КАТИНЬ-2: слов’яни перед розритою могилою

 

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

     

 

ПАМ’ЯТЬ І БІЛЬ БИКІВНІ

Був дощовий вечір 17 квітня 2010 р. Польща готувалася провести ніч молитов над трунами загиблих у Росії політиків та інших представників польської еліти. Пізно вночі, вже під 12 годину, італійське телебачення теж зробило неабиякий акт мужності: показало по третьому каналу фільм Анджея Вайди «Катинь».

Подумалося з гіркотою і без особливої політичної коректності: потрібна була смерть майже сотні поляків, аби країна західної демократії зважилася потурбувати спокій Росії? Адже не таємниця, що фільм Вайди було негласно заборонено і в Італії, і у Франції. А сьогоднішні методи заборони прості: сказати, наприклад, що фільм не касовий, бо надто сумний або ж не надто веселий. І пустити його по маловідомих кінотеатрах або ж і взагалі по арт-хаузах. Для особливих поціновувачів, так би мовити. Бачила натовпи в Італії — цілими класами молодь ішла на фільм «Ганібал-канібал». Бо ж дивитися, як уявний канібал їсть мозок з голови живої жертви — це весело і корисно. А дивитися, як реальний екскаватор загрібає землею тіла двадцяти тисяч польських офіцерів, — і невесело, і некорисно. В останньому кадрі здригнулася рука з затиснутим хрестом. І застигла, засипана землею. Як біль і жах тих убієнних. Як біль і жах їхніх родин. Як життя тієї жінки у фільмі, що хотіла написати на символічній могильній плиті брата, похованого під гусеницями того екскаватора в смоленському лісі, що таки ж загинув він від рук радянських. То жінку замкнули в застінках, а могильну плиту на цвинтарі розбили.

Людина перед жахом минулого — що робити з цим минулим? І з цим жахом?

Європа і світ через катарсис Голокосту змінили ментальність: щоб живі могли — і мали право жити, невинно убієнні мають бути поховані в землю і відроджені в пам’яті, під своїми іменами і зі своїми долями. Так простір цвинтаря відділяється від простору життя: в кожному просторі свої потреби і ритуали — в житті нації, як і в житті кожної окремої родини. Так живі не стають морально мертвими, а мертві можуть продовжувати жити у свідомій шляхетній пам’яті наступних поколінь.

«ПОГИБ ВРАГ РОССИИ…»

Живемо у відеократичному світі. Соціологи вважають: йде третя світова війна — інформаційна. Один відеоряд змінюється іншим. Трагічна літургія в Маріацькому соборі у Кракові після смоленської катастрофи в квітні минулого року. Напливає кадр іншого ритуалу. В Луганську 22 квітня того ж таки 2010 року відзначили 140-ліття з дня народження Леніна. Кожному своє. Голова Луганської міської організації партії «Російський блок» закінчив виступ на мітингу урочистим вигуком: «С нами Путин, Ленин и Христос!». Правильно, три «пророки», в ієрархічному порядку. Христос третій у черзі.

Під 65-ту річницю перемоги в Другій світовій війні Росія проголосила, що таки ж ця війна почалася з вини не кого, а тієї самої Польщі. Нова версія історії, коли «історик» — Путін: виявляється, Польща — не перший об’єкт нападу Третього Рейху, а призвідниця всієї світової катастрофи, бо ж через свій польський гонор не захотіла задовольнити незначні вимоги Гітлера — віддати йому трохи своїх територій. Першоджерело цієї інтерпретації — міністерство оборони РФ, на офіційному сайті якого в розділі «Історія проти брехні та фальсифікацій» надрукована стаття з такими інвективами1. «По Уставу Нюрнбергского международного военного трибунала руководители Польши и их пособники обязаны были сидеть на скамье подсудимых, ибо кровь 55 млн. убитых по вине Польши взывала к отмщению, — писав сайт «russbalt». — (…) Оттого, что подлая шляхта избежала суда, десятки миллионов убитых не встали из своих могил! (…) Проклятая польская шляхта, образовавшая за границей правительство Польши в эмиграции, сделала все, чтобы Вторая мировая война протекала в самой тяжелой и кровавой форме2. Ось така могутня Польща. Підкорила всю Європу.

Однак польські керівники не дуже помітили. Вдали, що не помітили. Тіла загиблих поляків уже поховані. Путін обнявся з Туском. Президент Медведєв поклав троянди перед портретами загиблих та ще й свічку засвітив: чого нам іще потрібно? Це хіба Ален Безансон, одвічний скептик, порушує гармонію між Росією та Польщею своїми заявами про «Потьомкінську жалобу3. А так усе гаразд…

Поволі стихають пристрасті. Якісь журналісти в ключі постмодерністської іронії поговорили про «теорії змови». Це росіяни влаштували теракт? Чи Туск прибрав противника?4 А якщо й справді був зламаний альтиметр?5 Гіпотези, гіпотези… Спрацював фальшивий радіомаяк, яким малося на меті перешкодити посадку, аби Качинського не було на церемонії? Справді, літак з журналістами перед тим спокійно приземлився. Таємничий літак російських ВПС покружляв і полетів. Що він там робив? Дозвіл на посадку польському літаку був виданий при порушенні всіх російських та міжнародних правил, коментують незалежні пілоти6. Що означає відео з трьома вистрілами біля уламків літака, з російським матом та голосами по-російськи з польським акцентом: «Не убивайте нас»?7

Кожен інтерпретує в залежності від політичної кон’юнктури. Ще процитували Рузвельта на предмет того, що в політиці нічого не відбувається випадково. Словом, якщо щось відбувається, то можна побитись об заклад, що так було заплановано. Зрештою, нічого нового. Чим страшніше й абсурдніше, тим звичніше.

І загалом, на Заході і на Сході, стишуючи голос, усе ж відзначалось, що таки президент Лєх Качинський був занадто правого спрямування як на смак лібералів, а відтак не по-сучасному патріотичний, дратував і Європу, і Росію. Окремі протестні голоси потонули у хорі голосів у цілому задоволених. Польський автор Раймунд Поллак, щоправда, обурився тим фактом, що «колишній шеф злочинного КґБ, відповідального за геноцид польських офіцерів, мав нахабство призначити себе організатором урочистих заходів, присвячених 70-й річниці вбивства в Катині». Це якби вбивці ксьондза Єжи Попелушка взялися керувати ювілейними заходами на річницю убивства капелана «Солідарності», писав Поллак 29 березня 2010 року8. Ще кілька днів — і буде видно, що чекісти вміють урочисто відзначати річниці загибелі своїх жертв.

Але такий нудний цей песимізм. Навіть польська письменниця-постмодерністка написала, що їй обридла ця анахроністична трибально-патріотична ритуалістика своєї нації навколо «старих тотемів»9. А подумати: Вайда, якому 2010-го виповнилося 84 роки, зробив цей фільм і в пам’ять свого батька Якуба, капітана піхоти Війська Польського, розстріляного в катинському лісі. Яких мук коштувало йому відтворити цю моральну і фізичну катівню, пройти слідами свого загиблого батька, будучи вже вдвічі від нього старшим? Натомість польський критик написав у французькій газеті, що цей фільм — не більш як кон’юнктура на догоду президентові Качинському. І що взагалі Вайда тільки «зображає з себе опозиціонера», а насправді він — «щонайбільший конформіст польського кінематографа, золота рибка, готова виконати кінопобажання будь-якої влади, аби завжди залишатися нагорі». Та й фільм — витвір «психологічно нездорового націоналізму та антикомунізму». Це «патріотичний кіч, за який соромно», а в автора не лишилося ані краплі таланту. Він просто зняв «великий пропагандистський проект польських правих». У фільмі немає ані драматургії, ані сюжету, персонажі ходульні, жодної живої, психологічно чи соціально достовірної людини. А от якби ці поляки не були такі картинно ідеальні, а у в’язниці один би офіцер від холоду притиснувся до другого, вже б не було так нудно. Й у вдів якась незрозуміла ностальгія, позбавлена сексуальних почуттів. Словом, повний провал. Фільм, звичайно, касовий («на жаль», додає автор), але Оскара не дадуть і нема чого сподіватися на резонанс за кордоном. Головне ж — фільм підтвердив антиінтелігентські гасла, якими Сталін саме й обґрунтовував знищення таких «еліт»10. «Еліт» в лапках, — щоб ніхто не сумнівався, що у Сталіна не бракувало вагомих підстав послати ці еліти на той світ.

Коли такі голоси лунають із самої Польщі, розумієш, що Сталін і далі грається кістками знівечених ним народів.

Ну і далі, за сценарієм, хто про що, але всі про одне: тепер, після загибелі Качинського, можна буде нарешті домовлятися, так би мовити, між сучасними цивілізованими людьми. Дональд Туск, кажуть, поморський поляк з ґданьська, з кашубів, близький до німецької культури, і взагалі його дід служив у вермахті11, тож йому цей усім набридлий старомодний польський «прометеїзм» нецікавий. Журналісти, що воліють говорити без евфемізмів, жваво відкоментували: «Загибель Качинського і геополітичні вигоди Москви»12.

Коротше, аж тепер ніяких перешкод немає в стосунках між Росією та Польщею. І сам Вайда сказав в інтерв’ю журналістові «Ле Фіґаро», що він вражений і щасливий, що його фільм показали по російському телебаченню13. Справді, неймовірне щастя. Років через п’ятдесят або, швидше, сто покажуть, може, фільм у Росії і про Голодомор. І українці відчують себе невимовно щасливими. Можливо, вже на тому світі.

Поки Туск і Путін обнімалися, росіяни продовжували інтерпретації. Калінінградський журналіст порадів: Качинський, виявляється, мріяв «истребовать с России 22 миллиарда долларов, слушать еще и еще раз все новые извинения за Катынскую трагедию… Теперь же мистически он останется в этом месте — по его выражению, «Польской Голгофе» навеки». Чим не радість для «братнього» народу, який, як виявляється, все ж таки щедрий на милосердя: «Но мы, русские, на дороге милосердия верст не считаем»14. На річницю трагедії стаття була передрукована: вгорі над статтею надпис «Все будет хорошо…», а внизу — реклама італійських та іспанських курортів15.

Украй цікава публікація з’явилась на сайті Академії педагогічних наук РФ — не якийсь там імпровізований народний блог, ЖЖ, «livejournal», а лице російської науки, та ще й педагогічної. Ось кілька цитат: «…погиб враг России — и погиб он вместе со своим окружением, мало отличавшимся от него по своим взглядам. …относиться к этому нужно, как к гибели врага. …Качинского быть врагом России никто не заставлял. Он стал им сам. Его никто ни в Россию, ни в Смоленск, ни в Катынский лес не приглашал. Он стремился туда, несмотря на то, что ему дали понять нежелательность его присутствия. Рвался в качестве непрошеного гостя. И погиб. Не рвался бы — не погиб. …Летел он как враг, в страну, которую считает врагом, и для того, чтобы над этим своим врагом поглумиться, то есть нанести очередной информационно-психологический удар. …Так в результате чего погибли почти сто человек поляков? Пилоты, генералы, депутаты, епископы, министры, жены — они погибли, судя по всему, по вине и безответственности ослепленного ненавистью Леха Качинского. То есть убила его — ненависть к России. Убила его и его единомышленников. В памятный день — Международный день движения Сопротивления гитлеровской агрессии. Очень символично. …В этой картине ничто не дает основания российскому обществу и России слишком глубоко переживать по поводу гибели своего врага, вызванной его ненавистью и личной фанаберией. …Лучше всего — врагам оставить их горе. А себе и друзьям — свои радости и праздники»16.

Напередодні трагедії зловісно прозвучала фраза прем’єр-міністра Росії, що Сталін убив польських військових з почуття помсти за смерть російських військовополонених у Польщі. Як відомо, слово «помста» обтяжене в Росії особливою історичною семантикою. «Русские гордятся тем, что им удалось убить Качинского. Кто желает быть следующим?» — запитали російські неосталіністи — представники терористичної організації «Автономная группа сталинистов города-героя Смоленска». І пообіцяли: «Качинский лишь первая ласточка»17.

А в когось вистачило навіть смаку зацитувати Пушкіна: «Так высылайте ж к нам, витии, / Своих озлобленных сынов: // Есть место им в полях России / Среди нечуждых им гробов»… Зрештою, чого ж не зацитувати, якщо сам Пушкін написав?

Проривались і незвичні голоси в російських публікаціях — це росіяни, які не витримували тріумфального цинізму: «Вони нам вдячні, коли за нас не соромно», — гірко описує російська журналістка реакцію Заходу18. Молодий російський журналіст зі світлим обличчям інтелігента давно минулих часів прокричав, побачивши фільм Вайди: «Если морда Сталина появится на улицах Москвы, буду уничтожать эти портреты всеми подручными мне способами». І слушно запитав себе і всіх: чого ж ми боїмося? Нам же ніби нічого більше не загрожує! НЕВЖЕ Ж ТАКИ МИ НЕ ЗДАТНІ ПОВАЛИТИ НАВІТЬ КАРТОННОГО ТИРАНА?19 Гарне запитання. На нього обізвався дописувач під ніком «Москвич», пояснивши, що в нього «кулак размером как у литровой банки», тож Сталіна, хай і картонного, буде кому захистити від «вертлявых обличителей семитского типа». Журналіст «семитского типа» не був анонімний — на відміну від багатоликого анонімного «москвича», готового боротися вищеописаним кулаком за чистоту російської раси.

КАТИНЬ І ГОЛОДОМОР. УКРАЇНСЬКІ КОСТІ НЕ МАЮТЬ ІМЕН

Проминув рік. На першу річницю другої смоленської катастрофи усі видимі й невидимі персонажі багатостолітньої драми стосунків між Росією та Європою на місці. Напередодні жалобних заходів на місці Катині-2 влада Смоленська зняла меморіальну табличку, замінивши її іншою, де вже не йшлося про Катинь-1. А навіщо зайвий раз згадувати такі дражливі історичні деталі? Цікаве й пояснення: заборонено на території Росії самочинно встановлювати будь-які таблички… Росії не заборонено було нищити десятки мільйонів людей на територіях інших країн, руйнувати ці країни, відбирати їхнє минуле — і їхнє майбутнє.

Чимало польських експертів говорять, що «звіт Росії про причини авіакатастрофи не відповідає дійсності»20. А все, що відбувається сьогодні, вкотре нагадує: за кожну поступку Росія віддячує лише дедалі більшим приниженням. Цього року президентові Коморовському довелося виголосити свою промову без присутності російського президента. Залишається сподіватися, що його почули дерева Катинського лісу.

Переміг прагматизм. Цього року російські коментарі стриманіші. Політолог Алєксандр Шатілов констатує: «Есть еще такая замечательная китайская поговорка: если не можешь победить своего врага — обними его. Вот в этой ситуации такая формула, может быть, лучше всего бы способствовала нормализации российско-польских отношений». Симптоматичний коментар і відомого українофоба Міхаїла Лєонтьєва. Він вважає, що все нормально: «Что касается событий в Катыни, это, на мой взгляд, одна из исторических трагедий, которых на нашей земле — тысячи. Трагедия в Катыни принципиально ничем не отличается от событий на Соловках или в Новочеркасске, от Кронштадтского мятежа или Антоновского восстания. Этот список можно продолжать и продолжать. Давайте по каждому событию устроим шумиху. Мы же молчим. А что с Катынью мы должны переоценивать?»21.

І справді. Чого ж тоді дивуватися, що народ пише: «Насчет Поляндии — краем уха слышал, что год назад наибнулся какой-то самолет с какими-то ляхами на борту. Челноки, наверное, какие-то, за щами в Рашу летали». Чи й таке: «Да задолбали поляки своим птичьим президентом… Не можешь летать, ходи пешком». Або й «віршами»: «Мы будем барыжить костями Катыни. Зовет нас в российской земле мертвечина». Хтось відповідно й огризнувся: «Кацапы — животные для пиротехнических опытов у кавказцев». І розгублене питання українця: «Боже, як росіяни цинічно насміхаються над вбитими кагебістами людьми… Не можна в це повірити… Може, ці люди витанцьовують російську «Бариню» на кладовищі у своїх батьків?».

В словах Лєонтьєва, власне, вся трагедія — і Росії, і сусідніх з нею народів: навіщо «устраивать шумиху» з приводу 20-ти тисяч загиблих, а тим більше якихось 96-ти, якщо Росія знищила мільйони? То що, з приводу кожної тисячі чи десяти тисяч, чи мільйона, чи десятків мільйонів влаштовувати «шумиху»? А ще ж був і Сандармох — 1111 убитий. І серед них — велетні української культури Зеров і Підмогильний, Курбас і Крушельницькі… Але також і грузини, й білоруси, і євреї, і татари, і німці, і корейці, і православні, і католики, і протестанти… Вистачило п’яти днів жовтня 1937-го, щоб усіх перестріляти. Так Сталін святкував двадцятиліття Жовтневої революції.

В цьому й різниця між народами: Польща прагне перерахувати поіменно всіх своїх загиблих, розділити їхні кості, повернути Великій Історії малі історії кожної конкретної людини, зробити їх великими і непроминальними. А Росія віддала в мішках Польщі покремсані тіла поляків, убитих вже 2010-го. І залишаться навік безіменними не відомі ні кількістю, ні національностями, ні іменами інші десятки тисяч людей, убитих машиною сталінського терору в катинських та інших лісах. А «польські кості мають імена», — написав український режисер Олексій Бобровников, автор недавнього фільму «Катинь. Листи з раю»22.

На відміну від костей українських.

Є трагедії, які означають вододіл в історичній ментальності. Такою трагедією є Катинь-2. Надто багато символічних смислів у неї закладено. Надто багато закривавлених тіней вона розбудила.

Навколо Катині, навколо Голодомору, Соловків, Биківні, Сандармоху — великих і малих безіменних могил убитих сталінським терором людей — розігрується ще одна драма: драма стосунків Росії зі слов’янами. І ми є, можливо, глядачами заключного акту цієї драми — з неоднозначними для всіх наслідками.

Катинь-2 — це не історія стосунків Польщі та Росії. Це скриня Пандори, щільно напхана привидами Другої світової війни. І зрозуміти її вміст без розуміння того, що відбувається в Україні, неможливо.

За рік, що минув від Катині-2, Україна пережила багато змін. З’ясувалося, що Другої світової війни вже не було на території України, а була Велика Вітчизняна. Ця війна, за підрахунками істориків, коштувала Україні близько восьми мільйонів життів. Деякі історики, беручи до уваги загальні демографічні втрати України — включно з жертвами концтаборів, депортованими, остарбайтерами, людьми, що померли від голоду і хвороб, що рушили у вигнання під час відступу нацистських військ, — називають цифру 14 мільйонів чоловік. Подібних утрат не переживала жодна інша країна періоду світового конфлікту. Ці втрати становлять принаймні 20% всього населення тодішнього СРСР. Йдеться також про 40% матеріальних втрат. Причому перетворили на руїну більше семисот українських міст і містечок та десятки тисяч сіл не лише нацисти, а й радянські з їхньою тактикою «випаленої землі»23. Але, виявляється, в оптиці путінської історії всі ці втрати нічого не варті, адже Росія і сама б перемогла у світовій війні. Бо це «країна переможців».

В романі Камю «Чума», коли місто святкує перемогу над смертоносним лихом, одна людина не знаходить собі спокою. Це лікар Ріе, який знає, що бацили чуми лише зачаїлись і чекають слушного часу, щоб «розбудити пацюків і послати їх умирати на вулицях щасливого міста». Сьогодні пацюки заполонили вулиці українських міст.

Країна, по суті, окупована. За крок до колапсу. Тому повертаються старі герої, старі схеми. В Запоріжжі побудували пам’ятник Сталіну, Сімферополь на черзі. Збирають кошти у Львові. За підрив тесаного боввана кидають до в’язниці людей. Навесні 2010 року в Українському домі відбулася виставка «Волинська різанина — польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Цікаво, що «захисниками» поляків і євреїв виявилися українофоби. А якщо вони й сперлися на допомогу поляків, то йдеться саме про ту марґінальну групу кресових поляків, які й сьогодні були б не проти повернути собі землі Західної України. Але чому б їхнім спільником не мав бути актуальний міністр освіти, який проголошує, що справжня Україна — це Малоросія, а Галичина — результат австрійсько-німецької антиросійської політики?

Приступили до спекуляції пам’яттю війни дуже небезпечні сили: екстремісти і торгаші всіх політичних мастей. Треба, однак, пам’ятати, що балканська трагедія починалася теж з експлуатації привидів Другої світової — сербські четники проти хорватських усташів, а всі разом — проти мусульман. А сьогодні на тлі балканізації ще й Кавказу і турбулентності Криму особливо уважно треба ставитися до дедалі глибшого розколу українського суспільства, який свідомо і програмно провокує чинна влада.

Натомість переважає знову ж таки прагматизм. Поляки вдовольняються квазівибаченням російського керівництва. Американці та європейці «не бачать проблеми» у пролонґації термінів перебування ЧФ в Криму. Бо в кожного одне на думці: Росія — бензоколонка, а Україна — шланг цієї бензоколонки. Оскільки останні електоральні події в Україні доводять, що бути чимось іншим, ніж шланг, вона принципово відмовляється, то, запитується, навіщо витрачати на неї час? «Київ фактично відмовився від політичної влади на своїй власній території в обмін на дешевший газ», — сказав європарламентер Павел Коваль24. Україна проторгувала своє політичне майбутнє. Пострадянський бестіарій зайняв свої вольєри.

Тому й далі послідовно здійснюватиметься політика відриву України від Польщі. І від Європи. ЗАРАЗ РОСІЯНИ НАМАГАЮТЬСЯ «ПОМИРИТИСЯ» З ПОЛЯКАМИ — КОШТОМ УКРАЇНИ.

Чому Росія долає внутрішній супротив і визнає антипольським злочином Катинь, але не визнає антиукраїнським злочином Голодомор? Сталін вигубив польську (і українську) еліту і українське селянство. Це був проект. Еліті, зрештою, легше захиститися: за нею інституції, книги, пам’ять. А селяни хай сіль землі, але це найчастіше безіменні потоки людей. Хоч без них зупиниться світ. Як сьогодні: результатом Голодомору став і Чорнобиль. Вигублено ту частину нації, яка була найближчою до цієї землі, яка її знала і любила, усвідомлювала її цінність. «Цивілізація хліба», казав про селян Пазоліні. І все, що відбувається сьогодні, — закономірний результат попередньої драми. Важко не припустити, що насправді влада планує виморити людей на селі, скупити за безцінь землі, а хто залишиться — піде кріпаком до феодала. Словом, геноцид і не припинявся. Він лише притихав, як бацили Чуми, чекаючи слушної нагоди повернутися.

Росія робить крок у напрямку Польщі — 67 томів Катинської справи передано Варшаві. Щоправда, решта 100 не передано, але все ж таки. Натомість навколо Голодомору і взагалі України почалася радянська вакханалія переписування історії. Не було в нас ні русифікації, ні депортацій, ні відчайдушної боротьби проти радянської влади. Чому?

Тому що Польща в Європі. Поки Україною ходять комуністи з гаслами «Ленін-Путін-Христос», у поляків віддавна гасло своє: «Бог. Вітчизна. Честь». Саме тому Росії доводиться з нею рахуватися, хай хоч і зціпивши зуби. Польща вже не «їхня». Україна ж не просто «своя» — її немає в очах російського керівництва. Ризик у тому, що невдовзі Україна перестане бути присутньою і в очах Європи. Тож «стой по стойкє смірно» і мовчи. Якісь навколокремлівські ґобліни з перепитими фізіономіями проголошують, що більше не дозволять(!) Україні писати негативної щодо Росії історії. А якісь журналісти і просто пояснюють, що Росія зробила крок назустріч Польщі через відкриті там величезні поклади сланцевого газу. Бо значні поклади сланцевого газу в Західній Україні Росія вже вважає своїми.

Розігруючи «польську карту» супроти України, російська влада діє стратегічно. Вона знає, що українська влада так чи інакше прогнеться перед Росією. Поляки втратять цікавість до України — отже, європейський напрямок для України буде закрито. А тим часом розколеться й польське суспільство. І справді: сьогодні польське суспільство як ніколи гостро розділилося на прихильників Качинського і захисників Коморовського. І вони стають дедалі більше непримиренними одне з одним. Стіна на стіну в Україні. Стіна на стіну в Польщі.

Лаштуючись минулого року в Катинь, польський президент жартував: «Сподіваюся, мені дадуть візу…»

На той світ.

От який Путін — і історик, і стратег. А за сумісництвом і диспетчер.

«ПОЇЗД У ВАРШАВУ ЙДЕ КРІЗЬ МОЄ СЕРЦЕ…»

Приклад з Катинню свідчить, як довго і тяжко доводиться працювати нації, аби її трагедія стала пам’яттю і спокутою також і для інших народів. Польща і Україна стали в особливо трагічний спосіб заручниками сутички Сталіна і Гітлера, двох тиранів, що до сьогодні інтоксикують Європу. Ідеться про дві гігантські машини смерті. Абсурдно дискутувати, хто з двох тиранів страшніший — хоч Сталін спричинився до більшої кількості смертей, якщо в есхатології доречна арифметика. Тому Вайда показує Катинську трагедію як емблему: це фрески смерті, фрески відчаю, фрески пам’яті країни, задавленої двома тоталітарними системами.

Російський солдат роздирає навпіл біло-червоний польський прапор. І прапор стає радянським.

Батька розстріляного офіцера, професора Краківського університету знищують у Заксенхаузені, — там, де, до речі, був закатовий і член ОУН Олег Ольжич. А син гине в Катинському лісі. Це емблематична доля багатьох і поляків, і українців, і прибалтів, чиїх батьків чи дідів убивали і Сталін, і Гітлер.

Що страшніше: мовчазний енкаведистський розстріл кулею в тім’я польських офіцерів, чию кров змивають з цементної долівки відрами води? Чи юний Тадеуш, який не хоче написати у своїх документах, що батька його вбили німці, бо знає, що це неправда. Пише, що радянські. Зриває пропагандистський плакат зі стовпа. Його переслідують червоні окупанти. Юна краків’янка його рятує. Завтра вони підуть з нею в кіно. Але завтра не буде. Бо радянські танки за ним поженуться. Ні, не розчавлять. Просто він сам покотиться під їхні гусениці. Теж Катинь-2. Теж ніхто не винуватий. Туман винуватий. Дерево винувате, за яке зачепився літак. А ні дерево, ні туман не вступають в історичну полеміку.

Звично вже говориться про пакт Молотова-Ріббентропа. Але співпраця сталінської Росії з німцями мала й інші форми. Чи не було співпрацею з німцями обезголовлювання верхів радянської ж армії напередодні війни? Чи не було співпрацею з німцями знекровлення України, знищення її населення, аби посилати Гітлеру катери з українським зерном під час Голодомору? Чи не було співпрацею з німцями руйнування польської армії? Чому з антинімецьким польським підпіллям НКВД воювало успішніше за німців, допомагаючи тим самим цим останнім? Чому, коли німці бомбили Варшаву, Рокосовський стояв за Віслою і незворушно чекав, доки німецькі колеги довершать справу?25 До слова, хто не пам’ятає: Варшава була просто знесена з лиця землі бомбардуваннями. І відновлена за малюнками Бернардо Каналетто: спасибі закоханому в місто венеційцю XVIII століття.

Залишмо історикам та демографам цифри. Одне очевидно: рухала цією гігантською машиною репресій титанічна зненависть до всіх народів, до людей, що думали, почували, працювали. Монструозне суспільство як результат цієї зненависті маємо сьогодні: нехристиянське суспільство, неморальне суспільство.

Видатний філософ Бертран Рассел у передмові до своєї книжки «Етика і політика» запитує: що таке християнська етика? І відповідає: це здатність до співчуття… В цьому плані в російському суспільстві — і сталінському, і постсталінському — християнська етика була викорінена. Це й лежить в основі конфліктів Росії з демократичним світом, що історично постав з християнської етики, хоч би якою була складною її еволюція в часі.

Росія впродовж віків змінювала своє обличчя, свої кордони, свою наповненість, свої компоненти. Травматичне перекроювання цієї ідентичності вимагало уніфікаційної стратегії. Тож цементуючим «розчином» було завжди насильницьке нав’язування єдиного виміру: за часів імперії — православ’я, за радянського режиму — атеїстичної комуністичної ідеології, в пострадянський час — євразійської доктрини. Але це вимір держави, а людського виміру не було і бути не могло в таких умовах.

Тому для Росії й сьогодні Європа поділяється на «проросійську» та «антиросійську». А слов’яни — на «правильних» і «неправильних». Поляки — слов’яни «неправильні», бо не захотіли стати росіянами. А українці «правильні» тільки ті, які стали малоросами. Лише зненависть і презирство продукувала Росія, і царська, і радянська, до Іншого. Зненависть до поляків і до українців — чи не основний матеріал російської імперської пасіонарності. Ще Жуковський оспівував бомби, які падали на Варшаву. Ще Тютчев називав Польщу «фальшивой цивилизацией». І пророкував їй загибель. А тепер Польща у своєму розвитку наздоганяє західні країни, а Росія — знову на шляху до чергового свого краху. Для всіх народів Сходу Європи десталінізація була порятунком і запорукою розвитку. Сьогодні в Росії ставиться питання про те, що десталінізація призведе до розвалу Російської держави.

Ми — слов’яни — стоїмо перед розритою польською могилою. Перед розритою українською могилою. Поки ці мертві не отримають належної пам’яті, належного морального похорону, ми приречені на цю трагедію. Росіяни скористалися допомогою українців і білорусів, коли окупували Польщу після Другої світової війни. Зараз користатимуться збайдужінням Польщі для наступу на Україну і остаточного її відриву від Європи.

Ці фрустрації і далі розділятимуть народи, сіючи між ними гіркі зерна розбрату. Радянське минуле тягне Росію на дно. Але країни, які відмовляються від викорінення спадку тоталітаризму, як Україна, теж однією ногою в цій в’язкій трясовині.

Минулорічна сцена похорону польського президента — це був страшний посттоталітарний спектакль. Україну презентував колишній Зек, Росію — Юрист, за чиїми плечима «справжній» президент — Шпигун. І стояли вони над могилою учасника «Солідарності».

Так хочеться вірити, що нова Росія все ж почнеться, — можливо, з тих мешканців Смоленська, які поклали квіти до меморіального каменя, встановленого біля військового аеродрому «Сєвєрний», — у хвилину, коли рік тому торкнувся землі урядовий польський лайнер. З тих смоленців, які запалили жалобні свічі у смоленському костьолі.

Я була малою, коли Ліна Костенко писала ці рядки:

«Поїзд у Варшаву йде крізь моє серце…»

Цей поїзд і далі йде крізь наші серця. Бо й сьогодні, як у всі попередні віки: «Сто доріг між нами, а печаль одна…»

Важливо, щоб і поїзд у Київ ішов крізь серце поляків. Доки поляки й українці почуватимуть, що печаль у них одна, доти й буде надія.

Як заповіт на століття вперед, маємо пам’ятати слова старого польського генерала у фільмі Анджея Вайди: «Зброю складають не перед ворогом, а лише перед самими собою».


 1 Ю. Райхель. Знайшли винну. Міноборони Росії каже, що Друга світова війна почалася… через Польщу. — День, № 94, 5.06.2009 http://www.day.kiev.ua/275101.

2 http://russbalt.ucoz.ru/publ/29-1-0-265. Див. також: Г. Павловский. Миру снова явлен «польський знак». — Русский Журнал, 10.04.2010 http://www.russ.ru/Mirovaya-povestka/Miru-snova-yavlen-pol-skij-znak.

3 А. Безансон. Потьомкінська жалоба. — День, 15.6.2010 http://www.day.kiev.ua/299508.

4 И. Станиславска. Теория заговора вокруг трагедии http://www.inosmi.ru/europe/20100415/ 159327785.html.

5 Дж. Бьюкенен. Правда о роковой авиакатастрофе в Смоленске http://www.inosmi.ru/europe/20100415/159336403.html.

6 Т. Иваненко. ГРУ тщательно отрепетировало убийство Качинского http://www.rupor.info/analitika/2010/05/14/gru-tshhatelno-otrepetirovalo-ubijstvo-kachinskogo/. Див. також: http://rupor.info/analitika/2010/04/11/dispetcher-objazan-bil-zapretit-posadku-no-jetogo-/.

7 http://www.rupor.info/glavnoe/2010/04/25/rossijskie-smi-projasnili-kogo-zhe-rasstrelivali-v/.

8 Р. Поллак. Премьер Путин как бывший шеф КГБ намерен растоптать в Катыни достоинство польских офицеров! http://blogi.newsweek.pl/Tekst/Polityka-Polska/535320,-premier-putin-jako-byly-szef-kgb-zamierza-zamordowac—w-katyniu-godnosc-polskich-oficerow-.html; рос. перекл.: http://rus.ruvr.ru/2010/ 03/28/5731296.html.

9 O. Tokarczuk. Where History’s March Is a Funeral Procession. — The New York Times http://www.nytimes.com/2010/04/16/opinion/16tokarczuk.html?scp=1&sq=tokarczuk&st=cse.

10 Я. Петшак. Золотая рыбка по имени Вайда http://www.inosmi.ru/stories/05/08/08/3450/239888.html.

11 Цю тезу охоче поширює преса, схильна до антиукраїнських випадів: http://www.segodnya.ua/news/635569.html, 7.11.2007.

12 В. Сюмар. http://www.pravda.com.ua/articles/2010/04/12/4930342/, 12.04.2010.

13 А. Вайда. Я жду от России правды (інтерв’ю вів А. Тедрель [Thedrel]) http://www.inosmi.ru/history/20100407/159080836.html.

14 В. Чертков. Вместо панегирика: «Польская Голгофа» пана Качиньского http://kaliningradfirst.ru/?p=61122.

15 http://alle-xi.livejournal.com/223780.html.

16 С. Черняховский. Последний полет президента Качинского. Гибель врага России http://www.apn.ru/publications/comments22608.htm; http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2010/05/02/72151.shtml.

17 http://www.rupor.info/glavnoe/2010/05/03/rossijskie-stalinisti-vzjali-otvetstvennost-za-ubi/. Див. також: http://autonomstalinists.wordpress.com.

18 Наталья Геворкян. Они благодарны, когда за нас не стыдно http://slon.ru/blogs/gevorkan/post/353948/, 13.04.10.

19 http://glavnoe.ua/news/n48524, 15.4.2010.

20 http://www.radiosvoboda.org/content/article/3553941.html; Р. Кисіль. Річниця Смоленської трагедії: туман досі не розвіявся: http://www.unian.net/ukr/news/news-430560.html, 10.04.2011.

21 Объединенные горем: http://actualcomment.ru/theme/1773/, 10.4.2011.

22 О. Бобровников. «Катинь: Листи з раю»: http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/04/5/34515/.

23 М. Гасюк. До питання демографічних втрат України в Другій світовій війні: http://udau.edu.ua/library.php?pid=1198. Див. також: http://www.radiosvoboda.org/content/article/2250403.html?page=1&x=1#relatedInfoContainer.

24 П. Матвієнко. Оптимізація чисельності українців… вже сьогодні! http://www.radiosvoboda.org/content/article/3552915.html, 11.04.2011.

25 Цена Победы. Польские военные формирования Второй мировой войны. Гости: А. Гурьянов, А. Степанов. Ведущие: В. Дымарский, Д. Захаров: http://www.echo.msk.ru/programs/victory/670676-echo/, 12.04.2010.

№67, п’ятниця, 15 квітня 2011

 

Yadres найдет ближайший адрес

 

0 коментарів “КАТИНЬ-2: слов’яни перед розритою могилою”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *