Максим Стріха: Ця влада потребує людей, які її обслуговують, а не вчених

липня 26, 2012Наука і освіта, Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

25.07.2012
Ірина Славінська

Максим Стріха. Фото “Радіо Свобода”

Максим Стріха – вчений, перекладач, громадський діяч.

Перекладав українською мовою Данте, Вордсворта, Колріджа, По, Свінберна, Вітмена, Дікінсон, Стівенсона, Кіплінга, Єйтса, Т. С. Еліота, Ередіа, Буніна, Брюсова, Гумільова, Мандельштама, Мараї, Мілоша…

Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН. Упродовж останніх двох років також завідував кафедрою перекладу в університеті Грінченка. Читає курс фізики конденсованого середовища в університеті Шевченка. Віце-президент АН вищої школи України.

До червня 2010 працював заступником міністра освіти та науки. Починав працювати з міністром Іваном Вакарчуком. Звільнився через три місяці після призначенням на посаду міністра Дмитра Табачника.

“Українська правда. Життя” зустрілась із Максимом Стріхою та поговорила на декілька глобальних тем: освіта, наука і переклад в Україні.

Про освіту

– Зараз існує стереотип “радянська освіта = якісна освіта”. Її справді можна вважати взірцем для наслідування?

– Радянська система освіти була не так радянська, як прусська – ще з 19 століття. Завдяки цій системі Пруссія перемогла Австрію в битві під Садовою 1866 року.

Вона була дуже ефективною, коли ішлося про виховання солдатів, які виграють чергову битву.

– Тобто вона привчала до дисципліни?

– До дисципліни і певного рівня знань. Абсолютних анальфабетів радянська школа не випускала.

Звичайно, школа була підпорядкована політичній системі і мусила утверджувати вірність “вічно живому ученню”. Але ця система була по-своєму ефективною.

– Сучасна українська освіта це продовжує?

– Всі реформи з початку 1991 року були направлені на те, щоби наповнити новим змістом стару систему – зробити її більш гуманістичною, наблизити до європейських стандартів, не гублячи достатньо високого рівня знань.

Попри значну корумпованість і дуже низький матеріально-технічний рівень, з освітою в нас донедавна було краще, ніж загалом із суспільством. Про це свідчить зокрема те, що Україна в рейтингах Індексу людського розвитку ООН посідає порівняно високі щаблі саме за показником освіченості населення.

В 2010 році ситуація змінилася. Нове керівництво міністерства освіти спробувало розвернути корабель на 180 градусів у бік колишньої “радянщини” (навіть на рівні відродження міліарної гри “Зарніца”). Однак система загалом доволі інертна – і тому далеко не все з того, що зробили в попередні 19 років, вдалося знищити відразу.

– Але ж змінилися бодай формальні ознаки: тривалість навчання зменшили з 12 років до 11, переписали програми…

“Складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом… “Фото “Газети по-українськи”

– Вважаю, що зміна тривалості навчання мала ефект національної катастрофи, – якої, на жаль, суспільство як слід не відрефлексувало.

Останні 10 років міністерство щороку готувало комплект підручників для кожного чергового класу. Цей процес не був досконалим, але був системним. Я можу судити з фізики – на виході ми вже мали дуже добрі підручники для 10 класу, продовженням яких мали стати аналогічні для 11 і 12 класів.

Коли було ухвалено рішення про повернення до одинадцятирічного навчання, це означало, що всі наявні підручники для всіх класів потрібно викинути і дуже швидко й одномоментно написати нові. Якісно це зробити неможливо.

Тобто впродовж багатьох років наші діти будуть вчитися за неякісними неузгодженими між собою підручниками. Це стосується не тільки заідеологізованих дисциплін на кшталт історії України. Це стосується також фізики, хімії тощо.

– Що це означає?

– Це означає, що зі школи виходитимуть недоуки з поганим рівнем знань. Кожного року цей рівень знань погіршується.

– Навіщо це було зроблене?

– Експерти вважають, що не останньою чергою це було зроблено для того, щоб скористатися нагодами, які дає стаття Конституції України про безкоштовне забезпечення школярів підручниками.

– Ви маєте на увазі корупційні схеми?

– Так вважають експерти.

– Також багато говорили про переписування програм з літератури.

– Табачник не міг змиритися з тим, що Пушкін і Толстой – іноземні письменники, і перейменував “Зарубіжну літературу” на “Світову літературу”. Хоча це антинауково, бо вершинні надбання української літератури також є частиною світової літератури, а курс цієї літератури далі вивчають окремо.

На жаль, нову програму виліпили фатально поганою. Напевно, навіть не з ідеологічних причин – там просто працювали не найкращі фахівці. Люди фахові зараз якось не дуже хочуть бути колаборантами. Наприклад, все більше моїх друзів усуваються від усіх можливих форм колаборації з владою.

За такі завдання беруться тепер переважно люди третього ряду, котрі не можуть зробити добре, навіть якби й хотіли.

Історія з програмою зарубіжної літератури – це один з прикладів, який став надбанням ЗМІ. Бо тут вчителі самі вже не витримали та збунтували проти абсурдів, які їм пропонує міністерство.

– Чим конкретно та програма погана?

– Програма з зарубіжної літератури мусить лишити в школяра загальні знання про культуру різних народів, про канон вселюдських надбань. А з неї випали Гомер, Данте, Гете, Сервантес та інші – і про повноцінне представлення канону вже не йдеться.

Крім того, твори мають відповідати віковому сприйняттю. Тому коли в 5 класі замість скасованого Гомера читатимуть вірш Єсєніна зі словами “семерых ощенила сука”, слово “сука” неминуче викличе смішки учнів. А для розумного викладу головних епізодів “Іліади” й “Одіссеї” ці п’ятикласники ідеально готові.

– Напевно, ішлося про те, що Гомер надто складний для 5-класників.

– Звісно, давати дітям сторінки гекзаметрів – це жорстоко. Але можна дати чотири рядочки гекзаметрів і доповнити їх легким прозовим переказом, наприклад, пригоди Одіссея з Поліфемом. За часів мого дитинства такі адаптовані версії гомерових поем пера Катерини Гловацької належали до мого улюбленого чтива.

– Подібні історії змушують знову і знову ділити класиків. Тобто знову починаються дискусії про Гоголя та Булгакова як про українських або російських письменників. Чи є сенс їх ділити?

– Ділити нікого не можна і не треба. Але у нас є проблема Гоголя. В нього взагалі проблемна ідентичність. Його тексти на українську тематику безумовно є частиною української культури. Та й читати “Тараса Бульбу” українським школярам варто не в редакції 1842 року (позначеній появою офіціозних кліше про “Русскую землю” й “Русского царя”), а в першій редакції 1835 року, де головні герої є безумовними українцями, а не персонажами з сумновідомого фільму Бортка, який хтось і наших гострословів назвав був “Тарас Картошка”.

Не говорю вже про те, що маємо набір дуже добрих українських перекладів Гоголя, в яких він часом звучить органічніше, аніж в оригіналі (гоголівська російська позначена численними українізмами, і не всі росіяни сприймали це позитивно).

Булгаков безумовно є частиною російської культури. Він був би навряд чи втішений ідеєю, що його колись перекладатимуть українською. Але за 3 роки його тексти стануть загальнолюдським надбанням, і ми взагалі зможемо перекладати все, що захочемо.

Хай там як, але діти повинні мати повномасштабний доступ до надбань зарубіжної літератури у перекладах рідною мовою, бо саме Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін разом з їхніми колегами з ряду “великих” закладають основи для розвинутої особистості.

– А як щодо української літератури?

– Ми звикли, що українську літературу в нас викладали традиційно погано. Я особисто мусив у дорослому віці перевідкривати для себе українську класику. Я тоді з великим подивом виявив для себе, що ці текти – цілком стравні.

– Чому так відбувається?

– Це традиції ще радянські. Траплялися дуже добрі, подвижницькі вчительки української мови. Але зазвичай суспільний статус вчителя української мови та літератури був дуже низьким. На русифікованому сході й півдні України з них не знущався тільки ледачий. Отже, часто в ці вчителі йшли ті, кому просто нікуди було більше діватися.

Змінити це одномоментно неможливо.

– Ви говорили, що рівень якості освіти падає. Які ознаки цього процесу?

– Я викладаю в двох університетах. В одному – фізику конденсованого середовища, в іншому – основи перекладу. Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі.

Крім того, і гуманітарії, і фізики часто не знають елементарних фахових речей, які вони мусили б знати. При тому я не кажу, що вони дурні. Навпаки, часто вони краще, ніж я, пристосовані до виживання в цьому жорстокому світі. Але в нашому суспільстві фаховість для такого виживання потрібна, на жаль, не завжди.

“Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі”. Фото Тетяни Давиденко, з unian.net

Про вищу освіту

– У вищій освіті так само існує низка проблем. Вони ніби загострилися після входження в Болонський процес. І ніби не тому, що Болонський процес поганий, а тому що неякісно зміни було впроваджено.

– Болонський процес було витлумачено нашими чиновниками як суто формальні зміни, як уніфікацію та паперотворчість, що перейшла будь-які розумні межі.

Викладачі проклинають такий Болонський процес і вони мають на це підстави. У наявному вигляді він не вирішив проблеми конвертованості освіти, академічної мобільності…

Хоч, правда, ці проблеми ніде в світі не вирішені. Наприклад, всього 2% європейських студентів навчаються поза межами своїх країн. Але для абсолютної більшості наших студентів така можливість взагалі є суто гіпотетичною.

Протягом останніх 2 років цей процес взагалі виродився в суто бюрократичний. Він зараз дискредитує в Україні саму ідею спільного європейського освітнього простору.

– Що робити? Відмовитися?

– Ми і так фактично від нього відмовилися. Хоч відмовитися формально – було б черговою помилкою. Бо цим ми ще раз показали б, як далеко ми від Європи.

Змістовно від кредитно-модульної системи ми вже навряд чи відійдемо, але треба негайно відмовитися від тієї ідіотської кількості паперів, які має заповнювати український викладач.

– Якби ви могли провести реформи вищої школи, що це були б за реформи?

– Рецепти прозорі та лежать на поверхні. Це в першу чергу університетська автономія, повага до гідності викладача й студента, відродження університетської науки, безумовне дотримання принципів наукової етики.

Я зараз беру участь у створенні для опозиції проекту законодавчих ініціатив у цій сфері. Зокрема я рекомендував створити Національний комітет з наукової етики – громадський орган, який, згідно з моїм задумом, міг би за фактом доведеного плагіату знімати з людей наукові ступені й учені звання.

Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі.

Хочу наголосити й на тому, що Європейський науковий простір – це не абстрактне поняття, це чітка організаційна структура. Членство в ньому дозволяє брати участь у конкурсах на здобуття європейських грантів. Але цей простір має свої внутрішні правила щодо оцінювання наукових результатів, і нам теж треба ці правила поділяти. Бо сумним парадоксом є те, що Молдова вже долучилася до Європейського наукового простору, а Україна – ще ні, й лишень віддалилася від нього упродовж двох останніх років.

Словом, рецептура є – потрібна рішучість для її втілення.

Так було за часів Вакарчука – тільки йому вистачило волячої впертості та наснаги, щоб довести справу впровадження ЗНО до кінця. Не він ЗНО придумав, але саме він його впровадив. Уявіть, яким був опір. Деякі ректори під час вступної кампанії збирали справжні жнива з абітурієнтів. А народний депутат міг влаштувати будь-яку дитину будь-куди – лише одним телефонним дзвінком.

– Водночас, зараз ЗНО дуже критикують. Мовляв, учні просто заучують певний фактаж.

– Черчіль казав про демократію, що це жахлива річ, але людство нічого кращого не придумало. ЗНО – так само.

2009 року з гуртожитків університету Шевченка виписали 1300 осіб, а поселити треба було 1900. Завдяки ЗНО до університету вступили тоді шість сотень молодих людей з сіл і маленьких містечок, для яких раніше дорога в університет на “престижні” спеціальності була закрита.

Скасувати ЗНО – це повернутися до нічим не обмеженої корупції при вступі.

“Українська наука природним шляхом умре за 10-15 років”. Фото novaya.com.ua

Про науку

– Науковий ступінь перетворився на модний аксесуар, на “галочку”. Люди зі званням наукою після захисту часто не займаються. Науковців багато, але великого поступу українській науці це не надає.

– Наука дуже різна. Хоч як це несподівано для вас звучатиме, але Україна досі має першорядну за європейськими мірками науку. Це першою чергою стосується природничих і технічних дисциплін.

Але цей статус збережено не завдяки державі, а завдяки ентузіазмові та героїзмові наших учених. Думаю, пам’ятник колись поставлять професору Патону – людині консервативній, але вольовій і порядній. Саме він свого часу не дав розкрасти комплекс Академії наук у 1990-ті роки.

Проте будьмо відверті: українська наука природним шляхом умре за 10-15 років. Тоді відійде старше покоління, на якому тримаються наукові школи. Адже молодь у науку зараз майже не йде: мізерна наукова зарплатня не забезпечує елементарного проживання у великому місті для людини, яка змушена винаймати житло.

Наука може померти навіть раніше, якщо зараз дадуть команду “фас” на розграбування земель і майна Національної академії наук. Схоже, що багато хто уже стоїть на низькому старті, щоб взяти участь і поживитися. А університети після загибелі НАН у науковому плані теж неминуче захиріють.

– І що буде?

– Суспільство стане ще жахливішим.

Я тут говорю про справжню науку, а не про кандидатів усіляких “модних” соціогуманітарних наук – в цілому тут рівень гнітючий (хоч відрадні винятки, звісно, теж трапляються). Я говорю про фізиків, хіміків, біологів, про істориків, філологів – цей прошарок є останнім, що протистоїть страшному хамству та аморальності нинішньої влади.

А влада ця учених не потребує. Влада потребує людей, які її обслуговують. Вони можуть навчати дітей за кордоном, купити лікарів за кордоном, а для тубільців досить уколу аспірину, щоб не так тяжко було вмирати…

Я переконаний, що відсутність учених сьогодні (якщо науку в Україні таки доб’ють) – це тотальна відсутність грамотних інженерів, вчителів, медиків завтра. Тобто будуть відбуватися постійні техногенні катастрофи.

Навіть сьогодні люди вже елементарно не вміють залатати яму в асфальті, аби латку не розмило вже наступним великим дощем. Будинок не вміють збудувати. Вони вміють тільки для скоробагатька намалювати картинку розкішного таунхаузу, але невідомо, як та картинка стоятиме, чи не завалиться за пару років, чи забезпечуватиме її наявна потужність комунікацій…

Остаточна загибель української науки – це остаточна загибель шансів цієї держави.

Зараз я є песимістом. Не знаю, чи ми не пройшли вже точку неповернення, за якою – тільки дальше падіння. Немає теореми, згідно з якою ти падаєш, а потім неодмінно починаєш підніматися. Навпаки – держава й суспільство можуть занепадати десятиліттями.

Є сумні приклади багатьох країн Латинської Америки та Африки. Таку перспективу розграбованої олігархами, розіп’ятої на геостратегічних протягах України дуже виразно зобразив Юрій Щербак у романі-антиутопії “Час смертохристів”.

Якщо це станеться, то в мого покоління лишиться можливість хіба що тут здохнути, а у вашого покоління – звідси злиняти.

Я чесно не знаю, як побороти людей, які встановили в Україні свій окупаційний режим. Хоч, скільки лишиться моїх сил, з ними боротимуся – якісною науковою працею, текстами, самим фактом власного існування.

– Можливо, в науці надія є на молодше покоління?

– Самозародження науки неможливе. Потрібні наукові школи і тяглість цих шкіл. Зараз декілька держав намагаються на рівному місці створити наукові школи – Ірландія, Бразилія, Мексика, Туреччина. Але ніхто з них наразі не сягнув навіть нашого сьогоднішнього рівня. Хоча вони вклали в науку за нашими мірками абсолютно казкові гроші.

Наукова школа розвивається десятиліттями, століттями. Справжніх осередків наук в Україні не так багато. Це – кілька десятків провідних університетів та академічних інститутів. В решті університетів є окремі учені, але вони не творять справжнього наукового середовища.

– Що це за провідні університети?

– Коли ітиметься про фізику, то це Харків, Київ, Львів, Одеса, Чернівці, Ужгород, меншою мірою – Дніпропетровськ і Донецьк.

Коли говорити про інші природничі науки, то вийде трохи інший перелік. Якщо ж говорити про гуманітаристику, то там треба згадати також Могилянку, Український католицький університет, Острозьку академію…

Водночас є університети, де тільки назва є “університет”, але майже нічого ту назву не забезпечує.

– Який вихід?

– Механічно закривати – це не вихід. Потрібен запит суспільства. Якщо в суспільстві є запит на кваліфікованих фахівців з реальним рівнем знань – то все налагодиться саме собою.

– Крім того, є мода на диплом про вищу освіту. Зараз в Україні є 300 університетів – це забагато.

– В УРСР було 160 ВНЗ, зокрема 10 класичних університетів. У 1990-ті їх число збільшилося вдвічі. До того ж, у ранг ВНЗ автоматично підняли перейменовані на коледжі технікуми.

Я насправді не знаю, чи 330 університетів є багато чи мало. За кількістю студентів на 10000 населення ми й зараз далеко не рекордсмени. Є країни, які свідомо йдуть до 100% вищої освіти. Та й ніде немає лише Сорбон і Гарвардів. Є різні університети. Важливо лишень, щоб жоден з них не був легалізованою формою простої купівлі диплому.

– У Франції 80 університетів, і їх зараз зливають між собою, тобто їхня кількість зменшується.

– Коли ми говоримо про українські університети, важлива не кількість, а те, щоб усі вони були, образно кажучи, вищою, першою, ну, максимум другою лігою, а не дворовим футболом. А критерії тут може виробити тільки нормальне суспільство.

Наше суспільство зараз не зорієнтоване на якісного фахівця. На жаль, поки що суспільство не є союзником навіть для поодиноких реформаторів – вони мусили б долати шалений опір на всіх рівнях.

Не дивно. Наприклад, складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом…

– Ви говорили про виїзд з країни… але ж це “утечка мозгов”.

– Це кожен вирішує для себе. Я лишатимусь тут за будь-яких умов.

Але я не маю морального права закликати людей молодшого покоління наслідувати мій приклад. Це була би завелика моральна відповідальність. Життя в керованій окупаційною владою країні може бути сповнене дискомфорту та небезпек, але чи потрібна молодим людям жертовність? Можливо, ви хочете просто нормального влаштованого існування.

Хоч це я вже зараз так говорю. У вашому віці я був дуже палким і рішучим, вважав, що слід боротися й умерти в боротьбі. Але, очевидно, людина тільки сама для себе може вирішити вмерти в боротьбі. Спонукати до цього когось іншого – це завелика відповідальність.

Для цього треба бути політиком, а я просто тихий кабінетний учений.

“Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі”. Фото Радіо Свобода

Про переклад

– Ось запитання від Остапа Кривдика – воно було поставлене на Facebook “Української правди” (http://www.facebook.com/ukrpravda): скільки коштує проект “переклад найкращих сучасних авторів світу українською”? Скільки для цього треба перекладачів, скільки коштує день/місяць/книга, щоб бути перекладеною?

– Всіх авторів сучасності перекласти неможливо. Завжди іде відсіювання. Якісь автори мають значення лише для своїх друзів і знайомих, когось помічають на національному рівні, хтось входить у більш тривкий національний канон, одиниці пробиваються на міжнародний рівень.

Перекладати треба не все, а все те, що входить у канон. Він існує – на цю тему є добрі літературознавчі праці. Зараз до західного канону також входять нові тексти – спродуковані поза межами Європи.

Уваги перекладачів також завжди привертають сучасні тексти, які отримали визнання – наприклад, Нобелівську премію.

Саме ці тексти треба перекладати насамперед, щоб вважатися культурною нацією.

Про вартість цього проекту сказати важко. Комерційні обставини залежать від поступливості правовласників і літературних агентів, від того, як дорого вони продадуть право на переклад.

Наприклад, мало хто знає про значення Кармен Барсельс у історії світової літератури. Це літературний агент, яка “розкрутила” невідомого Маркеса, зробивши його славетним. Вона свого часу “роздягнула” СРСР, змусивши сплатити величезний штраф за непогоджений друк в “Иностранной литературе”… До речі, попри дуже поважний вік, вона досі працює з Маркесом.

– Це ж не єдиний фактор.

– Важливий фактор – це гонорари. Коли людина втягується в переклад роману, то вона природно хоче за це грошей.

І тут маємо ще одну трагедію нашого національного буття. За означенням люди, котрі ідуть в український переклад, отримують значно менше, ніж ті, хто працює в Росії чи на російську літературу.

Адже в нас держава дуже специфічна. Ближчими роками вона не робитиме нічого для захисту української мови. Отже, всі, хто працюють на українську культуру, не мають шансів розбагатіти – бо значно більший за обсягом російський ринок пропонує і значно кращі комерційні умови.

На жаль, і наші громадяни, купуючи російські переклади, не замислюються, що не лише збільшують тим ВВП сусідньої держави, а й прирікають тим своїх перекладачів на злидні.

– А перекладачів у нас достатньо? Я, коли прочитала це запитання, в першу чергу подумала про те, що такий проект міг не відбутися через брак кадрів.

– Перекладачі у нас є. Хороші перекладачі – це вже інше питання. Але в нас є і майстри екстра-класу. На жаль, таких – одиниці. Просто добрих професіоналів – кілька десятків на всю Україну. Хоч і в Росії їх не набагато більше.

Адже мало хто може адекватно перекладати класичну поезію – це ще й високе ремесло. Але переклад прози – це теж ремесло у давньому, дуже шанобливому розумінні цього слова. А життя сьогодні не спонукає молодих до копіткого оволодіння ремеслом. Тут би замовлення встигнути виконати…

З редакторами також не дуже добре. Але якби хто знайшов грошей на такий проект перекладів, то ми в Україні могли би це вирішити.

Тут показовий приклад української Вікіпедії. Вона дуже динамічно розвивається, але за рівнем розробленості статей значно поступається англійській.

– Коли ми говоримо про проблеми українського перекладу, то мені на думку спадає розірваність традиції. В сучасних молодих перекладачів просто не було змоги перейняти досвід у старшого покоління.

– Питання в тому, що цю традицію, на жаль, переривали багато разів. Мені пощастило познайомитися з легендарним Григорієм Кочуром, людиною безмежної освіченості, перекладачем з 30 мов, учнем Миколи Зерова.

Я вчився в університеті з математиком Павлом Хобзеєм, який потому був начальником управління освіти на Львівщині. Його батько сидів разом із Григорієм Кочуром в Інтинському концтаборі. Через це я потрапив до ірпінської оселі Кочура – на той час виключеного зі Спілки письменників під час погрому української інтелігенції на початку 1970-х.

Це знайомство сталося пізніше, тоді, коли біля помешкання Кочура вже не стояла машина КГБ, демонстративно стежачи за всіма контактами, але коли заслужені “спілчани” Києва про всяк випадок усе ще переходили на інший бік вулиці, побачивши сивочолого метра з валізкою новопридбаних книжок (у звичаях Кочура було двічі на тиждень обходити всі головні київські книгарні).

Я вчився перекладати в Кочура. Зараз я намагаюся вчити своїх студентів. Але я розумію, що заробляти в житті більшості з них доведеться не тим і не так. Але, на щастя, завжди є ентузіасти, які намагаються високим ремеслом перекладу оволодіти.

– Ви бачите хороших молодих перекладачів?

– Я вже сам якось непомітно перейшов із категорії “young smart” до категорії “old fart”. Коли ми були молодими письменниками, то були задерикуватими. Ми протиставляли себе “мастодонтам соцреалізму”. І всім було ясно, хто з ким і хто чого вартий.

Тепер ситуація менш зрозуміла. В Україні майже відсутня фахова літературна критика, тим більше – критика перекладу. Від рівня тієї критики, що я читаю, мені часом стає сумно і печально.

А переклад конче потребує фахової трибуни для обговорення. Такої трибуни немає. Вряди-годи “Всесвіт” друкує якісь рецензійки. Вони виходять ще в якихось журналах. Часто це рецензійки на рівні анекдотів, автори яких виловлюють якісь очевидні словникові вади.

Але ж суть аналізу перекладу – зовсім не виловлювання “бліх”. Про це добре писав наш земляк Корній Чуковський, коли порівнював різні російські переклади Чарлза Діккенса. Він порівнював формально дуже точні переклади Євгенія Ланна, виконані вже в радянський час і давні, з середини 19 століття, переклади Іринарха Введенського.

Останній збільшував тексти Діккенса за обсягом в півтора рази, робив сторінки дописок, вигадував нових персонажів, яких не було в оригінальному тексті… Але це незбагненним чином виглядало дуже органічно. Чуковський визнавав жахливі відсебеньки Введенського, але вважав, що найголовніше – живу посмішку Діккенса, його неповторний стиль – він відтворив краще, ніж засушений букваліст Ланн.

Нам бракує аналізу саме такого рівня.

Крім того, сьогодні в перекладі з’явилося багато цікавих сфер. Тепер є вже переклад офіційних документів, є переклад кінофільмів, переклад наукової гуманітаристики. Все це потребувало нових перекладачів, які з’являлися з різних сфер. І прогрес тут відбувався безсумнівний. Знавці відзначають, що рівень українського дубляжу кінофільмів сьогодні на загал вищий і кращий за рівень російського дубляжу, а українські переклади – жвавіші й вигадливіші.

Проте чи збережеться цей український дубляж завтра, коли набуде чинності закон Ківалова-Колесніченка? Скоріш за все, він зникне, не витримавши подвійного тиску – ринково-глобалізаційного й адміністративного, – з боку своєї ж держави. І наші глядачі далі дивитимуться фільми по-російськи, і тим збільшуючи ВВП сусідньої Федерації.

Ще раз повторюся: розвитку нашого перекладу дуже заважає загрожений статус української мови та української культури. Важко існувати в культурі ґетто, чий розвиток залежить виключно від чийогось ентузіазму й жертовності.

– Ви можете назвати найбільші лакуни, які варто зараз заповнити?

– Такого вже відносно небагато. Класику ми більш-менш “закрили” якісними перекладами. Питання в тому, що завжди на неї хотітимуть дивитися по-новому, але це вже інше питання. І після “Гамлета” Куліша, Старицького, Бургадта, Рудницького, Вера, Гребінки, Кочура, Костецького, тепер уже й Андруховича, неминуче з’являтимуться нові й нові спроби прочитати геніальний Шекспірів оригінал.

Є автори, яких не перекладали в СРСР з ідеологічних причин – окремих з них нам досі бракує. Є проблема з росіянами, бо дехто досі вважає, що нам непотрібно перекладати росіян. Але якщо українська культура є повноструктурною, то такі переклади необхідні.

Для мене і росіяни, і поляки є рівно близькими і рівно віддаленими. Я і тих, і тих вільно читаю в оригіналі, але вважаю, що і тих, і тих треба перекладати, і радію талановитим перекладам.

Щодо “актуальної” сучасної літератури – тут лакун найбільше. Причини я вже назвав – проблеми авторського права та неможливість забезпечити перекладачу належний рівень оплати. Проте й у росіян тут великі проблеми. Вони, скажімо, досі не майже перекладали геніального угорця Шандора Мараї, який посмертно буквально увірвався в європейський канон і книжки якого перекладено всіма мовами світу (а українські переклади журнал “Всесвіт” уже надрукував!) І з цього погляду поляки сьогодні заповнюють ці лакуни і швидше, і якісніше.

Тож не маємо посипати голову попелом. Маємо працювати. І пам’ятати, що й у колоніальних умовах український перекладацький проект не лише народив конгеніальні переклади вершинних творів Шекспіра й Гете, Міцкевича й Пушкіна, а й утверджував повновартісний статус української мови, формував сучасну українську національну ідентичність.

Тому цей переклад і забороняла імперська влада в 1863 році й у 1876 році – адже коли Біблію перекладають на наріччя, то це наріччя вже є не наріччям, а самостійною мовою. А носії цієї мови можуть претендувати на самостійну державу. Шкода лишень, що й сьогодні в Україні велику вагу мають ідейні нащадки тих давніх імперських заборон.

КОМЕНТАРІ – 36

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Jaroslav Janishin _ 26.07.2012 12:27

zaq_3:
Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Ага, і це справжня проблема.
Найбільше біда в тому, що ті хто залишається в Україні в надії хоч якось підтримати свою державу, або навіть просто банально “не кидати її”, все-одно не мають ніяких можливостей діяти на суспільне благо. Діло не в тому що тут виходить гірше – діло в тому що тут ВЗАГАЛІ не виходить.

xset _ 26.07.2012 12:20

кожна освідченна і розумна людина має право на свою точку зару, має право її висловлювати. а прислухатись до цього, справа кожного.
проблема не якісної освіти є , і доки є ті хто може відрегулювати якісно процесс навчання, треба це робити.

zarina71 _ 26.07.2012 12:19

Чудове інтерв’ю. Дуже точна характеристика того, що відбуваєтсья в освіті та науці. Шкода, що “шановні рулителі” освітніх процесів у нашій державі ніколи не зрозуміють, що Болонський процес і Ліссабонська стратегія – це не щведення усіх фінансових потоків освіти і науки в руках міносвіти, а потреби держави у фахівцях не обмежуються закладами і установами бюджетної сфери.

segurisio _ 26.07.2012 12:12

vitado:
А как можно быть хорошим специалистом сразу и в физике, и в гуманитарной стезе?? Гением себя возомнил?

В этом то все и дело, что человек не мнит себя гением, будучи признан ДРУГИМИ специалистом (преподает в двух учебных заведениях)!!

zaq_3 _ 26.07.2012 11:57

Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Богдан Гаврилишин: «Ситуація в Україні нині найгірша з 1980-го року»

липня 23, 2012Суспільствознавство, Українські проблеми. Економік, Українські проблеми. Політика

Опубліковано – 19.07.2012 |

Вікторія Сюмар, «Українська правда»

Богдан Гаврилишин: «Ситуація в Україні нині найгірша з 1980-го року»

«Я не вірю в якісь умовні реформи у якихось сферах. Нам потрібна тотальна трансформація системи, і структури політичної влади, і економічної моделі. І дуже важливо тепер – симбіотичне співжиття з природою. Ані влада, ані, на жаль, думаю, опозиція не зможе це зробити. Тут потрібні зовсім нові підходи…»

Богдана Гаврилишина цілком справедливо можна назвати Громадянином Світу.

Народився на Тернопільщині, жив у Німеччині, Канаді, Швейцарії, де мешкає донині. Його професійний шлях: від лісоруба та проспфілкового діяча до доктора економіки та члена Римського клубу – одного з найповажніших зібрань світової інтелектуальної еліти.

Попри таку глобальність, Богдан Гаврилишин завжди переймався українськими справами, заснувавши в Києві Інститут менеджменту, фінансуючи діяльність Пласту, та нині ставши одним із членів Ініціативи 1 грудня.

Він був офіційним радником практично всіх українських президентів, кількох прем’єрів, але це ніколи не заважало йому висловлюватися критично і мати розкіш говорити правду про ситуацію як в Україні, так і в світі.

– Пане Богдане, ви – єдиний українець, який є дійсним членом Римського клубу. Ще у 1972 році Римський клуб презентував світові доповідь “Ліміти росту”, продемонструвавши, що нинішній напрямок, у якому рухається світ, може призвести до катастрофічних наслідків. Як вам здається, чи вплинуло це на людей та на політиків, чи сприяло реальним змінам?

– Членів Римського клубу є менше сотні: це був такий принцип, не приймати більше людей. Там справді люди, які добре розуміють світову проблематику, і які опікуються долею світу, намагаючись щось змінити. Вплив цієї книги був, звісно, значний. Знаєте, саме після цієї книги в Європі почали масово виникати партії зелених і різні зелені організації, що займалися проблемами довкілля.

Був навіть вплив і на деяких глав держав. Ми потім мали декілька важливих зустрічей з людьми, які керували країнами. Проте, діяти відповідно до рекомендацій тієї книги вони не могли, це не сподобалося б більшості. Довкола книги було чимало критики, переважно зі сторони бізнесменів та ортодоксальних економістів.

– Але сьогодні, 30 років потому, є чимало підстав вже критикувати погляди і ортодоксальних економістів, зважаючи на ту кількість криз, з якими маємо справу і щодо яких не маємо відповідей як їх долати. Чи є розуміння у світі щодо необхідності нових економічних моделей з новими системами мотивацій? Чи є готовність їх впроваджувати?

– Готові вже чимало людей, але світ не готовий. Економісти ортодокси досі не ставлять під питання саму економічну модель, яку я особисто називаю “спотвореним капіталізмом”. Декілька слів про це моє визначення: в першій мірі саме прийняття тієї думки, що зріст валового продукту є основною оцінкою прогресу та поступу – це є нонсенс; друге – в тому капіталізмові глобалізація призвело до того, що бідні країни стали ще біднішими, а багаті – ще багатшими, принаймні до кризи. Але що найважливіше, і що є спільного для обох категорій країн – різниця між багатими і бідними зростає постійно і катастрофічно.

Людина в тій системі немає жодної вартості, людина є лише “людський ресурс”. Сама назва є глибоко неприйнятною! Думаю, треба вернутися до тези античної цивілізації, що людина має бути кінцевою метою всього, а не лише ресурсом. При чому ресурсом для руйнування, в першу чергу руйнування природи, частиною якої вона є.

– Як фаховий економіст, який більше часу живе у Європі, чи бачите ви вже якісь нові підходи чи нову ідеологію, яка була б побудована на інших цінностях, на цінності людини?

– Як такої розробленої ідеології немає, але чимало людей пробують над тим працювати. Вже зараз з’являється все більше людей, які особисто дуже критично ставляться до цієї системи, які розуміють, що вона доходить до кінця свого життєвого циклу, бо довго не може існувати. Давайте згадаємо, що є ще фінансова система в світі, яка взагалі не пов’язана з реальною економікою.

Коли трильйони доларів за день міняють власників, над тим немає контролю, на тому заробляються мільярди, з того не сплачуються податки, і це спотворює економіку. Що раніше робили банки? Залучали кошти, видавали кредити, інвестували в економіку, в інновації. Тепер головні фінансисти бавляться різними деривативами чи торгують грішми, це зовсім інша функція.

Я пригадую іншій звіт римського клубу “Фактор 4: Затрат — половина, віддача — подвійна” Вайцзеккера. Автор там писав про те, що вже є технології, як можна виробляти все, що потрібні людству з використанням однієї чверті енергії та однієї чверті інших ресурсів від того, що споживаємо зараз.

Чому це не прийняли? У світі промисловості існує певна інерція. Достатньо уявити велике машинобудівне підприємства: йому відразу потрібні нові технології, треба нові заводи, і тоді це надто серйозна революція, бо треба думати перспективою 4-5 років, тоді як всі думають перспективою квартального прибутку.

– У зв’язку з цим питання: а що є цінністю?

– Гроші. (Сміється)

– Це така природа людини?

– Я зараз трохи про японський досвід розкажу. Програвши у війні, вони хотіли виграти в мирі – виграти економічно в США. Тому ведення бізнесу – це стало патріотичною справою, і головна ставка була на людей. Там було в 10 разів менше юристів на 10 тисяч людей ніж в США. Це система трималася на довірі. І вона дала колосальний результат.

Ще один приклад. В Швеції змогли знайти спільну мову представники профспілок, власників та уряду і вирішили: замість того, аби тягнути ковдру кожен у свій бік, маємо співпрацювати. І великі підприємства включили представників проспілок до наглядових рад тих підприємств. Профспілки почали вчити працівників більш ефективно працювати, бо тоді підприємство буде більше заробляти, і прибутки робітника зростуть, оскільки це гарантується наявністю в наглядовій раді представника профспілок.

В Японії були для того історичні передумови, а в Швеції вони дійшли до того ж, виходячи з раціональних причин. В обох тих країнах ставка на довіру та на людину дала колосальний ефект.

– Чому в Україні ми далекі від такого рівня довіри?

– Коли Україна стала незалежною 20 років тому, то вона нічого не знала про той досвід Японії чи Швеції. Дуже важко про це було говорити, тут було прийнято слухати експертів з американської моделі. Це не означає, що все є зле в американські моделі, але чи то для нас? Але є й інші причини.

Ось ті перші українські політики, націонал-демократи, вони щиро хотіли нової держави, але не відмовлялися і від думок про те, як саме вони переберуть економічні підприємства. І це не сприяло справедливості та довірі. Та й історична спадщина є не такою, яка б сприяла довірі. Зрештою, немає чітких та зрозумілих програм, як і що робити, аби це стало реальністю.

– Ну програми вже нині є, але хто їх виконує?…

– Насправді треба мати відповіді на питання не лише “що треба робити”, але й “що можеш робити”. Програма має бути реалістичною, бо аби реалізувати якусь політику, треба мати інструменти. Хотів би побачити програму, де є індикатори і де є інструменти реалізації.

– Ви знаєте, в української влади зараз чимало інструментів. Було заявлено про бажання зробити реформи, перебудувати систему. Що, зрештою, вдалося, окрім монополізації влади?

– Ну візьмемо такий приклад. Було багато разів заявлено, що Україна хоче інтегруватися у Європейський союз. І потім що? Президент плюнув на Європейський союз. Чи то означає, що він хоче зблизитися із Росією? Ні, думаю він точно не хоче так зближуватися, аби вони йому вказували що робити.

Так що є заяви і декларації, а є те, що ми робимо, аби те реалізувати. Та й всі його попередники навипередки заявляли, що Україна хоче бути членом ЄС. Якби напівмудрі були, то казали би, що ми робитимемо все, аби могти бути членами, тобто виконати Копенгагенські критерії.

– Складається вперте враження, що таки насправді не хотіли і не хочуть. Чому не хочуть? Адже це логічне бажання долучитися до клубу найбагатших держав, де величезний ринок і де працюють закони?

– Знаєте, цей український політикум, який зараз при владі, поєднує бізнес і політику. Це не в їхньому інтересі – зближатися з ЄС. Бо їхня мотивація точно не є “ми працюємо і робимо побільше добра для суспільства” (сміється). То я дуже делікатно кажу.

– Але цих політиків все-таки обирають люди. Люди цього не бачуть, чи не хочуть бачити, чи не мають можливості це бачити?

– Хочу згадати таке: от була помаранчева революція – фантастична подія. Чого люди тоді хотіли – правди і свободи, тоді не було й слова про гроші. Ющенко тоді заявляв, що ми створимо 5 мільйонів робочих місць за 5 років, так, створили, для українців, але не в Україні.

Я це все до того, що проблема далеко не завжди в людях. Так, ми маємо ситуацію, коли за декілька сотень гривень люди продають свій голос. Але вони це роблять, бо в дуже важкій ситуації. В світі, де споживання стало головною метою для людей, бідним людям дуже тяжко жити з мінімальними можливостями.

Може, якби ми існували в світовому контексті, було би більше шансів існувати інакше. Тому є ініціатива 1 грудня, завдання якої показати всім – і людям, і політикам – необхідно повертатися до інших цінностей.

– Зараз з’являється чимало громадянських ініціатив – 1 грудня, громадська кампанія “Чесно”, завдання яких – показати людям реальну ситуацію. Зокрема в “Чесно” дуже конкретні критерії вимірювання якості політиків. Цн може спрацювати, аби змінити ситуацію і привнести той новий контекст?

– Скажу радикально: я не вірю в якісь умовні реформи у якихось сферах. Нам потрібна тотальна трансформація системи, і структури політичної влади, і економічної моделі. І дуже важливо тепер – симбіотичне співжиття з природою. Ані влада, ані, на жаль, думаю, опозиція не зможе це зробити. Тут потрібні зовсім нові підходи.

Лишаюся мрійником і вірю, що це зроблять люди наймолодшої генерації, яким зараз 18 – 35 років. Є й деякі старші, що розуміють ситуацію, і будуть радниками, але робити будуть ці молодші люди. Я вважаю, що ситуація в Україні нині найгірша з 1980-го року. Але останнім часом виникло так багато мереж між людьми. От візьміть: випускники Моглянки створили асоціацію, хотіли лише збирати гроші для академії. Але вже за кілька місяців поставили собі запитання що вони можуть робити для України. І це мені неймовірно додає оптимізму.

– Наскільки важливими, на вашу думку, є наступні вибори, від них щось залежить?

– Вибори є важливими. Якщо чекати лише 2015 року, то у разі поганого результату опозиції, буде даний чіткий сигнал: влада може так само погано працювати, як тепер. Якщо станеться інакше, якщо буде результат для опозиції, це буде пересторога для влади.

– Чи можуть ці вибори стати шансом для нових політичних сил і нових політиків?

– Це якраз допомогло б в тому. Я не думаю, що люди молоді повинні вступати до існуючих партій. Вони мають йти поодиноко, аби повторити процес березня 1990 року. Починайте знизу, і тоді можна дійти догори критичною масою, аби потім домінувати.

Вибори заохотять нові мережі. Люди підуть за тими, хто готовий вийти з новими підходами і новою об’єднаною силою. Ми могли б так зробити велику послугу і для Європи, і навіть для світу. Бо там теж потребують нової філософії в політиці, але там є усталені ідеології.

І нам не варто думати, що ми найгірші, нам варто орієнтуватися на те, що ми спроможні запропонувати нові візії для цілого світу.

Фото – Володимира Кузнєцова

Тотеми прадавніх родичів

липня 8, 2012Духовність, Історія

Неділя, 1 липня 2012 р.

**** Слово Праведний – походить від поняття ПРАВИ – одного з трьох всеосяжних світів, про які уявлення і знання наших праукраїнських предків розкриває «Велесова Книга»: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть наступає. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв”(дошка 1). Вважається, що, проживши в проявленому, тобто в реально земному, просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела – через світ Нави до Богів Прави. Походження слова «православ’я» також пов’язано з поняттям ПРАВИ. Звідси ж і – правИЛо, правитЕЛЬ, правда, правосуддя, правонаступництво тощо.

Руслан Морозовський

Зі щирим подивом автор зустрів невідомо ким розповсюджену в Інтернеті свою, написану кільканадцять літ назад та опубліковану ще у славнозвісному «Вечірньому Києві», а трохи пізніше – в одному з номерів народознавчого часопису «Берегиня», статтю. Згодом стаття  послужила підвалиною однойменної короткої доповіді автора на одному з зібрань громади дослідників «Буття українців». Виявляється, зміст колишньої праці не втратив актуальності й донині. Про що, зокрема, свідчать феноменальна назва, тематика і рубрики сайту, творці якого  люб’язно поширили скромний доробок автора в Інтернет просторі. (див.): http://kharakternyk.in.ua/forum/ Характерник – форум української духовної традиції (самовдосконалення, пошуки істини, гартування, осягнення світу, магія, міфологія, характерництво, мольфарство, просвітлення, езотерика, українська духовність).


Надіємось, що запропонована нижче публікація дослідження, особливо під кутом зору аргументованої протидії печерній україножерській пропаганді перефарбованих у регіональних демолібералів вчорашніх комуношовіністів, загарбників українського життєвого простору, майна та людського потенціалу  викличе цікавість і стане корисною  шанувальникам «ЗБ».  Подаємо статтю з мінімальним числом доопрацьованих автором  і роздобутих на сторінках енциклопедій (зокрема з Вікіпедії) необхідних ілюстрацій, доповнень та  уточнень. (ред.)


1.  Усі слова колись були Богами

«До твого питання (про Телесика Тільця, Дівчину(Орел) натрапив на цікавустаттю…» (Цитата з листування візитерів Інтернету щодо змісту нижченаведеного матеріалу).


З давніх-давен український бог шлюбу та кохання називається Лель. Земною священною іпостассю Леля вважався i вважається лелека. Трепетні, лагiднi, майже нiжнi стосунки українців з лелекою обумовлені саме тим, що лелека приносить діточок. Цiлi народи називались іменем лелеки.

лелека

ЛЕЛЕКА — один із символів України, який з’явився задовго до язичницьких часів, і наші предки з особливими трепетом ставилися до цих сакральних (священних) птахів. Вважається, що назва «лелеки» пішла від імені праукраїнського бога кохання Леля. Оскільки від кохання народжуються діти, не дивно, що українці й досі поетично висловлюються — що дітей приносить лелека. Досі існує така прикмета: якщо побачиш одного лелеку, то цілий рік будеш сам, двох — будеш у парі.

Отже, задовго до ЕЛлiнiв БАЛкани, пiвострiв ПЕЛопонес, острови Егейського моря,  як свідчать давньогрецькі історики та географи, населяли праслов’янські племена пЕЛасгів та лЕЛегів. Цей благодатний край, як i всю планету, зiгрiває світило, одне з людських імен якого ГЕЛiос. Найголовніший герой найстародавнішого, створеного у ХХІІ столітті до н. е., шумерського епосу носив ім’я ГІЛЬгамеш. А в тодішній шумеро-аккадській міфології дружина головного божества повітря, який відокремив Небо від Землі, ЕнЛІЛЯ носила ім’я НінЛІЛЬ. Операцію відокремлення Неба від Землі згодом повторив біблійний ЕЛохім. Хто забажає вияснити, чому сталась така нісенітниця з архітекторами всесвіту, хай уважно прочитає геніальну працю Івана Франка «Сотворення світу».

ЦАР І ГЕРОЙ СТАРОДАВНЬГО ШУМЕРСЬКОГО ЕПОСУ

ГІЛЬГАМЕШ З ПЕРЕМОЖЕНИМ ЛЕВОМ (3000 – 2500 рр. до н. е.)

Практично на всій території давньої Європи, включаючи нинішню Україну, в давні часи мешкали роди та династії загадкових кЕЛЬтів. Згідно з мiфологiєю романо-германських племен ліси, траву, повітря, чагарі, гори та провалля населяють фантастичні безтiлеснi істоти – ЕЛЬфи. Назва європейської річки ЕЛЬби загадковим чином докорінно споріднена з іменем споконвічної життєдайної водяної артерії Єгипту – НІЛом. Місцем перебування давньогрецького Пантеону небожителів мешканці ЕЛлади обрали гору ОЛімп, а назва мусульманської верховної істоти — АЛлах. Як бачимо, рЕЛІктові звукосполучення типу –ел(ь)-, -ол(ь)-, -ал(ь)-, -ул(ь)-, -iл(ь) – в різних варiацiях, у різних мовах народів світу пов’язані з іменами правителів, народів, сакральних (від латинського –sacralis, священний) істот, з місцями їхнього мешкання, ріками, просторами поширення тощо. Чи не є це свідченням надзвичайної давнини виникнення самої божественної лексеми – ЕЛЬ? Чи не саме те це слово, що було споконвіку? Адже написано: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1). «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів. 1:3).

Правнук Прометея, син Елліна й німфи Орсеїди, внук Девкаліона, повелитель вітрів Еол.

Давньоукраїнські імена сонцесяйних божеств ЯрИЛа та КупА(Й)Ла в основах власних імен своїх також явно зберегли взаємну загадкову кореневу спорідненість не тільки між собою, але й з іменами іноплемінних верховних істот – АпОЛлона,  ДевкАЛІона, його внука,  повелителя вітрів ЕОЛа (грец. Αἴολος Aiolosлат. Aeolus) тощо. Ім’я вищезгаданого ветхозаповітного творця біблійного світу Елохiм — це теж множинна форма лексеми – ель, взята з арамейської мови. Ніби струменями талої води з періоду вЕЛикого ОЛеденiння, виплекані промінням животворящого ГЕЛiоса, розтікаються, розлітаються, розхлюпуються рЕЛІктові лексеми між бІЛими і небІЛими племенами та народами людськими, породжуючи все нові i нові слова, речі, явища та поняття, i відкриваючи нам, допитливим, у слушний час таємний зміст стародавніх заповiтiв предків.


Професор Володимир Шaян в знаменитій книзі «Віра предків наших» зазначає: «Наші терени славилися здавна виробом меду, сиченого, питного, ферментованого, а також «алу» або «олу», що вiдповiдає англійському «алє», у теперiшнiй вимові «ЕЛЬ», тобто рід густого пива.

Таким чином, центральне світИЛо сонячної системи, рідини, фантастичні істоти, річковий або ставковий мУЛ (iл), природні і поза природні (трансцендентні) вищі сИЛи концентруються фактично навкруг однієї i тієї ж лексеми. Слово янгОЛ прийнято перекладати словами – «посланець Бога». (Можливо – юний Бог (юнга)? Назва славнозвісної стОЛиці стародавньої вавИЛонії ВавИЛон перекладається – Брама Богів. Принагідно зауважимо,  що казкова країна, повна зОЛотом, мОЛоком та медом, до якої так рвалися конкістадори, іменується ЕЛЬдорадо. Місце священнодійства, тобто місце мОЛитовної єдності з Богами називається ОЛтар, а вища верства будь-якого народу, людського, рослинного чи тваринного, називається ЕЛІта.

Останніми словами розіп’ятого засновника християнства були звернені до неба арамейські слова: «ЕЛІ! ЕЛІ! Лама азав та ні?», які, згідно з євангЕЛІєм, означають: «Боже, Боже, навіщо ти мене покинув?». Тут слово ЕЛІ перекладається (як побачимо далі – не зовсім правомірно) словом БОЖЕ(?). Причому інакомовні учасники розпинальної  екзекуції дивувалися, вважаючи, що розіп’ятий за співчуттям чомусь, як їм здавалося, звертається не до власного безжАЛісного небесного родича Ієгови, а до пророка Іллі, ім’я якого на слух нагадувало вигук ЕЛІ. А й справді, якого співчуття можна очікувати від біблійного діяча, котрий, далебі, в запалі приступу релігійного фанатизму, за один день,  на горі Кармель (івр. הר הכרמל Гар га-Кармель/Керем Ель — буквально: “Божий виноградникараб. الكرمل Курмуль араб. جبل مار إلياس,Джабаль Мар Ельяс — буквально: гора Іллі Пророка (Вікіпедія ред.) власноруч зарізав ~1000 колег-священнослужителів  тільки за те, що їхнє богорозуміння відрізнялося від уявлень головоріза? Можна собі уявити, яким потрібно бути оскаженілим кровожером, щоб, зарізаючи кожну годину ~100 чоловік, різати їх без перерви 10 годин підряд? Недарма саме цим «святитЕЛЕм» народ лякає малих дітей, коли закінчується купАЛЬний сезон: «Не купайся, бо верба нижче спини виросте!»

Отже, вогонь, вода, земля, повітря — всі чотири стихії, сакрАЛьні і псевдосакрАЛьні істоти, племена, країни, ріки, стОЛиці держав  i багато чого поза ними — усе охоплене загадковим поняттям ЕЛЬ, яке, подібно хвилям ЕЛектромагнiтного поля в ефiрi, пронизує свідомість народів та наповнює простір i час.

А тепер звернімося до знаменитого українського довідника СтЕЛЯ. З чого могли виготовляти наші первiснi предки покрівлю на своїх домівках чи куренях? Зi шкур тварин? Правильно! Пiвнiчнi народи i досі так роблять. Адже в давнину людей було мало, а звiрiв багато. Здобичі вистачало i на їжу, i на одежу, i на стЕЛю виготовлену зі шкури тЕЛЯти, тобто з тЕЛЯ  або ОЛеня. І стіна (для порівняння) тому так i називається, що споруджена вона з ТИНА, обтинькованого глиною. А попід стінами стЕЛилися тЕЛячi (ЯЛовичi) шкури. На них спАЛи та кохАЛися. Тому предмети для спання та кохання i досі називаються ПОСТЕЛЯ. Або ще краще ПОСТ ЕЛЯ, тобто пост Бога шлюбу та кохання. До речі, шлюбний головний убір нареченої називається ВЕЛін.

Бугай
Бугай птах

Загальновідомо, що тварин, які годували, зiгрiвали та рятували людей, стародавні люди обожнювали (фетишизували), вважаючи своїми оберегами не тільки їх, а навіть словесні та мальовані зображення тих істот. На стор. 218 книги «Віра предків наших» професор Володимир Шаян емоційно наголошує: «Знову ж не доводиться цитувати пречисленних місць iз Ригведи (священне письмо індоарійців ред.), як теж наведень, що могутнього звучання назвою «Бугая»(англ. Bull, мовою гінді вимовляється BaILa ред.) називали самих Богів». Турецький переклад слова Бугай –Boğa дивовижно підтверджує міркування професора Шаяна. Наразі, один з українських птахів так i називається БУГАЙ. Недарма також i українська хата називається осЕЛЯ. Тобто осiдок божества ЕЛЯ. А там де відсутнє ТЕЛЯ – там пусТЕЛЯ. До зображення золотого ТЕЛЯти, як відомо, молилися в пусТЕЛІ i євреї, що вивтікали під проводом Мойсея з Єгипту.

Отже, ми з’ясували, що принаймні одне з безлiчi значень лексеми -ель-, -аль-, -оль-, -іль-, – в українській мові міцно пов’язане зi словом ТЕЛЯ. А теля — це дитина корови, з якої можна виростити тЕЛицю або вола (ВЕЛЯ). Український бог торгiвлi, достатку, скотарства, Бог поетів та мистецтв (він же й ВОЛодар світу Нави) зветься, до речі, ВЕЛЕС. Наразі стародавнє і донині священне письмо українців називається «Велесова Книга». Тобто, можемо зауважити, що, давши наймення найкрасивішому, найпотрібнішому і найкориснішому створінню природи – тЕЛЬцю та обожнивши його, наші праотці розповсюдили варіації обожненого імені  і на інші живі та сакрАЛьні створіння. Особливо на птахів, адже вони набагато ближчі до неба.  Наразі українські сЕЛЯни (та, як відомо, індуси) досі відносяться до корів як до справжніх священних істот. А хто буває ближче до неба, ніж священні створіння? Звернімося, отже, до правічних, українських, священних, легендарних, сизокрИЛих…

2. Орел, Журавель, Бусел.

Тільки глухонімий, i то не всякий, відмовиться пізнати в цих крИЛатих словах звукові зображення споконвічних, живих, невмирущих тотемних карбів — оберегів української нації. (Наразі, слово «аист» подібної iнформацiї в собі нести аж ніяк не здатне). Отже, наші мудрi предки — прадавні українці, разом з іменами, якими вони нарекли найпопулярніших ссавців, плазунів та пернатих, передають нам, нинiшнiм i майбутнім українцям, священні ключі коду нашої Священної Мови. Згідно з цим кодом, одне зі смислових наповнень лексем -ель-, -оль-, -аль-, -иль – якраз i є значенням тотемного карбу, сакрального оберегу.

ОРЕЛ

А саме – ОР-ЕЛ — тотемний  карб, знак — оберіг народу Ора — прабатька всіх українців — Орiян** (оріїв i всіх арiйцiв. Орел — герб римлян, нiмцiв, англосаксів, американців, поляків i багатьох інших білошкірих націй).

ЖУРАВЕЛЬ

ЖУРА-ВЕЛЬ — тотемний знак — сакрАЛьний оберіг народу Жура (Цура, Чура, Джура, Пращура?)***, який оберігав територію праукраїнських племен задовго до трипільської доби. Наразі, слово журба хіба не рідня слову журавель?

БУСЕЛЬ

БУС-ЕЛЬ (бусол, лелека, боцюн, чорногуз) — тотемний знак народу Буса (Боза, Божа), на цей раз історичного (IV ст. нової ери) правителя (за свідченням істориків – корОЛя) племінного союзу наших праукраїнських предків Антів, трагедія якого (вірОЛомне розп’яття  на хресті його і ще 70 царедворців його дому задовго до прийняття візантійського варіанту чужоземного віровчення) описана в творах готського історика Йордана, в Бояновім «Слові о полку Ігоревім», у Велесовiй книзі, в багатотомній «Історії України-Руси» Михайла Грушевського тощо. Священне ім’я імператора Антів  Божа російський історик Михайло Тихомиров пов’язує з назвою українського племінного союзу Бужан, яке, в свою чергу, міцно прив’язане до імені знаменитої річки Буг (Бог) А звідси вже й недалеко від вищезгаданої в священному писані індоарійців «Ригведі» могутнього звучання назви «Бугая». Ім’я героїчного вождя давніх українців збереглося досі також в географічних назвах багатьох арійських місцевостей, зокрема в Києві (річка Бусiвка — притока Либедi) тощо.

БУС БОЖ

БУС (можливо титул – відсіля буси? Не впевнений, що існує якийсь лінгвістичний зв’язок з терміном Буси-до, тобто з кодексом самурая, але суголосся показове. Ред.), БОЖ, або БОГ (порівняй НЕБІЖ – НЕБОГА) — суть імена того самого слов’янського кореневого ряду, що i наша Матір Божа (тобто рідна мама нашого давньоукраїнського пращура Божа, а не чужоплемінного рабина Ієшуї). І польська Матка Бозка. І сербська країна Боснія, i чеська Богемiя, тобто країна Божа. Та й найпоширеніший український вираз, який нерідко і нині супроводжує ситуацію скрутного становища: « Ой Боже ж мій, Боже!», обов’язково звучав під час лиховісного розп’яття ватага Божа ще в ІV столітті нинішньої ери, коли наші пращури найменшої гадки не мали, що з нами станеться в 988 році. Отже, слово і поняття Бож, Бог має суто вітчизняне походження від конкретного власного імені одного з українських праотців – імператора героїчного народу Антів Буса Божа, чи, можливо, ще давнішого персонажа «Велесової Книги» Богумира.  І чи правильно наші пізніші християнські предки учинили, що дозволили перетворитисвященне власне, конкретне ім’я давньоукраїнського праотця Буса Божа  на загальну назву чужинецьких  створінь та ще й «позичили» питомо український термін «воріженькам» заради самообману, заради облудної словесної підміни біблійних імен суто іноплемінних, потусторонніх істот? Таке легковажне, малограмотне діяння колишніх і нинішніх перекладачів біблії дозволяє ганебно нівелювати заповітну пам’ять наших героїчних предків  і богохУЛЬно підмінювати священний правдивий український родовід та рідне богорозуміння  примарами кровожерливих іноплемінних демонів (давньогрецькою δαίμων, «божество»(!?), албанською мовою Dem – Бугай).

Від свідків Ієгови, наприклад, часто можна почути вираз – «бог Сатана». НормАЛьно?! НенормАЛьно також, що українці не протестують, коли які-небудь рЕЛІгійні сектанти-агітатори та проповідники вживають вираз «бог Ієгова». Це все одно, що вживати словосполучення «бог нечиста сила».  Адже, згідно з дослідженнями багатьох учених  біблієзнавців різних країн, упродовж викладу біблії нараховано ~7000(!) випадків, де в перекладах ветхозавітних та новозавітних текстів з юдейського оригіналу  на інші мови має вживатися не слово Бог (Gott, God, Θεός), а слово Ієгова (івр.יהוה‎).


Бо власні імена, хоч юдейські, хоч французькі, хоч гондураські, згідно з правилами граматики усіх на світі мов, ніколи ніким не перекладаються. Хіба, наприклад, англійці що-небудь зрозуміли б, якби в перекладеній англійською з української мови книзі про Великого Кобзаря замість імені Тараса Шевченка стояло ім’я Ісака Ньютона? Отож маємо завжди пильно пам’ятати, що переклад будь-яких текстів з мови іншого народу на рідну мову і навпаки обов’язково спотворює оригінал. Тим паче, мусимо не допускати, щоб недоречне вживання сакрАЛЬних (священних) термінів, завдяки недолугому перекладу іноплемінних текстів, спотворювало рідні, предковічні поняття добра і зла з точністю до навпаки. Цю обставину пречудово розуміють усі перекладачі біблії (в тому числі преподобний перекладач одного з останніх варіантів біблії Рафаїл Турконяк) та більшість християнських священиків. Але, на превеликий жаль, лише одна секта «Свідків Єгови» наполегливо і, з точки зору граматики, справедливо декларує необхідність негайної заміни в текстах Святого Письма ветхозаповітним  іменем власним Єгова, Ієгова або Яхве ~7000(!) псевдонімів біблійного Деміурга, зокрема,  термінівГосподь, Саваот, Адонай, особливо,  слова Бог тощо. Адже, хіба пересічному віруючому не важливо усвідомлювати, кому він під псевдонімом «Господь» молиться насправді: Ієгові, Єгові, Яхве, Богу-отцю, יהוה чи Богові Праведному****? Звичайно ж важливо! Одначе, далі пустопорожніх розмов і багатослівних пояснень проповідниками проблеми, питання адекватного, тобто правдивого, перекладу біблійного тексту чомусь досі  не вирішується. А рядовим прихожанам в гонитві за кусенем хліба нема часу поміркувати про те, що тільки рідне богорозуміння здатне врятувати людину від нескінчених і безнадійних блукань в лабіринтах пошуку Початку Початків, Верховного Абсолюту, Істинного Сенсу Життя, тобто Бога, якого крім нас, українців, ні в кого іншого нема! Бо в мовах усіх інших земних племен поняття про Початок Початків, про Деміурга, про Верховний Абсолют тощо графічно, на слух і ментально позначається абсолютно іншими іменами, ієрогліфами, звукосполученнями та розуміннями, як правило, діаметрально протилежними нашому розумінню. Саме така підміна, тобтозамасковане церковниками, протилежне праведному, підтасоване розуміння духовної сутності Всевишнього і руйнує, часом незворотно, природний менталітет кожного покоління довірливих тубільних прихожан.

Саме тому релігійного невігластва, чим би воно розумовими і духовними ледацюгами не виправдовувалось, єдиний у Сварзі, всемогутній, всюдисущий,  багатопроявний Бог не прощає. ВІН автоматично карає кожного, хто дозволяє дурманити себе анти Божими міфами.


Бо ВІН  кожному з нас дав гОЛову на плечі, щоб ми користувАЛися нею самостійно, без чужої, особливо зловорожої, підказки. Щоб ми, ЙОГО Дажбожі онуки, нащадки оріян, кіммерійців, кельтів, роксоланів, русів, полян, дулібів, угличів, тиверців, древлян… цілими сім’ями, родами, племенами та народами  добровІЛЬно, упродовж сотень літ, не лізли під ковпак підступного чужоплемінного забамбУЛення, духовного та тілесного рабства. Отож.

Залишаю читачеві насолоду відповідним чином поміркувати над СОК-ОЛОМ, (Дивлюсь я на небо, тай думку гадаю – чому я не СОКІЛ, чому не літаю?), СОЛОВЕЙКОМ, ЩИГ-ОЛЕМ, ЗОЗ-УЛЕЮ, ПЕЛІКАНОМ, ВИВІЛЬГОЮ, ДЯТ-(Е)ЛОМ, ГАЛКОЮ, ГАЛИЧЧЮ, ГАЛИЧИНОЮ, ГАЛЛІЄЮ, ГАЛІЛЕЄЮ тощо…

ВИВІЛЬГА

Слова джерЕЛо, дЕЛЬта, дЕЛЬфін, форЕЛЬ, кефАЛЬ, акУЛа,ВУЛик, ВУЛиця, щаВЕЛЬ, ВІЛЬха, сІЛЬ, кІЛ, кІЛЬ, кУЛЬка , бУЛЬка, стрІЛа, пАЛЯ, скЕЛЯ, кОЛо, сАЛосЕЛозОЛа, зЕЛовОЛя, дОЛя, дУЛя, дОЛина, ВОЛинь, ОЛія, ОЛово, гОЛота, гОЛка, обОЛонь і незліченна лічба інших, тут неназваних,  взаємо споріднених кореневими звукосполученнями термінів, також заслуговують на пильну нашу увагу.

Хто засумнівається, що вищенаведені і, за браком місця, не наведені споконвічні українські слова, не українські, або не ровесники Мізинської Стоянки, Кам’яної МогИЛи, ТрипІЛЬської ЦивІЛІзації, хай проковтне власного язика! 


Отже, обширні масиви споконвічних українських слів, а з ними й сама українська мова, за часом виникнення, сягають, не XIV-XVстоліть нинішньої ери, в чому нас уперто тужаться переконати наші недруги та вороги роду людського, а,  як мінімум,  льодовикового періоду, періоду приручення, періоду перетворення диких тварин на свійських. Тобто доби, коли тварини, звiрi та птахи, їхня їжа, питво, місця розповсюдження тощо одержували імена не від біблійного Ієгови, а від незбагненно давніших за Ієгову наших праотців, праукраїнців. Тобто, нинішні українські слова – однолітки  доби виникнення людської мови взагалі. Про це беззаперечно свідчать орлині, гiрськi та небесні висоти, лелечі пари в гніздах на українських хатах, журавлині ключі. Наші предки прагли передати i передали разом зі споконвічними, беззастережно українськими словами рідної мови та пісні у наше вічне володіння не тільки Землю, розпродажу якої мусимо не допустити, природу, простір i час, але й саму вічність. Бо не спускались ми на нашу землю на парашутах невідомо коли і невідомо звідки. Бо скільки тисяч літ існує українська земля, стільки з нею існуємо та існуватимемо надалі  й ми.

Однак питання полягає не тільки в тім, щоб доказати давність нашу і зберегти у власності Української Нації рідну Землю, ріки, ліси, озера тощо, але i в тім, щоб опанувавши сучасністю, лiквiдувати над нами, українцями, ганебний чужоплемінний контроль, особливо духовнийБо без духовного рабства не буває рабства ні тілесного, ні матеріального. Початок зловорожого над нами релігійного контролю сягає часів, коли, намагаючись декому з нас прищепити почуття меншовартiсностi, наших предків-язичників хитромудрі пришельці незаконно, неправомірно і незаслужено звинуватили iдолопоклонництвi.

Що ж таке ідолопоклонство? Всім відомо, що ідол — це предмет поклоніння. Пригляньмося ж пильніше до цього терміну i поняття. ІД-ОЛ. По аналогії з вищерозглянутим, предківським ключем коду словотворення, це слово має означати тотемний знак, предмет поклоніння якихось Ідiв. А що таке Іди? Виявляється, мовою їдиш це не хто інший як євреї (івр.יהודי (иеhуди), лат. Judaeus,нім. Jude, польск. żyd, укр. так само тільки кирилицею).  Вони так i називають себе самі «брiдер iден», що в перекладі означає «браття євреї» (див. Васiлiй Гроссман «Жизнь и судьба» — стор. 148). Тобто поняття «ідол», «ідолопоклонство» вірогідно виникло для позначення своєрідних  прикметних вірувань кочівників, скотарiв-семiтiв i має застосовуватись суто до них i їхніх предметів поклоніння. Справді, страхітливі близькосхідні семітські ідоли, наприклад, мали імена БаАЛ (Ваал, Бел, Балу – загально семітський термін – букв. «бог(?), благий, володар, великий», який мав епітети Силач і Бик та МОЛох (гебр. Melek) , який, згідно з традиціями кабалістичних переказів, був

також увінчаний головою бика. Обидва демони вимагали людських жертвоприношень, найприємнішими з яких вважалися спалені живцем новонароджені діти. Семіти добросовісно виконували демонічні забаганки ветхозавітних ідолів. Про це чомусь в повсякденній суєті суєт мало хто з християнського духовенства згадує, зате щоденно чужоплемінні ветхозавітні провинності за невинні жертви релігійного фанатизму нашими недругами та попами раз-по-раз перекладаються з хворої ідолопоклонницької на здорову богопоклонну голову. Та ще й, самі ідолопоклонники, забуваючи про власне поганство, обзивають цим нечемним словом інших. Наразі, духовний спадкоємець Баала та Молоха Єгова, хоч і звільнив патріарха Авраама від обов’язку ритуального вбивства власного єдинокровного первістка Ісаака, в багатьох інших біблійних ситуаціях жадобу кривавих жертвоприношень семітофіл  з лихвою надолужив.

Адже саме близькосхідні ідолопоклонники (бо богопоклонники до такого не додумалися б) вигадали термін «ІзраЇЛЬ» (ЇсраЕЛЬ), для перекладу якого прийнято вживати термін – богоборець. Наприклад: «І сказав (ангел): як ім’я твоє? Він сказав: Яків. І сказав (йому): віднині ім’я тобі буде не Яков, а Ізраїль, бо ти боровся з Богом, і людей долати будеш» (див. Книга Буття. Глава 22). Одначе, і в цій фразі, як і в багатьох інших місцинах недосконалого перекладу тори, тобто біблії – заморочка і велика неправда. Бо ангЕЛ, з яким єврейський патріарх Яків (Іаков) боровся в урочищі ПенуЇЛ, на переправі Яббок, згідно з текстом Ветхого заповіту, являв собою навіть не Яхве, не Єгову, не Саваота, тим паче, не Бога, а був усього-на-всього рядовим янгОЛом. Отже, виникає закономірне питання: з якого дива сповідникам християнсько-юдейської біблійної міфології нащадків «янголоборця» Іакова називати «богообраними»? Якщо їх, наразі, якось і пов’язувати з потусторнньою біблійною міфічною істотою, то, принаймні, слід вживати термін «єговообрані» або «єговоборці». Одначе тисячолітня людиноненависницька, антиарійська ідея богоборства виявилася надмірно живучою. З особливою сатанинською звірячістю ця ідея нещадно втілювалася в життя космополітами, комсомольцями, більшовиками та комуняками, які, порівняно нещодавно понищивши церкви, костели, синагоги, інші молитовні місця, згноївши в тюрмах, Гулагах та на інших бійнях мільйони росіян, українців, білорусів, тих же євреїв тощо, нині лицемірно заявляють про свою несподівану прихильність до біблійного віровчення. В погано завуальованому вигляді естафету народовбивства від більшовиків наприкінці ХХ століття перехопили доктринери «золотого мільярду», всесвітні шахраї, пройдисвіти і молохопоклонники – глобалісти, діяння яких вже привели до винищення понад п’яти мільйонів українців всього за 20 років.

Однак, в чому полягає боротьба з Богом  в нашу незалежну добу, на початку ХХI століття нової ери?

Наразі, боротьба творців, особливо недобросовісних перекладачів біблійних текстів та їхніх прислужників, з Богом, насправді, як зазначено вище, крім усіх інших проявів, полягає також в тому, що замість правдивого, власного, неперекладного імені центрАЛЬьного персонажа ветхозавітної Книги Буття (Ієгови, Єгови, Яхве), в суперкнизі сектантами та церковниками всіх мастей неправомірно, вперто і незаконно продовжує вживатися абсолютно непритаманне, чуже давньоєврейським авторам біблії, українське слово Бог. Слова Бог в біблії не повинно бути! Бо Єгова не Бог! І Бог не Єгова!  Тому що, як нам тепер, слава Богу, відомо, Український Праведний Бог до біблійної міфології немає ніякого відношення.

Іаків бореться з янгОЛом (Олександр Луї Лелуа, 1865)

Проте, сприйнявши явну підміну понять за істину, деякі(?) довірливі віруючі прихожани під прапором Авраама, під проводом малоосвічених, або лукавих і криводушних керівників взаємо ворогуючих конфесій, на жаль, самі собі, у власних уявленнях скаламутили богорозуміння. Українці ж бо (крім обдурених або озлоблених, неосвічених або малосвідомих, зажерливих або підкуплених) не були, не є i ніколи  не можуть бути богоборцями, тобто ідолопоклонниками, за визначенням.

ГОГОЛІ НАД ДНІПРОМ

Розглянемо нарешті ще одне цікаве слово — ГогОЛь. Згідно з тим же вищеназваним правилом розкодування, Гог-ОЛЬ — тотемний знак, оберіг народу ГОГА. Ось, виявляється, вiдкiля взялися «жахливі» та «страшні» бiблiйнi супротивники юдейських iдолопоклонникiв, знамениті ГОГ i МАГОГ! З «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки»! Трішки скоригувавши транскрипцію слова ГОГОЛЬ, одержимо ХОХОЛ. Пишатися потрібно таким героїчним, могутнім, безмірно давнім назвиськом. Адже вiдсiля походить i романо-германське ХОХ — високий.

Будьмо ж високими, як душею i вОЛею до свободи, так i засобами її досягнення та збереження!

PS.  Обов’язково знайдуться діячі, які, проглянувши вищеподаний матеріал, заявлять: «На фіга оно тєбє? Пашлі лучче випєм!», або «Какая разніца, какому Богу моліцца?» Або мовчатимуть, бо взагалі нічого не зрозуміють. З такими справу мати не треба. А для тих, котрі хоч трохи навчилися користуватись Богом даною власною головою, подаю з брошури Іцхака Зільбера «Пламя не спалит тебя» цитату:

«Если скажут народи всего мира евреям (виділення Р. М.): «Грабители вы! Вы захватили страну, в которой жили семь племен», те ответят: «Вся земля принадлежит Б-гу (зверніть увагу на транскрипцію – Б-гу, кому це? Р. М.), он ее сотворил и отдал, кому пожелал. Захотел – отдал им, захотел – отнял у них и дал нам».   (МП, изд. центр «ФИТА». – К., 1991 – С. 95).

Тож питання на засипку – хто зашифрований у цій цитаті під кличкою Б-г?  Невже Той Самий, через якого все повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього?


*Тотем – священна істота, яка вважається засновником та оберегом племені.

**ОРІЇ (АРІЇ, ОРІЯНИ. Прабатько їхній – ОР, прамати – Лель) — найстародавніша назва давніх українців. Першоорачі світу. Приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання з рільництва та народних ремесел понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу, Скандинавію. Племена аріїв стали основою для всіх індоєвропейських народів. (За Л. Силенком).

***Цур (чур) – вигук. За деякими даними, слово походить від імені давньоукраїнського Бога родового вогнища Цура (ЖУРА), який оберігає межі земельних володінь.
Таке розуміння було популярним серед вчених XIX століття. Ключевський писав: «обожненого предка вшановували під ім’ям Чура, в церковнослов’янській формі Щура; ця граматична форма досі вціліла в складному слові Пращур… Передання, залишило сліди в українській мові, які надають  (Цуру, Чуру, Журу, Джуру?)значення, однакове з римським Термом, значення зберігача родових полів і кордонів.» [ 1] Таке ж пояснення є в малому словнику Брокгауза і Ефрона «ЦурЧур,(Жур) слов’янськ. міфол. – божество прикордонних знаків, заступництва, надбання та наживи. Символи –цурки і колоди, тобто межові знаки»[2].  Згадаймо німецьке –ZURück  – назад (від моєї межіРед.). За матеріалами ru.wikipedia.org/wiki/Чур.


**** Слово Праведний –  походить від поняття ПРАВИ – одного з трьох всеосяжних світів, про які уявлення і знання наших праукраїнських предків  розкриває «Велесова Книга»: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть наступає. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв”(дошка 1). Вважається, що, проживши в проявленому, тобто в реально земному, просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела– через світ Нави до Богів Прави. Походження слова «православ’я» також пов’язано з поняттям ПРАВИ. Звідси ж і – правИЛо, правитЕЛЬ, правда, правосуддя, правонаступництво тощо.

Руслан МОРОЗОВСЬКИЙ

1997 –  11 вересня 2011рр.

Опубліковано о 15:46

Де і коли відбулась Троянська Війна

липня 8, 2012Історія

Неділя, 8 липня 2012 р.

“Сьогодні починається одна з тих епох, коли історія повинна бути переписана наново. Старі картини людського минулого поблякли, контури дійових осіб видаються невірними, їхні внутрішні рушійні сили витлумачені невірно, уся їхня сутність недооцінена. Нове відчуття життя, яке вважає себе, тим не менше, визнаним здавна, прагне до оформлення, світогляд зароджується і починає сперечатися зі старими формами, священними звичаями й відбитим змістом. І вже не історично, а принципово. ” Альфред Розенберг, “Міф XX століття”, 1929 рік (Розенберг А., 1998,С. 24)


Вже не одне покоління істориків хвилює історія Трої – могутньої Пріамової (правильно, мабуть, Періанової) держави. Достеменно й на сьогодні невідомо, де вона знаходилася і предки яких народів її населяли. Літописні та мітичні джерела дають про неї суперечливі свідчення. Ми ж перед тим, як перейти безпосередньо до розгляду заявленої теми, зробимо невеличкий відступ про вправність грецьких географів тлумачити відомий Геродотові світ на свій лад. Всіляко намагалися підтримати та возвеличити їхні фантазії, нібито, точні і педантичні німці. Але якщо вникнути в карти держав, що знаходилися, нібито, на грецькій території в середині 1-го тис. до н. е. ми будемо вражені грубими фальсифікаціями та інсинуаціями. Особливо вони очевидні в німецькому „Словнику античності”, виданому російською мовою у Москві. Лише кілька прикладів. Перше: про такі держави як Афіни і Спарта в багатьох місцях Геродот пише, що вони знаходяться по сусідству на Пелопоннесі (наприклад, кн. I, гл. 56-68), тим часом на німецькій карті Пелопоннес разом із Спартою бачимо досить далеко від Афін. Друге: з Геродотової історії цілком очевидним є те, що Аркадія якщо не область Спарти то принаймні її сусідка, а отже і Афін, а на карті вона теж в іншому краю. Третє: Іонію всі довідники та карти показують на сході сучасної Туреччини, – здавалося б десь тут мало б бути також Іонійське море, але ми його бачимо аж з іншого боку Балкан…

Такий зразок викрутасів грецьких та німецьких світил географічної й історичної науки показуємо, щоб підготувати читача до того, як ліпилася історія легендарної Трояні до чужого тіла.

На початку „Історії” Геродот окреслює своє творче завдання так: „далі я розповім, однаково описуючи малі та великі міста людей. Отже, ті з них, що колись були великі, багато таких стали малими, а ті, що за моїх часів були великими, перед тим, були малими” (І ,5). Тобто, йдеться про те, що історія народів має свій логічний розвиток: піднесення і падіння. Малі приходили на зміну великим і, звісно, щоб возвеличити себе, переписували історію великих на свою користь. Засновуючи нові держави, вони також не гребували можливістю використовувати назви країн та міст своїх попередників, одночасно всіляко знищуючи тих, кого вони обікрали.

Уважний дослідник Геродотових праць не може не помітити, що вони також зазнали значних сторонніх втручань. Звичайно, робили це ті, кому першому пощасливилося прибрати до рук чужі творіння. Пізніше ловці романтики і слави, не вникаючи в тексти, не вдаючись до глибокого аналізу, шукали „наукові” підтвердження відвертим фальсифікаціям на ґрунті. Так, незважаючи на очевидні афери, історична наука визнала, що в результаті археологічних розкопок у Туреччині Генріх Шліман зробив сенсаційне відкриття, мовляв, знайшов справжнє місцезнаходження Трої. Проте мусимо нагадати, що в другій половині 19 ст., коли здійснювалися зоорганізовані Шліманом розкопки, археологія, як наука, робила лише перші кроки. Тому знайденими речами успішно користувалися різного роду шарлатани та пройдисвіти. Робилося це досить просто – купив, наприклад, на базарі якусь стару річ, а потім можеш вдавати, що ти її шукаєш у певному місці і в один момент вигукуєш „еврика!”.

Так само діяв німець Шліман. Знайшов якесь древнє поселення і почав копати. Однак „свої” безцінні знахідки він показав лише в Німеччині. Незважаючи на те, що в розкопках брало участь до сотні людей, ніхто не бачив як і в якому місці він їх відкопав. Потім з його слів стане відомо, що зробив він це разом з дружиною, яка одразу замотала цінні артефакти від сторонніх очей у свою хустину і винесла непомітно. Згодом виявиться, що в цей час його дружина була далеко від Туреччини – аж в Італії, але це не завадить вченим славити Шлімана за його відкриття. Тут також необхідно сказати, що згідно угоди все знайдене на місці уявної Трої Шліман мав передати уряду Туреччини. Натомість він цього не зробив, і нібито, вивіз його контрабандою до Європи.

Насправді, зять одного багатого петербурзького адвоката, торговець селітрою Г. Шліман усі ті золоті, бронзові та інші древні цінності придбав у Криму і контрабандним чином вивіз їх до Німеччини. Там він задумався, як легалізувати незаконно вивезене. Досвідчений лихвар уловив тогочасну кон’юнктуру – світова громадськість захоплено читала Гомера і дискутувала: чи справді легендарна Троя історичне місто і де воно знаходилося? Маючи чималі заощадження, Шліман не упустив шансу прославитися. Прочитавши „Іліаду”, він вирішив, що Трою необхідну шукати в Малій Азії, за яку вважали Туреччину, і зробив своє велике відкриття. Втім на „відкритті Трої” його „внесок” в археологічну та історичну науку не закінчився. Згодом у грецьких Мікенах він „знайде” знамениту маску Агамемнона і знову жодними чином це не буде зафіксовано на місці. Тобто, те, що він робив, не можна назвати навіть наближено до науки – то було наукове шулерство.

Про те, що пагорб Гіссарлик, зовсім не Троя, про що навіяли вченому світові шахрай Г. Шліман та підкуплені ним журналісти, довів у своїй книзі „Мимо острова Буяна” мій земляк Павло Гарачук. Нам же залишається лише довести, де насправді знаходилася Троя. Причому наші доводи мають опиратися на беззаперечну доказову базу, якими можуть бути свідчення давніх істориків, мовні та літописні джерела, а не припущення і вигадки заангажованих вчених.

Найголовнішим вказівником, де слід шукати легендарну Трою, на який чомусь досі ніхто не звертав уваги, на мою думку, має бути зауваження древнього історика Страбона. „В гомеровську епоху, – писав він, – Понтійське море взагалі вважали як би другим Океаном і думали, що плаваючі в ньому настільки далеко вийшли за межі землі, як і ті, хто мандрує далеко за Геракловими Стовпами. Адже Понтійське море вважалося найбільшим з усіх морів у нашій частині населеного світу, тому переважно йому давалось особливе ім’я „Понт”, подібно до того як Гомера назвали просто „поетом” (Кн. 1, ІІ-10).

Отже, якщо в гомеровську епоху Понтійське (Чорне) море уявляли Океаном і воно вважалося найбільшим у частині відомого поетові населеного світу, чи не говорить це про те, що події Троянського циклу відбувалися десь в межах Чорного моря, а не Егейського?

Цілком очевидно, що саме так. Навіть у вже не раз редагованій і перередагованій „Іліаді”, знаходимо багато чого свого знайомого. Наприклад, „Іліада” (2,537-538) згадує багату на виноград Гістею, що біля моря, і Дія „високе місто”, тим часом якраз однією із назв Чорного моря було Гостинне, а отже Гістея, назва якої має однакову основу з ним, знаходилося на березі цього моря. „Високе місто Дія” – також історично зафіксоване місто в гористій місцевості Криму…

Уважне прочитання „Історії” Геродота з картою в руках взагалі дає вражаючі результати. Причому диву даєшся, як цього досі не помічали вчені? Або всі вони перебували під гіпнозом якихось сил, або просто сліпо виконували чиєсь замовлення дурити нас з вами.

Читаємо IV кн., 37 і 38 гл.: „Перси мешкають у країні, що простягається до Південного моря, званого Червоним; на північ вище від них живуть мідяни, за мідянами саспіри, а за саспірами колхи, країна яких сягає Північного моря, що в нього впадає ріка Фасіс. Ці чотири народи мешкають від моря до моря. Звідси на заході знаходяться два півострови і опускаються в море; їх зараз описую.

Один з півостровів починається від Фасіса й тягнеться вздовж Понту й Геллеспонту аж до Сігея в Троаді. А на півдні той самий півострів починається від Міріандінської затоки поблизу Фінікії й тягнеться морем аж до Тріопійських гір. На тому півострові (тобто, вже на Кримському – С.П.) живе тридцять народів.”

Наведемо грецько-німецькі тлумачення цих місць: Фасіс – річка в Колхіді (тепер Ріоні); Понт – Чорне море; Геллеспонт – протока між Егейським морем і Пропонтидою; Сігея – місто на північному заході Малої Азії (територія сучасної Туреччини); Міріандінська затока – в Середземному морі; Тріопійський мис (а не гори) – на півдні Малої Азії; Північне море дуже не охоче тлумачиться, хоча в деяких місцях все ж можна знайти, що це теж Чорне море.

Але зауважте, в Геродота йдеться не про один, а два півострови на одному, тобто, цей один півострів, очевидно роздвоєний. Нічого подібного ми не бачимо на прикладі земель Туреччини. Більше того, на карті Птоломея Малою Азією називається зовсім не територія Туреччини (Передня Азія), а Таманський півострів, до речі, справді роздвоєний. Отже, маємо всі підстави засумніватися в таких наукових висновках греко-німецьких географів і запитати, як вони могли пов’язувати Колхіду з Егейським морем, які знаходяться на різних полюсах, чи річку Ріоні із Середземним морем? Або таке: чому Геллеспонт, тобто, очевидно щось таке, що має бути поруч із Понтом (Чорним морем) перенесли аж до Егейського моря?

Таємниця розкривається дуже просто. Перси, як читаємо в приведеному уривку, займають територію, що на півдні сягає Червоного моря. Сміємо заявити, що саме так за Геродота називалося Середземне море, бо в іншому місці читаємо, що „всі моря, на яких плавають елліни, навіть і те, що є за Геракловими стовпами, так звана Атлантида, як і Червоне море, з’єднуються між собою”. Тим часом сучасне Червоне море ніяким чином не могло єднатися з іншими, де плавали елліни. На північ землі персів пролягають до країни мідян, далі живуть саспіри (очевидно, каспірикаспійці), а за ними колхи, країна яких сягає Північного моря.

Тут варто зауважити, що найпівнічнішим морем, яке знав Геродот, було сучасне Азовське (Азійське) море і найвірогідніше саме воно називалося Північним, а не Чорне. Ці чотири народи мешкають від моря до моря, тобто, від Червоного до Північного, читаємо далі в Геродота. Один з півостровів починається від річки Фасіс, яка впадає в Північне (Азовське/Азійське) море. Тобто, очевидно, що тут йдеться зовсім не про Ріоні, що вливається в Чорне море, а про Кубань, яка дійсно впадає в Азовське море і мала відповідну з ним назву – Фасіс/Азіс, натомість річка Ріоні в Геродота – Галія.

Цей півострів, тягнеться на захід вздовж Понту та Геллеспонту, тобто, вздовж Чорного моря і Азовського, яке греки називали Меотидою, а місцеве населення – Геллепонтом (без „с”), бо воно впадало в Понт і на його берегах мешкали елли-оли, від яких і отримало море свою назву. Півострів тягнеться аж до Троади (Трояні) міста Сігеї (в межах сучасної Керчі). На півдні той самий півострів, зазначається в Геродота, починається від Міріандінської затоки (нині Таманська затока) поблизу Фінікії (Фанагорії) й тягнеться морем аж до Тріопійських гір (тобто, в напрямку Кримських гір).

Те що Триопійські гори це вже територія Криму засвідчують згадувана Троада і міти про Одісея, де Крим – острів бога Геліоса – називаєтьсяТронакрією. Між іншим, чомусь Тріопійські гори і Міріандійську затоку історики теж не дуже охоче згадують у своїх коментарях, мабуть, важко ліпляться вони до Передньої Азії або до Греції. В той же час у кн. І (144) Геродот згадує Тріопійське святилище і Тріопійського Аполлона, на честь якого проводилися Триопійські ігри, а переможці в нагороду отримували бронзовий триніжок. У гл. 174-ій тої ж книги згадується частина суходолу Тріопій, де мешкали карійці та елліни (елли/оли), а це також територія Криму, який, як випливає із наведеного вище уривку, входив до складу Троади/Трояні.

Причому отримуємо все більше свідчень, що Троя не місто, а щось більше. Наукові довідники подають дві назви міста: Троя та Іліон. Але якщо це місто-держава, вона мусила б мати одну назву. А якщо їх дві, скоріше одне з них позначає місто, а інше державу. Щоб вияснити, що було чим, необхідно повернутися до засновників міста, враховуючи Страбонове: „що стосується імен, то тут перш за все треба мати на увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати ми часто добавляємо одні літери, віднімаємо інші, а також міняємо наголоси” (Платон, собр. соч. В 4-х томах, т. 1, с. 632, М. 1990). Тобто, подаватимемо варіанти назв та імен, які могли бути до виправлення Страбоновими послідовниками.

Як відомо, засновником міста був Іл (Ол) – правнук сина Зевса Дардана і плеяди Елек три (зверніть увагу на присутність складових „ел/ол” та „три”, що слідують в парі досліджуваних нами понять). Дардан прийшов до Теукра – першого царя Трої з Аркадії. Теукр віддав Дардану в дружини свою доньку, а в придане дав йому частину своєї землі, на якій було засноване місто Дарданія… Уже по цьому видно, що Троя не місто, і що цар Теукр володів великими територіями, які міг дарувати для окремого володіння своїм зятям. Внуком Дардана був Трос (Рос), а сином Троса – Іл/Ол. Саме останній став засновником міста, яке отримало його ім’я – Іліон (Олен). Варті уваги також ще кілька божественних імен: дерев’яна статуя Афіни Паллади (Атени Пал-Лади) знайдена на місці будівництва міста; участь у споруджені мурів навколо міста бога Аполлона (Апол Ола, який опікувався землями від Дунаю до Дніпра) та бога Посейдона (той, що жив по сей бік Дону, а, отже, і володарював над землями від Дону до Дніпра). Це свідчить, що в споруджені міста на березі моря (лиману) в Аполлонії, яка за Геродотом знаходилася над Евксинським Понтом (IV 90), брали участь мешканці обох частин древньої української держави.

Отже, напрошується висновок, що Троя (Троянь) це величезне державне утворення, яке на період Гомера (а тим більше до нього) займало територію всієї тогочасної східної Європи – щонайменше від Дунаю до Дону (за Доном вже була Азія). Цьому підтвердження десятки топонімів, які донині збереглися на українських землях : Троянка, Трояни, Троянівка, Трипілля, Ятрань… Всьому світові також відомо, що саме на півдні нинішньої України п’ять тисяч років тому було приручено коней, а Гомер саме троянців називав їх „упокірниками” (Іліада, 7,361). Стосовно ж Іліона то це місто швидше всього було головним якоїсь частини величезної імперії, якою володіли сини та зяті Теукрові і, безумовно, справжня його назва Ол/Олен (за сучасними довідниками – Ольвія, південь Миколаївської області).

Наведемо ще кілька аргументів на користь того, що Троянська війна сталася саме на українській землі. Зокрема, участь у ній карців (корів), які згадуються на ольвійському пам’ятнику. Ось, що писав про них Гомер в „Іліаді” (2,867): „Наст на чолі був у карів, що мовою грубою мовлять, Тих, що в Мілеті ( очевидно, сьогоднішній Мелітополь – С. П.) живуть, живуть і на Фтірі (Тірі), горі тій лісистій, На узбережжях Меандру ( мабуть, Меотиди), на прикрих узгір’ях Мікали. Йшов на чолі у них Наст ( чи не від нього сьогодні українки мають таке славне ім’я як Настя?) із братом своїм Амфімахом ( друга частина Маха є іменем одного з отців, що за Влескнигою „слов’ян до Коша привів, і єдність земель удіяв”), Наст з Амфімахом (Антимахом), обидва Німіона світлі синове.” Цікаво, що приблизно на території сучасного Приазов’я Птоломей показав поселення Карія (Carњa vicus). Стосовно ж ахеїв (Аchei), які відігравали головну роль у союзному війську, що наступало на Трою, то судячи з карти Птоломея, вони мешкали на південному узбережжі Тамані, а не в грецьких Мікенах. І, як бачимо з „Іліади”, розмовляли такою ж мовою, що й їхні вороги троянці.

Є ще одна особливість, яка також допоможе у доведені теореми, що троянці це колишні українці. У четвертій книзі Геродот згадує про землеробів максіїв (маки-сіячі), „які прийшли з Трої” і які стрижуть лише частину голови, та просто маки – ці стрижуться, „залишаючи на тімені чуб”. Тобто, як пізніше було на Вкраїні: українські козаки залишали „оселедець” – символ хоробрості і сили, а селяни стриглися під „макітру”.

В пригоді досліджуваного питання стануть також імена героїв Троянської війни. АГАМЕМНОН (Гогаман) – вождь, що очолював, згадуваних вище ахейців. Не виключено, що саме він згадується в Біблії (Кн. пр. Єзекіїля, 38) під іменем Гога – князь багатьох володінь Росі, Мешеху та Тувалу – та сама Троада: Рось – Правобережна Україна, Мешеху – Лівобережна Україна аж до Волги(за Геродотом масагети), Тувал – Таврія. Похований очевидно на Придніпров’ї в могилі, яку до сьогодні називають Гегилина (Гоголина). Також Гога (Гіг) – син Даскіла (Скіла – сколота) згадується у першій книзі Геродота (8-15), тиран Лідії, яка була однією із складових володінь Агамемнона. Доречно тут згадати також українське прізвище Гоголь та записану в Заонежжі легенду про те, що гоголь (як водоплавний птах) був Богом і саме він створив земний світ. АХІЛЛ – син Пелея (Пала-Палія) і Феміди, дочки Нерея (Орія), який був сином Понта (Чорного моря). Ахілл воював на боці данайців (назва ахеї могла піти від його імені, так як богунці, бандерівці). За деякими твердженнями похований на безлюдному острові Зміїний, проте в гирлі Гіпакірісу (Інгулу) Геродот не випадково згадує Ахіллів шлях, бо Ахілл – син нашої землі! Звідси він вирушав у похід, сюди, на батьківщину – в Царську країну, було доставлено його тіло для захоронення. І даремно дехто посміюється із припущень, що розкопаний у 2008 році в місті Нікополь кістяк з наконечником стріли у п’яті може належати Ахіллу. Теукр ЕНЕЙ (або Аней) син Анхіза та Венери мав сина Асканія – назва заповідника в Херсонській області Асканія Нова історично справедлива. Після зруйнування Трої Еней вирушив у пошуках нової землі, досяг італійських берегів і став засновником римської нації („Антична міфологія”, ст. 228).

Виявивши фальсифікацію місця Троянської війни, постає питання: а чи не зробили те саме нечисті на сумління і руку люди з її часовими вимірами? Адже якщо Гомер жив у VIII ст. до н. е., звідки він міг знати деталі подій, десятки її учасників та їх родовідні, якщо вони жили і воювали на чотири століття раніше нього? Опис поетом бойового спорядження та зброї також видається значно новішим, аніж воно могло бути на ХІІ-ХІV ст. до н. е. Тобто, весь виклад воєнної кампанії в Трояні говорить про те, що Гомер мав бути її безпосереднім учасником, інакше відтворити картину війни і навколо воєнних дій він ніяк не міг. Друге. Історична наука доводить, що італійське місто Рим було засноване у VIII ст. до н.е., а його засновником був один із героїв Троянської війни Еней, який прибув на південь Італії після зруйнування Іліона. Знову не стиковка. Але ще більше вражає повідомлення Геродота про те, що він мав розмову із жерцями, які чули про Троянську війну від самого Менелая, через дружину якого і спалахнув військовий конфлікт. А якщо Геродот застав живими ще тих, хто міг спілкуватися з безпосереднім учасником війни, то її роки необхідно перенести щонайменше ще на 100 років ближче до нашої доби. Одночасно приблизно ж на стільки років це робить молодшим Гомера та його „Іліаду”.

Отож, повідомлення Геродота, що, нібито, Гомер і Гесіод жили до нього не більше як за 400 років (ІІ 53), найвірогідніше належить зовсім не йому, а його пізнішим редакторам-фальсифчукам. Саме опираючись на його свідчення, викладені в попередньому абзаці, Троянську війну слід окреслювати періодом VІІ-VІІІ ст. до н. е. До підручників історії потрібно вносити поправку. Але вона буде не єдиною. Вже проситься на світло правда про похід Дарія на скитів.

Примітка. Якщо слідувати Гомеру та його „Іліаді”, то Троя (Іліон) мала бути на місці сучасної Керчі, адже згідно цього союзні війська, очолювані Агамемноном, формувалися в Беотії (Таманський півострів) і саме звідти наступали на Трою. Але не будемо забувати, що Крим був колонізований лише в VІІ ст. до н. е., тобто, очевидно, якраз після Троянської війни. Тому не виключено, що Гомерівська Беотія це або вигадка грецьких істориків, або була ще одна Беотія, на Кінбурнському півострові, який омиває з одного боку Бузько-Дніпровський лиман, а з іншого Ягорлицька затока.

Сергій Піддубний

Опубліковано о 14:34


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.