Путін та його краби

липня 29, 2013Українські проблеми. Політика, Українці і світ
Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/columns/2013/07/29/6995122/
Понеділок, 29 липня 2013, 14:00

Розгортання інформаційної війни проти України позірне “не помічає” ніхто – ані спецслужби, ані влада, ані опозиція.

Поки більшість представників різних політичних таборів – як провладного, так і опозиційного – героїчно зализують у закордонному виборчому окрузі ментальні рани після боїв за краще майбутнє великих і маленьких українців, а українські спецслужби тим часом не менш героїчно боронять Вітчизну від російського фотографа Юрія Барабаша, ще один, вельми відомий у нас, росіянин не спить.

Володимир Путін, який свого часу отримав в інтернет-спільноті прізвисько “краб”, разом зі своїми “бойовими крабами” – на кшталт “бойових ведмедів” – не стомлюється доводити світу, що Україну, навіть у далекій перспективі, таки не варто розглядати як частину Європи.

Методи роботи новітнього російського царя – котрі, заради справедливості, придумані задовго до його народження, – випливають із його біографії, стилю мислення, специфічного досвіду.

Вічно п’ята колона

Протягом останніх місяців в Україні та світі відбувся ряд подій, які серйозно дискредитують як країну загалом, так і її громадян зокрема. Усі ці події об’єднують спільні риси: вони актуалізувалися напередодні Вільнюського саміту Україна-ЄС, де ми все ще маємо шанси підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом; і їх, очевидно, інспіровано спецслужбами інших країн, зокрема – Росії.

Зрештою, перебіг цих подій свідчить: їхня мета – створити негативний імідж українців у світі, що, за задумом організаторів, мало б призвести до провалу євроінтеграційних перспектив України та навернути її в обійми “братніх” народів із Митного союзу. Чи то пак – повернути в ньюСРСР.

Але почнемо з початку.

На перший погляд виключно піарівська ініціатива, що її направлено на розігрування класичної політтехнологічної схеми поділу країни на “фашистів-антифашистів”, штатного представника п’ятої колони Москви в Україні Вадима Колесніченка щодо звернення українських нардепів до Польського Сейму із проханням – ! – визнати Волинську трагедію актом геноциду українців щодо поляків, отримала несподіваний для багатьох геополітичний ефект.

Поняття “геноцид” після Другої Світової є аж надто чутливим для європейців та світу загалом. Тому дивовижне звернення Колесніченка та інших депутатів, які чи то за традицією, чи то цілком усвідомлюючи наслідки, його підтримали, – активно обговорювалося як в українських, так і європейських, і навіть у світових ЗМІ.

Ефекту, якого, очевидно, домагалися ляльководи цієї провокації з Москви, було досягнуто: європейцям напередодні саміту вчергове нагадали про українців у негативному аспекті, не забувши при цьому вкотре потовктися галасливим натовпом по кістках загиблих та по складному процесові примирення двох народів.

До речі, той же Колесніченко є чи не головним апологетом неприйняття парламентом “антидискримінаційного” закону №2342, вступ у силу якого, за твердженням більшості провідних експертів із питань євроінтеграції, є чи не основною вимогою Плану дій щодо візової лібералізації, і який обов’язково має бути прийнятий за кілька місяців до листопадового саміту Україна-ЄС.

“Група депутатів фракції Партії регіонів уже оголосила гасло “Ми в Європу, але тільки не… через це місце”. Тому якщо мені потрібно через це місце йти в Європу, то мені ця Європа не потрібна”,заявив Колесніченко, коментуючи засідання фракції ПР, на якому представники кабміну вмовляли колег прийняти закон, що діє в усіх країнах ЄС. “Воістину, на злодієві й шапка горить”, – сказали б, якби були трохи розумнішими, активістки УПЦ МП, що роздають у Києві листівки із закликами не допустити прийняття “закону про піда…сів”.

Але менше з тим. Історія про звернення українських нардепів зі зрадницьким листом до поляків виявилася довгограючою.

Якось “вчасно” на піджаку президента Польщі Броніслава Коморовського, під час його візиту в Україну для вшанування жертв Волинської трагедії, якийсь хлопчик із Запоріжжя із символікою “Свободи” на рюкзаку розчавив яйце. Інцидент так само жваво й очікувано обговорювався в європейських ЗМІ, і не менш очікувано вчергове виставив українців перед Європою повними дебілами й ідіотами.

Щоправда, пізніше виявилося, що яйцевласник не має стосунку до “Свободи”, а належить до антифашистської – ! – організації “Слов’янська гвардія”. Яку, своєю чергою, пов’язують з іншим представником п’ятої колони Кремля в Україні – кумом Путіна. Останній, вочевидь, завдяки особливостям своєї неоднозначної біографії щодо стосунків із КДБ, вважає за краще перебувати в тіні цих процесів. Але це тема для окремої розмови, до якої, певні, ще буде нагода повернутися.

Парад тероризму від українців

Втім, не забуваймо про “наших баранів”, себто – їх “бойових крабів”. А також пам’ятатимемо про їхню “тиху” діяльність із дискредитації України за кордоном.

Тепер тільки коротко, і тільки факти, які, сподіваємося, уважний читач зможе зіставити в єдину картинку. Отже:

19 липня стало відомо, що британська поліція заарештувала двох українців за звинуваченнями в тероризмі після вибухів у двох мечетях у центральній Англії. “Двоє українських чоловіків віком 22 і 25 років, яких заарештували минулої ночі в рамках розслідування вибухів біля мечетей у містах Тіптон і Уолсолл, залишаються під арештом”, – повідомили пізніше в прес-релізі, оприлюдненому на офіційному сайті поліції Вест-Мідленду. Ще пізніше одного з підозрюваних відпустили.

Ефект інформаційної бомби: про подію, аж надто схожу за стилем на методи роботи НКВС із дискредитації УПА, говорять практично всі світові ЗМІ.

Про українців – зрозуміло, у негативному контексті. І дійсно: ви давно бачили українців-терористів, що воюють проти мусульман?

22 липня стало відомо, що політики польської партії “Солідарна Польща” хочуть, щоб Європарламент ушанував 70-ту річницю Волинської трагедії відповідною резолюцією й хвилиною мовчання.

“Ми хочемо, щоб Європейський парламент віддав шану жертвам страшного злочину, геноциду, який мав місце 70 років тому, – підкреслив лідер партії Збіґнєв Зьобро. Таким має бути зміст резолюції ЄП, у якій буде сказано правду про ці страшні події, і яка віддасть шану тим, хто помер у цьому страхітті“.

Звісно, у нас нема підстав стверджувати, що члени правої польської партії є агентами Кремля – але є всі підстави бути впевненими, що стратеги російських спецслужб завжди вміли грати на амбіціях та протиріччях політиків у різних країнах. А стоси архівів, що їх мають у своєму розпорядженні правонаступники КДБ, дозволяють упевнено розмовляти не те що з діячами, але навіть із нащадками будь-яких політичних діячів країн Східної Європи.

Результат: про продовження скандалу зі зверненням українських депутатів до польських із проханням зганьбити українців продовжує говорити вся Європа.

Українці – звісно, знову зображені в негативному аспекті.

22 липня на весь світ стало відомо про полонення судна Etel з українськими моряками, захопленого невідомими в лівійському місті Бенгазі.

За інформацією оператора судна, крім вимог віддати їм якісь гроші за автомобілі, бандити протестують проти недружніх дій (України – від редакції) щодо Лівії, яка вимагає звільнення громадян України, що перебувають у лівійських в’язницях після повалення режиму Кадафі. Вони заявили, що їхнім завданням є затримання кожного громадянина України, який опинився на території Лівії”.

Результат: українці – у негативному контексті згадуються в усіх новинах.

24 липня стало відомо, що Спеціалізований міжрайонний військовий суд у кримінальних справах Алмати засудив співробітників “Укрспецекспорту” Олександру Школяренко та Олександру Хрульову до шести років ув’язнення за хабар.

“Громадяни України визнані винними за статтею 312, частина 5 – дача хабара в особливо великому розмірі, – за що отримали по шість років позбавлення волі в колонії суворого режиму з конфіскацією майна”, – йдеться в повідомленні.

Ще один штрих до портрету українців за кордоном, який, очевидно, готувався завчасно за допомогою партнерів Путіна по Митному союзу.

Ну й, нарешті:

24 липня стало відомо, що в Єгипті затримали українця з посвідченням “моджахед Сирії”!

Цитуємо повідомлення з інформстрічок повністю: “У ЗМІ з’явилася інформація, що сили безпеки Єгипту затримали в курортному місті Шарм-Еш-Шейху на Червоному морі громадянина України, у якого при обшуку було виявлено “посвідчення моджахеда Сирії”. Також у затриманого виявили єгипетську та іноземну військову форму, знаки з написом “поліція” і чорні прапори з релігійними написами.

Затриманий 23-річний українець на ім’я Рашид проживав зі своєю дружиною в одному з курортних житлових комплексів Шарм-Еш-Шейха. Він в’їхав до Єгипту по туристичній візі 30 травня й мав покинути країну 9 липня.

Українця затримали після ДТП за участю його автомобіля. Підозрюваного було відправлено до лікарні із травмами. Поліцейські при огляді його автомобіля виявили виданий владою Сирії документ на ім’я громадянина України з його світлиною, на якому поверх перекресленого офіційного тексту стояв напис “Моджахед, спеціальність — журналіст”.

Дружина українця нібито визнала, що її чоловік воює на стороні повстанців у Сирії. Прокуратура Єгипту почала розслідування“.

Коментарі тут зайві.

*   *   *

Це – тільки найбільш знакові повідомлення про безчинства “терористів-українців” та “українців-покидьків” за кордоном та на власній Батьківщині.

Збіг усіх цих подій та навіть віртуальних повідомлень про них у часі та просторі не може бути випадковістю. Гадаємо, це розуміє будь-яка адекватна людина.

Втім – того, що протягом кількох останніх місяців проти України розгорнулася справжня інформаційна війна, направлена на дискредитацію перед вирішальним самітом у Вільнюсі – очевидно, не розуміють ані наші спецслужби, ані політики з різних таборів. Які, до речі, могли б хоча б зараз об’єднатися заради спільної, здавалось б, мети.

Насправді це – тільки початок. “Бойові краби” Путіна, як і належить справжнім крабам, протягом найближчого часу діятимуть у суцільній тиші та темряві, і – не привертаючи зайвої уваги.

Повторимося: це – тільки початок. І що ми будемо читати про себе завтра чи післязавтра, не знає ніхто.

Або – майже ніхто.

Валерій Кучерук, керівник Аналітичної групи імені Григорія Сковороди, спеціально для УП

© 2000-2013 “Українська правда”
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Там, де править партія Януковича: історія Раїси Радченко

липня 29, 2013Безправ'я
29.07.2013 11:50
Там, де править партія Януковича: історія Раїси Радченко
Стару матір — до “психушки”. Її доньку — до тюрми. Малу дитину родини — до інтернату. Так в Україні чинять з інакодумцями

…Зараз я перебуваю у Запоріжжі, в епіцентрі подій, що не вкладаються у головi. За два десятки років роботи журналістом бачила всяке. Ця ж історія — перевершує усе.
Подробиці історії — вражають. Здоровий глузд відмовляється вірити у таке. Але маємо знати. Мусимо знати ці подробиці — подробиці
розправи над звичайною родиною, у якої є одна риса, котру тут, на сході України, багато хто вважає вадою — загострене почуття справедливості.
Уявіть собі звичайнісіньку родину, яка ще два тижні тому жила, як усi. Старенька гуляла з онуком, пила чай зі сусідами. Її відмінність від ровесників була хіба в тому, що не могла байдуже дивитися, як сильні знущаються iз слабших. Була активісткою, що весь свій вільний час віддавала громадській роботі. Захищала всіх: малих, старих, сусідів, своє місто.
На столі у кухні квартири, де сьогодні немає господині, Раїси Радченко, — документи, нагороди. Ось зовсім свіжі. Датовані 2013 роком.
Запорізька державна інженерна академія нагороджує Раїсу Радченко за найкращу доповідь про “сучаснi проблеми та перспективи розвитку житлово-комунального господарства”. Ось грамота за допомогу в організації роботи. Ось довідка про те, що Раїса Радченко — голова будинкового комітету. Люди її вибрали на цю посаду. Свого часу працювала заступником ректора філії Київського інституту бізнесу і менеджменту.
У свої 70 років ця жінка не могла сидіти у кріслі i в’язати шкарпетки. Ось сертифікат, що Раїса Радченко пройшла курси щодо захисту прав людини.
Так було до 10 липня цього року. А потім усе змінилося за день.
— Приїхало чоловік з 50 у формі, — розповідає дочка Раїси Радченко. — Скрутили мамі руки, кілька міліціонерів тримало мене. Син
тримав бабусю за ноги. Як його відривали — поранили. Я бачила, як потекла кров, рвалася до сина. Але мене тримало п’ятеро в однім куті, а сина теж зо п’ятеро — у другім. Я бачила, як ударили маму. Я кричала тільки: “Що ж ви робите?” Кричала, щоб не били сина і маму…
Стареньку забрали до “психушки”. Навіщо? А невідомо. Як? А просто: міліціонери скрутили руки, а дебелі санітари сказали — “виносьте”.
“Мовчи, якщо не хочеш проблем”
— Я вийшла зі сином погуляти. То було десь о пів на 11-ту ранку. Повернулася за півгодини. Мама каже: приходило якихось троє чоловіків. Були у цивільному, документів не показували, але сказали, що з міліції й аби мама збиралася та йшла з ними, бо мають постанову суду на її затримання. Мама спершу подумала, що то жарт. Чого її затримувати, вона що, злочинець? — Дарина каже, що мати не впустила цих людей до хати.
Дільничного міліціонера, якого Раїса Радченко знала, як і багато людей з її будинку, в обличчя, серед цих трьох не було.
Жінки поговорили про вранішню оказію і вирішили: наступного дня вранці баба Рая піде з’ясовувати, що ж це за невідомі люди приходили до її квартири й про яку постанову суду говорили.
Зранку жінка, як законослухняна громадянка, попрямувала до районного суду, аби там з’ясувати: чи видавали судді на її ім’я якісь постанови чи це був чийсь недолугий жарт?
— Мама зателефонувала й сказала, що стоїть у канцелярії суду в черзі. Просила, аби я не хвилювалася, трохи затримається, бо черга велика, багато людей. Але за хвилини чотири знову зателефонувала й сказала, аби я кидала все і бігла до суду, бо тут якісь люди, кажуть, що міліція, хочуть її кудись забрати.
Донька з малим прибігла до суду й побачила, що якісь чоловіки викручують мамі руки й кудись тягнуть.
— Я почала кричати до них: хто ви такі, що робите? Побігла до голови суду, аби зупинив це беззаконня у приміщенні суду, але у приймальній мене виштовхали у груди і замкнули двері на ключ, — каже Дарина. — Коли повернулася, то бачила, як якісь чоловіки віддирають мого сина від бабусі, а він обняв її за ноги.
Це відбувалося 11 липня цього року, о пів на четверту по обіді у приміщенні Ленінського суду міста Запоріжжя на очах більш як десятка
людей, які стояли у черзі. Кожен за своїм. Охорона суду також байдуже спостерігала за тим, що відбувається.
— Якийсь чоловік із черги заступився за нас. Сказав: “Хлопці, то ж жінки й дитина, зупиніться”. Тоді один із тих, хто викручував мамі руки, підійшов до нього й сказав: “Мовчи, якщо не хочеш проблем. Ми — міліція”. Але я не вірила, що це — міліціонери, почала набирати на телефоні “102”.
Міліція приїхала дуже швидко.
— Їх було чоловік iз 50. Я ще здивувалася, що так багато. Ніколи так багато міліціонерів не бачила разом, — згадує Дарина. — Коли
я почула, що міліціонери забирають маму до психіатричної лікарні, я кричала, що це — порушення прав людини. Що мама — здорова, що я її донька й не даю дозволу на те, щоб її забирали до лікарні. Але з мене сміялися, й матюкалися ще.
Раїсі Радченко викручували руки кілька “доблесних” міліціонерів. У подвір’ї суду стояла карета швидкої допомоги зі санітарами з “психушки”.
— Я не бачила, як маму виводили. Мене кинули у куток i тримали кілька міліціонерів. Я тільки бачила, як кров ллється у сина. В нього були
обідрані руки і ноги, — втирає сльози жінка.
Міліції сказали — “фас”
…Нині 70-річна старенька жінка перебуває у психіатричній лікарні. Її там утримують так, як дуже небезпечних осiб, — за загратованими
дверима й вікнами, під замком, у палатах закритого типу. Так ще тримають особливо небезпечних рецидивістів. Зустрічі з донькою та
адвокатом лише у присутності “надзирателів”.

Тут, на дев’ятому поверсі, у спецвідділенні психлікарні незаконно утримували здорову 70-річну жінку.

— Маму виводять в окрему палату, де тільки стіл i два стільці. Під час розмови завжди стоять двоє-троє санітарів. Як бригада добріша, то із сином пускають, а так — ні. Кричать на мене, що дитину привела.
Дарина каже, що у перші дні вона не впізнавала маму.
— Я бачила, що у неї від побоїв сині руки та ноги. Бачила великий синець біля скроні на обличчі. Вона була поникла, говорила повільно,
очі не сяяли, як раніше. Одного разу вона не могла самостійно йти — її двоє санітарів вели під руки. Мама весь час жалілася, що їй колять
щось психотропне. Що після уколів їй дуже погано — паморочиться в головi, важко говорити й дивитися.
До психіатричної лікарні Раїса Радченко, яка пішла до суду з’ясувати, що ж це за люди приходили до неї додому напередодні, потрапила за… рішенням цього ж, Ленінського, суду — як “небезпечна для суспільства особа”.
А чого ж ця старенька, яка ніколи не мала психічних хвороб, ніколи не була на обліку в психіатрів, раптом у свої 70 стала суспільно небезпечною й опинилася у “психушці”?
Ось тут починається найцікавіше. І люди характеризують це просто і чітко, без розумних слів: “бєзпрєдєл”. Чому жінка потрапила до
клініки, пояснюють легко — “перейшла їм дорогу”.
Далі все просто. Тут, на території, де править Партія регіонів, мати свою думку, свою громадянську позицію — небезпечно. Приклад Раїси
Радченко — цьому найкращий доказ: стару жінку Ленінський райвідділ міліції “запхав” на примусове лікування до “психушки”, особливо не
напружуючись.
Найбільше “відзначився” у цій справі капітан Шепель, заступник начальника райвідділу міліції.
Саме за його підписом усе відбувалося. Отож, 17 червня Шепель, заступник начальника райвідділу, звернувся до головного психіатра КУ
“ОПЛ” ЗОР Федора Паталаха з проханням здійснити “медичний огляд та вжити заходiв медичного характеру” до Радченко Раїси Сергіївни, 1943 року народження.
Чому він вирішив, що бабуся психічно хвора? Дуже просто: начебто заяви надійшли на бабцю від підприємців, а саме вiд офіціантів з бару, розмiщеного у житловому будинку, що не давав людям допізна спати, та місцевих двірничок.
Щоправда, самих заяв ніхто не бачив. А ось пояснення, взятi працівниками райвідділу в “потерпілих” від бабусі, є.
“Приходит в ресторан, громко кричит по непонятным для меня причинам”, — із пояснень Христини Зюміної з бару-ресторану. “Складывается впечатление, что она страдает психическим расстройством”, — з пояснень Дмитра Степовенка, кур’єра цього бару.
“Никого не слушает…” — пояснює міліціонерам, за що потрібно стару жінку запроторити до “психів”, Динара Диденко, ще один кур’єр цього ж бару.
Ще дві заяви від двірників. А чим їм не сподобалася бабуся Рая? “Она облила меня водой”, — з пояснень прибиральниці Любові Калініченко.
Далі справа техніки: пояснення “потерпілих”, заява капітана Шепеля до головного психіатра Федора Паталаха. Паталах — заяву до суду. Суддя Ленінського суду Савченко ухвалив вердикт: примусово бабцю до психіатричної лікарні. Капітан Шепель заздалегідь пообіцяв психіатровi допомогу: на затримання бабусі виділить міліціонерів стільки, скільки треба.
Оце і все, на основі чого стареньку жінку міліція відправила до “психушки”. Було б смішно, якщо б не було так сумно.
“Це — 1937 рік”
Сусіди Раїси Радченко дивляться на мене здивовано. Це така їхня реакція на моє запитання, чи сусідка психічно хвора.
Чую одну і ту ж відповідь: “Ви що, жартуєте? Раїса нормальна, добра і надзвичайно чуйна людина. Вона за права мешканців горою стояла, не давала руйнувати несучі стіни у будинку, двірників змушувала вивозити сміття й часто сама мила сходову клітку”.
Виявляється, що єдина хвороба 70-річної жінки, котрої так боїться міліція, що аж запроторила за грати психіатричної лікарні, —
справедливість і небайдужість.
— Раїса — надзвичайна людина. Вона вимагає у людей совісної роботи. Є людиною дуже відповідальною, з почуттям власної гідності і, можливо, зі загостреним почуттям справедливості. Вона ж нам усім добилася через суд, аби зменшили житлову-комунальну плату, люди їй не надякуються. А це, що з нею нині зробили, то хіба ви не розумієте, що це? Це — 37-й рік. Тільки бандитська влада, яка має людей нi за що, так робить, — каже Валентина Александрова, що знайома з Раїсою Радченко ще з 1989-го. Як й інші старожили будинку, ніколи не вважала Радченко психічно хворою.
— Мама все життя у громадських організаціях, вона завжди допомагає людям, була на різних посадах. Працювала у нас у філії заступником ректора Київського інституту бізнесу і менеджменту, заступником голови Запорізької обласної ради, — Дарина плаче. А я не знаходжу слів, щоб її заспокоїти.
“Я не знаю, чи вийду звідси живою”
…Вулиця Седова. Зупинка відома у Запоріжжі як “сьома медсанчастина”. То і є психіатрична лікарня. Саме тут тримають “небезпечну для суспільства” 70-річну Раїсу Радченко. Зі мною — двоє моїх колег, журналісти зі Запоріжжя. За нашою інформацією, жінку закрили на дев’ятому поверсі. Чи жива? Не знає ніхто. Тут кожен день на рахунку. На третьому поверсі — грати.
Користуючись тим, що нас ніхто не чекає, а двері відчинені, заходимо. Дев’ятий поверх, таблиця — “19 відділення”.
Натискаємо на дзвінок. Відчиняє жінка в уніформі медпрацівника. Заходимо. Все спокійно, доки не бачить у наших руках посвідчення
журналіста. А далі все, як у прискореному кіно. Медпрацівниця почала кричати, штовхати нас у груди.


Що спонукало працівника медзакладу накинутись на журналістів з ножем? (кадр відеозйомки)

У коридор на шум виходить Раїса Радченко.
Я пам’ятатиму той сумний погляд, повний болю, все життя. Поки медпрацівниця намагається зачинити двері, встигаємо поставити декілька
запитань:
— Вас не б’ють?
— Міліція — била. Дуже била. По руках, у голову. Тут чинять наді мною насильство — вони колять мені психотропні препарати. Це все
незаконно. Незаконно, що колять. Незаконно, що я тут. Я — нормальна людина, — пані Раїса говорить швидко. Вона розуміє: будь-якої
секунди наша оборона впаде, двері зачинять. І правди про те, що за цими дверима, не дізнається ніхто.
— Вам проводили незалежну експертизу? — намагаємося запитати. Зробити це не так просто. Між нами і Раїсою Радченко — вже декілька
працівниць відділення.
— Я вимагаю незалежної експертизи, не дають. Чи завтра я вийду звідси живою — не знаю. — Це все, що вдалося почути.
Двері зачиняються. Двері, які відділяють світ — той від цього. І невідомо вже, хто тут здоровий, а хто психічно хворий, це лікарня чи
тюрма?
Тут править Партія регіонів
У тому, щоб Раїса Радченко потрапила до клініки, могло бути багато зацікавлених.
Наприклад, Сін Олександр Ченсанович, мер міста Запоріжжя, людина безхребетна. Раніше — опозиціонер із партії Юлії Тимошенко, а нині — підданий партії Віктора Януковича. Чи міг він бути ініціатором, аби запроторити стару людини до психіатричної лікарні?
Теоретично — так. Раїса Радченко була однією із тих, хто проти нього: ходила зі зошитом від квартири до квартири, збирала підписи, аби
відправити його, мера, у відставку за те, що обіцяв людям багато чого, а не зробив нічого.
Тут, у Запоріжжі, “обіцяв і не зробив” — це як два плюс два. Прокурорів, міліцію, чиновників міської та обласної рад тут називають не інакше, як мафія, клани, “сім’я” або — бандити. Говорять усі, але переважно не “на камеру”, а тихо.
Бабуся Рая тим i відрізнялася від сірої маси, що говорила “на камери”. І голосно. Не оглядаючись у страсi, що злодії почують, що вони — злодії. Кожен із них заплатив би чималі гроші, щоб вона згнила у психклініці.
***
…Після кількох днів у Запоріжжі у мене не залишилося жодного сумніву: все, що відбувається нині з двома жінками і малою дитиною,
ніщо інше, як розправа. Я не знаю лише, що це: місцевий “бєзпрєдєл”, помста старій матері чи показова екзекуція “хозяєв жизнi” для
всіх нас?
Єдине, що я знаю точно: за всім цим глумом над людьми стоять особи, які підпорядковуються провладній сьогодні партії, партії чинного
Президента.
Світлана МАРТИНЕЦЬ, Запоріжжя
Фото Світлани МАРТИНЕЦЬ
P.S. Війна з родиною Радченко, здається, не закінчиться ніколи. Коли я потайки від’їжджала з міста, мені зателефонувала дочка Дарина. Їй прийшла повістка з’явитися до суду. Викликає той самий Ленінський суд — за “непокору міліції”.
А ще до квартири прийшли чиновники з опікунської ради. Сказали, що надійшла до них… анонімна заява про те, що дитина живе у жахливих умовах й нею не опікуються. Тепер Дарина боїться жити, боїться, що у неї заберуть найдорожче — сина.

Дочка ув’язненої у клініцi боїться, що її теж посадять за грати, а дитину віддадуть в інтернат.

P.S.S. Коли номер верстався до друку, у засобах масової інформації Запоріжжя, які тут називають провладними, з’явилась дивовижна новина: “журналісти штурмували психіатричу клініку, під час штурму поранено медсестру, їй завдано тілесних ушкоджень, вона в лікарні, почато кримінальне провадження”. Це означає лише одне — міліція вирішила сфабрикувати справу, щоб помститися журналістам за те, що порушили цю тему.
Господи, поверни цим чиновникам розум!
До речі:
Члени виїзної комісії Уповноваженої з прав людини Валерiї Лутковської зустрілися з Радченко, її дочкою й онуком, а також із керівництвом міської й обласної прокуратури, органів внутрішніх справ, головним психіатром департаменту охорони здоров’я Запорізької обласної державної адміністрації і з мешканцями будинку, в якому проживає сім’я Радченків. Про це повідомила її прес-служба.
Заступник керівника секретаріату омбудсмена Олена Смірнова підкреслила, що пiд час особистого спілкування активістка поводилася
адекватно.
Зі слів члена виїзної комісії — експерта в галузi психіатрії — обгрунтованість примусового психіатричного огляду й госпіталізації
активістки викликає сумнів.
Смірнова каже, що провадження у справі активістки Радченко перебуває на особистому контролі Лутковської. Омбудсмен має намір бути
присутньою на розглядi апеляції на рішення суду про примусову госпіталізацію жінки.
Міжнародна правозахисна організація “Amnesty International” в Україні вважає за потрiбне, щоб Радченко додатково обстежили за межами
Запорізької області для забезпечення об’єктивності діагнозу.
Активістка з Запоріжжя Раїса Радченко готується захищати права своєї родини в суді і далі боротися проти свавілля влади. Про це вона заявила Радіо Свобода після виходу на волю з психіатричної лікарні.
Замість післямови:
Наступного дня після виходу у світ цієї публікації у газеті, 26 липня лікарі Запорізької обласної психлікарні відпустили запорізьку активістку додому, аргументувавши переводом на амбулаторне лікування. Жодного документу про історію хвороби Радченко на руки не отримала, як і результату досліджень міністерської комісії, яка завершила роботу у день її звільнення.

Нас порятує новоукраїнський великий урбанізм (автор: Кісь Роман)

липня 24, 2013Духовність, Українські проблеми. Мова

Українське молодіжне середовище не виробило свого сленгу навіть у Львові – вважає етнолог Роман Кісь і пояснює, як українцям залишитись українцями.

 

1993-го досліджував Харків. Два тижні жив у гуртожитку зі студентами, а на вулиці з диктофоном намацував тенденції. Вибірка не репрезентативна, але опитав сотні людей. Одне з бліц-запитань: «чи послали б ви дитину в українську школу, якби таку відкрили в сусідньому кварталі?» Навіть російськомовні відповідали: «Конечно. Хорошо, чтоб ребенок знал два язика». Це 1993 рік. Люди вважали, що знання української дасть можливості для вертикальної мобільності, починаючи зі вступу у вищу школу. Здорова і демократична тенденція, не з примусу.

 

Тепер, за даними дослідження 2011 року професора Валерія Хмелька (президент Київського міжнародного інституту соціології) за чотири роки в Україні додалися 3 відсотки російськомовних. Нові російськомовні рекрутуються із середовища націомаргіналів, насамперед приїжджих із села. Маргінал – це людина, що стоїть на межі двох культур, і не сприймається жодною з них за повнокровного члена. Його маркер суржик. Внутрішня роздвоєність сприяє еклектичному змішуванню і роздвоєнню особистості. А діти націомаргіналів уже цілковито зрусифіковані.

 

Смисли слів у різних мовах не повністю накладаються одні на одних. Візьмімо кольори. Наш жовтогарячий – не те, що оrange. Англійська на позначення синього і блакитного має тільки blue. Тому латинізація і зросійщення вимивають наш смисловий світ, що кристалізувався віками.

 

Я на Чукотці від 1976 року до 1979-го пас оленів, аби зрозуміти, чи справді структура мови визначає структуру світобачення. Впродовж року записав 65 слів на позначення відтінків масті. Кенно – сірий олень із білою плямою на чолі. Гіттаккелі – сірий із білими манжетами. Шєвааро – сірий із жовтизною на череві. Пенвель – дворічний бик, тенраллєн – понад 3 роки. Мають диференціацію ще за формою рогів, віком, екстер’єром, лінією хребта. Нєваропенвель – сірого кольору 2-річний бик, що крутиться в певній частині стада. Амешкиргин – простір поза видним полем. Це інкорпоруюча мова – словами виражають складні думки. Мають слово, що означає «відзначати свято забою короткошерстого оленя». Споріднена з чукотською тільки корякська. Різні мови – різні смислові світи.

 

Яка балаканина – таке світовідчуття. В коридорах Львівського університету чую: «Тіпа карочє внатурє та тьолка кухарить». Українське молодіжне середовище таке слабке, що не виробило свого сленгу навіть у Львові. Але вірю у студентство, бо коли взимку стояв із плакатами під Верховною Радою, повз мене проходили хлопці й гукали: «Слава Україні!» Поговорили хвилин 20. Один – родом із Дніпропетровська. Казав, що люди прокидаються. У канцелярії Київської міськдержадміністрації якийсь клерк, ставлячи штамп на заявці акції, потис мені руку і сказав: «Вы – настоящий украинский патриот. Приезжайте к нам чаще».

 

  

Роман Кісь – 63 роки,етнолог. Народився у Львові. Мати – вчителька географії. Батько – випускник Греко-католицької богословської академії, згодом професор Львівського університету.

 

– Батько навчив непогоджуватися. У старших класах я вже не почувався совєцькою людиною.

 

1971 року закінчив філфак Львівського університету, почав працювати в інституті народознавства. Наприкінці 1975-го Вища атестаційна комісія видала акт, за яким усі дисертації слід було писати російською. Потрактував це як дискримінаційний акт і відмовився від захисту готової дисертації на тему «Сімейний побут гуцулів українських Карпат».

 

1981-го інкримінували злісне хуліганство й ув’язнили на три роки. Перший із них просидів у 77-й зоні, в Бердянську. Потім з нагоди 60-річчя створення Союзу послали «на хімію», на Лисичанський нафтопереробний завод.

 

Каже: за листування з дисидентами Іриною й Ігорем Калинцями, які були на засланні, 1986-го знов сів на рік за «уклонение от военных обязанностей». Попросився в рядові, щоб як офіцер не проводити морально-політичну підготовку з особовим складом, бо вона базується на марксизмі-ленінізмі, складовою якого є атеїзм.

 

Ходив до костелу Греко-католицької церкви, коли та була в підпіллі. Православ’я відштовхнуло, коли, будучи членом атеїстичної комісії, дізнався, що священики всі таємні хрещення та одруження здавали в картотеку райкому партії.

 

1982-го став протестантом. Половину часу проводить на самоті із зошитами і книжками в хатині в Карпатах. Читав курси етнопсихології та соціолінгвістику культури у Львівському університеті імені Івана Франка. Цінує індивідуальність і самоосвіту.

 

– З ученої ради тікаю за півгодини, бо це мене виснажує.

 

Книжки Романа Кіся є в списку рекомендованої літератури українських вузів, зокрема «Фінал Третього Риму» – про месіанську ідею Росії. Каже, що фундаментальна сенсологія, якій присвятив три книжки, може стати новим спрямуванням філософії. Видав вісім книжок. Любить рок і психоделік 1970-х: Rolling Stones, Моnkееs, Ріnk Floyd. Член Конгресу українських націоналістів. В лютому й травні цього року провів одноосібні акції проти теперішньої мовної політики в Україні. По 6 годин кілька днів поспіль ходив перед Верховною Радою з плакатом «Росіянам – мир і любов. Русифікаторам України – нещадна війна». Роздавав листівки та українські журнали. Після 12 років спільного життя, розлучився з Ніною Кушнір. Мав шлюб із Мирославою Гурською, яка виховувала Дзвінку Калинець, поки її батьки-дисиденти були ув’язнені. 1993-го знов одружився з Ніною. Має від неї двох доньок, а від другого шлюбу – сина. 31-річний Зорян працює в київському офісі правозахисної організації Міжнародна амністія. 42-річна Оксана – науковець, феміністка. На рік молодша Олена – підполковник міліції

 

Розпочинайте деколонізацію України із деколонізації Верховної Ради

 

Українці в українських містах – як у діаспорі. Навіть у Львові. Фільмів своїх – нема. Молодіжних, студентських журналів – нема. Клавіші на купленому телефоні чи комп’ютері якою мовою будуть? Російською. Потрібна позитивна дискримінація. Її застосовують до тих груп, що відстають. Треба визнати, що українці в різних ділянках соціально-культурного розвитку відстали.

 

Народ об’єднує пам’ять про спільні перемоги й пережиті біди. Цей чинник нам намагаються розмити

 

Народ об’єднує пам’ять про спільні перемоги й пережиті біди. Цей чинник нам намагаються розмити. Створена за Дмитра Медведєва 2009 року (тодішній президент, а нині прем’єр-міністр Росії) «Государственная комиссия по предотвращению фальсификаций русской истории в ущерб интересам России» вважає, що наголос на перемозі Івана Виговського над 50-тисячним російським військом під Конотопом треба забути, що трагедію Голодомору – коли червоні війська обступили Україну й нікого не випускали по їжу – треба применшити.

 

Смисли «Україна» в голові Януковича, моїй і вашій – різняться. Янукович поза українською мовою – отже, і поза українською культурою. У такої людини нема бажання брати до рук українську книжку, брати участь у культурі. Мовлення можна утверджувати, інвестуючи в нього свою участь: розуміючи книжки, пишучи вірші.

 

Якщо українське мовлення не обслуговує масової культури, в яку ми занурені, то мова знекровлюється і вже не спроможна змагатися з російською.

 

У середовищі високочолих лібералів є ілюзія, що мовлення – це продукт індивідуального вибору. Що на рівні особистісного вибору в кожній окремій ситуації можливе то те, то інше мовлення. Це дуже небезпечна ілюзія та свідомо насаджений міф. Насправді не людина вибирає мовлення, а панівні стандарти комунікативної поведінки підпорядковують собі її поведінку. Особа із села, потрапляючи до якоїсь міської групи, намагається ототожнити себе з іншими, бути співпричетною, влитися, належати. Тут діють механізми конформізму. Один із них – пристосування до панівних моделей. На людину діє те, якою вона уявляє себе збоку. Якою, на її думку, її бачать і чого від неї чекають довколишні. У випадку України ці пристосування до панівних моделей означають зросійщення.

 

Не треба сподіватися, що нас порятують село чи традиційна культура. У процесі урбанізації найближчим десятиліттям населення українського села знизиться до 15 відсотків людності країни, й воно перестане бути базою самовідтворення українського етносу, як це було досі. Плавильним казаном зросійщення є місто.

 

Не економіка визначає тенденції процесів, а мотивація. Країни Балтії внутрішньо зцементувало 20-ліття державності в міжвоєнний період. Їхня ідентичність закоренилася в культурному модерному середовищі, що вдалося за той час згенерувати в містах. Бо саме міста в умовах глобалізації визначають вектори всіх суспільних процесів – економічних, соціополітичних, політичних тощо.

 

Без українського міста, без українських нових урбаністичних традицій, які ми або виробимо, або зникнемо, українське слово не матиме жодної перспективи. Без україномовного середовища в містах воно неминуче згасне.

 

Якщо українське мовлення не обслуговує масової культури, в яку ми занурені, то мова знекровлюється

 

Є ілюзія, що «солов’їна» і «калинова» має внутрішній ресурс гармонійності, багатства та сили. Ні, бо життєздатність і змагальницька потуга мови прямопропорційна спектру розгорненості її соціальних функцій. Якщо українське мовлення в Харкові та Києві зводиться до домашнього вжитку, базару й оголошень у метро і майже відсутнє у сферах культури, коли нема українського теле-, кінопродукту, присутності мови в індустрії розваг, – повага до українського слова падає.

 

У найглухішому карпатському хуторі вже є Інтернет, і дітваки та тінейджери дивляться бандитські серіали російською мовою онлайн. Той хутір грузне в чужому середовищі. У нових медіа домінують російські, вже не масмедійні, а мультимедійні засоби. Це самозросійщення ще й прискорене цілеспрямованою політикою нашого уряду – колоніальної адміністрації Кремля.

 

Академік Константан Плешаков стверджує: «Кто контролирует Евразию – тот контролирует мир». Планета ще не уявляє, що народження третьої російської імперії небезпечне не тільки для України з Молдовою, а й для усього світу.

 

«Русскім міром» це назвали у відомстві керівника міністерства закордонних справ Російської Федерації Андрія Козирєва (був міністром у 1990-1996 роках). Він писав, що в разі дискримінації росіян, їх захищатимуть усіма можливими способами, включно з мілітарним. А росіян вони ототожнюють з усіма російськомовними, хоч є безліч російськомовних протиросійськи налаштованих патріотів країни в Донецьку і Луганську, для Козирєва всі російськомовні світу – це частинки «русского міра», яких треба захищати.

 

Доктрина «русского міра» втілюється в конкретних геостратегічних проектах. У присутності 14-ї російської армії на Лівобережжі Дністра. За Харківськими угодами і Крим перетворився на цей бастіон. Із виводом військ Кремль зволікатиме й надалі, бо хоче створити ланцюг російської присутності. Війна проти Грузії може з боку Москви спалахнути знов. А тут – Чорноморський флот. Толеруючи його присутність у Криму, ми надаємо змогу імперським потугам окупувати Грузію.

 

Ще одна доктрина – ідея об’єднаного Народу Святої Русі. Що Україна – територія православ’я, і зрозуміло ж – московського. Інше духовенство вони вважають ледь не речниками диявола. Канонічна територія – хибне визначення, бо територія віри вимірюється серцями. Але патріарх Кирило діє як політик Ґундяєв.

 

Навіть расизм глобалізується – як гіпертрофована спроба спротиву зоднаковінню світу. А ліберальний націоналізм має гарне людське обличчя. Він є чинником втримання самобутності й несхожості. Бо всяке зодноманітнювання загрожує навіть динаміці загальнолюдської цивілізації. Тільки розмаїття має силу саморозвитку.

 

Європа дуже дбайлива навіть до локальних відмінностей. Шанує окремішність швабів, в не розглядає Німеччину як одне. Якщо на порятунок кашалотів міжнародна спільнота виділяє десятки мільйонів, то невже цього не варта нація, що ось-ось може згаснути, Без якої світ збідніє?

 

У Росії все розчинене в колективі. Україна, на відміну від «большой русской семи», індивідуалістична. Тут ніколи групові цінності не домінували над особистими. У системі європейських цінностей усе – задля особи.

 

Дмитро Зеленін (російський діалектолог і фольклорист) у 1920 роках описав, як етнограф Георгій Потанін привіз дітей із Вологодської області на Слобожанщину. При спілкуванні з українськими однолітками вони через кілька хвилин стали домінувати – заправляли всім, наказували у грубій формі. Зумовлено це структурами сімей. У Росії під одним дахом жили кілька поколінь: батько і сім’ї його дітей. Большак владарював, наказував, що кому робити. Мав навіть право сексуального доступу до снохи – синової жінки. Це робилося в казармовій формі, приправлено різкими слівцями.

 

Змальована Шевченком українська сім’я не така: «… вечеря коло хати, вечірня зіронька встає, а мати хоче научати». У малій сім’ї більше спокою, менше криків, дитя вироста лагіднішим. Наш народ і після зросійщення – сентиментальний.

 

Підпорядкованість большаку на рівні общини аж у часи реформ Столипіна почала руйнуватися. Мир-община мав «переділ» – кожної весни земля йшла по колу. Вона не була закріплена за селянином, як в українця – хоч малий, але городик коло хати. Внаслідок цього і «растворенность лица в обществе». Те, на чому господар міг стояти твердо, постійно перерозподілялося.

 

Російський філософ із Києва Микола Бердяєв у праці «Истоки и смысл русского коммунизма» показав, що більшовизм – не з марксизму. Він був закорінений у російському колективізмі, де домінували групові цінності. У нас – ні.

 

Не треба чинити за Миколою Хвильовим «Геть від Москви!», ні жити позаминулим днем власної, цілком уже анахронічної провінційщини. Нас порятує лише новоукраїнський великий урбанізм. Це – надзавдання. Ідеться про культурне опанування українством своїх міст як місця творення українських смислів. Майже з нуля цю справу починали євреї в Ізраїлі 1948 року, фіни – у шведомовному Гельсінкі 1918-го, чехи – у німецькомовних Празі та Брно. Вони зуміли стати собою. І жодна українська партія за більш ніж 20 років не зуміла, внаслідок примітивізму суспільної думки, пояснити національні цінності та цілі, розгорнувши широку програму деколонізації України.

 

Гасло для кожного українця: «веслуй супроти течії, бо тільки за течією пливе сміття».

 

Текст: Северин Наливайко, фото: Ігор Хомич. Журнал «Країна»,20 червня 2013 року.

 

Покоління неоплаченої жертви?

липня 23, 2013Духовність, Українські проблеми. Політика

Володимир Ференц, для УП _ Вівторок, 23 липня 2013, 12:03

Версія для друку Коментарі90

comments.ua

Поволі стихає хвиля інтернет-незадоволення доволі прикрим казусом української політики, який увійде в історію під назвою “лист групи 148“. Правильно відреагував своєю статтею президент Леонід Макарович, і водночас неприємно розчарував ностальгійною апеляцією до розуму, честі й гідності тої епохи.

Так звані порядні нардепи виявились заскоченими дурною ситуацією. Їм би в знак протесту скласти мандати й піти на другий гектар електорального поля – але ж занадто цей мандат дорогий… Багатьом хочеться швидше забути, щоб не натягувати й без того напружені нерви, розуміючи факт – ніхто цю групу не розпустить і не переконає у фатальній помилковості дій.

Це ж не випадковість. Існує дивний зв’язок між прийняттям нового КПК, “антифашистським маршем” і “листом групи 148“. І це ще не кінець. Вочевидь нас чекає ще декілька подібних болючих уколів-тестів, мета яких двояка:

1) онлайн-випробовування терпіння українців;

2) призвичаювання їх до безсилого, терплячого ковтання чергового клубка образи на власну долю, бо на владу ображатися марно.

Ми вже майже звикли до приниження, бо в загальній масі не бажаємо жертвувати. Покласти край хуцповим витівкам явно ворожих українству політиків може тільки усвідомлена жертва того покоління українців, яке на це відважиться. Прошу не сприймати це як заклик до нетолерантності та екстремізму. Ідеться не про революцію чи особисту жертву смерті. Плодами першої бажають скористатися багаті негідники, а жертва смерті невластива людині від природи.

До особистої жертви українців завжди змушує обставина крайності, коли буває надто пізно. Зараз – ще не пізно. І йдеться про жертву безкровну й не дуже важку – змінити свій спосіб життя.

Тільки змінивши своє ставлення до себе й держави, ми зможемо змінити осточортілу систему влади. Усі про це говорять, але не змінюємось не тільки ми – переважно не бажають щось віддати заради загального блага навіть наші діти.

Чому ж так? Адже покоління українців минулих століть платили набагато більше – жертву смерті?! Вони не здобули державності – лише захищали мінімум гідності в умовах колонізації та воєнного стану.

Нам усе пішло не так – бо зріле покоління 90-х років не віддало своєї жертви.

Мантри про те, що незалежність не впала з неба, а була оплачена авансом попередниками – недоречні. Після проголошення незалежності ми масово ходили на ритуальні мітинги проти злочинного комунізму – а тим часом комуністи обживали кабінети нової влади.

Хтось кинувся спекулювати совкотоваром по америках і європах – решта садила картоплю, заводила кіз і пекла хліб із муки на зарплату. Комусь пощастило гарно балакати й мати підпору товариства. Ті пішли до парламенту, і бавилися політики на пару з “групою 239“, дивуючись дивній вибірковій поступливості комуністичної більшості. А ті потай боялися української жертви, і для страховки заробляли перший мільйон.

Так наше покоління проґавило час власної жертви.

Тим, хто на той час заробляв перші мільярди, стало зрозуміло – це покоління не здатне на жертву для захисту гідності. Ми це відчуваємо, тому й депресія.

Заради сатисфакції втоптали в болото такого-сякого, але таки українського президента – легше не стало. Потім топтали своїх нацдемократів і противсіхів, відтак затаєно принишкли під владою чужої сили, яка й мови українців не шанує. Зріле й старе покоління українців так і не віддало свою жертву, сподіваючись на “владу”, “президента”, “працюючу за всіх Юлю”, і “національну ідею, яка прийде сама й утвердиться як Божа справедливість”.

Від нас не вимагалось нічого надзвичайного.

Особисто й завжди поважати державу, шануючи державну мову, символи, Конституцію й закони, змушуючи до цього ближніх.

Не бути електоральним стадом, обирати кращих із поміж себе у владу.

Не з’їсти зайвий шмат сала, а дати кілька гривень на українські організації. Не найматися за цент чи рубль в організації ґрантоїдні, іноземні.

Не посидіти зайву годину за пивом чи перед зомботелевізором, віддавши особистий час українській організації чи партії, дбаючи про їхню силу та справедливість.

Зрештою, мав увірватися терпець тим, хто біля телевізора, адже в ньому майже немає українського життя. Ми не навчили власників українського інформаційного простору рахуватися з фактом – в Україні живуть і українці теж…

Така жертва – це особисті проблеми та незручності. Але якщо б на це погодилась більшість –наше життя змінилося б на краще без “покращання”. Наших дітей навчали б як українців, а після навчання вони мали б роботу як люди.

Європейці живуть добре, бо вони звикли жертвувати чимось для загального добра. Немає особистої жертви – немає й перспективи добробуту, поваги до самобутності українців, нормального майбутнього для дітей.

У глибині душі ми це розуміємо, але момент втрачено. Тому й народ у депресії.

Мабуть, ми переклали естафету особистої жертви на молоде покоління й молимося, щоб ця жертва була мирною. Злоякісний рецидив “групи 239” у вигляді “групи 148” – це клопіт уже нового покоління, ровесників незалежності. Чи готові вони, які дають клятву жертви життя, довершити естафету втраченого покоління, яке розгубилось під тиском немилосердних змін?

Це молоде покоління політиків явно не готове робити особисту жертву – тобто рішуче змінюватися й змінювати навіть стиль життя батьків. Не будуть готовими доти, поки ми будемо продовжувати їхню ілюзію дорослого дитинства, оплаченого пенсіонерами й батьками-заробітчанами.

Ми повинні сказати їм чесно – їхній час настав.

Поки що молоді до цього не готові.

Хтось буде заперечувати, нервувати – але про це свідчить незадовільний результат чужого тесту: молоді українці занадто спокійно відреагували на лист групи 148. Не випадково злу увагу нації переключили на міліцію, яка вже не з народом.

Мовляв, перемелеться й забудеться.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП

Нове явище у культурно-духовному житті Львова

липня 22, 2013Духовність, Культура

 Степан Івасейко

Уже минув рік від того часу, коли вперше у Львові, у церкві св. Івана Хрестителя, що на вулиці Кобилиці, 13 (бічна вул. кн. Ольги) було проведено фестиваль пісенних купальських традицій, який сколихнув не тільки парафіяльну, а і загальну львівську громаду творчим розкриттям неповторного самобутнього пісенного багатства нашого краю. І ось цього року, 14 липня, після закінчення посту Петрівки, свято повторилося, набуваючи ширшого, масштабнішого розмаху, перегукуючись з Львівським багатолітнім фестивалем «Велика коляда».

А започаткував, втілив цю ідею і надав її статусу фестивалю настоятель цієї церкви отець Іван Коломієць.

Ще з далекої давнини, пізнаючи закони природи і всесвіту, занурюючись в глибини свого духовного єства, творив український народ свою духовну культуру, втілюючи її у незбагненної краси і поетичності обрядово-пісенні дійства, що надавали буденній життєвій реальності особливого духовного осмислення – бачити себе і свою працю у поєднанні з вищою духовною сутністю ‑ Творцем. Так появлялись щедрівки, колядки, веснівки петрівки, купальські і інші обрядові пісні ‑ вищі естетичні виразники його земного життя.

Усвідомлюючи свою хліборобську працю, як співпрацю з Творцем, покладаючи на нього надію і подяку за вирощення і дозрівання, хлібороб шукав і відповідних форм подяки. Отак і створювались віковічні обряди, традиції. З приходом Християнства, з його високими моральними законами, з вищим розумінням Господнього начала, давні народні традиції, що творили і об’єднували український народ впродовж всієї його історичної ходи, не зникли, а набували нового глибшого осмислення, стаючи кореневою системою нашого національного буття І сьогодні вони – ці віковічні звичаї і обряди в поєднані з християнством становлять те неоціненне національне коріння, лише на якому може розвиватись дерево української самобутньої культури, української національної державності, даючи нам силу для об’єднання такої нині духовно розділеної української нації.

І ось настоятель згаданої церкви отець Іван Коломієць, осінившись такою благородною ідеєю – відновлення давніх духовних традицій, поєднання їх з сучасністю, в минулому році, зробивши перший крок, у цьому повторив, втілив у життя це нове явище – фестиваль духовної і народної купальської пісні, поєднуючи цим релігійну і народну пісенність, намагаючись надати цьому заходу відповідної усталеності. Хоча розподіл творчості на релігійну і народну є умовний. Уся творчість релігійна чи світська народна – всі вони духовні, бо народжуються вони з потреб вищого духовного осмислення національного буття, приходять на світ у момент особливого божественного стану людської душі щоб прославити і виявити сою любов до Творця, до ближнього, а юним в купальську ніч розкрити своє палке серце у священних почуттях любові до того єдиного чи єдиної, з надією на щасливу долю у парі, про що співається в купальських піснях.

Створюючи таке свято у своїй церкві отець Іван, за підтримкою диригента хору «Слов’янка» Василя Стефановича, а також і інших ентузіастів, запросив на цю подію сімнадцять хорових колективів не тільки зі Львова, а і з інших міст і сіл Львівщини – з Червоногруда, Золочева, Оброшена, Зимної Води і ін. Усе це надало цьому фестивалю масштабнішого виміру – наразі обласного, але я вірю що він переросте як і «Велика Коляда» ‑ у загально-український.

У заздалегідь визначеному порядку змінюються на сцені хорові колективи, лунають пісні релігійні і світські, розкривають поетичну душу українського народу у всіх його життєвих проявах – в любові до Бога, до рідного краю, палке юне кохання, а часом і жартівливу, що завжди оживляло всіх присутніх. Ну і як тут не обійтися без купальського вінка – цього одвічного українського символу продовження роду. Він витав у висотах церкви, над головами всіх присутніх, осіняючи їх якоюсь таємничістю, казковістю цього купальського дійства.

Свято тривало довго. Барвисті національні строї, багате гармонійне звучання людських голосів, натхнені обличчя хористів мимоволі повертали нас в ту казку оспіваної купальської ночі з її чарами і надією, в які задивлялася і задивляється українська юнь усіх поколінь. На завершення, зведеним хором прозвучала «Молитва за Україну» Миколи Лисенка. Щира мелодійна молитва до Бога – «Боже Великий Єдиний нам Україну храни…» сколихнула груди всіх присутніх і у нинішній складний для України час линула благанням до Бога про заступництво за нашу культуру, мову, за утвердження національної самобутності України на її рідній, Богом дарованій землі.

 

 

То хто ж повинен керувати Україною!? (Заклятий простір між рабством і свободою)

липня 22, 2013Духовність, Українські проблеми. Політика

Степан Івасейко

Ця відстань, від рабства до свободи, у нашій нинішній українській реальності немає ні часових ні просторових вимірів – це простір національно-державної невизначеності, де у зболену визвольну ідею грубо вторгається руйнуюча цю ідею сила, де якусь українську політичну структуру, чи цілу українську націю цілеспрямовано обвішують наклепницькими ярликами, сіють між нею розбрат, принижують гідність, висміюють її державотворчу здатність, а певна частина суспільства блукаючи в лабіринтах таких «сентенцій», повертає вістря свого протистояння на свого ж ‑ рідного брата. Заражена тими оманливими візіями, нищить себе, свою спільну рідну хату – державу. Маємо щодо цього приклади нинішніх виборів. На жаль таким є нинішній, засмічений імперським синдромом поневолення, український простір. А подолати його, видалити з себе раба, сягнути висот особистої і національної свободи належить таки нам, усім нинішнім українцям разом – на сході і заході, усвідомивши себе цілісною державотворчою силою..

«Оні рвутса к власті», ‑ оцей зловісно-українофобський рефрен уже з перших часів нашої незалежності, словесних баталій парламентаріїв першої Верховнї Ради, постійно виригується з рота п’ятої колони і інших ненависників української державотворчої ідеї, коли якісь українські патріотичні сили намагаються брати участь у державобудівничих процесах. Ці облудні сентенції про нездатність українців, та ба, навіть недопустимість керувати державою – керувати собою, які знову активізувались з приходом до парламенту «Свободи» є спробою вибити з свідомості українців їхню державотворчу спроможність і посіяти зневагу до патріотичних сил, використовуючи це як один з підступних методів поневолення нації, ліквідації України як держави.

То хто ж повинен керувати Україною?

Оті, ще живучі в підсвідомості як «п’ятої колони», так і наших доморощених їх прислужників, залишки атавістичних інстинктів володіння, прориваючись крізь шари цивілізації, уже в морально звироднілі інстинкти загарбання, привласнення, особливо проявилися в Україні в нинішній стихії жорстокого вульгарного прагматизму. Маскуючи свої загарбницькі дії «облагородженими» гаслами і очорнюючи протидії цьому патріотичних сил, розривають Україну політично, духовно, культурно на окремі шматки, привласнюючи їх собі, нехтуючи національними інтересами українців.

Витворена впродовж віків імперським, комуністичним, неоімперським втручанням в Україну, особлива суспільна верства ‑ «п’ята колона» з потужною підтримкою її присутньою тут московською церквою і її ідеологією «Руского міра», в сукупності безперешкодно діють на знищення української самостійності, відтісняючи український патріотичний елемент на маргінес суспільного життя. Декларуючи собі право на керівництво тим же українським народом, відмовляють йому у власній самореалізації як народу позбавленому такої здатності, атрибутуючи його програмні цілі збитими негативно сприйнятними в суспільстві термінами – націоналізм, фашизм тощо. І виходить дивний парадокс, ‑ національні стремління інших народів, в тому числі і російського (навіть з сопухом шовінізму) вважається здоровим проявом патріотизму, позитивним явищем, а в українців, найменший порух за національне самоутвердження – страшний злочин ‑ націоналізм. Що це? Чи не явне, цинічне нехтування інтересами великого українського народу. Жонглюючи терміном «націоналізм» в умовах нинішньої світової глобалізації, надаючи йому страхітливого звучання, лякають ним українців ті ж таки російські і проросійські націонал-шовіністи, хоча вони це роблять також із власного переляку втратити свій вплив на Україну.

В словесній риториці, з маніпуляцією термінами націоналізм, фашизм легко збити свідомо не підготовлену частину українського суспільства зі шляху здорового осмислення національної ідеї, посіяти до неї негативне ставлення, а ще гірш негативне до носіїв такої ідеї, як це наприклад до об’єднання «Свобода». І це таки дає свої наслідки. Тенденційні схиляння до нюансів таких окрасок свободівців трапляються і серед українських свідомих кіл. Пасивно, здалеку споглядаючи на їхні дії, приписуючи їм своєрідний поведінковий радикалізм, вичікують того: як то вони будуть вести себе в парламенті. Хочу сказати прихильникам такої думки, що їхній радикалізм  ‑ не у їхній поведінці, а в проголошенні принципових безкомпромісних високогуманних засад державобудівництва. А рішучість, чи як любимо висловлюватись, радикалізм належить уже нам усім, свідомим українським масам. Позиція, ‑ ви виступайте, боріться, ‑ а ми будемо зі сторони дивитись – нікчемна, перемоги не принесе. Будучи під багатовіковим національним гнітом українська ментальність втратила свою активність і наступальність, набувши пасивного, оборонно-плаксивого характеу, який і керує нашою психікою у нашій державотворчій діяльності.

Виходячи з цього, що політичні гасла національного визволення, які панували в Європі, в тому числі і в Україні ще в минулому і позаминулому століттях, і які привели ряд європейських народів до державного самоутвердження, в Україні не здійснились. Тому і виходить певна політична розбіжність – Європа на ґрунті суверенних націй здійснює процеси інтеграції, а в Україні гасла національного самовизначення і надалі актуальні. Враховуючи неоімперські зазіхання північного сусіда, з його не тільки прихованою, а й відкритою боротьбою за ліквідацію держави і української нації взагалі, ідея національного самоутвердження загострюється.

Нинішній світ у координатах кожної держави – це «вавилонське стовпотворіння» і Україна в цьому не виняток. Але, за природними законами, кожна держава представляється тією нацією, тим народом, якого культура, мова, традиція – вся духовна сфера лежить у фундаменті цієї держави, уособлює її. І він, цей народ, повинен нею опікуватись ‑ розвивати і захищати. А всі інші народності, як потенційні учасники даного життєвого процесу, дружно вливаються в цей потік, будують спільну хату.

Хоча рух світового капіталу, економічна інтеграція – це процеси поза національні, але вони втілюються національними державами, при тому організаційно сильними і, насамперед, для користі цих держав та їхніх народів. І це явище закономірне. А що в Україні, коли правляче еліта, олігархат, та ж «п’ята колона», не зацікавлені в розбудові української держави, бо зрештою вони у значній кількості не українці? То хто ж повинен виступати гарантом нашої держави? Представники п’ятої колони, носії інтересів інших націй чи все ж народ український, який розумом, серцем і власною кров’ю віками відстоював право на своє самоутвердження?!

Ось одні із проявів такого антиукраїнства. Ще не встиг сформуватись новий парламент, ще тільки но ВО «Свобода» вступила на шлях державного законотворення, як ті затерті українофобами гасла ‑ націоналізм, фашизм знову виригнулись на голови тих що несуть здорову українську ідею. На радіо «Ера» ‑ доморощені українофоби з партії Регіонів уже охрестили нову парламентську «Свободу» тими ж гаслами – націоналізм, фашизм, в телеефірі представника держави Ізраїль, ‑ «…беспакоїт что ви рвйотесь к власті», ‑ це звернення до О. Тягнибока. Але чи заспокоїла аргументована відповідь О. Тягнибока опонента?!

І як це сприймати українському глядачеві в своїй державі, коли так дозволяють собі говорити всі ті, хто, жируючи на цьому ж українцеві, не зацікавлений в існуванні української суверенної держави? Розікравши, розкупивши фабрики, заводи і чекаючи ще на привласнення землі, планують зігнати українців на маргінес життєвих процесів, прирікши їх на зникнення з лиця землі, а українську землю підготувати для якихось новітніх обітованих територій. Отже від такої національної катастрофи можуть врятувати нас тільки активні українські патріотичні сили, які здатні згуртувати народ, поставити опір всяким зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським зазіханням, а це ж і є ідеологія націоналізму. А отже нам усім, сущим в Україні, потрібно дуже ретельно розібратись в понятті український націоналізм, заглянути поза зовнішні темні його імперсько-шовіністичні чи глобалістські окраски, а зануритись в зміст, черпнувши від теоретиків українського націоналізму, навіть висловів комуністичних вождів, усвідомити нинішню українську реальність, як продовження тієї віковічної боротьби за незалежність, яку ми маємо довершити уже в нинішніх умовах, на парламентському рівні. Збагнути націоналізм як програму державотворення, характерну для всіх держави світу, де народ вільно, на демократичних засадах, розвивається, будує і захищає свою державу. Націоналізм – це не догма; ми нині сущі в Україні творимо свій нинішній націоналізм, як протистояння чужому поглинанню України і утвердження себе на своїй землі в сучасному глобалізованому світі. І втілювати це має кожен український громадянин – патріот, націоналіст – людина високого морального рівня, здатна до найвищої жертовності – власним життям, задля свого народу, нації, держави.

Останні вибори показали, що ідея національної державності все більше і більше захоплює народні маси на всій території України, народ починає усвідомлювати себе господарем на своїй землі, здатний збудувати міцну багату державу і порядкувати у ній. То хто ж повинен керувати українською державою?!

 

 

Закомплексованість? Чи просто дурість?

липня 20, 2013Думки з приводу

Не повірив своїм очам.  Депутат європарламенту від Польщі Януш Войцеховський пропонує популярному у Польщі україномовному гурту Enej змінити назву. На думку політика, за цією назвою стоїть псевдонім одного з провідників Української повстанської армії майора Петра Олійника, який загинув у бою з загоном НКВС у 1946 році. Подібну думку висловлював раніше ще один польський політик Вітольд Гадовський. Найбільше його обурювало те, що “двоє українців у Польщі заснували гурт імені військового злочинця, і вся Польща скаче в такт їхньої музики”. Прізвище Гадовський нагадує мені славнозвісного Вадіка-Гадіка і говорить саме за себе. Але виповідання такої бздури депутатом Європарламенту спричинює запитання: “Кого поляки вибирають до Європарламенту?”Правда, є між поляками і мудрі люди. Зокрема, відомий польський журналіст і телеведучий Войцех Мазярський. Він на сторінках авторитетного видання Gazeta Wyborcza пробував пояснити зацофаним польським фанатам-політикам, що Еней – це популярний в Україні літературний герой із поеми І. Котляревського, значення творчості якого для українців таки ж, як творчості Яна Кохановського для поляків. Не помогло.

Ситуація нагадує мені повоєнну ситуацію у Західній Україні. Прийшлі більшовицькі завойовники мали комплекс на нові для них українські слова, такі як кріс, ватра, долішній тощо. Назву села Велесниця долішня на всяк випадок поміняли на “зрозумілішу” Велесниця нижня. Але це робили люди, які в нічних сорочках ходили в оперний театр. Поляки ніби більш цивілізовані.

Видно жодна нація не застрахована від дурнів.

Думаю, що польський політичний бомонд тепер буде мати багато роботи – перегляд всіх псевдонімів вояків УПА і членів ОУН і рекомендація вилучення зі словників української мови відповідних слів. Безумовно, іхні словодослідницькі потуги знайдуть підтримку в Україні когорти Вадіків-Гадіків. Фінансування цієї надважливої роботи окремою стрічкою в російському бюджеті пропише російська дума.

 

 

 

Леонід КРАВЧУК: «Кожен день треба вибивати із себе більшовика, раба і дурня»

липня 19, 2013Українські проблеми. Політика
Новітня історія України — від її творців. Учасники Літньої школи журналістики «Дня» мають унікальну можливість спілкуватися з людьми, які обіймали найвищі державні посади
18 липня, 2013 – 11:27
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
TOП-ЛЕКТОР ДЛЯ УЧАСНИКІВ ЛІТНЬОЇ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Новітня історія України — від її творців. Учасники Літньої школи журналістики «Дня» мають унікальну можливість спілкуватися з людьми, які обіймали найвищі державні посади. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Першим президентом України Леонідом КРАВЧУКОМ. Говоримо про: ставлення до Волинської трагедії; в якому стані Україна здобула незалежність; результати роботи Конституційної асамблеї; гуманітарний тил нинішньої влади; антифашистські технології; відносини України із Заходом і Сходом тощо.

«148-ми ПІДПИСАНТАМ НЕДАЛЕКО ДО ТОГО, ЩОБ ПОПРОСИТИ РОСІЮ ЗАСТОСУВАТИ ФОРМУЛУ: «ПРИНУЖДЕНИЕ К ТАМОЖЕННОМУ СОЮЗУ»

Олена ЗАШКО, Донецький національний університет: — У коментарі «Дню» депутат польського Сейму Мирон Сич після звернення частини депутатів Верховної Ради до парламенту Польщі з вимогою визнати Волинську трагедію геноцидом сказав, що «Українська держава має велику внутрішню проблему». Що означає звернення 148-ми підписантів? Якою мірою незнання історії політиками загрожує національній безпеці?

Леонід КРАВЧУК: — Більшовицько-комуністична система так вбила у свідомість людей свої стереотипи, що вони й досі діють на автоматі. Я не кажу, що ОУН і УПА треба героїзувати, просто треба знати справжню історію, вникати в проблему. Ті, хто підписався під зверненням до польського Сейму, її не знають і не хочуть знати.

Наведу приклад із мого особистого життя. Я одружився на Антоніні Михайлівні, вона із Сумської області. Мій перший візит до її рідного села. Сидить уся родина, ми спілкуємося. Антоніна Михайлівна представляє мене, що я з Рівненської області, й одразу перша реакція присутніх жінок: «О, Господи, бандерівець!» От що означає роками, починаючи зі школи, потім — у виші, на роботі, вбивати людям у голови, що бандерівці — це націоналісти й злі вороги українського народу. Не було жодної доповіді Щербицького та інших перших секретарів Компартії з будь-якого питання, навіть аграрного, де б не прозвучала фраза, що «українські буржуазні націоналісти — люті вороги українського народу». Ця фраза мала бути скрізь. Я одного разу запитав: «А чого буржуазні й люті?» Понад рік після цього мене запитували, механічно чи свідомо я поставив це запитання.

На зустріч із вами я взяв одну книжку, яка називається «Девять комментариев о коммунистической партии… Книга, которая разоблачила ложь и изменила мышление миллионов китайцев». Цю книжку вперше було видано у Франції, а потім перекладено китайською. Я її постійно переглядаю. Зачитаю вам один момент: «Много лет уже прошло после падения коммунистического режима. Однако порочные идеи коммунизма, культивируемые долгие годы, оставили слишком глубокие следы на каждом из нас и на обществе в целом. Наша страна еще полностью не освободилась от тяжкого бремени коммунистического наследия. Но обратные проблемы и болезни общества — это проявление разрушительной коммунистической идеологии в сознании нескольких поколений людей». Ми інколи говоримо, що Росія почала боротьбу зі сталінізмом. Це — не боротьба, це — намагання приховати свої справжні наміри. Я коли читаю і слухаю російських і українських вождів, — ну за кожним реченням стоїть Йосип Віссаріонович Сталін. Воно все — в голові. І, що цікаво, навіть у молоді, яка живе, здавалося б, в інших умовах, вчинки, запитання, відповіді, можливо, не так радикально, але часто-густо — на межі двох ідеологій: сталінської та сучасної демократичної.

Хочу зробити ще один акцент, бо знаю «майстрів» із «групи 148», які можуть сказити, що ми тут зібралися й захищаємо ОУН і УПА. Заявляю офіційно: і пан Колесниченко, й усі інші в демократичній країні можуть мати свою думку й висловлювати її — навіть якщо вона мені докорінно не подобається і суперечить національним інтересам. Більше того, вони можуть захищати свою думку, наводити аргументи. Але коли вони просять іншу державу прийти й «побити» нас, то, гадаю, їм недалеко до наступного кроку — попросити Росію, щоб вона застосувала свою відому формулу: «принуждение к миру», а до нас може бути застосовано формулу: «принуждение к Таможенному союзу». Так можна дійти до абсурду. Я собі не уявляю, що думають, наприклад, французькі, британські та інші парламентарії, оцінюючи «групу 148».

Лариса ІВШИНА: — Коли ми підготували матеріали на цю тему, до нас звернулися з багатьох іноземних посольств і попросили прислати їм англійські варіанти текстів для швидкої пересилки до своїх урядів, тому що це справді безпрецедентна подія.

Л. К.: — Роки чотири тому в Польщі проводилося опитування — хто найбільші вороги поляків? На першому місці опинилася Україна. І ця ненависть сьогодні тільки нагнітається. Скільки було випадків, коли українців, які проїжджають польський кордон, викидають з машин, б’ють: «Ти — українець? Ти вбив мого діда?» А от що розповіла українська жінка на одному з ток-шоу, коли обговорювалася тема Волинської трагедії. На її очах поляки закололи багнетами її дядька — кремезного чоловіка. А коли її запитали потім: «Ви прощаєте?», вона відповіла: «Так, прощаю». А інша жінка розповіла, що в неї зберігається ікона, прострелена польським солдатом, який сказав: «Наша Матка Бозка — не така, як ваша». Але ідіоти є як серед поляків, так і серед українців.

Л. І.: — Багато хто з волинян може розповісти свою історію для всієї загальноукраїнської аудиторії. Моя мама, наприклад, закінчувала польську гімназію, і вона розказувала, що її за кожне українське слово били лінійкою по руках. Достатньо для розуміння, який настрій створювався? А потім, звісно, обурені українці в стані самооборони завдавали кривди польським селам. Усі ці історії є результатом багаторічної ворожнечі.

Але є ще один важливий момент. Те, що зараз відбувається у питаннях щодо Волинської трагедії з боку Польщі, — це плата за «адвокатські послуги»? Україна платить за рахунки своїх політиків, які не вміють керувати, а народ за те, що ще не навчився обирати?

Одного разу мені доводилося бути в такій трагікомічній ситуації. Під час приїзду екс-президента Польщі Александра Квасневського в Україну на запрошення Арсенія Яценюка — він виступав на форумі Open Ukraine, так трапилося, що ми сиділи поруч із президентом Леонідом Кучмою. І от під час спілкування хтось Квасневському каже: «Ну, ось всім відомо, як Польща до нас ставиться, ви — наш адвокат…» А я сиджу й тихо коментую, що не можна говорити про те, що це наш адвокат. На що Кучма здивовано відреагував: «Чому?» А я кажу: «А тому що ми — не підсудні».

У цьому контексті можна згадати й 2004 рік, круглий стіл, на якому Квасневський виступав модератором, бо Україна сама не могла вирішити власні проблеми, — президент Кучма не міг цивілізовано передати владу…

Л. К.: — Пригинає Конституційний Суд, щоб той написав цікаве рішення: Кучма був два терміни, але фактично один.

Л. І.: — Кучма не зміг нормально передати владу, як Леонід Макарович це, до речі, зробив 1994 року. Звісно, ця ситуація підносить авторитет Польщі, її президента в Європі, світі. Я добре ставлюся до пана Кваснєвського, який, переш за всі, будучи комсомольцем, привів свою країну у Євросоюз і НАТО. Він як поляк виконав свою місію перед народом.

Друга ситуація пов’язана з Юлією Тимошенко. Ми бачимо, що вирішувати питання з її ув’язненням знову покликали Квасневського (місія «Кокса — Квасневського»), бо ми знову не можемо «розрулити» внутрішню проблему.

Л. К.: — У всій цій ситуації починаєш думати, як ми ще далеко від професійної, національно-політичної, історично-відповідальної держави, яка б уміла захищати національні інтереси й сама вирішувати власні проблеми. Ми постійно когось кличемо, щоб нас розвели. І це — наша проблема. Щодо Квасневського можу сказати, що серед польських політиків він найкраще знає Україну. Ми з ним неодноразово зустрічалися, говорили — він дуже щиро хоче, щоб Україна стала членом Євросоюзу. Так само, як і нинішній президент Польщі Броніслав Коморовський. Я з ним також зустрічався, ми спілкувалися, зокрема, й на тему Асоціації. Він каже: «Пане Президенте, якщо станеться так, що у Вільнюсі Україна підпише угоду про Асоціацію, то я пішки піду до Матки Боски Ченстоховської». У них в Польщі є така поговірка: якщо щось дуже хочеться, щоб було, й воно станеться, то треба пішки йти до Матері Божої Ченстоховської. Це каже президент Польщі. Я собі подумав, а хто в нас готовий піти до своєї Божої Матері? Поляки мають різні точки зору — там є й радикали, й гуманісти… Вони сваряться, але всі вони — поляки, які захищають польську ідею. У нас же за кожною точкою зору не просто різний погляд, а різна людина, різний зміст людини, духовність і прагнення.

«ВЛАДІ ПОТРІБНО МАТИ БІЛЬШ СИЛЬНИЙ ДУХОВНО-ІДЕОЛОГІЧНИЙ КОРПУС»

Костянтин ГОНЧАРОВ, Київський національний університет ім. Т. Шевченка: — Після трьох років правління Віктора Януковича можна зробити висновок, що основна увага державної політики приділяється економічній сфері, при цьому питання гуманітарної галузі залишаються на задньому плані. Чому гуманітарна політика, зокрема «мовне» питання, Волинська трагедія, інші не менш важливі історичні аспекти не є пріоритетними для теперішньої української еліти?

Л. К.: — Я досить часто спілкуюся з Президентом і відчуваю в його оцінках і тих завданнях, які він формулює, бажання приділяти увагу філософії, психології, ідеології. Він дуже велику увагу приділяє ЗМІ, має достатньо знань щодо сучасного стану, особливо електронних засобів масової інформації, телеканалів. Але річ у тім, що українська політична та духовна еліти поділені на кілька груп: одна — проукраїнська, друга — проросійська, проте й у одної, й у другої є елементи радянського, комуністично-філософського порядку. В умовах відсутності єдиної еліти, погляду на історію, національну ідею, коли ведеться безпощадна війна між собою, сформулювати одну концептуальну позицію, врахувавши всі аспекти духовно-ідеологічного життя, дуже непросто. Немає кому. Тому, гадаю, щоб бути ефективною, владі потрібно мати більш сильний духовно-ідеологічний корпус: і Кабінету Міністрів, і Адміністрації Президента, й на місцевому рівні.

Наприклад, пан Добкін, який є головою Харківської облдержадміністрації, публічно виступає по телебаченню й просить уряд Польщі заборонити надавати візи на в’їзд до Європи деяким громадянам України через те, що вони підтримують ОУН і УПА. Це так себе поводить чиновник, член команди, навіть не депутат, який, по суті, має точно дотримуватися позиції влади. А влада в особі Президента, який неодноразово про це заявляв, визначила європейський вектор розвитку. Чому підпорядкований чиновник дозволяє собі робити по-іншому?

Л. І.: З одного боку, кажуть, що Президент у нас є авторитарним лідером, а з другого — виходить, частина команди його не слухає?

Л. К.: — Я вам розкажу про свої враження. Як ви знаєте, вже понад рік працює Конституційна асамблея, яку я очолюю. Якби Віктор Федорович був авторитарним лідером, він принаймні мені, як голові КА, вказував би, як треба працювати. А було так, що я навіть сам кілька разів цікавився в нього: «Як ви бачите це питання?» Відповідь була одна: «Треба працювати, організовувати круглі столи, зустрічі з представниками громадянського суспільства, а коли ви дійдете висновку, тоді ми сядемо й говоритимемо». Я скажу про інше — відсутній контроль та відповідальність. Якщо чиновник або будь-хто з представників влади не відчуває контроль, відповідальність і неминуче покарання за антидержавні дії, тоді він діє всупереч закону та Конституції.

«У НОВІЙ КОНСТИТУЦІЇ МАЄ БУТИ ПРЯМА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕВИКОНАННЯ ЧОГОСЬ»

Тетяна МАЦКЕВИЧ, Львівський національний університет ім. І. Франка: — Нещодавно Леонід Кучма заявив, що вважає безглуздою діяльність Конституційної асамблеї: «Можна робити зміни до Конституції і без Конституційної асамблеї. Я не думаю, що ця КА чи референдум щось вирішать… Все одно треба буде пройти через парламент…» Як ви можете прокоментувати слова другого президента України?

Л. К.: — Власне, він має рацію, що не обов’язково готувати проект документа через Конституційну асамблею. Його можна готувати через комісію у Верховній Раді, тому що так чи інакше голосувати за нього буде саме парламент. Але тут є питання: чому кілька комісій, в тому числі остання комісія Ющенка, ні до чого не дійшли? Тому що в таких випадках Президент завжди готує собі проект й надсилає його своїй комісії, адже він її голова. Тому у мене виникла думка, знаючи, що в парламенті немає єдності, створити Конституційну асамблею. Такий спосіб для підготовки змін у Конституцію вважають правильним і у Європі — Венеціанській комісії.

Тому у цьому випадку, я вважаю, що Леонід Данилович керувався авторитарною філософією. Адже найкраще очолити комісію, потім викликати товариша Медведчука, який напише всі зміни, а в резолюції зафіксує — народ виконує. Далі це все передається народу. «Народ — струнко!», і все виконується. Така тоді була філософія підготовки Конституції Я один із авторів Конституції 1978 року, тому добре знаю, як писали ту Конституцію — хто приходив ввечері і говорив, що писати і як писати. А якщо щось не зрозуміло, то дзвонили у Білокам’яну. Отак люди звикли думати. Нікого не хочу ображати, але це помилка. Тому кожен день треба вибивати із себе більшовика, раба і дурня.

Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ, Львівський національний університет ім. І. Франка: — В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначили: «Навіть якщо Конституцію напишуть ангели, все одно знайдуться люди, які її використають». 1996 року в Україні було прийнято один з найкращих зразків Конституції у світі. Подібного рівня документи успішно врегульовують життя США, Німеччини та інших країн у той час, коли у нас вплив і функція Конституції часто формалізовані. Як, на ваш погляд, повернути українській Конституції її дотримання?

Л. К.: — Чинна українська Конституція справді не гірша за інші подібні документи. Але коли сідаєш і починаєш читати її за допомогою олівця, різних довідкових матеріалів, порівнюючи з іншими конституціями світу, стає зрозуміло, скільки проблем є у нашій Конституції. Зокрема, це стосується судочинства, правоохоронної системи, Генеральної прокуратури, місцевого самоврядування. Формулювання, які існують у чинній Конституції, фактично не дають проводити реформи в цих сферах. Треба вносити зміни. Тому я не можу сказати, що наша Конституція погана чи хороша, вона не виписана у такому вигляді, який би відкривав дорогу до реформ у всіх сферах. Приклад із місцевим самоврядуванням. Якщо воно залишиться на тому рівні, на якому є сьогодні, 2017 року місцева влада не матиме джерел фінансування. Треба буде їздити у центр, як колись їздили до Держплану з пижиковими шапками і київськими тортами. Тепер не знаю, з чим будуть їздити.

Друга проблема — те, що записано в Конституції, треба виконувати. Має бути пряма відповідальність за невиконання чогось. Сьогодні її немає. Скажімо, написано: депутат голосує особисто. А якщо не голосує особисто? Немає відповідальності. Це питання ми також враховуємо, щоб нарешті відкрити дорогу до реформ і євроінтеграції.

Л. І.: — У багатьох людей виникає скепсис, коли про все це говорять, бо кажуть: «Ми можемо написати ще десять конституцій, а поки ми їх пишемо, в парламент приходять люди, які вже читати не вміють». Або: «Деградація суспільного життя така, що ніхто не керується Конституцією». Тим не менш, документ повинен бути правильним. Наприклад, в радянській Конституції було прописано можливість виходу з СРСР. Ніхто не вірив, але ця норма спрацювала через 70 років, на яку ви і послалися 1991-го.

Л. К.: — Там було написано: «Каждая нация имеет право на самоопределение, вплоть до отделения». Оце слово не хотіли писати, я ж пам’ятаю, як казали: «Давайте «отделение» закреслимо». Так було: закреслювали, поновлювали. Ми наполягли, і воно залишилося. Тому коли ми підписували документи у Біловезькій пущі, то знали, що діємо згідно з Конституцією.

«ЄДИНИЙ ВИХІД ІЗ СИТУАЦІЇ — ВІДПРАВИТИ ТИМОШЕНКО НА ЛІКУВАННЯ ЗА КОРДОН»

Наталія ПОНЕДІЛОК, Дніпропетровський національний університет: — На конференції «Місія України в сучасному світі» цього року ви сказали, що «те, що зробила Україна в напрямку руху до Європи за останні два-три роки — це набагато більше, ніж робили раніше». Як ви оцінюєте шанси підписання восени Угоди про асоціацію з Євросоюзом? Як, на вашу думку, можна вирішити питання Тимошенко? Чи не буде так, що Партія регіонів, яку всі називали проросійською, стане головним євроінтегратором України?

Л. К.: — Якщо брати фактичні матеріали, що зроблено, — то виходить, що жодна влада, крім нинішньої, нічого не зробила. Поки залишається відкритим питання щодо деяких євроінтеграційних законів, які депутати так і не змогли ухвалити. Але це можна зробити на наступній сесії. Єдине питання, яке є складним для нас, це Тимошенко. З моєї точки зору, єдиний вихід із ситуації — відправити її на лікування за кордон. Якщо внести невеликі зміни до КПК, це реально. Наскільки мені відомо, Німеччина готова взяти Тимошенко на лікування.

Л. І.: — Інколи складалося враження, що справа Тимошенко була пасткою. Мета — зірвати євроінтеграцію. І вже історики будуть розбиратися, чому влада потрапила в цю пастку. В будь-якому разі спосіб вирішення проблем має бути внутрішнім. Невже влада боїться, що це буде уряд в екзилі?

Л. К.: — Я не думаю, що вони дуже чогось бояться, а якщо й бояться, то не знають, чого. Зі свого досвіду скажу, що якщо ти знаєш, чого боїшся, ти можеш скласти план боротьби, а якщо не знаєш — тоді плану немає. Зараз саме така ситуація. Ніхто з політиків сьогодні не зможе спрогнозувати, що може бути, якщо Тимошенко виїде лікуватися за кордон. Єдине, що з радянського, українського досвіду я можу сказати: якщо людина, навіть дуже авторитетна, потрапляє за кордон — через рік, а то й раніше, про неї повністю забувають.

«ДОКИ ІСНУВАТИМУТЬ КОМУНІСТИ, ВОНИ ЗАВЖДИ НЕСТИМУТЬ ЗАГРОЗУ»

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, випускник Києво-Могилянської академії: — Багато хто вважає, що наші сучасні проблеми значною мірою пов’язані з тим, що після розпаду СРСР в Україні до влади прийшли колишні комсомольці і партійні функціонери. В якому стані Україна зустріла незалежність? Покійний Джеймс Мейс характеризував цей стан як постгеноцидний, постколоніальний. А як ви вважаєте, чи могла в 1990-х у нашій країні сформуватись альтернативна політична еліта?

Л. К.: — Я вам скажу, що у висновках Мейса є велика правда. Влада, яка тоді прийшла, мала комуністично-комсомольську орієнтацію і не мала жодного уявлення про демократію та ринкові відносини. Для мене ринок, який я сьогодні розумію як ринок, тоді був дещо схожий на базар. Хіба можна уявити, що коли ти став президентом і зайшов у свій кабінет, то одразу став зовсім іншим? Так можуть думати люди, які не розуміють суті проблеми.

Та є й інше питання: а хто міг прийти? От я тоді зробив кілька кроків, наприклад, призначив у Львівську область В’ячеслава Чорновола, братів Горинів. Через півроку води не було у Львові. Тобто почало все дуже серйозно валитися. Боротись за Україну, її високі ідеї, духовність, незалежність — це їхня заслуга, але треба, щоб хтось це виконував. Необхідно мати адміністративний, політичний, господарській досвід. У них не було вертикалі влади.

В Україні було три мільйони 500 тисяч комуністів, і не було жодної посади, яку б очолював не член партії. У таких умовах виникло питання — кого призначати. Виявилося, що всі, хто мають досвід, — комуністи! І добре, що частина з них були антикомуністами, а точніше націонал-комуністами. Вони все ж таки хотіли незалежності і голосували за її проголошення. Вони відчували українство нутром. Але реалізувати це на практиці — в механізмах, ринку, демократії, кодексах, Конституції… Мені стає страшно, коли я починаю порівнювати те, що я знав 20 років тому, і те, що я знаю сьогодні. Тоді я керувався одним — не робити нічого, що суперечить українським інтересам.

Олег ТВЕРДЬ, Львівський національний університет ім. І. Франка: — Ви досить тривалий час були комуністом, перебували на керівних посадах. 1991 року ви вийшли з партії і вже через кілька років на посаді президента заборонили КПУ. Але згодом Леонід Кучма під вибори 1999 року повернув її до життя. Наскільки це був правильний крок з боку другого президента? Чи становлять комуністи загрозу і досі?

Л. К.: — Доки будуть комуністи, вони становитимуть загрозу. Наприклад, російські комуністи захищають національні інтереси Росії. Зюганов, коли це торкається історії, честі, гідності Росії, каже те саме, що й Путін. Українські ж комуністи нічого спільного з українством не мають. Це загін людей, які живуть в Україні, але не підпорядковані виконанню історичної місії України. Все, що вони проголошують і роблять, — то є фальш. Тому нам складно нарешті зібратися і виробити єдиний стратегічний погляд на внутрішні й зовнішні проблеми, бо в нас є група комуністів, яка постійно хитається і голосує залежно від того, хто більше заплатить. Ну і, звичайно, живуть вони далеко не за комуністичними уявленнями. Чому Кучма їх реанімував? А тому, що всі президенти, навіть Ющенко, загравали з комуністами. Ющенко (я тоді був у парламенті) навіть хотів створити єдину фракцію, куди увійшли б у тому числі комуністи. Можете собі уявити? Інший висновок: доки будуть комуністи, їх використовуватимуть, як і вони використовують виборців.

Ірина МАЛЮК, Львівський національний університет ім. І. Франка: — Цього року минає 80-та річниця Голодомору 1932—1933 років. Чи відчуваєте ви належну увагу до цієї події з боку влади?

Л. К.: — Глибокої серйозної уваги і роботи — оцінок, історичних документів, відповідної літератури — в цьому напрямку немає. І тому говорити, що влада, скажімо, за чи проти… Я б радше сказав, що сьогодні очевидним є період такого нейтрального часу щодо значення Голодомору. Сталося так, що в 1990-х роках ми робили набагато більше, ніж зараз. На сьогодні є списки з точними прізвищами — 3 млн 900 жертв Голодомору. Звичайно, це не всі. Як і не всі сьогодні в Україні усвідомили, яка це була трагедія. Я вам відповідаю одним реченням: немає серйозної, виваженої, продуманої, національно відповідальної роботи. Як це, наприклад, зробили євреї.

«МОЖНА ЩЕ ОДНОГО РАЗУ ВИГРАТИ ВИБОРИ, АЛЕ НЕ БУДЕ ВЖЕ КИМ УПРАВЛЯТИ»

Олександра ЧЕРНОВА, Донецький національний університет: — Сьогодні по-різному реагують на партію «Свобода». Для когось — це фашистська партія, для інших — автентично проукраїнська. А що ви можете сказати про цю політичну силу?

Л. К.: — Я уважно прочитав програму партії «Свобода». Вона перекликається з програмою націонал-соціалістів. Але націонал-соціалісти — це не фашисти. Вони поступово переросли у фашистські організації, коли створився відповідний для цього ґрунт. Тому називати «Свободу» фашистською організацією — не можна. Це сучасна організація, радикально налаштована на захист, як вони заявляють, інтересів українства. От тільки їхній спосіб захисту українства абсолютно неприйнятний. Якби я так захищав Україну 1991 року, то її давно б уже не було. У багатьох випадках «Свобода» налаштована агресивно й неконструктивно, більшість із них орієнтується тільки на власну аудиторію, а не на весь український народ. Тому їхні можливості обмежені.

Сьогодні часто можна почути слово «фашисти». Наприклад, депутата Володимира Олійника запитують: «Які ознаки фашизму ви можете назвати?». Він відповідає: «От партія «Свобода» подала проект закону, за яким треба карати жінок, які штучно припиняють вагітність, тому вони фашисти». Ну, вибачте, а хто тоді ті, хто ухвалив закон про пенсію, інші подібні закони — теж фашисти? У нас тепер усі фашисти. Мені якось зателефонували і стали запрошувати на так званий антифашистський мітинг. Я сказав: «А де фашисти? Ну, назвіть мені якихось фашистів, організацію, може, газету, яку вони видають».

На Сході України й досі викривлене уявлення про фашистів, про ОУН-УПА. Більшість там нічого серйозного не читала, не аналізувала, вся інформація передається від покоління в покоління. Гадаю, Ющенко поспішив — я особисто йому про це казав: «Вікторе, не можна цього робити! Спочатку потрібно пояснити народу, хто такий Шухевич». Дуже важливо друкувати, роз’яснювати, переконувати, показувати документи, оскільки тих, хто має серйозний вік, уже не переконати і, мабуть, не варто цього робити, а от молоді слід відвикати від нав’язливих тверджень, що ОУН-УПА — це тільки вороги і націоналісти. А що таке націоналіст? Хіба немає націоналістів серед росіян, болгар, чехів, поляків?

Л. І.: — Путін сам про себе сказав, що він російський націоналіст.

Л. К.: — У ХVІІІ столітті не було поняття «націоналізм», а тепер ми дедалі глибше вникаємо в його суть. Коли кажуть про захист національних інтересів, це ні в кого не викликає подиву, а от як тільки ти сказав «націоналізм» — все, ти ворог.

Л. І.: — Як ви прокоментуєте затію з «антифашистськими» мітингами? Все це схоже на нерозумну конструкцію політтехнологів, які, користуючись гуманітарною цілиною в провладній партії, підготували нову пастку. Бо ця «антифашистська» технологія передбачає, що «Свобода» гратиме на загострення, і тоді вони чудово виходять за сценарієм 1999 року — «Кучма — червона загроза» на президентські вибори 2015-го. Якщо «Свобода» буде радикалізуватися, нерозумно підіграючи «антифашистській» технології, все суспільство буде бачити цю змову. Але хтось має попередити партію влади, що це дуже небезпечна технологія.

Л. К.: — Це технологія, яка веде до розколу народу. Можна ще один раз виграти вибори, але не буде вже ким управляти. Я не хочу залякувати, але загроза є. Навіть більше, якщо ми не підпишемо Угоди про асоціацію з ЄС, натомість під час виборів триватимуть оці технологічні речі, ми можемо отримати не лише формальний переділ країни на дві частини, а фактичний. Зараз ми аналізуємо факти, за кожним з яких стоять дуже серйозні сили. Вони є і діють не тільки в Україні, а й за кордоном — десь там сидять хлопці в окулярах і чекають, коли вже пора сказати: «Ану, йдіть сюди!». Поки що вони не можуть цього зробити, тому що ми, незважаючи ні на що, тримаємося разом.

«УКРАЇНА ЖИВЕ Й ЖИТИМЕ, ТІЛЬКИ ТРЕБА БУТИ ТРІШЕЧКИ РОЗУМНІШИМИ Й ДАЛЕКОГЛЯДНІШИМИ»

Дмитро ЩЕДРОВ, Таврійський національний університет: — Чи погоджуєтесь ви зі словами експертів, що в Україні політичні процеси набагато інтенсивніші, ніж у сусідній Російській Федерації?

Л. К.: — Ні. В Росії політика більшою мірою пов’язана із власною історією, вона ґрунтується на професіоналізмі, стратегічному мисленні. Вся Росія знає точно, чого вона хоче. Можливо, опозиція висловлює свою думку, але кожен російський політик починає зі слів: «Великая Россия. Мы должны соревноваться с Соединенными Штатами Америки за влияние в мире». Всі президенти Росії — і Єльцин, і Путін видають укази про «сферы интересов России», де чорним по білому написано: «В орбиту интересов России включается Украина». Вони не соромляться цього й використовують будь-який прояв слабкості, щоб пригнути того, хто дуже прудко хоче втекти.

Тільки Янукович почав захищати інтереси України, зразу — «не такой». А хто був такий із президентів України? Всі не такі. У чому полягає інтенсивність української політики? Ми багато кричимо, здіймаємо галас — у нас демократія, свобода слова, а скажіть, хто виконує? Кажіть все, що вам захочеться. Чи реагує влада на все це?

Л. І.: — Які уроки має винести нинішня влада з підписання Харківських угод?

Л. К.: — Якби президентські вибори застали Януковича підготовленим політично, економічно і соціально — як це є сьогодні, то Харківські угоди не були б підписані. Вони просто взяли його «теплим», підписали документ одразу після виборів. Але ситуація змінилася. Нещодавно відбулося засідання Євразійського саміту, я дивився документи, які не були опубліковані. Якби не тверда позиція Януковича, не було б асоційованого членства. Був би конфлікт. Тому статус асоційованого члена для України — це великий плюс. Такої твердої позиції під час підписання Харківських угод не було.

Олексій КОЗЮК, Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова: — У своїх двох останніх книжках Юрій Щербак, Надзвичайний і Повноважний посол України, писав про геополітичну ситуацію у світі в 2076—2077 роках. На той час уже встигли відбутись 3 і 4 світові війни, зокрема, Росія розпалась, а в Україні утвердилась республіка на чолі з гетьманом. Це все, звісно, художні припущення, однак Юрій Щербак має чималий дипломатичний досвід. Як ви оцінюєте геополітичну ситуацію через, скажімо, 50 років? Зокрема, що буде з Росією та Україною?

Л. К.: — Україна бувала в дуже складних історичних умовах — Богдан Хмельницький, 1654 рік, це і Лівий берег, і Правий берег, все пішло звідти, потім Коліївщина, інші події. Сьогодні ми маємо власну державу. Звичайно, через певний час зміняться люди, покоління, прийдуть нові політики, але головне, щоб кожен робив свою справу. От ви — майбутні журналісти, якщо будете писати так, як пише газета «День», яка послідовно дотримується своєї позиції, тоді ви свою справу робитимете добре.

Попри все, Україна розвивається на очах. Росте покоління нових людей. Вони зовсім по-іншому думають і готові захищати свою країну. Так, важко, бо внутрішні сили не дають змоги нам об’єднатись, а зовнішні використовують наші суперечності. Україна живе і житиме, тільки треба бути трішечки розумнішими й далекогляднішими і ніколи не реагувати на речі моментально.

Л. І.: — А до скількох потрібно порахувати?

Л. К.: — …До десяти.

Іван КАПСАМУН, «День»; Анна СТАВИЦЬКА, Наталя ПОНЕДІЛОК, Літня школа журналістики «Дня»
Рубрика:
Газета:

ЗАЯВА народних депутатів України-членів Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

липня 19, 2013Новини

 

Україна стане цивілізованою демократичною європейською державою лише за умови, коли в ній будуть дотримуватися права і свободи кожної людини, кожного громадянина.

Основним завданням міліції є захист  життя,  здоров’я, честі та гідності, а також інших прав і свобод людини і громадянина.  На жаль, діяльність української міліції не відповідає цьому високому завданню.

Авторитетна міжнародна неурядова організація Amnesty International за результатами свого дослідження оприлюднила такий висновок: «… в Україні фактично існує культура безкарності за серйозні кримінальні вчинки, включаючи катування та вимагання, скоєні правоохоронцями в ході їхньої роботи. Структурні недоліки, високий рівень корупції, тісні функціональні та інші зв’язки між прокуратурою та міліцією, непроведення або незадовільне проведення розслідувань кримінальних вчинків, скоєних правоохоронцями (навіть у тих випадках, коли існують медичні або інші достовірні докази на підтримку заяв), переслідування та залякування скаржників, а також низький рівень подальшого притягнення винних до відповідальності, – все це сприяє безкарності за порушення правоохоронцями прав людини».

Про глибоку кризу всієї правоохоронної системи свідчать результати дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України, що були оприлюднені 2 квітня 2013 року, згідно з якими повністю довіряє міліції лише 1% населення України.

Гірше того, останнім часом дедалі частіше громадськості стають відомі факти безпосередньої участі працівників міліції в кримінальних злочинах – від ДТП до зґвалтувань чоловіків та жінок, тортур та спричинення тяжких тілесних ушкоджень, замахів на вбивство та вбивств, в тому числі з корисливих мотивів.

Зокрема, протягом останніх років широкого розголосу в суспільстві набули такі факти:

– справи Дмитра Ящука, який помер у Святошинському райвідділі міліції міста Києва 13 червня 2010 року та Якова Строгана, який  був жорстоко побитий міліціонерами у місті Харків 16 серпня 2010 року;

– справа Ігоря Індила, який помер в результаті перелому черепа та внутрішньої кровотечі 17 травня 2010 року у кімнаті для затриманих чергової частини Шевченківського райвідділу міліції міста Києва. Причому, навіть після того, як генпрокурор Віктор Пшонка публічно визнав провину двох міліціонерів у смерті Індила, один з них – дільничний Сергій Приходько – був засуджений за перевищення службових повноважень до п’яти років позбавлення волі умовно, а другий – інспектор-черговий Сергій Коваленко – був амністований на тій підставі, що у нього є п’ятирічний син;

– справа шахтаря Михайла Белікова, якого співробітники міліції 17 червня минулого року, перебуваючи при виконанні службових обов’язків, зґвалтували міліцейським кийком в Петровському райвідділі міліції міста Донецька, внаслідок чого потерпілий став інвалідом.

– кричущий випадок, який стався минулого року в Києві, коли слідчий міліції разом з колишнім міліціонером та колишнім ув’язненим вбили трьох мешканців Києва з метою заволодіння їх квартирами (за повідомленнями ЗМІ, усі ці троє зловмисників досі перебувають під вартою, триває слідство).

Проте, ситуація, що склалася в правоохоронній системі, залишається, з нашого погляду, без належної уваги та адекватного реагування з боку вищого керівництва не лише правоохоронних органів, а й держави Україна.

Навіть після того, як під тиском громадськості після ганебного злочину в смт Врадіївка Миколаївської області було звільнено з посад декількох керівників в системі органів внутрішніх справ і прокуратури, кількість правопорушень за участі правоохоронців не зменшилася – ЗМІ продовжують повідомляти про такі випадки з усіх куточків країни.

Останнім з таких випадків є події, які відбулися 12 липня поточного року на ринку «Шлях», що знаходиться в Святошинському районі міста Києва. Окрім відверто зухвалої і злочинної поведінки старшого лейтенанта міліції Ганнисика Андрія Михайловича, не може не викликати обурення реакція на інцидент з боку його керівництва, а саме – намагання зробити винною постраждалу внаслідок його хуліганських дій, висловлення погроз на адресу громадських активістів.

Слід констатувати, що широкі верстви населення України все більше охоплює внутрішнє переконання, що беззаконня і безкарність стали рисами нинішньої правоохоронної системи України, а найвищі посадові особи і інститути державної влади Держави Україна вже не контролюють ситуацію і навіть не здатні до вчинення рішучих дій, спрямованих на кардинальне і швидке її покращення.

Ми переконані, що ситуація потребує негайного реагування і публічного оприлюднення своєї позиції кожним без винятку з числа тих, хто має представницький мандат від громадян у законодавчому органі нашої держави – Верховній Раді України (причому, вже неважливо – чи представляє він парламентську більшість, опозицію або є позафракційним), а також відчуває в собі сили домогтися глибокого реформування правоохоронних органів.

Тому ми, як народні депутати України, вимагаємо вжити рішучих заходів для припинення порушень законності у системі правоохоронних органів і з цією метою звертаємося:

 

До Президента України:

1) з вимогою звільнити з посади Міністра Внутрішніх Справ України Захарченка Віталія Юрійовича;

2) з пропозицією розглянути ситуацію з дотриманням законності та захисту прав і свобод людини і громадянина правоохоронними органами на найближчому засіданні Ради національної безпеки та оборони України;

 

До Кабінету Міністрів України:

1) з пропозицією розробити за участю авторитетних правозахисників, громадських організацій і активістів громадянського суспільства, а також не пізніше, ніж до 1 жовтня 2013 року подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про поліцію» європейського зразка. В якому, зокрема, передбачити:

–         механізми цивільного контролю за діяльністю правоохоронних органів і жорсткі норми відповідальності для їх співробітників;

–         створення муніципальної поліції, з виборним, а також підзвітним та підконтрольним міській громаді керівництвом;

 

До Верховної Ради України:

1) з пропозицією внести зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, які будуть спрямовані на посилення відповідальності за злочини, скоєні працівниками правоохоронних органів.

 

До Міністерства внутрішніх справ України:

1) з вимогою не пізніше, ніж до 1 жовтня 2013 року провести переатестацію 100% працівників усіх районних відділень МВС. При цьому забезпечити участь авторитетних правозахисників, представників громадських організацій і активістів громадянського суспільства як у проведенні переатестації, так і у здійсненні контролю за її результатами, висновками та кадровими рекомендаціями.

Народні депутати України,

члени Комітету Верховної Ради України

з питань прав людини, національних меншин

і міжнаціональних відносин:

Голова Комітету                                                                                  Валерій Пацкан

Перший заступник голови Комітету                                             Андрій Шевченко

Заступник голови Комітету,

голова підкомітету з питань гендерної рівності                                Ірина Луценко

Голова підкомітету з питань

етнополітики, прав корінних народів та

національних меншин України,

жертв політичних репресій                                                          Мустафа Джемілєв

Голова підкомітету з питань

міграційної політики, громадянства,

статусу іноземців та осіб без громадянства,

біженців та у зв’язках з українцями,

які проживають за кордоном                                                                Богдан Бенюк

18 липня 2013 року

Скільки терпіти сталінських смертоносців?

липня 18, 2013Українські проблеми. Політика

Під гаслами інтернаціоналізму, соціалізму, братерства і дружби народів знищили до 45 мільйонів українців

Світове співтовариство пережило у XX столітті найбільшу трагедію — криваве протистояння двох тоталітарних імперських сил — російського (сталінського) більшовизму та німецького (гітлерівського) нацизму. У їх протистояння, що вилилось у Другу світову війну, було втягнуто більшість держав світу, жертвами якого стали понад 60 мільйонів осіб лише загиблими. Особисту відповідальність за цю трагедію людство поклало на Сталіна та Гітлера, шизофренічних виродків людського роду, які понесли неоднакову кару за скоєні ними злочини. Гітлер у стані депресії ганебно покінчив життя самогубством. За іронією долі, Сталін дожив до поважного віку, а життя йому вкоротив його вірний пес Лаврентій Берія, рятуючи власну шкуру і шкури своїх соратників. Сталінський міф про переможця нацизму живе і сьогодні, його і далі плекають не лише компартії країн СНД, а й західне суспільство.

Першопричиною трагедії XX століття був російський більшовизм, страшна смертельна сила, що сформувалася в специфічних умовах Російської колоніальної імперії. Тут марксистська утопія в умовах азійської тиранії поєдналась з російським абсолютизмом, рафінованим російським расизмом (рашизмом) і безпідставною пихою, породивши супертоталітарну систему, яка прагнула до світового панування. Ця система не терпіла інших ідеологій, релігії, моралі, вільнодумства, демократії. Її ворогами ставали національно свідомі етнічні меншини, приватна власність та ініціатива, різні соціальні верстви і групи людей, крім робітничого і колгоспного люмпену та умиротвореної гнилої інтелігенції. Для приборкання непокірних застосовувались найбільш жорстокі методи державного тероризму: холоднокровні масові вбивства, тюрми, концтабори, тортури, висилки до Сибіру, залякування, цькування, стеження, звільнення з роботи тощо. Основна мета міжнародної політики зводилася до доктрини В. Леніна: «Як тільки ми станемо сильними, то обов’язково нападемо на буржуазний Захід і його знищимо».

Що дало шанс захопити державну владу більшовиками та подібним до них тоталітарним силам? Перш за все, соціальна катастрофа у країнах, якої вони зазнали після поразки у Першій світовій війні, яка сприяла протестним настроям і формуванню аналогічних більшовизмові політичних сил. За допомогою і за сприяння більшовиків виник і став державною силою італійський фашизм і німецький нацизм (націонал–соціалізм). Останній виявився не тільки точною калькою і дзеркальним відображенням більшовизму, а й його ж запеклим ворогом у боротьбі за світове панування. Їх криваве протистояння було лише питанням часу.

В імперії зла найбільший опір більшовизму чинила українська нація, якій чужою була як марксистська утопія, так і політика творення «єдіного советского народа» та ідея світового панування і міжнародного розбою. За протистояння російському більшовизму українській нації довелося заплатити надто велику ціну. Більшовики провадили антиукраїнську політику ще жорстокіше і підступніше, ніж царизм. Її рефреном була сталінська формула «Нєт человєка — нєт проблєми». Фізичне нищення українців було параноїдальною ідеєю не тільки «вождя всіх народів», а й десятків тисяч спеціально вихованих для цього людоїдів: прокурорів, кадебістів, міліціонерів і наглядачів концтаборів. Більшовики винищували в першу чергу українську еліту — письменників, учених, учителів, підприємців, інженерів, священиків, тобто носіїв українства, його мови, культури, національної самобутності. Слабкодухих русифікували, перетворюючи на рабів і вірних слуг імперії. За 75 років більшовицького поневолення фізично (в тюрмах, концтаборах, у війнах, під час колективізації та розкуркулювання) було знищено від 35 до 45 мільйонів українців, цвіт і основний генетичний фонд нації. Ще стільки ж не народилося від знищених українців, адже гинули переважно молоді і життєздатні. І все це робилося під гаслами інтернаціоналізму, соціалізму, братерства, дружби народів тощо. Жодна нація не зазнала таких людських втрат, не пережила у XX столітті такого терору, знущання і приниження, як українська від сусіда, який величав себе нашим другом і братом. Вцілілі рештки цієї сили, такі як КПУ в Україні, не хочуть визнати цих апокаліптичних злочинів, покаятися і попросити пробачення у живих і мертвих. А це рівнозначно самому злочинові.

КПУ як ідеологічний спадкоємець всесоюзних більшовиків і надалі провадить політику затягування України у нове московське колоніальне ярмо, продовжує політику руйнування всіх засад і норм суспільного устрою і життя українців, вірно служить путінським сатрапам і новоспеченим олігархам. Разом із Партією регіонів КПУ сформувала уряд М. Азарова, їхні депутати підтримують антиукраїнські закони і постанови, запропоновані урядом. Безбожники, які руйнували храми і фізично й морально нищили духовенство, тепер ревно підтримують в Україні православну церкву Московського патріархату.

Направду українською трагедією є те, що багато дітей і внуків тих людей, які постраждали від сталінських сатрапів, не хочуть повірити у злочини проти народу і досі слухають солоденькі байки КПУ, голосують за них, вступають у цю партію, підтримуючи їхню антиукраїнську політику і практику. Це все сприяло тому, що владу в державі узурпували представники деяких агресивних національних меншин, українське національне багатство загарбали їхні олігархи. Коли ж українська нація, а це понад 80% населення держави, прокинеться, об’єднається навколо української національної ідеї та побудує заможну демократичну і процвітаючу Українську державу, викине на смітник історії спадкоємців КПРС і їхніх сучасних господарів?

Степан ТРОХИМЧУК,
професор, заступник голови Львівського обласного відділення
Всеукраїнського об’єднання ветеранів

Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.