Бандера і Путін

березня 27, 2014Загальне
Чому в Росії й досі бояться лідера українських націоналістів?
26 березня, 2014 – 11:55
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ім’я Степана Бандери чи то слово «бандерівці» тепер часто звучить з уст російських пропагандистів. Бандерівцями й Бандерою лякають «мирних росіян». Під антибандерівськими лозунгами здійснювалася пропагандистська кампанія в Криму напередодні псевдореферендуму 16 березня, проходять сепаратистські акції в східних та південних областях України. Сам президент Росії Володимир Путін у своїх виступах демонізує Бандеру й бандерівців. Чому це так? І чому Путін користується старими кліше радянської пропаганди, яка створила міф про «кровожерливих» бандерівців?

Зрештою, тема «Бандера і Путін» є цікавою в багатьох аспектах. Передусім у контексті нинішньої жорсткої інформаційної війни між Росією та Україною. Але не тільки… Може, це видасться комусь дивним, однак між цими двома людьми є чимало спільного.

ЧИ БУВ БАНДЕРА ФАШИСТОМ?

І російські пропагандисти, й Путін намагаються передусім показати Бандеру та його соратників фашистами, союзниками німецьких нацистів, людьми, які підступно боролися проти радянської влади. Наскільки ці стереотипи відповідають дійсності?

Почнемо з того, що ідеологія Організації Українських Націоналістів (ОУН), до якої належав Бандера і на чолі якої він перебував певний період, не була фашистською. Це була ідеологія національного визволення, що виникла як реакція українців на поразку у визвольних змаганнях 1917—1920 рр. Звісно, при бажанні можна знайти деякі схожі риси між фашистськими рухами й українським націоналізмом, оскільки вони виникли й сформувалися в європейських країнах у той самий час, у міжвоєнний період. Це й пояснює їхню певну «спільність». Проте така ж «спільність» (навіть більша!) існувала між фашистами й комуністами. Адже лідери та ідеологи італійського фашизму в молоді роки демонстрували свою прихильність до марксизму, а німецькі нацисти апелювали до соціалістичних лозунгів.

Чи співробітничали українські націоналісти з німецькими нацистами, в чому їх колись звинувачувала радянська пропаганда, а тепер звинувачує пропаганда російська? Так, скажемо чесно, певне співробітництво було. З початком Другої світової війни в українських націоналістів з’явилося сподівання, що німці, які готувалися до війни з Радянським Союзом, допоможуть створити Українську державу — хоча б на кшталт тієї, яку вони створили словакам. Правда, 1940 року в середовищі ОУН відбувся розкол. З’явилося помірковане крило мельниківців та радикальне крило бандерівців. Відрізнялися вони і в ставленні до німецької влади. Мельниківці більше співробітничали з останньою, ніж бандерівці. Але нинішня російська пропаганда про мельниківців забула, зате постійно розглагольствує про співробітництво бандерівців з німецькими фашистами.

При цьому забувається, що радянська влада співробітничала з нацистами довше і набагато масштабніше, аніж бандерівці. Адже у серпні 1939 р. Радянський Союз та Німеччина уклали договір, який дозволив нацистам розпочати Другу світову війну. І з кінця серпня 1939-го по кінець червня 1941 р. СРСР та Німеччина були вірними союзниками, які разом здійснювали окупацію чужих територій в Центральній та Східній Європі. Якби не злочинна змова радянських комуністів та німецьких нацистів, то, можливо, Другої світової війни й не сталося.

Якщо говорити про бандерівців, то вони співробітничали з німцями з 1940 року по червень 1941-го. 30 червня 1941 р. бандерівське крило ОУН проголосило незалежність Української держави, що не було сприйнято керівництвом Німеччини. Бандеру та багатьох його соратників заарештувала німецька окупаційна влада. З 5 липня 1941 р. по 27 вересня 1944 р. Бандера перебував у концтаборі Заксенгаузен. До речі, в цьому таборі перебував і син Сталіна, Яків Джугашвілі. У німецькому концтаборі Аушвіц (Освєнцім) загинули два брати Степана Бандери — Олександр та Василь. Ще один брат провідника ОУН вважається вбитим гестапо. Чимало прихильників Бандери були репресовані німецькою окупаційною владою. Зрештою, у 1943 році бандерівці створили загони УПА, які боролися проти німецьких окупантів. Маючи такі задокументовані факти, хіба можна говорити про те, що бандерівці знаходилися на службі в нацистів?

До речі, є інформація, що батько «емігранта»-президента Януковича був німецьким поліцаєм у Білорусі, а також батьки й родичі деяких нинішніх високопоставлених очільників Росії під час Другої світової війни служили нацистам. Наскільки ця інформація достовірна, треба з’ясовувати. Проте немає диму без вогню.

Радянська пропаганда представляла Бандеру й бандерівців фашистами не через те, що вони співпрацювали з німецькими нацистами. Їхнє тимчасове співробітництво, як уже говорилося, не йшло у жодне порівняння зі співробітництвом нацистів та радянських комуністів. Річ була в іншому. Радянській пропаганді (а тепер російській) необхідно було очорнити бандерівців, показати їх у вкрай негативному світлі, оскільки ті належали до найбільш послідовних борців за незалежність України.

Звісно, в Степана Бандери не було причин любити радянську владу. Адже його батька розстріляли енкаведисти, а сестер кинули в ГУЛАГ лише за те, що вони були родичами провідника ОУН. Але справа не лише в особистому. Бандера вважав (і цілком справедливо), що найбільший ворог українців — це радянський комуністичний тоталітаризм. Тому сенсом його життя в післявоєнні роки стала боротьба з цим тоталітаризмом. Під керівництвом бандерівців було створено Антибільшовицький Блок Народів, який мав на меті об’єднати пригноблені Радянським Союзом народи. Недаремно «чекісти» намагалися знищити бандерівський рух, а на Степана Бандеру влаштували полювання. На нього постійно організовувалися замахи, один із яких став успішним. 15 жовтня 1959 року кегебістський агент Богдан Сташинський убив у Мюнхені Степана Бандеру.

Попри постійне очорнення Бандери та бандерівців радянською пропагандою, для багатьох українців вони були і є символами боротьби за свою національну свободу. Тому не дивно, що на київському Майдані та майданах інших міст України під час «гарячої зими» 2013—2014 рр. поряд із синьо-жовтим державним прапором часто підіймалися червоно-чорні прапори.

Нинішня ж російська пропаганда, а також Путін, з одного боку, роблять усе можливе, щоб у інформаційній війні проти України максимально скомпрометувати українські символи, серед яких символ Бандери зараз є одним із найважливіших; з іншого боку, російський агітпроп, який останнім часом все більш активно використовує радянську пропаганду, формуючи неосталінські стереотипи, сподівається, що демонізований міф про Бандеру стане страшилкою для багатьох прорадянськи налаштованих росіян та українців.

ПУТІН — ЦЕ БАНДЕРА СЬОГОДНІ?

Це видасться дивним, але, звертаючись до біографій Бандери й Путіна, зустрічаємо чимало спільних рис. Принаймні психотипи цих людей багато в чому схожі.

Бандера мав погане здоров’я. У дитинстві захворів на ревматизм суглобів, і ця хвороба не полишала його все життя. Навіть існувала загроза, що він не зможе ходити. Бандері спочатку, з огляду на його слабке здоров’я, відмовили у прийнятті до скаутської організації «Пласт». Проте сила волі, а також інтенсивне заняття спортом дозволили йому мінімалізувати недуги й проводити повноцінне життя.

Щось подібне бачимо в Путіна. Є свідчення, що в шкільні роки він, через свою слабосилість, ставав «хлопчиком для биття» серед однокласників. Колишній працівник американського Держдепартаменту Бренда Коннорс, проаналізувавши рухи Путіна (нерівномірну ходу, «задубілість» правої частини тіла), вважає, що він у дитинстві переніс серйозну хворобу. І лише інтенсивні заняття спортом, на її думку, дозволили йому «розправитися» з нею.

Безперечно, і Бандера, і Путін — люди сильної волі. Хворобливі в дитинстві, невисокі на зріст, вони страждали «комплексом Наполеона». Хотіли довести і собі, і оточенню, що є сильними й здатними змінювати світ.

Говорячи про реального, а не міфологізованого Бандеру, варто відзначити, що це була розумна людина, чудовий стратег і тактик, який міг прораховувати ходи набагато вперед. Щоб переконатися в цьому, варто розглянути його діяльність, а також проаналізувати роботи провідника ОУН.

Приблизно те саме можна сказати про Путіна. Коли деякі наші мас-медіа порівнюють його з «біснуватим фюрером» або говорять про його «неадекватність», то це, вибачте, від лукавого. Треба нарешті зрозуміти, що в особі Путіна ми маємо сильного противника. І боротьба з таким противником не є простою.

Декому це видасться занадто парадоксальним, але Путін своїми діями щодо України реально продовжує «справу Бандери». Так, провідник ОУН вважав, що ворогом №1 для українців є Росія. Проте донедавна мало хто так у нас думав. Після путінської анексії Криму добра половина українців (якщо не більше половини) нарешті теж прийшла до такої думки. Бандера не раз говорив, що українцям у визвольній боротьбі з Росією слід покладатися в першу чергу на свої сили й не мати ілюзій щодо Заходу. Нинішня ситуація з Кримом та навколо України, до якої має причетність Путін, яскраво підтверджує цю тезу. Нарешті, Бандера мав надію, що поневолені народи Радянського Союзу піднімуться на боротьбу, а сама імперія розвалиться. Схоже, Путін своїми нинішніми діями веде Росію, наступницю СРСР, до такої перспективи.

Отож, справа Бандери живе й перемагає — і, як не парадоксально, саме завдяки Путіну.

Петро КРАЛЮК
Рубрика:
Газета:

Да, дорогие россияне, теперь у нас есть фашизм. Вы его сюда привезли.

березня 26, 2014Загальне

25-03-2014 23:48 | Категорія: Росія, Статті, Суспільство

Недавно прочитал неплохой текст журналиста, который прожил 2 недели на Майдане среди членов Правого Сектора. Интересно было читать, но всё время какая-то мысль меня гложила, очень странная: будто я в России. Я подумал, переспал с этой мысль, и наутро понял, откуда в принципе берётся такое чудовищное недопонимание между украинцами и русскими относительно всех последних событий, Майдана, революции и оккупации Крыма.

Вот смотрите: мне 35 лет (почти 36 уже). Практически всю свою жизнь я живу в Украине (всё моё пребывание заграницей в сумме не потянет и на один год). Один раз, когда я был студентом, знакомого моего знакомого в Днепропетровске избили скинхэды. Знакомого моего знакомого. И – вот это была мысль, которая пришла мне в голову – за 35 лет жизни в Украине живого скинхэда я видел своими глазами ноль раз. Я был студентом, жил в общаге, одно время играл в рок-группе и тусовался на каких-то хазах, работал грузчиком и ночным сторожем, регулярно ходил на футбол и на рок-концерты, годами ездил в электричках и пил пиво на задворках промышленных районов, служил в МВД, отсобеседовал при приёме на работу, наверное, десять тысяч человек. Я родился в Харькове, вырос в Запорожье, жил в Днепропетровске, потом в Киеве, потом в Днепропетровске и опять в Киеве, объездил всю Украину, был в маленьких городах, в больших и средних, посёлках и сёлах, встречал множество разнообразного народу. И за всё это время я в Украине ни разу не встречал скинхэда, чувака со свастикой в татуировках или на одежде, или просто хоть кого-то, при взгляде на кого можно было сказать – это неонацист. То есть, я не говорю, что скинхэдов в Украине нет. Они есть, конечно, тут 45 миллионов человек живёт, разумеется среди них есть и скинхэды, они где-то живут, по каким-то улицам каждый день ходят, кто-то их даже каждый день видит, кого-то они даже где-то бьют – как вот знакомого моего знакомого 15 лет назад в Днепропетровске. Но я их не видел ни разу.

В России за всю свою жизнь я провёл, наверное, в сумме месяца три. И за эти 90 дней видел скинхэдов дважды. При том, что большая часть моих визитов протекала по схеме “аэропорт-такси-гостиница-такси-офис-такси-аэропорт”, при том, что я ни разу не был в России ни на одном массовом мероприятии – я видел скинхэдов дважды. Натуральных, с бритыми бошками, подтяжками и свастиками.

Мы с русскими живёт в совершенно разных мирах. Со стороны этого не заметно, кажется, что у нас такие же улицы, такие же – более или менее – люди по ним ходят, такая же дебильная хрущёвская застройка спальных районов. А миры разные. В нашем мире среднестатистический человек не встречает в своей жизни скинхэдов. В их мире скинхэды – это часть ландшафта, такая же, как тополя вдоль дороги или трамвайные остановки. В России есть РЕАЛЬНЫЙ фашизм, и его в России много. В 2008 году “Международная амнистия” насчитала в России 85.000 неонацистов. Цифра, поражающая воображение, как для меня – не уверен, что она точная, но и спорить с ней не могу, потому как собственных данных не имею. Тысячи человек подвергаются нападениям неонацистов каждый год, сотни получают ранения, десятки каждый год гибнут. Почти ежегодно в России происходят массовые погромы на национальной почве, иногда со стрельбой и кучей пострадавших – Кондопога, Сагра, Пугачёв, Бирюлево.

А вот украинская статистика: за последние три года было совершено 91 нападение на расистской и ксенофобской почве. Никто не погиб.

Украина – мононациональная страна (я знаю, знаю, из России кажется, что тут русских не меньше половины, но их даже по переписи 2001 года было 17%, а сейчас ещё меньше – не потому, что их кто-то гонит, а потому что они просто ассимилируются и начинают называть себя украинцами). При этом основному населению последние 300 лет рассказывают, что нации у них своей нет, её придумали австро-венгры, языка у них тоже своего нет, это диалект русского, и вообще надо отделить Галичину, а всё остальное вернуть в какой-то неведомый союз непонятно кого непонятно с кем. Так что человек, который в своей стране начинает говорить на родном языке – часто уже только поэтому выглядит бунтарём.

Мои российские знакомые, приезжающие в Украину, с опасением, но и удовольствием ездят во Львов, и по моему предложению ходят в ресторан “Крыйивка” – ну тот, где на входе автоматчик спрашивает “Москали есть?”
– Есть, – отвечают мои знакомые, – мы из Москвы.
– А, – говорит автоматчик, – ну заходите.
Они едят, пьют, идут домой, и даже берёт их лёгкая досада, от того, что не испытали они ну совсем-совсем никакого экстрима. Все, как один, говорят потом, что кухня в ресторане “так себе”.

Русские и украинцы РЕАЛЬНО по-разному понимают слово “националист”. Когда русскому говорят, что в Украине прошёл массовый националистический митинг, на котором был миллион человек, он представляет себе это так:
93583791_large_Russkiy_marsh__7__drugoilivejournalcom_
221122_900
62408
0_82ad4_ff51fb80_XXL

И, конечно, он начинает истово звонить своему другу в Киев, и кричать в трубку “Дружище, продержитесь там ещё пару дней, мы вас скоро спасём, наши танки рядом!” Картинка беснующихся на “русском марше” неонацистов, захвативших целую страну, может поразить воображение кого угодно.

А украинец представляет себе националистов… ну вот, как Навального. Навальный же тоже, вроде националист, и даже на русский марш ходит.
85446_1_2_big

Представляете себе миллион Навальных (с жёнами и детьми)? Которые машут русским флагом, и поют национальный гимн Российской Федерации? Вот где-то так и выглядит для среднестатистического украинца Майдан. То есть, конечно, на Майдане были разные люди – ну, побойтесь бога, там были сотни тысяч человек, естественно, среди них будут и неадекватные, и откровенные уроды. И неонацисты, наверняка, там тоже были. Но я лично ни одного не видел. И никто из тех, кого я знаю – тоже ни одного неонациста не видел. И когда нам звонят друзья из России и рассказывают про русские танки, которые скоро приедут – это вызывает единственную реакцию: желание записаться в армию, и вооружиться чем-то противотанковым.

И это рвёт шаблон, и русским, и украинцам. Русский, услышав в трубке от своего давнего друга из Украины “Так я и сам бандеровец!” может только пролепетать “как… и ты, Брут…” и решает, что Украину спасёт только целительный напалм, где бы, правда, набрать его в нужном количестве?.. Украинец, узнавая, что Павел Губарев – самопровозглашённый губернатор Донецка – состоял в неонацистской организации “Русское национальное единство” (которая входит во всемирный союз национал-социалистов), или что москвич с финским именем, водружавший русский флаг над Харьковской облгосадминистрацией, фотографируется в нацистской форме – приходят в шок. Да, дорогие россияне, теперь у нас есть фашизм. Вы его сюда привезли.

Я не для того это всё пишу, чтоб устроить в комментариях знатный срач о том, нацист Бандера или не нацист, где правда и где ложь, и спасут ли нас целительные русские танки. Я просто хотел обратить внимание русских и украинцев на то, что мы живём в разных мирах, и оттого одни и те же слова воспринимаем совершенно по-разному.

И – хочется верить – что наш, украинский, мир устоит после всего этого, и что наш путь уже предопределён, и мы не попадём в тёплую ламповую Россию, где скинхэда на улице встретить проще, чем человека в очках. И если Путин таки вернёт в этот мир железный занавес – он опустится на восточной границе Украины, а не на западной. Мы окажемся по ту же сторону от него, что и весь цивилизованный мир.

Джерело

Посетил Родину Бандеры. После этого я стал бандеровцем #украина

березня 20, 2014Духовність

19-03-2014 21:52 | Категорія: Записки, Наша історія, Суспільство

Вчера я посетил село Старый Угрин – Родину Степана Бандеры, старое, Богом забытое село где-то в глуши Ивано-Франковской области.

Я побывал в его хате, внимательно пересмотрел все фотографии, все записи, архив, личные вещи.

Я увидел болезненного, хрупкого, скромного, низкорослого человека, неприметного и настолько «серого», что впоследствие он получил боевой псевдоним «серый». Но от миллионов других «серых» людей его отличало большое сердце, большая любовь и большая вера, которые он посвятил своей Родине – Украине.

Только там я понял, что такое вести борьбу за свою Украину сразу против трех Империй эту Украину ненавидящих: Польши, Германии и СССР. Когда каждая из этих Империй ненавидела все то, что было Степану родным –

Язык,

Землю,

Людей,

Традиции,

Волю… 

Только там я понял, что такое быть Степаном Бандерой, когда всю твою семью убили, сослали, замордовали, сгноили только за то, что ты ЛЮБИШЬ СВОЮ УКРАИНУ, только за то, что ты священник и веришь в Бога и несешь слово Божье. Я видел его сестер и братьев молодых, образованных, интеллигентных людей моего возраста и уничтоженных совсем молодыми.

Только там я понял и глубого проникся мыслью о том, насколько же нужно быть Великим Человеком, чтобы не смотря на все невзгоды, на всю кажущуюся безвыходность и бесперспективность продолжать ВЕРИТЬ и БОРОТЬСЯ за свою идею и за свою УКРАИНУ.

Кто из нас не стал бы Степаном Бандерой, когда тебя, твою семью, твоих родных и близких, твою Родину убивают и уничтожают, гноят в лагерях и тюрьмах?

Мы, украинцы, уже имеем свою родную и любимую Украину. Теперь дело каждого из нас, нашей жизни и сути сохранить нашу Родину и сделать ее процветающей.

СЛАВА УКРАИНЕ!

P.S. Специально для моих друзей россиян.

Представьте, что Украина в моем рассказе – это всего лишь переменная, подставьте вместо «Украина» «Россия».

Представьте три империи уничтожающие и запрещающие Россию и все русское на русской же земле:

язык,

веру,

традиции,

ценности.

Представьте уничтоженные, сосланные в лагеря и замордованные семьи.

Уверен, каждый из вас МГНОВЕННО станет бандеровцем.

Алексей Спирин.

Деякі аспекти “благодєнствія” діячів російської культури або шлях холопів до пекла

березня 18, 2014Духовність

17-03-2014 20:52 | Категорія: Культура, Політика, Росія, Статті, Суспільство

Сьогодні о другій ночі на сайті Міністерства культури Російської Федерації з’явився лист на підтримку позиції Президента Путіна щодо України та Криму, який підписали, так звані, діячі російської культури (далі — ДРК або деркачі).

До факту підписання деркачами Росії текста, схваленого у Кремлі, поставилась байдуже. Нам всім відомо, що такі ж саме деркачі засуджували Б. Пастернака за “Доктора Живаго”, “клеймили позором” О. Солженіцина (“не читал, но осуждаю”), з обуренням вимагали розправи над академіком А. Сахаровим. Ну і хто ладен згадати сьогодні тих, “гневно бичующих”, діячів російської культури, тимчасово перейменованої в радянську?

Що стосується списку підписантів, значна більшість — архівний матеріал запорошених складських приміщень, які, зазвичай, заробляють собі преференції позою, – “чего изволите, барин?”, “копеечку не забудьте бросить, барин!”, “благодарствуем, барин!”. Та все ж таки деякі прізвища — “зачепили”.

Світлана Дружиніна, акторка, режисер, сценарист: приваблива, розумна, талановита. Підписала. Фуу!! Обов’язок кожного християнина пройти свій шлях життя так, щоби вдосконалити душу. Яскраво пливла по життю, а перед очікуваною картинкою вічності, обгадилась. Фуу!!

Окрема розмова про підписавших лист жидів, або євреїв, – не це важливо, бо вони, здається, не ті і не інші! Вас немає більше в наших серцях. Все наше велике українське серце сьогодні належить Одному Великому єврею всіх часів і народів колишнього СРСР, якого ми любимо-любимо-любимо, любили і будемо любити, бо він — Людина. Звісно, з людською позицією, це — Михайло Жванецький (довгія літа!).

Кремлівські розробники агресії проти України запевняють Вас в тім, що в Україні — антисемітизм. Він, цей якийсь там “анті”, саме такий, як у роки війни. Наведу приклад: під час окупації Харківщини німцями до господарів однієї з хат біля лісу села Полкова Микитівка Богодухівського району вночі постукали. Хазяїн вийшов та побачив біля хвіртки чоловіка, жінку і маленького хлопчика. Вони благали їх сховати, бо вони — євреї і втекли з Харкова, і не хотять вмирати. Українська сім’я переховувала їх весь час окупації, не зважаючи на шалену небезпеку для своєї родини, яка складалася з десятьох людей, шестеро з яких – маленькі діти. Після визволення Харкова від німців єврейська сім’я повернулася до міста, а через деякий час найменша донька спасителів поїхала до Харкова на навчання. Її радо прийняла до себе та сама врятована єврейська сім’я. Згодом Ліда і той. колись маленький хлопчик, який просидів два роки війни в льоху української хати, покохали одне одного й одружилися. Вони стали військовими лікарями, прожили разом все життя, народивши дитину, в якій поєднали кров двох народів однієї землі. На пенсії вони оселилися в Севастополі. Ця історія ні з преси, ні з телебачення. Її мені розповіла моя сусідка-приятелька. Це її дід Григорій і баба Мотря врятували ту невинну сім’ю від лиха, бо вони спасали просто людей, якими були самі.

У списку підписантів — викохана українською землею купка хохлів. (Які сьогодні, напевно, русскія — таа!,) пафосно згодні з тим, що на кожну голову українця сьогодні, для духовної єдності, потрібно по одному російському танку, бо того вимагає “общность культур”.)

Володимир Бортко, режисер. Пасинок Олександра Корнійчука, українського радянського драматурга, академіка АН СРСР, героя соцпраці, лауреата п’яти державних премій СРСР, міжнародної Ленінської премії, члена ЦК КПРС, астрономічно багатої людини по радянських мірках того періоду покращення, який у п’єсі “В степах України” відверто заявив: “Нащо мені отой комунізм, якщо мені і при соціалізмі гарно?”. Не лукавив. Пасинок виріс (барчуком) без роду, без племені, закінчивши творчий шлях створенням нудного агіт-пропівського шедевру у кращих традиціях застою під назвою “Тарас Бульба”. Запам’яталося хіба що те, що герої стрічки навипередки намагаються прокричати голосніше за інших, витріщивши при цьому очі: “За зємлю руссскую ми тіпа, а нє просто в фільмє сабралісь!”.

Василь Лановий, актор. Цікаво, а що дружина акторка І.Купченко -не підписала? Хворіє? У відрядженні? Або залишилась українкою? І Васі доводиться віддуватися, залискуючи приязний для окремих ДРК отвір Путіна за всю сім’ю.

Людмила Сенчина, співачка, яка народилась у селі Кудрівці Миколаївської області України. Чи не бажає пані, користуючись нагодою, відвідати на воєнному  Уралі”, рідне село і заспокоїти збентежені душі колишніх земляків поясненням, що єднання культур краще відбувається під гуркотіння БТРів, а мертві собаки на полях сусідньої Херсонщини, які підірвалися на мінах, закладених мінерами російської армії — це виключно пошук духовних джерел?

Та є серед підписантів українські прізвища, присутність яких у цьому списку для мене явище трагічне. Наталка та Федір Бондарчуки — діти Сергія Бондарчука, який не тільки зіграв Тараса Шевченка в однойменному фільмі, але все життя ніс у своєму серці частку полум’я світоча свого народу. Після тріумфального прокату стрічки “Война и мир” 1967го року С. Бондарчук, режисер фільму, був запрошений на улюблену телепередачу радянської інтелігенції “Кінопанорама”. Мова йшла про непереможні досягнення радянського кіномистецтва, але несподівано С. Бондарчук перевів розмову в неприпустиме за тих часів русло, повідомивши, що він українець, народився на осяяній променем Бога Чернігівщині, де народився і великий кіномитець О. Довженко і запропонував прочитати свій улюблений вірш Шевченка “Думи мої…”. Почав читати, розриваючи серце на шматки, аж раптом припинив, дуже засмутившись і нервуючи, пояснив згодом, що неправильно читав, погано, не так, як треба. Його ледве заспокоїли. Все життя з того часу пам’ятаю той епізод. Було зрозуміло, що Сергій Бондарчук вважав, що не зміг донести до глядачів програми те, що хотів донести поет. Вірш “Думи мої” – це журба, туга за Україною з чужини:

В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну.

… … … … …

Там знайдете щиру правду

Та ще й може славу.

Його діти не забажали зрозуміти свого батька. Вони — не Бондарчуки. вони — Наталка Бурляєва та Федір Скобцев. Вони не прийшли в Україну за щирою правдою, вони згодні прислати замість себе по артилерійському снаряду на голови українців, які однієї крові з їх батьком. Бог вирішив відпочити на дітях Сергія Бондарчука, не давши їм ні честі, ні совісті. Скільки разів Сергій Бондарчук відтепер перевертатиметься в труні?

Хохли-підписанти! Ви — безбатченки, обділені від народження трепетним відчуттям любові до власних коренів, до Батьківщини. Вам не дано зрозуміти велике почуття гордості, що Ти — один (одна) з багатьох свого народу і що всі ми, народ, разом сила, якого надихає та оберігає Бог.

Ви — жалюгідні лизоблюди і слуги кремлівського сатани. Ви — раби рабської держави, єдиної такої в світі. Ми ніколи не побачимо вас на небесах, але  ми завжди будемо бачити там свою Небесну Сотню, яка із Раю буде світити нам шлях до волі, волі від вас, (які на ратицях та в ступах). Ми переможемо князя темряви, якого ви благословили на війну проти світла, чорти довгохвості. Ваші душі по смерті вирушать в чистилище, де і будуть перебувати вічність.

Слава Україні!

P.S. Не забудьте відсвяткувати перші жертви цієї війни, яку ви так зухвало підтримали, ситним бутербродом з ікоркою.

12 Березня 2014

Корінна Харків’янка

IN RE, Сергій Рахманін

березня 15, 2014Українські проблеми. Політика

IN RE

Сергій Рахманін 14 березня, 21:00

Зазирнув на роботу до свого колеги. На робочому столі, поверх роздруківок, фотографій, візитівок, флешок, зламаних ручок та зім’ятих сигаретних пачок, валялася пошарпана книжчина. “Руководство по 7,62-мм пулеметам Калашникова ПК, ПКМ, ПКС, ПКМС, ПКБ, ПКМБ и ПКТ”. Закладка, що стирчала із засмальцьованого букіністичного видання, (глянсовий календарик зі смішливою дівчиною в строкатому віночку) різко дисонувала з похмурою назвою чтива. Поцікавився, розгорнув — “Часть вторая. Приемы и правила стрельбы из пулемета”. “Освіжаю пам’ять, — флегматично пояснив товариш, — я ж був кулеметником…” Він промовив це без ніяковості, пафосу чи виклику. Спокійно й буденно. Як людина, котра просто вирішила відновити знання, що можуть знадобитися найближчим часом. 

Шкіра,
в якій ми вчимося жити 

Днем раніше, заскочивши до знайомих випити кави, побачив на дивані характерний набір предметів. Ксерокопії документів, акуратно впаковані у водонепроникну плівку, консерви, свічки, два ліхтарики, гірки запальничок та пальчикових батарейок, зарядні пристрої для мобільних, металева кружка, аптечка… Мимоволі підловив себе на думці, що таке специфічне асорті не викликало в мене жодних емоцій. Ніби дивився на плед чи плюшевого ведмедика. “Тривожний” рюкзак?” — риторично запитав я. “Ну…” — кивнув з усмішкою господар, потираючи виколоте на зап’ясті татуювання “In Re”. “Новини є?” — поцікавилася хазяйка. Вона не уточнила, які, не було потреби. В її голосі не бриніла несмілива надія, розпачливий страх, істерична паніка. Слухаючи мене, вона мовчки вкладала в аптечку вікасол, пантенол, кетанов, бинти. Спокійно й буденно. Так само спокійно й буденно її чоловік після роботи, як на роботу, ходив на барикади. Без балаклави й біти, але в купленому втридорога бронику та мотоциклетному шоломі.

“Ти віриш, що це відбувається з нами й тепер? Ти віриш у те, що завтра…” Ці кляті запитання я чув десятки разів. Щодня, від одних і тих самих людей. Але віднедавна мені перестали їх ставити. Усвідомлення того, що відбувається, остудило мозок, який кипів від надлишку інформації та передозування емоцій. Прийшло холодне розуміння. У країні день у день більшає людей, які готуються до війни. Спокійно й буденно. Без біснуватих завивань і шароварного патріотизму. Їх багато. Як багато? Думаю, вже достатньо, щоб заразити своєю впевненістю невпевнених у собі. Одного істерика часто буває досить, аби посіяти паніку в десятках. Тисячі тих, що себе опанували, слугують міцною скріпою для мільйонів шукачів точки опори.

Революційною зимою переконаних і відважних виявилося достатньо, щоб зламати хребет владі, яка прикривала свій страх невпевненими у власній правоті автоматниками. Свою першу війну країна виграла в держави, коли усвідомила, що сила виправдана в боротьбі з кровожерливим всесиллям. Перша кров на Грушевського зміцнила цю впевненість. Кров вимила з тисяч сердець міщанський жах, який виникав при вигляді пляшок із “коктейлем Молотова”. Кров очистила в очах тисяч “східняків” гасло “Слава Україні! Героям слава!”, наповнивши його новим смислом. Зробивши його своєрідним древком для синьо-жовтого стяга, який із ритуального державного прапора перетворився на справжнє національне знамено для багатьох жителів Донецька, Харкова та Одеси. Перетворився на єдино доступну зброю для блокадників-військових у Бельбеку.

Кров перетворила на громадян тихих обивателів, не ознайомлених із цитатником Мао (який давно помітив, що революція — не сніданок на траві, не живопис і не робота швачок). Кров примусила замінити дивани на барикади, а пульти від телевізорів — на бруківку тих, хто не читав Декларації прав людини, в якій написано про повстання як про останній засіб боротьби проти тиранії і гноблення. Кров жертв боротьби зі сваволею виявилася, як не дивно, ефективним кровоспинним. Найкращим засобом боротьби з кровожерливістю влади, готової втопити протест у крові.

Режим Януковича був приречений після перших смертей. Смерті не злякали, як очікувалося, а мобілізували. Ескалація насильства лише збільшувала силу опору. У підручниках пишуть, що силовий тиск влади — прямий наслідок зниження рівня легітимності. Свою легітимність майбутній утікач втратив тоді, коли загинули Жизневський і Нігоян. А не коли підмахнув підкидного листа (а по суті — вирок собі не тільки як політикові, а й як людині, котра заслуговує бодай на поблажливість) чи то на борту десантного корабля, чи то в Барвисі, чи то в Ростові…

У ніч із 18 на 19 лютого, коли силовики підпирали останні барикади, бачив, як угору по Михайлівській тікали десятки виряджених у різномастий камуфляж “героїв”. А назустріч їм ішли сотні беззбройних різного віку. Йшли, щоб неприкритими грудьми, дерев’яними щитами й палаючими покришками зупинити бійців ВВ і “Беркута”, які рвалися до охопленого полум’ям Будинку Профспілок. Ішли спокійно й буденно. На можливу смерть. Як на роботу. Мій товариши був одним із них.

“In Re” — наколото в нього на руці. “Латинь, — пояснив він. — Перекладається або як “по ділу”, або як “у реальності”. У книжці нагледів. Девіз якогось лицаря. Не знаю, який смисл він у нього вкладав. А мені це татуювання постійно нагадує про необхідність тверезо дивитися на речі. Коли смерті стали реальністю, я переконався, що коктейль Молотова застосовується по ділу”.

Лютнева перемога підтвердила таку правоту. Зміцнила звичку покладатися на себе, примножила впевненість у власних силах. Шагренева шкіра надії в багатьох за ці місяці обросла бронею впевненості у власній правоті. Бронежилет потихеньку стає шкірою, в якій ми вчимося жити.

Країна живе очікуванням війни. Її прихід стає реальністю. Її не хочуть, і до неї готуються. Тисячі. Спокійно й буденно. Ігноруючи безпомічних правителів.

“Наші довго запрягають, але влучно стріляють”, — жартував про земляків один із моїх колишніх батьків-командирів, уродженець Дніпропетровщини. Чув, він потім загинув у Чечні. За Батьківщину?

Снайпери, стрільці
та стрілочники 

Чим більше взнаю політиків, тим більшою повагою переймаюся до виборців. Не те щоб Євромайдан дуже змінив людей. У них просто з’явилася можливість згадати, що вони — люди. Нагадати іншим, що вони — люди. Ми навчилися помічати людей. Бачити в них людей. Багато хто відкрився з несподіваного боку. Знайшов себе. У боротьбі, в порятунку, у співчутті. Численність конспірологічних версій не скасовує головного: люди ламали майстерні плани витончених технологів. Гіпотетичні герої виявлялися зрадниками, потенційні жертви перетворювалися на месників, вівці на вигляд — оголювали ікла.

Багато хто з нас уже вбив у собі раба. Назавжди. Тепер у багатьох відбувається болісний процес відмирання комплексу молодшого брата. Підписи сотень відомих російських діячів культури на підтримку агресії зробили для цього більше, ніж сліди коліс БТРів, на яких у Крим в’їхали тисячі “невідомих” вояків.

Янукович розбудив у нас гідність. Путін пробуджує патріотизм. Усупереч їхнім первісним планам. Реалізація яких спростила розуміння речей. Оскаженілі “антифашисти” показали всім обличчя справжнього фашизму. Насельник Кремля, який намагався зі своїми “зеленими чоловічками” виставити весь світ ідіотами, виглядає ідіотом в очах усього світу. Потураючи сепаратизму, він ризикує випустити джина з пляшки із запалювальною сумішшю. Але це його проблеми. У нас — свої. Вирішувати їх нам. І вирішимо. Питання у часі та ціні. Бо відповідальні за ухвалення рішення часу не цінують і ціни собі не складуть.

Коли Майдан із Січі перетворився на музей, із кухонних щілин вилізли мародери, які пересиділи стрілянину. Банальні гопники видають себе за “робін гудів”. Тилові пацюки — за героїв. А справжні герої продовжують війну. За поранених, за тих, хто в полоні у бандитів. За країну. Майдан забезпечив санацію, але став лише прологом до катарсису.

Замість очищення ми отримали поки що лише косметичну зачистку, замість обіцяної люстрації — вилов “стрілочників”. Палії в безпеці. Ви вважаєте, що компетентні органи не знають, де перебуває Андрій Клюєв? Ви не знаєте, чому Сергій Клюєв — власник Межигір’я — ходить залою Ради і сколочує собі депутатську групу? Ви вірите, що клоун Клінчаєв — справжній організатор погромів у Луганську? Ви впевнені, що справжніх натхненників шукають? Хто небезпечніший — переляканий Добкін чи недоторканний Медведчук? Який нікуди не втік і, за твердженням одних джерел, зустрічається з в.о. президента, за твердженнями інших, фактично веде з Путіним переговори від імені України.

Тепер модно цитувати Черчілля. Його фраза “Якщо країна, вибираючи між війною і ганьбою, вибирає ганьбу, — вона отримує і війну, і ганьбу” стала класичним мемом. Але є ще два актуальних афоризми. “Війна — це в основному перелік помилок і прорахунків”. “Відповідальність — це та ціна, яку ми платимо за владу”.

У кожного, хто часто бував на Майдані, є свій день, коли було справді страшно. Вранці 20-го лютого фізично відчув смисл вислову “похололо всередині”. Ще місяця не минуло відтоді, а здається, це було в минулому житті. Пам’ятаю страх в очах опозиційних політиків, які стояли за сценою після інформації, що штурм розпочнеться з хвилини на хвилину. Пам’ятаю полегшення, яке прийшло на зміну цьому страхові, коли вони почули про рішення розпочати пленарне засідання. Можливо, хтось щиро вірив, що саме в залі буде знайдено рішення, яке дозволить уникнути бойні. Але в очах дуже багатьох виразно читалося всепоглинаюче бажання швидше забратися з усіяного трупами місця, здатного перетворитися на братську могилу. Чи маю право я їх засуджувати? За це, напевно, ні. Від людини важко вимагати подвигу. За те, що було потім, — так. Усупереч поширеним фразам про мобілізацію перед лицем спільного ворога, про мораторій на критику “своїх” et cetera.

Бо пам’ятаю холодні очі тих, хто залишився на Майдані, коли політики “пішли в зал”. Ще працювали снайпери, медики невтомно носили поранених, священики відспівували покійних, а захисники готувалися до останнього бою. Спокійно й буденно. І холод із серця повільно пішов у голову. Прийшло витверезливе розуміння. Що влада вже програла (одним із перших це усвідомив Янукович, який став “пакуватися” ще до підписання договору 21 лютого). Що “договорка” між формалізованою опозицією та формальною владою вже нічого не змінить. Що ті, хто привласнить собі лаври переможців, гратимуть долями народу і програватимуть країну.

Я дуже хотів помилитися. Серед останнього призову у владу є чимало людей, у чиїй порядності не сумніваюся, кого поважаю, кому навіть по-людськи симпатизую. І мені саме по-людськи боляче, що дехто з них дає себе використати. Що вони “пішли в зал”, а не “залишилися на Майдані”, де від них було б набагато більше користі. Час вимагав рішучих дій і енергійних людей, професіоналів і командирів. А не традиційних квот, “тьорок”, інтриг, розмінів і подачок, не експериментів і голосінь.

Люди семимильними кроками долають тяжкий шлях від населення до народу. Еволюція політиків відбувається, на жаль, значно повільніше.

За Черчіллем, промахи й помилки політиків стали причиною маленької, але кривавої зимової війни в центрі столиці. “Демонстрація опозицією сили примусить владу злякатися”. “Демонстрація опозицією готовності відповісти може утримати владу від бажання стріляти”. “Політика контрольованого тиску, розважливого примусу до миру краща за політику умиротворення й пораженського вичікування”. “Застосування сили неминуче, але краще бути до цього готовим, ніж судомно реагувати на провокацію противника або відчайдушний порив своїх сміливців-одинаків”. Це — аргументи, які тверезомислячі люди наводили взимку “лідерам сцени”. І до 19 січня, і до 18 лютого. Контраргументи “вождів” відомі. “У країні немає революційної ситуації”. “Ми не готові до війни”. “Ми не можемо брати на себе відповідальність за можливі жертви”. “У нас на руках висить Захід, який повторює — тільки уникайте кровопролиття”.

Та ж Захід включився тільки тоді, коли вибухнули регіони, а поранені і вбиті з НП перетворилися на статистику. І тепер Захід включився лише після того, як Крим став відторгнутим де-факто. Практично без надії на швидке й безболісне повернення. Після подій на Грушевського наступні жертви були неминучі — стало зрозуміло, що у влади немає шляху назад. Проте жертв могло бути менше. Якби вулиця відчувала реальну підтримку лідерів опозиції. Але ні в кого з них не було на руці татуювання “In Re”.

Я можу тільки здогадуватися, де саме сиділи снайпери, і хто міг віддавати їм накази. Але я переконаний, що ці вбивства були наперед визначені. У цієї системи не було іншого способу спробувати зупинити такий протест. І в побудові цієї системи частково винні й ті, хто прийшов на зміну утеклій владі. Снайпери, які вбивають надії на оновлення, сидять мало не в кожному з тих “великих”, хто кокетливо називає себе “камікадзе”, але сподівається, що прийшов надовго.

“Мутні” кадрові призначення не вийшли з моди. Виконавці, організатори й замовники вбивств безболісно залишали Київ — хто через недогляд, хто — називатимемо речі своїми іменами — на комерційній основі. Силовики, зброя, вулиця, проблемні регіони не були взяті під контроль — не до того, ділили портфелі й потоки. Можна було локалізувати кримську проблему в самому зародку — була можливість і готовність. Були люди, які чекали команди — так і не дочекалися. Доки Київ думав, півострів окупували. Досі чекають цієї команди військові в АРК, наша гордість і наш біль. Нам уже є за що пишатися країною, але, як і раніше, соромно за державу. Про те, що чітких наказів і ввідних немає, вголос заявив справжній герой Юлій Мамчур. Не провокувати? Мудро. Те ж саме раніше повторювали вожді беззбройним бійцям самооборони Майдану. Тепер — військовим, багато яких тепер де-факто роззброєні. “Спільний контроль над зброєю”? Коли один з автоматом і РПГ, а другий — із прапором і відчуттям обов’язку?

Захід тисне? Так це ж не їхня земля. Це не США, не Німеччина, не Росія. Це наша земля. У червні 1941-го Москва все ще закликала прикордонників не піддаватися на провокації, коли німці вже ввійшли у Брестську фортецю. Не кажу вже про те, що Захід (який повільно, але неминуче усвідомлює, якого монстра він “умиротворяв” усі ці роки) готовий допомогти захиститися тому, хто готовий захищатися.

Ми готові? Я не про людей, про державу. Наглухо закрити кордон, залити паливо в баки, негайно вирішити (за всяку ціну) матеріально-технічні проблеми, відкликати контингенти через кордон, перекинути ЗРК і літаки із західних областей на Схід і в Центр, поставити на бойове чергування ракети, захистити аеродроми Південного Сходу, завантажити оборонні заводи й привести всю наявну техніку в порядок, оперативно доукомплектувати до штату воєнного часу найбільш боєздатні частини, поставити чіткі завдання розвідці, негайно задіяти всіх розумних колишніх військових, здатних і готових допомогти, зрештою — призначити командуючого сухопутними військами. Що з цього було зроблено? За нашими даними, майже нічого. Як це назвати — недалекоглядністю, недолугістю, малодушністю, непрофесіоналізмом, дурістю? Яка різниця. До неминучого слід готуватися.

Майдан переміг уже 20 лютого. Але політики цього не зрозуміли і 21-го побігли по мирову до Януковича. Вони побоялися вибрати війну (яка вже йшла) і вибрали ганьбу. Свою п’ятихвилинку ганьби вони отримали 22-го на Майдані. Зробили висновки з уроку? Не впевнений. Вони знову шукають поганий мир, ганебно відвертаючись від мужніх військових, гордих татар і вільнолюбних українців Криму. Вони знову шукають “договірку”, тепер уже з Путіним. Чи відбудуться у такому разі п’ятьма хвилинами ганьби? Не знаю. Однаково. За державу кривдно.

Не можемо воювати? Соромно падати до пострілу. Щоб подолати шлях, потрібно йти. Щоб виграти — купити лотерейний квиток. Щоб приготувати яєчню — мати яйця. Особливо коли готувати треба на збройовому мастилі.

Я не військовий? Ні, але, щоби зробити все те, про що сказано, досить просто мати голову на плечах і політичну волю. А ось як саме це зробити — вже питання до фахівців, чимало яких чомусь не затребувані. Ллю воду на млин ворога, видаю військові таємниці? Смішно. Боюся, що російський Генштаб обізнаний про наші секрети краще, ніж український главковерх. Та що там секрети. Візьмемо те, що відомо з відкритих джерел. Наша оборонка продовжувала поставляти військову продукцію Росії, країні, з якою ми де-факто вже у стані війни. У секретаріаті Кабміну на тлі фактичної мобілізації ліквідували управління оборонно-мобілізаційної роботи. А Мінфін виступив з ініціативою (з метою економії коштів, я розумію) позбавити пільг військових! Тепер! Як це назвати? Придумайте самі.

Переддень війни — не час для критики? Переддень війни — саме час для занурення в реальність. Багато тих, хто пройшов Майдан, уже живуть у режимі “In Re”, відчуваючи реальність і готуючи себе до майбутніх справ, не покладаючись на політиків. Треба, щоб цих людей ставало більше. Станеться гірше — буде армія вільних стрільців. А могло б бути добре організоване військо. Але нехай хоч так. Однак переможемо. Питання у часі і в ціні.

Майдану немає? Майдан не той? Барикади — декорації? На зміну організованій Самообороні прийшла некерована махновщина? Не ті обличчя, не ті люди? Обличчя Майдану змінювалося залежно від ситуації. Обличчя країни, не дай Бог що, буде іншим. Опір персоніфікуватимуть люди, яких призве час. Як це було, коли в гарячу пору майданівської “жерсті” з нізвідки бралися талановиті командири, безстрашні бійці, самовіддані лікарі, майстерні будівельники барикад, добровільні постачальники провіанту і дров, просто мужні люди, які самостійно й точно знаходили своє місце у незвичній системі координат. Ніким із “вождів” не призначені. Уповноважені совістю та обов’язком.

Вони будуть реалістами. А тому зроблять те, що вождям чомусь здається неможливим. Зроблять спокійно й буденно.

101 коментар
  • shift Сьогодні, 16:16
    altz Сегодня, 15:53 Жаль, что ты на самом деле не понимаешь почему люди ходили на майдан. Объяснить тебе это будет невозможно, но это и не нужно, живи как есть, это твое дело. Но и нам советов как жить не давай, тебя не спрашивали.

    Я тебе про Фому, ты мне про Ерёму, где ты видишь что бы я писал про людей которые ходили на майдан, и чего я там не понимаю? Я прекрасно понимаю зачем простые люди ходили на майдан, и я скажу тебе больше, я уважаю этих людей, но к сожалению, это пешки в чужой игре. Не спрашивали меня говоришь, я смотрю тебя тут все спрашивают, обиженный ты мой…

    Hloyalee Сьогодні, 16:31
    Ну да, ну да -“все, кто были на Майдане – пешки”. Вам россиянам из подвала виднее. . А я скажу, что на Майдане был цвет нации. Среди восставших эксперты во всех областях. Мы их видим на Громадськом. Это элита нации. . И именно они и разберутся, как обустроить нашу новую Украину, а не вы. . Что за странная качество у россиян, они всегда знают, как кто-то где-то должен жить. . Почему вы всегда всем указываете? У себя порядок навести не можете, а туда же – вказивки раздавать. . У вас блокадников пакуют за листок А4 со словами “Миру -мир” И вы будете нас учить жить?Оглянитесь!
  • Stefix Сьогодні, 16:09
    +++Срочно вступить в НАТО. Отправить флот на защиту Черноморнефтегаза (+, если возможно, корабли НАТО – объявить бессрочные учения). Наверное, пора Турчинова на кислород… Увлекся портфелераздаванием. Часто очень неоднозначным. +++ Наглухо закрыть границу, залить топливо в баки, немедленно решить (любой ценой) материально-технические проблемы, отозвать контингенты из-за границы, перебросить ЗРК и самолеты из западных областей на Восток и в Центр, поставить на боевое дежурство ракеты, загрузить оборонные заводы и привести всю наличную технику в порядок, оперативно доукомплектовать до штата военного времени наиболее боеспособные части, поставить четкие задачи разведке, немедленно задействовать всех толковых бывших военных, способных и готовых помочь, в конце концов, назначить командующего сухопутными войсками
  • 455524 Сьогодні, 15:57
    Уважаемые соотечественники! Защищать Украину мы будем. В одночасье изменилась наша жизнь,наши планы,обострились наши тревоги и наши подозрения.Однако,я предлагаю всем немного успокоиться и подумать конструктивно. Все что произошло и происходит на наших глазах сейчас- это очень позитивный процесс. Мы начали понимать очень многое. Во-первых, Россия показала нам свою истинную личину. Во-вторых, мы победили своего врага, сплотились и стали Нацией, мы стали Гражданами, мы стали Воинами за свою Свободу и Независимость.В третьих, перед нами стоит трудная задача – как жить дальше. Оказалось, что Свободу надо не только завоевать , но и удержать, выстоять, укрепить.Но это надо делать с умом, а не бросить наших лучших людей под танки. Посмотрите на лица погибших-это элита общества.Путину нам нечего противопоставить кроме как убить нас. Это его план- стереть нас с лица земли. Потому что мы- носители другой цивилизации, им не понятной и поэтому враждебной. Мы- начало их конца! Поэтому и бросились они всей своей сворой нас защищать. Не надо им ничего объяснять. ” В чем сила ,брат, – В ПРАВДЕ”. Сила за нами: Сила Духа,Сила Свободы, Сила Правды.Поэтому уберите свои рюкзаки и свечи подальше и беритесь за дело: думайте, как обустроить наше государство, контроль над властью, коррупцией. Надо много думать и дейстовать. Обустраивать наше цивилизационное пространство. Рожайте и растите детей, пишите компьютерные программы,музыку,стихи, обрабатывайте землю и Не Сдавайтесь! Слава Украiнi! Героям Слава!
  • Belgorodec Сьогодні, 15:50
    мне насрать на всю вашу политику, и на москву и на киев. только из-за вас мразей с белгорода уже страшно ездить в харьков, жгут машины с русскими номера, обливают краской и царапают. и в этом я считаю в первую очередь виноваты новые киевские власти которые не могут навести у себя порядок. и кстати посмотрите ролик, где европа видала все эти ваши майданы http://www.youtube.com/watch?v=iej-kuaN1Mg
    forenc Сьогодні, 16:09
    Не ездь к нам, сиди дома. А то убью.
    Belgorodec Сьогодні, 16:16
    я ещё урода какого-то не спрашивал куда мне ездить а куда нет. у меня все родственники в харькове.
    forenc Сьогодні, 16:11
    тяжела жизнь без автомата
    Belgorodec Сьогодні, 16:18
    а с автомата и я отлично стреляю, слава богу научили в русской армии в отличии от тебя словоблуда
    Hloyalee Сьогодні, 16:20
    Стреляйте , дорогенький, у себя дома.
  • zaporozhec13 Сьогодні, 15:34
    И еще. По нику понятно откуда я. Как житель Запорожского края скажу Россиянам – в ваших СМИ столько лжи сейчас! У нас не происходит такого, как заявляет ваш МИД – “на улицах поселился страх, банды и т.д.”. Глупость несусветная, классическое создание образа врага. Мой отец украинец, мать – рускоязычная, я считаю себя украинцем, с детства одинаково хорошо говорю и на украинском и на русском, даже замечаю, что думаю на обоих языках, но при этом ни за каие коврижки не хочу быть гражданином России и жить в России. Братья росиияне (скорее даже “двоюродные” :)), хочу заметить, что русскоязычное население Украины – это уже не русские, по аналогии как американцы не есть англичане, хоть и язык тоже английский.
  • Yuri_Yuri Сьогодні, 15:31
    ДА – ВОЙНЕ
    zaporozhec13 Сьогодні, 15:38
    да ну, гон, война никому не нужна. Хотя если к моему ЗАпорожью подойдут русские войска – возьму АКМ в руки.
  • zaporozhec13 Сьогодні, 15:23
    Нефть и газ черноморские – да, территория Крыма – да, сменить власть в Киеве – да, пояс “дружественный” вокруг России создать – да, не допустить в России демократизации и ограничения авторитарного режима или его смены – да. Вот те тезисы, на которых строится все ныне происходящее. По поводу славян. Братья – да. Но не будем забывать, что в каждой семье, где есть мальчики всегда есть между ними трения, кто-то хочет быть старшим, главнее, руководить младшими. И при этом старшие как-то забывают, что младшие – уже взрослые, нечего управлять ихней жизнью, даже из лучших побуждений. Россия всегда к Украине относилась, отнОсится и будет относится как к младшему брату, при этом считая, что только Россия знает что нужно Украине, как ей жить и поступать. Но культура то разная, поймите россияне эту истину. В чужой монастырь со своим уставом не ходят, свои порядки в чужой семье не имеет право устраивать никто, даже родной брат.
  • MozgON Сьогодні, 15:22
    Ой какие молодцы Януковича прогнали. Безоружные))) всем станет жить хуже, это понятно, если есть зачаток интеллекта! Оружие попавшее в руки “патриотов” еще долго будет стрелять на улицах наших городов. А вы все празднуете, по плечам себя хлопаете. Статья отстой. Дешовая пропаганда и ложь.
    dora Сьогодні, 15:45
    А вы скоро проснетесь, так называемые “русские”? Были всю жизнь халуями, ими и останетесь. Правильно о вас говорил Солженицин!
    altz Сьогодні, 15:50
    После ян-ча хуже быть не может. А нет может – под дулом рос-й армии.
    Hloyalee Сьогодні, 16:19
    MozgON, действительно, что оружие начинает стрелять. . Даже во время майдана оно со стороны восставших не стреляло, все погибшие 11 беркутовцев погибли от пуль снайперов. . У гражданских оружия не было. Но Вы приходите в Крым и выдаете всякому сброду оружие.Сбежавший с оружем Беркут под охраной путинской самообороны скоро начнет применять его в Крыму.Как только Путин проведет лжереферендум и даст отмашку стрелять. . Наше оружие войсковые части до сих пор держат под контролем. Слава Героям! . Так что начинает стрелять ваше оружие, ваши руссо туристо облико аморале курсируют по югу и востоку. Начинают стрелять недалеко пока что от границ с Россией, но понятно, что эта зараза поползет дальше. . Спасибо , русские братья. . Вставай, страна, брат у ворот!
  • ljdgeiuthjq Сьогодні, 15:03
    Добрий день.Я учасник першої революціїв 2004.І учасник 2014.Я з тих хто не перся до камер і не ліз на трибуну а робив свою роботу. В 2004 році в мене був один син а тепер три.Перша революція безкровна продовжувалася 19 днів. Друга три з половиною місяці ізагинуло біля 200-400 людей враховуючи пропалих безвесті.Якщо буде третя то буде тривати коло двох років і загине до тридцяти тисяч людей. Ібуде вона знов через десять років. Тоді моїм дітям буде більше 17. І я думаю що вони будуть там. Я не хочу щоб їх привезли в гробах .І зроблю все щоб її не було . І прошу всіх хлопців що були на барикадах боротися дальше заради наших дітей. Вибачте пишу перший раз.
  • LeonidD Сьогодні, 14:51
    shift Сьогодні, 13:55 Вы одного понять не хотите, не нужно это всё России, не нужно Путину. Просто нет другого выхода, выбора не оставили, под шумок олимпиады, пока Россия не могла вмешаться Американцы устроили эту революцию. Из под тишка, цинично, как они любят. Вы думаете, что Россия бы полезла к вам, сдался ей этот Крым. Просто не нужны России такие соседи, как Американцы, под боком, не допустит этого Россия! А вы просто жертвы обстоятельств, так получилось,что на вашей земле, сейчас идёт война двух держав…

    Вы уверены что России и Путлеру это не нужно?! Найденная нефть в 80-ти км. на юго-запад от Крыма – вот основная цель этого захвата, а границы и люди которые за ними – никому из них не интересны!

    altz Сьогодні, 15:53
    Жаль, что ты на самом деле не понимаешь почему люди ходили на майдан. Объяснить тебе это будет невозможно, но это и не нужно, живи как есть, это твое дело. Но и нам советов как жить не давай, тебя не спрашивали.

Коментар за результатами засідання Ради євроатлантичного партнерства

березня 15, 2014Політика, Українці і світ

14-03-2014 21:33 | Категорія: Новини, Політика

На своєму екстреному засіданні 14 березня ц.р. держави Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП) рішуче засудили військову агресію Росії проти України як таку, що несе загрозу всьому євроатлантичному регіону.

14 березня 2014 року у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі за ініціативою України відбулося екстрене засідання Ради євроатлантичного партнерства на рівні послів (форуму, до складу якого входять 28 країн-членів Альянсу та 22 держави-партнера).
Захід було скликано з метою обговорення ситуації, яка склалася в Автономній Республіці Крим України в зв’язку з незаконною військовою інтервенцією Росії, а також вплив цієї кризи на безпеку євроатлантичного простору в цілому.

У виступі на засіданні Глава Місії України при НАТО, Посол І.Долгов наголосив, що дії Росії вперше за 20-річну історію РЄАП змусили застосувати положення її базового документу від 1997 р., що передбачає скликання надзвичайного засідання Ради у зв’язку з існуванням реальної загрози безпеці та стабільності євроатлантичного простору. Також було висловлено жаль, що ця загроза виникла всередині РЄАП і походить від дій однієї з країн-засновниць цього форуму.

Крім того, українська сторона детально поінформувала учасників засідання РЄАП щодо підтверджених фактів безпрецедентного вторгнення збройних сил РФ на територію України, що є порушенням всіх існуючих міжнародних домовленостей та двосторонніх угод між країнами та підривають дух дружби між українським та російським народами. Також було надано оцінку діям так званої нинішньої кримської влади, що суперечать Конституції України та нормам міжнародного права.

Представники усіх держав-членів РЄАП, які взяли участь у обговоренні, одностайно підтримали територіальну цілісність та суверенітет Української держави, рішуче засудили інтервенцію російських збройних сил на територію Автономної Республіки Крим України, закликали російську сторону відвести свої підрозділи до місць їх постійної дислокації, зняти, таким чином, напруження, розпочати, у т.ч. за міжнародного посередництва, прямий діалог з новою владою України з метою пошуку шляхів врегулювання кризи. Окремо російську сторону було закликано припинити підготовку до проведення у Криму так званого референдуму, який міжнародна спільнота одностайно оцінює як незаконний та нелегітимний, результати якого не будуть визнаватися.

На цьому фоні виступ представника РФ на засіданні, який повністю повторив вже відомі необґрунтовані аргументи та закиди Кремля, в черговий раз засвідчив, що РФ продовжує протиставляти себе усім міжнародним організаціям та не виявляє готовності повернутися до мирного врегулювання шляхом задіяння міжнародних механізмів та прямих контактів з керівництвом України.

Міністерство Закордонних Справ України

Нацисты в Донецке убили мирных украинских граждан

березня 15, 2014Події

14-03-2014 02:03 | Категорія: Донеччина, Кримінал, Новини

Сегодня в Донецке нацистские ублюдки убили Диму Чернявского. Я хорошо его знал. Это был безобидный, немного стеснительный парень, не боевик, не радикал. Сегодня мама ждала его домой, а он не пришел. Его зарезала какая-то макака, наемник или накрученный провокаторами идиот. Просто за то, что Дима пришел на митинг за единство своей страны. На мирный митинг. Говорят, убили еще двух человек, пока не знаю, кто они. Много пострадавших в критическом состоянии.

Вечная память

Сегодня на мирных, безоружных граждан в моем городе впервые в его истории напали террористы. Они убили людей ни за что, просто на ровном месте, чтобы создать хаос и панику. Чтобы погрузить город в страх. А менты просто стояли и смотрели, как это происходит.

Арестованному Павлу Губареву за сегодняшнее следует пришить еще одну статью – организацию массовых убийств. И закрыть навсегда, до конца жизни. Это его шакалы там бегали. Кроме того, нужно сейчас же брать других организаторов террористических бандформирований, открыто призывавших к насилию и расправам. Хрякова, Бунтовского, Барышникова, Ольхина, Пургина – все они известны и не скрываются. Именно они, а также еще несколько человек разжигали ненависть и натравливали нацистов на мирных граждан Украины. Арестовывать и этапировать в Киев. Если это не будет сделано, считайте Авакова и милицейское руководство Донецкой области, назначенное им, пособниками террористов и предателями.

http://frankensstein.livejournal.com/501545.html

Дивні діла Твої, о Господи!

березня 13, 2014Загальне

Українці сколихнули світ. Своїм благородством протесту проти сваволі, бандитизму влади, диктатури, викрадення та вбивств мирних протестантів… Високою самоорганізованістю та культурою протесту українці викликають симпатію людей у всьому світі. Високопосадовці та громадяни європейських країн, США, Канади багатьох інших країни світу підтримують українців. На знак цієї підтримки на флагштоках в різних країнах світу майорять українські прапори, будівлі чи мости освітлюють кольорами українського державного прапора, жінки поєднують ці кольори в своєму одязі… Аж ось зляканий піднесенням гідності людей в Україні московський “брат” увірвався на територію незалежної держави Україна. Перед цим зобов’язавшись обороняти українську цілісність і незалежність. Звичайно, світ протестує проти такою нахабної агресії. А що ж Росія з Путіним? “А Вовка слушает да ест”. І з подивом спостерігаємо якусь дивну поведінку як українських високопосадовців, так і високопосадовців деяких інших країн. Українські державці не побачили збройної агресії, заборонивши своїм воякам силовий опір окупантам. Вони дозволили окупантові зробити все задумане на практично анексованій території: змінити владу, зайняти ключові позиції в Криму, озброїтися, оголосити референдум для приєднання до Росії, заборонити українські засоби масової інформації на півострові, розширивши вплив своєї геббельсівської брехливої пропаганди… Ба, більше того, в Україні (яка фактично у стані війни з Росією!) вільно ведеться брехлива російська антиукраїнська пропаганда. Фактично жодної зрозумілої дійової, організаційної (крім словесної) реакції держави на агресію немає. Дивно ведуть себе і найбільші союзники України. Як тільки Дмитро Фірташ, як голова Ради Федерації роботодавців України від імені Федерації засудив події, які дестабілізують ситуацію в Криму та закликав кримський бізнес не брати участь у референдумі, з подачі ФБР США його перед самим референдумом арештують у Австрії. Щоб не міг вплинути на результат референдуму? Європейці виступили проти московської агресії. Однак санкції проти росіян обіцяють тільки після референдуму. Щоби сохрань Боже не вплинути на результат? Зі всіх країн певно найбільш послідовно Україну підтримують хіба Канада, Польща, Чехія… Але цього явно недостатньо.

Чи часом не є уже вирішеним десь там на найвищому рівні у темних коридорах світової політики кримське, а чи й українське питання? А зараз йде лише гра на публіку?

Тільки висока самоорганізованість, налаштованість на дуже рішучі, в тому числі силові дії, може у такому разі щось змінити. І ще одне, українці мусять палати від сорому за слова “Приходьте і володійте нами” і забути такі слова. Вони мусять навчитися жити і працювати не лише на себе, а у першу чергу на систему свого спільного існування, яка називається Україна. Тільки в такому разі ця система стане ефективною, що і забезпечить добробут народу.

 

 

Чи дійсно війна в Україні?

березня 9, 2014Загальне

Ніяк не можу зрозуміти українську політику в цей час небезпеки для держави і народу. Агресор зайшов на українську територію. Найважливіше для українців у цей час, виявляється, є не стріляти. Сохрань Боже зачепити когось із агресорів, вдарити чи навіть облаяти. Українська миролюбність не має меж! Природно, що агресор розперізується. Що в такому випадку робить нормальна країна, яка хоче себе зберегти? Збільшує збройні сили. Оголошує мобілізацію, озброює нових вояків, проводить пропаганду свою проти агресорів, блокує пропаганду агресора. Українські зособи масової інформації (крім кількох) проводили свою звичайну роботу, часто спрямовану проти держави. Агресор вільно проводив свою пропаганду на території України. Зараз вони на частині території України відключили українські телеканали. Мобілізацію ніби оголосили, але українські велемудрі політики та військові не знають, що робити з напливом людей. Ніякого розширення, збільшення збройних сил немає. А в Україні ніби 700000 тільки офіцерів запасу! В Україні іде війна, а ніщо не переведено на воєнні рельси.

Українські вояки кричать російським, що нам Америка допоможе. Не допоможе. І Європа не допоможе. Принаймі Німеччина і Франція цього робити не будуть. Боюся, що українське питання на користь Росії уже вирішене на найвищому рівні. За 20 з лишнім років незалежності українці не проявили себе добрими господарями своєї землі перед світом. Це всім надоїло. Крім того Росія потрібна Європі і Америці. Не лише як країна, де багато газу та нафти. А як країна, яка межує з новою світовою потугою ‑ найбільш густонаселеним Китаєм. Від прямого контакту Європи з Китаєм Європу може рятувати лише ядерна Росія. Як колись Хозарський каганат рятував Русь від кочівників. Та й мусульманський світ змушений значну частину своїх сил спрямовувати на Росію. Посилення Китаю не може не хвилювати Америку. Америка переключила свою увагу на тихоокеанський регіон. Їм треба, щоб Китай був у лещатах. А другу сторону лещат може грати лише Росія. Українцям у цій ситуації залишається надіятися лише на себе. Якщо вони будуть активно відстоювати свою державу, якщо запахне третьою світовою війною, тоді і Росію прищемлять. І Україна буде збережена. Якщо ж українці проявлять цілковиту безвольність і бездарність в обороні своєї держави і своїх інтересів, як вони це роблять зараз, то хто з ними буде рахуватися? Росія вирішить українське питання шляхом виселення їх на Колиму. Українцям навіть платити за переселення будуть якісь гроші. Сюди ж переселять росіян. Як колись зробили з Новгородом. Еліту просто вимордують. Це росіяни вміють робити.

Український народ і у подіях на Майдані, і зараз показує себе значно мудрішим своїх політичних проводирів. Свинське відношення організовує народ на протест, а політиків хіба на балачки. Агресія зрушила народ на організацію оборони. Політики ж усе гальмують. Що у такому разі народу підкаже закон самозбереження? Боюся, що і як на Майдані, народу треба самоорганізовуватися, самоозброюватися і готуватися до війни за власне буття.

ЗАПОВІТ

березня 8, 2014Духовність, Події

 

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу…отоді я

І лани і гори ‑

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися…а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.