Равнєніє на трибуну

серпня 19, 2011Загальне
           

Ліна КОСТЕНКО, 17. 08. 2011

ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

 

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.

Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.

Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.

Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.

Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.

Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.

Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.

Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.

Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.

Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.

Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.

Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.

Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.

Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»

У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.

Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.

І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.

Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.

Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.

За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.

Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.

Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»

Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.

Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.

Неважко здогадатися, якими.

«Порятунок — у нас самих»

серпня 16, 2011Духовність

Мирослав МАРИНОВИЧ — про здатність дорости до свободи, імунітет проти ворогів, утрату кодів, аморальну більшість і духовну силу

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

Згідно із результатами соцопитування, проведеного у квітні Інститутом соціології НАН України, число прихильників незалежності, порівняно з 1991 роком, зменшилося майже вдвічі, а це, погодьтеся, неабиякий привід для того, щоби замислитися. Тим паче, напередодні ювілею незалежності.

Очевидно, що оцінку незалежності суверенної України передовсім мають право робити люди, котрі жертовно її домагалися. Саме таким є Мирослав Маринович, добре знаний не лише в Україні, а й далеко за її межами, — публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові, віднедавна — очільник Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу.

— Пригадаймо, що було після двадцяти років блукання Мойсея пустелею. Думаю, що там було проблем не менше, ніж у нас. Люди втратили надію, що доблукають до Землі обіцяної. Почали танцювати довкола відродженого Тельця. Тобто те, що ми переживаємо, є логічним наслідком. І треба сказати собі, що ті рожеві мрії, які мали ми всі (а передусім — я, бо уявляв собі, що все буде йти мудріше, духовніше, що із прірви комунізму вийдемо духовно багатшими), виявилися ілюзорними. І треба розуміти, що людська психіка та людська природа мають певні закономірності, які проявляються, власне, у тих слабинках-ілюзіях. Тому я й так підхопив думку, що прозвучала в Інтернеті: треба затягнути пояси й йти ще двадцять років по пустелі. Не впевнений, що йдеться саме про двадцять років. Переконаний, що певний процес прискорення відбувається — і в політиці, і в суспільстві. Але треба також зрозуміти, що ми пройшли ще не всі етапи школи незалежності. І один з найголовніших уроків у цій школі — здатність дорости до свободи. Цей процес завідомо повільний — як еволюційний розвиток плода, який не можна прискорити. Дорости до свободи означає, що людина буде вчитися бачити наслідки своїх дій, що вона перестане ці дії, точніше — результат цих дій, пояснювати фактором наявності підступів ворогів тощо. Ми всі бачимо, як вороги працюють. Але головний ефект, головний порятунок — у нас самих. Ми повинні мати імунітет проти наших ворогів, духовну силу, тобто те, чого досі не мали. Точніше, мали, але в один дуже короткий момент — під час помаранчевої революції. Пригадую, яким жалюгідним виглядав тодішній президент великої держави — нашого сусіда. Якими примітивними і неефективними виглядали всі їхні зусилля вплинути на наш народ! Тоді воно не спрацьовувало. Натомість спрацьовує сьогодні — дуже сильно спрацьовує, тому що ми не маємо імунітету, не віримо в себе, не маємо переконаності, що є світло в кінці тунелю.

— Можливо, не маємо імунітету, бо немає єдності у нашій великій українській родині?

— Треба уважно, спокійно проаналізувати, що нас насправді об’єднує. Я вже всім набрид своїми роз’ясненнями, що ідея морального одужання має всі шанси стати національною ідеєю України. Нас розділяють мова, релігія… Та все, що завгодно, — культура, ідеологія. І таких прикладів — безліч. Але нас об’єднує прагнення жити в нормальній моральній державі. І ви ці слова почуєте і в Сімферополі, і в Києві, і в Чернігові, і в Луганську, і у Львові. І це є те, що досі недооцінене в Україні. Або, скажімо так, політики підсвідомо відчувають значення якихось моральних принципів, але ними натхненно спекулюють, прикриваються, як фіговим листочком, або травмують ці принципи чорним піаром. Тобто вони грають моральними принципами замість того, щоби віддати належне цим моральним принципам — як тому, що може об’єднати Україну. Проте моральна ідея як основа для єдності українців — це непроста річ, котра не піддається партійній регуляції. Отож неможливо прийняти рішення на кшталт: «Від сьогодні моя партія житиме моральним життям». Ми повинні ці моральні принципи утверджувати щоденно. Ми повинні за ці моральні принципи пожертвувати чимось — тільки жертва відновлюватиме ціну вашим словам. А інакше ніхто не повірить, що ви стали моральні й чесні. Ви ж подивіться: усі, хто потрапляє під прес влади (як і ті люди, що були арештовані після помаранчевої революції, так і сьогоднішні арештанти), декларують якісь моральні принципи. А народ, за великим рахунком, байдужий. Чому? Тому що не вірить словам. Слова потребують жертви. І я думаю, що після тих жертовних моментів у долі, скажімо, того самого Луценка чи Юлії Володимирівни, частина людей почне їм вірити. Не кажу, що всі — надто велика травма була після «помаранчевої» поразки. Але за свої переконання, за свою моральну позицію треба жертвувати, і тільки це повертатиме золотий запас у словах. Це є одвічна істина, я нічого нового не вигадую. Лишень повторюю те, через що людство проходило раніше. Переконаний, що і ми проходитимемо через ці фази.

— Можливо, ви зі мною не погодитеся, але, як на мене, більшість людей в Україні живуть за принципом «мета виправдовує засоби». Відповідно, суспільство стало нечутливим до порушення найелементарніших моральних норм… Хіба це не страшно?

— Так. Але для мене найстрашніше, що за таким принципом жили «помаранчеві» політики відразу після революції. І тим самим вони дискредитували себе, бо якщо політики діють за однаковими принципами, то яка між ними різниця? І це знеохочення, ця поява з такого високого проценту людей, які би голосували проти всіх, свідчить лише про те, що політики зараз пожинають плоди свого нехлюйства, свого небажання рахуватися з моральними істинами. Ви маєте рацію, бо навіть соціологи говорять, що в державі витворилася аморальна більшість. Це вислів пана Головахи. І цей вислів став моїм улюбленим, тому що за ним стоїть переконаність, що якщо я почну жити чесним, моральним життям, то програю. І це справді так. Це є правильний емпіричний висновок: якщо не братиму участі в корупційних зв’язках, то мене система якщо не приб’є, то виштовхне. Якщо я чесно заявлю про неподобства у себе на роботі, я теж постраждаю тощо. І тому людям здається, що справжнім порятунком є участь у тому, що тебе оточує. Так періодично буває в тих державах, тих системах, які не мають контрбалансу — де влада не відчуває тиску з боку суспільства, достатнього, щоби її зупинити у її зловживаннях. Наші люди при владі такі ж грішні, як і на Заході. Ніде немає безгрішних людей. Але на Заході кожен чиновник знає, що йому «влетить» від суспільства, від закону, який є понад усіма, за його зловживання. Так, він час від часу йде на це і отримує по шапці. Відтак суспільство бачить, що час від часу йде боротьба зі зловживаннями — таки виводять ті шлаки із суспільства. У нас ті шлаки не виводять, і, відповідно, в нас система не має точки рівноваги, провалюється в авторитаризм. Влада настільки вже відчуває свою силу, що розправилася з опозицією і вважає це своєю перемогою. Вона вже не чує остережного голосу ні від кого у суспільстві — вона йде, йде, вона провалюється. А потім починаються кризові моменти, які ми так яскраво бачили у синайських державах. Це все є наслідок того, що держава оглухла до голосу суспільства, вважаючи, що вона себе захистила.

ФОТО УНІАН

НАПЕРЕДОДНІ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ В ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ В РАМКАХ АКЦІЇ «РІДНИЙ ПРАПОР НАС ОБ’ЄДНУЄ» РОЗГОРНУТО НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР ЗАВБІЛЬШКИ 45х30 МЕТРІВ (ЗАГАЛЬНОЮ ПЛОЩЕЮ 1350 кв. м)

— Зараз часто говорять про те, що у ситуації, яка склалася в Україні, винна перманентна відсутність власної незалежності, яка глибоко проникла у свідомість українців і спричинює ще й сьогодні певний страх перед незалежністю, перед свободою.

— Так. Звичайно, це правильне пояснення. Але з цього пояснення не випливає, як виходити із ситуації, що склалася. Я не бачу іншого шляху, ніж установлювати верховенство права. Де ж ми мали верховенство права у попередніх наших системах? Ми багато кричали про те, що наша держава правова. Але закон сьогодні — це шмата, об яку витирають ноги всі ті мажори, розбещені молодики, які просто хизуються своєю безкарністю. Якщо не сприймати через віру потребу жити Божим законом, тоді це буде сприйматися через кризу, через катаклізми… Іншого шляху немає. Україна двічі мала шанс встановити верховенство права — 1991-го і 2004-го. Влада цього й не зробила, бо вона, виявляється, не усвідомлює важливості верховенства права. Їй здається, що через політичну доцільність можна досягти більших результатів. Але це є ознаки того, власне, що ми ще не пройшли весь шлях розвитку, ще мусимо вчитися. Той самий Ющенко мусить побачити (й суспільство має йому у цьому допомогти), де його помилки. Та сама Юлія Тимошенко. Отож нічого оптимістичнішого, крім того, що ми мусимо пройти цю школу до кінця, я вам не можу сказати.

— Готуючись до інтерв’ю з вами, натрапила на таку фразу: «Українці не цінять незалежності і не вміють користуватися даром незалежності своєї держави, а свободи бояться, оскільки не хочуть приймати відповідальності, яка тісно пов’язана з нею». Чи це насправді так? І якщо так, то чому?

— Це насправді так. А чому? Ми надто довго жили у рабському стані. Раб не має потреби бути відповідальним — він має бути дисциплінованим. Тоді йому добре. Відповідальним може бути лише громадянин. Але за відповідальністю стоїть важка проблема вибору — вибору правильного шляху, правильного аналізу цього шляху. Іншими словами, відповідальний громадянин — це так, як відповідальний господар, який вийде весною на подвір’я, подихає весняним повітрям і відчує, коли йому потрібно починати сіяти одне, друге, третє… А якщо помиляється, то каже сам собі: «Ах, таки зарано на кілька днів я це зробив!» Отака відповідальність до тих засобів, котрі ми використовуємо для того, щоби загосподарити своє обійстя, і є доброю. Набагато легше бути просто дисциплінованим. Половина тих поколінь, що живуть сьогодні, не хочуть цієї відповідальності. Цієї відповідальності, можливо, хочуть молодші покоління. Реакція молодих людей на хабарництво засвідчує, що часом і молоді люди воліють обрати для себе простіший шлях — залагодити справу хабаром, ніж домагатися несамовитими зусиллями. Може, це в природі людини… Не знаю… Попри це, в молодих людей у правильно організованому суспільстві легше виховати почуття відповідальності, ніж у людей старшого віку.

— На вашу думку, чому замість того, щоби продукувати на телебаченні програми, що спонукають до розвитку, нам просто «запудрюють мізки» примітивною, часто вульгарною розважайлівкою? Чи не вважаєте ви це державною політикою, спрямованою на те, щоби відволікти українців від думання?

— Абсолютно правильно. Це є вічна спокуса влади — через розвагу відволікти людей від думання про стан їхнього життя. Це не нове. Формула «Хліба, вина і видовищ» — вічна. Римські правителі недаремно будували великі стадіони для атракцій, бо атракції сприяють виділенню адреналіну, відтак заспокоєнню потреб душі. Тобто, повторюю, це логіка влади. І не треба мати ілюзій, що колись прийде до влади уряд, який йтиме всупереч цих політичних закономірностей. Інша річ — міра цього всього. А тут я би підключив інший аргумент — примітивне сприймання власниками ЗМІ, а також журналістами чинника рейтингу. Рейтинг — це той самий ринок. І ми — люди, котрі тільки-но починають звикати до того, щоби жити за ринкових умов, і сприймають ринок як абсолютний регулятор. Тоді як досвідчені демократи, досвідчені ринкові держави давним-давно вже зрозуміли, що ринок потрібно обмежувати. Тобто не можна дозволяти всесильності ринку, оскільки він тоді починає діяти як ентропія — розкладає сутності (сутності деградують). І ви маєте рацію, коли кажете про необхідність розвивальних програм, але це має робити навіть не бізнесова структура — такі речі повинна спонсорувати держава. В Україні має бути громадське телебачення, причому правильне, а не таке, про яке говорить зараз Янукович (те, що він пропонує, — ще один канал нестримного хвальожу влади). Ми начебто знаємо західне суспільство як таке, де діє ринок, у тому числі — в культурі. Однак дивіться, як масово на Заході люди орієнтуються не лише в поп-музиці, а й у класичній. А в нас — начебто відпустили: ринок, воля. І ми піддаємося найнижчим інстинктам, не компенсуючи це якимось розвивальними моментами.

— Люди дуже розчаровані тим, що відбувається довкола, — починаючи від «пересічних» цін і закінчуючи високими матеріями. Отож у мене складається враження, що всі ми накриті рядном безнадійності. Як ви вважаєте, що би міг стягнути це рядно? Чи є в Україні люди високоморальні, освічені, які набули міжнародного досвіду тощо, чесні, зрештою, котрі вивели б нас до світлого майбутнього?

— Я переконаний, що такі люди знайдуться. І вік тут не важливий. Мені важливо, чи зможе така людина відгукнутися на заклик Святого Духа, який все очищає від скверни. Я бачу часом прояви високої моральності у старших людей і гнилизм у молодих, тому не оперуватиму віковими категоріями. Ми все ще чекаємо, щоби нами керували. І те, що відсутні нормальні керівники, сприймаємо як трагедію держави. А держава лишень тоді добре функціонує, коли добре функціонує суспільство. І ніхто нас не порятує від корупції, якщо самі не захочемо позбутися того лиха. У нас як відбувається? Я беру хабарі, а вони хай борються… Така ситуація — ознака незрілості суспільства. Тому я й роблю такий прикрий для вас висновок: нам потрібно ще двадцять років.

— Двадцять років усе ж таки хороша дата. Що однозначно позитивного з’явилося за цей час в Україні?

— З’явилося покоління, яке не знає жахів тоталітаризму. Я гадаю, що сучасні матері, яким 30 — 40 років, коли чують у коридорі кроки, не здригаються. (Моя мати здригалася до останніх своїх днів…) Але одного покоління мало. Одне покоління ще несе у собі якісь підсвідомі коди попередніх поколінь. Потрібно, вочевидь, два покоління. Можу навести дію цієї закономірності в такому прикрому для мене моменті. Я дуже добре розумів покоління Олександра Кривенка. Це вже було наступне після мене покоління. Воно різнилося, але все одно, якісь коди були у нас спільними. Я міг апелювати до них — вони могли не погоджуватися, але визнавали, розуміли справедливість моєї платформи. А з черговим поколінням — поколінням молодих я втрачаю можливість порозумітися. Вони з чемністю мене слухають, вони мене поважають. Отож я не можу звинуватити їх у тому, що вони не мають пошани до старшої людини, яка пройшла нелегкий шлях, але вони перестають мене розуміти.

— Чому? Можливо, тому що вже немає гостроти моменту, як двадцять, тридцять років тому?

— Ні. Мені здається, що змінилися коди: те, що було аксіомою для попередніх двох поколінь, не є для нинішньої молоді аксіомою. Їм треба доводити, і я це помітив в одному дивовижному моменті. Для мого покоління не треба було пояснювати, що таке жертва. При слові «жертва» відразу ж виникав понятійний ряд, який це пояснював. Сьогодні на трьох зустрічах, не змовляючись, мої молоді слухачі питали: «Що ви вкладаєте в слово «жертва»? Це що, автомобільна аварія?» Знаєте, перший раз я був цілковито приголомшений. Коли ж пояснив, що маю на увазі, то один молодий киянин, усміхаючись, сказав: «Пане Мирославе, це все є ознакою вашого покоління, ваших давніх часів. У нинішньому світі я маю правильно написати грант, отримати гроші і робити те, що хочу». Оце я й називаю втратою кодів, втратою ключів. Для того щоби відпали коди рабськості, залежності, підкореності, потрібно, щоби виросли два покоління.

— Тож із чим вітатимемо Україну в День Незалежності?

— З успішним закінченням п’ятого класу.

ДОВIДКА «Дня»

Мирослав Маринович — засновник першої групи «Міжнародної амністії» в СРСР, Української асоціації «Міжнародної амністії» (УАМА), екс-голова Національного комітету УАМА, член громадської ради Українсько-американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу «Сучасність» та імені Валерія Марченка. Торік очолив Українське відділення міжнародного ПЕН-клубу. Народився 4 січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району, що на Львівщині. Виховувався в релігійній сім’ї (дідусь був священиком). Школу закінчив із золотою медаллю. 1967 року вступив до Львівського політехнічного інституту. Виступав із критикою радянської політики. Заарештували Мариновича 1977-го. Проходив по одній справі з Миколою Матусевичем: «за проведення антирадянської агітації і пропаганди». Засудили Мариновича до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Карався у Пермському таборі ВС-389/36. Повернувся в Україну 1987-го.

Сумнівний ювілей

серпня 16, 2011Історія

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

ФОТО З КНИГИ «МИР ИСТОРИИ», МОСКВА, 1987 р.

ЦЕРКВА РІЗДВА БОГОРОДИЦІ В НОВГОРОДІ (ПОЧАТОК ХVІІІ ст.) — ЯСКРАВИЙ ЗРАЗОК СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ НОВГОРОДСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩО САМІ НОВГОРОДСЬКІ ДЖЕРЕЛА РОЗГЛЯДАЮТЬ ТАК ЗВАНЕ ПОКЛИКАННЯ ВАРЯГІВ (862 р., ВІДПРАВНИЙ ПУНКТ «ЗАСНУВАННЯ РОСІЇ», НА ДУМКУ МЕДВЕДЄВА) ЛИШЕ ЯК ЕПІЗОД У СВОЇЙ ДЕРЖАВНИЦЬКІЙ ІСТОРІЇ

Наступний рік у Росії, схоже, стане роком 1150-річчя російської державності. Уже підписано президентом Д.Медведєвим відповідний указ. Та й сам президент нещодавно вирішив поспілкуватися з цього приводу зі світилами російської історичної науки у Володимирі-на-Клязьмі.

Читаючи стенограму цього спілкування, я трохи заздрив росіянам. Усе-таки їхні високопоставлені державні мужі (не лише Д. Медведєв, а й В. Путін) спілкуються з гуманітаріями і, відповідно, розуміють значення гуманітарної сфери для держави. Тому держава Російська зараз здійснює активну культурну експансію. Ми ж, на жаль, дуже слабенько реагуємо на неї, а дехто (особливо це стосується наших високопоставлених) ладен тихенько відсиджуватися в затінку «Русского мира».

Прекрасно розумію Д. Медведєва. Для нього так званий ювілей російської державності — це непоганий піар-хід (особливо в умовах передвиборчої президентської кампанії), це, зрештою, ще одна ідеологічна можливість консолідувати різношерсту в етнічному плані Російську Федерацію. Не даремно під час спілкування президента з істориками часто звучала думка, що Російська держава завжди була багатонаціональною. І це, так би мовити, її доля.

Однак при всіх своїх плюсах для російського керівництва цей ювілей має багато сумнівних моментів. До речі, сам Д. Медведєв говорив, що довго думав, чи треба підписувати указ про це святкування. І недаремно…

Ось про це сумнівне й хотілось би поговорити.

ЧИ БУЛА СТВОРЕНА 862 РОКУ ДЕРЖАВА РОСІЙСЬКА?

Про нашу давню історію ми небагато маємо писемних джерел. Та й ті джерела викликають чимало запитань. Але маємо, що маємо. І будемо виходити саме з них. Тим більше, що дата заснування держави Російської відштовхується від цих джерел.

Отже, що сталося 862 року?

Доступні нам писемні джерела говорять, що тоді новгородці закликали до себе на княжіння варягів Рюрика, Синеуса й Трувора.

Якщо неупереджено проаналізувати їх, то жодне з них не подає цю подію як заснування держави, тим більше держави Російської в тому сенсі, як її розуміють сучасні росіяни.

«Повість минулих літ», на яку переважно посилаються, обѓрунтовуючи дату заснування держави Російської, подає таку історіософську версію. У давнину полянами в Києві, що є серцем Русі, правили свої князі — Кий, Щек і Хорив. Їх літопис фактично трактує як засновників держави. Однак їхня династія згасла, а Київ захопили хозари. Та все ж поляни вели боротьбу з хозарами. У північних землях, де мешкали як слов’янські племена (словени, кривичі), так і племена фіно-угорські (чудь, весь), порядку не було — на відміну від полян, котрі були тямущим народом. Треба враховувати, що основна частина «Повісті минулих літ» писалася в Києві. Тому тут часто зустрічаємо намагання вивищити киян, показати їхню цивілізованість на фоні «відсталості й нетямущості» інших племен. Особливо такі намагання принизити подибуємо щодо новгородців. І це зрозуміло. Адже Новгород був конкурентом Києва на шляху «із варягів у греки».

Виявом «нерозумності» новгородців можна потрактувати закликання ними варягів. Мовляв, новгородці не могли порозумітися між собою й тому змушені були кликати іноземних правителів. Тобто закликання варягів не трактується як явище позитивне. Радше, навпаки. Правда, тут є один цікавий момент: варягів літопис іменує «Руссю».

Далі в «Повісті минулих літ» йдеться про те, що Київ звільнили від хозар варяги Аскольд і Дір, котрі почали тут княжити. Однак їх підступно вбив Рюриків родич Олег, а потім на київському престолі опинився син Рюрика — Ігор. Ось так Рюриковичі перебазувалися з «Руссю» із Новгорода до Києва. Останній же був названий Олегом «матір’ю міст руських».

Легенда про закликання варягів до Новгорода у багатьох моментах є незрозумілою, навіть «нелогічною». Закономірно, вона викликає чимало запитань. Однак не будемо на цьому спинятися. Тим більше, що існує багато літератури з цієї теми, де мало не кожен дослідник подає свою версію, «як то насправді було». Зрештою, ця легенда породила різні інтерпретації в пізніших літописних зводах. Але це вже предмет окремої розмови.

Якщо йти строго за текстом «Повісті минулих літ», то легенда про закликання варягів не трактується як створення держави. Перед цим свою державу мали поляни з центром у Києві. Та й новгородці, хоч і не могли порозумітися, але вже мали своє управління. Тобто Рюрик, Синеус і Трувор прийшли на готове. В ліпшому разі — закликання варягів можна трактувати лише як утвердження династії Рюриковичів на Русі.

Дехто з дослідників допускає, що ця легенда виникла в Новгороді, аби легітимізувати існуючу практику закликання новгородцями князів на правління (у них князь виконував суто воєнну функцію, обороняв місто від ворогів). Можливо…

Проте крім «Повісті минулих літ», існують інші джерела, котрі подають свою версію закликання варягів. Цікавим є так званий Іоакимівський літопис, який чомусь не дійшов до нашого часу, однак він був використаний В.Татищевим у його «Історії Російській». Так ось, згідно з цим літописом, новгородці мали своїх князів, а, відповідно, й свою державу задовго до Рюрика. Навіть наводиться своєрідна генеалогія цих князів. Говориться про мудрого правителя Гостромисла, який довго княжив у Новгороді й з ініціативи якого ніби були закликані варяги. До речі, про Гостромисла як про давнього правителя Новгорода згадує й «Повість минулих літ». Очевидно, це була реальна людина, яка залишила добрий слід у пам’яті новгородців. Про численних новгородських князів «до Рюрика» розповідає Новгородський хронограф 1680 р. Про новгородського князя Бравліна, який теж правив у Новгороді до Рюрика, згадується в «Житії святого Стефана Сурозького».

Як бачимо, давні джерела, в тому числі й «Повість минулих літ», не розглядають Рюрика та його братів творцями державних структур у Новгороді й узагалі на Русі. Більше того, збереглися певні відомості, що закликання варягів спричинило невдоволення новгородців і вони повстали. Так, у Никонівському літописі є такий запис під 864 роком: «У той рік обурилися новгородці, кажучи: «Як можна нам бути рабами і терпіти стільки зла від Рюрика та його роду». І в той рік убив Рюрик Вадима Хороброго та багатьох інших новгородців убив, і спільників його». Із цього повідомлення складається враження, що закликання варягів насправді було окупацією вже існуючої Новгородської держави норманами.

Словом, виходячи з існуючих писемних джерел, вважати 862 р. часом заснування Руської (а тим більше Російської!) держави було б великою натяжкою.

ЯК ВАРЯГИ СТАЛИ ЗАСНОВНИКАМИ ДЕРЖАВИ РОСІЙСЬКОЇ?

Однак виникає цілком закономірне питання: добре, якщо давньоруські джерела не дають підстав вважати 862 р. часом заснування Російської держави, то звідки взялася ця дата? Щоб зрозуміти це, необхідно звернутися до реалій становлення Російської імперії. Батьком цієї держави можна вважати Петра І, який став на шлях модернізації Росії, здійснюючи це не без допомоги українців, зокрема гетьмана І.Мазепи. До речі, ці моменти імперського становлення чудово показала російська дослідниця Т.Таїрова-Яковлєва у виданій цього року книжці «Иван Мазепа и Российская империя». Однак після повстання І.Мазепи до українців із боку Петра І та його оточення довіра значно зменшилася, хоча вони й далі відігравали далеко не останню роль серед імперського істеблішменту. Петро І зробив ставку на залучення іноземних, передусім німецьких, спеціалістів. ХVIII ст., час становлення Російської імперії, водночас було періодом активного проникнення сюди німецьких елементів. Вихідці з Німеччини зайняли вищі державні посади. Наприклад, у наступному ХІХ ст. німецьке населення імперії становило всього 1 %, однак серед керівництва Міністерства закордонних справ німців було 57%, військового міністерства — 46%, серед керівництва Міністерства пошти й шляхів сполучення — 62% і т.ін. Онімечилася навіть династія Романових. У прямому чоловічому поколінні вона припинила своє існування після смерті Петра ІІ, а в жіночому — після смерті Єлизавети Петрівни. На російському троні фактично з 1761 р. засіли аристократи німецького походження, котрі користувалися ім’ям Романових як своєрідним династичним псевдонімом. Щоб переконатися в справедливості цієї думки, досить придивитися до родових зв’язків цієї династії. Зрештою, якщо батьком Російської імперії був Петро І, то її матір’ю — Катерина ІІ, яка, як відомо, була стовідсотковою німкенею й навіть народилася та виховувалася в Німеччині.

Не дивно, що такий стан речей потребував ідеологічного виправдання. І таке виправдання не забарилося. Вже в 30-х рр. ХVIII ст. німецький історик Готліб Зігфрід Байєр, який працював у Російській академії наук, почав розробляти так звану норманську теорію. Вперше її оприлюднив для широкої публіки офіційний імперський історіограф (теж німець!) Герхард Фрідріх Міллер у 1749 р. на день народження цариці Єлизавети Петрівни. Тоді він виступив із доповіддю «Походження племені та імені російського». Основна думка, що прозвучала в цій доповіді, така: мовляв, початки держави Російської сягають 862 р., коли новгородці закликали варягів Рюрика, Синеуса й Трувора; саму ж назву «Русь» вчений виводив зі шведської мови; на його думку, «Руссю» іменувалося одне з варязьких (норманських, шведських) племен, яке й створило державу в Новгороді, котра пізніше охопила терени всієї Русі.

Можна говорити, що з того часу в російській історіографії утверджується норманська теорія. Вона стає офіційно визнаною. Її визнавали стовпи російської історіографії — В.Татищев, Н.Карамзін, М.Погодін, С.Соловйов, В.Ключевський та інші. Хоча ця теорія мала антислов’янський і, зрештою, антиросійський характер. Адже з неї випливало, що слов’яни не здатні створити свою державу. Для цього їм треба закликати варягів, сиріч німців. Що, зрештою, й успішно робилося в Російській імперії.

Цікаво відзначити, що антинорманістами переважно були українські історики. Тут можна угледіти цікавий історичний сюжет. Адже в умовах Російської імперії, особливо на її початках існування, вихідці з України претендували на свою (і немалу!) долю імперського пирога. Часто їм доводилося змагатися з німцями, що і знаходило вияв на рівні ідеологічному.

Те, що пронімецька норманська теорія отримала офіційне визнання, завідчило помпезне відзначення 1000-річчя Російської державності в 1862 р. Сталося це за правління царя-«освободітєля» Олександра ІІ. До речі, під час зустрічі Д. Медведєва з російськими істориками жваво обговорювався цей сюжет. І деякі з істориків намагалися переконати президента, що цар невипадково наказав відзначати цей ювілей, що Росія в той час переживала кризу, змушена була йти на реформи тощо. Так-то воно так. Дійсно, пишне відзначення 1000-річчя російської державності мало на меті консолідувати імперію в непростих умовах, утвердити ідею імперської величі. Але разом із тим підносилася антиросійська норманська теорія. І зараз російські історики про це воліють мовчати. Цікавий вияв національної гордості великоросів!

ЧОМУ БІЛЬШОВИКИ ЗАБУЛИ ПРО ЗАСНУВАННЯ ДЕРЖАВИ РОСІЙСЬКОЇ?

1150 років російської державності, яку збираються святкувати наші північні сусіди, дата не така вже й кругла. Круглішою датою було 1100-річчя. Однак у 1962 р. у Радянському Союзі, який був спадкоємцем Російської імперії, цю дату ніхто не відзначав. Чому це так?

Знову маємо справу не стільки з наукою, як з ідеологією. На початку існування СРСР, у 1920-х рр., у радянській історіографії продовжувала зберігати свої позиції норманська теорія. Однак у 30-х рр. ситуація почала змінюватися. Гітлерівська Німеччина почала виявляти агресивні наміри. Радянсько-німецькі відносини не були простими: тут дружба поєднувалася із протистоянням. Перемогло останнє, яке вилилося в німецько-радянську війну 1941—1945 рр. Звісно, в таких умовах радянські ідеологи не могли не помітити шкідливості норманської теорії. Вони раптом з’ясували, що норманське походження терміна «Русь» дає підстави німецьким ідеологам вважати, що германський расовий елемент дав слов’янам державну структуру й, відповідно, слов’яни нездатні до державотворення.

Тому розпочалася нещадна боротьба з норманістами, які стали «класовими ворогами». Погляди норманістів офіційно засуджувалися, у радянських виданнях вони почали кваліфікуватися як антинаукові (!), а вважатися норманістом стало небезпечно.

Звісно, в таких умовах святкувати 1100-річчя російської державності було недоречно. Та й загалом ідеологічно шкідливо.

ЧИ МАЄ ДАТА 862 р. СТОСУНОК ДО ДЕРЖАВИ РОСІЙСЬКОЇ?

862 р., тобто час закликання в Новгород варягів, це передусім історія Новгородської землі. Як уже було вказано, самі новгородські джерела розглядають цю дату не як час заснування своєї державності, а лише як епізод у своїй державній історії.

Але є ще інше питання. Чи можна вважати давню історію Новгорода частиною історії сучасної Російської держави, яка мала таких попередників, як Радянський Союз, Російська імперія, Велике князівство (царство) Московське? До речі, під час зустрічі Д. Медведєва з істориками одного з них, І. Гілязова, «прорвало» й він мимоволі сказав правду-матку. Ось як це звучить в оригіналі: «Так что здесь надо учитывать, что с самого раннего периода русской истории, или российской истории, российской государственности (пробачимо вченому мужу цю термінологічну плутанину. — П. К.), разные народы вносили свой неповторимый вклад. К сожалению, этот момент у нас очень часто не учитывается, остается в стороне. Даже когда мы говорим о Золотой Орде, мы очень часто ее упоминаем только в негативном отношении, хотя если взглянуть посерьезнее и на основании многочисленных источников, собственно, без Золотой Орды не было бы Московского государства». Далі І. Гілязов звернув увагу на те, що, наприклад, коли до Московської держави приєднали Казанське ханство, то в ньому проживало приблизно стільки ж людей, як і в Московії. Отакою слов’янською була ця держава!

Дійсно, Московія зародилася й сформувалася в лоні Золотої Орди. І тут немає чого соромитися! Золота Орда була на той час досить розвинутою й могутньою державою. А щодо Київської Русі як попередника Московії, то це не більше, ніж історичний міф, витворений, до речі, не без участі українських інтелектуалів. Останні, потрапляючи на службу до Московії в ХVII—XVIII ст., зацікавлені були довести свою «єдинокровність» із московітами. Для цього творився міф про Київську Русь як предтечу Московії. Наприклад, це бачимо в популярному підручнику історії «Синопсис» (1674), який уперше надрукували в Києво-Печерській лаврі.

Але повернімося до Новгорода. Так, територіально це зараз Росія. І це ніби дає право історикам включати новгородську історію в історію Росії. Насправді ж новгородська історія була частиною історії Русі (не Росії!). І субетнос, який виник на новгородській землі в період Середньовіччя, був пов’язаний із Києвом та українськими землями. Тому в культурному сенсі новгородці виявилися ближчими до українців, аніж до «корінних росіян», про що свого часу писав М. Костомаров, використовуючи власні польові дослідження. Приєднання ж Новгородської землі до Московії супроводжувалося широкомасштабними репресіями проти місцевого населення, його винищенням, депортаціями. Такі репресії варто кваліфікувати як етноцид. У результаті цього етнокультурне обличчя Новгородської землі зазнало суттєвих змін у складі Московської (Російської) держави.

Тобто як не крути, а віднести закликання варягів у 862 р. до історії російської державності в сучасному її розумінні дуже й дуже проблематично.

ІДЕОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СВЯТКУВАННЯ 1150-РІЧЧЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Як уже зазначалося, Д. Медведєв, за його ж словами, довго думав, чи підписувати указ про відзначення цього ювілею. І недаремно. Він, певно, як розумна людина усвідомлює, що відзначення цього ювілею має сумнівні ідеологічні моменти. Адже доведеться офіційно визнати норманську теорію, а, отже, й визнати, що росіяни не здатні до державотворення, що треба йти по досвід до «варягів», сиріч західноєвропейців.

До речі, під час зустрічі з Д.Медведєвим деякі історики намагалися заспокоїти президента, демонструючи «правильність» норманської теорії. Наприклад, Є.Носов договорився до того, що в Новгороді «скандинавських находок ничуть не менше, чем в столице древней Швеции Бирке, чем в Хедебю, в Дании». Що тут скажеш? Сильна наука — російська археологія!

Звісно, Д. Медведєв аж ніяк не зацікавлений у концентрації уваги на норманській теорії. Його більше цікавить ідея єдиної, але багатонаціональної держави Російської. А цей ювілей ніби дає підстави для проштовхування такої ідеї. Не даремно ж іще одне світило російської історичної науки, господін Ю. Петров, видав під час зустрічі з президентом такий перл: «Особенность Руси именно в том, что в Польше или в Чехии возникли мононациональные государства, а Русь с самого начала являлась многонациональным государством». Здається, історик Ю.Петров не відає, що в період Середньовіччя держави формувалися часто не на етнічній основі й часто були «багатонаціональними». Такими були і Німеччина, чи то Священна Римська імперія, і Франція, й Англія, й Іспанія… Щодо Чеського королівства, то воно, приміром, за часів правління Пшемисла ІІ включало, крім Чехії, Моравію, Австрію (разом із Віднем), Штірію, Карінтію і Крайну; а за часів Карла IV до Чеського королівства належали, крім тієї ж Чехії, Моравія, Сілезія, Лужиці й Бранденбург із Берліном на додачу. Воістину моноетнічна держава! Про моноетнічну середньовічну Польщу просто смішно говорити. Навіть сьогодні, незважаючи на тривалий час етнічної консолідації, в Польщі є національні меншини українців та білорусів, а також кашуби, не кажучи про інші субетноси. Тобто «багатонаціональна» Русь аж ніяк не була винятком, а швидше правилом. Та блискучі російські вчені про це не відають.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Той же інтелектуал високої проби, господін Ю. Петров, творчо розвинувши свої думки щодо багатонаціональності Давньої Русі, видав іще одну «зело мудрую» думку: «Пожалуй, неплохо об этом помнить и отметить этот праздник (мається на увазі 1150-річчя закликання в Новгород варягів. — П.К.) вместе с нашими славянскими братьями — с украинцами и с белорусами. Пока я не знаю точно, насколько они реагируют на наши предложения, но, мне кажется, с такими предложениями к ним надо обращаться еще и еще».

Цілком хочу підтримати це світило російської науки. Думаю, його «предложения» з розумінням зустрінуть у регіонах України. І вдячні «славянские братья» в якійсь Одесі, де є пам’ятник цариці Єкатєрінє, чи в Луганську, де є пам’ятник жертвам УПА (виявляється, УПА була на Луганщині!), обов’язково спорудять пам’ятник 1150-річчю «российской государственности».

«Україною варто ходити пішки…» Учасники Літньої школи журналістики «Дня» зустрілися з журналістом-мандрівником Миколою ХРІЄНКОМ

серпня 4, 2011Українці і світ

Вікторія СКУБА, «День», Христина БОНДАРЄВА, Літня школа журналістики «Дня»

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

МИКОЛА ХРІЄНКО

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

КАРТА МАРШРУТУ, ЯКИЙ МИКОЛА ХРІЄНКО ПОДОЛАВ У РАМКАХ ПРОЕКТУ «УКРАЇНЦІ ЗА УРАЛОМ», А ЦЕ 118 ТИСЯЧ КІЛОМЕТРІВ, ВРАЖАЄ НАВІТЬ РОСІЙСЬКИХ КОЛЕГ — ТАК СВОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ ВОНИ НЕ ДОСЛІДЖУВАЛИ

Поспілкуватися зі студентами пан Микола прийшов, так би мовити, з дороги. Він тільки повернувся (розмова відбувалася 15 липня. — Ред.) з експедиції Канадою «Історичний потяг українських піонерів», в якій взяв участь від редакції «Дня». Учасники подорожі подолали сім тисяч кілометрів шляхами українських переселенців. «Коли ми за 23 дні проїхали маршрут від Галіфакса (портове місто, куди привозили мігрантів із Гамбурга), для мене відкрився абсолютно новий світ українців», — зазначив Микола ХРІЄНКО під час розмови з учасниками Літньої школи, які фактично перші дізналися деталі експедиції.

Утім, така динаміка — цілком у стилі Миколи Хрієнка. Свою діяльність він називає експедиційною журналістикою. Читачі «Дня» вже знайомі з його унікальним проектом «Українці за Уралом», який Микола Хрієнко завершив минулого року, подолавши 118 тисяч кілометрів територією Російської Федерації. Цілком справедливо він заслужив звання «Людина року-2010» за версією «Дня». А в найближчих планах пана Миколи — відшукати сліди наших співвітчизників у Середній Азії.

На цьому фоні безпідставними видаються закиди на кшталт: українська журналістика 1990-х померла… «Мені заздрять російські колеги, — говорить Микола ХРІЄНКО. — Вони в Росії живуть, але не досліджували своєї країни так, як я». Очевидно, трансформаційний шлях певного пласта журналістів від особистостей із самостійним мисленням у підставки для мікрофонів — це не загальна тенденція, а особистий вибір кожного.

Як в епоху інформаційної глобалізації віднаходити унікальні теми та героїв для своїх матеріалів і залишатися цікавим своєму читачеві, з чого почати? Прекрасна відповідь на ці запитання — особистий досвід Миколи Хрієнка, який сам починав із журналістської допитливості, наполегливості та невеликих походів Україною. Як уважає Микола Хрієнко, українськими землями взагалі варто мандрувати пішки… через високу густоту населення. Саме в такий спосіб відбувається, на його думку, міцне зчеплення із землею та народом.

З розмови про сучасну журналістику розпочалося спілкування учасників Літньої школи «Дня» з Миколою Хрієнком.

М. Х.: — Журналіст — це перш за все Громадянин. Він повинен завжди бути в опозиції до влади й інформувати суспільство про діяльність владних структур. Але це не має бути критика заради критики. Якщо журналіст не дотримується цих правил, йому потрібно працювати в таких журналах, як «Натали» або рекламних відділах. Водночас свою позицію не завжди просто утримати. За журналістську позицію мене тричі звільняли: з «Сільських вістей», «Голосу України» та «Робітничої газети».

У Росії журналістика в значно гіршому стані, ніж в Україні. Не через те, що там слабкі журналісти. Річ в іншому. У коридорі Спілки журналістів Росії висять портрети 311 російських журналістів, які загинули від рук кілерів. Це в основному люди від 26 до 50 років, тобто найбільш продуктивні. В Україні «іконостас» теж немалий. Але все ж наше суспільство виявилося більш зрілим, і в нас журналісти мають змогу писати про те, що насправді відбувається.

Свій шлях журналіста я починав з роботи у районній газеті, одночасно навчаючись на заочному відділенні факультету журналістики Київського університету. А після служби в армії вступив на перший курс вже стаціонарної форми навчання. Думав: коли закінчу навчання, то поїду працювати на Північ, проходив практику в Іркутській, Магаданській, Красноярській областях, у Турині. У тих місцевостях я пройшов 217 км на лижах при температурі 51 градус морозу. В останні дні походу було так холодно, що поки дійшов до місця призначення, ледь не загинув. Отримав таке запалення легенів, що здавалося, неначе всередині перемелене скло. Вилікувала мене шаманка. Хоч до Росії я так і не поїхав працювати, але навідувався туди постійно, зробив 19 походів самотою у різні регіони — на Кольський півострів, у Неметію, Магаданську область, на Полярний Урал. Один календарний рік я працював у Чорнобилі, побував у всіх точках ліквідації аварії. Найскладнішим був маршрут до вибухлого реактора. На цю тему я написав матеріал «Надра чорнобильського «Титаніка» для газети «Вісник Чорнобиля». Я за дві секунди встиг побачити те, що сталося з реактором. Більше неможливо витримати, тому що до реактора повзеш на животі, а під тобою майже розпечений бетон. Двічі також піднімався на дах саркофага й на вентиляційну трубу. Це не була екскурсія. Тоді виконувалися роботи зі зміцнення стійкості труби, й я писав репортаж щодо того, як ці роботи відбуваються. У Чорнобилі я зустрів людей абсолютно самовідданих і цікавих. Я бачив тих, хто будував саркофаг над четвертим блоком, — деякі з них вже на інвалідних візках, але все ж вони переконані: «Хай я став інвалідом, але мені вдалося зробити те, чого ніхто у світі більше не зробив». І справді, треба віддати належне цим людям: якби не їхня оперативність, то всіх українців виселили б за Урал. Зустрічався також із пілотами літаків, які скидали свинець, доломіт і пісок на реактор. Багато з них, щонайменше, осліпли.

Упродовж останніх років я працював у газеті «Столиця». Тоді ж і виконав перехід по Україні — маршрут мав назву «Життя та виживання людей у нинішніх соціально-економічних, радіаційних та екологічних умовах» і складався з десяти етапів. Я доходив до якогось пункту, повертався в редакцію з матеріалом, видавав текст на чотири шпальти і знову збирався в дорогу. У рамках проекту, який мав назву «Українці в Україні», я пройшов усі чотири зони відчуження. А після його завершення вирішив працювати над проектом «Українці за Уралом».

ФОТО МИКОЛИ ХРІЄНКА

МАЛЕНЬКА КАНАДКА УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ АВРОРА ЛАДА ПРИЙШЛА НА ВІДКРИТТЯ НОВОГО ПАМ’ЯТНИКА ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В СТОЛИЦІ КАНАДИ — ОТТАВІ — 26 ЧЕРВНЯ 2011 РОКУ

ФОТО МИКОЛИ ХРІЄНКА

ЮНІ СКАУТИ ПІД ЧАС ВІДКРИТТЯ НОВОГО ПАМ’ЯТНИКА Т. ШЕВЧЕНКУ В ОТТАВІ

ФОТО МИКОЛИ ХРІЄНКА

ЦИМБАЛІСТ БРАЙЄН ЧЕРЕВИК – КАНАДЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ З МІСТА ЕДМОНТОН (ПРОВІНЦІЯ АЛЬБЕРТА)

Мої проекти підтримували газета «Сільські вісті», українська діаспора, прикордонники й навіть патріарх Володимир. Деякі російські видання — «Огонек», «Собеседник» — друкували матеріали. Зрозуміло, що жодна редакція не мала змоги самостійно надати таке відрядження.

Найближчим часом планую реалізувати проект «Українці в Середній Азії». Перший розділ — «Слідами Тараса Шевченка» — міститиме фото і текстовий матеріал про Оренбург, Орськ, де Кобзар два роки був у засланні, про Казахстан, де Шевченко впродовж восьми років відбував ув’язнення у Новопетрівському укріпленні на березі Каспійського моря. Казахи, до речі, вважають його першим художником Казахстану. Через те й місто є, назване на його честь. Після завершення «Шевченкового» етапу на черзі — Туркменія, Таджикистан, Узбекистан і Киргизія. Похід розрахований приблизно на 6 —7 місяців. Тому якщо вдасться знайти кошти цього року — піду одразу, не вагаючись. Треба виконати маршрут, поки ще є сили. Бо, наприклад, в Росію я брав із собою рюкзак вагою 39 кг.

Щодо останньої експедиції «Історичний потяг українських піонерів», участь в якій я взяв від (і завдяки) редакції «Дня», то до її початку я вважав, що шляхи українців Канади досліджені повною мірою. Але коли ми за 23 дні проїхали маршрут від Галіфакса, для мене відкрився абсолютно новий світ українців, які живуть у степах, степових зонах, преріях, лісах, лісостепових зонах, скелястих горах, на узбережжях морів. Загалом у Канаді проживає 1 мільйон 200 тисяч наших співвітчизників. Вони у третьому-четвертому поколінні досить добре розмовляють українською мовою, співають народні пісні, носять вишиванки, люблять Україну. В них дуже спортивна нація. У спеку бігають і молодші, й старші, а чиновники їздять на велосипедах. Водночас неприємно вразило те, що, хоча організатори брали на себе значну частину витрат, з українських журналістів участь у проекті взяли тільки я від газети «День» та Вахтанг Кіпіані, редактор «Історичної правди». Думаю, причина не у втраті інтересу, а в лінощах.

Олеся ЯРЕМЧУК, Львівський національний університет: — У кожній країні світу українці виявляють себе по-різному. Які ваші особисті спостереження щодо цього?

М.Х.: — Українцем у Канаді бути престижно. Генерал-губернатор, багато депутатів у парламенті, прем’єр-міністр Онтаріо, капітани кораблів, бізнесмени — українці. В Росії наші співвітчизники теж посідають високі пости: мер Магадана Володимир Печений із Чернівців, голова думи Петропавловська-Камчатського, голова уряду Чукотки тощо. Українці в Україні не можуть розбудувати сильну державу, а за кордоном реалізовують себе на сто відсотків. Я не можу пояснити це явище. Ті ж самі люди, з такого ж тіста, з такими ж природними даними. Якщо вирізати контур карти України і прикласти на будь-яке інше місце на карті світу — ніяка Канада, Америка, Росія не зрівняються з красою і потужністю нашої території. Люди в нас зовнішньо набагато красивіші. Хоча за кордоном усі посміхаються, немає агресивності, заглибленості в себе, життєвий рівень надзвичайно високий, працює законодавство. У цьому різниця.

Тетяна БУБАЛО, Волинський національний університет: — Чи не вважаєте ви, що в українській свідомості закарбувався стереотип, що легше виїхати за кордон, аніж будувати вищий рівень життя у себе вдома?

М.Х.: — Справа в тому, що в нас люди просто не можуть себе прогодувати. Тому донецькі шахтарі рубають вугілля на Чукотці, а закарпатські лісоруби валять ангарську сосну біля Архангельська. Причина — у нездатності побудувати економіку, яка б створила робочі місця. Є Батьківщина, а немає справжньої держави. Так от, держава не здатна нічим управляти. І це дуже добре видно здалеку, коли перебуваєш, наприклад, у Канаді. А Батьківщина — це ті місця, де ти народився і виріс, де могили батьків. І цим людям надзвичайно шкода прощатися з нею.

Алла САДОВНИК, Львівський національний університет: — Свого часу Іван Багряний написав статтю «Українці біля Тихого океану». У ній вперше було написано про переселенців до Сибіру. Він дивувався з того, як вони там живуть. Це була справжня Україна, якої вже тоді, в 1930-х роках, не було тут, у нас. Чи ви відчули таке ж захоплення, перебуваючи на тих землях?

М.Х.: —У мене зібрані статті Багряного. Читав їх, виділяю і документальний роман «Тигролови». 1930-х років українці Сибіру зробили спробу створення окремої республіки. У мене є ксерокопії статей, публікацій із відкритих архівів про те, як знищували, ліквідовували Зелений Клин у 1920—1930-х роках. Українці могли створити незалежну республіку на Далекому Сході, але Ленін і Сталін знищили цей рух. У Канаді, навпаки, все робиться для того, щоб дати можливість людині піднятися. А в Росії страшенний занепад. Зменшується кількість слов’янського населення. Йде окитаювання далекосхідних територій. Північні регіони обезлюднені. У Норильську, Воркуті живе 40% людей від тієї кількості, що була раніше. Багато міст вже взагалі не існує, вони — як Чорнобильська зона.

Алла САДОВНИК: — Чи були моменти, про які вам не хотілося б писати на сторінках газети?

М. Х.: — Ні. Я описав усі проблеми, які є в Росії, й ті, які стосуються України, я також чітко називаю. Якщо випускати серцевину, для чого тоді писати? Мало розповідати, як віє хуртовина та яким є полярне сяйво. Через життя українців Росії я висвітлюю державні проблеми.

Олександр КУПРІЄНКО, Київський національний університет: — Коли ви знайомитеся з людиною, скажімо за Уралом, що, перш за все, дає можливість відчути українське коріння?

М. Х.: — Перше за все — мова. Коли я потрапив о шостій ранку до Київки (Приморська область, Лазовський район), зустрів жінку біля колодязя. Колодязь біля дороги, на подвір’ї квітів багато, хати дерев’яні, але побілені — це вже ознака того, що українці живуть. Я до неї: «Добрий день!», і вона відповідає: «Добрий день!» Дивиться, що з рюкзаком великим, поставила відра, підійшла: «А Ви звідки?» — «Та йду з Находки» — «Пішки?» — «Та ні, доїхав до повороту» — «А сам ви звідки» — «З Києва» — «Ти диви! А в нас Київка село». Ще кілька слів запитав: чи давно тут живе, коли була в Україні? Каже — ніколи не була, предки переїхали ще в 1906 році. «То як ви так добре українською розмовляєте?» Вона на мене подивилася й відповіла: «А що ж я, німецькою повинна балакати?» Перші українські переселенці й жителі у третьому коліні розмовляють сучасною українською мовою. А ось канадські українці спілкуються законсервованою мовою тих часів, коли вони емігрували.

Вікторія СКУБА: — Пане Миколо, українці у світі — це той важливий ресурс, який може допомогти лобіювати українські інтереси. У нашої діаспори така широка географія проживання, що з її допомогою ми могли б створювати цілі анклави просування української культури. Після того як ви завершили свій проект «Українці за Уралом», чи звернула увагу українська влада на цю велику діаспору в Росії, чи почалося інтенсивніше налагоджування культурних зв’язків?

М.Х.: — У Києві є Українська всесвітня координаційна рада. Її раніше очолював Михайло Горинь, а зараз — Дмитро Павличко. Вона займається координацією дій українців у світі. Але річ у тім, що Україна не виділила жодної копійки ні при Ющенкові, ні при Кучмі на школи, букварі, підручники, методичні посібники. І з таким ставленням України до українців за Уралом і в інших регіонах чекати якогось поліпшення діяльності діаспори годі, тому що її фінансово не підтримують. Але діаспора чимало допомагає Україні, в тому числі й матеріально.

Олексій ЛАВРИНЕНКО, Київський національний університет: — Пане Миколо, під час реалізації проекту «Українці за Уралом» ви здійснили піший перехід завдовжки 537 км. Розкажіть, будь ласка, як вам це вдалося?

М.Х.: — Я йшов 23 дні. Бувало так, що переходив річку, а мости були зруйновані. Ведмеді підходили до намету на відстань півтора метра. Лягаючи спати, писав записку: «Шановні джентльмени! Я мандрівник, журналіст із Києва. Прошу не турбувати. Приходьте з сьомої години до восьмої тридцяти. Сподіваюся на вашу порядність». Підпис, дата, приколював ззаду, закривав замок і спав. Заходив у покинуті сталінські табори. Кухні, бараки — наче з того світу. На сторожовій вежі прізвища солдатів вирізані. Бачив високі металеві штирі, на які вішали металеві тачки. Стоять сьогодні, як ялинки. Жіночого волосся багато. Місячна ніч, дивлюся, лежить волосся — жовте, сухе. Як дійшов до Колими, вже був 41 градус морозу. Це своєрідне потрясіння, коли ти весь час ідеш один. Звук почуєш металевий — лякаєшся. У таких подорожах треба чітко й ясно усвідомлювати — ти повинен пройти дорогу. І якщо нападають — треба оборонятися у будь-якому випадку. Якщо йти і думати, що якось пощастить, то це програшний варіант.

Олексій ЛАВРИНЕНКО: — А чим харчувалися?

М.Х. — Виручали коржі. В останній період збирав ягоди, поки ще не осипалися. Їв шоколад. І трохи сала. Сало з шоколадом — це, звичайно, круто. Але набридає…

Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»: — Чи знаєте ви в історії вітчизняної чи закордонної журналістики приклади подібних проектів?

М.Х.: — Я не можу говорити про всі країни. Але в Росії такий проект жоден журналіст не виконував, в Україні — теж. За спортивно-туристичними показниками таких, хто міг би робити тривалі походи при мінусових температурах, при хуртовинах, — одиниці. Я подорожував при температурі від мінус 41 до плюс 41. Хуртовини — до 35 метрів на секунду. У мене вага 85 кілограмів, то я ще тримався на ногах. Одного разу тягнув молоду жінку — вона важила десь 55 кілограмів, її здувало. В армії я займався боротьбою самбо, виконував норматив кандидата в майстри спорту, а потім, коли в 1972 році боротьба дзюдо стала олімпійським видом спорту, я тренувався в Ярослава Волощука. Я ще тоді зрозумів, що моя журналістика буде з великими фізичними навантаженнями. Почав ходити на лижах, пішки, кинув курити, пити. Якщо людина курить — може розпрощатися з мріями про подорожі.

Олексій ЛАВРИНЕНКО: — Пане Миколо, а чи не виникало у вас ідеї написати книжку про ваші подорожі?

М.Х.: — Є дуже хороший журнал — «Неопалима купина», але, на жаль, у нього невеликий тираж. У ньому повністю надрукований перший і другий етапи проекту «Українці за Уралом». Ѓрунтовні матеріали з фото про всі етапи подорожі надрукувала газета «День». Коли я пишу текст, у мене основне правило — писати те, що бачив, чув і пережив. Якщо не буде третього — це споглядацький матеріал. Дуже важливо передати власні почуття. Навіть якщо ти боїшся — пиши так, але поясни, чому боїшся. Це жорстока дорога. У будь-який момент подорож може закінчитися.

Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»: — Чи не виникало у вас ідеї передати у фонди всі ваші напрацювання: плівки, касети з диктофона, нотатки?

М.Х.: — Все це вже є в товстелезних журналах. Проте я хочу видати окрему текстову книгу, де будуть тексти з усіх трьох етапів та фото, а також випустити фотоальбом й організувати фотовиставку по трьох етапах. Це, звичайно, не монографії й не наукові дослідження, але це осмислені тексти. Я не уявляю, як я буду жити без подорожей, адже рано чи пізно все одно доведеться закінчувати. Зараз ходжу на байдарці, щоб відтягнути цей процес. Зустрічався з фотографами із Канади, Росії, Китаю, Японії. Всі вони здивовані. Особливо росіяни: мовляв, уже з сивиною, а стільки проходить. Коли журналісти розглядають карти, їх бере заздрість, що вони в Росії живуть, а я з України стільки проходив. Щоб подорожувати, багато не треба. Не обов’язково далеко йти. Можна пройти річкою кілометрів 120. Це може бути екологічне дослідження у Прикарпатті, наприклад. Перша моя подорож була на лижах: 7 кілометрів туди й 8 назад. Ми тоді в п’ятий клас ходили.

Ігор САМОКИШ: — Ви підтримуєте зв’язки з героями своїх публікацій?

М.Х.: — Підтримую. Поки я не надішлю матеріали всім людям, які мені допомагали, вважаю проект незакінченим. Мені приходить багато листів, телефонують, особливо на Новий рік. У мене дуже тісні зв’язки з цими людьми. Навіть якщо вже потім вони припиняються, я все одно пам’ятаю всіх на прізвища. Я так ставлюся до людей, як хотів би, щоб вони ставилися до мене.

Нині в мене ціль номер один — це українці в Середній Азії. Про ці краї в Україні нічого практично не знають. Знають, що там був Тарас Шевченко: в Оренбурзі, Казахстані. Але ніхто не зробив експедиції туди й не провів системної фотозйомки. А я все роблю з чистого аркуша, відходжу від усіх трафаретів.

Росія хоче «перезаснувати»… Росію «Прихопивши» й нашу Історію. Тому що «погано лежить»?

серпня 4, 2011Історія

Iгор СЮНДЮКОВ, «День»

ФОТО З САЙТА BIBLIOTEKAR.RU

КАРТИНА ВІЛЛЕВАЛЬДЕ «ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА «ТИСЯЧОЛІТТЯ РОСІЇ». У НОВГОРОДІ (8) 20 ВЕРЕСНЯ 1862 РОКУ В ПРИСУТНОСТІ ІМПЕРАТОРА ОЛЕКСАНДРА II З РОДИНОЮ ТА ПОЧТОМ БУЛО УРОЧИСТО ВІДКРИТО ПАМ’ЯТНИК «ТИСЯЧОЛІТТЯ РОСІЇ» — ПЕРШИЙ МОНУМЕНТ, ПРИСВЯЧЕНИЙ РОСІЙСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

2 серпня у старовинному місті Володимирі (тому самому, котре в ХІІ — ХІІІ століттях було центром потужного князівства, керованого Андрієм Боголюбським та Всеволодом Велике Гніздо) президент РФ Дмитро Медвєдєв виступив перед відомими представниками російської історичної науки. У висловлюваннях Медвєдєва є чимало цікавого й для нас, українців, через що «День» не може оминути їх своєю увагою. Не будемо зосереджуватись зараз на його філологічних вправах (треба російською говорити «на Украине», а не «в Украине» — у зверхньому стилі поправив президент чергову промовицю), на що мало не передусім звернули увагу деякі ЗМІ та політики. Поговоримо зараз про речі більш суттєві, й не тільки в науковому, а й політичному аспектах.

Дещо раніше російський президент підписав указ, на важливості якого він неодноразово наголошував на цьому заході. Йдеться в цьому документі про (дослівно) «відзначення 1150-річчя російської державності» (не руської, не києво-руської, не давньоруської, а саме російської — тільки так!). Тобто стара, сумнозвісна «звичайна схема руської історії» імені Карамзіна, Погодіна та Соловйова, здавалось би, давно вже розбита вщент Михайлом Грушевським, а ще раніше — Михайлом Максимовичем, — ця схема «живе й процвітає» у високих кремлівських колах, піднята знову на щит і офіційно схвалена указом президента. Нагадаємо читачам, що згідно з цією схемою вибудовується прямий ланцюг історичної спадкоємності: Київська Русь — Московська держава — Російська імперія — СРСР — сучасна Російська Федерація. України тут за визначенням немає. Щоправда, «братнім» народам — українцям та білорусам — «милостиво» пропонується взяти участь у святкуванні неоімперського псевдоювілею; очевидно, теорія «спільної колиски» теж береться на озброєння, коли треба «підсолодити» великодержавну пігулку і той образливий ефект, який вона справляє на «братів». Втім, беручи до уваги, що наше теперішнє політичне керівництво (освічена його частина) мало не повністю поділяє теорію «спільної колиски» східних слов’ян — Київської Русі, то реакція, цілком можливо, з боку України буде позитивною…

Цікаво, що пан Медвєдєв неодноразово у вельми позитивному контексті згадував помпезне святкування так званого «1000-летия России», організованого 1862 року імператором Олександром ІІ. Нагадаємо: це той самий монарх, який скріпив своїм підписом Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський (1876 р.) указ, де з прямотою артилерійської гармати стверджувалось: ніякої української мови не було, немає й бути не може!

Однак це справа влади та російських науковців — які історичні міфологеми конструювати задля, як висловився президент РФ, «інтелектуальної, економічної та національної консолідації». Щоправда, зауважимо, тут трапився конфуз: у Володимирі Д. Медведєв зі здивуванням прочитав написи на історичних пам’ятках, згідно з якими це місто, справді колиска майбутньої державності Московії, було засновано не українським (переяславським, згодом — київським!) князем Володимиром Мономахом у 1108 році, як було насправді, а, виявляється, князем Володимиром Святославичем, Хрестителем Русі, між іншим, теж київським володарем, ще на сто років раніше. Це буде виправлено, втім, головне полягає в іншому: українську національну свідомість, нашу ідентичність давно вже слід очистити від таких схем, що навічно замуровують нас у стіну «Русского мира». В цьому й полягає політичний аспект проблеми: адже відома концепція Патріарха Кирила (в її «духовному» варіанті) та Дмитра Медведєва й Володимира Путіна (у варіанті «світському», державницькому) розробляється, пропагується та щосили поширюється не для уточнення минулого, а для забезпечення потрібного Кремлю майбутнього! А що може Україна протиставити політиці в стилі спецоперацій, цим зазіханням на ідентичність? Очевидно, що Росія (точніше, її керівництво), прагнучи стати національною державою, «консолідуватись» у такий спосіб, морально й політично готова прихопити те, що «погано лежить», а саме — українську ідентичність та історичну самосвідомість. У реаліях сьогодення (духовність і культура розглядаються як щось «зникомо мале» за значенням, яскравий приклад чого — сумна доля Музею історії Києва; масова історична свідомість живиться імперськими міфами та дешевими «державницькими» серіалами з Москви) українська історія фактично стає легкою здобиччю. А це означає, що всіх нас мають намір позбавити «національного паспорта». Влада ж, неначе навмисно не помічаючи цього, поглинена дрібними чварами… Отже, все буде залежати від того, чи адекватно зрозуміють самі українці те, що відбувається.

Боротьба за ім’я та спадщину Історичні долі русинів та українців

серпня 4, 2011Історія

Кирило ГАЛУШКО, кандидат історичних наук, доцент, голова всеукраїнського «Наукового гуманітарного товариства»

ФОТО З САЙТА BLIK.UA

 

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ. РЕКОНСТРУЙОВАНЕ В ХХ ст. СКУЛЬПТУРНЕ ЗОБРАЖЕННЯ-ПОРТРЕТ

КОЖЕН МУДРИЙ СВОГО ДУРНЯ ЗНАЙДЕ

Популярний телевізійний проект 2007—2008 років «Великі українці», якщо згадаємо, дав доволі неочікуваний результат: найвизначнішим українцем було визнано давньоруського князя Ярослава Мудрого. Не є таємницею, що навіть організатори очікували більш звичного вибору — наприклад, чергового визнання генія Тараса Шевченка. Втім, «великий Кобзар» опинився лише на четвертому місці, поступившись у рейтингу симпатій співвітчизників стародавньому князю з роду Рюриковичів, лікарю Миколі Амосову та провіднику ОУН Степанові Бандері. Звісно, що результати смс-голосування не є репрезентативною вибіркою громадської думки, а скандали щодо «проплачених» сотень тисяч смс-повідомлень піддають сумнівам будь-які отримані результати, проте це у даному разі — манівці. Виникає одне цілком банальне питання: чи легітимно Ярослав Мудрий опинився в числі українців? Це питання може дуже по-різному сприйматися в середовищі істориків, політиків або ж пересічних громадян — не обтяжених поточною «політичною доцільністю» або надто докладними відомостями про перебіг життя князя.

Сценарій проекту «Великі українці» передбачав, що у кожної постаті, яка потрапила в десятку найбільш популярних, буде «адвокат», який намагатиметься прихилити симпатії телеглядачів на бік свого героя. Популяризатором Ярослава Мудрого виступив історик, колишній віце-прем’єр з гуманітарних питань та знаний діяч Партії регіонів Дмитро Табачник. Саме він, на думку «адвоката» Степана Бандери Вахтанга Кіпіані, ініціював «проплачене» голосування за Ярослава всупереч щирим народним симпатіям до Степана Бандери. Але для нас не має значення, чи відповідають ці звинувачення реальності, — це клопоти організаторів телевізійного шоу. Більш важливим є те, що Дмитро Табачник є відомим пропагандистом славних сторінок «спільної історії» України й Росії. Тому його активна симпатія до давньоруського князя може виглядати не лише даниною політичній боротьбі з прихильниками справи Бандери, а й наслідком того, що Ярослав Мудрий є речником саме цієї бажаної «спільної історії», адже за його життя не було й гадки про такі поняття, як «Україна» та «Росія», а була лише одна-єдина Русь. Імовірно, що з точки зору пана Табачника загальнонаціональна перемога сина Володимира-хрестителя може бути нездоланним аргументом на користь вірності українського народу ідеї «спільної історії». Втім, ніхто з нас не знає наслідків власних дій…

Звісно, на речі можна дивитися з різних позицій, і лише звичайна, буденна історія (а не якась «спільна» чи «окрема») визначить слушність оцінки. Мені результат телешоу видається геть протилежним: внаслідок перемоги Ярослава Мудрого українці нарешті «привласнили» собі Давню Русь, на яку раніше у звичних уявленнях не надто претендували. Ситуація сповнена іронії: прагнення будь-що обігнати за голосами Бандеру змусило подолати пристрасті минулого, ХХ століття і продовжило «національну історію» українців аж на тисячу років. Ярослав Мудрий з подачі діяча проросійської української політичної партії раптом виявився українцем! Хіба що варто протягнути кандидатуру його батька Святого Володимира, визнавши «росіянином» хоча б його. Тоді б було ще смішніше: бо ж який чинник міг би так суттєво змінити «національність» при переході від батька до сина? Але усе це, врешті, — дещо абсурдні жарти на політико-національні теми сьогодення. Час звернутися від політики до науки, яка має дати нам якісь більш надійні дороговкази у минулому.

ЧОМУ «НАЦІОНАЛЬНА НАЛЕЖНІСТЬ» РУСІ КОГОСЬ НЕПОКОЇТЬ У ХХІ СТОЛІТТІ

На перший погляд, суперечки з приводу давньоруської спадщини виглядають штучними. Була собі держава, створена київськими князями Рюриковичами, був осередок цієї держави — «Руська земля», розташований у Середньому Подніпров’ї. Київ стоїть і зараз, Середнє Подніпров’я також нікуди не зрушило. Хіба що каскади водосховищ уповільнили плин Дніпра, який колись служив славнозвісним шляхом «із варягів у греки». Відповідно, якщо Русь тут була, то залишається й зараз. Це означає, що якщо населення нинішнього Середнього Подніпров’я є нащадком давньоруської людності (нехай вже і дещо «перемішане» внаслідок війн і міграцій), то воно може цілком легітимно «претендувати» на давньоруську спадщину — принаймні на місцеву частину. Але що собою являє ця спадщина? Звісно, що збереглися її матеріальні рештки, які сьогодні належать або до «пам’яток архітектури», або до «пам’яток археології» і внесені до відповідних державних реєстрів. Це «майно» — нерухоме, і йому загрожують хіба що недбалість пам’яткоохоронних установ та чорна археологія. Інша річ — зі спадщиною духовною… Вона є виразно «рухомим майном», причому найчастіше навіть нематеріальним, — як думки та уява, спогади й пам’ять. Звісно, ніхто не може «пам’ятати» подій тисячолітньої давнини, проте наш образ вітчизняної історії починається з хрестоматійного несторівського «Откуда єсть пошла Руськая земля», написаного на початку ХІІ століття. Без Русі уявлення про шлях нашого народу в історії повисне у повітрі, а прагнення козацьких гетьманів утворити як свою державу «Велике князівство Руське» виглядатиме дивакуватим. Тогочасні наддніпрянці не сумнівалися в тому, що вони є спадкоємцями Русі. Зведений у 1620 р. на київський митрополичий престол Іов Борецький вельми промовисто характеризував походження козацтва:

«Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, поставивши човни на колеса, і штурмувало Константинополь. Це — ті ж, які ще за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію».

Духовне, культурне й політичне відродження українства у XVII столітті було б неможливим без ототожнення себе зі «стародавнім народом руським». Двісті років по тому передача естафети боротьби за українську справу від нащадків козацької старшини до національної інтелігенції ХІХ століття не була б успішною без такого трактату, як «Історія русів» (межа XVIII—ХІХ століть). Фундаментальний для новітнього українського самоусвідомлення текст — «Історія України-Руси» Михайла Грушевського (з 1898 р.). Сучасні українські підручники історії Давню Русь також не полишають увагою. В чому ж проблема?

Привід до виникнення проблеми полягає в тому, що сьогодні наша країна зветься «Україна», а не «Русь»; це може в декого породжувати думку, що українці можуть існувати лише в Україні, а не в Русі. З іншого боку, спадковість між давньоруською людністю, яка звала себе «Русь» або «русини», та її нащадками в особі сучасних «українців» дещо підриває законність іншої багаторазово задекларованої спадковості: від Русі до Росії, від Русі до «русских». Тут розбіжностей у назвах майже немає. Постає доволі старе питання: звідки ж українці взялися на Русі?

МАНДРІВКИ РУСІ В ПРОСТОРІ Й ЧАСІ

Розгляньмо, як виникло це прикре питання. З XV століття, щойно позбувшись татарського контролю, московські князі й царі декларували, що ті руські землі, які сьогодні звуться «Білорусь» та «Україна», — це їхня «отчина». Відповідно вони прагнули приєднати їх до Московської держави через тривалу боротьбу з іншим конкурентом, який вже об’єднав ці землі на сто років раніше, — Великим князівством Литовським, Жемаїтським і Руським. Більш звична для нас назва цієї держави — Велике князівство Литовське — є скороченням, яке приховує небезпідставність частини назви «руське». Поки володимирські, московські, тверські та ціла купа інших князівств на теренах сучасної Росії сперечалися за більшу приязнь та належний «ярлик» від своїх ординських сюзеренів, литовські володарі Гедимін, Ольгерд, Вітовт відкраяли від татарських володінь землі аж до Чорного моря. Більша частина земель Давньої Русі позбулася принизливого ярма, а самі литовські князі породичалися з нащадками Рюриковичів, запровадили державну «руську мову» і водили дружини руських воїв проти німецького Ордену, поляків, татарів та московитів. Власне, «возз’єднання» Русі, якщо дуже хочеться, вже відбулося у XIV столітті. Згодом, після Люблінської унії Польщі й Литви, українські землі увійшли до складу володінь Корони Польської, але назву свою «Русь» зберегли. Аби не бути голослівним, процитую мовою оригіналу сучасну російську академічну монографію:

«О терминах.

В источниках X—ХІІІ вв. Русью именовали территории Среднего Приднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой. Исторически этот термин охватывал территории современной Украины и Белоруссии, за исключением Буковины, Закарпатья, Крыма и причерноморского побережья междуречья Днестра и Дуная. В отношении этих земель Константинопольский патриархат в первой половине XIV в. впервые стал употреблять термин Micra Rosia («Малая Русь») для обозначения земель киевского церковного престола вплоть до вхождения Киевской митрополии в состав Московского патриархата в 1686 г., в отличие от Megale Rosia («Великая Русь») в отношении территорий, которые образовались после распада Киевской Руси, т.е. Галицко-Волынского княжества, Владимиро-Суздальских земель и Новгородского княжества. Из официальных документов терминология проникла в церковную письменность. «Руським воеводством» в составе Польской Короны называли только Галицко-Волынское княжество (с начала XV в.). Топоним «Украина» вошел в обиход лишь в конце XVII в. для обозначения земель Киевского и Брацлавского воеводств. Помимо терминов «русинские» и «руськие», для территорий современной Беларуси в период XIV—XVII вв. было также характерно употребление самоназвания «литвины», исторически обусловленного вхождением этих территорий в состав Великого княжества Литовского. Дабы не запутаться в дебрях исторических топонимов и самоназваний, наиболее корректным по отношению к XIII—XVII вв. будет употребление терминов «Русь» и «русинский». (Западные окраины Российской империи. М., 2007. С.15—16.)

Не зайвим також буде уточнити, що терміни «Київська Русь», «Московська Русь», «Північно-Східна Русь» або «Північно-Західна Русь», «Південна Русь» та більшість інших подібних означень до цього слова є винаходом істориків ХІХ століття, які поширили вузьке й автентичне значення цього слова (Середнє Придніпров’я) на весь конгломерат князівств Рюриковичів — хто для зручності географічних окреслень, хто з частково ідеологічного інтересу. Самі ж мешканці цієї «Київської Русі» вживали до ХІІІ ст. лише вузьке значення (околиці Києва, Чернігова, Переяславля). В ХІІІ ст., в апогеї розповзання решток символічної влади з рук Києва, Русь також почала «розтікатися». Галицько-Волинський князь Данило Галицький став «королем Русі», яка де-факто вже Київ і Чернігів не містила. Давні мешканці нинішнього українського Заходу засвоїли самоназву «русини» і найдовше користувалися нею — аж до ХХ століття. На цих географічно та культурно ближчих до Києва теренах «Південної Русі» назва «Русь» добре прижилася. Не можна цього сказати протягом певного часу про протилежний край колишніх київських володінь — «Північно-Східну Русь». Вперше сучасник назвав її «Руссю» в той переломний момент, коли сторінка з історією Давньої Русі вже перегорталася монголами — в 1238 р. — у «Повісті про погибель Руської землі». До цього землі майбутнього серця Росії звалися «Заліссям», але аж ніяк не «Руссю Заліською», як часом пишуть російські підручники. Згодом місцевим мешканцям важко було себе окреслити інакше, ніж за належністю до суздальців, володимирців, тверичів, рязанців… У XV столітті побутували там різні варіанти (з патетичної оповіді церковного автора про князя Дмитрія Донського, переможця у Куликовській битві 1380 р.):

«И метнулся поганый Мамай от своей дружины серым волком и прибежал к Кафе-городу. И молвили ему фряги: «Что же это ты, поганый Мамай, посягаешь на Русскую землю? Ведь побила тебя орда Залесская» […] И сказал князь великий Дмитрий Иванович: «[…] Положили вы головы свои за землю за Русскую и за веру христианскую. Простите меня, братья, и благословите в этой жизни и будущей. Пойдем, брат, князь Владимир Андреевич, во свою Залесскую землю, к славному городу Москве» («Задонщина»).

Десь тоді ж і в тих же краях, як читаємо, затвердів у слові «руський» до того м’який звук «с», утворивши слово «русский». Древнє самоозначення «русини» там не встигає поширитися. З часів Івана ІІІ та Івана Грозного уявлення про величну місію «Третього Риму» і претензії на всю «руську спадщину» закріплюються в ідеології Московської держави, впроваджуючись через московську митрополію (згодом патріархію) та бюрократію. Сприяли цьому згадані грецькі церковні позначення митрополій — «Велика» й «Мала» Rosia: вони одночасно поширювали назву «Русь» на весь православний простір від Карпат до Волги та впроваджували як паралельну (майже таку саму) назву цього простору дуже перспективне слово «Росія». До початку XVIII століття воно сприймалося освіченими людьми (які знали грецьку мову) як урочистий синонім Русі, й вживався він у творах «високого стилю» — віршах, панегіриках, промовах і проповідях.

Студенти Києво-Могилянського колегіуму на початку повстання Хмельницького писали у вірші, що з Богданом «Росія на ноги встала», причому мали вони на увазі аж ніяк не ту країну, яка сьогодні так називається. Для Хмельницького «Росія» в їхньому виконанні означало власне ту «Русь», «єдиноволодарем» якої він себе вважав, яка у нього простягалася «по Львів, Холм і Галич». Не зовсім нинішня Росія, вірно? Отже, бачимо, що церковна «інтелігенція» почала потроху заплутувати ситуацію з тим, де саме Русь і Росія розташовані…

Запізнілим наслідком цієї плутанини є паралельне вживання у радянських та сучасних російських підручниках щодо Московської держави XVI—XVII століть назв «Московское государство», «Русское государство» и «Российское государство». Друга та третя назви містять у собі певні слизькі моменти — особливо щодо критеріїв вживання саме такої, а не іншої.

Остаточно все заплуталося після 1654 р. (Переяславська рада) і 1686 р. (приєднання Київської митрополії до Московського патріархату). Відбувся певний «бартер»: Московська держава поширилася на давню «Руську землю», а яскраві представники київських інтелектуально-церковних кіл натомість виступили в ролі «идеологов-модернизаторов» (у ХІХ столітті б сказали — «культуртрегерів») Московії — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрій Ростовський та ін. Хтось робив це свідомо, підіймаючись щаблями кар’єри, а хтось ненавмисне — просто завдяки більшій освіченості.

У 1674 р. у київський лаврській друкарні вийшов друком «Синопсис, или Краткое описание о начале русского народа», авторство якого приписують архімандриту цього монастиря Інокентієві Гізелю. Книга набула шаленої, як на ті часи, популярності, ставши (попри зосередження на українських подіях) єдиним на той час підручником з історії східних слов’ян (він залишався таким до початку ХІХ ст., витримавши 25 перевидань та ходячи у рукописних варіантах!). Гізель був патріотом «народу малоросійського» й активно виступав проти поглинання української церкви московською. Проте його погляд на історію як на опис подій в межах усього «православного простору», де історичний шлях усіх православних (і мало-, і великоросіян) викладено як один-єдиний процес, а державність перетікає з Києва до Москви слідом за однією гілкою династії Рюриковичів, заклав фундамент під усі схеми російської історії від Карамзіна і Соловйова аж до радянської теорії «спільної колиски». Якщо генерації освічених людей протягом 150 років з дитинства вивчають російську історію «від Києва», то їм потім і не спаде на думку поцікавитися тим, коли на місці майбутньої Москви слов’яни заступили фіно-угорські племена…1

Інший представник «могилянського кола», Феофан Прокопович, у 1721 р. на одному із засідань Синоду запропонував Петру І прийняти «титул імператора всеросійського та іменуватися Великим та Батьком Вітчизни». Незабаром в Акті 22 жовтня 1721 р. з’явилася назва «Російська імперія», й Московія нарешті остаточно стала Росією… Ця просвітницька місія українських православних діячів згодом суттєво ускладнила життя їхнім співвітчизникам, яким довелося шукати собі іншої самоназви. Вже ніхто не цікавився тим, чи відрізняється чимось Росія від Русі; їхня тотожність здавалася очевидною, тим більше, що під кінець того ж століття усі давньоруські терени (за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття) вже були приєднані до Росії. Щоправда, слово «россияне» тяжко входило до буденного вжитку. «Русские» закріпилося як етнічна назва, а «россияне» залишалося в царині офіціозу, в оточенні виразів на кшталт «веселися, храбрый росс», в епічних вправах Тредіаковського та Ломоносова.

Протягом 150 років, до середини ХІХ ст., освічену верству тодішніх наддніпрянців цілком задовольняла компромісна і пристойна назва «Малоросія», яка охоплювала територію меншу, ніж «Русь», обіймаючи лише Лівобережжя та Слобожанщину. Ми пам’ятаємо, що у вихідному грецькому значенні ця назва означала «давнішу», «осередкову» Русь («Велика» — це периферія, приєднані землі), але по мірі «провінціалізації» Малоросії у складі імперії ці давні сенси вже губилися. Малорос із часом ставав усе більше дійсно «малим». Частина малоросійської шляхти активно інтегрувалася в імперські структури, частина опікувалася своїми місцевими справами, втім, дехто більш дражливо сприймав уніфікаційну політику імперського центру. Таємні малоросійські сепаратисти ґатунку Василя Капніста готували собі нечисленну, але живучу зміну місцевих патріотів. На межі XVIII—ХІХ століть вони наважилися нагадати великоросам, хто є справжніми «русами». Історично-політичний памфлет «История русов или Малой России» подає героїчні діяння «русів» на «Русі», котрими для невідомого нам автора є козаки на українських теренах. Богдан Хмельницький у творі засуджується за приєднання до Москви. Характерно, що Давня Русь і давні руси автора дуже мало цікавлять у порівнянні з козаччиною. Але нам достатньо вихідного, зафіксованого у назві ототожнення з русами саме малоросіян. Отже, для декого з наших співвітчизників ще двісті років тому Ярослав Мудрий як визначний представник «малоросіян» аж ніяк не став би дивиною.

СТОЛІТТЯ ХІХ: ВІД РУСІ ДО УКРАЇНИ

Якщо інтелектуальні моди XVIII століття з його ідеологією Просвітництва часом «грали» на користь російським монархам, надихаючи їх на побудову «регулярної», адміністративно уніфікованої держави зі скасованими регіональними відмінностями (наприклад, губернії замість козацьких полків), вік ХІХ почав псувати їм життя поширенням націоналізму2 та ліберально-демократичних ідей. Через Харківський університет (заснований 1805 р.) з його німецькими викладачами на землі Слобідської України та Малоросії приходять ідеї романтичного націоналізму, створені німецьким філософом Гердером. Студенти й викладачі досліджують фольклор — традиції, пісні, побут. За тридцять років бурхливий розвиток історичних досліджень, етнографії та мовознавства приводить до усвідомлення того, що від Карпат до Дону проживає один селянський народ із виразною окремішністю мови й культури, відрізняючись і від поляків, і від великоросів. На Слобідській Україні та Наддніпрянщині у народній свідомості та уявленнях від XVI—XVII століть побутувала регіональна назва для своєї землі «Україна». У згаданих нами вітаннях могилянських студентів до Хмельницького «Україна» як позначення рідної землі посідала таке ж місце, як і книжне слово «Росія»: «тепер Україна чиста…» У фольклорі романтичні й переважно молоді дослідники з ХІХ ст. не почули офіційної назви «Малоросія». Знаючи походження і спосіб уживання цього слова, ми навряд чи здивуємося цьому факту. Книжний термін був чужим (а скоріш і просто невідомим) свідомості українського селянства. «Україна» в уявленні місцевих жителів і сусідів від XVI століття означала «країна козаків». До козацько-польських війн Україна «перебувала» на пониззі Дніпра. Після Хмельниччини вона розтеклася на всю Наддніпрянщину. Козак же в уявленнях селянства, його історичній пам’яті, легендах і традиціях домінував, будучи взірцем, як би ми сьогодні сказали, «національної вдачі». Народна пам’ять, «фольклорна історія» не здатна тримати у собі всю реальну історію краю й народу від найдавніших часів. XVI—XVII століття дали населенню Наддніпрянщини такий обсяг масштабних, життєво важливих і значущих подій (сама Руїна чого варта), що навіть якщо на той момент і побутували якісь перекази давньоруської доби, то свіжіші враження їх явно «вивели з обігу». Романтичні російські подорожні, натхнені популярною «Історією держави Російської» Карамзіна, на початку ХІХ століття мандрували до Малоросії, щоби побачити руїни князівських палаців та, можливо, почути билини, — але вже навіть руїн і не побачили, а місцеві мужики співали лише про «козаків і ляхів». «Печенігів уже ніхто не пам’ятає…» З того часу молодий український національний рух цілком піддався козаччині, бо використання для національного окреслення саме Русі потребувало глибших знань і «мертвих» літописних джерел. Як рух демократичний, український націоналізм мав уживати щодо селянства зрозумілі звертання. Козаки ж, потенційно волелюбні й незалежні, були «живі» й фактично жили довкола. Тому перша українська таємна організація «Братство святих Кирила і Мефодія» (1845) зафіксувала у своїх документах таке поняття, як «український народ». З того часу «малоросійство» стало означенням форми провінційної несвідомості, невігластва та конформізму українців.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

Москва пропонує відзначати народження Русі… через чотири століття після заснування Києва. I через три — після першої згадки

серпня 4, 2011Історія

Олександр ПАЛІЙ, історик, автор книги «Ключ до історії України»

Російський президент Дмитро Медведєв видав указ про святкування «1150-річчя заснування російської державності», маючи на увазі літописне закликання чи то до Новгорода, чи до Ладоги (за різними джерелами) ватаги варягів на чолі з Рюриком.

Проте, схоже, сам російський президент не впевнений в історичній «стерильності» цього святкування. За його словами, виголошеними на нараді російських істориків, він «дуже довго думав, перш ніж підписати цей указ», через побоювання «створення державної верифікації історії». Але, за словами Дмитра Медведєва, згадавши про діяльність російського імператора Олександра ІІ, який провів святкування «тисячоліття Росії» 1862 року, нинішній російський глава держави вирішив, що «плюсів тут більше». Отже, дата «1150» не в останню чергу відзначатиметься тому, що нинішній президент-«ліберал» усіляко намагається бути схожим на так званого царя-визволителя, який 1861 року звільнив більшість населення Росії від рабства кріпаччини.

Між тим насправді 862 року на території нинішньої «серединної» Росії нічого визначального не сталося. Зграя вікінгів з території Швеції близько цього часу захопила кілька факторій на землях, заселених фінно-угорськими племенами і словенами-новгородцями. До речі, одна з перших факторій вікінгів — Ладога, з якої нині намагаються зліпити «першу столицю Росії» була населена представниками фінно-угорських племен водь і чудь. Фінською мовою «Ладога» означає «низька місцина».

Більше того, зусиллями справжньої Російської держави — Московії — населення Новгородської Республіки було більшою мірою винищене в XV — XVI століттях, особливо в правління Івана Грозного).

Поселення шведів у фінському селі — невже це заснування російської державності?

Із таким же успіхом, як росіяни від загону Рюрика, українці могли б виводити свою державність від давньогрецьких міст на Чорноморському узбережжі. Бо ж греки не так далеко відбігли від українців, як шведи — від нинішніх росіян.

Отже, факти. З кінця VIII ст. на арені світової політики з’явилися жителі Скандинавського півострова. В Україні їх звали варягами, а в Західній Європі — норманами (тобто «людьми півночі»). Бідна земля Скандинавського півострова не могла прогодувати місцеве населення. Там утворюються численні ватаги випробуваних вояків, які в пошуках здобичі починають спустошувати узбережжя Європи. Їхні мобільні морські загони почали набіги на узбережжя від Англії до Італії, здобуваючи успіх силою й несподіваністю атак та неможливістю швидко організувати відсіч у кожній точці узбережжя.

Із початку ІХ ст. дружини варягів починають вдиратися в землі ільменських словенів і згодом захоплюють Новгород. Також варяги утверджуються в деяких інших містах на території сучасної Росії та Білорусі, зокрема в Пскові й Полоцьку.

У цих точках осідають дружини варягів у складі по кілька сотень вояків. Головною метою варягів була нажива за рахунок слов’янського населення через збір данини. Часто варязькі дружини, збагатившись, верталися до себе додому в Скандинавію або йшли найматися до армії Візантії. Але найбільш діяльні з варягів почали засновувати на слов’янських землях власні династії. Так сталося в Новгороді, Полоцьку й Києві.

Перші контакти слов’ян з варягами в Середній Наддніпрянщині було започатковано під час мандрівок останніх шляхом «із варягів у греки», коли варязькі купці та найманці рухалися до Візантії з метою торгівлі чи найму до візантійської армії. Варяги почали розглядати Київ як головний «приз» на слов’янських землях, і вступають за нього в криваву суперечку. Варязькі князі швидко усвідомили важливість Києва як ключового міста для контролю за шляхами регіону й, спустившись по Дніпру, захоплюють і Київ.

Решта слов’янських земель на території України, крім полян, у перші десятиліття після захоплення Києва не відчули жодних змін і зберігали місцеві династії князів.

Найцікавіше, що російський президент закликав Україну разом святкувати «1150 років російської державності».

Зовсім незрозуміло, навіщо Україні святкувати прихід у маловідому Ладогу загону Рюрика, який і в Києві ніколи не бував.

Більше того, на час здобуття влади Аскольдом і Діром Русь уже була значною політичною силою, здатною до організації великих військових сил із навколишніх племен.

У хроніці франкських імператорів «Бертинські анали» під 839 р., оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: «Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до візантійського імператора, як вони твердять, заради дружб». Таким чином, в цей час, ще до утвердження варязької династії в Києві, руси мали володаря, який був настільки впливовим, що вже мав відносини з Візантією та прагнув встановити їх із Франкською імперією. Також у цей час князь русів прагне титулуватися «каганом», на зразок володарів Хозарії, таким чином намагаючись ствердити свою рівність із впливовою на той час Хозарською державою.

Ще у 840-х роках відбувся похід Русі на місто Амастриду на Південному узбережжі Чорного моря. 860 року стався напад Русі на Константинополь. Тоді Русь встигла зруйнувати передмістя Царгорода, але через тиждень зняла облогу, уклавши, як пише вітчизняний літописець, вигідний для Русі «договір миру й любові» з Візантією. Імператор Михаїл залишив військо й терміново повернувся з походу на арабів, щоб організувати оборону багатокілометрових мурів міста. У своїй проповіді патріарх Фотій пригадував, що «місто ледве не було підняте на спис», тобто взяте.

Іноземці повідомляють про існування в Наддніпрянщині могутнього князівства на чолі з «королем Діром». Близько 867 року Константинопольський патріарх Фотій повідомляє про масове хрещення русів. І на місці могили Аскольда, й на місці могили Діра ще в княжі часи були збудовані церкви, що підтверджувало прийняття християнства Аскольдом і Діром.

Згідно з літописом, 882 року в Київ прибули інші варяги — син того самого Рюрика малолітній князь Ігор та його родич Олег. Дорогою вони захопили Смоленськ та Любеч і поставили там своїх намісників. Зустріч із Аскольдом і Діром закінчилася їхнім убивством, в результаті якого владу в Києві захопив Олег.

Захопивши Київ, Олег почав вести себе як правитель Русі, як тоді називали Київщину. Він встановив, що Київ є головним її містом, сказавши, що «се буде мати міст Руських». Ця його заява стосувалася виключно Русі, тобто Середньої Наддніпрянщини.

Слід відзначити, що землі сучасної Центральної Росії за часів Олега ще не входили до складу Київської держави. Масив фінно-угорських народів, сконцентрований на території сучасної Центральної Росії, залишився за часів Олега поза впливом Києва і був підкорений лише його наступниками на великокняжому троні.

Інші підвладні варягам міста, а також залежні племена Олег починає розглядати як піддані Києву. Приміром, київський князь змушує новгородців щороку платити данини Києву на 300 гривень, з яких 100 гривень залишалися в Новгороді та йшли на утримання київської князівської адміністрації, а решта відсилалася до Києва.

Олег послідовно приєднує до Київської держави племена древлян (883 р.), сіверян (884 р.), радимичів (885 р.). У 907 р. відбувся напад Олега на Візантію. За даними вітчизняного літопису, морська частина війська складалась з двох тисяч кораблів, на кожному з яких сиділо по 40 чоловік. Відповідно до даних літопису, армія Олега налічувала понад 80 тисяч вояків — дуже значне військо для часів Середньовіччя. Під враженням від Київського війська Візантія пішла на переговори з Руссю, бажаючи відкупитися даниною.

Наступний князь — Ігор Старий — був сином варязького князя Рюрика, який, захопивши Новгород, помер там близько 879 року. Найдавніші київські книжники XI століття не визнавали й не шанували ані Рюрика, який взагалі ніколи не був у Києві, ані Олега, який був не з княжого роду і формально вважався лише регентом Ігоря.

Офіційне літописання Київської Русі ХІІ століття відносить до слов’ян такі племена: «поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни». Як бачимо, на території сучасної Росії до слов’ян занесено лише новгородців, які були переважно винищені або депортовані Московією в ХV — XVI ст.

Певний час в історії була популярна теорія про скандинавське походження назви Київської Русі, яке їй нібито надали прибульці-варяги. Однак нині під тиском фактів цю теорію спростовано.

Назва «Русь» вперше з’являється щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі Псевдо-Захарія. Цей сирійський автор 555 року говорить про народ Північного Причорномор’я й Наддніпрянщини як про народ «рос», що проживав на північний захід від Приазов’я, тобто на Середньому Дніпрі. Також у творі готського історика Йордана (VI століття), який описував події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині. Однак ні в VI, ні в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований вихід скандинавів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії, яка відбулася на кілька століть пізніше після фіксації назви Русі. Перші ж достовірно відомі дані про контакти наддніпрянських слов’ян із варягами датуються взагалі лише серединою ІХ століття.

До того ж у вітчизняних літописах руси відокремлюються від варягів. У літописах Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця, поряд з варягами, полянами та іншими племенами. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів від варягів, існує в іноземних, зокрема, в арабських та європейських джерелах. Крім того, в скандинавських джерелах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі себе русами. Крім того, візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Руси, чи роси, у візантійців — завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я, а не скандинави з будь-яких інших територій — самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

На додачу, одразу на південь від Києва на правому березі Дніпра скупчено цілий ряд власних назв із відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Росена, Роська, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.

Виникнення імені Русі щодо території Середньої Наддніпрянщини за багато століть до появи на історичній арені вікінгів-варягів є свідченням того, що назва Русь має місцеве, наддніпрянське походження.

У І тисячолітті н. е. тут проживало особливе плем’я — роси (руси). Численні писемні джерела мандрівників та політичних діячів стверджують, що це плем’я не було слов’янським. Особливо багато таких повідомлень у арабських мандрівників, які в ІХ — Х століттях часто бували на території України, мандруючи з Хозарії та Волзької Булгарії.

За даними мандрівників, руси в Х ст. мали характерні риси — релігійний культ меча, спосіб і ритуал поховання, одяг (зокрема, характерні для одягу скіфів і сарматів, а згодом — і українців — широкі шаровари, вовняні шапки із довгими шликами, збережені в Україні до часів козацтва), сарматські назви посад своїх вождів тощо.

Усе це дає можливість зв’язати русів VI — X ст. із залишками сарматів.

Поселення сарматів у регіоні Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, тобто в районі «первинної Русі», почалися ще в І ст. до н.е. На цих землях фіксується значна кількість сарматських могильників початку нашої ери (найбільше — по р. Тясмину й Росі). У цьому районі оселилася частина сарматського племені роксолан.

Русь X — XII ст. перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської й Сумської, а також частини Вінницької областей. Жителів цієї території, тобто представників племінних союзів полян і сіверян, а також згодом і древлян, називали русинами, або, рідше, — русами. З кінця ХІІ ст. Руссю, крім Центральної та Північної України, починають називатися й західноукраїнські землі. Вперше з’явившись у щонайменше VI столітті, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні — до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко 1914 року писав: «Я єсмь русин». Деякі жителі Закарпаття досі називають себе русинами.

Намагання Московщини привласнити назву Русі почалися з XV століття. Часто керівники тих країн, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш авторитетну й шановану. Наприклад, московські царі довго намагалися вивести свій рід від засновників Риму — Ромула та Рема, імператора Августа тощо.

Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву України, є лише ознакою престижності імені Русі. На ім’я і спадок Київської Русі не може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано основні державно-політичні, культурні й релігійні центри Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Олешки, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Звенигород, Теребовля тощо.

Примітно, що саме ті землі України, які свого часу входили до складу Київської Русі, найбільше зберегли українську етнічну ідентичність.

Це — факти. У російській історії є свої факти. Зокрема той, що перша російська (Володимиро-Суздальська) форма державності почалася щойно після сепарації Суздальської землі від Києва в середині XII століття. А син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський насправді є «першим великоросом на історичній арені», як писав свого часу російський історик М. Ключевський.

Навіщо тоді Росії «зариватися» аж у IX століття? Як сказала на нараді в російського президента одна з істориків В. Уколова, «IX століття — це століття, коли утворюється Французька держава, Німеччина. Це дозволяє зняти оману, що ми десь відстаємо — чи не в загальному тренді, чи ми у світовому розвитку кудись убік йдемо».

Тож нинішні святкування — від імперської звички здаватися давнішими й родовитішими, ніж є насправді. Хоча, напевно, від такого марнославства потерпає не лише Росія, а й багато інших країн, які вважають, що їм чогось не вистачає. Звісно, ніхто не може заборонити Росії конструювати свої національні міфи, щоб щось доводити світові, навіть на шкоду істині. Але ось до чого це призводить. На тій же нараді російський президент Медведєв поцікавився в одного директора Інституту археології РАН: «В одному з матеріалів до зустрічі написано, що все-таки Володимир (на Клязьмі) був заснований Володимиром Мономахом 1108 року, а тільки що я розмовляв з губернатором, він мені виклав вже іншу версію». На що російський історик компетентно відповів: «Цілком очевидно, що Володимир був заснований Володимиром Мономахом, і якби, коли володимирська адміністрація святкувала ювілей заснування міста Володимиром Святославичем, вона запросила довідку в Російській академії наук, то вона б отримала цю відповідь. Але, на жаль, тоді ця довідка не була запрошена, й у нас тут виходять такі дивні речі: в місті стоїть пам’ятник Володимиру Святославичу — засновнику Володимира, а Володимир був заснований зовсім іншим князем, сто років по тому його правнуком Володимиром Мономахом».

Вік туди, вік сюди — що це для вікової пропаганди?

Між тим, як заявив на тій же нараді в російського президента російський історик О. Петров, понад 80% росіян не знають імен, по батькові своїх прадідів.

А ще Росія залишається країною з непередбачуваним минулим. Як у позаминулому столітті писав один російський класик, «російський уряд, немов зворотне провидіння, облаштовує на краще не майбутнє, а минуле».


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.