Там, де править партія Януковича: історія Раїси Радченко

29.07.2013 11:50
Там, де править партія Януковича: історія Раїси Радченко
Стару матір — до “психушки”. Її доньку — до тюрми. Малу дитину родини — до інтернату. Так в Україні чинять з інакодумцями

…Зараз я перебуваю у Запоріжжі, в епіцентрі подій, що не вкладаються у головi. За два десятки років роботи журналістом бачила всяке. Ця ж історія — перевершує усе.
Подробиці історії — вражають. Здоровий глузд відмовляється вірити у таке. Але маємо знати. Мусимо знати ці подробиці — подробиці
розправи над звичайною родиною, у якої є одна риса, котру тут, на сході України, багато хто вважає вадою — загострене почуття справедливості.
Уявіть собі звичайнісіньку родину, яка ще два тижні тому жила, як усi. Старенька гуляла з онуком, пила чай зі сусідами. Її відмінність від ровесників була хіба в тому, що не могла байдуже дивитися, як сильні знущаються iз слабших. Була активісткою, що весь свій вільний час віддавала громадській роботі. Захищала всіх: малих, старих, сусідів, своє місто.
На столі у кухні квартири, де сьогодні немає господині, Раїси Радченко, — документи, нагороди. Ось зовсім свіжі. Датовані 2013 роком.
Запорізька державна інженерна академія нагороджує Раїсу Радченко за найкращу доповідь про “сучаснi проблеми та перспективи розвитку житлово-комунального господарства”. Ось грамота за допомогу в організації роботи. Ось довідка про те, що Раїса Радченко — голова будинкового комітету. Люди її вибрали на цю посаду. Свого часу працювала заступником ректора філії Київського інституту бізнесу і менеджменту.
У свої 70 років ця жінка не могла сидіти у кріслі i в’язати шкарпетки. Ось сертифікат, що Раїса Радченко пройшла курси щодо захисту прав людини.
Так було до 10 липня цього року. А потім усе змінилося за день.
— Приїхало чоловік з 50 у формі, — розповідає дочка Раїси Радченко. — Скрутили мамі руки, кілька міліціонерів тримало мене. Син
тримав бабусю за ноги. Як його відривали — поранили. Я бачила, як потекла кров, рвалася до сина. Але мене тримало п’ятеро в однім куті, а сина теж зо п’ятеро — у другім. Я бачила, як ударили маму. Я кричала тільки: “Що ж ви робите?” Кричала, щоб не били сина і маму…
Стареньку забрали до “психушки”. Навіщо? А невідомо. Як? А просто: міліціонери скрутили руки, а дебелі санітари сказали — “виносьте”.
“Мовчи, якщо не хочеш проблем”
— Я вийшла зі сином погуляти. То було десь о пів на 11-ту ранку. Повернулася за півгодини. Мама каже: приходило якихось троє чоловіків. Були у цивільному, документів не показували, але сказали, що з міліції й аби мама збиралася та йшла з ними, бо мають постанову суду на її затримання. Мама спершу подумала, що то жарт. Чого її затримувати, вона що, злочинець? — Дарина каже, що мати не впустила цих людей до хати.
Дільничного міліціонера, якого Раїса Радченко знала, як і багато людей з її будинку, в обличчя, серед цих трьох не було.
Жінки поговорили про вранішню оказію і вирішили: наступного дня вранці баба Рая піде з’ясовувати, що ж це за невідомі люди приходили до її квартири й про яку постанову суду говорили.
Зранку жінка, як законослухняна громадянка, попрямувала до районного суду, аби там з’ясувати: чи видавали судді на її ім’я якісь постанови чи це був чийсь недолугий жарт?
— Мама зателефонувала й сказала, що стоїть у канцелярії суду в черзі. Просила, аби я не хвилювалася, трохи затримається, бо черга велика, багато людей. Але за хвилини чотири знову зателефонувала й сказала, аби я кидала все і бігла до суду, бо тут якісь люди, кажуть, що міліція, хочуть її кудись забрати.
Донька з малим прибігла до суду й побачила, що якісь чоловіки викручують мамі руки й кудись тягнуть.
— Я почала кричати до них: хто ви такі, що робите? Побігла до голови суду, аби зупинив це беззаконня у приміщенні суду, але у приймальній мене виштовхали у груди і замкнули двері на ключ, — каже Дарина. — Коли повернулася, то бачила, як якісь чоловіки віддирають мого сина від бабусі, а він обняв її за ноги.
Це відбувалося 11 липня цього року, о пів на четверту по обіді у приміщенні Ленінського суду міста Запоріжжя на очах більш як десятка
людей, які стояли у черзі. Кожен за своїм. Охорона суду також байдуже спостерігала за тим, що відбувається.
— Якийсь чоловік із черги заступився за нас. Сказав: “Хлопці, то ж жінки й дитина, зупиніться”. Тоді один із тих, хто викручував мамі руки, підійшов до нього й сказав: “Мовчи, якщо не хочеш проблем. Ми — міліція”. Але я не вірила, що це — міліціонери, почала набирати на телефоні “102”.
Міліція приїхала дуже швидко.
— Їх було чоловік iз 50. Я ще здивувалася, що так багато. Ніколи так багато міліціонерів не бачила разом, — згадує Дарина. — Коли
я почула, що міліціонери забирають маму до психіатричної лікарні, я кричала, що це — порушення прав людини. Що мама — здорова, що я її донька й не даю дозволу на те, щоб її забирали до лікарні. Але з мене сміялися, й матюкалися ще.
Раїсі Радченко викручували руки кілька “доблесних” міліціонерів. У подвір’ї суду стояла карета швидкої допомоги зі санітарами з “психушки”.
— Я не бачила, як маму виводили. Мене кинули у куток i тримали кілька міліціонерів. Я тільки бачила, як кров ллється у сина. В нього були
обідрані руки і ноги, — втирає сльози жінка.
Міліції сказали — “фас”
…Нині 70-річна старенька жінка перебуває у психіатричній лікарні. Її там утримують так, як дуже небезпечних осiб, — за загратованими
дверима й вікнами, під замком, у палатах закритого типу. Так ще тримають особливо небезпечних рецидивістів. Зустрічі з донькою та
адвокатом лише у присутності “надзирателів”.

Тут, на дев’ятому поверсі, у спецвідділенні психлікарні незаконно утримували здорову 70-річну жінку.

— Маму виводять в окрему палату, де тільки стіл i два стільці. Під час розмови завжди стоять двоє-троє санітарів. Як бригада добріша, то із сином пускають, а так — ні. Кричать на мене, що дитину привела.
Дарина каже, що у перші дні вона не впізнавала маму.
— Я бачила, що у неї від побоїв сині руки та ноги. Бачила великий синець біля скроні на обличчі. Вона була поникла, говорила повільно,
очі не сяяли, як раніше. Одного разу вона не могла самостійно йти — її двоє санітарів вели під руки. Мама весь час жалілася, що їй колять
щось психотропне. Що після уколів їй дуже погано — паморочиться в головi, важко говорити й дивитися.
До психіатричної лікарні Раїса Радченко, яка пішла до суду з’ясувати, що ж це за люди приходили до неї додому напередодні, потрапила за… рішенням цього ж, Ленінського, суду — як “небезпечна для суспільства особа”.
А чого ж ця старенька, яка ніколи не мала психічних хвороб, ніколи не була на обліку в психіатрів, раптом у свої 70 стала суспільно небезпечною й опинилася у “психушці”?
Ось тут починається найцікавіше. І люди характеризують це просто і чітко, без розумних слів: “бєзпрєдєл”. Чому жінка потрапила до
клініки, пояснюють легко — “перейшла їм дорогу”.
Далі все просто. Тут, на території, де править Партія регіонів, мати свою думку, свою громадянську позицію — небезпечно. Приклад Раїси
Радченко — цьому найкращий доказ: стару жінку Ленінський райвідділ міліції “запхав” на примусове лікування до “психушки”, особливо не
напружуючись.
Найбільше “відзначився” у цій справі капітан Шепель, заступник начальника райвідділу міліції.
Саме за його підписом усе відбувалося. Отож, 17 червня Шепель, заступник начальника райвідділу, звернувся до головного психіатра КУ
“ОПЛ” ЗОР Федора Паталаха з проханням здійснити “медичний огляд та вжити заходiв медичного характеру” до Радченко Раїси Сергіївни, 1943 року народження.
Чому він вирішив, що бабуся психічно хвора? Дуже просто: начебто заяви надійшли на бабцю від підприємців, а саме вiд офіціантів з бару, розмiщеного у житловому будинку, що не давав людям допізна спати, та місцевих двірничок.
Щоправда, самих заяв ніхто не бачив. А ось пояснення, взятi працівниками райвідділу в “потерпілих” від бабусі, є.
“Приходит в ресторан, громко кричит по непонятным для меня причинам”, — із пояснень Христини Зюміної з бару-ресторану. “Складывается впечатление, что она страдает психическим расстройством”, — з пояснень Дмитра Степовенка, кур’єра цього бару.
“Никого не слушает…” — пояснює міліціонерам, за що потрібно стару жінку запроторити до “психів”, Динара Диденко, ще один кур’єр цього ж бару.
Ще дві заяви від двірників. А чим їм не сподобалася бабуся Рая? “Она облила меня водой”, — з пояснень прибиральниці Любові Калініченко.
Далі справа техніки: пояснення “потерпілих”, заява капітана Шепеля до головного психіатра Федора Паталаха. Паталах — заяву до суду. Суддя Ленінського суду Савченко ухвалив вердикт: примусово бабцю до психіатричної лікарні. Капітан Шепель заздалегідь пообіцяв психіатровi допомогу: на затримання бабусі виділить міліціонерів стільки, скільки треба.
Оце і все, на основі чого стареньку жінку міліція відправила до “психушки”. Було б смішно, якщо б не було так сумно.
“Це — 1937 рік”
Сусіди Раїси Радченко дивляться на мене здивовано. Це така їхня реакція на моє запитання, чи сусідка психічно хвора.
Чую одну і ту ж відповідь: “Ви що, жартуєте? Раїса нормальна, добра і надзвичайно чуйна людина. Вона за права мешканців горою стояла, не давала руйнувати несучі стіни у будинку, двірників змушувала вивозити сміття й часто сама мила сходову клітку”.
Виявляється, що єдина хвороба 70-річної жінки, котрої так боїться міліція, що аж запроторила за грати психіатричної лікарні, —
справедливість і небайдужість.
— Раїса — надзвичайна людина. Вона вимагає у людей совісної роботи. Є людиною дуже відповідальною, з почуттям власної гідності і, можливо, зі загостреним почуттям справедливості. Вона ж нам усім добилася через суд, аби зменшили житлову-комунальну плату, люди їй не надякуються. А це, що з нею нині зробили, то хіба ви не розумієте, що це? Це — 37-й рік. Тільки бандитська влада, яка має людей нi за що, так робить, — каже Валентина Александрова, що знайома з Раїсою Радченко ще з 1989-го. Як й інші старожили будинку, ніколи не вважала Радченко психічно хворою.
— Мама все життя у громадських організаціях, вона завжди допомагає людям, була на різних посадах. Працювала у нас у філії заступником ректора Київського інституту бізнесу і менеджменту, заступником голови Запорізької обласної ради, — Дарина плаче. А я не знаходжу слів, щоб її заспокоїти.
“Я не знаю, чи вийду звідси живою”
…Вулиця Седова. Зупинка відома у Запоріжжі як “сьома медсанчастина”. То і є психіатрична лікарня. Саме тут тримають “небезпечну для суспільства” 70-річну Раїсу Радченко. Зі мною — двоє моїх колег, журналісти зі Запоріжжя. За нашою інформацією, жінку закрили на дев’ятому поверсі. Чи жива? Не знає ніхто. Тут кожен день на рахунку. На третьому поверсі — грати.
Користуючись тим, що нас ніхто не чекає, а двері відчинені, заходимо. Дев’ятий поверх, таблиця — “19 відділення”.
Натискаємо на дзвінок. Відчиняє жінка в уніформі медпрацівника. Заходимо. Все спокійно, доки не бачить у наших руках посвідчення
журналіста. А далі все, як у прискореному кіно. Медпрацівниця почала кричати, штовхати нас у груди.


Що спонукало працівника медзакладу накинутись на журналістів з ножем? (кадр відеозйомки)

У коридор на шум виходить Раїса Радченко.
Я пам’ятатиму той сумний погляд, повний болю, все життя. Поки медпрацівниця намагається зачинити двері, встигаємо поставити декілька
запитань:
— Вас не б’ють?
— Міліція — била. Дуже била. По руках, у голову. Тут чинять наді мною насильство — вони колять мені психотропні препарати. Це все
незаконно. Незаконно, що колять. Незаконно, що я тут. Я — нормальна людина, — пані Раїса говорить швидко. Вона розуміє: будь-якої
секунди наша оборона впаде, двері зачинять. І правди про те, що за цими дверима, не дізнається ніхто.
— Вам проводили незалежну експертизу? — намагаємося запитати. Зробити це не так просто. Між нами і Раїсою Радченко — вже декілька
працівниць відділення.
— Я вимагаю незалежної експертизи, не дають. Чи завтра я вийду звідси живою — не знаю. — Це все, що вдалося почути.
Двері зачиняються. Двері, які відділяють світ — той від цього. І невідомо вже, хто тут здоровий, а хто психічно хворий, це лікарня чи
тюрма?
Тут править Партія регіонів
У тому, щоб Раїса Радченко потрапила до клініки, могло бути багато зацікавлених.
Наприклад, Сін Олександр Ченсанович, мер міста Запоріжжя, людина безхребетна. Раніше — опозиціонер із партії Юлії Тимошенко, а нині — підданий партії Віктора Януковича. Чи міг він бути ініціатором, аби запроторити стару людини до психіатричної лікарні?
Теоретично — так. Раїса Радченко була однією із тих, хто проти нього: ходила зі зошитом від квартири до квартири, збирала підписи, аби
відправити його, мера, у відставку за те, що обіцяв людям багато чого, а не зробив нічого.
Тут, у Запоріжжі, “обіцяв і не зробив” — це як два плюс два. Прокурорів, міліцію, чиновників міської та обласної рад тут називають не інакше, як мафія, клани, “сім’я” або — бандити. Говорять усі, але переважно не “на камеру”, а тихо.
Бабуся Рая тим i відрізнялася від сірої маси, що говорила “на камери”. І голосно. Не оглядаючись у страсi, що злодії почують, що вони — злодії. Кожен із них заплатив би чималі гроші, щоб вона згнила у психклініці.
***
…Після кількох днів у Запоріжжі у мене не залишилося жодного сумніву: все, що відбувається нині з двома жінками і малою дитиною,
ніщо інше, як розправа. Я не знаю лише, що це: місцевий “бєзпрєдєл”, помста старій матері чи показова екзекуція “хозяєв жизнi” для
всіх нас?
Єдине, що я знаю точно: за всім цим глумом над людьми стоять особи, які підпорядковуються провладній сьогодні партії, партії чинного
Президента.
Світлана МАРТИНЕЦЬ, Запоріжжя
Фото Світлани МАРТИНЕЦЬ
P.S. Війна з родиною Радченко, здається, не закінчиться ніколи. Коли я потайки від’їжджала з міста, мені зателефонувала дочка Дарина. Їй прийшла повістка з’явитися до суду. Викликає той самий Ленінський суд — за “непокору міліції”.
А ще до квартири прийшли чиновники з опікунської ради. Сказали, що надійшла до них… анонімна заява про те, що дитина живе у жахливих умовах й нею не опікуються. Тепер Дарина боїться жити, боїться, що у неї заберуть найдорожче — сина.

Дочка ув’язненої у клініцi боїться, що її теж посадять за грати, а дитину віддадуть в інтернат.

P.S.S. Коли номер верстався до друку, у засобах масової інформації Запоріжжя, які тут називають провладними, з’явилась дивовижна новина: “журналісти штурмували психіатричу клініку, під час штурму поранено медсестру, їй завдано тілесних ушкоджень, вона в лікарні, почато кримінальне провадження”. Це означає лише одне — міліція вирішила сфабрикувати справу, щоб помститися журналістам за те, що порушили цю тему.
Господи, поверни цим чиновникам розум!
До речі:
Члени виїзної комісії Уповноваженої з прав людини Валерiї Лутковської зустрілися з Радченко, її дочкою й онуком, а також із керівництвом міської й обласної прокуратури, органів внутрішніх справ, головним психіатром департаменту охорони здоров’я Запорізької обласної державної адміністрації і з мешканцями будинку, в якому проживає сім’я Радченків. Про це повідомила її прес-служба.
Заступник керівника секретаріату омбудсмена Олена Смірнова підкреслила, що пiд час особистого спілкування активістка поводилася
адекватно.
Зі слів члена виїзної комісії — експерта в галузi психіатрії — обгрунтованість примусового психіатричного огляду й госпіталізації
активістки викликає сумнів.
Смірнова каже, що провадження у справі активістки Радченко перебуває на особистому контролі Лутковської. Омбудсмен має намір бути
присутньою на розглядi апеляції на рішення суду про примусову госпіталізацію жінки.
Міжнародна правозахисна організація “Amnesty International” в Україні вважає за потрiбне, щоб Радченко додатково обстежили за межами
Запорізької області для забезпечення об’єктивності діагнозу.
Активістка з Запоріжжя Раїса Радченко готується захищати права своєї родини в суді і далі боротися проти свавілля влади. Про це вона заявила Радіо Свобода після виходу на волю з психіатричної лікарні.
Замість післямови:
Наступного дня після виходу у світ цієї публікації у газеті, 26 липня лікарі Запорізької обласної психлікарні відпустили запорізьку активістку додому, аргументувавши переводом на амбулаторне лікування. Жодного документу про історію хвороби Радченко на руки не отримала, як і результату досліджень міністерської комісії, яка завершила роботу у день її звільнення.

Один коментар до “Там, де править партія Януковича: історія Раїси Радченко”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *