Музика в повітрі

березня 31, 2013Українські проблеми. Політика

Роман Чайка, Сьогодні, 19:35

Абсолютно беззмістовно витрачати час та енергію на суперечки з “ботами” та “тролями” в Інтернет-просторі. Спілкування треба вести в реальній спільноті. Принцип “свій до свого по своє” може знову стати платформою нової солідарності. Роман Чайка Роман Чайка “Для нас це не проста війна – це визвольні змагання”. Тартак Група невідомих від імені Партії регіонів в Інтернеті збирає масовку за 50 гривень під стіни Верховної Ради. Саме туди 2 квітня хочуть прийти небайдужі громадяни столиці з вимогою повернути їм владу у Києві. Після снігової весняної віхоли навіть у тотально байдужого офісного планктону, навіть до колишніх “бабушек Льоні-Космоса” прийшло розуміння, що безвладдя в Києві шкідливе їхньому здоров’ю. Так от цих обурених демонстрантів будуть “тролити” ось ці найняті “партійостоялки” і “прапоромахалки”. Практика вуличних “тролів” і “ботів” обкатана і випробувана ще від 2004 року, коли робочу силу мітингів привозили цілими ешелонами. Уміле використання з 2010 року вуличних “тролів” дає можливість творити фон підтримки для будь-якої влади: місцевої чи центральної. Водночас цими живими огорожами з тіл і прапорів відмежовуються від реальних протестувальників. За необхідності за дещо більші гонорари використовують ще й “гопоту” у чорних куртках-спортивних костюмах або кримінально подібних “качків” з посвідченнями “журналістів”. А як дуже страшно – то й між ними і народом можна поставити залізні турнікети і ввести якийсь “Беркут” зі спецзасобами, у повному обладунку. Благо – для влади усе ж на халяву, тобто за гроші протестуючих платників податків наймають усе це добро: “прапоротрималки”, “гопоту”, “спортсменів” та спецназ. Обмеження своїх конституційних прав, штурханину, побиття та затримання протестуючі оплачують самі із власної кишені. Цікаво, про що думають наймити з вудилищами під прапорами “партії покращень”, коли мусять за п’ятдесят гривень “тролити” реальних обурених громадян? Що вони продають за “полтину”? Точно, що не свою людську гідність. Не можна продати те, чого немає. А так дві-три години свого стояння за 5 умовних євро – це щось на зразок мінімальної оплати неінтелектуальної фізичної праці. Раби ж завжди отримували свою мінімальну винагороду. Цей новітній “тролінг” є не що інше як старомодна “провокація” та “дезінформація” – просто в еру масових електронних ЗМІ та Інтернету їх здійснюють новими модерними засобами. І не важливо – соцмережа чи розсилка СМС були застосовані для організації саботажу суспільства. Як з підручника: “Провокація — дія або низка дій, які мають на меті викликати реакцію тих, кого провокують. Як правило, проводяться, з метою штучного створення складних обставин або негативних наслідків для тих, кого провокують. Суб’єкт, що здійснює провокації, називається провокатором…У політиці провокації часто орієнтовані на реакцію громадської думки, негативну щодо противника. Зокрема, серед методів провокації може бути вчинення непристойних дій під виглядом свого противника, нанесення шкоди його відомим опонентам, з метою викликати реакцію співчуття у громадській думці”. “Дезінформування — спосіб психологічного впливу, що полягає в намірі подання противникові такої інформації, яка вводить його в оману відносно справжнього стану справ…Внаслідок застосування подібних заходів виникає ситуація, коли об’єкт фактично знає правдиву інформацію про наміри чи конкретні дії протилежної сторони, але сприймає її адекватно, не готовий протистояти негативному впливу”. Найжахливіше те, що часто й опоненти влади, ті, хто актуально відлучені від формування внутрішньої та зовнішньої політики і зобов’язані назватися “опозицією”, також застосовують найману й продажну раб-силу. Це так само провокація та дезінформування. Але наслідки таких “акцій” непокори ще руйнівніші від банальної показухи “підтримки влади”. Такий платний “протест” під корінь нищить саму суть публічного висловлення громадської позиції. Результат владної та опозиційної імітації-дезінформації – масове розчарування і формування суспільної “гнилизни” знизу: “якщо не ПР – то хіба є кращі”, “якщо не Попов – то хто…” і т.д. Тобто кінцева мета пропаганди й дезінформування досягнута – не треба жодних змін. І жодних виборів. Так було трансформовано білоруське та російське суспільства на зламі 90-их. Такі ж схеми дали чимало “вдалих” суспільних прикладів у ХХ столітті: китайський, албанський, північнокорейський… І ми туди ж?! Цивілізаційний поступ вертикальної центральної влади усвідомлюють вже й самі представники місцевої влади. Навіть свої і на всю голову партійні, як от мер Донецька, голова Донецької міськорганізації Партії регіонів Олександр Лук’янченко: “Промахи і труднощі в економіці, повільні результати реформ приносять розчарування населенню і недовіру до влади. Зменшуються ряди наших прихильників…прийняті центром окремі рішення безпосередньо іноді шкодять територіальним громадам міст і селищ”. Міський голова Сум Геннадій Мінаєв окреслив тенденцію чітко: “Раджу всім, хто молодший 35 років, залишати країну. Тут немає жодних перспектив. Проаналізувавши рух країни після помаранчевої революції, бачу небажання політичної еліти змінювати будь-що. Україна — для старих, для таких, як я. Ми доживатимемо тут і намагатимемося щось зберегти…Повернення в Радянський Союз. Це єдина реальна дорожня карта, яку намагаються втілити. От я й кажу: всі, хто хочуть жити в нормальній демократичній країні, де кожен відповідає за себе, мають їхати звідси”. Якщо ж немає бажання до еміграції, якщо тікати нікуди – тоді час діяти. Абсолютно беззмістовно витрачати час та енергію на суперечки з “ботами” та “тролями” в Інтернет-просторі. Їх методологія відточена ще з повоєнного періоду “холодної війни”. Це “термінологічне “мінування” — полягає у викривленні первинної правильної суті принципово важливих, базових термінів і тлумачень загально світоглядного та оперативно-прикладного характеру”. Усі ці віртуальні бійці “невидимого фронту” вже зробили свій свідомий чи несвідомий вибір. Беззмістовно раба чи “інформаційного кілера” переконувати і навертати до суспільного служіння чи моральних постулатів. Не потрібно витрачати час на словоблуддя у форумах та соцмережах, адже залучення якомога більшого числа користувачів “нових медій” до “хейтерства” в мережі (від hate –ненависть) та обміну лайливих дописів і є щоденною працею усіх цих “ботів і тролів” з віртуальних армій, типу “Брігада.ру” та їм подібних. Їм за це гроші платять, так само як біомасі з прапорами. Спілкування треба вести в реальній спільноті. Це має нагадувати те саме оперативне реагування й самоорганізацію волонтерів у лічені години снігопаду й транспортного колапсу 22 березня. Психологічно стійкіші громадяни замість “ботів з тролями” мають переконувати своїх друзів та знайомих (і незнайомих), чия віра у громадянську солідарність та можливість змін похитнулася під натиском пропаганди та дезінформації останніх років. Принцип “свій до свого по своє” може знову стати платформою нової солідарності. Слабкість або відірваність від суспільних очікувань нинішньої опозиції не може стати індульгенцією для вітчизняної “партії покращеної диктатури”. Недаремно ж їх світоглядними й методологічними союзниками є “партія варов і жуліков” – “Єдіная Рассія” на півночі та Китайська комуністична партія на сході. Українське водіння кози по чортовому колу людиноненависницьких ідеологій ХХ століття триває вже понад двадцять років. У тому й полягає чортова магія кола, що ситуація цивілізаційного вибору 1991-го року залишається актуальною для вітчизняного суспільного та політичного “болота”. Чортове коло має бути розірваним. Але саме усвідомлення цих базових знань про “свою-несвою” державу та самих себе не зробить нікого вільним. Хочеш бути – будь. Це вже відчули шахтарі Донецька, які протестували проти копанок, і мешканці отруєного Маріуполя, і уманчани, і черкащани. Віртуальна влада починається від реального місцевого самоврядування. Це прописна й банальна істина. Повертати собі право бути тут і зараз треба негайно і почати можна від 2 квітня. Старі й нові кияни мають повернути Київ собі. Місто, яке пережило батиїв, муравйових і щербицьких знає формулу волі до життя і до змін. Музика весни і змін вже лунає у сніжному повітрі весни. Її лише треба почути. Замало обмінюватися “лайками” в соцмережах – “треба встати і вийти”, як співає Віктор Морозов. Чи як співає “Тартак”:

То що ж робити – сидіти склавши руки,

Спокійно дивитися на вбивства та муки?

Чи, взявши благословення в рідної мами,

Почати боротьбу – з новими ворогами?

Для тих, хто слухає й чує іншою мовою – найкраще заспівав Боріс Грєбєнщіков:

Этот поезд в огне

И нам не на что больше ждать.

Этот поезд в огне

И нам некуда больше бежать.

Это земля была нашей

Пока мы не увязли в огне.

Она умрет, если будет ничьей,

Пора вернуть эту землю себе.

Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/muzika-v-povitri-288481.html

 

Володимир Богайчук. Про мовний ребус і богообране усвідомлення

березня 31, 2013Українські проблеми. Мова

30-03-2013 13:56 | Категорія: Культура, Статті, Суспільство

Продовження нашої дискусії про лінгвоінвалідність. Ми вітаємо полемічні статті на цю тему. Попередня стаття тут Володимир Богайчук: Про «безмовні» і «багатомовні» нації.

Складність мовної ситуації в Норвегії спонукає автора просто викласти уривки зі статті мовознавця професора Тищенка К.М. «І букмол і нюношк».

«Велика мова середньовічної культури – норманська – збереглася лише у вигляді ісландської з її напрочуд консервативними традиціями. На самій же батьківщині норманів, у Норвегії, місцева письмова традиція за часів данського панування цілковито згасла. Внаслідок близькості данської мови нової еліти до народної норвезької мови тут розвинулася своєрідна „креолізована” данська мова — дансько-норвезька, вживана переважно освіченою частиною суспільства. Поступившись у XV ст. писемній данській, писемна норвезька повернулася до рівня літературної мови лише через 400 років. Усе це поготів дивно, бо ще від IX ст. скандинавські мови поділилися на дві гілки — ісландсько-фарерсько-норвезьку і шведсько-данську, і тому дві теперішні норвезькі літературні норми — вирощений на діалектах лансмол (нюношк) і прищеплений на данській мові букмол – фактично продовжують кожна історію своєї гілки. Проте букмол зберіг також народну вимову, схожу на шведську, що й дає підстави для такої лапідарної формули сутності букмолу: „Норвезька мова — це данська, озвучена по-шведськи”. Щойно викладеного досить для висновку про те, що з-поміж усіх скандинавських країн саме в Норвегії відбулися найцікавіші й найсуперечливіші мовні перетворення.

Між собою словники трьох скандинавських мов відмінні заледве на кілька відсотків. Данець, швед і норвежець легко доходять порозуміння, говорячи кожен своєю мовою, і не потребують перекладу. І хоч шведський словник дещо більш відмінний од лексики двох інших мов, виникає спокуса вважати всі три мови простими варіантами єдиної скандинавської мови: існувала ж бо вона насправді до IX століття! Проте, як пише Г.Вальтер, це не означало знехтувати решту причин — суспільних і політичних, що зумовили специфіку кількох різних норм правопису й вимови та сприяли формуванню трьох спільнот людей з відмінною національною тотожністю.

Близько 1370 р. розпочинається середньонорвезький період розвитку норвезької мови, що тривав до 1540 р. Для цих часів характерна дедалі більша політична, а потім і економічна залежність від Данії та поступове впровадження данської мови як офіційної мови країни на тлі занепаду й завершення історичного розвитку власне норвезької писемної мови.

Король і державні установи перебували в Копенгагені, Данія як на ті часи була густіше залюднена, — тож і щоденне життя в Норвегії набувало все більше провінційних рис. За цих обставин історично неминуче поширення данської мови як державної також і на території Норвегії стало можливим не лише завдяки близькому походженню обох мов, а й тому, що обидві книжні мови — давня норвезька і тодішня данська — у якийсь момент почали сприйматися як рівновіддалені від живої мови норвежців. Тож коли після лютеранської Реформації з 1540-х pp. стала відроджуватися норвезька література, її мовою була вже данська, хоч і з певною кількістю лексичних і граматичних норвегізмів.

Від кінця XVII і впродовж XVIII ст. на південному сході Норвегії поступово формується міська розмовна норма, з якої згодом виріс пізніший риксмол. Ця форма мови була фактичним компромісом між „урочистою мовою”, з одного боку (наприклад, мовою церковних казань, де вживалася данська з норвезькою вимовою), і, з другого боку, місцевими говірками простого люду. Чіткої межі між усіма трьома сторонами мовного узусу (вжитку) не існувало: усі верстви суспільства знали й говірки і вживали з них принаймні якісь слова, звороти чи цілі конструкції.

За тривалий час двомовності в Норвегії місцева вимова письмових данських текстів так і не наблизилася до данського усного взірця. Коли Норвегія і Данія роз’єдналися, у норвезьких школах спочатку навіть поліпшилося викладання саме данської як взірцевої, „урочистої мови”, але незабаром настала реакція: поет Генрик-Арнольд Вергеланн (1808-1845) опрацював цілу програму норвегізації письмової мови. На хвилі національного відродження у 1840-х pp. Асб’єрсен і Моє видали перший збірник норвезьких народних казок. Очевидно, що народні оповідачі зберегли ті казки у своїй місцевій говірці, завдання ж укладачів книжки було передати усні оповіді згідно з правилами данського правопису й граматики. При цьому якнайточніше відтворено синтаксу текстів і збережено в них численні норвезькі („діалектні”) слова. Так сформувався виразний і потужний книжний стиль, що нагадував давньонорвезькі саги.

Найпомітніше відбувався процес активної норвегізації словесного складу мови. Велика заслуга в цьому згаданого вже Г.-А. Вергеланна, який впровадив до своїх поетичних творів понад 1500 питомих норвезьких слів, узятих з народної мови. Він став уживати їх з норвезькими закінченнями та в норвезькій синтаксичній послідовності в реченні. Йому ж належать перші системні зміни в орфографії; так, на місці данських b, d, g він став писати — відповідно до реальної вимови норвежців — p, t, k. Очевидно, що зусилля Вергеланна та його прибічників мали з часом допровадити до утворення цілком незалежної від данської загальнонародної норвезької мови.

А втім, радикальнішій частині норвезького суспільства (і, очевидно, менш освіченій, себто менш прилученій до міських данізованих мовно-культурних цінностей) ці заходи здавалися недостатніми. Мріялося про якусь наддіалектну автентичне норвезьку мову — спадкоємицю давньонорвезької. У відповідь на цей суспільний запит на хвилі романтичної зацікавленості народними звичаями, фольклором і діалектами в Західній Норвегії близько 1850 р. постала „більш норвезька” відміна літературної мови — лансмол (буквально „народна мова”) — як штучний компроміс поміж місцевими діалектними формами усної мови, її в повному розумінні слова сконструювала (і дала назву) одна особа — літератор і діалектолог Івар Осен (1813-1896), який у виданій 1848 р. книжці „Det norske folkesprogs Grammatik” („Граматика норвезького народного мовлення”) довів пов’язаність давньо-норвезької мови з діалектами саме Західної Норвегії. З’ясувалося, що в цих діалектах повніше збереглися деякі граматичні морфеми (множини, минулого часу). На відміну од данської тут збереглася навіть відмінність у закінченнях іменників чоловічого й жіночого роду. Тому від самого початку в лансмолі визнавалися три роди — чоловічий, жіночий і середній, тоді як у риксмолі їх було тільки два — загальний і середній.

Від часу формування лансмолу досі точаться суперечки про те, яку з двох мовних норм — риксмол чи лансмол — слід визнати за загальнонорвезьку. Перші десятиліття існування лансмол підтримувала переважно західнонорвезька селянська опозиція та противники персональної унії зі Швецією (до 1905 p.); риксмол обстоювали мешканці східнонорвезьких міст, насамперед Осло. Обидві норми мали в суспільстві численних послідовників і на обох сформувалася багата й різноманітна література.

Починаючи з 1907 р. низка орфографічних реформ (1917, 1938, 1951, 1959, 1981 р.) закріплювала щораз нові рубежі відрубності від писемної данської мови.

1951 р. парламент Норвегії утворив спеціальну консультативну мовну комісію порівну від представників обох норм. До складу її ввійшли мовознавці, письменники, журналісти, викладачі норвезької мови й працівники радіомовлення. Комісія видала в 1959 р. нормативний довідник для шкіл, який містив мінімальні орфографічні зміни порівняно з правописом 1938 р. й регулював переважно питання граматики. І тут сталося непередбачене. Більшість газет і письменників відмовилися вживати на практиці нові приписи (фактично це була четверта реформа правопису). Мовні суперечки в суспільстві несподівано різко загострилися. Уряд був змушений витримати паузу й доручити в 1964 р. іншій комісії дослідити нову мовну ситуацію в країні та запропонувати шляхи виходу з мовної кризи. 1 хоча підсумковий документ комісії був виданий уже в 1966 p., парламент не квапився, відклавши розгляд його на чотири роки. Низка проведених тоді анкетувань відображає розподіл громадських уподобань і мовну поляризацію норвезького суспільства: на письмі 50% норвежців вживали в 1968 р. риксмол, 31% — букмол, 10% — нюношк. Зате в усному спілкуванні 48% опитаних у 1978 р. вдавалися до місцевих діалектів, 49% — послуговувалися букмолом і риксмолом, на нюношк припадало 3% опитаних. Тому за незначним винятком підручники норвезької мови для іноземців побудовані на букмолі.

У 1981 р. стортинг схвалив уп’яте переглянуті правила офіційного букмолу, цього разу легалізувавши в шкільних підручниках, на радіо й телебаченні ще низку форм риксмолу, раніше не прийнятих у букмолі. Та очевидно, що до остаточного врегулювання ще далеко.

Виявляється, річ зовсім не в масштабах відмінностей, а саме у факті наявності їх: як твердить сучасна теорія прескриптивної („регулятивної”) лінгвістики, в усіх випадках, де в мові є варіанти й можливість вибору мовцем конкурентних форм (нехай хоч і в 1% звуків тексту), неминуче відбувається використання певних форм як символу для демонстрації ідейно-політичної належності мовця. У такому разі питання уніфікації двох норвезьких мовних норм — насправді вторинне й має бути поставлене в іншій площині. Справжній його глибинний відповідник: що саме заважає об’єднатися сучасній норвезькій еліті та контреліті?»

Цитата вийшла дещо довгувата, але складність мовної ситуації в Норвегії спроможні оцінити всі читачі

Далі пропоную читачам надзвичайно цікавий і вартий запозичення досвід євреїв.

Відродження івриту в якості національної мови євреїв – лінгвістичний, соціальний та політичний феномен, який не має аналогів у світі. Мало кому відомо, що лише трохи більше ста років тому на івриті не розмовляла жодна людина у світі.

Приблизно з третього століття іврит фактично повністю перестав вживатися євреями для повсякденного спілкування. Трохи слів цієї мови залишилося лише в Старому заповіті та релігійних текстах рабинів. Мови з таким ареалом вжитку називаються мертвими.

Але євреї потребували не просто мови для всіх євреїв – вони потребували нової держави. І для цього потрібна не запозичена (ідиш, ладіно, російська), а своя власна мова: мертвий іврит.

Цю істину збагнув першим і втілив у життя один-єдиний чоловік – Лазар Бен Ієгуда. Саме він сформулював гасло, під проводом якого воскрес іврит: євреї, спілкуйтеся івритом!

Як правило, створення літературної мови базується на фольклорі та розмовній мові. Івритом у 19 столітті не було не лише цього, а й елементарних побутових термінів. Частина євреїв більш-менш знала лише тексти деяких молитов. Та це на початку зіграло стримуючу роль: першу газету Бен Ієгуди закрили через протести ортодоксальних євреїв, які вважали, що мову святих текстів застосовувати для світських потреб є неприпустимим.

Для досягнення поставленої мети Бен Ієгуда придумав план з трьох складових.

Перша – це «іврит у домі». Відродження мови мало початися з її повсякденного вживання в побуті. «Якщо мова, якою перестали розмовляти, може повернутися в якості розмовної мови окремої особи для всіх її життєвих потреб, це не залишає сумнівів у тому, що ця мова може стати розмовною мовою для суспільства».

Бен Ієгуда принципово переходить виключно на іврит – попри те, що багато його близьких просто не розуміли, коли він до них звертався. Він вирішив, що його син почне розмовляти саме на івриті – і заборонив матері і гостям звертатися до дитини будь-якою іншою мовою. Одного разу Бен Ієгуда почув, як дружина наспівує дитині колискову своєю рідною русскою то розлютився і довів її до сліз.

Друга складова плану – «іврит у школі». По-перше, спілкування на івриті в школі мало бути тотальним. По-друге, вивчення івриту відбувалося за принципом «іврит через посередництво івриту» – без застосування інших мов.

Спочатку вчителям навіть не вистачало слів і вони пояснювали учням певні поняття жестами. Але тотальне занурення в мовне середовище робило свою справу: за кілька місяців діти вільно спілкувалися між собою.

Третя складова плану – “слова, слова, слова”. Бен Ієгуда розумів, що мова, якою не говорили дві тисячі років, не має дуже багатьох слів і почав створювати «Повний словник стародавнього і сучасного івриту».

Для створення цього словника Бен Ієгуда заснував у 1890 році Раду івриту (Академія мови іврит), яка зайнялася пошуком, відбором і затвердженням нових слів. Кожен учитель міг винаходити слова і надавати на загальний розгляд.

Результат – тисячі нових слів, десятки тисяч словотвірних похідних, понад 100 тисяч технічних термінів, яких просто не існувало.

Паралельно розвитку мови як такої сіоністи вели постійну роботу над здобуттям офіційного статусу для івриту. Євреї вважають, що запровадження івриту стало одним з головних чинників створення майбутньої держави Ізраїль.

Безпрецедентний факт: за період життя одного покоління, мертва мова увійшла в усі без винятку комунікативні сфери – від побутової до офіційної.

Чому євреї доклали титанічних зусиль, щоб оживити мертву мову іврит. Тому що усвідомили – для існування окремої єврейської держави необхідна окрема єврейська мова.

Євреї усвідомили, а українці?

 Володимир Богайчук

 

Володимир Богайчук: Про «безмовні» і «багатомовні» нації

березня 31, 2013Українські проблеми. Мова

15-03-2013 12:56 | Категорія: Культура, Статті, Суспільство

Продовження нашої дискусії про лінгвоінвалідність. Ми вітаємо полемічні статті на цю тему.

Прихильники нехтуванням української мови люблять посилатися на мовну ситуацію в деяких країнах, зокрема, з розвинутою демократією. Мовляв є нації які не мають своєї мови. Або є нації з декількома мовами. Такими висловами вони сплановано намагаються навішати на вуха пересічному українцю, далекому від знань реальної мовної ситуації в цих конкретних країнах, вигідну українофобам дезінформацію, що відповідно має формувати підґрунтя для сприйняття певної мовної політики.

Даний матеріал покликаний трохи очистити від такої локшини згадані вуха. Буде описано реальний процес формування молодими націями своїх самобутніх мов та мовну ситуацію в метрополіях, що є суттєвою обставиною для сприйняття мови як ознаки нації. Також будуть розглянуті дві протилежні ситуації в Швейцарії та Бельгії.

Беззаперечно, що найбільшою демократією світу є США. Закиди щодо того, що американська нація існує без своєї мови не враховують реальної ситуації мовотворення американської мови. В англійської мови США є розходження з британською у словах та деяких аспектах правопису. Вже зараз вона називається американською англійською і визнана як діалект англійської мови. Мовознавці зазначають, що через деякий проміжок часу американська англійська повністю відокремиться від англійської та існуватиме на правах повноцінної мови вже зараз ділячись у свою чергу ще на декілька діалектів. Найбільш виразним діалектом є південний діалект, особливо каліфорнійський: “рекання”, смачне жування, укорочення голосних.

Цікавим є той факт, що нинішня розмовна американська англійська набагато ближче до “королівської англійської” часів початку колонізації британцями, ніж сьогоднішня британська англійська. Адже змінюється і британська англійська в якій виділяються три мовні типи: консервативна англійська (мова королівської сім’ї і парламенту), прийнятий стандарт (мова ЗМІ) і просунута англійська (мова молоді). Останній тип активно вбирає в себе елементи інших мов і культур та більше всього схильний до загальної тенденції спрощення мови. Зміни відбуваються перш за все в лексиці англійської мови, яка приходить в британську англійську (молодіжну) мову і з інших варіантів англійської, зокрема, американської англійської.

Найбільш змінна частина англійської мови – фонетика. Фонетичні відмінності повсюдні, і саме вони визначають насамперед той або інший варіант або діалект мови. У самій Великобританії виділяється декілька регіональних діалектів: північний, центральний, південно-західний, південно-східний, шотландський, валлійський і ірландський.

Тож подібною до мовної ситуації в США є ситуація і в решти колишніх та нинішніх колоній Великобританії Австралії, Ірландії, Шотландії та інших.

Подібна мовна ситуація притаманна й так званим «іспаномовним націям». Та взяв я у лапки загальноприйняте поняття «іспаномовні нації» ще і з таких причин.

Назва держави Іспанія відома ще з давньоримських часів і має декілька тлумачень. Дві версії пояснюють цю назву як «край, околиця, межа». Щось дуже знайоме. Але стосовно не території, а нинішньої держави ця назва стала вживатися після 1479 р. – шлюб Фердинанда Арагонського й Ізабелли Кастильської створив єдине Іспанське королівство. А мова кастильців стала панівною. Тут доречно навести такий факт. Коли  в 1492 році Ізабеллі Кастильській представили книжку «Граматика кастильської мови» (Gramática de la Lengua Castellana), вона запитала: «Навіщо мені ця робота? Я вже знаю мову», на що отримала відповідь: «Пані, мова – це інструмент імперії». Зараз у складі Іспанії утримується декілька корінних націй які намагаються вийти з під впливу «кастильського міра», зокрема, баски та каталанці (нащадки ґотів і аланів). А назву «іспанська мова» присвоїв кастильській мові Франциско Франко у минулому столітті. Це отримало відображення і в конституції 1978 року де вжито термін «castellano» щодо назви державної мови. Тож частина населення Іспанії вживає термін «іспанська мова» для позначення чогось чужого відносно своєї мови і території.

«Іспаномовні народи» Америки з певних причин отримали у спадок від конкістадорів навіть не просто кастильську мову, а один з її діалектів – андалузький. Кожна країна самостійно регулює свою мову, яка відображає мову андалузьких переселенців та вплив місцевих індіанських мов. Це призвело до декількох досить помітних та безлічі малопомітних відмінностей цих мов від кастильської мови. Словники іспанської мови позначають чи не кожне п’яте слово приміткою на зразок «тільки Аргентина» або «тільки Мексика». Тож відстань від так званої іспанської мови до решти «іспанських» мов є більшою ніж від української до білоруської чи від сербської до хорватської. Молоді нації впевнено і, що надзвичайно важливо, природнім шляхом продовжують творити свої окремі мови.

Ілюстрацією відмінностей між мовами колишніх колоній і кастильською мовою є, наприклад, типова фраза виданого в Іспанії розмовника «¿Donde se cogen las taxis?» (Де я можу взяти таксі?”), що в Мексиці означає «Де таксі займаються сексом?».
Посилання українофобів на мовну ситуацію в державах з декількома офіційними мовами теж є некоректним.

Загарбницькі дії Габсбургів змусили у серпні 1291 року три громади дрібних німецьких земель укласти між собою постійний оборонний союз і підписати договір, відомий як «Вічний союз». Поступово до цього союзу стали приєднуватися інші навколишні німецькі громади, а згодом й французькі та італійські. Кожен кантон був повністю суверенною державою зі своїми власними кордонами, армією і валютою, до моменту утворення Швейцарської федеральної держави в 1848 році.

У кожному кантоні своя конституція, свій уряд, свій парламент, свій суд, свої закони, що, природно, не суперечать федеральним. Місто Берн офіційно є не столицею, а федеральним містом, що підкреслює рівноправний статус столиць усіх кантонів. Кантони поділяються на громади. Адміністративна автономія і законодавчі повноваження дуже значні: кожен кантон та навіть кожна громада має свою поліцію і право самостійно визначати розмір податків. Швейцарець у першу чергу –  це член громади, потім громадянин кантону і вже потім громадянин Швейцарії. Саме причини створення держави та поширення автономії аж до рівня громад виробили у швейцарців повагу до інших мов Швейцарії, що і є запорукою збереження Швейцарії як багатомовної держави.

Офіційні мови Швейцарії – німецька, французька, італійська і ретороманська (похідна від латинської). 64% населення вважають своєю рідною мовою німецьку, 19% — французьку, 8% — італійську і 1% — ретороманську. Більшість кантонів є одномовними. А у тих кантонах де застосовується декілька мов статус цих мов закріплений на рівні громад, які вирішують навіть питання прийому на роботу вчителя. Швейцарці крім своєї рідної мови часто в тій чи іншій мірі володіють ще однією мовою. Та реальна мовна ситуація така: щоб поселитися в іншомовному кантоні чи навіть громаді мало знати відповідну мову – необхідно нею спілкуватися бо без цього, зокрема, не приймуть на роботу.

Нинішня держава Бельгія є продуктом багатовікової боротьби різних держав за територію під історичною назвою Бельгія. Ця боротьба майже ніколи не враховувала, що на землях проживання, частково знищених германським племенем франків, кельтського племені белгів утворилося два різних народи – нащадки германців (фламандці) і галло-римлян (валлони).

Фламандці розмовляють діалектом нідерландської мови, а валлони французькою. На крайньому сході Валлонії існує декілька німецькомовних громад.

Останніми роками знову загострилася мовна ситуація. Якщо побоювання валлонів щодо перспектив існування своєї мови призвели у 1830 році до здобуття незалежності від Нідерландів, то незабаром вже реальні побоювання фламандців щодо перспектив своєї мови можуть призвести до нових змін в устрої королівства Бельгія.

Володимир Богайчук

У наступному дописі буде інформація про вирішення надзвичайно складної мовної ситуації в Норвегії та гідний наслідування приклад Ізраїлю.


 

Куди йдемо?

березня 30, 2013Думки з приводу

Партія регіонів збирає підписи під зверненням про відставку Кошулинського з посади заступника Голови Верховної ради. Кошулинський – член Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Партія регіонів вважає Кошулинського неофашистом. Тільки тому, що свободівці вимагають виконання конституції і законодавства України у Верховній раді та використання у раді державної української мови. Виявляється, використання української мови – це неофашизм. Як ми, українці, маємо себе почувати в Україні? Думайте неофашисти українці! Ви хочете бути у себе вдома? Хочете почувати себе вдома? Хочете розвивати свою культуру? Хочете розвивати і впроваджувати свою мову? Ви – неофашисти! Якби ви не були неофашистами, ви б розмовляли російською, відмовлялися від своєї культури, ваші діти були б в російськомовних садочках, російськомовних школах, російськомовних ВУЗах. Інакше ви – неофашисти.

Оце і є  російський нацизм і фашизм у дії. Їхня ненависть до українського – на грані хвороби. Це вже щось генетичне. Генетично зумовлена хвороба. Кажуть, що це ненависть завойованих угрофінських племен до своїх господарів русів. Ніби тому і самоназва – русскіє, що відображає відношення до господарів. (Барскіє люді). З іншого боку знаю багатьох росіян – інтелігентних людей, яким противна така психологія. Чому шануючи цих людей ми, українці, з жахом і огидою дивимося на політику московської чи тепер – російської держави, тобто політичного об’єднання росіян, історична дорога якої вкрита трупами, підлістю, нищенням народів і культур? Ця держава – імперія зла. Чи усвідомлюють це самі українці? Боюсь, що не до кінця. Їхнє невміння підкоритися загальнонаціональним інтересам, приватне – загальному, особиста корисливість завжди дозволяла їхнім ворогам спершу їх розділити, а потім частинами знищувати. Почитайте українську історію – боюся, що за останні майже 400 років ми так і не помудріли. Ми знову втягуємо чужинців у наші українські внутрішні справи. Ми знову відкриваємо московитам можливості впливати а чи визначати нашу внутрішню політику. Почитайте, як ми себе вели після 1657 року. Нічого не змінилося? Ми так і не помудріли? Ми знову наступаємо на ті самі граблі? Після майже 400 років московити створили потужний плацдарм в Україні. Вони мають ширші можливості наступу на українців. Вони ефективні політики. Але зв’язок з ними в будь якому випадку – безперспективний. Їхня імперія розвалюється. Методом послідовних наближень. Зростаюча китайська імперія буде обмежувати їхній життєвий простір. Для Європи Росія стане новим хозарським каганатом. Вона буде стримувати пряму китайську експансію. І хай собі буде! Хай стримує. Вам теж треба віддавати своїх людей, своїх хлопців, свою молодь для цієї місії? Може краще про них подбаєте? Може відкриєте їм кращі життєві та історичні перспективи? Зараз ви ще маєте такі шанси. Якщо Європа, США згодяться, що Росії для кращого виконання їхньої стримуючої місії потрібна Україна, вас уже нічого не врятує. Зате ваше підкорення Росії трошки продовжить її імперське існування. А потім вона згине уже разом з вами.  Як згинув хозарський каганат. Зараз українці все ще можуть вибрати історичну дорогу. Завтра вже може бути пізно. Потрібно зовсім мало – усвідомити свою історичну дорогу, дорогу розвитку, а не загибелі. Об’єднати свої зусилля в цьому напрямку, напрямку прогресу і процвітання,  заставити свою “еліту” йти цим шляхом. Це – велике завдання. Це – великий вибір. Але він вартий наших зусиль.

Історія повторюється?

березня 29, 2013Думки з приводу

Важливою, а може і ключовою проблемою української політики було залучення іноземців до внутрішніх українських справ. Залучені Московія і Польща врешті просто розділили Україну. І зараз знову це спостерігаємо. Одні бігають за підтримкою та грошима до Москви, інші до західного табору, просячи тих зробити своїх політичних, надіюсь, противників, а не ворогів, невиїздними. Свої внутрішні справи треба вирішувати вдома. Залучення зза кордону завжди закінчувалося платою за залучення.  Але суспільство є таким, яке є. Якщо ви дійсно хочете будувати своє суспільство, у вас всередині країни мають бути конкуренти, а не вороги. Якщо своїх конкурентів ви вважаєте ворогами, це означає оголошення громадянської війни. Війни, яку ви так само програєте, як і ваші конкуренти. А виграють якісь ваші закордонні “друзі”.  Скажемо, судячи по останніх подіях, партія регіонів своїх політичних противників вважає ворогами. Тобто, реально вони почали громадянську війну всередині України. Хто від цього виграє? Найбільше – Росія. Обі внутрішні сторони будуть у програші. Може пора мудріти? Конкуренція, а не війна має бути правилом внутрішнього політичного життя. Це повинні розуміти і рядові громадяни-виборці. Бо у цій війні вони програють в першу чергу.

ЗВЕРНЕННЯ з пропозиціями і вимогами

березня 28, 2013Події, Політика

27-03-2013 20:53 | Категорія: Верховна Рада, Донеччина, Новини, Суспільство

До лідерів опозиційних фракцій в Верховній Раді – Арсенія Яценюка, Віталія Кличка, Петра Симоненка, Олега Тягнибока

Ми всі, сущі сьогодні в Україні, незалежно від нашого етнічного походження, релігійної ознаки, мови спілкування, політичних уподобань і інше — є громадянами цієї держави, ім’я якої — Україна.

У нас у всіх одне життя, воно обмежено в часі, і ми не маємо права маркувати його на злиденне існування сьогодні, в очікуванні покращення його колись, в той час, коли наші керманичі своє життя покращують вже сьогодні, стаючи мільонерами і мільярдерами, безсоромно і ненажерливо поглинаючи все те, що створене нами, нашими батьками і дідами…

Україна, де невелика кількість людей володіє всім, а більшість відкинута за орбіту суспільного життя — це безперспективна, нестабільна країна; і такий стан може привести до соціального вибуху.

Не дай Боже!

Восени минулого року в державі відбулися парламентські вибори. Ми своїми голосами привели в найвищий законодавчий орган своїх обранців.

Ми найняли Вас як менеджерів, яким видали «мандат довіри» для того, щоб Ви створювали законодавче поле нашого існування.

Сьогодення не задовольняє переважну більшість наших громадян ані в політичному, ані в економічному, ані в соціальному напрямкам. Тож у нас є до Вас, шановні, великі претензії.

Нагадуємо Вам, що саме ми — громадяни — є держава, і ми очікуємо від Вас конкретних справ, спрямованих на поліпшення ситуації в державі, і не колись, в майбутньому, а вже сьогодні.

А задля цього треба зробити конкретні і цілком можливі, навіть для сьогодняшнего стану економіки в державі, кроки:

I. В Україні за межею бідності перебуває близько 80% населення.

Так званий «споживчий кошик», який беруть за основу мінімальної зарплатні, пенсії і інших соціальних нарахувань, розрахований на межі фізіологічного виживання.

А має бути так, щоб цей «кошик» задовольняв основні фізіологічні та соціальні потреби, в тому числі комунальні витрати, витрати на транспорт, медичне обслуговування і таке інше — на рівні достойного життя. Тоді не потрібні будуть ніякі субсидії і дотації.

ІІ. В Україні найвищий в Європі рівень експлуатації найманих працівників.

Частка зарплати в собівартості продукції становить 6-7%, тоді як в європейських країнах — понад 30%.

Треба Законом установити нижню межу частки зарплати в собівартості продукції порядку 15-20%, з подальшим наближенням до європейських стандартів.

IIІ. За Конституцією всі рівні перед Законом, але чому всім громадянам пенсія нараховується за одним Законом, а для держслужбовців — за іншим? Причому в обрахунок пенсій по цьому Законові закладається набагато більша частка від їхніх заробітків, а також одноразові виплати в обсязі річної зарплати при виході на пенсію…

Такої дискримінації не повинно бути! Недолуга, так звана «пенсійна реформа» має бути скасована. Потрібен справедливий Закон — один для всіх. І пенсія, і заробітна плата держслужбовців до найвищого рівня повинна залежати, як і у всіх громадян, від соціально-економічному стану в державі.

Вирішення цих трьох проблем, які назріли і навіть перезріли, не потребують додаткових фінансових навантажень. Їх можна вирішити за рахунок обмеження тіньової економіки, надприбутків олігархів, затрат на утримання Президента та його оточення.

Ми звертаємось до лідерів фракцій, які вважають себе опозицією, ми звертаємось до самовисуванців.

Ви всі в своїх перевиборчих обіцянках піклувались за нас, за державу, за демократію, добробут народу, справедливість…

Доведіть це конкретною справою.

Якщо скласти всі Ваші мандати до купи, то саме у Вас, шановні, буде більшість в парламенті.

Скористуйтесь цим і не піддавайтесь на провокаційні намагання розколоти парламент, розколоти суспільство…

Таке наше сьогодення — є ті, громадяни, які голосували за КПУ, є ті, які обирали «Свободу», але ми всі живемо в одній державі, одержуємо однакову мізерну зарплатню, якщо маємо роботу; і жалюгідні пенсії, якщо виробили свій ресурс. І ми всі маємо рівне право на достойне життя і маємо своїх представників в парламенті.

Цей парламент вже зробив велику справу, що покінчив з «кнопкодавством».

Парламент має працювати і для того, щоб вивести його із кризового стану, треба, на наш погляд, негайно змінити спікера. Це на сьогодні найменш затратний варіант.

Володимир Рибак остаточно довів свою неспроможність сконсолідувати парламент і забезпечити його дієздатність.

Тож прислухайтесь до нас, шановні наші обранці, прийміть в першу чергу ці три соціально спрямовані Закони і оприлюдніть на всю Україну, поіменно, як за них голосували всі нардепи.

Хай всі побачать Хто є Хто!

Дмитро ДИКАНСЬКИЙ, Євген ШАПОВАЛОВ, Юрій ПЕЧУРІН

та інші — всього 11 підписів

Ми ще йдемо…

березня 26, 2013Думки з приводу

Якось дивно спостерігати теперішню поведінку європейських політиків. Після 2004 року, коли треба було закріплювати рух України до Європи, підтримати політику Ющенка, Європейці відмовили в надії українцям на рух до НАТО. Особливо, здається старалася зачарована на Путіна комсомолка Меркель. (Може їй, як і Шрьодеру, кортіло присмоктатися до газпромівського дурачка?) А зараз, коли Європа втратила на найближчий час Україну, вони шастають сюда чуть не кожний день. Колись вони не вважали за можливість подати руку Януковичу. Зараз лижуть йому одне місце. А він знущається з них – плюючи на їхні тиски з приводу вибіркового судочинства, не впускаючи в Україну їхніх спостерігачів, заставляючи рабськи ждати аудієнції з ним їхніх провідних політиків. Це свідчить і про те, що Януковичу уже не залежить на Європі. Він просто тягне час, готуючи референдум, розправляючись з політиками, підсилюючи і орієнтуючи на себе силові структури. Він ще певно боїться армії. Але після переведення її на контрактну основу, наповнивши донецькими робятамі, він реально опанує повністю ситуацію в Україні. І стане українським Лукашенком. Звичайно, Україна не тільки не Росія, але й не Білорусія. Але на той раз революція коштуватиме багато крові. Без крові донецькі хлопці за реальної, а не європейської, підтримки Путіна владу не віддадуть. Можливо, що Україні це коштуватиме і зміни політичної. На жаль. Але такий вислід не новина для європейців. Був Сталін, був Гітлер. Тепер є Путін, який маючи під своїм боком Лукашенка і, головне, Януковича, підсилиться незвичайно. А політика Путіна все ближча до нацизму та фашизму.  Попри всі слова про демократію різного типу.

Анатомія снігу

березня 25, 2013Загальне

 Роман Чайка

Роман Чайка

Україна, Сьогодні, 13:23

Найпоширенішим елементом всесвіту, окрім водню, є людська дурість. Як і водень, вона є усюди – і в цивілізованих країнах, і в совкових. Але подібно до водню – усе залежить від концентрації: якщо висока концентрація Н2 – тоді стає вибухонебезпечно. Якщо концентрація дурості підвищена – тоді колапс. Цю очевидну істину вкотре небесні сили вирішили продемонструвати потужним березневим снігопадом. Коли відлунали перші емоції, матюки й прокльони і почалася самоорганізація громадян, можна спокійніше проаналізувати чому у столиці виявилося так багато точок підвищеної концентрації дурості. Почнемо від прогнозів, адже напередодні Дня синоптика, ті не запасалися бухлом до святкового столу, а чесно і фахово попередили про циклон неймовірної сили, який суне з Балкан і на 20-21 березня накриє західні терени, а на 22-е вдарить по столиці. Якщо у владі на місцях є розумні або хоча б напівадекватні особи, тоді вони на такий прогноз реагують заздалегідь. Силами поліції перед сніговою віхолою фури й вантажівки спиняють на під’їздах до міст. Їх паркують у спеціально відведених “кишенях” або майданчиках. Через ЗМІ попереджають усіх легкових автовласників і вводять на снігову погоду обов’язкові ланцюги на колеса, які є нормою при сильних снігових буревіях для гомо сапієнсів на авто в Європі. Українська дійсність виявилася суворою. Ні у керівництві області, ні у службах губернатора, ні у київській держадміністрації та інших главках мудрих і нормальних не було. Або усі з Януковичем на футбол вилетіли в Польщу, або їх просто там не має. П’ятниця. Час “пік”. Нестримним потоком під тонни снігу з небес та люту хурделицю у місто вповзали сотні вантажних фур. Було відчуття, що у Києві того вечора відбувався з’їзд водіїв-дальнобійників з правами категорії “дебіл” та “олігофрен+”. Вони уперто сунули, буксували і їх “фури” розвертало на найменших схилах та підйомах. Непробивні авто-барикади зведено – танки противника не пройдуть. Усі ці перші години колапсу їх брати по розуму з ДАІ та дорожніх служб також бездіяли. Здавалося, що концентрація дурості місцевої влади та заїжджих водіїв-профі вирівнялася. Але на підмогу поспішила й певна частина простих громадян, які попри прогнози і заклики утриматися із виїздом на різних бюджетних малолітражках та прогресивних зразках російсько-радянського автопрому вирішили довести собі й усім, що їх “корита” – це екстремальні “позашляховики”, які готові до зйомок у “Топ Ґір”. Саме їх машинки буксували й грузли у найнесподіваніших місцях дороги. Додайте сюди ще й автобуси, перехилені, зі стертою ґумою, і тролейбуси, і трамваї, які застрягли – і картина “Останній день Помпеї” майже готова. Колективна та індивідуальна безвідповідальність і дурість змішалися, як півметрова снігова каша на київському бездоріжжю. Через приховування інформації якимись дурнями тисячі людей застрягли в аеропортах та столичному вокзалі і майже добу не знали ні часу запізнення, ні графіку відправки. Безвихідь у натовпі. І тут ще одна вершина дурості – хтось дав вказівку закрити станцію метро “Вокзальна”, бо закінчилися жетони! Ті хто хотів повернутися – не змогли зайти в метро! Далі дурість лише концентрувалася. Першу добу комунальна техніка ховалася від негоди у невідомих ангарах Вітчизни. І лише декілька невідомих героїв чистили вулицю Банкову перед адміністрацією президента, хоча там нікого не було ні у футбольну п’ятницю , ні в наступну апокаліптичну суботу. За Банковою наростала анархія і снігові замети, але це вже не хвилювало комунальників. Це дурість комунального начальства чи ідіотизм вимог самої адміністрації: завжди чистити сто метрів перед порогом Президента – а далі (на сусідніх вулицях) хай світ валиться ?! У листопаді минулого року Київрада проголосувала рішення: витратити 100 мільйонів гривень на снігозбиральну техніку. Де ця техніка, або де ті сто мільйонів?! Цілу добу, коли люди по 10 годин мерзли у заблокованих автівках спецтехніки не було ні в Києві, ні на автошляхах до столиці. Соціальні мережі дали можливість оперативно і протягом усієї першої доби снігового Армагедону відстежити повну її відсутність у всіх районах багатомільйонного міста – полапки. Наступний після снігового катаклізму суботній день лише підтвердив наростання управлінської дурості. На підмогу комунальникам та МНС кинули війська. Надзвичайний стан. Усе правильно. Але армія живе і діє за наказами. Хто ж дав наказ у заметіль використати солдат з лопатами на гранітному Майдані навколо Стели Незалежності? Кому було необхідним тримати чистим у снігопад декоративний туристичний майданчик на Майдані, який придатний лише для фотографування у гарну погоду, коли швидкі допомоги не могли ні під’їхати, ні виїхати із лікарень міста через метрові кучугури. Чому там не було солдат, а лише одиниці співчутливих громадян самотужки рятували лікарів на “швидких”, а ті вже рятували хворих як могли?! Чому спонтанні ініціативи небайдужих у лічені хвилини через Фейсбук збирали ентузіастів з лопатами у найзапекліших точках Києва, а державний оперативний штаб безрезультатно годинами усе засідав-засідав, поки тонни снігу засипали останні підходи до станцій метро, заїзди до лікарень та під’їзди до магазинів з продуктами?! Чому у першу добу небайдужі громадяни з лопатами і тросами для буксировки на власних авто спромоглися допомогти більшій кількості людей, ніж усі державні служби і силові відомства, на які ми сплачуємо мільярди податків щороку?! Дурість буває й злочинною. Вранці неділі прес-служба Міністерства надзвичайних ситуацій та Укравтодор рапортували: “проїзд автошляхами державного значення забезпечено”. Цілу неділю змерзлі, голодні й виснажені люди, у яких за безсонну добу скінчилися харчі, вода, бензин і сили, волали про допомогу з мобілок на ТБ та ФМ-радіостанції, до інтернет-видань, просто до друзів і знайомих та до незнайомих читачів соціальних мереж. Рятунку – SOS! Лише по шляху державного значення Житомир-Київ понад добу 80-кілометровий затор. Для чого МНС та Автодор брешуть?! Для чого по-чорнобильськи приховують правду?! Незвична стихія – не справляємося! Можна ж сказати чесно і правдиво, і закликати допомогти місцеві служби, людей, які мешкають поблизу автомобільної траси?! Якщо люди почують правду про біду інших – допоможуть. А так – брехня від державних служб лише вкотре підігріє градус ненависті до самої влади. Замерзлих у снігових заторах напевно мало зігріває указ, який завісили на інтернет-сторінці президента. Коли затор не рухається вже пів доби, а за вікнами холодного авто вирує заметіль, зачитаний радіоведучим у перерві між блатними шансонами указ Януковича, як “органам виконавчої влади всіх рівнів доручено забезпечити надання необхідної допомоги всім постраждалим від стихії, насамперед, людям, які перебувають у заторах на автошляхах”, звучить вже як знущання. По-перше ніхто той указ не поспішає виконувати ось уже добу, а по-друге для чого “указувати” органам виконавчої влади виконувати те, що є їх прямими обов’язками?! Адже ніхто не видає укази селянам садити картоплю навесні! А скільки ще таких заторів-снігових тюрем по всій Україні? Хто ж скаже правду. У країні пострадянських дурнів так не заведено. Допомога між Житомиром та Києвом почала з’являтися лише під вечір неділі (третій день!). А в самому Житомирі, до речі, чимало військових частин із важкою технікою! Але ні команди – ні допомоги. Нікому навіть указ Президента виконати у неділю. У прапорщика вихідний? Та ні – просто команда з Києва попалить контору, бо ж ще вранці прозвітували “дороги вільні”. Трагічних історій чимало в інтернеті. Відео та фото фіксацій Апокаліпсису по-українськи вистачить на декілька днів перегляду. Але за ці три доби відбулося чимало щемких історій людської чуйності, співчуття і взаємодопомоги. Просто ніяк не зрозуміти, чому у лихі моменти природньої аномалії простим людям вдається залишатися гуманними, а таким самим простим людям, але вже на державній службі – ні. Чому стільки дурнів на квадратний метр держустанов, чому стільки брехні, байдужості й цинізму?! Чому за наші гроші платників податків (за чималі суми у бідній країні) чиновники на практиці демонструють варварський принцип homo homini lupus est?! польща дороги Facebook 23 березня – апогей снігового Апокаліпсису. Дороги, що крізь сніги ведуть до польських містечок Відповідь на багатоголосе “чому” напевне й полягає у тому, що коли багато дурних по-дурному обирають собою керувати інших дурнів, які просто мають ненажерливий апетит до влади й паперових знаків – то від цієї дурості мусять страждати і цілком пристойна й розумово спроможна меншість народу. Напевне, це лише таке припущення, навіяне льодяним вітром та сніговими заметілями, але гляньте у ці веб-камери на кордоні України та Польщі. Це зображення від 23 березня – апогей снігового Апокаліпсису.

польща дороги

Ось дороги, що крізь сніги ведуть до польських містечок. А тепер знову визирніть у своє вікно. Ну і хто ж у дурнях?

Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/anatomiya-snigu-287585.html

 

“Я каюсь и прошу прощения за то, что привел к власти Путина”

березня 24, 2013Загальне

23.03.2013 _ Борис Березовський

Сьогодні у Лондоні вдома знайшли мертвим політичного емігранта, відомого підприємця і політика Бориса Березовського. Ще буде сказано багато слів про його дуже неоднозначну роль у новітній історії Росії, та й України теж. Ми ж публікуємо його покаяння, оприлюднене 26 лютого 2012 р. у мережі Facebook…

“Обратитесь каждый от злого пути своего и исправьте пути ваши и поступки ваши”, вещал Господь через пророка Иеремию, и поэтому именно сегодня, в Прощенное Воскресенье, я говорю вам.

Годы изгнания позволили мне по-другому посмотреть на мою жизнь, на жизнь моей Родины и острее осознать, что без покаяния, без признания ошибок прошлого, без смелости строить будущее, нет развития. Ни у меня лично, ни у каждого из вас, ни у страны.

Я проживаю долгую, яркую жизнь. И на своем пути совершал много поступков, и неизбежно ошибался. Неправедные поступки я совершал осознанно и еще больше – не ведая, что творю. Как говорится в покаянной молитве – “ведением и неведением, волею и не волею”.

Знаю, что многие мои дела осуждаются вами, народом России, частью которого я являюсь, и в судьбе которого, промыслом Господним, исполняю отведенную мне роль.

Я каюсь и прошу прощения за алчность. Я жаждал богатства, не задумываясь, что это в ущерб другим. Прикрывая свой грех “историческим моментом”, “гениальными комбинациями” и “потрясающими возможностями”, я забывал о согражданах. И то, что так делал не я один, не оправдывает меня.

Простите меня.

Я каюсь и прошу прощения за попранную мной свободу слова. Оправдывая себя стремлением спасти Россию от красно-коричневой чумы, я, определяя политику главного информационного рупора страны, пренебрегал демократическими ценностями. Мои действия положили начало уничтожению независимой журналистики. Так поступал не я один, но это не оправдывает меня.

Простите меня.

Я каюсь и прошу прощения за то, что привел к власти Владимира Путина. За то, что обязан был, но не смог увидеть в нем будущего алчного тирана и узурпатора, человека, поправшего свободу и остановившего развитие России. Многие из нас не распознали его тогда, но это не оправдывает меня.

Простите меня.

Больше мне себя винить перед Россией не в чем.

Я понимаю, что покаяние – не только слово, но и дело. И оно последует.

Борис Березовський
Вчений, підприємець, політик, політемігрант.

P.S. 23 березня 2013 р. у Лондоні вдома знайшли мертвим політичного емігранта, відомого підприємця і політика Бориса Березовського. Ще буде сказано багато слів про його дуже неоднозначну роль у новітній історії Росії, та й України теж. Цей текст, його публічне покаяння, оприлюднене 26 лютого 2012 р. у мережі Facebook…

 

А Господь у Москві?

березня 24, 2013Думки з приводу

Прочитав статтю Юрія Мірошниченка “З любов’ю про головне”.  Перше – все-таке виправдовується, що першу статтю про Десятинну церкву “Десятинна церква – тест на зрілість українського народу” написав російською мовою. Мовляв, російськомовних, витоки яких у Києві і пов’язані з Десятинною церквою, у СНД в кілька разів більше, ніж україномовних.  Тому він і примкнув до них (більшість є більшість).  Друге – дуже Юрію Мірошниченкові хочеться, щоб всі зрозуміли, що буде не так, як ми хочемо, а як хоче Господь.  От тільки чи не в Москві мешкає Господь Юрія Мірошниченка?

Навіть не віриться, що цю статтю написав не теолог. А може таки якийсь московський теолог писав? А автор лише переклав на українську? Зараз багато дисертацій так пишуть, що “авторові”залишається тільки свій благородний і незаплямований ніякою роботою підпис поставити.У рідній Юрію Мірошниченку партії Регіонів це не є гріхом.

Десятинна церква  займає важливе значення у нашій українській історії та культурі. Маємо постаратися, щоб наші нащадки пишалися нашими діями і отримали від нас у спадок ще одну історичну і релігійну святиню. Тому мусимо знайти найкраще вирішення питання Десятинної церкви.


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.