Зауваження українським журналістам

березня 31, 2012Загальне, Події

 

З 29 березня в інтернеті, а з 31-ого на першому Національному телеканалі проходить телемарафон української пісні «Пісня єднає нас», спрямований, зокрема, на встановлення світового рекорду неперервного звучання національної пісні. Задіяно 2012 виконавців. Проведено величезну організаторську роботу. І це не лише встановлення рекорду. Це – демонстрація української пісні, виконавців, здобутків і можливостей. Зрештою – це реклама української пісні. Відомо,що українських виконавців не дуже охоче показують по телебаченню. А фактично – замовчують. Не даремно деякі провідні співаки все частіше виконують пісні російською мовою.

Дивує факт відсутності повідомлень про телемарафон у таких серйозних інтернет-ресурсах, як «Майдан», «Українська правда», «Новини від ТСН», «Новинар» тощо. Не видно повідомлень про телемарафон в останніх номерах газет «Україна молода», «День», «Високий замок». Акція «Година Землі» висвітлена достатньо широко. Дебют Ганни Герман в театрі – теж. А телемарафон української пісні – замовчаний. Дивне відношення українських журналістів до українських подій.

І ще одне. Читаю в «Новинах від ТСН» «Прощання з “принцесою”: Оксану Макар в фаті поховали біля героїв». Якось дивно звучить це «принцесою» у лапках. Ця дівчина прожила важке життя. Неблагополучна сім’я. Нестатки. Зрештою – жахлива смерть. Недаремно люди стали на її захист. Таке дивне відношення до реалій, на жаль, властиве журналістам «Новин від ТСН». Пам’ятаю, журналісти «ТСН» чи не єдині у повідомленні про смерть Івана Дем’янюка використали слова «нацистський злочинець» (Назва їхнього повідомлення: «У Німеччині помер нацистський злочинець Іван Дем’янюк. 17 березня, 14:09 Дем’янюк помер у віці 91 року у будинку для людей похилого віку.»). Дем’янюк не дожив до апеляції. Тому невідомо, чи не був би виправданий німецьким судом, як раніше був виправданий ізраїльським. Іван Дем’янюк прожив жахливе життя. Уродженець Вінницької області, у 12-13 років пережив голодомор. Працював трактористом. Пішов на війну. В Криму поранений попав у полон до німців і цілу війну провів у концтаборах. Засуджений до страти в Ізраїлі 6 років ждав страти, після чого був виправданий Верховним судом Ізраїлю. І от Німеччина, батьківщина нацизму і гітлеризму, яка багатьох німців виправдала тільки тому, що «вони виконували накази», засуджує безправного полоненого, в’язня за нацистські злочини (!). Якщо журналісти висвітлюють якийсь матеріал, вони повинні добре володіти фактажем. Крім того, вони повинні десять разів перевірити інформацію і суть повідомлень про українця, якого (а з ним і нас) хотять очорнити перед світом. Мені добре відомі казки про «ксенофобію», «антисемітизм» українців. Хочу зауважити, що землею українців завжди проходили торгові шляхи «Схід-Захід», «Північ-Південь». Українці вміють, життя їх навчило, жити в мирі з іншими народами. Особливо це стосується мешканців Західної України. Зрештою, Україна стала батьківщиною для багатьох вірмен, євреїв та людей іншої національності. У селі, де я виріс, поряд жили українці, поляки, євреї, німці. Мирно жили. Коли євреїв забрали у гетто у 1941 році, сусіди-українці часто носили їм передачі. Зауважу – рискуючи життям. Якби охоронці-німці побачили таку передачу, це грозило розстрілом на місці. Передачі перекидали через огорожу, ховаючись від охоронців. Яке моральне обличчя повинен мати той, хто цих людей називає антисемітами?

 

Синдром Слюсарчука

березня 11, 2012Духовність, Суспільствознавство

 Василь Кондрат

11 березня 2012 року

Виявлена, досліджена, описана і винесена на суд громадськості журналістами газети «Експрес» Світланою Мартинець та Ігорем Починком історія життя і діянь громадянина України Андрія Тихоновича Слюсарчука зацікавила суспільство. Мабуть не лише вся Україна зачитувалася матеріалами про нього. Статті про Слюсарчука появились в україномовній, російськомовній та англомовній (а можливо і у іншомовних) Вікіпедіях, в українськомовній Драматиці та російськомовному Лукмор’ї (Лукморье). В ряді Вікіпедійних статей згадується про «рекорди» Слюсарчука. До речі, в тих статтях він фігурує як львівський професор. Інститут Горшеніна провів спеціальний круглий стіл «Андрій Слюсарчук: аферист чи маньяк-убивця?», із залученням спеціалістів медиків та юристів (див. http://institute.gorshenin.ua/news/664_istoriya_andreya_slyusarchuka-eto_afera.html ). На порталі LB.ua створений інформаційний спецпроект, на якому акумулюється вся інформація про Андрія Слюсарчука (http://lb.ua/theme/slusarchuck ).

Коротенько нагадаю суть справи.

Андрій Тихонович Слюсарчук, уродженець Житомира, сирота (мати залишила його у пологовому будинку), жив i навчався спочатку у Бердичiвській спецiальній школі-iнтернаті для дiтей-сирiт та дiтей, позбавлених батькiвського піклування, пізніше ‑ у Міжрегiональному вищому професійному училищі залізничного транспорту (Козятин, Вінницька область) за спецiальнiстю штукатур-плиточник-облицювальник, ще пізніше ‑ переведений у спеціалізоване ПТУ № 62 міста Червонограда (Львівська область; 1998 року воно було об’єднано з вищим професійним училищем (ВПУ) № 67 заводу «Зміна» у ВПУ № 11), в групу № 74 (швачки).

1 червня 1990 отримав документ про «закінчення повного курсу», де в графі «професія» записано «помічник майстра», але, всупереч тодішнім правилам, не отримав призначення на конкретну роботу.

Оце і є перший збій у нормальній біографії дитини-сироти. Чому не отримав призначення на роботу? Уже у 1993 році Слюсарчук претендує на посаду нейрохірурга у лікарні Нововорівська (Львівська обл.). У цей час він напевно уже володів дипломом лікаря Російського державного медичного інституту ім. Пирогова.

Так виглядає, що у Слюсарчука уже в той час були корисні і впливові знайомства, бо він вільно проводить «лікарську» практику (заробляючи, напевно, немалі гроші), а державні органи його підстраховують (закриття кримінальної справи за підозрою у шахрайстві, відкритої Жидачівським районним відділенням міліції, та ще однієї подібної справи, закритої прокуратурою Франківського району м. Львова). Звідки у сироти, випускника ПТУ, появились такі знайомства?

Не буду переповідати історії бурхливого життя Андрія Слюсапрчука. Вона є і в матеріалах журналістських розслідувань, і у Вікіпедіях. Відомо, що у перебудовчий період суспільства спливає наверх суспільне сміття. Слюсарчук – приклад такого сміття. Огляньтеся навколо себе. Згадайте історії чиновників на високих постах з купленими дипломами про вищу освіту, «науковців» з купленими науковими ступенями. (Є навіть анекдот з цього приводу. Робітник, який приїхав з глушини, бере зарплату і замість підпису ставить чотири хрестики. Касир дивується: «О, ви змінили підпис? Раніше писали три хрестики, а зараз чотири. Чому?» Той відповідає: «Четвертий хрестик – наукова ступінь.») Кожне суспільство, яке змінює форму та зміст свого існування, переживає такий процес в тій чи іншій мірі. Здоровіше – швидше очищається від сміття, слабше – саме може перетворитися на смітник. Суспільне сміття не може підніматися без підтримки довколишніх. У здоровому суспільстві існують як моральні, так і правові засади, які гальмують таке сміття. Уже те, що у нас почали викривати Слюсарчуків (низький уклін журналістам!), може свідчити про початок оздоровлення нашого суспільства. Вперте відстоювання Слюсарчука працівниками міністерства освіти, дивна поведінка президента України щодо указу про Державну премію, яку присудили Слюсарчуку, тиск на журналістів, які розслідували діяння Слюсарчука, непрофесійна поведінка в історії Слюсарчука деякої львівської професури, якась аномальна поведінка бувшого голови ВАК України академіка НАН України В. Ф. Мачуліна (якого підвищили (!) по службі в НАН України – зараз він в.о. головного вченого секретаря НАН України), плагіат  в деяких «творах» наших провідних політиків свідчить про протилежне – хворобу нашої керівної верхівки. Якась дивно-байдужо-кухонно-спостережлива поведінка суспільного загалу свідчить, що наше суспільство ще довго не оправиться від довготривалого нав’язування попереднім ладом свідомості покірного гвинтика.

Недавно зі статті Д.Мокрика «Освітні пригоди заступника Тягнибока. Сім запитань до Василя Павлюка» (http://zaxid.net/search/search.do, http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?osvitni_prigodi_zastupnika_tyagniboka_sim_zapitan_do_vasilya_pavlyuka&objectId=1246798 ) дізнався, що виявлено сім (!) працівників львівської мерії з фальшивими дипломами. До них долучився також заступник голови ВО «Свобода», голова економічної ради цієї політичної сили Василь Плав’юк. (Правда, появилось повідомлення, ніби фальшивість його диплома не підтвердилася і львівська міська рада висловила довіру Василю Плав’юку). Ще раніше в пресі публікувались повідомлення про фальшивість освітніх документів ряду політичних діячів високого рангу. А наукові ступені та звання деяких політиків вже стали притчею во язицех. Окремі з них були зловлені на банальному плагіаті. І все це пройшло для них фактично безкарно. Риба гниє з голови. Чи треба дивуватися поширенню таких явищ в суспільстві?

Восени 2009 року відбувся захист кандидатської дисертації працівником Центру математичного моделювання НАН України (м.Львів) Торським А.Р. за спеціальністю «Математичне моделювання та обчислювальні методи». Дисертація не пройшла потрібної дозахисної експертизи, зокрема, не було жодного наукового семінару, де б вона доповідалася (це – обов’язковий елемент захисту). На захисті членам спеціалізованої ради по захисту (і знову – у Львівській політехніці!) показали, що цілий розділ дисертації взятий зі звіту про науково-дослідну роботу, до якої дисертант не мав жодного відношення. Тобто – плагіат. Однак рада проголосувала одноголосно(!!!) за присудження наукового ступеня. Чому? Кажуть, тому, що головою ВАК України тоді був академік В.Ф.Мачулін (знову Мачулін!). Сам Торський – фізик за освітою. Експериментатор. Колись, ще замолоду, займався експериментальними дослідженнями, але до дисертації справа не дійшла. Пізніше займався виключно господарськими справами. І ось починають появлятися публікації з прізвищем також А.Р.Торського в дуже складній (точніше – в недоступній) для нього області математичного моделювання. Стандартний випадок – людину дописують до авторів роботи. Пізніше йому пишуть дисертацію. Він здає кандидатські екзамени (для цього треба лише мати достатньо грошей). Нарешті – захист. Працівникам Центру математичного моделювання було заборонено йти на захист, щоб сохрани господи не схвилювати А.Торського, який напевно вивчив напам’ять написаний йому виступ та відповіді на узгоджені наперед запитання. Після захисту А.Торський їде до Києва і миттєво отримує підтвердження. Чи не В. Мачулін постарався?!

Що в цій історії ще вражає. Писала дисертацію О.Ю. Чернуха. Вона ж виконувала роль наукового керівника А.Торського. Після захисту отримала підвищення по службі – стала керівником відділу. Сам А.Торський став заступником директора Центру математичного моделювання. Ще за якийсь час стає членом спеціалізованої ради по захисту кандидатських дисертацій (!) (в тому числі за спеціальністю «Математичне моделювання та обчислювальні методи») при Прикарпатському національному університеті (м. Івано-Франківськ). Воістину в Україні можна взяти цапа, написати йому дисертацію, захистити і зробити з нього вченого цапа! Така проворність і стає приводом для підвищення по службі (це і А.Торський, і О.Чернуха, і В.Мачулін з цієї історії). Цікаві принципи відбору кадрів!

Смію твердити, що покровителі А.Торського ще двадцять років тому не пішли би на таку аферу. Совість не дозволила б. Те, що вони це зробили, спостережуване мною відношення львівського науково-інтелігенського прошарку до цієї справи (ну і що?) свідчить про моральний занепад нашого суспільства.

Нещодавно переглядав книжку Личковського Е.І. та Пайкуш М.А. «Біофізика. Методичні поради, програми, методика розв’язування задач, контрольні завдання. (Навчальний посібник)», видану у Львові 2010 року. Зі здивуванням побачив там лабораторну роботу, яку я склав ще в 1993 році, і яка включена в книжку без жодних посилань. Це називається плагіат. Виникає думка: «А скільки там ще такого плагіату?» Ця книжка рекомендована до друку кафедрою біофізики, яку очолює доцент, кандидат технічних наук Е.І.Личковський, цикловою методичною комісією Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, Центральною методичною комісією. Їй дали позитивну рецензію два рецензенти. Зрозуміло, що ні члени циклової, ні Центральної методичних комісій, ні рецензенти напевно не знають походження матеріалу книжки. Про це може не знати і Пайкуш М.А., яка недавно працює на кафедрі. Однак завідуючий кафедрою безумовно це знає. Його плагіат підводить і всі ці комісії, і рецензентів.

Скільки таких історій можна назбирати в новітній історії України останніх 20 років? Згадаймо хоча б «захист» Нелі Штепи (і знову В.Мачулін! – див., напр. http://westua.net/news.php?id=10274, а також
 http://www.youtube.com/watch?v=EeqYh2xcDgU, http://starlife.com.ua/posts/vyisshaya-attestatsionnaya-kor-5485.html
).

Андрій Слюсарчук – класичний випадок прохіндяя. Він всесторонньо обдарований. Його діяльність – багатовекторна. Він проявив себе як актор (в російській Вікіпедії його трактують як шоумена), що вдає з себе лікаря, науковця, професора, шахматиста, запам’ятовувача цифр тощо; плагіатор, який списує чужі праці; ділок, який поставляє хлопчиків розпусним дядькам; контрабандист, який перевозить наркотики, тощо. Він добрий організатор (як тепер кажуть ‑ менеджер). Володіє гіпнозом.

Уявіть собі, що він менш обдарований. Не хоче ставити рекордів запам’ятовування та гри у шахи, не лікує, не займається наркотиками. Скромно працює в якомусь ВУЗі чи науково-дослідному інституті, за відкати бере договори, за якими практично не треба звітуватися, торгує оцінками, за хабарі влаштовує на бюджетне навчання, тобто веде себе, як середній український інтелігент. Хто б його помітив серед тисяч йому подібних! Його підвели неконтрольовані амбіції. Бажання бути помітним, виділитися з маси. Перші успіхи, продажність навколишніх закрутили йому голову, вселили віру у власну удачливість та непомильність. Притупили пильність. Він переоцінив тупість і некритичність навколишніх. Він недооцінив прискіпливість деяких журналістів. Або може його здав хтось зі своїх.

Більш дрібні його побратими не пхаються до телебачення, не світяться в газетах, не претендують на рекорди. Вони тихо розмивають суспільну свідомість купленими дипломами, науковими ступенями, хабарами. Вони наочно демонструють молодим людям, що успіх в українському житті забезпечує не праця і талант, а хитрощі, зв’язки, продажність. Вони непомітно формують властиву їм суспільну мораль, мораль тихого гнилого болота. Їх не цікавить суспільство. Їх цікавлять лише вони у суспільстві. Що їм до того, що суспільство з такими принципами співжиття неконкурентноздатне серед розвинутих суспільств? Що молодь покидає його через неперспективність і дикі принципи співжиття? (І не тільки молодь. Див. http://maidan.org.ua/2012/03/hanna-sydorenko-pro-nabolile-abo-chomu-ya-hochu-emihruvaty/   або  http://www.facebook.com/hanna.sydorenko/posts/375097129176128 ) Більше того, вони створюють перепони поверненню цієї молоді, бо у ній їхня смерть (див. напр. http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/1178/ чи http://www.vox-populi.com.ua/home/novini/proukraienskunaukuamerikanskijdiplomiekvatorialnugvineupdgotuvavvelickolev ).  

Попри всі висловлювані в пресі претензії до президенства Ющенка, його роки не минули намарне. Суспільство відчуло свободу мислі і дій. Воно брало участь у чесних виборах. Воно дихнуло повітрям демократії. Воно борониться проти нав’язуваної зараз йому диктатури. Воно повинно стати громадянським. Тобто відповідальним за себе та відкритим. В цьому його порятунок. Саме на це спрямовані дії «ініціативи першого грудня», інтернетівського САМу та громадських організацій. У відкритому громадянському суспільстві слюсарчукам буде важко вжитися. Атмосфера несприятлива.

 

Ганна Сидоренко: Про наболіле, або чому я хочу емігрувати

березня 11, 2012Духовність, Українські проблеми. Політика

sean | 11 березня 2012

http://maidan.org.ua/2012/03/hanna-sydorenko-pro-nabolile-abo-chomu-ya-hochu-emihruvaty/

http://www.facebook.com/hanna.sydorenko/posts/375097129176128

Все, що я зараз викладу — не результат моментального “озаріння”, а узагальнення спостережень та роздумів останніх років.

Отже, думаю, ні для кого вже не є секретом, що Україна — відстала у всіх відношеннях країна. І такою вона ще довго залишатиметься. Боюсь, що протягом мого життя нічого суттєво не зміниться.

Чому? Для цього є багато причин. Спробую описати основні наші біди.

1. Лицемірство. Воно пронизує все — від побутових, сімейний стосунків до найвищої політики. Ми просто не вміємо говорити правду. Ми намагаємось маніпулювати всіма, хто нас оточує. Ми стидливо уникаємо назвати гімно гімном, негідника негідником і цей логічний ряд можна продовжувати до безкінечності. Повторюю, це стосується не тільки президента або чиновників. МИ ВСІ робимо це постійно, іноді щохвилини.

2. Марнотратство, марнославство. Ми такі бідні, такі бідні. Але, мабуть, жодна нація у світі не гульбанить так як ми. Скільки у нас свят? До радянських додалися незалежницькі та релігійні. Причому у Західній Україні це взагалі доведено до абсурду — крім перерахованого, тут ще святкують все можливе та неможливе з церковного календаря — всіх василів, петрів, романів, іванів, петрів і павлів, анн, тетян, марій (кількість прямує до безкінечності, скоро на рік лишиться 2-3 робочих дні). Додаємо ще безкінечні родини, хрестини, весілля, поминки.

А тепер ще згадаємо скільки за ті свята вижирається (не можу сказати “виїдається” – нормальні люди стільки не їдять) та випивається. Хоч комусь у голову приходила ідея взяти калькулятор та уважно порахувати, скільки грошей при цьому спускається в унітаз? І не забути додати витрати на лікарів потім, причому у довгостроковій перспективі. А найголовніше, що все це свинство голосно іменується “родинними/сімейними цінностями”.

Про “потреблядство” і любов до шопінгів навіть починати не буду.

3. Націоналізм, патріотизм (називайте це як завгодно, головне суть). Наша показушна “любов до вишиванок/борщів/неньки-україни” не дає нам та наступним поколінням рухатися вперед. Чому показушна — тому що, коли насправді люблять, то намагаються зробити все, щоб об’єкт цієї любові розвивався і був щасливим. Всі інші види та підвиди любові — збочення. Може тому ми не вміємо любити одне одного, тому українські батьки постійно морально ламають своїх дітей об коліно і т.д.

Насправді, нам майже немає чим гордитися. Ми загрузли у своєму консервативному болоті у той час, коли інші народи пішли далеко вперед. Поживши в інших країнах, починаєш розуміти, що цивілізаційно Україна застрягла десь у ХІХ ст. Але більшість тих, хто їде за кордон, помічають тільки зовнішні відмінності, такий собі “євроремонт”. Але різниця між нами та ними — не тільки у купівельній спроможності та відсотках на кредити. Вона — ще й у пресловутих цінностях — довірі один до одного, взаємоповазі, правовій та громадянській свідомості, толерантності. Вийдіть на вулицю та подивіться на співгромадян — у більшості з них є хоч щось з цього? Можете навіть не виходити — погуляйте соціальними мережами.

У мене всьо чи майже всьо. Бо на разі я обираю нову країну для проживання. Причому на моє рішення цим зайнятись вплинула не стільки політична та економічна ситуація, скільки вищевикладене.

Джерело

Іван Ількович (Ілліч) Данилюк, відомий український математик

березня 4, 2012Наука і життя

2 березня 2012 року, Львів

Пам’яті Івана Ільковича (Ілліча) Данилюка, відомого українського математика, було присвячене засідання відділення фізико-технічних і математичних наук Західного наукового центру НАН і МОН України під керівництвом голови ЗНЦ академіка НАН України Зеновія Назарчука та член-кореспондента НАН України Богдана Пташника. На засіданні були заслухані наукові доповіді з проблематики задач з вільними межами, над якою успішно працював І.І.Данилюк (доповідачі: проректор з науково-педагогічної роботи Львівського національного університету ім. Ів. Франка, доктор фізико-математичних наук Володимир Кирилич та завідувач відділу рівнянь математичної фізики Інституту прикладної математики і механіки НАН України доктор фізико-математичних наук Борис Базалій). Своїми спогадами про академіка І.І.Данилюка поділилися його рідні, співробітники та вчені, які у свій час співпрацювали з Іваном Ільковичем. Цікавою була розповідь Григорія Данилюка, молодшого брата академіка. Він представив багатий фактичний матеріал про вченого, копії документів про народження та освіту (свідоцтва про народження, свідоцтв про успішність у школі, атестату про середню освіту, диплому про вищу освіту), родинні фотографії. Учасники засідання змогли познайомитися з направду гарними поезіями Івана Данилюка.

Іван Ількович (Ілліч) Данилюк народився 5 грудня 1931 р. у селі Рашків Городенківського району Івано-Франківської області. У 1955 р. закінчив механіко-математичний факультет Львівського університету ім. Івана Франка. Його перші математичні дослідження в студентські роки були проведені під керівництвом Л.І.Волковиського. Значний вплив на нього мав Я.Б.Лопатинський. В той же ж 1955 рік вступив до аспірантури Математичного інституту ім. В. А. Стєклова АН СРСР. У 1958 р. захистив кандидатську дисертацію й отримав направлення на роботу до теоретичного відділу Інституту гідродинаміки Сибірського відділення АН СРСР. У 1963 р. захистив докторську дисертацію, з 1965 р. ‑ професор. У Новосибірську він працював під керівництвом видатних вчених-організаторів академіків І.Н. Векуа та М.О. Лаврентьєва. Накопичені знання і досвід були використані ним повною мірою, коли в 1965 р. за дорученням Президії АН УРСР він бере участь у створенні Донецького наукового центру АН УРСР. У 1965 р. його обирають членом-кореспондентом АН УРСР, і з цього часу його життя, наукова і громадська діяльність пов’язані з Донбасом. Він був організатором Інституту прикладної математики і механіки АН УРСР і його першим директором з 1965 до 1974 р. Надалі до кінця життя працював завідувачем відділу рівнянь математичної фізики цього інституту. В 1988 році обраний академіком АН УРСР.

Наукова діяльність І.І. Данилюка стосується таких розділів математики, як теорія крайових задач для еліптичних систем з двома аргументами, граничні задачі в класі аналітичних функцій і теорія сингулярних інтегральних рівнянь, нелінійні проблеми математичної фізики з вільними границями. Серед наукової спадщини І.І. Данилюка 138 робіт, з них 2 монографії. Його роботи широко відомі за межами України. Англійський переклад монографії «Про інтегральні функціонали зі змінною областю інтегрування» виданий в США в 1976 р. Під керівництвом І.І.Данилюка підготовлено 18 кандидатських і 1 докторська дисертації. За великі заслуги в розвитку науки та підготовки наукових кадрів І.І. Данилюк нагороджений орденом «Знак пошани» . Частина його досліджень відзначена премією ім. О.М.Динника. Він ‑ заслужений діяч науки Української РСР.

І.І. Данилюк цікавився не лише математикою. Він мав глибокі знання в області філософії, історії, літератури. Любив музику. Писав вірші. Вивчив грецьку мову і читав в оригіналі «Одісею» Гомера. Його цікавили проблеми розвитку людства, сенс його існування.

Іван Ількович (Ілліч) Данилюк зовсім небагато не дожив до проголошення України незалежною державою. 5 листопада 1988 року Івана Ільковича не стало. Похований він в місті Донецьку в Україні.

Меморіальна дошка І.І. Данилюка встановлена на стіні ІПММ НАН України. Його ім’я носить одна з аудиторій математичного факультету Донецького національного університету.

Підчас розповіді Григорія Данилюка виявились деякі неточності в існуючій біографії вченого. Зокрема, виявилось, що датою народження Івана Ільковича Данилюка є 5, а не 3 грудня 1931 року, як чомусь записано в існуючих довідкових матеріалах про нього, зокрема у Вікіпедії. В метриці та наступних документах по батькові вченого записано як «Ількович». Існуючий «Ілліч» виник напевно як некоректний зворотний переклад з російської. Виявилось також, що усунення Івана Ільковича з посади директора Інституту механіки і математики АН УРСР пов’язане з тим, що він був українцем. Питання до першого секретаря донецького обкому Комуністичної партії Радянського Союзу: «Чому в Донецьку немає жодної української школи» стало підставою звинуватити вченого в українському буржуазному націоналізмі. Іван Ількович став «невиїздним». Тоді ж його усунули з посади директора Інституту механіки і математики. Цікаво, що директором призначили кандидата наук.

З 1974 року Іван Ількович фактично знаходився в опалі. Звичайно, це не могло не відбитися на його кар’єрі та можливості самореалізації.

В.К.

Читайте також:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Данилюк_Іван_Ілліч

http://uk.wikipedia.org/wiki/Рашків_(Городенківський район)

http://ru.wikipedia.org/wiki/Данилюк_Иван_Ильич

http://www.encyclopedia.kiev.ua/vydaniya/files/statti_esu/danulyk_i.pdf

  • И.И. Данилюк. Избранные труды. — Киев: Наукова думка, 1995. — 288 с.

Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.