До обрання прем’єр-міністра України

лютого 23, 2014Українські проблеми. Політика

 

23.02.2014 р.

 

В цей надзвичайно важливий для України час, час, який може стати початком нашого становлення як потужної держави, необхідно звернути увагу суспільства, політичних діячів на неохідність вимоги високої моральності і чистоти до тих, кому доручаємо керівництво державою і її регіонами. Ці люди своїм життям і діяльністю мали показати чистоту своїх намірів і відданість народу і державі.

Зараз у Верховній раді іде переформатування влади. Призначаються нові проводирі державних структур. Зокрема, сьогодні мають призначати прем’єр-міністра України. У зв’язку з поверненням до конституції 2004 року це дуже важлива подія. Одним з претендентів на цю посаду є Юлія Тимошенко. Вважаю висунення її предендентом на посаду прем’єра помилкою. По-перше, вона щойно вийшла з тюрми і потребує лікування. По-друге, є певні питання до деяких фактів діяльності Юлії Тимошенко на державних посадах. Зокрема, це: а) створення колотнечі і пряма війна з тодішнім президентом В.Ющенком після 2004 року; б) формування договору з В.Януковичем про розділ влади в Україні; в) заключення антидержавного договору з Росією про постачання газу; г) існування в Росії важелів впливу на Юлію Тимошенко у вигляді ніби скасованих кримінальних проваджень та незрозумілість її відношень з очільниками Росії, зокрема, В.Путіним. Всі ці фактори, особливо останній, категорично забороняють призначення Юлії Тимошенко на державні пости, а особливо на ключовий пост прем’єр-міністра України.

Послідовними державниками виглядають інші два претенденти на посаду прем’єр-міністра ‑ Петро Порошенко і Арсеній Яценюк. Перевагу, на мою думку, має Петро Порошенко, який проявив себе добрим господарником, добрим політиком і державним діячем високого рівня.

 

Мамо, не плач

лютого 21, 2014Українці і світ

***

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташиною вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

А може дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,

Вже слово, матусю, не буде моїм.

Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,

Розкажу як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає,

І рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,

Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину,

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю. І люблюУкраїну.

Вона, як і ти, була в мене одна.

Оксана Максимишин-Корабель

МАЙБУТНЄ ЗА МАЙДАНОМ. Звернення буддійського монаха – миротворця Дзюнсея Терасави до віруючих та служителів всіх релігій. В імя всіх релігій.

лютого 20, 2014Українці і світ

20 лютого 2014, 21:11

Сьогодні Україна стоїть на перехресті. Як виявилося, ця битва є вирішальною не тільки для майбутнього справжньої демократії і свободи, але і для майбутнього всього людства.

У цій битві всі релігії, які виступають за правду, мир і братерство зобов’язані об’єднатися на захист найсвятіших цінностей.

Останні спроби жорстокого придушення Януковичем мирних протестів, які тривали 3 місяці, показали, що він зрадив народ і продав українську свободу путінській Росії. Путінська Росія зробила пекло з Чечні і втопила Сирію в океані крові.

Ми повинні захистити Україну від такого кровопролиття. Ми повинні відстоювати справжню незалежність і мир в Україні. Ми пов’язані любов’ю до України, ми єдині в намаганні врятувати народ.

Всі релігії ратують за істину, а істина є тільки одна. Її не може бути дві.

Сотні тисяч людей стояли мирно і беззахисно на Майдані протягом 3 місяців холодної зими, заради незалежності і свободи, готові пожертвувати собою заради цієї мети.

Це звичайні люди з різних верств суспільства.

Як сталося так, що їх раптом стали називати західними агентами, проплаченими Заходом? Як на них повісили ярлик екстремістів, радикалів, терористів і фашистів?

Але диктатор потребує такої пропаганди і брехні, щоб змусити народ замовкнути і щоб вбивати своїх громадян. Проте сьогодні світ не може бути засліплений такою брехнею. І обов’язок всіх релігій – захищати правду від такої брехні.

Всі релігії виступають за ненасильство, миру, людську гідність та найвищу цінність – Життя. На зорі XXI століття з’явилося світло надії, спадщина великої перемоги простих людей, які змінили долю всього світу ненасильницькими методами. Водночас ми побачили спробу жорстокої державної влади розстріляти мирний опір звичайних людей.

Сьогоднішній Майдан України втілює в собі світло і надію на майбутнє ненасильницького і справді демократичного світу. Всі релігії мають відповідальність підтримувати цю надію і захищати гідність і святість життя.

Люди на Майдані надихнули весь світ своєю спонтанною демонстрацією героїчної солідарності, співчуття, братства та самопожертви. Це той людський дух і той ідеал, до якого прагнуть всі релігії. Майдан втілює героїчний дух ще доскіфської доби, оспіваної багатьма українськими митцями.

Сьогодні від імені всіх релігій ми проголошуємо, що фізична сила і брехлива пропаганда не може знищити героїчний дух Майдану та українських людей.

Ми закликаємо представників всіх релігій світу та всіх людей захищати дух Майдану.

Що можна для цього зробити?

В узгоджений час дзвонити у дзвони, бити в барабани, сурмити в сурми, запалювати свічки, проголошувати молитву – для перемоги ненасильства в Україні.

Організувати німий живий ланцюг в різних містах світу на знак солідарності з народом України.

Сигналити в автомобільні сигнали на знак солідарності з українцями.

Від імені всіх релігій України, ми закликаємо всіх релігійних лідерів світу підготувати та

відправити релігійні делегації на Майдан в Київ, щоб захистити людей.

Ми звертаємося до п. Горбачова, п. Шеварднадзе, п. Саакашвілі та Нобелівських лауреатів у всьому світі – приходьте на Майдан, щоб зупинити кровопролиття і захистити мир, ненасильство і життя.

Вельмишановний Дзюнсей Терасава, буддійський вчитель України, Росії і Центральної Азіії ордену Ніпподзан Мьоходзі.

Вельмишановний Дзюнсей Терасава був провідним активістом ненасильницького руху в Європі кінця епохи холодної війни. Приймав участь у серпневих подіях в Москві в 1991 році. Організатор Табору Миру під час війни в Перській затоці. Організатор маршу “Матері за життя” під час чеченської війни, а також молитовного маршу за мир між Індією та Пакистаном.

Звучить “Реквієм” Моцарта

лютого 20, 2014Духовність, Українські проблеми. Політика

***

Звучить “Реквієм” Моцарта.

Тужливо голосить хор.

Янукович оголосив траур за загиблими 18 лютого 2014 року.

Людоїдові відригнулося м’ясо жертв.

Це викликало в нього щирий жаль.

Може переївся?

А чи недоїв?

З будинку профспілок винесли обгоріле тіло.

Не можна визначити навіть стать загиблої людини. Загиблої у пожежі, створеної беркутом.

Ці нелюди дуже вишукані у вбивствах та знущаннях з людей..

Цього вони навчалися у німецьких нацистів та російських комуністів.

А може і у більш сучасних вбивць.

Важливо не лише вбити чи побити.

Важливо принизити.

Ти ‑ ніщо, річ, з якою я роблю, що хочу.

Виведу на мороз.

Облию водою.

Одіб’ю нирки.

Виколю очі.

Або виб’ю зуби.

В комуністичних таборах перед входом до барака натягували шнур.

Кожний засуджений мав нахилитися, проходячи під шнуром.

Ніби кланяючись своїм мучителям.

Ці дрібні звироднілі раби системи відчували себе “велетнями”.

Такими самими “велетнями” відчувають себе беркутівці.

У своїй звіриній ницості.

І створеній людоїдською владою злочинній безкарності.

Бо людоїди не здають своїх.

Кривава рука криваву руку миє.

Але народ не хоче в стійло.

Він дихнув повітрям свободи.

І уже ніякими сурогатами повітря його не привабиш.

Народ ненавидить мучителів.

Муки викликають лють і ненависть.

Будять силу.

Об’єднують.

“Уже народ одна суцільна рана.

Уже від крові хижіє земля.

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Ошукані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд.

І їх прокльони злі й несамовиті

Впадуть на туші плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд.”

Так казав Василь Симоненко. Поет.

А вустами поета глаголить Бог.

 

А. Велесич

Я восхищаюсь тобой, Украинский народ!

лютого 20, 2014Духовність

 

Я восхищаюсь тобой, Украинский народ!

События минувшего дня просто переполняют меня гордостью и восхищением.
Я восхищаюсь этими ребятами, на передовой сдерживающими всю ночь Беркут под свисты пуль, взрывы гранат
Я восхищаюсь ведущим Майдана, который будучи человеком далеко не военным ночью давал приказы не хуже лучших полевых командиров. Чего стоят его слова Держите строй, не отворачивайтесь спиной, отходите спиной видя врага в лицо и у ребят проходила паника, они находили силы идти в контратаку и гнать Беркут на исходные позиции!
Я восхищаюсь самообороной, которая спасала с помощью брезентов противогазов и веревок множество жизней из пылающего здания Профсоюзов, лучше, чем это делают профессиональные пожарные
Я восхищаюсь самоорганизацией киевлян, передающих камни и другие подручные средства на передний фронт обороны живой цепью
Я восхищаюсь самопожертвованием, когда сегодня в Центре крови Киева я увидел очередь в 200 человек желающих сдать кровь, чтобы как то помочь раненым. А количество продуктов привезенных сегодня на Хрещатик просто зашкаливало.

Я уверен, что такой народ восстановит из разрухи страну очень быстро. Я уверен что ему даже не нужны никакие транши .. ни России, ни МВФ ни кого либо еще. Пусть только государство не лезет и дает зарабатывать! Средства есть – 70 млрд накоплений – которые ждут своего часа начать работать на граждан это страны и на его благосостояние.

Слава тебе Украинский Народ и Вечная память бойцам, отдавшим свои жизни!

Московський нацизм?

лютого 8, 2014Загальне

В пресі є повідомлення про те, що росіяни “завоювали” кілька українських міст, зокрема Тернопіль та Чернігів. На олімпіаді в Сочі в матеріалах про українських спортсменів офіційно росіяни подали, що деякі спортсмени народилися в Тернополі чи Чернігові, які знаходяться в Росії. Це незнання географії? Чи все-таки елементарна неповага до українців, а може і прояв того, що називають московським нацизмом. Згадаємо, було повідомлення у пресі, що глава Росії, Путін, зневажливо віднісся до українців (то не народ) та держави Україна (то не держава). Тобто, у Сочі не випадок стався, а проявилася тенденція, світогляд, ментальність московська. Яка побутує на найвищих державних постах. Вона фактично заперечує український народ. А це вже ознака нацизму. Це перший крок до більш рішучих дій – знищення тих, які “не є народом”. Так німці знищували циган та євреїв. Чи не буде саме це – нищення українців – наступним кроком московської влади? І мабуть не лише українців.

Ще раз про історичні паралелі: маловідома публікація Олександра Кошиця

лютого 8, 2014Історія
6 лютого, 2014 – 16:57
Сучасна російська влада без найменших вагань «зам’яла» більшість трагічних сторінок московської історії, фальшуючи її або відмежовуючись від її справжніх першопричин і наслідків. Такі собі повчання «братньому» українському народові увібрали в себе чимало крові тих народів імперії, які будь-коли опинялися в гарно описаних у красивих книжках «братніх обіймах». Схоже, що й різноманітні особи ідеологічного фронту, рівно ж як і С. Глазьєв, колишній керівник «Конгресса русских общин», а сьогодні — радник В. Путіна з питань регіональної економічної інтеграції, чи Кирило, патріарх «московський і всієї Русі», і багато інших їхніх співвітчизників, схильних до «сквернословия», виховувались саме на таких фальшованих зразках російської історії, названих у їхній державі сьогодні «правильною історією». Заради цієї «правильної історії» з наукового дискурсу в сучасній Росії часто виявляються усунутими класичні історичні праці, які не вписуються в розроблену ідеологами «правильну доктрину». Цілком вірогідно, що мало що скаже «повчальникам» звернених до Європи українців така сторінка російської історії, як опричнина. «Первого царя всея Руси», «великого князя московского» Івана Васильовича, відомого як Грозний, багато хто ідентифікує з веселим комедійним втіленням актора Юрія Яковлєва у фільмі «Иван Васильевич меняет профессию». Сучасній російській ідеології вигідна така симпатична трансформація образу тирана на образ дотепника: менша кількість населення «великой страны» знатиме завдяки цьому про класичні методи московської тиранії. І все ж історичні паралелі в поведінці московської влади час від часу проявляються з новою силою. Так, як це відбулося далекого 1940 року, коли видатний український хоровий диригент і композитор Олександр Кошиць (1875—1944) опублікував в американському україномовному часописі «Свобода» статтю «Малюночки з Російської історії». Причини, які спонукали автора вперше звернутися до цієї теми, досить виразно простежуються на початку публікації. Судячи з наведених аргументів, практика «визволення» московською владою народів чи певної частини населення продовжилася у XX столітті. У нову історичну епоху, на думку О. Кошиця, повністю були перенесені й властиві для московської традиції тиранії методи. Несподівана для багатьох сучасників публікація великого диригента, хоровий колектив якого ще в 1920-х роках на всесвітньому турне показав найвищі якості української музичної культури, стала актуальною не лише для періоду «визволення» радянською Москвою Галицької України (відповідно до таємного протоколу Пакту Молотова — Ріббентропа), а й знаходить відлуння в політичних подіях пострадянської історії. ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ — ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ХОРОВИЙ ДИРИГЕНТ    Олександр КОШИЦЬ

«МАЛЮНОЧКИ З РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ» (1940)

З приводу сучасних подій, як світових так і українських, варто пригадати деякі факти з російської історії, хоча б з огляду на те, що пізнання минувшини дає ключ до розуміння сучасности і є наукою на будуче. Ті події з російської історії, про які буде мова, не тільки цікаві самі по собі, але є близькі українському народові через ті методи, якими ці події викликались та розв’язувались. Це методи підступства, брехні, обману, інтриги, шантажу й насильства та жорстокости, методи, так добре знані українському народові, що завжди характеризували московську політику. Ось ці методи ні на крихту не змінились від давніх давен до наших днів, без огляду, яку маску і якої фарби надівала Москва. Особливо ж цікаві ті високі гасла, якими завше прикривалась московська робота. Гасла, обов’язково обкурені ладаном релігійности й моралі, чи то Христової релігії, як за давніх часів, чи Марксової, як за часів наших, але завше голосячих про «вищу справедливість», що кінчається обов’язковим «визволенням» когось від чогось, або від когось (хоч визволення й непрошене!). Ті гасла не змінились ні на крихту. Не змінилась також і фразеольогія, якою Москва заговорювала зуби своїй жертві перед тим, як її проглинути. Отже те «минуле», про яке розкажу, звучить як справжнє сучасне. Слово буде про «визволення» незалежної Новгородської республіки від її власної незалежности, від її власного новгородського республіканського уряду, від її інтелігенції та священства. Це буде оповідання Третього Новгородського літопису («Книга глаголемая. Літописець Новгородський вкратці») з XVIстоліття: «О пріходє царя і Великаго Князя Івана Васільєвіча, како казні Велікій Новгород, еще оприщіна» іменуєтся». Це Оповідання розказує про трагічний фінал столітньої боротьби Новгородської республіки з Москвою за свою незалежність. Особливого жаху додає оповіданню його простий літописно спокійний тон, просякнутий глибоким жалем і сумом, та той диявольський глумливий регіт, який звучить на кожнім кроці в царськім титулі «Благочестивий, Христолюбивий, Великий» і т. д. Щоб краще зрозуміти Оповідання, треба хоч коротко схарактеризувати ситуацію, в якій відбулася ця страшна драма, та головних героїв її — Москву й Новгород. Тож треба почати трохи здалека. Головним торговим шляхом, який зв’язував північну Европу із середущо азійським Сходом (через Візантію) була, за словами Літопису, «Велика путь з Варяг в Греки». Ця «путь» починалася на півночі в Новгороді, йшла вниз річками до Дніпра, і далі вниз попри Київ, на південь до чорноморських грецьких кольоній і потім Чорним морем до Царгороду. На двох кінцях того шляху були два головні пункти торговлі: на півночі Новгород, на півдні Київ. Це був не тільки шлях торговельних зносин, але й шлях культурних впливів та один із чинників організації державності слов’ян. Так було до XIII століття. Але коли у IV-ім Хрестоноснім Поході, 1204 року, Візантія була розтрощена хрестоносцями і взяла до рук латинян, європейська торгівля зі Сходом пішла шляхом Дунаю, а «Велика путь з Варяг в Греки» почала нидіти, а після упадку Києва під татарською навалою 1240 року, цілком завмерла. Активним залишився тільки північний пункт цього шляху — це Новгородська республіка. Незачеплений татарським погромом, маючи в руках величезні колонії півночі до самого Уралу, Новгород згромадив у своїх руках виключно торгівлю хутрами і сріблами («Закамское серебро»). Він увійшов в «Ганзейську систему» вільних торговельних німецьких міст Балтики (Гамбург, Бремен, Любек, Мемель і т. д.), почав рости, багатіти, і відігравав велику політичну ролю на Півночі, користуючися з політичної незалежности та республіканського демократичного устрою. Цей республіканський устрій, як і торговля з Європою та сусідство й зв’язки з Литвою, оформлювали обличчя Новгорода на західній зразок і спрямовували його симпатії та нахили в протилежний бік від татарської, заскорузлої, фанатичної та тиранської Москви. Республіканські свободи й культ політичної незалежности, які просякали життя Новгорода та були прямою протилежністю московському режимові, стали більмом на оці московського князя. Остання дія цеї трагедії з остаточним фізичним винищенням Новгорода, остаточним «визволенням» його з-під його власної влади, від його інтелігенції й священства, та переселенням рештки новгородців на московські землі відограна була московським царем Іваном Васильовичем IV в січні 1570 року. Відограна була ця трагічна дія згідно з тими самими московськими рецептами, і засобами і з тою ж фразеольогією про зраду і латинство, як і всі попередні московські гри. Словом, тими московськими засобами й методами, втіленням яких був цар Іван IV. І цікава річ, що потім не тільки урядова московська історія, але й народня московська душа, гіпокритично зідхаючи над паскудствами, доконаними цим царем, не тільки виправдала цього тирана, але ще наділила його підхлібним трепетно-ласкавим прізвищем Грозний. Треба сказати, що слово «Грозний» не означає «лютий», як перекладають деякі наші історики й літерати. Зміст його далеко вищий і ширший. ІВАН ГРОЗНИЙ. КАРТИНА ХУДОЖНИКА КОСТЯНТИНА ШИШКІНА Слово «Грозний» — міститьу собі поняття: Потрясаюче-Величний, Божесько-Маєстатичний, Суворо-справедливий й Невблаганно-правосудний. Цим словом знято порфіру з Небесного Царя й одягнено нею земного тирана, страшну психічну потвору, морального виродка, на оцінці якого сходяться всі психіятри світу до цього часу. Одягнено іменно за те, що він був втіленням московської душі, московської політики, московського православ’я і московського абсолютизму. Отже, про одну з багатьох «блискуче» державних дій цього «Великого Благочестивого й Христолюбивого» оповідає нам смиренний Літописець Новгорода. Послухаймо його. «О приходе царя й великаго князя Івана Васильевича, како казнил Великій Новгород, аще опричина именуется» Із Новгородського третього літопису: «Книга, глаголемая Летописец Новгородский вкратце»   «В літо від створення світу 7078 (1570 р.) генваря в 2-й день, у понеділок, в пам’ять святого отця нашого Сильвестра, папи римського, Благочестивий Государь, Царь, і Великий Князь Іван Васильевич, всеї Русі Самодержець, послав у Великий Новгород наперед себе загін, перший полк своїх государевих бояр і воєвод, і князів, і дворян, і «дітей боярських»1, і всяких воїнських людей велику й численну скількість. Вони ж, приїхавши у Великий Новгород, з наказу Благочестивого Государя, Царя й Великого Князя Івана Васильевича, Всея Росії Самодержця, біля Великого Новгорода поставили великі застави й сторожі зо всім оборудован[н]ям, і повеліли сторожі на заставах міцно стерегти мешканців міста, щоб жадний чоловік з міста не втік. А інші Государеві князі й «діти боярські», того ж першого полку, роз’їхались по всіх монастирях, що біля міста Великого Новгорода, запечатали монастирі й церковні скарбниці, а ігуменів і чорних священиків і діяконів і соборних старців2 зо всіх новгородських монастирів зібрали і привели з собою у Великий Новгород з кількістю п’ятсот старців і більше, і поставили їх усіх на «правежі»3 до приїзду Государевого. А інші «боярські діти», того ж таки першого Государевого полку, зібрали зо всього Новгороду зо всіх церков, попів і діяконів і поставили їх на правежі, і роздавали їх по десять чоловік приставам та наказували тримати їх міцно в кайданах залізних; веліли приставам4 бити їх з ранку до вечора, на правежі, до викупу, немилосердно. Правити ж з них повелів Государь по два[д]цять рублів5, як у них в Новгороді стоїть ціна грошам. Інші ж діти боярські, того ж Государевого першого полку, запечатали по всьому місті Новгорода в громадських приходах церкви й підцерковні помешкан[н]я, і домові помешкан[н]я всіх іменитих людей Великого Новгорода зо всім майном, та поставили сторожу стерегти їх міцно до Государевого приїзду. А інші ж «діти боярські», того ж Государевого першого полку, у всім Великім Новгороді  приїзжих (торгових) і службових людей, і великих торгових людей переймали й роздавали приставам та веліли міцно держати їх у залізних путах, а їхні доми і все їх майно запечатали, а жінок і дітей їх сказали сторожі уважно стерегти до Государевого приїзду. І того ж таки 7078 (1570) року, генваря (січня) в 6-й день, на празник Богоявлення Господа нашого і Спаса Ісуса Христа, приїхав у Новгород Благочестивий Государ, Царь і Великий Князь Іван Васильевич, всеї Росії Самодержець, і з ним син його Государев, благовірний царевич, князь Іван Іванович, а з ним, Государем, велике безчисленне множество полків, князів, бояр, і «дітей боярських» та інших воїнських людей, та ще півтора тисячі «стрельцов»6. І приїхав Государ у Великий Новгород і став зі всею своєю силою на Торговій стороні, в місці, що зветься Городище, дві верстви від Новгорода. А на ранок, у суботу, Благочестивий Государ, цар і великий князь Іван Васильевич, всея Руси Самодержець, повелів ігуменів, і попів чорних, і дияконів і старців соборних, яких перший полк взяв з монастирів і поставив на правеж перед приїздом Государевим, побивати палицями на смерть. А вбивши їх усіх, повелів кожного з них у свій монастир відвезти і поховати. А в неділю, генваря у 8-й день, Государ з усіма полками поїхав до великої соборної церкви Премудрости Божої Софії слухати Службу Божу. І зустрів його на великім Волховськім мості, біля Чорного хреста, архієпископ новгородський Пимен, згідно законові царському: зо всім Священним Собором, з хрестами й чудотворними іконами. І коли хотів Пимен, згідно зо звичаєм царським, Царя й Великого Князя Івана Васильевича та сина його, благовірного царевича Івана Івановича благословити хрестом, то Государь і Вел[икий] Князь Іван Вас[ильевич] і син його, царевич князь Іван, до хреста не пішли. І говорив Царь і Вел[икий] Кн[язь] архієпископові Пименові: «Ти, злочестивче, в руці своїй держиш не хреста Животворящого, а оружжя, і цим оружжям хочеш ранити наше царське серце лютим твоїм злоумислом разом з твоїми злочинцями, мешканцями міста цього; хочете батьківщину нашої царської держави, це велике й богохраниме місто Новгород передати супостатові нашому, іноплемінному королеві литовському Жиґимонтові Августові! Від цього часу і надалі ти не можеш зватись учителем і «сопрестольником» великої соборної апостольської церкви Премудрости Божої-Софії, а вовком, хижаком, губителем і зрадником, а нашій царській порфирі вінцеві досадителем!». Після Служби Божої пішов Государь з усіма своїми князями й боярами та «дітьми боярськими», і зо всім воїнським людом до архієпископа Пимена в столову палату за стіл хліба їсти. І як сів Государь за стіл і почав хліба їсти, то, трохи зачекавши, враз закричав грімким голосом великою люттю до своїх князів і бояр, як звичайно, «ясаком» (приказом) царським. І зараз же повелів скарбницю і ввесь архієрейський двір, зо всім гладженням, всіми палатами й келіями пограбувати, а бояр його владичних (достойників) і всіх слуг повелів зв’язати і віддати приставам до свого розпорядження. А самого владику Пимена, ограбувавши, велів віддати приставам, щоб міцно його стерегли, та наказав давати «з казни» (з державного скарбу) по копійці денно на утримання його. Дворецькому ж свому, Левові Андрієвичеві Салтикову, протопопові Евстахієві й іншим своїм боярам повелів Государь іти в в соборну церкву Премудрости Божої-Софії та взяти «ризну казну» (Соборну скарбницю), дорогоцінні церковні речі й святі чудотворні ікони Корсунські, пензля грецьких майстрів. І далі повелів Государь по всьому Великому Новгороді в усіх божих церквах забирати церковні скарбниці, і всякі чесні божественні чудотворні ікони, й ризи і дзвони. І навколо всього Великого Новгорода, в усіх монастирях звелів Государь забирати з церков церковні скарби, дорогі грецькі ікони Корсунські, дорогі ризи, святі церковні речі й дзвони. Потім Великий благовірний Государь, цар і великий князь Іван Васильевич, всеї Росії Самодержець, з сином своїм благовірним царевичем, князем Іваном Івановичем, «сів на судищі» (на суднім місці) в Городищі, там, де він приїхав. І звелів приходити до себе з Великого Новгорода владичних бояр та й інших служивих людей, і знатних та великих торгових людей, їх жінок і дітей. І повелів Государь мучити їх перед собою люто, гірко, ріжними нелюдяними муками, а після несподіваних гірких ріжних страшних мук повелів підпалювати їм тіло якоюсь невідомою мудрою речовиною, що називається «поджар», а своїм государевим «дітям боярським» наказує Государь тих мучених і підсмалених людей в’язати то за руки, то за ноги, то за голови тонкими мотузками до саней, і повелів їм швидко за саньми волокти їх на великий міст на Волхові і кидати з мосту в ріку Волхов. А жінок і дітей їх мужеського і жіночого полу повелів Государь привозити на ріку Волхов, на міст, виводити на підвищення на мості, що було зроблене, і з великої високости кидати їх у ріку Волхов у воду. Інші ж боярські «діти государеві», й військові люди в малих човнах їздили по річці Волхову зо зброєю, з рогатинами й списами, з сокирами гаками, і котрі люди, чоловіки чи жінки, ріжного віку, з глибини річної вверх на воду спливають, то вони, притягнувши гаками, тих людей списами й рогатинами кололи, й сокирами рубаючи в річну глибину суворо й немилосердно топили, завдаючи їм лютої й гіркої смерти… *** І було таке несамовите й невимовне пролиття крови христіянської (за гріхи наші) від невгамованої люті царевої кожний день без перерви до сімох тижнів і більше: бо кожний день вкинути й утоплювати в воді людей ріжного віку до тисячі, а інколи тисячу й пів; і той уже день був легший, Богу дякувати, коли вкинули у воду до п’ять соток люда, чи шість соток. А по скінченні всього того Великий Государь, Князь і Царь Іван Васильевич, всеї Росії самодержець, зо своїми государевими людьми, з князями й боярами, і з «дітьми боярськими», та рештою воїнських людей почав їздити біля Великого Новгорода по святих монастирях, і там велів у монастирях грабувати монастирські церковні скарбниці, й келії, й й службові монастирські доми, і все майно, в коморах хліб всякий, і стоячий у скиртах; а на полях немолочений хліб велів вогнем палити, а скот ріжний, коні і корови, велів у пень рубати. А після цього Благовірний Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильевич, самодержець всеї Росії, приїхав з монастирів у Великий Новгород і повелів по всьому Новгороді по всіх вулицях і торгових рядах (базарах) і крамницях ріжний товар грабувати, а торгові комори й крамниці велів рубати й руйнувати вщерть. А потім Государь Благовірний і Великий князь зо всіми своїми людьми і військовими полками почав їздити по всьому Новгороді й по всіх пригородах і повелів усіх міських мешканців у їх домах грабувати, а самих людей і жінок їх з їх майном немилосердно грабувати, а їх двори і доми ламати, а двері й ворота без милости рубати і виламувати. І було того трусу й руїни, потрясіння і кровопролиття роду людському у Великім Новгороді і його околичних сторонах без перестанку шість тижнів за гріхи наші! Це ж усе сталося за неізреченними судьбами Божими й карою від Господа Бога нашого у Великім цім і Богоспасаємім Новімгороді всім живучим у ньому за гріхи наші, а всьому роду людському в науку — Амінь». Як пророчо звучить речення «Всьому роду людському в науку»! Хто має вуха, щоб слухати, хай слухає! Опубл.: Свобода. — 1940. — Ч. 12 (16 січня); Ч. 13 (17 січня).


1 «Государеві бояри» — придворні чини, «Государеві князі» — ті князі, що,  втративши свою незалежність,стали двораками при дворі великого князя Московського, а з його ласки поміщиками на дарованих землях. «Діти боярські» — окремий відділ війська, складений з дітей государевих бояр та князів, щось на зразок царської гвардії. 2 «Чорні священики» — священики монахи. «Соборні старці» — члени монастирської ради. 3 «Ставити на правеж» — спосіб стягати борги за постановою суду: підсудного ставили на площі на спеціальному помості, і кат бив його доти, доки хтось не змилосердиться та не викупить його за ту суму, що він заборгував. Звичайно, милосердних знаходилося мало, й катування тривало іноді тижнями. В даному випадку все відбувалося з наказу царя. Не було жодного боргу. Не було й суду, а тільки страшний спосіб покарання й здирання грошей. — О. К. 4 Пристави — чини поліції. 5 2 000 рублів або біля 100 доларів на сучасні гроші. 6 Військо.

Роман ЯЦІВ, історик мистецтва, проректор Львівської академії мистецтв, фото надані автором
Рубрика:
Газета:

Проросійська мережа за лаштунками кампанії антиукраїнського наклепу

лютого 4, 2014Українські проблеми. Політика
Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/02/4/7012704/
Антон Шеховцов _ Вівторок, 04 лютого 2014, 17:26

Я спостерігаю потужну хвилю хибних, некоректних і роздутих репортажів, що перебільшують чи переоцінюють значення крайніх правих у поточних євромайданівських протестах в Україні.

Журналіст з Москви Алек Лун пише у “The Nation” про “український націоналізм у серці ‘Євромайдану’“, лівак Шеймас Мілн стверджує у “The Guardian”, що “в Україні фашисти, олігархи та західна експансія перебувають у центрі кризи“, тоді як самопроголошений “незалежний геополітичний аналітик” Ерік Дрейцер у своєму огидно оманливому тексті для власного видання “Stop Imperialism” (пізніше передрукованому Центром досліджень глобалізації (The Centre for Research on Globalization), навіть доходить до того, що стверджує, що “насильство на українських вулицях […] це останній приклад зростання найбільш підступної форми фашизму в Європі із часів падіння Третього Рейху”.

Ці і багато інших подібних статей усі написані за схожим зразком, і їх мета – дискредитувати Євромайдан як маніфестацію фашизму, неонацизму або – як мінімум – правого екстремізму.

Кожна масова політична мобілізація в Україні супроводжується спробами скомпроментувати народні повстання, асоціюючи їх із радикальними правими. І не лише повстання чи протести, але також і значні події. Для прикладу, за кілька тижнів до початку футбольного чемпіонату Євро-2012, британська преса істерично звинувачувала українців у расизмі та ксенофобії і застерігала, що будь-яка не білошкіра людина, що приїде в Україну на футбольні матчі, буде неодмінно і негайно вбита. Після закінчення чемпіонату жодне британське видання не вибачилося перед українцями, коли виявилося, що під час турніру не було зафіксовано жодного расистського інциденту за участі українських фанів.

Нинішня кампанія наклепу на Євромайдан є найсильнішою атакою на українське громадянське суспільство та демократичну політику. Схожі напади мали місце також і раніше, хоча їхня інтенсивність ніколи не сягала нинішнього рівня. Під час “Помаранчевої революції“, український напівавторитарний режим президента Леоніда Кучми також намагався заплямувати демократичного президентського кандидата Віктора Ющенка, асоціюючи його із крайніми правими. І ось історія, що поєднує минуле і майбутнє.

У перегонах перед президентськими виборами 2004 року, що вилилися у серйозне протистояння між Віктором Януковичем та Віктором Ющенко, деякий Едуард Коваленко, лідер віртуальної крайньо правої партії Українська національна асамблея (УНА), проголосив, що він і його партія проведуть марш на підтримку Ющенко як кандидата в президенти. Штаб Ющенка негайно відповів, що вони ніколи не потребували такої підтримки, і зробив усе можливе, щоб дистанціюватися від убогої ініціативи Коваленка. Проте штаб Ющенка не міг перешкодити такому маршу, і 26 червня 2004 року Коваленко відправився на марш:

Едуард Коваленко (у центрі) очолює марш УНА

На мітингу, що відбувся після маршу, Коваленко заявив: “Ми, права націоналістична партія, підтримуємо єдиного кандидат

а від правих сил Віктора Ющенка. Одна Україна, одна нація, один народ, один президент!”. І підняв руку у гітлерівському привітанні.

За це Едуард Коваленко отримав велику суму грошей від Віктора Медведчука, тоді голови Адміністрації Президента (за президентства Леоніда Кучми), який пізніше брав участь у виборчому шахрайстві на користь проросійського Януковича, що і спричинило “Помаранчеву революцію”. Медведчук, як відомо, був (і є) у близьких особистих стосунках із Володимиром Путіним, хрещеним батьком доньки Медведчука.

Задача Коваленка була проста: висловлюючи підтримку Ющенку під прапорами, подібними до нацистських, він мусив дискредитувати демократичного кандидата в очах західних спостерігачів. На щастя для Ющенко, щоправда, західні ЗМІ переважно не купилися на цю провокацію та проігнорували її.

Але деякі західні організації не проігнорували. Одна із них була ексцентрична – і вже напевне не існуюча сьогодні – Британська Гельсінкська спілка із прав людини (БГСПЛ, British Helsinki Human Rights Group), незважаючи на назву, не афілійована із Гельсінкським комітетом із прав людини. БГСПЛ відзначилася твердженнями, що вибори в авторитарній Білорусі відповідали демократичним стандартам, що Латвія була не окупована Радянським Союзом, а інкорпорована ним, що народ рома у Чеській республіці не зазнав такого расизму, про який загалом повідомлялося, і т.д. 24 листопада 2004 року БГСПЛ опублікувала доповідь “Тінь антисемітизму на українських суперечливих виборах“, в якій автори робили висновок:

Із такими друзями [маються на увазі Едуард Коваленко та деякі інші] Ющенко може почуватися як ніби він має всю народну міць, яка йому потрібна для захоплення президентського крісла, але чи мусять спостерігачі ОБСЄ, європейські парламентарі, Колін Пауелл та Джордж Буш бути залученими до схвалення кандидата із підтримкою з боку неонацистів та заперечувачів Голокосту?

Один із перших веб-сайтів, що передрукував цей звіт, був той самий Центр досліджень глобалізації (Centre for Research on Globalization), що нещодавно передрукував текст Еріка Дрейцера про Україну, на який я посилався на самому початку. Інший веб-сайт, що передрукував доповідь БГСПЛ, тепер російською, був веб-сайт Фонду історичної перспективи очолюваного російською націонал-консерваторкою Наталією Нарочницькою. Із 2008 року вона очолює розташований у Парижі Інститут демократії та співробітництва, разом із британським євроскептиком, журналістом Джоном Локлендом, керівником досліджень. Локленд, описуваний як “правий антидержавницький лібертаріанець та ізоляціоніст“, був одним із членів правління БГСПЛ.

Джон Локленд та Наталія Нарочницька

Як мінімум троє осіб, асоційованих із БГСПЛ, взяли участь у діяльності розташованого в США Інституту миру та процвітання Рона Пола (Ron Paul Institute for Peace and Prosperity): Деніел МакАдамс (виконавчий директор Інституту), Марк Олмонд (колишній очільник БГСПЛ) та Джон Локленд. Веб-сайт Інституту Рона Пола сповнений оманливих статей про Євромайдан, що асоціюють його із ультраправими, а різноманітні нісенітниці від Марка Олмонда (який любить представлятися як “професор історії Оксфордського університету”, але навіть не працює в Оксфорді) особливо помітні (див. для прикладу, його статтю “Українська опозиція та захід ‘граються з вогнем обабіч крайніх націоналістів’“).

Розташований у Канаді Центр досліджень глобалізації (Centre for Research on Globalization) також викликає цікавість. Він заснований і очолюється Майклом Хосудовським; серед тих, хто працює для центру, є Ніл Кларк, Махді Д. Наземроая та Вільям Енгдал. Хосудовський, Наземроая та Енгдал є членами наукового комітету італійського журналу “Geopolitica“, разом із Джоном Локлендом та Наталією Нарочніцькою. “Geopolitica” – журнал, який редагує Тіберіо Граціані, палкий захисник євразійської співпраці та член Вищої ради Міжнародного євразійського руху, очолюваного російським фашистом Олександром Дугіним. У 2008 році Дугін закликав до російської окупації Грузії та навіть подорожував до Південної Осетії разом із своїми послідовниками із Євразійського союзу молоді.

 Олександр Дугін та його послідовники у Південній Осетії у 2008 році

Geopolitica” сама є відгалуженням італійського ультраправого журналу “Eurasia, Rivista di Studi Geopolitici“, який видає і редагує італійський наці-маоїст Клаудіо Мутті. До наукової ради “Eurasia” входять Олександр Дугін та Вільям Енгдал. На початку січня Енгдал опублікував текст під назвою “Белградська фінансована США тренувальна група за лаштунками ретельно диригованих київських протестів“.

Дугін просував ідею руйнування України та її колонізації Росією від початку 1990-х. Він також був натхненником заснування італійської націонал-соціалістичної організації “Держава і сила” (Stato & Potenza), яка відкрито закликає до анексії України Російською Федерацією. Дугін та Муті приятелюють із 1990 року; сам Муті близько пов’язаний із “Державою і силою“.

Олександр Дугін та Клаудіо Муті у 2012 році

Всі вищезгадані особи та групи формують – швидше за все, невелику – частину ширшої мережі, метою якої є просування анти-західних, проросійських та про-євразійських ідей в ЄС, США та Канаді. Більше того, нижченаведені особи із цієї мережі офіційно постійно співпрацюють із спонсорованим Кремлем телеканалом Russia Today (RT):

А ці автори працюють у пулі політичних коментаторів іншої спонсорованої Кремлем медіа-служби, Голос Росії:

  • Марк Олмонд (екс-БГСПЛ, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
  • Майкл Хосудовський (Центр досліджень глобалізації, “Geopolitica”)
  • Ніл Кларк
  • Ерік Дрейцер (Центр досліджень глобалізації, “Stop Imperialism”)
  • Олександр Дугін (Міжнародний Євразійський рух, “Eurasia”)
  • Вільям Енгдал (Центр досліджень глобалізації, “Geopolitica”, “Eurasia”)
  • Тіберіо Граціані (“Geopolitica”)
  • Джон Локленд (ex-БГСПЛ, Інститут демократії та співробітництва, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
  • Деніел МакАдамс (ex-БГСПЛ, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
  • Наталія Нарочницька (Інститут демократії та співробітництва)

Відгалуження Голосу Росії у Франції це ProRussia TV пов’язане із французьким крайньо правим Національним фронтом і очолюване Жілєм Арно, колишнім радником Національного фронту у Верхній Нормандії. Лідер Національного фронту Марін Ле Пен отримала теплий прийом у Росії минулого літа. Тоді, зокрема, вона зустрічалася із віце-прем’єр-міністром Дмитром Рогозіним, що допомагав засновувати Інститут демократії та співробітництва, коли він був представником Росії у НАТО (2008-2011). Саме під час служби Рогозіна у російській місії в НАТО Україні та Грузії відмовили у членстві в цій організації.

 Марін Ле Пен та Дмитро Рогозін у Москві, 2013

Коментуючи рішення українського уряду не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, Ле Пен сказала, що вона була розчарована втручанням ЄС в українські справи і рекомендувала українцям “не вступати в цей жах”, тобто в ЄС (хоча фактично ніхто і не обговорював вступ України до ЄС). У цій риториці Ле Пен підтримав Андреас Мьольцер із крайньо правої Австрійської партії свободи, який також запропонував – коли йшла мова про зближення України та ЄС – “взяти до уваги легітимні інтереси Росії, [яка] дуже чутлива до всього, що стається у її найближчих сусідів включно із Україною, яка, від часів Петра Великого, була частиною російської сфери впливу”.

Широка мережа, що складається із проросійських авторів та інституцій, є крайньо правим розсадником всіх видів теорій змови, євроскептицизму, расизму та антидемократичних теорій. Сьогодні це також одне із основних джерел статей, оглядів та тверджень, що тим чи іншим чином намагаються дискредитувати Євромайдан, асоціюючи його або із неонацизмом, або із уявною експансією США. Риторика цих авторів повністю узгоджується із зауваженнями російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який нещодавно розкритикував західну підтримку Євромайдану та заявив: “Що спільного має підбурювання дедалі більш насильницьких протестів із просуванням демократії? Чому ми не чуємо осуду тих, хто захоплює та утримує урядові будівлі, підпалює поліцію, використовує расистські, антисемітські та нацистські гасла?”.

Ось перелік вибраних публікацій, які вже випустила ця євразійська натхненна Кремлем мережа:

Я не знаю, чи Алек Лун, що пише для “The Nation”, чи Шеймас Мілн, що пише для “The Guardian”, входять до цієї про-євразійської мережі. Незважаючи на те, що їхній меседж схожий на той, що його продукують у багатьох статтях про-євразійські автори, вони просто можуть не знати, про що пишуть. Але ці люди, що асоційовані із Британською Гельсінкською спілкою із прав людини, Інститутом миру та процвітання Рона Пола, Центром досліджень глобалізаціїІнститутом демократії та співпраціМіжнародним євразійським рухом і – я припускаю – багатьма іншими подібними інституціями, які ще можуть бути виявлені, очевидно є ідеологічно спрямованими антидемократичними активістами, залученими до антиукраїнських та, зрештою, анти-європейських підривних дій.

Переклад з англійської: Ганна Гриценко, Оригінал публікації.

© 2000-2014 “Українська правда”
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Соседский календарь

лютого 3, 2014Загальне

Антон Петров

 

Через полгода на Украине будет другой президент. А в России запретят публичный вайфай и негосударственное телевидение.

Через год в Сочи развалится Олимпийская деревня. А из Партии регионов в один день выйдут последние триста человек.

Через два года на Украине закончится реформа МВД. А патриарх Кирилл причислит Иосифа Сталина к лику святых.

Через три года в России перестанут набирать в школу некрещёных детей. А Украина реформирует судебную систему.

Через четыре года Украина станет членом Евросоюза. А в русском интернете останутся только четыре государственных сайта.

Через пять лет Россия отменит загранпаспорта и закроет границы. А Украина станет лидером Европы по экспорту свинины и зерна.

Через шесть лет Украина войдёт в Еврозону. А в России запретят письменность.

 

Кремлю та його пахолкам потрібна Україна без українців?

лютого 2, 2014Українські проблеми. Політика, Українці і світ


02.02.2014

Сергій Грабовський

 Коли більшовики та їхні союзники наприкінці 1917 року не змогли здобути більшість на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, їхні делегати притьмом переїхали до Харкова, об’єдналися там із членами збільшовизованих рад міст Слобожанщини, Донеччини та Луганщини і проголосили себе єдиною законною владою Української Народної Республіки. А оскільки жодних шансів здобути контроль на всій території УНР вони не мали (як засвідчили вибори до Установчих Зборів, за більшовиками йшло приблизно 10% люду), то вони закликали на допомогу «братню Росію». Втім, її і кликати не треба було – адже більшовики України були обласною організацією російських більшовиків, повністю підпорядкованою ЦК партії й уряду Совєтської Росії; підривна агентура Леніна та Троцького вільно діяла на території УНР і, користуючись демократичністю української влади, розкладала зсередини військо та державний апарат і засипала міста та села республіки безплатною пропагандистською пресою, яка на всі заставки лаяла «українських буржуазних націоналістів» та обіцяла незчисленні блага від дружби з Росією.

І – поїхало-покотилося. Вслід за газетною тріскотнею про «озвірілих націоналістів» (на щастя, телебачення тоді ще не винайшли…) пішли в бій «добровольчі» загони під прапорами і від імені «харківської УНР». Почалася війна, яку дехто називає російсько-українською, а варто було б назвати «совєтсько-радянською». Або першою колоніальною війною більшовиків, які ринули упокорювати найважливішу для метрополії бунтівну провінцію Російської імперії. Змінився прапор, змінився гімн, номінально у Росії була проголошена «пролетарська демократія» – а імперіалізм залишився на місці й під новою шабатуркою. Щоправда, остання була надто вже блискучою, тож звабила тоді, в 1917-му, чимало малоросів та інших жителів України…

А наприкінці 1918-го більшовики (які завоювали було УНР, та були звідти викинуті, причому не німцями-австрійцями, а – як засвідчив у листі до Леніна один із нечисленних українців у керівництві КП(б)У Володимир Затонський, «повсталим українським народом») знову ринули до України, і знову через Харків. З різномастої публіки були сформовані «дивізії» та «бригади» (простіше кажучи – червонопрапорні бандформування), об’єднані під егідою «Украинского фронта» та «уряду» номінально незалежної «Украинской Социалистической Советской Республики» (так вона спершу звалася, і її конституція була спершу написана російською, і тільки потім перекладена українською). І знову більшовикам удалося завоювати значну територію України, і знову їх викинув геть повсталий український народ.

І лише з четвертої спроби, запровадивши НЕП й українізацію, тобто пішовши на значні поступки українцям та скориставшись шовіністичною недолугістю «білих» політичних сил, більшовики змогли-таки поставити під свій контроль більшість території України, віддавши решту іншим державам. А Харків був зроблений столицею УСРР. Та все одно Україна залишалася, за словами такого компетентного експерта, як Сталін, «слабкою ланкою» більшовицької імперії. І тоді був ініційований Голодомор вкупі з нищенням української інтелігенції, української церкви та української кооперації…

«Украинский фронт» починає похід

Схоже, у Кремлі не переймаються знаходженням нових політтехнологій упокорення України. Путінська Росія, яка «встає з колін», з параноїдальною впертістю намагається відновити двічі впродовж ХХ століття вже зруйновану імперію. Потужна пропаганда – створення мережі агентури – розкладання за її допомогою силових структур та владних органів колишніх колоній – обіцянки «мільйонів років щастя» народам цих країн – створення «п’ятої колони» з парамілітарними структурами – перехід до прямого втручання, ледь замаскованого «независимым Цхинвалом» та «Украинским фронтом».

Що ж, такий фронт знову створений – якраз через 95 років після свого попередника, і також у Харкові. Офіційно він зветься «громадською організацією», проте біля його витоків стоїть чинна влада в особі сотень місцевих організацій Партії регіонів та Харківської облдержадміністрації. Ясна річ, що «фронтовики» взяли собі російський імперський символ – так звану «георгіївську стрічку». Ясна річ, що виступи на форумі лунали «мовою Леніна і Путіна». Ясна річ, що, як і 95 років тому, «фронт почне зачищати і очищати українську землю від тих, хто прийшов сюди з окупаційними планами», – як заявив на зібранні організаторів об’єднання глава Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін, а для цього буде створена «фронтова народна гвардія» (називати ці загони «червоною гвардією», як колись, не випадає – надто вже вожді «фронту» несхожі на «пролетарів усіх країн»). Але є і різниця: КПУ ввійшла до «Украинского фронта» як другорядна сила, а лідерами є відверті прихильники (ймовірно, й агенти) відновлюваної імперії «кремлівських чекістів». І головне: виявляється, наразі окупували Україну… українці, і від них її треба зачищати. «Купка оскаженілих націоналістів, спустившись з Говерли, озброївшись не лише сценарієм, але і кийками, вирішила, що вони і є той єдиний український демос, який здатний продукувати національну ідею і проголошувати її від імені всього українського народу», – заявив згаданий уже Добкін. «Сценарій» же цей, звісно, «написаний не в Україні», а тут діють лише «доморощені виконавці». Що ж, ніякі П’ятакови, Квірінґи й Кагановичі не додумувалися оголосити українців «окупантами України», як це роблять нинішні вожді «фронту».

Ну, а слова щодо бажання «мирно вирішити сьогоднішнє протистояння в суспільстві», «зберегти мир і не допустити громадянської війни та кровопролиття» на вустах харківських «фронтовиків» теж не нові – саме так говорили місцеві більшовики, розгортаючи тим часом тодішніх «тітушків», які на початку 1918-го, взявши Київ, улаштували там різанину – й повторили цей же подвиг на початку 1919-го за аналогічних обставин…

До речі: для Михайла Добкіна «доморощене», тобто створене в Україні й українцями, як бачимо з контексту його виступу, – це щось другорядне, низькопробне, нікчемне, нице. Нагадаю, це стверджує очільник обласної виконавчої влади, який діє від імені Віктора Януковича й уряду України. Чи може хтось, крім маріонеткових політиканів, усіляких квіслінґів і затонських, дозволити собі щось подібне? Чи реально над добкіними й іже з ними вже немає іншої влади, крім кремлівської?

Чим закінчуються «зачистки України» для самих «чистильників»

Сторонньому спостерігачеві може здатися, що протистояння в Україні має етнічний характер; справді, і в 1917-18-му, і нині серед харківських «вождів» етнічних українців – одиниці. Насправді все значно складніше. Агапієв, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер – це далеко не повний список військової еліти УНР та ЗУНР із не дуже, скажімо так, типовими для українців прізвищами, яка зі зброєю протистояла тоді «Украинскому фронту», всім цим коцюбинським-дибенкам-боженкам-антоновооовсієнкам. Але ж належність до української нації якщо й визначається кров’ю, то не її «чистотою», а готовністю пролити цю кров у самовідданій боротьбі за свободу України. Так було у роки Української революції, не змінилася ситуація й зараз. Хтось із читачів міг перечепитися об прізвище «Булатов» у наведеному вище списку; так, Дмитро Булатов є героєм сучасної історії – поряд з іншими лідерами «Автомайдану» Сергієм Поярковим та Сергієм Хаджиновим (за Добкіним, мабуть, вони і є тими «оскаженілими націоналістами», що «спустилися з Говерли»).

Та годі про елементарні речі, яких ніколи не зрозуміють «фронтовики». У ці дні, коли Кремль – за словами вельми поінформованого колишнього радника Путіна Андрія Ілларіонова – приступив до форсованого здійснення своїх планів розколу та (за можливістю) поглинання України, кожен сам вирішує, ким він є – українцем чи малоросом, визволителем країни від імперської шушвалі і кримінальних зграй чи виконавцем плану «Україна без українців».

Однак варто нагадати, що отамани «дивізій» та «бригад» створеного Москвою «Украинского фронта» були ще у 1918-19 роках майже всі розстріляні за наказами Кремля. Надто нестямно вони грабували та вбивали. А «ідейні» члени маріонеткових «харківських урядів» майже всі пішли у розстрільні підвали НКВД чи вкоротили собі віку під загрозою неминучого арешту дещо пізніше – у 1934-38 роках. Бо в очах володарів імперії навіть їхні заповзяті українські пахолки видавалися «небезпечними сепаратистами»…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода


Радіо Свобода © 2014 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 284897 хосты 97478

Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.