Художник із космосу. Іван Марчук відсвяткував 75-річний ювілей.

травня 21, 2011Культура

№85-86, п’ятниця, 20 травня 2011

 

 

 

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

Що бачило і що запам’ятало суспільство за ці останні дні? Тижні?.. Місяці?.. Руїну, вандалізм, брутальність, провокації, інвективи, бруд. Повернення кривавого прапора над Україною і битву мордоворотів у серці Галичини. Суспільну полеміку: чи вслід за псевдопатріотами російськими не поступили на кремлівську зарплату псевдопатріоти українські. П’яні убоїща громлять музей Ольги Богомолець у Радомишлі, зведений камінчик до камінчика зі звалища, на яке перетворили славетну папірню ХVІІ ст. влади радянські й пострадянські. До бандитських і чекістських серіалів на телебаченні додалися не менш захопливі спектаклі авторства то ГПУ, то СБУ, то МВС: військові персонажі ганяються за опозицією, за істориками та письменниками, за ректорами університетів. Зрештою, навіщо й голосування ВР за червоний прапор, ні до чого й підпис Президента. Цим прапором уже давно вимахує над Україною в ритмі «Мурки» воскреслий з недотлілої радянської історії сатана, тим образливіший через свою впізнавану нахабну пику нестаріючого шарікова.

Але в рознесеній по кишенях олігархів країні все одно весело. В літературі тріумфують діти клоаки. Громогласні «противсіхи» протестують проти існуючого порядку речей алкогольними турами і міньєтами в криївці. «Остання барикада» — коктейль. «Кров москаля» і «кошерне сало» — меню. У росіян теж «любимая игра — убить хохла». Все — гра, все — «нестерпна легкість буття», майже за Кундерою. На Черкащині спаплюжили пам’ятник Хмельницькому, у Харкові з пам’ятника незалежності збили тризуб, у Сумах на мечеті намалювали свастики, у Харкові мечеть підпалили, а в Дніпропетровську сплюндрували пам’ятник жертвам Голокосту… У віртуальному просторі блукає ксенофобський спам. Це всього лише за кілька днів після 9 травня. Але байдуже: у відеократичному світі все, що сталося сьогодні вранці, забулось до обіду, а що сталося позавчора, ніколи більше не пригадалося. Відтак не дуже кому й цікаво, що станеться завтра. Сказано: «Любіть Оклахому». Так і вийшло: всі люблять умовну Оклахому. І — від російського шпигуна до українського постмодерніста, від бомжа до міністра не люблять реальної України.

Тому мало кому й пригадалося, що у ці травневі дні ювілей одного з найбільших художників не лише України, а й Європи і, напевно, світу: Іванові Марчуку 12 травня виповнилося 75. Але хіба рідна Тернопільщина відзначила. Та ще Укрпошта випустила художній немаркований конверт з картиною «Пробудження», на якому 12 травня у Києві та Тернополі відбулися пам’ятні спецпогашення. Це та його прекрасна Україна, що пробуджується від заціпеніння, повертається до життя у тріумфальних тонах золотої блакиті.

А тим часом художник говорив у недавньому інтерв’ю: «На цій території ніколи не проростав нормальний талант, бо держава є його могильником». І ще: «Наші керманичі весь час повторюють: будуємо Україну, а насправді вибудовують якусь псевдодержаву з її попсовістю. Одне слово, це могильник унікальних людей, могильник людей талановитих і могильник усього прогресивного та неординарного».

Поп-совість є. А совісті — немає.

Художник повернувся з Америки. Повернувся для того, щоб сьогодні сказати: «Бо я свого часу повірив, що повертаюся у незалежну, вільну Україну. Мені не можна було вертатися». В Австралії впродовж 12-ти років був рай для художника — виставки, цікавість, умови для роботи. Простір. Свобода. Дихання. Повага до особистості. Повага до творчості. І в Америці шалено працював — за один рік написав понад дев’яностно картин. А тут: «Я вже десять років в Україні. Хоч це десять років нервів, десять років негативу. І те, що я працюю, то це винятково для себе, щоб не збожеволіти». З чого складаються дні? «У мене є оте дурне радіо, яке щогодини дає новини. А я щогодини їх чомусь слухаю. Коли я вже тут живу, це моя хвороба, це мій наркотик. Я не можу відгородитися від суспільного життя. (…) Усе, що навколо відбувається, відбивається і на мені. Як починається мій день? Дорогою до студії я купую кілька газет. (…) Ні, я не є фанатом якоїсь однієї думки чи політичної течії. Я беру різні погляди, а потім сам виводжу певну лінію. А от усі поразки держави сприймаю як власні. На жаль».

Згадую вісімдесяті, приголомшливе відкриття: Господи, в нас є такий художник?! Всі шістдесяті в нас його відбирали — заборонами, неможливими умовами для праці, забуттям. Ще й в момент агонії системи, пам’ятаю, сильно критикували Марчука за песимізм: що це за кольори такі, занадто похмурі, песимістичні — за такої сонцесяйній радянській дійсності!.. В ті часи так багато картин (десятки!) порозгублювалось, — і як це пережити художникові?! «Бо я був за бортом, під пресом, і за найменшої нагоди намагався презентувати свої твори, щоб мене хоч десь побачили, дізналися. Тому давав їх вивозити акторам, митцям, які мали можливість бувати за кордоном чи хоча б організувати якусь виставку в Москві чи деінде».

А сьогодні про свої картини: «Треба все це розвіяти по світу, бо тут воно нікому не потрібно».

Це все цитати — з одного тільки інтерв’ю1. Вчора — переслідування, заборони, замовчування, забуття. Незнаний Марчук — як забуті, перекреслені, незнані і його вчителі — видатні українські художники європейського спрямування Роман Сельський, Данило Довбушинський, Карло Звіринський. Двічі Марчука не прийняли до Спілки художників. Його звинувачували в «націоналізмі» й «формалізмі» — як, зрештою, всіх шістдесятників (художника переслідували, зокрема через підписання листа на захист російських дисидентів Юлія Даніеля та Андрєя Сінявського). Тож у реальності ніби й не було Марчука: виставкові зали, заповнені мальовидлами вождів революції, доярок і пролетарів. Перші виставки — з циклу «Голос моєї душі» — відбулися в 1979—1980 роках у Москві, — тоді в Москві була парадоксально менш задушлива атмосфера, ніж у Києві. А на першу свою виставку в Києві художник здобувся аж у 1990-му році… Коли вже мав за п’ятдесят. І попри все: «Мене не торкнулися часи застою. Я давно зрозумів, що мій особистий день праці — це найбільша цінність, яку дарує людині життя».

ГАЛЕРЕЯ ІВАНА МАРЧУКА ВІД «Дня»

Сьогодні, коли Міжнародна академія сучасного мистецтва «Рим» прийняла художника до лав «Золотої гільдії» (а з усього світу там заледве півсотні митців!) та обрала його почесним членом наукової ради Академії, коли Марчук фіѓурує в британському рейтингу «100 геніїв сучасності», йому все одно немає місця у себе на Батьківщині. Картини складені в майстерні абияк за браком місця. Була б це цивілізована держава — влаштувала б десять виставок по світу, адже в Марчука — понад чотири тисячі картин, щонайрізноманітніші грандіозні цикли — «Голос моєї душі», «Пейзажі», «Цвітіння», «Кольорові прелюдії», «Портрети», «Експресії», «Шевченкіана» («ми живемо під єдиним батьківським дахом, який зветься Шевченко» — каже художник), «Абстрактні композиції», «Біла Планета», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у безмежність»… Цивілізована держава видала би альбоми, що були б мистецькою візитною карткою країни.

Натомість немає навіть постійної майстерні-музею Марчука в Україні. 2004 року був закладений фундамент музею на Андріївському узвозі. Так і не побудований. В дитинстві не міг мати альбому — перший альбом подарували, коли вже був підлітком. І сьогодні теж немає того, що необхідне художникові. Вчорашній президент обіцяти обіцяв, але далі слів проект не пішов (чи правда, що ви знайомі з таким-то президентом, питали кілька років тому Марчука. Ні, відповідав, то президент знайомий зі мною). Та й Андріївський узвіз тепер — не український Монмартр, а стовковисько рейдерів, що відбирають у художників майстерні. Пірати штампують копії марчукових картин, продають на Узвозі і деінде.

І по стількох роках, по такому своєму стражденному паломництві художникові лишається сказати: «Геніальність, титули, звання — мене не цікавить. Те, що маємо справжнього, не хочемо відкрити світові. Мені лише дуже болить, щоб усе було доступне людям. Але що я тут можу зробити? Це проблема влади. А вірніше псевдовлади, яка не хоче бути кращою, не хоче показувати себе, свою Батьківщину світові з ліпшого боку. Те, що маємо справжнього, ми не хочемо відкрити закордону. Я вже впродовж багатьох років багатьом міністрам культури пропоную: «Ви ж хочете створювати позитивний імідж України, я даю вам свої роботи — везіть по Європі». Але жодної відповіді. Сам же я їх повезти не можу, бо потрібна ціла купа дозволів і т. п. і т. д. Мертва зона якась. Тому повторюю — це могильник для унікальних людей. Могильник для талановитих людей. Могильник для всього прогресивного. Залишилося ще землю продати — і все».

Так бачить Україну, так бачить світ людина етики, людина, яка ще дитиною мала в собі цю етику стосунку з землею, з природою. Розповідав, як хлопчаком дістався був до воронячого гнізда і його сколошкав. І від того почувався винуватим усе життя не перед ким, а перед вороною. Чи ж би та ворона його пам’ятала, а він її — так. Усе ту ворону малював… Ніби вибачався. А тут не вороняче гніздо, а державу розорили — і нічого…

А що далі? Чи матиме ця держава перспективу? Марчук коментує — без ілюзій: «Треба найперше не красти, а по-друге — не ворогувати. А тому треба, щоб прийшли китайці, малайці, африканці, а найкраще — щоб прийшли німці. Німці не дадуть погано жити, бо вони не дадуть красти. Вони просто зароблять чистою своєю працею. А українці ніколи не зможуть управляти державою. Бо Бог дав українцям рай, але забрав розум». І кому в попсовій державі, керованій шулерами і «кровосісями», в попсовій культурі з її алкогольними угарами і невротичними заздрощами потрібен той, хто так просто і жорстко, майже по-протестантськи почуває себе на світі: «Про свята ми не говоримо, у мене їх просто немає. Усі дні у мене однакові. Якщо я малюю на Різдво, то я Божу справу роблю. Коли хтось п’є, гуляє, то я працюю. Відпочивати я взагалі не вмію».

Роки спливають. «Доля країни — моя хвороба. (…) Хотів би так, аби хтось мене вивіз звідси до нормальної країни і дав пожити спокійно, але нема такого». Як сумно читати такі слова. «Хотів би втекти, але не можу»2. Боролися за свободу, вірилось у свободу — а потім її знову відбирали. Не раз і не двічі. І знову відберуть.

Але думають, що відберуть. Над Митцем жодна політика не владна. Марчук — «це планета, яка крутиться тільки навколо власної осі, і нікуди вона зі своєї орбіти не зійде». Його природний простір — як у Бога — небо: «Якби сказали небо розмалювати і дали б на це кілька тисяч років — розмалював би — і ніде не повторився б!»3.

«А ще у вас багато оголених дерев», — казала журналістка у цитованому інтерв’ю. «Це тому, що в мене нерви оголені», — відповів художник.

Ці нерви — як струни Всесвіту в його картинах.

Каже, що збирається в Чорнобильську зону: «Хочу зробити цілий цикл із цієї скривдженої землі». Вже написав трагічні його видива: «Акорди Чорнобиля», «Пересторога», «Балада про чисті води», «Постскриптум до Червоної книги», «Чорнобильська Мадонна».

Марчук — магнетичне взаємне перетікання світла й темряви, свідоме й інтуїтивне порушення перспективи і пропорцій, застигла нерозпруженим клубком симфонія переплетених ліній, сюрреалізм і реалізм у такому природному синтезі, що це вже творення якогось позаземного світу. Конкретні образи з містичною підсвіткою і абстрактний візіонаризм, але з прокресленими судомами реальності. Чіткий контур — і водночас плетиво нерозв’язних ліній. Часто картини називаються «Розірвані струни», «Музиканти», «Кольорові прелюди», «Реквієм», «Затихлі струни», «мелодія», «симфонія», «сюїти», «ноктюрни»: як і належиться модерному живопису, тут є синтез живопису і музики. І те велике червоне яблуко на снігу серед маленьких хат, і епічні груші, що спокійно спочивають на березі ріки, і ті високі старі, що — мов тіні — попримерзали до тих своїх менших від них хатин, і ті святі й мислителі, крізь яких прозирає есхатологічна порожнеча світу, — все це стереоскопічна орфічна символіка всього живого і сущого.

Дерева, люди, звірі, птиці, сни — трансцендентна круговерть конкретних пережитих смислів. Марчук любить зиму — туман, паморозь, іній… Здається, торкнешся картини — і свіжо відчуєш холод. Ніхто не дізнається, як він малює ті картини. Як батько-ткач у тернопільському селі ткав нитку, так син «пльонтає», як каже художник, тисячі ниток незримого космічного полотна. Не в техніці справа. Ці картини наснилися — й постали. Апокаліпсис і ноктюрн, пластика молитовної тиші, аскеза і вибух життя. А потім — квіти, квіти, квіти — найнеймовірніших форм і кольорів. Квіти космічні, ростуть на іншій планеті. Замерзлі кольори стали монохромною гамою в сюрреальних пейзажах «Білої Планети-1», «Білої Планети-2»… «Я пишу все для райської цієї планети, але живу у пеклі». І Шевченків «Кобзар» в оформленні Марчука — люди зі знятою шкірою, люди, сплетені з оголених нервів і сухого гілляччя, тіні «на нашій, не своїй землі». Загалом ті його старі — це есхатологічний образ Голодомору, — задовго до того, як до цієї теми звернулись історики.

А потім раптом — умовність, не люди — пересотані кольором постаті. Кубічно розколоті лики музикантів з розбитими інструментами, з затислими на них пальцями Паѓаніні. А далі знову — абстракціонізм, «Четвертий вимір» — з хаосу народжується смисл, розщеплена матерія розгортається ламаними лініями і каскадами кольорів. На відміну від Джексона Поллока з його експресіоністичними абстракціями, де вичахла стерильна матерія, в Марчука матерія, що протестує, вивільняє себе з себе, творить і перетворює…

Марчук — художник перехідних станів. У нього ніч на зламі світанку, внього вечір зберігає тепло дня. Не літо, а «Кінець літа». Звідси це містичне світло, загадковий ефект його таємничої техніки: поглядом «обживаєш» картину, а від неї проміниться мінливе рухоме світло. Його темпера мерехтить і вібрує — бо це внутрішнє космічне світло, запалене Богом всередині його заворожених пейзажів, гостроликих апостолів, інопланетних квітів, занурених у таємні пульсації буття жінок.

Прийшли в його творчість і філософи: «Секрет життя», «Мислитель», «Два філософи», «Де ж істина?». Таємничі персонажі, що живуть своїм мовчазним, посвяченим у лиш їм одним приступні таємниці, крізь їхні думки пробивається світло пророчої свічки, видовженими пальцями вони вичакловують сенс із цього абсурдного світу. «Я мріяв через мистецтво підняти зір людини до неба і показати їй осяйний лик неперебутнього», — казав художник.

Марчук починав з «Голосу моєї душі», а нині пише — «Погляд у безмежність». А зрештою, одна безмежність продовжує іншу. Було дитинство в селі на Тернопільщині, де фарб не знайти, то почав малювати квітковим соком — з блакитних і жовтих квітів робив акварельку для українського прапора. Було мозаїчне панно — іконостас «Ярослав Мудрий» та «До далеких планет» — в Інституті теоретичної фізики АН УРСР у Феофанії. Було життя скрізь по світу — і в самому центрі Манхеттена. Хлопчак з тернопільського села, що чарапкався по деревах видирати яйця з воронячих гнізд, бо не любив ворон, Марчук бачив, як падали Манхеттенські вежі — на тлі спокійного неба хмарочоси складалися, мов карткові будиночки, і стогнала земля. І сказав про це коротко і пророчо: «Ті будинки-близнюки видалися мені двома великими сірниками»4. З тих есхатологічних сірників постала Велика Світова Пожежа.

А потім знову — по всьому — Україна. Пішки ішов від Трипілля до Канева — шукав собі пристановища після Манхеттена. Знайшов — бо, кажуть, у дворі хати росла якась особливо покручена стара яблуня. Вона його й покликала. Знайшов, бо поруч — вода. Щоб з порогу малювати простір. Щоб тримати вранішнє сонце в долонях. Щоб — як «хіндуси» у священну ріку Ганг — вступати у святу ріку Дніпро…

Марчук — характерник, щезник, був і зник, пішов малювати. Дім художника — мольберт. «Бог прив’язав мене до мольберта».

Художник повертався не з Америки, а з космосу. І не в Україну, а в космос своєї душі. Душі «вільного мандрівника, прикутого до мольберта».

Світ — «моя палітра і моя майстерня. Доки житиму, йтиму вперед — зупинки не буде. У цьому весь я».

Свобода — це стан душі, каже Марчук. Бо він написав безліч картин. І одну-єдину — Всесвіт, підсвічений пензлем в його руках.

ДУМКА

Cергій ЯКУТОВИЧ, художник:

— Іван Марчук — видатна постать української культури. Художник непростого життя. Та все ж щасливий. У нього — талант. Божа іскра. А тоді, як писала Ліна Костенко, «…митцю не треба нагород, його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина».

Марчукова творчість — безмежна. За кількістю створених робіт. Тематикою. Його картини — філософсько-композиційні. Я Івана, що називається, сприймаю цілком. Раннього, пізнішого, сучасного. Коли йому не дозволяли виставлятися, я оглядав Іванові роботи на закритих виставках. Ще тоді мене вабили оті його філософські роздуми на полотнах, про які, власне, вже йшлося, і метафоричність. Кажуть, в Україні багато талантів. Але мовчать про несприятливі умови для їхньої реалізації. Радий, що майстру це таки вдається. Попри все! Він не чекав прихильності долі, просто малював і шукав можливості показати себе світові. Врешті — знаходив. Бо сказано: хто стукає, тому відчинять… Геніальному митцю час від часу треба чути, що він саме такий — геніальний…

Я вітаю Івана Марчука із 75-літтям! Тішуся, що живу з цим Великим художником в один час!


 1 Іван Марчук: «На цій території ніколи не проростав нормальний талант, бо держава є його могильником» http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=225629 (Інтерв’ю: Марина Кривда).

2 http://golosna.ucoz.ua/publ/1-1-0-1/.

3 Іван Марчук: «Я міг би розмалювати небо і не повторитися» [Інтерв’ю: Л. Островська, Г. Саловська]. — Вільне Життя плюс. — 2009. — № 37 (15045), 15.05; http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=314:marchuk&catid=8:almanah&Itemid=5.

4 Іван Марчук: «Не можу погодитися, коли мій портрет Ющенка інтерпретують як пророцтво Помаранчевої революції й особистої драми Віктора Андрійовича…» [Інтерв’ю: Л. Журавльова]. — Дзеркало Тижня. — 2005. — № 39 (567), 8—14.10; http://www.dt.ua/ 3000/3760 /51428/.

Як нині збирає віщий совок

травня 17, 2011Загальне


17.05.2011

Валерія Новодворська

«Хай квіти зів’януть, щоб кулемет не заіржавів» – цю западенську приказку часів ОУН – УПА, Степана Бандери і Романа Шухевича не завадило б засвоїти тим провокаторам із Севастополя та Одеси, лужковсько-рогозінським вигодованцям, які на московські долари відправились до вільного антирадянського Львова (тобто до західного монастиря) зі своїм запліснявілим статутом, що складається зі сталінських портретів, крадених георгіївських стрічок і серпасто-молоткастих шмат.

Як завжди, провокатори вибрали добрий час: 9 травня, свято фронтовиків, які ризикували життям і які згадують молодість, товаришів і «битви, де разом рубались вони», – але й улюблений день мародерів, які задарма до них примазались, які не воювали ані дня, часто і народилися після 1945 року, навіть мізинця собі не вкололи заради Батьківщини, які вирядились як ворони в павине пір’я, у символіку георгіївських кавалерів (ще б собі з марципану ордени поробили), які волочать по Червоній площі іржаві балістичні жерстянки і лупають очима на салют, як на ярмарковий феєрверк.

Нема їм числа – від паскудників-телеведучих до Путіна з Медведєвим, які начепили георгіївські стрічки і дорвались до щорічного піару на костях 27-и мільйонів загиблих у ту війну. А ще додайте до них совків, які втерлись у нємцовську «Солідарність» і напали з прокляттями на Миколу Храмова, справжнього антисовєтчика і дисидента, тільки за те, що він справедливо помітив (відразу за блискучим журналістом і одним зі стовпів дисидентської спільноти Олександром Подрабінеком), що 9 травня нам немає чого святкувати, святкують його одні тільки невігласи і тупі вічно радянські громадяни.

День 9 травня – корпоративне свято фронтовиків (мінус вохра, «Смерш» та НКВД). Відчепіться ви від них, цивільні, немуштровані, тилові щурі з чужими стрічками, вас на передовій не стояло і в окопах не лежало. Спочатку повоюйте (тільки не в Афгані, не в Чечні, і не в Грузії), а потім поговоримо. Я також ветеран війни проти тоталітаризму зі стажем 43 роки і навіть з орденом за це від Литви. Ми теж воювали, я та мої товариші-дисиденти, і багато полягло в бою. Так, ми програли війну, ми не змогли звільнити Росію від СССР, але хто посміє за це кинути в нас камінь? Ми теж ішли на смерть, і в нас також є свої корпоративні свята: 21-ше та 22 серпня – дні революції 1991року, і 4 жовтня – день падіння радянської влади. Ми ветерани програної війни, і як же нам не зрозуміти і не вшанувати фронтовиків 1941-1945 років, які свою війну також програли!

«Скажите нам, чтоб больше не будили, и пусть никто не потревожит сны…. Что из того, что мы не победили, что из того, что не вернулись мы!» – писав Йосип Бродський.

Павло Коган, Михайло Кульчицький, Борис, якого зіграв Баталов у фільмі «Летять журавлі», ополченці, які захищали Москву, солдати з Брестської фортеці, Віктор Некрасов, Василь Биков, В’ячеслав Кондратьєв, Василь Гроссман, Юрій Левітанський – усі вони, живі й мертві, хотіли, щоб було якнайкраще, а вийшло як завжди. Для своєї країни вони нічого не зуміли зробити, вона згнила у сталінському концтаборі, Східну Європу, країни Балтії, Західну Україну і Західну Білорусь, нещасну Бессарабію – нинішню Молдову – з їх допомогою взяли в ярмо і загнали в комуністичне стійло. А Німеччину перевиховували і робили просунутою демократією Великобританія та США. Свою ж частину Німеччини ми зробили філією свого ГУЛАГу. Так що всім нам, не фронтовикам, 9 травня пристало не влаштовувати салюти, а лити сльози. Адже ж ми програли не тільки свою війну, але й своє життя, своє майбутнє.

Звичайно, воювати з Гітлером – це правильно і похвально. Але воювати зі Сталіним також було правильно і гідно вічної пам’яті. Тут усі ветерани рівні: і ті, хто брав Берлін, і ті, хто пішов у РОА, до Власова. Знову ж таки має рацію Коля Храмов. І якщо у Власова в Маніфесті були погані рядки, то й Червона армія мала маніфести зовсім не кращі. А радянський гімн звучить набагато гірше гімну РОА. І якою ж завидною є доля українських патріотів (у нас їх охрестили націоналістами), які в лавах ОУН і УПА під національними знаменами воювали і з фашизмом, і з більшовиками!

Нам навіть 8 травня нема чого відзначати. Світ тихо і мирно святкує закінчення Другої світової війни. А для нас вона й досі не закінчилась. Росія – останній агресор, останній захисник пакту Молотова-Ріббентропа. Ріббентропа давно повісили і поховали, а ось Молотов воскрес у Примакові, в Лаврові, в Путіні й Медведєві. Ми продовжуємо окупацію Молдови, тобто Придністров’я, Грузії, себто Самачабло (Південна Осетія) і Абхазії, японських островів, частини фінської та естонської території.

І зовсім смішно, коли ми вимагаємо у день 9 травня подяки і аплодисментів від поневолених нами народів: українців, естонців, литовців, латвійців і молдаван. Для них цей день – день національної трагедії. І для Грузії з Чечнею – також. Цього дня за ними остаточно зачинились двері радянської клітки і вони стали рабами Сталіна і НКВД. НКВД, остаточно розв’язавши собі руки, зі свіжими силами зайнявся каральними операціями проти українських та литовських повстанців. Читайте Солженіцина і Леоніда Бородіна! Дивіться фільм «Вишневі ночі»! Західна Україна воювала до 1956 року, западенці йшли до ГУЛАГу цілими регіонами. А провокатори із загону «Москва-Севастополь» притягнули їм червоні прапори і сталінські портрети, розраховуючи на те, що у звалищі затопчуть кількох ветеранів і можна буде покричати на владу.

Партія Олега Тягнибока «Свобода» дуже виросла в моїх очах. Вона і львівські міські органи відстояли національну гідність. В Україні участь у торжествах на честь 9 травня (так само, як у Молдові, Грузії, країнах Балтії та Східної Європи) – знак національної зради. І георгіївські стрічки з червоними прапорами – також.

А російський консул мене просто потряс. Справою дипломатів є гасити конфлікти, не розпалювати їх. Відкликати б його і відіслати прямо в Мекку. Нехай там палить Коран біля стін головної святині. Або послати його до Нью-Йорка – там він, очевидно, покладатиме квіти до Ground Zero на знак пам’яті про терористів, які літаками протаранили башти-близнюки. Покладати вінки до пам’ятника воїнам-загарбникам у Львові – це аналогічно двом запропонованим хеппенінгам. Добре в нас навчають майбутніх дипломатів у МГІМО.

А взагалі досить уже віщим совкам шукати повсюди хазар для помсти. За ці дурості історія вже відомстила, і відомстила саме нам. І судячи за стилістикою 9 травня, Росія лежить у могилі, і то набагато глибшій, аніж бункер Рейхсканцелярії. І не треба тягнути на наш похорон львів’ян. У них, може статись, ще буде весілля з європейським приданим.

Валерія Новодворська – російський політик, публіцист, журналіст, дисидент, правозахисниця

Публікацію цієї статті у перекладі  українською мовою здійснено з відома авторки, Валерії Новодворської. Статтю взято з інтернет-видання ГРАНИ.ру.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода


Радіо Свобода © 2011 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24177689.html

 

Нацизм і більшовизм

травня 15, 2011Загальне

© Володимир ФЕДЬКО, “Перехід-IV” №8

   

22:40 24.11.2007

У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолював керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супротивника Гітлера — Георга Штрассера. Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необмежений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.

 


 
 

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ТЕРОР У РОСІЇ

 
 

У 1903 році на світову політичну арену виступив більшовизм — найзлочинніша ідеологія усіх часів і народів, яка коштувала людству десятків мільйонів жертв у ХХ столітті і яка збирає свої криваві жнива й дотепер. Її творцем, теоретиком був Володимир Ульянов (Ленін), а найжорстокішим та найцинічнішим провідником у життя — Лейба Бронштейн (Лев Троцький).

Захопивши владу в Росії шляхом збройного перевороту, Ленін і Троцький вдалися до нечуваних репресій. У кінці 1917 року відомий революціонер Г. Соломон (Ісецький) розмовляв з Леніним. Ось що він почув від «вождя»: «Помните, того Ленина, которого вы знали десять лет назад, больше не существует. Я буду беспощаден ко всему, что пахнет контрреволюцией!.. И против контрреволюционеров, кто бы они не были, у меня имеется товарищ Урицкий…». «В словах его, взгляде, — згадував Соломон, — я почувствовал явную неприкрытую угрозу полупомешанного человека… Какое-то безумие тлело в нем»[1].

Безумство Леніна не забарилося виявитися у його жахливих наказах: «Ссылайте на принудительные работы в рудники»; «Наводите массовый террор»; «Запирайте в концентрационные лагеря»; «Отбирайте весь хлеб и вешайте кулаков»; «Без идиотской волокиты и, не спрашивая ничьего разрешения, расстреливайте, расстреливайте, расстреливайте»[2].

І в підвалах ВЧК вдень і вночі провадилися масові розстріли. Кров лилася рікою… Доходило просто до диких речей. Так, за свідченням Зінаїди Гіппіус (до речі, ніким не спростованим досі), м’ясом розстріляних китайці-інтернаціоналісти годували звірів у зоопарку та торгували на ринку[3]

У січні 1918 року, під час апофеозу більшовицького терору, Патріарх Московський і Всієї Русі Тихон публічно піддав більшовиків анафемі, кажучи: «Опомнитесь, безумцы, прекратите ваши кровавые расправы. Ведь то, что творите вы, не только жестокое дело: это поистине дело сатанинское, за которое подлежите вы огню геенскому в жизни будущей — загробной и страшному проклятию потомства в жизни настоящей — земной»[4].

Але більшовицьких вождів ніщо вже зупинити не могло. В боротьбі за владу Ленін і Троцький вдалися до організації штучного голоду. Застосування голоду як зброї «вождь» теоретично обгрунтував у статті «Сумеют ли большевики удержать власть», написаній ще до жовтневого перевороту: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля… Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление… Нам этого мало. Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для этого… Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность».

Спочатку «пролетарську методику» випробували на двох основних містах, — Петроград і Москву посадили на голодний пайок. Сто грамів хліба на день… Дикі черги за цими ста грамами… Це тоді, коли Лариса Рейснер (письменниця, політпрацівник Червоної армії), наприклад, жила, займаючи будинок з прислугою, приймаючи ванни з шампанського та влаштовуючи звані вечори, а Зинов’єв, який приїхав у дні революції з-за кордону охлялий, мов бездомний пес, так розжирів, що його поза очі стали називати «ромовою бабою»… І в той же час Троцький цинічно заявляв: «Це не голод. Коли Тіт брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти своїх дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”»[5].

Р. Локкарт, який представляв у Росії англійський уряд, 10 листопада 1918 року писав на батьківщину Дж. Клерку: «Любий сер Джордж, наступне може бути цікавим для п. Бальфура:

1. Більшовики запровадили правління насильством та придушенням, яке не можна порівняти з будь-якою відомою історії автократією. <…>

4. Найтяжчі злочини були вчинені більшовиками проти їхніх соціалістичних опонентів. Із незліченних страт, здійснених більшовиками, велика частка випала на голови соціалістів, які все життя віддали боротьбі зі старим режимом, але зараз оголошені контрреволюціонерами…

5. Більшовики скасували навіть найпримітивніші форми правосуддя. Тисячі чоловіків і жінок були розстріляні навіть без посміховиська над судом. Тисячі кинені гнити у в’язницях в умовах, порівняння для яких треба шукати лише у найжахливіших літописах індійської або китайської історії.

6. Більшовики запровадили варварські катування. Допит ув’язнених часто відбувається з револьвером, приставленим до голови нещасного в’язня.

7. Більшовики запровадили одіозну практику взяття заручників. Ба навіть гірше того, вони б’ють по своїх супротивниках через членів їхніх родин — жінок. До недавнього часу в Петрограді друкувався довгий список заручників. більшовики захопили дружин тих людей, яких вони не змогли знайти, і кинули жінок у в’язницю доти, доки не з’являться і не здадуться чоловіки… <…>

9. Відверто висловлювана амбіція Леніна — запалити громадянську війну по всій Європі. Кожна промова Леніна — заперечення конституційних методів і вихваляння доктрини фізичного насильства. Маючи таку мету, Ленін здійснює систематичне знищення стратами та організованим голодом будь-якої форми опозиції більшовизму. Система “терору” скерована головним чином на лібералів та не-більшовицьких соціалістів, яких Ленін вважає найнебезпечнішими опонентами»[6].

В унісон з Леніним виступав і Троцький: «Уступчивость, мягкотелость история никогда нам не простит. Если до настоящего времени нами уничтожены сотни и тысячи, то теперь пришло время создать организацию, аппарат, который, если понадобится, сможет уничтожать десятками тысяч. У нас нет времени, нет возможности выискивать действительных, активных наших врагов. Мы вынуждены стать на путь уничтожения, уничтожения физического всех классов, всех групп населения, из которых могут выйти возможные враги нашей власти… Есть только одно возражение, заслуживающее внимания и требующее пояснения. Это то, что уничтожая массово, и прежде всего интеллигенцию, мы уничтожаем и необходимых нам специалистов, ученых, инженеров, докторов. К счастью, товарищи, за границей таких специалистов в избытке. Найти их легко. Если будем им хорошо платить, они охотно приедут работать к нам…»[7].

Третій більшовистський лідер, Григорій Зинов’єв (Гершель Апфельбаум), у публічній промові в Петрограді був ще відвертішим: «Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити»[8].

І ці теоретичні «розробки» планомірно проводилися в життя. Із листа Ф. Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року: «В районе Новочеркасска удерживается в плену более 200 тысяч казаков войска Донского и Кубанского. В городах Шахты и Каменске — более 500 тысяч казаков. Всего в плену около миллиона человек. Прошу санкции». На листі резолюція Леніна: «Расстрелять всех до одного, 30 декабря 1919 года»[9].

На тих, що залишалися жити, чекала доля рабів. У 1920 році Троцький запропонував перетворити країну на величезний концентраційний табір, вірніше — на систему таборів. Досить почитати матеріали IX з’їзду партії та виступи Троцького. В них він виклав небачену в історії людства програму, сутність якої в тому, що робітники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Із цього контингенту формуються трудові частини за принципом військових частин. Кожна людина зобов’язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно розпоряджатися собою. Якщо дано наряд перекинути його в інше місце, він повинен виконати цей наказ. Якщо не виконає — буде дезертиром, і його треба знищити… IX з’їзд у принципі затвердив ці троцкістські постулати. Отак через безкарне лиходійство людське життя в «країні рад» до 1920 року взагалі вже нічого не було варте…

У війні проти власного народу більшовицькі керманичі не зупинялися ні перед чим. Навіть перед застосуванням бойових отруйних газів для розправ з протестуючими селянами. Ось наказ Тухачевського від 12 червня 1921 року:

«Для немедленной очистки лесов приказываю:

1. Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами; точно рассчитать, чтобы облако удушливых газов распространялось по всему лесу, уничтожая все, что в нем пряталось.

2. Инспектору артиллерии немедленно подать на места потребное количество баллонов с ядовитыми газами и нужных специалистов».

СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Але більшовицькі лідери не обмежувалися тільки Росією та іншими країнами, які виникали в той час на руїнах царської імперії. Вони намагалися розпалити світову революцію і захопити владу в планетарному масштабі. Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. було зроблено спробу на плечах відступаючих німецьких військ «звільнити» Білорусь і Прибалтику. Агресію вдалося відбити. У 1919 році були здійснені революції в Угорщині (21 березня — Угорська Радянська республіка), Німеччині (7 квітня — Баварська Радянська республіка) та Словаччині (червень — Словацька Радянська республіка). Ці авантюри зрештою провалилися, але Ленін, Троцький, Зинов’єв не заспокоювалися.

У серпні 1919 року Троцький звернувся до ЦК РКП(б) з секретним листом, в якому пропонував здійснити військову інтервенцію в Індію, щоб розпалити там революцію. В лютому 1920 року була вчинена військова агресія проти незалежної Азербайджанської Республіки. Ленін тоді телеграфував: «28.II.1920 г. Шифром Смилге и Орджоникидзе. Нам до зарезу нужна нефть, обдумайте манифест населению, что мы перережем всех, если сожгут и испортят нефть и нефтяные промыслы… Ленин»[10].

Улітку 1920 року Червона Армія провела воєнні операції в Персії та Ірані. Тоді ж відбувся загальновідомий похід у Польщу, який закінчився безславною поразкою більшовиків. Але ця невдача не зупинила підпалювачів світової революції, і наприкінці серпня радянські війська Туркестанського фронту поклали край незалежності Бухарського емірату, де була проголошена Бухарська Народна Республіка. За еміратом настала черга Республіки Вірменії випробувати на собі «допомогу» Червоної Армії, і 2 грудня Вірменія була завойована. У 1921, 1923 та 1925 рр. знову були вчинені невдалі спроби збурити революцію в Німеччині. У 1936 році більшовицькі «радники» взяли участь у громадянській війні в Іспанії. На особистому рахунку т. зв. «лєтучіх отрядов НКВД», які діяли тут, — тисячі й тисячі невинних жертв…

«ІМПЕРІЯ СМЕРТІ»

У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолював керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супротивника Гітлера — Георга Штрассера[11].

Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необмежений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.

У 1989 році відомі радянські дослідники фашизму і Третього Рейху Д. Мельников і Л. Чорна випустили свою чергову книгу «Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945». Автори розглядають «не германський фашизм у цілому, а фашистський апарат насильства: СС, СД, гестапо, дивізію “Мертва голова”, ейнзацтгрупи, зондеркоманди та інші терористичні органи, створені нацистськими карателями спочатку для застрашення німецького народу і розгрому усіх його прогресивних сил, передусім німецьких комуністів, а надалі для знищення та поневолення мільйонів людей, які опинилися на тимчасово окупованих германським вермахтом територіях. Усі ці органи та установи, породжені нацизмом, ми назвали “імперією смерті”»[12].

Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау — в’язничного священика, який у 1963 році випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», — автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му — 97, у 1935-му — 81, у 1936-му — 85, у 1937-му — 99, у 1938-му — 215». За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «…у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му — 99, у 1939-му — 123»[13]. При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встановленому законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодішнього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто — абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм…

 
Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этнодемографи обзор. – Москва, 1975. – с. 249.

Відомий західний дослідник Роберт Конквест писав: «Колективізація і голодомор 1929—1933 років — ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття — призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу[14], відлуння якої чутно й дотепер. <…> …У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на частку іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <…> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелєвим оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн. Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти»[15].

Породжений голодомором канібалізм не був рідкістю тоді в Україні — найбагатшій країні Європи! 25 травня 1933 року Карлсон — заступник начальника українського ГПУ — надіслав секретну директиву співробітникам ГПУ та головним прокурорам, в якій говорилося, що, оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального Кодексу, всі справи, пов’язані з канібалізмом, необхідно надсилати в місцеві органи ГПУ. Член Політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич восени 1933 року цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну»[16].

Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 року кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в’язнями, чий строк закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в’язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків[17].

Можна наводити й далі безліч прикладів бузувірств радянської влади, але ми зараз обмежимося ще тільки одним. 16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленінградській області надіслав секретне доручення капітану Матвєєву. Капітанові наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у Соловецькій тюрмі особливого призначення (СТОП). Рішення про «чистку» СТОПу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який похвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізнатися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем в Кемь, потім залізницею до Мєдвєжьєгорська — столиці Бєломорканала ім. Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік[18]. Я перечитав багато матеріалів Нюрнберзького процесу, але не знайшов жодного (!) свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця…

ПОГОВОРИМО ТЕПЕР ПРО ЗВ’ЯЗКИ БІЛЬШОВИКІВ І ГІТЛЕРІВЦІВ

У бесіді з Раушнінгом у 1932 році Гітлер сказав: «Узагалі-то між нами та більшовиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа та профспілкового бонзи ніколи не вийде справжнього націонал-соціаліста, а з комуніста — завжди»[19]. Гітлер знав, що каже. Коли він прийшов до влади, багато комуністів перекинулися до НСДАП. До речі, якщо соціал-демократ вступав до лав НСДАП, то йому була потрібна рекомендація двох членів цієї партії. А для комуністів таких рекомендацій не вимагалося…

Та повернімося в березень 1919 року. Із меморандуму Ллойд-Джорджа, врученого Версальській Раді Чотирьох: «Революція знаходиться у своєму початку. В Росії панує шалений терор. Уся Європа просякнута революційним духом… Найбільшу небезпеку для сучасного становища я убачаю в можливості союзу Німеччини з Росією. Німеччина може надати свої багатства, свій досвід, свої великі організаційні здібності у розпорядження фанатиків-революціонерів, які мріють про завоювання світу більшовизмом силою зброї… Якщо це здійсниться, уся східна Європа буде втягнута у більшовицьку революцію, і через рік перед нами буде під командою німецьких генералів та інструкторів багатомільйонна червона армія, споряджена німецькими гарматами і кулеметами та готова до нападу на західну Європу»[20].

Чи то Ллойд-Джордж був геніальним пророком, чи то він мав досить певні розвідувальні дані, але в той час, коли він писав меморандум, у берлінській тюрмі Моабіт сидів заарештований Карл Радек, котрий розробляв там ідею секретного співробітництва між Червоною Армією та рейхсвером. У його камеру, названу потім «політичним салоном Радека», приходило багато політиків та військових діячів. «Місія Радека в Берліні в січні 1919 року стала продовженням ленінської брестської політики, скерованої на союз з Німеччиною. Фундаментом цього блоку були дореволюційні таємні германсько-більшовицькі стосунки. Її (ленінської політики. — Ред.) майбутнім стали Рапалльський договір, секретне радянсько-германське співробітництво, яке успішно підривало версальську систему. Її апогеєм став радянсько-германський пакт про розділ Європи, підписаний у 1939 році Молотовим і Ріббентропом»[21].

Останні рядки з щоденника Теодора Лібкнехта, брата Карла Лібкнехта: «Лінія політичних стосунків між Німеччиною та Росією, яка веде від Брест-Литовська до 23 серпня 1939 року та 22 червня 1941 р., зовні така химерна, а насправді абсолютно пряма, — це лінія таємної угоди, злочинної змови!»[22].

У 1992 році російські дослідники Ю. Дьяков та Л. Бушуєва випустили збірник доти неопублікованих документів. Автори, зокрема, пишуть таке: «У истоков союза с рейхсфером с советской стороны стояли высшие партийные и государственные деятели, известные военачальники, сотрудники ВЧК (ГПУ) и различных наркоматов: В. И. Ленин, Л. Д. Троцкий, М. В. Фрунзе, Ф. Э. Дзержинский, И. В. Сталин, К. Б. Радек, Г. В. Чичерин, Л. Б. Красин, Н. Н. Крестинский, В. В. Куйбышев, Э. М. Склянский, К. Е. Ворошилов, М. Н. Тухачевский, А. И. Егоров, И. П. Уборевич, А. И. Корк, И. С. Уншлихт, И. Э. Якир, Я. К. Берзин, Я. М. Фишман и другие. С немецкой стороны — представители страны и рейхсфера: Г. фон Сект, Й. Вирт, У. Брокдорф-Ранцау, В. Ратенау, П. фон Хассе, К. фон Гаммерштейн-Экворд, В. Гренер, В. фон Бломберг и другие»[23].

На початку 1921 року в Москві побував Вальтер Ніколаї, колишній начальник військової розвідки Німеччини, який зустрічався з більшовицькими лідерами, в тому числі зі своїм агентом Володимиром Ульяновим. Військово-технічне співробітництво Росії й Німеччини налагоджувалося. Ба навіть більше того — розгорталася також і політична співпраця.

Свідчить Вальтер Кривицький, радянський військовий розвідник: «Когда до нас дошла новость об оккупации Рура французами, группа из пяти-шести сотрудников, в которую входил и я, получила задание немедленно отправиться в Германию. <…> Шли даже переговоры между Радеком и некоторыми лидерами нацистской и националистической партий, к последней принадлежал граф Ревентлов. Основой сотрудничества служил тот факт, что единственным шансом на успех для националистической партии было заключение союза с большевиками против Франции и Великобритании…»[24]. Запроваджені в ті роки стосунки з багатьма нацистськими діячами успішно продовжувалися і під час[25] і після закінчення другої світової війни.

11 листопада 1938 року в Москві була підписана Генеральна угода між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР та Головним управлінням безпеки (гестапо) Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згідно з цією угодою сторони домовлялися про співпрацю та взаємодопомогу:

… 1. п. 1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами, ведущими планомерную политику по разжиганию войн, международных конфликтов и порабощению человечества…

2. п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения…[28].

23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, додатком до якого були секретні протоколи. 1 вересня Вермахт вдерся у Польщу, 3 вересня Англія і Франція оголосили Німеччині війну. 17 вересня Червона Армія розпочала бойові дії проти Польщі. Під час польської кампанії Вермахт і Червона Армія проводили спільні бойові операції. Польський гарнізон Брестської фортеці під командуванням генерала К. Лісовського відбив усі атаки Гудеріана. Допомогла важка артилерія Кривошеїна, яка обстрілювала фортецю протягом двох діб безперервно. На тираспольському мості через Буг зустрілися і обійнялися солдати Ковальова і Гудеріана…

З нагоди славної перемоги в Бресті відбувся грандіозний військовий парад. Під хвилюючі звуки Бранденбурзького маршу чіткими рядами пройшли радянські та німецькі вояки. Приймаючи парад, на трибуні поруч стояли генерал Гейне Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн[29].

На територіях, окупованих Вермахтом і Червоною Армією, здійснювалися масові репресії та розстріли польської інтелігенції, державних службовців, військовиків, духовенства. У березні 1940 року в Кракові відбувся перший спільний «симпозіум» НКВД—гестапо. Серед багатьох проблем, які потребували координації, обговорювалося і питання про подальшу долю польських військовополонених. Сторони обмінялися списками осіб, котрі підлягали ліквідації[30]. Навесні і влітку на території генерал-губернаторства була проведена «Акція АБ», в ході якої було знищено близько 3500 польських діячів науки, культури та мистецтва[31].

Треба відзначити, що під час цих спільних «акцій» радянські карателі діяли набагато масштабніше, ніж німці. З нещодавно розсекречених матеріалів «ОСОБОЙ ПАПКИ» дізнаємося, що «в Комитете государственной безопасности при Совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетные дела и другие материалы на расстрелянных в том же году пленных и интернированных офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. лиц бывшей буржуазной Польши. Всего по решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21.857 человек, из них: в Катынском лесу (Смоленская область) 4.421 человек, в Старобельском лагере близ Харькова 3.820 человек, в Осташковском лагере (Калининская область) 6.311 человек и 7.305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии. Вся операция по ликвидации указанных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 года».

Масові репресії були застосовані також до населення Західної України та Західної Білорусі. Навесні 1940 року звідти до Казахстану були депортовані близько 25 тисяч сімейств, а також тисячі біженців. Про масштаби репресій можна судити з того, що для перевезення депортованих виділили 81 ешелон по 55 вагонів у кожному[32].

Співробітництво між НКВС та гестапо продовжувалося і розширювалося. До літа 1941 року радянські органи передали в Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них — членів сімей заарештованих в СРСР та розстріляних німецьких комуністів[33], а також німецьких робітників, які в роки економічної кризи на Заході перебралися до «країни рад». Більшість з них гестапо відправило до концтаборів. У свою чергу, нацисти депортували в СРСР осіб, яких розшукував НКВС[34]. Це співробітництво відбувалося під гаслом, як казали тоді в СРСР, «дружбы народов, сцементированной кровью». Кривава «дружба» закінчилася на світанку 22 червня 1941 року, коли вчорашні спільники і союзники зійшлися у смертельному двобої…

НЮРНБЕРЗЬКИЙ ЕПІЛОГ

 

Друга світова війна завершилася повним розгромом Німеччини, і країни-переможці почали готувати суд над керівниками Третього Рейху. «Ідею судового розгляду висунув Радянський Союз. Англія та Франція вважали, що фашистських ватажків треба стратити без суду і слідства»[35].

18 жовтня 1945 року Трибуналові пред’явили Обвинувальний висновок стосовно ряду підсудних — керівників та членів імперського кабінету, націонал-соціалістичної партії та її охоронних та штурмових загонів (СС, СД, СА), державної таємної поліції, генерального штабу та верховного головнокомандування німецьких збройних сил. 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вирок, згідно з яким 12 чоловік були засуджені до смертної кари через повішення, семеро — до різних строків тюремного ув’язнення, троє виправдані. В ніч на 16 жовтня вирок було виконано…

А тепер запитаємо: чи був по-справжньому справедливим цей суд? Чи було покаране зло? І чи запобіг Нюрнберзький процес виникненню і поширенню зла у майбутньому? Тепер, через 55 років, ми можемо відповісти на всі ці запитання однозначно: ні, ні і ще раз ні!

Вивчення матеріалів Нюрнберзького процесу в Радянському Союзі жорстко обмежувалося. Англійською мовою матеріали процесу були видані у 116 томах. Російською мовою в 1952, 1954 та 1955 рр. випустили двотомне видання. За часів Хрущова (в 1960 році) випустили семитомну збірку матеріалів, за Брєжнєва (в 1966 році) — тритомну. На цьому була поставлена крапка. Усі видання включали в себе тенденційно дібрані витяги з офіційних документів, але містилася і свідома дезінформація, — наприклад, стосовно розстріляних у Катині (та інших радянських концтаборах) полонених польських офіцерів. Провину за це радянська сторона покладала на німців, і хоча Трибунал не включив цей злочин в офіційне обвинувачення, радянські сфальсифіковані документи увійшли до згаданих збірок[36]. Допитливих заспокоювали тим, що років через 100—200, «коли прийде час», матеріали Нюрнберзького процесу будуть частково розсекречені. Склалася цікава ситуація — увесь світ може ознайомитися з матеріалами процесу, виданими англійською мовою, а в СРСР це є секретом. Що ж у цих матеріалах було такого, чого боялися комуністи? Віктор Суворов радить на цю тему прочитати статтю А. Плутника «Тайны Нюрнбергского процесса не раскрыты и 50 лет спустя»[37]. Приєднуюся до його поради…

Ініціатором і головним режисером Нюрнберзького процесу був Сталін. «Вірний учень Леніна», який набагато перевершив свого Вчителя у масових вбивствах, Сталін знищив стільки людей, скільки Гітлерові навіть не снилося у його найкривавіших снах. Задовго до приходу Гітлера до влади у сталінському СРСР уже були знищені мільйони чоловік… Радянським людям казали, що нацистів треба судити за те, що вони нападом на Польщу розв’язали другу світову війну. Але ж справжнім початком війни став пакт Молотова—Ріббентропа! Сталін разом з Гітлером розгромили і розчленували Польщу. За своєю масштабністю, жорстокістю та кількістю жертв каральні акції НКВС на приєднаних західноукраїнських та західнобілоруських землях набагато перевершували аналогічні акції СД та гестапо.

У своєму заключному виступі на Нюрнберзькому процесі обвинувач від США сказав: «Ми не повинні забувати, що вбивство беззахисного військовополоненого є не тільки порушенням правил війни. Це просто вбивство. Вбивство у своїй суті залишається вбивством, незважаючи на те, ідеться лише про одну жертву або про 50, або про 90 000 жертв Олендорфа»[38]. А комуністичні кати забили десятки тисяч польських військовополонених, і цей злочин досі залишається без покарання…

Радянським людям казали, що Сталін організував процес, щоб засудити нацистів за концтабори. Ну, це взагалі просто нонсенс. У справі організації концтаборів Гітлер та Гіммлер були «вірними ленінцями», скромними послідовниками Троцького, Зинов’єва, Сталіна, Антонова-Овсієнка, Бухаріна, Ягоди, Бермана, Єжова, Берії… До речі, коли нацистів судили і вішали в Нюрнберзі, їхні концтабори зовсім не порожнювали, — їх включили до системи ГУЛАГу, і нові в’язні — супротивники «совєтізації» Східної Європи — відбували в них «школу трудового перевиховання»…

З радянської сторони Нюрнберзький процес скеровував А. Вишинський — головний обвинувач на процесах 30-х років, жертвами яких стала майже вся стара більшовицька гвардія. А головним обвинувачем від СРСР був генерал Р. Руденко, який теж заробив свої погони на каральних акціях проти власного народу. І ось з цими сталінськими канібалами представники США, Великобританії та Франції сіли в Нюрнберзі за один суддівський стіл. Тим самим Захід списав усі злочини комунізму і віддав Центральну Європу Сталіну на поталу…

Тож чи можна з огляду на все це казати, що цей суд був справедливим і що зло було покаране? Ідея Нюрнберзького процесу була нібито гуманною та справедливою — в законному порядку покарати злочинців, які винищили мільйони людей. Їх судили і карали, та якось дуже дивно, «вибірково». Ось подивіться: фон Папена, який привів Гітлера до влади, виправдали; винні в конкретних воєнних злочинах Гудеріан і Манштейн… виступали на процесі свідками[39]; Паулюс, який планував війну проти СРСР і дійшов аж до Сталінграда, — виступав свідком… від СРСР.

Натомість без усяких вагань повісили Ріббентропа. За що Поміркуймо. Від 1934 року Ріббентроп — спеціальний уповноважений з питань роззброєння, від 1936-го — посол у Великобританії. Багато робив для того, щоб між Німеччиною та Англією не було війни. Від 1938 року — міністр іноземних справ, і Мюнхенські угоди він не підписував (їх підписували глави держав). У серпні 1939 року він підписав Московський пакт Молотова—Ріббентропа. Цей пакт став ключем до другої світової війни, але ж його підписав і Молотов! І Сталін був при цьому присутній.

Так за що ж тоді повісили Ріббентропа? А за те, що він заявив у Нюрнберзі, що війна Радянському Союзу була оголошена. Радянські обвинувачі це категорично заперечували і твердили, що Німеччина напала на СРСР без офіційного оголошення війни. Чому? Тому, що разом з «Нотою міністерства іноземних справ Німеччини радянському уряду» були вручені три додатки: «Доповідь міністра внутрішніх справ Німеччини, рейхсфюрера СС та шефа німецької поліції німецькому уряду про диверсійну роботу СРСР, скеровану проти Німеччини і націонал-соціалізму»; «Доповідь міністерства іноземних справ Німеччини про пропаганду і політичну агітацію радянського уряду»; «Доповідь верховного командування німецької армії німецькому уряду про зосередження радянських військ проти Німеччини». В Нюрнберзі радянські слідчі вимагали від Ріббентропа тільки одного: визнати, що Радянський Союз нападати на Німеччину не збирався; сказати, що Радянський Союз був до війни не готовий і загрози для Німеччини не становив; заявити, що Німеччина офіційно не оголошувала СРСР війни і що ніяких документів з цього приводу не існує. Якби Ріббентроп на попередньому слідстві пристав на радянські пропозиції, то одразу ж був би переведений із підсудних в категорію свідків обвинувачення. Але він стояв на своєму. І його повісили… До речі, Кейтель та Йодль також твердили, що напад на СРСР було вчинено, аби попередити його напад на Німеччину. І їх також засудили та повісили…

Сьогодні вже достеменно доведено, що війна СРСР була оголошена. І всі вищезгадані документи можна читати зараз без усяких перешкод… Тож ми знову запитуємо: чи було на Нюрнберзькому процесі по-справжньому покаране зло? І знову відповідаємо: ні. А навіщо ж тоді був організований сам цей процес? Поміркувати тут можна ось так.

На думку військового розвідника і аналітика Віктора Суворова, Сталіну потрібно було знищити тих, хто звинувачував Радянський Союз у підготовці агресії проти Європи. Але всіх, звісна річ, не знищиш, і до того ж багато з них перебували на територіях, не контрольованих Сталіним. Як же затулити їм пельку Тільки страхом!

Сталін показав усім колишнім гітлерівським генералам, адміралам, офіцерам та дипломатам: ось Ріббентроп, особисто переді мною не винний. Навпаки, він привіз до Москви такий папір[40], який я з радістю затвердив підписом довжиною в 58 см. Але я вішаю Ріббентропа, аби він не балакав зайвого.

Ось Кейтель і Йодль: вони на моїй території не воювали, планів проти моєї країни не розробляли, а вигадували фантастичні прожекти походу на Індію. Я їх теж вішаю. З тієї ж причини: аби не балакали зайвого.

А злочинців Манштейна, Гудеріана, Паулюса, Кальдера, Цейтлера і ще тисячі таких же, які діяли проти мене, — милую. І будьте певні, якщо мені легко вішати тих, хто на моїй території не був, то на будь-кого з тих, хто на моїй території був, я зорганізую справу з не меншою легкістю. Збовкніть лишень зайве — і сотні моїх свідків викриють вас в усьому, що потрібне для смертного вироку.

Деякі німецькі генерали правила гри утямили і прийняли. Ось зразок поведінки «понятлівого» генерал-фельдмаршала: «9 января 1946 года Ф. Паулюс обратился с письменным заявлением к Советскому правительству, в котором разоблачал конкретных виновников развязывания Второй мировой войны, рассказывал о допущенных ими зверствах и злодеяниях на оккупированных территориях»[41]. Тямущість Паулюса не залишилася без винагороди. На судовому процесі він, повторимо, виступав як свідок від СРСР! А після засідання головний радянський обвинувач, майбутній Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у своєму робочому кабінеті обідав з Паулюсом і пригощав його горілкою[42]. Картина прямо-таки фантасмагорична…

ДЕНАЦИФІКАЦІЯ…

Людське уявлення про справедливість складається з таких частин: доброчесність торжествує, а порок карається. У своєму всесвітньо відомому романі-дослідженні «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин писав: «Посчастливилось нам дожить до такого времени, когда добродетель хоть и не торжествует, но и не всегда травится псами. Добродетель битая, хилая, теперь допущена войти в своем рубище, сидеть в уголке, только не пикать. Однако никто не смеет обмолвиться о пороке. Да, над добродетелью измывались, но порока при этом — не было. Да, сколько-то миллионов спущено под откос — виновных в этом не было. И если кто только пикнет: “а как же те, кто…” — ему со всех сторон укоризненно, на первых порах дружелюбиво: “ну что-о вы, товарищи! Ну зачем же старые раны тревожить?!”… И вот в Западной Германии к 1966 году осуждено восемьдесят шесть тысяч преступных нацистов (а в Восточной — не слышно, значит перековались, ценят их на государственной службе) — и мы захлебываемся, мы страниц газетных и радиочасов на это не жалеем, мы и после работы останемся на митинг и проголосуем: мало! И 86 тысяч — мало! И 20 лет судов — мало! Продолжить! А у нас осудили (по опубликованным данным) — около 30 человек. То, что за Одером, то, что за Рейном — это нас печет. А то, что в Подмосковье и под Сочами убийцы наших мужей и отцов ездят по нашим улицам и мы им дорогу уступаем — это нас не печет, не трогает, это — “старое ворошить”. А между тем, если 86 тысяч западногерманских перевести на нас по пропорции, это было бы для нашей страны четверть миллиона! Но и за четверть столетия мы никого их не нашли, мы никого их не вызвали в суд, мы боимся разбередить их раны… Загадка, которую не нам, современникам, разгадать: для чего Германии дано наказать своих злодеев, а России не дано? Что за гибельный будет путь у нас, если не дано нам очиститься от этой скверны, гниющей в нашем теле? Чему же сможет Россия научить мир?.. Мы должны осудить публично самую идею расправы одних людей над другими! Молча о пороке, вгоняя его в туловище, чтобы он только не выпер наружу, — мы сеем его, и он еще тысячекратно взойдет в будущем. Не наказывая, даже не порицая злодеев, мы не просто оберегаем их ничтожную старость — мы тем самым из-под новых поколений вырываем всякие основы справедливости… Молодые усваивают, что подлость никогда на земле не наказуется, но всегда приносит благополучие. И неуютно же, и страшно будет в такой стране жить!»[43].

Давно були написані ці слова. У Західній Німеччині пройшли ще сотні і сотні судових процесів над колишніми нацистами. І з кожним новим процесом країна очищалася від пороку. А в Радянському Союзі і після його розпаду нічого подібного не було. Натомість була Афганська війна, за нею — Перша Чеченська, а там і Друга Чеченська війна, яка продовжується і сьогодні. І щоденно, щохвилинно російська армія чинить у Чечні звірства, які нічим не поступаються злочинам покараних нацистів… А російський Президент виступає проти поховання Леніна. За його словами, якщо поховати тіло вождя світової революції, то це образить ціле покоління людей, виховане на комуністичних ідеалах…

Жовтень 2001 р.

Володимир ФЕДЬКО,
незалежний дослідник, керівник проекту «Моя революція» — http://www.new-history.narod.ru

Джерела:

1.      Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».

2.      Там само.

3.      Гиппиус З. Н. Живые лица: Стихи. Дневники. Тбилиси, 1991. Кн. 1.

4.      Цит. за: Климов Григорий. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.

5.      Про це повідомлялося у: Циничное заявление // Донские ведомости. 1919. № 268 (цит. за: Комунізм — нацизм — сіонізм // Нескорена нація. 1995. № 7).

6.      Стенограмма протокола слушаний в сенате США (1919 г.) о событиях русской революции (слушания комиссии Овермана).

7.      З виступу Троцького на зборах партактиву в Курську у грудні 1918 року (цит. за: Колпакиди А. И., Прудникова Е. А. Двойной заговор. Сталин и Гитлер: несостоявшиеся путчи. Москва, 2000).

8.      За газетою «Сев. коммуна» від 19 вересня 1918 року (цит. за: Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. К., 1993).

9.      Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».

10.  Цит. за: Краснов В. Г., Дайнес В. О. Неизвестный Троцкий. Красный Бонапарт: Документы. Мнения. Размышления. Москва, 2000.

11.  Кершоу Ян. Гитлер / Пер. с англ. Ростов-на-Дону, 1997.

12.  Мельников Д. Е., Черная Л. Б. Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945. Москва, 1989.

13.  Там само.

14.  Очевидно, що більшовицький режим не сприймав цей народ за “свого”. — Ред.

15.  Конквест Р. Жнива скорботи…

16.  Там само; Комунізм — нацизм — сіонізм.

17.  Шевченко С. Ежедневно в Соловецкой тюрьме особого назначения расстреливали от 180 до 260 узников // Факты и комментарии. 1999. 28 авг.

18.  Городецький В. Комуністичне убивство під грифом «совершенно секретно» // Час/Time. 1997. 7—13 серп.; Шевченко С. Ежедневно…

19.  Цит. за: Фрадкин И. М. Гитлер: словесный портрет // Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Пер. с нем. — Смоленск, 1993.

20.  Радек К. Генуэззская и Гаагская конференции // Эра демократического пацифизма. 1924

21.  Фельштинский Ю. Кому мешали Карл Либкнехт и Роза Люксембург? // Зеркало недели. 1997. 16 авг.

22.  Там само.

23.  Дьяков Ю. Л., Бушуева Т. С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и рейхсфер: тайное сотрудничество, 1922—1933. Неизвестные документы. Москва, 1992.

24.  Кривицкий В. Г. «Я был агентом Сталина»: Записки советского разведчика / Пер. с англ. Москва, 1991.

25.  Зрозуміло, під час війни про масштабне співробітництво СРСР та Німеччини не могло бути й мови. Автор має на увазі випадки таємної співпраці окремих осіб з обох сторін (про що він пише далі). — Ред.

26.  Маслов С. Неизвестная война: Как наши с другом Гитлера в разведку ходили // Комс. правда. 2000. 19-20 апр.

27.  Всемирная история шпионажа / Автор-составитель М. И. Умнов. Москва, 2000; Полмар Н., Аллен Т. Б. Энциклопедия шпионажа. Москва, 1999.

28.  http://front-pamyat/narod.ru/gestapo.html.

29.  Бунич И. Операция «Гроза». К.; Санкт-Петербург, 1999. Кн. 1: Историческая хроника.

30.  Там само.

31.  Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. документов. Москва, 1995. Том. I. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 — декабрь 1940 г.).

32.  Там само.

33.  Усього в СРСР у сталінські роки розстріляли 242 німецьких комуністів, і серед них — членів ЦК КПН.

34.  Бережков В. М. Как я стал переводчиком Сталина. Москва, 1993.

35.  Лебедева Н. Сталин на Нюрнбергском процессе // Моск. новости. 1995. № 19.

36.  Див., напр.: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Изд. 3-е, испр. Москва, 1955. Том I.

37.  Известия. 1995. 13 окт.

38.  Нюрнбергский процесс… Том II.

39.  Щоправда, Манштейна потім засудив британський суд за розстріл військовополонених у Франції в 1940 році, але його скоро пожаліли та випустили.

40.  Пакт Молотова—Ріббентропа. — Ред.

41.  Суворов В. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз? Москва, 2000.

42.  ВИЖ. 1990. № 3.

43.  Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. Москва, 1991. Т. 1.


Націоналізм: чим він є — злом чи добром?

травня 13, 2011Українські проблеми. Політика

Володимир МОНАСТИРСЬКИЙ, доктор медичних наук, професор

 
 


Відомо, що немає абсолютного добра, так само як немає абсолютного зла. Те, що є добром для одних, може бути злом для інших і навпаки. У газеті «День» (№ 34—35 від 25—26 лютого) я прочитав статтю журналіста Остапа Дроздова «Криголам не може плавати в болоті? або Чому Ліна Костенко не повинна приїжджати до Львова», в якій автор з презирством висловлюється про український націоналізм.

Я ніколи не був і не є членом жодної партії, але завжди був і є переконаним українським націоналістом, тому не можу не стати на захист націоналізму. На мою думку, питання про націоналізм потрібно ставити так: для кого націоналізм є добром, а для кого — злом?

Спочатку необхідно усвідомити значення терміну «націоналізм». У сучасній (не радянській) політології цим терміном позначають ідеологію і політику, в основу якої покладено ідеї переваги власних національних інтересів будь-якої нації над усіма іншими інтересами. Мова йде про політичні, економічні, культурні та духовні інтереси, тому, очевидно, слід розрізняти політичний, економічний, культурний та духовний націоналізм.

Тобто ідеологія націоналізму — це система поглядів, в основу яких покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Оскільки всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. А це означає, що націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації.

Тому є підстави вважати, що тільки та нація спроможна захистити свої національні інтереси та ефективно протистояти воєнним діям різних нападників, яка вихована в дусі власного націоналізму. Із цього випливає, що для всіх націй націоналізм є своєрідною імунною системою, без якої жодна нація не змогла б вижити.

Таким чином, націоналізм для всіх без винятку націй є незамінним добром, оскільки він дає їм можливість вижити в постійних безкомпромісних війнах. Про які війни йдеться?

У живій природі існував і вічно буде існувати конфлікт інтересів, зумовлений потребою вічної боротьби за їжу й територію. Людина не є винятком із цього правила, більше того, в неї є ще потреба боротися за ресурси. Саме зазначені три потреби людини, групи людей чи націй (народів) і породжують різні війни.

Війна — це будь-які рішучі дії нападника, які спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному для нападника напрямі. Раніше, упродовж тисячоліть, головним простором війн була земля, а у XX сторіччі велике значення мали ще й вода та повітря. Проте поступово все докорінно змінилося — бойовим простором сучасних і майбутніх війн стає передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Людство створило величезну кількість різноманітних способів ведення бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних груп. Розглянемо їх дуже стисло в порядку збільшення ефективності:

1. Технологічно-силова війна — це найпримітивніший спосіб ведення війни, хоч і здійснюється він зараз за допомогою високотехнологічної зброї. Цей спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, тому його застосовують все рідше й рідше.

2. Економічна війна — це війна другого рівня ефективності. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Прикладом її застосування є різні економічні санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид — це війна третього рівня ефективності, за допомогою якої можна докорінно й назавжди відібрати здатність супротивника до опору. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду чи цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність і підступність цього виду зброї криється в її непомітності.

4. Організаційна війна — це війна, яка ведеться на двох рівнях — простому і більш системному. На простому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм, наприклад, усіляких релігійних сект, «благодійних фондів» і т.п., а на більш системному рівні — це війна, яка здійснюється шляхом насадження непритаманних народові систем управління і способу життя.

5. Інформаційна війна — це війна п’ятого рівня ефективності, і ведеться вона за допомогою масового закидання супротивнику вигідної для нападника інформації та одночасно замовчування невигідної, а також за допомогою постійного тенденційного інтерпретування поточних подій.

6. Хронологічна війна — це війна шостого рівня ефективності, її об’єктом є інтерпретація не поточних подій, а характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війна за минуле, але спрямована вона в майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок, наприклад про те, що Україна — це «окраїна», що трипільці були семітами, що наша історія — це суцільна трагедія і т.п. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі за допомогою переконання в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тому їй не залишається нічого іншого, як змиритися з цим і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна — це війна найвищого, фундаментального рівня ефективності. Вона ведеться за допомогою духовної зброї (відповідної віри), яка спроможна сформувати в супротивника психологічний тип (психотип) раба, який легко піддається денаціоналізації.

Відомо, що всі народи можна розділити на три групи: 1) народи вільні, які здатні захистити свою територію і незалежність своєї держави, але не спроможні поневолювати інші народи; 2) поневолені народи; 3) народи-поневолювачі.

До останньої групи належить і наш північно-східний сусід — Росія, яка упродовж сторіч проводила колонізаційну політику, тобто в різний спосіб «приєднувала» до себе все нові й нові території з тим, щоби потім русифікувати народи, які проживали на цих територіях і повністю заволодіти їхніми ресурсами. Оскільки поневолені народи чинили опір, то Росія вела проти них війни всіма можливими способами.

У XVII сторіччі об’єктом такої колонізації стала й Україна. Оскільки вона теж чинила опір, то і проти неї Росія вела різні війни, причому також майже всіма згаданими способами. У цій понад трьохсотрічній війні український народ вижив як нація тільки завдяки своєму націоналізму.

В українській політології, починаючи з XIX сторіччя, терміном «націоналізм» позначається поняття, що охоплює патріотизм, активну національну свідомість і боротьбу за самостійну державу. Український націоналізм ніколи не проголошував національну винятковість українців і не розпалював національну ворожнечу. Для українського народу ідеологія і політика націоналізму були і є найефективнішими засобами боротьби з різними поневолювачами, а це означає, що й український націоналізм завжди був нормальним природним станом нашої нації.

Hароди-поневолювачі у своєму ставленні до націоналізму завжди дотримувалися й дотримуються подвійних стандартів, вважаючи свій власний націоналізм добром, а націоналізм поневолених ними народів — великим злом. Чому Росія, яка завжди культивувала свій російський націоналізм, спочатку в особі царського, а потім і комуністичного режиму, безпощадно боролася проти українського націоналізму? Відповідь очевидна та однозначна: тому що українці з націоналістичними переконаннями практично не піддавалися русифікації. Російській владі для успішної русифікації України конче потрібно було знищити український націоналізм як явище. І вона нищила його всіма доступними способами, аж до голодомору. Сказане є прикладом ведення війни проти українців за допомогою не скритого, а вже явного геноциду голодомором.

У цій боротьбі російські можновладці досягли значних успіхів, особливо комуністичний режим, який приклеїв українському націоналізму спочатку ярлик «буржуазний», а в повоєнні роки, прирівнявши його до німецького фашизму (нацизму), — ще й ярлик «фашисти». Таким чином комуністичній владі вдалося переконати значну частину українців у тому, що націоналізм — це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази, тому носіїв такої ідеології потрібно безпощадно знищувати.

Під таким абсолютно брехливим прикриттям вони знищували й не тільки націоналістів, а все національне — українську мову, культуру, історію, духовність і просто національну гідність. Таким страшним терором російські та проросійськи налаштовані комуністи за допомогою своїх репресивних органів одну частину українських націоналістів, найстійкішу, знищили фізично, другу — денаціоналізували (точніше русифікували), а третю — залякали настільки, що ще й зараз її представники самого слова «націоналіст» бояться як нечистої сили. Російським окупантам за кілька сторіч боротьби з українським націоналізмом вдалося суттєво ослабити його і в такий спосіб різко знизити здатність української нації до опору, передовсім до боротьби за незалежність своєї держави.

Зараз є всі підстави стверджувати, що існує тільки один по-справжньому ефективний спосіб оздоровлення української нації — це спосіб різкого підвищення її природного імунітету, для чого необхідно якнайшвидше повернути українців у стан їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

На особливу увагу заслуговує, без перебільшення, подвиг геніальної поетеси Ліни Костенко, яка своїм прозовим твором «Записки українського самашедшого» та тріумфальними презентаціями цієї книги фактично започаткувала велику справу — відродження в нашої нації її природного імунітету, а саме започаткувала масове відродження в українців їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

Дуже сподіваюся, що з Ліни Василівни візьмуть приклад усі інші українські митці — патріоти України, і кожний у свій спосіб буде відроджувати в українців усі складові їхнього українського націоналізму.

Цілком зрозуміло, що започаткований Ліною Василівною процес дуже не сподобався різним українофобам і вони знайшли спосіб спровокувати довкола нього скандал з тим, щоби ще в зародку зупинити його. Дуже прикро, але в розпалювання цього скандалу свою лепту вніс також наш львівський журналіст Остап Дроздов.

Важливу роль у процесі оздоровлення нашої нації могли б зіграти також засоби масової інформації, але, на превеликий жаль, у своїй більшості вони є, особливо зараз, відверто проросійськими, а то й українофобськими, тому поки що надії можна покладати тільки на газету «День».

Стосовно російського націоналізму: є достатньо свідчень того, що внаслідок своєї багатовікової колонізаційної політики Росія все більше й більше скочувалася від свого природного націоналізму до великоросійського шовінізму. Яка між ними різниця?

Слово «шовінізм»(франц. chauvinisme сhauvin) — войовничий походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н.Шовена, який став відомий своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу в 1798—1801 роках. Тому в політології терміном «шовінізм» позначають ідеологію і політику, що проповідує національну винятковість певної нації, розпалює ненависть та національну ворожнечу. Крайнім проявом шовінізму є фашизм, оскільки фашизм — це ідеологія і політика войовничого шовінізму та расизму.

Тому ідеологія і політика націоналізму, зокрема українського, не має нічого спільного ні з шовінізмом, ні, тим більше, з фашизмом (нацизмом) — тому, що націоналісти ніколи не проповідували й не проповідують расизм чи національну винятковість своєї нації, не розпалювали й не розпалюють національну ворожнечу та ненависть, вони тільки боролися й завжди будуть боротися з поневолювачами за свою державну незалежність. Стосовно російських шовіністів: їхня ідеологія і політика досить часто сягає крайніх проявів, тобто стає фашистською.

Сказане зобов’язує небайдужих українців про все це не просто говорити, а кричати, щоби змусити всіх інших українців чітко усвідомити, що проти України і всього українського ведеться безкомпромісна війна, яка загрожує втратою незалежності нашої держави, нашого народу та кожного з нас, а усвідомивши це — потрібно не менш чітко зрозуміти, що в боротьбі зі всіма нашими ворогами найефективнішою зброєю завжди була і є зараз ідеологія та політика українського націоналізму.

Це не означає, що всім нам вже завтра обов’язково потрібно вступати до якоїсь націоналістичної партії, зовсім ні. Для початку цілком достатньо, щоби якомога більше українців стали переконаними політичними, економічними, культурними та духовними націоналістами і, переставши боятися, завжди і всюди відважно заявляли про свій націоналізм. Немає жодного сумніву в тому, що вже сама по собі поява в Україні достатньої кількості (критичної маси) таких українських націоналістів у багато разів підвищила б опірність української нації, а отже і української держави, до дій передовсім внутрішніх ворогів.

Отже, усі ми — українці — повинні чітко усвідомити той факт, що проти української України ведуть різні війни як внутрішні, так і зовнішні вороги. А це означає, що всі ми, дотримуючись ідеології та політики українського націоналізму, повинні завжди і всюди давати рішучу й безпощадну відсіч усім без винятку нападникам, які посягають на наші українські інтереси, особливо на незалежність української держави.

№67, п’ятниця, 15 квітня 2011

Це кращий аналіз подій 9 травня у Львові

травня 13, 2011Українські проблеми. Політика

Специально для россиян, которые охуели от ситуации во Львове на 9 мая

Первое

Подумайте – почему в этот день беспорядки были только во Львове? Почему в других городах западной Украины всё прошло без мордобоя? Почему в другие года, даже при Ющенко, в том же Львове ветераны прекрасно справляли свои потребности, и возлагали куда хотели что хотели?

Всё просто –  именно в этом году, именно во Львов заезжали ребята из «Русского Единства» (Крым) и «Родины» (Одесса).

Ребята обнаружили, что в Украине есть солидный кусок советско-русского электората, который остался без чабана: Наталья Михайловна Витренко ушла в безвременный запой, Петр Симоненко окончательно махнул рукой на советский имидж, расслабился и превратился в успешного буржуя, «регионалам» вообще не до борьбы против НАТО за русский язык, им бы с реальными проблемами совладать. Итого – местечковые РЕ и «Родина» решили, что хватит прозябать в своих провинциях, надо расширяться на всю страну. «Собирались в 2011 выйти за пределы Крыма. Выходим. Планы «Русского единства» распространяются на всю Украину. И вообще, хватит сидеть в глухой обороне, надо продвигаться вперед и распространять свои идеи, свои ценности», – сказал координатор акции Юхин.

А чтобы привлечь много-много внимания, надо сделать что-то очень-очень яркое. Например, привезти во Львов красный флаг и поднять его над городом, как над Берлином.

Второе

Львовяне не любят красный флаг, у них есть на это миллион весомых причин. Не вдаваясь в исторические подробности, представим: на одно из кладбищ солдат вермахта в России торжественно прибывает делегация их немецких внуков. Не просто внуков, а идейных таких внуков, – «руссиш швайне, хо-хо-хо». За два месяца до приезда внуки показывают всем бааааальшущее знамя со свастикой, которое планируют торжественно развернуть в России. А на все претензии отвечают, что их деды воевали именно под этим флагом, а память дедов свята.

Как вы их встретите?

Третье

9 мая Львов еще раз подтвердил свое звание культурной столицы Украины – не был избит ни один настоящий ветеран. НИ ОДИН. Раздухарившаяся шпана срывала ленточки с тетушек средних лет, давала подзатыльники молодым, но стариков никто не трогал. Не зафиксировано ни одного обращения ветеранов в милицию с жалобами на физическое насилие или даже оскорбление.

Хотя, между нами говоря, многим именно львовским ветеранам стоило бы врезать. Обычные советские ветераны после демобилизации возвращались в родные русские колхозы. А во Львове, невероятно красивом европейском городе, любили оседать на пенсии крупные армейские и силовые чины, или просто бывшие ГБшники, которых тут к концу «бандеровщины» развелось, как вшей. Но это так, к слову.

Четвертое

Если посмотреть внимательно знаменитое видео с насмерть перепуганной девчушкой, не трудно заметить, что толпа не пытается раскурочить автобусы и всех там убить. Люди пытаются не пустить автобусы на холм славы, а их оттесняет милиция, начинаются драки.

Русские националисты из «Родины» и «Русского единства» повели себя, как палестинские арабы, – прикрылись детьми и женщинами. Загрузили в автобусы тетушек, навязали на них ленточек и погнали на злополучный холм. На том самом видео слышно, как львовянин кричит бабушке – «Ты зачем привела её (девочку), сука старая?! Детьми [прикрываешься]?» Хотя, вообще-то, по совести, вопрос не к бабушке.

С 10 марта работали мобилизационные пункты «Русского Единства» в Крыму. Русскоеды сами заявляли, что планируется «не пикник, а серьезное мероприятие».

Пятое

Украинская власть повела себя подло. Выстроив с утра кордоны вокруг места поклонения и не давая занять его львовянам, она отказалась пускать настоящих, не понаехавших ветеранов. Свидетели событий утверждают, что пока не появились автобусы с одесскими и крымскими «внуками», ситуация развивалась вполне мирно – люди с ленточками спокойно прохаживались по толпе, вели политические споры, и как все, поглядывали на милицию у холма, бросали цветы через кордон. А когда подъехали «гости» – вот тогда и началась свистопляска.

Почему милиция, не смотря на запрет суда, обеспечила проезд именно этих автобусов, проигнорировав настоящих ветеранов – тут будем разбираться еще долго. МВД уже путается и отбрехивается.

Шестое

Русская агит-пресса сразу обгадилась заголовками типа «Во Львове ветеранам пришлось вновь биться с нацистами». Если чуть-чуть приглушить треск и праведные стенания, имеем: несколько расквашенных физиономий каких-то быков в пиджаках, несколько сорванных ленточек, одно разбитое стекло, 5 уголовных дел по итогу. В краю закопанных шмайсеров это верх сдержанности. В цивилизованной Европе, в Берлине, обыкновенная первомайская демонстрация не считается удачной, если не сожгут пару машин, не разобьют кучу витрин и вообще не разгуляются до крови. Корреспонденты, снимающие берлинский праздник весны и труда, бегают исключительно в шлемах.

Седьмое

Янукович, к которому сейчас все вопиют, честно попытался сгладить ситуацию до ее возникновения.
Чтобы не обвиняли в «фашизме», на киевском параде т.н. «знамя победы» несли впереди государственного, и вообще всю Украину красными тряпицами поистыкали. Чтобы не обвиняли в прогибе перед Кремлем, закон о признании красных тряпиц Знаменами он так и не подписал. И вообще явился на торжества не с «георгиевской» ленточкой на груди, а с желто-голубой, как нормальный президент независимой страны.

Наверняка он сам сейчас хуеет от ментовских интриг, русскоедских политических амбиций и  львовской «завзятости» (извините, не знаю, как это слово по-русски, но оно подходит больше всего). Оставьте человека в покое, наш МИД вам уже ответил.

Восьмое

Верьте или нет, но на кадрах из бушующего Львова видно очень мало настоящих, идейных националистов. С милицией, в основном, толкаются обыкновенные львовяне.

Карпаты – это наш Кавказ. Считать жителей Львова националистами – всё равно, что называть всех партизан Дудаева ваххабитами. Галичане не любят красный флаг, и у них, повторяю, есть для этого миллион причин. Молча терпеть его в своем городе не станут. Они у нас такие.

Девятое

Некоторые суровые русские парни, услышав, что нацисты убили и съели сто тыщ ветеранов, собрались приехать во Львов и показать зарвавшимся хохлам всю силу имперской мощи. Реально говорю – не стоит этого делать.

Большая часть украинских националистов живет не во Львове. Среди украинских правых перед русскоедо-родинской вылазкой бродило желание выехать на западную и принять посильное участие в мероприятии. Но из-за пресловутого решения суда, запретившего любые массовые мероприятия, а большей частью из-за уверенности, что уж львовяне-то сами разберутся, махнули рукой и остались на праздники в кругу семьи. На видео и фото мелькали повязки и флаги ВО «Свобода», другой символики из бесчисленного количества правых партий Украины не видно вовсе. Где камуфляжная форма «Патриота Украины» и «Тризуба»? Где флаги УНСО?..

Но если (если, блять) ребята из России таки решат приехать в наш любимый Львов не как гости, а как хозяева – уж поверьте, поверьте, блять, встречать их выйдет так много народу, места мало будет.

И десятое (это уже к украинцам)

Мы привыкли, что, сколько бы разные активисты не кидались друг на друга, милиция играет роль лесника из известного анекдота, – приходит и всех разгоняет. Собственно, милиция и есть центральная ось уличной политики.

Но стоит однажды собраться по-настоящему большой толпе, которая милицию опрокинет, и Бог знает, какой конституционный строй будет в стране на следующее утро.

http://reznichenko-d.livejournal.com/
deddon

(12.05.2011 18:29:30) durdom.in.ua

Епідемія кражі металу в Україні

травня 11, 2011Українські проблеми. Економік

Окремі відомості з сайту http://www.kriminal.tv.

Мерефа. Харківщина.

Злодії викрали обмотку трансформатора з кольорового металу, що привело, зокрема, до збою в графіку руху поїздів.

Автодорога Київ-Луганськ-Ізворіно.

Злодії зняли більше півтори тисячі консолів кріплення придорожних щитів.

Кременець. Тернопільщина.

На кладовищах орудувала група крадіїв металу. Зрештою викрали огорожу одного з міських кладовищ. Організатор – 22-річний мешканець райцентру.

Полтавщина.

На одному з підприємств області молодики хотіли вкрасти автомобільний мотор для здачі на металолом. На чому і попалися в руки міліції.

Донеччина.

Група ‑ два співробітники приватного охоронного підприємства, троє жителів Маріуполя та троє місцевих жителів ‑ організували викрадення металу з поїздів на відтинку Ясинувата-Маріуполь.

Армянськ. Крим.

Злодій украв 7 чавунних покришок каналізаційних люків. Здав у Херсонській області.

Суми.

31-річний злодій крав чавунні перила мостів (одне бильце важить 180 кг).

Кранопільський район. Сумщина.

38- і 40-літний чоловіки украли 80-кілограмові металеві церковні ворота.

Прикарпаття.

44-літній чоловік украв і здав на металолом металеві шкільні ворота, баскетбольний щит і макет танка для уроків захисту Вітчизни.

Ужгород.

31-річна жителька украла покришку каналізаційного люка.

Львівська область.

Злодії хотіли вкрасти і здати на металолом водонапірну башту. Встигли спиляти 3 стійки. Замовлення – з пункту прийому металолому.

Кіровоград.

Чоловік 1977 року народження хотів украсти металеві деталі непрацюючого ліфта, але зплутався у тросі.

 

Вам це не нагадує зведення з фронту? Однак це лише окремі випадки, які стали відомими загалу. Сам фронт значно масовіший. Крадуть металеві огорожі могил, таблички з написами на хрестах, металеві огорожі господарств громадян, січкарні, металеву дахівку і т.д. і т.п. Все, що можна здати у пункт прийому металобруху і одержати за це гроші. А здати можна все.

Отже, кража металу – дуже поширене явище в Україні.

Причини виникнення такого явища – масової кражі металу.

Основними причинами є.

  1. Безробіття та бідність рядових громадян. Особливо це стосується молоді.
  2. Стимулювання цього явища своєрідною організацією процесу здачі металолому та його повною безконтрольністю.

Пункт перший не потребує додаткових коментарів.

Пункт другий потребує більш детального розгляду.

Всі розуміють, що існує бізнес – збір металолому в Україні та, як правило, вивезення його за кордон і продажа за значно вищими цінами або й здача в Україні за вищими цінами. Люди, які цим бізнесом займаються, безумовно мають гроші для лобіювання потрібних їм рішень як на місцевому, так і загальнодержавному рівнях. Саме тому прийом металобруту (і певно не тільки металобрухту) ведеться абсолютно безконтрольно. Ви здаєте метал – жодних питань до вас, жодної фіксації такого здавання.

Уявіть себе працівником пункту прийому металолому. До вас привозять нормального вигляду металеві стовпці. Кажуть, що заважають на господарці. Ви приймаєте цей метал і оплачуєте як металобрухт. Без жодного документування. За кілька днів ці ж люди привозять труби, рейки чи частини огорожі могил. Приймаєте. Ще за кілька днів привозять металеву січкарню або ж покришки люків. Вас не обходить походження металу. Ваша справа його прийняти і чимскорше передати дальше. Дальше цей метал пресується і знову передається дальше. Зрештою завантажується на поїзди чи пароплави і вивозиться. Найбільше в такому безконтрольному процесі зацікавлені бізнесмени-металоздавачі. Але і прийомщики зацікавлені. Закривання очей на походження металу теж має свою ціну. Така ситуація привела до виникнення злочинної організації, яка включає безпосередніх крадіїв, прийомщиків, бізнесменів. Кожний в цій організації займається своєю справою. Одні крадуть метал. Інші відмивають крадене. Ви – не просто прийомщик металобрухту. Ви – скупщик краденого і організатор його легалізації. При тому найбільше ризикують безпосередні крадії металу на місцях. Саме вони час від часу попадаються і бувають покарані. Ще можуть попастися прийомщики, хоча мені такі випадки невідомі. Ті, що вгорі – всі мають алібі. Вони ж нікого не заставляють красти. А створення умов для злочину напевно важко довести. Та й хто це буде робити?

 

Способи боротьби з явищем кражі металу.

Найпростішим і найпоширенішим способом є виловлювання і покара безпосередніх крадіїв металу. Приклад покари, звичайно, має відлякуючу дію. Однак цей підхід вимагає залучення значних сил правоохоронних органів та їх некорумпованості. В Україні він завідомо неефективний. Це підтверджує практика розвитку металозлодійства.

Спосіб боротьби має бути побудований так, щоби не руйнувати збір вторсировини в Україні, але надати йому цивілізованості. Без підвищення рівня життя найменш забезпеченого населення це важко буде зробити. Однак дещо все-таки зробити можна. Перш за все треба зробити підконтрольним процес здачі металолому. Необхідна фіксація хто, коли, скільки і якого металу здав. Потрібен елементарний порядок. Ви здаєте метал – отримуєте відповідну квитанцію, корінець якої залишається у прийомщика. Можна зобов’язати прийомщика також вести прошнурований журнал прийомки.

Потрібно зазначити, що такі заходи якийсь ефект безумовно дадуть. Однак вони не поборять самого явища. Для поборення потрібен цілий комплекс заходів, серед яких дуже важливими є заходи, які впливають на ментальність людей.

Проілюструю це на прикладі боротьби з алкоголізмом. Найбільш відомі нам приклади такої боротьби є силовими – чи то у свій час США, чи у Фінляндії, чи СРСР. Вони будувалися на принципі заборони і були неефективними. Чи не єдиним прикладом успішної боротьби з алкоголізмо є приклад Західної України. Ще за Австрійської імперії (розпалася в 1914 році, Львівщина, Станіславщина, Тернопільщина були в її складі) українські господарі бувало грунти пропивали у корчмах. П’янство було поширене. Але вже в тридцяті роки весілля обходилися за літрою горілки. 5 літрів горілки було потрібно на дуже бучні весілля. Пили маленькими келішечками. Люди вміли веселитися без алкоголю.

Як і хто цього домігся? Українці тоді не були державною нацією. За цією успішною боротьбою з п’янством стоять в основному дві організації – Греко-католицька церква і товариство «Просвіта». Виховна робота священників разом з культурницькою роботою просвітян дали такий разючий ефект. В селах організовували читальні, драматичні гуртки, фестивалі. Цією роботою була зайнята велика кількість людей – просвітян та священників. Люди ці були патріотами. Надихнуті великою метою виведення свого народу в світ цивілізації як рівного серед рівних. Ці слова тоді не були штампом. За ними стояла віра в успіх і дія.

Зараз українці є державною нацією. Таку виховну роботу повинні організовувати представники державної влади. За активної участі відповідних громадських організацій. Однак, підкреслюю, організаційна і координаційна робота має бути за державою. Звичайно, щоб виховувати інших, треба самому бути вихованим. Про ментальність української «еліти» можна судити хоча б з репортажів Каті Осадчої. В народу уже викристалізовані чіткі уявлення про ментальність української державної «еліти» і ця тема не потребує обговорення.

 

Прогноз.

Масова кража металу, як правило, допікає фізчним та юридичним особам, не пов’язаним з державною владою. А значить не допікає державним чиновникам. А оскільки українські чиновники дбають в основному про власні інтереси, то вони не здійснять жодних мір на боротьбу з цим явищем. Будуть дуже старатися зберегти незмінним стан речей в області збору вторсировини і бізнесмени цієї галузі. Вміння ділитися з чиновниками дозволить їм зберегти незмінним свій бізнес – торгівлю металом. Виховані в покорі і страсі попереднім комуністичним ладом люди тихенько пошумлять поміж собою (щоб ніхто не дай Бог чогось не подумав!) і на тому стане.

 

Василь Йванків

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.