Улюблена тиранія

Розлучення російського самодержця стало новиною, яка збурила інтернет, викликала жваві обговорення і народження безлічі фото-жаб з цього приводу.

Юрій Винничук

Нашому гаранту після цього не зосталося нічого іншого, як нагородити першу леді-великомученицю орденом, бо наслідувати другана Вову якось не випадає. “Розлучення по-кремлівськи” пройняло навіть Савіка Шустера, може, й не безкоштовно, бо дуже у нього був пісний вигляд, коли його збив з теми Ващук, запитавши, чи той не збирається рекламувати Путіна. Безсумнівно, що заява Путіна була старанно зрежисерована, і щойно тоді виставлена на загальний огляд. Народ відразу прозвав мадам Путіну Есмеральдою. І безсумнівно, що усі коментарі провладної преси подавали цю подію під особливим соусом. У Шустера, мабуть, судячи з присутнього Чєчєтова, говорити про путінський вчинок збиралися, як про вчинок справжнього мужчини і ледь не лицаря. Але – не вийшло. Ну, що ж – Савік старався. Тепер російські блогери дискутують, скільки жінок віком понад сорок відвернеться від Путіна, а скільки чоловіків пристануть до його вірного електорату. Гадаю, що цей крок російського президента якраз додасть йому балів, бо тримати й далі у секреті, який відомий усім, свої стосунки з Кабаєвою та прирікати власних дітей на сирітство було б куди ганебніше. Але треба при цьому враховувати і російську ментальність, яка звикла вірити царям, звикла їх любити, чого б то не вартувало. Іван IV вступив на трон ще дитиною в 1533 р. Коронований у віці 17 років, помер у Кремлі у 1584, процарювавши 51 рік. Його оплакувала уся нація, як і згодом Сталіна, не виключаючи дітей його жертв. “Це потворне царювання так одушевило московитів, – писав маркіз Альфред де Кюстін, відвідавши Росію у 1839 р. – що вони знаходять у безмежній владі володарів предмет захоплення; політична слухняність стала для московитів культом-релігією. Лише в цьому народі були мученики, що обожнювали своїх катів. Чи Рим ставав на коліна перед Тиберієм та Нероном, щоб благати їх не зрікатися самодержавної влади та далі його палити, грабувати, спокійно купатися в його крові, безчестити його дітей? А саме це вчинили московити перед найбільшою тиранією Івана IV. Він хоче забратися геть, а московити благають правити далі по своїй подобі! Здобувши таку підтримку, тиран продовжує свій терор. Для нього царювати – це вбивати, він вбиває зі страху та з обов’язку, і з цим погоджуються московити. Ідолопоклонство перед самим собою – такий кодекс справедливості царя, скріплений згодою цілої Московщини. Незважаючи на свої злочини, Іван IV є в Москві вибранцем цілої нації. А деінде вважали б його за потвору, що її виригнуло пекло. Найвищий закон, що підпорядковує цю націю Іванові IV: хай буде тигр замість Бога, щоб лише не пропала імперія. Дивуйтесь цьому єдиному в історії видовищу! Московити з завзятістю та підлістю людей, що хочуть посідати цілий світ, плачуть біля ніг Івана, щоб він далі катував їх”. Підкорятися волі царя – це в крові росіянина. Жоден зі стрільців, яких вели на ешафот, на якому Петро Перший власноручно рубав голови, навіть не спробував боронитися, рятуватися втечею, збунтуватися. Вони покірно хрестилися і клали голови на колоду. Цар і єдіно-нєдєлімая Московія – це ті ідеали, на яких тримається російський імперіалізм. Де Кюстін пише: “Це завжди, це всюди та сама система, система Петра І, увічнена його наступниками. Він гадав, що волю царя Московії можна накинути законам природи, правилам мистецтва, правді історії, людству, релігії, усьому. Якщо московити ще нині обожнюють цього нелюда, то це тому, що вони мають більше пихи, аніж людяності. “Подивіться, – кажуть вони, – чим була Росія в Європі до панування цього великого володаря, та чим вона стала сьогодні, от що може зробити геніальний володар”. Це фальшивий спосіб оцінки слави нації. Спосіб, який веде у ніщо, як привів уже не одну імперію, бо держави з набагато меншими територіями і меншими людськими ресурсами живуть заможніше. Досить бодай порівняти з Росією сусідню Фінляндію. Путіну довіряє такий високий відсоток людей, що жодна опозиція не в змозі цю довіру захитати. Тим більше, що Росія маю велику проблему з опозицією: серед найвідоміших опозиціонерів дуже рідко можна зустріти чистокровного русака. Путін – вважається чистокровним росіянином, а хто такі Хакамада, Явлінскій, Нємцов, Каспаров, Шеін, Піонтковскій, Лімонов (Савенко), Акунін (Чхартишвілі) чи цілий ряд опозиційних журналістів, які пишуть під псевдонімами. Якби Путін вийшов до народу, як Іван Грозний, точніше – звернувся з телеекранів і запитав, чи не варто йому піти на спочинок, народ би упав на коліна перед телевізорами і щиро благав не робити цього. Путін вправно підсилює у пересічного громадянина страх перед Заходом і Америкою, віру в месіанізм Росії, в те, що існувати вона може тільки як могутня імперія. Цим пояснюється, куди йдуть кошти від продажу енергоносіїв, бо до російської глибинки, яка поголовно споюється, вони ж не доходять. Але спитай останнього російського пияка, яку він Росію хоче, і він відповість так само, як на таке питання відповідав сталінський большевик. Цікаві думки про російський месіанізм і якусь патологічну жадобу до панування над світом, висловив швейцарський дослідник Александер фон Шелтінґ у 1960-тих роках: “Звідки походить ця єдина у світі внутрішня несамовитість та державність зі своєрідною “практично” пристосованою історіософією? Звідки береться це почуття покликання, що не має рівного собі у всьому світі? Звідки береться ця претензія та жадоба на всесвітнє керування та щонайменше на духове панування? Які причини того, що ці особливості російської історичної свідомості затрималися та навіть зміцнилися протягом усіх змін московського державного і суспільного життя? Духовна, культурна та соціальна ворожнеча до Заходу є глибша і сильніша як будь-коли… І вони все ще претендують на всесвітній духовний імперіалізм, з виключним посіданням абсолютної, для цілого людства притаманної соціально-етичної правди”. Задля цього і зносить російський народ усі терпіння. Він вірить, що лише через всесвітню місію Росії решта світу буде навернена на його віру та його соціальний життєвий лад. Надія принижених на їхнє майбутнє вивищення сягає так далеко, що вона задовольняється лише пануванням над іншими народами, лише “першим місцем у світі”, лише всесвітньою духовною та політичною вождівською роллю. Про московський Кремль, хоч він і збудований ломбардськими будівничими, які зробили з нього кепську копію міланського замку, де Кюстін із жахом пише: “Кремль – це, безперечно, витвір надлюдської істоти, але злотворної. Слава в рабстві – такою є алегорія, зображена цією сатанинською спорудою. Це місце побуту для постатей з Апокаліпсу. Мешкати в Кремлі – це не значить жити, а боронитися: пригноблення викликає повстання, повстання зумовлює обережність, обережність збільшує небезпеку, а з цієї довгої послідовності дій та протидій народжується потвора, деспотизм”. І далі: “Саме їхнє підсоння є спільником тиранії. Холод цієї країни не дозволяє будувати тут великих церков, де вірні замерзли б під час молитов. Тут дух не возноситься до неба, на цих широтах людина може ставити Богові лиш темні будівлі. Темні кремлівські собори з їх вузеньким склепінням і товстими мурами, нагадують льохи. Це мальовані в’язниці, а палати – це позолочені темниці”. І ще: “Якби ви мене супроводили в цій подорожі, то відкрили б на дні душі московського народу неминучі спустошення самодержавної влади – це дикунська байдужість до святості слова, до щирості почувань, до справедливості вчинків. Це перемога брехні в усіх життєвих вчинках і справах. Це брак чесноти, недовір’я, обман у всіх формах, словом – моральний сенс винищений до останку. Інші нації терпіли тиранію, а московити її одушевили і полюбили!” На жаль, певній частині українців вони встигли теж прищепити отой фанатизм покірності. Улюблена приказка повоєнного часу “лішь би нє било войни” і досі жива. Більша частина українців ніколи… ні, не так: НІКОЛИ!!! не виїжджали за межі своєї області. Що вже казати про закордон, який у декого викликає панічний страх. Відтак вони поняття не мають, як живуть інші люди. Східняки, приїхавши до Львова, чесно признаються, що це для них ЗАКОРДОН, бо вдома такого не побачиш. Путін і Лукашенко – яскраві приклади улюблених народом тиранів. Чому терплять росіяни – зрозуміло. Вони терплять заради імперії. Заради честі жити у найбільшій країні світу. Яку шанують, і яку бояться. Але шанують від страху. Як шанували у середньовіччі ката. Але заради чого терплять білоруси й українці? Комуністичний лозунг “нам жити при комунізмі” змінився на регіональний: “нам жити при “пакращєнні”. А шлях до “пакращєння” відомий – через “стабільність”. А що таке стабільність? Для постсовєтського народу її квінтесенцією якраз і є приказка “лішь би нє било войни”. Усе решта стерпимо. От тільки не дав нам Бог тирана, якого б ми щиро полюбили. А так усе, як у людей.

Юрій Винничук

 Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/ulyublena-tiraniya-298084.html

 

0 коментарів “Улюблена тиранія”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *