Так чия це земля?

листопада 26, 2014Загальне

25-11-2014 14:10 | 

Тетяна Малахова:

Это случай 20-летней давности.

Я жила в Горловке, а за городом, в селе Зайцево, у нас была дача – симпатичный сельский дом с огромным садом. Как-то в автобусе Никитовка-Зайцево возник легкий спор – на каком языке говорили коренные жители Донбасса.

Многие утверждали, что Донбасс – это Россия, и русский язык тут главный испокон веков! Другие опровергали, но точку в споре поставила старенькая бабуля. Она строго посмотрела на защитника “русского мира” и спросила: “Де могили твоїх діда і баби?” Мужик ответил, что старики похоронены во Владимирской области, а отец, который приехал поднимать Донбасс, похоронен в Горловке! Бабуля подняла вверх черный кривой палец: “Оце я і хотіла почути! А мої дід і баба, прадід і прабаба, прапрадід і прапрабаба поховані на цій землі! І всі вони розмовляли українською! І всі були українцями! Тепер ти зрозумів, чия це земля?”

Прошло 20 лет. Этой бабули уже нет на свете, ее родину бомбит Россия , но очень хочется, чтобы ее простое и мудрое объяснение услышали сегодня!

Олена Степова: Луганские водители маршруток в знак протеста переходят на украинский язык

листопада 26, 2014Загальне

25-11-2014 10:25 |

Мой удивительный край.

Сегодня в магазине покупаю кильку. Мороженную. Девушка вежливо и спокойно расфасовывает мне по кулечкам. Беру 5 кг, по кг на каждого подопечного пенсионера. Килька сейчас самый дешевый продукт, да и полезный. И суп можно сварить, и поджарку по типу консервов сделать. К прилавку подходит мужчина просит, чтобы не ждать, буханку хлеба. Я соглашаюсь, мне еще паковаться долго. Всё делаю машинально. Голова, как всегда забита проблемами и их решениями, это уже сейчас нормальное состояние здесь. Не сразу понимаю, что необычного в диалоге мужчины и продавца, а когда до меня доходит….Впадаю в ступор. Он разговаривает на украинском. В центре города. Луганда. 2014 год.

Выражение лица было у меня достаточно красноречиво. Уверена, так глупо я своей жизни, я еще никогда не выглядела.
Из ступора меня вывел тот же мужчина, который заметив моё эмоционально-мимическое состояние, обратился уже ко мне:
-Я бачу дівчина мабуть руських шанує, побачила бандерівця та злякалась, що так дивиться на мене.
– Дівчина мало не зомліла, коли почула українську,-вже відповіла я йому.

Он рассмеялся:
-О, то ти своя, бандерівка, а я вже злякався, що така гарненька і вата- сересер, -он повернулся к продавцу, которая не реагируя на наш разговор, занималась свое работой,- Катруся, налий ще мені пива, не заперечуешь? –спросил он у меня
-Так, вам, що завгодно,- я сияла, как новая гривня.
-А ви знаєте, як москалі називають наше пиво,-обратился он ко мне.
-Пи-и-и-во!- протянули мы хором и рассмеялись.
-Ви звідки тут, -я осмелела,-будьте обачні, у нас …

Он не дал мне договорить:
-Тобі кажу, бо своя, я местный. Вон, с маршрутки, – он перешел на русский, – просто заколебало всё, решили с мужиками, как протест против дебилизма, на украинском говорить, каждый день теперь читаю, учу, произношение слушаю. Так набандэрився,-он смеётся,-як-то кажуть, останивка за углом, а ти, москалику, злазь, приїхали. А ты заметила, что в маршрутках шансон не играет, вот, тоже наше решение. Если блатняк слушаешь, сеп и ватник…

… Мой город, мой странный, возможно ещё непонятый или до конца неизученный мною город, как же ты умеешь удивлять. И главное в нужное время, когда уже руки опускаются, когда чернота перекрывает кислород, а ты, вот , раз и солнышком, и мовою, и верой. Будем жить!

Источник

Михаил Буроменский: Россия и международное право: диагноз и методы лечения

листопада 26, 2014Загальне

25-11-2014 13:38 |

Россия активно разрушает международное право, создавая свое собственное “параллельное международное право”. Саммит большой 20-ки превратил ее в 19-ку_ но проблему не решил.

Договор о союзничестве и стратегическом партнерстве между Россией и Абхазией, подписанный в понедельник в Сочи лидерами двух стран, подразумевает формирование общего пространства обороны и безопасности. Согласно Договору, этот пункт предполагает, в частности, «создание Объединенной группировки войск Вооруженных Сил РФ и Вооруженных Сил Абхазии… и формирование органов управления Объединенной группировкой войск». Этот процесс должен быть завершен «не позднее одного года со дня вступления в силу договора».

«Если одна из Сторон подвергнется агрессии со стороны какого-либо государства или группы государств, то это будет рассматриваться как агрессия также против другой Договаривающейся Стороны», — отмечается в документе. В этом случае стороны предоставляют друг другу «необходимую помощь, включая военную, а также оказывает поддержку находящимися в распоряжении средствами в порядке осуществления права на коллективную оборону в соответствии со статьей 51 Устава Организации Объединенных Наций».

Россия продолжает создавать параллельное международное право, подписывая международные договоры с несуществующими для остального мира государствами. Ссылается в этих договорах на права по Уставу ООН, которые за такими “государствами” никто кроме России не признает. Россия продолжает политику де юре и де факто военных оккупаций и аннексий, нарушая важнейшие собственные обязательства по Уставу ООН, именно те обязательства, на которых держится весь мир после второй мировой войны. Россия переиначивает, а сказать точнее – перевирает, содержание и основных понятий международного права, искажает до неузнаваемости их предназначение в международном праве. Агрессию называют защитой русскоязычного населения. Оккупацию и аннексию – воссоединением соотечественников и вхождением в состав федерации. Территорию соседнего государства – своими исконными землями. Государственные границы – административными границами. Референдумом – непонятное действо на чужой территории под контролем российской армии. Операции собственной армии на территории другого государства – забавами своих военнослужащих в отпуске. Решения Европейского суда по правам человека, чью юрисдикцию Россия признала – вмешательством во внутренние дела государства. Россия за последнее время нарушила все основные принципы международного права, содержащиеся в Уставе ООН и в Хельсинском заключительном акте 1975 года и разрушила ООНовский политико-правовой механизм поддержания мира. Именно разрушила, а не подорвала доверие. В том виде, в котором он существует сегодня, Совет Безопасности ООН уже никогда работать не сможет.

Создание Россией собственного “международного права” одна из главных опасностей после второй мировой войны. С отрицания “буржуазного” международного права начинала Советская Россия, а затем СССР в межвоенный период. Этот эксперимент в истории СССР закончился его изгнанием из Лиги Наций и работой над ошибками. После второй мировой СССР никогда не ставил под сомнение ценность международного права и его пользу для самого себя, хотя и не особенно это право уважал. Цинизм в использовании Советским Союзом международного права всегда имел определенную границу. И этой границей были зоны влияния, о которых договорились в 1945-м. Ответный цинизм тоже сохранял рамки, что позволяло компромиссно развивать международное право. Фактическое отрицание Россией существующего международного права делает его механизмы крайне неэффективными, что в России прекрасно понимают и отдают отчет в своих действиях по его подрыву.

При этом Россия угрожает всему миру оружием за любые сомнения в признании за нею права захватывать территории других государств. Такие угрозы прозвучали по Крыму. Теперь угроза звучит в адрес “государства или группы государств” в российско-абхазском договоре. Очевидно стоит ожидать подобные недвусмысленные заявления по Приднестровью, Абхазии и, возможно, ЛНР и ДНР.

Становится совершенно очевидным, что традиционного политического решения конфликта России с миром так же не существует, как не существует его международно-правового решения. Россия готовится к очередной агрессивной войне. К шестой (!) агрессии за 23 года после развала СССР. Россия не готова к большим войнам, но вполне готова к локальным войнам рядом со своими границами, готова поддерживать такие войны в других странах. Ни экономическая разруха и санкции, ни людские жертвы, ни угрозы международному имиджу Россию не пугают. Наоборот, там уверены, что именно путем военного запугивания и провоцирования локальных войн Россия добьется уступок и мирового лидерства. Россия готовится не только к холодной войне.

Кризис может продлиться неопределенно долгое время – от года и более. Россия уже никогда не выйдет из этой войны такой , какой она была и есть. И точно так, как судьбы Германии начали решать в начале 1942, а не в 1945, судьбу России нужно начать решать сейчас. Россия должна быть разделена с учетом ее любимого принципа самоопределения. Опыт плебисцитов после первой мировой войны доказывает эффективность таких решений под международным контролем и гарантиями. Наиболее сложным является решение вопроса о ядерном оружии. Оно должно быть первоначально максимально локализовано и поставлено под международный контроль. Опыт принятия таких решений после распада СССР у мирового сообщества имеется. Демократизация новосозданных государств под жестким международным контролем с обязательной десоветизацией и депутинизацией (по примеру денацификации). Должно быть исключено повторение у России “версальского синдрома”. Временное установление международного контроля над российскими энергетическими ресурсами. Принятие решения о международной уголовной ответственности российского руководства за развязывание пяти агрессивных войн в конце 20-начале 21 века. Поскольку Международный уголовный суд не обладает юрисдикцией в отношении преступления агрессии, необходимо принятие специального решения. Государство-агрессор должно понести международно-правовую ответственность. Все сказанное находится в области международного права и может быть решено на основе международного права.

заведующий кафедрой международного права Национального юридического университета им Ярослава Мудрого, член-корреспондент Национальной академии правовых наук Украины, доктор юридических наук, профессор

Михаил Всеволодович Буроменский

 

Війна проти України. Путін виправдовується так само, як це робив Гітлер

листопада 25, 2014Загальне
Фрагмент карикатури Андрія Левченка, переможця конкурсу «Диявольська бензоколонка»

Фрагмент карикатури Андрія Левченка, переможця конкурсу «Диявольська бензоколонка»

Михайло Крилатов

Сімферополь – Ми мало замислюємося про те, що ми постійно перебуваємо в тому життєвому процесі, який і називається Історія. У суспільному та інтелектуальному відношенні ми самі складова частина і дійові особи процесу історичного. Ми живемо в Історії. Геніальні слова відомої пісні про те, що «між минулим і майбутнім є тільки мить…», фіксують історичний процес плину часу і подій навколо нас. Історія тому здається вічно оновлюваною матерією, завжди новою і неповторною. З іншого боку, в підмісячному світі немає нічого нового, історія повторюється, нехай і за спіраллю, але майже однаково. У цьому довелося переконатися ще раз…

«В 4:00 ранку, без оголошення війни…» – ці слова Левітана 22 червня поставили в глухий кут весь радянський народ, який губився у здогадах, чому це Гітлер напав на СРСР, адже раніше так дружили – і арміями, і спецслужбами, і внутрішніми справами, і не тільки парадами і навчаннями, а й на ділі, спільним розділом Польщі, наприклад. Але в цьому і полягав цинічний обман радянських народів сталінським режимом. Насправді все було зовсім інакше, і не несподівано, і з оголошенням війни, і навіть з поясненням її причини – але все це приховали від народу.

Навесні та влітку 1941 року віроломність Гітлера була відкриттям тільки для Сталіна й Молотова. Після закінчення Другої світової війни в СРСР довго не видавали книгу Вінстона Черчилля «Друга світова війна», за яку автор удостоївся Нобелівської премії з літератури. Власне, її і зараз ще не можна вважати виданою – в 1997 році у видавництві «Фенікс» в Ростові-на-Дону з 6 томів англійського оригіналу видані тільки уривки обсягом в одну книгу, можна сказати тільки конспект.

Сер Вінстона ЧерчилляСер Вінстона Черчилля

З цього захопливого читання, фактично щоденника Черчилля, з документальною достовірністю можна відновити події тих днів, коли Гітлер готувався і напав на СРСР. І зараз цікаво навіть не те, що майже всі світові політики знали навіть точну дату нападу, а Черчилль, що дозволяв собі у спілкуванні з американським президентом пікантно підписуватися як «колишній військовий моряк», ще 15 червня писав Рузвельту, що приблизно через тиждень Гітлер нападе на СРСР. У ніч на 22 червня він спав особливо міцно, тому, що знав: вранці його розбудять і повідомлять, що гітлерівські дивізії напали на СРСР, а німецька авіація бомбить радянські міста. Саме це і повідомив йому вже вранці його секретар Чекерс, який чергував у ту ніч, не зважився розбудити його о 4-й годині ранку тому, що розумів – Черчилль і так все це передбачав.

Черчилль все неділю готував промову і виступив на британському радіо о 9-й годині вечора того ж дня. У той час як Сталін заговорив – «Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюся я, друзі мої!..» – тільки 1 липня («Правда», 3 липня 1941 року).

З усієї офіційної історії «Великої Вітчизняної війни» випливає, що напад Гітлера був «віроломним і без пояснення причин». Але чи могло так бути? Невже Гітлер не постарався всьому світу хоч якось пояснити своє рішення, яке, як всім було зрозуміло, зачіпало долі всього людства? Адже Гітлер навіть в 40-х роках прагнув поставати перед світом респектабельним політиком.

Як Путін іде шляхом Гітлера (Как Путин идет путем Гитлера (інфографіка з сайту: www.slovoidilo.ua)

Як Путін іде шляхом Гітлера (Как Путин идет путем Гитлера (інфографіка з сайту: www.slovoidilo.ua)

Ні, звичайно, Гітлер пояснив своє рішення, тільки від нас це приховували. І, виявляється, Адольф Гітлер зробив це так, як робить зараз Володимир Путін, пояснюючи анексію Криму та інтервенцію на Донбасі, саме тим, що винна, мовляв, сама жертва агресії, вона вела себе зовсім не так, як слід було, а тому напад, бомбардування, інтервенція, війна – їй у повчання.

Подробиці 2014 року ми всі знаємо: Володимир Путін про них не раз казав – Україна винна, що вела з Кримом неправильну політику, а тому його жителі вирішили самі «возз’єднатися» з Росією, а на Донбасі йде громадянська війна тому, що, знову ж таки, Україна проводила неправильну внутрішню політику стосовно російськомовних громадян.

Подробиці 1941 року, які в точності нагадують виправдання Путіна, ми дізнаємося тільки зараз з книги Черчилля. Останній приводить шифрограму міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа своєму послу в Москві Шуленбургу від 21 червня, в якій міститися інструкції як саме пояснити Молотову рішення Гітлера про початок війни вже після нападу.

Черчилль пише (стор. 224–225 згаданого видання): «Але час настав. Ріббентроп, Берлін – Шуленбурґу. 21 червня 1941 року. «1. Після отримання цієї телеграми весь шифрований матеріал, що знаходиться там, підлягає знищенню. Радіостанцію треба привести в стан непридатності. 2. повідомте, будь ласка, негайно ж Молотова, що ви повинні зробити йому термінове повідомлення і тому хотіли б негайно відвідати його. Потім зробіть йому таку заяву: «…Уряд Німеччини повідомляє, що Радянський уряд, всупереч взятим на себе зобов’язанням, 1) не тільки продовжив, але навіть посилив свої підривні дії щодо Німеччини та Європи; 2) проводить все більш антинімецьку зовнішню політику; 3) зосередив всі свої сили в стані готовності на німецькому кордоні. Тим самим Радянський уряд порушив свої договори з Німеччиною і збирається напасти з тилу на Німеччину, яка веде боротьбу за існування. Тому фюрер наказав німецьким збройним силам відбити цю загрозу всіма засобами, наявними в їх розпорядженні». Прошу не вступати в жодне обговорення цієї заяви. Уряд Радянської Росії зобов’язаний убезпечити співробітників посольства». О 4 годині ранку 22 червня Ріббентроп передав російському послу в Берліні офіційний документ про оголошення війни. На світанку Шуленбург з’явився в Кремль до Молотова. Останній мовчки вислухав заяву, зачитану німецьким послом, і потім зауважив: «Це війна. Ваші літаки тільки що бомбардували близько 10 беззахисних сіл. Ви вважаєте, що ми заслужили це?».

Ось як пояснив Гітлер початок війни: СРСР, мовляв, проводить «все більш антинімецьку зовнішню політику». Так і Путін звинувачував Україну в тому, що вона проводить антиросійську політику. Кримський пропутінський «експерт» Олексндр Форманчук говорив про наявність в Україні навіть спеціального «антиросійського» проекту. Звідси зрозуміло й інше виправдання: російська політика антифашистська, в той час як українська політика – нібито «фашистська».

Як відомо, керівництво СРСР в червні 1941 року наказувало радянським військам жодним чином «не провокувати» Гітлера, щоб не викликати його агресію. Це не допомогло. Більше того – провалилася вся політика «умиротворення агресора», тому, що агресор ніколи не прагне до миру, на те він і агресор. Приблизно так в березні 2014 року тимчасове керівництво України намагалося не спровокувати Путіна в Криму. Не допомогло.

Валерій ЧалийВалерій Чалий

Щось схоже сказав днями заступник голови Адміністрації президента Валерій Чалий: «Наше завдання – уникнути повномасштабної війни в центрі Європи. Нанесення такого удару (по російській військовій техніці в Донбасі – авт.) – це розв’язання війни із застосуванням авіації, ви ж розумієте, що далі піде загострення, і тоді це буде вже інша історія».

Руслан ЮгошРуслан Югош

Кримський журналіст Руслан Югош з цього приводу пише: «Виявляється, дати відсіч агресору, який ввійшов на твою територію, – це називається «розв’язати війну»! А сам факт збройного вторгнення розв’язуванням війни вже не вважається? Тільки – спротив такому? Тому треба давати ворогові відкушувати територію за територією, аби не «розв’язати війну», так виходить? Схоже, в адміністрації президента живуть в якомусь викривленому понятійному просторі. І не в курсі, що війна вже розв’язана і щосили йде. Поки вони роблять вигляд, що нічого не відбувається…»

Але і в березні Україна і Європа намагалася заспокоїти Путіна. І зараз, через 8 місяців після ведення ним війни, знову намагаються утихомирити агресора, не усвідомлюючи, що не вийшло в березні, не вийде і зараз. У будь-якому випадку провину за його новий наступ, якщо він відбудеться, Путін покладе на Україну і на ту ж Європу. Ми ніяк не засвоїмо ці дві істини: агресор ніколи не прагне до миру, «умиротворення» тільки допомагає йому успішно вести наступ, агресор завжди провину за розв’язання війни покладає на жертву. Так буде незалежно від поведінки жертви, тому для успішного протистояння агресору жертві завжди потрібна зовсім інша політика, заходи зовсім іншої якості.

Михайло Крилатов – кримський оглядач «Крим.Реалії»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал на сайті «Крим.Реалії»

Річниця пам’яті Голодомору 1932-1933 років

листопада 21, 2014Загальне

Ще один рік відділяє нас від тих страшних часів. Часів, коли діти вмирали на очах посивілих від горя батьків, коли вмирали батьки,  коли диявольська нечисть потирала руки від радості знищення. У цих мирних і трудолюбивих українських селян  не було виходу. Оточені кордонами смерті, позбавлені їжі, вони помирали важко і мученицьки. Покруч більшовицького тероризму і традиційно україножерного російського шовінізму  справляла жнива смерті українців.

Зараз і одні, і другі все заперечують.   Їхні ниці душі шукають прихистку у брехні та підлості. Вони не змінилися. У своєму заскорузлому людиноненависницві вони не здатні вчитися. Імперія зла змінює лише форму.

Нам завжди бракуватиме тих землеробів і робітників, політиків і поетів, учених і письменників,  інженерів і учителів, геніїв, які залишилися лежати навічно в цій чорній від скорботи українській землі. Ми завжди пам’ятатимемо про них. Наша скорбота і пам’ять повинні стати запорукою нашої єдності і нашою пересторогою нелюдам.

Громадянине України і гостю, мандрівче, зупинися на хвилину там, де застане тебе цей День Пам’яті, помолися за душі невинно убієнних голодом, щоби така трагедія ніколи не повторювалася.

Вічна їм пам’ять!

Клич самодопомоги – не до полеглих героїв. (Автор: Вовканич Степан)

листопада 16, 2014Загальне

Наприкінці 2014 року в Львівській міській раді відбувся круглий стіл «Ідеологічні засади національної безпеки в умовах російської агресії». У його роботі взяли участь вчені підрозділів НАН України, викладачі ВНЗ, державні службовці, політики, працівники силових структур, засобів масової інформації, представники церков, а також громадські організації (товариства), в т.ч. російсько-українське товариство ім. акад. Сахарова.

 

Про що йшлося?

Ключовими напрямками обговорення стали не лише драматичні події останнього часу в Україні, а й історичні передмови, зокрема традиційне коріння загарбницько-імперських інтересів Росії, котрі як рецидив відновилися сучасною ідеологією «русского мира» у війні проти суверенної України, власне, її українськості. А відтак – як небезпека для всієї Європи і загроза світового порядку. З огляду на це, форум зазначив, що чинна влада в Україні без належної уваги до нових ідеологічних засад державотворення, без чітко сформульованої національної ідеї як програми дій в рамках «Стратегії-2020», ефективного її міжнародного захисту, не зможе підняти на належний рівень ні патріотично-виховну роботу у ВНЗ, ні в спільноті щодо збереження національної ідентичності та безпеки держави за умов реваншистських затяжних намірів агресивно-шовіністичного сусіда.

 

Стратегія розвитку України повинна передбачати побудову національного, духовно-інтелектуального, демократичного, культурно-багатого, креативно-інформаційного модерного суспільства з активними горизонтальними і вертикальними зв’язками, інноваційно-динамічною системою вітчизняної освіти, науки, економіки тощо. Ця стратегія має забезпечити українському народові соборність як нації, а окремій особистості як громадянину – зберегти національну ідентичність, надати умови і можливості всебічної самореалізації, соціалізації та досягнення гідного рівня життя, безпеки, охорони здоров’я, відпочинку тощо.

 

За період Незалежності чинні українські уряди певною мірою, точніше за залишковим принципом займалися розвитком науки, освіти, культури, медицини, охорони фізичного здоров’я населення та іншими сферами, які традиційно входять, власне, в сферу т.зв. сьогоднішньої гуманітарної політики. Проте, ця політика ніколи не охоплювала ідеологічний спектр державотворення, якість інформаційного простору, його контенту, розвиток і захист українськості на своїй землі, національну гордість і соціальну психологію титульного народу, його небажання прогинатися перед асимілятором, природне право мати свою «рідну хату», в якій «правда, й сила, і воля». У них важливу роль відіграватиме аксіологія (система цінностей) вибору вектора євроінтеграції, воістину реалізується, нарешті, семантика (зміст, смисл) національної ідеї та семіотика (знакова система) пам’ятників її подвижникам, народним героям минулого і сьогодення, усунеться кричуща імперська антиукраїнськість із назв міст, вулиць, кафетеріїв тощо.

 

Чи не збайдужіли львівяни?

Власне, почну з проблем української семіотики та подій далеких, домайданних. Понад десятка років у львівській та центральній пресі звертаюся до громадськості з приводу стану відомого куточка Львова, який нібито мали б знати всі, бо називається – центральний Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Справа не в тім, скільки в ньому культури і відпочинку, скільки розпарцельованої та вже приватизованої, не казатимемо утаємничено проданої землі. Річ у двох виразно видимих місцях міського Парку, які зразу впадають в око його відвідувачів.

 

Перше, це місце перед входом в Парк з боку вулиці Вітовського, де ще на початку Незалежності урочисто і пафосно було встановлено знаковий камін з викарбуваним написом: «Борцям за волю України».

 

Друге, – це там, де неподалік головної – найширшої алеї Парку – самочинно розібрано дитячий Планетарій. А на його місці олігархом – депутатом Львівської обласної ради від Партії регіонів Балашем – викопано великий котлован і розпочато будівництво. На щастя, завдяки протестам громадськості, новобудову вдалося зупинити. Навіть забрали будівельний кран. Однак, галицький регіонал не спішив розбирати зведену огорожу і рекультивувати зруйновану зелену паркову зону, відновлювати екологічний дизайн. Ба більше, розпочав судову епопею і нині на парковій землі, що придбана буцімто дружиною депутата, за високою огородою, куди немає доступу навіть керівництво парку, цинічно і нахабно відновлює роботи нульового циклу.

 

Дивно, навіть не віриться, що це відбувається в Львові, де нібито націєцентрична, демократично обрана влада, євроінтеграційні умонастрої, народні слуги справді ведуть пошуки (а не знову демонструють піарну імітацію патріотизму) місця для увічнення пам’яті героїв Небесної Сотні. Саме під цим кутом хочу ширше і глибше подивитися на проблему вшанування героїв України, що віддали життя за її свободу і незалежність впродовж великого відтинку історії, власне, загинули за буття нації, якій нині знову загрожує російський окупант. Але чи тільки він – російський та, власне, хіба лише зовнішній? Чи це не відбувається не без допомоги нещодавніх носіїв георгіївських стрічок, триколорів – різних внутрішніх п’ятиколонників, що нині нахабно знову йдуть у ВР. Хоча ще кілька місяців тому пачкувалися навколо сотень пам’ятників Леніну в Криму, Луганську, Донецьку, Харкові тощо. Зрештою, чи ми, як нація, належно шануємо своїх героїв, що відстояли нашу свободу, культурні цінності, українськість, полягли у боротьбі з нерівними силами не тільки російського зовнішнього агресора?!

 

Нація має шанувати борців за її волю

Парадоксально, але Україна досі не має концептуального монумента борцям за її волю, який велично в камені чи в металі оспівав би звитяги національно-визвольних змагань корінного народу проти різних зайд – поневолювачів. Особливо криваво-жорстоким для долі України було щойно минуле ХХ сторіччя, яке охоплює бої УНР проти російського більшовизму, українсько-польську війну 1918-19 років, післявоєнну «пацифікацію», німецько-нацистську та совіцьку окупацію часів Другої світової війни. Наскрізним і домінантним свідченням чужоземного свавілля і насилля над українською нацією була смертельна печать потрійної окупації, яку один агресор поперед другого спішив поставити на зранене тіло України. Чи не найбільшою мірою потрійна окупація України і масовий національно-патріотичний рух опору притаманні добі боротьби УПА.

 

Отже, відкриття монумента, що відображає боротьбу українського народу проти потрійної окупації, – це не просто пошана загиблих за Україну, це не лише обовязок сущих. Це символічний знак живим і ще ненародженим, які будують і будуватимуть соборну європейську Україну. У цьому контексті, борець за волю України – поняття унікально-питоме, котре, по-перше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій – поготів. По-друге, його глибинна символічність та концептуально-соборний сенс можуть бути втіленні та всенародно возвеличенні в пам’ятнику як знаку високих смислів боротьби українських патріотів проти окупації. Це стосується не лише нинішніх подій на сході України. Це раз і назавжди може утихомирити закордонний, а відтак – і внутрішній п’ятиколонний галас, що за помахом чиєїсь руки час від часу виникає на рівному місці, як це було, приміром, після присвоєння Бандері, Шухевичу звання «Герой України» чи напередодні 70-ої річниці трагічних подій на Волині, підготовки до анексії Криму, дій російських терористів в континентальній Україні.

 

Феномен всенародної боротьби за волю України, соборно втілений у Пам’ятнику, розширив би до всеукраїнського виміру визвольну героїку нації проти потрійної окупації, намагань агресорів ізолювати Україну, поділити її, а відтак по частині анексувати. Рівно ж – він свідчитиме: ми, українці, – єдиний народ, що ніколи не ділився і між собою не воював. Проте, нас завжди намагалися роз’єднати, аби, ослабивши, поневолити, а опісля – і загарбати наші землі. Сьогоднішні події на Сході нашої країни – те лише підтверджують. Маску брата скинуто, бойове товариство зраджено. Путін стверджує: Україна – штучне утворення, без клаптика власної землі; Росія і без неї запросто могла виграти Другу світову. Пропонує Польщі знову «по-братському» поділитися Україною. Агресор лютує, дезінформує світ, убиває захисників України, зневажливо по-імперському називає її Малоросією. А малороси, хохли, як ще тільки не прозиває їх самозваний старший брат, носяться з його імперським стягом. З іншого боку, свідомі українці, справжні патріоти консолідуються в боротьбі проти імперського поневолювача – великороса-асимілятора (знайоме – Ubermenschen). Захисники України знову, як це робили повстанці Холодного Яру, УПА, боролися на смерть за волю, а не між собою.

 

Табачніки стали предтечами зелених чоловічків

В Україні не було громадянських війн і зараз немає. Але різні табачніки, прихильники та автори написання «общей» історії, які були заслані далеко до творення Луганської чи Донецьк «народних республік», інтелігентно по-антиукраїнському зомбували ощасливлених малоросів, орденоносних манкуртів, ностальгійних п’ятиколонників, готуючи ґрунт для «декомпозицирования» України та вторгнення банд терористів. Ніхто не сподівався, що Росія вдарить в спину Україні. І Богдан думав, що москаль з козаком добром ділитиметься. Не так сталося, як гадалося, Богдане, пророче звертався Шевченко до Хмельницького. І не з нашої вини. Український народ, спливаючи нині кров’ю, ще більше переконувався, що колишні «дружні» обійми насправді були міцними удавками його свободи.

 

Спротив Майдану імперському зросійщенню, бажання стати вільними у такому ж вільному європейському співтоваристві прискорило вигнання пристосуванців, злодіїв і грабіжників України. Це викликало і викликає в українофобів найбільшу лють і страх. Боротьба за волю і права України як суверенної держави – це головна відмінність справжніх націоналістів-патріотів від найманців Кремля, ростовських вигнанців, подружок і кумів Путіна – піарників, сепаратистів та ошуканців Української Національної Ідеї (УНІ), а не її подвижників, як вони себе величають. Вони – це самосакралізована людська ниць, яку олігархи, злодії та інші суб’єкти девіальної поведінки намагалися за допомогою ідеології «русского мира» і награбованих грошей вмонтувати навічно в іконостаси донецькі, а відтак усієї України.

 

Попри те, на жаль, табачнікам разом з комуністами вдалося навіяти «донецьким», що вони буцімто кормлять усю Україну, а галичани – не українці та взагалі, окрім них, геніально-індустріальних, залишилася лише «узкая прослойка украиноязычной интеллигенции». Ідеологією державотворення ніхто не займався. Чи не тому нині запитуємо: де ж оспівані в славетному пам’ятнику безпосередні герої – ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України, її національну ідею на явну смерть? Чи нинішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам`ятник, який би комплексно віддзеркалював історичні реалії: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз – ще живі і вже мертві герої – січові стрільці, крутяни, холодноярці, діти батька Волошина, вояки УПА? Де той величний монумент, що його основним концептом і компонентом є дух, патріотизм і завзяття молодих в боротьбі за Незалежність України проти трьох хижих орлів?

 

Факт і фактор потрійної окупації

Незаперечним є факт: патріоти України на своїй рідній землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менше кривавого – загарбницького польського з королівською короною. Усі загарбники програли, і Ангели на вершині побудованої незалежною Україною скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Я не знаю: скільки Ангелів має бути, як трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити – за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів – це завдання митців, і не мені про це судити. Але твердо переконаний: семантичне навантаження поставленого величного монумента має бути таким, щоб кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло:

 

а) не ми, а нас на нашій землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), себто позбавити національної автентичності і гордості;

 

б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку усіх згаданих ворожих суб`єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації;

 

в) і останнє, якщо такий пам`ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше – морально-духовній кризі за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульпторами, архітекторами, інженерами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчілці, то нинішніх євроінтеграційних обструкцій Україні в Бухаресті чи перед Вільнюським самітом – просто не було б з боку ні внутрішніх п’ятиколонників, ні ззовні.

 

Але це все вже історія, з якої маємо винести певні корисні для сьогодення України уроки. Прикро, що вони знову дуже кроваві, але, очевидно, лише так нація консолідується, викристалізовується, знаходить друзів, виявляє ворогів.

 

Приємно чути, що, приміром, в обласному Миколаєві споруджують пам’ятник Героям Небесної Сотні, врахували побажання та зауваги громади міста. Чому так ліниво думаємо у Львові? Де ж «Свобода», «Самопоміч», інші патріоти, які готові були перед виборами мити ноги виборцям. Де журналісти і Спілка письменників?

 

Допоможімо полеглим, не відводьмо погляду від очей Небесної Сотні! Вони з Майдану дивляться на нас з фотографій, як й Шевченко з портрета. Собі вони вже нічим не можуть помогти! Формально і непатріотично до цього ставимося. Соромно, – не те, що самі духовно убогі, а й в громади не питаємо думки: навіть слухати її не вміємо, ще гірше – не хочемо. Нас, бачте, вибрали, думи наші вже в коаліції, словом, ми – державні діячі гейби всеукраїнського масштабу. А чому б не поміркувати всім разом і об`єднати наші зусилля? Тоді місце і кошти знайдемо, і паркову зону врятуємо, і достойно віддамо честь і славу героям!?

 

Звичайно, слушна і вдала думка львів’ян перейменувати вулицю Гвардійську на вулицю Героїв Майдану. Сказавши «а», кажімо і «б». Ця вулиця піднімається до Монументу Слави. Рішення Львівської міськради щодо його знесення було прийнято давно. Однак, огульно виконувати його не треба спішити не тільки з причин обмеження у міській казні потрібних коштів. До речі, ті нувориші, які приватизували в парку землі, різні об’єкти, давно могли б забезпечити виконання всіх рішень міськради з облаштування парку. Але річ в іншому: як потрібно демонтувати? Уважно подивіться на цей Монумент і побачите, що він складається з трьох самодостатніх елементів, які мають далеко не однакову художню цінність. Фігури Солдата і вдячної Матері Вітчизни треба і слід бережно перенести із шумного центра міста на Пагорб Слави, де в тишині вічним сном сплять полеглі і поховані тут солдати. Так толерантно вчинили мудрі прибалти. Що стосується центральної тумби з типовими картинками радянського соцреалізму, то до нього скульптури і художники львівської школи, на жаль, нічого оригінального не додали. Що, більше, вилиті чавунні сцени знущань гітлерівців над українцями дедалі більше меркнуть перед реальними сьогоднішніми смертями та катуваннями, що медіа показували з Євромайдану, Криму, чи доносять зі сходу України.

 

Гестапівцям, десантникам вермахту далеко до зелених чоловічків, російських найманців, а німецьких терористів серед мирного населення взагалі не було. І вуха жертвам вони не відрізали, і очі не виколювали, і цивільні літаки з дітьми не збивали, і швидкі карети з Червоним хрестом не розстрілювали. Щодо третього елементу – стели, яка буцімто відображає різні роди військ, то хоча семантика і семіотика творчого задуму не дуже багата, але перед повним зносом стели треба подумати.

 

Народ заслужив на Алею Героїв

З цією Стелою можна креативно попрацювати як елементом створення Пам`ятника тяглості історії формування українського війська, виховання військової еліти, героїв Майданів і АТО. Адже він, з одного боку, стоїть біля Академії сухопутних військ – активного учасника АТО. З іншого, – виходитиме на центральну алею Парку, яку можна перетворити на Алею Героїв України, де було б не лише сьогоднішнє погруддя Богданові Хмельницькому. А обіч вирівняної площадки знесеного та розритого олігархом Планетарію аж до розчищеного львів’янами від хмизу пустирю колишнього Зеленого театру, – архітектори, художники (не тільки Львова, бо доцільно оголосити всеукраїнський конкурс) знайшли б достатньо місця та простору для возведення скульптурної композиції героїв не тільки Небесної Сотні! На такій майбутній українській Алеї (до речі, у Парижі Алея Героїв Франції є давно) наша молодь могла б побачити і Мазепу, і Виговського, і Сагайдачного, і Петлюру, і Махна, і Степанівну, і Шухевича, і Коновальця, і Кожедуба, і Кривоноса, і наших космонавтів, врешті, учасників Небесної Сотні, АТО та інших справді подвижників і захисників української національної Ідеї.

 

А чому «тилько ві Львові?». На то нема ради, бо іншого такого місця в Україні немає! Як і нема ситуацій, за котрих, з одного боку, мами і бабці випікають учням львівських шкіл сирники, торти, які ті продають, а зібрані таким способом копійки віддають на потреби АТО. Водночас, з іншого,– львівські скоробагатьки, користуючись моментом, за свої невідомо як нажиті мільйони будують в паркових зонах, де мали б відпочивати ті ж учні, їхні мами і бабусі, які не можуть собі дозволити поїхати на Мальвіни, розкішні будинки. На чиєму прикладі і як виховувати молоде покоління?

 

Адже запропонований проект Алеї Героїв долучатиметься до згаданого вже на початку статті пам`ятника «Борцям за волю України» на Вітовського. Звідси фунікулер доставлятиме львів`ян і гостей міста на унікальну історичну пам’ятку – Цитадель. На її території, якщо прибрати ресторани, готелі, склади та інший злочинний несмак олігархів, яким нині покриті кістки тут невинно убієнних, можна відкрити унікальний Музей катувань, вклонитися Хрестові на цвинтарі закатованих німецькими нацистами і російські енкаведистами не тільки українських, а й італійських, єврейських та інших патріотів багатьох країн світу. Цей маршрут нелюдських знущань над Людиною буде закінчуватися (а, може, для когось починатися) музеєм «Тюрма на Лонцького». Хіба не варто подумати над таким цілісним проектом з концептуально завершеним всеукраїнським циклом, присвяченим показу героїки нації?! Чому б не організувати громадські обговорення цієї теми, і не лише львів`янами? Не будьте байдужими: де, що і хто будує у Львові, і в нашій Україні. Що ми залишаємо прийдешнім?!

 

Втілення прийнятого такого проекту могло б сприяти, аби наступні покоління твердо знали: Україна у нас – одна, один маємо державний прапор – синьо-золотий; один Тризуб як Малий Герб України, бо Великий, шкода, не в стані прийняти. Один Гімн і нових гімнотворців нам не треба. Це державні символи нашої Незалежності, Свободи, Соборності. Вони для нас, українців, – священні! Поняття національної ідеї, як і звання «Борець за волю України» впродовж віків на різних фронтах рясно скроплене кров’ю, – для нас теж священні, всенародні і соборні. За них вмирали наші предки і жертвують життям – сучасники. На прикладі їхнього героїзму консолідуймо націю, виховуймо майбутніх звитяжців, а відтак викорінимо «декомпозиционеров» України, що розривають її на шматки за недоброзичливою, якщо не ворожою схемою російських політтехнологів. Що вони є в Україні, свідчать останні парламентські вибори: їх агітація та результати. Але чому вони і світ не розуміють: як принизливо на крові творити в соборній Україні якісь регіонально-маргінальні республіки? За що ви так ненавидите нас, чому так довго це скривали? Невже відкрилися, щоб знову обдурити, поділитися нашою землею з сусідами. Чому на Сході не задумуємося: чи за таких обставин Росія здатна поважати права і свободи «народних» новоутворень, якщо вона так ненавидить Україну у цілому? І скільки ще треба жертв, щоб усвідомити: москаль ніколи і не думав з козаком добром ділитися. Не даремне в Україні побутує прислів’я: пес небезпечний спереду, кінь – з заду, а москаль – зі всіх боків. І не можна від нього всебічно убезпечитися, бо він у Раді Безпеки ООН, прикриваючись цивілізаційним правом вето у статусі сильнішого чинить несправедливість щодо України, якій обіцяв безпеку після відмовлення її від третього у світі – ядерного потенціалу. Нарешті, коли ми, українці, керуватимемося мудрістю харків`янина Юрія Шевельова, що найбільшими ворогами нашої незалежності є: Москва, український провінціалізм і кочубейство! Чи триптихом національної ідеї від його земляка – Миколи Хвильового – щодо вектора поступу: «Даєш інтелігенцію»», «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!».

 

Умислімося у ці гасла і збережемо не тільки наші парки від забудов нуворишів, а і достойно вшануємо всіх героїв усієї України, що віддали життя за нас, нині живущих, і тих – ще ненарожденних. Зрозуміємо, що не ми Герої й не нам, а їм – Слава і всеукраїнська Пам`ять! Вічний обов`язок наш і наступних поколінь саме в піднесенні українського патріотизму, в самоусвідомленні народу як соборної нації, у вияві нею самопомочі та захисту не тільки себе, а і тих, що захистили її від зросійщення, Голодомору, різних тюрем, концтаборів та інших способів знищення!

 

Степан Йосипович Вовканич – доктор економічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України.

Павел Болдин – “ПРО ЛЬВОВ, «БАНДЕРОВЩИНУ» И UA.PYCON”

листопада 15, 2014Загальне

14-11-2014 21:07 | Категорія: Львівщина, Новини, Статті, Харківщина, Школа критичного мислення

Во Львове самым злым «бандеровцем» был я, гражданин РФ. Город вообще отличается исключительной деликатностью и стилем, начиная от качества местных заведений и заканчивая русской речью таксистов. Как правильно сказал Шендерович, русскому человеку проще получить в «морду» в Бирюлёво, чем во Львове. Я чувствовал себя спокойней во Львове, чем в Харькове.

Но обо всём по порядку.

Первое впечатление

Мы въехали в город ночью но это мало повлияло на первое впечатление — это потрясающе красивый и спокойный, грациозный, как лев, город с красивейшей архитектурой. Если описывать это вкусом — то это отличный 20 летний напиток выдержанный в правильной посуде (хотел бы я попробовать столь же вкусный напиток). Особый шарм и изящество этому вкусу придаёт невысокая цена. В городе было тепло все выходные (до +15) что располагало больше к прогулкам по городу а не к посещению конференции.

Про город и его историю

Львов — город с большой, с долгой и интересной историей. Он был впервые упомянут в 1256 году. Город достаточно большой, украиноязычный и живёт, в том числе, с туризма. Население (сам удивлён) около 700 тыс. Архитектура центра — типичный замок времён античности с узкими улицами и большими перепадами, поскольку город находится в горах. Это вызывает некоторые запыхтения при перемещении однако позволяет наблюдать город с красивых высот.

Во времена Второй Мировой Войны местные воевали и против СССР и против Рейха и даже против польских подпольных армий. Воевали за свою независимость, к несчастью, иногда перегибая палку. Война — дело дрянное и архаичное, редуцирующее людей до инстинктов. Партизанское движение закончилось тут только в 1956 г. Как видим, именно эти люди предугадали будущую борьбу с российским имперством. Год назад никто бы и не поверил, что «бандеровцы» окажутся правы, однако львовяне не переносят эту борьбу на всех подряд россиян.

Как говорят местные, хорошо жить город стал с новым мэром, последние лет 6 — стал развиваться мелкий бизнес и индустрия туризма. Всех интересующихся сверх этого я отсылаю  в Википедию. Дополнительно лишь скажу, что, похоже, не последнюю роль в расцвете Львова сыграли местные бизнес-структуры полу-криминального толка.

Про политику и пропаганду

Я умышленно не буду писать, насколько врёт российское телевидение про Львов и его население, ибо уже не могу после поездки воспринимать пропаганду всерьёз. Меня лишь пугает тот факт, что всего за полгода из украинцев сделали совершенно чёткий образ врага. Пугает потому, что за 20 лет такая пропаганда может сделать чёрное белым. От такой паранойи спасает лишь юмористическое отношение к пропаганде и новостям. Кстати, именно так и ведут себя большинство украинцев — высмеивают пропаганду, пропагандистов и доверчивых россиян.

Жители Львова тут не исключение, но общаясь они всегда помнят, как сильно влияет на умы людей пропаганда и стараются особо не шутить на эту тему. Во Львове совсем не чувствуется событий, происходящих на востоке Украины, и их можно было бы вовсе забыть, если бы не стоящие тут и там ящики для сбора помощи армии. Это парадоксально, но местные верят, что русские им братский народ и их «болезнь» имперством пройдёт. Я лично потерял эту веру давно, но хочу, что бы правы оказались именно «бандеровцы».

Про «бандеровцев» и «москалей»

В том самом «УПАшном» кафе Крыивка, где на входе спрашивают пароль («гасло»), произошёл у меня следующий диалог с местным «аниматором» в костюме УПА и с бутафорским револьвером без бойка (слова аниматора в переводе):
— Что, есть среди вас москали?
— Ну я, я москаль.
— А ты что москаль? Ты откуда?
— Из Самары родом, из Москвы приехал.
— Так ты не москаль, ты россиянин. А москаль это тот, кто Украину предаёт. Царёв, например.

Этот ресторан — первый в сети тематических ресторанов «!Фест» и весьма характерен для Львова. Вообще, Львов — это город, где таксисты говорят «звонИт» а не слушают «шансон». Город, где на центральной площади у обильно матерящегося мужичка можно купить значок «Петропавловск-Камчатский» а у дедушки советские пластинки от «Кино» и до «Pink Floyd». Город, где на площади играет классику струнный квартет из скрипок и контрабаса. Хотел бы я, что бы однажды мы смогли «развернуть бакап» и сделать мою родную Самару похожей.

Некоторые жители города говорили, что попытки захватить обладминистрацию закончились бы для сепаратистов просто тем, что здание было бы снесено вместе с ними несмотря на историческую ценность. «На кирпичи бы разобрали».

Но не смотря на всю нагоняемую напряжённость, я пока не был в городе, где чувствовал бы себя так же спокойно, как во Львове. В этом городе, повторюсь, я чувствовал себя «неотёсанным биндеровцем» по сравнению с местными. Я тоже хочу однажды забыть этот страшный конфликт и стать добрее. К несчастью, пока это плохо получается.

На сувенирных рынках, как и везде по городу, почти половина говорят на русском и при этом я вовсе не видел анти-российских «сувениров», однако было много анти-Путинских. Это камень в сторону Володина и «кремлёвской хунты», утверждающих, что у русского народа нет шансов на народное государство.

На рынке приобрёл забавную продукцию — обложку для паспорта «Дякую тобі, Боже, що я не москаль» («Благодарю тебя, Боже, что я не москаль»). Облачил в неё паспорт РФ и забавлял местных этим оксюмороном.

Разок было смешно, когда продавец кричал «нафиг россиян» а, когда я представился, сразу сменил тон и язык и начал говорить «ну, я же про военных, вы всё понимаете». Конечно, понимаю, хотя дяденька и был не из приятных. Тут вообще многие вещи становятся понятнее и язык не является помехой общению.

Про язык и «дискриминацию»

За два дня я не встретил людей, которые бы не понимали русский и приблизительно половина общалась со мной на русском.

Вообще, тема языка в Украине очень хитрая — большинство жителей действительно двуязычны — одинаково понимают и русский и украинский и, более того, не всегда замечают на каком языке они разговаривают. Большинство даже понимает каламбуры на украинском, если говорить им их на русском, и наоборот. Типичный пример, про который не все украинцы сами догадываются — пропагандистское «русскоязычный младенец». На русском это просто нелогичная фраза, а на украинском — каламбур: «російськомовний немовля».

Для русского языка на западе Украины характерно, как ни странно, отсутствие мата. На матерящихся тут иногда смотрят косо, видимо именно это и считают «запертом на русский язык» некоторые из жителей востока Украины. К счастью, быстро привыкаешь общаться оберегая свою речь от мата и некрасивых словечек и конструкций, благо город располагает к красивой литературной речи. Надо признаться, однако, что пока я жил исключительно в Харькове, меня несколько раздражала необходимость писать и читать официальные бумаги на украинском. Однако поездка во Львов, очевидно, дополнила фонетический и словарный запас и читать, понимать и писать мне стало значительно легче.

Основной рабочий язык конференции UA.PyCon, проходившей во Львове и являвшейся целью моего визита, был, что характерно, русский. Несколько докладов были на английском от англоговорящих участников — и таких было немало. IT-шники мира верят в Новую Украину даже больше, чем в неё верят большинство украинцев.

Про конференцию PyCon

Как уже говорил, ехал я во Львов на конференцию по Python’уPyCon. Забавно, когда страну можно проехать на автомобиле из конца в конец за 15 часов. Сама конференция, несмотря на некую локальность, была организованна на хорошем уровне. Видимо, сказывается ориентированность города на подобные мероприятия.

Параллельно с первым днём конференции проходила сессия Django-Girls, на котором все желающие девушки и женщины могли под руководством менторов поучится основам разработке веб-сайтов на Django. Некоторые полезные вещи узнал для себя и я. Вообще эта конференция помогла мне понять насколько велик и обширен мир IT, но я никак не мог избавится от ощущения того, что «пузырь немного раздут», хотя похоже, что все авангардные виды деятельности привлекают излишние финансы.

Конференция проходила в отеле «Днестр». Печально, но ожидаемо, что теперь Российский триколор не часто увидишь на рецепшене. Нашими этажами были первый и последний, девятый, откуда открывался прекрасный вид на город и располагавшийся прямо под отелем парк. Мы брали от своего места проживания — отеля, который находился на объездной — такси; большая часть участников расположились прямо в отеле «Днестр» или в близлежащих хостелах и ходила пешком или ездила на знаменитом Львовском узкоколейном трамвайчике.

Отдельно хочу отметить политически-мотивированные доклады на конференции.

Был отличный доклад про то, как IT-шники начав делать проект по упрощению использования электронной подписи, столкнулись с государством. Меня удивило то, насколько быстро они дошли до администрации президента Украины — обычно люди стучат годами в такие двери, что бы открылось хотя-бы окошко. В Новой Украине открытие «двери» заняло у них лишь несколько месяцев.

Ещё интересный доклад — о расшифровке уничтоженных документов Януковича. Ребята пытаются провернуть шредер в обратную сторону и собрать воедино документы найденные в Межигорье.

Про наш отель «Соната» и цены Львова

Поскольку ваш покорный слуга как обычно отличается некоторым неумением планировать нам пришлось жить втроём в двухместном номере куда без проблем поставили третью кровать. Всего за трое суток мы отдали суммарно около 1700 грн (около 5 тыс рублей) в хорошем отеле но на краю города. Для Москвы это очень дёшево. В хостеле в центре можно было жить за 100-110 грн в день (четырёхместная комната).

На первом этаже был очень дешёвый и уютный ресторанчик, в котором мы ужинали и завтракали. К несчастью, в нём часто допоздна гуляли компании, мешая спать. Не меньше действовала на нервы и проходившая рядом железная дорога.

Цены на еду в городе приблизительно такие:

  1. Первое-второе — от 80 (суп и простое блюдо) и до 250 грн (суп + стейк),
  2. Пиво разливное местное — около 20 грн
  3. Крепкие спиртные местные — около 15-20 грн за 50 г.

Цену определяет сильная конкуренция — в центре нельзя пройти 30 метров не наткнувшись на кафе. В Украине вообще много заведений общепита различных ценовых категорий и качества и это в лучшую сторону отличает Украину от России. Связано это, в первую очередь, с относительной простотой ведения бизнеса, но и не в последнюю с отсутствием «нефтяной наркомании» у населения. Кстати, отношение обслуживающего персонала здесь тоже сильно отличается — официанты и бармены понимают, что они на работе, а не прислуживают гостям. Это порождает более доброжелательную и уютную обстановку. (А ещё тут в Макдаках принято убирать за собой самому! Но об этом всём отдельно).

Дорога

Мы ехали на машине от Харькова до самого Львова, вся дорога заняла около 15-16 часов с учётом плотного движения по Киеву.

Два раза останавливались на питание — завтракали в Полтаве (около 150 км) в Макдаке. Кстати, местные сотрудники, распознав во мне россиянина (видимо), сразу обращались на русском. Обедали уже в 100 км за Киевом, в довольно дорогом придорожном ресторанчике с украинской кухней.

На обратном пути мы заехали в Межигорье. Вот тут я понял, к чему были все эти события в Украине. Если в РФ есть море нефти и воровство этих денег принимается как «протекло мимо», то в Украине любая коррупция являетсяисключительно обворовыванием народа. Там мы прокатились с гидом на электрокаре и покормили местного лосося. Про Межигорье будет отдельный пост.

Поскольку от Львова мы отъезжали днём я сумел оценить разницу между деревнями запада и востока Украины и тем более РФ — жители запада Украины отличаются подчёркнуто бережным отношением к внешнему виду своих домов и сёл. Заборы покрашены и починены, у многих есть свой скот и почти у всех есть автомобили.

Вообще, в бытовом плане наши народы отличают тысячи мелочей, которые сразу замечаются, но к которым быстро привыкаешь. Например у многих в Харькове стоит бойлер на время отключения горячей воды летом, а я мылся в Москве холодной. Надо мной сразу пошутили «тут цивилизация, тут можно и бойлер». Именно такие вещи можно и нужно перенимать, устраивая обмен опытом, и именно этого боятся власти в РФ, которой выгоднее обмен снарядами.

На обратном пути мы поужинали в Макдаке в Борисполе где нашей соседкой по столику была симпатичная девушка в форме с шевронами «Айдар» и «Medic». Тут я осознал, что я опять вернулся в войну, это ощущение, уже ушедшее, почти неуловимое, нахлынуло с новой силой. Девушка же спокойно кушала, что нагоняло на меня ещё больший ужас от ощущения нереальности происходящего и желание вернутся обратно в так бесконечно далёкий от войны Львов.

Итого

Граждане! Русские люди! Нам врали! Жители Львова — обычные украинские люди и не едят детей. Эти ужасы, выдуманные и сейчас и во времена СССР — не в последнюю очередь попытки властей настроить нас против очень опасных для российской гос-номенклатуры свободолюбивых людей. Да, они — не ангелы, но они куда ближе к Богу чем большинство жителей моногородов РФ. Нельзя быть людоедом живя в таком красивом городе и посещая церковь раз в неделю!

Львов — это тот город, в котором я обязательно поживу месяц-другой как только пройду испытательный срок в своей компании, благо теперь у неё, как и у многих, есть офис во Львове. Научусь одеваться стильно как львовянин, подучу украинский, подыщу себе «файну дівчину», забуду мат и обойду все замки, кафе и рестораны.

Вот такие планы!

Джерело

Від редактора: Павло Болдін емігрував з Росії в Україну цього року. Веде свій сайт, влаштовував в Харкові одиночний пікет. Щиро бажає знищити стіну інформаційної війни і процвітання вільних демократичних Росії і України

Москва фінансуватиме агресію проти України за наш рахунок

листопада 8, 2014Загальне
7 листопада 2014 року 14:08

Нещодавно внаслідок численних переговорів у Брюсселі були підписані документи про газ. Дехто це розцінив як перемогу. Інші, зокрема, автор, – як капітуляцію України. Такі різні оцінки змушують поглиблено проаналізувати ситуацію.

З українського боку у переговорах брали участь і представник держави Україна, і керівник компанії НАК «Нафтогаз України». Тож такими є і оцінки.

1.     З точки зору компанії, домовленості можна вважати позитивом, оскільки вони розблоковують діяльність компанії на основному напрямку.

2.     З точки зору держави, ці домовленості й підписані документи – капітуляція України.

Відповідно до Брюссельських домовленостей, Київ уже перерахував Москві 1,45 мільярда  доларів США – як частину боргу за раніше імпортований російський природний газ. Загалом ще до кінця цього року Україна має заплатити 3,1 млрд. доларів.Таким чином і Україна, і “Нафтогаз” у черговий раз показують всьому світу, що Україна завжди дотримується міжнародного права, є надійним партнером.

Тож платимо агресору великі гроші та не претендуємо на загальноприйняту, зокрема в дипломатії, норму симетрії у відносинах, чим створюємо прецедент у всьому світі. Адже досі було відомо, що тільки сталінський СРСР і гітлерівська Німеччина у червні 1941-го року протягом кількох днів співпрацювали вже після нападу Гітлера на СРСР… Газові переговори фактично звелися до закупівлі у Росії газу для нашої держави. Мовляв, не вистачає газу для безпроблемного «проходження» опалювального сезону… При цьому ніхто не пояснив українському народу: ому і кому в Україні не вистачає газу? І чому обов’язково треба купувати російський газ?

Отже, чи варто зараз купувати в агресора газ?Найпростіше оперувати арифметичними підрахунками. Протягом року добуваємо понад 20 мільярдів кубометрів власного газу, до середини червня з Росії імпортували щонайменше 12, за реверсною схемою маємо отримати ще 3–4 мільярди. Загалом виходить, що 2014-го року Україна матиме щонайменше 37 мільярдів кубометрів газу. Порівнюючи з минулим роком (Україна спожила 2013-го 50,2 мільярда кубометрів газу; раніше — ще більше), нам не вистачає до обсягів споживання минулого року 12-13 мільярдів. Однак, цього року маємо спожити суттєво менше: через війну не працюють ряд підприємств, у дії режим економії, є тенденція до щорічного скорочення споживання тощо.

Загалом, кількість газу, якої бракуватиме Україні, оцінювалася різними цифрами – від 4 до 7 млрд. кубометрів. А нещодавно – 2–3 і навіть 1! Така «точність» підрахунків (від 1 до 7 мільярдів кубометрів!) вбиває навіть найбільших симпатиків України, зокрема в ЄС і США. Тому й не дивно, що ще з червня вони задаються питаннями: «Скільки ж газу вам потрібно? Невже у такій великій державі нема кому підрахувати точніше? Чого ви дотягнули дотепер, а не вирішували питання неросійського (наприклад, норвезького) газу раніше, коли планувалися обсяги видобування – хоча б із червня?». За такої поведінки Києва і таких «точних» оцінок не дивно, що 30 жовтня у Брюсселі представник ЄС фактично спостерігав за капітуляцією держави Україна у газовій сфері.

Але повернемося до газової арифметики. Із загального обсягу максимум 27 млрд. кубометрів газу прямо і опосередковано споживав народ. Очевидно, що цього року – суттєво менше. Решту, 23–25 млрд.кубометрів споживала промисловість. Цього року, знову ж таки через агресію РФ, вона споживає суттєво менше.

Було кілька варіантів вирішення газового питання. Зосередимося на трьох.

1-й варіант. Україна не купує більше газу в агресора; категорично відмовляється розглядати газ окремо від усіх інших відносин з РФ. Зокрема, від питання крадіжки Москвою в України у 1992-му році майже 140 мільярдів американських доларів; не визнає і не сплачує ніяких боргів; посилює режим економії газу. А 3,1 млрд. доларів США (що є нині майже 40 млрд. гривень!) витрачає на перекваліфікацію українських громадян, зайнятих на застарілих підприємствах здебільшого на Донбасі, та організацію діяльності солідних інвесторів. Очевидно, що цей варіант спрямований на розвиток, системне реформування і зміцнення Української держави.

2-й варіант. Україна розраховується з РФ за газові борги за так званою акредитивною схемою. Це коли покупець (в нашому випадку НАК “Нафтогаз України”) відразу після отримання порції газу перераховує гроші третій стороні (нейтральному банку, якому довіряє “Газпром”) з умовою, – а та переховує продавцеві (в даному випадку “Газпрому”) після виконання ним цієї умови. Очевидно, що нашою основною умовою могла б бути: «повністю вивести російські війська і припинити агресію проти України». Тоді ні РФ, ані світ не може до нас мати претензій (наприклад, на кшталт німецького кепкування “за отримане у м’ясника м’ясо треба платити”), оскільки ми ретельно розраховуємось за спожитий газ. А те, що Москва не отримує надходжень – сама винна – припиніть агресію.

3-й варіант. Україна погоджується вирвати питання газу з контексту всіх стосунків з РФ, мовчки визнає борг за газ, сплачує Росії 3,1 мільярда американських доларів так званого боргу, за що та може оплатити свої воєнні операції в Україні і таким чином забезпечити агресію і вбивства українських громадян. При цьому Києву відкриваються можливості купувати у Росії стільки газу, на скільки вистачає грошей, не переймаючись його економією.

Цей варіант, безумовно, є негативним для національних інтересів, згубним для України та її керівництва.

На жаль, було вибрано саме третій варіант. Росіяни вже порахували, що, крім 3,1 мільярда американських доларів, ще майже на 2 млрд. Україна закупить газу. Все це буде сплачено за рахунок зовнішніх запозичень (наприклад, у МВФ і ЄБРР) А потім наш народ (не чиновники!) буде розраховуватися з ними через бюджет.

Президенту Порошенку. Звернення

листопада 8, 2014Загальне

Левко Лук’яненко _ Субота, 08 листопада 2014, 12:32

 

Левко Лук’яненко

Шановний пане президенте! 29 жовтня через екран телевізора Ви заявили, що вважаєте за своє завдання переконати західних державних діячів не визнати виборів у ДНР та ЛНР. Ну й що з того, що Ви і наші західні союзники не визнаєте виборів?

Ви і вони вже не визнали загарбання Криму і юридичне Державною Думою РФ, тобто законне включення його до складу території РФ?

Завдання президента України, як Ви його виклали громадянам України через телевізор 29 жовтня, свідчить, що головним для себе Ви вважаєте дипломатичну підтримку Заходу в засудженні незаконних виборів, а не зрив цих виборів, які стануть першим кроком для здійснення кримського сценарію вилучення в України і включення до РФ ще двох українських областей.

Чи Ви припускаєте, що Ваше з нашими союзниками невизнання виборів і обрання в ДНР і ЛНР своїх влад зупинить Москву бодай на один день щодо включення Державною Думою цих територій до складу РФ, або перетворення їх в друге Придністров’я?

А якщо Ви розумієте послідовність і мету дій нашого історичного ворога, тоді Ваші слова 29 жовтня викликають сумніви щодо Ваших справжніх намірів, бо якщо розумієте Москву, то чого не протидіяли проведенню виборів?

Телевізійні канали, у тому числі й Ваш 5-тий, навіюють громадянам України уявлення про війну як війну проти терористів та бандитських груп. І назвали війну Антитерористичною операцією.

Ви також воюєте проти терористів, а не проти Російської імперії?

Ви розумний дипломат і добре знаєте, що очолюєте війну проти Кремля, то чого ж не назвете війну війною, бо ж словоблудіє українських державних верхів збиває українців з пантелику й поширює безпідставні надії щодо оборони рідного краю.

Постійно підкреслюєте свою прихильність до миру і не кажете, що дорога до миру одна – перемога на нашій землі над московським загарбником.

Спочатку перемога, а потім мир. Отже годиться надихати народ на війну, на бажання воювати, а не уникати війни. Боїтеся леґалізувати війну – вже леґалізовану парламентом Росії – і дати Москві зачіпку застосувати авіацію проти України?

Політика боягузства ніколи не зупиняла агресорів. Навпаки, заохочує до наступу. Боягузлива поступка Криму, Донецької й Луганської областей не зупинить Москву.

Навпаки, ці території Москва використає як бази для підготовки подальшого просування в Україну. Відкупитися від Путіна неможливо, бо московська політична еліта прагне відновити велику імперію, а вона, як відомо, без України неможлива.

Ось що думають московські ідеологи. Партія “Євразія” вважає Володимира Путіна народним президентом, який опирається на 73% населення. Того “Євразія” підтримує Путіна “повністю і радикально”.

Лідер партії “Євразія” Олександр Дугин пише: “Великая Россия” в будущем не должна быть меньше, чем “Великая Россия” в прошлом”.

І заявляє просто: “Если Россия не будет великой, ее не будет вообще… Величие – наша великоросская сущность. Но тогда пусть лучше ничего не будет. Без России мировая история немыслима. Тогда пусть кончается мир”.

Так думає не тільки Дугин і партія “Євразія”, так думає 73% московитів, які схвалюють війну проти України.

Якщо вони задля відновлення імперії готові вдатися до будь-якої зброї і поставити світ на грань світової катастрофи, то я не думаю, щоб українці зі страху впали на коліна перед хижим агресором.

Українські воїни вже довели, що краще вмерти, ніж повернутися в московське рабство.

Пане президенте, маленька Фінляндія сміливо воювала проти величезного СССР, Українська повстанська армія, що була утворена тільки п’ятою частиною України, після Другої світової воювала за свободу України без жодної зовнішньої допомоги до 1956року – 11 років!

Тепер воює не тільки західна частина, а вся Україна – це зовсім інше співвідношення сторін у цій війні. І не вся Росія проти України.

За 23 роки життя в умовах демократії українці відчули смак свободи і вже нізащо не повернуться в московське колоніальне ярмо. Як засвідчила Революція гідності і війна на Сході, в народу проснувся дух свободи і він безстрашно тримає над головою високо народно-державний синьо-жовтий стяг.

Ви це бачили в період Революції та майже беззбройного опору проти Путінських спецназівців у перші дні війни.

Наш народ справді перетворився в націю і готовий боронити незалежність України до загину, того відчуйте гордість за українську націю, відкиньте ворожу байку про українську нездатність до державотворення, поборіть у собі радянського раба і станьте на повен національний зріст – скасуйте назву АТО, назвіть війну війною і волю більшій ініціативі нашим воїнам!

Україна всупереч своїй волі майже триста років допомагала московитам будувати Російську імперію. І зазнала неймовірно великих людських втрат та нищення нашої мови, духовності й культури.

Тепер історія підвела Московію до розплати за всі імперські злочини, і через цю Путінську війну Україна прискорює дезінтеграцію Російської Федерації та сприяє звільненню десятків її суб’єктів-колоній від диктату Москви та будівництва своїх незалежних держав.

А в ході війни хай кожен український вояк гартує сталеву волю для перемоги над дикою московською ордою.

Ви, пана президенте, і в умовах парламентсько-президентської республіки маєте в руці важку гетьманську булаву, служіть же Україні, а не олігархам.

Порвіте матеріальні пута, що тягнуть Вас униз і підніміться у сферу українського національного духу, бо Україна – це духовне космічне явище і тільки на її інформаційному полі досягають безсмертя!

Левко Лук’яненко, для УП

Вірш про росіян

листопада 8, 2014Загальне

Бьётся лбом об стенку мерзкое Пуйло
Вся в мозгах стена у мавзолея
Всё ни как не сложится русское кино
Если не понос то гонорея….

Дохнут добровольцы- дохнут казачки
Русские “герои” дохнут стадом
За бутылку водки дохнут дурачки
Ну а Ване больше и не надо…

Вся в соплях Рассея молится Хуйлу
Роются могилки на погосте
Бабы нарожают воинов Кремлю
Мелкой и лысеющей коросте…

Гумконвой камазами прётся на Донбасс
Грады, автоматы и снаряды
А обратно едут Vипом – первый класс
Без башки российские отряды

Будет на Донбассе супер чернозём
Русскими заполнены воронки
Пусть Россия вечно дохнет под козлом
От Бандэрой брошенной “лимонки”

Давится синея пулями Хуйло
Велика империя дебила
Если царь Хуйлище – то народ -дерьмо…
Симбиоз великого сортира….

Что кому написано в жизни и судьбе
Не бывать царю на Украине !!!
Русским же написано быть всегда в узде
И лизать всю жизнь одной скотине…

Эх терпила русская- тихая лошара
Мода перекошена – в голове туман
Жизнь твоя убогая с примесью кошмара
Шестери под Путиным – блеющий Иван

Пусть тебе насыпят сена да соломы
Обстригут до лысины и набьют карман
У Хуйла великого -яхты да хоромы
Пейте тормозуху – патриот Иван

Ну а лучше Ваня к нам на Украину
На хера же мучатся – лучше пуля в лоб!
Ведь тебя Ванюша держат за скотину
Верное решение…Ты же Ваня жлоб…

Ты же раб в генетике- в черепушке вата
Импотент по жизни – бабу прёт чучмек
Родина Ванюша – требует солдата!!!
А ведь был ты Ваня- тоже человек…

Хавер


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.