Роздуми над трагедією Іваньків

вересня 22, 2011Духовність, Історія, Події

Стефан Гарань, колишній житель Іваньків.

2 жовтня 2011 р. о 14, 00 на місці колишнього села Іваньки відбудеться посвята братської могили воїнів УПА і каплиці збудованої в пам’ять загиблого села. Візьмімо участь у цій значимій, духовній місії!

Цю місцевість донині називають Іваньки. Вона лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля села Діброви. А до другої світової війни з такою назвою там віками існувало і жило за своїми віковічними традиціями невеличке українське село. Та прийшло воєнне лихоліття і смертельний тягар опустився на це село. Московсько-більшовицькі загарбники стерли його з лиця землі. Сталося це 28 серпня 1944 року. Тоді ж сатанинським нищівним смерчем людиноненависна сталінська воєнна машина просунулась всією Львівщиною, знищуючи вогнем села, розстрілюючи їх мирних жителів, не оминаючи і дітей колискового віку. Так в тому часі зазнали нищівного нападу села Зубейки, Пирятин, Купичволя, Синьковичі, хутір Бродюки та згадані вище Іваньки і цілий ряд інших.

Страшні картини того пекельного видовища, що незагойним болем вкарбувались в дитячу пам’ять, донині тривожать душу, не даючи про себе забути. Ось як це було. Великий загін червоних ординців вривається в село. Люди, в передчутті лиха, завчасно покидають оселі і скриваються в найближчому лісі, спостерігаючи з поміж дерев за всім, що діється. Раптом, майже в одночасі займається все село. Велетенські вогненні язики, чорні клуби диму, ворожі постріли, рев конаючих у вогні тварин і людський стогін змішуються у якусь незбагненну пекельну стихію, якій, здавалося, немає кінця ні на землі, ні на небі. Підняті у висоти силою нагрітого повітря вогняні ватри закривають все небо і летять на далекі кілометрові відстані, падаючи загрозливо на стріхи сусідніх сіл. А ми діти як і дорослі в якомусь незрозумілому оціпенінні, з закляклими устами дивимось на ту страшну кончину своїх осель, на те, що було таке близьке і до крові рідне, а зараз має зникнути – навіки зникнути. Це ‑ на все життя.

Але ворог, прагнучи більшої крові, на цьому не зупинився. Відійшовши з цього пожарища, почекавши коли люди під вечір повернуться на свої покійні обійстя, перечекавши ніч, вдосвіта він знову напав, надіючись захопити людей сонних. Але хто тоді спав?! Важкий стогін блукаючих людських силуетів поміж купами палаючого ще жару наповнював тугою і безсонням ту ніч. Так ми знову завчасно почули небезпеку і вже під свистом куль, падаючи і піднімаючись бігли до свого лісового захистку. Не заставши людей на погариську, ворог почав облаву в лісі. Три доби наш невеликий гурт дітей і матерів пролежав у багні, де єдиною поживою для малюків була рання роса з листочків дерев. А дальше?…Сльози за загиблими, прощання з рідними вуглинами і пошук притулків у сусідніх селах.

Усе це вже ніби далеке минуле. І хто тепер, з відстані часу може виміряти глибину того людського страждання від втрати рідних, від розлуки з тим найріднішим клаптиком землі, від того ще не зовсім тоді збагнутого почуття, що так раптово впало на голови іваньківчан – почуття вигнанця, безпритульного. А ось ступаючи сьогодні на цю обвуглену землю, що вже перетворюється на лісові зарості, я свердлю свій розум впертими роздумами – чому тут пустирі, а не ошатні обійстя, що дихають предківським духом і живим щебетом малюків?! А чому уже в час нашої державності такі пустирі появляються у всіх наших ще живих селах, а люд уже ніби і добровільно, але таки стає вигнанцем зі своєї землі, розбігаючись на всі чотири сторони світу, шукаючи кращої для себе долі, а інша його частина деградує, заливаючи свою свідомість оковитою. Чому?! Одвічний український хлібороб, який понад усе любив землю, тепер поставлений в такі умови, що мусить її зрікатися?. А що чекає українську землю в лещатах її нинішньої приватизації? Така ж доля як і українських заводів, але земля – це Україна, держава!? Отак і залишимось без своєї землі. Ось яким чином, без пострілів, можна завоювати державу. Ці нинішні пустирі, ті з воєнного часу, як от Іваньки, чи пустирі голодомору 33-го, що це?… якась випадковість? Ні – це планомірна агресія на винищення українського народу. Тоді робилося мілітарними силами, тепер мирно. А все це робота однієї руки, яка віками (і сьогодні) прагне загарбати Україну, знищити її як націю, використовуючи для цього всі можливі важелі: економічні, політичні, релігійні. А хіба не є доказом дії цієї руки нинішні часті рейди в Україну найвищого сановника московської церкви, патріарха Кирила з його новою імперською  доктриною «Руского міра». Що це, прищеплення віруючим високих засад християнства – любові до ближнього? Ні, ‑ це намагання відновити імперію де не буде уже України з її національною церквою, мовою, культурою, а буде «Рускій мір», яким буде правити божество з московського кремля, насаджуючи свою форму православ’я з печерною ненавистю до інших конфесій. Не будьмо наївними, затурканими християнами! Уміймо відрізняти, за євангельською притчею, зерно від полови, бо тут уже не про полову йдеться – це страшніша загроза, здатна знищити все зерно. Дуже прикро, що це робиться з поблажливості нашої влади. Хоча все це ми бачимо, обурюємось, звичайно не на себе, на владу, але… мовчимо!? Дозволяємо п’ятій колоні розперізуватися у своїх замашках на знищення української державності. Нарікаємо, що влада не українська, а обрати українську не можемо. Покірно сприймаємо все, що чиниться з волі такої влади. І це вже історичне, наше. Хоча ми і чинили опір, боролись впродовж довгої історії, але завжди ворог чужинець вирішував нашу історичну долю, яку ми так любимо оплакувати, шукаючи винних (тільки не у себе), розчаровуючись в сенсі своєї боротьби, волаючи словами Великого Тараса: «За що боролись ми….»..

Чому?!

Здається маємо свою державу, свої віковічні державні символи, а що з цього? Тотальна роз’єднаність суспільства – незліченна кількість ворогуючих між собою партій, конфесій, сект, які вибивають із свідомості українця Дух Єдності, почуття господаря на своїй землі, роблячи з нього заробітчанина, батрака. То ж як при такій «єдності» можна збудувати національну державу? Ця батрацька психологія вбита нам у свідомість за цілі минулі невільні віки, дає про себе знати і нині. Служіння чужинцеві заради власної наживи, поклоніння перед чужими релігіями, чужими ідеологіями ‑ всім цим просякнуте нині наше суспільство, захлинаючись в хабарництві, корупції, бандитизмі і це, в першу чергу, на всіх гілках влади. Немає відповідальності за свою державу, свою землю, ‑ аби тільки для себе. І що маємо?. Знищені заводи, розкрадається земля, вирубуються ліси і це таки руками українців, нашими руками, але керують, користають чужинці і помагають їм наші яничари. А що чекає Україну в найближчому майбутньому – наших дітей і онуків? А де провідна верства нашого суспільства – національно свідома інтелігенція?! Національно свідома?! ЇЇ невелика горстка, а вся решта заклопотана своєю кар’єрою, байдужа до великої ідеї державотворення і саме в її середовищі найбільше культивується хабарництво, корупція.

То що,опускати руки? Ні! Нам треба твердо собі закарбувати і усвідомити, що за землю-Україну, якою нас наділив Бог відповідаємо ми ‑ Українці. І також усвідомити цілим суспільством слова нашого церковного гімну: «В єдності сила народу, Боже нам єдність подай.». Тож Єднаймося – культурно, релігійно і політично, і тільки на національному ґрунті! Тільки так ми зможемо стати міцним народом, розвиваючи власну економіку, свою національну культуру і релігію. І хай наша історична пам’ять, пам’ять трагедії Іваньків і минулих наших трагедій, а також і перемог міцно стукає у наші голови і пробуджує в нас почуття Українського громадянина-патріота. Громадянина, який думає і дбає, в першу чергу, про свій народ, свою землю, свою державу і несе за неї відповідальність перед світом і Богом.

 

 

Чи згадає Україна, що їй 1160, а не 20? В Острозькій академії закликають ушанувати річницю заснування української державності. Ініціативу підтримала Ганна Герман

вересня 15, 2011Історія

Олексій КОСТЮЧЕНКО, Острог

Студенти та викладачі Острозької академії виступили з ініціативою відзначити на загальнодержавному рівні 1160-річчя заснування української державності. Ювілей припадає на 2012 рік. Із цього приводу у виші відбулася робоча конференція, в якій взяла участь радник Президента України, керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Ганна Герман.

На те, що її участь та увага до порушеного питання стане запорукою підтримки ініціативи на найвищому державному рівні, сподіваються організатори конференції. На їхню думку, 1160-річчя української державності необхідно якомога ширше відзначити, залучивши не лише громадські, а й державні структури. Адже формування стратегічної гуманітарної політики, без якої неможлива побудова сучасної конкурентоспроможної і цікавої світові держави, — справа не громадських організацій чи приватних осіб, а держави.

Водночас у 2012 році відбуватиметься чемпіонат Європи з футболу. На нашу країну буде звернена загальноєвропейська увага. Тому вшанування 1160-річчя української державності дасть можливість укотре нагадати про те, що Україна, як і більшість держав Західної та Центральної Європи, творилася у час раннього середньовіччя і є складовою частиною великого Європейського дому.

Головним союзником острожан у донесенні своєї ідеї є… «Повість минулих літ». Літопис фіксує, що у 852 році наша земля почала іменуватися Руською, і цього року Русь, тобто державне й воєнно-політичне об’єднання, центром якого була Київщина, здійснила похід на столицю Візантії. Саме відтоді почали вестися літописні записи по роках й, відповідно, при княжому дворі в Києві фіксувалися події нашої давньої історії. Детальніше про те, від коли насправді веде відлік Українська держава, проректор Острозької академії, доктор філософських наук Петро Кралюк написав у матеріалі «Коли ПОСТАЛА держава Українська?», опублікованому у «Дні» минулої п’ятниці. А ще глибше дослідити, як обкрадали українську історію, зокрема давню, чого це коштувало українцям і чому ці спроби, попри все, провалилися, автори, експерти та журналісти «Дня» спробували у новій книзі Бібліотеки газети «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди».

Своїми думками щодо ініціативи Острозької академії під час спілкування зі студентами поділилася Ганна Герман:

— Усіма силами своєї душі буду підтримувати цю прекрасну ідею. Я хотіла б, щоб звідси вийшла ця молодіжна ініціатива. Україна має побачити, що цей рух молоді за правдиве утвердження української державності не спинити. Ви повинні йти з цим до Києва, Львова, Ужгорода, Полтави, Донецька. Ви маєте заснувати всеукраїнський елітарно-молодіжний рух (нагадаємо, що подібна ініціатива знайшла втілення у роботі Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. — Ред.), учасники якого боротимуться не проти когось, а за утвердження своєї ідеї, яку, я вам скажу відверто, буде дуже важко втілити. Якщо українська елітарна молодь за це візьметься й об’єднається у стремлінні домогтися визнання своїх поглядів, то ми з вами можемо розраховувати на успіх і прийняття на державному рівні відповідного документа. Я готова з вами йти пішки від Острога до Києва.

Олексій КОСТЮЧЕНКО, аспірант: — Умовою формування національної свідомості народу великою мірою є знання і розуміння цим народом своєї історії. Нещодавно щирий друг та інформаційний партнер Острозької академії, газета «День» започаткувала історичний веб-проект «Україна Incognita», який допомагає українцям заповнювати лакуни у знаннях про минуле. Але це — приватна ініціатива. А якою, на вашу думку, має бути політика влади щодо правдивої інтерпретації історії України?

Г. Г.: — Те, що робить газета «День» на чолі з Ларисою Івшиною, не робить майже жодне видання в Україні. Хороших українських газет взагалі мало. Про свою історію українець має знати правду, принаймні, про те, що говорилося на конференції, фрагмент якої я сьогодні чула. Про те, скільки років українській державності, від кого і відколи пішла земля Руська; чи справді нам 20 років — чи нам 1160, і кому 1160 — нам чи нашим сусідам; чиї були князі — московські, руські чи литовські; що таке Київська Русь тощо. Це все нам, хто жив на Галичині, передавали батьки, діди із легенд. Перше, що треба наразі зробити, — видати об’єктивні підручники з історії для школи. В університетах легше, адже ви маєте доступ до першоджерел, ви — мислячі прогресивні люди. Але те, що закладається в школі, як правило, залишається в людини на все життя. І якщо мені у п’ять років дід розповів легенду про Кия, Щека і Хорива, то я її пам’ятаю й досі. Тому потрібно написати правдивий підручник. Для того, щоб це стало можливим сьогодні в Україні, треба зробити кардинальні зміни в системі освіти. Ви знаєте мою позицію з приводу цього. Вона не нова. Президент багато розмірковував над змінами, які треба зробити в освіті, і я вірю, що ці зміни будуть.

Віктор АРТЕМЕНКО, студент: — Я народився у 1991 році. Ще зі шкільних років доводилося чути, що наше покоління, народжене уже в незалежній державі, є свого роду переломним. Через те, що беру участь у діяльності студентських організацій, Братство спудеїв Острозької академії домоглося, аби думка студентства була почута при проектуванні нового закону про вищу освіту. Яким чином згори можна відкрити двері для молоді, щоб вона брала активнішу участь у державотворчих процесах?

Г. Г.: — Ви дуже багато досягли, адже згадайте той законопроект, який спочатку був розміщений на сайті Міністерства освіти. Це ж був абсолютний жах. Лише завдяки активності студентів дуже багато змінилося у політиці міністерства. Я сьогодні уже бачу зовсім іншу ситуацію, ніж рік тому. Все це завдяки вашій високій свідомості, діям, згуртованості українського студентства. Ваші думки, ідеї та бачення реформи в освіті будуть враховані. Не давайте зрозуміти, що ви десь ослабли. Тримайте ноту високо. Вся надія лише на вас. Ви — люди, які мають власну думку, яких не можна підкупити. Ви маєте вірити, що без вас не буде України.

Ліна ТИМОЩУК, студентка: — Ганно Миколаївно, нам відомо, що окрім активної політичної діяльності, ви також пишете художні твори, наприклад, роман «Піраміди невидимі» чи повість «Червона Атлантида», яка нещодавно вийшла у світ. Безумовно, що ці назви мають символічне смислове навантаження. Будь ласка, поясніть його. Що спонукало вас до написання цих книг, і чи плануєте видання нових літературних творів? Про що вони будуть?

Г. Г.: — Я переконана, що тут із вас їх ніхто не читав, тому що ви не маєте ще цих книжок. Я вам їх не привезла, бо не думала, що тут може це когось зацікавити. Я їх обов’язково передам. На YouTube я розмістила авторське читання фрагментів творів. Якщо хтось матиме бажання — послухайте. Думаю, що людину не має щось спонукати до написання. Якщо щось вдається в житті, то воно пишеться, тому що ти не можеш цього втримати в собі. У моєму житті були такі моменти, коли воно вирвалося назовні. Можливо тому, що я довго все стримувала і замикала на різні замки. Мені здається, що дещо з того непогане. «Піраміди невидимі» мені подобаються, «Червона Атлантида» — ні. Я спробую написати ще щось, але, як каже моя приятелька: «Ніколи не говори про ще незроблену роботу», — тому я нічого не буду казати. Якщо колись щось вийде — воно побачить світ. Хто захоче, той прочитає.

КОМЕНТАР

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», професор, Герой України:

— Прикро про це говорити, але ми не бережемо нашу історію, нашу еліту, наших князів. Потрохи їх привласнюють інші країни. Скоро ми залишимось без найгеніальніших, на мій погляд, князів Острозьких. Тішусь, що в Острозькій академії надзвичайно переймаються цим питанням не тільки викладачі, а й студенти. Їм не байдужа наша історія. Тому нашою відповіддю на сьогоднішні виклики стала ініціатива від студентів, викладачів, академіка Миколи Жулинського відзначити 2012 року на державному рівні День української державності. Нема жодної країни, яка себе б поважала і в якій водночас не відзначали б початок її державності. В Україні ж мало хто знає, яку дату можна вважати початком українського державотворення. Історичні джерела свідчать, що це був 852 рік. Наша лабораторія перекладу сакральних книг вивчає найстарішу літературу, і їм вдалося знайти деякі факти, що саме на цей період припадає становлення нашої державності. Недаремно видатний український історик Михайло Грушевський називав Україну «Україною-Руссю». Природно, що Руська держава — це була Українська держава. У зв’язку з цим студенти звернулися до мене, і в академії з цього приводу відбулася робоча конференція, в якій взяла участь Ганна Герман. На конференції ми дійшли думки, що необхідно звернутися до Президента України з проханням, щоб раз і назавжди зняти питання щодо початку української державності. Ми вважаємо, що потрібно встановити День української державності. Друга, не менш пам’ятна дата — це 1100-річчя української дипломатії, відзначення якого теж припадає на 2012 рік, адже тоді була підписана угода між Візантією і Київською Руссю (мається на увазі угода Олега з Візантією 912 року за руським літочисленням, що є першим міжнародним договором Київської Русі, текст якого до нас дійшов. — Авт.).

Приємно, що коли на нашому сайті з’явився лист студентів до української громадськості щодо відзначення 1160-річчя української державності, то велика кількість людей різноманітних фахів — від робітників до інтелігенції — надзвичайно схвально віднеслися до цієї події. Думаю, якщо інтелектуальна молодь, прогресивні історики активно підтримають нашу ідею, то відповідно Президент на це відреагує позитивно.

Археологічна сенсація Дніпропетровщини: знайдено український Стоунхендж?

вересня 15, 2011Історія

Понеділок, 12 вересня 2011 р.


 

Археологічні розкопки, село Недайвода,
Дніпропетровська область

Дніпропетровськ – У Криворізькому районі Дніпропетровщини археологи зробили сенсаційну знахідку – стародавнє поховання, яке відносять до епохи пізньої бронзи. Фахівці переконані: якщо вдасться встановити точний вік, відкриття можна буде сміливо порівнювати з відомим всьому світові Стоунхенджем.

Територію поблизу села Недайвода на Криворіжжі називають останньою ділянкою цілинного степу Дніпропетровщини. Наразі археологи виявили тут давнє поховання. Його датують епохою бронзи, це 14-12 століття до нашої ери.

Вченим вдалось відкопати тут унікальні артефакти. Серед них – гранітна брила, яка могла слугувати жертовним каменем, а також кам’яна стела висотою майже 4 метри із зображенням людського обличчя. Це найбільша така стела, виявлена на теренах України.

Винятковий архітектурний комплекс

Жертовний камінь

Як зазначають автори дослідження, знахідки дозволяють припустити, що тут було давнє капище. На користь цієї версії свідчать і виявлені вченими поховання, зокрема, дорослої людини, імовірно, жерця, та дитини.

«Була розкопана кам’яна конструкція, що нагадує змію. Камені різних кольорів і різних порід граніту були складені у вигляді концентричних кілець, у центрі композиції була дитяча могила», – сказала археолог Ірина Стеблина.

В археологічному шарі також виявили частини давнього посуду – амфор, глечиків тощо. Усе це ще належить дослідити. А втім, археологи вже запевняють: їхня знахідка – епохальна.

Якщо фахівці Спілки археологів Україна підтвердять датування знахідки бронзовим віком, то її сміливо можна буде прирівнювати до англійського Стоунхенджу, каже завідувач відділу охорони пам’яток Криворізького історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник.

Стела висотою 4 метри

«У цій конструкції є велетенські камені, блоки, доставка яких потребувала велетенських фізичних зусиль. Це однозначно вказує на винятковість цього архітектурного і духовного центру. Можливо, це був якийсь об’єднуючий міжплемінний центр того часу», – зазначив Олександр Мельник.

Розкопки чи розробка граніту?

Примітно, що там, де нині виявили давнє поховання, ще кілька місяців тому планували гірничі виробки. Приватна фірма, що отримала землі в довгострокову оренду за рішенням облради, мала намір створити тут гранітний кар’єр. Мешканці довколишніх сіл стали на захист степу і навіть були готові лягти під колеса бульдозерів. Тепер плани щодо гірничих розробок, запевнила влада, скасовані.

Археологічні розкопки, село Недайвода,
Дніпропетровська область

«Стародавнє поховання знайдене на території, відведеній для розробки гранітного родовища. Хочу подякувати всім небайдужим людям – вченим, експертам, жителям села за відповідальне ставлення до свого краю і його історичної спадщини», – сказав на прес-конференції голова облради Євген Удод.

Юлія Рацибарська

Довідка: Дніпропетровщина посідає перше місце в Україні за кількістю пам’яток, які стоять на державному обліку. Їх понад 12 тисяч. Найбільше – пам’яток археології (7,5 тисяч).

Джерело: Радіо Свобода 

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 21:18

ДОНЕЦЬКІ “ІНВЕСТОРИ” ТАКИ ЗАХОПИЛИ ЗЕМЛЮ БІЛЯ ПИСАНОГО КАМЕНЯ

вересня 15, 2011Загальне

Вівторок, 13 вересня 2011 р.


 

Писаний Камінь

Депутатська комісія Івано-Франківської обласної ради, яка була створена для вивчення земельного конфлікту довкола Писаного каменя на Верховинщині, дійшла до оригінального висновку: захищати землю від свавільних і впливових «інвесторів» з Донецька гуцулам доведеться самотужки.

Сподіватися допомоги від влади, схоже, не випадає. Ще навесні донецькі підприємці оголосили про намір орендувати землю біля Писаного каменя, що неподалік села Буковець.

У травні на сході селян особи, які називали себе інвесторами, вже оголосили про придбання 4 га біля Писаного каменя. У власників сусідніх ділянок «інвестори» з Донецька намагалися докупити потрібну їм площу. Кажуть, робили гуцулам «пропозиції, від яких неможливо відмовитися». Але селяни таки ризикнули відмовитися. Не повірила обіцянкам підприємців і Буковецька сільська рада: депутати не дозволили оренду земель запасу. Коли здавалося, що питання вичерпане, фактично на боці «інвесторів» зіграла Верховинська районна прокуратура. Правоохоронці взялися судовими позовами домагатися скасування актів на право власності на землю, які належать чотирьом місцевим мешканцям. Селяни отримали акти цілком законно, як і їхні односельці, але, на лихо, їхні ділянки межують з гектарами донецьких і дуже тим сподобалися.

Після кількох публікацій у «Галицькому кореспонденті» на конфлікт між селянами і знахабнілими «інвесторами» звернули увагу депутати Івано-Франківської обласної ради. Спеціально створена депутатська комісія взялася допомагати громаді Буковця.

Першою, нехай невеликою, але обнадійливою, перемогою громади стало рішення Верховинського районного суду, який залишив позов прокуратури без розгляду. Але прокуратура не вгамувалася і звернулася з апеляційною скаргою, вимагаючи скасувати рішення райсуду і таки визнати недійсними держакти чотирьох селян, чиї наділи межують з територією донецьких.

Засідання апеляційного суду було призначене на 6 вересня. Але «інвесторів», схоже, рішення судів не цікавлять: вони почали самовільно захоплювати сусідні ділянки.

До Писаного каменя можна було дійти різними стежками – з села Черетів Буковецької сільради, з Верхнього Ясенова та Білоберізки. Якраз з боку Білоберізки і приглянулася стежка донецьким «інвесторам». За лічені тижні вони встелили шутровану дорогу, яка простяглася до самої скелі – легендарної пам’ятки природи місцевого значення.

Гуцули дивуються, адже через брак коштів місцева влада декілька років ніяк не може закінчити 300 метрів дороги до центру Черетова. А тут раптом дорога до Писаного каменя, наче з неба впала… Неподалік від дороги встановили трансформаторну підстанцію. А біля неї, якраз на стежці, яка вела до Писаного каменя, облаштовують вертолітний майданчик. Місце будівництва зараз обгороджене: всюди таблички «Приватна власність» та «Злий собака».

Такого нахабства місцеві мешканці не сподівалися. Адже всі будівельні роботи проводяться на самовільно захопленій землі.

Як повідомив голова депутатської комісії Ігор Шумега, власники земельної ділянки розміром 4 га обгородили територію майже 8 га і заходилися ґаздувати на чужій землі, не зважаючи ані на якісь держакти, ані на рішення судів. До речі, збудована донецькими для власних зручностей дорога простяглася попід Писаним каменем аж до земель запасу сільської ради, яку депутати в оренду підприємцям дати відмовилися. Схоже, на думку місцевої влади та громади села «інвесторам» просто начхати. Свою трансформаторну підстанцію вони встановили на ділянці В’ячеслава Полоза, а вертолітний майданчик споруджують на території Івана Могорука, державні акти яких прокуратура саме зараз пробує скасувати в суді.

Будівництво повністю закрило прохід до Писаного каменя. Вантажівки з будматеріалами йдуть на гору одна за одною навіть на свята. А тим туристам, яких спокусила шутрована дорога з боку Білоберізки, кінець шляху доводиться долати лісовими хащами.

«До того ж, – розповідає один з власників земельної ділянки біля Писаного каменя Андрій Колімбровський, який теж судиться з прокуратурою, – люди неодноразово скаржилися правоохоронцям на самовільне захоплення їхніх земель. Але жодної відповіді не отримали». Більше того, за його словами, на час, доки справи розглядаються у судах, людські землі арештовані. Зате на них повним ходом господарюють донецькі – і прокуратура не бачить!

Ігор Шумега визнає, що вторгнення донецьких на буковецьку територію нічим іншим, як рейдерським захопленням, назвати не можна. Тому радить селянам дочекатися рішення апеляційного суду, а відтак збирати громаду і зносити самовільні забудови.

Джерело: Вісті Коломиї

Опубліковано Oleksandr Biletskyi о 14:50 0 к


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.