Микола Рябчук: Чотирнадцяте найгірше місце у світі

травня 28, 2014Загальне

27-05-2014 22:55 | Категорія: ЄвроІнтеграція, Європа, Культура, Національна безпека, Події, Політика, Статті, Суспільство

завантаження1.

 

– Ох, ці довбані європейці, – каже колеґа, коли проходимо через Майдан, покритий квітами й попелом. – Вони б і досі розгойдувалися, коли б янучари не постріляли стількох людей.

 

Мені не хочеться заступатись за “європейців”, тому що протягом кількох місяців я й сам лише те робив, що критикував їх у десятках статей, інтерв’ю та коментарів. Проте я робив це у їхніх газетах, на їхньому радіо і в їхньому телебаченні. Натомість ніколи не робитиму цього в Україні. Не тому, що обстоюю дві різні правди чи два стандарти. А тому, що відчуваю в Україні цілком інший контекст, який мене страшенно турбує.

 

Мене турбує ця давня традиція демонізації Заходу як головного «Іншого» – одвічного лиходія, що тільки те й робить, що плете змови супроти безневинних слов’ян, тільки й міркує, як би то ще отих унтерменшів упослідити та поневолити. Російська імперія виявилася в цій демонізації неперевершеною. Вона перетворила конфесійні розбіжності в цивілізаційний розлам, а відтак і в геополітичний поділ. Вона й досі використовує надпотужну пропаґандистську машину для залякування своїх підданих моторошними історіями про аґресивний блок НАТО і морально здеґрадований Євросоюз.

 

Мої співвітчизники зазнавали цього прополіскування мізків протягом століть і багато хто з них інтерналізував ці міфи тою чи тою мірою. Захід також приклався до творення цих стереотипів – не лише досить суперечливою, скажімо так, історією своїх стосунків зі Сходом, а й сьогоднішньою зверхньо-поблажливою або й відверто зневажливою поставою. Для багатьох із нас навіть короткого спілкування із західними прикордонниками чи працівниками консульств буває досить, аби помітно охолонути у своєму наївному і ніколи не відвзаємненому західництві.

 

Але я розумію також, що супротивне почуття – ресентименту й образи на цілий світ, який нас весь час іґнорує й недооцінює і який нам постійно щось винен, – є самопринизливим і в кінцевому підсумку саморуйнівним.

 

Наприкінці ХІХ століття, коли шанси українського проекту були ще примарнішими, як нині, а Російська імперія була майже такою самою аґресивною й репресивною, один український письменник написав своєму колезі знаменні рядки: «Годі вже плакати та нарікати, що нас б’ють. Мало кого б’ють у цьому світі! Світ співчуває не тим, кого б’ють, а тим котрі відбиваються».

 

2.

 

Недавня українська революція і, як відповідь на неї, вторгнення російських військ поставили знов на порядок денний складне й дискусійне питання про анґажування Заходу у світові події – його масштаб, глибину, своєчасність і послідовність, вибірковий характер, шляхи леґітимізації. У найзагальніших термінах ідеться про цінності й інтереси, мораль і геополітику. Суперечність між цими категоріями випливає з давно усвідомленої неможливості безкомпромісно поєднати прекраснодуху теорію з повсякденною практикою, ідеали – з реальністю. Захід може собі дозволити бомбувати Белград, щоб зупинити геноцид у Косово, проте не може бомбувати Москву, щоб зупинити геноцид у Чечні. Сполучені Штати можуть використати свої збройні сили, щоб звільнити Кувейт з-під іракської окупації, проте не можуть так само звільнити Тібет з-під окупації китайської. Міжнародна політика – царина прагматизму; кожен крок визначається тут не так принципами, як калькуляцією потенційних зисків і втрат. А що межа між тверезим розрахунком і холоднокровним цинізмом є досить хиткою, завжди виникає спокуса трохи її посунути, переступити, перетлумачити на свою користь.

 

Кожен із нас може легко себе поставити в ситуацію подібного морального вибору, уявивши, наприклад, скільки людей на планеті помирає від голоду саме в ту мить, коли ми розкошуємо в ресторані дорогими й навряд чи для нас життєво необхідними стравами. Або – скільком людям не вистачає найпростіших медикаментів у той час, як ми купуємо дорогі авта чи інші «статусні» речі – коштовні символи нашого марнославства й комплексу меншовартості. Здебільшого ми уникаємо цих неприємних питань, знаходячи безліч відмовок і виправдань своїй моральній нечулості. «Всім не допоможеш», – кажемо ми. – «Кругом повно шахраїв», «Ніколи не знаєш, що зроблять з твоїми пожертвами», «Я не зобов’язаний дбати про ледарів», «Мені потрібен певний комфорт, я маю право», – це лише кілька з-поміж багатьох арґументів, якими ми розгрішуємо себе, даючи зрозуміти – цілком резонно, – що ми звичайнісінькі люди, а не святі – як Будда, Христос чи Франциск Асизький.

 

Кожна дія справді вимагає тверезого розрахунку. Якщо її кошти відносно низькі (як у «Бурі в пустелі»), а потенційні зиски високі (мільйони барелів нафти), вибір легкий: цінності й інтереси великою мірою збігаються. Якщо ж кошти явно високі, а зиски сумнівні, невтручання буде найімовірнішою реакцією: ніхто не захоче вмирати за Ґданськ чи за «далеку країну, про яку ми мало що знаємо» (як Невіл Чемберлен висловився 1938 року про окуповану Гітлером Чехословаччину).

 

Прагматична й, здавалося б, проста калькуляція має, однак, два вразливі моменти. По-перше, політика невтручання, часто справді раціональна й виправдана у військовому плані, зовсім не означає такого самого невтручання іншими засобами – політичними, дипломатичними та, особливо, економічними. Неспроможність західних демократій захистити чеченців від винищення так, як вони захистили косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забути, злочини – пробачити, а кремлівського м’ясника – на відміну від сердеги Мілошевіча – нагородити Орденом почесного леґіону і проголосити Людиною року на обкладинці впливового міжнародного часопису. Неспроможність захистити Грузію не означає, що бізнес із путінською Росією має звично собі тривати і французькі військові кораблі «містраль» можуть експортуватися до розбійницької країни мовби нічого не трапилося.

 

По-друге, відмова Заходу від оборони тих підставових принципів, на яких він збудований, послідовно компрометує й релятивізує ці принципи, а відтак і делеґітимізує домінантну позицію Заходу у сучасному світі, оскільки забезпечується вона не лише мілітарною та економічною потугою, а й гуманістичною системою цінностей. Позірний прагматизм витворює небезпечну ілюзію тактичних виграшів, котрі насправді лише відтягують та приховують фундаментальну стратегічну поразку. Сьогоднішні низькі кошти можуть виявитися завтра надзвичайно високими, а гадані зиски – зійти нанівець. Коли б західні лідери вчасно зробили висновки з досвіду своїх попередників, котрі всі 30-і роки шукали «порозуміння» з Гітлером, вони легко би передбачили, що після російського бліцкріґу в Грузії черга прийде на Україну. Чимало аналітиків, зрештою, прогнозувало саме такий хід подій ще тоді, у 2008-му.

 

Неготовість і небажання західних демократій назвати російський криптофашистський режим відповідним ім’ям і відповідно до нього поставитись матиме наслідком не лише окупацію України і створення «санітарного кордону» від Донбасу до Придністров’я. За п’ять-десять років сп’яніла від успіхів та безкарності ефесбешна кліка цілком може взятися за побудову ще одного «санітарного кордону» – від Петербурґа до Калінінграда, повторюючи кримську спецоперацію у країнах Прибалтики. Російська експансія, яку нині ще можна обмежити в Україні економічними санкціями – справді великими й болісними для всіх сторін, – завтра вже вимагатиме втручання військового, відповідно до цілком конкретних натовських зобов’язань.

 

Скупі платять двічі, як каже приказка. У більшості європейських мов вона має свої відповідники. Українцям доводиться вчитися нині ще й іншої мудрості – про Бога, який помагає насамперед тому, хто помагає собі сам, і про світ, який співчуває насамперед тим, котрі відбиваються.

 

3.

 

Українці інвестували чимало надій у те, що вони називають «Європою», тож їхнє розчарування в дрібних, цинічних, парохіальних і часто невіглаських політиках, які ту Європу репрезентують, може виявитись надто гірким і болісним. Не те щоб українці сподівалися якихось негайних матеріальних зисків від Угоди про асоціацію – її значення для них було радше символічним. Угода лише відкривала шанс на більш-менш чесні вибори у майбутньому та можливість мирно позбутися клептократії, що дограбовувала країну, а відтак – і на поступову побудову правової держави та «нормальне життя у нормальній країні».

 

Українська революція була насамперед революцією цінностей. Вона була бунтом середнього класу, «буржуазії», проти олігархічного квазі-феодалізму. Майже дві третини протестувальників, як показують соціологічні дослідження, мали вищу освіту. Їхній середній вік складав 37 років, розмовною мовою була українська й російська, репрезентували вони різні реґіони й етнічні групи, хоча етнічні українці, «західняки» і кияни прогнозовано переважали.

 

Майдан був ще однією спробою допровадити до кінця незавершену в Україні східноєвропейську революцію 1989 року – ту саму, що кардинально змінила обличчя Центрально-Східної Європи та Балтії, проте на Балканах і в постсовєтських республіках дала половинчаті результати. На Балканах ті результати вдалося частково поліпшити за допомогою Заходу; натомість у постсовєтських державах, за невеликими винятками, їх звела нанівець посткомуністична номенклатура, згібридизована з кримінальним світом у так звану олігархію. 1991 рік оприявнив і силу, і слабкість українського суспільства, готового підтримати незалежність на референдумі, проте не готового на президентських виборах радикально розірвати з совєтським минулим і рушити центральноєвропейським, а не постсовєтським шляхом розвитку.

 

Українське суспільство мусило пережити цілу декаду занепаду, розчарувань та атомізації, перш ніж вступило в новий період громадянської мобілізації, істотно каталізований «кучмаґейтом» та делеґітимізацією тогочасної влади. Помаранчева революція стала другою спробою українців покінчити із совєтською спадщиною і переорієнтувати країну у бік «Європи» – до верховенства права, інституційної ефективності, ліберально-демократичних практик і процедур. Українцям знову не пощастило – почасти через нікчемність та безвідповідальність лідерів, котрі всю революційну енергію змарнували на дрібні міжусобиці замість здійснення  інституційних реформ, а почасти – й через власну незрілість та недосвідченість. Громадянське суспільство виявилося цього разу достатньо сильним та організованим, щоб захистити свій демократичний вибір, проте все ще недостатньо сильним і наполегливим, щоб змусити нову владу запрацювати по-новому.

 

Третя спроба, що почалася мирно як «Євромайдан», досить швидко забарвилася насильством, викликаючи радше алюзії до румунського повстання проти Чаушеску, ніж до оксамитних революцій у Східній Німеччині, Чехословаччині чи тому ж таки Києві 2004-го. Падіння режиму і створення тимчасового уряду означили радше початок, аніж кінець тривалого й болісного процесу суспільної трансформації – фактичного перезавантаження всієї системи. Країна вступила в нове життя з розкраденою казною, астрономічними боргами, зруйнованою економікою і безнадійно скорумпованими інституціями, серед яких судова система й правоохоронні органи деградували чи не найдужче.

 

Замість зосередитися на всіх цих проблемах, новий уряд змушений був зайнятися чимось цілком іншим – стримуванням російської аґресії в Криму й на Донбасі, протидією провокаціям в інших реґіонах, пошуком адекватних відповідей на шалений пропаґандистський, дипломатичний та економічний тиск із боку сильнішого й незрівнянно підготовленішого до війни сусіда. Україна ніколи не перебувала в такому скрутному становищі за всі роки незалежності. Але й ніколи не мала стількох людей, готових активно відстоювати свій європейський вибір.

 

4.

 

Важко в цю мить робити якісь короткотермінові прогнози, а проте довготермінова тенденція виглядає очевидною. Український дрейф у бік Заходу невідворотний із багатьох причин. Одна з них – геополітична, чи навіть, у певному сенсі, екзистенційна. Україна як самостійний проект, як політична нація, не має жодного reason d’etre, жодного сенсу і шансу у рамках Росії чи будь-якого очололюваного Росією «союзу». Вся російська тожсамість ґрунтується на перверсивній вірі, що українці не є окремим народом, а лише реґіональним різновидом росіян, таким собі провінційним кузеном, загалом нешкідливим, але тупуватим, через що старший брат мусить постійно за ним наглядати й давати доброзичливих стусанів. Українці в такій ситуації не мають особливого вибору, крім як або розчинитися в русько-російському суперетносі (і справдити тим російське самосправджувальне пророцтво), або ж віддалитися від Росії якомога рішучіше.

 

Друга причина – цивілізаційна, пов’язана з нагальною потребою модернізації, засадничо неможливої під патронатом відсталої, авторитарної і безмірно скорумпованої Росії, проте цілком можливої й бажаної в рамках ЄС – як це наочно підтверджує досвід усіх західних посткомуністичних сусідів. Ціннісний зсув в українському суспільстві є результатом модернізаційних процесів і водночас їхньою рушійною силою. Всесвітній огляд ціннісних орієнтацій (World Values Survey), здійснюваний періодично у багатьох країнах світу, показує їхній помітний зсув в Україні за останнє десятиліття – від так званих «цінностей виживання» (survival values) до «цінностей самовираження» (self-expression values). Серед людей із вищою освітою цей зсув особливо виразний. Він відбиває, з одного боку, ослаблення патерналістських настанов гомо совєтікуса, конформістськи зорієнтованого на збереження статусу-кво, тобто на «кепський мир» як єдину альтернативу «добрій війні» (можливість «доброго миру» в цій бінарній схемі взагалі не розглядається), і відтак неприхильного до будь-яких змін, котрі всі у його свідомості – лише на гірше. А з іншого боку, цей зсув відбиває зростання середнього («креативного») класу, який ставиться до ідеї суспільних змін позитивно і намагається на них вплинути чи навіть ініціювати.

 

І нарешті, є ще й демографічний чинник, котрий робить дрейф України у західний бік назагал невідворотним. Усі опитування громадської думки показують дуже сильну кореляцію між віком респондентів та їхньою прозахідної орієнтацією. Чим люди молодші, тим вони (статистично) вестернізованіші. Причому ця кореляція, хоч і з різною інтенсивністю, наявна в усіх реґіонах України, в усіх етнічних та мовно-культурних групах.

 

Якщо ми поглянемо на українську революцію як на подію ціннісно обумовлену й мотивовану, ми легко помітимо, що основний, підставовий поділ в країні – не між Сходом і Заходом, росіянами й українцями, чи русофонами й українофонами. Основний поділ – ідеологічний, себто зокрема ціннісний, бо ж кожна ідеологія має незаперечний ціннісний вимір. І в цьому сенсі ми справді спостерігаємо дедалі глибший розкол – між Україною світоглядно совєтською й антисовєтською, євразійською і європейською, Україною патерналістських підданих і Україною ініціативних громадян. Усі інші поділи безумовно вторинні щодо цього найголовнішого, вони статистично з ним корелюють, але не вони його визначають. Так, із цілком очевидних історичних та соціальних причин совєтизм значно глибше закорінився на півдні та сході, ніж на заході чи у центрі. Із тих самих причин середньостатистичні росіяни і русофони інтерналізували совєтські цінності та імперський світогляд значно глибше, ніж середньостатистичні українці (чи інші етнокультурні групи, котрі мали істотно менше підстав, аніж росіяни, ототожнювати себе з Російською чи Совєтською імперією).

 

Кореляція означає, однак, лише вищу вірогідність, але не цілковитий детермінізм. Це означає зокрема, що й у Донецьку можна знайти 20% прихильників євроінтеґрації, а у Києві, навпаки, 20% прихильників Митного союзу. Це означає також, що майже третина росіян в Україні зорієнтована, попри все, на Захід, а не на Росію. Натомість третина українців залишається виразно совєтофільською й антизахідною. Всі ці дані, безумовно, цікаві й важливі. Вони можуть впливати на практичну політику, на обсяг і темп тих чи тих заходів. Але вони жодним чином не можуть впливати на наше ставлення до підставових цінностей. Навіть коли уявити, що прихильники рабовласництва опинилися раптом у більшості, вони ніколи не змусять меншість прийняти їхню аморальну систему, хоч би скільки покликались на формальний демократизм такого рішення. Так само й прихильники совєтизму та російського імперіалізму ніколи не змусять нас погодитися із цією спадщиною та пов’язаними з нею актуальними практиками.

 

Розглядаючи українську революцію як запізнілий фраґмент великого східноєвропейського зриву 1989-1991 років, мусимо пам’ятати, що всі ті революції у Східній Європі були одночасно антиавторитарними й антиколоніальними, демократичними й національно-визвольними. В цьому криється джерело їхньої сили і водночас слабкості. Широка програма вимагає широкої коаліції. Переконані демократи блокуються з націоналістами – ліберальними і не вельми. Ідеологічний розкол між ними неминучий, тож після перемоги над спільним ворогом усі широкі коаліції розпадаються. Це справді серйозний виклик для всіх революціонерів, а для українських – особливо, адже поки що вони ані не осягли мети, ані їхній ворог не зник.

 

Російська інвазія, хоч яка ірраціональна на перший погляд, цілком відповідає внутрішній логіці путінізму та міжнародній політиці Кремля в останнє десятиліття. Європейська, модернізована Україна може стати смертельним ударом для путінізму як специфічної форми авторитарної ідеології та для російської імперської ідентичності як специфічного набору домодерних цінностей і настанов. Україна, у певному сенсі, є тим фольклорним яйцем, де заховане вічне життя дракона. Не виключено, що й вічне життя Європи заховане також там – от тільки невідомо, чи глибоко шрьодерізовані євросоюзівські політики здатні це усвідомити.

 

5.

 

У давньому фільмі Майкла Вінтерботома «Ласкаво просимо до Сараєва» є промовистий епізод. Журналісти в обложеному місті емоційно розпитують заїжджого оонівського чиновника, коли ж нарешті міжнародна спільнота зупинить щоденне вбивство сербськими снайперами й артилеристами мирних жителів. На що чиновник сердито відказує:

 

– Повірте, на світі є ще принаймні 13 значно гірших місць, про які мусимо теж подбати.

 

На жаль, це правда. На світі є щонайменше 13 режимів, значно брутальніших і кривавіших за янучарівський. Сьогодні, однак, українцям протистоїть режим незрівнянно сильніший, цинічніший і безсоромніший. І всі балачки про тринадцять інших місць на планеті, де ситуація є ще гіршою, звучать так само цинічно й безвідповідально, як і щоденні заяви європейських чиновників про їхню «глибоку стурбованість» черговими провокаціями російських спецсил. Підозрюю, що і в тринадцяти інших місцях поза Україною вони заявляють докладно те саме.
Авторизований переклад. Англійською есей написано на замовлення видавництва Suhrkamp. Oпубліковано у збірці “Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht” (Berlin, 2014).

26.05.2014

Фашизм повертається в Україну. Тимоті Снайдер

травня 25, 2014Загальне
Українська правда
Історична правда Постійна адреса публікації: http://www.istpravda.com.ua/columns/2014/05/23/142887/

Фашизм повертається в Україну

23.05.2014 _ Тимоті Снайдер
Україна не має майбутнього без Європи, але й Європа не має майбутнього без України. Упродовж століть історія України розкривала поворотні моменти в історії Європи. Схоже, сьогодні це все ще так. І куди саме поверне хід історії, поки що залежить і від європейців.

Битва в Україні означає все. Фашизм повертається на континент, який він колись зруйнував.

Ми легко забуваємо, як діє фашизм: як яскрава й осяйна альтернатива буденним обов’язкам повсякденного життя, як прославляння очевидно і тотально ірраціональних речей усупереч здоровому глуздові та досвіду.

Для фашизму характерна наявність збройних сил, що не виглядають як збройні сили, байдужість до законів війни в їх застосуванні до народів, котрі вважають за нижчі, захоплене прославляння “імперії” після контрпродуктивних захоплень землі.

Фашизм означає прославляння оголеного чоловічого тіла, нав’язливу стурбованість гомосексуальністю, котру водночас криміналізують та імітують.

Фашизм відкидає лібералізм і демократію як облудні форми індивідуалізму, наполягає на колективній волі як такій, що має перевагу над індивідуальним правом вибору, і фетишизує звитяжні вчинки.

Оскільки вчинок – це все, а слово – ніщо, слова існують лише для того, аби уможливити вчинки і по тому зробити з них міфи. Істина не може існувати, тож історія – це не більше, ніж політичний ресурс. Гітлер міг говорити про св. Павла як про свого ворога, Мусоліні міг прикликати духи римських імператорів.

За 70 років після закінчення Другої світової війни ми забули, як привабливо це колись виглядало для європейців і що насправді лише поразка у війні дискредитувала фашизм.

Сьогодні ці ідеї здіймають голову в Росії – країні, яка вибудовує свою історичну політику довкола радянської перемоги у тій війні; і пісня сирени, що лине з Росії, має дивну привабливість для Німеччини – країни, яку перемогли і яка нібито мала чогось із цього навчитися.

Плюралістична революція в Україні виявилася шокуючою поразкою для Москви, і Москва відповіла наступом проти європейської історії.

Тоді як європейці з тривогою або зачудуванням спостерігають за розповзанням російського спецназу з Криму через Донецьк та Луганськ, пропаґандисти Владіміра Путіна намагаються затягнути європейців в альтернативну реальність – у виклад історії, доволі відмінний від того, як мислить більшість українців, та й від того, що витримало би перевірку фактами.

Стверджується, що України історично ніколи не існувало, а якщо вона й була, то тільки як частина Російської імперії. Українців як народу не існує, в найкращому випадку вони малороси.

Але якщо Україна й українці не існують, тоді немає і Європи та європейців. Якщо Україна зникне з історії, те саме станеться і з місцем скоєння найбільших злочинів і нацистського, і сталінського режимів. Якщо в України немає минулого, тоді Гітлер ніколи не намагався створити імперію, а Сталін ніколи не чинив терору голодом.

Звичайно, Україна має історію. Територію сьогоднішньої України можна дуже легко ідентифікувати в рамках кожної великої епохи європейського минулого.

Історія київської східнослов’янської державности розпочинається в Києві тисячоліття тому. Її перетин із Москвою відбувся вже після століть перебування під управлінням таких місць, як Вільнюс і Варшава, а долучення українських земель до Радянського Союзу відбулося лише після того, як військові та політичні труднощі переконали самих більшовиків у тому, що з Україною слід обходитися як із виразно окремою політичною одиницею.

Після того, як Київ із десяток разів було окуповано, Червона армія здобула перемогу, і Україна 1922 року в іпостасі радянської постала як частина нового Радянського Союзу.

Якраз тому, що українців було важко придушити, і саме тому, що Радянська Україна була західним прикордонням СРСР, питання її європейської ідентичності було центральним від початку радянської історії.

Радянську політику щодо Європи характеризувала певна двоїстість: радянська модернізація мала відтворити європейську капіталістичну модерність, але тільки аби перевершити її. У цій схемі Європа могла бути або проґресивною, або реґресивною, залежно від моменту, куту розгляду та настрою лідера.

У 1920-х роках радянська політика прихильно ставилася до розвитку українського інтелектуального і політичного класу, базуючись на припущенні, що просвічені українці стануть у ряди тих, хто прямував до радянського майбутнього.

У 1930-х роках радянська політика прагнула модернізувати радянське село, колективізувавши землю і перетворивши селян на працівників у наймах у держави. Це призвело до зниження виробітку, а також до масового спротиву українського селянства, яке вірило у приватну власність.

Йосип Сталін перетворив ці провали на політичну перемогу, переклавши вину за них на українських націоналістів і їхніх закордонних прихильників. Він далі реквізовував збіжжя в Україні, цілком усвідомлюючи, що заморює голодом мільйони людей, і розчавив нову українську інтеліґенцію.

Понад три мільйони людей у Радянській Україні було заморено голодом. Наслідком був новий радянський порядок залякування, в якому Європу подавали лише як загрозу. Сталін стверджував абсурдну, але ефективну річ: що українці навмисно морили себе голодом за наказами з Варшави. Згодом радянська пропаґанда стверджувала, що кожен, хто згадає голод, є аґентом нацистської Німеччини.

Так розпочалася політика фашизму й антифашизму, в якій Москва була захисником усього хорошого, а її критики були фашистами. Ця дуже дієва поза, звичайно, не стала на заваді справжньому союзові совєтів зі справжніми нацистами 1939 року.

Враховуючи нинішнє повернення російської пропаґанди до антифашизму, варто пам’ятати важливу деталь: усе це величне моральне маніхейство мало обслуговувати державу і як таке не накладало на неї жодних обмежень. Прийняття антифашизму як стратегії риторики дуже відрізняється від опору справжнім фашистам.

Україна перебувала в центрі політики, яку Сталін називав “внутрішньою колонізацією” – експлуатацією селян усередині Радянського Союзу на противагу експлуатації дальніх колоніяльних народів.

Також Україна була в центрі планів Гітлера щодо внутрішньої колонізації. Нацистський “лєбенсраум” (життєвий простір) насамперед включав Україну. Її родючу землю планувалося звільнити від радянського панування та експлуатовати в інтересах Німеччини. У планах було й далі використовувати сталінські колгоспи, але їжу скеровувати не на схід, а на захід. Водночас, за підрахунками німецьких планувальників, приблизно 30 мільйонів мешканців Совєтського Союзу мали вмерти від голоду.

У рамках такого способу мислення українці, звичайно, були людьми нижчого порядку, нездатними на нормальне політичне життя. Жодна європейська країна не зазнала такої інтенсивної колонізації, як Україна, і жодна європейська країна не пережила стількох страждань: у 1933-1945 роках це було найсмертоносніше місце на Землі.

Хоча для Гітлера основною метою війни було знищення Радянського Союзу, він дійшов висновку, що потребує альянсу із Радянським Союзом, аби розпочати військовий конфлікт.

1939 року, після того, як стало очевидно, що Польща битиметься, Гітлер залучив Сталіна для реалізації подвійного вторгнення. Сталін роками плекав надію на таке запрошення. Радянська політика вже довгий час ставила за мету знищити Польщу.

Ба більше, Сталін уважав, що союз із Гітлером – іншими словами, співпраця з європейськими ультраправими – був ключем до знищення Европи. Німецько-радянський альянс, як він очікував, поверне Німеччину проти її західних сусідів і призведе до ослаблення або навіть руйнації європейського капіталізму. Це не дуже й відрізняється від певного розрахунку, що його сьогодні робить Путін.

Результатом спільного німецько-радянського вторгнення була поразка Польщі та знищення Польської держави, але це також призвело до важливого розвитку подій в українському націоналізмі.

У 1930-х роках у Радянському Союзі не було українського національного руху – був лише підпільний терористичний рух у Польщі, відомий під назвою Організація українських націоналістів (ОУН). У нормальні часи вона була заледве чимось більшим за подразник, але в умовах війни її значення зросло.

ОУН виступала і проти польського, і проти радянського панування на територіях, які вона вважала за українські, тож розглядала німецький наступ у східному напрямі як єдину можливість розпочати процес українського державотворення. Тому ОУН підтримала Німеччину в питанні вторгнення до Польщі 1939 року і знову зробила це 1941 року, коли Гітлер зрадив Сталіна та вторгнувся в СРСР.

Тим часом українські революціонери лівого спрямування, які були доволі численними до війни, після отримання досвіду життя під совєтами часто зсувалися до радикально правої частини політичного спектру. Радянські спецслужби вбили провідника ОУН [Євгена Коновальця], наслідком чого стала боротьба за владу між крилами організації під проводом Степана Бандери та Андрія Мельника.

1941 року українські націоналісти спробували вступити в політичну колаборацію з Німеччиною і зазнали поразки. Сотні українських націоналістів долучилися до німецького вторгнення до СPСР як розвідники й перекладачі, а деякі з них допомогли німцям у погромах євреїв.

Українські політики-націоналісти спробували повернути борг, проголосивши у червні 1941 року незалежну Україну. Гітлер був абсолютно незацікавлений у цій перспективі. Більшу частину українських націоналістичних лідерів було вбито або ув’язнено. Сам Бандера провів решту війни у таборі Заксенгаузен.

Поки точилася війна, багато українських націоналістів готувалися до слушного моменту для повстання, коли радянська влада замінить німецьку. Вони бачили в СРСР свого головного ворога – частково з ідеологічних причин, але в основному через те, що він вигравав війну.

На Волині націоналісти створили Українську Повстанську армію, чиїм завданням було в якийсь спосіб перемогти совєтів по тому, як совєти переможуть німців. Заразом 1943 року вона влаштувала масову та смертоносну етнічну чистку поляків, водночас убивши значну кількість євреїв, що переховувалися разом із поляками. Це в жодному сенсі не була колаборація з Німеччиною, а радше убивча частина того, що її лідери розглядали як національну революцію.

Українські націоналісти далі боролися із радянською владою у жахливій партизанській війні, в якій обидві сторони використовували найбрутальніші тактичні засоби.

Політична колаборація та повстання українських націоналістів були загалом незначним елементом в історії німецької окупації. В результаті війни близько шести мільйонів людей було вбито на території нинішньої України, в тому числа півтора мільйони євреїв.

По всій окупованій радянській Україні місцеві мешканці колаборували з німцями, як і на решті території Радянського Союзу й усієї окупованої Европи. Тисячі росіян співпрацювали з німецькими окупантами і не демонстрували ані більшої, ані меншої схильности робити це, ніж українці.

Реальний контраст був не між українцями та іншими народами СРСР, а між народами СРСР і західноєвропейцями. Загалом кількість радянських людей чи в уніформі, чи без неї, яких убили німці, значно перевищувала кількість убитих західноєвропейців.

В Україні було значно більше людей, яких німці вбили, ніж тих, що з німцями співпрацювали – і це те, чого не можна сказати про жодну іншу окуповану країну в континентальній Західній Европі.

Якщо вже на те пішло, набагато більше людей в Україні боролися проти німців, ніж на боці німців, чого знов-таки не можна сказати про жодну континентальну західноєвропейську країну.

Більшість українців, які воювали у війні, робили це в уніформі Червоної армії. У боях проти вермахту загинуло більше українців, аніж американських, британських та французьких солдатів разом узятих.

Російська пропаґанда сьогодні облудно наполягає на тому, що Червона армія була російською армією. А якщо Червону армію розглядати як російську, тоді українці постають як вороги.

Цей спосіб мислення винайшов сам Сталін наприкінці війни. Після того, як українців під час війни обсипали похвалою за їхні страждання та спротив, після війни їх було піддано наклепам і чисткам за нелояльність.

На тлі злиття пізнього сталінізму з певним різновидом російського націоналізму Сталінова ідея про Велику Вітчизняну війну мала дві мети: зафіксувати початок дій на 1941-му, а не на 1939 році, аби витерти з пам’яті нацистсько-радянський альянс, а також зробити центром подій Росію, хоча Україна значно більшою мірою була в центрі війни, а її головними жертвами стали євреї.

Але на сьогоднішню політику пам’яті набагато більший вплив справила пропаґанда 1970-х, ніж власне досвід війни. Нинішнє покоління російських політиків – діти сімдесятих, а тому брежнєвського культу війни.

За часів Брежнєва війна стала більш спрощено російською – без українців чи євреїв. Євреї зазнали більше страждань, аніж будь-який інший народ у Совєтському Союзі, але Голокост залишався поза мейнстримом совєтської історії. Натомість його наголошували у тій частині совєтської пропаґанди, яку було звернено до Заходу, і в ній провину за страждання євреїв покладали на українців та інших націоналістів – людей, що мешкали на територіях, які Сталін завоював під час війни як Гітлерів союзник 1939 року, та людей, які чинили спротив совєтській владі, коли вона повернулася 1945 року.

Це традиція, до якої російські пропаґандисти звернулися у нинішній українській кризі: повна байдужість до Голокосту, окрім його значення як політичного ресурсу, корисного для маніпулювання людьми на Заході.

Найбільша загроза окремішній українській ідентичності походить, найвірогідніше, від брежнєвського періоду. Замість підкоряти Україну голодом або звинувачувати українців у війні, політика Брежнєва полягала у поглинанні українських освічених класів радянською гуманітарною та технічною інтеліґенціями.

Як наслідок, українську мову вичавили зі шкіл і особливо зі сфери вищої освіти. Українців, які наполягали на дотриманні прав людини, далі карали у в’язницях або в огидних психіатричних лікарнях.

У цій атмосфері українські патріоти й навіть українські націоналісти прийняли лінію громадянського розуміння української ідентичности, применшуючи значення давніх арґументів про родовід та історію на користь прагматичнішого підходу до спільних політичних інтересів.

У грудні 1991 року понад 90% мешканців совєтської України проголосували за незалежність (у тому числі більшість у всіх реґіонах України). Росія та Україна відтак пішли кожна своїм окремим шляхом.

Приватизація та беззаконня призвели до олігархії в обох країнах. У Росії олігархів упокорила централізована держава, тоді як в Україні вони утворили власний дивний різновид плюралізму. До недавнього часу всі президенти України коливалися між Сходом та Заходом у своїй зовнішній політиці, а також між різними олігархічними кланами в питанні їхньої внутрішньої лояльностт.

Що було незвичного у Вікторі Януковичі, обраному 2010 року, це те, що він спробував покласти край будь-якому плюралізму.

У внутрішній політиці він породив підробну демократію, в якій його улюбленим опонентом була крайньо права партія “Свобода”. Зробивши це, він створив ситуацію, в якій міг виграти вибори і сказати закордонним спостерігачам, що він принаймні кращий за націоналістичну альтернативу.

У зовнішній політиці ситуація підштовхувала його до путінської Росії – не так тому, що він цього бажав, як тому, що його клептократична корумпованість зайшла настільки далеко, що серйозна економічна співпраця з Європейським Союзом поставила би перед його економічною владою суто юридичні виклики.

Схоже, Янукович украв із державної скарбниці стільки, що сама держава 2013 року опинилася на порозі банкрутства, і це теж зробило його вразливим перед Росією. Москва була готова заплющити очі на Януковичів спосіб урядування і дати в борг гроші, необхідні для здійснення термінових платежів, ціною політичних поступок.

2013 року коливатися між Росією та Заходом уже було неможливо. На той момент Москва більше не представляла просто Російську державу з інтересами, що їх більш-менш можна було обрахувати, а презентувала масштабнішу візію євразійської інтеґрації.

Євразійський проєкт мав дві частини: створення блоку Росії, України, Білорусі та Казахстану, в якому діяв би режим вільної торгівлі, та знищення Європейського Союзу через підтримку європейських ультраправих.

Путінова мета була і є надзвичайно простою. Його режим залежить від продажу вуглеводнів, які трубами потрапляють до Європи. Спільна Европа може запровадити дієву політику енергетичної незалежності під тиском чи російської непередбачуваності, чи глобального потепління, а чи одного й другого. Але Європа, що розпалася б, надалі була би залежною від російських вуглеводнів.

Щойно було сформульовано ці далекосяжні амбіції, погордлива євразійська постава розсипалася на друзки, зіткнувшись із реальністю українського суспільства.

Наприкінці 2013-го та на початку 2014 року спроба привести Україну в євразійську орбіту спродукувала прямо протилежний результат. Спершу Росія публічно відмовила Януковича підписувати торгівельну угоду з Європейським Союзом. Це спричинило протести в Україні. Тоді Росія запропонувала великий кредит і привабливі ціни на газ в обмін на придушення протестів.

Суворі закони в російському стилі, що їх було запроваджено в січні, перетворили протести на масовий рух. Мільйони людей, що приєдналися до мирних протестів, раптово було обернено на злочинців, і деякі з них почали захищатися від міліції.

Нарешті Росія виразно дала зрозуміти, що Янукович мусить звільнити Київ від протестувальників, якщо хоче отримати від неї гроші. Після цього відбулася лютнева снайперська бійня, що дала революціонерам явну моральну та політичну перемогу і змусила Януковича тікати до Росії.

Спроба створити проросійську диктатуру в Україні призвела до протилежного результату: повернення парламентського управління, оголошення президентських виборів і здійснення зовнішньої політики, орієнтованої на Європу.

Це зробило революцію в Україні не лише катастрофою для зовнішньої політики Росії, а й викликом режиму Путіна у нього вдома.

Слабкість Путінової політики полягає в тому, що вона не може врахувати дії вільних людей, які вдаються до самоорганізації у відповідь на непередбачувані історичні події.

Російська пропаґанда виставила українську революцію як нацистський переворот і звинуватила європейців у підтримуванні цих нібито нацистів. Ця версія – хоч вона й сміховинна – є значно зручнішою для ментального світу, в якому живе Путін, бо прибирає з поля зору фіаско його власної зовнішньої політики в Україні та заміщає спонтанні дії українців закордонною змовою.

Повзуче російське вторгнення у Крим, Донецьк та Луганськ є прямим викликом безпековому порядку Європи, а також українській державі. Воно в жоден спосіб не пов’язане з волею народу або захистом прав – навіть кримські опитування ніколи не фіксували прихильність більшості до приєднання до Росії, а російськомовні громадяни України значно вільніші, ніж російськомовні громадяни Росії.

Російську анексію, що характерно, було здійснено з допомогою екстремістських союзників Путіна з усієї Европи. Жодна поважна організація не стала би спостерігачем у фарсі, в якому 97% кримців нібито проголосували за те, аби їх анексували. Але строката делеґація правих популістів, неонацистів і членів німецької партії “Die Linke” (“Ліва партія”) радо приїхали й підписалися під результатом.

Німецька група, яка поїхала до Криму, складалася із чотирьох членів “Die Linke” та одного члена “Neue Rechte” (“Нова правиця”). Це дуже промовисте поєднання.

“Die Linke” оперує в межах віртуальної реальності, яку створила російська пропаґанда і в якій завданням європейських лівих (чи радше “лівих”) є критика українських правих, але не європейських правих і вже аж ніяк не російських правих.

Цей феномен існує також і в Америці, і його помітно, скажімо, у спільній позиції щодо природи української революції та виправданости російської контрреволюції, яку висловили видання Ліндона Ларуша Executive Intelligence Review, Інститут миру і процвітання ім. Рона Пола, а також журнал The Nation – установи, згода між якими в будь-якому іншому питанні була би вельми дивна.

Звичайно, в Україні є певні підстави для занепокоєння щодо крайніх правих політичних сил. “Свобода”, яка була придворною опозицією Януковича, тепер має три з двадцяти міністерських портфелів у нинішньому уряді. Це перевищує базу її електоральної підтримки, що зменшилася до 2%.

Деякі люди (хоча аж ніяк не більшість), які билися з міліцією під час революції, були з нової групи під назвою “Правий сектор”, декотрі члени якої є радикальними націоналістами. Її президентський кандидат в опитуваннях отримує менш ніж 1% підтримки, а сама група нараховує щось із 300 членів.

Ультраправі в Україні мають певну підтримку, хоча меншу, ніж у більшості країн-членів Європейського Союзу.

Революційна ситуація завжди сприятлива для екстремістів, і пильність цілком виправдана. Однак доволі разючим є факт, що Київ повернувся до порядку одразу після революції і що новий уряд зайняв майже неймовірно спокійну позицію перед обличчям російського вторгнення.

В Україні є дуже реальні політичні розбіжності в думках, але насильство чинять у реґіонах, що перебувають під контролем проросійських сепаратистів. Єдиний сценарій, у якому українські екстремісти справді виходять на авансцену – це сценарій, у якому Росія спробує захопити решту України.

Якщо президентські вибори відбудуться, як заплановано, у травні, всім буде видно непопулярність і слабкість українських крайніх правих. Це одна з причин, чому Москва опирається цим виборам.

Люди, які критикують тільки українських правих, часто не помічають двох дуже важливих речей. Перша – це те, що революція в Україні прийшла зліва. Вона була масовим рухом на кшталт тих, що їх Європа й Америка сьогодні знають лише із книжок з історії.

Її ворогом був авторитарний клептократ, а центральними елементами її програми – соціяльна справедливість і верховенство права. Її зініціював журналіст афганського походження, її першими двома смертельними жертвами були вірменин і білорус, а підтримали її і спільнота кримських татар (мусульман), і чимало українських євреїв. Серед убитих під час снайперської бійні був єврей – ветеран Червоної армії. До боротьби за свободу в Україні став не один ветеран Армії оборони Ізраїлю.

Майдан функціонував одночасно двома мовами, українською і російською, бо Київ – двомовне місто, Україна – двомовна країна, а українці – двомовний народ. Та й мотором революції був російськомовний середній клас Києва. Поточний уряд, хай би які були його недоліки, є багатоетнічним і багатомовним, і він є таким у недемонстративний, природний спосіб.

Фактично Україна сьогодні є місцем, де існує найбільший спектр найважливіших вільних російськомовних засобів масової інформації, бо важливі ЗМІ в Україні виходять російською мовою, і в країні панує свобода слова.

Путінова ідея захисту російськомовних в Україні є абсурдною на багатьох рівнях, і одним із них є те, що люди можуть сказати все, що захочуть, російською мовою в Україні, але не можуть зробити цього в самій Росії.

Сепаратисти на українському Сході, що, згідно з низкою опитувань, представляють меншість населення, протестують за право приєднатися до країни, де протест є поза законом. Вони працюють над підривом виборів, у яких можна висловити леґітимні інтереси східних українців. Якщо ці реґіони приєднаються до Росії, їхні мешканці можуть у майбутньому забути про те, як це – коли твій голос має значення.

Другою річчю, якої не помічають, є те, що авторитарні праві в Росії набагато небезпечніші, ніж авторитарні праві в Україні. По-перше, в Росії вони при владі. По-друге, в них немає вагомих суперників. По-третє, їм не треба підлаштовуватися під внутрішні вибори чи міжнародні очікування.

І тепер вони втілюють зовнішню політику, яка відверто базується на етнізуванні світу. Несуттєво, ким є людина відповідно до закону чи її власних уподобань: той факт, що вона говорить російською, робить із неї фольксґеносе, що потребує російського захисту, тобто вторгнення.

Російський парламент надав Путінові повноваження вторгнутися на всю територію України й трансформувати її соціяльну та політичну структуру, що є надзвичайно радикальною метою. Російський парламент також відправив Міністерству закордонних справ Польщі листа, в якому запропонував поділити Україну.

На популярному російському телебаченні на євреїв покладають провину за Голокост; у великій газеті “Известия” Гітлера реабілітують як розумного державного діяча, що реагував на несправедливий тиск Заходу; у день Першого травня російські неонацисти проводять марш.

Усе це узгоджується з фундаментальним ідеологічним засновком євразійської ідеї. Тоді як європейська інтеграція базується на засновку, що націонал-соціалізм і сталінізм були негативними прикладами, євразійська інтеграція починається із цинічнішого постмодерністського засновку, що історія – це мішок корисних ідей, із якого можна вибирати будь-що, якщо це доцільно.

У той час, як європейська інтеграція бере за відправний пункт ліберальну демократію, євразійська ідеологія виразно її заперечує. На головного ідеолога євразійства, Алєксандра Дуґіна, який колись заявляв про потребу в фашизмі, “такому червоному, як наша кров”, нині звернено більше уваги, ніж будь-коли.

Його три основні політичні ідеї: потребу колонізувати Україну, декадентство Європейського Союзу і бажання створити альтернативний євразійський проєкт від Лісабона до Владивостока, – нині артикулюють на офіційному рівні, хоча й у менш диких формах, ніж це робить він, у російській зовнішній політиці. Дуґін тепер активно консультує сепаратистських лідерів у східній Україні.

Путін сьогодні виставляє себе лідером крайніх правих сил в Європі, і лідери європейських правих партій присягають йому на вірність. Тут є очевидна суперечність: російська пропаґанда, адресована Заходові, наполягає, що проблема з Україною полягає в тому, що її уряд перебуває занадто далеко у правій частині політичного спектру, – і водночас Росія будує коаліцію з европейськими ультраправими.

Члени екстремістських, популістських і неонацистських партій поїхали до Криму і схвалили той електоральний фарс як узірець для Европи. Як зауважував Антон Шеховцов, дослідник європейських ультраправих, лідер болгарського ультраправого політичного руху розпочав кампанію своєї партії з обрання до Європейського парламенту в Москві.

Італійський “Fronte Nazionale” хвалить Путіна за його “відважну позицію проти могутнього ґейського лобі”. Неонацисти з грецької партії “Золотий світанок” бачать у Росії захисника України проти “круків міжнародного лихварства”. Гайнц-Кристіан Штрахе з австрійської FPÖ додає і свої сюрреальні п’ять копійок, називаючи Путіна “чистим демократом”.

Навіть Найджел Фарадж, лідер Партії незалежности Об’єднаного Королівства (Велика Британія), нещодавно поділився путінською пропаґандою щодо України з мільйонами британських глядачів у теледебатах, зробивши абсурдне твердження, що Європейський Союз має “кров на руках” за події в Україні.

Президентські вибори має бути проведено 25 травня, що невипадково також є останнім днем виборів до Європейського парламенту. Голос за Штрахе в Австрії, або Лє Пена у Франції, або навіть Фараджа у Британії нині є голосом за Путіна, і поразка для Європи є перемогою для Євразії.

Простою об’єктивною істиною є те, що об’єднана Европа здатна дати адекватну відповідь і, найвірогідніше, дасть її аґресивній російській нафтодержаві у вигляді спільної енергетичної політики, тоді як набір національних держав, що гризуться між собою, не зможе цього зробити.

Звичайно, повернення до національної держави – популістська фантазія, тож інтеґрація триватиме в якійсь формі; все, щодо чого ще можна прийняти рішення, це щодо самої форми. Політики й інтелектуали раніше казали, що європейському проєктові нема альтернативи, але тепер вона є – це Євразія.

Україна не має історії без Європи, але і Європа не має історії без України. Україна не має майбутнього без Європи, але й Європа не має майбутнього без України. Упродовж століть історія України розкривала поворотні моменти в історії Європи. Схоже, сьогодні це все ще так.

Звичайно, куди саме поверне хід історії, поки що залежить і, можливо, ще дуже недовго залежатиме від європейців.

Автор: Тимоті СНАЙДЕР, доктор наук, професор Єльського університету (США), спеціаліст з історії Східної Європи XX сторіччя

Оригінал: The New Republic

Переклад з англійської: Мирослава Лузіна, “Критика”

Тимоті Снайдер
Професор Єльського університету (США).
Доктор наук (Оксфорд, 1997).
Фахівець з історії Східної Європи XX сторіччя

© 2010-2014, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань – гіперпосиланням) на “Історичну правду”.

Російська хвороба

травня 25, 2014Загальне

Михайло Дубинянський, УП _ Субота, 24 травня 2014, 16:10

Версія для друку Коментарі152

Фото редискин.рф

Первую крупную вспышку сифилиса в Европе в конце пятнадцатого столетия связывают с походом французского короля Карла VIII в Италию. Источником заразы стала его многотысячным армия, сопровождаемая обозом проституток.

Вскоре в обиход вошло выражение “французская болезнь”. Но, конечно, это было чистой условностью: интернациональный недуг не щадил никого, от римского папы Александра VI до императора Рудольфа II Габсбурга.

Сегодня мы можем использовать столь же условный термин “российская болезнь”. О том, что соседняя Россия давно и тяжело больна, не говорит только ленивый. На европейском континенте трудно найти другую страну, практически поголовно зараженную нетерпимостью, агрессией, милитаризмом и шовинизмом.

Историческое время здесь движется вспять, достигнув середины прошлого века. Ненависть вновь считается гражданским долгом, жестокость – добродетелью, деспотия – благом, отторжение чужих территорий – светлым всенародным праздником.

Вирус вражды овладел умами миллионов.

Он повсюду – на российском телевидении и в социальных сетях, в пьяных разговорах и официальных заявлениях МИД РФ.

Он поражает старых и молодых, бедных и состоятельных, откровенных люмпенов и людей, которые до недавнего времени казались интеллигентными и милыми.

Он заставляет оправдывать любую подлость властей, восторгаться насилием, бряцать оружием и ненавидеть всех подряд: Америку, Европу, НАТО, Грузию, Украину, прибалтов, “чурок”, демократов, либералов, геев, кощунников, полумифических бандеровцев.

Перед заразой устояла лишь незначительная часть российского общества, тут же зачисленная в “национал-предатели”.

Больной российской болезнью представляет серьезную угрозу для окружающих. Причем не только из-за своего неадекватного поведения, но и как источник инфекции.

Столкнувшись с агрессией россиян, украинцы постепенно заражаются соседским недугом. И, пожалуй, это самое прискорбное из происходящего ныне.

Еще недавно мы твердили, что Украина – не Россия. Наше общество было намного лучше: мягче, терпимее, человечнее. У них Чечня, Дагестан, Норд-Ост и Беслан – у нас двадцать лет мирной жизни.

У них гражданская война в центре Москвы, расстрел Белого дома из танков, Манежная площадь и погромы в Кондопоге – у нас безобидные митинги, бескровная Оранжевая революция, вечный поиск политических компромиссов. У них диктатура и цензура – у нас партийная конкуренция и свобода слова. Перенес жестоких соседских порядков на украинскую почву казался чем-то нереальным.

Но, как выяснилось, скатиться на российский уровень не так уж сложно. Первые симптомы соседской болезни в Украине проявились несколько лет назад и поначалу затронули лишь политическую элиту. В 2011-м у нас появился собственный Ходорковский: президент Украины избавился от своей соперницы, бросив экс-премьера в тюрьму.

Ничего подобного украинская политика еще не знала, хотя в тот момент не все понимали, что прежний порядок обречен. Долгое время сохранялась надежда на целительное вмешательство Европы, но улучшения не последовало. 30 ноября 2013 года российская болезнь выплеснулась на улицы: мирных митингующих в Украине никогда не разгоняли с такой жестокостью.

Инфекция стремительно распространялась, превращаясь в избиения и похищения гражданских активистов, бои с “Беркутом” на Грушевского, хладнокровный расстрел повстанцев на Институтской.

А затем в нашу страну пришли настоящие горячие точки, захваты заложников, истязания пленных, антитеррористические операции с десятками погибших, взаимные проклятия и воинственные заклинания в духе путинского “Мочить в сортире!”

Да, Владимир Владимирович приложил массу усилий для инфицирования Украины, и главными разносчиками российской болезни стали пророссийские силы. Но патриотическая общественность, противостоящая Кремлю, также подхватила соседский недуг. Вопреки надеждам, неприятие российского деспотизма и милитаризма не предохраняет от заражения.

Уровень ожесточения против “колорадов” неуклонно растет, сравниваясь с градусом ненависти к “бендеровцам”. 2 мая многих украинцев вдохновила гибель сограждан в одесском Доме профсоюзов: погибшие уже не считались людьми, а лишь врагами. Это типичная реакция российского обыватели, ликовавшего по поводу гибели врагов в Чечне, Грузии или Всемирном торговом центре в Нью-Йорке.

Сегодняшнюю Украину делят на активистов с желто-голубыми и георгиевскими ленточками, на патриотов и предателей, на сепаратистов и защитников территориальной целостности.

Но существует и более глубокий ментальный разлом, разделивший наше общество на две части. На тех, кто радуется вражеским трупам, потому что они вражеские. И на тех, кто не может радоваться, потому что это трупы.

Первые уже поражены российской болезнью, хотя зачастую этого не сознают. Вторые пока сохраняют иммунитет. Надолго ли?

К сожалению, у войны свои законы и своя безжалостная логика. Чтобы сражаться на равных, нужно в чем-то уподобиться своему противнику. “Зло порождает зло”, “Око за око, зуб за зуб”, “Если враг не сдается, его уничтожают” – теперь это не просто набор абстрактных максим, а наша повседневная жизнь. Если сепаратисты похищают и пытают людей, вспарывают пленным животы, избивают и убивают проукраинских демонстрантов – значит, с ними нельзя церемониться и проявлять гуманность.

Если Москва ведет против нас полномасштабную информационную войну с применением Дмитрия Киселева – значит, украинским СМИ следует забыть об объективности, непредвзятости и прочих демократических стандартах.

Если Россия выступает единым фронтом, выжигая инакомыслие каленым железом, – значит, нам тоже надо закручивать гайки и преследовать идейных пособников врага.

Либерализм и терпимость грозят поражением, зато жестокость дарит шансы на победу. Правда, это будет не только победа над Путиным, но и победа над собственной человечностью.

Выстоит ли Украина под натиском России?

Сегодня этот вопрос волнует миллионы наших соотечественников. Но впору задать и другой, не менее животрепещущий вопрос – а насколько выстоявшая Украина будет отличаться от северного соседа?

Сергей Кошман: Так выглядит живая коррупция

травня 25, 2014Загальне

24-05-2014 12:34 | Категорія: Записки, Кримінал, Політика, Суспільство

Конфликт на Донбассе, под который многие пытаются подогнать серьезную идеологическую базу, наверное самый идеологически бессмысленный конфликт нового времени.

В этом конфликте нет ни идеологической, ни религиозной, ни языковой, ни этнической составляющей. Это не есть борьба за воду, и даже не борьба за ресурсы. Это абсолютно новый тип постмодернистской бессмыслицы.

Чем, например, боец батальона “Днепр” отличается от условного противника? Где конфликт? Кто его сможет внятно описать? Вся мифология антагонизма пишется уже в процессе конфликта, враги появляются уже на войне.

Скорее, это похоже на болезненный итог многих-многих лет прогнивания нашей страны. Коррупция материализовалась. Мы видим как она выглядит на самом деле. Коррупция – это не хиханьки-хаханьки, шоколадки врачам или новая дача местной ментовской шишки… Это подбитые БМП и десятки трупов украинских солдат, беженцы, уничтоженные бизнесы и поломанные судьбы.

Это сотни вооруженного криминала, это олигархи, это моральные уроды в погонах во всех силовых структурах на всех уровнях, это мертвые институты и репрессивная машина морального, физического и вербального насилия. Это институциональное и общественное отрицание даже попытки свободного человека прорасти через асфальт агрессии, жлобства, аморального цинизма, и инфантильного эгоизма.

Так выглядит живая коррупция. Сейчас она стала субъектом и начала иметь свое мнение о будущем нашей страны…

Ичточник

Александр Пасховер: Расстрел пленных – это и есть фашизм

травня 25, 2014Загальне

24-05-2014 12:44 | Категорія: Записки

Сообщение некого подполковника ГРУ России Игоря Безлера, что все украинские солдаты, попавшие в плен расстреляны, – это и есть фашизм.

(Расстрел сдавшихся и разоружённых солдат запрещён Женевской конвенцией о военнопленных от 27 июля 1929 года. Это военное преступление).

В декабре 1944-го в бельгийском городке Мальмеди танковая бригада Waffen-SS взяла в плен и обезоружила (цифру не помню,кажется чуть более сотни) американских солдат. Там на месте их цинично расстреляли.

После войны, в июле 1946-го командующего этими немецко-фашистскими варварами, полковника СС Иохама Пайпера, и ещё 42 человека за это преступление приговорили к смертной казни, 22 человека – к пожизненному заключению….

И вот теперь расстрел пленных, безоружных в Волновахе.

Кто там три года орал “фашизм не пройдет”? Ребята, он уже у вас под носом, просто пришел не с той стороны, с какой вы его высматривали.

Источник

Росіянам треба боятися не України, а свого правителя

травня 21, 2014Загальне

21.05.2014

Олена Фанайлова

Останніми місяцями мимоволі доводиться спостерігати за палітрою емоцій із приводу України. У цій палітрі виразно помітна одна з головних фарб. Це страхи. Їх підживлює пропаганда, яка спекулює на нестачі інформації. Оскільки я стала свідком початку східноукраїнської кризи в Харкові і два тижні жила в Києві на початку травня, картина українських страхів стала яснішою для мене; а російські страхи чудово видно вже давно.

Нагадаю, що перші страхи росіян із приводу Майдану були пов’язані із загрозою втрати стабільності. Уявлення про нестабільну Україну переносилося на Росію; у крайніх формах страхи сягали фантазій «Майдан під стінами Кремля», скинення Путіна, економічний колапс і загальний хаос аж до громадянської війни. Падіння курсу рубля, труднощі для бізнесу, можливість закриття кордонів, обмеження свободи пересувань – поширені страхи середнього класу. Наближення військ НАТО до російських кордонів у разі, якщо Україна піде до Євросоюзу (хоча в реальності до цього занадто далеко) – ще один аргумент (насправді – страх) російських майданоскептиків. Не кажу тут про психологічний комплекс вищовартості над українцями, за яким стоїть страх втрати ідентичності: як це молодший брат виявився успішнішим від старшого у справі скинення корумпованого правителя?

Одна з головних страшилок для росіян – це фашисти, бандерівці, «Правий сектор» і особисто Дмитро Ярош, візитівки якого опиняються в таких екзотичних місцях, що Ярош повинен би стати Бетменом для їхнього розповсюдження. «Правим сектором» російські засоби пропаганди називають усіх бійців самооборони і всіх прихильників незалежної України, вуличні акції яких ставали предметом сутичок на Сході України з початку квітня. В існування демонічних сил «Правого сектору», який розпалює війну, вірять і прихильники сепаратизму у Східній Україні. Але кривава історія Одеси – не підступи фашистів і «Правого сектора», це результат неконтрольованої дурості лідерів обох сторін і бездіяльності силовиків, плюс наявність бойових отруйних речовин в одеському Будинку профспілок. Жахливі фотографії звідти – вміла, цинічна фальсифікація, напівправда, інформаційне «вкидання», гра на нестачі інформації. Ось це по-справжньому страшно. Це зроблено для того, щоб страх і ненависть в обох суспільствах, російському та українському, виріс. Страх і ненависть ведуть до нестабільності. Нестабільними суспільствами легко маніпулювати. Риба добре ловиться в каламутній воді.

Для українського середнього класу страхи, пов’язані з проблемами економіки і особистими свободами, – постійне тло останніх місяців. Однак першим страхом для українців зараз є російське воєнне вторгнення в центр країни. Навіть найбільш психічно стійкі київські співрозмовники (за два тижні в Києві я зустрілася з цілком релевантною для невеликого соціологічного опитування кількістю людей) ставлять собі питання: коли ж Путін почне бомбити Київ? Джерело цього страху – російська військова присутність на Сході України, підтримка сепаратистів. Українці впевнені, що Росія веде проти них локальну війну прихованого типу (нідерландський військовий експерт Франк ван Каппен назвав її «гібридною війною»), і бояться її поширення.

Страх за власне фізичне життя, сім’ю і дітей – те, що відрізняє Україну від Росії. Навіть на мирних українських територіях війна – це реальність, а не картинка з телевізора. Для українців характерний страх того, що уряд слабкий, не контролює ситуації і «полишив» своє цивільне населення, не здатен забезпечити недоторканність людського життя, вирішити питання безпеки.

«Правого сектору» в Києві не бояться, його офіс розташований на початку Хрещатика, його емблематика – фрагмент звичайного міського життя, як і намети Майдану; обивателів радше дратує те, що люди, які залишаються на Майдані, – соціальні маргінали, які знайшли себе під час революційних подій, а тепер нагадують зібрання напівбомжів, від якого невідомо чого чекати.

Іще один важливий несвідомий страх і росіян, і українців, навіть тих, хто брав участь у подіях Майдану: конспірологічні ідеї про «світове закулісся», теорія американської і європейської змови. Нібито Майдан був спонсорований Заходом для подальшого контролю над Україною, виведення її з-під російського впливу. В українців Росія включена в конспірологічну мережу як потужна світова держава, Україна постає іграшкою Америки та Росії. Якщо сказати просто, цей тип страху належить до царини втрати власного контролю над своїм життям. Це відсутність довіри до самостійності «іншого» в росіян і самостійності як такої в українців, відмова визнати, що твої зусилля були не марні і повинні з часом привести до того типу суспільного договору, за який стояв Майдан. Але навіть якщо ти живеш у схемі загальної змови, це не підстава почуватися жертвою.

Продовжуючи зону конспірології і страхів: чому західні лідери не злякалися Путіна, коли він отримав добро на воєнні дії від Ради Федерації, чому вони не стали улещувати і задобрювати його, використовувати інші маніпуляції? Ймовірно, тому, що Путін для них – не чоловік-садист і навіть не голова ради директорів; його вважали одним із членів клубу політичного партнерства. Зараз видно, що європейські лідери бояться втратити економічні домовленості з Росією. Але страх – поганий порадник у переговорах.

Росіянам треба б боятися не України, а свого правителя. Політичні й військові механізми, за допомогою яких Крим «став нашим», роблять вкрай проблематичним політичне партнерство не тільки з Європою й Америкою, а й із усім світом. Це вкрай архаїчна модель геополітичної поведінки, яка загрожує новими рівнями нестабільності для жителів Росії. Саме цього бояться ті, кого агресивне більшість називає «п’ятою колоною», – вони просто більш далекоглядні. Чи бояться вони ізоляції всередині суспільства? Думаю, цей страх є. Але його легко переборює людина з досвідом життя в Радянському Союзі.

Страх, побоювання, невпевненість можуть стати на деякий час життєтворчим принципом і для окремої людини, і для суспільства: обирається охоронний режим, режим недовіри до партнера, закриті моделі поведінки. Страх закриває людям можливості думати і вирішувати. Ресурси звільнення, виходу з конфлікту слід було б шукати не в зоні страхів і залежностей, а в зоні раціональності і професійних знань.

Олена Фанайлова – поет, лауреат кількох літературних премій, автор і ведучий Російської редакції Радіо Свобода

(Оригінал публікації на сайті Російської редакції Радіо Свобода)

Валерія Новодворська: Путін не має шансів, Україна переможе!

травня 20, 2014Загальне
Валерія НоводворськаВалерія Новодворська

20.05.2014

Валерія Новодворська

Всі ми коли-небудь повинні позбутися невинності і з’їсти гіркий плід з дерева пізнання добра і зла. 80 років тому Європа не оцінила лагідність і мудрість єврейського народу, який не вмів вбивати, а тільки лікував, вчив, винаходив, творив. Нагородою за цивілізованість став Голокост. Що ж, євреї згадали часи Іуди Маккавея і знаменитий поєдинок між вчорашнім нон комбатантом Давидом, людиною мирної професії, і моторошним бойовиком Голіафом, явним спецназівцем типу «дикого гусака» Стрєлкова, делегованого Кремлем займатись розбійництвом на суверенній українській території. І сьогодні, коли Європа намагається переконати ЦАХАЛ не нашкодити здоров’ю мирних палестинських терористів, вже пізно вчити ізраїльтян лагідності і миролюбства. Треба було в 30-40-х роках захищати євреїв від Гітлера, а в наприкінці 40-х і початку 50-х – від Сталіна і переслідування «космополітів».

Слава Богу, Україні і Героям – Європа дечому навчилася. Вона не намагається дати «Донецькій республіці» статусу палестинської автономії. (А чим погано: палестинська автономія колорадів, злісна, тупа зі своєю російською ГРУшною «Аль-Каїдою» на чолі.)

Шахідів повно, і навіть шахідки прикривають своїх хамасівців на барикадах і блокпостах. У палестинських терористів за спиною стоять Сирія та Іран; за камуфляжем і масками військових виборчих комісій б’є хвостом і клацає акулячою пащею огидний Левіафан: путінська Росія. Милому Путіну захотілося бути продюсером продовження фільму «Молитва про гетьмана Мазепу». Режисери в Кремлі неабиякі, куди Юрію Іллєнку до них!

Чомусь Імперію Зла не влаштовували мирні, богобоязливі, працьовиті українці, які так добре і так недорого працювали на Росію, до того ж християни, до того ж чудово володіють російською мовою. Путіну захотілося, щоб вони згадали навички, здобуті в гайдамаків, в Запорізькій Січі, в ОУН і в УПА. Що ж, вони згадали. Недобре вчитися вбивати, але сусідам Росії, схоже, без цієї навички не вижити. Гетьман Мазепа і Карл XII можуть змінитися наступною парою: Дмитро Ярош і Карл Більдт, або навіть Дональд Туск із Далею Грібаускайте. Україні дозволять зробити з божевільними, що вирішили з нею воювати від імені Москви, з кримсько-придністровським збіговиськом найманців все, що належить робити з бандитами і вбивцями, що мучать і топлять людей. Ще б! Європа в шоку, вона оберемками тягне до себе американську зброю і готова прикрашати системи ПРО ялинковим «дощем».

А у Росії є багато нахабства і ядерної зброї, але немає Петра. Петро I прорубував вікно в Європу, а Путін його забиває. Путін – персонаж «Хованщини». Це старовір, що пропонує Росії спалюватися на знак протесту проти існування багатого, освіченого і розумного Заходу. От нехай Путін, Шойгу і Рогозін і займуться цією справою, а ми подивимося на них з партеру Великого театру. Український Давид обов’язково переможе, тому що він мотивований: треба захищати себе, Україну, краще майбутнє без колючого дроту і без Голодомору.

Українські селяни вже одного разу зустрічали Голіафів із НКВС, ідучи в ліси цілими селами. А зараз у них ще й зброї навалом. Давиди з Майдану мають на своєму боці не тільки Бога, але і Європу, і США. Донецько-палестинська автономія узаконена не буде. Так, вона послужить Кремлю плацдармом для божевільних піратських набігів «колорадів». І все піде по нотах знайомої нам пісні: «Пусть ярость благородная вскипает как волна, идет война народная, священная война». І якщо колись свою появу в українських полях і степах СРСР виправдовував вигнанням гітлерівців, то у Путіна з виправданнями зовсім погано.

Про те, що агресія викликана бажанням виправити неправильні переконання членів партій «Батьківщина», УДАР і «Свобода» і віднадити майданників від Заходу, краще не говорити. А на захід від України теж же хтось живе: Угорщина, Чехія, Польща. Вони можуть подумати, що Путін і їх захоче від Заходу відваджувати. А політичні партії Європи почнуть задаватися питанням: а чи влаштовують Путіна їхні переконання? Тоді, мабуть, Європа, оминаючи запізнілі санкції, що потрапляють в брову, а не в око, заблагає НАТО про знешкодження і Путіна, і його держави. Отже, 18% колорадів хочуть померти за Сталіна і за владу совітів. Донецько-палестинські дані. Ще порахуйте відсотків 20 пасивних совітолюбів і мисливців провалитися в СРСР. А решта 62% мають право на нормальне життя і нормальне майбутнє? Так про кого повинен турбуватися тимчасовий український уряд? Про перебіжчиків чи про нормальних громадян України?

Звичайно, це нелегко – стріляти в живих людей, і мирні і добрі українські Давиди насилу засвоюють ці нові жорстокі правила. Євреям, народу Книги, теж було непросто це засвоїти. А зараз у них так добре виходить, що палестинські терористи тільки встигають скаржитися в ООН (між двома терактами). Точно так само, як донецькі сирітки: вб’ють десяток-другий українських солдатів і біжать скаржитися Росії; зіб’ють вертоліт – і знову скаржаться; спалять БТР – і знову крики і сльози. І чи бувають мирні бойовики? А чи можуть пособники бойовиків вважатися мирним населенням?

Чи треба було пілотам «літаючих фортець» відмовлятися бомбити гітлерівську Німеччину, щоб не нашкодити жителям Дрездена, Берліна, Гамбурга? Ті, хто ділив майно євреїв, кидав книги в багаття, кричав «Хайль Гітлер!», використовував на своїх фільварках працю рабів зі Східної Європи, – вони теж мирні жителі? Члени Союзу німецьких жінок з підрозділів ППО, гітлерюгенд із фаустпатронами – їх теж не можна було чіпати?

Війна – це відсутність вибору: треба або захищати своїх, яким розпорюють животи, або жаліти чужих, які своїми тілами прикривають військові об’єкти ворога. Путін, звичайно, не стане годувати палестинсько-донецьку автономію. Збирати на гуманітарну допомогу бандитам з автоматами – на це навіть у Кремля безсоромності не вистачить. «Громадяни, ми не місцеві, подайте на кулеметик». А жаль. Нехай Путін бере українських колорадів (без землі), приєднує своїх і створює з них собі резервацію. І нехай стане в ній довічним президентом, а ми оберемо кого-небудь новішого і розумнішого.

До речі, Мікеланджело створив Давида, а не Голіафа. І скульптори, композитори, художники і поети увіковічнюють подвиги українських Давидів. Я не бачу картини під назвою «Путін краде в України Крим» або скульптури «Агенти Росії вчать сепаратистів на смерть стояти на барикадах». Так що у російських Голіафів шанси погані: і на перемогу, і на місце в музеї. Хіба що в музеї окупації. Якраз у такому я була в Талліні. Половина експозиції – німецька окупація, половина – радянська. Тепер такий музей створять і в Києві.

Валерія Новодворська – російський політик, публіцист, журналіст, дисидент, правозахисниця

Публікацію статті у перекладі українською мовою здійснено з відома автора. Статтю взято з російського інтернет-видання Грани.ру.

Последнее китайское предупреждение

травня 19, 2014Загальне
RSS
Последнее китайское предупреждение

То, что происходит сейчас в Донбассе – последнее китайское предупреждение для Украины. Мы своими глазами наблюдаем распад государства, наступивший вследствие двадцати лет нашего халатного к нему отношения. Армия, которая не хочет воевать и сдает оружие, танки, которые не едут, сбушники и менты, выступающие на стороне сепаратистов, пограничники, свободно пропускающие через границу врагов государства, политики-предатели, безнаказанно грабившие наш бюджет долгие годы, а теперь финансирующие из этих украденных средств войну против своей же страны. Все это допустили мы с вами, все это по нашей вине, все это из-за нашего наплевательства.

Мы долго думали, что у государства бесконечный запас прочности, что коррупция никогда его не разъест, не разрушит. Мы долго думали, что можно сколько угодно самоустраняться от политики, стоять в стороне, голосовать против всех. Мы верили, что от нас ничего не зависит, что без нас разберутся, что все постепенно образуется само собой. Мы, как и Янукович, считали, что воровать из бюджета можно вечно, что бюджет страны – абстрактная копилка с виртуальными, неисчерпаемыми деньгами. Поэтому он крал, а мы позволяли. Поэтому мы позволяли красть другим. Поэтому мы верили, что все разрулится как-то без нашего участия.

Это было так безответственно и так легко. Можно было ничего не делать и ни за что не отвечать. Государственные проблемы всегда были не нашим делом. Мы были слишком заняты, чтобы в этом участвовать. Мы с удовольствием доверяли их кому-то другому, кто обещал, что сделает их вместо нас. И вот теперь – этот гром среди ясного неба. Оказалось, что государство не бесконечно. Даже такая гребаная махина имеет свой ограниченный ресурс. Да, черт возьми, это не сон. Она разложилась на плесень и липовый мед.

Оказалось, что придется отвечать за последствия многолетнего бездействия. Оказалось, что за нас никто ничего не порешал. Все как на стройке – не проконтролировал подрядчика, и он разбодяжил цемент, украл кирпичи, схалтурил. За ширмой, которую ставили для нас, доверчивых раздолбаев, была пустота. За милицейскими шевронами не было милиции, за офицерскими погонами не было СБУ, за дверями кабинетов не было власти. Все сгнило и рухнуло в один момент. И мы остались одни против внешних и внутренних врагов, против преступников и террористов, против ренегатов и предателей. Государство, которое мы отказывались строить и контролировать, вдруг перестало работать. Ах, какая неожиданность, какая досада.

Кажется, только сейчас, впервые за 23 года демократии, мы увидели масштабы сотворенной нами катастрофы. Только теперь миллионы наших граждан стали понимать, как работает государство и что такое гражданское общество. Отправляя смски в поддержку армии, увидели, по каком принципу наполняется бюджет, и что наполняется он из наших денег. Мы поняли слишком поздно, ценой огромных потерь и тяжелых уроков, но лучше уж так, чем никак. Теперь мы знаем, что бывает, когда ты не контролируешь свое государство, когда ты не гражданин, а бессловесный тюфяк и лентяй.

Этот опыт мы приобрели ценой большой крови. И теперь мы должны сделать все, чтобы она не была напрасной. Потому что в этих смертях есть и наша вина. Эти погибшие – они ведь погибли и из-за нашей халатности. Из-за тех, кто не пришел на выборы в 2010-м, кто продавал совесть за продуктовые наборы, кому было плевать на фальсификации, потому что «все одинаковые».

Глядя на списки желающих прорваться в городской совет Киева, глядя на доверенных лиц Порошенко и чиновников, продолжающих работать за спиной у Яценюка и Турчинова, мне трудно признать, что революция победила. Предатели, тушки, воры, коллаборационисты – они никуда не исчезли. Их стало количественно меньше в виду бегства части популяции, но большинство-то осталось. И Партия регионов, члены которой радостно вливаются в состав «Единой России» и поддерживают группировки сепаратистов, по-прежнему работает в парламенте, участвует в круглых столах и ежедневно продолжает деструктивную работу по развалу украинского государства. Это значит, что мы еще не победили. Брать шинель и идти домой еще рано.

Майдан выстоял в вооруженном противостоянии. А когда война закончилась – ушел домой, предоставив строить мир тем, кто до сих пор не построил ничего хорошего. Лучшим из худших. Показав чудеса храбрости, стойкости и самоорганизации общество посчитало долг выполненным. И добровольно уступило дорогу опытным проходимцам.
Так революции не выигрываются. Уроки Майдана забудутся очень быстро. Так же, как забылись уроки Оранжевой революции, в повторение которой девять лет спустя не верил уже никто. Общество, которое отказывается от руководящей роли в государственном строительстве, будет ходить по кругу, без конца переживая цикл революция-реакция-революция. Единственный способ разорвать этот круг – поставить власть под полный контроль общества. Самим стать властью. Осознать, наконец, что государство – это один огромный кондоминиум. Одно большое ОСМД, где мы все держатели акций.

Майдан не должен просто убрать палатки и разобрать баррикады. Майдан должен стать политической силой, инструментом дальнейших свершений. Майдан должен уйти с площади в кабинеты и кулуары. Стать рыцарским орденом, партией и церковью одновременно. Майдан должен родить новое государство, а не заменить одних жуликов другими, пускай и менее беспринципными.

Разрушить старое мало. Нужно еще и создать что-то взамен. Мы доказали, что умеем объединяться. У нас есть гвардия героических и принципиальных, кто не побоялся идти под пули. Мы научились краудфандингу, собрали 120 млн грн для армии. Мы вполне самодостаточны для того, чтобы создать настоящее движение без участия олигархов и банкротов-политиков из старой обоймы. У нас есть идеи, люди, планы, а деньги мы можем собрать.

Мы не имеем права тормозить, потому что у нас есть долг перед погибшими. И перед теми, кто еще должен погибнуть очень скоро, в ближайшие дни. Если мы будем просто слать деньги разлагающейся армии, которая переходит на сторону сепаратистов в новых, купленных за наши средства бронежилетах – мы никогда не выиграем ни одной войны. Если мы будем дальше голосовать за фейковые партии, созданные в интересах 2-3 человек, пустышки без идеологий и внятных программ – мы навсегда останемся беспомощным лимитрофом, теряющим территории. Так, как раньше, уже больше нельзя. Нет ресурса.

Украине нужна качественно новая политика, качественно новое управление, реальные, а не фейковые политсилы, сотни канцелярских сотен, которые займут места засидевшихся неэффективных жлобов, опять сжавших сфинктеры в надежде пересидеть. Технологии будущего, чартерные города, биогазовые установки в каждом селе, люди с европейским образованием в правительстве, приглашенные менеджеры из канадской диаспоры на ответственных постах.

История не оставляет нам выбора. Либо мы создадим новую политическую реальность, либо будем через пару лет гонять бабаев уже в Киеве. Отсидеться не получится.

© Денис Казанский [18.05.2014] | Рейтинг: 44.9/93 | Переглядів: 6867

Олександр Мнацаканян: Вам, дорогі українці, доведеться вчитися вбивати ворога

травня 15, 2014Загальне

13-05-2014 23:47 | Категорія: Військо, Національна безпека, Політика, Право, Росія, Статті, Суспільство, Україна

Те, що я хочу вам сказати, буде виглядати трохи не по-людськи. Але не сказати цього не можна.

Українці, друзі мої! 

У якийсь момент мене дуже порадували дружелюбність і невойовничість вашої армії. Не тільки місяць тому в Криму, а й раніше. Наприклад, коли під Севастополем на Фіоленті рядовий звертається по рації до лейтенанта з проханням перервати на 5 хвилин стрілянини і дати пройти цивільним вздовж берега моря.

Зараз же ця дружелюбність мене зовсім не радує. За 23 роки незалежності ваші солдати не брали участь ні в одній війні. Ну, хіба тільки УкрБат на Балканах порох нюхав небагато. Ветерани Афганістану – ті в переважній більшості у відставці або на високих посадах, не пов’язаних з бойовими діями безпосередньо. З усією очевидністю, у українських військових немає ані звички, ані бажання вбивати.

Росія ж у цей час вела постійні війни. Тільки за останні роки – Чечня, Дагестан, Грузія (Осетія і Абхазія). Російські військові звикли вбивати. Вони звикли до того, що противник має бути знищений, звикли до вивернутих кишок та відірваних кінцівок – своїх та чужих. До того, хто вижив – дають ордени, зірочки та іноді навіть гроші. Крім того, у них немає ніяких комплексів по відношенню до цивільного населення. Вони звикли до того, що можна стріляти по мирних громадянах, влаштовувати облави і зачистки, не несучи за свої злочини ніякої відповідальності.

 

З розмов з українськими колегами я зрозумів, що вам просто невідомі наші реалії і способи ведення війни. Перерахую їх коротко:

Стрільба тактичними ракетами «Точка-У» по містах і селах з великою кількістю мирних громадян (Комсомольське, Грозний – Чечня; Поті – Грузія). Ракетні обстріли і житлових кварталів з ​​РСЗВ, вертольотів і бомбардування з літаків. Каральні операції в Нових Алдах (60 мирних громадян в один день, включаючи людей похилого віку, жінок і немовлят + грабежі та підпали будинків) та Самашках (більше 100 мирних жителів за 2 дні) – це тільки 2 найяскравіших і відомих прикладів.

Побої і приниження полонених солдатів (російська пропаганда їх називає бандитами, як і ваших побратимів) – подивіться в мережі кадри з села Комсомольське в Чечні. Справа Буданова (зґвалтування і задушення чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвої російським полковником), справа Ульмана (розстріл машини з вчителями – помилково і подальше вбивство поранених – вже свідомо), справа Лапіна (тортури і знущання над затриманим з подальшим вбивством – за те, що Зелимхан Мурдалов «не так подивився»), справа Худякова і Аракчеєва (невмотивоване вбивство на блок-посту водіїв Камаза) – це тільки те, що вдалося довести до суду, але таких «персоналізованих» випадків десятки, якщо не сотні.

Рови і ями з десятками невпізнаних трупів після зміни дислокації російських підрозділів. Фільтраційні табори, де полонених солдатів противника і просто людей, що випадково потрапили, цькували собаками, катували струмом, обливали на холоді водою, тримали в ямах з хлоркою, відрізали вуха, калічили на дибі. Нескінченна низка грабежів і підпалів; зґвалтування, побиття, спалення живцем. Кілька тисяч зниклих без вісті після незаконних затримань будинку в ході «зачисток» (я майже поодинці в 2003 році за місяць роботи назбирав більше 700 випадків).

Це не означає, що всі ці методи будуть застосовуватися в Україні. І передісторія інша, і команди інші, і стосунки теж. І це не означає, звичайно, що всі російські військові такі. Але така система, пануюча в російській армії, за якою йдуть слідом каральні підрозділи ОМОН («Беркут» по-вашому). І такий досвід російських підрозділів в Чечні (в-основному) та Грузії.

Я розумію, що це страшно, що можлива перша реакція – здатися, щоб уникнути всього цього кошмару. Я абсолютно не хочу вас лякати, дорогі українці. Але я хочу, щоб у вас не було ілюзій щодо того, з ким (а головне – з чим!) Ви маєте справу. Я хочу вас попередити заздалегідь. Щоб ви не дивувалися, не говорили «так як вони можуть» та іншу гуманітарну нісенітницю. І щоб ви розуміли, що фраза «Добре відзначили свято» і подальше радісне «ги-ги» з недавнього перехоплення переговорів по мобільнику – напевно не фейк. Федерали так розмовляють, так думають і так дихають.

Є ймовірність, що в Україні увійдуть російські війська. Якщо хтось вибере здачу – це його справа, це теж можна зрозуміти. Але той, хто вибере шлях опору окупантам – незалежно, буде це партизан або військовослужбовець регулярної армії – повинен битися по-справжньому. Без сантиментів і комплексів.

Вам, дорогі мої, доведеться вчитися вбивати ворога. І вчитися треба терміново і тільки на «відмінно». Часу на експерименти і на перездачу у вас не буде.

Олександр Мнацаканян, Москва

Джерело

ОБРАЩЕНИЕ ТАТЬЯНЫ КАДИЕВОЙ К РОССИЯНАМ

травня 14, 2014Загальне
Я пожилой человек советской формации, пенсионерка, коренная москвичка. Я только сегодня приехала из Львова. Была в Киеве. С 30 апреля по 4 мая. С 4 по 10-е во Львове. Это – НАРОД! Львовяне приглашают всех, люди предлагают оплатить проезд во Львов. Приезжайте! Посмотрите!
Это – слова очевидца. По Львову можно гулять даже ночью. В Киеве по дороге на Лысую гору я подскользнулась и упала в грязь – люди тут же бросились с влажными салфетками и пакетами в руках поднимать меня, оттирать джинсы.
Во Львове полно туристов. Видела итальянцев. В хостеле жил американец. Турки, поляки, австрийцы – это те с кем я разговаривала лично. Приезжают по работе, приезжают как туристы.В книжных магазинах книги на русском языке. Со всеми львовянами я разговаривала исключительно на русском языке. Каждый говорит, если спрашиваешь как пройти: “вы видели где-нибудь бандеровцев? Расскажите всем в России, пусть приезжают, посмотрят, как мы живем”. Я призываю вас всех: включите мозги, разуйте глаза!
Стыдно быть дебилами! На дворе уже III тысячелетие, а вы все еще ищете врагов! Хватит жрать все, что вам втюхивают! Люди любят свою страну, свой город. Сосед помогает соседу. Львову 758 лет, и в нем стараются сохранить
историю до мелочей, и центр города неприкосновенен. А вы посмотрите на Москву! На центр Ярославля, Новгорода, Твери, Рязани, Владимира! Особенно Москвы – кроме Кремля и метро туристам показывать нечего.
Вы что, не любите свой город? Мне стыдно за вас. Хотите еще территорий? Вы сначала у себя наведите порядок, потом чужие территории хапайте. В Киеве все бездомные собаки стерлизиованы и чипированы по международной программе, а в Москве они просто уничтожены. Во Львове я видела в полвторого ночи, как 5-летняя девочка едет на самокате, оторвавшись далеко от родителей. 9 мая на главной площади Львов (Рынок) ребята-львовяне, кажется один из них еврей, играли “Катюшу”, военные советские песни и русские вальсы и марши. И люди танцевали под эту музыку. Зачем вы слушаете наши каналы? Сколько можно жевать одну и ту же жвачку? Меня спрашивали: “Дамочка! Как же вы приехали? Как вы не боялись?” А я отвечала: “Я что, дура, что ли?” Там я себя почувствовала человеком.
Милицию я увидела впервые 9 мая в количестве 4 человек, хотя хостел где мы жили был рядом с ГУВД. Люди сами следят за порядком. Люди все местные, они любят свой город свой город и свою страну, они настоящие патриоты. Независимость Украины – вот национальная идея. А у нас все ищут национальную идею, не могут найти. Носятся с Великой Отечественной, как с писаной торбой, как будто она кончилась вчера. А для наших детей, тем более внуков, она уже как война 1812 года. У них не воевали даже деды, только прадеды. Меня тошнит от вечного пафоса. После истории с вопросом “Дождя” по школам дали патриотическую разнарядку перед 23 февраля написать о воевавших дедах. И я помогла своему сыну 7-класснику написать о моих родственниках Кожуханцевых, которые пошли в ополчение и погибли под Вязьмой. По рассказам выживших там была одна винтовка на троих, и немецкие танки просто застревали в грудах трупов. “Так герои они или жертвы?” – задала я вопрос. Мне 58 лет. Сколько можно слушать эту жвачку? Вы хотите войны с Украиной? Вы не наигрались в детстве в казаки-разбойники? Вы не помните 1968 год? Вы забыли про Афганистан? Вы забыли две чеченские войны? Вам давно не присылали в пакетах головы с гениталиями ваших сыновей? Что же у вас память такая, бляди, короткая? Никакой Путин своих сыновей не пошлет, пошлют ваших сыновей. Вам что, только личное горе вставляет мозги? Посмотрите вокруг! Направьте все свои силы против настоящего врага – нашей прогнившей, проворовавшейся, изолгавшейся поганой власти! Объединяйтесь, как сумели это сделать украинцы на Майдане! Они подали нам пример. И наконец, самое главное: выдавите из себя по капле Путина!

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.