Павло Білошицький «Прапор України на вершинах світу» … і Москви.

вересня 28, 2014Загальне

23 серпня, 2014 – 11:48

Раніше я про це не писав – не хотів проблем для наших земляків у заснованій київським князем Москві. Проте наразі, коли в переддень Дня Державного Прапора України та Дня Незалежності одну з висоток Москви на висоті 176 метрів прикрасив синьо-жовтий стяг, коли столичну велетенську електроопору, як і бруківку на Красній площі в Москві, розмалювали в українські кольори, вирішив відкрити один із секретів цих постійних «прикростей» для В.В. Путіна.

Справа в тому, що наш стяг, який освячений в християнських конфесіях, який в руках найвидатніших альпіністів України майорів на найвищих вершинах всіх континентів (в тому числі 17.09.90 – тобто раніше за російський – на «стелі» Росії – Ельбрусі), побував також у найвищій точці Кремля – в шатрі дзвіниці Івана Великого (81 м).

На фото: На вершині Ельбрусу (17.09.90)

Піднімались ми в тій просторій величній будівлі – «головній дозорній вежі» Кремля» – спочатку кам’яними сходами, потім гвинтовими металевими – по внутрішній стіні аж до самої маківки, де через не видні знизу «амбразури» на всі боки роздивились територію Кремля та околиці (кажуть – на 30 км. навкруги).

Ми не планували робити фото з прапором над Кремлем – то було небезпечно і складно, адже в церкву «іже під дзвони» тоді нікого не пускали: як нам сказали, в дзвіниці в тому році побували лише мер Москви Ю.М. Лужков та актор і кінорежисер М.С. Міхалков.

Ідея полягала в іншому: зібрані нашим прапором найвищі духовні праведні сили священних гір, його сакральна енергетика мала змінити застійну атмосферу Кремля. Щоб дух свободи в образі нашого національного прапора, який своїми кольорами символізує єднання Неба й Землі, розповсюдився «на всю Іванівську», дійшов до всіх небайдужих до майбуття людей, допомагаючи долати зло.

…Адже Русь-Україна породила Росію, і коли В.В. Путін не вгамується, то… Проте не хотілося б, адже світові потрібна Росія, але демократична, миролюбна.

П.В. Білошицький – д.м.н., автор ідеї та розпочатої в 1990 р. Програми «Прапор України на вершинах світу» – приймав участь у першосходженнях з синьо-жовтим прапором на найвищі вершини континентів Європи, Африки, Америки та ін..; автор книги «Сходження. Прапор України на вершинах світу» (2013 р.)

Фото Кремля, зроблені з висоти дзвіниці Івана Великого.

Павел Белошицкий: История, генетика – наука и патетика (Кто же они, те русские)

вересня 28, 2014Загальне

19-09-2014 14:27 | Категорія: Культура, Наша історія, Освіта і наука, Росія, Статті, Суспільство, Україна

Вместо предисловия. В мире уже ничего не осталось, что не было бы русским: все лучшее, глобальное престижное, истинное, особое, вкусное, оригинальное – русское… Русская красавица, душа; русские звезды, богатыри, витязи, сказки, самоцветы, березы; русский Бог, балет, лес, мат, мир…» (Не тот ли, к которому «принуждают»?). Даже Говерла «Русская» ( с двумя «с»), а не «Руська».
А если уж русское – то обязательно самое, самое – великое, могучее, всепобеждающее, всесокрушающее, благодатное… (Не та ли «благодать», которая была коварно забрана Московией у истинных русичей и присвоена Московской патриархией?). Но вначале относительно терминологии и перевода – чтобы не было путаницы.
Если мы воспользуемся компьютером, то слова «русский язык, русский, русская красавица» – компьютер переведет нам как «російська мова, росіянин, російська красуня». Верно ли это? С таким переводом соглашаются даже не все русские, справедливо считая, что слово «русский» должно употребляться при определении национальности, а при определении гражданства – россиянин. Так что согласимся с ними и не будем стимулировать имперские намерения в очередной раз искусственно создавать новую «единую общность», на этот раз – российскую или единоросскую.
Отмечу еще: столетиями слова «Русь – Україна, український-руський» употреблялись как синонимы. Ведь Русь – первое название нашего давнего могущественного государства, народа – «руські, русини, русичі, роси, руснаки, рутени», а язык наш – «руський»; так не только мы называли себя – так знали нас в мире на протяжении веков. То следует ли нам полностью отказаться от «заимствованного» у нас слова «руський», которое немножко видоизменили на «русский». Будет путаница? Но никто же не путает слова «индийцы – индейцы» – а в них лишь одна буква изменяет континенты и народы.
Поэтому предлагаю использовать слова «руський, русин, русич, українець» как однозначные. А московитов не лишать возможности называться «русскими, русские» (ведь они нас так уважают и любят, что даже изменили свою национальную фамилию на нашу) и украинской писать как «русскімі, русскіє».
«Русский миръ Наше порабощение началось прежде всего из ликвидации в 1686 г. автономии украинской церкви, незаконного и насильнического присоединения Киевской митрополии к Московскому патриархату, установления Московским патриархом контроля в Украине над церковью, образованием и культурой; из требования Москвы (1687 г.) к гетману Украины оказывать содействие увеличению количества смешанных браков между украинцами и россиянами («генетики, однако!»); из запрета в 1689 г. печатать любые книжки без разрешения Московского патриарха (те давние темпы «душепастырского блицкрига» ничего нам не напоминают сегодня?).
Вспомним 2010 год, который Москва определила благоприятным для активизации «братской» помощи «отбившимся от стада» и объединенными силами бездуховных попов, дипломатов, коммунистов, янычар начала новую крупномасштабную информационную атаку на основные составляющие духовности нашего народа – на его историю, язык, культуру, национальную душу… Чтобы на крыльях «русского мира» втянуть Украину в новый союз, на этот раз под названием «таможенный», надеясь, что он будет покрепче за «союз нерушимый» и уймет свое проголодавшееся «брюхо и подбрушье» с постоянным зудом «к приращиванию».
И вот в лето 2010 г. в Украину снова едет первоиерарх РПЦ – верной служанки русского империализма, которая запятнала себя сотрудничеством с органами НКВД; и которая, начиная с Петра І, является идеологическим учреждением для «освящения» имперской власти. Патриарх Кирилл «смело и решительно, не убоявшись злобы националистов и врагов церкви всех мастей, раскрыл и неопровержимо обосновал перед миром блестящую концепцию единого Русского мира, которая объединяет всех нас – верных служителей и чад Русской православной церкви и преемников исторической великой России» (митрополит Агатангел). Какая же цель концепции «единства русского мира», предложенной патриархом Кириллом? Да все та же: реанимировать устаревший и захороненный проект “триединого русского народа” с целью поглощения Украины и Беларуси; из благословения Путина-Медведева снова загнать их в одно стойло и реставрировать империю во главе с Москвой.
Выступая в Крыму, подпевает ему, только с других позиций, лидер компартии РФ и депутат Госдумы тов. Зюганов: «Я считаю: наша общая трагедия, что в 1991 году мы не уберегли единую страну. Для меня «русские» – это великороссы, малороссы и белороссы. Я считаю, что главная трагедия наших народов – разделение, которое тогда произошло. Оно противоестественное, аномальное, аморальное, а во многом – преступное» (а как же тогда назвать сопровождающие единый Союз постоянные голодоморы, истязания, тюрьмы, ссылки миллионов людей, уничтожение их языка, культуры, традиций, истории, науки?)…
Не существует украинцев и для посла России в Украине; уже в независимой Украине он заявил: «русские и украинцы – один народ». А это фактически означает: у Вас нет своей истории, у Вас нет своего языка, у Вас нет своего государства… есть единая неделимая Россия… А наши вельможи при этом, не обтираясь, унизительно улыбаются. Господин посол не задумывается, что тем самым напрашивается на вопрос: почему же тогда с такой жестокостью и злостью «русские» борются со своими «братьями»? А не потому ли, что москали-московиты-московцы завладели чужим тысячелетним духовным сокровищем и теперь стараются избавиться от свидетелей того не виданного в мире исторического воровства?
…Припоминается поведение диких племен папуасов, которые лакомятся себе подобными … с благородной целью «духовного» обогащения – ведь они стараются завладеть достоинствами и именем жертвы. Но «приобщаются» ли там к такому пиршеству родственники несчастной жертвы? Дикие племена, в отличие от «цивилизованных соплеменников», на подобное не способны…
Из истории нам известны погромы Киева – Боголюбским (сыном Долгорукого и дочери половецкого хана) и Муравйовим; Батурина – Меншиковым (по приказу Петра І гетманская столица была дотла разрушена и сожжена, а все ее жители – 6 тыс. мужчин, женщин и детей – замучены с исключительной жестокостью).
А это уже новейшие факты – приказ № 0078-42 от 22 июня 1944 года за подписью Жукова и Берии, согласно которому в первом пункте было записано: «Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживающих под властью немецких оккупантов»… Говорят, не хватало вагонов. Тем не менее в анкетах еще долго требовали ответа на вопрос: «Находился ли на оккупированной территории?»
«Братские» объятия не разнимаются уже свыше 300 лет: физическое уничтожение украинской элиты; этнический геноцид через голодоморы, переселения, постоянные многовековые поношения, издевательства над одним из наиболее развитым в мире украинским языком («малороссийское наречие»); информационные и экономические методы, постоянные повседневные унижения «хохлов», «мазепинцев», «черкасишков», «петлюровцев», «бандеровцев» (и это при том, что мы всегда были на своей земле в большинстве, а наша культура занимала высшие ступени цивилизации).
Вот еще некоторые свежие проявления «братской» любви: 24 ноября 2010 г. Верховный суд РФ запретил деятельность украинской общественной организации – ликвидировал Федеральную национально-культурную автономию украинцев России и исключил ее из реестра юридических лиц (так как граждане РФ, украинцы за происхождением, раздражали русскую Фемиду тем, что позволяли себе рассказывать о голодоморе, Иване Мазепе); 16 декабря 2010 г. Генеральный консул РФ во Львове Е. Гузеев, демонстрируя свои глубокие знания истории, убеждал присутствующих в том, что украинский язык завезли в Западную Украину большевики, а Украину создала Австрия, чтобы оторвать ее от России; 21 декабря 2010 г. в библиотеке украинской литературы в Москве проведен обыск и изъяты издания (в которых было выявлено крамольное слово «национализм»), а также газеты «Нація і держава», «Шлях перемоги», «Українське слово» и др.
Приведу фрагменты из статистики имперского властвования: во время «воссоединения» количество украинцев и москвинов была приблизительно одинаковой, сегодня же «русских» в РФ – 115,9 млн. (перепись 2002 г.), а украинцев в Украине – 37,5 млн. (перепись 2001 г.); уже в наше время значительное и за короткий срок (1989 – 2002 гг.) сокращение (на 33%) украинцев в РФ (граждан России) – с 4 млн. 363 тыс. до 2 млн. 493 тыс.; за 53 года советской власти численность украинского этноса выросла лишь на 8,3%, а русского на 76,6%;. потери украинцев за эти годы составляли 21,3 млн. человек, т.е. около 63% его численности.
Для размышления. «Нормализация отношений с Москвой при сохранении европейского содержания реформ и преданности европейским ценностям – это не только единственно правильный ключ к большинству внутренних и внешнеполитических проблем страны, но и единая возможность избежать раскола страны» – пишет на 19 году независимости в своей статье для «Зеркала недели» министр иностранных дел Украины.
А теперь сравните: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи» (В. И. Ленин, Соч., т. 20, стр. 14). И вспомните трагические последствия этого унизительного для независимой Украины увековеченного в центре ее столицы и вычеканенного золотом на граните заклинания…
Кто же они, те «русские», наши «старшие братья»? Для всех многочисленных княжеских сынков земель в Руси-Украине не хватало – и они вынуждении были искать судьбы, в частности, на северо-востоке, где жили не славянские, а угро-финские племена (меря, мурома, мещера, весь, печора, пермь, мокша, эрзя, черемисы и др.), часть которых была приобщена к занесенному русскими православию (синонимом к понятию «православная церковь» было – «русская церковь») с его церковнославянским языком, и таким образом становились русскими, т.е. православными (Вы чьи? – русские; т.е. крещенные и подвластные Руси… Вот почему название народа «русские» стало прилагательным, а не существительным – как во всех других народов). Принятие названия «русские» вело к большей защищенности и улучшению благосостояния, ведь оно объединяло обитающее в лесах и болотах местное население, которое в церквях и монастырях находило убежище и возможность вместе с могущественной Киевской Русью защищаться от вторжения тюркских племен.
Т.е. киевские князья и русская (украинская) колонизация занесли название Русь на север, где она несколько веков (в том числе и в Ростово-Суздальском княжестве, которое возникло на колонизированных славянами угро-финских землях) была чужой. И даже, как это следует из летописей, князь Ю. Долгорукий, чтобы захватить киевский престол, отправлялся из Ростово-Суздальськой земли “в Русь”.
А потом у этих русских угро-финнов произошло еще вливание татаро-монгольской, тюркской крови; была Золотая Орда с Московским и др. княжествами – улусами (князья ездили в Орду, получали от ханов ярлык на правление, платили дань, а церковники молились за золотоордынского хана). Правители Орды были заинтересованы в росте количества своих подчиненных – налогоплательщиков, и потому помогали тем князьям расширять подвластные Москве (а, значит, Орде) владения, уничтожать (как новгородцев) настоящих славян, если те не хотели мириться с порядками пришельцев. («Великий князь московский воевал рускую землю» – это одна из русских хроник середины XVI ст. о событиях 1500 г.).
Вот как те страницы истории недавно (27.07.10) прокомментировал русский политик и историк Ю. Афанасьев: «Кроме того, большинство из всех этих разрозненных локальных миров на пространстве будущей России почти три века – в XIII-Х столетиях – не были самостоятельными. Они были завоеваны, покорены и входили в состав Монгольской империи чингизидов, были ее данниками, улусниками. …Великий князь получал из рук монгольского хана ярлык на княжение, а потом вместе с ярлыком и право на сбор дани с подданных – не ему подданных, а хану – на подведомственной территории. Вместе с ярлыком на великое княжение и на сбор дани он получал и свою частицу на господство и насилие над подданными хана – но одновременно он находил и обреченность на холуйство перед ханом, на абсолютную, именно рабскую зависимость от него. …Россия стала Россией не просто при участии Орды, не только благодаря Орде, но еще и на основе ордынской культуры владычества и государственного господства
Сначала правители созданного в ХІІІ столетии Золотой Ордой Московского ханства, а со временем Российской империи, не задумывались над своим происхождением: когда надо было расширять территорию царства на восток за счет Казанского, Астраханского, сибирских ханств, объявляли себя потомками золотоордынских ханов (даже потомками Чингиз хана), а чтобы продвигаться на запад, тоже не комплексовали и величали себя наследниками римлян, русичей, рассчитывая, что угро-финские племена ради возвеличивания себя и «отчизны» поверят этому и спокойно «проглотят».
Тем не менее, в те времена не было никакого спора относительно того, что такое Киевская земля – Русь и Московское царство, которое к славянам не имело никакого отношения, и включало лишь угро-финские города Москва, Муром, Рязань или Эрзян (там располагалось старинное эрзянское княжество) и др.
Еще приведу некоторые фрагменты из книги британского журналиста Ланселота Лоутона «Украинский вопрос» (1934), в которой автор подает правдивую историю украинского народа из древнейших времен, свои раздумья относительно места Украины в Европе и тяжелой борьбы украинцев за независимость: «Украинская нация – это реальность, которая имеет под собой по крайней мере тысячу лет аутентичной истории. Ни один народ не боролся так тяжело, как украинцы, чтобы утвердить свою независимость; украинская земля насквозь пропитана кровью. … Россияне твердят, что именно поэтому и называют себя «русскими», что на самом деле тождественны с украинским народом. Но оправдана ли эта претензия?.. Русь того времени – это то самое, что теперь называется украинскими землями… Когда в ХІІІ столетии Киевское государство упало, название Русь перешла к Галицко-Волынским, а не Владимиро-Суздальским землям, и кровные родственники киевского народа в Галиче (Галиции), на Волыни и в отдаленной Подкарпатской Руси начали называться русскими или русинами. То, что эти названия сохранились до наших дней у Подкарпатской Руси (или Карпато-Украине), позволяет россиянам твердить, будто люди того края – россияне, когда на самом деле то украинцы. Вследствие этого было злонамеренно внесено много путаницы в сознание многих иностранцев»…
«Це той Перший, що розпинав нашу Україну» (Т. Г. Шевченко).И вот во главе Московии стал психически неуравновешенный, часто охватываемый неадекватными приступами гнева любитель экзекуций Петр I. Царь (1672-1725), зная, что Московию в Европе считают азиатской страной, решил начать «перестройку»: перенести столицу, а в полученной в наследство без окон и света избе «прорубить окно в Европу»…
И «рубка» началась. «По высочайшему повелению» Петра І Московия стала Россией, а московский люд – «русскими». Петр І запретил называть Украину Русью, печатание книжек (указ 1720 г.) на украинском языке («дабы… особого наречия в оных не было».
…Так на основе финно-угорских племен и монгольского разбойничества образовалась гремучая смесь, которая под названием Русской империи начала поглощать окружающие территории.
Но для того, чтобы название государства «Россия» вместо «Московское царство» закрепилось и стало всегосударственным, нужно было сфальсифицировать историю, отказаться от прародителей своей государственности – монголов Золотой Орды и своего коренного финно-тюркского этноса – попросту украсть историю Руси-Украины. Этим активно занялась еще одна «Великая» – немка Екатерина ІІ.
«А Вторая доконала вдову сиротину» (Т. Г. Шевченко). Просвещённая Екатерина не могла примириться с тем, что все европейские монархи управляли странами с общепризнанными возвеличивающими их историями, поэтому начинать историю своей империи как наследнице Золотой Орды (которая к тому времени распалась), было бы непрестижно и унизительно для европейской императрицы. В конце концов по приказу государыни подвластные ей российские фантазеры-историки начали искусственно «присоединять» крепкой и колючей проволокой к Московскому ханству Русь – древнюю, православную, хорошо знаемую в Европе страну: Киевскую Русь, Руську землю, Великое Княжество Руське, Украину. Эта подлая и хитрая идея давала возможность Екатерине ІІ не только подкрасить свой имидж цивилизованной европейской монархини, но и обосновать расширение территории государства не захватом, а «собиранием исконно русских земель», и право России на панславянскую экспансию.
Так появилась «История Государства Российского», которую подготовил потомок татарского мурзы М. Карамзин. То произведение и по сей день остается теоретической обоснованием для всех политических режимов России, с помощью которого они стараются решать свои имперские домогательства, порабощая и ассимилируя другие народы… В том «возвышающем обмане» Киевская Русь объявлена первым русским государством, в котором для украинцев, белорусов места не нашлось. Так абсолютно безосновательно Московия стала наследницей Киевской Руси, чем на самом деле никогда не была. Т.е. та история России из политических мотивов и прихотей царьков – предубежденная, заказная, сфальсифицирована, противоречива. А настоящая, – начиная из средины XV столетия и до наших дней – это беспрерывная цепь войн, экспансий, завоеваний чужих территорий и порабощение других народов. … «За что я люблю Россию, так это за то, что она постоянно с кем-то воюет» – если не ошибаюсь, это слова русского поэта, партизана Д. Давыдова.
У кого первого могла родиться иезуитская, не имеющая аналогов в истории афера (похищение, присвоение другим государством, преимущественно населенного угро–финнами, историко-культурного наследства Руси-Украины, да еще вместе с ее славянским населением и территорией, с дальнейшим насильническим искусственным созданием “единогобратскогорусскогонарода”), остается тайной.
Скорее всего идея о том, что Москва – наследница Киева, была «подброшена» соплеменниками Екатерины ІІ – немцами. Один из них – ректор Киевской коллегии и архимандрит Киево-Печерского монастыря И. Пзель, который обосновывал эту теорию (есть основания считать – не бесплатно) в семидесятых годах XVII столетия, а царица-немка всем несогласным с той идеей угрожала тюрьмой.
Наследники немки продолжали начатое дело: они не только занимались «собиранием», «приращением» земель, но, войдя в раж воинствующей наглости и цинизма, активно разрабатывали новые коварные методы расширения и возвеличивания своей государственности за счет порабощения и ассимиляции других народов, поощряя или принуждая их становиться русскими, и присваивать их таланты и культуру.
Русские москали начали силой, под разными поводами («добровольное» вхождение, присоединение, собирание «русских» земель, освобождение, крещение, воссоединение, выравнивание границ, депортация (калмыков, чеченцев, балкарцев, крымских татар), интернационализм, единое экономическое пространство; защита и помощь русскоязычным народам; борьба за единство «Русского мира», «второй» государственный язык и двойное гражданство; насаждение бездуховной псевдокультуры, «зомбирование» через информационное пространство; «мочить в сортирах», «принуждать к миру», наносить превентивные ядерные удары по возможному агрессору и.т.п.) начали расширять свои владения как за счет чужих территорий, так и поглощением в русском океане губерний своих меньших «братьев», «присоединять» наших земляков – потомков русичей, часто даже не спрашивая об их согласии. Здесь и массовые вывозы мастеров для строительства Санкт-Петербурга, привлечение казаков к завоеванию и освоению Крыма, Сибири, Дальнего Востока, Кавказа, Камчатки, Заполярья; переселение под видом столыпинских реформ, раскулачивания, «комсомольских строек века», освоения целины, «перераспределения» после окончания обучения. А потом – на Кубани, на Северном Кавказе, на курских, белгородских, воронежских, тамбовских, ростовских землях; в Сибири, на Дальнем Востоке из русичей-украинцев делали русских. И заметьте: после всего этого сегодня Украина не требует от России своей доли за участие в «собирании» земель и возвращения еще недавно надлежащих ей и заселенных украинцами территорий Слобожанщины, нижнего Дона, Кубани.
«Ну, хлопці, отепер…» Приведу карту из книги (Н.Г. Волкова. Этнический состав населения северного Кавказа в 18 – начале 20 века.- Москва, «Наука», 1974. – 275 с.), которую я купил (что-то цензоры не досмотрели!) в книжном магазине г. Баксан (КБ АССР). На ней видно (Рис. 1): согласно переписи 1926 г. украинцы почти 100% заселяли огромную территорию Северного Кавказа – включая г. Сочи… Где же они поделись сегодня?

Рис. 1. Этнографическая карта Северного Кавказа по данным Всесоюзной переписи населения 1926 г.
Расскажу также о таком случае: работал у нас на Эльбрусской базе водителем Иван Савельев. Ни у кого у нас не было сомнения, что он и его жена – русские. Как-то на Ставропольщине мы заезжаем в его село возле Курсавки, знакомимся с семьей. И вдруг слышим родной украинский язык. Разговариваю с дедом Ивана, а тот говорит: «а мы все здесь – выходцы из Украины, моя фамилия была Савель. Когда была перепись населения, мы назывались украинцами, но в ответ слышали – откуда здесь украинцы? И, не спрашивая согласия, добавляли к фамилиям «ов». «ев» и записывали «русскими». Так и стали мы Савельевыми».
… А дети уже даже стыдились своего происхождения, так как власть умело младших братьев, чучмеков, хохлов, чукчей, чурок, «лиц кавказской национальности», чухонцев (так в ХІХ столетии в России пренебрежительно называли этнических финнов – Финляндия до революции была «зачухонной» провинцией империи) «и разных прочих шведов» делала объектами насмешек и унижений. Записавшись же «русскими», они сразу становились «великороссами», славянами, гражданами сверхнации, наследниками древней колыбели индоевропейской цивилизации.
Но можно ли у Людей, патриотов своей земли, стереть генетическую память о родной матери (в частности, у русичей, о Руси-Украине, Киеве) и сделать их генномодифицированными уродами?
Они – Люди – не забывают о своих корнях, ведь измена, забвение своих пращуров равнозначно продаже души дьяволу…. Выслушав такие соображения, водитель Иван Савель-Савельєв сказал: «да мы помним, кто мы… Когда кацапчуки переходили грань нашего терпения, тогда слышалось: «ну, хлопці, отепер бий»… – И тех после услышанного «хохлацкого наречия», спасали быстрые ноги…
К сожалению, терпение украинцев слишком большое, а почитание других более, чем себя, зашкаливает. И этими нашими добродетелями умело пользуются враги… Мы долго «раскачиваемся», но когда вызревают реальные предпосылки для сопротивления, то нас уже ничем не остановить.
Термины «Росія, Малоросія, Великоросія» первоначально сформировались в церковных канцеляриях вселенского патриарха, а московские царедворцы, как наперсточники, проявили большую ловкость в манипуляции ими. Ведь хорошо известно, что в каждой стране названия (географические, государств, имен и т.п.) звучат по разному, в своем языковом оформлении; их приспосабливают к своему произношению: греки, например, называли нашу давнюю страну Русь Россией.
То, что на протяжении веков наше давнее могущественное государство называли Русь, а народ руським, очень не нравилось Москве, которая «прихватила» себе это наше многойомкое и знаемое в мире слово, и начала писать будто свою “Русскую историю», «забыв», что вплоть до Петра І их государство называлось Московией, а народ – москвинами, москвитянами, московитами, московским. Да и само государство Московское сначала «открещивалось» от названия «Россия». Так, еще в 1713 году посол Московии в Копенгагене получил предостережение – в котором запрещалось называть «государство наше Московское… Российским, о чем и другим по всем дворам писано».
В Европе всегда различали Русь от Московии, никогда не путали Русь (Украину) с Московией, хорошо знали и понимали политику имперской России относительно Украины во все времена. Довольно вспомнить петицию Делямара сенату и министрам Франции уже в конце ХІХ ст. (от 02.02.1869 г.) относительно «забытого в истории европейского народа»: “Рутены имели прежде имя Русинов и Русских и были порабощены Московитами в прошлом столетии, после чего народ-поработитель перенял себе имя побежденного народа для того, чтобы предоставить себе видимые права на владение этим народом. Таким образом, имена Русских и Московитов ныне кажутся нам синонимами, тогда как в самом деле для историка они радикально разные. Это смешивание позволило Московитам присвоить себе также историю Рутенов… земля того народа, который мы ныне называем Рутенами, называлась Русью и Рутенией, а тот народ, который мы ныне зовем Русским, носил название Московитов, а их земля – Московией. В конце прошлого столетия все во Франции и в Европе хорошо умели отличать Русь от Московии. Как же произошло это изменение? Исключительно из-за того, что уже целое столетие московское правительство работает над тем, чтобы добиться полного слияния значений обеих этих названий”.
…Точнее и лучше не скажешь – разве что теперь можно добавить: не одно, а уже – больше 3-х столетий Москва ведет жесткую борьбу на уничтожение украинского народа, не признавая ни его языка, ни его самого.
Такое же «братское» отношение у московитов было и к белорусам – захватническая методика царизма к ним была такой же циничной и коварной. Насильнические попытки присоединить земли западного соседа (в том числе генетически очень близких к белорусам коренных жителей Псковской, Новгородской, Смоленской областей) и привлечь к своему этносу начинались еще агрессиями царей Ивана Грозного и Алексея Михайловича, потом была русская оккупация Большого Княжества Литовского в 1795 г., переименование литвинов (мои родители и в наши времена белорусов называли литвинами) в «белоруссцев». Но когда в 1863-1864 г. литвины – уже будучи белорусами – снова восстали, генерал-губернатор Мурах запретил и это придуманное идеологами царизма и Тайной Канцелярией слово «Беларусь», введя вместо него название «Западно-русский край».
Т.е. Россия навязывала такую абсолютно ничем не обоснованную версию этнокультурного происхождения белорусов (которая ныне опровергнута генетикой): «белорусы – это восточные славяне, которые изначально жили на общей с русскими территории Днепра»; а поэтому белорусы «младший» и «изначально родственно-близкий» русским этнос, а его фактическую непохожесть с ними царизм объяснял, как результат «полонизации» (сопоставьте: украинский язык – это испорченный поляками русский…)
…После того, как Московская империя присвоила себе наше историческое название «Русь», она была заменена словом «Украина». Это должно было утвердить национальную идентичность украинского народа и противодействовать экспансионистским планам агрессивного соседа в реализации его коварных планов (перемолоть в самодержавной мясорубке русинов на фарш «единого русского народа»). Когда же утвердилось прадавнее название «Украина» (известная еще с ХІІ ст.) и царским сатрапам стало ясно, что это слово уже не уничтожить, немедленно началось его унижение, сведение к уровню «окраины». А историческая правда следующая: с течением времени значения слова «Украина» изменялось – от «части территории, которая принадлежит своему племени», через «отдельное удельное княжество, родной край, своя страна, родная земля; земля, населенная своим народом, первоначальная Русь» – к названию самостоятельного, суверенного и независимого государства. Кстати, употребление слова Украина в понимании всей украинской земли началось с XVII ст.: так звали нашу землю иностранцы, так именовали ее на картах, в официальных актах Б. Хмельницкого.
С той же обидной для Украины целью Москва от 1654 г. называет нас – Малороссия, малоросс, малорусский, себя же величая Великороссией, великороссами. Но и здесь вышла промашка. Это название (Малая Русь) известно еще с XIV ст. и ее появление приписывают грекам, которым такая терминология была хорошо знакома, ведь в них были Малая и Великая Греция: Малая (старая – юг Балканского полуострова) и Великая (новая – Крит, Сицилия, Причерноморье). Т.е. тогда «Малая» означала: начальная, основная, коренная – т.е. земля, которая является родиной народа, а «Великая» указывала на земли, колонизированные народом из Малой. В том же смысле греки говорили о Малой и Великой Руси: Малая (южная) – это родина русичей, Великая (северная) – колонизированные им новые земли.
…Народ из поколение в поколение вбирал в себя мудрость пращуров, их опыт, понимание величия Творения. Все те вековые достояния моего этноса не имели ничего общего с наглостью, спесивостью, «принуждением» («принуждать» – неволить, заставлять), разгильдяйством, пьянством, а направляли его жизнь в сторону доброжелательности, сочувствия, уважения, признательности, взвешенности, доверчивости, целомудрия, скромности. Это – обостренное восприятие категорий Добра и Зла – прадавняя философия славян. Как следует из «Велесовой книги», у русичей был культ Правды… Верховный Бог Сварог всегда следит, чтобы черный не победил Белого Бога, т.е. чтобы зло через хитрость, вранье, измену не уничтожило Добро, которое защищается лишь терпимостью и правдой. К сожалению, такие черты украинского люда, такую их природную мудрость часто «крутые» нелюди воспринимают как признаки слабости – и те стараются унижать нас, чтобы возвеличить себя.
«Мерси – Баку» – такую песню могут в ближайшие время запеть туристам, которые решатся посетить Москву.
Может ли долго процветать государство, которое выстраивает свою историю на фальсификации, на таком, неизвестном больше в мире дьявольском иезуитском «изобретении», как присвоение чужой духовности с целью улучшения своего имиджа, искусственно создавая «единую общность» то русских, то советских, то эсенгевских, то российских, то восточнославянских. Неужели и сегодня они не потеряли надежду и надеяться сделать одну национальную единицу – россиян из эрзян, татар, украинцев, белорусов, чеченцев, кабардинцев, абхазов, осетин и др., нивелируя их национальные отличия? Наивно было бы думать, что из сотен представителей разных наций можно сделать единую однородную смесь. Ведь история довела: при любых катаклизмах национальные отличия сохраняются и дают себя знать в разных обстоятельствах, особенно в критических ситуациях.
Чего же добилась Россия, проводя такую политику? Ответ дает статистика: сегодня в Москве – столице государства Российского – проживает 11 млн. человек, среди которых лишь 31% – русские (на втором месте – азербайджанцы)… Великая страна благодаря своей политике оказалась над бездной – для реализации имперских планов русских и завербованных янычар не хватает – мышцы на костях безобразного скелета не успевают нарастать.
Правда, официальная статистика успокаивает: русских не меньше 80%. Но здесь же сообщают, что с момента переписи 1989 г. доля русских уменьшилась, что этнический состав интернациональной Москвы претерпел значительные изменения – и с этим связанно распространенное мнение об засилии выходцев из Закавказья и возникновения мигрантофобии, что вылилось в этнофобию к группам населения, которые представляют страны Закавказья и Средней Азии.
А вот сокращенное изложение статьи «Сколько русских осталось в Москве» на сайте «Велесова слобода»: «Сегодня в Москве проживают 10,5 миллионов человек. Именно такие данные последней переписи. Сколько из них русских? Нигде полной статистики нет. Данные ряда государственных ведомств просто смешны и абсурдны … Здравый смысл отдыхает… Правдивое число иностранцев в Москве русским знать необязательно. Что же так тщательно скрывают от русских жителей города, почему эти цифры не известны широкой общественности в полном объеме? …Попробуем самостоятельно, используя доступные источники, прояснить вопрос: так сколько же в Москве иностранцев, сколько граждан России и сколько русских. Хотя бы в общем, эти сведения удается собрать по крупицам из разных источников. Картина, которая появляется перед нашими глазами, просто поражает своей катастрофичностью, становится ясно и понятно – почему данные о национальном составе жителей Москвы считаются нежелательными и широко не разглашаются. Этого коренным жителям знать не разрешается, иначе они начнут задумываться о своей судьбе, о будущем своих детей. Со всеми возможными последствиями. …Итак, всего 10,5 млн. жителей Москвы. Из них: азербайджанцы – в августе 2002 г. начальником Управления вневедомственной охраны МУВС Москвы В. Вохминцевым названа цифра в 1.500.000 граждан Азербайджана, которые осели в Москве. До этого такие же цифры приводило само посольство Азербайджана; татары – численность данного народа в Москве, газета “Аиф Москва” (Интернет-версия, 27/09/2000) оценивает в 900 тыс. чел. (приблизительно такую же цифру называют и татарские информационные источники); Там же данные о численности армян в Москве – 600 тыс. чел.; 02.02.2002 г. “Вести.Ру” поместили следующую информацию: «Заместитель председателя администрации президента В. Иванов, выступая на коллегии Минюста, назвал прекращение нелегальной миграции одной из основных задач правоохранительных органов… С 200 тысяч китайцев, которые находятся в Москве, на учете состоит только 350».
Эти же данные подтверждает журнал “РБК” (№11, 2007) – на его 42-й странице размещена диаграмма, которая отображает этнический состав жителей Москвы: русские – 31%, азербайджанцы – 14% (второе место), выходцы из уральских республик (татары, башкиры, чуваше) – 10%, украинцы – 8%, армяне – 5% …)
Кроме того, в Москве (27/09/2000 г.) проживают 200 тыс. евреев (эти цифры назвал президент Федерации еврейских общин М. Глуз), а газета “Аиф Москва” приводит цифру в 500 тыс. человек (если учитывать не только “полноценных евреев”, т.е. рожденных матерями-еврейками, но и тех, у которых отец еврей).
По заявлению А. Григоровича, главы Московского отделения Объединения украинцев в России, украинцев в Москве – 600-800.000 чел., белорусов, по словам Ф. Ковриго, главы автономии “Белорусы России”, больше 100.000 чел.
… «Все вышеизложенное свидетельствует фактически о настоящей катастрофе для коренного населения города… На наших глазах происходит трагедия, которую не учитывают или не хотят замечать. …Экспансия длится, и никто реально не ставит задачи остановить то, что происходит… Только объединившись, представители коренных народов России смогут противостоять экспансии иностранцев. Иначе гибель и небытие… Сегодня от участия каждого зависит, что будет завтра – Великая Россия или территория, которая называлась раньше Россией»…
Что же авторы предлагают делать? «Менять зарвавшихся национал-предателей от чиновничества на людей, которым небезразлична судьба нации и Родины, принимать местные и федеральные законы, еще более суровые и твердые, наказывать за саботаж и бездеятельность»…
Что ж, москвичи могут поблагодарить своего бывшего градоначальника Лужкова, который, пиарясь в Севастополе, отвлекал всех от столичных проблем (а заодно от своих и жены оборудок)…
Страна Эрзян. И это не единственная проблема русской Москвы. Вслед за славянскими, балтийскими, кавказскими народами начинают ныне трудный путь возвращения из небытия и борьбу за признание миром финно-угорских народов, которые населяют большую часть территории европейской России. В их числе – эрзяне, которые в V столетии жили на территории современной Рязанской и Нижегородской областей, и которые со временем вынуждены были переселиться на восток к современному городу Арзамас – (Эрзямас). Народ разговаривает на эрзянском языке, родственному всем финским (финские языки не имеют никакого отношения к индоевропейским, к числу которых относятся славянские, немецкие, балтийские, иранские и др. языки).
После перенесения суздальской столицы в Нижний Новгород, Эрзя попала под власть Суздальского княжества: некоторая часть народа обрусела, а другая отступила дальше на восток, проникнув в XVII столетии в Заволжье и Южное Предуралье.
Нынче этническая территория эрзян – наибольшего финно-угорского народа РФ – разделена административными границами Республики Мордовия, Нижегородской, Ульяновской, Самарской, Саратовской, Пензенской, Рязанской, Тамбовской областей Российской Федерации и Чувашской Республики; эрзянский вместе с мокшанским народом входит в состав Республики Мордовия РФ. Т.е. эрзян официально записывают “мордва” – и эта позорная кличка обижает и унижает эрзян (как украинцев – „хохол”). Однако попытка переименовать Мордовию на Эрзяно-Мокшанську республику провалилась и в 1991 году, и в 1995, когда принималась новая Конституция. А тем временем лишь за десятилетие численность эрзянского народа сократилась на четверть – финно-угры и сегодня являются “поставщиками” для создания великорусского населения.
Т.е., имперский почерк России везде одинаков: превращать все народы РФ в сплошную биомассу русских, рассеивать эрзян на территории РФ, разрушать национальный форпост эрзянской нации – село (не напоминает ли это нам, украинцам, раскулачивание, высылку, голодоморы), ограничивать употребление языка (преподавание эрзянского лишь на уровне факультативов), прививать комплекс неполноценности, шельмовать национальную историю эрзян; об этом утверждает один из лидеров Эрзянского национального движения Ерюш Вежай), об этом пишут в независимой газете “Эрзянь Мастор” («Страна Эрзян»), которая является вызовом существованию РФ и потому в своей родной республике ходит “по лезвию ножа”.
К известным эрзянам принадлежат: московский Патриарх Никон, вождь антиславянского восстания 17 столетия К. Минин, боярский род Морозовых, миллионер «черносотенец» Н. Бугров, певец Ф. Шаляпин; писатели Н. Добролюбов, В. Белинский, Н. Чернышевский, А. Радищев, М. Пешков (Горький); поэты Г. Державин, И. Крылов, С. Есенин, род А. Пушкина; комдив В. Чапаев, маршал Г. Жуков, генерал Д. Карбышев, летчики-герои С. Девятаев и А. Маресьев, а также И. Сусанин, С. Разин, Е. Пугачев, А. Суворов, Ф. Ушаков, Г. Плеханов, В. Ключевский, В. Ленин (по отцовской линии), А. Керенский, и мн. др.. Среди эрзян есть и наши современники – В. Черномырдин, губернаторы Д. Аяцков и Л. Полежаев, олимпийская чемпионка Л. Хоркина, певица Н. Кадышева (Кадышень); в Украине – бывший мэр Харькова В. Шумилкин… А если из числа русских «отзовут» своих еще и украинцы, белорусы, евреи, армяне, немцы, грузины?…
Из Декларации Конгресса Эрзянского народа: «…выражая надежды всего народа, заявляем о его воле официально называться собственным историческим именем «Эрзянский Народ» и подтверждаем все принадлежащие ему неотъемлемые права»…
Нынче эрзяне в своих наиболее смелых планах даже думают о постславянском обустройстве страны. Ведь появились генетические исследования, проведенные русскими исследователями, которые полностью подтвердили историческую правду, давно знаемую в Европе: украинцы и те, которые сегодня себя называют русскими, – разные народы. Это не означает, что кто-то худший или лучший. Мы можем иметь различные вкусы, по-разному реагировать на условия окружающей среды. Но мы едины, как луч солнца, и вместе с тем разные, как цвета его спектра.
«Нет худа без добра». Как-то в электричке я стал свидетелем рождения народного украинского юмора: «Нет худа без добра – так утверждает русская пословица, а вот украинские генетики постарались, и у них вышло».
На подтверждение этого опровержения русской мудрости начали приводить конкретные примеры – кандидатуры были разными, но существенное преимущество отдавали спикеру, президентам, их партиям и ближайшему окружению.
Возник вопрос об украинском варианте пословицы. Здесь к «генетикам» присоединились «филологи» из соседнего купе – начали искать замену русскому слову «худо». Общими усилиями в результате мозговой атаки нашли консенсус: наиболее близкое и ёмкое слово – «погань» (нечисть); ведь оно объединяет не только всяческие беды, зло; паскудство, гнусность, «тушек»; все, что разрушает, предает, ползает, оговаривает, пренебрегает, обижает, унижает, но и персонально носителей таких составных аморальности, как бездушие, бесчестие, коррупция, неверность, лицемерие, демагогия, заносчивость, распущенность, тщеславие, стяжательство, извращенность, продажность, агрессивность, наглость, зависть, цинизм, жестокость, неблагодарность, карьеризм и т.п..
Поскольку нынче все мы очень генетически-встревожены и просвещены (предупредительную фразу «без ГМО» можно увидеть везде, даже на изгородях), то и здесь без генетики не обошлись; вот и появилось: «Нет худа (поганства) без ГМО» (ГМО – «генно-модифицированные организмы» или «генно-модифицированное» окружение» – в зависимости от контекста; аббревиатура ГМО – «объединяет» Украину и Россию: у нас – «оточення», у них – «окружение»). Апробация новой пословицы на точность и универсальность оказалась успешной: все ранее предложенные фамилии прекрасно вписывались у эту пословицу. Правда, не обошлось без самокритики: если мы его избираем, тогда мы – ГМО.
… Я едва не прозевал своей остановки – электричка же продолжала сокращать расстояние к древней столице гордого племени древлян – Коростеня (Искоростень), жители которой изобрели эффективный способ сдерживания киевских князей от желания постоянно изменять в свою пользу налоговый кодекс и сохранили до наших дней березовые рощи…
По дороге домой, удостоверившись в высокой образованности нашего «електрората» (электората в электричке) в проблемах генетики и политики, решил написать эту статью.
Генетический портрет «лица русской национальности».
В 2000 г. впервые российские ученые получили возможность изучать генофонд русского народа; в 2005 г. масштабные исследования были завершены и готовились публикации, которые могли «иметь непредвиденные последствия для России и мирового порядка» («Влада» – приложение к изданию «Коммерсантъ», № 38, 26 сентября, с. 54-60). Ведь оказалось, что россияне – это финны, (т.е. не славяне), а их ближайшая родня – татары. Этим была поставленная точка на сфабрикованных царизмом мифам о едином происхождении трех братских народов, о единой «колыбели», «русском мире» и т.п. И еще раз подтверждено: правда, как бы ее не скрывали, всегда победит…
Чтобы получить целостный единый усредненный «портрет» русского, авторы (Е. Балановская, О. Балановский. – Русский генофонд на Русской равнине, 2007 г., 416 с.) проанализировали не только генетические данные, определяя у каждого индивида варианты генов (точнее, вариантов ДНК, по которым одни популяции отличаются от других), но и информацию о физическом виде, кожных узорах, группах крови и фамилиях сотен русских популяций – т.е. был проведен большой объем этой чрезвычайно интересной, важной и смелой работы, ведь авторы не только сами ступили на «минное поле», но и завели на него русских политиков, приверженцев «единой и неделимой», которым результаты исследований очень усложнили жизнь.
Отмечу сразу: когда я познакомился с полным списком будто бы «истинных» русских фамилий в регионах страны от Белого до Черного моря и с «ареалом распространения исходных русских генов», (Рис. 2) то у меня вкралось сомнение относительно адекватности методологических подходов, интерпретации данных объемной работы и ее выводов. И то сомнение подтверждалось задержкой публикаций по теме (авторы ссылаются на мораторий западных ученых коллег, которые задерживают публикацию этих результатов, каждый раз продолжая срок моратория; недостаточное финансирование, вмешательство Эстонии во внутренние дела России), изменением некоторых акцентов в выводах уже после завершения исследований, старание нивелировать «шокирующие» результаты.

Рис. 2. Откуда и куда пошел русский человек.
Конечно, для решения такой многоёмкой и резонансной проблемы следовало бы более широко привлечь ученых-генетиков (а также специалистов по истории, антропологии, лингвистики, этимологии, этнографии, математической статистики и т.п.) из «сопредельных» неравнодушных к этому вопросу государств и тем застраховаться от надзирателей «тайной канцелярии». Я думаю, что специалисты соседних стран прежде всего опровергли бы представленный авторами на карте ареал распространения «исходных русских генов», в который включенные земли, находящиеся сегодня в составе Эстонии, Латвии, Белоруссии, Украины, и даже Грузии. Во всяком случае, у читателей было бы меньше вопросов типа: чего же в книге больше – науки, или замаскированной имперской политики. Кстати, белорусские исследователи уже аргументировано опровергли суждения московских коллег относительно того, что ядро русского генофонда издавна находится на северо-западе русского этнического ареала – Псковщине, Новгородщине – с привлечением земель, которые сегодня принадлежат Белоруссии. А что же наши? Молчат. И будут молчать, пока у нас будет не наука, а нанука Патона.
Авторы уникального исследования большие надежды возлагали на такие маркеры, как фамилии, считая, что по ним можно прогнозировать особенности генофонда там, где недостаточно времени и средств, чтобы изучать его прямо, по генам. В условных регионах РФ (Северном, Центральном, Центрально-Западном, Центрально-Восточном и Южном) они набрали около 15 тыс. русских фамилий, с которых выделили всего 250 так называемых “общерусских фамилий”. Но на заключительном этапе (!) вдруг в список Южного региона добавили фамилии жителей Краснодарского края (потомков запорожских казаков?). И пришли к заключению (!): Кубань населена в основном русскими людьми…
Надо ли что-то комментировать? Укажу лишь: образцы венозной крови брали у индивидов, предки которых, по крайней мере на протяжении двух поколений, относились к данному народу и к данной популяции. Выходит, что потомков запорожских казаков, которые пережили голодоморы (а с того времени уже сменилось более 3-х поколений), и записанных русскими (вспомните Савеля-Савельева), с чистой имперской и научной совестью можно считать «истиннымирусскими»?
А будет ли корректным отнесение к «самым-самым» 250 «общерусским» фамилиям, таких, как (в порядке чаще всего встречаемых): 6 Лебедев, 7 Козлов, 12 Соловьев 24 Тарасов, 29 Макаров, 31 Ковалёв,38 Куликов, 47 Королев, 57 Поляков, 91 Казаков, 98 Щербаков, 116 Савельев, 138 Беляков, 140 Некрасов, 141 Хохлов, 156 Кошелев, 158 Горбачев, 164 Кабанов, 193 Ситников, 203 Вишняков, 229 Рожков, 239 Тетерин и др..»? Ведь все эти фамилии массово встречаются в Украине (без добавленных «ов», «ев»). А учли ли авторы тот факт, что украинские фамилии одни из самых старых в Европе: многим из нас их передали наши пращуры еще с княжеских времен; с 17 ст. в Украине их имели все (французы – с начала 19 столетия, а русские лишь с 1861 г.: тогда освобожденным из крепостничества давали фамилии по имени отца).
Приведу интересные данные для раздумий: из всех руководителей страны в список носителей 250 типичных «общерусских» фамилий вошли лишь Медведев – №52 и Горбачев – №158 (киевлянин Горбач поднял наше сине-желтое знамя над Эверестом); Ленин (псевдоним) занял 1421 место; Брежнев – 3767, Хрущёв – 4248 (на моем курсе был Хрущ), Черненко – 4749, В Андропов – 8939, Путин – 14250; Ельцин вообще не попал в общий список. А вот фамилию Джугашвили почему-то не рассматривали; жаль: вождь всех времен и народов был еще и «гениальным генетиком» без науки генетики, который прекрасно понимал, что генофонд народа оберегают сельские жители. И потому ради светлой интернациональной цели вместе со своими приспешниками изобрел сатанинский способ искусственного голодомора, направленный в первую очередь против украинских крестьян (нет украинцев – нет проблем для русских). А в приближенном окружении вождя всегда обнаружится академик Лысенко, или другой ученый «підрахуй», который «научно» обоснует любые прихоти и желания кормчего шефа.
Какие же «сенсационные, шокирующие» окончательные выводы сделали русские исследователи? Оказалось, что около 30% русских гаплотипов (набор маркеров) встречаются также у белорусов и украинцев, на втором месте по сходству стоят восточные финно-угорские народы (коми, удмурты, мари, мордва), на третьем – западные финно-угры (эстонцы, карелы, финны, саами). Итак, по гаплотипам русский генофонд значительно более близкий к финно-угорскому, чем к «праславянскому» (если учесть, что те «русские» гаплотипы на самом деле принадлежали записанными русскими украинцам и белорусам, то окажется, что «истинные русские» – это почти 100% финно-угры).
Исследователи пришли к выводу, что русские – типичные европейцы, их генофонд не является промежуточным между европейским и азиатским, что в русском генофондепрактически полностью отсутствует монголоидный вклад. Была выявлена реальная, объективная основная закономерность в структуре русского генофонда – широтная изменчивость (это означает, что, двигаясь из севера на юг, были выявлены намного большие расхождения, чем из запада на восток).
Авторы делают вид, что такие выводы их самих приводят в удивление. Ведь «русский народ сложился на основе восточнославянских, балтских и финно-угорских племен, возможно, и тюркоязычных, ираноязычных – словом, чуть ли не всех этнических групп, которые населяют эту территорию. Значит, именно долготная изменчивость должна была отразиться в нем, если он действительно складывался, как и Русское государство, «прирастанием», механическим включением в себя все новых групп населения. То, что выявлен другой – широтный – вектор, указывает на принципиальный факт своеобразности русского генофонда».
А не результат ли это свободного обращения (точнее, манипуляции с территорией России при выделении «исконно русского ареала», игнорирование (сознательное?) исторических фактов, элементы передергивания. Или ещё: если авторы пришли к выводу, что русский генофонд значительно ближе к финно-угорскому (скажем прямо, русские – это, в основном, не славяне, а угро-финны, которые тоже – типичные европейцы), то есть ли смысл в очевидном «научном» выводе, что русские – типичные европейцы. Для чего же нужны такие незаметные смещения акцентов? Да очень просто: сказать прямо правду о том, что мы, русские, в основном финны (т.е. не славяне), то возникнет вопрос, какое же моральное право имеют русские под флагом панславизма возглавлять борьбу, например, за единство 3-х братских народов?…
Не удивляет еще один сенсационный момент исследования: типичного для азиатов (в том числе и монголов) набора генов ни в одной из русских популяций (ни в северной, ни в южной) в значащем количестве не выявлено. Итак азиатские завоеватели оставили свой след разве что в политическом устройстве Московии и в постоянном зуде расширять свои владения.
Хочу привести одно чрезвычайно важное положение, которое я бы назвал Законом сохранения многообразия генофонда людей, его стабильности: в соотношении населения в рамках 80% местного этноса и 20% мигрантов за несколько поколений большинство пришельцев теряют язык, культуру, менталитет и даже своеобразность генов, растворяясь в местном этническом море. Поэтому не удивительно, что в Центральной России (исторической Московии) 70-80% сельского населения до второй половине ХХ столетия генетически было финнами.
Настораживает большое желание русских исследователей изучать генофонд украинцев, так как «генетическое изучение основных историко-этнографических групп украинцев есть насущной и актуальной задачей современной науки» (материалы опубликованы как приложение к вышеуказанной книге). И это при мизерном финансирования исследований своего «русского» генофонда. Из чего же они начали – да все из того же расчленение, деления Украины на «четыре основные историко-этнографические регионы этнического ареала украинцев», а украинцев на Восточных – Западных – Подольских – Днепровских (на каком основании и кто вас об этом просил?). Причем восточных украинцев изучали в …Белгородской области (признают, что прихватили ее незаконно?). И какие же выводы? Догадаться не трудно: эталонные электораты Виктора Ющенко и Виктора Януковича имеют природное (!) отличие, Кубань заселенная в основном русскими, украинцы наибольшее генетическое сходство имеют с белорусами, восточными поляками и юго-западными русскими (это с потомками кубанских казаков и украинцами Белгородщини?); в генетическом смысле украинцы со Львова (!) более близкие к татарам, чем русские и украинцы из Левобережной Украины…
Понимая, что результаты исследований имеют политический привкус, нас упреждают: «предъявить обвинение русским ученым в фальсификации этих данных не удастся: тогда обвинения автоматически распространятся и на их западных коллег (это тех, которые медлят с публикацией этих результатов, так как, очевидно, не согласны с некоторыми выводами?).
Недавно познакомился с книгой (Р. Линн. – Расовые отличия в интеллекте. Эволюционный анализ. – М: Профит Стайл, 2010. – 304 с., перевод с англ.). Авторы предисловия к русскому изданию (член Союза писателей РФ В. Авдеев, доктор филологических наук А. Григорьев, кандидат биологических наук Д. Румянцев) пишут, кажется, умные слова: «Войны порождаются забвением необходимости отличий, когда одни стараются навязать другим свои ценности. Напротив, цивилизованный взвешенный учет многообразия генофонда планеты поможет нам сохранить мир в условиях глобализации». Но сразу проявляется имперская заангажированность: «В условиях многонациональной и многорасовой России именно объективный анализ интеллекта граждан поможет гасить в зародыше любые конфликты и максимально рационально использовать генофонд страны с целью ее процветания. Будучи по наивности опьяненными иллюзиями равенства, мы уже потеряли нашу великую страну и поэтому не имеем больше исторического права на повторение этой катастрофы, которая, как мы помним, сопровождалась войнами почти по всему периметру бывшего СССР, гибелью тысяч ни в чем не виновных граждан, и вынужденными миграциями миллионов соотечественников».
Как понимать «опьяненные иллюзиями равенства» (вот Вам и братские отношения), что означает «гасить в зародыше любые конфликты (это уже по-сталински – «есть человек – есть проблема…»); «максимально рационально использовать генофонд страны с целью ее процветания» – здесь уже вообще о человеке речь не идет – главное, как его использовать для процветания государства. Так относились римляне к своим рабам…
«Что делать» – русский вопрос. Что не затронь – все русское. Если не наилучшее, то извечное, истинное. Так, Россия – великая, влиятельная, демократическая, стабильная, миролюбивая – нужна миру. Настолько, что недальновидная Америка и старая Европа, надеясь обезопасить себя от азиатской угрозы и не понимая стратегического значения Руси-Украины (которая уже неоднократно защищала европейскую цивилизацию), снова готова, «по-дружески перезагрузившись» шпионами и закрыв глаза на бумажные договора и декларации, возвратить ее в сферу влияния автократической России, которая воспринимает независимость Украины, приближение к своим границам НАТО и Евросоюза как угрозу своим имперским посягательством
А, может, есть другой, более цивилизованный и мудрый путь? Например – активно поддержать такую большую силу в Европе, как независимое государство Украина. И тогда Россия (без Украины) поймет настоящие реалии и ради сохранения своей целостности перестанет куражиться, чваниться и сама попросится в НАТО.
Жаль, но и в наше время «единая, неделимая Отчизна с московским, русским, великорусским, советским, российским людом» проводит проимперскую политику. Россия продолжает под разными поводами претендовать не только на землю соседей и право «принуждения инородцев к миру и добровольному воссоединению», но и на их историю, таланты, мастерство. Да еще и рассчитывает – за рабство, унижения, русификацию, военную повинность – на признательность за «приобщение к великой русской культуре». Такая остаточная агрессивность, имперская инертность вредит России выстраивать новые отношения с окружающим миром. Ведь Россия имеет огромные внутренние проблемы, (в столице живет лишь 31% русских!), остаётся нерешенным национальный вопрос (нынче В.В. Путин признает, что национальный вопрос – один из наиболее болезненных. И имеет намерение создать в аппарате правительства РФ отдел по национальным вопросам, который со временем сможет стать отдельным министерством) и др. Что особенно удивляет: пораженные национальной гордыней великорусы в утверждении своей уникальности стараются изолироваться от своих братьев по крови – финно-угров, которые начали борьбу за свои национальные права… Не следует ли России распрощаться с имперской инертностью, остаточной агрессивностью? Ведь «Россия платит за то, чтобы потешить свои комплексы – что она, как и раньше, главная на постсоветском пространстве – и в результате Москва потеряла всех союзников» (так считает зав. аналитическим отделом Института политического и военного анализа русский эксперт А. Храмчихин).
Здесь уместно привести выражение К. Маркса: «Россия рождена и воспитана в безобразной и приниженной школе монгольского рабства. Сильной она стала только потому, что в мастерстве рабства оказалась непревзойденной… Политика России – неизменна. Русские методы и тактика менялись, и будут меняться, однако главная цель российской политики – покорить мир и править в нем – есть и будет неизменной. “Московский панславизм – всего лишь одна из форм захватничества”.
Нынче проблемы у соседей настолько сложные, что пора нам, украинцам, утром проснувшись, подумать: «А что я сегодня могу сделать для сохранности единой России?» … Ну такие уж мы, украинцы, неисправимо доброжелательные – готовы забыть о неисчислимых оскорблениях и издевательствах. Но в конце-то концов пора:
– признать исторические, давно всем известные истины, подтвержденные даже генетикой, вернуться к своим извечным корням и быть самыми собою. Мы – руськи, русины, русичи, украинцы – потомки славянских племен древней Руси; вы – московиты, русские, великороссы, россияне, единороссы – в основной массе потомки многочисленных угро-финских племен (многие из них полностью исчезли – стали великороссами. Да и известный русский историк М. Покровский утверждал: «в жилах московского народа течет по меньшей мере 80% финно-татарской крови»);
– отказаться от имперской традиции, которая сохранилась и поныне: или (теперь уже с помощью русских наставников-политтехнологов, промосковских попов, коммунистов, малороссов) становись нашим подчиненным – тогда тебя, отступника, завалят разными преференциями, московскими благодеяниями, или…
– понять и воспринять реальность: Украина – не Россия; мы разные и равноправные народы, каждый имеет свою историю, культуру, язык, законы, признает существующие на сегодня границы, гарантирует и уважает права каждого народа и рассчитывает на добрососедские отношения.
Да, у нас много общего с русскими соседями с того времени, как киевские князья принесли угро-финским племенам христианство, церковнославянский язык, из которого с помощью руськой письменности со временем (основная масса московского народа долго оставалась сугубо угро-финской: даже в 19 ст. за 80 км от Москвы были села, где люди не знали русского языка, а в восточной части России – целые уезды таких сел; В. Даль, “Полное собрание сочинений”) возник «великий и могучий русский язык»; и нас тешит мысль о причастности украинцев к этому. Да, мы долго варились в одном котле, у нас общие границы, да и миллионы украинцев, помнящих о своих украинских корнях, числятся русскими. Но мы же не посягаем на чужое; не чувствуем враждебности, раздражения, а тем более ненависти к русскому народу, но помним об уроках, которые получили от империи, России, советской власти – в нашем сознании все то сегодня ассоциируется с “Русскімъ Міромъ”.
Поэтому, имея многовековой отрицательный опыт «братских» отношений с Россией, создавать с ней что-либо общее (чтобы снова не попасть в расставленные ловушки) можно лишь при условии действенного международного контроля; например: Украина и Россия становятся членами НАТО; ведь НАТО – это «принуждение» придерживаться законов демократического мира тем, кто ими пренебрегает.
А сейчас ради будущего мы – украинцы и русские – должны без сожаления распрощаться с Русской империей, ее кагебистскими вождями и их малороссийскими прихвостнями, научиться жить в мире и согласии и решать свои внутренние проблемы. А сегодня такое впечатление, что наши верховоды живут, не понимая устремлений народов и своей ответственности перед ними, в каком-то параллельном виртуальном мире, в парадном потустороннем измерении и не собираются брать пример греческих небожителей, которые скромно жили на малопригодных для жизни олимпийских скалах и обходились лишь ароматной пищей богов – амброзией, так как думали о бессмертии, вечной юности и красоте. Возможно, в таком параллельном независимом сосуществовании с небожителями гарантия того, что народы – как славяне, так и угро-финны – сохранят свое достоинство и самобытность. Ведь сколько лихолетий пронеслось над Русью-Украиной, как не старались «русскоязычные» украинопожиратели, а нас, украинцев, в нашем государстве – почти 80%; это, согласно закону сохранения многообразия генофонда людей, гарантирует нам стабильную жизнь и утверждение своей национальной идентичности… Значит, Бог бережет Украину и ее терпеливый, мудрый, трудолюбивый люд; значит, без нее задуманный Творцом путь человечества к истине не может быть пройденным… Такая наша запрограммированная доля – чтобы подняться к высочайшим вершинам духовности, нам нужно пережить страдания, пытки, соблазны, голодоморы, унижения, надругательства, преследования, концлагеря, террор, Чернобыль, «противсехов» (анархия – мать порядка?), бездарных правителей, «тушкованых» предателей и всех украиноненавистников, которые сегодня сняли маску и показали свое настоящее лицо (знаем их поименно), и, радостно и нагло улыбаясь, роют могилу трудолюбивым русичам, уничтожая украинский язык (хорошо знают: нация, которая утратила язык, исчезает с лица земли), в которой сами, согласно народной мудрости, окажутся первыми. Ибо национальность – это необходимая составляющая гармонического развития человечества и его решающего фактора – духовности. Так как национализм для националиста (т.е. того, кто не только признает, но и активно отстаивает равноправное существование всех наций) – это патриотизм, единение, мирное сожительство, равноправное сотрудничество народов с учетом и сохранением национальных особенностей каждого. Так как без национализма не может быть и интернационализма, так как благодаря своим убеждениям националист не может быть ни шовинистом, ни антисемитом, ни расистом. На то замысел Всевышнего, и потому противоестественно создавать из человечества однородную массу, так как это путь к увеличению энтропии, т.е. к хаосу и деградации… Исчезнут нации – исчезнет и разумная жизнь.
При этом мы осознаём то, что все люди в генетическом смысле – одна семья, что этнических генов, как и «чистых» народов, не существует (евреи, которые не поддаются ассимиляции и сохраняют свою отдельность, не исключение). Т.е. посылание лишь на генофонд не решает политические проблемы (его изучение может помочь в вопросах оздоровления человечества, углубиться в его историю, происхождение, эволюцию, приспособление, миграции и т.п.). И уверены, что народ, нации, этнос, духовность определяются не только генофондом, но и самосознанием, общими историческими, культурными, религиозными, лингвистическими аспектами, пониманием важности сохранения самобытности каждого.
Это повествование я написал, постоянно общаясь с попутчиками в электричке – «утомленным и приниженным» Ющенком наэлектризованным электроратом; он кажется равнодушным, но напряжение его постоянно возрастает. И если разряд молнии может поразить что – или кого-либо, то этот точечно сориентирован на все фальшивое, продажное, лживое, крамольное; и если прозвучит: «Ну, хлопці, отепер…» никакой громоотвод не спасет… Теперь, из разговоров «электролюду», я знаю, что народ не теряет надежды, что «проблемы и ненастья» лишь закаляют нас, не изменяя наших устремлений; что «народ мій є, народ мій завжди буде». А они: «Та нехай собі, як знають…» – лишь бы не мешали простым смертным жить своей праведной жизнью.
В завершение я хочу привести одно предостережение из «Влесовой книги, написанное нашими пращурами… к следующим выборам: «Справедливый человек не тогда, когда говорит, что имеет намерение им быть, а когда его поступки соответствуют его словам».
28.09.10
Глава из книги П.В. Белошицкого «Сходження. Прапор України на вершинах світу».
(Авторский перевод с украинского)
П.В. Белошицкий, врач, математик, доктор медицинских наук, профессор, лауреат Госпремии Украины в области науки и техники, академик Украинской Академии Наук; автор свыше 320 публикаций, идеи и Программы «Флаг Украины на вершинах мира» (1990 г.); участник первовосхождений с сине-желтым флагом на высочайшие вершины континентов Европы, Африки, Америки и др.

Павло Білошицький. Дещо про академічну пінократію

вересня 28, 2014Загальне

04/29/2006 | Пані
Надіслали нам таку статтю. Ставлю сюди на розсуд шановного панства. Сама не в матеріалі абсолютно. Якщо воно достойно проставлення в статті – свистіть або самі ставте.
=========================

Павло Білошицький

Дещо про академічну пінократію

Колись я був переконаний в тому, що поняття: „наука”, „духовність”,
„порядність” органічно пов’язані, невіддільні, а вчений — це
високоінтелектуальна людина з широким кругозором, яка керується лише
високими моральними принципами і сприймає культуру, освіту, релігію у
взаємозалежності та єдності. Звідси: наука — це велика моральна сила, а
вчені — опора й гарантія розвитку держави, нації. Так повинно бути і є в
багатьох країнах. Та дійсність в Україні виявилась іншою. Бо на вченому
Олімпі „правлять бал” управлінці патонівської академії, які часто-густо ні
по моральним, ні по діловим якостям не відповідають уявленням про справжніх
вчених. Як вони там, зверху, опиняються, звідки і крізь які утаємничені
шпаринки туди налазять, і чому порядність залишається на задвірках, а
безголосому нахабству ще й підтанцьовують. Фізичні закони, які показують, що
має спливати, а що тонути, відомі кожному, а от над законами психології ще
треба попрацювати…

Справжня наука в процесі утвердження державності повинна була б зайняти одне
із визначальних місць і забезпечити наукове підгрунтя як для
національно-патріотичного виховання, так і для економічного зросту нашої
молодої держави в важкі часи її становлення. Проте цього не сталося. Чому? У
світі відбувався бурхливий технічний прогрес, небачені наукові досягнення,
вік інформатизації, а у нас — занепад науки, доведений до катастрофічного
стану науковий потенціал, жодного Нобелівського лауреата, бюрократизація,
моральна деградація, русифікація, Чорнобиль та інші негаразди. Чому? Та все
тому, що ми отримали у спадщину Б. Патона з його спотвореною
марксизмом-ленінізмом корумпованою клановою системою окозамилювання, нищення
духовності, диктаторське самовладне і самоврядне нахабство якої поставило
справжніх науковців, особливо найбільш талановитих, працездатних,
„незручних” в принизливе, беззахисне положенням й заставило тисячі з них
або мовчати, або емігрувати. Виникає питання, а чи не є це результатом
свідомо спланованих різного роду геноцидів, направлених на наше фізичне й
духовне винищення? Адже, наприклад, скільки ж треба було зробити дійсно
„наукових” помилок, щоб вибрати для будівництва атомної електростанції ТАКЕ
стратегічне для забезпечення життєздатності всієї України місце в верхів’ях
Дніпра, і потім довести її до вибуху…

Березень 1986 р., переддень перебудови, до „Чорнобиля” залишається місяць.
На трибуні 27 з’їзду КПРС двічі герой соцпраці, кавалер чотирьох орденів
Леніна (академік Т. Лисенко — десяти), президент АН УРСР, член ЦК КПРС Б.
Патон. Говорить про повну підтримку вченими курсу партії, адже стратегія
партії — це ключ до вирішення всіх наших проблем (це після нищення генетики,
кібернетики?); про „дійсно” великі фундаментальні результати; про
необхідність широкомасштабного впровадження в практику наукових розробок,
прискорення науково-технічного прогресу, підготовки достойної зміни,
переходу до „дійсно” інтенсивного розвитку нашої науки. Звичайно ж, і про
„деякі” недоліки…

Машина совєтської ідеологічної пропаганди не могла обходитись без ідолів —
вони були їй необхідні для зомбування безправних жителів репресивного,
комуністичного царства. „Не сотвори собі кумира” — це не стосувалось
партійних бонз, адже вони не знали Божих заповідей, зате добре розумілись на
зв’язках, політиканстві, взаємовигоді, успадковуванні, інтригах — от і
„сотворяли”, в тому числі й наукового божка…

Але й сучасний уряд, вік якого рідко буває довгим, і який на розкручування
справжніх вчених не має часу, відповідного фаху, теж хапається за старого,
попередньо нав’язливо обсмоктаного пропагандою ідола, хоча той давно мав
бути скинутим з крутих київських гір у Дніпро без права на „видибання”… А
я так сподівався, що нова влада, яку кожен день „вистоював” на Майдані,
покладе край ідолопоклонству, адже незалежній державі, народу потрібні від
науки не весільні генерали, а обгрунтовані прогнози, поради фахівців,
винахідників.

За 44 роки „патонства” в світі, особливо в науці, стрімко змінювались
методи, погляди — а разом з ними і керівники. Зникали вожді, президенти,
диктатори, секретарі. А наш, прикриваючись високопарними словами, так і не
створив ефективної структури для управління та координації науки в масштабах
держави. Проте для себе і свого оточення відкрив простір для всіляких
маніпуляцій. Активно працював він лише в одному „науковому” напрямі —
самозбереження через створення бюрократичного прошарку опричників,
запатентованого ще з часів Івана Грозного; через, з одного боку, купівельну
систему „заохочування” нагородами, науковими званнями, преміями (на цей
гачок і сьогодні ловляться владці), а з другого — через відточені прийоми
„популізаторства”, інтриг, інсинуацій, переслідування своєрідних,
непокірних, особливо з „національним ухилом”, вільнодумців. Він ще й великий
майстер закулісних інтриг — коли (про це свідчить багаторічний працівник
апарату президії академії В. Кузьменко в своїй книзі „Наука за біологічним
принципом, або дещо про академічну мафію” — К., 2004) його становище при П.
Шелесті похитнулося і постало питання про можливе висунення Ф. Овчаренка на
посаду Президента АН (Ф. Овчаренко був секретарем ЦК по науці при П.
Шелесті, з ними я зустрічався в Приельбруссі і засвідчую: серед комуністів
теж були патріоти України; саме дякуючі втручанню П. Шелеста почалась
розбудова нашої Ельбруської медико-біологічної станції — „за Вашу станцію П.
Шелест мені клізму ставив” — це слова Б. Патона), саме з установи АН України
пішов донос на П. Шелеста, якого звинуватили в націоналізмі, а сам Б. Патон
„розквітнув” при В. Щербицькому.

Дещо про „наукові” доробки. В 1960 р. М. Сиротиніним в інституті фізіології
була організована перша в СРСР лабораторія космічної фізіології (я встиг в
ній закінчити аспірантуру і стати першим в колишньому союзі лікарем, який
офіційно отримав спеціальність — космічна фізіологія). Створення такої
лабораторії саме в Україні було вчасним, і закономірним, адже проблемами
освоєння космічного простору М. Сиротинін почав займатись в Києві ще до
війни. Проте Москва, ЦК КПРС не могли примиритись з таким зухвалим викликом
українців — все престижне повинно було створюватись лише в білокам’яній — і
вірний науковий стражник її інтересів в периферійній Україні Б. Патон під
вигаданою підставою ліквідував цей перспективний напрямок. Як і журнал
„Космические исследования на Украине”. Не сумніваюсь: член ЦК Б. Патон
виконував чергове „побажання”, вказівку Москви, якій ну дуже не хотілось
випускати престижний напрям із своїх довгих рук. А нищення наукового
українського слова, розпочате ще разом з В. Щербицьким, і яке продовжується
й понині. На моїй пам’яті — знищення в ті часи нашого україномовного
„Фізіологічного журналу” під приводом більш широкого ознайомлення
„русскоязычных” читачів з досягненнями української науки та залучення коштів
на видавництво. А чому уже в час незалежності українські розробки почали
патентуватись в Росії, що призвело до втрати нашого пріоритету на ряд
винаходів і відкриттів? І хто допоміг Соросу „на блюдечку” отримати всі наші
національні наукові багаторічні надбання? Прикро, але це було зроблено
руками наших академіків, які за отримані особисті гранти „благословили”
фактичну передачу науковцями майже всіх багаторічних розробок, ідей, планів
всього-навсього за обіцянку прийняти участь в конкурсі на отримання для
більшості міфічного гранту! Хіба тільки Сорос і К знає про те, що „хто
володіє знаннями, передовими технологіями — той володіє світом?” Знову не
спрацювали моральні фактори нашої наукової верхівки. Тим більше, коли Б.
Патон після проголошення незалежності заявив: спасайся хто як може (це від
незалежності?). Та ще й показав приклад, прихватизувавши Спорткомплекс в
Академмістечку.

Всьому цьому не доводиться дивуватись, якщо пригадати, як же плодилась і
гартувалась сьогоднішня патонівська „наукова еліта”. Щоб стати дійсним
членом, більшості претендентів треба було пройти школу комсомолу, комунізму,
профспілок, просіювання через ЦК; принижень, доносів, втрати гідності,
слугуванню владі; треба було довести на практиці готовність безоглядно
виконувати вказівки партії, цинічно маніпулюючи подвійними стандартами. В
результаті створилася каста безсмертних і недоторканих, а наука
перетворилась в служницю, рабиню. А чи може раб, змушений славословити чи
шукати аргументи на захист та оправдання відвертого злодія й свого
гнобителя, бути творцем? Науковець, як і талант, по своїй суті дуже
вразливий і не захищений як спеціаліст. От і тремтять кандидати, доктори,
боячись чимось розгнівити директора, адміністрацію, адже „шеф”,
використовуючі адміністративні важелі, в першу чергу розправиться з більш
талановитим за нього. А коли „шефа” — з урахуванням досягнень світової
психології про чотири рівні здібностей — можна віднести не вище, ніж до
другого рівня (це індивіди середнього рівня здібностей з потягом до влади,
пристосованці до існуючих соціально-політичних умов, які спонукаються до
діяльності вигодою, а не інтересом), то можна собі представити його
оточення — особистостей там знайти важко… Так заради задоволення амбіцій
одного функціонера зникали перспективні науковці з їхніми нездійсненними
відкриттями і цілі наукові напрямки, а держава залишалась беззахисною перед
„чорнобилями”.

Функціонування патонівської системи виразно віддзеркалена на прикладі моєї
установи — Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних
досліджень (МЦАМЕД), розташованого в Приельбруссі (КБР, Росія) де уже майже
15 років обов’язки директора виконує канд. наук В. Тарадій, у якого з А.
Шпаком „приятельські” відносини (А. Шпак — перший Віце-Президент, учений
секретар академії, який наразі фактично зосередив всю владу в академії в
своїх руках). А це дає В. Тарадію підставу не без власної користі постійно
порушувати норми трудового законодавства, без погодження передавати в
„оренду” лабораторні площі, проводити непотрібні й неякісні ремонти; творити
кадрове й структурне свавілля зі своїми підлеглими, фінансові зловживання,
підробку документів, тощо. А вже що й говорити про дружину — вона може
взагалі роками не ходити на роботу і при цьому отримувати декілька „зарплат”
, для неї можна найняти й оплачувати (звісно, з бюджетних коштів) послуги
кваліфікованим спеціалістам для підготовки й написанню дисертації (такий
бізнес — „дисертуція” — став завдяки крутим замовникам досить прибутковим;
потім дивуємося, звідки так багато у нас „проффесорів”), утаємничено
створити навіть без погодження з завідуючим відділом лабораторію,
„працевлаштувати” в інші установи (а тих співробітників зарахувати в „свою”,
по принципу „ти мені, я — тобі”) і т.д. і т.п. І ніякі скарги нічого змінити
не зможуть, бо зверху — птах, який високо літає і у вирій не відлітає, адже
тепліші комфортно-кондиціонерні краї, та ще й із скатертиною-самобранкою, у
світі просто не існують.

Щоб уникнути відповідальності за огріхи такого „господарювання” на території
іншої держави В.К. Тарадій ще в 2003 р. зробив спробу розрахуватись перед
Російською АН майном НАН України, намагаючись перевести весь Центр в
підпорядкування РАН. Ми йому цього не дозволили, та коли комісія РАН виявила
багато недоліків в роботі МЦАМЕД і прийняла рішення про його ліквідацію,
В.К. Тарадій знову робить спробу розрахуватись за свої „справи” майном
стратегічно важливого для України наукового комплексу — ініціює безкоштовну
передачу РФ нашої власності уже по частинам (унікальної будівлі готелю та
газової котельні), при цьому фактично ігноруючи Фонд Держмайна України —
буцімто такі зміни не мають принципового характеру. Наразі, після Ноти МЗС
від 02.02.06 р., питання ускладнилось ще й на рівні міждержавних
україно-російських стосунків. Це теж результат „оперативного управління” В.
Тарадія, який спровокував своїми діями конфліктну ситуацію з органами
місцевої адміністрації, адже вони були свідками того, як не за призначенням
використовуються площі наукової організації і т.п. А наші попередні
багаточисленні колективні звертання до керівництва НАНУ з проханням провести
комплексну перевірку стану справ в МЦАМЕД, інвентаризацію всіх його надбань
(в Україні і КБР РФ) постійно ігнорувались на рівні всевладного в Академії
високопосадовця академіка А. Шпака. Мені залишалось виступити на нараді у
президента НАНУ з заявою про „деякі недоліки оперативного управління” В.
Тарадія, хоча мене попереджували, що виступити при Б. Патоні і сказати гірку
правду про діяльність академічної установи — це рівнозначне самогубству. І
дійсно, після мого виступу на нараді у президента НАНУ замість перевірки
викладених фактів негайно розпочалась відверта розправа наді мною. Тобто
метою хитромудрих патонівських функціонерів було наступне — спочатку
спровокувати ситуацію, відволікти увагу від своєї діяльності перенесенням
справи в політичне русло, створити собі імідж патріотів й одночасно ще
більше ускладнити стосунки з Росією. І хай за наші „подвиги” відповідають
помаранчеві, а ми ти часом будемо продовжувати „ловити рибку” в скаламученій
нами воді…

Щоб швидше відсторонити мене від керування медико-екологічним напрямком
центру, астроном В. Тарадій спочатку утаємничено, без попередження,
переводить мене з посади Першого заступника директора на посаду зав.
відділом, а потім підбирає собі „достойного” заступника. Знаходить — канд.
наук Владіміра Ільїча Портніченко. Той уже встиг засвідчити свою
„порядність”, підлатувавшись отримувати в різних установах рідної академії
декілька „зарплат” за одну й ту ж роботу. І В. Тарадій не помилився: муки
сумління до „Ільїча” (після того, як він заради отримання керівних посад для
себе та дружини „всього-навсього” умить змінив свої погляди на протилежні)
не навідувались. Та що там докори совісті — такі за керівні посади і матір
рідну можуть зрадити. Терміново, в таємниці від мене, завідувача відділом, і
навіть при відсутності самого В. Портніченко, В. Тарадій „узаконює” його в
якості свого заступника на Президії. Ясна річ, не без „сприяння” все того ж
А. Шпака… Ось так система поспішає пустити своє коріння в майбутнє,
підбираючи кадри „по своєму образу і подобію”. А це означає, що допоки
прижиттєвий комуноімперський пам’ятник в центрі столиці незалежної держави
„зірконосцю” не переміститься в більш спокійне місце, нове покоління
справжніх вчених теж буде приречене на копирсання в патонівсько-шпаківській
багнюці всевладдя з уже новими „всегда молодыми” ільїчами.

Наразі всі розуміють, що в руках вченого концентрується неймовірна — як
конструктивна, так і деструктивна — сила, і що наука повинна і здатна
вирішувати глобальні державні проблеми, і що реорганізація наукової сфери
нашої держави катастрофічно затрималась. Чекати на те, що із даху
патонівсько-шпаківського академічного конклаву замість тривалого
синьо-білого коптіння раптом з’явиться дим помаранчевого кольору, не
доводиться — весь ліміт часу та й державницький терпець, сподіваюсь,
вичерпаний.

Для прискорення реорганізації необхідно:

реформувати управління наукою, зробити його державним, а не „самоврядним”,
одноособовим — для цього в першу чергу терміново ліквідувати патонівський
релікт; відновити Державний комітет (чи міністерство) з науки та
інтелектуальної власності, який би став координаційним центром, штабом
управління наукою всіх академій, профільних товариств, об’єднань та інших
громадських наукових організацій; провести інвентаризацію н/д інститутів та
їх площ, а також всіх наукових надбань; через відродження духовності змінити
світосприйняття фахівців, в основі якого повинна стояти зверхність принципів
моральності, екологічної та духовної чистоти над економічною вигодою;
трансформувати наукові заклади в н/д інститути, поєднавши науку з освітою та
практикою; ліквідувати ділення науковців на класи, касти, клани, прирівняти
в правах науковців різних академій, міністерств, науково-технічних товариств
(для цього перш за все необхідно негайно ліквідувати довічні виплати та інші
багаточисленні пільги за звання та членство); створити об’єктивну систему
незалежної оцінки наукової праці, конкурсного відбору наукових тем,
суперництва ідей та розробок; обмежити термін перебування на керівних
наукових посадах — інше призводить до монополізації науки окремими вченими;
вчитись відкривати й ростити таланти, давати спеціальні гранти для
стажування в зарубіжних лабораторіях; звертати особливу увагу на
дослідженнях в галузі біоінформаційних технологій, нових джерел енергії,
охорони здоров’я, збереження довкілля; відновити державні замовлення на
наукові розробки, надійно захистити авторські права; фінансувати наукові
напрямки, а не усталені клани; змінити систему отримання наукового ступеню;
нормою для справжньої науки повинен стати моральний кодекс та клятва
науковця.

Так, я знаю, що цією публікацією викличу шквал спровокованого обурення
„вірних” патонівської системи, бажання помсти за своїх повергнутих
розкручених ідолів, спроби навісити ярлик некомпетентного, зробити об’єктом
осміяння, паплюження. Та роблю це заради великого й щасливого майбуття
України з вірою в справжню моральність нової влади. Щоб зарадити в
майбутньому духовному й фізичному знищенню диктаторськими режимами тисяч
талановитих науковців, справжніх вчених, заради того, щоб відмити звання
вченого від дійсно патонівсько-шпаківського бруду.

Павло Білошицький

патофізіолог, математик, доктор медичних наук, лауреат Держпремії України в
галузі науки,
засновник (серпень 1990 р.) та один із виконавців Програми „Прапор України
на вершинах світу”.

Інша публікація автора на цю тему:
http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/594/53192/

Докладніше про автора:

Білошицький Павло Васильович – патофізіолог, математик, д-р мед. н. (1983),
академік Української Академії Наук та Міжнародної Академії Безпеки
Життєдіяльності. Держ. премія в галузі н. і т. (2000). Закін. Київ. мед.
ін-т (1961), мех.-мат. фак. Київ. ун-ту (1972). Перший лікар, який отримав
спеціальність „космічна фізіологія” (1964). В 1961-1993 працював в Ін-ті
фізіології НАН України (від 1973 – зав. Ельбрус. мед.-біол. станцією); від
1993 – заст. дир. Міжнар. центру астроном. та мед.-екол. досліджень при
Президії НАН України, де від 2004 р. завідує відділом. Учень і прямий
продовжувач справи академіка М. Сиротиніна, автор біля 300 наук. праць,
монографій та винаходів у галузі авіакосм., екстремал., гірської, спорт.
медицини та матем. біології. Засновник програми „Прапор України на вершинах
світу” (1990), чемпіон України з альпінізму у висотно-віковому класі (1997);
організовував та приймав участь у першосходженнях з синьо-жовтим прапором на
найвищі вершини Європи (Монблан -09.08.90, Ельбрус – 17.09.90), Африки
(Кіліманджаро – 1995), Америки (Гаяна Потосі – 1994, Аконкагуа – 1997) та
ін.

Тел.: 4240941

Порадник наївним білим європейцям: як правильно спілкуватиcя з азіатами

вересня 27, 2014Загальне

Порадник наївним білим європейцям: як правильно спілкуватися з азіатами
http://zemlj.blogspot.com/2014/08/70.html

Я – колаборант.
Служу окупантам-азіатам.

Третій курс Чернігівського вищого авіаційного училища льотчиків.
Умань.
Гауптвахта.
Сиджу.
Срок мотаю.
Як і Яйцевінкович.
За самовільну відлучку.
Ходив до ДОСААФ, здавав на права.
Зарозумілий сержант здав.

Сиджу 5 діб.
А дали 3.
Але 2 вихідних.
Разом 5.

На вихідних забрати нікому, сучари бацильні.

Зі мною сидить солдат. Родом з РФ. Зовнішність ну просто типова монголо-татарська.
Батир!
Квартирний злодій. 50 квартирних крадіжок. Пішов в армію, щоб списати судимість. Мені, як курсанту, за п’ять хвилин офіцеру, довіри більше, от начальник губи й довіряє зводити кудись того солдата й назад.

Зводив.
Повертаємося.

Проти губи через паркан вагончик будівельників.
Той солдат і каже мені:
С – Хочеш, покажу, як я квартири бомбив? Замки без ключа відкривав? На твоїх очах відмичку зроблю й навчу як.

Мені цікаво. Страшенно цікаво. Так кортить побачити!

Саме звідси й починається один з моїх найбезглуздіших вчинків і діалогів з людиною, що, як кажуть, «відморожується».
Я – Покажи!
С – Так замок треба. Давай через паркан переліземо: я замок на вагончику й відкрию.
Я – Не можна. Це злочин.
С — Так там же нікого немає. Я зараз покажу, як зробити відмичку.

Мені й цікаво, й розумію, що це неправильно. Проте я як під впливом циганки, що видурює гроші. Відмазка «там нікого немає» якось спрацьовує і я чомусь погоджуюся.

Робить зі звичайного цвяха відмичку й показує, як ламати французький замок.
С — Зараз зайдемо у вагончик і почистимо шухляди.
Я — Це ж крадіжка!
С — Так тут же бригадир ховає туди хабарі, а потім споює робітників.
Він копирсається в шухлядах і в робочиму одязі.
Прагну осмислити всю абсурдність цієї заяви.
Я — Пішли!
С — Так тут ще фарба не вивітрилася.
Прагну зрозуміти, до чого тут фарба?

Розмова тягнеться ще якийсь час з такими ж «відмороженими» відповідями.

Я злюся й ніби скидаю з себе цю облуду. Рішуче заявляю:
Я — Все, ходімо! А то доповім начальнику губи!
С — Доповідай. Думаєш чому я це з тобою разом зробив? Щоб запам’ятали тебе, курсанта, а не мене, солдата.
Я — Я ж тобі довіряю, дозволив все це, а ти мене здати замислив?
С — А хто ти мені?
Я – …

Не знаю, як відповісти на таку зухвалу демонстрацію зради на довіру, на таку цинічну підставу.
З трудом знаходжу, що сказати й оволодіваю ситуацією.
Я — Повірять мені, а тобі, рецидивісту, ще й срок впаяють! Пішов!

А тепер прочитайте ще кілька питань і відповідей:

У – РФ постачає зброю колаборантам.
РФ – Так давйте почнемо мирні перемовини з ополченням!

У – Ми закриваємо цей перехід через кордон, і російська сторона, відповідно до міждержавних угод, має його закрити.
РФ – Так люди один до одного у гості їздять!

У – Колаборанти вбивають, крадуть, гвалтують, руйнують економіку.
РФ – Так нам же треба надіслати гуманітарну допомогу людям!

У – Не можна, без погодження з Україною, гуманітарну допомогу через кордон переміщувати.
РФ – Так продукти з гумконвою швидко псуються!

У – Російські десантники вторглися на територію України. Це інтервенція.
РФ – Так вони ж заблукали!

У – Росіяни вторглися на українську землю. Ось супутникові знімки, знищеня техніка, свідчення полонених.
РФ – Так нам ніхто доказів не надав!

Нічого не нагадують ці діалоги?

Правильно!
Це класичні відповіді злочинців. Ви ніколи не доб’єтеся від них точних відповідей. Ці слизькі базари можуть тривати вічно. Вони завжди «відморожуються».

Хто б міг подумати, що подібні ділоги можна буде почути від вождя Кацапстану? Нічого дивного. Ліліпутя і є злочинцем. І величезна частина провини за скоєне лежить саме на ньому.

Психологічний портрет Ліліпуті. Аналітичні матеріали політичного психолога

http://zemlj.blogspot.com/2014/03/blog-post_697.html

І. Тому у спілкуванні з азіатами варто дотримуватися правила:
«Не вір, не бійся, не проси!».

Не вір.
Троє наших військових пішли на перемовини з колаборантами, про визволення полонених солдат. Порушивши всі домовленості, колаборанти підступно взяли їх самих у полон.

Не бійся.
Колаборанти гучно базікають про свої, буцімто гарандіозні перемоги. А насправді це брехня.

Не проси.
Оточені в Ілловайську батальйони попросили коридор для виходу. Колаборанти вказали коридор. А під час виходу батальйонів підло убили артилерією 300 українців.

ІІ. «По діянням їхнім судіть їх!» Біблія.

Не чекайте словесного поносу. Зважайте на реальні дії чи бездіяльність і приймайте рішення. Не втрачайте дорогоцінного часу.

ІІІ. Алкоголіки.

Один мій знайомий, що побував у багатьох місцях РФ, якось сказав:
– Росіяни не є наркоманами лише тому, що вони алкоголіки. Скрізь апатія, безвідповідальність.

Встановлено, що понад 90% усіх росіян мають “азійський ген”. Тобто належать до жовтої азійської раси, монголоїдів. Носії “азійського гену” відомі вразливістю до такої хімічної сполуки, як С2Н5ОН. Це хімічна формула етилового спирту, алкоголю. При вживанні залежність розвивається майже миттєво.

Ви давно бачили шляхетного алкоголіка?
Ви давно бачили сумлінного алкоголіка?
Ви давно бачили порядного акоголіка?

IV. Білі колонізатори.

Скрізь в українських ЗМІ тільки й чуєш, що українці білі й пухнасті, а от росіяни ні. Давайте розберемося.

Росіяни жовті? Так.
Росіяни не пухнасті? Так.
Українці білі? Так.
Українці пухнасті? Не так!

І ось чому.
Русичі-українці є спадкоємцями Руси. Русь — найбільша й найпотужніша імперія середньовічної Європи, що розширювала й колонізувала території на Схід, Північ, Південь, і Захід.

Наприклад, Його Високість, Князь Володимир Великий завоював і упокорив на Заході племена ляхів, пращурів сучасних поляків (згадайте історію, як вони потім до нас ставилися).

Його Високість, Князь Ярослав Мудрий заснував на Півночі нову колонію – місто Ярославль (нині це територія РФ).

Тут треба розуміти, що ми, русичі-українці, забрали у пращурів сучасних росіян все, що лише можна забрати в колонізованої народності, залишивши їх живими: їхню рідну уйгурську мову – надали псевдослов’янсьий секонхенд (давно вже доведено, що шляхи розвитку української і російської різні, й вони не походять з одного джерела), частку своєї історії, легенд, культури.

Колонізація зайшла настільки далеко, що росіяни вже вважають себе слов’янами, як і чорні африканці з Французького Алжиру, що говорять і вважають себе вже французами.

«’Ми їх зліпили з того, що було!». В продовж колонізації нам так і не вдалося відучити кацапів матюкатися й підняти їх настільки, щоб вони перестали проявляти люту азійську жорстокість.

Сучасні росіяни, фактично, це наше ж відображення у кривому дзеркалі.

Тому — нічого дзеркалу дорікати…

V. Сунь-Цзи. Мистецтво війни.

http://ukrlife.org/main/minerva/war_china.htm

Злочинне держбандформування, очолюване злочинцем-гебістом, що послуговується ще й філософією рідною й близькою йому — це по-справжньому важкий випадок!

Злочинці й спецслужби виразно появляють емоцію прихованої ворожості.

Прихована ворожість — таємна неприязнь, сповнена ненависті, завуальована злобність, яка не проявляється явно. Людина не демонструє ненависть як таку. Вона може послуговуватися найрізноманітнішими видами хитрощів: може проголосити, що любить інших людей, що діє передусім в ім’я добра і водночас діє (несвідомо чи в інший спосіб) так, щоб нашкодити людині чи зруйнувати її життя й репутацію, особисту власність.

Ось цитата з книги Сунь-Цзи Мистецтво війни:

«Зображуй користь, щоб затягти його. Створи безладдя [у його силах] та захопи його.
Якщо він повен, приготуйся; якщо він сильний, уникай його.
Якщо він у гніві, турбуй його; будь шанобливий, щоб він уявив себе непереможеним.
Якщо ворог відпочив, примусь його напружити сили.
Якщо він об’єднаний, роз’єднай його.
Нападай там, де він не приготувався.
Або йди туди, де він не очікує.
Такі шляхи, якими військові стратеги перемагають. Але про них не можна говорити наперед».

Відчуваєте приховану ворожість?
До того ж закінчується ця книга розділом про шпигунів.

Вважаю, що нинішній режим РФ, окупаційний режим СРСР, хани Москви в ті часи, коли та територія мала назву Татарія чи Мала Татарія, застосовували теоретичні викладки книги Сунь-Цзи Мистецтво війни у повному обсязі.

Річ у тім, що культура білої Європи й жовтої Азії принципово відрізняється. Для білих європейців важливою є індивідуальна звитяга, чесність, прямий бій, відкритість і зрозумілість. Це сильно відрізніється від вищеописаного.

Приклади застосовання РФ книги Сунь-Цзи Мистецтво війни:

– істерика навколо слов’янської єдності, хоча вони самі не є слов’янами;
– соплі про дружбу між нами й ними, а самі підступно нападають;
– крокодилові сльози про розрив економічних зв’язків, а самі, замість спроб інтеграції, роблять все, щоб нічого в нас не імпортувати;
– «гуманітарна допомога» в порожніх Камазах, а самі крадуть і в них вивозять обладнання з наших заводів;
– тощо.

VI. Жовтий азійський неорасизм.

Зверніть увагу з якою пихою й зневагою жовті азіати дозволяють собі діяти й висловлюватися:

– публічне приниження Яйцевінковича Ліліпутею, коли останній змусив чекати на себе три години, позаяк катався на байках у Севастополі з місцевими натуралізованими жовтими українцями азійського походження;
– Ліліпутя посмів публічно зазіхнути на післявоєнні кордони в Європі аншлюсом АРК. Це і є приниження європейців (і американців) азіатами.
– Ліліпутя стоїть за тим, що Яйцевінкович тягнув-тягнув до останнього, щоб плюнути у вічі всьому ЄС й не підписати в останню мить угоду про асоціацію з ЄС. Це і є приниження європейців (і американців) азіатами.
– Яйцевінкович скасував святкування 20-річчя Дня Відновлення Державності України. Це і є приниження європейців (і американців) азіатами. І стоїть за цим Ліліпутя.
– акція публічного приниження парадом полонених українських військових.
– «РФ не пробачить Польщі витівку з літаком Шойгу».

Це зовсім не означає, що ми у відповідь маємо почати проявляти білий європейський разизм.
Ні!
Якраз навпаки!
Я вважав і вважаю, що ми маємо змагати до захисту етнічних прав колишніх тубільців з васалів, домініонів і колоній імперії Київська Русь, примусово колонізованих, ослов’янених та охрещених, на кшталт Московського князівства тощо, натуралізованих жовтих українців азійського походження, так і корінних мешканців метрополії, білих українців, відповідно до Декларації прав людини ООН, Євроконвенції, з метою подолати наслідки київського колоніалізму.
Слава Україні!

Віктор Суворов: кожен найманець має знати – у нього немає права на життя

вересня 27, 2014Загальне

Віктор Суворов: кожен найманець має знати – у нього немає права на життя
http://zemlj.blogspot.com/2014/07/61.html
Перемога, в кінцевому рахунку, обумовлюється станом духу тих мас, які на полі бою проливають свою кров.

Це не я придумав. Це сказав Ленін. Це один з тих рідкісних випадків, коли він був правий.
Йде війна. Стан духу українських бійців, які сьогодні на полі бою проливають свою кров, буде надихаючим прикладом для прийдешніх поколінь захисників Батьківщини.

А ось по бойовому духу ворога непогано було б вдарити.
І є чим. «Додатковими протоколами до Женевських конвенцій».

Женевські конвенції про захист жертв війни були прийняті 12 серпня 1949.
Відповідно до цих документів «взяті в полон учасники бойових дій мають право на збереження життя, поваги їх гідності, особистих прав і переконань».

А 8 червня 1977 були прийняті «Додаткові протоколи до Женевських конвенцій».

У цій ситуації особливо цікавий для України Протокол I, статті 46 і 47.
Стаття 46 про шпигунів.
Стаття точно визначає: якщо збираєш, або намагаєшся зібрати інформацію на території, що контролюється супротивною стороною, при цьому носиш форму своїх збройних сил, тоді ти не шпигун. А якщо робиш те ж саме, при цьому форму і розпізнавальні знаки своїх збройних сил не носиш, – тоді шпигун.

Далі найцікавіше: шпигун не має права на статус військовополоненого. Тобто НЕ МАЄ ПРАВА НА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЖИТТЯ.

Стаття категорично наказує з такою особою «поводитися як із шпигуном». Не уточнюючи, як саме.

Розглянемо приклад з життя.

У зоні бойових дій був захоплено колишнього «міністра оборони» так званої «донецької республіки» і якась людина в цивільному одязі, яка збирала відомості про підрозділи української армії: записувала номери бойових машин, уточнювала їхні типи, кількість, розташування на місцевості. За цим заняттям його й застукали. І пообіцяли “десятку”.

І тут дозвольте поставити запитання: так чому ж «десятку»?

І дозвольте на нього відповісти: тому, що ми, українці, гуманні, добродушні, людинолюбні. Ми схильні прощати ворогів. Ми діємо відповідно до заповіді: прощайте і прощені будете. І це правильно. І я тому хмирю дав би «десятку», а через пару років випустив за зразкову поведінку.

Вважаю, що діяти треба відповідно до заповідей, даними нам в давні часи. Але не заважає всіх потенційних збирачів шпигунських відомостей поставити до відома, про те, що існує міжнародне право. Існує 46 стаття Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, яка вимагає від нас переступити через вроджене людинолюбство й діяти відповідно до загальноприйнятих міжнародних норм: у всі часи шпигунів не розстрілювали, їх вішали.

Ще більший інтерес представляє стаття 47.
Ця стаття про найманців:
«Найманець – це будь-яка особа, завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті… не є ні громадянином країни, що перебуває в конфлікті, постійно не мешкає на території, контрольованій стороною, що перебуває в конфлікті».

Росія себе не визнає стороною, що перебуває в конфлікті. Тому кожен вічливий зелений чоловічок – найманець.
Найманець, як і шпигун, не має права на статус військовополоненого.

Тобто найманець, як і шпигун, у разі захоплення протилежною стороною НЕ МАЄ ПРАВА НА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЖИТТЯ.

Захоче Україна, життя збереже, не захоче – вибач, рідний, 47 стаття, сам розуміти повинен. НЕМА В ТЕБЕ ПРАВА НА ЖИТТЯ!

Ти це право поміняв на зелені фантики з портретом якогось американського дядьки.

Упевнений, що проблема з найманцями в чому обумовлена ​​тотальної юридичною безграмотністю населення колишнього Радянського Союзу. Дурникам в Росії пояснили, скільки баксів вони будуть зривати за кожен день війни. Але забули пояснити статті Женевських конвенцій і Додаткових протоколів до них.

Вважаю, що цю прогалину в освіті потрібно негайно заповнити. Всіми доступними засобами треба довести до тих, хто підняв зброю порти України:
– бійці України, що потрапили до рук терористів, є військовополоненими, з ними мають поводитися відповідно до Женевських конвенцій, будь-який відступ від духу й букви конвенцій є військовим злочином, винні будуть покарані відповідно до норм міжнародного права (вельми жорстокими);
– найманці, тобто громадяни держави, яка формально учасником конфлікту не є, що потрапили до рук влади України, не є військовополоненими.

Україна зовсім не зобов’язана годувати цих негідників, надавати їм медичну допомогу і навіть витрачати гроші на їх охорону. Питання про утримання захоплених найманців у в’язниці може бути вирішене тільки в тому випадку, якщо той, хто їх прислав в Україну, погодиться оплачувати всі витрати. В іншому випадку Україна не повинна обтяжувати свій бюджет утриманням мерзотників, які самі себе поставили поза законом. Для них має бути знайдено інше рішення.

Найманцям необхідно терміново роз’яснити: вже сьогодні вони повинні вимагати від тих, хто їм платить, гарантій на випадок захоплення владою України. Найманці повинні вимагати від роботодавців письмових зобов’язань: хто, коли і скільки буде їм надсилати на прокорм, хто надішле ковдри і подушки, хто приїде до в’язниці зализувати їхні рани, хто і в якому розмірі буде оплачувати будівництво, ремонт, опалення та охорону в’язниць, в яких їх утримуватимуть.

Кожен найманець повинен знати, що його обманюють. Йому повідомляють лише гарну новину про те, скільки він зрубає баксів. Але від нього приховують погану новину про те, що його поставлено поза законом.

Бандитам і вбивцям в тюрязі на законних підставах належить місце на нарах, а найманець до цієї категорії не потрапляє. На нього закон не поширюється.

Більше того, отримуючи гроші, найманець ПРОДАЄ СВОЄ ПРАВО НА ЖИТТЯ.

Якщо все це втовкмачити не лише чинним, але й потенційним найманцям, то проблему бандитизму буде в осяжній перспективі вирішено.
Віктор Суворов, письменник. Спеціально для Укрінформу.
джерело: http://www.ukrinform.ua/rus/news/viktor_suvorov_kagdiy_naemnik_dolgen_znat___u_nego_net_prava_na_gizn_1651169

Сергій Петров: Про “МаршМіра” та розв’язання російської проблеми

вересня 25, 2014Загальне

24-09-2014 20:04 | Категорія: Війна, Політика, Росія, Статті, Україна

Мій недільний пост про “МаршМіра” викликав велике непорозуміння в багатьох моїх друзів та зібрав трохи тролів.

Мабуть, час розставити деякі крапки над “і”. Але попереджаю, що вас очікує многа букафф.

На жаль, я дуже добре знаю історію російсько-українських взаємин, і тому цілком усвідомлюю, що змінити “кацапів” просто неможливо. Власне, і слова “кацап”, “хуйлостанці” та “гуSSкій мір” я вживаю винятково у політико-культурному сенсі: це не нація, а сукупність політичних, культурних та ментальних поглядів на світ, точніше ненависть до світу. І не важливо де вони живуть, важливо, що вони мають однаковий набір поглядів на світ.
Крім того, всі ці погляди існують між радикальним хуйлостанським шовінізмом та російським лібералізмом.

Розгляд проблеми зробимо у 3-х аспектах.

Аспект історичний.
Власне, можна почати ще з Андрєя Боголюского, який спалив 1169 року Київ та вивіз з нього церковні святині. Хоча для мене більш притомним мірилом все ж є новий час та далі: ще не висохло чорнило на Московських (Березневих) статтях Хмельницького із московитами, а вже почалось знищення України та українців. Нахрапом зробити те їм не вдалось (те ж повстання Брюховецького є наслідком невдоволення українських еліт та населення податковою реформою 1665 року, за якою кацапи хотіли привезти до одноманітності свою та українську систему збору податків), тому перейшли до іншої тактики та більш виточених методів: винищували еліту, знищували культуру, а подеколи вдавались і до війни, в якій обов’язково знаходилось місце і геноциду проти українців.

Пізніше будь-які спроби йти геть від Росії закінчувались війною та черговими таврами для українців: мазепинці, петлюрівці, бандерівці, а тепер новітнє бєндєровци з правосєками. І це лише глобальні військові конфлікти: я вже не веду мову про постійне винищення еліти та винищення української мови та культури.

Одна з причин, чому боротьба за Українську державність на початку минулого століття (1917-1920) зазнала поразки криється в тому, що провідні тогочасні українські інтелектуали свято вірили, що достатньо Росію перетворити на “демократичну та федеративну державу”, і всі будуть жити у мирі та злагоді. Сміх та й годі! Згадайте реакцію тимчасового російського уряду на І Універсал УЦР, де просто проголошувалась м’яка національно-культурна автономія України без значних політичних прав: відразу переполошились та чинили величезний опір українцям (що врешті завершилось ІІ Універсалом УЦР – обмеженою децентралізацією), бо “федералізм” гарний на словах, а на ділі це “єдіная і нєдєлімая”.

Боротьба селянства проти економічних методів більшовиків завершилась найпростішим розв’язанням українського питання – знищенням українського села та інтелектуалів, фізичним знищенням. Це знищення не спинилось і пізніше, а ще додались тотальна промивка мізків з русифікацією (до речі, для Харкова є чіткий маркер для русифікації міста – 1960-ті).
І нині ми маємо чергову війну лише тому, що виступили проти “гуSSкава міра”, тобто проти російського погляду на світ, в якому українці – елемент великого гуSSкава народу, розбещені польсько-німецько-австрійськими авантюрами.

Шкода, що Ви не прийшли на виставку “Народна війна” у липні, де я проводив екскурсії: просто мовою документів та фактів про більшовиків та їх методи, селянський опір та Голодомор.

Аспект історико-ментальний.
Я згадав вище про спробу перетворення Росії на “демократичну і федеративну” і її ставлення до української автономії (не державності, а лише автономії!!!). Російський лібералізм закінчується там, де починається обмеження російського питання, точніше російського самодержства та “єдіной і нєдєлімой”: всі Нємцови, Ходарковські, Навальні etc, щоби вони там не говорили про захоплення Україною, але за весь цей час так і не перейшли ментальної межі, яка у голові російського ліберала означає смерть Росії. Єдиною людиною, хто принаймні це спробував зробити – була баба Лєра, хоча, варто зауважити, вона вважалась серед багатьох російських лібералів пришелепкуватою, і її крок від цієї межі російського лібералізму був порівняно невеликим, але для загальної ситуації його можна порівняти із першим кроком астронавта Армстронга на Місяці! Нема в Росії нікого, хто б наблизився до неї! Просто фізично нема!

Аспект сучасний або Anamnesis morbi
Коли російські ліберали збирають черговий антивоєнний марш проти війни, яка вже триває півроку – вибачте для мене це просто смішно. Коли таких “маршів” за ці півроку було менше, ніж пальців на одній руці, то виникає відчуття, що цей сучасний російський лібералізм живе у парадигмі паралельної реальності, створеної нині в Росії. Тобто в паралельній реальності він [російський лібералізм] існує, а в об’єктивній реальності, в якій ведеться російсько-українська війна його просто нема. Це ж смішно: 100 тисяч на всю Росію, коли туди прийшло вже кілька тисяч (за даними ж російських правозахисників) гробів з цієї війни, загарбницької війни!!!

Тому російські ліберали, розуміючи, що жодного “світлого майбутнього” для їх ідеї в сучасній Росії просто нема, хочуть, аби ми створили їм російську ліберальну об’єктивну реальність – коштом наших ресурсів та життів українців, аби ми воювали, а вони потім прийшли на все готове…

А чи потрібно це нам, га?

Висновок тут доволі простий: у нас є десь три шляхи з варіаціями вирішення російської проблеми.

Перший: це “лібералізувати” Росію. Але як зробити це там, де паростків лібералізму немає, де він відсутній? Знову ж таки, повертаємось до основ, що російський лібералізм закінчується там, де починає обмежуватись російське питання. Це означає, що війна буде постійною та перманентною.

Другий: підкорення Росії. Тут варіантів багато. Наприклад, можна створити буферну зону (“відстійник”) для більш-менш адекватних “кацапів”, але не підпускати їх близько до цивілізації, оскільки в ній у будь-якому разі проросте російський лібералізм з його шовіністичними формами. Для інших – можна створити щось на кшталт ГУЛАГу, але це потребуватиме великих ресурсів для утримання цієї маси у стійлі. Знову ж таки, можливі непрогнозовані “гуSSкі бунти” з усіма їхніми непрогнозованими наслідками. І чи підійде досвід китайців, їх методи та інструменти для цієї орди – я навіть не знаю…

Третій: радикальний і наразі він не буде сприйнятий в нашому гуманному світі.

Власне, що робити з російським питанням вирішувати нам: ми живемо на фронтирі з цією ордою, з хуйлостанським кацапістським “гуSSкім міром”, ми найбільше за будь-кого і будь-коли потерпали від його “прогресивних ідей і методів”. Проблема в тому, що у будь-якому разі нас ще чекатимуть війни (приміром, та перманентна війна, що триває між Ізраїлем та ХАМАСом; власне, хуйлостан є ХАМАСом світового рівня) з хуйлостанцями, і вони триватимуть доти, доки не буде глобально вирішена “російська проблема”, не буде поставлено питання руба.

Тому розглядати той мій пост треба не з позицій “попахує нацизмом”, а з позиції, що так чи так, але нам доведеться не раз повертатись до вирішення цієї проблеми. І чим швидше ми усвідомимо реальну ситуацію, тим швидше ми її зможемо вирішити. А від цього залежить й існування незалежної України. Лише тому, що російський лібералізм не може до кінця сприйняти цей простий для нас факт: ми інакші, і хочемо жити окремо, на різних планетах.

Все, крапка. Дякую за увагу.

Джерело: Facebook Сергія Петрова.

Дрезденский Лис

вересня 21, 2014Загальне

В годы Французской Революции правительство революционной Франции приняло ряд решений, внешне благонамеренных, но закончившихся полной катастрофой. Историки сходятся во мнении, что причиной этих странных, вредоносных решений был глубоко законспирированный агент, действовавший в интересах контрреволюционного центра в Кобленце. Этого гипотетического агента историки называют Кобленцский Лис.

Немцы любят ордунг. Это хорошая черта, но напрочь не способствует полету фантазии.

Удачный шаблон воспроизводится до мелочей.

Именно поэтому, к 100-летнему юбилею «великого октября» плешивый немецкий шпион из Питера по имени Вова снова разломает Российскую Империю. Этот процесс снова будет сопровождаться широкой поддержкой не особо умных масс. Это снова произойдет под модную идеологию построения Нового Мира (в тот раз – мира коммунистического, в этот раз – РуССкого мира).

Сорокин в «Теллурии» пишет: «Но здесь наконец к власти пришла мудрая команда во главе с невзрачным на первый взгляд человеком. Он оказался великим либералом и психотерапевтом. На протяжении полутора десятка лет, непрерывно говоря о возрождении империи, этот тихий труженик распада практически делал все, чтобы труп благополучно завалился. Так и произошло.»

За 14 лет Дрезденский Лис:

– тщательно и последовательно похерил перспективы ЕврАзЭС. Поссорился со всеми, с кем только можно было поссориться, причем особое внимание уделял тому, чтобы поссориться именно с народами сопредельных стран, с «почвой».

– забросил в головы стареющих Назарбаева и Лукашенко мысль о том, что РФ – не лучший гарант преемственности власти.

– оторвал от Украины все опухоли и пришил к России. Устроил Украине такой нацбилдинг и единение нации, о котором наши нацдемы даже мечтать не могли. Вывел из политического поля КПУ, ПР и вообще любые пророссийско-коммунистические партии.

– вынес «черную кассу» российской верхушки за рубеж, в руки западных банков, в зону действия ФАТФ,ФАКПА и Интерпола

– усилил подсадку РФ на нефтегазовую иглу, на зависимость от импорта. При этом мягко, но настойчиво толкает ЕС к диверсификации закупок углеводородов. Т.е. подготовлена ситуация когда в один прекрасный день РФ обнаруживает, что углеводороды у нее покупают плохо, критический импорт покупать не за что, свое производство всего кроме нефти и газа разрушено, а доходы бюджета падают.

– вытоптал независимый бизнес, усилил огосударствление экономики РФ

– с воплем «эй, смотрите, дзюдоисты, какой я сильный скрипач» устроил автосанкции по еде

– устроил систему негативного отбора в Думу, благодаря чему в глазах россиян она воспринимается не как парламент, а как сборище 450 мудаков, которые только и думают, как бы сделать жизнь вверенных им людишек еще сложнее.

– разгулял чеченцев, осетин и прочих кавказцев, до предела усилил «дружбу народов» РФ

– и т.д., и т.п.

Еще раз повторю цитату Сорокина: «непрерывно говоря о возрождении империи, этот тихий труженик распада практически делал все, чтобы труп благополучно завалился».

С прошлого распада Империи западный мир прирос Финляндией, Польшей и Прибалтикой. С этого – он прирастет Грузией, Молдовой, Украиной, Беларусью, Ингерманландией и Кубань-Черноземьем.

Нам бы только ночь простоять, да день продержаться.

сильвер (19.09.2014) durdom.in.ua

Реклама для комуністів та інших рашистів-терористів

вересня 21, 2014Загальне

Реклама для комуністів, регіоналів та інших терористів
20-09-2014 03:19 | Категорія: Анонси, Благодійні акції, Війна, Національна безпека, Новини, Правова допомога громадянам, Росія, Свобода пересування, Свобода слова, Смерть совку!, Україна

Нешановані зрадники. Вперше за свою історію наш сайт “Майдан” надає вам рекламну послугу. Скористайтесь нею, доки не пізно. На нашу поштову адресу надійшов лист з рекламними послугами. Ви, а також всілякі різні рашисти, днрівці, лнрівці і прочая шушера можете ними скористатися. Отже текст листа (подаємо понятним вам язиком) :

“Здравствуйте! Вас беспокоят из сервиса оформления миграционных документов, мы находимся в Москве. Решил написать обращение, так как – этот вопрос сейчас довольно остро стоит для Вашего региона.
Я могу оказать помощь в вопросах:
1. Получение Гражданства РФ.
– Стоимость – 30 000 рублей.
– В минимальные сроки! По упрощенной схеме.
2. Получение “Вида на жительство” в Российской Федерации.
– Стоимость – 30 000 рублей.
– Cрок от 3 месяцев.
Оформление происходит официально на 100%!

Кратко опишите ситуацию у Вас (или Ваших родственников) – и тогда я смогу предложить какие способы оформления документов
подходят Вам.
С уважением, Владимир (специалист миграционного центра). “

Отож, пишіть заявки, а ми БЕЗКОШТОВНО надамо вам адресу Володимира. Скористайтеся своїм шансом. Повторювати рекламу ми не будемо….

Олександр Татарчук: Російська інтервенція і терористи ЛНР-ДНР на тлі історичних провінцій Східної України

вересня 19, 2014Загальне

18-09-2014 11:35 | Категорія: Росія, Статті, Україна

Синім пунктиром показано максимальне розширення “сепаратистів” за бездіяльності центральної влади, навесні 2014. Синьою лінією – рубіжи після серпневого наступу росіян і на момент “перемир’я”.

10671379_633292226792254_9110300872087046027_n

Отже, навесні терористи встановили свою владу на частинах колишньої Кальміуської і Самарської паланки Запорожської Січі, а також Бахмутської слободи і частин Острогожської та Ізюмської слободи.

Утримати ці землі їм не вдалося. Станом на вересень їхні кордони практично повністю – майже досконалий збіг – встановились у межах двох історичних провінцій: 1) Слов’яносербія (частина Луганщини), 2) Західна Донщина або Міюська паланка – земля постійних конфліктів поміж Запорожцями і Дончаками.

Практично на цій самій теріторії тривала щорічна війна поміж Новою Січчю і Донським Військом протягом 1734-1775; тоді царизм ніби арбітрував цю суперечку, але насправді лише користався нею для послаблення обох мілітарізованих регіонів, насамперед Січі.

Слід сказати кілька слів про терени, які були під терористами, однак не були ними втримані. Бахмутська провінція, вона ж Бахмутський полк або слобода – вотчина бахмутських, торських і маяцьких козаків, відомих під збиральною назвою “черкаси”. Вони були найрадикальнішою частиною Донського казацтва і швидко відкололись від нього під впливом антицаристських настроїв. Саме бахмутський отаман Булавін, приміром, збурив колись весь Дон проти Петра. Після поразки повстання сюди втекли ті козаки, які не визнали “руки Москви”. Тепер це Артемівськ, Слов’янськ і близькі райони.

Зелений клаптик – історичне Гуляполе, яке виявилось недосяжним терористам навіть в тиждні їхньої максимальної експансії. Так само не вдалося терористам утримати традиційні українські слобожанські землі – мабуть, певну роль зіграв і “менталітет” чи дух землі (звісно, всі ці міркування ніяким чином не заперечують військових звитяг нацгвардії і добровольців, які визволяли ті райони). Східна частина Донобласті, яка тяжіє до Дніпропетровську – це порубіжні райони Самарської паланки, що займала всю лівобережну Дніпропетровщину.

Оскільки закон про “деякі” райони Донбасу просунуто, нам залишається лише переформулювати його словник. Умовним синонімом ЛНР є Слов’яносербія, ДНР – Донщина (західна її частина, оскільки східна знаходиться в РФ).

Джерело

«Найбiльш ненависна нація у світі»

вересня 18, 2014Загальне

Усе своє існування Російська імперія хижо роздивлялася навкруги «орлиним» поглядом, що б іще загарбати, що б іще «воссоєдініть». Тому, мабуть, на гербі їхньої держави аж дві хижих голови орла — однієї стерв’ятнику замало. Цього разу черга дійшла до «молодшого брата» — України.

Президент Росії живе, ніби в якійсь віртуальній реальності. Але ця віртуальність в реалі дуже боляче б’є найсучаснішою зброєю в руках «братів»-слов’ян та різних там чеченців із вишуканою підлістю і підступністю. Тягатися з ними толерантним українцям важко — у нас у крові козацьке лицарство. Ще тисячі років тому київський князь, ідучи на ворога, ввічливо попереджав: «Іду на Ви!». А Путін зі своїм військом і місцевими терористами воює, не оголошуючи війни, підло ховаючись за живим щитом із жінок і дітей, цілеспрямовано руйнуючи житлові будинки і санітарний транспорт, розміщуючи вогневі точки у дитсадочках і лікарнях, розстрілюючи полонених, добиваючи поранених, перетворюючи «зелені коридори» на коридори смерті.

Путін не боїться крові. Згадайте «героїчні» подвиги путінських спецслужб: отруєння сотень співвітчизників-заручників «Норд-Осту» на Дубровці, понад 300 жертв (в основному дітей) під час штурму школи в Беслані, підрив кількох житлових будинків у російських містах, криваві акції проти опонентів у Росії і за кордоном, знищення малайзійського «Боїнга», загадкова катастрофа літака з польським президентом Качинським та багатьма польськими очільниками тощо. І коли путінські трубадури (а вірніше трубадурні) на кшталт московської «телезірки» Дмитра Кисельова озвучують бажання чи погрози свого пахана перетворити когось на атомний пил, згадується, як про цю мораль нашого «старшого брата» сказав колись Олександр Герцен (із приводу підступної страти Гонти і Залізняка у ХVІІІ ст.): «Сердце кровью обливается от этой подлости русских». Навіть Солженіцин, який так завзято «обустраівал» «русскій мір», вимушений був визнати, що росіяни стали «самой ненавістной націей во всьом мирє».

Та що ми все про нього (Путіна). Завелика честь. Ще ж є і російський народ. Уряди і вожді коять злочини разом зі своїм народом, і народ має відповідати за злодіяння своїх керманичів, адже 85 % росіян підтримують Путіна у війні з Україною. А хто ж вони, ті 85%? Це можна легко вирахувати, якщо почути оту сміливу москвичку, одну з решти 15% росіян, яка так пояснила свій одиночний пікет: «Я вышла на протест против Путина одна, чтобы не быть дерьмом». А Путін борсається в «дєрьмє» зі своєю ордою у 85 відсотків. І щось пробудження цих відсотків не помітно.

Я схиляю голову перед тими росіянами (від Макаревича до Ходорковського), які, уникаючи всесвітньої ганьби, залишаються людьми. Я знімаю капелюха перед росіянами України — патріотами, які розмовляють мовою російською за звучанням і українською за змістом, які творили Революцію гідності й гинуть зараз на східному фронті за Єдину Україну. І перед росіянками, які і «в горящую ізбу войдут», і «коня на скаку остановят». Але не перед такими, як та медпрацівниця в Харкові, що била ногою в голову закривавленого юнака на вулицях Харкова, або та, яка оскаженіло, жорстоко лупцювала полоненого, або та, котра (і не одна вона) знущалася над жінкою-патріоткою, прив’язаною до «ганебного стовпа» у Донецьку.

У Росії завжди були визначні особистості, інтелектуали. Вони і зараз є. Але їх, виходить, мало, бо їхня держава не «вєлікая», як вважають тамтешні українофоби, а просто «большая», яка не пройшла тест на «братерство».

Якось почув, як одна молода українська поетеса читала свій вірш «Никогда мы не будем братьями». Влучно! Буде прикро, якщо пройде час, і толерантні, миролюбні українці забудуть 2014 рік і будуть знову «брататися». Пробачити нищення кращого генофонду української нації, яке Росія завзято робила століттями і робить у підло розв’язаній війні у ХХІ столітті — не м-о-ж-н-а! Рубікон перейдено. Повернення не буде. Крапка.

Можливо, колись, після гіпотетичної «революції гідності» у Росії, налагодяться добросусідські стосунки з цією країною, але це будуть стосунки просто сусідів, які вітаються, але в гості не кличуть. Інакше нам не вибачать ті Герої України, які дивляться на нас із небес і чиєю свіжою кров’ю написано на скрижалях історії: з московитами ми вже ніколи не будемо братами, наші дороги розійшлись навік.

Л. КОВАЛЕНКО,
дитина Другої світової війни, пенсіонер
Київ


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.