Вєлікая “вєраломная”

червня 28, 2013друга світова війна, Історія
Вєлікая "вєраломная" “72 года назад фашистская Гєрманія вєраломна напала на Савєцкій Саюз і началась Вєлікая Атєчественная Вайна”  – цим текстом, майже повністю переписаним з російської Вікіпєдії, таваріщ Єфрємав доповідав у Раді про, типу, початок військових дій Савєтав у Другій Світовій, в черговий раз виставляючи себе клоуном та посміховиськом перед тими, хто дійсно знає, що, коли та як відбувалось насправді. Але, на хрєн таваріща Єфрємава з його “знаннями”, з його “Атєчєствам”, про яке й так вже всім зрозуміло.

Спробую трохи розказати про “вєраломнасть”.
Таваріщ главнакамандующій та його військове та партійне оточення були заздалегідь проінформовані про накопичення німецьких сил біля кордонів СРСР. Ще 10 квітня 1941 року СРСР почав приводити у бойову готовність усі військові з’єднання на західних кордонах, 1 травня розпочалися приготування до військових дій.

У цей же час, 5 травня, Сталін отримує cпeцповідомлення “№ 660477 сс”, про загальну кількість німецьких формувань на кордоні з СРСР, яке містить у собі такий уривок:
“Общее количество немецких войск против СССР на 5 мая достигает 103-107 дивизий, включая шесть дивизий, находящихся в районе Данциг и Познань”.

Насправді ж, німці зосередили більше сил, а саме: 81 піхотна дивізія, 1 кавалерійська дивізія, 17 танкових, 15 моторизованих, 9 охоронних і поліцейських дивізій. В якості резерву головного командування на підході знаходилися ще 22 піхотних дивізії, 2 танкові, 2 моторизовані дивізії і одна поліцейська дивізія. Разом: 140 загальновійськових дивізій, плюс 10 охоронно-поліцейських дивізій (враховуючі дивізії СС). Цифри узяті з монолітної, по-німецьки педантичної та виваженої праці генерала Курта фон Тіппельскірха “Історія Другої Світової Війни”, який під час війни служив у генеральному штабі сухопутних сил Німеччини. Розумію, що совкоподібним “поціновувачам військового генія Сталіна” ця книга не є авторитетом, але (на хвилиночку!) ніхто й досі не зміг спростувати дані, наведені німецьким генералом, який без краплини пропаганди враховував усе, точно та неупереджено, без прикрас або принижень, з німецькою пунктуальністю та послідовністю.

Далі трохи сухої хронології червневих подій:

2 червня 1941. Народний комісар внутрішніх справ Л. П. Берія направив до ЦК ВКП (б) і РНК повідомлення про військові заходи німців поблизу кордону з СРСР.

6 червня 1941. У спецповідомленні НКДБ УРСР наркому держбезпеки СРСР В. Н. Меркулову, за даними закордонної агентури та опитування порушників державного кордону, відзначаються інтенсивні військово-мобілізаційні приготування німців на суміжній території.
Нарком оборони СРСР С. К. Тимошенко та начальник Генштабу Червоної Армії Г. К. Жуков направили Військовій раді КОВО Директиву: «Для підвищення бойової готовності військ округу до 1 липня 1941 всі глибинні дивізії та управління корпусів з корпусними частинами перевести ближче до держкордону в нові табори… Пересування військ зберегти в повній таємниці. Марш здійснювати з тактичними навчаннями, ночами.»

17 червня 1941. В. М. Меркулов направив І. В. Сталіну і В. М. Молотову агентурне повідомлення, отримане НКДБ СРСР з Берліна: «Джерело, що працює в штабі німецької авіації, повідомляє: Усі військові заходи Німеччини з підготовки збройного виступу проти СРСР повністю закінчені, і удару можна очікувати в будь-який час.»

Сталін відреагував на це повідомлення з притаманною великому стратегу та геніальному військовому логікою: “Можете послати ваше джерело зі штабу німецької авіації до йо….ної матері. Це дезінформатор”.

22 червня 1941. У 00.30 хвилин в західні військові округи була передана директива № 1:
«1. Протягом 22 – 23.6.41 р. можливий раптовий напад німців на фронтах ЛВО, ПрібОВО, ЗахОВО, КОВО, ОдВО. Напад може початися з провокаційних дій.
2. Завдання наших військ – не піддаватися ні на які провокаційні дії, які можуть викликати великі ускладнення. Одночасно військам Ленінградського, Прибалтійського, Західного, Київського та Одеського військових округів бути в повній бойовій готовності зустріти можливий раптовий удар німців або їх союзників.
3. Наказую:
а) протягом ночі на 22.6.41 р. таємно зайняти вогневі точки укріплених районів на державному кордоні;
б) перед світанком 22.6.41 р. розосередити по польових аеродромах усю авіацію, у тому числі і військову, ретельно її замаскувати;
в) всі частини привести в бойову готовність. Війська тримати розосереджено і замасковано;
г) протиповітряну оборону привести в бойову готовність без додаткового підйому приписного складу. Підготувати всі заходи щодо затемнення міст і об’єктів;
д) ніяких інших заходів без особливого розпорядження не проводити.
Тимошенко. Жуков.»

О 3 годині 10 хвилин УНКДБ по Львівській області передало по телефону в НКДБ УРСР повідомлення про перехід на радянську територію в районі м. Сокаль єфрейтора вермахту Альфреда Ліскова. На допиті в штабі прикордонного загону він заявив, що наступ німецьких військ розпочнеться на світанку 22 червня.”

Таким чином, можна спитати: а чи насправді був цей напад німців таким несподіваним та “вєраломним”? Що ж, мабуть так. Для мільйонів простих людей – так. Для Сталіна та партійної верхівки разом із головнокомандуючими – ні в якому разі.

У чому причина такого стрімкого розгрому у перші місяці війни? У чому причина такої шаленої, фантастичної кількості полонених, у створенні різних, так званих, “котлів”? Чому 8 тисяч захисників Брестської фортеці (цифра узята в середньому від різних джерел – від 5 до 12 тисяч) тримались до 30 червня, коли німцями був узятий Східний Форт, а локальні осередки спротиву продовжувалися ще місяць, і це при тому, що захисники не мали ані підкріплення, ані постачання, у той час, як Київський котел за 2,5 місяця, з 7 липня до 26 вересня 1941 року (а якщо прискіпливо подивитися, то в суцільному оточенні частини ЧА знаходилися лише тиждень та, усе одно, це призвело до катастрофічних наслідків), коли ЧА зазнала повної нищівної поразки, подарував вермахту 665 тисяч полонених, 884 танка та 3718 одиниць артилерії, а Вязьменський котел – 663 000, 1242, 5412 відповідно?

У Сталіні. Звісно, хтось почне казати, що не можна усю провину перекладати на одну людину, що це неадекватна оцінка, що це суб’єктивна точка зору. Хай буде так. Але, нагадаю, що саме Сталін зосередив у своїх руках усі важелі управління армією, усю владу забрав собі, саме Сталін на прикладі німецько – польського конфлікту з 1 до 17 вересня, коли “брат – саюзнік Гєрманії” допоміг Гітлеру у його місії по окопуванні Польщі, мав достатньо часу (майже 2 роки) для досконалого вивчення тактики ведення німцями війни, у чому йому допомагали совєцкіє військові теоретики, саме Сталін, не дивлячись в очі насуваючийся загрозі із Заходу, вперто продовжував вірити, що Гітлер не завдасть першого удару, а в той час Совєти достатньо приготуються, щоб напасти на “саюзніка” восени 41-го, саме Сталін читав докладні, що німецьке посольство поспішно згортається та його члени разом із сім’ями виїжджають геть з СРСР, саме Сталін ігнорував тривожну інформацію від агентів (приклад вище), саме Сталін 25 червня 1941 року став винуватцем події, яка виглядала цілковитим абсурдом з раціонального погляду та мала нульовий, якщо не негативний ефект у стратегічному плані, а саме – у той час, коли ЧА вочевидь зазнавала поразки у Білорусі та Прибалтиці, а прикордонні бої на українській території набули неабиякої гостроти, він відкрив ще один фронт, здійснивши збройну агресію проти Фінляндії повітряними ударами (до речі, саме там розпочав свій шлях до героя СРСР льотчик Алєксандр Покришкін, коли у першому повітряному бою з фінськими винищувачами збив не літак супротивника, а Су-2 свого повітряного напарника з лав повітряних сил Червоної Армії), та ще багато чого ідіотичного, як головнокомандуючий зробив саме Сталін.
Провину інших командирів зі ставки зменшувати не збираюсь, але головна провина за феєричний провал та панічний відступ ЧА у перший рік війни лежить саме на Сталіні.

До знаменитого наказу №227 від 28 липня 1942 року наші воїни щедро поповнювали ряди військовополонених, змушуючи солдат вермахту із жахом дивитися на стан доблєстнай Краснай Арміі, коли йшли шляхами “нєабьятнай нашей Родіни” та бачили залишені у паніці, готові до бою, але порожні (бо солдати та офіцери драпали на Схід зі швидкістю блискавки, забувши про все на світі), з повним боєкомплектом танки та артилерію.

Тільки за перші 4 місяці війни у крупних котлах вермахт узяв у полон (або добровільно здалися) 2 мільйони 286 тисяч людей, серед яких було безліч генералів та навіть два командарми. Було захвачено у трофеї боєздатних 10 тисяч танків та 16 тисяч одиниць артилерії. Якщо враховувати ще кількість полонених у малих котлах або просто добровільно склавших зброю, то, мабуть, загальна цифра військових, узятих у полон доповзе до 3 мільйонів. Принаймні, такі німецькі дані. У наших даних шукати щось більш-менш правдиве – марна справа.

Ви маєте уяву про такий термін, як військовий інтендант? А зараз уявіть собі, з яким жахом німецький постачальник дивився на зайві три мільйоні ротів, яких треба прогодувати. Які не вказані у сметах, розрахунках, які своєю масштабною кількістю навіть не наближалися до теоретичних уявлень  німців про кількість ймовірних полонених. Ось звідси, мабуть, і пішов міф про “звірячі” умови перебування полонених у ворожому таборі. Три мільйони ротів – це понад 100 дивізій, німецька служба постачання виявилася просто не готовою до такого швидкого перебігу подій. Не готова, що «Красная Армія, каторая всєх сільнєй», почне з такою готовністю масово здаватися у полон (і при цьому маючи ще людські та бойові ресурси та резерви). Хто це був? Не совки? Не комуністи? Ті, хто ненавидів таваріща Сталіна та Совєцкую власть? Може, але… У таких неймовірних масштабах? Київський, Вязьменський, Смоленський, Уманський котли…
Жорстокість з боку німців була, це війна, але такої, як забивав голови совєцкій агітпроп – ні. Просто людей годувати було нічим, тому умови їхнього існування плавно котилися до умов існування черв’яків.

А тут ще наш вождь таваріщ Сталін видав в маси черговий маразм. Це не полонені, а зрадники, тому нехай здихають, його це не коливає. Ось воно, як. Тебе кинули в пекло, залишили там подихати за старою доброю совєцкай традіциєю, а ти ще й зрадник. А на окупованих територіях з провіантом було не дуже – німцям не вистачало, а гєніальний палкаводєц наказав не залишати ворогу нічого. І запалали поля з врожаєм, полетіли у небо вцілілі до того фабрики та цеха, поторохтіли на Схід товарняки з їжею, станками, механізмами та худобою. Добра така собі тактика, її Гітлер потім перейняв на початку 1945, коли союзники вже перейшли у грандіозний наступ на усіх фронтах, тактика винищення усієї можливої інфраструктури, тактика, проти якої люто виступав міністр промисловості Німеччини Шпеєр, який навіть хотів закачати до бункеру фюрера отруйний газ. Проти Сталіна не виступав ніхто. Мовчазна покора та велетенський жах перед атцом народав примушували негайно та з готовністю виконувати вбивчі для народу та солдат накази з самого верху партії. От тільки людям, узятим у полон у 1941 році, від цього не легше зовсім.

Коли Паулюс 30 січня 1943 року підписав акт про капітуляцію 6-ї армії під Сталінградом, віддавши у полон 90 тисяч солдат та офіцерів вермахту (а це, на хвилиночку, була перша така крупна поразка, зі здачею у полон цілої армії, після Єнської катастрофи 1804 року), Гітлер на нараді 5 лютого сказав, що це він один несе відповідальність за такий провал і не збирається відбирати у Паулюса, віддавшого у полон цілу армію, ніяких військових звань. Всі полеглі офіцери вермахту були об’явлені героями, а в Німеччині був національний траур.

У Сталіна були винні усі, тільки не він. Від рядових до командармів. Ніхто не був застрахований від того, аби якось вранці не бути заарештованим особістами зі СМЕРШУ. Вєлікій палкаводєц правіл страной.

Сталін завалював фронти нескінченими людськими ресурсами, строк бойової дії деяких з них вимірювався хвилинами (приїхав – отримав шинель – передова – перша атака – куля – навоювався).
Війна гриміла, палала, стріляла, наступала, відступала, знову наступала, форсувала, летіла, тонула, бомбардувала, атакувала, відбивалась, вибухала, розроблялись тактичні та стратегічні плани захисту та нападу, стояли за спинами невблаганні заградотряди, бризкали слиною політруки, клацали затворами розстрільни команди, плакали над тілами матерів діти, вбивались над тілами солдат матері, просякала кров’ю земля, стояли в полях спалені танки, врізались у воду та землю підбиті літаки, впиралися дулами в землю пушки, формувались котли оточень, мільйонами здавалися у полон, бігли на окопи ворога без гвинтівок, заплющивши очі, зціпивши зуби та очікуючи, поки вб’ють того, хто з нею був, війна кипіла, рубався ліс, лєтєлі щєпкі, лєтєлі в усі сторони постійним стрімким потоком людських життів.
Сталін не цінував життя своїх солдат і це факт. Йому мета була важливіша за шляхи її досягнення. Лише за одне це, за бездарність, як військового командувача, за нехтування життями своїх підлеглих, за абсолютну байдужість до стратегії, до розробки найбільш життєзберігаючих планів ведення військових дій його вже можна та треба ненавидіти.
Колосальні втрати перших часів, днів, місяців війни, неймовірна кількість полонених, повна розгубленість командирів, відсутність хоча б якогось координування та взаємодії, суперечливі накази – все це залишило в землі величезну кількість молодих та не дуже кісток, які торкаються одна до іншої у братських могилах невідомих солдат.
Тих, кого знайшли і тих, кого не знайдуть ніколи.
Будьтє ви прокляти, таваріщ Сталін. Будьтє ви прокляти…

Gilead Kroaton (23.06.2013) durdom.in.ua

Відтепер я фашист? Досі був антифашистом!..

червня 28, 2013Антифашизм чи антиукраїнство
27 червня 2013 року 9:00

Досі ВВАЖАВ себе антифашистом. І то віддавна. Власне, все своє свідоме життя – від часу, коли мене, сімнадцятирічного, загнали на фашистську каторгу – у концтабір Янівський, концтабір Бухенвальд, врешті – у трудовий режимний табір при військовому заводі Штокбах.

Нас визволили американські війська, але ми окрилено рвалися додому, навіть знаючи про злочини кремлівського режиму: були певні, що після жахіть Другої світової війни людство отямиться, що на планеті запанують лад, спокій і людинолюбство.

Відразу після переїзду в радянську зону окупації ми потрапили в інші табори – «фільтраційні», де нас допитували, чому це ми виготовляли зброю, яка вбивала радянського воїна, і на яку покару ми заслуговуємо. Нас «помилували» – більшість юнаків потрапили до спецбатальйонів, у трудові табори: на шахти, на камчатський лісоповал. Ще на кілька років…

Уже ставши літератором, написав кілька книг про знівечену фашистськими катами юність моїх ровесників, відзначивши все ж добрим словом тих німецьких колег по праці на прокатному заводі, які допомагали нам, остарбайтерам. Мене запримітили німецькі антифашисти, стали запрошувати до себе – і для проведення певних акцій, для виступів на телебаченні, в пресі, та й просто для гостин.

Я творчо дозрівав у Львові, у дисидентсько зорієнтованому середовищі, що сприяло виробленню зваженого погляду на кремлівську владу. Прийшов до переконання, що сталінська хунта носить всі ознаки фашистської.

Сприяло тому і моє дитинство: адже семирічним першокласником пережив Голодоморний 1933 рік, потім ще кілька напівголодних років, важко переживав репресії над батьком, засланого як спеціаліста-електротехніка на ударні будови п’ятирічки, материні колгоспні трудодні…

Я притримуюся тієї ж думки, як і весь світ: СССР – імперія зла. З її розпадом тема любові до своєї країни, її непростої історії, віра в її гідне майбутнє стали провідними у моїй творчості – написав я майже сто книг, став лауреатом кільканадцяти літературних премій. Тобто: досі я був антифашистом!

У дні, коли відзначалися роковини закінчення війни, зустрівся на вулиці із двома давніми знайомими – один росіянин, другий місцевий, але «регіонал». Вони вітають мене з Перемогою, намагаються почепити георгієвську стрічку. Відмовляюся: в часи закінчення війни вона не була символом перемоги, це, швидше, імперський символ. «То ти що, нацист, ти фашист?..» – накинулися на мене опоненти.

Вразили мене мітинги, що відбувалися у Києві на день Європи, – опозиції і провладний, «антифашистський», як його найменували. Над провладними колонами поряд із знаменами «регіоналів» – стяги неіснуючого СРСР, портрети Сталіна та Леніна, віджила прорадянська символіка. І над усім – «Ідем в Європу без фашізма», «Ліквідіруєм нацизм» і подібні до них. Майже всі – не державною мовою, звісно.

То кого ж причисляють вони до нацистів, до фашистів?

Бачу, що й мене. Бо я проти їхньої символіки, проти повернення Сталіна, проти вибачення перед московським царем, проти Голодоморів і Гулагів, проти неоколоніальної політики нашої влади, проти утисків всього українського, проти табачників і колеснікових.

3рештою, за регіональними мірками до фашистів варто не тільки мене причислити, а й дві третини населення України – хто почувається українцем, хто гордий із того, що дотримується мови і прадавніх традицій та звичаїв, прагне жити у державі з європейськими цінностями.

Не скажу, що мене не зачіпає, коли мене, одвічного антифашиста, намагаються зробити фашистом. Але ми є народом, який певний себе, у своїй любові й повазі до всього людства. А саме цього й боїться справжній фашизм.

Савік Шустер між Сциллою та Харибдою

червня 28, 2013Події, Політика
Чи вдалася дискусія про польсько-українські відносини 1943 року й чому поведінка ветеранів у студії більше нагадувала спробу сховатися, ніж розібратися в подіях початку німецько-радянської війни?
26 червня, 2013 – 17:05
ІГОР ЛОСЄВ

Савік Шустер дещо зіпсував настрій представницькій групі правлячої партії у своїй студії, витративши майже півгодини на «розбір польотів» у кількох селах Миколаївської області, де «спортсмени»-бойовики за допомогою холодної й вогнепальної зброї усмиряли місцевих селян, які підтримали свого часу на парламентських виборах висуванця від опозиції пана Корнацького. Бойовики намагалися знищити сільськогосподарську техніку, били й розстрілювали жителів.

Чомусь таких бандитських «летких загонів» в Україні дедалі більшає. Вочевидь, через вкрай тактовне ставлення до них з боку МВС, прокуратури й судів. Звісно, нинішня влада не в змозі впоратися з цими зграями, що чинять беззаконня, чи то через свою слабкість (не зважаючи на тотальний контроль над усіма силовими структурами), чи то через якісь симпатії до цих «соціально близьких» елементів. Дивно, але коли кілька сніжків полетіло в депутаток від ПР, правоохоронні органи перевернули весь Київ, а тут така апатія. Щоправда, представник Президента у ВР Юрій Мірошніченко присягався, що порушено кримінальні справи, але ми вже маємо досвід, що вони, як правило, закінчуються нічим.

Давно вже час розібратися зі «спортсменами»-хуліганами та їхніми «тренерами», щоб усілякі спортклуби не перетворювалися на кузні кримінальних кадрів, що нині посилено залучаються до політичної боротьби. Якщо так піде далі, то, можливо, й потерпілим від «спортсменів» (за повної байдужості слуг закону) доведеться створювати якісь організації самозахисту. І чим тоді все закінчиться?

Не варто розгойдувати човен, бо тим, хто вважає себе дуже мудрим, здатним тонко керувати кримінальним терором, доведеться піти на дно разом з державним кораблем.

Пікантності додавало й те, що ареною подій став один з п’яти «завислих» виборчих округів, де досі влада не може розібратися й провести повторні вибори. Цікаво також і те, що одна селянка, котра постраждала від «спортсменів», назвала їх фашистами. Отже, і в улюбленому Партією регіонів сценарії боротьби з «фашизмом» можуть з’явитися несподівані сюжетні ходи. І хто знає, до чого вони призведуть…

Потім почалася звичайна міждепутатська склочна пікіровка, коли нардепка від ПР Олена Бондаренко доводила, що нардеп від «Батьківщини» Сергій Соболєв «поганий» депутат, «прогульник» і так далі. Ну, порівняно з багатьма однопартійцями пані Бондаренко, С. Соболєв законодавець і депутат чи не ідеальний. До склоки натхненно долучився Вадим Колесніченко, який назвав ідейних опонентів «стадом бабуїнів». Що там й казати, зразок парламентської лексики. Регіонали драматично вимагали їх не переривати, не перекрикувати, хоча самі робили це з помітним задоволенням, буквально затикаючи роти противникам. Привертає увагу те, що в студії Шустера нардеп Колесніченко володіє якимись ексклюзивними правами: йому завжди на першу вимогу надається слово, він може безкарно переривати й перекрикувати інших, опускатися до образ — і Шустер не насмілюється ставити його на місце. Цьому журналістові не позаздриш. Сфера його творчої свободи вельми обмежена… Одночасно хочеться зберегти професійну самоповагу. Словом, щотижнева необхідність проходити між Сциллою та Харибдою.

Нарешті, в студії Шустера перейшли до обговорення польсько-української різанини на Волині 1943 року. Першим до мікрофону викликали Д.В. Табачника. Будучи обтяженим державною посадою, пан міністр обережно закликав обидві сторони повернутися до формули національного примирення 2002—2003 років: «Прощаємо й просимо вибачення». Але, судячи з усього, польська сторона ревізувала цю формулу постановою свого Сенату, де волинські події характеризуються як українські «етнічні чистки з елементами геноциду». Але те, від чого де-факто відмовилися у Варшаві, є єдино можливим варіантом. Іншого шляху до взаєморозуміння немає.

Так, століттями поляки й українці вбивали один одного. Ця сумна історія має назавжди залишитися в минулому, а польсько-українські й українсько-польські відносини слід розпочати з нового, чистого аркуша. Будь-які ж спроби покласти провину лише на одну сторону знову викличуть з історичного небуття духів етнічної ненависті. Урешті-решт, новій українській владі доведеться прийняти дзеркальну постанову про Армію Крайову та її діяння в Україні, про «батальйони хлопські» й інші польські збройні формування. Оскільки цього вимагає історична істина й національні інтереси.

У нас багато говорять про зусилля Польщі в справі європейської інтеграції України, але забувають, що в сусідній країні є інші сили, що прагнуть національного реваншу над Україною, розраховують на розпад нашої країни й можливість повернути так звані східні креси, забуваючи про те, що крах України з високою мірою ймовірності призведе й до краху Польщі. І навіть ЄС і НАТО тут навряд чи зможуть стати абсолютною гарантією. Свого часу Польща вже мала гарантії великих держав, але в європейській пресі 1939 р. дуже популярною була ідея: «А чи варто воювати за Данциг?».

Ці сили в Польщі вирішили скористатися нинішньою політичною ситуацією в Україні, коли при владі перебувають ті, хто активно виступає проти українських національно-визвольних традицій. Ядром таких сил у Польщі є «кресов’яки». Це колишні польські колоністи на західноукраїнських землях та їхні нащадки. Колоністи на Волині й Галичині отримували земельні ділянки й забезпечували колоніальне панування Польщі на українських етнічних територіях. Після радянської окупації Західної України панування «кресов’яків» припинилося. Але 1941 р. у них знову з’явилися перспективи. Отримавши страшний удар від Німеччини, Сталін був змушений шукати союзників, зокрема й в особі поляків. 30 червня 1941 року радянський посол у Великій Британії академік І.Майський від імені Сталіна підписав з польським емігрантським урядом генерала Сікорського документ. У документі говорилося, що СРСР готовий переглянути кордони, що склалися між двома державами 1939 року. Певна річ, вождь і вчитель поляків «кинув», але вони щиро повірили, що Москва поверне їм Галичину й Волинь.

Але була проблема: чисельно переважаюче українське населення цих земель. Почалася боротьба: одна територія — два народи. До речі, таку природу має й багаторічний палестинсько-ізраїльський конфлікт. На Волині йшла колоніальна війна лондонського польського уряду за володіння цією землею. Типологічно вона не відрізнялася від війни французів в Алжирі або британців у Кенії або Малайзії.

Як відомо, Франція в першій половині ХІХ століття захопила Алжир. Після того, як маршал Франції Бюжо подолав опір алжирців під проводом Абд-Аль-Кадіра, туди хлинули французькі поселенці. Поки з різних регіонів Франції вони добиралися до Марселя й інших середземноморських портів, їхні ноги ставали чорними від грязі й пилу. Тому французів, які оселилися в Алжирі, називали «чорноногими». «Чорноногі» прожили в цій арабській країні понад 100 років, створили там свою субкультуру, до речі, алжирським французом був і знаменитий філософ Альбер Камю. «Чорноногі» брали активну участь у терорі проти корінного населення Алжиру й підтримали заколот французьких десантників і екстремістської організації ОАС проти генерала де Голля, який погодився на незалежність Алжиру. Алжирські повстанці розправлялися з «чорноногими», а ті не церемонилися з алжирцями. «Чорноногим» довелося повернутися до Франції. Але парламенту цієї країни не спадає на думку видавати декларації про «етнічні чистки з елементами геноциду» проти французьких колонізаторів у Алжирі. Крім того, «чорноногим» ніхто не дозволяє впливати на політику Франції щодо Алжиру.

У студії Шустера було кілька скандальних виступів, зокрема все того ж таки Колесніченка, котрий оголосив злочинними організації, що билися за незалежність України. Цей спіч, звісно, має викликати захват у Кремлі.

Якщо польська політика на українському напрямку здійснюватиметься під диктування «кресов’яків», то навіть захист Польщею геополітичних інтересів України не допоможе зберегти взаєморозуміння. На жаль…

Нардеп від «УДАРу» Едуард Гурвіц якось дуже довірливо поставився до польської версії подій на Волині, фактично підтримавши декларацію Сената цієї країни. Але в усіх суперечках про українську провину й польську провину не слід забувати, що Україна ніколи не володіла Польщею, а Польща володіла Україною. Українці ніколи не були колонізаторами Польщі, а поляки були колонізаторами України.

Авжеж, не міг не скористатися ситуацією нардеп від КПУ, який вилив чергову порцію бруду на українських повстанців, звинувачуючи їх у жорстокості. З позицією всім відомого комуністичного «милосердя»? Едуард Гурвіц не витримав настільки позамежного нахабства та лицемірства й заявив, що найпідкупніша фракція у Верховній Раді — це фракція КПУ, а її представника в студії назвав «негідником, з яким не хоче говорити».

Звісно, важко вести полеміку з іншою державою, не маючи внутрішньої єдності. Думаю, що в польському Сеймі немає жодного депутата, подібного до В.Колесніченка…

Потім поговорили про 22 червня 1941 року. Шустер запросив старих ветеранів, сховавшись за їхніми спинами від чесного й принципового обговорення цієї історичної події. Усе звелося до особистих спогадів цілком у дусі «Короткого курсу історії ВКП(б)» про те, як нацистські вовки напали на наше мирно жуюче стадо. А є ж безліч документів і праць (зокрема й російських і навіть проурядових істориків), що розкривають справжній характер радянсько-німецької війни 1941—1945 рр.

Але Україну наполегливо утримують в жорстких рамках сталінської історичної парадигми, нав’язуючи масовій свідомості тоталітарні міфи. Сумно, що надзвичайно активну участь у цьому бере демократичний журналіст Савік Шустер.

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика:
Газета:

Така різна одна війна

червня 28, 2013друга світова війна, Українські проблеми. Політика
27.06.2013 _ Ярина Ясиневич
Фото: tsn.ua

Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти “німців/бандерівців/москалів/ляхів”, треба будувати тоталітаризм. Це – єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному страху тут і зараз.

Ішов третій день війни. 24 червня 1941-го прощався з родиною десь під Смоленськом Євгеній, якого спішно мобілізовували до Червоної армії.

Він пройде війну до самого Берліна живим, хоч із страшним пораненням, повернеться капітаном, а його підрозділ залишать в окупованій Польщі. За могорич у 1947-му купуватиме право перевестися до Львова, щоб не жити по той бік “залізної завіси”, за яким його і дружини родичі.

У Євгенія народиться доня — моя мама, яка виростатиме із братом у здобутій в хаосі повоєнного міста квартирі-“кавалєрці” в промисловому районі неподалік колишніх гетто. Євгеній працюватиме на залізниці, у 1980-х навіть отримає машину і нове житло.

Серед десятків своїх улюблених і виплеканих голубів мовчатиме про війну, на 9 мая випиватиме чарку на спомин побратимів, а коли я підросту пояснюватиме, чому День перемоги — не свято. Дітей навчить рідної російської та української, любові до міста левів, але родинних історій розповість мало.

Держава довго сперечатиметься з ним, чи він має право на інвалідність із кількома кульовими пораненнями в живіт і груди, але таки дасть достойну пенсію за два роки до смерті вже в незалежній Україні. Навчить, що людиною може бути і солдат в окупованому місті.

Йшов третій рік війни. На галицькому узліссі Михайло 24 червня 1941-го розмірковував, де на обійсті найкраще облаштувати криївку. Дружина з одномісячним немовлям на руках за важкою працею ховала непрості роздуми про активність чоловіка у підпіллі ОУН та майбутнє першого із трьох синів.

Під німцями народиться другий син, хата згорить, нову Михайло будуватиме власноруч, хіба крокви допомагатимуть ставити повстанці, яких він переховуватиме у тій криївці.

За пару років якийсь чекіст відведе його на розстріл, але так і не випустить кулю, відтак після “великої блокади” побачить світ мій батько. Михайло купуватиме могоричем і продуктами право залишитися на своїй землі, на колгоспній каторзі дочекається повернення сусідів із Сибіру.

Ще в 1950-х його криївки виконуватимуть властиву їм роль, потім настане шевченковий “спокій” — коли усе мовчить — і заробіток у 7 рублів на місяць. Через більше десяти років життя в незалежній Україні отримуватиме пенсію 42 гривні. Мовчатиме про війну і підпілля.

Михайло помре на власному обійсті, на якому пережив дві світові війни, і яке, не зсунувшись ані на міліметр, встигло побувати у шести державах, поки “повернулося на місце” — до України. Навчить, що треба чинити по правді, навіть коли сусіди штовхають до іншого.

Для Євгена і Михайла війна була такими різними, але буднями: при всій своїй жахливості щодня слід було робити вибір, аби вижити. Щодня слід було думати, як зберегти життя родині. Врешті сума їхніх кроків призвела до їхньої зустрічі.

Обидві родини зустрічатимуться не частіше і не рідше, як інші. Мовчатимуть про війну і спільно виховуватимуть внуків. Очікуватимуть на наше розуміння їх різного вибору і дадуть собі — і нам — спокій, не сперечаючись на родинних святах та відкинувши спроби пояснити онукам, хто був правий, а хто – ні.

І ніхто не сподіватиметься, що через десятиліття, у країні, де народжені зберігають такі різні родинні історії, недалекі політики намагатимуться поділити за лекалами давньої війни сучасне покоління.

Що парламенти шукатимуть злочинців понад півсотлітньої давності не серед диктаторів, а серед борців за свободу, засуджуватимуть людей, котрих режими позбавили права на вибір, у кращих традиціях війни нацизму з комунізмом застосовуватимуть збірну колективну відповідальність до цілих народів, і навіть їхніх нащадків, вимагаючи вибачень та/чи виплат.

Сподівання, що замість родинної історії хтось слухатиме чергового депутата українського, російського, польського парламенту, який безпідставно вважає, що має досить уяви, аби усвідомити війну у всіх її проявах, марні.

Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти “німців/бандерівців/москалів/ляхів”, треба будувати тоталітаризм — єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному страху. Все, що вдається сьогодні — це перетворити пам’ять в оскомину.

Натомість, все що потрібно нашим дідам — щира згадка і повага. А для нас нинішніх важливе усвідомлення: і тоді війні передували недалекі амбіції окремих політиків.

Кремль і його репрезентанти тягнуть Україну в «Тайожний союз» – експерт

червня 27, 2013Українські проблеми. Політика, Українці і світ


27.06.2013

Інна Кузнецова
Гості «Вашої Свободи»: Сергій Бондарчук, громадський і політичний діяч; Остап Кривдик, політолог.

Інна Кузнецова: Сьогодні екс-прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко запропонувала створити національний круглий стіл для виконання Україною критеріїв, необхідних для підписання угоди про асоціацію з ЄС. Про це Юлія Тимошенко написала у своїй статі під назвою «67 робочих днів», розміщеній на «Українській правді».

Там вона написала, що треба негайно створити нову організаційну структуру на кшталт круглого столу або асамблеї, яка буде активно й публічно діяти. Вона пропонує назвати цю структуру Національний круглий стіл «Порозуміння заради європейського майбутнього».

Так збіглось, що сьогодні ж в агентстві УНІАН відбулася презентація громадської ініціативи Національний круглий стіл «Порозуміння заради європейського майбутнього».

Наскільки синхронно все це відбувалося? Чи є щось спільне між двома круглими столами?

Пане Бондарчук, учора ми знали про те, що ви будете проводити презентацію цього круглого столу. Стаття, яка розміщена сьогодні на «Українській правді», датована 26 числом. Хто кого випередив? Чи це була підготована акція?
​​Сергій Бондарчук: У тому питанні, яке стоїть у нашому державному питанні, а це підписання асоціації з ЄС, не може стояти питання: хто кого випередив? Тому питання, що саме дія відбувається. Це те, що цей круглий стіл починає діяти. Створена робоча група, і буде запланований певний графік роботи.

Можу сказати тільки те, що сьогодні  27 число. І так символічно сталося, що місяць тому Юлія Тимошенко виступила з ініціативою у  відкритому листі «День Європи» про те, що нам необхідний загальнонаціональний діалог для того, щоб зробити унеможливленим відступ від європейської інтеграції.

Можу сказали про те, що ми почули це як громадяни, які розуміють необхідність у тому становищі, в якому перебуває політикум, саме такої громадської ініціативи і підтримки, і площадки, де політики перестали б грюкати своєю зброєю, змагатися один з одним, а все-таки порозумілися для того, щоб все ж таки 23 числа ми з радістю констатували, що ми виконали домашнє завдання.

Тому я вважаю, що це робота в унісон, ця робота підтверджує те, що (я ще раз хочу сказати) ініціатива Юлії Тимошенко і прагнення, і бачення багатьох громадян України працюють в одному напрямку. Ця ініціатива повинна стати нашою політичною реальністю. І ми будемо над цим працювати, на цей успіх.

– Наскільки ви впевнені в тому, наскільки можуть підтримати цю ініціативу?

І влада, і опозиція загнали себе у глухі кути. Ми можемо взяти на себе відповідальність бути арбітрами
Остап Кривдик

​​Остап Кривдик: Ми реалісти. Тому ми не займалися б цим, якби це не було реально.

Звичайно ж, ми бачимо всі загрози цього процесу. І та сама Юлія Тимошенко, котра пропонує цей круглий стіл, фактично перебуває в ситуації, яка по-своєму унеможливлює підписання угоди про асоціацію. І, будучи реалістами, ми не є ні фанатами Тимошенко, ні фанатами влади, ми розуміємо, що такий переговорний процес є необхідним, по суті єдиноможливим.

Ми також розуміємо, що і влада, і опозиція загнали себе по-своєму у глухі кути. І самі вони з цих глухих кутів вийти не можуть. Оскільки ми, як ініціативна група, не маємо якихось там політичних амбіцій, ми вважаємо, що ми можемо взяти на себе відповідальність бути арбітрами.

– До того, як вийти на презентацію ідеї стосовно проведення національного круглого столу, чи зверталися ви з пропозиціями щодо спільних дій як до влади, так і до опозиції, до тих же фанатів Юлії Тимошенко чи до її прихильників?

Сергій Бондарчук: Для нас усіх стало очевидним, що політики зайшли у глухий кут. І більше того, вони зайшли у гулий кут стосовно себе, але й завели країну в цей глухий кут. Тому зараз звертатися чи отримувати дозвіл від опозиції чи від влади не має ніякого сенсу.

– Я говорила не про дозвіл. Все рівно політикам доведеться вирішувати ті складні питання, які стоять перед Україною на найближчих 67 днів.

Ми з вами, громадяни, є замовниками європейської інтеграції. Наша місія є миротворчою. Це національний шанс для нас усіх, зробити історичний крок у цьому році. Ми не можемо допустити, що це віддамо на відкуп політикам
Сергій Бондарчук

​​Сергій Бондарчук: З одного боку, є нібито консенсус європейського напрямку, а з іншого боку, ми відчуваємо, що коли президент закликає зібратися в Адміністрації Президента і поспілкуватися з керівниками фракцій, то деякі керівники фракцій не приходять на цю зустріч. Тобто ми розуміємо, що консенсусу не існує. З іншого боку, керівники фракцій запрошують президента якби на свою площадку для того, щоб мати з ним спілкування вже зі своєї позиції. Знову ми не бачимо консенсусу.

Але ми з вами, громадяни, є замовниками саме цієї європейської інтеграції. Ми змушені зробити площадку, де політики не відчували б себе ускладненими ситуаціями і в нейтральній ситуації. Наша місія є миротворчою. І наша місія – зробити все для того, щоб ми виконали завдання, яке стоїть перед країною на 22 листопада.

Тому ми відчуваємо необхідність цих «блакитних касок», які зараз потрібні в Україні для того, щоб примирити політиків заради цілі, яка стоїть зараз у нас. Тому що це національний шанс для нас усіх, зробити історичний крок у цьому році. І ми не можемо допустити того, що ми це віддамо на відкуп політикам. Ми не маємо на це права.

– Ціль амбітна, власне.

Запропоную послухати те, що сказав сьогодні під час презентації вашого круглого столу академік В’ячеслав Брюховецький.

В’ячеслав Брюховецький: Мудрі люди знаходили можливість здолати розбіжності заради вищої мети. Скажімо, той круглий стіл у Польщі, за який сіли здавалося б, непримиренні опоненти. Ну, і ми бачимо результати – успіхи Польщі у побудові європейської справді держави. Тому ініціатива такого круглого столу є надзвичайно актуальною.

Жодна політична партія не може виступити з ініціативою до іншої партії і сказати: давайте сядемо і обговоримо. Там зайшло вже так далеко у цій взаємоненависті, що треба якась інша сила. Це можливо сьогодні здійснити, якщо ми маємо відповідальних політиків, а не популістів.

– Власне, ми ж знаємо, що у нас багато популістів.

Тут бездіяльність веде до смерті. Якщо не підливати вазон, то квітна всихає. Завдання на найближчий час – укласти список справ, які необхідно зробити, щоб українська євроінтеграція в її етапі підписання асоціації відбулася
Остап Кривдик

​​Остап Кривдик: Євроінтеграція – це дуже конкретний процес з дуже конкретними термінами, з дуже конкретними темами і з дуже конкретним впливом на життя людей. Тут популізмом не обійдешся. Тут бездіяльність веде до смерті. Якщо не підливати вазон, то квітна всихає.

І в цій ситуації ми можемо дуже чітко виміряти і дуже чітко встановити, хто працює, а хто не працює, хто робить, хто не робить. Наше завдання на найближчий час – укласти список тих справ, які необхідно зробити для того, щоб українська євроінтеграція в її етапі підписання асоціації відбулася. Це наша найближча задача.

– А чи не запізно ви взялися укладати список? Адже цей список вже пропонував єврокомісар Фюле. Власне, з таким списком сьогодні виступила Юлія Тимошенко.

Ми ж не хочемо підписання папірця заради папірця. Ми хочемо євроінтеграції у справі
Остап Кривдик

​​Остап Кривдик: Більше того, фонд «Відродження» провів аналіз виконання списку Фюле.

Звичайно ж, ми не претендуємо на якусь унікальність і авторство того, що ми дамо виняткові пункти. Ці пункти є відомі. Процес їх виконання є відмоніторений. А наше завдання є зібрати всі інтелектуальні напрацювання, зібрати експертів, які знають, що відбувається, і звести їх за один круглий стіл з політиками. І експерти повинні сказати політикам: це є план, ви повинні його виконувати.

Дозвольте зауважу. Підписання угоди – це тільки початок. Ратифікація – наступний крок. Втілення, імплементація. Ми ж не хочемо підписання папірця заради папірця. Ми хочемо євроінтеграції у справі.

– А Ви впевнені у тому, що папірець буде підписаний?

Остап Кривдик: Звичайно ж, ні. Це, як спусковий курок. Без цього процесу не буде. Це не факт, що куля попаде в ціль (підписання угоди про асоціацію з ЄС – ред.). Але крок за кроком.

– Я хотіла б говорити про те, що треба зробити за ці 67 днів, а не потім. Тому що після цих 67 днів може не бути нічого, якщо нічого не буде зроблено.

Юлія Тимошенко говорить про 10 пунктів. 11-й – вона сама. Але вона просить на цей пункт не зважати.

Дуже важливо утворити мораторій на ті політичні кроки, які роз’єднують суспільство. Нам вкрай необхідно пройти тест на зрілість усіх політиків
Сергій Бондарчук

​​Сергій Бондарчук: Коли ми говоримо про те, чи не запізно, то ми пам’ятаємо, що до 15 травня завдання для політиків, а безпосередньо до влади, було те, щоб виконати ті проміжні пункти, завдання, які були поставлені ЄС. Ми побачили, що ці завдання не були виконані, і ми побачили взаємопоборювання між опозицією і владою. Тому ми зараз якраз і ініціювали, підтримали ініціативу, яка була 27 травня, цього кроку національного круглого столу для того, щоб відмовитися від цих хаотичних популістських заяв, а змусити політиків системно працювати кожного дня.

Тому що для нас в цей важкий час, для України, дуже важливо утворити такий мораторій на ті політичні кроки, які роз’єднують суспільство. Нам вкрай необхідно пройти цей вимір, такий тест на зрілість усіх політиків.

– Але це будуть красиві слова. Чи будуть за ними дії?

Я послухала виступ під час цієї презентації Андрія Левуса, який є представником «Євронаступу». І він говорить про те, що до серпня будуть підготовчі дії, з серпня до вересня – знов частина круглого столу, а потім, у вересні, мова піде про те, щоб готувати щось вже надалі.

Але це все знову ж таки щось таке, як «вилами по воді писане», а конкретний дій немає.

Сергій Бондарчук: Ви зараз від нас хочете почути конкретні дії, а ми тільки сьогодні презентували саме цю ініціативу разом з Юлією Тимошенко по кроках, які треба зробити. Давайте через деякий час ми зможемо провести нову зустріч, де Ви зможете вже сказати: а що ви вже зробили?

Тому що у нас є своє бачення певної роботи. Ми не збираємося відпочивати, тому що це не на часі. Ми розуміємо, що політики зараз, 7 числа, вже роз’їдуться спочатку в Крим, а потім у них вже літаки на свої відпочинки.

– Юлія Тимошенко пропонує не їхати політикам у відпустку.

Нас об’єднала загроза втратити європейську інтеграцію, бажання виконати завдання
Сергій Бондарчук

​​Сергій Бондарчук: Якраз ми зараз і побачимо, хто залишиться, і хто буде працювати. Тому для нас це також і наше завдання: і для громадської ініціативи,і для активних громадян, які небайдужі, саме цей круглий стіл. Тому що сьогодні зібралися абсолютні різні люди за цим початком круглого столу. Але нас об’єднала якраз, по-перше, це загроза втратити європейську інтеграцію, по-друге, це бажання виконати все-таки це завдання, яке стоїть перед нами.

– Ми маємо запитання з мережі «Фейсбук»: «Які критерії для Тимошенко? Тільки один – її визволення. Але цього ніхто не хоче: ні влада, ні опозиція. Угода вже обумовлена. Проти неї ніхто не проти. Але після її підписання втрачається черговий інструмент для тиску на владу. Але стає зовсім очевидно, що асоціація з ЄС пересічному українцеві нічого не додає. Влада і надалі буде тиснути, а опозиція… не хочу читати, що далі. Щодо круглого столу, то їх вже стільки було!».

Панове, як прокоментуєте?

Остап Кривдик: Звичайно ж, що були різні круглі столи. Були успішні столи, були неуспішні столи. Наше завдання – подивитися, які столи були успішні, а які неуспішні, зробити успішний стіл. Я думаю, що це можливо. Це велика частина технології.

Що я маю на увазі під технологією? Перше – це процедура, себто в яких умовах будуть учасники, як вони в цих умовах мають вийти на конкретний результат. Друге – це порядок денний, це чіткий перелік законопроектів, які мають стати законами, це чіткий перелік конкретних дій, які мають бути зроблені.

– Питання не в переліку, питання в тому, аби їх ухвалили.

Остап Кривдик: Але це питання успішності і неуспішності. Звичайно, що це питання підготовки. Звичайно, що це питання оцієї попередньої частини. Але це питання і публічної частини, де під телекамерами, де під прямою інтернет-трансляцією політики виконають свої передвиборчі (зауважу!) зобов’язання.

– Ми запитали на вулицях Києва у пересічних громадян про те, чи можуть громадські ініціативи привести політиків до порозуміння? Ось, що вони сказали:

Респондент: Це буде правильно. Громадські організації об’єктивно оцінюють обстановку. Це вплине. Хай би прислухалися у парламенті депутати.

Європейський напрямок – це вірний шлях обраний. Його багато підтримують також і регіонали.

Респондентка: В принципі можуть, бо людей більше, ніж політиків. Тільки, щоб був один організатор і зміг зібрати людей навколо себе. Якщо не будуть ганятися за наживою і за портфелями, а будуть біля народу, ближче.

Респондент (переклад): Частково. Але навряд чи все рівно. Тому що наші політики вже сформовані таким чином, що щось ззовні навряд чи на них може вплинути. На своїх інтересах зациклені, і народ їх, скажемо так, великою мірою не цікавить.

Респонденткка: Громадські ініціативи можуть, звичайно, привести. Але у політиків настільки більше грошей, що вони просто задавлять всі ці ініціативи. А з іншого боку, якщо ми не будемо нічого робити, то хто, як не ми?

Респондент: Цього дуже важко досягнути. Сьогоднішня влада не реагує ні на які звернення ніяких громадських організацій. Тим більше у нас суспільство не структуроване. Йому треба працювати над тим, щоб згуртувати спочатку громадські організації. І коли це вже буде потуга, тоді, можливо, сьогоднішня влада і буде звертати увагу. А так – безрезультатно!

– Це те, про що говорять люди на вулицях. Це підтримка або не підтримка?

Сергій Бондарчук: Я почув особисто підтримку і бажання людей, щоб саме такі дії відбувалися. Тому що історично ми можемо згадати 1990-і роки і круглі столи, які привели до того, що ми маємо суверенну державу. 2004 рік – це також національний круглий стіл, який дав можливість вийти з глухого політичного кута. І саме громадськість змусила політиків піти на ці кроки.

Тому я абсолютно вірю в успіх цієї справи, яка започаткована. Вона є вкрай необхідною. І ми зробимо все для того, щоб це відбулося. І я вважаю, що це абсолютно нормально.

Більше того, я хочу сказати, що під час сьогоднішньої презентації В’ячеслав Брюховецький сказав добрі слова, що за цим столом, за яким зібралися під час презентації, сидять успішні люд. Тобто кожен з людей, хто поставив свій підпис під цією ініціативою, відбувся і має певну свою біографію. Тому якраз, додаючи і розширюючи можливість долучення до цієї ініціативи іншим людям, а я вірю в те, що коло людей буде розширюватися, і саме своїми певними ресурсами доповнювати це дійство, ми отримаємо потужний, сильний важіль впливу і на політиків у тому числі.

Головне нам – це зробити таку процедуру, яка буде відповідати чесним, вільним порозумінням того, що тут відбувається якраз необхідність того порозуміння, про яке ми зараз говоримо, а не якийсь «мєждусобойчик». Це буде відразу відчутно і відразу зрозуміло. І наше завдання – якраз пропонувати таку процедуру.

– Коли Юлія Тимошенко писала про необхідність створення цього круглого столу, першим пунктом написала про те, що повноправними учасниками круглого столу мають стати особисто президент України, визначені ним посадові особи його адміністрації та уряду, голова Верховної Ради, лідери всіх парламентських фракцій і так далі.

Панове, чи вірите ви в те, що це реально?

Є дуже серйозні сили, які не хочуть української євроінтеграції, які робитимуть все, щоб це не відбулося
Остап Кривдик

​​Остап Кривдик: Оскільки і влада, і опозиція задекларували євроінтеграцію, оскільки і у владі, і в опозиції є ті, хто вірять і хочуть євроінтеграції, я думаю, що це цілком можливо.

Дуже важливо є розуміти, що є дуже серйозні сили, які не хочуть української євроінтеграції, які робитимуть все, щоб це не відбулося.

– Це хто?

Остап Кривдик: Я думаю, що в першу чергу, це Кремль і його репрезентанти в українській політиці, які розсіяні, мушу сказати, є по суті по всіх силах: як і опозиційних, так і провладних.

Як на мене, це буде великий лакмус, наскільки ці сили готові до процесу або не готові. Ті, хто торпедує процес круглого столу, на наше переконання, є ворогами євроінтеграції, якщо так можна сказати, а відтак працюють на інтереси Кремля, на те, щоб Україна залишалася, як мінімум, «сірою зоною», керованою дуже дивним режимом, в якій Росія може спокійно реалізовувати свої інтереси, як максимум, після неуспіху європейського проекту – членом «Тайожного союзу».

– Таки «Тайожного»?

Остап Кривдик: Ну, Митного союзу.

– Юлія Тимошенко говорила про необхідність, аби серцем цього круглого столу стали моральні авторитети нації. Одним з таких можна вважати В’ячеслава Брюховецького. Був заявлений до участі у презентованому вами круглому столі Ярослав Грицак. Однак він зараз перебуває у Польщі, наскільки я знаю, на конференції.

Кого ще будете залучати чи пропонувати? Адже була ініціатива «Першого грудня», яка складалася цілком з моральних авторитетів. І поки от результату не особливо видно.

Сергій Бондарчук: На запитання якраз по ініціативі «Першого грудня» гарну відповідь дав сам безпосередній ініціатор В’ячеслав Брюховецький під час презентації. Я не буду її повторювати. Люди зможуть про це прочитати і подивитися.

– Чому ж? Коротко можна.

Сергій Бондарчук: Він сказав, що люди виконали своє завдання, і завдання національного круглого столу є трошки ширшим, тому що тут не просто декларації…

Остап Кривдик: Навпаки, вужчим.

Сергій Бондарчук: Так. Це не просто декларації моральних певних принципів, а тут вже певна і робота клопітка кожного дня, де ми не можемо просити поважних людей кожного дня займатися цим. Але своїм словом, своїх авторитетом, своїм бачення долучитися до цього обов’язково і необхідно.

І якраз присутність цих людей, про яких Ви згадували, говорить про те, що ми об’єднуємо абсолютно різних людей. І ці двері відкриті. І люди будуть долучатися. Головне наше завдання – це те, що повинні збиратися люди, які розуміють головну нашу ціль – європейська інтеграція України.

– Очевидно, найбільшими вашими такими «просувальниками» мали би стати колишні міністри закордонних справ України. Чи зверталися вже до них?

Остап Кривдик: Оскільки ми тільки починаємо нашу роботу, то вже бачимо широке коло осіб, з якими ми будемо комунікувати. Я впевнений, що ці люди серйозно допоможуть нашому процесу, оскільки вони компетентні, оскільки вони займалися цим, оскільки вони закладали ці процесу, мабуть, ще десятиріччя тому.

Тому я вважаю, що так, що поруч з провідними експертами, які зараз займаються аналізом і просуванням європейської інтеграції, то це необхідні для нас люди. Більше того, що ці люди щиро вірять в євроінтеграцію.

– Яким чином Ви бачите цю комунікацію?

Остап Кривдик: Гаразд. Ми чітко бачимо, як структурно виглядає процес.

Є наглядова рада національного круглого столу, котра включає в себе моральних авторитетів, експертів, представників громадськості. Крім названих, це Віктор Мусіяка, колишній заступник голови Верховної Ради, авторитетний конституціоналіст, це Вахтанг Кіпіані, головний редактор сайту «Історична правда», це представники руху «Ми – європейці!» Євген Іхельзон, Петро Кошуков, це зокрема політолог, експерт корпорації «Гардарика» Костянтин Матвієнко, це Віктор Небоженко.

– Очевидно, можна буде перелік продовжувати.

Хотілося б, аби ця ініціатива, хай вона стане спільною ініціативою Юлії Тимошенко і вашої робочої групи, аби дійсно вона привела Україну до європейської інтеграції, до підписання угоди про асоціацію з ЄС.

​​

​​


Радіо Свобода © 2013 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 30141 хосты 15864

Святе місце пустим не буває

червня 25, 2013Загальне
Святе місце пустим не буває
Православие – 2000летняя великая традиция, дающая смысл жизни массе верных.

У нее – сонм святых, имеющих непререкаемый авторитет.

Православная Церковь – это тело Христово на земле и врата ада не одолеют её. <…>

<…>Вы думаете, в прошлом на Церковь не гнали разные нигилисты? Их путь закончен бесславием.

Вообще, я давно заметил, что особы, хающие Православие –

они вообще какие-то просто по жизни всем недовольные.

Санта Валєра.
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/18128/filter/interesting/page/2.phtml#main_comments

*        *        *

…Сонце жарило немилосердно. Степовий пейзаж навколо сильно нагадував випалені ростовські степи – та ж пожовкла трава і цементоподібна пилюка під ногами. На невеличкому пагорбі, на фоні вигорілого літнього неба, стояло п’ять похмурих фігур і, примруживши очі, оглядалися навкруги. Один тримав в руках карту-кілометровку і невпевнено розглядав її.
– Ну, і до чого тепер прив’язуватися? Ні компаса, ні фіга…
– Мда… Організація – ні к чорту, – пересмикнув плечами сухощавий інтелігент.
При слові „чорт” на небі щось загриміло; вся п’ятірка зацікавлено задерла голови. Через мить сухощавий інтелігент отримав невеличкою градиною прямо в лоба. Це трохи розвеселило присутніх.
– Ти, Віссаріон, фільтруй свою лексику-то, – посміхнувся лисуватий мужик з бородою-лопатою у стильній толстовці ручної роботи. – Чай, не в лужковському храмі Христа-Спасителя…
– Упс!.. – відреагував на градину Віссаріон і потер лоба. – Намьок поняв!
– Так, а чого ми ото крутимося тут, як таракани на столі – он ті ворота, внизу!
– Де?
– Чітко проти сонця.
– Сліпить, не бачу..
– Ну, ясно, що сліпить… Зате я бачу. Пішли.
Компанія неквапливо рушила, повертаючись до вочевидь перерваної дискусії. Мужик в толстовці характерно просунув долоні під шнурок, що оперізував його і, дивлячись під ноги, задумливо звернуся то мужика з картою (той якраз ретельно склав її і ховав собі в кишеню імпортного сюртука).
– Коля, так що той Хайдеггер? Я ж не в курсі, бо то все після мене вже було…
– А він також вважає вас екзистенціалістом, Лев Миколаїч.
– Во как?..- похитав здивовано головою. – І на підставі чого?
– „Смерть Івана Ілліча”. Ця ваша штучка вразила його, як то кажуть, у саме серце.
– Чим конкретно?
– Філософією зображення смерті. Адже це писала жива людина. На той момент жива, я мав на увазі.
– Мда… Я сам колись пережив потрясіння, усвідомивши незворотність часу, відпущеного на життя… Власне, не стільки тим, що цей пісок постійно сиплеться, як тим, що ми цього не помічаємо. Безумна трата життя на дурню, яка нам буде абсолютно не потрібна в кінці життя… І саме паршиве, що людство і після нас буде незмінно робити ті ж самі помилки. Щось ми не донесли… Не змогли…
– До речі, Миколаїч, щодо життя і смерті: Камю взагалі вважав питання самогубства чи не найголовнішою філософською проблемою.
– Камю? Не знаю такого…
– Він також після вас. Так вашу „Сповідь” Камю до дірок зачитав.
– Ну да, ну да… Розумію… Дорого б я дав, щоби звернутися зараз до людей… – мужик в толстовці зупинився і з ледь видимою тінню розпачу похитав головою.
– Пісок закінчився, Лев Миколаїч. Весь просипався… Нам пора.
– Ну да… – зітхнув той і компанія продовжила свою неквапливу ходу.
– Ми їм вже не допоможемо. В тім то й є основний чинник свободи вибору – ти сам собі будеш відповідати в кінці обраного тобою шляху. Абсолютна свобода, це…
– Абсолютна дурня! – різко відізвався хтось позаду.
– Василь Васильович, – розгублено обернувся до нього той, кого Лев Миколайович називав Миколою, – мені здається, ви б могли більш делікатно виразити свою незгоду, якщо у вас…
– Не міг би! – так само різко обірвав Миколу Василь Васильович. – Абсолютна свобода є абсолютна анархія. Абсолютна свобода особистості, кажете? А у цієї особистості є відповідальність? Якщо нема, то і цивілізоване суспільство, як таке, зникає автоматично. Абсолютна свобода є, врешті, абсолютна непотрібність нікому. Це і є кінцевою точкою атомізації суспільства. Так в чому радість вашої абсолютної свободи? В сучасному знищенні моральних критеріїв заради особистої свободи купки збоченців?
– Ми не це мали на увазі, коли казали…
– Проте зараз ми це маємо в фіналі. І кому яка тепер різниця, що ви мали на увазі?
– Гм… – Лев Миколайович знову зупинився. – А що б на це сказав Федір Михайлович?
– Що?.. – нервово відреагував той на своє ім`я. – Я не знаю… Не думав… Ні, не так… Свобода?.. Що нам сьогодні болить? Ви всі тепер знаєте, що за все прийдеться відповідати. І всі знаєте, що ота тошнота битія по Сартру…
– Я встиг застати роман ще там, – вставив Микола.
– …ця тошнота – не від матеріального нестатку. Василь правий: абсолют свободи, як еквівалент абсолюту одинокості, непотрібності, і призводить у кінцевій фазі до отої тошноти. Система мертвих координат. Ти нікому не віддаєш своє тепло і тобі ніхто душу не гріє. Пустота…

– Прийшли, – коротко підвів риску під дискусією Микола.
Компанія зупинилася перед типовими армійськими воротами, пофарбованими зеленою масляною фарбою, яка місцями вже почала лущитися. На зеленому фоні червоними лініями був намальований горизонт; над ним – дуга, що символізувала пів-сонця. В усі боки з нього стирчали нерівномірні промені. В кожній лінії відчувалася невпевнена рука маляра. Загалом це було схоже на типове тату, яке раніше можна було часто зустріти на зворотній стороні долоні у матросів і портових каботажників. Поверх променів було написано – РАЙ. Букви були розташовані паралельно променям, але також дуже не рівномірно; від цього складалося враження, що на картині зображений вибух, а букви просто розлітаються у різні боки.
Поруч з воротами – КПП. Звідти вийшов служивий у формі прапорщика ФСБ і, не виймаючи рук з кишень, мовчки насторожено розглядав прибулих. Під пахвою у нього була затиснута пластикова канцелярська папка темно-бордового кольору.
– Ну?.. – не витримав служивий.
– Гм… Це рай? – з делікатно прихованим сумнівом в голосі запитав Микола.
– Так точно, – коротко відповів служивий. – Рай Московського Краснознамьонного Патріархату.
– Так ми тоді сюди…
– Новий призив? Ясно. А де так довго вешталися?
– Де, де… Тут же ні розмітки, нічого. І ніхто ж не зустрічає… Ото тинялися, питали, поки буддисти до католиків не направили. А ті вже дали загальну карту Раю, кілометровку. У них з війни ще багато залишилося трофейних… Так ми ото з траси зійшли і огородами, огородами… Аж поки не вийшли на вас.
– Католики – врагі! – рявкнув служивий.
– Так точно! – несподівано для себе видавив Віссаріон.
– Маладца! – ослабився служивий. – Фамілія, призивник!
– Бєлінскій! Віссаріон Бєлінскій!
– Вольно… Так, всім в шеренгу! – служивий розгорнув свою папку і клацнув зеленою кульковою ручкою.
– Я вибачаюся, а ви самі-то хто будете? – несподівано запитав Федір Михайлович.
– Я?!! – служивий був явно шокований таким питанням. – Ти ото прийшов сюди і не знаєш – хто я?! Безбожник хрєнов! А хто, по твоєму, повинен нести службу на воротах Раю? А?
– Святий Петро…
– Ну, так чого тоді дурні питання задавати? – попустився трохи Петро.
– А як же білі одежі, німб над головою?..
– Німб у нас зараз вшивається в фуражку. Забрали фуражку – розжалували зі святих. Просто і ясно. Ладно, построїлися, – закінчив Петро вже майже спокійно. – Називаємо по черзі свої прізвища. Бєлінського я вже знаю. Другий пішов!
– Микола Бердяєв.
– Василь Розанов.
– Федір Достоєвський.
– Лев Толстой.
З кожним новим прізвищем вираз обличчя Святого Петра скисав, як молоко на сонці. Почувши „Лев Толстой”, він взагалі захлопнув папку і почав буравити поглядом всю компанію.
– Лєв Толстой? І ти приходиш в Рай Московського Патріархату, як нічого й не було? Ну, це повний капец! А ти церковну характеристику на себе читав? Та тебе не те, що в Рай, – в штрафбат з такою характеристикою не візьмуть! От же ж, блін, компанія підібралася! На кожному клейма нема де ставити…
– І куди нам тепер? – розгублено запитав Лев Миколайович.
– Ви мене питаєте? Раніше треба було думати. Ще там! – при слові „там” Петро різко вказав пальцем кудись вниз. А зараз мені пофіг, де ваші душонкі поселяться.
– А можна зустрітися з вашим начальством? – ступив крок вперед Бердяєв.
– Ги!.. Я тут главний. А будете волну гнать, так я вас бистро огорчу. Прапорщик Невський, прапорщик Боголюбський!
За воротами почулося тупотіння кованих чобіт і звякання армійської збруї. Ще через мить на КПП намалювалися дві калмикуваті фізіономії: це були московські святі Невський і Боголюбський.
– Зачєм звала, начальніка? – Звернувся Боголюбський до Святого Петра.
– Та от, призовники бунтують. Ги!..
Невський з Боголюбським здивовано переглянулися.
– Однако на кол сажать надо, начальніка! – миттю відреагував Боголюбський.
– Во-во! І носи всєм поотрєзать к херам собачьім! – похмуро підтримав його Невський.
– Ну, шо, призивнички! Віддати вас на перевиховання нашим заслуженим святим? Чи ви самі звідси тихенько злиняєте? Наша церква – і опасна, і сільна! Так що чешіть звідси, нігілісти убогі…

Ворота з металевим звуком прикрилися.
Було чути, як на плацу якийсь призовник старанно вбиває ковані підкови своїх чобіт в розпечений асфальт плацу. Як метроном – тік… так… тік… так…
З часом метроном став збиватися з ритму, його удари слабішали…
Тоді невидимий сержант нудним голосом командував:
„Рядовой! Ножку тя-я-янєм!..”
Тік! Так! Тік! Так!..

Тецкатліпока (24.06.2013) durdom.in.ua

Російський націоналіст: “Треба підняти синьо-жовте українське знамено над московським Кремлем”

червня 16, 2013Політика

15.06.2013 19:32

“Простолюд, яким на 90% населена Росія, категорично не визнає незалежності України, у розмовах між собою поголовно іменує Україну презирливою назвою “Хохляндия”.

Російський націоналіст і дисидент, а нині політв’язень, критик системної опозиції і ворог № 1 особисто Путіна Борис Стомахін передав із СІЗО “Медведково”, м. Москва, листа, адресованого українським націоналістам, пише uainfo.org.

Олегу Тягнибоку
Ірині Фаріон
і всім керівникам
Всеукраїнського об’єднання
“Свобода”

Відкритий лист

Шановні панове!

Я був ще на волі – і добре пам’ятаю, яким торжеством, якою радісною несподіванкою, майже що подарунком Долі стала в 2012 році для всіх пристойних людей в Росії перемога ВО “Свобода” на українських парламентських виборах і створення фракції “Свободи” у Верховній Раді України . Фактично – це була наша спільна перемога! ..

Зараз я у в’язниці – і хочу відразу взяти бика за роги. Ви, як і я, не можете не розуміти, що незалежність України сьогодні – формальність, нічим, по суті, не захищена.

Ви розумієте, як і я, що реальна, повноцінна незалежність і Свобода України (не кажучи вже про процвітання) неможливі доти, поки на сході від неї існує жахливий Мордор, Імперія Зла, що носила спочатку назви “Російська Імперія” та “СРСР” . А нині брехливо іменує себе Російської “Федерацією”.

Існування цього злоякісного утворення на тілі планети – перманентна загроза незалежності і самому існуванню України. Як і інших країн, що мають нещастя з цим Мордором сусідити. Як, загалом-то, і всього світу.

Але Україні – насамперед.

Ви, можливо, не знаєте, що простолюд (бидло), яким на 90% населена Росія, у своїй “народній” самосвідомості і світовідчутті категорично не визнає незалежності України, вважаючи її формальну незалежність від Москви з 1991 року якимсь тимчасовим непорозумінням, а саму Україну – “тимчасово втраченими нашими територіями”, які неодмінно приречені повернутися під владу Москви. У розмовах між собою москальського бидло поголовно іменує Україну презирливою назвою “Хохляндия”, а на будь-яку згадку про право України на незалежність – починає злісно глумитися над її економічними проблемами (створеними Москвою і ніким іншим). У свідомості населення Росії економічні проблеми, свідомо створені українцям москалями, служать ніби самовиправданням для нового (підготовлюваного) захоплення України, для відмови їй у праві на незалежне існування.

Так мислять десятки мільйонів виборців Путіна. Після цього – ви розумієте, звичайно, реальну ціну його рукостискань з Януковичем і формального як би визнання факту української незалежності … Не варто спокушатися, – потурання “електорату” в його самих низинних інстинктах і рефлексах є генеральною лінією всього путінського режиму в Росії.

Ви також розумієте, звичайно ж, що будь-які розмови про “ціни на газ” і про міфічну “крадіжкуі” Україна “російського” (сибірського) газу втрачають всякий сенс, варто тільки згадати про жахливий розмір компенсацій, які РФ, як юридична правонаступниця СРСР, повинна Україні за Голодомор 1932-33 рр.., за масові розстріли і депортації 40х років, за усі інші акти геноциду українського народу, починаючи ще з знищення Запорізької Січі. А також за багатовікової духовний геноцид – заборону української мови, школи, театру, книгодрукування, церкви, знищення української інтелігенції, свідоме заселення України москалями-русифікаторами і т.д. У свій час пільги на оплату газу (нахабно украденого у сибіряків) якраз і вводилися Москвою як жалюгідна спроба відкупитися від українців, щоб не сплачувати їм належну компенсацію …

Так що жодне примирення, жоден діалог і жодне спільне існування неможливе, як бачимо. Москалі не тільки не бажають каятися за свої історичні злочини, але і наполегливо героїзують своє криваве минуле, зводять свої злочини в ранг подвигів, виховують на цих “героїчних” прикладах своїх дітей …

Україна кишіла агентами Москви, прямими і “непрямими” – її агентами впливу, духовним провідниками агресивного імперського реваншизму в дусі сталінського СРСР.

Боввани червонозоряних окупантів і капища “вічних вогнів” на площах ваших міст, разом з шабашами кожного 9 травня і чорно-рудими стрічками – чіпко тримають Україну в її похмурому колоніальному минулому, не даючи їй піднятися, зробити рішучий крок у майбутнє. Стати нарешті вільною.

Ще в грудні 2004, в дні “Помаранчевої революції”, я писав, що її найважливішими завданнями є: вихід України з СНД; усунення окупаційного москальського бандфлоту з Севастополя; додання ветеранам УПА повноцінного статусу ветеранів II Світової війни, нарівні зі статусом більшовицьких червоних недобитків в Україні і самій Росії. Що це важливіше будь-якої економіки і “соціалки”.

Нічого цього так і не зроблено, хоча про останній пункт при Ющенку начебто чимало говорили.

Окупаційний ж піратський флот Росії тепер формально легалізований у Криму аж до 2042 року …

Але тепер в українського народу – наскільки я можу судити з Москви – нарешті з’явився свій авангард, бойової і рішучий. І авангард цей – партія “Свобода”. Партія, повністю відкидає не тільки криваве радянське минуле, а й будь-які форми зв’язку і залежності України від Росії. Залежності, яка може бути тільки колоніальної – і яку москалі звично іменують “дружбою”, “братством” і “загальної історичною долею”.

“- Хто москалі українцям – друзі чи брати?
– Звичайно, братися. Друзів обирають … ”

Тому ніяка внутріукраїнська програма, ніякі економічні, політичні, юридичні, конституційні та ін. реформи і зміни, мені здається, не можуть бути для забезпечення реальної Свободи і Незалежності України вирішальними. Перш треба відкрити шлях до самої можливості їх реалізації, до можливості зосередитися тільки на внутрішніх проблемах. Прибрати зовнішню перешкоду – гнилу, трухляву імперську колоду, яка століттями лежить на історичному шляху України.

Авангарду нації – партії “Свобода” – мені здається, варто було б, крім внутрішніх економічних і політичних завдань, взяти на себе ще й, так би мовити, історично – містичне, якщо хочете – національне Надзавдання — продовжити справу УПА та Антибільшовицького блоку народів.

Говорячи грубо і просто, це Надзавдання зводиться до того, щоб підняти синьо-жовте українське знамено над московським Кремлем.

Ще простіше і грубіше – взяти Москву. І після того, як кадри з українським прапором на флагштоку Великого Кремлівського палацу обійдуть світ і надійно ляжуть в усі відеоархіви, – підірвати і знищити Кремль, цей містичний нашийник азіатчини, варварства і агресії, надітий багато століть тому на горло вільної Європи …

Ставтеся до моїх слів як хочете. Може бути, і не завтра вони збудуться, звичайно. (Про всяк випадок: днями чергова психіатрична експертиза – вже четверта з 2004 року – офіційно визнала мене здоровим. Так що це точно не марення божевільного :)) Я прекрасно розумію, як нереально все це звучить в сучасній ситуації, коли Москва як і раніше тримає Україну за горло і шантажує газом …

Але і ви не можете не розуміти, що це – єдиний вихід. Єдина можливість забезпечити майбутнє вашої країни.

Можна, звичайно, просто чекати розпаду Росії, історично абсолютно неминучого. Але без радикальної нейтралізації Москви, без її розгрому (бажано військового) та знешкодження надовго вперед – немає ніякої гарантії, що й нова Московія, менших розмірів, але з тією ж столицею та ідеологічної наступністю, що не підхопить знову прапор агресивного москальства та імперського реваншизму, як це зробила РФ через лічені роки після краху СРСР.

Я готовий допомагати справі Свободи і правди, забезпечення незалежності вашої країни та ліквідації агресивної азійської імперії всім, що тільки в моїх силах. Правда, у цій імперії я поки що сиджу у в’язниці за свої переконання, – але безсумнівно, її катастрофа буде і для російських політв’язнів, для кращих людей цієї країни, шансом на звільнення. І важко уявити, який інший шанс у них міг би тут з’явитися …

За вашу і нашу свободу!

Слава Українi!

Борис Стомахін, політв’язень
14.05.2013
СІЗО “Медведково”, Москва

Експрес онлайн

Василь Овсієнко: Вибори-2015 за сценарієм Юлії Тимошенко

червня 16, 2013Українські проблеми. Політика

30-05-2013 09:45 | Категорія: Записки, Політика

“Хочу чітко заявити, що я проти висунення від опозиції єдиного кандидата в президенти, якщо вибори відбуватимуться в два тури. Вважаю, що висунення єдиного кандидата від опозиції на президентські вибори не тільки не потрібне, але й украй шкідливе для перемоги”.

Ой! Забула додати: «для перемоги Януковича».

Це Юля заявила 29 травня. Її хлопчик на побігеньках (паж) Турчинов заявив це саме ще 18 травня.

Отже, на посаду президента висуваються:

Кличко, Симоненко, Тягнибок, Янукович, Яценюк і дюжина Козачків (для підтанцьовок).

Банди бритоголових міністрів і гопників організовують переконливу перемогу Януковича в першому турі. (Запасний варіянт: пахан у другому турі тріумфально перемагає комуніста Симоненка.)

Тріо сліпих кошенят у складі Кличко, Тягнибок і Яценюк жалібно нявчать пісеньку «Піду втоплюся у річці глибокій». Народ допомагає їм здійснити цей шляхетний намір, попередньо здерши з них патріотичні шкури.

Янукович звільняє невинно потерпілу Ю. Тимошенко (з видворенням у найкращу німецьку лікарню) і видає останній указ про присвоєння звання Героя України Кличку (посмертно), Тягнибоку (посмертно) і Яценюку (посмертно) і Ю. Тимошенко (заживо).

Путін підписує два укази:

«Украину упразднить за ненадобностью» (навіки);

Присвоїти Януковичу титул «Ґенерал-губернатор Малоросії» (довічно, з правом успадкування сім΄ї).

Майдан Незалежності щоночі наповнюється трупами самураїв з партій «Батьківщина», «Удар» і «Свобода», які масово вчиняють харакірі.

Недобитків українського народу з таврами на лобах «фашист» етапують на «стройкі єдіной і нєдєлімой» та на освоєння Сибіру.

Звільнені від українців землі заселяються громадянами Російської Федерації китайської та африканських національностей.

Українське питання вирішене повністю і остаточно.

Василь ОВСІЄНКО.

30.05.2013. 08:50.

Початки християнства в Русі-Україні

червня 14, 2013Духовність, Історія

Або Трохи історії та географії…

Петро Кралюк

13 червня, 2013 – 11:17

БОГОРОДИЦЯ-ЗАСТУПНИЦЯ (ОРАНТА), МОЗАЇКА XI ст. СОБОРУ СВЯТОЇ СОФІЇ В КИЄВІ / ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ ДМИТРА СТЕПОВИКА «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІКОНИ Х—ХХ ст.», «ЛИБІДЬ», 1996 р.

ПЕТРО КРАЛЮК

ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Цього року виповнюється 1025 р. з часу хрещення Русі. Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, 988 р. обрав візантійське християнство. Це давало можливість долучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектору» був також пов’язаний із поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, яку використовували в богослужінні й у сфері високої культури. В умовах існування сильної Русі-України ХІ—ХІІ стст. це     сприяло творенню потужної руської цивілізації, яка в тій чи іншій формі продовжувала зберігатися аж до XVIII ст. Русь ХІ—ХІІ      стст. в багатьох сферах випереджала латинський Захід.

Інша річ, що подальший перебіг подій, пов’язаний із татарською та турецькою експансією в Європу, загальмував її розвиток і дав переваги Заходу. Володимирове хрещення 988    р. стало важливою віхою в історії східноєвропейських земель, визначило їхній цивілізаційний вибір. Не дивно, що 1025-річний ювілей цієї події в Україні збираються святкувати на офіційному рівні. Але не лише в Україні, а й у Росії. Більше того, патріарх Російської православної церкви Кирило заявив, що відзначення цього ювілею треба починати з Москви. І це при тому, що за часів Володимира міста Москви ще не існувало. Та й взагалі, нинішні землі «корінної Росії» не мали стосунку до хрещення Русі 988 р. Християнство в той час утверджувалося на півдні Русі, тобто в межах нинішніх українських земель. Не помилимося, коли скажемо, що саме завдяки цим землям, де існували тривалі християнські традиції, ця релігія почала поширюватися на теренах Східної Європи. Про це і йдеться в матеріалах, що далі буде представлено на розсуд читачів.

(Ми починаємо публікувати один із чотирьох розділів фундаментального дослідження Петра Кралюка. Інші частини — на наступному тижні. Повну версію — всі 11 розділів — читайте на сайті: incognita.day.kiev.ua.)

ЛЕГЕНДА ПРО «ВИБІР ВІРИ» КНЯЗЕМ ВОЛОДИМИРОМ

У «Повісті минулих літ» перед тим, як розповісти про прийняття християнства князем Володимиром, наводиться об’ємна, легендарного характеру, оповідь про «вибір віри» цим князем. Вказаній оповіді присвячена велика кількість літератури. Однак у ній переважно акцентується увага на такому моменті, як хрещення Русі. Щодо інших можливостей «вибору віри» (язичницької, мусульманської, іудейської, західнохристиянської), то про них автори згадують рідко. Загалом переважає думка, ніби ці можливості були безперспективні.

Проте, це не зовсім так. Уже той факт, що в «Повісті минулих літ» приділено багато уваги питанням «вибору віри», критиці неправославних вірувань, багато про що говорить. Звичайно, розповіді про «вибір віри», наведені в «Повісті…», є легендами. Проте за будь-якою легендою стоїть реальність. І якби не було можливостей «вибору віри», то такі легенди не виникали б, і їм би стільки уваги не приділяли християни-літописці. Останні хотіли утвердити думку, ніби вибір християнства візантійського обряду для Русі був правильний та єдино можливий.

Ця теза християн-літописців (правда, вже в модифікованій, «секуляризованій» формі) так чи інакше домінувала й продовжує домінувати серед науковців, які досліджували давньоруську історію. Зумовлено це, по-перше, тим, що вони, здебільшого, формувалися в лоні християнської (часто — православної) культури, по-друге, тим, що при цьому використовувалися переважно християнські джерела, ступінь довіри до яких був високим. Щодо нехристиянських джерел, які висвітлювали «вибір віри» князя Володимира, то вони або не дійшли до нас, або сприймалися критично і використовуються мало.

Спершу наведено згадану літописну оповідь. Під 6494 (986) р. подане таке повідомлення: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про й писати не можна сорому ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м’яса, а про пиття — особливо. Він сказав: «Русі веселість — життя, ми не можем без цього бути».

А потім прийшли німці з Риму, говорячи: «Прийшли ми, послані папою». І сказали вони йому: «Мовив тобі папа: «Земля твоя [така], як віра наша. Віра бо наша — світло. Ми поклоняємось Богові, який сотворив небо, і землю, і зорі, і місяць, і всяке дихання, а боги ваші — дерево суть». Володимир тоді запитав: «Яка є заповідь ваша?» І вони сказали: «Постити по змозі. «Якщо хто п’є чи їсть — усе во славу божу, — мовив учитель наш апостол Павло». Володимир же сказав німцям: Ідіть назад, бо предки наші сього не прийняли».

Коли почули це жиди хозарські, [то] прийшли вони, кажучи: «Чували ми, що приходили болгари і християни, навчаючи тебе кожен віри своєї. Християни ж вірують [у того], що його ми розп’яли, а ми віруємо в єдиного бога Авраама, Ісаака, Іакова». І запитав Володимир: «Який є закон ваш?» Вони ж сказали: «Обрізатися, і свинини не їсти, ні заячини, суботи додержувати». Він тоді запитав: «То де єсть земля ваша?» І вони сказали: «В Єрусалимі». Він же спитав: «А чи там вона єсть нині?» І вони сказали: «Розгнівався бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам». Володимир тоді мовив: «То як ви інших учите, коли ви самі одкинуті богом? Якби бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?»

А потім до Володимира греки прислали філософа [Кирила], говорячи так: «Чували ми, що приходили болгари, повчаючи тебе прийняти віру свою. Але їхня віра оскверняє небо і землю, бо вони прокляті суть більше од усіх людей, уподобившись Содому і Гоморрі, на яких ото напустив бог каміння розжарене, і потопив їх, і потонули вони. Отак і сих жде день погибелі, коли Бог прийде судити на землю і погубить всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, обливавшись водою, і в рот [її] вживають, і по бороді мажуть [нею], згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чинять таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі [викиди] од злягання вони поїдають». Коли почув це Володимир, він плюнув на землю, сказавши: «Нечисте се діло».

Сказав тоді філософ: «Чували ми се, що приходили з Риму німці учити вас віри своєї. Їхня ж віра мало од нашої різниться, хоча вони служать на опрісноках, сиріч облатках, але їх Бог не заповів, а повелів на хлібі служити. Він поучав апостолів, узявши хліб і сказавши: «Се єсть тіло моє, яке ламаю за вас». Так само і чашу взявши, він сказав: «Се єсть кров моя нового завіту» Сі ж сього не роблять, і не додержали вони правил віри».

Сказав тоді Володимир: «Прийшли до мене жиди, мовлячи: «Німці і греки вірують [у того], що його ми розп’яли». Філософ на це сказав: «Воістину ми в того віруємо. Їхні бо пророки передрекли, що родиться Бог, а інші — що його розіпнуть і погребуть, і що він на третій день воскресне і зійде на небеса. Вони ж тих пророків побивали, а других нищили. Коли ж збулося пророцтво їх — зійшов він на землю і, розп’яття прийнявши, воскрес і на небеса вознісся, — то сих же покаяння ждав він сорок і шість літ, і не покаялися вони. І послав він на них римлян, вони городи їхні розбили, а самих розточили по землях, і були вони в рабстві [по різних] краях».

Спитав тоді Володимир: «Для чого зійшов Бог на землю і страждання таке прийняв?» І, відповідаючи, сказав філософ: «Якщо хочеш ти, княже, послухати, то скажу я тобі з початку, для чого зійшов Бог на землю». Володимир на це мовив: «Я слухати рад».

Далі йде велика «Промова філософа». Фактично це виклад біблійної історії, починаючи від Старого Завіту й закінчуючи Новим. Можливо, в декого виникне питання, чому християнського проповідника в «Повісті минулих літ» іменують філософом. Тут треба мати на увазі, що у візантійській, а потім у давньоруській традиції філософія як любов до мудрості розумілася водночас і як любов до Бога. Тому філософ це передусім людина, яка читає і вміє трактувати Священне писання. Саме таким якраз і постає згаданий християнський проповідник.

Укінці своєї проповіді філософ пропонує Володимиру охреститися. «І Володимир, — пише літопис,    — прийняв [це] до серця свойого, сказавши: «Пожду ще трохи», — бо хотів він розізнати про всі віри».

Тобто, як випливає з «Повісті минулих літ», християнський проповідник, попри своє красномовство, не переконав Володимира. Князь виявляє обережність і хоче «випробувати» віри, пославши своїх посланців до різних народів, аби довідатися, яка віра є найкращою. Так, під роком 6495 (987) в «Повісті минулих літ» зафіксоване наступне повідомлення: «Скликав Володимир бояр своїх і старців городських і сказав їм: «Осе приходили до мене болгари, кажучи: «Прийми закон наш». Потім же прийшли німці, і тії хвалили закон свій. Після сих приходили жиди. А після сих приходили й греки, гудячи всі закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказуючи од початку світу. Мудро ж говорять вони, розказують, що й другий світ [має] бути, і чудно слухати їх. А якщо хто, мовляв, у нашу віру перейде, то померши, встане знову, і не померти йому вовіки. Якщо ж хто в інший закон перейде, то на тім світі [йому] в огні горіти. То що ж ви врадите? Що відповісте?»

І сказали бояри і старці: «Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши [їх], розізнай у кожного про їхню службу, і як [хто] служить Богові».

І була до вподоби річ [ця] князеві і всім людям. Вибрали вони мужів добрих і тямущих, числом десять, і сказали їм: «Ідіте спершу в Болгари, розізнайте про їхню віру і службу».

Вони, отож, пішли, і, прийшовши, бачили бридкі діла їх і поклоніння в мечеті, і вернулися в землю свою. І сказав їм Володимир: «Ідіте ще в Німці і роздивіться також, а звідти ідіте в Греки».

Вони ж прийшли в Німці і, роздивившись церкву і службу їхню, прийшли до Цесарограда, і прибули до цесаря [Василія]. Цесар же спитав [їх], задля чого вони прийшли, і вони розповіли йому все, що було. Це почувши, цесар і рад був, і честь велику склав їм у той день. А на другий день послав він [вість] до патріарха [Миколая], кажучи так: «Прийшли руси іспитувати віру нашу. Тож приготуй церкву і клір і сам облачись у святительські ризи. Хай бачать вони славу Бога нашого». І, це почувши, патріарх повелів скликати клір увесь, і за звичаєм вчинив празникову службу, і кадила вони запалили, і співи, [й] хори влаштували.

І пішов з ними цесар у церкву [святої Софії], і поставив їх на почесному місці, показуючи красу церковну, і співи, і службу архієрейську, і дияконів, що стояли попереду, [і] розказуючи їм про службу Богові своєму. Вони ж, у зачудуванні бувши, і здивувавшись, похвалили службу їхню. І, прикликавши їх, цесарі Василій і Костянтин сказали їм: «Ідіте в землю вашу». І відпустив їх [Василій] з дарами великими і з честю.

Вони ж прийшли в землю свою, і зізвав князь бояр своїх і старців, [і] мовив Володимир: «Осе прийшли послані нами мужі. Так послухаймо од них, що було». І сказав він їм: «Розкажіть перед дружиною».

Вони тоді розказали: «Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не бачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони служать богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої — не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити».

Бояри ж, від повідавши, сказали: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей».

Як бачимо, у цій розповіді чи не головним чинником вибору віри є її естетична сторона. Вибирається та віра, яка є красивішою, естетично привабливою. Тут варто мати на увазі, що в українців, як і в античних греків, естетичне перебуває в нерозривному зв’язку із етичним. Наприклад, гарне розглядається водночас як добре. Так, українці вживають вираз «гарна людина», розуміючи при цьому, що ця людина і красива, й водночас добра. Отже, якщо віра є красивою, то вона водночас є доброю, такою, яку варто прийняти.

Попри естетичні моменти цієї оповіді, все таки вибір Володимиром християнства подається як вибір розумний. Князь спершу вислуховує представників різних віровизнань (мусульман, юдеїв, християн). Він не поспішає з вибором. Після цього ще вислуховує послів, схиляючись на бік християн. Тобто, його вибір є результат довготривалих розмірковувань.

Зрештою, Володимир йде на Корсунь, щоб завоювати це візантійське місто і охреститися, взявши собі за жінку цесарівну — сестру візантійських імператорів. Тому хрещення Володимира, а також і хрещення Русі постають на сторінках літопису не як «милість Візантії», а як свідомий і цілеспрямований чин руського правителя.

Розповідь про «вибір віри» князя Володимира зустрічається не лише в «Повісті минулих літ». У «Бандурієвому грецькому сказанні», яке було знайдене в другій половині ХVIII ст. в Паризькій королівській бібліотеці, наводиться дещо подібна легенда. Там розповідається, ніби правитель русів, їхній король, послав своїх посланців, аби вони розвідали, яка віра є найкращою. Вони побували в Римі та Константинополі. Але на них більший вплив справив Константинополь. Тому вони рекомендували королю русів звернутися по віру до Візантії. Що і зробив їхній правитель. Він попросив візантійського імператора прислати йому людей, які б научили його віри. На Русь були послані Кирило та Афанасій (очевидно, Мефодій), які хрестили людей і створили азбуку.

Не треба особливо доводити, що оповідь про «вибір віри» князя Володимира має легендарний характер. Більше того, можна говорити про її компілятивність. Принаймні збереглося дві подібні легенди про «вибір віри» хазарськими каганами. Так, близько 790 р. хозарський каган Обадія прийняв юдейську віру. Перед цим він вислухав не лише єврейського рабина, але також проповідників ісламу й християнства. Кожен із них намагався схилити кагана на свій бік. Під час цієї дискусії Обадія помітив, що і християнин, і мусульманин спиралися на юдейство як джерело їхніх релігій. Тому вирішив лишитися з кожним із них на одинці. Каган поставив їм питання, яку б вони обрали віру, окрім своєї власної. І перший, і другий віддали перевагу юдаїзму. Це остаточно переконало Обадію обрати саме цю віру.

Правда, юдаїзм прийняла переважно верхівка Хазарії. Поряд з цією релігією тут мало поширення мусульманство й християнство. Зберігалися й старі родо-племінні вірування. Також уже говорилося, що в 860      р. відбулася ще одна дискусія між юдеями, християнами й мусульманами при дворі хозарського кагана. Участь у цій дискусії брав Кирило, який не мав особливого успіху. Знову переможцем у цій дискусії виявився юдейський рабин.

Перед Хозарією, як і пізніше перед Київською Руссю, стояло питання вибору віри між християнством, мусульманством та юдаїзмом. Це обумовлювалося пограничністю Хазарії, яка виникла на межі двох цивілізаційних світів — мусульманського й християнського. Водночас ця держава відігравала помітну роль у транзитній торгівлі, яка значною мірою перебувала в руках євреїв. Вибір хозарською верхівкою юдаїзму мав свою логіку. Це давало каганату можливість краще прилучитися до міжнародної торгівлі і, відповідно, мати з неї більшу вигоду. Але був інший бік медалі. Юдаїзм у такій ситуації не мав особливих шансів стати «масовою релігією», яка б стала інтегратором населення держави. Це була релігія верхів, залучених до торгівельного бізнесу. Тому Хазарський каганат, судячи з історичних джерел, функціонував як поліконфесійна держава. Це стало не останньою причиною його дезінтеграції й загибелі.

Київська Русь, у певному сенсі, перебрала спадок Хазарського каганату. Ця держава, яка межувала з Хазарією й частково «поглинула» її території, теж знаходилася на межі християнського й мусульманського світів. У її житті важливу роль відігравала торгівля, до якої залучені були євреї.

Тож, при всій легендарності оповідей про «вибір віри» чи то в Хазарському каганаті, чи в Київській Русі, вони були не благочестивою вигадкою, а мали під собою серйозні підстави, а, можливо, почасти відобразили реальні факти. Справді, правителям Хазарії та Русі доводилося робити непростий вибір у питаннях віри. І від цього вибору значною мірою залежала доля їхніх держав.

Якщо ж говорити про князя Володимира, то він мусив вибирати не лише між християнством, мусульманством та юдейською вірою. Перед ним також постало питання, на яке християнство (західне чи східне) орієнтуватися. Адже його бабка Ольга маневрувала між «греками» й «німцями». Зрештою, князь Володимир мав можливість вибрати ще один варіант віри — язичницький. Що він і зробив на початках свого правління в Києві.

Далі буде

ДО РЕЧІ

Трохи історії. Та географії…

До речі, за повідомленнями інформаційних агентств, 1 червня розпочався Хресний хід на честь 1025-річчя хрещення Русі. Цікаво, що розпочався він із… Владивостока. Учасники акції їдуть залізницею у вагоні-храмі, де перебуває ковчег із часткою мощей князя Володимира. Наступні зупинки ходи — Хабаровськ, Новосибірськ, Єкатеринбург, Санкт-Петербург, Калінінград. Аж потім — Україна і Білорусь. — 1025 років тому на території Росії, крім міста Новгород, нікого більше не хрестили, — говорить історик і політолог Олександр ПАЛІЙ. — Як свідчать історичні дані, ще у 1130 роках, наприклад, були замучені київські проповідники на території Центральної Росії. Інакше кажучи, оця ювілейна Хресна хода, що розпочалася з Владивостока, свідчить про те, що є намагання переписати історію, виходячи з теперішньої політичної доцільності. Між іншим, 1025 років тому на місці сучасного Владивостока жили проманжурські племена.

В Україну хрещення прийшло з Константинополя. А в Росію — з Києва. Із цього випливає, що треба більше шанувати історичну достовірність і полишити вигадувати байки. Українці ж не почуваються меншовартісними від того, що прийняли християнство з Константинополя. Хіба може у росіян формуватися комплекс меншовартості тільки через те, що християнство від нас пішло до них?.. Якщо так, тоді проблема криється десь глибше.

ПЕТРО КРАЛЮК

Рубрика:

Тема «Дня»

Cуспільство

Газета:

№101, (2013

Про небезпеку теоретичних і практичних спрощень

червня 14, 2013Суспільствознавство, Українські проблеми. Політика

Сергій Грабовський

11 червня, 2013 – 12:19

У перебігу дискусій на соціально-політичні теми, які точаться останнім часом в українських ЗМІ, виокремилися дві взаємовиключні — на перший погляд — тенденції. Виявилися вони й у деяких публікаціях на сторінках «Дня». І не могли не виявитися — адже йдеться про загальнонаціональний концептуально-теоретичний розмисел, чи, як модно говорити, дискурс.

Одна група авторів із більшою чи меншою послідовністю атакує вітчизняних політиків за примиренство, угодовство, а то й капітулянтство. При цьому головними носіями цих негативів називають прихильники лібералізму та націонал-демократії як у нинішніх, так і в минулих, міжвоєнних формах (які побутували на Західній Україні під польською владою). Забагато, на думку прихильників таких настанов, виявляли й виявляють українці під проводом лібералів та націонал-демократів м’якосердя та толерантності до відвертих і прихованих ворогів української нації, чим ті й успішно користуються.

Щодо цього згадують передусім Харківські угоди, скандальне «мовне законодавство», постійні порушення владними силами Конституції та законодавства у свої інтересах, демонстративні виступи депутатів Партії регіонів у Верховній Раді російською мовою тощо. Отже, ставиться питання: чи проголошені в умовах фактичної окупації заклики до проукраїнського середовища бути ще більш моральним та толерантним не обернуться додатковим чинником його бездіяльності, безсилля й, у підсумку, — остаточної катастрофи? Чи не є більш придатним у сучасній ситуації досвід тих народів, які за умов ворожого наступу переймалися націоналістичними почуттями, ідеями безкомпромісної й не завжди моральної боротьби?

Висновок публіцистів із подібними поглядами неважко вгадати: найдієвішою політичною силою сьогодення є радикальні українські націоналісти, котрим, мовляв, немає про що дискутувати з відвертими ворогами всього українського чи людьми, які виступають за втягування України в якісь глобалістські, універсалістські структури, що розмивали б ідентичність українців. Тож усі свідомі українці повинні об’єднатися навколо цих сил, а ліберали та націонал-демократи — визнати свої помилки, свою відповідальність за те, що коїться зараз з нами, і покаятися за це перед народом.

Наче протилежні погляди висловлюють інші публіцисти. Вони не менш запекло критикують чинну владу, але звинувачують її в дещо інших гріхах: масових порушеннях прав людини, відсутності свободи слова, зверненні до тоталітарних методів управління державою — і, знов-таки, в систематичних порушеннях Конституції. Що ж стосується опозиціонерів, дії, або, точніше, бездіяльність яких призвела до такого стану справ, то передусім називаються радикальні націоналісти (на яких прихильники першої тенденції покладають усі надії), а також… ліберали та націонал-демократи. Тільки до числа їхніх провин дописують небажання підтримувати права сексуальних меншин, а то й пряму ворожнечу до них, небажання боротися з капіталізмом, від якого, мовляв, усе зло, та неувагу до загрози фашизму з боку певних опозиційних сил, які не дають діяти борцям за новітній соціалізм.

За такого розкладу на роль головної, справді опозиційної, сили висуваються нечисленні ліворадикальні політичні групи, які діють під гаслом: «Геть фашизм, геть капіталізм». Мовляв, тільки ліві політичні угруповання здатні протистояти загрозі диктатури (деякі публіцисти при цьому твердять, що праві політики органічно налаштовані на зраду, капітуляцію перед авторитарним режимом, втечу з поля бою). Проблеми ж національного розвитку України в цьому дискурсі перебувають або на задньому плані, або взагалі відсутні — якщо не прямо заперечуються: мовляв, національне прямо суперечить європейській інтеграції та глобальним процесам…

Як видається, обидві окреслені тут у їхніх головних рисах теоретичні позиції (що є основою певних практичних дій) по-своєму, але в основі десь дуже по-схожому однобічні. Бо ж насправді вони ігнорують засадничі риси української дійсності — водночас і посттоталітарної, й постколоніальної.

Річ у тім, що замістити радянсько-постколоніальні ментальні, культурні та політичні стереотипи, які досі домінують (не без допомоги зовнішньої пропагандистської машини), можна тільки справді сучасною національною ідентичністю. А це ніде й нікому не вдавалося без допомоги «ферменту» націоналізму. Адже націоналізм — це широкий спектр ідеологій, в основі якого пріоритетом є визволення певної нації та ствердження її національних інтересів. Власне, націоналізм, за визначенням Короткого оксфордського політичного словника (до речі, перекладеного й надрукованого ще на початку 2000-х в Україні), є почуттям патріотизму, раціонально переформатованим і перетвореним на програму політичної діяльності.

Можуть бути ліві націоналісти, можуть бути ліберальні (хоча й не так часто), можуть — праві (як «звичайні» консерватори, так і праві радикали). Багато хто помилково, як на мене, ототожнює націоналізм виключно з правою ідеологією. Але ж права ідеологія в багатьох своїх виявах об’єктивно несумірна та несумісна з будь-якою постколоніальною реальністю, не лише українською! Адже панівні позиції в постколоніальному суспільстві посідає або капітал колишньої метрополії, або тісно пов’язаний із ним місцевий компрадорський капітал (чи треба детально розповідати про їхні українські різновиди?). І саме з компрадорським капіталом слід вести непримиренну боротьбу, зокрема заради національних інтересів. Бо ж головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності й приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних зі збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу. Перший росте не лише за рахунок росту експорту, а й (головним чином) за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту, тобто зростання всенародної заможності. Для другого ідеал — це великі (й сховані від держави) гроші за експорт низькотехнологічної продукції плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт: багато пива та видовищний футбол.

Компрадорський капітал за своїм єством є хижацьким. І якщо не витіснити компрадорський капітал на маргінес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного та культурного розвитку. Ба більше: вона може «впасти» в соціально-історичну «прірву», у т. зв. четвертий світ, де йдеться вже не про навздоганяльний розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє цю державу від передових країн.

І проблема тут не в етнічному походженні «флагманів» великого капіталу, на чому акцентує питання чимало публіцистів праворадикальних поглядів, а в їхній укоріненості (є такий соціологічний термін, ба більше — ця укоріненість чітко вимірюється за допомогою конкретно-соціологічних досліджень) в українську дійсність. На жаль, склалося так (це — окрема й складна тема), що бізнес-середовище з самого початку України будувалося за принципом, про який мені розповів колись один західноукраїнський підприємець середньої руки: «Коли людина стає бізнесменом, вона перестає бути українцем». А не хоче перестати — заблокують і розтопчуть. Винятки, звісно, існують; є сфери, в яких українцем залишитися-таки можна (скажімо, книговидання). Проте загальна норма така, що в підсумку до Києва знані меценати везуть із Заходу найекстравагантніші вибрики постмодерного поп-арту, тоді як геніальний український художник Іван Марчук їм нецікавий, чи не так?

І, звісно, праві політичні погляди зовсім не означають капітулянтства перед диктаторськими режимами, відмову від демократії та нехіть бачити соціальні проблеми. Нагадаю лише про Вінстона Черчилля та Шарля де Голля, а з українських діячів — про В’ячеслава Чорновола та Петра Григоренка. З другого боку, коли Сталін двічі намагався завоювати Фінляндію, однією з провідних політичних сил, яка організовувала опір головному кремлівському «антифашистові» на урядовому та суспільному рівнях, була соціал-демократія…

Інакше кажучи, представники лівого та правого ідейних таборів, якщо зважати на виступи їхніх речників у ЗМІ, відверто страждають на однобічність, на спрощення, що змушує їх ігнорувати досвід української та світової історії й орієнтувати практичні дії відповідних політичних сил у не надто правильних (назвімо це так) напрямах. Тим часом Україні конче потрібен повноцінний політичний спектр: і праві сили (з цим не так погано), і ліві (з цим наразі вельми складно). Але все буде, якщо для початку припинити спрощувати…

Газета:

№99, (2013

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.