor.info/analitika/2010/05/14/gru-tshhatelno-otrepetirovalo-ubijstvo-kachinskogo/. Див. також: http://rupor.info/analitika/2010/04/11/dispetcher-objazan-bil-zapretit-posadku-no-jetogo-/.

7 http://www.rupor.info/glavnoe/2010/04/25/rossijskie-smi-projasnili-kogo-zhe-rasstrelivali-v/.

8 Р. Поллак. Премьер Путин как бывший шеф КГБ намерен растоптать в Катыни достоинство польских офицеров! http://blogi.newsweek.pl/Tekst/Polityka-Polska/535320,-premier-putin-jako-byly-szef-kgb-zamierza-zamordowac—w-katyniu-godnosc-polskich-oficerow-.html; рос. перекл.: http://rus.ruvr.ru/2010/ 03/28/5731296.html.

9 O. Tokarczuk. Where History’s March Is a Funeral Procession. — The New York Times http://www.nytimes.com/2010/04/16/opinion/16tokarczuk.html?scp=1&sq=tokarczuk&st=cse.

10 Я. Петшак. Золотая рыбка по имени Вайда http://www.inosmi.ru/stories/05/08/08/3450/239888.html.

11 Цю тезу охоче поширює преса, схильна до антиукраїнських випадів: http://www.segodnya.ua/news/635569.html, 7.11.2007.

12 В. Сюмар. http://www.pravda.com.ua/articles/2010/04/12/4930342/, 12.04.2010.

13 А. Вайда. Я жду от России правды (інтерв’ю вів А. Тедрель [Thedrel]) http://www.inosmi.ru/history/20100407/159080836.html.

14 В. Чертков. Вместо панегирика: «Польская Голгофа» пана Качиньского http://kaliningradfirst.ru/?p=61122.

15 http://alle-xi.livejournal.com/223780.html.

16 С. Черняховский. Последний полет президента Качинского. Гибель врага России http://www.apn.ru/publications/comments22608.htm; http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2010/05/02/72151.shtml.

17 http://www.rupor.info/glavnoe/2010/05/03/rossijskie-stalinisti-vzjali-otvetstvennost-za-ubi/. Див. також: http://autonomstalinists.wordpress.com.

18 Наталья Геворкян. Они благодарны, когда за нас не стыдно http://slon.ru/blogs/gevorkan/post/353948/, 13.04.10.

19 http://glavnoe.ua/news/n48524, 15.4.2010.

20 http://www.radiosvoboda.org/content/article/3553941.html; Р. Кисіль. Річниця Смоленської трагедії: туман досі не розвіявся: http://www.unian.net/ukr/news/news-430560.html, 10.04.2011.

21 Объединенные горем: http://actualcomment.ru/theme/1773/, 10.4.2011.

22 О. Бобровников. «Катинь: Листи з раю»: http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/04/5/34515/.

23 М. Гасюк. До питання демографічних втрат України в Другій світовій війні: http://udau.edu.ua/library.php?pid=1198. Див. також: http://www.radiosvoboda.org/content/article/2250403.html?page=1&x=1#relatedInfoContainer.

24 П. Матвієнко. Оптимізація чисельності українців… вже сьогодні! http://www.radiosvoboda.org/content/article/3552915.html, 11.04.2011.

25 Цена Победы. Польские военные формирования Второй мировой войны. Гости: А. Гурьянов, А. Степанов. Ведущие: В. Дымарский, Д. Захаров: http://www.echo.msk.ru/programs/victory/670676-echo/, 12.04.2010.

№67, п’ятниця, 15 квітня 2011

 

Yadres найдет ближайший адрес

 

Що після «смерті інтелігенції»?

квітня 5, 2011Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник

МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня», 1997 р.

Загальновідомо: запозичене українською мовою з російської слово «інтелігенція» не має точного відповідника в головних європейських мовах. «Інтелектуали», «професіонали», «білі комірці» є до певної міри поняттями-синонімами, проте вони майже не містять головного: морального навантаження. Адже інтелігенція для Російської імперії та СРСР (де вона вперше стала по-справжньому масовою, — бо 1913 року в імперії Романових налічувалося несповна 90 тисяч підданців із вищою освітою!) була, крім усього, вмістилищем моральних чеснот і осередком опору (здебільшого «тихого», так само «морального») некомпетентності, хамству й аморальності владних еліт.

Це виглядає парадоксом: адже в тоталітарному суспільстві жоден із прошарків не міг дозволити собі жити за власними, відмінними від загальних, правилами. А «трудова інтелігенція» в СРСР піддавалася чи не найбільшій ідеологічній обробці: адже саме вона покликана була прищеплювати «вічно живе вчення» масам «передових», але не таких освічених робітників і селян.

І все ж радянська інтелігенція продемонструвала як соціальна група на диво гідну опірність ідеологічним зусиллям Системи. Ті підгрупи, які безпосередньо обслуговували правлячий режим (політруки у війську, «звільнені» секретарі парткомів у великих установах, викладачі історії партії та наукового комунізму в вишах тощо, про працівників «органів» уже й не кажу), існували за власними корпоративними законами, між ними й основною масою вчителів, медиків, інженерів, науковців завжди пролягала чітка межа.

Звісно, і серед останніх не бракувало «висуванців» без жодних моральних принципів (особливо на вищих адміністративних щаблях). І серед «інженерів людських душ» (такий статус мали тодішні письменники) було чимало, хто робив кар’єру саме «оспівуванням рідної партії» та її «вождів». Нарешті, навіть прості інженери й медики 1937 року писали часом доноси на колег не лише зі страху, що ті напишуть першими, а й зі шкурницького бажання заволодіти додатковою кімнатою в «комуналці».

Проте абсолютна більшість сумлінно робила свою справу: навчала дітей математики, географії й (що було тоді часом небезпечно!) української мови з літературою, лікувала, проектувала будинки й мости, намагалася зрозуміти таємниці світобудови. Ця більшість була на загал лояльною до влади — але водночас нетерпимою до «стукачів», яких «вираховували» й яким влаштовували тиху обструкцію. А «еліта» інтелігенції — науковці й митці — були розсадником фронди, слухачами закордонних «радіоголосів», читачами «самвидаву», ретрансляторами дошкульних політичних анекдотів.

Очевидно, що радянська інтелігенція була цілком негомогенною, і рівень фрондерства (як і рівень лояльності до системи) серед різних її прошарків був різний. І все ж для загального стану всієї системи надзвичайну вагу мали насамперед дві підсистеми: науковці й письменники.

ХХ століття було часом тріумфу природничих наук, які докорінно змінили сам спосіб життя людства. А відтак суспільний авторитет учених був надзвичайно високим. Ученими прагнули бути мільйони, — бодай для того, щоб стати схожими на цих «хлопців у картатих сорочках» з кіноекранів, здатних робити приголомшливі відкриття, часом важачи власним життям.

Радянська імперія (як і кожна імперія) вчених потребувала: адже бомби мали падати в потрібний час у потрібному місці й вибухати там із належною силою. Відтак учені мали дещо ширший «горизонт дозволеного», припускалися навіть контакти із закордонними колегами і подорожі на міжнародні конференції (звісно, обмежені й підконтрольні, — але абсолютна більшість громадян «однієї шостої» були позбавлені й цього). Більше того, учених ніхто не карав за кухонні розмови; для того, щоб набути дисидентського статусу, потрібно було кинути вже зовсім відвертий виклик Системі, як це зробив академік Андрій Сахаров (йдеться, звісно, про відносно «ліберальні» хрущовсько-брежнєвські часи).

У радянській науці (про гуманітарну наразі не говорю — ідеологічний диктат наклав на неї значно тяжчий відбиток) функціонувала чітка система фахових критеріїв, професійних і моральних норм, сприйнятих і значною частиною «позанаукової» інтелігенції: адже у вишах викладали не тільки історію КПРС, а фаховий рівень більшості професорів (тих-таки вчених!) був вищий, аніж зараз. І згадка про студентські роки встановлювала достатньо високу внутрішню моральну планку і для тих рядових медиків, інженерів, учителів, які самі вченими не стали, але для кого їхні професори залишилися прикладом для наслідування.

Письменники мали високий статус насамперед тому, що в доінформаційну еру, коли на чорно-білому телевізорі можна було спіймати лише дві програми, які не надто відрізнялися одна від одної, а про інтернет ще й не чули, люди масово читали. Звісно, система вимагала від письменників ідеологічної продукції — й письменники такі тексти створювали. Часом навіть ці тексти мали достатньо високий художній рівень (і не надто грішили проти правди — згадаймо «Ходіння по муках» «радянського графа» Олексія Толстого, чи «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича).

Але шкільна освіта базувалася на цензурованій — проте класиці, що мала велику емоційну й гуманістичну силу. Порівняння творів сучасних авторів з допущеними на сторінки підручників текстами Шевченка, Лесі Українки, Франка й Коцюбинського (або ж у «загальноімперському контексті» — Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Толстого) дозволяло кожному допитливому випускникові школи створити власну шкалу цінностей. І в цій шкалі цінностей шістдесятники, українські (Ліна Костенко, Вінграновський, Драч, Павличко, Щербак та інші) та російські (Окуджава, Ахмадуліна, Вознесенський, Євтушенко, брати Стругацькі — список можна вести далі), опинялися незміренно вище від авторів од «во славу партії» чи «виробничих» романів.

Не говорю вже про те, що існував величезний масив світової класики, яку (за винятком окремих «проскрибованих» з ідеологічних причин авторів, переважно сучасних) видавали мільйонними (російською) і стотисячними (українською) накладами. І нехай навіть офіційними прикладами для наслідування школа подавала «трьох Павлів» — Павліка Морозова, Павку Корчагіна й героя «своєчасної повісті» Горького «Мати», — але знайомство з Шекспіром і Сервантесом, Діккенсом і Гюго нівелювало ці ідеологічні шаблони, вчило шанувати справжню красу й гуманізм.

Власне, авторитет великих письменників (цілком у дусі відомого зауваження англійця Чарльза Персі Сноу) заступив для пересічного атеїстичного радянського інтелігента місце морального авторитету церкви. (І, слухаючи сьогоднішні сповнені цілком нехристиянської ненависті до всіх «інших» — католиків, протестантів, українських «розкольників» — проповіді панотців і владик уже одержавленого і в Росії, і в Україні Московського патріархату, починаєш потроху жалкувати за тими «старими добрими часами».)

А існував же ще й феномен радянського кінематографа, який продукував не лише тріскучі ідеологічні агітки. Не говоритиму про прекрасне «українське поетичне кіно» 1960-х, чи про іронічно-мудрі фільми Ельдара Рязанова. Нагадаю натомість: відразу після страшної війни майже водночас із солодкаво-брехливими «Кубанськими козаками» на екран вийшла щемно-зворушлива «Попелюшка», де всі глядачі розуміли без коментарів знамениту фразу: «Ніякі зв’язки не допоможуть зробити ніжку — маленькою, а серце — великим!»

Радянська імперія не могла існувати без своєї інтелігенції — різноманітні потреби надскладної державної структури хтось мусив фахово обслуговувати. Система сама розуміла пов’язану з цим небезпеку й тому періодично влаштовувала різноманітні ідеологічні кампанії, чистки й погроми (вже майже не лишилося тих, хто у свідомому віці відчув на собі наслідки кампанії проти кібернетики і генетики, зате багато хто пам’ятає ще хвилю арештів у середовищі української інтелігенції 1972 року — «за буржуазний націоналізм»).

Але водночас саме інтелігенція була для Системи кадровим резервом для заміщення керівних посад. І саме ці інтелігенти, які чітко усвідомлювали неконкурентоспроможність радянської суспільної організації, працюючи в часи «перебудови» на різних впливових адміністративних щаблях, врешті задумали її оновити, надавши їй «людського обличчя». Але натомість стали її «могильниками», бо, як виявилося, побудована на аж надто великих купах брехні й ріках крові, Система оновленню не підлягала.

Але зовсім не інтелігенція скористалася з наслідків розвалу СРСР. Нові еліти в пострадянських державах формувалися з урахуванням «місцевої специфіки», але за подібними сценаріями. (Дещо осібно розвивалася ситуація в Росії, де існували багатовікові традиції більш-менш тяглого й ефективного функціонування різних імперських структур: від дипломатії до спецслужб — «правила» цього специфічного прошарку й стали протягом минулого десятиліття визначальними для всього російського суспільства.)

А в Україні політичні, адміністративні та бізнесові еліти сформували спершу партійна номенклатура «другого ешелону», «комсомольські ватажки» та «червоні директори», які мали найбільший доступ до різноманітних ресурсів. Саме вони несуть відповідальність за безпрецедентні за руйнівними наслідками 1990-ті, коли від економіки успішної загалом республіки лишилася ледве половина, коли були втрачені цілі стратегічні високотехнологічні галузі (але коли були натомість нагромаджені перші багатомільярдні статки). Дещо пізніше ці «еліти» щедро поповнив і відвертий криміналітет, який збагатився у кривавих «розборках» доби первісного накопичення капіталу.

Інтелігенцію ж було маргіналізовано — тією ж кризою 1990-х. Кваліфіковані інженери тоді йшли задля виживання в таксисти, вчительки вирушали торгувати на базари, наукова еліта масово виїздила за кордон (число науковців в Україні за роки незалежності скоротилося вдвічі).

…Попри все, Україна ще має повноструктурну науку й першорядних за світовими мірками вчених. Але суспільний статус цих учених катастрофічно впав. І якщо Володимир Щербицький (постать у нашій історії вкрай неоднозначна, але…) регулярно запрошував у будинок ЦК на тодішній вулиці Орджонікідзе провідних академіків читати лекції про «проривні» напрямки науки, то нині президент НАН України 92-річний легендарний Борис Патон за дев’ять місяців 2010-го так і не зумів побувати в тому ж будинку (щоправда, вулиця вже називається Банковою) на прийомі в новообраного Президента України.

Відтак, «новую страну» будують без експертної оцінки вчених. (Очевидно, що здійснювані реформи обійшлися б без багатьох помилок, якби до їхньої розробки було залучено не лише високооплачуваних «хлопчиків» із усіляких фондів, а й інтелектуальний потенціал академії та провідних університетів.)

А сама наука нині — в тривожному передчутті великих змін, і очевидно, що не на краще. Війни за майно й нерухомість НАН у столиці та інших великих містах, скорочення й без того мізерного (приблизно рівного сумарному бюджетові «Шахтаря», «Динамо» й «Металіста») наукового бюджету держави можуть реально призвести до стрімкого й безповоротного колапсу більшості природничих і технічних наук. А тоді Україна виявиться приреченою на статус держави «третього світу» — і це вже назавжди.

Фактично не виявляє інтересу до своєї науки й суспільство — в особі електронних та друкованих ЗМІ (де натомість «квітне» усіляка лженаука разом із астрологами та ворожками). Відтак фахові й моральні критерії наукової спільноти (дещо розмиті, вони все ще лишаються достатньо високими) не мають шансів стати критеріями скільки-небудь значної частини суспільства. Не можуть ще й тому, що в умовах внутрішньої корозії вищої школи (де число «національних університетів» зростає разом із падінням рівня науки й викладання) ставлення до професорів зовсім інше, ніж було півстоліття тому. Та й самі ці професори, беручи хабарі за іспити й заліки, дають для цього підстави…

Українські письменники, попри все, так само пишуть тексти високого рівня, здатні «прозвучати» в будь-якій сучасній літературі. Але річ навіть не в тому, що українська мова далі залишається мовою «половини України». Проблема в тому, що й ця половина майже не читає серйозних книжок українською (як і друга — російською). Тиражі бестселерів Ліни Костенко (кому більше до вподоби — Оксани Забужко чи Марії Матіос) сягають двох десятків тисяч. А якихось тридцять років тому стотисячний наклад «Марусі Чурай» розкупили протягом дня…

Загальна зміна структури дозвілля, вихід на перше місце безнадійно комерціалізованого телебачення, доступність інтернету (який пропонує дуже багато доброго — але й чимало небезпечних для юного віку спокус) поставили на порядок денний проблему: молодь треба знову привчати до читання. Але за умов, коли книгорозповсюджувальну мережу в середніх і малих містах було зруйновано ще в 1990-ті (книгарні тоді залишилися пересічно в одному райцентрі з десяти), привчати до книги зовсім не просто…

Відтак українські письменники так само об’єктивно не можуть бути «моральними авторитетами» і «володарями умів» для маси. На сторінках наших російськомовних жовтуватих «таблоїдів» серйозні літературні сторінки відсутні так само, як і наукові.

Тому в учителі, лікарі й інженери на загал ідуть сьогодні ті, кому не пощастило стати поп-зірками, манекенницями, політиками, професійними спортсменами, рекетирами та іншими «шанованими» людьми нашого суспільства. Існують, звичайно, прекрасні винятки — але вони лише підтверджують загальне сумне правило.

Відтак у сьогоднішній Україні є інтелектуали й професіонали (часом дуже високого фахового рівня — адже попри все в нас є ще десятки три-чотири дуже непоганих університетів). Але інтелігенція (в узвичаєному значенні цього слова) як суспільний прошарок фактично зникла. І відродитися у вигляді, який існував ще двадцять років тому, шансів ця інтелігенція вже не має, — через інші історичні умови й інший масштаб країни.

Може, в цьому немає нічого страшного — в «старій Європі», де такої інтелігенції ніколи й не було, функції моральних регуляторів дедалі більше виконують (із занепадом церкви) різні структури громадянського суспільства. Проте з громадянським суспільством у нас поки, на жаль, «не склалося». І якщо основним резервуаром поповнення наших політичних еліт і далі лишаться переважно «бізнесюки» зі свідомістю кримінальників (схиляюся перед чесними підприємцями, які в абсолютно несприятливих умовах організовують суспільно корисні виробництва!), а функцію «морального судді» назавжди перебере на себе «московський» батюшка на «мерсі» останньої моделі, але зі свідомістю середньовічного фанатика, нічого доброго на Україну вже ніколи не чекатиме.

Здається, останньою ланкою, яка потенційно може чинити цьому опір, залишається вища школа. Готувати фахову й порядну молодь сьогодні неймовірно складно — бо студенти щодня отримують приклади того, що зовсім не порядність і фаховість у нас є основою життєвої успішності. І все ж, якщо, потроху відійшовши від приголомшливої поразки 2010 року, краща частина українського суспільства знову шукатиме пункту для об’єднання своїх зусиль, цим пунктом має стати національна наука й вища освіта. Адже тільки тут ще збережено потенціал, який дає нам шанс на майбутнє, відмінне від того, яке готують нам будівничі «новой страны».

КОМЕНТАРI 

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнеги (взято зі статті «Прошарки», www.novayagazeta.ru):

— Видатні мислителі нещодавнього минулого — від Макса Вебера до Карла Поп пера й від Юргена Хабермаса до Альбера Камю — напружено розмірковували про покликання інтелектуалів. Їхні роздуми в 90-ті роки підсумував Ральф Дарендорф, думку якого можна звести до такої ось аксіоми: інтелектуали несуть відповідальність перед суспільством. Там, де вони мовчать, суспільство втрачає своє майбуття.

Досвід «оксамитових революцій» Східної Європи дає змогу сформулювати ще одну аксіому: прорив до свободи може бути безкровним, лише якщо інтелігенції вдається зберегти в суспільстві не лише роль морального арбітра, а й здатність формувати порядок денний.

Якщо ці аксіоми вірні, то майбутнє Росії — сумне.

Усі групи інтелігенції, від «державників» до лівих, від Проханова до Зюганова, будують «потьомкінські села». Та основне навантаження в підтримці статус-кво несуть системні ліберали. Бо саме вони дискредитують єдино можливий вихід із російського єдиновладдя.

Чому російські інтелектуали йдуть служити владі? Для декого конформізм за традицією є формою життя, і вони ним навіть бравують. Символом конформізму як життєвого кредо став Микита Михалков. Страх маргіналізації та втрати комфортного життя змусив інших, і таких більшість, вибрати мовчазний конформізм, який вони незграбно намагаються приховати під обережним буркотінням. Ще для когось співпраця з владою базується на вірі в «реформи згори», в результативність «малих справ», сподіваючись на реформаторство Медведєва чи, навпаки, у спроможність Путіна зміцнити державу. Але чи можна сподіватися на реформи «згори» після двадцяти років їхньої відсутності? Скільки «добрих справ» зробила влада під впливом інтелектуалів при владі? Як можна вірити в лібералізм Медведєва після репресивного повороту його президентства? І то хіба не за часів Путіна Росія почала втрачати Північний Кавказ?

Тим часом Росія вступає в новий виборчий цикл. За ситуації, коли система вичерпує засоби виживання, можна лише очікувати посилення режиму, який не збирається відходити зі сцени. Це залишає інтелектуалам «при владі» єдиний вид конформізму — михалковський, який не претендує на збереження гідності.

Роздратування в середовищі конформістів вибором, який зробили Шевчук, Улицька, Акунін, Прилепін, Фатєєва, Ахеджакова, Угаров та його «Театр.doc» і драматурги, які об’єдналися довкола нього, є цілком зрозумілим. Адже ці люди, які, по суті, вийшовши в антисистемне поле, змусили тих, хто «там» залишився, почувати себе незатишно й, можливо, гидко. Адже в багатьох «там» збереглося, хай на рівні атавізму, почуття репутаційної ущербності. Про це свідчить сором’язливий лист президентові представників «системного» року, підписаний Гребенщиковим, Макаревичем, Скляром, Кінчевим і Шахріним, з проханням «справедливо розібратися» з Ходорковським та Лебедєвим. Очевидно, все ж таки щось у них там шкребе всередині…

Чи означає той факт, що коли з цією системою і з цією владою все стало зрозуміло, інтелігентський стан зважиться зняти з себе лакейський сюртук? Чи вийдуть пристойні люди з численних загород при владі? Причому всі разом та остаточно? Чи відмовляться вони від участі у фарсах на телебаченні, де з них роблять блазнів? Поки що ми бачимо ознаки іншого руху, в будь-якому разі, серед системних лібералів. «Зазор між дуумвірами розширюється», — переконує нас популярний коментатор. «До заяв Медведєва слід поставитися серйозно», — закликає інший. «Головним залишається питання, яке місце бачить для себе Медведєв після 2012 року», — сподівається ще хтось. «Важливо уміти користуватися процесуальними можливостями (!)» — можна почути ще й таке.

Інші збираються скаржитися президентові на владу та її правоохоронні органи. І всі вони шукають обѓрунтування, чому їм потрібно дружити з владою. «Аби впливати на владу», — кажуть одні. Начебто вони на неї впливають. «Щоб інформувати владу», — додають інші. Начебто влада не знає, що відбувається довкола. Є ще один аргумент: «Мені влада не подобається. Але опозиція — теж». Що заважає створювати опозицію, яка сподобається?

Цікаво, що ще повинна зробити влада, аби переконати колег у тому, що далі служити імітацією непристойно? Щоправда, влада зовсім не дурна. Вона намагається не переборщувати з насильством. Ось такий цікавий феномен: логіка системи веде до посилення режиму; але логіка виживання правлячого класу вимагає збереження пристойного обличчя, без чого особисто інтегруватися «в Захід» неможливо. Тому демонстрація батога не заважає маханню «пряником». Влада продовжить запрошувати «на чай» із лідерами ретельно відібраних інтелектуалів, але жодних там Шевчуків! А обрані будуть віддано й захоплено ловити погляд лідера, як це продемонстрував нам Ярмольник. Або з обожнюванням вигукувати: «Ви хороший мужик!» — як це зробила відома акторка на зустрічі з «національним лідером»; і відомі персони, на жаль, виявляються слабкими, коли опиняються поряд із владою. Обійми влади з обраними лише увиразнюватимуть репресивну тенденцію — і чим жорсткішим буде батіг щодо нелояльних, тим більше «пряників» влада пропонуватиме лояльним. Утім, мабуть, чимало останніх радо сприймуть підморгування владі як індульгенцію та як привід залишитися в тіні влади. Хоча, може, ні?

У 1980-ті роки в Польщі співпрацювати з режимом для інтелігенції означало втрату честі — повністю й безповоротно. Польський режисер Кшиштоф Зануссі розповідав: «Наші актори бойкотували державне телебачення. Ми не давали інтерв’ю офіційним ЗМІ. А люди, які зустрічали відомих інтелектуалів на вулиці, казали: «Дякуємо, що вас немає на телебаченні». Ось чому польська інтелігенція зберегла в очах громадян роль морального арбітра, що полегшило безкровний хід трансформації: арбітр стримував руйнівні емоції.

Як ви гадаєте, чи зможуть російські інтелектуали відмовитися від кремлівських «пряників» у масовому порядку? Хто з них відмовиться «від чаю» з лідером? Чи скажуть вони «ні», коли їх запрошуватимуть на телевізійні клінчі й ток-шоу? Чи відмовляться від орденів та премій, що їх влада оцінює як плату за лояльність? І коли це робитимуть одиниці, чи наслідуватиме їхній приклад решта?

Феномен інтелігенції «при владі» має два наслідки. По-перше, в суспільстві самоліквідується сила, покликання якої — в тому, щоб зберігати моральний та етичний вимір. Жодний інший прошарок — ані бізнес, ані технократи, ані менеджери не замінять у цьому інтелігенції. По-друге, звужується коло можливостей для діяльності щодо проектування виходу з нинішньої системи. Поки що немає ознак, що інші соціальні групи здатні на цю справу. Варто додати: інтелектуали зазвичай погані управлінці, і не в цьому їхня функція. Але без них неможливий суспільний прорив.

У нас же інтелігенції зламали хребет. Влада дуже довго її гнітила, причому за добровільної згоди багатьох її представників. Чи може пригнічене і зацьковане «мисляче співтовариство» спробувати відіграти ту роль, що й інтелектуали в інших країнах? Гадаю, що принаймні воно зможе відродити поняття «репутація» та повернути в ужиток поняття «сором». У Росії вже є критична маса антисистемних інтелектуалів, які здатні це зробити. Як саме? Це вже — питання для обговорення.

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, Польща:

— Інтелігенція відігравала дуже важливу роль за доби комунізму в Польщі, адже вона боролась за незалежність країни та за певні демократичні цінності. Загалом у інтелігенції є два основних інструменти впливу: перший — це вміння її представників читати, писати і говорити, тим самим пропонуючи різні проекти та ініціативи в написаних ними книгах і статтях. Інтелігенція може і має бути своєрідним «голосом» суспільства. І другий інструмент — це активна участь у політичному житті країни.

Зараз у Польщі ситуація змінилася, і роль інтелігенції у житті країни значно зменшилась, бо зникла така група суспільства як пролетаріат. Нинішня польська інтелігенція вже не відіграє важливої ролі, тому що сьогодні багатьох людей можна назвати її представниками, наприклад, тих, хто пов’язаний із торгівлею чи банківським сектором. Разом із тим, сьогодні важко сказати, хто є інтелігенцією насправді. Тому мені здається, що вона вже не має такого впливу на суспільство, як тридцять, двадцять років чи навіть рік тому.

Лаурас БЕЛІНІС, політолог, Вільнюс, Литва:

— У Литві, як і в Україні та інших країнах, народ і політики досить серйозно ставляться до того, про що говорять інтелектуали, вчені, люди мистецтва. Це створює певний фонд, який дозволяє політикам і суспільству набути певних ціннісних орієнтирів. Інтелігенція виконує роль генератора основних думок, ідей суспільства, роль перекладача інтуїтивних прагнень у слова й певні принципи, цілі, які міг би реалізувати політичний або економічний прошарок. Утім, я не думаю, що інтелігенція може безпосередньо впливати на політичні, економічні та військові групи суспільства. Її завдання — підказувати. Вона може створити таку атмосферу, яка впливала б на суспільні прошарки, що формують політику держави. Так, принаймні, було і є в Литві. У критичні періоди інтелігенція досить серйозно впливає й на політику, й на населення.

Огнян ЗЛАТЄВ, директор Центру розвитку ЗМІ, Софія, Болгарія:

— Зараз, у ХХI столітті, роль інтелігенції значно важливіша, ніж у ХХ ст. У глобальному світі всі події відбуваються дуже швидко, а інтелігенти — це ті люди, які дивляться на те, що відбувається, критично. Утім, інтелігенції потрібен час, аби оцінити й дати найкращу пораду. Так, інтелігенція має знання й досвід, які можуть допомогти державі, але питання в тому, чи потребує цього сама держава. Часто так буває, що в країнах, де керують авторитарні режими, інтелігенції не дозволено виступати. В історичному плані роль болгарської інтелігенції була дуже важливою, тому що вона розглядалася як передвісник змін. Так було. Проте зараз, на жаль, у нас інший «порядок денний» — інтелігентів не вважають здатними брати участь у державному управлінні.

№60, середа, 6 квітня 2011

Yadres найдет ближайший адрес

Анатолій Лупиніс: “Мафія — майбутнє нашого політичного життя”

квітня 1, 2011Українські проблеми. Політика

П’ятниця, 1 квітня 2011 р.

 
 

Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму, роблять безсенсовими спроби творення “класичних” демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість, як методу досягнення політичних цілей. Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні “провідників-інтелектуалів” є найвищого ґатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така – незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі – від націоналістів до комуністів, обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні – ковбасу через відокремлення, інші – ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного – дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою й омегою української політики.

Кожна ціль вимагає відповідних засобів. Якщо відкинути демагогію слів та придивитися до їх носіїв, то стане зрозумілим, що й структура самих партій є пристосованою до володіння саме годівницею. За структурою й методами діяльності – це зграї. “Пахан” – зверхник на чолі. Під його особу певні зовнішні сили “башляють” гроші, технічні засоби. “Пахан” у відповідь пристосовує свою музику до побажань завойовників. “Пахана” оточують “пристяжні”, які властиве “тримають масу”, ділять здобич та накидають “лінію партії” масам. Дехто з них мріє стати “наглядачами”, а якщо це не вдається, – вони відокремлюються зі своєю “кодлою” й творять нову зграю. В їхніх руках знаходиться й бізнес організації: перепродаж літератури, символіки, матеріальних цінностей, просто шахрайство та побори. З цих двох статей доходу “вкладення” на “пахана” та “навар” з бізнесу й складається прихідна частина партійного бюджету, розходна ж має з головними статтями гроші на новий бізнес, платню функціонерам та хабарі партійному “лоббі” в місцевих та центральних структурах.

“Пахана” та “пристяжних” оточує “шобла” – ті, хто вже відчув “смак падла” та, повні надій на легкий хліб, рвуться “в долю”. Вони – головний конкурент старих “пристяжних”, надія й опора “пахана” в конфліктах, але одночасно й “кодла” окремих “пристяжних”, майбутні “пристяжні” в нових зграях. Вони за межами “діла”, але під їх впливом знаходиться певна кількість “мужиків” – рядових членів організації та симпатиків. Їх обов’язком є відпрацювання грошей замовників, творення ілюзій масовості та якоїсь “діяльності”. Вони щасливі своєї причетності до “великої справи”, бо нічого більше, крім неприємностей, вони з того не мають. Частина “мужиків” “сучиться”, трафляє до “шобли”, частина найбільш розумних та порядних відходить від політики, а невиправні оптимісти в надії “знайти щось справжнє” переходять до іншої зграї.

Якщо формою організації є зграя, метою – годівниця, то методою просто мусить бути інтрига. Пліткарство, змови, боротьба “всіх проти всіх”, лиття бруду на опонентів – ось власне й весь арсенал засобів українських партій від КПУ до УНП, не виключаючи Руху. Всі вони є провідниками політики зовнішніх сил, бо знаходяться під іноземним контролем, на іноземному утриманні. Завдяки своїй нечистоплотності партійні структури давно вже стали угіддям шпигунської та провокаторської діяльності, середовищем для вибору агентів та знаряддям й дахом для шпигунських операцій.

У подібних Україні “збалканізованих” суспільствах це явище профанації політичної діяльності не є чимось винятковим, скоріше характерним. Не заглиблюючись в аналіз причин, що його викликали, звернемося відразу до наслідків, які воно викликає. Це – економічна та політична залежність України від зовнішніх сил, провінціоналізація, другорядність внутрішнього життя, денаціоналізація й деградація суспільства на тлі відносного процвітання компрадорської меншості й азіатського зубожіння більшості.

Національне відродження, національне творення неможливо осягнути методами “традиційної” політики. Людське суспільство, як й звичайний натовп, є далеким від розуміння власних інтересів. Задля впровадження цих інтересів у життя, воно повинно опиратися не на здеорганізовану аморфну масу “суспільства взагалі”, а на своїх окремішніх свідомих зацікавлених, конкретних соціальних угрупувань, верстви.

В умовах Совітської імперії та України з їх розпадом чи з незформованістю організованих сил суспільства, спиратися можна лише на організаційні (кастові) структури, чи, вірніше, їх залишки. Себто об’єднувати рештки організованих сил суспільства на клановій, мафіозній основі.

В своєму сучасному значенні поняття мафії чи клану означає обов’язково злочинне поєднання різних суспільних структур в одну систему. Але злочинну чому? Лише тому, що протистоїть офіційній системі правова “легальність” якої ще не означає її правости. І КУ-КЛУС-КЛАН на півдні США, і класична так звана. “Мафія садів” – Коска на Сіцілії – виникли як відповідь на загрозу існуванню традиційного національного суспільства після розгрому його державницьких інституцій зовнішніми силами. Тільки таке, не зв’язане комплексом законів, нав’язаних загарбником з метою утвердження чи то “легалізації” свого панування, таємне всепроникаюче об’єднання могло захистити національно свідому особу від поневолення колаборантами та чужинцями, національну культури й цінності буття від зденаціоналізації, деградації та цілковитої загибелі. В умовах розпаду державних структур, неефективності їх діяльності в “легальному” вигляді виникали й таємні кастові організації. Коли державна поліція вже корумпована до того, що не може вести боротьбу зі злочинністю, цю боротьбу перебирають на себе поліційні “ескадрони смерті”: коли суд присяжних не карає злочинців, це робить суд Лінча; коли розкладається військо – ті що лишаються вірними, творять “Фрейкори” або “Добровольчєскую Армію”; коли забороняють мати власну розвідку, вона твориться приватно, як “Нунтія” або “Організація Темна”.

Все це є нормальні процеси самоорганізації суспільства, постання “знизу” альтернативної державності як вищої форми національного резистанцу. В умовах України така держава вже була один раз створена. Її творець ОУН й була саме такою всепроникаючою мафіозною структурою. Але зі смертю славнопам’ятних Шухевича та Бандери ця ОУН скінчилася. Скажемо прямо – її більше немає. При всій своїй вірності ідеї та щирості намірів, добродії за кордоном не є центром, проводом національного відродження України. Властиво, вони так й лишилися “Закордонними частинами”, тільки тепер уже без організації. Їхні спроби створити собі ЗЧ в Краю є отим самим “творенням враження”, якщо не “відробленням грошей”. Кожне намагання ЗЧ вийти з кола функцій запілля, себто постачання, школення кадрів з Краю, напрацювання прихильної опінії світової публічности щодо подій в Україні, призводитиме до нових непорозумінь, помилок, провокацій КГБ, затримки розвитку національної справи. Невже панове “з-за калюжі” не розуміють, що в структурах, творимих ззовні не є можливим зберегти “чистоту рядів”, що “виїздники”, з якими вони здебільшого працюють “там”, є верствою до сих пір контрольованою КГБ, що “заїжджі гастролери” під час своїх короткотривалих візатів оточені щільним кільцем тих, хто чекає подачки або просто топчеться по п’ятах, а тому не знають тих, хто дійсно працює. Добродії з-за кордону, найчастіше та найохочіше погоджуються з вами ті, хто втирається у вашу довіру за завданням КГБ, чи під його контролем. Ви не бачите нових сил, обертаєтесь весь час в одному й тому ж колі старих бійців, наскрізь пенетрованому КГБ.

Результати відомі. Де, на що пішли гроші та матеріальні засоби, пожертвувані на національну справу? Добре, якщо не на Володимирській чи не на потреби КГБ, а лише на чорний ринок та люксусове життя “панів провідників” тут. Третій рік саботується розвиток національної справи. І це в час, коли імперія ось-ось впаде, постане хаос, почнеться (власне уже починається) катастрофа. Після цього найпростіше й цілком відповідним українським політичним традиціям було звинувачення в зраді. Воно є універсальним й ним можливо пояснити все, що не розумієш. Але ж будемо розумними людьми. Хвіст не може вертіти собакою. Що можливо побачити, в чому можливо розібратися з такої відстані, при такій різниці світосприйняття? Ви чужі в цьому світі, панове, так само, як й ми в вашому. То ж давайте кожен робитиме свою справу. Україна є тут, боротьба точиться тут. Організація Українських Націоналістів так само мусить бути тут. Нова ОУН буде пам’ятником ОУН, буде пам’ятником ОУН Коновальця, Шухевича, Бандери. Вона змагатиме осягнути поставлені ними цілі боротьби й виконати тим самим історичну місію ОУН. Разом з тим, ця організація буде цілком новою, сучасною, опертою на власну синтезовану ідеологію в основі якої лежатимуть кращі традиції визвольного руху та досвід інших національно-визвольних організацій. Вона творитиметься за мафіїстичним принципом, на засаді пов’язання в систему різнорідних доповнюючих одна одну структур.

Офіційно ці структури можуть бути й не зв’язаними в одне ціле, виступати як окремі, навіть протилежні за напрямами своєї дії, організації. Члени її можуть й не знати на що, в ім’я чого працюють. Достатнім буде, якщо ключові посади в них обійматимуть люди Організації, які втілюватимуть потрібну їй політику. В умовах початкової кадрової бідності це буде єдиною можливістю швидкого зростання меж організації, її впливів.

Слід продумати й принцип відбору кадрів. Особи, які рекрутуються з дотихчасових “колополітичних” кіл, є достатньо зіпсованими атмосферою “політичного життя”. До того ж вони, як правило, не мають ні фахових навичок, ні досвіду практичної діяльності. Нині, за умови великих змін в імперських структурах, виникає можливість рекрутації осіб, звільнених з державної служби. На відміну від “маргиналів” вони мають освіту й досвід, а їхня жага порахунків з системою є певнішим мотивом діяння, ніж абстрактне бажання справедливості. Фахівців політичних кіл відбивають кола бізнесові. До цих пір політиками ставали лише ті, хто не міг пристосуватись у бізнесі. Але, якщо раніше, в умовах підйому коньюктури, конкуренція чи союз з бізнесом були неможливі, то зараз, в обставинах спаду й антибізнесової кампанії, це стає пожаданим для обох сторін. Бізнес потрібен політиці як джерело фінансування, політика – бізнесові як виразник та провідник його інтересів. Такий взаємозв’язок визначає зверхництво бізнесу. Для недопущення цього існує мафія з методами популярного, доступного й найтупішим пояснення суті справ. Таким чином, на часі контакти з кримінальними колами. При всьому їх небажанні влазити в політику, остання зачіпає й їх, вимагає певної участі. Як би там не було, а “брати касу” приємніше з “ідейних міркувань”.

Мафіозів поважають, бо бояться. Член українських політичних організацій нині викликає хіба що співчутливу, поблажливу посмішку. Це відношення оточення слід переломити: “Захоплення й страх мусите викликати ви в одномірних”. Щоб там не було, а совітське суспільство призвичаїлося до терору. Зворушити його може хіба що міцне “кровопускання”. З цією метою необхідно активніше вдаватися до практики “психологічного терору” як невід’ємного елементу впливу на суспільство.

Слід переглянути стосунки з іншими організаціями й державними структурами. Піти на компроміс, домовитися є можливим навіть з ворогами, тільки не з конкурентами. Ті, хто разом з вами змагають до однієї цілі якраз і є справжніми ворогами. Компроміс з ними неможливий. Україна, яку будують Рух чи УРП, не буде нашою Україною. В цій Веймарській “банановій” республіці ні націоналізмові, ні націоналістам місця не передбачено. Пора відкидати сентименти недавнього минулого на кшталт “сиділи разом”, “разом вистоювали на мітингах”… Практична корисність особи справі націоналізму мусить стати критерієм поділу на “своїх” та “чужих”.

Означені цілі й шляхи їх досягнення вимагають від усіх осіб та організацій, які вважають себе націоналістичними хоча б неформального, ділового порозуміння дій на майбутнє. До речі, це в традиціях мафії. Будемо відвертими, панове, кожен з нас прагне реалізувати себе в служінні націоналістичній ідеї. Це мимоволі викликає конкуренцію. Існують тільки два шляхи її подолання: зменшення числа конкурентів – цей шлях взаємних інтриг та порахунків практикувався до сих пір; розширення кола однодумців завдяки об’єднання під стягом націоналізму нових верств населення. Останній шлях здається кориснішим і для нас, і для справи. В Україні на всіх стане і праці, і слави, і стінок, до яких нас можуть поставити. Через осягнення такого порозуміння могла б бути робоча зустріч провідників та представників усіх націоналістичних організацій.

Підстави нашої величі

Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор’ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор’я стратегічних товарів того часу – шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії, автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У ІІ віці до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства й починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 році до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду й просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ з захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він теж мав геніальних полководців – Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття.

Згадав про існування цього шляху до ринків Сходу в середині І століття після Р.Х. колишній супротивник – Рим. Намагання римських полководців пробитися до Індії традиційним для античного світу шляхом, повторити похід Олександра Македонського, не увінчалися успіхом. Римська експансія наштовхнулася на шалений спротив персів й далі Єфрату не пішла. Поразка призвела до колосальних збитків у римській торгівлі. За імпорт з Індії та країн Сходу Рим був змушений переплачувати значні кошти посередникам. Геній Нерона, імператора Риму, полягає саме в тому, що він оцінив тоді геополітичне положення Понту та України-Скіфії. Він звернув увагу на ці терени як на новий шлях до багатств Азії. Територія України, на його думку, могла б стати чудовою базою для легіонів Риму де можна було б зимувати, тримати резерви й звідти йти прямо до серця Азії. План цей приписує, зрештою, професор Ростовцев ще Цезареві, але впровадити його в життя спробував лише Нерон. Все північне узбережжя Чорного моря Нерон накрив сіткою військово-стратегічних фортифікацій. Він посилає Плавта Сільвіна, щоб той відновив фортифікаційну систему боспорських царів в Україні. З північних окраїн імперії пливуть когорти, йдуть війська з Македонії, з островів Середземномор’я. Війська сконцентрувалися для наступу в глибину Азії через гирло Волги й Каспію. Але наказу наступати не отримують. У 63 році Нерон покінчив життя самогубством. Перед смертю він відкликав до Риму більшість когорт з українського плацдарму. Там залишились лише кіпрська, тракійська та скіфська когорти. Свідчення щодо цього є в “Анналах” Тацита: “Місто (Рим) було переповнене надзвичайною кількістю військ. До них ще приєдналося багато військ з Германії, Британії, Індії, що їх Нерон закликав до себе й скерував до Каспійської Брами. Тепер він відкликав їх усіх назад”.

Київський Каганат, що постав на берегах Дніпра в ІХ-ХІІІ століттях, розвинув традиції попередніх поколінь. Основним напрямком руської експансії стає Кавказ та Каспій, а метою зовнішньої політики Київської Русі – здобуття міст та фортець, через які пролягав один з найважливіших торгівельних шляхів світу – Великий Шовковий Шлях. На заваді експансії Русі на Схід стояли дві могутні держави того часу – Візантія та Хазарський Каганат. Першочерговим завданням київських каганів-імператорів стає відвоювання земель царства Мітридата – Криму та Причорномор’я. Вже за часів Аскольда та Діра стають “доброю традицією” регулярні походи на Візантію й Кавказ. У 40-і, 60-і роки IX століття руси здійснюють напади на візантійські володіння в Криму, наслідком яких є контроль Києва над Кубанню, Доном та частиною Північного Причорномор’я. Ці здобутки підтверджуються тим, що походи Русі на Каспійське море не були б можливі, якби вона не почувала себе вдома на нижньому Дону – подібно як чорноморські походи свідчать про її панування на нижньому Дніпрі.

За угодою Ігоря з Візантією 944 року, руський князь зобов’язується не перепускати на кримський бік чорних болгарів, що жили на Кавказькому березі Азовського моря. З цього виходить, що київський князь повністю контролював на той час Керченську протоку. Стара Фанагорія, що з VIII столітті в руських джерелах зветься Тмутаракань, є в числі руських володінь вже за часів Володимира, але наведений договір показує, що ті краї належали київському князеві ще в 1-й половині Х століття. Другий параграф тієї ж угоди, де князі руські зобов’язуються не воювати грецьких міст у Корсунськім краю та не мати на нього претензій, а за те Візантія обіцяє Русі допомогу – вказує на те, що Руська держава переходила й на кримський бік протоки, а руські князі пробували розширити свою присутність в Криму, відвойовуючи візантійські міста. Таким чином, спираючись на басейн Азовського моря, Київська держава могла вільно здійснювати свою східну політику. Перші спроби колонізувати Кавказ та Каспій були здійснені в останній чверті IX століття. Знаний історик Табаристану (південний берег Каспійського моря) Ібн ель-Хасан (його історія написана 1216/17 роках) пише, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (на території сучасного Ірану), але військо Абу-Зейда знищило нападників. (Абу-Зейд володів Табаристаном між 862 та 884 роками). Русичі повторили свій похід на Абесгун у 909-910 роках. У 912-913 роках відбувся новий похід, в якому українське військо дійшло до міста Гяджі (сучасний Азербайджан) та до іранського берега Каспію. Цікавим є шлях, яким русичі потрапляли до Каспію. Вони проходили на човнах Доном й звідти, переволочивши їх суходолом до Волги, йшли до Каспійського моря. І хоча такий історик як Масуді в оповіданні про похід 912/913 роках каже, що хазарський уряд тоді пропустив Русь на Каспій добровільно, але є очевидним, що ці походи були хозарам зовсім не до душі й коли вони їх не зупиняли, то тільки тому, що не мали сил протидіяти Києву в цьому регіоні. Лише коли Ігор 939 року захопив дуже важливе місто Самкерц (нині Тамань), хозари спромоглися на тимчасову відсіч русам у 940 році. Але вже 944 року Ігор здійснив новий похід на Кавказ. Русичі взяли місто Дербент, потім Ширван, Курою піднялися до столиці Аррама (Албанії) Бердаа (сучасний Азербайджан) та захопили її. Але, як повідомляє Ібн Міскавей, вони не пограбували місто, а стали в ньому табором. Можна зробити висновок, що місто повинно було стати базою для подальшої експансії Київської Імперії в бік Ірану.

У місті спалахнула жахлива епідемія дизентерії й русичі були змушені покинути місто (в якому вони пробули близько року) та повернутися додому. Останню крапку на існуванні Хозарії поставив у 964-968 роках молодий український каган Святослав. Його походи на Волзьку Булгарію та Хозарію закінчилися блискучою перемогою, внаслідок якої контроль Святослава поширювався на землі Північного Каспію з частиною Волги, Дону, Кубані та Кавказу. Вперше з часів Мітридата українська держава контролювала стільки стратегічно-важливих територій. Як зазначає М.Грушевський: “Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, якби не виникла терміново болгарська справа в планах Святослава, ми слідом почули би про руський похід на південне Каспійське узбережжя”. На думку багатьох істориків, смерть Святослава, така бажана для Візантії, яка усвідомлювала небезпеку для своїх східних володінь з боку міцніючої Київської держави, й не дала здійснитися цьому планові. Після Святослава Київ спромігся лише зміцнити свою владу на контрольованих територіях, та й то ненадовго. Процес розпаду Київської Імперії поклав край здобуткам Святослава та Ігоря. До часів Великого Литовського князівства русичам було не до Криму та Кавказу. Намагання литовських князів підпорядкувати собі хоча б Північне Причорномор’я скінчилися поразкою. В цьому регіоні з’явилися нові “буйні” тюркські етноси, що й опанували ці терени на довгі століття.

Не дивлячись на поразки, ідея українського варіанту “Drang nach Osten” залишалася дуже популярною серед українців. Навіть не маючи власної держави, вони змушували державу, до якої вони входили, воювати за потенційні українські інтереси на Сході. Польський історик О.Гурка підкреслює, що Польщі, завдяки пов’язаності з козацькою Україною, цілком непотрібно й шкідливо втягуватися в конфлікт на Півдні (Дунай, Чорне море), який їй цілком чужий. Так само Україна цілком змінила вісь експансії Москви. Якщо з половини XVIII століття метою експансії було Біле та Балтійське море, а з другого боку – Сибір, то з XVIII століття віссю московської геополітики стає Україна. Від Катерини II, канцлера О. Безбородька й до Л.І. Брежнєва включно, це була боротьба за Чорне море, протоки та за південні торгівельні шляхи. Невдала спроба пробитися до теплих морів через Афганістан є також спробою реалізації української ідеї.

Основоположник української геополітики Ю.Липа зазначає, що “Крим – осередок торгівельних й політичних доріг Чорного моря. Крим вирішує, чи Азовська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приазовські, і кубанські землі. Влада Криму може, спираючись на Дон, замкнути й волзьке гирло на Каспію та просуватися на Каспій, а також вздовж рік території Кубані. Влада Криму може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії – Вірменського узгір’я”. На підтвердження цих слів можна додати текст таємного донесення начальника австрійського генштабу міністрові закордонних справ від 13.06.1918 року: “Німеччина ставить собі в Україні окрему господарсько-політичну мету. Вона хоче раз й назавжди закріпити за собою найбільш безпечний шлях до Месопотамії та країн арабського світу через Баку та Іран. Ця можливість особливо приваблює німців саме тепер, коли вони об’єдналися з Україною. Шлях на схід веде через Київ, Катеринослав та Севастопіль, а звідси починаються морські шляхи на Батумі й Трапезунд. На мою думку, німці хочуть залишити за собою Крим як свою колонію або винайдуть для цього іншу форму. Вони вже ніколи не випустять зі своїх рук такого вартісного Кримського півострова”. Не менш яскраво підтверджує все вищесказане намагання Росії будь-якою силою утримати ці території в сфері свого впливу.

Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Україна знову отримала можливість здійснювати свою зовнішню політику самостійно. Геополітично Україна контролює всі стратегічно важливі регіони Сходу й Центру Європи. Крим, значні території Дону та Кубані, заселені етнічними українцями, дозволяють, спираючись на дружні країни та народи Кавказу й Закавказзя відкрити шляхи до ринків Сходу, ПСА, АТР. Вихід до теплих морів є сьогодні реальним.

Завданням української зовнішньої політики є формування геополітичної осі Україна-Дон-Кубань-Ічкерія, незалежні країни Закавказзя та Іран. Необхідно також активно протидіяти спробам Росії й Туреччини поширити свої впливи в цьому регіоні. Україна може скористатися внутрішньою нестабільністю в Росії та Туреччині. Поширення як пантюркізму, так й російського варіанту євразійства є для України неприйнятним. Доки Туреччина буде мати проблеми в Курдистані та на Кіпрі, а Росія на Волзі, Північному Кавказі, Сибіру та Далекому Сході, вони не будуть мати можливості протидіяти Україні в її східній політиці. Україна є головним захисником слов’янських інтересів й апологетом слов’янської єдності. Україна – найкращий друг тюркських народів та народів Кавказу. Той факт, що Україна має для цього сили, визнають й наші супротивники:

“Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, яке в принципі може спровокувати збройний конфлікт – Україна як самостійна держава з будь-якими територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії й без вирішення української проблеми говорити про континентальну геополітику взагалі не варто”. А.Дугін “Основи геополітики”, М.,1997г.

Україна мусить зробити кидок на Схід. Й вона його зробить.

1991 рік

АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС

Народився Анатолій Лупиніс 21 липня 1937, в селі Новоолександрівка, Червоноармійського району, Донецької області, де проживали його батьки після втечі із сибірського табору.

У жовтні 1956 року за організацію студентських виступів був заарештований і засуджений Київським судом до шести років ув’язнення. У 1957 році за активну участь у страйку в 7 таборі із вироком за “антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу дістав десять років ув’язнення. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму №10. Перебуваючи у Володимирські в’язниці піддаючись тортурам від режиму за те що з ним боровся, був паралізований (парапарез ніг). Повністю відбувши термін у 1967 році А. Лупиніс звільняється. По двох роках лікування зміг рухатися із допомогою милиць і одразу ж поступив на економічний факультет Української сільгоспакадемії.

22 травня 1971 року за виступ біля пам’ятника Тарасові Шевченко, у Києві, в день вшанування пам’яті Кобзаря, був заарештований КГБ. 12 років утримувався у в’язницях. Звільнився у 1983 році. Одразу ж включившись у підпільну активну роботу.

Лупиніс стає ініціатором створення асоціації “Зелений світ”, українського Меморіалу, членом ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України. Але зрозумівши безперспективність угодовської позиції на котрі переходили усі без виключення “перебудовчі” структури – спільно із революційною молоддю ініціює створення Української Міжпартійної Асамблеї, котра за його ж ініціативу була перетворена спочатку в Українську Національну Асамблею, а пізніше в УНА-УНСО.

Разом із політичною і революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив полум’яну поезію. Його твори надихатимуть на боротьбу не одне покоління українських національних революціонерів.

5 лютого 2000 року, на 63 році життя помер визначний політичний та громадський діяч, полум’яний український революціонер – Анатолій ЛУПИНІС. Похований на Байковому цвинтарі, поряд з побратимами з УНА-УНСО.

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 11:00


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.