Чергова річниця

червня 22, 2014Загальне

Сьогодні минає чергова річниця з моменту, коли німецький нацизм і московський комунофашизм зчепилися у лютій борні за світове панування. Борні, яка коштувала мільйонів людських життів. До 22 червня 1941 року німецький націонал-соціалізм та московський більшовизм ішли поряд, допомагаючи один одному ‑ вишколом військових, матеріалами тощо. Вони почали ділили Європу, святкуючи разом свої перемоги. День 22 червня 1941 року змінив відношення між ними ‑ хижаки перегризлися. Чи не першии їхніми жертвами стали українці. Захопивши за згоди Гітлера Західну Україну, московські більшовики, згідно своїх московських традицій, почали винищувати українську еліту.Тюрми Львова та інших міст, містечок, селищ Західної України були переповнені людьми, основним гріхом яких була їхня українськість. Дика орда насаджувала своє ординське світосприйняття. 22 червня застало їх вросполох ‑ треба було негайно замітати сліди злочинів. Почалося масове вбивство безневинних в’язнів ‑ їх розстрілювали, різали, розпинали на хрестах, замуровували живцем у камерах, ховали в землі напівживими, а то й живими.

Ті, що залишилися жити після страшних випробувань другої світової війни, мусять ці жахіття пам’ятати і усвідомлювати, не допускаючи їхнього повторення.

Але ось через більш як півстоліття в московській державі відроджується уже московський нацизм і фашизм. Знову, тепер уже політичні та духовні проводирі росіян, у своїй лютій ненависті до всього українського заперечують саме існування уУкраїни і українців. Саме це звучить із уст президента Росії, патріарха їхньої церкви, безперервно прокручується на всіх телеканалах, зомбуючи простих росіян, створюючи з українців образ ворога. Вони знову прагнуть вбивств, крові, мордувань. Цього разу все починають зі сходу України.

Ми повинні не допустити повторення страшних трагедій минулого. Мусимо вимагати міжнародного суду над злочинцями ‑ Януковичем, Путіним та їм подібними, які розпалюють міжнаціональну та міжнародну ворожнечу, руки яких уже по лікті у крові.

Ми, українці, мирний і доброзичливий народ. Через наші землі завжди проходили торгові та мандрівні шляхи ‑ з півночі на південь, зі сходу на захід. Контактуючи з різними народами, ми вміємо жити у злагоді та мирі. Але коли на нашу землю приходять, щоб заперечити саме наше існування, щоб знищити нас ‑ мусимо перемагати ворога. Це єдиний вихід, щоб вижити і недопустити страшної третьої світової війни, в яку втягують людство безвідповідальні московські політики. Згадаймо ‑ виникнення і першої, і другої світових воєн пов’язано саме з московською політикою. Україна повинна врятувати людство від чергової трагедії. Мусимо відчувати і справджувати цю відповідальність.

 

Як виростає Україна

червня 21, 2014Загальне
Як виростає Україна Колись, через багато років, коли все це затихне і почне забуватись, коли ветерани війни стануть рахувати роки до пенсії, а сліди боїв заростуть степною донбаською зеленню – знаєте, як ми будемо згадувати ті часи?

Ні, звісно ж і Євромайдан, і “Кримняші”, і Хуйло, і збещещений Бабай, і “Куля в лоб”, і Юля в колясці і багато іншого – це все пригадається за святковим чи поминальним столом. Але це все – антураж, фон, красива вітрина. А от суть всього, що відбувається зараз і ще буде відбуватись – як вона виглядатиме тоді? Що напишуть у підручниках історії для наших внуів про ці місяці, можливо, роки. Як охарактеризують цей період наші нащадки?

Як час, коли крізь замшіле і прогниле тіло УРСР почала проростати Україна. Справжня, не бутафорсько-шароварна, чи офіційно-показова – а справжня, від душі і серця, з кров’ю і слізьми. Україна. Нарешті своя країна, вистраждана і відвойована, а не отримана у подарунок від 239-ти маленьких поросят.

Ось подивіться це відео.

Це Нікополь. Дніпропетровська область. Яка, який, які – були чим завгодно, але не Україною. Де говорили і говорять в абсолютній більшості на русском язикє. І говоритимуть ще довго, так. Але тепер це – уже інший Нікополь. Інша Дніпропетровська область. Тепер цей регіон – як і багато інших, як моє рідне Запоріжжя і Миколаїв, як Одеса і Херсон – має чітку національну ідентифікацію.

Всі ці довгі роки квазінезалежності і псевдоіснування в Україні не знімалось з порядку денного питання – як зробити, аби Україна знов стала Україною. Точніше, на Україну перетворилась УРСР. Різні ідеї придумували, теорії. А воно он як все просто виявилось. Просто – і, так, водночас дуже важко. Бо за цю самоідентифікацію, за перетворення населення в націю це саме населення платить кров’ю. Але інакше, мабуть і не буває.

Це, знаєте, як національний гімн. Його не можна написати в угоду царю, генсеку чи президенту. Він народжується в війні і для війни. Як “Віійськовий марш Рейнської армії” (тепер відомий як “Марсельєза”), або “Пісня польських легіонів в Італії” (“Мазурка Домбровського”/”Єще Польска нє зґінєла”). Тоді він стає символом і пісенним втіленням нації. Бо вона народжується – чи відроджується – разом з ним. Наш гімн існує давно, але лише тепер для нас – і для прийдешніх поколінь – наповниться справжнім змістом. Як і інші символи – наприклад, День Незалежності. Або День української армії.

Поверніться до відео. Колись давно, до війни, ті триколори б не викликали аніякої реакції. Та навіть на Галичині, думаю, не те що на Січеславщині – ну їде собі фрік і їде, хто зна, що у нього в голові. А тепер це настільки чіпляє людей, що це не поясниш простим бажанням “побикувати”. Це вже інше. Воно зле, так – але яким це почуття може бути зараз, коли Україна фактично відвойовує свою незалежність? Це колись потім ми, можливо, знову станемо добрими і почнемо ставитись до російських прапорів спокійніше, як потихеньку відновлюються нормальні стосунки в колишній Югославії. Поки що українці будуть злими. А кацапи – мертвими. Бо це наш – і їх – вибір.

Коли я бачу такі випадки, випадки, в яких людина готова стати злою заради своєї (!) Батьківщини – я упевнююсь в тому, що Україна таки відбувається. Відбувається рівно так само, як і десятки, сотні держав до неї – війною, кров’ю і злістю. І це повторення говорить якраз про те, що це всерйоз і надовго. А якщо говорити про нас, наше покоління, якому зараз від 20-ти до 40-ка – то назавжди.

P.S. Ну, а побічні ефекти – наприклад, росіяни вже починають скиглити, мовляв, дожились до того, що по голові за наш флаг можна отримати “на Украине”… Так не ми цю війну почали. Не нам і пожинати негативні її плоди. У нас своє. Рідне.

V.Mylenko (20.06.2014) durdom.in.ua

Отчего Россия звереет на Украину

червня 20, 2014Загальне
RSS
Отчего Россия звереет на Украину

А звереет она оттого, что Россия – это старая, слепая кобра. Она еще может бросаться, плеваться и убивать, но уже совсем не в тех количествах, как ранее.

О каких погибших вы ей рассказываете на Донбассе? Для нее это не жертвы, Россия своих людей миллионами истребляла и не сожалела, а вы говорите ей о погибших солдатах. Бросьте. Россия – это синоним Смерти. Смерть ее только возбуждает и молодит.

Сейчас старая мерзкая лживая Кобра бесится оттого, что рядом с ней молодая и красивая Украина. Украина – интересная всему миру. Интересная искренне, а не как дешевая провинциальная бензоколонка. Кобре ложный почет оказывали только за деньги, а Украине за благородство и дерзость в защите своего достоинства. Весь мир восхищался Майданом, потому что ничего подобного ранее не видел. Завистливая Кобра выбрасывает миллиарды долларов ради того, чтобы лицемеры со всего мира, падкие на легкие деньги, поработали массовкой и потешили больное эго, бесноватой старухи.

Именно от Майдана у Кобры сорвало резьбу и плешивая решила ускорить свой конец. Мы наблюдаем последний шабаш ядовитой гадины. Охотники уже зарядили свои ружья. Добивать гадину будут аккуратно, чтобы пострадало как можно меньше людей.

Бесится беззубая старуха чуя скорую кончину да оттого, что недорезала. Не успела. Столько столетий резала не покладая рук, а все равно остались людишки не согласные быть в ее змеином ярме. Не смогла уничтожить татар, поляков, украинцев, грузин, чеченцев, финнов, литовцев. Боже, скольким же народам эта мерзкая тварь принесла несчастья в дома.

Россия – это самая подлая и самая кровавая империя в истории человечества. День ликвидации этой Империи Зла нужно объявить всемирным днем памяти народов, которые погибли от гнета российской мерзости.

Хватит опровергать маячню этой мерзкой и вонючей старухи. Смейтесь ей в мерзкую кацапскую харю и не обращайте внимание на то, что она шамкает своим беззубым вонючим ртом. Смех сведет ее в могилу быстрее, чем призывы к ее прогнившим мозгам или к давно пропитой совести.

Все что мы видим сейчас в исполнении России, это истерика старой, сдыхающей гадюки, которая бесится понимая, что она отправится в ад, а нормальные нации останутся жить, поживать и добра наживать на этой прекрасной планете.

Давайте поможем нашей ядовитой старушке поскорее отправится в преисподнюю. Черти ее уже в нетерпении. Право они долго ждали такого желанного клиента.

Русь была, есть и будет только одна, Киевская. Второй не было и не нужно!

Russia Must Die!

© Alex Zavodyuk [19.06.2014] | Рейтинг: 47.2/87 | Переглядів: 5015

Фашистська матриця Росії. Історія гітлеризму як сучасний російський «путівник»

червня 12, 2014Загальне

Костянтин РОДИК

Людська психіка влаштована так, що страхітливі образи автоматично скидаються до підсвідомості, унеможливлюючи травматичне розуміння жаху. Психоаналітик К.Г.Юнґ назвав цю властивість «витісненням». Усі роки незалежності Росія була для української колективної підсвідомості класичним прикладом витіснення. Авжеж, кого тішитимуть роздуми про неможливість позбутися сусіда-бандита за благеньким тином. А надто, коли він іще й ідейний, тобто фашист. Через те, мабуть, і лишилися майже непрочитаними сучасні переклади західних наукових праць, що аналізують спадкоємність режимів Лєніна, Сталіна, Гітлера й Путіна. Не хотілося пускати у свідомість моторошну думку, що нинішня українська ситуація мало чим відрізняється від чехословацької зразка 1938-го.

До таких невідрефлексованих нашим суспільством книжок належить дослідження німецького історика Мартіна Бросцата «Держава Гітлера» (К.: Наука, 2009), яку вважають за фундамент сучасного знання про Третій Райх. Про Путіна тут немає нічого, бо написана задовго до того, як невідомий полковник КҐБ перетворився на кремлівського лускунчика. Про Лєніна — якась краплинка («Гітлер набагато менше міг претендувати на звання політичного вчителя, аніж Лєнін»). Проте чимало — про запозичені Гітлером лєнінські «принципи державного будівництва»: створення напівкримінальної збройної міліції (СА); «проголошення обов’язкової воєнізованої трудової повинності як соціальної школи для молодого покоління»; відраза до «несимпатичного типу ситого селянства» та його економічне пригнічення; запровадження «народних судів», де замість судового колегіального принципу значно посилилася позиція голови, який приймав рішення разом з двома засідателями»; ухвалення «закону про зраду батьківщині», де «йшлося про покарання за усну критику нового режиму (тюрма, а у важких випадках каторжні роботи)… за поширення новин, які вже відомі за кордоном (не менше ніж три місяці тюрми)»; створення мережі концтаборів і на їхній основі — «економічних підприємств СС… у видобувному секторі».

Путін неодноразово наголошував на вірності «радянському способу життя», а розпад СРСР оголосив найбільшою катастрофою ХХ століття — не Першу і Другу світові війни, не Голокост і Голодомор. Більш за те, виступаючи перед російськими вчителями 2007-го, Путін попередив: «Нікому не слід дозволяти навішувати нам почуття провини». Точнісінько так поводився Гітлер, коли його пропаганда паплюжила принципи Версальського миру, утверджуючи потребу національного реваншу й вимагала «амністії на всі злочини, скоєні «у боротьбі за національне піднесення німецького народу».

У книжці М. Бросцата чи не кожна характеристика німецького диктатора та його дій дивовижно точно лягає на імідж Путіна та його діяльність — аж так, що часом здається, ніби пише він про сучасну Росію. Ось, наприклад, візуальні спостереження: «Вже на ранньому етапі виникнення НСДАП гітлерівськими промовами «насолоджувались» як особливою народною розвагою. Більше того, на них чекали, як на велику спортивну сенсацію». Яке шоу роблять з публічних виступів російського президента, ми знаємо. Вражає, наскільки збігаються портрети Гітлера і Путіна: «Віртуозне лицемірство та акторська майстерність… незбагненний феномен універсального маскування», і як наслідок — «непрозора і ненадійна поведінка… обман щодо дотримання законів».

Перейдемо до теоретичних узагальнень М.Бросцата — і можемо не зважати, що пише він про німецького фюрера, а не про російського президента: «Він був своєрідним каталізатором, який не приніс нічого нового, але в той самий час став пальним і сприяв прискоренню зростання реальної напруги і кризи свідомості, а також запустив жахливі процеси і сили… Здійснив відбір негативних елементів світогляду… виплекав у народі рішучість до насильницьких дій і розвинув несхильність до гуманних докорів сумління… І чим частіше проголошувалася основна мета такого світогляду, тим краще вона сприймалася». Звичайно, градус масової агресивності нагнітався не тільки самою пропагандою, а й розгулом штурмових загонів — на вершину народної популярності й бездумної підтримки Гітлер сходив довго, лише «внаслідок двадцятирічних бойових дій терористичні та анархічні тенденції міцно вкоренилися у гітлерівському русі». І як тут не згадати так само двадцятирічний сучасний російський терор на Кавказі?

Гітлер створив, як пише М. Бросцат, «особистісну структуру влади… форму придворної деспотії». Це ми спостерігаємо не лише в нинішній РФ, а й бачили у спробі експортувати подібну модель в Україну через режим Януковича. У 1930-х роках ще не було поняття «олігарх», але тодішня німецька влада так само, як нинішня російська чи недавня українська плекали власних підконтрольних магнатів, як-от у випадку піднесення будівельного бізнесу Фріца Тодта: фюрер «звільнив «Організацію Тодта» від численних правових і адміністративних перешкод… і зробив її (аналогічно до вермахту або СС і поліції) «державною в державі».

«Державу Гітлера» можна цитувати ще довго, і все це буде «спогадами про майбутнє» — картинками із новітньої російської історії. Зрештою, таких книжок на українському ринку чимало. Візьмемо до порівняння бодай енциклопедичну «Історію Німеччини у світлинах» (К.: Юніверс, 2010). Тут є стаття про те, як Гітлер — немов сучасний Путін — неодноразово й «зухвало зривав існуючі міжнародні угоди». Або про те, що німецькі фашисти спрямували до охопленої громадянською війною Іспанії своїх вояків не так для підтримки генерала Франко, як із потреби, аби «на іспанських теренах німецькі солдати могли набути навичок війни» — таку саму «тренувальну» мету переслідував Кремль у Чечні і нині на Донбасі.

Звичайно, є в «Історії Німеччини» і стаття про загарбання Чехословаччини (1938—1939), яке ми згадували на початку. Спершу там було, як у нас у Криму: 3,5 мільйона етнічних німців, що мешкали у чеській області Судети, «попросилися» до Райху і Гітлер їх «прийняв» разом із територією, куди увів свій «обмежений контингент». А через півроку зробив те, що нині Путін робить на Донбасі: спровокував сепаратистський рух на Чехословацькому сході, внаслідок чого Словаччина проголосила себе васалом Великої Німеччини, а серединна решта країни просто здалася агресорові.

Радіо і газети за часів Гітлера охарактеризовано, як «засоби масового навіювання», а роль пропаганди визначено на рівні військової потуги: «Ніхто не зробив стільки для зміцнення націонал-соціалістичної диктатури в очах німецького народу, як Ґьоббельс». Схоже, його російські послідовники пішли далі. Ось, приміром, відповідальний за нинішню кремлівську ідеологію Владіслав Сурков розмірковує про російську «суверенну демократію»: «По-перше, це прагнення політичної цілості через централізацію владних функцій. По-друге, ідеалізація цілей, яких досягають у результаті політичної боротьби. По-третє, персоніфікація політичних інституцій. Хоча ці всі феномени існують і в інших політичних культурах, їхня присутність у нашій політичній культурі вища за середній рівень». Як бачимо, Сурков фактично підтверджує висновок про спорідненість режимів Третього райху і РФ. А далі у книжці, з якої взято цитату (Едвард Лукас. Нова холодна війна. — К.: Темпора, 2009), іде висновок автора, британського журналіста: «Іноземцеві ці слова можуть видаватися туманними, але вони мають виразні практичні наслідки, які штовхають Росію в напрямі того, що легко назвати фашизмом».

Оце і є те колективне витіснене, на що ми довго заплющували очі: фашистська матриця Росії.

 

Чи зупинить українське літо “російську весну”?

червня 11, 2014Загальне

Віктор Мороз _ П’ятниця, 06 червня 2014, 18:28

Віктор Мороз, журналіст, для УП

Непристойно високий рейтинг російського президента в 83%, як комплекс колективної неповносправності, зазнав тяжкого випробування: Володимир Путін став “нерукоподаваємий” серед лідерів світових держав.

Без сумніву, росіяни ще більше образяться на весь світ. До цього вони ображалися, що їх не люблять. Що вони гірше інших живуть тому, бо хтось живе краще. Що хтось загарбав у них шмат “исконно русской земли”, яку вони самі перед цим загарбали. Що з ними разом чомусь не хочуть жити в одній державі їхні невдячні сусіди. І ще багато за що.

Взагалі образа – це майже природній стан російської душі. Є підозри, що цей стан свідомо культивувався в російській людині й час від часу спрямовувався на зовнішнього ворога для випускання пари. Росія від того все більше приростала землями, а народ усе біднішав. На відміну від своїх можновладців.

Можна лишень уявити, який комплекс національної неповноцінності засів у душі російських патріотів, коли імперія в кінці 20-го століття втратила одразу купу земель.

Повернення хоча б частини втраченого – стало національною ідеєю.

І тільки-но вони наповнилися гордістю за свого лідера, котрий зумів таки повернути Росії рідний Крим і віддали йому свої симпатії, як заздрісні й завжди вороже налаштовані до Росії європейці посміли йому не подати руку. Та ще демонстративно перед усім світом. Британський прем’єр Девід Кемерон враз перетвориться у ворога всього російського народу.

Разом із тим це сталося. Від 5 червня 2014 року із цілком побутової обставини, котра, проте в дипломатії значить неймовірно багато, розпочався відлік новому світовому порядку, де Росії оголошено моральну ізоляцію. І як не дивно, це значить для Путіна й російської еліти не менше як оголошення третього рівня економічних санкцій.

Володимир Путін анексією Криму й ескалацією воєнних дій на Сході України розірвав тонку, але досі надійну мережу глобальної безпеки, встановленої в Європі.

Світ опинився на межі нового конфлікту. А Росія – у повній ізоляції.

Чому величезній і невпорядкованій Росії так не вистачало досить занедбаного Криму – нині вже важко сказати. Мабуть, спрацьовує роками культивований як в офіційній, так і в медійно-культорологічній пропаганді майже лозунг: “Кримнаш!”

Просто наш і все. Без особливих пояснень. Хіба що цілком зрозумілі для пересічних росіян бродячі стереотипи на кшталт “исконно русская земля”, “город русской славы”.

Ці наївні, що не витримують жодної критики, банальні радянські фразеологізми, очевидно, потроху б забувалися, якби не ідея, що народилася в певних колах російської інтелігенції й була використана владною елітою. Нинішні господарі Кремля переконали себе, а відтак і російське суспільство, що збирання одвічно руських земель, насильно роз’єднаних ворогами слов’янського світу, – інтегральна ідея Великої й Святої Росії.

Урешті отримуємо парадоксальну ситуацію: досить закрите, консервативне, схильне до ізоляціонізму російське суспільство час від часу спрямовується на загарбання чужих земель. Під лозунгом допомоги братам.

Цей національний месіанізм можна було б легко віднести до загадкової та ірраціональної російської душі.

Але, на жаль, усе значно простіше. І світова історія знає чимало прикладів, коли під виглядом месіанства й зовні благородних поривань крилися зовсім інші наміри.

Згадаємо для прикладу абсолютно ідентичний досвід Німеччини 20-30 років минулого століття, коли Альфред Розенберг та Адольф Гітлер проповідували возз’єднання німецького народу. Чим усе це завершилося – добре відомо. Як відомий і безславний кінець примусового об’єднання південних слов’ян під рукою Слободана Мілошевича вже зовсім нещодавно.

У Росії це ще складніше.

Спочатку правляча еліта нещадно грабує своїх громадян і доводить їх до неймовірно вбогого стану – а потім шукає або зовнішнього ворога, або зовнішні обставини, котрі не дозволяють росіянам жити заможно й у достатку.

Українці не готові були до проявів такої “братньої любові” своїх близьких сусідів, котрих вони довго чомусь мали за братів. І настільки не готові, що й самі не здогадувалися. Потрібна була лише зовнішня агресія, щоб виявити ті порожнечі в державному будівництві, котрі враз і найшвидше треба було залагодити.

Армія недієздатна.

Міліція, СБУ й внутрішні війська практично відсутні.

Генерали й старші командири – у підпорядкуванні сусідньої держави-агресора.

Фінанси в критичному стані, гривня невпинно девальвує, а колишній президент вкрав півкраїни й нині перебуває в бігах.

На фоні цієї ледь не державної катастрофи народжується громадянське суспільство, яке створює власні збройні сили, організовує їм сучасне військове забезпечення, починає жорстко контролювати владу.

І хоч процес оздоровлення суспільства й формування політичної нації фактично лише розпочався, але він не зупиняється й триває далі.

Важко? Дуже. Але пригадуються слова мудрого Ніколо Макіавеллі: “Щоб пізнати силу італійського духу, Італії довелося впасти як ніколи низько, – зазнати ще більшої неволі ніж гебреям; ще більшого гніту ніж персам; ще більшої роз’єднаності ніж афінянам; відданою на поталу беззаконню; бути обезголовленою, розбитою, сплюндрованою, спустошеною, розіпнутою й доведеною до великої руїни”.

Гарантією незворотності українського відродження стає нове покоління людей, котре свободу сприймає як принцип – і цим категорично відрізняється від своїх досить кревно близьких, але духовно надзвичайно далеких сусідів.

Досі в Україні героєм був не той, хто переміг, – а той, хто став жертвою. Нині все змінилося: українці прагнуть перемог. І можливо, найбільше – над своєю одвічною нездатністю до консолідації.

Може вже не варто так переоцінювати “руконеподавання” Володимиру Путіну як знак геополітичних змін.

Але для українців – це точно знак, що закінчилася “російська весна”. І за календарем, і за логікою життя таки має прийти українське літо.

Урешті, українці довели, що вони варті того. Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП

Третє монгольське іго

червня 11, 2014Загальне

Анатолій Ковальчук _ Середа, 11 червня 2014, 12:01

Анатолій Ковальчук, для УП

Напевне тоді, майже 700 років тому, було так само. Так же чоловіки йшли на роботу, матері пестили дітей, і так же у світі відчувалася похмура загроза, носилася у повітрі, як тривожна і майже нереальна чутка.

І так же, як і зараз, не вірилося, що біда станеться саме з ними, що ляжуть під стрілами, попливуть димами, поповзуть заарканеними колонами у далеку неволю, що згинуть.

А поки що, хоч і неспокійніше, ніж учора, сміялися й жартували, справляли весілля, любилися і народжували. Ні, це не трапиться з нами, не може статися. Бо ми – люди…

Так сьогодні думаємо і ми. Тим більше, що ми вже не просто люди. Ми ще й брати. З тими, що колись загарбували наших предків, робили їх поміщицькими кріпаками, а пізніше і комуністичними рабами.

Вони загарбали й нашу історію, назвавши себе істинними нащадками Київської Русі, а нас – хохлами і малоросами, і лише з якоїсь милості ще й меншими братами.

Бо, напевне, без народу з великою історією не можна було цю історію привласнити. А посилатися на невелику купку переселенців, які оселилися на ріці Москві, пригрілися в чуді, біля тих же монголів в час, коли батьківщина горіла у вогні і захлиналася в крові, було несерйозно.

На батьківщині, як і зараз, не все було гаразд. Була міжусобиця. Були примиренці. Були, як називається по-нинішньому, сепаратисти, під надуманим приводом захисту яких грабували і поневолювали нашу землю чужинці.

Але був Київ. Місто, яке увійшло в історію, як символ непереможного вільного духу, як зразок і натхненник майбутніх поколінь героїв.

Нечисленні відщепенці змішалися із монголами, які ще раніше розсмокталися між татарами. З чого і зародилася гримуча нова орда, яка спершу назвалася Московією, а потім Росією.

Це добре помічалося ще в 19-му столітті. Великий Пушкін заявляв: якщо добре поскребти росіянина, то в ньому проявиться татарин.

Салтиков-Щедрін від імені свого російського героя заявляв: “Я исконно русский князь Урус Кучум Кильдыбаев”. І це було ні що інше, як точне спостереження з чого виростала російська еліта.

За першим ігом не забарилося й друге, яке протрималося триста років. За нього українці пережили і погром Батурина, і Січі, і кріпацтво, і голодомори.

Нині наближається третє іго. І воно, як і обидва перших, іде зі сходу. І, як і раніше, людям не віриться, але стає все тривожніше на душі. Інформація поширюється значно швидше, ніж у середньовіччі. З’явилися перші убиті і мученики, є кожним днем їх стає все більше.

І це вже не пов’язане зі злочинним режимом Януковича, який зробив свою чорну справу, збудив невдоволення українською владою у Криму й на півдні та сході й покотив у колись дружню нам Росію, а з самою Росією.

І це набагато небезпечніше. Внутрішній конфлікт переріс у міжнародний.

Катами в уяві українців виступають саме росіяни. І це справедливо. Не будь їхнього грубого втручання у наші внутрішні справи, не було б цих трагічних подій і увесь би народ – від Криму й до найсхідніших областей – зітхнув би з полегшенням.

Адже не секрет, що звільнення від Януковича вітали усі, за винятком хіба що кількох десятків його прислужників. Спитайте хоч би у тих же кримчан, автономія яких була окупована єнакіївськими кадрами.

За дивною логікою подій велика кількість кримчан виступила проти тих, хто звільнив їх від єнакіївського ярма, опосередковано підтримавши автора такого кадрового засилля і надмірного грабежу того ж Януковича.

В цьому є велика несправедливість, бо звинувачувати почали саме тих людей, які звільнили українців від ярма злочинців і розпочали бажані народу реформи по зменшенню владного тиску і розвитку місцевого самоуправління.

Та не вона головна.

Іго жорстоке завжди. І нині воно без жертв, як бачимо, не обходиться. Хоч, здається, братів гнобити, катувати і убивати незручно.

Але зручним це стає, якщо відмовитися від братства. Це якщо братів перестати називати братами, а почати називати чимось для слуху та свідомості неприємним. Наприклад, фашистами. Тоді можна виправдати усе.

І матір міст руських Київ брати і громити, можливо, як той же Берлін в 1945 році.

Як гніт і розруху сповна зазнали чеченці у боротьбі за свою незалежність, та ще й незаслужено отримали ярлик терористів. Багато крові і жертв зазнало мирне населення, на руїни перетворилася столиця Чечні Грозний. Чи не це може чекати і Київ у разі невдалого військового та й будь-якого спротиву?

Не будемо наївними. Гнобитиме незвична для українців жорстка російська адміністрація, підсилена ще й жорсткими російськими законами та військовим станом. Та й це ще не все.

Обов’язково українці підуть в авангарді російського війська на завоювання нових територій. Так було і за першого іга, коли руські князі клали свої дружини на славу Золотої Орди, і другого іга – лягали на севастопольських бастіонах, гинула в битвах під час першої та другої світових воєн.

І в третьому випадку чекає подібне нас, бо агресор, як свідчить історична практика, не зупиняється в агресії, розширює свої можливості за рахунок поневолюваннях народів.

Вже маємо й свіжий приклад. Раніше поневолені чеченці вже йдуть на нас у складі російських окупантів, вони вже є в Донецькій області. Чеченський колабораціоналіст Рамзан Кадиров погрожує, що їх може наслати навіть понад 70 тисяч і метою загарбання визначити вже не Донецьку область, а сам Київ.

Хоч рідше, але все ще всміхається Київ, ще люди плекають надії на якесь мирне майбутнє, що в комусь мерехтить віра, що то йдуть брати.

Що вони нічого поганого своїм братам не зроблять. І зупиняться. Але то ілюзія.

Вони вже зреклися рідства, таки незаслужено обізвавши нас фашистами і безпідставно бандерівцями, тобто тими, проти кого в них виховується дрімуча ненависть.

І їм однаково, що й ми виховувалися саме так, що й наші батьки та діди поклали свої життя у боротьбі проти справжніх фашистів. Їм для своєї злоби, для агресії саме не вистачає фашистів.

І якщо тих навіть немає у світі, то нові агресори їх придумають і побачать саме у нас. Навіть не помітивши, що самі вже стають фашистами. А можливо, що чимось і гіршим.

Не випадково, що сталінський режим багато хто в світі вважає страшнішим за гітлерівський. А хто ж його є прямими нащадками?

Таким може стати наше недалеке майбутнє. І це серйозна загроза. Єдине спасіння в цій ситуації – зробити так, щоб ці “брати” до нас не прийшли.

І це завдання не лише для військових та дипломатів, але й для всього народу. В тому числі й для тієї його частини, яка розмахує російськими прапорами та георгіївськими стрічками.

У зрадників, як стверджує історія, щасливого життя не буває. Навіть тоді, коли очікувані окупанти стають переможцями.

Анатолій Ковальчук, для УП

Русским нельзя позволять выходить за пределы своей территории, иначе они разрушат европейскую цивилизацию: опубликовано в 1927 г., написано как вчера

червня 6, 2014Загальне

05-06-2014 11:57 | Категорія: Європа, Національна безпека, Політика, Росія, Статті, Суспільство, США, Технології

Сегодня цивилизованному миру нет нужды придумывать, что делать с Россией – либеральные европейские мыслители точно и давно определили как суть того, что есть Россия, так и стратегию поведения с ней, осталось лише подобрать соответствующие сегодняшнему дню инструменты. Приведенный ниже текст опубликован в 1927 г., однако читается так, как написанный позавчера.

Россия

Законопослушный гражданин своим трудом служит как себе, так и окружающим его людям и тем самым мирно интегрируется в общественный порядок. В то же время грабитель настроен не на честный труд, а на насильственное присвоение плодов чужого труда. Тысячи лет мир находился под игом военных захватчиков и феодальных владык, принимавших как должное, что плоды усердия других людей существуют для их потребления. Эволюция человечества по пути цивилизации и усиления общественных связей потребовала прежде всего преодоления интеллектуального и физического влияния военной и феодальной каст, которые стремились править миром, и замены идеала наследственного господина идеалом буржуазии. Вытеснение милитаристского идеала, уважающего только воина и презирающего честный труд, ни в коем случае не было доведено до конца. В каждом народе есть индивиды, умы которых все еще находятся в плену идей и образов милитаристской эпохи. У некоторых народов прорываются наружу и периодически одерживают верх кратковременные атавистические импульсы к грабежу и насилию (хотя, казалось бы, они давно укрощены). Однако в целом можно сказать, что у народов белой расы, населяющих сегодня Центральную и Западную Европу и Америку, ментальность, которую Герберт Спенсер назвал “милитаристской”, сменилась ментальностью, которой он дал имя “индустриальная”. Сегодня есть только одна великая нация, которая твердо придерживается милитаристского идеала, а именно русские.

Разумеется, даже среди русского народа есть такие, кто не разделяет этой идеи. Остается только сожалеть, что они не смогли одержать верх над своими соотечественниками. С того момента, когда Россия начала влиять на европейскую политику, она постоянно ведет себя как разбойник, поджидающий в засаде момента, когда он сможет наброситься на свою жертву и ограбить ее. Никогда русские цари не признавали никаких других ограничений для расширения своей империи, кроме продиктованных силой обстоятельств. Позиция большевиков в отношении территориального расширения своего господства не отличается ни на йоту. Они также признают только одно правило: при завоевании новых земель можно, а на самом деле нужно, идти так далеко, насколько отваживаешься, учитывая свои ресурсы. Счастливым обстоятельством, спасшим цивилизацию от уничтожения русскими, было то, что народы Европы оказались достаточно сильны, чтобы успешно отразить нападение орд русских варваров. Опыт, приобретенный русскими в наполеоновских войнах, крымской войне и турецкой кампании 1877—1878 гг., показал им, что, несмотря на огромную численность солдат, их армия не способна предпринять атаку на Европу. Мировая война просто подтвердила это.

….Ценностные суждения стоят вне науки и всегда являются чисто субъективными. Поэтому нельзя говорить о нациях как о более или менее достойных. Следовательно, вопрос о том, являются ли русские менее достойными или нет, лежит за пределами нашего обсуждения. Мы вовсе этого не утверждаем. Мы говорим только о том, что они не желают входить в систему человеческого общественного сотрудничества. В отношении человеческого общества и сообщества наций их позиция — это позиция народа, стремящегося к потреблению того, что накоплено другими. Люди, жизненными силами которых являются идеи Достоевского, Толстого и Ленина, не могут создать прочную социальную организацию. Они должны скатиться к условиям полного варварства. По сравнению с США природа более щедро одарила Россию и плодородием земли и разнообразными полезными ископаемыми. Если бы русские следовали такой же капиталистической политике, как американцы, то сегодня они были бы самыми богатыми людьми в мире. Деспотизм, империализм и большевизм сделали их самыми бедными. Сегодня они ищут капиталы и кредиты по всему миру.

Если с этим согласиться, то отсюда следует ясный вывод о том, каким должен быть руководящий принцип политики цивилизованных наций в отношении России. Пусть русские остаются русскими. Пусть в собственной стране они делают что хотят. Но им нельзя позволить выходить за пределы своей территории, чтобы они не разрушили европейскую цивилизацию. Разумеется, это не означает, что ввоз и перевод русской литературы следует запретить. Невротики могут наслаждаться ей, сколько пожелают, здоровые люди в любом случае будут ее сторониться. Это не означает, что русским следует запретить распространять свою пропаганду и раздавать по всему миру взятки, как это делали цари. Если современная цивилизация не сможет защитить себя от нападений наемников, то она в любом случае долго не просуществует. Речь также не идет о том, чтобы препятствовать американцам и европейцам посещать Россию, если она их привлекает. Пусть они своими глазами, на свой страх и риск и под свою ответственность посмотрят на страну массовых убийств и массовой нищеты. Это не означает также, что следует мешать капиталистам предоставлять Советам займы или как-то инвестировать капитал в Россию. Если они достаточно глупы, чтобы верить в то, что когда-либо они вновь увидят хоть часть своих денег, пусть рискуют.

Но правительства Европы и Америки должны прекратить способствовать советскому деструкционизму, субсидируя экспорт в Советскую Россию и тем самым внося финансовый вклад в укрепление в России советской системы. Пусть они прекратят пропаганду эмиграции и экспорта капитала в Советскую Россию.

Людвиг фон Мизес (сегодня бы сказали “жыдобандеровец” – родился в 1881 г. во Львове в состоятельной еврейской семье), Либерализм, 1927 г.

Кончаловский: Киевская Русь была разрушена при помощи Московского княжества

червня 3, 2014Загальне

02-06-2014 11:09 | Категорія: Культура, Наша історія, Освіта і наука, Росія, Статті, Суспільство

Эти слова Андрей Кончаловский сказал еще в июне 2013 г., но они актуальны до сих пор.

“Я написал большую статью о том, что есть малый народ и большой народ, европейский народ и гигантский российский народ. Гигантский российский народ никогда не имел гражданского сознания. Диагноз поставить очень важно, но мой диагноз не соответствует диагнозу населения моей страны.

Все мои идеи воспринимаются чрезвычайно критически нормальными российскими людьми. И это нормально. Если бы 30% населения страны воспринимало мои мысли как должное, это была бы другая страна.

Надо думать, как страна будет развиваться и какие задачи будут стоять перед следующим правительством, поскольку это правительство и эта власть не в состоянии решить эти проблемы.

– Вы ставите диагноз, согласно которому мы сейчас – в Киевской Руси, в Средневековье…

– Не в Киевской – в Московской. Киевская Русь не коллаборацировала с Батыем, она была разрушена татарами при помощи Московского княжества. А в Московском княжестве были абсолютные коллаборационисты во власти, и они индоктринировали ордынский синдром в русское сознание.

Чернышевский замечательно написал, что в каждом из нас немного сидит Батый. Есть большой Батый в Кремле, под ним – еще десяток, тысячи, потом сотни тысяч Батыев, а потом – самые маленькие, но они – начальник паспортного отдела, лифтер – это тоже Батыи.

 – И как изжить Батыев?

– Читайте Чехова…

Сейчас у нас есть видимость демократии. Но, понимаете, культура определяет сознание, культура определяет судьбы народа.

Культура народа сегодня успешно освободилась от европейских традиций, которые были насильно навязаны ей Петром, и от той части европейского русского, что было воспитано за 300 лет. Поэтому сегодня царствуют Московия, ордынский синдром и видимость демократии.

– А как воспитать эту культуру? Вот, например, Минобразования составило список из 100 обязательных фильмов для школьников…

– Дело не в фильмах. Культура – это же не знание произведений искусства. Культура – это знание своих обязанностей. А обязанности должно индоктринировать государство.

– Когда я была маленькая, я спросила у мамы, кто такой интеллигентный человек. Она ответила, что зачастую это человек сомневающийся. А если Ваш ребенок подойдет и спросит…

– Ребенок не спросит… Надо посмотреть на гносеологию слова “интеллигенция”. Интеллигенция же возникла только в России – нигде в мире нет такого понятия. Есть интеллектуалы, есть интеллектуальная элита и есть неинтеллектуальная элита. Интеллектуальная элита – это те люди, которые задумываются над какими-то вопросами, на которые у других людей нет времени. Интеллигенция возникла в России как прослойка мыслящих людей, понимающих, что рабовладение, что крепостная Россия – это величайший грех власти. Вина, которую испытывает интеллигенция перед так называемым народом – крепостными – и породила эту интеллигенцию, которая всегда должна быть в оппозиции власти.

Интеллигенция в России – это те, кто думает, что знает, как изменить жизнь в стране. Они должны были бы иметь какое-то место во власти, но почему-то им всегда этих мест не хватает. Когда человек попадает во власть, он перестает быть интеллигентом.

Недаром Антон Павлович Чехов сказал горькие слова: “Презираю русскую интеллигенцию, презираю ее даже тогда, когда она жалуется, что ее притесняют, потому что ее притеснители выходят из ее же рядов”. Поэтому я не знаю, что такое интеллигенция, я знаю, кто такой интеллигентный человек – это человек, который осознал свои обязанности больше, чем свои права. Он необязательно дворянин, может быть и мещанином, может быть и разночинцем, может выйти вообще из самых низов, как Антон Павлович Чехов – из крепостных в третьем поколении, человек, которого пороли, – глубоко интеллигентный человек, европеец. Стать европейцем значит осознать свои права, но прежде осознать свои обязанности“.

Источник

Володимир Горбулін: Україна на розломі глобальної системи безпеки

червня 2, 2014Загальне

01-06-2014 12:47 | Категорія: Військо, Національна безпека, Події, Політика, Статті

90011Система міжнародної безпеки за останні роки неодноразово піддавалася серйозним випробуванням, оскільки світ стрясали економічні кризи, соціальні революції та природні при цьому військові конфлікти. Система скрипіла, хиталася, але все-таки трималася.

У моєму уявленні її можна порівняти з багаторівневою ієрархічною системою. На вершині цієї піраміди (така асоціація досить доречна) до 2000 р. перебували США. У першому десятилітті XXI ст. піраміда набирає усіченої конфігурації, оскільки потуга, сила та вплив дедалі більше переміщуються із Заходу на Схід. Проте і в усіченому варіанті на її вершині впродовж ще не менше 20 років перебуватимуть лише США, але вже в іншій якості.

Сьогодні США — не гегемон, а просто світовий лідер, тобто від глобальної всемогутності вони перейшли до глобальної переваги. Слід просто пам’ятати: політична й економічна системи США сконструйовані так, що внутрішня стабільність у цій країні нерозривно пов’язана з їхнім домінуванням у світі.

Так, є порядку 17 трлн дол. національного боргу, є соціальна несправедливість і нерівність, але є й 600—
700 млрд військового бюджету щорічно та велика технологічна перевага у галузі створення ОВТ. І все-таки, попри цю перевагу, США однак доведеться потіснитися на усіченому майданчику міжнародної безпеки.

Найближче до них перебуває Китай. (Експерти прогнозують, що Китай за ВВП наздожене США вже до 2020 р., а не до 2030-го, як прогнозувалося раніше. Вражають цифри військового бюджету Піднебесної — у 2013 р. вони наблизилися до 110 млрд дол., а наступного року будуть вищі, ніж у восьми найбільших країн НАТО, за винятком США).

Нижче Китаю в ієрархічній піраміді (а вона асиметрична) перебувають ЄС і Росія, потім Індія та Бразилія, а ще нижче — потужні регіональні центри, такі як ПАР, Індонезія, Туреччина.

Я не можу описати всю світову ієрархію та визначити на ній точне місце України. Думаю, воно ближче до основи піраміди. Загалом, це було б непогано, легше загубитися, якби не одне “але”.

У геополітиці місце держави визначають зовнішня політика, міжнародні відносини та географічне оточення. Отже, з територією нам не пощастило. Ми опинилися на зламі геополітичних інтересів Росії та Заходу.

А тому, хоч би в якому напрямі розвивалася система міжнародної безпеки, немає такого сценарію, при якому майбутні ризики та загрози оминули б Україну. Чому я не згадував існуючі? Тому що піраміду глобальної безпеки ніби оперізували і робили її стійкою системи міжнародних договорів: статутні документи ООН, Гельсінські угоди 1975 р. з безпеки та співробітництва. Для України додатково — Будапештський меморандум 1994 р., Великий договір із Росією 1997 р., Хартія про особливе партнерство з НАТО 1996 р. Всі ці та багато інших міжнародних угод Російська Федерація фактично дезавуювала.

Стійкою залишається тільки частина піраміди, де сегменти об’єднані у військово-політичні союзи. Загалом же піраміда дедалі більше нагадує Пізанську вежу. Чи впаде? Великою мірою залежить від розвитку російсько-українських відносин.

Свого часу розпад Югославії дозволив розвести країни по своїх національних квартирах із різним за масштабом застосуванням зброї, але загрози світового конфлікту не було, і про ядерну зброю ніхто не згадував.

Кримська криза змінила ситуацію. Якщо кілька місяців тому найгарячішими точками на планеті вважали Сирію, перманентно Іран та Північну Корею, то сьогодні координати світового конфлікту вперше проявились у Східній Європі так, як це вже було і в 1914-му та 1939 рр.

Анексія Криму та організація бойових дій на Південному Сході України з боку РФ свідчать про початок переформатування пострадянського простору силовими методами та формування нових кордонів РФ.

Україна сьогодні тестова країна для діючої стратегії президента Путіна. Його план — створення нової Росії шляхом військового захоплення територій колишніх радянських республік. Оскільки Україна — перший етап, то від його розвитку залежить і подальша корекція дій Москви.

Сьогодні назріла гостра необхідність термінового створення нових правил безпеки у світі. Причини: 1) високий ризик застосування зброї масового знищення однією зі сторін конфліктів (півнячі голоси вже звучать у Державній думі); 2) масова гонка озброєнь, поява великої кількості регіональних конфліктів і тіньовий перехід до стану підготовки нової світової війни.

Така ситуація породжує необхідність скликання та проведення зустрічі ключових держав (насамперед США, Росії, Китаю, ЄС) під умовною назвою “Ялта-2″. Мета — визначення логіки в контексті безпеки щодо подальшого розвитку глобальної системи міжнародних відносин. Наприклад, не повинно бути повернення до багатополярного світу, в якому Росія — один із ключових регіональних гравців, але діє в умовах західної міжнародної ізоляції.

Тому, якщо “кримський механізм анексії” не отримає достойної відповіді на рівні ОБСЄ, НАТО, ООН, а також окремих світових держав, розпочнеться повільне занурення у некерований хаос. І все це на ґрунті економічних, соціальних, екологічних та сировинних проблем.

Що потрібно робити?

Нинішній каркас міжнародної безпеки становлять: неефективна ООН (через право вето в Раді безпеки), формалізована ОБСЄ (Росія не вперше порушує базові принципи її діяльності) і НАТО, яке не визначилося у своїй глобальній стратегії.

Першим кроком реформування чинної системи має стати зняття права вето у РБ ООН. Україна як країна, котра розпрощалася з третім за потужністю ядерним потенціалом і сьогодні зіштовхнулася з агресією проти власної незалежності з боку ядерної держави-гаранта, має право стукати туфлею на трибуні ООН. Стукайте, навіть якщо не відчиниться.

Друге. Фіксація непорушності нинішніх кордонів у Європі. Реформування міжнародної системи безпеки без чіткої фіксації принципу непорушності кордонів неможливе.

Третє. Нейтралізація неконтрольованого розширення клубу ядерних держав. Якщо Україна не отримає повноцінної компенсації з боку країн-гарантів Будапештського меморандуму, у світі в найближчому майбутньому з’явиться до десятка нових ядерних держав.

Четверте. Пошук нових рамок розміщення військових контингентів у Європі. Система балансу звичайних озброєнь у Європі більше схожа на дисбаланс, перекоси очевидні, особливо на кордонах України.

У цілому для формування нової системи безпеки західним країнам слід максимально чітко окреслити керівництву Росії можливі сценарії розвитку ситуації: або перспектива реальної міжнародної політичної та фінансово-економічної ізоляції, або повернення Росії в міжнародно-правове русло з виходом на нові масштабні домовленості із глобальної безпеки.

Українські інтереси сьогодні полягають не у позаблоковості й не в поверненні до прямої участі в НАТО, а в ініціюванні та реалізації на загальноєвропейському рівні механізму колективної безпеки, в якому на порушника чекає миттєвий і відчутний комплекс каральних заходів та санкцій.

І останнє, про що не хотілося говорити, але хочеться кричати. Ще 2006 р. на Українському форумі в доповіді “Безпека 2010″, розглянувши всі можливі сценарії — нейтралітет по-європейськи, посилений нейтралітет, позаблоковість, участь у військово-політичних союзах, ми зробили висновок, що реалізація кожного з цих сценаріїв повинна спиратися на існуючий рівень власних збройних сил.

Однак пацифістський туман у головах багатьох наших керівників, бренд “нам ніхто не загрожує”, і як наслідок — фінансування за залишковим принципом призвели до розвалу і ЗС, і ОПК. Сьогодні звідусюди звучать набатні заклики, але гроші здають на підтримку ЗС в основному рядові громадяни. Досі не прийнято ДОЗ. Усе сказане стосується вже не нехлюйства, а зовсім іншої статті Кримінального кодексу. І це наші власні проблеми. Тому, беручи участь у переформатуванні глобальної системи безпеки, ми повинні вирішити ці проблеми в першу чергу.

 

Шикарна пригода російського та українського туриста в аеропорту Дубаї

червня 2, 2014Загальне

31.05.2014 22:38

  81510   60

В житті розмовляю російською, але цей пост маю викласти рідною мовою, бо він про те почуття, коли відчуваєш себе невід’ємною частиною всього цивілізованого світу, коли груди сповнює гордість за свою велику Батьківщину, та велика шана героям, які вклали свої життя на алтар свободи та незалежності.

Отож, до змісту.

Два дні тому довелося провести кілька годин в аеропорту міста Дубаї (Об’єднані арабські Емірати). Величезна транзитна зона, де можна побачити людей будь-якого коліру шкіри та національності, але, на перший погляд, жодного росіянина чи навіть слов’янина. Однак, рАссейський дух таки дав про себе знати. В магазині безмитної торгівлі DUTY FREE в черзі до каси попереду мене стояла дуже колоритна пара: він – здоровезний чолов’яга в кольорових шортах та футболці з написом Я ___ РОССИЯ (шо воно ___ не знаю бо було затерте), неголений та з таким перегаром, що навіть запах парфумів заглушав, вона – теж не мала, в величезних шортах та майці, які розмірів на два меньше ніж їй потрібно, але з написом GUSSI (такий собі китайський GUCCI), зачіска в стилі “гніздо курки на світанку”, та запах парфуму, який нагадував викид з хімічного комбінату та заглушав перегар чоловіка. В корзині – з десяток пляшок віскі та якогось іншого алкоголю. Загалом – рАссея Атдихает.

Касир – ввічливий молодий араб – просить його викласти з корзини товар та показати посадковий талон, звісно, англійською мовою. На що Я___РОССИЯ відповідає (російською) – “ти шо па русски не можеш?” Я починаю тихо присідати. Араб також трохи не розуміє що коїться. РАССИЯ виймає з шортів гаманець, достає з нього та жбурляє перед касиром картку, як я помітив видану банком РОСІЯ, та знов звертається до касира – “я плачу, работай”.

Далі, як кажуть, картина м’ясом по майонезу – касир обережно бере картку, кілька секунд дивиться на неї – та ЖБУРЛЯЄ іі назад РОСИИ зі словами – “NO RUSSIAN CARD ACCEPTED” – тобто не приймають вони російські картки до сплати. На волання пари “шо?, как? праизвол!” з’являються полісмени, які дуже швидко пояснюють, що, як і чому відбувається.

Далі – акт вистави другий, патріотичний. Викладаю на касу блок цигарок, передаю касиру посадковий талон та картку Приват-Банку. Касир приймає картку, питає, в якій валюті я бажаю заплатити – в доларах чи “українській валюті” (картка мультивалютна). Дивлюся на спантеличеного РАССИЮ, який досі стоїть поруч з полісменами, і голосно кажу “sure, I will pay Ukrainian money”.

Кілька секунд, я підписую чек, та касир передає мені картку та товар в пакеті зі звичайною фразою “thank you, have a good flight”. Выдповідаю “thank you” та чую НА ЛОМАНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ – “СЛАВА УКРАЇНІ!!!”. “ГЕРОЯМ СЛАВА!” – карбую у відповідь, та відходжу від каси.

За спиною чую дзвін да гомін, обертаюся – РОССИЯ стоїть з вилупленими. Дивлюся в його вкрай розгублені очі та ще раз “добиваю” його – “СЛАВА НАЦІЇ! – СМЕРТЬ ВОРОГАМ!”. До воріт посадки йшов як по Майдану.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Svyatoslav Gaydamak


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.