04/29/2006 | Пані
Надіслали нам таку статтю. Ставлю сюди на розсуд шановного панства. Сама не в матеріалі абсолютно. Якщо воно достойно проставлення в статті – свистіть або самі ставте.
=========================

Павло Білошицький

Дещо про академічну пінократію

Колись я був переконаний в тому, що поняття: „наука”, „духовність”,
„порядність” органічно пов’язані, невіддільні, а вчений — це
високоінтелектуальна людина з широким кругозором, яка керується лише
високими моральними принципами і сприймає культуру, освіту, релігію у
взаємозалежності та єдності. Звідси: наука — це велика моральна сила, а
вчені — опора й гарантія розвитку держави, нації. Так повинно бути і є в
багатьох країнах. Та дійсність в Україні виявилась іншою. Бо на вченому
Олімпі „правлять бал” управлінці патонівської академії, які часто-густо ні
по моральним, ні по діловим якостям не відповідають уявленням про справжніх
вчених. Як вони там, зверху, опиняються, звідки і крізь які утаємничені
шпаринки туди налазять, і чому порядність залишається на задвірках, а
безголосому нахабству ще й підтанцьовують. Фізичні закони, які показують, що
має спливати, а що тонути, відомі кожному, а от над законами психології ще
треба попрацювати…

Справжня наука в процесі утвердження державності повинна була б зайняти одне
із визначальних місць і забезпечити наукове підгрунтя як для
національно-патріотичного виховання, так і для економічного зросту нашої
молодої держави в важкі часи її становлення. Проте цього не сталося. Чому? У
світі відбувався бурхливий технічний прогрес, небачені наукові досягнення,
вік інформатизації, а у нас — занепад науки, доведений до катастрофічного
стану науковий потенціал, жодного Нобелівського лауреата, бюрократизація,
моральна деградація, русифікація, Чорнобиль та інші негаразди. Чому? Та все
тому, що ми отримали у спадщину Б. Патона з його спотвореною
марксизмом-ленінізмом корумпованою клановою системою окозамилювання, нищення
духовності, диктаторське самовладне і самоврядне нахабство якої поставило
справжніх науковців, особливо найбільш талановитих, працездатних,
„незручних” в принизливе, беззахисне положенням й заставило тисячі з них
або мовчати, або емігрувати. Виникає питання, а чи не є це результатом
свідомо спланованих різного роду геноцидів, направлених на наше фізичне й
духовне винищення? Адже, наприклад, скільки ж треба було зробити дійсно
„наукових” помилок, щоб вибрати для будівництва атомної електростанції ТАКЕ
стратегічне для забезпечення життєздатності всієї України місце в верхів’ях
Дніпра, і потім довести її до вибуху…

Березень 1986 р., переддень перебудови, до „Чорнобиля” залишається місяць.
На трибуні 27 з’їзду КПРС двічі герой соцпраці, кавалер чотирьох орденів
Леніна (академік Т. Лисенко — десяти), президент АН УРСР, член ЦК КПРС Б.
Патон. Говорить про повну підтримку вченими курсу партії, адже стратегія
партії — це ключ до вирішення всіх наших проблем (це після нищення генетики,
кібернетики?); про „дійсно” великі фундаментальні результати; про
необхідність широкомасштабного впровадження в практику наукових розробок,
прискорення науково-технічного прогресу, підготовки достойної зміни,
переходу до „дійсно” інтенсивного розвитку нашої науки. Звичайно ж, і про
„деякі” недоліки…

Машина совєтської ідеологічної пропаганди не могла обходитись без ідолів —
вони були їй необхідні для зомбування безправних жителів репресивного,
комуністичного царства. „Не сотвори собі кумира” — це не стосувалось
партійних бонз, адже вони не знали Божих заповідей, зате добре розумілись на
зв’язках, політиканстві, взаємовигоді, успадковуванні, інтригах — от і
„сотворяли”, в тому числі й наукового божка…

Але й сучасний уряд, вік якого рідко буває довгим, і який на розкручування
справжніх вчених не має часу, відповідного фаху, теж хапається за старого,
попередньо нав’язливо обсмоктаного пропагандою ідола, хоча той давно мав
бути скинутим з крутих київських гір у Дніпро без права на „видибання”… А
я так сподівався, що нова влада, яку кожен день „вистоював” на Майдані,
покладе край ідолопоклонству, адже незалежній державі, народу потрібні від
науки не весільні генерали, а обгрунтовані прогнози, поради фахівців,
винахідників.

За 44 роки „патонства” в світі, особливо в науці, стрімко змінювались
методи, погляди — а разом з ними і керівники. Зникали вожді, президенти,
диктатори, секретарі. А наш, прикриваючись високопарними словами, так і не
створив ефективної структури для управління та координації науки в масштабах
держави. Проте для себе і свого оточення відкрив простір для всіляких
маніпуляцій. Активно працював він лише в одному „науковому” напрямі —
самозбереження через створення бюрократичного прошарку опричників,
запатентованого ще з часів Івана Грозного; через, з одного боку, купівельну
систему „заохочування” нагородами, науковими званнями, преміями (на цей
гачок і сьогодні ловляться владці), а з другого — через відточені прийоми
„популізаторства”, інтриг, інсинуацій, переслідування своєрідних,
непокірних, особливо з „національним ухилом”, вільнодумців. Він ще й великий
майстер закулісних інтриг — коли (про це свідчить багаторічний працівник
апарату президії академії В. Кузьменко в своїй книзі „Наука за біологічним
принципом, або дещо про академічну мафію” — К., 2004) його становище при П.
Шелесті похитнулося і постало питання про можливе висунення Ф. Овчаренка на
посаду Президента АН (Ф. Овчаренко був секретарем ЦК по науці при П.
Шелесті, з ними я зустрічався в Приельбруссі і засвідчую: серед комуністів
теж були патріоти України; саме дякуючі втручанню П. Шелеста почалась
розбудова нашої Ельбруської медико-біологічної станції — „за Вашу станцію П.
Шелест мені клізму ставив” — це слова Б. Патона), саме з установи АН України
пішов донос на П. Шелеста, якого звинуватили в націоналізмі, а сам Б. Патон
„розквітнув” при В. Щербицькому.

Дещо про „наукові” доробки. В 1960 р. М. Сиротиніним в інституті фізіології
була організована перша в СРСР лабораторія космічної фізіології (я встиг в
ній закінчити аспірантуру і стати першим в колишньому союзі лікарем, який
офіційно отримав спеціальність — космічна фізіологія). Створення такої
лабораторії саме в Україні було вчасним, і закономірним, адже проблемами
освоєння космічного простору М. Сиротинін почав займатись в Києві ще до
війни. Проте Москва, ЦК КПРС не могли примиритись з таким зухвалим викликом
українців — все престижне повинно було створюватись лише в білокам’яній — і
вірний науковий стражник її інтересів в периферійній Україні Б. Патон під
вигаданою підставою ліквідував цей перспективний напрямок. Як і журнал
„Космические исследования на Украине”. Не сумніваюсь: член ЦК Б. Патон
виконував чергове „побажання”, вказівку Москви, якій ну дуже не хотілось
випускати престижний напрям із своїх довгих рук. А нищення наукового
українського слова, розпочате ще разом з В. Щербицьким, і яке продовжується
й понині. На моїй пам’яті — знищення в ті часи нашого україномовного
„Фізіологічного журналу” під приводом більш широкого ознайомлення
„русскоязычных” читачів з досягненнями української науки та залучення коштів
на видавництво. А чому уже в час незалежності українські розробки почали
патентуватись в Росії, що призвело до втрати нашого пріоритету на ряд
винаходів і відкриттів? І хто допоміг Соросу „на блюдечку” отримати всі наші
національні наукові багаторічні надбання? Прикро, але це було зроблено
руками наших академіків, які за отримані особисті гранти „благословили”
фактичну передачу науковцями майже всіх багаторічних розробок, ідей, планів
всього-навсього за обіцянку прийняти участь в конкурсі на отримання для
більшості міфічного гранту! Хіба тільки Сорос і К знає про те, що „хто
володіє знаннями, передовими технологіями — той володіє світом?” Знову не
спрацювали моральні фактори нашої наукової верхівки. Тим більше, коли Б.
Патон після проголошення незалежності заявив: спасайся хто як може (це від
незалежності?). Та ще й показав приклад, прихватизувавши Спорткомплекс в
Академмістечку.

Всьому цьому не доводиться дивуватись, якщо пригадати, як же плодилась і
гартувалась сьогоднішня патонівська „наукова еліта”. Щоб стати дійсним
членом, більшості претендентів треба було пройти школу комсомолу, комунізму,
профспілок, просіювання через ЦК; принижень, доносів, втрати гідності,
слугуванню владі; треба було довести на практиці готовність безоглядно
виконувати вказівки партії, цинічно маніпулюючи подвійними стандартами. В
результаті створилася каста безсмертних і недоторканих, а наука
перетворилась в служницю, рабиню. А чи може раб, змушений славословити чи
шукати аргументи на захист та оправдання відвертого злодія й свого
гнобителя, бути творцем? Науковець, як і талант, по своїй суті дуже
вразливий і не захищений як спеціаліст. От і тремтять кандидати, доктори,
боячись чимось розгнівити директора, адміністрацію, адже „шеф”,
використовуючі адміністративні важелі, в першу чергу розправиться з більш
талановитим за нього. А коли „шефа” — з урахуванням досягнень світової
психології про чотири рівні здібностей — можна віднести не вище, ніж до
другого рівня (це індивіди середнього рівня здібностей з потягом до влади,
пристосованці до існуючих соціально-політичних умов, які спонукаються до
діяльності вигодою, а не інтересом), то можна собі представити його
оточення — особистостей там знайти важко… Так заради задоволення амбіцій
одного функціонера зникали перспективні науковці з їхніми нездійсненними
відкриттями і цілі наукові напрямки, а держава залишалась беззахисною перед
„чорнобилями”.

Функціонування патонівської системи виразно віддзеркалена на прикладі моєї
установи — Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних
досліджень (МЦАМЕД), розташованого в Приельбруссі (КБР, Росія) де уже майже
15 років обов’язки директора виконує канд. наук В. Тарадій, у якого з А.
Шпаком „приятельські” відносини (А. Шпак — перший Віце-Президент, учений
секретар академії, який наразі фактично зосередив всю владу в академії в
своїх руках). А це дає В. Тарадію підставу не без власної користі постійно
порушувати норми трудового законодавства, без погодження передавати в
„оренду” лабораторні площі, проводити непотрібні й неякісні ремонти; творити
кадрове й структурне свавілля зі своїми підлеглими, фінансові зловживання,
підробку документів, тощо. А вже що й говорити про дружину — вона може
взагалі роками не ходити на роботу і при цьому отримувати декілька „зарплат”
, для неї можна найняти й оплачувати (звісно, з бюджетних коштів) послуги
кваліфікованим спеціалістам для підготовки й написанню дисертації (такий
бізнес — „дисертуція” — став завдяки крутим замовникам досить прибутковим;
потім дивуємося, звідки так багато у нас „проффесорів”), утаємничено
створити навіть без погодження з завідуючим відділом лабораторію,
„працевлаштувати” в інші установи (а тих співробітників зарахувати в „свою”,
по принципу „ти мені, я — тобі”) і т.д. і т.п. І ніякі скарги нічого змінити
не зможуть, бо зверху — птах, який високо літає і у вирій не відлітає, адже
тепліші комфортно-кондиціонерні краї, та ще й із скатертиною-самобранкою, у
світі просто не існують.

Щоб уникнути відповідальності за огріхи такого „господарювання” на території
іншої держави В.К. Тарадій ще в 2003 р. зробив спробу розрахуватись перед
Російською АН майном НАН України, намагаючись перевести весь Центр в
підпорядкування РАН. Ми йому цього не дозволили, та коли комісія РАН виявила
багато недоліків в роботі МЦАМЕД і прийняла рішення про його ліквідацію,
В.К. Тарадій знову робить спробу розрахуватись за свої „справи” майном
стратегічно важливого для України наукового комплексу — ініціює безкоштовну
передачу РФ нашої власності уже по частинам (унікальної будівлі готелю та
газової котельні), при цьому фактично ігноруючи Фонд Держмайна України —
буцімто такі зміни не мають принципового характеру. Наразі, після Ноти МЗС
від 02.02.06 р., питання ускладнилось ще й на рівні міждержавних
україно-російських стосунків. Це теж результат „оперативного управління” В.
Тарадія, який спровокував своїми діями конфліктну ситуацію з органами
місцевої адміністрації, адже вони були свідками того, як не за призначенням
використовуються площі наукової організації і т.п. А наші попередні
багаточисленні колективні звертання до керівництва НАНУ з проханням провести
комплексну перевірку стану справ в МЦАМЕД, інвентаризацію всіх його надбань
(в Україні і КБР РФ) постійно ігнорувались на рівні всевладного в Академії
високопосадовця академіка А. Шпака. Мені залишалось виступити на нараді у
президента НАНУ з заявою про „деякі недоліки оперативного управління” В.
Тарадія, хоча мене попереджували, що виступити при Б. Патоні і сказати гірку
правду про діяльність академічної установи — це рівнозначне самогубству. І
дійсно, після мого виступу на нараді у президента НАНУ замість перевірки
викладених фактів негайно розпочалась відверта розправа наді мною. Тобто
метою хитромудрих патонівських функціонерів було наступне — спочатку
спровокувати ситуацію, відволікти увагу від своєї діяльності перенесенням
справи в політичне русло, створити собі імідж патріотів й одночасно ще
більше ускладнити стосунки з Росією. І хай за наші „подвиги” відповідають
помаранчеві, а ми ти часом будемо продовжувати „ловити рибку” в скаламученій
нами воді…

Щоб швидше відсторонити мене від керування медико-екологічним напрямком
центру, астроном В. Тарадій спочатку утаємничено, без попередження,
переводить мене з посади Першого заступника директора на посаду зав.
відділом, а потім підбирає собі „достойного” заступника. Знаходить — канд.
наук Владіміра Ільїча Портніченко. Той уже встиг засвідчити свою
„порядність”, підлатувавшись отримувати в різних установах рідної академії
декілька „зарплат” за одну й ту ж роботу. І В. Тарадій не помилився: муки
сумління до „Ільїча” (після того, як він заради отримання керівних посад для
себе та дружини „всього-навсього” умить змінив свої погляди на протилежні)
не навідувались. Та що там докори совісті — такі за керівні посади і матір
рідну можуть зрадити. Терміново, в таємниці від мене, завідувача відділом, і
навіть при відсутності самого В. Портніченко, В. Тарадій „узаконює” його в
якості свого заступника на Президії. Ясна річ, не без „сприяння” все того ж
А. Шпака… Ось так система поспішає пустити своє коріння в майбутнє,
підбираючи кадри „по своєму образу і подобію”. А це означає, що допоки
прижиттєвий комуноімперський пам’ятник в центрі столиці незалежної держави
„зірконосцю” не переміститься в більш спокійне місце, нове покоління
справжніх вчених теж буде приречене на копирсання в патонівсько-шпаківській
багнюці всевладдя з уже новими „всегда молодыми” ільїчами.

Наразі всі розуміють, що в руках вченого концентрується неймовірна — як
конструктивна, так і деструктивна — сила, і що наука повинна і здатна
вирішувати глобальні державні проблеми, і що реорганізація наукової сфери
нашої держави катастрофічно затрималась. Чекати на те, що із даху
патонівсько-шпаківського академічного конклаву замість тривалого
синьо-білого коптіння раптом з’явиться дим помаранчевого кольору, не
доводиться — весь ліміт часу та й державницький терпець, сподіваюсь,
вичерпаний.

Для прискорення реорганізації необхідно:

реформувати управління наукою, зробити його державним, а не „самоврядним”,
одноособовим — для цього в першу чергу терміново ліквідувати патонівський
релікт; відновити Державний комітет (чи міністерство) з науки та
інтелектуальної власності, який би став координаційним центром, штабом
управління наукою всіх академій, профільних товариств, об’єднань та інших
громадських наукових організацій; провести інвентаризацію н/д інститутів та
їх площ, а також всіх наукових надбань; через відродження духовності змінити
світосприйняття фахівців, в основі якого повинна стояти зверхність принципів
моральності, екологічної та духовної чистоти над економічною вигодою;
трансформувати наукові заклади в н/д інститути, поєднавши науку з освітою та
практикою; ліквідувати ділення науковців на класи, касти, клани, прирівняти
в правах науковців різних академій, міністерств, науково-технічних товариств
(для цього перш за все необхідно негайно ліквідувати довічні виплати та інші
багаточисленні пільги за звання та членство); створити об’єктивну систему
незалежної оцінки наукової праці, конкурсного відбору наукових тем,
суперництва ідей та розробок; обмежити термін перебування на керівних
наукових посадах — інше призводить до монополізації науки окремими вченими;
вчитись відкривати й ростити таланти, давати спеціальні гранти для
стажування в зарубіжних лабораторіях; звертати особливу увагу на
дослідженнях в галузі біоінформаційних технологій, нових джерел енергії,
охорони здоров’я, збереження довкілля; відновити державні замовлення на
наукові розробки, надійно захистити авторські права; фінансувати наукові
напрямки, а не усталені клани; змінити систему отримання наукового ступеню;
нормою для справжньої науки повинен стати моральний кодекс та клятва
науковця.

Так, я знаю, що цією публікацією викличу шквал спровокованого обурення
„вірних” патонівської системи, бажання помсти за своїх повергнутих
розкручених ідолів, спроби навісити ярлик некомпетентного, зробити об’єктом
осміяння, паплюження. Та роблю це заради великого й щасливого майбуття
України з вірою в справжню моральність нової влади. Щоб зарадити в
майбутньому духовному й фізичному знищенню диктаторськими режимами тисяч
талановитих науковців, справжніх вчених, заради того, щоб відмити звання
вченого від дійсно патонівсько-шпаківського бруду.

Павло Білошицький

патофізіолог, математик, доктор медичних наук, лауреат Держпремії України в
галузі науки,
засновник (серпень 1990 р.) та один із виконавців Програми „Прапор України
на вершинах світу”.

Інша публікація автора на цю тему:
http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/594/53192/

Докладніше про автора:

Білошицький Павло Васильович – патофізіолог, математик, д-р мед. н. (1983),
академік Української Академії Наук та Міжнародної Академії Безпеки
Життєдіяльності. Держ. премія в галузі н. і т. (2000). Закін. Київ. мед.
ін-т (1961), мех.-мат. фак. Київ. ун-ту (1972). Перший лікар, який отримав
спеціальність „космічна фізіологія” (1964). В 1961-1993 працював в Ін-ті
фізіології НАН України (від 1973 – зав. Ельбрус. мед.-біол. станцією); від
1993 – заст. дир. Міжнар. центру астроном. та мед.-екол. досліджень при
Президії НАН України, де від 2004 р. завідує відділом. Учень і прямий
продовжувач справи академіка М. Сиротиніна, автор біля 300 наук. праць,
монографій та винаходів у галузі авіакосм., екстремал., гірської, спорт.
медицини та матем. біології. Засновник програми „Прапор України на вершинах
світу” (1990), чемпіон України з альпінізму у висотно-віковому класі (1997);
організовував та приймав участь у першосходженнях з синьо-жовтим прапором на
найвищі вершини Європи (Монблан -09.08.90, Ельбрус – 17.09.90), Африки
(Кіліманджаро – 1995), Америки (Гаяна Потосі – 1994, Аконкагуа – 1997) та
ін.

Тел.: 4240941