СБУ масово знищує кримінальні справи 30-х років!!!

липня 31, 2011Політика

 

УКРАЇНСТВО! Щойно отримав інформацію з дуже надійного джерела у Донецькому СБУ (вибачте, послатися не можу – самі розумієте, через які причини). За особистою вказівкою Хорошковського ВЖЕ ДРУГИЙ МІСЯЦЬ ПОСПІЛЬ (!) Донецьке обласне управління СБУ передає кримінальні справи та протоколи “ОСО – особих совєщаній”, “троєк” 1930-х років на місцевий – міський та районний рівень, де ДУЖЖЖЕ великі фахівці з історичного та інформаційного аналізу ВИЗНАЧАЮТЬ ІСТОРИЧНУ ЦІННІСТЬ переданих матеріалів і ПАЧКАМИ резюмують їх на знищення!

Тільки в Донецькій області, де зберігався один з найбільших архівів СБУ, приречено на спалення понад 36 тисяч справ! Самих протоколів засідання трійок 1937-38 років буде вигублено 30 (ТРИДЦЯТЬ) томів! Історія України, світова історія втратить тільки по Донбасу більше 75 відсотків безцінних свідчень майбутнього процесу над комуністичними катами…

Абсолютно те саме діється по всіх областях України, окрім західних земель, які були долучені у вересні 1939 року, і кривава чаша 1937-38 рр. дещо пізніше не оминула цей край.

В такий спосіб спалюються неоціненні історичні документи. З якою метою це робиться?

Звіроящери усіх відтінків, у своїй більшости, є кровними нащадками катів українського народу – організаторів Голодомору, репресій, терору, геноциду українств. Злочини отців і дідів сучасних визискувачів і нищителів Українства зафіксовані саме в тих кримінальних справах, які тепер так інтенсивно палять по СБУ!

Причина такої перестраховки – не тільки у прямому замовленні Москви та особисто президента Мєдвєдєва, яким треба “зачистити” документальні криваві сліди московського імперіялізму на тілі української історії, але у лютому страсі регіоналів перед наступними виборами. Тому що, вже не тільки у Тернопільській області, але й по багатьох инших областях України в обласних радах матимуть більшість українські сили, які проведуть рішення про обов’язкову люстрацію в межах їх впливу. І тоді, через дослідження цих кримінальних справ, стане відомо, чим займалися батьки новітніх “кровосісєй”, де, кого і як мордували, по яку міру руки в українскій крови у всіх цих марчуків, януковичів, хорошковських, богословських, литвинів, кравчуків, чечетових, царькових, слюнкових, і такого иншого різного…

Прошу дуже – розповсюдьте цю інформацію, наскільки кожен може! Хто має можливість рятувати ці документи – спасайте їх, бо ціни їм немає! Хто має можливість вплинути на уповільнення або на припинення цього злочину – зробіть це! З нами Бог! З нами – Україна!

Богдан Родович

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 15:09

Будинок немовлят – конвеєр смерті. Підготував: Величко Лев

липня 31, 2011Голодомор

Шановному читачеві пропонується стаття, котра була опублікована в газета «Сільські вісті» від 10 квітня 2009 року автор Микола Нечипоренко. Вона подається з дуже малим скороченням, яке на головний зміст статті не впливає.

Місто Запоріжжя. Пенсіонер Анатолій Миколайович Пеньок забажав «розузнати правду» про «підозріло утаємничений, забутий Будинок немовлят», який існував у Запоріжжі в 1932-33 роках. У 1993 році йому на очі потрапив свіжий номер місцевої газети «Наше місто» в якій містилась стаття директора обласного держархіву Олександра Тадеєва. І раптом, як блискавка, зізнання автора, що його «до мурашок поза шкірою» вразив один документ: «У Будинку малюків, який містився по вулиці Рози Люксембург, 7, протягом двох тижнів, з 5 по 15 травня 1933 року, від виснаження померло 35 діточок віком від 3 місяців до 3 років». В архіві зберігаються й усі 35 актів, якими було зафіксовано їхню смерть.

Анатолій Миколайович одразу пригадав почуту колись на заводі від літнього робітника історію, що у нього має бути старша сестра – «от би її знайти». Цей робітник був селянським сином. І розповідав, що першою у його батьків народилась дівчинка – ще наприкінці 1934 року. Та коли почався голод, аби «цю кровинку не спіткала лиха доля, мати відвезла у Запоріжжя в дитячий будинок». Менше, ніж через рік помчала туди, але дочки не знайшла. Так і пішла на той світ, не знаючи, де поділася її маленька Галинка. Мати була певна, що в притулку донечка неодмінно вижила. Інакше навіщо туди її «здавала».

То першим ділом Анатолій Пеньок тепер і задався метою дізнатися, що ж це за Будинок малюків був по вул. Р. Люксембург? Вулиця з такою назвою у Запоріжжі є, але в мікрорайоні, якого до війни не існувало. Яке ж було здивування, коли в історичному музеї пояснили, що вулиця Рози Люксембург у далекі тридцяті роки вважалася у Запоріжжі центральною – сучасного проспекту Леніна тоді не було. Ось тільки у 41-му, окупувавши місто, гітлерівці не змогли терпіти того, що вона носить ім’я їхньої бунтівливої землячки-єврейки, – перейменували якось по-своєму. Після визволення ж комуністи дали вулиці назву ім. Дзержинського. І будинок за номером сім по ній досі зберігся. Зараз у ньому держказначейство Жовтневого району. Але, що містилося у будинку три четверті століття тому, нікому наче не відомо. Таке враження, що будинок з червоної добротної цегли, не менше, ніж столітній, з’явився недавно. Про його минуле жоден документ нічого не говорив. Викреслено з історії.

– Якщо не навмисна, то якась незбагненна і забудькуватість, і, скажімо, неуважність тих же літописців, які мене не на жарт насторожили, – каже Анатолій Миколайович. – Адже сьомий будинок – на п’ятачку, який називали тоді, у тридцяті, «серцем міста». З його вікон навпроти видно дім, де колись містилися установи Сталінського району, а навскіс і приміщення, у якому згодом перебував обком партії більшовиків. Позаду – перший у Запоріжжі радянських часів театр. Зараз тут впритул розбудовують майдан на честь річниці створення Запорізької області. А ось будинок по Дзержинського, 7 – біла пляма на карті міста!

Насправді чорна і дуже страшна. І з’ясувати це судилося «впертому» Анатолію Пеньку. Задля цього чоловіку й ходити далеко не довелося. У дворі будинку залишилися приватні житлові споруди – тутешні «нетрища». Серед тих, хто в них і зараз мешкає, дві глибоко похилого віку жінки. У тридцяті роки вони були ще дітьми, але згадали, що «за переказами, містилася тут лікарня, яку на якийсь час робили притулком для грудних дітей».

Отак у розслідуванні Анатолія Пенька «все зійшлося, все збіглося». І мені відтоді сам Бог велів, говорить Анатолій Миколайович, – довести справу до кінця. А задля цього вдалося домогтися дозволу самому попрацювати у державному архіві. Не міг навіть думати тоді, що це буде робота, яка триватиме тижнями і місяцями. Один, а потім і другий рік. І обернеться для нього випробуванням, на міцність власного здоров’я. Все частіше напади болю у серці від того, що гортаєш і гортаєш стоси старих паперів в архіві. Інколи тьмяніло в очах та переймало подих, відбирало руки і ставало зле, коли знаходив черговий – десятий, двадцятий, сотий, трьохсотий, п’ятисотий і так далі – акт про смерть, яка сталася за однією й тією ж адресою – Рози Люксембург, 7. Цим актам, підписаним одними і тими ж двома прізвищами без посад та ініціалів «медпрацівників Будинку немовлят» – Холодна і Фількова, – здавалося не буде кінця.

Отже: Бугай Вася, два тижні від роду, причина смерті – шлункове захворювання; Чусінін Ваня, 5 тижнів, виснаження; Возняк Катя, 1 місяць, інтоксикація; Куценко Майя, 3 тижні, інтоксикація; Бондаренко Ваня, 4 місяці, виснаження; Гурович Андрій, 2 тижні, гастрит; Гаркуша Галя, 7 місяців, катар кишківнику; Діденко Ваня, 8 місяців, виснаження; Крохмаль Галя, 5,5 місяці, запалення кишківнику; Бабенко Люба, 2 місяці, вроджена кволість; Білоус Надя, 6 місяців, кривавий проніс; Гречка Костя, 1 рік і 2місяці, виснаження; Кірко Євгенія, 3 роки, сепсис; Новак Ліда, 5 років, виснаження; Адаменко Руслан, 1,5 роки, детоксикація; Деркач Петро, 0,5 роки, виснаження; Мамай Діна, 4 місяці, катар кишківнику; Василенко Тарас, 1 рік 3 місяці, запалення кишківнику; Усенко Миля, 4 роки, виснаження; Чубаревська Олена, 1 рік, розлад кишківнику…

Виписував прізвища померлих дітей Анатолій Пеньок у створену ним «Книгу реєстрації записів актів про смерть у притулку малят по вул. Рози Люксембург, 7, Сталінського району м. Запоріжжя». Коли тепер дав її переглянути, у мене не вистачило духу дочитати до кінця: Баранов Коля, Грачова Аня, Степаненко Олег, Бурлак Вася, Терехова Ліда, Бабенко Іра, Сажненко Люба, Ситник Катя, Ільченко Дуня, Щербина Клара, Кіпущенко Сергій, Пшеничний Льоня, Гунько Гриша, Глущенко Таня, Козаченко Наталя, Мельников Володимир, Шевченко Олександр, Журавель Федя, Волошина Ніна, Шарий Коля, Рябиконь Грицько, Сошенко Міля, Шевченко Віра, Шевченко Микола, Онищенко Соня, Руденко Павло, Кошенко Ната, Чубар Валя, Кваща Микола, Юхименко Гриша… Вік – від 1 місяця до 3-4 років, діагнози – виснаження, інтоксикація, розлади харчування і кишкові та шлункові захворювання. У травні 1932 року померло 24 діточок, у червні уже 27 душечок відлетіло на той світ. Під кінець 32-го і на початку 1933-го на день помирало й по кілька хлопчиків та дівчаток. У березні 33-го не стало 74 малюків, у квітні – 66-ти. Пік припав на кінець весни – початок літа: травень 33-го –умирає 108 дітей, у червні –119, липні – 112… І остаточне число загиблих діточок, на кожне з яких Анатолій Пеньок знайшов в архіві акти про їх смерть, – 788. Це скільки не стало душечок-крихіток лише з травня 1932 по листопад( включно) 1933-го. Причому, якщо до весни 1933-го за документами по вулиці Рози Люксембург, 7, значився то дитячий притулок, то лазарет або Будинок немовлят міськздороввідділу, то далі це ніби житлове приміщення, у якому чомусь у кожній кімнаті мешкало по 10–14 безіменних дітей «малюкового віку». Судячи уже з документів «реєстрації громадян за місцем проживання», які теж знайшов Анатолій Пеньок, будинок надалі належав житловій конторі. З грудня ж 1933 року будь-які згадки про нього зовсім щезають. Ніяких більше слідів віднайти не вдалося. Можна припустити, що будинок «як притулок для бездомних малят» припинив своє існування. Його закрили. З тієї причини, вважає Анатолій Миколайович, що «якщо не всі до останнього, то більшість маленьких мешканців вимерла», і тому «як це не страшно мені зараз промовляти, потреба в будинку відпала». Яку ж бо страшенно нелюдську, вважай, що дітовбивчу роль він виконав!

Але чиї то були дітки, яких замість того, щоб рятувати, прирекли на смерть? Не важко кожному, хто наділений людськими заповідями, совістю та нормами життя, збагнути: коли в Україні жахливих меж сягнув голодомор, малолітніх дітей тут, навпаки, мали зберегти. Чому тоді дорослі нічим не зарадили беззахисній малечі? Тим паче – і справді! – у Запоріжжі, де на той час кували індустріальну міць Радянського Союзу. Де на новобудовах на кожного їдця в найгірші часи видавали по 200 грамів хліба на добу, а в найкращі і по 800. На кожного ж утриманця робітників від 100 до 400 грамів на день. Не кажучи вже про службовців держустанов та компартійних чиновників, для яких були створені так звані закриті розподільники харчів і призначалися спецпайки. Останні ще й отримували по півтора кілограма круп та по 3-4 кілограми м’яса на місяць. Додатково для членів їх сімей по 500 грамів круп і по 400 грамів цукру. А в цей час по вулиці Рози Люксембург, в самісінькому центрі тоді не надто й великого міста, «безупинно працював фактично не притулок для дітей, а конвеєр малюкової смерті», як висловлюється зараз Анатолій Пеньок, Жах!

Збагнути масштаби «безпрецедентно спокійного знищення дітей» і відповісти на всі ті запитання, на які мусимо знати відповіді, допоміг доктор історичних наук, керівник редколегії запорізького тому «Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні» Федір Турченко. Треба раз і назавжди затямити, говорить Федір Григорович, що поки на берегах Дніпра дійсно зводилися гіганти промисловості, по селах навкруги у селян відбирали останні жмені зерна. Люди вимирали сім’ями, колгоспами і селами. Найбільше людських втрат зазнала Дніпропетровська область, до якої тоді входила і нинішня Запорізька – з усієї кількості зареєстрованих смертей від голоду в Україні 70 відсотків припадає на неї. У таких районах зараз нашої області, як Мелітопольський, Пологівський, Оріхівський, та інших смертність сягнула найвищого рівня – 20-25 відсотків населення.

І треба, продовжує Федір Турченко, що найбільше від людомору постраждали селянські діти. Був нещадний сатанинський удар сталіністів передусім по майбутньому української нації. За переписом 1926 року діти віком до 14 років становили 38 відсотків сільського населення – більше його третини. А віком до 4 років – 16 відсотків. Це значить, що в голодний 1933-ій рік їм виповнилося по десять літ. Скільки ж їх гострючим лезом викосив голодомор, зараз ніхто не знає. Історикам вдалося знайти свідчення директора однієї з початкових шкіл сільської глибинки Григорія Коноваленка, що «із 83 учнів, які починали навчальний рік, на кінець року залишилось троє». То школу «за наказом райвно закрили через відсутність потрібного контингенту учнів». Або що ось вичитали у спогадах однієї старої селянки про дитячий садок у колгоспі «Годували похльобкою з гороху і радістю було у ній знайти хоч шматочок картопельки. Уже після смерті моєї сестрички батьки дізналися, що в дитсадку померло 42 дитини».

А скільки з народжених у 1928-33 роках селянських діточок загинуло, статистика й поготів мовчить. Мало хто знає, що документи на цей рахунок повсюдно знищено. Зате відомо, що спершу насильницька колективізація та хижацьке розкуркулення, а потім і розорення непомірними хлібозаготівлями породило неймовірно масову безпритульність серед сільських дітлахів. І це були не тільки діти, батьки яких померли. Селяни, рятуючись від голоду, залишали свої домівки, віддавали дітей, в тому числі і новонароджених (у виснажених породіль не було молока), до дитячих будинків і лікарень, а частіше і підкидали їх туди або приносили до міста, залишали аби де, сподіваючись, що добрі люди не дадуть їм померти голодною смертю.

– Справа в тім, що влада вдавала, ніби вона піклувалася про малу дітвору, – докидає від себе Анатолій Пеньок. – В одній доповіді партійного секретаря Менделя Хатаєвича я вичитав, що «на початок квітня 1933 року» – після того, зауважу, як силоміць відібрали у селян все продовольство, – «в області розгорнуто мережу ясельних закладів і дитсадків на сто тисяч дітей». Однак «за бортом цих будинків», бідкався Хатаєвич, «залишається велика кількість дітей, яких не має куди дівати». Ви чуєте – дитсадків по селах 49 районів тодішньої Дніпропетровської області на відкривали на сто тисяч душ, а їх однак не вистачало! Але чому цей Хатаєвич промовчав, що ще у 1931 році директивою наркома постачання УРСР заздалегідь було заборонено «забезпечення хлібом дитячих інтернатів, садків, ясел та будинків, виділення продуктів для безкоштовного харчування в тих районах, які не виконують планів хлібозаготівель»? Щодо наслідків такої політики, то, за даними того ж обкому партії, «тільки за травень та червень 1933 року в області вилучено 5041 безпритульного елементу з числа селян, з них дитячого віку 1795».

Ці діти опинялися переважно у так званих «фільтраційних бараках». Де, «попри ретельну медичну допомогу, смертність досягала 30 процентів». А вже звідти дітей везли у притулки «закладів охорони здоров’я». В Запоріжжі, як тепер можна думати, в першу чергу на вул. Рози Люксембург, 7. Що тут вистачало підкидьків, свідчить «Книга реєстрації записів актів про смерть», укладена Анатолієм Пеньком. У ній читаємо: Ясельне Роза, 9 міс.; Берегова Ніна,4 р.; Заводська Рита, 9 міс.; Січнева Маруся, 6 міс.; Станційна Марина, 2,5 р. і Станційний Іван, 4 міс.; Дніпрова Катя, 1 р. 4 міс.; Грязна Ліза, 8 міс.; Ручна Поля, 6 міс.; Кривенький Вітя, 2 роки; Дощова Женя, 3 роки; Нова Ліда, 1 р.; Мовчазний Саша, 2 роки; Ряба Олена, 2 р.; Нікопольський Артем, 4 міс.; Диспансерна Ніна, 1,5 р… Тобто дітям давали прізвища за ознаками тих місць, де їх знаходили або звідки привозили. За зовнішнім виглядом або вдачами характеру. Або за місцями року чи тижня, коли безпритульні дітки потрапляли в будинок. Були ж бо Коля Лютневий, Костя Серпневий і Марійка Жовтнева, Настя Липнева та Надія Груднева, Василько Суботін і Нюся Суботіна. Але були й Василинка Прекрасна, Зіна Криклива та Толя Вечірній, Вітя Найдений і Ліна Здорова, Сергій Швидкий та Надя Порожняк, Надя Слухняна. Навіть Ніна Колюча або Шипшина. Коли ж ознаки, за якими, певно, легко вдавалося наділяти малят іменами, почали повторюватися, новоприбулих називали прізвищами і відомих людей. У книзі Анатолія Пенька, яку можна вважати й граматкою «За упокій дитячих душ», тепер натрапляємо і на ці дивні імена: восьмимісячною померла Леся Українка, чотиримісячним Максим Горький, Трохи старшим, ніж дворічним, Гліб Успенський, одномісячним Володимир Маяковський, дворічним Дем’ян Бєдний, півторарічним Степан Разін, двотижневою Наташа Ростова, у два з половиною роки Дмитро Донський, дворічним Бернард Шоу, на десятому дні життя Федір Гладков. Тим паче зрозуміло, що крихітних діточок називали й такими химерними, але «модними», звичними у ті роки іменами, як Революційний Жовтень, Трудова Настя, Пролетар Володя, Карл Лібкнехт, Армійський Євген…

Один радянський поет свого часу писав оду подібним революційним іменам, які в перші пожовтневі роки минулого сторіччя давали своїм дітям на честь тієї ж Жовтневої революції чи якихось епохальних подій у житті Радянської влади. А що писати на честь ось цих, які дісталися безіменним сільським діточкам, що виявилися найбеззахиснішими у жорнах немилосердного Голодомору? Реквієм! Професор Федір Турченко прямо каже, що геноцид 1932-33 років передусім був спрямований проти генофонду української нації – селянства загалом та його дітвори зокрема. Діти не могли, продовжує Федір Григорович, заробити чи самостійно добути окраєць хліба, кухоль зафарбованої під молоко рідини або черпак баланди – їх мали рятувати й захищати дорослі. Самим не доїдати, але дітям віддати останнє. Та відбулося інакше. Дітей безжально списували в заручники ідеї за будь-яку ціну розбудовувати могутньою та індустріальною молоду Країну Рад. Життя новонароджених в очманілих головах вождів більшовизму нічого не вартувало проти «світлого майбутнього усього людства». Отак селянські діти ставали жертвами і людоїдів, і людиноненависників. Їх обкрадали і обділяли, їх за цінність не сприймали – не годували як слід у притулках, лікарнях та дитбудинках. Навіть у будинках немовлят, як от у цьому, що на центральній вулиці Запоріжжя містився під боком можновладців більшовицького ґатунку. Бо чи знаєте ви, що на XVII з’їзді ВКП(б), який Сталін, переповнений емоціями, охрестив з’їздом переможців, нарком оборони СРСР Клим Ворошилов сказав дослівно таке: «Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами стали винятково нетрудові елементи»! Отже не варто перейматися, каятися та опускатися на коліна, просячи прощення, бо ті ж діти у першу чергу належали до нетрудових «елементів»! Так у цьому й була провина 788 хлопчиків та дівчаток від грудного до 3-4 річного віку, яких прирекли на погибель у притулку-концтаборі для малюків? Це ж бо знищили, притоптали 788 житів, доль і талантів, у яких відібрали право розкритися – то тепер від них, крім архівних актів про смерть, ніяких інших і слідів не залишилося. Де цих безневинних діточок поховано – не відомо досі. Свого часу тутешній художник Іван Василенко, 1922 року народження, у своїх спогадах написав: «На території сучасного Запоріжжя було два місця поховань померлих від голоду – в районі існуючого зараз Критого ринку і на кладовищі у південній частині острова Хортиця. У місті помирали в основному селяни, які на його будовах сподівалися врятуватися, а тому їх могили не доглядалися і швидко зрівнювалися з землею».

А якщо так, то вшанувати пам’ять убієнних кремлівськими вождями-недолюдками та їх безбожними посіпаками на місцях українських діточок Святим меморіалом чи Стіною плачу та спокути, Дошкою на будинку №7 по нинішній вулиці Дзержинського ініціював Анатолій Пеньок. Замало тільки занести імена немовлят до Мартиролога жертв Голодомору, каже він, треба й ще й Монументом жалоби увічнити немовлят та малоліток – задля пам’яті і в докір комуністичному безуму, який так і не розкаявся за свої страшні гріхи.

– Я не зодчий і не архітектор, – говорить Анатолій Миколайович. – Але Меморіал знищених діточок хотів би бачити таким, який би аж кричав, що прощення дітовбивчим злочинам немає і ніколи не буде…

Так от, тут нова епопея, яка теж зводиться до того, що і теперішні чини від влади у Запоріжжі не квапляться приймати домагань Пенька. Два роки поспіль Анатолій Миколайович разом зі своєю соратницею по «Просвіті», бібліотекарем за фахом, Валентиною Земляченко оббивають пороги високих кабінетів, але достукуватися до тих, хто в них сидить, їм вдається з надто великими труднощами. Письмові звернення у міській раді або гублять, або й не вважають за потребу розглядати. Не бачать необхідності оприлюднити, тим паче вшанувати те, що скільки років було за сімома замками. Щоб на будинку № 7 вивішувати тепер настільки трагічну меморіальну дошку, так заперечує, виявляється, Держказначейство Жовтневого району – нинішній, нагадаємо, господар будівлі. Отака реальність: у місті верх беруть ті, хто не схильний «проливати сльози по загиблих від голодомору». Анатолію Пеньку та Валентині Земляченко радять шукати той цвинтар, на якому поховано бідолашних діточок, і на ньому – подалі від людських очей – влаштувати меморіал. Бо здіймати гамір, намагатися «усім цим» вертати народ до нібито «суперечливих» сторінок хай і трагічної історії, колоти очі «для всіх на виду» нагадуванням про страхіття комуністичного режиму, виховувати ними патріотів своєї нації і т. д. і т. п.

Зараз навіть не поспішають з втіленням пропозиції наділеної не дуже значними повноваженнями комісії з топоніміки, створеної при міській раді. В порядку компромісу вона врешті-решт погодилася на встановлення Дошки на сусідній з будинком № 7 споруді. Це, власне, напівгосподарська споруда ветеринарної служби, але зведена в межах колишнього подвір’я Будинку немовлят і глухою стіною повернута до вулиці. Отож на цій стіні цілком можна викарбувати і всі 788 імен загиблих від голоду малолітніх сільських дітей. Але в комісії лише дорадчі права, рішення за депутатами міської ради. Коли ж вони винесуть це питання на свою сесію, не відомо. І це ще один дивовижний та несподіваний сюжет страхіть, який коїться і зараз у Запоріжжі та жалом свого байдужого нелюдського жаху поціляє в самісіньке серце. Поки що тут стараються спонукати нащадків забути і не згадувати винищення голодом нашого народу навіть на рівні його немовлят. А це значить, що з усіх сил і підступно прирікають на виснаження духовне уже й теперішні покоління, аби вони були позбавлені інформації та сили волі захищати і берегти себе сьогодні й завтра.

Ми змушені нагадати про цю статтю на сайті, оскільки в місті Запоріжжі минулого року було встановлено пам’ятник Сталіну. Дійсно, якщо не покарані вбивці немовлят, то чи можна сподіватися, що діти палачів стануть іншими. Пан Анатолій Пеньок пропонує вшанувати пам’ять замордованих немовлят «Святим меморіалом чи Стіною плачу та спокути», очевидно він думає, що діти палачів на це підуть. Марні його сподівання. Необхідний суд над НКВД і НКВДистами, а прихильникам сталінізму можна порадити: «побудьте одну дві доби в кімнаті де помирає дитинка і після цього йдіть та вихваляєте сталінізм».


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.