А напоследок я скажу…

січня 28, 2015Загальне

 

Максим Франк-КаменецкийМаксим Франк-Каменецкий

Максим Франк-Каменецкий

Под самый Новый год я улетал домой, в Бостон. Я уехал насовсем из Москвы 21 год назад, но я за эти годы много раз приезжал ненадолго, а эту осень провел целиком в Москве. У меня sabbatical в текущем учебном году, и я решил провести осенний семестр в Сколтехе, новом университете, создаваемом в Сколково при участии Массачусетского технологического института. Но я ничего не буду говорить о Сколтехе, скажу только, что его весьма герметичная среда оказалась недостаточно герметичной, чтобы изолировать меня от остальной страны. Впрочем, я и не стремился к изоляции.

Что же я ощущаю в отношении моей родины покидая ее опять, проведя здесь целых 4 месяца? В ходе моего пребывания здесь у меня постепенно появилось и постоянно усиливалось непреодолимое чувство тошноты. Такой централизации, такой концентрации всей власти в огромной стране в руках одного человека здесь не было со времен Сталина. Но Сталин добился этого путем установления железного занавеса, путем великого террора, истребления всех и вся, тотальной слежки, тотального доносительства и устрашающей системы ГУЛАГа. Ничего этого теперь нет и в помине. Границы открыты, репрессивная машина если и есть, то вполне вегетарианская. И при всем этом среди интеллигенции какой-то кретинской мантрой стало декларировать свою безмерную и безусловную любовь к России, к р-р-русской культуре, к «русской цивилизации». Такое впечатление, что они боятся, что если они перестанут исступленно повторять эту мантру, их немедленно поставят к стенке. Я уже не говорю о каком-то иррациональном антиамериканизме, присущем буквально всем. Разумеется, все это следствие чудовищного комплекса неполноценности, но это же не может бесконечно служить оправданием!

Никого не интересует геополитика, то есть то, как поведение России на мировой арене воспринимается остальным миром. Хватит, мол, насмотрелись на других, теперь полюбуйтесь на нас! Но у других решения, пусть не всегда разумные и правильные, принимаются в рамках демократического процесса и ошибки одной администрации могут быть исправлены следующей. В России же сегодня ВСЕ решения принимает один человек, смена которого может произойти только вследствие его естественной или насильственной смерти. И самое поразительное, что граждане этой страны, по крайней мере подавляющее большинство, не усматривают в этой ситуации угрозы себе, своим близким и всему окружающему миру. Нет, конечно, хватает тех, кто сматывает удочки. Но таких все равно ничтожное меньшинство. На что же рассчитывают остальные? Для меня это загадка. У меня сильное ощущение, что люди верят начальству, что в 2015-м году цены на нефть пойдут вверх, и рубль вновь укрепится.

Русские до сих пор не могут понять, что аннексия территории другой страны, даже без единого выстрела, это не тоже самое, что победа национальной сборной в чемпионате мира по футболу

Одно маленькое наблюдение, которое, что называется, drives me crazy. Готовясь к отъезду, я прошелся по сувенирным магазинам на Арбате. Практически на всех футболках, которые вы можете в них найти, изображен Путин в разных видах с надписями типа: «Лучший президент», «Самый вежливый президент» и т.д. И ведь это не госпропаганда, очевидно это то, что пользуется спросом: людям не только нравится это, но они готовы за это платить! Боюсь, что расплачиваться в конечном счете придется всем без исключения, и расплата будет жестокой. И вот почему еще я так думаю: нельзя безнаказанно выставлять в сувенирных магазинах отвратительные расистские изображения президента великой страны (я имею в виду в данном случае США). Рано или поздно это ой как аукнется.

Пользуясь своим достаточно уникальным положением человека, давно живущего в Штатах и в то же время проведшего 4 последних месяца уходящего года в Москве, хочу напоследок высказаться с предельной прямотой.

Все разговоры о том, что США и Саудиты сговорились опустить цену на нефть, чтобы осадить распоясавшегося русского медведя, это полная чушь. Никто в мире всерьез Россию как не воспринимал (с тех пор, как СССР накрылся медным тазом), так и не воспринимает. Та ситуация, в которой Россия оказалась, лучше всего соответствует понятию perfect storm. Независимо и одновременно сошлись три процесса.

1. В результате появления в течение последних 15 лет новых технологий (не только сланцевых), резко возросла добыча нефти в США и в Канаде, что в реальности единое экономическое пространство. В результате Штаты/Канада перестают импортировать нефть и начинают ее экспортировать. Те производители нефти, как Нигерия и отчасти Саудиты, которые лишились традиционного покупателя в лице Штатов, бросились искать новых клиентов. Так возникло очень существенное увеличение предложения и, соответственно, борьба за рынки сбыта нефти, ведь США – это главный потребитель нефти в мире.

2. Совершенно независимо от этого произошло снижение темпов роста мировой экономики, прежде всего в Европе и Китае. Японская экономика уже давно не растет. В результате упал спрос на нефть.
Комбинация этих двух факторов, рост предложения и падение спроса, не могла не обрушить цену на нефть. Причем каждому здравомыслящему человеку было ясно уже в начале 2013 года, что такой сценарий неизбежен. Я, например, специально навестил Москву в мае 2013 года и говорил всем, кто хотел (да и тем , кто не хотел) меня слушать, что я приехал «посмотреть на родину накануне коллапса».

В общем-то двух указанных факторов уже достаточно, чтобы вызвать идеальный шторм/perfect storm, который так и так разразился бы этой осенью. Но, видимо, кое-кому этого показалось недостаточно: была искусственно добавлена еще одна причина, уже бьющая прямо по России и ее жителям:

3. КРЫМНАШ!

Русские до сих пор не могут понять, что аннексия территории другой страны, даже без единого выстрела, это не тоже самое, что победа национальной сборной в чемпионате мира по футболу. Такая аннексия – это опаснейший прецедент, особенно в Европе, основном театре военных действий обеих мировых войн. Да, русские уверены, что Крым – это русская земля, и она по справедливости должна быть частью России.

Путин видимо считает, что обладание ядерным оружием делает его неуязвимым. Он что, уже забыл о «крупнейшей геополитической катастрофе ХХ века»?! Спас тогда СССР ядерный арсенал?

Имеют полное право так думать, не так ли? Ну а как насчет так называемой Калининградской области, т. е. Кенигсберга и Восточной Пруссии? Это тоже русская земля? Или все же немецкая? Ведь немцы тоже имеют полное право так думать, не так ли? Что если следующий раз, когда Россия опять окажется на коленях (не такое уж невероятное предположение, не так ли?), Германия вернет себе назад Восточную Пруссию и выгонит к чертовой матери всех русских оттуда, как русские выгнали в свое время оттуда всех немцев? Так что же, давайте опять, уже в третий раз за последние 100 лет, перекраивать карту Европы «по справедливости» при помощи аннексий, пушек и танков? Хоть с кем-нибудь, хоть с одним мировым лидером, не говоря уже об ООН или НАТО, Путин обсудил свои планы аннексии Крыма, прежде чем приступить к их осуществлению? Даже Гитлер вел переговоры в Мюнхене с Францией и Великобританией, прежде чем захапать Чехословакию.

Путин видимо считает, что обладание ядерным оружием делает его неуязвимым. Он что, уже забыл о «крупнейшей геополитической катастрофе ХХ века»?! Спас тогда СССР ядерный арсенал? Как я уже говорил, никто Россию всерьез не боится – слишком она слаба во всех отношениях – но надеть на сумасшедшего смирительную рубашку в виде весьма серьезных санкций все же пришлось.

Русских бесит, что американцам есть дело до Крыма, расположенного от них за тридевять земель и о местонахождении которого никто в Америке еще год назад не имел ни малейшего представления, да и сейчас не имеет. Русские не понимают, что дело совсем в другом. Да американцам начхать на Крым, и Украина им до лампочки (как, впрочем, и Россия). Но им совсем не начхать на стабильность в Европе. Американцы не сильны в географии, но у них хорошая память, и они помнят, что дважды в ХХ веке многие тысячи американских парней гибли в Европе, которая оказалась не способна сама решить свои проблемы. И они решительно не хотят, чтобы это повторилось опять, особенно с учетом того, что на этот раз мальчиш-плохиш еще и размахивает ядерным оружием. На беду русским, за последние годы, в связи с борьбой с терроризмом и с Ираном, были разработаны и детально апробированы очень эффективные средства введения санкций. Особенно в связи с Ираном, банки и бизнесы по всему миру получили наглядные уроки того, как сильно можно пострадать, если нарушать режим санкций, объявленных Америкой. С Америкой вообще шутки плохи, должен сказать.

Из сказанного выше ясно, что я не возлагаю на Путина вину, ни прямую ни косвенную, за обвал цены на нефть. Но я возлагаю именно на него, узурпировавшего всю полноту власти в огромной стране, полную ответственность за то, что вместо того, чтобы попытаться всеми силами смягчить удар приближающего идеальный шторм, он своими безумными действиями в Украине сделал Россию многократно более уязвимой.

Что же я пожелаю остающимся здесь в Новом Году? Чтобы сбылись их мечты, и по щучьему веленью западные санкции и путинские контр-санкции были отменены и чтобы в магазинах вновь появился хороший сыр, чтобы нефть стала стоить $250 за баррель, как давно обещал глава Газпрома Миллер, и чтобы Украина приползла на коленях проситься в состав России. Ну а если ничего этого не случится и разразится полномасштабный кризис, то и в этом случае остаются две возможности: ужасный конец (для режима) или ужас без конца (для россиян). Думаю, нет надобности говорить, чего бы желал я, тем более, что такое пожелание может подпасть под какую-нибудь статью Уголовного кодекса Российской Федерации, столь стремительно пополняемого новыми статьями чуть ли не ежедневно. Поэтому, просто с Новым Годом!

Максим Франк-Каменецкий, профессор Boston University (США), приглашенный профессор Сколковского института науки и технологий (Сколтех/Россия)

Левко Лук’яненко Звернення до Надії Савченко

січня 27, 2015Духовність

Звернення до Надії Савченко

27 січня 2015 року 11:51

Імена патріотів золотими літерами будуть вписані у історію нашої держави

Дорога Надіє!

Славна дочко української нації!

Особиста відповідальність за долю України змусила Тебе, сміливу і рішучу стати на захист своєї Батьківщини. Спокон віків захист рідного краю від зовнішнього ворога вважали і вважають благородною лицарською справою, гідної похвали і національної слави.

В боях за Україну впродовж уже майже півтора року згинули тисячі патріотів України, інші караються у московських камерах і полоні сепаратистів, яких так щедро підкидає нам Кремль.

Імена патріотів золотими літерами будуть вписані у історію нашої держави. Визначне місце у цій славній історії належатиме і Тобі.

Нечесним способом, за підробленими звинуваченнями, вороги тримають Тебе у імперській камері.

Вони мстять Тобі за патріотизм і рішучу відсіч всієї нації. Вони ніяк не можуть зрозуміти української душі, незламності духу, любові до української землі і рідної мови.

Вони утримують Тебе не за вбивство, бо доказано, що його не було, вони катують Тебе за Дух Твій, за Твою любов до України, її мови та її народу.

А в той час більше 50 мільйонів українців світу наповнюються гордістю, бо в особі Надії Савченко бачать спроможність української нації подолати рабство колоніальної доби.

У твоєму віці, у 33 роки, мене московська імперія, присудила до страти за прагнення вивести Україну з-під влади Москви на підставі Конституції СРСР та УРСР. Право записане і права не було – на такому лукавстві московити будували велику імперію.

Вони не знають честі, не знають шляхетності. Жодної людської гідності вони не визнають у своїх супротивників і ворогів.

Того дорога Надіє, вони не оцінять величного Твого духу, коли Ти помреш від голоду. Того задля збільшення можливості майбутньої боротьби, ПРОШУ Тебе припинити голодування!

Ти більше зробиш для України жива, ніж зробить Україні пам’ять про цей твій подвиг.

Обнімаю Тебе, Левко Лук’яненко.

Націоналізм і фашизм у сучасній Росії часто сприймають як патріотизм – експерти

січня 27, 2015Політика
27 січня 2015, Київ 01:41

Суспільство

Російська державна пропаганда майстерно маніпулює, звинувачуючи у фашизмі цілі країни і народи

(Плакат Юрія Неросліка)

(Плакат Юрія Неросліка)

27 січня у всьому світі відзначається день пам’яті жертв Голокосту. У цей день в 1945 році радянські війська звільнили концтабір Освенцім. 10 років тому 60-річчя пам’ятної дати відзначали з великим розмахом. Цього року все інакше. На 70-у річницю не запросили російського президента і в Росії на це відреагували досить болісно. Мовляв, ювілей без переможців. Однак, за цими обговореннями забувається одна важлива деталь. У Росії, що вважає себе країною переможницею і люто звинувачує інші країни у фашизмі, спокійно існують організації, що не приховують своєї відверто націоналістичної і людиноненависницької спрямованості. Експерти вважають, що невивчені уроки минулого дають про себе знати в сьогоденні.

Фашизм і нацизм в сучасному російському суспільстві сприймаються як одне і те ж. Державна пропаганда майстерно маніпулює, звинувачуючи у фашизмі цілі країни і народи, не звертаючи при цьому уваги «вдячних» споживачів державних каналів, на людей, які марширують по Москві зі свастикою і підкидають руки у відомому всім вітанні. Про те, що в СРСР – країні, що перемогла фашизм – є групи, що сповідують цю ідеологію стало відомо в часи «перебудови». Проте, як говорить керівник інформаційно аналітичного центру «СОВА», що досліджує прояви націоналізму та ксенофобії, Олександр Верховський, з’явилися вони значно раніше.

Прийшла нова молодіжна хвиля людей, які називають себе нацистами чи націонал-соціалістами. Власне кажучи, вони становлять більшість російського націоналістичного руху

«Власне кажучи, перші підпільні групи, які самі себе називали фашистами або нацистами, відомі ще з 50-х років у СРСР. Це існувало практично весь післявоєнний час. Зрозуміло, що коли настала свобода, все це стало публічним. Просто нинішня хвиля неонацизму відрізняється від того, що старожили пам’ятають за часів «перебудови» і першої половини 90-х років. У тому сенсі, хвиля, яка прийшла в кінці 90-х–початку 2000-х, це нова молодіжна хвиля людей, які називають себе дійсно нацистами чи націонал-соціалістами, або виступають за «white power», що в європейській термінології все одно вважатиметься неонацизмом. Цих людей досить багато. Власне кажучи, вони становлять більшість російського націоналістичного руху», – зазначає Верховський.

Історичні паралелі

Останнім часом паралелі сучасної Росії і Німеччині кінця 30-х років ХХ століття вже не здаються надмірними. Правозахисниця Світлана Ганнушкіна з жалем констатує, що Росія не винесла уроків з трагедії Другої світової війни.

Дуже страшно повторюється історія. Олімпіада в країні, яка, насправді, попирає права людини, потім анексія Криму, потім збройне втручання в український конфлікт
«Аушвіц» – тоді і тепер (інтерактивний проект)«Аушвіц» – тоді і тепер (інтерактивний проект)

«Як відомо, історія вчить в основному одному – тому, що вона нічому не вчить. І чужий досвід особливо погано сприймається. І ми сьогодні бачимо, що наша держава, а не тільки окремі угруповання, поводиться так, як поводилися ті, хто привів до краху свою країну, до утворення «Освенціма», «Бухенвальда» і так далі. Якось дуже страшно повторюється історія. Олімпіада в країні, яка, насправді, попирає права людини, потім анексія Криму, потім збройне втручання в український конфлікт. І воно розширюється, на жаль. Тому говорити сьогодні просто про фашистські угруповання, які, фактично, існують у нас вже дуже давно, діяльність їхня не припинялась… У нас 4 листопада вперше, починаючи з 2005 року, не було Російського маршу. Що це означає? Може бути, тому що націоналістичні настрої охопили достатньо велику частину населення, в тому числі і владу. Думати про це страшно, соромно», – говорить правозахисниця.

Невивчені уроки

При красивих словах про інтернаціоналізм в Радянському Союзі, фашизм і націоналізм не те, щоб мали якусь приховану форму, вони афішувалися. І війна проти фашизму була одним із засобів ідеологічної машини, де про якісь речі писали, а про якісь замовчували, зауважує Олександр Верховський.

«Я добре пам’ятаю по радянській школі, що головна претензія до гітлерівського режиму, яку ми знали, це те, що Гітлер винищував комуністів і напав на СРСР та інші країни. Зрозуміло, що нацистська Німеччина сприймалася, в першу чергу, як країна-агресор. Відповідно, якщо бути не німецьким неонацистом, а російським неонацистом, то ця претензія відпадає сама собою. Комуністи – це теж уже застаріла тема. Все інше в радянській школі не розповідали, про Голокост теж, між іншим», – зауважує керівник центру «СОВА».

Націоналістичні настрої, що існували в народних масах завжди, в нинішній політичній ситуації в Росії лягають на добре приправлений ґрунт. Пропагандистська машина вміло грає на цьому не тільки не пригнічуючи ворожнечу і ненависть, але й розпалюючи їх. Голова правозахисної організації «Громадянське сприяння» Світлана Ганнушкіна говорить про те, що домігшись своїх цілей, державна пропаганда забуває про людей.

«Причини того, що націоналізм став збігатися з так званим патріотизмом, що вони об’єднуються, хоча, фактично, це протилежні ідеологічні течії, пояснити це, на жаль, можна. Можна пояснити це тими ментальними механізмами, культурними механізмами негативними, на яких ґрунтується сьогодні звернення влади до народу. Перше, це ми відновлюємо велику державу, друге, ми боремося з фашизмом (мається на увазі Україна). Ось це, я думаю, найголовніше. Тому що третій підхід, що використовувався спочатку – ми допомагаємо своїм братам. Ставлення біженців з України пішло на задній план. І до нас все більше звертаються українці, яким не продовжують реєстрацію, які не отримують тимчасовий притулок. Суцільне «ні», – констатує Ганушкіна.

Європі слід звернути увагу

Не секрет, що націоналістичні угруповання активно беруть участь у бойових діях в Україні. Причому з обох сторін конфлікту. Європу активізація російського фашизму турбує аж ніяк не в першу чергу. Хоча звернути на це увагу європейським політикам варто було б, вважає директор інформаційно-аналітичного центру «СОВА» Олександр Верховський.

«Той факт, що російські націоналістичні угруповання у це всі залучені, я думаю, що для європейців це питання другорядне. Хоча їм би варто було про все це подумати, тому що це стосується і західноєвропейських ультраправих. Якщо самі крайні неонацистські групи європейські, скажімо так, залучені у війну, скоріше на українській стороні. Якщо є добровольці звідти в тому ж «Азові» та інших місцях, то більше статусні ультраправі партії в низці країн Європи, вони, скоріше, орієнтуються на Росію. Отримують, в тому числі, і допомогу звідси, з ними підтримуються досить активні відносини. І навіть, наскільки я можу зрозуміти, в нашому ж російському політичному істеблішменті існує свого роду внутрішня конкуренція, хто буде ці зв’язки з європейськими ультраправими налагоджувати. Завдання тут зрозуміле – інших союзників у Кремля в Європі немає. Може бути, Кремлю і не дуже приємні ці люди, але тим не менш він буде співпрацювати з ними – від великих партій, як французький «Національний фронт», до якихось маленьких фламандських націоналістів, які годяться, коли потрібно приїхати на якусь конференцію, або спостерігачами на кримський «референдум» або ще що-небудь. І ось це повинно, мені здається, Європу цікавити», – вважає Олександр Верховський.

Цього року 70-а річниця звільнення «Освенціма» відзначається в Росії на державному рівні. Про позбавлення світу від фашизму йдеться в минулому часі. А питання, чи позбулася нинішня Росія його, залишається відкритим.

Путін – це спадкоємець Гітлера – в’язень концтабору «Аушвіц»

січня 27, 2015Історія, Політика

 

26.01.2015

Марічка Набока

Найстрашніше було бачити, як гнали людей, дітей у крематорій – Анастасія Гулей

Путін – це спадкоємець Гітлера, впевнена 90-річна Анастасія Гулей, в’язень концтабору «Аушвіц». У 1943 році 17-річну дівчину забрали з дому – після того як вона вже двічі тікала з мобілізації до примусової праці. З Німеччини вона знову втекла – до Польщі. Де її все ж зловили, і відправили до концтабору. Коли на руці їй викололи номер ­– дівчина впевнилася: звідси дорога одна – до крематорію. Після того вона потрапила в «Бухенвальд», а згодом – в Берген-Бельзен, який у 1945 році визволили англійські війська.

І хтось доніс, що я дома. І вони йдуть: староста, секретар, і поліцай. Кажуть, якщо не підеш, мати заберем

​​Було мені 17 років. Домівка моя Полтавська область, Пирятинський район, село Грабарівка. Мене в 1943 році 8 серпня забрали. Це після того, як уже у в’язниці сиділа, що в Тернові. А тоді вже з Тернова в Освенцім. Мене дома спіймали. Я два рази перед тим тікала з мобілізації в остарбайтери. Ну на третій раз прийшла, додому взяти харчі, знов кудись поїхати. І хтось доніс, що я дома. І вони йдуть: староста, секретар, і поліцай. Кажуть, якщо не підеш, мати заберем. І все, забрали мене уже, під конвоєм одну. І відвезли до Пирятина, то був збірний пункт, з усього району туди звозили. Там держали, а потім на Київ.

Приїжджали купці, набирали собі робочу силу, то 100 чоловік, то 50, то 30

​​Повезли у місто Щецин. А там великий табір на піску. Нас там держали. Приїжджали купці, набирали собі робочу силу, то 100 чоловік, то 50, то 30. Я попала у місто на території вже Гітлерівській. Там був кордон, те що у 39 році Гітлер Польщі кусок відхватив, а решта Польщі була просто як окупована, а там була вже законна німецька територія. І нас возили до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком.

Втеча: «5 дівчат пруть через границю серед білого дня»

А ми вийшли тихенько з сараю, а потім попід вагонами і на ту сторону і гайда… Шукали як кордон перейти. Перейшли цю границю в 12 годин дня. 5 дівчат пруть через границю серед білого дня

​​Одного разу охорона рот роззявила, дощ був, нас загнали у сарай, і всі задивилися на одного француза, такий був молодий та гарний, як ангел. Усі дивляться на того пацана. А ми вийшли тихенько з сараю, а потім попід вагонами і на ту сторону і гайда… Шукали як кордон перейти. Перейшли цю границю в 12 годин дня. Нас було 5 дівчат. Усе село вийшло нас зустрічати. Вони бачили з вікон, що 5 дівчат пруть через границю серед білого дня, а тут тільки-но солдат прийшов із собакою пограничний, а тут краківське шосе, там грає один на білому коні, вершник. Там люди розцілувати нас хотіли, повели нас, накормили, розказали, як тікати. Я виписала на вокзалі карту Польщі і куди нам треба до Львова добиратися. Усе-таки границю перейшли, Віслу перепливли, теж була велика перепона, йшли десять днів. На десятий нас польський жандарм спіймав:

− Ви хто такі?

− Ми дівчата, люди.

− Ви поляки?

− Ні!

− Руські?

− Ні.

­ ­– Юди?

– Ні.

− А хто?

− Ми українки.

​​Він стрибнув із воза, відкинув халат, дістав пістолет, посадив нас «любєзно» на воза і повіз нас у префектуру. Повів нас у в’язницю. Тоді через місяць перевели у  в’язницю гестапо. Там збирали вже транспорт у Освенцім.

Викололи номер на руці. Було вже все ясно, що ми пожиттєво тут, і що життя тут багато не буде. Тому що з номерами нікуди не випускали, це вже все, приречений

​​Із першого дня, як тільки нас обмундирували в полосате, своє поскидали із нас, черевики дали дерев’яні, постригли як овець, під машинку. У мене такі дві коси були… Вона мені машинкою.. ще й по голові дала. Настригла кучу волосся. Комусь подушка добра була. Потім викололи номер на руці. Було вже все ясно, що ми пожиттєво тут, і що життя тут багато не буде. Тому що з номерами нікуди не випускали, це вже все, приречений.

Спротив режиму й крематорії

Поставили нас в одну шеренгу, на коліна. І він ходить, і кожній п’ятій кулаком у груди, і все… усю шеренгу пройшов, не полінився, гад. Тоді уже наш супротив закінчився на тому. Пішли копати

​​Кругом «Беркінау» канава, обкопана ровом, той рів ми копали. Дощ, ми мокрі, сабо спадають із нас… мучення такі. Одного дня вирішили: не підемо на роботу, хай іде копає сам, гад. Вранці кличуть на працю… Не підемо. Потім привели коменданта. Комендантом був Рудольф Гесс. Вистрибнув на 3 поверх, давай пістолетом палити в стелю. Ми злякалися, вибігли із барака. Поставили нас в одну шеренгу, на коліна. І він ходить, і кожній п’ятій кулаком у груди, і все… усю шеренгу пройшов, не полінився, гад. Тоді уже наш супротив закінчився на тому. Пішли копати.

​​У Освенцімі був порядок. Вранці кричать: іди получай гербату. Кому вона потрібна, краще поспати 3 хвилини. А ще як під тобою мокрий одяг сушиться. Сушити ж немає де, під себе розстелиш і сушиш. І та гербата – помиї. Приходить охорона і ведуть на роботу. В обід шеф розрізає і дає нам по кусочку хліба. А ввечері приводять із роботи до дому і літр цієї баланди бруквяної. Береш цю баланду, на коліна, на нижній поверх нар. Вихльобав і все, повечеряв. Це страшно було.

​​

Як гнали людей в крематорій. Вони не знають, куди йдуть. І ті дітки, що йдуть… хто з м’ячиком, хто з лялькою…

Виглянеш − стовпи полум’я й диму, як подує вітер − задихаєшся, горить же м’ясо людське

​​​​Але ще страшніше було бачити, як гнали людей в крематорій. На очах це все бачиш. Дорога центральна. Жіночий і чоловічий табір. Центральна дорога широка і веде прямо в крематорій. Уже під’їжджає транспорт, сюди вагони з усіх країн Європи, з усіх… І ведуть їх по 5. Чоловіків не було, старики, жінки й дітки. Вони не знають, куди йдуть. Їм казали, що вони на переселення йдуть, вас пристроять десь, будите жити. І ті дітки, що йдуть… хто з м’ячиком, хто з  лялькою… У день ведуть, а вночі бараки закривали, щоб не бачили. А нам же кортить виглянути, що робиться. Виглянеш − стовпи полум’я й диму, метрів 7 висоти, а вонь, як подує вітер − задихаєшся, горить же м’ясо людське. Страх був і безвихідь. І знав, що й тобі туди. 61 тисяча, пристроїшся позаду колони цієї. Ти ж на волю не підеш.

 

Хворіли дівчата. Їх забирали на ревір, начебто лікарні. Звідти хто повертався, а хто ні. Там кожного дня вибраковка,  приходили і провіряли. Хто вже не подає надії, той у крематорій. Пісня навіть така була:

Если болен − боишся признаться, потому что лечения нет. В крематорый вивозят лечиться. А оттуда возврата уже нет!

​​​Если болен − боишся признаться,

 потому что лечения нет.

В крематорый вивозят лечиться.

 А оттуда возврата уже нет!

Людський прах як добрива

Я в команду сільськогосподарських робіт записалася. Такі роботи були розсівати добриво. Привозили мішки такі, світле добриво. А тоді…

− Маруся, ти нічого не помічаєш, що у руках? А що вона таке?

−  Кісточки, то прах людський.

Ми його розсівали, руки німіли. Страхи! Хай Бог милує.

А якось вже пізніше, вишикували нас колоною такою безкінечною, і кудись погнали кругом станції. Це вже наступ наших був. Усе було зайнято, не було де нас посадити, евакуювати, кудись нас 2 дні гнали. До якоїсь станції пригнали грузитися. Куди грузитися? Стоять вагони залізні. Такі під камінь, під щебінь, такі високі, ще й снігом засипані. І нас туди грузять. Ну в нас миски по формі. Миска залізна прив’язана на шнурку. Ми тими мисками викидали сніг із цього вагона, ложками лід із-під низу зішкрібали. На ті миски посідали, як цуценята і так нас везли. Не знаю, скільки днів, рахунок утрачений.

Привезли в «Бухенвальд». Ті вагони під камінь були призначені. А нам пригнали «телятники» ті. Стоїть і зараз такий вагон  у Берген-Бельзені на колії як експонат, і там у ньому клітинки поділено, скільки на людину припадало квадратних сантиметрів. Натовп людей, сісти там і не думай. Стояли, як сосни. Як тормозне –всі на тебе падають. І знову, як тормозне в другу сторону всі 90 людей, і всі на тебе падають. Це страшне. І таким чином довезли, розгрузили.

Як нас привезли в Берген-Бельзен, на брамі стоїть Крамер, а він був комендантом в «Беркінау». Скотина… немає у жодній літературі слова такого, щоб назвати, який це був виродок. Усьо, дєвочки, капут

​​Ну думаємо, все, гірше все не буде, ніж у Освенцімі. Як нас привезли в Берген-Бельзен, а на брамі стоїть Крамер, а він був комендантом в Освенцімі, на «Беркінау», і ми його знаємо, як облупленого. Скотина… немає у жодній літературі слова такого, щоб назвати, який це був виродок. Усьо, дєвочки, капут. І почалося. На другий день забив барак проволокою колючою і вікна, і двері, і забрав матраци якісь там у бараці. Наші військовополонені там були і на них робили досліди, 25 тисяч наших поховано, і вони швидко їх розкасирували, а для нас житлову площу зробили. І ті матраси блохами начинені забрали.

«Труп трупа тягне…»

Трупи складали під бараками штабелями, по землі скрізь трупи, бараки забиті трупами. І вікна, і двері забиті дошками, туди хто долізе, гляне, повний трупами барак

​​

Труп трупа тягне

​​На голі дошки поклали нас, це січень місяць. І дошок не вистачає. І голод, і тиф, і жовтуха, і неймовірний голод. Уже дійшло до того, що й брукви не варили. І нікому було вже й їсти її. Сирою розвезуть, по куску покидають на нари. Гриземо. Ну вже мертві були. Трупи складали під бараками штабелями, по землі скрізь трупи, бараки забиті трупами. І вікна, і двері забиті дошками, туди хто долізе, гляне, повний трупами барак. А чоловічий і жіночий табір, дорога, там крематорій був. Із чоловічого у двох тягнуть трупа до крематорія, і там усього два місця, куди тисячі ці дівати. Яму копали, і у яму стягували ці трупи. Труп трупа тягне. Якщо спотикнувся біля ями, тебе звідти уже ніхто не витягне.

Німці втекли, поставили сателітів своїх. Мадяр не підпускає. Чи жалів для нас води? Чи жалів нас, бо вода травлена була?

​​А тоді під кінець, як уже мали німці тікать, дали нам травленого хліба. Ми не їли взагалі хліба, і не бачили уже скільки, і вареної їжі не бачили. І раптом дають нам увечері по сірниковій коробці, порцію хліба. Як почалася болі у животі, почалася біда. Наступного дня усе пече, водички немає. Знайшли, одна колонка там, у лісі, а її мадяр охороняє. А німці уже втекли, поставили сателітів своїх. Мадяр не підпускає. Потім узяв та стрельнув. Я до сих пір не зрозумію, чому він так охороняв. Чи жалів для нас води? Чи жалів нас, бо вода травлена була? Це було 14 квітня, а 15 назбирали чоловічу команду, чоловік 20 і до цього вагону, до залізної дороги ще по хліб.

А якби не встигли і привезли іще одну порцію хліба, то ні одна б людина звідти не вийшла, не було б свідків уже. Зробили б те, що вони й хотіли

​​І от ця команда пішла по хліб, а там їде танк англійський, і став. Погнали їх назад у лагерь. А якби не  встигли і привезли іще одну порцію хліба, то ні одна б людина звідти не вийшла, не було б свідків уже. Зробили б те, що вони й хотіли.

Англійці нас визволили і спіймали Крамера, заарештували, заставили його грузити трупи на машину. А це ж уже квітень, а трупи всю зиму лежали. Весна почалася. Моторошно було. І от коли мене вивели з мого барака, підійшла черга. Глядь, Крамер і ще 5 аузієрок, грузять трупи. Навіть не було слів, не було сили, ну вже сам був трупом − щоб підійти Крамеру хоч плюнути в очі, хоч назвать його: «Гад, що ти ото наробив, за що оці дітлахи погибли!».

​​

Абсолютно, хоч би і різали, чи щось робили, емоцій уже ніяких, ні горя, ні радості… Ну що як труп…

​​Абсолютно, хоч би і різали, чи щось робили, емоцій уже ніяких, ні горя, ні радості… Ну що як труп…

Чути тільки «Марусю, посунься! А… ти вже мертва…». Хлоп на пол, впала. Не можна було їсти

​​Воєнне містечко було близько  звідси. Чисто і добре. Нас там розмістили і давай годувати. У той же день дали рисовий суп із консервів, у ньому стільки жиру! А ми ж пусті, без нічого, ні кровинки, ні росинки у роті. Як поїли того супчику.. і по 4 пряничка дали. Чути тільки «Марусю, посунься! А… ти вже мертва…». Хлоп на пол, впала. Не можна було їсти.

Бойкот в школі

Мене всі вважали мертвою. А Надя живе, вже 90 років

​​А додому ж треба, літо йде, треба ж 10 клас закінчити. Мене всі вважали мертвою. А Надя живе, вже 90 років. Приїхала, і в школу треба поступити, 10 клас. А вже 20 вересня. Директор не приймає, тому що в Германії була, та ще й перерив 4 роки у мене. А брат старший у мене, прийшов із війни без ноги. Відмовляв мене, ти ж страшнюща, худа, чуб 2 рази стригла, а що відросло, то від тифа випало. Директор мабуть злякався: труп по школі ходить.

Посадили мене до хлопця на задню парту. Той хлопець за свої книжки, і сів третім до хлопців на передній парті, щоб зі мною не сидіть. Не було ні ручки, ні карандаша, нічого. Із місяць мені бойкот у класі, книжок ніхто не дає. Через місяць контрольна по алгебрі. Із 12 у 3-4 людей були трійки, а то все двойки, а у мене 4. Хлопці обертаються потрошку. Потім хімія, органіка. Такий учитель мабуть був, що учням не зрозуміло було. А я розкумекала. І всі перед уроком  підходили «Надя, поможи мені трошки».  Передають мені «Фізику» книжку, передають зошиток. Я трошки увійшла у курс справи.

Сталін сказав у нас немає полонених, у нас є зрадники. І все! Ти в Германії був, усе! Ти побачив, як люди живуть

​​Багато хто не признавався. Боялися сказати, що були в Германії. Скільки у мене знайомих, що в інститут не попали, не прийняли. Це ще залежало, яка прийомна комісія. Сталін сказав у нас немає полонених, у нас є зрадники. І все! Ти в Германії був, усе! Ти побачив, як люди живуть. Ми ж були «найбагатші» до війни, а там «нещасні були закордоном, там страждали люди”», а «ми гарно жили, у нас усе було». А тут люди поїхали і подивилися, як німці живуть і з якої бідноти ми вилізли. Ці люди взагалі, навіть переслідувалися.

Ненависть до Путіна: своїми б руками задушила

Оце скільки не говориш із людьми нашого віку, і такою ненавистю до Путіна горять. І та баба, що на костилях, каже, якби моя сила, то я б його пішла б і своїми руками задушила, що він робить, за що наших дітей вбиває

 

Не запросили Путіна на 70-річчя визволення Освенціма. А чому його запрошувати? Що мало навчився ще? Геббельса мало вивчив, щоб іще підучився? Спадкоємець Гітлера знайшовся!

​​У Росії не дивно, що не розуміють, що діється. А наші як не розуміють, що це неофашизм. Ну і в Європі не всі розуміють. Франція і Бельгія подали протест до польського уряду, що не запросили Путіна на оце 70-річчя визволення Освенціма. А чому його туди запрошувати? Що мало навчився ще? Геббельса мало вивчив, щоб іще підучився? Спадкоємець Гітлера знайшовся!

Хай люди слухають, хай знають, хай мають поняття, що таке фашизм, що таке нещастя, що таке горе. Я думала, ми вже скільки в себе горя взяли, починаючи з дитинства, з 32-33 голодовки, з репресії, як учителя з класу взяли, з уроку. Уже скільки страху й біди, і думали все горе вже все ми прибрали, що вже на світі лишився тільки позитив. А воно диви, вилазить, вилазить… що за бацила така. Ми тільки ж тим і живемо, що сподіваємося.

Радіо Свобода © 2015 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 10921 хосты 6387

http://www.radiosvoboda.org/content/article/26814483.html

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лариса IВШИНА: «Як нам перемогти»

січня 23, 2015Духовність
«Екстракт» думок із круглого столу в Черкасах — з участю головного редактора та авторів «Дня»
23 січня, 2015 – 11:46
«Екстракт» думок із круглого столу в Черкасах
ВІДОМІ ЛІТЕРАТОРИ МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ТА ВОЛОДИМИР ПАНЧЕНКО, ОДИН ІЗ ОРГАНІЗАТОРІВ ЗУСТРІЧІ ПРЕЗИДЕНТ БЛАГОДІЙНОГО ФОНДУ ПІДТРИМКИ ІНІЦІАТИВ «Дня» МИКОЛА ГРИЦЕНКО ТА ЛАРИСА ІВШИНА

Фотовиставка «Дня» в Черкасах триває. За неповний тиждень її відвідали понад півтори тисячі громадян. «Люди йдуть і йдуть»,— говорить директор Черкаського обласного художнього музею Ольга Гладун. А минулої п’ятниці, крім велелюдного відкриття фотовиставки «День»-2014, у стінах цього ж музею відбувся і круглий стіл, співорганізаторами якого стали президент Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» Микола Гриценко та професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимир Поліщук. Участь у змістовній та відвертій розмові з найболючіших питань українського сьогодення взяли головний редактор нашого видання Лариса Івшина, Володимир Панченко,  письменник, літературознавець, професор Києво-Могилянської академії, голова наглядової ради Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День», Михайло Слабошпицький лауреат Шевченківської премії, письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів, а також голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко.

Діалог торкнувся і «шляху» «Дня», і стану українського суспільства та його інтелектуального прошарку зокрема, і нашої історичної «зброї». Пропонуємо читачам найцікавіші фрагменти розмови.

Президент Благодійного фонду підтримки ініціатив «Дня» Микола Гриценко: «Має бути зустрічний рух, бажання і середовище тих людей, які хочуть таких зустрічей, як у нас сьогодні»

«ЯКЩО ХОЧЕМО ЗМІНИТИ КРАЇНУ, МАЄМО РОБИТИ ЦЕ СОЛІДАРНО»

Лариса ІВШИНА: — Хотілося б сказати, що нами інтелектуально «переорана» вся країна. Але я абсолютно самокритична та реалістична і знаю, що це не так. Більше того, знаю, що це було неможливо. Хоча б тому, що немає опори на політичний правлячий клас.

Але чи означало це, що треба було відмовитися від такої роботи? Навіть розуміючи, що на великому багатті нагріваємо кухоль води. Все одно це треба робити — і ми так і чинили. На «дослідних ділянках» ми виростили свої «врожаї». Тепер підійшов час запитати в усього суспільства, чи потрібно це у масовому варіанті та «серійному виробництві». Адже така робота показала свою життєздатність у «країні «День».

Письменник, лауреат Шевченківської премії, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький (ліворуч) та письменник, літературознавець, професор Києво-Могилянської академії, голова наглядової ради Благодійного фонду сприяння ініціативам газети «День» Володимир Панченко – давні друзі,читачі і автори нашої газети

До речі, у «Дні» я можу конкурувати лише з Назарбаєвим. 13 січня було 18 років, як — головний редактор газети «День». Я була головним редактором при Кучмі, Ющенко, Януковичі, і демонструю, що таке стабільність влади, яка еволюціонує. Мій особистий рецепт: я шукала у країні тих, хто розуміє, як ми можемо підвищити інтелектуальну планку. Було очевидно, що громадянське суспільство України, яке пораненим вийшло з Радянського Союзу, було абсолютно дезорієнтоване, не розуміло свого місця у світі. Нас «штормило», бо ми не мали високої «точки збірки», її треба було шукати.

Можливо, я не була оригінальна, але знайшла союзників у образі найкращих українських філософів. Наприклад, покійного Сергія Борисовича Кримського, з робіт якого починається майже кожна наша книжка. Його «Ефект високого неба» став для мене тональністю, відповідно треба було оркеструвати інше.

Голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко: «Оці шкіци з життя, які представив на фото «День» – це шкіци з життя нашої країни. З них складеться наша генетична пам’ять. Тут є глибина і є дуже широке інтелектуальне охоплення, дуже якісна журналістика, яка дає можливість справді мислити. Ці ініціативи треба підтримувати»

Кажу чесно: 1999 року газета була гостро опозиційною, єдиною, яка помітно боролася проти обрання Кучми президентом на другий термін. Хоч ми не перемогли, але були праві І ця правота зараз стає очевидною. Після 1999 року, коли стало зрозуміло, що вирішити цю проблему політично не вдасться, я вирішила для себе, що треба займатися суспільством. Адже проблема не лише у верхах, а й у неготовності низів, у неготовності політичних еліт. Я шукала однодумців у різних сферах. Наприклад, якось професор Володимир Панченко запитав, чому б нам зі сторінок «Історія і Я» не зробити книжку. Це було понад 10 років тому. Я спитала, чи буде він робити це зі мною? Володимир Євгенович сказав: «Так». І це була найкраща можлива реакція. Від усіх інших, хто приходить на наші зустрічі, я чекаю того самого. Якщо ми хочемо змінити країну, маємо робити це солідарно.

Так ми почали створювати книжку «Україна Incognita», яка стала бестселером. Книжка має шість перевидань, я називаю її «бабусею нашої бібліотеки». Потім ця книжка дала назву нашому історичному порталу в Інтернеті, який живе активним життям. У цьому враховані різні смаки публіки: історичні публікації можна читати в електронному варіанті, відвідувати музеї он-лайн. Ми не «консервуємося», хоча в якихось основних речах залишаюся прогресивним консерватором. Так, я — за читання книжок. Вважаю, що спілкування з книжкою наодинці розвиває мозок і уяву людини краще за «лайки» та інші електронні штуки.

Лариса Івшина: «Книга «Україна Incognita» стала бестселером. Вона має 6 перевидань, я називаю її «бабусею нашої бібліотеки». Потім ця книга дала назву нашому історичному порталу в інтернеті, який живе активним життям»

Отже, на початку кожного проекту треба шукати людей, розумніших за себе, і в них учитися. І «по дорозі» при створенні історичної бібліотеки журналісти газети «День» отримували додаткову історичну освіту за лекалами, які кроїли ми. Адже українська історія багатюща, наша спадщина колосальна. Але «пропускна здатність» голови маленька, щоби «пропхнути» все це у правильній послідовності. Тому треба обирати та вивчати знакові речі. Це стосується і медіа. Пригадую, спілкування з першими слухачами Літньої школи журналістики «Дня» вводило мене у глибокий транс. Коли запитувала природні речі, які маєш знати, якщо йдеш на журналістику, вони усі дивилися на мене квадратними очима. Так зрозуміла, що наші методи вивчення історії давно викликають проблеми. Пам’ятаю, як було у нас: школярі та студенти мали знати всі дати, замість того, щоби розуміти смисли, загальну логіку, боротьбу ідей та концепцій.

Для журналістів важливо знати знакові імена нашої історії. Випущені з орбіти постаті збіднили українську журналістику, яка нині у катастрофічному інтелектуальному стані. І з цієї деградації нас не витягнуть державні програми. Безперечно, ми повинні робити все, щоби такі речі існували, але все одно треба робити самостійні кроки. І такий самостійний крок ми зробили свого часу, щоби студенти не мали шансу сказати, що вони не могли чогось знайти та прочитати.

Дві години розмови в Черкаському обласному художньому музеї для аудиторії промайнули непомітно

Росіяни казали, що і Гельсінська правозахисна група народилась у Москві, а українці тільки оди Сталіну писали. А українці не могли заступитися за свою країну. Але ж є ця інтелектуальна думка: Петро Григоренко, Іван Багряний, Василь Стус — причому Василь Стус у спогадах Михайла Хейфеца. Це фантастично, талановито, цікаво, доступно. Впевнена, що кожна з наших книжок підтвердила свою затребуваність.

У Львівському університеті імені Івана Франка є Дискусійний клуб — студенти щомісяця читають книжечку, обговорюють її, буває, що пишуть матеріал і надсилають у газету «День». Старше покоління бачить це і радіє, бо молодь здатна концентруватися на важливих речах.

Спокус багато. Інтернет-простір дуже великий. Раніше була цензура, і це допомагало шукати самвидав і читати його. Тепер дозвіл є майже на все, тому треба формувати смак і рівень, не задовольнятися попсою і інформаційним сміттям.

Професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимир Поліщук багато зробив, аби у Черкасах відбулись круглий стіл та Фотовиставка «Дня». «Потреба такої акції очевидна – тим паче, у контексті подій, які відбуваються в Україні, і які так глибоко, різнобічно і навіть пророчо висвітлює газета «День», – ділиться він

Порятунок я бачу у нарощенні інтелектуальної планки. Українці — героїчний, мужній, самовідданий народ, але… Ми не маємо державного розуму в масовому варіанті. Ми п’ять разів здобували незалежність і втрачали її. Це свідчить, що ми рухаємося хаотично, не можемо концентруватися у потрібний час на персонах, які здатні витягнути нас за чуба з багна, в якому ми майже чотириста років колотилися. Безсистемно битися на «болоті» не можна, треба прокладати комунікації, шукати розумних людей, нарощувати нову якість життя.

Можливо, комусь здається, що це — надмірна планка і треба говорити тільки про ті справи, які стосуються війни. Але Черчілль казав, коли його заохочували скоротити витрати на культуру: «Заради чого ми тоді воюємо?» Що ми будемо робити, якщо переможемо? Невже будемо жити так само безтолково, як до того? Ось у чому питання.

Книга від головного редактора – авторові найцікавішого запитання

«День» ТВОРИТЬ ВЕЛИКЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЗІ СВОЇХ ЧИТАЧІВ»

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: — В Україні нині до 900 вишів, у Франції немає і 50. Здавалося б, ми не повинні мати ситуації, яку маємо, але… Журналістка одної, навіть не «жовтої», газети якось прийшла до мене брати інтерв’ю про філантропію та благодійництво в Україні. Ця журналістка не знала, хто такі Терещенки, Чикаленко. При цьому вона закінчила інститут журналістики. Такий рівень не тільки інтелектуальної зрілості, а навіть професійної недобросовісності.

Інколи просто німієш. Усі слова вже сказані, і втомилися їх озвучувати, але жодної реакції. У цьому контексті незручно говорити про газету «День», бо маю від неї якісь надто позитивні враження. Я — читач від перших чисел цієї газети. Спершу з недовірою сприйняв це видання, бо до Революції Гідності вважав, що немає на світі великої благородної справи, яку б українці не завалили. Ідей нам не бракує. От з втіленням є проблеми.

Ним став історик Назар Лавріненко, який запитав: чи готова українська держава до розпаду Росії? Чи потрібно його прискорювати чи уповільнювати? І яке ставлення Лариси Олексіївни до перспективи такого розпаду?

Коли «День» почав публікувати матеріали на тему історії, вирізав їх і складав у папки. Свого часу я мріяв бути істориком, був начитаний певною мірою, але тут відчув абсолютну свою непоінформованість у якихось моментах. Тоді «День» був газетою, подібної до якої в Україні не було. Така ситуація і тепер. Це видання взяло на себе місію не тільки інформувати, коментувати, а й готувати читача інтелектуально. «День» став робити справу, здавалося б, для газети непідйомну — творення великого середовища зі своїх читачів.

Сам інколи відчуваю певну втому — от, нарешті отримав і прочитав п’ятничний номер. Тоді маю благословенну ілюзію, що справді все знаю. У газети «День» є системність погляду, і це — точка зору з боку українських інтересів. Потім у мене з’являється відчуття, що можу йти у будь-яку аудиторію, прочитати в університеті лекцію за темою, яку розкрили у газеті.

Живе спілкування головного редактора з вихованцями черкаського колегіуму «Берегиня»

Солідарний з Ларисою Олексіївною у тому, що стан нашого суспільства варварський, і це стосується, зокрема, ставлення людини до державності. Ми — колосальна нація у власному індивідуалізмі, анархізмі, почасти егоїзмі. Але у вмінні кооперуватися одне з одним, у пошані до своїх національних авторитетів є проблеми. У нас притлумлений державний нерв — це з нас вибивалося, випалювалося, винищувалося. Ми в одному себе недооцінюємо: у тому, що може зробити одна людина, якщо вона зібрала навколо себе 20, 30, 50 людей. Будь-який результат — тільки сума індивідуальних зусиль.

Людина має властивість забувати. Вона невинна, так влаштоване життя. Ось, на фотовиставці «Дня», поряд з нами, на відстані витягнутої руки Революція Гідності. Забулися деякі обличчя, події, навіть імена, а тут усе це візуалізовано. І я не здивований, що це зробив саме «День». Як і інтелектуальні «десанти», як цей круглий стіл.

«ПЕРШИЙ «ПУТІН» З’ЯВИВСЯ 1169 РОКУ»

Володимир ПАНЧЕНКО: — Із 1990 року мене не залишає відчуття, що я перебуваю у великому театрі і дивлюсь складну виставу, якій немає кінця. Ця драма називається «історією», вона включає і теперішній час, і майбутній, а ми — всередині неї. У цій драмі поряд йдуть трагічне, героїчне, кумедне та життєрадісне. Газета «День» завжди приділяє багато уваги проблемі історичної пам’яті. Це  дуже важливо, бо у цьому — питання ідентичності. Щоби людина розвивалася, вона має чітко усвідомлювати, хто вона.

Не дуже добре знаю людей з Донбасу, але з відомих мені фактів складається враження, що одна з їхніх найбільших проблем — проблема ідентичності. Їм складно відповісти на запитання, хто вони. Вони вважають, що вони трохи російські, трохи українські, трохи радянські, а в основному донецькі. Якщо у людини така «каша» у голові, це обертається лихом для неї самої. Питання історичної пам’яті і національного самоусвідомлення надзвичайно важливе. Якщо хочемо жити краще, треба впорядкувати власні голови. Зокрема, ми повинні добре розбиратися в історії, бачити та відчувати її.

Коли думаю про велику історичну драму, всередині якої ми перебуваємо, мене не покидає відчуття, що в історії все повторюється. Війна, яку нам нав’язала Росія, — дубль подій 1917 року. Є вічні сценарії: 1917 року їх реалізовували Ленін та Троцький, тепер — Путін. Три постійні складові цього сценарію: дестабілізація у країні, яку хочуть підкорити, створення маріонеткового уряду і третє — збройне вторгнення. Коли маріонетковий уряд створено, починається його збройна підтримка. Бачимо це зараз у дії, тільки прізвища інакші. У нас є свій Муравйов, тільки він «Гіркін» називається. Все те саме.

Такі речі важливо знати і для профілактики. До недавнього часу в нас існувала воєнна доктрина, яка базувалася на тому, що на сході у нас усе у порядку. Таку доктрину може створити людина, що не знає історії. Лариса Олексіївна Івшина часто повторює, що перед тим, як ставати державним службовцем, треба скласти іспит з історії України. Якби державні службовці в Україні краще знали свою історію, то не мали б ілюзій щодо Росії. Завжди у наших стосунках було саме так. Перший Путін з’явився 1169 року, його звали Андрій Боголюбський, це — суздальський князь, який спалив Київ. Петро І, Катерина ІІ — «Путін у спідниці», Путін — це одні й ті самі сутності, якщо говорити про імперську традицію.

«ЛЮДИ НЕ НАВЧЕНІ, ЩО ПІДТРИМУВАТИ РОЗУМНЕ ЗНАННЯ — ПРЕСТИЖНО»

Л. І.: — У 1990-ті роки старі табірники застерігали, що Росія — наш лютий ворог. Загал вважав, що вони з’їхали з глузду, і не треба про це говорити, варто поводитися інакше. Ці невислухані табірники — вина і гріх українського суспільства, адже 1999 року кандидат у президенти Євген Марчук казав, що треба визнати УПА воюючою стороною.

У нас часто кажуть, що треба спиратися на досвід Ганді. Але скільки газета «День» написала, зокрема про Євгена Степановича Грицяка, лідера Норильського повстання. І це не є фактом масової свідомості. Якщо хтось це виробляє, що заважає розносити по всіх капілярах суспільного організму це ціннісне знання? Дехто відмовляється робити це, бо знання створили інші. Це — проблема влаштування нашого суспільства.

На таких круглих столах, під час відкриття фотовиставок ми багато розмовляємо з журналістами місцевих медіа, і це — чудове спілкування. А їдемо — і нібито ніколи нічого не було. Так само буває і у вишах. Я — член наглядової ради чотирьох університетів. Зустрічаюсь зі студентами, спілкуємося, потім у вишах лишаються союзники, і ми підтримуємо їх. Потім приїжджаю знов, запитую — внаслідок такої титанічної праці, скільки людей передплачують газету «День»? Починається сором’язливе мовчання, і сама почуваюсь незручно, бо це сакраментальне питання з’являється в аудиторії, де немає навичок партнерства.

Питання про бідність у цьому контексті не розглядаю. Часом люди зовсім скромні готові купувати та передплачувати газету. Річ у відсутності інституту репутації. Люди не навчені, що підтримувати розумне знання престижно. Можемо проповідувати дуже багато, але важливо залишати на місцях партнерів та союзників, щоби це багаття підтримувалося. Ми занадто красномовні, всю енергію витрачаємо на трибуні. Але мають залишатися ефективні якісні сліди.

«КОРОЗІЯ» СТРАШНІША, НІЖ ВІЙНА»

В. П.: — Ми живемо у трагічні часи. Але це процес, після якого ми обов’язково станемо набагато сильнішими. Так ми  позбудемося багатьох ілюзій, будемо знати, де наші друзі і вороги. У нас потужний ресурс свободи, хоча вона трохи замішана на анархізмі. Ми вміємо перемагати, що важливо для нашої свідомості.

Історію варто знати не заради цікавості, а для того, щоб краще аналізувати теперішній стан речей і прогнозувати майбутнє. Є поняття «екстраполяція» — подія з минулого проектується на майбутній час. Якщо знаємо, що історія повторюється, це — шлях для прогнозування. Зі знанням історії ми можемо краще змоделювати майбутнє.

Паралельно ми повинні пройти надскладний процес дерадянізації. Це відбувається, але дуже повільно, складно, з ривками. Важливо розібратися з усім, що стосується історичної пам’яті.

У нас є ще одна велика небезпека, крім війни, Путіна та Росії, про яку говоримо рідше. Це — нереформована Україна. Тяжко щодня чути, що нічого не змінюється. Чую це у Києві, у Кіровограді, та й сам це розумію і бачу. Це не зовсім точна оцінка. Дещо змінюється, але чи достатньо серйозно? Є досвід 2005 — 2008 років, і це — меч над нашими головами. Ми не повинні допустити повторення того. А така небезпека є. «День», між іншим, цю тему зачіпає постійно.

У Кіровограді вже нова влада, тобто адміністрація, Президент безпосередньо призначив головою обласної державної адміністрації кілька місяців тому регіонала Сергія Кузьменка, який 16 січня голосував за «диктаторські» закони… Я надрукував у місцевій газеті відкритого листа цьому Сергію Кузьменку. Дуже різкого. Він закінчується словами: «Може, вам краще згадати про совість і подати у відставку? З’їздивши перед тим на прощення до сім’ї Віктора Чміленка?» Це один із загиблих на Майдані з Кіровоградщини. Таких прикладів можна наводити скільки завгодно. І на всіх рівнях можна зіткнутися з цією проблемою. Це, може, навіть у певному сенсі страшніше, ніж війна. Тому що це «корозія». Це зсередини може знищити державу і знищити все те, заради чого відбувалася Революція Гідності. Я думаю, що усвідомлення цієї небезпеки має стосуватися кожного. Рецепти всі відомі. Владу не можна валити. Але на неї треба щодня тиснути.

Л. І.: — І нову виховувати. На ранніх підступах.

В. П.: — Для цього є інститути громадянського суспільства, такий інститут, як засоби масової інформації — будь-якими шляхами треба тиснути за принципом «на те і щука, щоб карась не дрімав».

«ТРЕБА ВИКОРІНЮВАТИ «РОЗДВОЄНІСТЬ» ІНТЕЛІГЕНЦІЇ»

Валентина КОВАЛЕНКО: — Шановні наші письменники, шановна пані Ларисо! Кожен із вас говорить правду. Ця правда гірка для нас. Я щойно повернулася із Звенигородщини, села Гусакового, де помер найвищої проби патріот Михайло Григорович Іванченко. Це письменник, той справжній українець, який пройшов Голодомори, остарбайтерство, ГУЛАГи, був репресований, тікав, але не зламався, залишився до своїх 92 років непохитним у своїй українській позиції. І до цього часу вчив завжди всіх, щоби молодь виховувалася саме національно свідомою…

Яку ми маємо зараз інтелігенцію? Ми говоримо часто про перезавантаження свідомості, але чи воно відбувається такою хвилею, якою б нам хотілося? Напевне, що ні. Тому що система зламала багатьох, і пристосуванство продовжує працювати. Я спостерігаю це в нашій обласній раді, коли медики, освітяни, інші представники нашої інтелігенції кажуть: «Ми звикли працювати з губернатором, ми звикли традиційно підтримувати Президента, тому що ми держбюджетники». Чому ми постійно програємо? Бо саме цілісних таких, як пішов сьогодні Іванченко від нас, мало. Він у всі часи залишався, яким він був — цілісним. А це те, до чого ми маємо прагнути. А «шизофренія», роздвоєність — якраз і є та біда, коли інтелігенція в будь-якій ситуації за будь-якої влади намагається вирішити меркантильні питання.

Дуже багато риторичних запитань, болю і того, що ми маємо озвучувати і не прикриватися війною. Війна — це страшно. Те, що там найкращі, — правда. Але дуже велика небезпека, що вони там зламуються психологічно. Хлопці починають пити, тому що немає нормальних командирів. І це болить. І вони дзвонять кожного дня, і практично порушені права кожного. Пільг обіцяних немає, вони переживають за свої родини, які тут залишились і теж на символічну плату не можуть навіть нормально опалювати у сільській хаті — треба дрів завозити і так далі. Таких питань — тисячі…

Коли я теж поїхала в зону АТО, подарувала книжки — Симоненка, Тодося Осьмачку. Це — наші, хлопці, які здатні і захистити, і вони інтелектуально, глибинно закорінені в українське. Бо вони не просто туди пішли, вони кажуть: «Ми боїмося за наших дітей і онуків. Бо сьогодні — там, а завтра вони тут». Тому нам треба готуватися обов’язково. І один одного підтримувати. І плекати оту еліту, яка не має права зараз зламатися, бо ми маємо зараз останній шанс зберегти Україну. Останній. Не дай Боже, це вже знову піде на століття. Ми не кажемо, що рік Шевченка закінчився — він продовжується доти, доки продовжуватиметься наша боротьба за нашу Україну. А «День» — це наш щоденний пульс, який зараз б’ється дуже часто, реагуючи на нашу тривожність, наше бажання зберегти Україну. Я вам дуже дякую.

«МИ МУСИМО БУТИ ГОТОВИМИ В РАЗІ РОЗПАДУ РОСІЇ»

Назар ЛАВРІНЕНКО, історик: — Дякую, що ця зустріч відбулася. Минулого разу ми спілкувалися в Черкасах 2006-го року. Потім я насмілився вам надіслати матеріал, і ви надрукували його. Спасибі вам. Для мене було важливо, що мою статтю надрукували у «Дні». Дякую вам, що ви є. Запитання у розрізі погляду на концепцію нашої держави, її перспективу. Звісно, що ми приречені на перемогу і приречені на оздоровлення цього гнилого організму, і не лише нашого. А наша колонія, яка далеко на схід простяглася, вона приречена на розпад. У тому, щоб її розділили, зацікавлені всі старі держави. Чи готові ми, Українська держава, до цього розпаду? Чи потрібно його прискорювати чи уповільнювати? І яка ваша позиція взагалі щодо факту, перспективи такого розпаду?

Л. І.: — Ще 2004 року у передмові до книжки «Дві Русі», яка була компромісною у моїх поглядах тодішнього часу, я написала: чим ми, українці, можемо допомогти Росії? Тоді це взагалі вважалося абсолютно абсурдною постановкою питання. Про що мова? Як ми їм можемо допомогти? А я повторила цю тезу тут, у російському виданні «Україна Incognita. TOP 25». Цю думку я пропагувала раніше, просто вважала, що для Росії єдиний шлях — це федерація за принципом Сполучених Штатів. Ми могли би і світових лідерів до цього схилити. Але, по-перше, нам треба розуміти самих себе. Розуміти, хто ми такі. А потім схиляти світових лідерів розуміти, що Росія — це не те, що вони звикли думати. І що Росія, звісно, претендує на наше місце в історії. Із давніх-давен вона так вжилася в цю брехню, що зрештою сама «впала в яму». Бо в них під ногами історичний «пливун» — вони ні на що не спираються. Росія, звісно, з давніх часів, і ми це писали, бореться не лише за нафту, газ. А за — Наше — місце в історії. І тому ми робили всі випереджальні кроки. Наша «Сила м’якого знака» — як антидот «русскому міру». Це вже безкомпромісна історія. Тут уже ми — Україна — єдині спадкоємці традиції Київської Русі. Тут є дуже багато важливих сторінок, які ми повинні взяти природно. Це не означає, що в нас моментально з’являється перевага, і така мисленнєва «вищість»: ми все повирішуємо. Бо Росії в певному чині легше було б, якби вони спиралися на правдиву історію. Я пишу в передмові до цієї книжки: що тут, здавалося б, такого: у часи омолодження визнати, що ви на 400 — 500 років молодші. А ми, навпаки, у складнішому становищі. Бо одна справа говорити, що ми маємо 20 років відтвореної держави, а інше — сказати, що наш відлік понад тисячолітній… Тисячу років тому почав правити Ярослав у Києві — 1015 року. Протягніть цю лінію і подумайте, якого формату мислення, якої енергії, якого кругозору має бути та людина, яка скаже: я беру на себе відповідальність за тисячолітню спадщину Київської держави. І якщо так далеко дивитися, то тоді ми стоїмо поряд з Європою, з тими смислоутворюючими конструкціями, які тоді формувалися.

Росія саме за це воює. Вона хоче вторгнутися і показати, що ось є Британія, ось є Франція, ось є Німеччина. А Україна — ну, десь була, розчинилася, щезла, ми не знаємо… Це була їхня експансія і вона здійснювалася — найжахливіше — на наших каналах, через наші ресурси, наших політиків. Це була інформаційна інвазія, вона тривала всі ці роки. І протистояти цьому можна було, але, звісно, потрібно розуміти, що ми робили це фактично підпільним партизанським методом. І створювали свою бібліотеку без будь-якого сприяння держави. І змогли це зробити.

Ми це зробили для того, якщо не відбудеться кращий, еволюційний варіант. Я хотіла б і радила його — перехід Росії на іншу модель, у якій вона ніякий не «Третій Рим», ніяка не «Святая Русь», а нормальна держава, федерація за американським зразком. Тоді у нас будуть зовсім іншого типу відносини. Умовно кажучи, ми для них — «прабатьки». Ми маємо певну відповідальність за цю країну. Але оскільки ми ще не дотягли для того, щоб повністю осмислити себе, то ми й за них тільки частково можемо взяти якусь відповідальність, якесь патронування. Як Прокопович — архітектор «перестройки» часів Петра I. Ось чому, розуміючи це, я не вважаю, що це зараз так реалістично. Я говорила про те, що «Польща впала і нас завалила» — це був історичний приклад. Розуміючи, що Росія, валячись, завдає нам дуже тяжких травм — економічно і фізично, ми втрачаємо багато дорогої крові. Ми не змінимо географію і кордони. Але якщо ми піднімемося вище у своєму розвитку, то можемо бути захищеними від розпаду Росії. І першим чином тут важить — не втратити довіри західного світу. Не розчарувати пристойних людей Заходу, які поки що в діях наших політиків бачать дуже багато загроз, дуже багато варварства. Але водночас, я сподіваюсь, що бачать і ознаки позитиву. Є крайка свіжих у новому парламенті, є суспільство, яке починає заявляти про себе. Хотілося б більше все-таки цього підготовленого суспільства. Тому що у чому ж конфлікт історії на Майдані: люди, які прийшли на сцену Майдану, знали, чого вони хочуть, і кого хочуть і як хочуть, а люди на Майдані в принципі хотіли змін, але не були ні до якої альтернативи готові. А треба готуватися і завжди мати політичні, громадські організації, рухи в будь-яких середовищах, і в Черкасах зокрема.

Тому я не за те, щоб ми були негайно за розпад Росії. Ми до цього не повинні прагнути. Але ми повинні прагнути до свого набору висоти. Ось це наша відповідальність. І тут я абсолютно безкомпромісна. Якщо ще в мирний час, до того всі думали: «якось пронесе», а тепер очевидно, що не те що «не проносить», а це і наша відповідальність за війну. Частина української відповідальності за те, що ця війна сталася, безумовно, є. Вона персоніфікована. Чому ніхто абсолютно не проаналізував, звідки всі ці темні люди на каналах з’являлися, хто їх туди розписував, на яких умовах? Там «віщали» безкінечно про Донецько-криворізьку республіку. Це дуже просто встановити. Скільки часу тратив Колісниченко, Царьов на кожному ефірі. Це ж абсолютно очевидні речі. А це «забивало» мізки людям. І для того щоб тепер полікувати, мало моїх зустрічей — треба, щоб кожен став місіонером. Щоб кожен підготовлений студент за дорученням викладачів ішов у сільську бібліотеку чи в школи, зустрічався з людьми. І мав таке доручення — патронувати. Я схиляю до того, що має бути навчальний округ біля найкращих університетів І тоді ми будемо хоч якось готові до тих питань, які ви ставите. Воно абсолютно слушне, і я теж постійно над цим думаю: а що буде, справді, коли вона розпадеться? Ми вважаємо, що Росія впаде і все стане само собою. Нічого подібного. Тут ще питання і в тому, що ми одне одного «інфікували». Україна — Росію, Росія — нас. І щоб добре розділитися і піднятися на новий рівень, потрібна глибока і чесна інтелектуальна робота.

Для того, щоб перемогти, нам потрібен набір нових підходів і широке масове вивчення власної історії — своєрідний «суспільний домкрат». Модернізація національного характеру. Ми не маємо права жити так, як жили раніше.

ВРАЖЕННЯ

«ЦІ ІДЕЇ МАЮТЬ ПОШИРЮВАТИСЯ ТА КУЛЬТИВУВАТИСЯ»

Назар ЛАВРІНЕНКО, історик:

— Найголовніше у житті — ідея, після — слово, а потім — діло. Зараз зачіпляємо сферу ідей, це поле думок формується та культивується у Черкасах за допомогою таких розмов. І ідеї, висловлені тут, мають поширюватися та культивуватися. Загалом, наше суспільство може гуртуватися навколо ідеї самостійної соборної Української держави.

«БАГАТО ПОЖИВИ ДЛЯ РОЗДУМІВ»

Володимир ПОЛІЩУК, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Дискусія була гарна та змістовна. Тут ми порушили фундаментальні, на мій погляд, питання сучасності і перспектив, визначили больові точки України сьогодні. Певен, що для більшості тих, хто взяв участь у цій зустрічі, вона дала багато поживи для роздумів над цими проблемами. Фотовиставка та круглий стіл, влаштовані газетою «День», — знакова подія для Черкас. Символічно, що вона відбулася на початку року: значить, увесь він буде результативним у різних сенсах. Адже тут сказано багато важливого про державотворення, облаштування життя суспільства і конкретної людини.

Треба думати, в якому контексті продовжувати роботу, залучати студентів. Ми намагаємося робити так, щоби Україна була якомога менше Incognita, і Черкащина зокрема. Ясна річ, результативність різна, бо і студенти різні. Триває природний процес. Хотілося б, щоби молодь активніше цікавилася різними речами і вирішувала важливі суспільні проблеми.

«ЛЮДИ ПОЧНУТЬ ЦІКАВИТИСЯ ЯКІСНОЮ ЖУРНАЛІСТИКОЮ»

Наталія КОСІНОВА, студентка Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Розумію, що між регіональними ЗМІ та «Днем» лежить велика прірва — у місцевих виданнях немає такого масштабного пропагування духовних цінностей. Після таких заходів, можливо, люди почнуть активніше читати елітні видання, цікавитися якісною журналістикою. Це потрібно, хоча й процес дуже складний.

«ЗАРАЗ ТАКІ АКЦІЇ ДУЖЕ ПОТРІБНІ»

Олександра ТЕЛІЖЕНКО, заслужена художниця України:

— Я вважаю, що такі акції зараз дуже потрібні. На рівні держави ми практично не вели культурно-інформаційної війни. Хоча саме газеті «День» цього закиду зробити не можна. Тому що вся її діяльність саме на це спрямована. Але ж на рівні держави такі моменти одиничні. Ми просто потихеньку здавалися. Митці вимушені боротьбі за хліб насущний приділяти максимально часу, і руки поопускали дуже багато. Професіоналізм повально втрачається. А це значить, що не було й серйозних можливостей вести цю інформаційно-культурну війну. І от ми маємо результат. Та держава, яка не приділяє уваги культурі, потім просто вимушена приділяти увагу силовикам. Зараз треба цю ситуацію виправляти.

Пані Лариса та її команда це чудово розуміють, тому ваші акції конче потрібні. Лариса Олексіївна дуже мудра жінка, я давно нею захоплююсь, і під час відкриття фотовиставки, і круглого столу це враження ще більше закріпилося. Чи усвідомили всі потрібність цієї роботи? Багато все-таки було людей на зустрічі, й зараз люди йдуть на фотовиставку «Дня». Це — відповідь.

…Коли був Майдан, телевізійники брали у хлопців інтерв’ю: за що стоїш? Він на камеру каже: «За свободу України». Але по очах було видно, що він ще не розумів тоді, що таке свобода України. Йому 18 — 20 років, він не знає історії України. А треба знати, тому що це дає силу й грунт під ногами. Цього не робилося й зараз робиться дуже мало. І серед того, що робиться, ось ця акція газети «День». Я вдячна пані Ларисі та всій команді «Дня». Гадаю, всі, хто був на круглому столі та ще відвідає фотовиставку, будуть моїми однодумцями. Хоча я розумію, що це нелегко і забирає багато сил. Але це дуже потрібно робити.

Підготували Ольга ХАРЧЕНКО, Марія ПРОКОПЕНКО, «День». Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета:

Микола Рябчук: Неправильні українці

січня 15, 2015Політика

14-01-2015 16:01 | Категорія: Infowar, Війна, Військо, Національна безпека, Події, Політика, Росія, Статті, Суспільство, Україна

Микола Рябчук

Нещодавно Алєксандр Дуґін, відомий російський філософ-неофашист та, відповідно до цих та інших своїх заслуг, професор Московського університету, запропонував радикальний рецепт розв’язання затяжного російсько-українського конфлікту. «Україну, — написав він у своєму фейсбуці, — треба очистити від ідіотів. Геноцид кретинів напрошується сам собою… Я не вірю, що це українці. Українці — прекрасний слов’янський народ. А це — якась раса ублюдків, що з’явилася з каналізаційних люків».

Втім, вирізняє цю заяву зовсім не радикалізм. За кілька останніх років та, особливо, місяців російські інтелектуали запропонували чимало не менш радикальних засобів остаточного вирішення українського питання — від скромної пропозицій політолога Іґоря Джадана завдати термоядерний удар по одній з українських атомних електростанцій до масштабнішого заклику популярного письменника Сєрґєя Лук’яненка «розчавити гадину». Заява Дуґіна цікава насамперед як взірцева ілюстрація неспроможності російської думки сприйняти дискомфортну реальність — визнати існування реальних українців і відкинути їхній віртуальний образ, вифантазуваний росіянами за останніх кілька століть.

«Справжні» українці, відповідно до цих фантазій, — це «молодші брати», такі собі сільські кузени, дурнуваті, проте нешкідливі, скоріш кумедні — особливо у своєму фольклорному одязі та зі своїм смішним діалектом. Загалом вони милі, хоча й тупуваті, і тому потребують постійного братерського нагляду та принагідних стусанів. Більшість росіян — достоту як Алєксандр Дуґін — справді любить українців («прекрасний слов’янський народ»!), проте лише доти, доки українці слухняно погоджуются грати роль недорікуватих провінційних кузенів перед «освіченішими» й «культурнішими» міськими родичами.

Дослідники (пост-)колоніалізму порівнюють це до взаємин між Робінзоном Крузо та його вірним П’ятницею. Робінзон «любить» П’ятницю — але доти лише, доки тубілець визнає вищість свого хазяїна і не обстоює власної мови, культури й людської гідності як рівновартісних. Коли ж П’ятниця раптом заводить мову про рівність і наполягає на своєму справжньому імені, замість такого зручного для Робінзона прізвиська («хохол», «чурка» чи «п’ятниця»), він одразу ж стає у його очах божевільним, або, ще гірше, зумисне спантеличеним і зманіпульованим якимсь іншим, чужим Робінзоном — американським, польським, німецьким чи жидомасонським. Одне слово, він одразу перестає бути «прекрасним» покірним П’ятницею й перетворюється на «ублюдка, що з’явився з каналізаційного люка».

Східнослов’янська «умма»

Російська уява створила собі українців як «малоросів» кілька століть тому — водночас із присвоєнням української території та історії й трансформацією під скіпетром Петра Першого середньовічної Московії у Російську імперію. Українські інтелектуали, що зросли в Речі Посполитій і отримали там більш-менш європейську освіту, були, природно, залучені до його модернізаційних проектів і відіграли в них ключову роль. Зокрема — саме вони встановили історичну тяглість між Києвом та Москвою (а відтак і Петербурґом) і сконструювали саме ім’я «Росія» (латинізована форма слова «Русь») на позначення цієї нової «уявленої спільноти» (а точніше — пере-уявленої з суто релігійної у державно-політичну, зі збереженням за нею квазірелігійного, сакрального символізму).

До того часу києворуська спадщина існувала у свідомості московитів радше латентно [дивEdward Keenan, On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors]. Принагідно вони апелювали до династичних, еклезіастичних чи патримоніальних зв’язків, проте націоналізація русько-православної спільноти (Slavia Orthodoxa) була цілком новочасним винаходом українських кліриків, обізнаних із тогочасними націоналізованими європейськими історіями. Саме вони створили концепт «Малої Русі» і «Великої», взорований на поширений у добу гуманізму концепт «Малої Греції» як історичного ядра та «Великої Греції» як територій обширної середземноморської колонізації.

Українські інтелектуали не мали жодних націоналістичних амбіцій — у новочасному значенні цього слова. Їхні амбіції були радше корпоративними — утвердити свою особливу роль, а відтак і статус у новому політичному просторі після того, як шмат козацької України відірвався від Речі Посполитої й уклав союз із Московією. Історична (й символічна) аналогія між Малою Руссю й Малою Грецією як Грецією найсправжнішою, найвластивішою мала забезпечити українцям центральний статус у новонароджуваній імперії, відвівши їхній землі символічну роль колиски російської/руської цивілізації. Нині, зазначимо, до подібної логіки вдається Аляксандр Лукашенко, коли стверджує, що білоруси — «ті ж таки росіяни, тільки зі знаком якості».

Давньогрецька модель, однак, досить швидко втратила своє значення, а точніше — її символізм виявився менш істотним, аніж поступ європейської модернізації, оприявнений насамперед у новій імперській столиці, а не на малоросійській периферії. Росіяни успішно монополізували спільний (за задумом українських кліриків) малорусько-великоруський проект, сповна привласнивши собі києворуську спадщину без надокучливого і загалом зайвого малоруського посередництва. У сьогоднішніх термінах це можна було б назвати рейдерським захопленням власності міноритарних акціонерів. Велика Русь передбачувано стала центральною частиною імперії, Мала Русь — її провінційним додатком, Малоросією як недо-Росією. Києворуський міф як засновницький міф імперії був інституціалізований в офіційній історіографії та імперському символізмі й утверджений на міжнародному рівні як загальновизнана, самоочевидна і незаперечна «наукова істина». Його побічний ефект виявився фатальним не лише для українців та білорусів, саме існування яких як окремих народів він перекреслив (і які великою, хоч і різною мірою інтерналізували той російський погляд на самих себе); він виявився фатальним і для самих росіян, загальмувавши й фактично затримавши досьогодні їхнє перетворення у модерну націю.

Міф «спадкоємності» Москви щодо Києва — абсолютний анахронізм для сучасного світу, оскільки він кладе суто релігійну (русько-православну) ідентичність східних слов’ян в основу їхньої квазінацінальної («цивілізаційної», в термінах Путіна) єдності й виводить із суто династичних зв’язків між київськими та московськими правителями інституційну леґітимацію Російської держави як спадкоємиці не лише Московії, а й Русі. А тим часом, за дотепним зауваженням Олександра Мотиля, Росія має до Русі приблизно такий же стосунок, як сьогоднішня Румунія до Стародавнього Риму. В таких архаїчних конструкціях не лишається місця ані для розвитку модерної громадянської ідентичності, ані для формування новочасних державних інституцій замість квазіфеодальних патрон-клієтелістських. Ідеологічним оформленням цих конструкцій став «Русский мир» як своєрідна політична реінкарнація середньовічної Slavia Orthodoxa — уявленої спільноти правдивих вірних, оточеної ворожим світом язичників і єретиків. Найближчим аналогом до такої спільноти може бути мусульманська «умма» і навіть іще ближчим — середньовічна західноєвропейська Pax Christiana. Фундаментальна відмінність, однак, між нею та Slavia Orthodoxa полягає в тому, що Pax Christiana не була одержавлена/націоналізована жодною європейською нацією і жодна національна ідентичність у модерній Європі не ототожнилася примордіально із Pax Christiana і не сакралізувалась уявно через таке ототожнення.

Тим часом у Росії таке злиття конфесійної («сакральної») спільноти з державно-політичним організмом витворило архаїчні лояльності та ідентичності, які істотно ускладнюють або й унеможливлюють засвоєння новочасних цінностей та творення модерних інституцій. Невипадково сьогоднішні російські консерватори шукають зближення із найбільш реакційними, антимодерними й антизахідними силами у Європі та світі, декларуючи свою більшу спорідненість з ісламською традицією, аніж із західним лібералізмом. «У мусульманській та православній традиції, — стверджує вже згадуваний Алєксандр Дуґін, — майже все збігається. Ми так само відкидаємо специфічні аспекти секулярної, західноєвропейської, індивідуалістичної концепції прав людини». Йомувторує глава Російської православної церкви й один із промоторів «Русского мира» патріарх Кіріл: «Є цінності не менш важливі, аніж права людини. Це віра, моральність, святощі, Батьківщина».

Непроста емансипація

«Києворуський» міф як різновид «винайденої традиції» істотно гальмує модерний розвиток усіх трьох націй — української, білоруської та російської, котрі його тою чи тою мірою інтерналізували і тою чи тою мірою намагаються визволитися сьогодні з-під його деструктивного впливу. Міф посилює — і, своєю чергою, сам посилюється доволі потужними антизахідними силами, котрі всіляко підкреслюють засадничу «інакшість» міфологізованої/ есенціалізованої східнослов’янської/ євразійської/ православної цивілізації й відкидають начебто «невластиві» їй цінності та інституції, включно з поняттями прав людини, громадянської ідентичності та ліберально-демократичної національної держави на противагу домодерній патримоніальній імперії. Православно-східнослов’янська «умма» виявляється надзвичайно сприятливою для такого відторгнення, консервуючи натомість домодерні структури, звичаї та інституції. Понад столітнє протистояння між слов’янофілами й західниками є лиш частковим відбиттям фундаментальнішого протистояння цивілізацій та відповідних іднтичностей у новочасній Росії — як і тою чи тою мірою в новочастій Україні та Білорусі.

Українці — в силу низки історичних причин — просунулися найдалі з-поміж усіх трьох східнослов’янських народів у напрямку емансипації (виокремлення і визволення) від русько-православної «уявленої спільноти». Це проявляється, зокрема, у значно вищому, ніж у сусідів, рівні політичного плюралізму та рішучому спротиві авторитарним тенденціям, що в Росії та Білорусі увінчалися врешті встановленням «султаністських» режимів, характерних для більшості постсовєтських країн. З іншого, однак, боку різний рівень емансипації — майже повний на Заході і мінімальний на Сході — обумовлює внутрішні тертя в Україні та її вкрай нерівномірний і непослідовний розвиток. Захід куди рішучіше намагається покінчити з совєтською спадщиною як чужою/колоніальною й реалізувати модель посткомуністичного розвитку, продемонстровану західними сусідами. Схід тим часом виявляє відчутну прив’язаність до совєтських символів, цінностей та способу життя і підтримує переважно авторитарну, «євразійську» суспільну модель, характерну для Росії та Білорусі.

Ця ідеологічна поляризація досить виразно корелює з тими чи тими реґіонами, спонукаючи багатьох коментаторів розглядати Україну як поділену або й розколену країну, де «Захід» і «Схід» не лише синекдохічно уособлюють несумісні цінності, настанови та орієнтації, а й репрезентують різні етнічні та мовні ідентичності (українська/україномовна versus російська/російськомовна). Реальна картина, проте, є значно складнішою. По-перше, між міфологізованими «Сходом» і «Заходом» є величезний доволі амбівалентний реґіон Центральної України, який пом’якшує крайнощі й затушовує контрастні відмінності. По-друге, і «Схід», і «Захід» своєю чергою складаються з надзвичайно різноманітних субреґіонів зі своєю часом вельми виразною специфікою, що робить загальну картину ще більш заплутаною й гетерогенною. І нарешті, по-третє, оскільки найголовніший, найпідставовіший український поділ має ідеологічний характер, то корелює він насамперед із цінностями (і ціннісно забарвленими ідентичностями), а не з мовою чи етнічністю респондентів, хоча й тут кореляція є суттєвою. І все ж ідеться саме про кореляцію — статистично значущу, проте не жорстко детерміновану залежність, як це буває у справді розколених (мовно, етнічно чи релігійно) суспільствах. Ідеологічний/ціннісний поділ проходить усередині всіх реґіонів і всіх соціальних та етнокультурних груп — хоча й різною мірою. Серед усіх корелятів реґіональний чинник залишається поки що найсуттєвішим, тимчасом як два інші чинники — мова й етнічність — поступилися в останнє десятиліття за своєю вагомістю чинникам віку й освіти. Вірогідність емансипації з русько-православної «умми» людей овіченіших і молодших є істотно вищою, ніж людей старших та менш освічених. Хоча жоден чинник — ні вік, ні освіта, ні етнічність, ні мова, ні реґіон, ані, зрештою, будь-яка їх комбінація — не дають стовідсоткової ґарантії, що респондент виявиться прихильником «євразійської», «панслов’янської» України чи, навпаки, України «європейської».

«Дві України» — ревізія?

Оцінити відносні розміри «двох Україн» (а точніше — публічну підтримку для двох відповідних проектів) можна на підставі кількох найважливіших загальнонаціональних голосувань, що з огляду на обставини набували значення не лише політичного, а й, сказати б, цивілізаційного вибору. У грудні 1991 року 90 відсотків виборців проголосували на референдумі за незалежність, проте лише четвертина з них підтримали того самого дня на президентських виборах кандидата від демократичної опозиції, відомого правозахисника і колишнього політв’язня В’ячеслава Чорновола. Дві третини проголосували за колишнього секретаря ЦК КПУ — виразний сиґнал, що тільки меншина хотіла радикального розриву з совєтським минулим на користь європейського шляху розвитку. Більшість тим часом проголосувала за нову Україну як продовження старої — з переважно тими самими інституціями та кадрами.

Через 13 років «європейська» Україна перемогла нарешті совєтську у драматичній Помаранчевій революції, проте отримана перевага виявилася занадто малою, хиткою і врешті фатально змарнованою в дріб’язкових політичних міжусобицях. Наприкінці 2013-го засаднича несумісність двох українських проектів вилилась у нову кризу — після скандальної відмови президента Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом і його ще скандальнішого повороту в бік інтеґрації «євразійської». Євромайдан ознаменував перемогу демократичної України над авторитарною, перемогу проекту України європейської й десовєтизованої над проектом України євразійської-неосовєтської. У травні 2014-го вперше за всі роки незалежності всі основні кандидати на президентських виборах репрезентували проєвропейську платформу. Їхні проєвразійські, совєтофільські та панслов’янські суперники, що теж брали участь у виборах, отримали в сумі сім відсотків.

Соціологічні дослідження підтверджують істотний ціннісний зсув, що відбувся в українському суспільстві — почасти у зв’язку з внутрішніми процесами та поступовою дифузією західних цінностей та ідей, а почасти й у зв’язку з російською аґресією, яка каталізувала драматичний розкол на Донбасі, але й водночас консолідувала українське суспільство в усіх інших реґіонах (поза окупованим Кримом). У липні 2014 року 86% опитаних у загальнонаціональному дослідженні назвали себе «патріотами України» — на 12% більше, ніж у подібному опитуванні з квітня 2012 року, попри зниження цього показника на Донбасі з 76% до 69. Втім, навіть на Донбасі лише 10% опитаних заявили, що не вважають себе «патріотами України» (на чотири відсотки більше, ніж загалом по країні), — не надто висока цифра для реґіону, що буцімто всуціль охоплений сепаратистськими настроями.

У квітневому 2014 року опитуванні, проведеному іншою полстерською компанією, лише 16% російськомовних громадян України («співвітчизників», у термінах Путіна) висловили згоду на те, щоб російська армія їх «захищала». У п’яти областях міфічної путінської «Новоросії» (Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській) за російськими «миротворцями» тужило від 4 до 7% опитаних. І лише у Донецькій, Луганській та Харківській областях цей показник виявився удвічі вищим, проте й там його зрівноважив відсоток готових протистояти російській аґресії зі зброєю в руках — що, власне, й підтверджує нині їхня участь у добровольчих батальйонах.

У найновішому на сьогодні опитуванні, проведеному у грудні 2014 Київським міжнародним інститутом соціології в усіх реґіонах, крім окупованого Криму та частини Донбасу, кількість охочих привітати російські війська в Україні або й до них приєднатися впала до нуля у Херсонській і Дніпропетровській областях та в неокупованій частині Луганщини, і лише в Харківській та Донецькій областях охочі залишилися — відповідно 7 та 4% опитаних. Натомість в усій путінській «Новоросії» кардинально зросла кількість готових зустріти російську аґресію збройним опором — від 16% у неокупованй частині Луганської області до 66% на Миколаївщині. І тільки в Донецькій області кількість готових збройно протистояти російській армії залишилася на рівні 4% — тобто приблизно такою ж, як і кількість готових ту армію привітати. Прикметно, однак, що абсолютно в усіх реґіонах, включно з самим Донбасом, респонденти рішуче не погодилися з тезою, що Україні краще було б позбутись Донбасу. На Донбасі (неокупованому) тою чи тою мірою цю пропозицію прийняло лише 16% опитаних, в усіх інших реґіонах — 5–7%.

Безумовно, всі ці показники засвідчують консолідацію суспільства перед зовнішньою загрозою та зростання патріотичних настроїв. Так було і в Північній Америці, і в Південній у часи національно-визвольних воєн, коли і креольське, й абориґенне населення цих колоній виявляло місцевий патріотизм і спільно боролося проти домінування заокеанських метрополій. Так було, зрештою, і в Україні 1991 року, коли 90% жителів цієї квазі-республіки проголосували за її незалежність. Одночасні вибори президента були, однак, тим лакмусовим папірцем, який показав принципові ідеологічні, ціннісні та ідентичнісні відмінності в українському суспільстві — ті відмінності, що істотно ускладнили й загальмували розвиток України в наступні десятиліття і, ймовірно, ще довго будуть його ускладнювати.

Російська аґресія справді консолідувала українське суспільство й відсунула вбік його внутрішні суперечності, проте жодною мірою їх не усунула. Зміна ціннісних настанов та орієнтацій — процес надзвичайно повільний, тож наївно було б сподіватися, що в Україні все швидко і кардинально зміниться під цим оглядом. Нещодавній скандал довкола телеканалу «Інтер», який заповнив свою новорічну програму російськими поп-зірками відверто українофобського штибу, є на позір дрібним, проте показовим прикладом внутрішньої поділеності суспільства саме в ціннісному (а заразом і в ідентичнісному плані — адже всі ідентичності так чи так пов’язані з певними цінностями). Проблема, яка унаочнилась, полягає не в цинічній «рейтинґовій» політиці того чи того каналу, а в готовості значної частини населення толерувати й мовчки схвалювати таку політику.

Відносний успіх проросійських партій у південно-східних областях України в останніх (жовтень 2014) парламентських виборах і їхня абсолютна перемога на Донбасі (в його не окупованій поки що частині) теж ставлять під сумнів реальний масштаб консолідації суспільства та наявних у ньому ціннісних змін. Попри те, що загалом в Україні лише 8% опитаних вважають події на Донбасі «громадянською війною, спровокованою Києвом», на Харківшині таку думку поділяють 20%, на Одещині — 32%. Ще 38% на тій-таки Харківшині схильні вважати це «геополітичною війною між Росією та США на території України».

Проєвропейська, проатлантична орієнтація українців за останні півтора року справді відчутно зросла. Гіпотетичний вступ України в ЄС у згаданому опитуванні підтримали 60% (проти — 30%) респондентів; котроверсійну пропозицію вступу до НАТО, яку в попередні десятиліття підтримували заледве кільканадцять відсотків громадян, сьогодні підтримують за деякими (найоптимістичнішими) даними 52% (не підтримують — 19%). Слід, однак, пам’ятати, що істотне поліпшення всіх цих показників не в останню чергу зумовлене відсутністю в українському політичному полі та у відповідних соціологічних опитуваннях двох найбільш панслов’янських і совєтизованих реґіонів — Криму й (половини) Донбасу.

Агонія «Русского мира»

Щоб затримати Україну у сфері впливів Росії, раціональним кроком Кремля мало б бути не загарбання Криму й Донбасу, а навпаки — долучення до України ще кількох глибоко совєтизованих територій, на кшталт Кубані, Курщини та Воронежчини. З одного боку, всі українські націоналісти були б щасливі прийняти ці данайські дари, а з іншого — панування Партії реґіонів з усіма її януковичами було б надійно забезпечене в Україні ще на багато десятиліть.

Путін обрав протилежний шлях, ставши, скріш за все, жертвою власних меґаломанських ілюзій та багатосотлітньої російської міфотворчості на українську тематику. Надто довго він, схоже, повторював мантру про те, що росіяни та українці — це майже один (або й зовсім «один») народ, що Україна — це штучне утворення, і що «Русский мир» — це окрема й настільки приваблива для сусідів цивілізація, що вони всі самі до неї радо прилучаться за першої сприятливої нагоди.

Декотрі й справді прилучилися — переважно тому, що ніколи й не відлучалися. Більшість, проте, лишилась на місці і навіть узялася за зброю, щоб якось від тої нахрапистої «цивілізації» захиститись. Коли б Путін мав кращих радників, то знав би, напевно, що й креоли в Латинській Америці були «майже тим самим народом», як іспанці в Іспанії, проте це не завадило їм відокремитись від Мадриду. І що англомовність зовсім не перешкодила воякам Північноамериканських штатів дати під зад таким самим англомовним воякам її королівської величності. І що всі держави на світі, крім, можливо, деяких острівних, — це цілком штучні утворення, включно з такою химерою, як «Російська Федерація», котра насправді і не федерація, і не російська, не кажучи вже про приналежну їй дивовижу з назвою «Калінінградська область».

Путін, як і його ідеолог Дуґін, здається, не може ніяк збагнути, куди ж поділися вимріяні ним і всією російською цивілізацією українці — «прекрасний слов’янський народ», схожий як не на Гоголя  з його «поющей и пляшущей Малороссией», то принаймні на «поющую и пляшущую» Вєрку Сердючку. Ще важче збагнути, звідки взялись замість них ці жахливі «ублюдки» — «укропи» й «жидобандерівці», що цілком не по-братському відправляють російських солдатів назад до їхнього «Русского мира» у цинкових домовинах. Тут так і кортить відчинити навстіж «каналізаційні люки» власної підсвідомості — як це зробив, скажімо, відомий пропутінський кінорежисер Нікіта Міхалков. У травні він виклав в інтернет істеричне послання до одеситів, поставивши їм на карб тюхтійство і зрадництво, тому що вони не пішли за Донбасом і не повстали за «Русский мир» супроти київської «хунти».

«Куди і навіщо вводити російську армію? — риторично запитав він. — Кого рятувати і захищати?… В місто, де мільйон мешканців живе звичайним життям [і лише] тисяча добивається визволення невинних поранених? Що російська армія забула в бaндерівському місті, де з бaндерівцями воює мізерна меншість? Росіяни ніколи не прийдуть у місто, де можна пройти бaндерівським маршем! Росіяни приходять лише тоді і туди, де їх зустрічатимуть триколорами і квітами, як визволителів. А щодo вас, одесити, росіяни мають серйозні підстави сумніватися. Ви росіяни чи ні? Доведіть!»

Архаїчна імперська свідомість, схоже, не припускає, що чимало етнічних росіян цілком може бути політичними українцями (естонцями, американцями), а тим більше, що російськомовні українці залишаються як правило українцями, достоту як англомовні ірландці — ірландцями. Для такої свідомості не лише українці, що відпали від «Руского мира», є «неправильними» («якась раса ублюдків»), а й модерні, байдужі до цієї міфологізованої архаїки росіяни.

«Ассимиляция русских, — пише Єґор Просвірнін, один з молодших і тому, можливо, проникливіших за Дуґіна ідеологів російського неофашизму, — уже достаточно далеко зашла на Украине, где мы можем видеть этнических русских с петлюровскими флажками, изрыгающих проклятия жителям Крыма, и потому Украина нуждается в аннексии (или как минимум разрушении для остановки процесса украинского нацбилдинга) в первую очередь. Крики местного русского населения “Но нам же никто не запрещает говорить на русском!” не следует принимать во внимание, как не следует принимать во внимание крики пленных русских, которых гнали перед собой на штурм крепостей монголо-татарские орды. Они во власти чужой государственной воли, прямо враждебной нашей нации. Эта воля должна быть разрушена».

Це, здається, і є програма російсько-українських відносин на найближчі десятиліття. Протягом двох попередніх століть ця програма зводилися до виведення свійської породи «правильних українців» за допомогою Валуєвських указів, Голодоморів, Ґулаґів та енкаведистських трійок. Тепер те саме робитимуть за допомогою псковських десантників та навантажених зброєю «гумконвоїв». «Неправильні українці» будь-що мають стати «прекрасним слов’янським народом». Або ж — «геноцид кретинів» і далі за текстом, добре знаним із ближчої й віддаленішої історії.

Путін, звісно, розумніший за Дуґіна і Просвірніна. Проте вони — відвертіші. І тому «неправильним українцям» варт уважніше слухати не його, а їх.

Павел Шелков:Путин начал гибридную войны против Европы

січня 12, 2015Події, Політика

11-01-2015 01:44 | Категорія: Велика Британія, Війна, Європа, Записки, Італія, Канада, Національна безпека, Нідерланди, Німеччина, Політика, Польща, Росія, США, Україна, Франція, Школа критичного мислення

Все граждане свободного мира, все мы скорбим вместе с Францией по жертвам расстрела Charlie Hebdo, убитым полицейским и заложникам во Франции. Но не стоит забывать о том что одновременно идёт не на час не прекращаясь начатая Владимиром Путиным гораздо более масштабная и страшная война против Украины удачно названная «гибридной» где уже погибло более 5000 человек и миллионы жителей Луганской и Донецкой областей превратились в беженцев. Эта гораздо более масштабная война в значительной степени ведётся силами дисперсионно террористических подразделений спец служб России, а собственно войсковые части РФ привлекаются по мере необходимости.

С высокой долей вероятности то, что произошло во Франции это открытие путиным «второго фронта» гибридной войны на территории Европы и других демократических стран. Какие факты свидетельствуют в пользу этого утверждения и какие могут последовать дальнейшие события за этим чудовищным террактом.

Как и в любом преступлении всегда нужно смотреть кому это выгодно и какие цели это преступление преследует. Наиболее заинтересованной страной в терактах во Франции безусловно является не мифическая Аль Каеда, про которую уже очень давно не слышно, а именно путинская Россия которая развязав войну с Украиной оказалась в критической ситуации международной изоляции и экономического коллапса который последует скоро если санкции в ближайшее время не отменят. Очевидно, что Владимир Путин не сможет вывести войска с Украины без потери лица и власти, что для него смерти подобно, а цивилизованный мир их не отменит без вывода войск с Украины. Публично оскорблённый в Австралии загнавший себя в исторический тупик и жаждущий мести злобный карлик решил разрубить гордиев узел противоречий с Западом типично чекистскими методами которые кстати он уже давно отрабатывал сначала в России, а потом применил в Украине — начать террористическую атаку против ЕС используя агентуру в мусульманских экстремистских организациях. Если мы оглянемся на 15 лет правления путина то увидим, что с момента его прихода к власти на подрыве жилых многоэтажек в Москве и Волгодонске и чудовищной войны в Чечне практически не было года когда в Москве или других городах России не совершались массовые теракты причём не против полиции, чиновников или военнослужащих, а именно против мирных граждан. Имеется очень большое количество доказательств, что за всеми этими страшными терактами стояло отнюдь не мусульманское подполье, а специально обученные и подготовленные спецподразделения и их целью являлось создание в России атмосферы постоянного страха и неуверенности граждан, что поддерживало популярность президента мачо. В последних терактах спецслужб перед вторжением в Украину произошедших в Волгограде когда были взорваны автобус, троллейбус и вокзал в конце 2013 года уши конторы уже откровенно торчали отовсюду и оказались препарированы специалистами и выложены в интернете.http://skyfootman.livejournal.com/27475.html http://www.aboutru.com/2014/01/volgograd-30/

http://berkut77.livejournal.com/215090.html

Во всех этих терактах естественно обвинили мифических приверженцев джихада из Дагестана, причём все они как всегда были уничтожены при штурме, но так же как в Париже Шериф Куаши один из них в осаждённом доме в Дагестане перед штурмом «успел передать исчерпывающую информацию о причастности их группы к терактам в Волгограде». Так что признания Шарифа во Франции калька с отработанной конторой десятилетиями в России технологии заметания собственных следов и перевода стрелок в нужном направлении.

В начале 2014 года я через друзей уже знал, что боевые подразделения профессиональных убийц диверсантов из России с тяжёлым вооружением заброшены в Донецкую, Луганскую и Харьковскую область и через 3 месяца там начался мятеж спланированный Кремлём и Лубянкой. Не смотря на то что мы предупредили своих друзей в Украине  об этом сценарии возможно нам не поверили  и отстоять удалось только Харьков где к нашей информации отнеслись наиболее серьёзно.

И вообще вся эта история с реинкорнацией Аль Каеды, боевиками с гранатомётами в центре Парижа мистическим образом уходящим от преследования, а потом захватывающими заложников многим русским до боли напоминает то, что десятки раз происходило в России. Если ещё и добавить к картинке предотвращённых спецслужбами Франции подрыв метро в Париже который должен был случится за день до нападения совпадение в Москвой 100%. Ещё одним косвенным подтверждением реальности сценария дестабилизации ЕС через диверсии  со стороны  радикального мусульманского подполья является полученная мной  в октябре 2014 г  месяца назад информации о том, что путин после отказа КНР финансировать газовую трубу отдал приказ агентуре в преимущественно мусульманских районах Китая провоцировать беспорядки против центральной власти КНР! Думаю спецслужбы Китая смоги предотвратить теракты подобные случившимся в Париже, ну и бороться с терроризмом проще в авторитарной стране где права человека не настолько ценятся как в Европе.

Стоит вспомнить, что в период русско-чеченской войны в страны ЕС и Канаду хлынул поток беженцев из Чечни получивших политическое убежище. Думаю любому профессионалу понятно, что это было идеальное время для засылки агентуры спецслужб завербованной среди мусульманского подполья задачей который стало внедрение в радикальные мусульманские организации этих стран и получение над ними контроля. Франция оскорбившая путина с отказом отправлять Мистрали и всегда бывшая слабым звеном НАТО за счёт исторических связей с Россией оказалась идеальной жертвой террористической атаки. Что особо символично за день до теракта Олланд заявил о желательности снять санкции с России и тут же получил теракт, что лишний раз свидетельствует как опасно идти на сделку с дьяволом.

Если спецслужбы Запада не проведут превентивных арестов террористической сети опирающейся на грязные коррупционные деньги из России отмытые в ЕС высока вероятность новых терактов в городах ЕС и Канаде, США думаю справятся с угрозой новой «гибридной войны». Ну а несомненной целью преследуемой организаторами этих чудовищных преступлений против граждан демократических стран является их дестабилизация, что должно по мнению Кремля отвлечь их внимание от войны в Украине. Ну а Кремль тут же вбросит своего «Троянского коня» отказ Европы от санкций в отношении России в обмен на «руку помощи» России в предотвращении мифической исламистской угрозы, очистив от нафталина давнишнюю идею мистической роли России как спасителя Европы от исламского джихада. Ну и министр Лавров который безусловно в курсе откуда ростут ноги у всей этой истории завтра будет проливать крокодиловы слёзы по невинно убиенным ужасными мусульманскими террористами журналистам и приносить «искренние соболезнования народу Франции».

Искренне надеюсь, что чудовищные планы большого террора и перенесения гибридной войны в Европу получится предотвратить!

http://pshelkov.livejournal.com/46652.html

Сергій Петров: Щодо теракту у Парижі. Кому вигідно?

січня 8, 2015Політика

07-01-2015 23:49 | Категорія: Infowar, Азія, Війна, Європа, Записки, Національна безпека, Політика, Прогнози, Росія, Суспільство, Технології, Україна, Франція

Співставимо факти.

1. Інформаційний вимір: цитата з “Россия 24″, що теракт є наслідоком антиросійської політики Франції (спалились); російські боти, які закликають до цензури та підтримують теракт проти вільної преси, а також російська мова терористів при розшифровці деяких відео (“Не трогай его, он – готов”); заклик Ходорковського до публікації антиісламських карикатур у європейських медіа.

2. Зовнішньополітичний вимір: Франція найслабша ланка нормандської групи (не забуваємо про перемовини 15 січня в Астані). Крім того, антиісламська істерія має відволікти світ від подій в Україні (як пресу, так і політиків. Я не здивуюсь, що ІДІЛ, що опосередковано спонсорується Путіним, найближчими днями активізується ще більше, щоби показати всьому світу, кого треба бомбити. Росія буде вести потрійну гру: з одного боку, показуючи, що готові об’єднатись проти “ісламської загрози”, з другого, підсилюючи “антиісламську істерію”, в т.ч. через теракти, а з третього, ведучи перемовини між деякими країнами ОПЕК, щоби знизити обсяги видобутку нафти.

Дестабілізація на Близькому Сході з дестабілізацією ситуації в Європі має викликати, за задумом Кремля, підйом ціни на нафту, яка нині складає (нафта марки Brent близько 50 доларів за барель!!! – катастрофа для російської економіки).

3. Європейський внутрішній фактор. Останнім днями почалось розгойдування внутрішньої ситуації в Європі. Мета цієї спецоперації Кремля – проста: європейський мультикультуралізм та бюрократія ЄС не можуть швидко вирішити проблему міжетнічних конфліктів (це ми спостерігаємо, принаймні, вже більше 10 років). Крім того, радикалів, що готові на нові “Хрестові походи” в Європі, на жаль, достатньо. Тому розгойдування Європи, однією з цілей якого є розкол ЄС, неминуче, що має викликати переорієнтацію Європи на внутрішні проблеми і загрози, а також зниження активності ЄС на зовнішньо-політичній арені або, як мінімум, перемкнути ЄС з України на інший регіон.

4. Український вимір. Військове вирішення конфлікту не можливе. Не тільки у нас, але в Росії достатніх сил не буде, але активізація на фронті – висока ймовірність (закономірність останніх днів). Водночас, зростає ймовірність терактів в різних містах України (особливо на півдні, зокрема, Одесі – події останніх двох тижнів доводять правильність ходу моїх думок; цю тезу я виклав ще перед Новим роком), розпалення антитатарських та антиісламських настроїв з використанням, цілком можливо, символіки націоналістичних організацій для їх дискредитації (зокрема, і в контексті “антиісламської істерії” в Європі), а також чергова порція фейків, вкидів та дезінформації.

При цьому основна увага в інформаційному полі та публічних акціях, на мій погляд, приділятиметься питанню відсутності змін і реформ, і, відповідно, посилення антиурядових настроїв в цілому (“концепція Третього майдану”), провокаційним акціям в цьому ж дусі, а також провокаціям проти прибічників реформ серед можновладців.

Насправді, Росія діятиме за чисто гебістської схемою, але виконання окремих акцій шкутильгатиме на обидві ноги (через низьку якість виконавців). Все доволі прогнозовано. Попри це, ми маємо бути напоготові та пояснити нашим західноєвропейським друзям хто саме стоїть за терактами в Парижі, чого чекати далі та яким чином можна цьому протидіяти. Тому – за роботу.

 

Джерело: Facebook Сергія Петрова.

Час людожерів

січня 7, 2015Загальне

Карлаг НКВД

Автор: Константін Наґаєв

У 1931 році в казахському степу було організовано совгосп “Гігант” площею 17 тисяч гектарів. Під цією назвою з’явилась установа, яка з 1931 по 1959 роки назавжди поламала долі 6 мільйонів політв’язнів, інтернованих та військовополонених. Ім’я цього кривавого чудовиська – Карлаг НКВД.

Карлаг НКВД

Поминальний хрест на Спаському меморіальному кладовищі табору № 99, у 25 кілометрах від Караганди, де у нелюдських умовах утримувались політв’язні та інтерновані, а з 1941 й військовополонені. Лише за офіційними даними понад п’ять тисяч з них назавжди лишилися у братській могилі.

Карлаг НКВД

Тут немає місця для забуття та брехні. Тут неприродно тихо. І дуже страшно.

Карлаг НКВД

Казахи, німці, росіяни, румуни, угорці, поляки, білоруси, євреї, чеченці, інгуші, французи, грузини, італійці, киргизи, українці, японці, фіни, литовці, латиші, естонці – пекельні жорнова НКВД перемелювали усіх, не розбираючи національностей.

Карлаг НКВД

Зловісну тишу зрідка порушує поминальний дзвін на меморіалі.

Карлаг НКВД

До системи Карлагу входить величезна кількість таборів і зон особливого призначення (особлагів). Найбільші з них Спаслаг (військовополонені), Алжір (Акмолинський табір дружин зрадників Батьківщини) Степлаг (українці, прибалти, власівці). Адміністративним центром Карлагу стало селище Долинка у 50 км від Караганди.

Карлаг НКВД

Загальна територія Карлагу за площею майже як Франція.

Карлаг НКВД

Після закриття Спаслагу практично усі будівлі зруйнували. А на місці таборового управління розмістили військову частину.

Карлаг НКВД
Пам’ятник солдату військової частини.

Карлаг НКВД
Основною діяльністю ув’язнених був видобуток каменю для будівництва автодоріг. Усі роботи велися вручну. Люди гинули від холоду, голоду й фізичного виснаження. Найслабших добивала охорона.

Карлаг НКВД
Стіни мурувалися на віки. Каміння підігнано без жодного просвіту й без використання будівельного розчину. Тих, хто гинув під час будівництва, просто закопували під фундамент стін й робота продовжувалася далі.

Карлаг НКВД

На момент створення таборів уповноважені спецчастини НКВД насильно виселили з цієї території усе місцеве населення. Часто примусово забирали худобу. Для казахів це означало голодну смерть.

Карлаг НКВД

Уся Долинка була оперезана дротом. Вхід на територію здійснювався за спец перепустками, аж до початку 80-х років. Навколо селища досі знаходяться функціонуючі колонії.

Карлаг НКВД

Після ліквідації табору залищилися тільки розкидані по степу мотки дроту. Ці «їжаки» оминають десятою дорогою навіть шукачі металобрухту.

Карлаг НКВД

Велична будівля у стилі «сталінського ампіру». Центр пекла. Управління Карлагу в селищі Долинка.

Карлаг НКВД
Сьогодні тут розташувався музей жертв політичних репресій.

Карлаг НКВД

Під склом – автентичні документи. Живі свідки рутинної нелюдської системи, метою якої було перетворення свого народу на безлику рабську масу.

Карлаг НКВД
Звинувачувальний вирок Сакену Сейфулліну. Великого письменника і патріота своєї Батьківщини було заарештовано як «буржуазного націоналіста, що працював на японську розвідку» й розстріляно 28 лютого 1939 року в катівні Алматинського НКВД.

Карлаг НКВД
За хибними звинуваченнями в катівнях НКВД було знищено усіх лідерів «Алаш-Орди». Таким чином, сталінська машина розправилася з казахською інтеліґенцією, яка боролась за незалежність Казахстану після революції.

Карлаг НКВД

Карлаг НКВД

Охорона Карлагу набиралася з «класово близьких елементів» – людей без принципів, виконавчих і жорстоких. Для отримання позачергової премії охоронці вбивали двох ув’язнених і доповідали керівництву про зрив спроби масової втечі. За масову втечу премія була вдвічі більша, ніж за одиночну.

Карлаг НКВД
Коридор цокольного поверху. Тут знаходилися камери для тортур, карцери й стіна для розстрілу.

Карлаг НКВД

Більшість політзеків потрапляла до лап НКВД за анонімними доносами.

Карлаг НКВД

За цими дверима руйнувалися долі сотень невинних людей.

Карлаг НКВД

Карцер. Ув’язненому дозволялося спати на крижаній підлозі 4 години на добу. Решту часу він змушений був стояти. За спробу притулитися до стіни жорстоко били.

Карлаг НКВД

Особливо незговірливих кидали до ями й не давали води та їжі декілька діб.

Карлаг НКВД

На території Карлагу діяло декілька «шарашок» – лабораторій, де в’язні з числа колишніх наукових співробітників працювали на благо Батьківщини.

Карлаг НКВД

Облік загиблих не вівся, а особові справи після смерті знищувалися. Так людина зникала назавжди.

Карлаг НКВД

До Карлагу запроторювали інтеліґенцію Радянського Союзу, серед якої фігурували такі імена, як: видатний біолог Чижевський, Лєв Ґумільов, отець Севастьян.

Карлаг НКВД

Допити проводилися цілодобово. Дуже часто при цьому люди божеволіли.

Карлаг НКВД

Для співробітників НКВД – то була повсякденна робота, беззаперечне виконання наказів згори.

Карлаг НКВД

Агітаційну роботу в таборах було поставлено на високому рівні.

Карлаг НКВД

Камера для тортур. Тут досі чути запах крові. Людей били, допитували електрикою, дробили молотками пальці.

Карлаг НКВД

Лобне місце в кінці коридору цокольного поверху. Тут здійснювали «найвищу міру соціального захисту» – розстріл. Засудженому наказували стати обличчям до стіни. Конвоїр крізь ґрати стріляв у потилицю.

Карлаг НКВД

Учасник Кенґірського повстання Іван Іванович Карпінський був ув’язненим Степлагу. – Сам я з України.
Мене заарештували за читання буржуазної літератури. Це була книга з історії України. За це мені дали 25 років таборів. А мені самому було лише 19… Так я потрапив до селища Кенґір, ув’язнені якого будували Жезказґан. Переважно там була молодь з України, прибалти й власівці.

– Охорона лютувала. В’язнів убивали без причини. На Великдень охорона обстріляла колону з зеками. Наступного дня весь табір не вийшов на роботу. До нас у табір прислали урок. Рецидивістів. Для того, щоб вони нас повбивали. Та ми не дозволили їм цього зробити. Тоді у бійні загинуло 15 чоловік. Терпець урвався…

Карлаг НКВД

– 16 травня1954 року ми заблокували табір і вимагали зміни режиму табору. 42 дні ми тримали оборону. А 26 червня на нас з літака скинули кілька фугасів. А потім до табору увійшли танки. Вони стріляли по бараках, давили людей. Вся земля була в крові. Не жаліли ані дітей, ані жінок. На питання: “Як ви вижили?”, Іван Іванович заплакав…

Карлаг НКВД

– Нас повезли вбивати у вагонах для руди. Хотіли скинути у шахту. П’ятнадцять хвилин ми висіли над прірвою. Натиснули б кнопку – і 40 метрів униз. Але в останню мить змінили рішення. Ось так я лишився живим…

Карлаг НКВД

– Тут я зі своїми співкамерниками у 1954 році. Досі тяжкі спогади не дають спокою, і з пам’яті не викреслити чотири роки справжнього пекла.

Карлаг НКВД

Умови життя жінок не відрізнялися від чоловічих. Той самий бруд. Той самий голод. Та сама безнадія.

Карлаг НКВД

Була тільки одна перевага – жінок практично не розстрілювали.

Карлаг НКВД

Поліна Петрівна Остапчук, колишня ув’язнена Карлагу. – Я з України. Після війни голодували ми сильно, і я збирала гроші на державну позику. По 50 рублів. Чималі гроші тоді були. Заступилася перед начальством за вдову з чотирма дітьми, щоб у неї грошей не брали. За це мені дали 10 років. Приписали мені роботу на американську розвідку. Не давали спати тиждень, і я усе підписала.

Карлаг НКВД

– У 1948 році мене заслали до міста Спаськ. Там я пробула 4 роки. Дивом вижила. Потім був Актас. Влітку будівництво, взимку завод. 4 роки на відбійному молотку. А вийшла я вже у 1956, відсидівши 8 років.

Карлаг НКВД

– Змолоду я була видною дівчиною, до мене почав залицятися комендант табору. Чотири місяці ходив за мною, але я на його залицяння не відповідала. Тоді він пригрозив мені влаштувати “трамвай” – це коли 11 чоловіків ґвалтують, а 12 йде хворий на сифіліс. Одну дівчину так заразили і вона невдовзі померла. Мені довелося погодитися, щоб зберегти життя. Так на зоні я втратила цноту й народила першого сина…

Карлаг НКВД
Під час ув’язнення Поліна Петрівна спостерігала за тим, як один художник малював картини, і, спостерігаючи, вчилась малювати сама.

Карлаг НКВД

Поліна Петрівна показує місце свого ув’язнення, намальоване по пам’яті. – Вмирало багато. З нашого відділення у Спаську по п’ять мерців на добу вивозили. Труни були легкими – настільки люди були виснажені. І безмір був. Жінок ґвалтували, мучили людей. Але, хвала Богові, все це вже давно минуло.

Карлаг НКВД

– Ще я пишу вірші. Це немов віддушина для менн, щоб не нудьгувати. У таборі навчилася, у самодіяльності. Також співала. Ми з концертами до ніших таборів їздили. Досиджувала я у Долинці – ми там і будинки зводили, і концерти давали.

Карлаг НКВД

– Цю паперову ікону я пронесла з собою весь час мого ув’язнення. Після таборів я кожну хвилину життя ціную…

Карлаг НКВД

Жінки переживали важкий час у розлуці з дітьми. Але й самі діти відчували на собі всю жорстокість режиму й мовчки зносили тавро “діти ворогів народу”.

Карлаг НКВД

Ліжечко з дитячого будинку в Долинці. Тільки-но дитина підростала, його забирали до дитбудинку. Багато хто більше своїх дітей не бачив.

Карлаг НКВД

Але вихователі нагадували дітям, хто вони є.

Карлаг НКВД

Дітей розсилали по дитячих будинках Радянського Союзу. Найчастіше міняли ім’я й прізвище.

Карлаг НКВД

Зоя Михайлівна Слюдова – дитина Карлагу.
– Маму вислали з Білорусі у 1939, їй було 18 років. Я народилася1940 й росла у Долинці. Вихователі в нас були «дружинами зрадників Батьківщини». А у 8 років нас перевели до Компанійського дитячого будинку. Вихователі в нас хліб відбирали. Взимку не опалювали. Дітей ми самі мертвих выносили. Багато померло. Ховали діточок у дерев’яних діжках. Трун на них не виділяли. Ми були діти ворогів народу, нас було не шкода…

Карлаг НКВД

– А маму ніколи не бачила. Згідно документів її десь під Красноярськом розстріляли. У 1955…

Карлаг НКВД

Діти вмирали від голоду щодня. Горе навіть на секунду не лишало це прокляте місце.

Карлаг НКВД

Тут ховали дітей, що народжувалися й вмирали у таборі. Насправді територія поховань значно більша.

Карлаг НКВД

Велетенське, розміром у 20 стадіонів, дитяче кладовище.

Карлаг НКВД

У цих бараках, побудованих зеками, мешкала табірна охорона. Деякі з бараків нині розібрано на цеглу. У тих, що лишилися, живуть нащадки ув’язнених.

Карлаг НКВД

Сергій, голова селянського господарства. Його батько відсидів у таборах 18 років:
– У середині 70-х в совгоспі вирішили окопати греблю. Бульдозер зняв півметри землі й зупинився. Земля була геть біла від кісток. Багато черепів були дитячими. Щоб не здіймати галасу, усе терміново закопали назад.

Карлаг НКВД

Лікарняний комплекс управління НКВД Долинки.

Карлаг НКВД

Юрій, сторож лікарні. Його мати – репатрійована німкеня з Поволжя. – Тут усе збереглося в тому ж вигляді, що й за часів Карлагу.

Карлаг НКВД

Лікарні й досі працює й обслуговує місцеве населення.

Карлаг НКВД

Коридор нагадує воєнний час.

Карлаг НКВД

– За Карлагу тут була їдальня, – розповідає Юрій. – Зараз котельна.

Карлаг НКВД

Усі перемоги й звершення, все історичне будівництво, шахти, дороги, заводи, про які з гордістю рапортували з усіх трибун у радянський час, були побудовані їхньою кров’ю й потом. Їхніми життями. Переламаними долями. Трагедіями цілих народів й кожної окремої людини. Ми не маємо права забувати про це …

Переклад з російської: Юрій Борисов

Джерело: http://www.voxpopuli.kz/post/view/id/354

 

Игорь Иртеньев: “Как мы будем жить после того, что натворили в Украине?”

січня 4, 2015Духовність, Політика

28-12-2014 13:52 | Категорія: Infowar, Війна, Росія, Статті, Школа критичного мислення

“Мы, украинцы, инши, – как-то сказал мне украинский друг. – Неужели не видишь?
Помню, что тогда я возражал: «две руки, две ноги… в чем «другие»? А сейчас, пожалуй, соглашусь – другие. Сомневающимся рекомендую еще раз посмотреть хронику майдана, без комментариев первого канала. Помните, как они стояли? Несколько месяцев, днем и ночью, в лютые морозы, на обледеневших баррикадах… Помните как с палками в руках, прикрываясь деревянными щитами от пуль «неизвестных снайперов», они бежали на этих снайперов и падали убитыми. А следом за убитыми бежали следующие и следующие, пока снайперы не разбежались.
А теперь вспомните наши майданы. Похоже?
Справедливо и то, что нынешняя революция в Украине называется революцией достоинства. Прогнать зарвавшихся воров, и ликвидировать коррумпированную власть дело достойное человека не лишенного чести. Сегодня эти достойные граждане Украины выстраиваются в длинные очереди, чтобы поехать на оборону донецкого аэропорта – самый тяжелый и кровопролитный участок украинской отечественной войны.
Интересно, что думают об этом генералы российской армии, получая многочисленные звезды и ордена за неведомые подвиги, совершенные на, «никому неизвестных» театрах военных действий? К сведению этих доблестных воинов – только что в Украине большим тиражом издали учебник под названием «Малые рейдовые группы: Общевойсковая подготовка, Партизанская тактика». Вот к какой реальности готовится сегодня Украина. Это против нас, российских братьев, готовится Украина вести партизанскую войну. Иллюзий ноль. Думаю, что российским генералам следует не орденами обвешиваться, а туже подтянуть портупеи.
Впрочем, Российская пропаганда утверждает, что «мы ни при чем!». Кричит, вопит, требует: «докажите!» «где доказательства»?
Наши требования предъявить доказательства подобны тому, как если бы беременная женщина настаивала на признании себя девственницей. А от возражающих требовала бы доказательств обратного.
– Докажите! – кричит она, напирая огромным животом. – Кто видел?!. Кто свечку держал?
И мы, безумные, кричим: «докажите!» в перерывах между похоронами своих погибших в Украине солдат. Какие нам еще нужны доказательства? Сколько еще требуется
солдатских могил, чтобы остановит этот поток бесстыдного вранья? Сегодня счет уже идет на тысячи.іртен
Вспоминая о своем пребывании в сумасшедшем доме, художник Шемякин рассказывал о способе, при помощи которого советская карательная медицина пыталась сделать душевно больным его, здорового человека. Технология была следующая – из соседней палаты постоянно звучал голос, повторяющий как заклинание одни и те же пафосные тексты: «Родина-мать!», «Советский Союз!», «Отечество!»… Затем тот же голос, но уже с интонациями отвращения, начинал гнусно скрипеть, перечисляя «врагов»: «Ван Гог», «Матисс», «Пикассо»… И так сутками напролет.
Ничего не напоминает? Вот, оказывается, где обкатывались технологии по сведению с ума целого народа при помощи телевидения и прессы.
Получилось. Народ уже бьется в параноидальной истерике. В нашем воспаленном воображении, проклятые пиндосы, укрофашисты и жидобандеровцы выглядывают из-за всех углов. Вот и я, махровый жидобандеровец тороплюсь, сообщить свою точку зрения хотя бы для того, чтоб еще один голос просочился сквозь истеричный рев пропаганды.
Нет, не верю никаким рейтингам. Не верю потому, что вижу, какой ценой власть достигает этого показного единомыслия. Глупых обманули, жадных купили, трусливых запугали, смелых в каталажку, а подлые сами в нужный момент закричали «Крым наш» – вот вам и 85 процентов поддержки. А оставшиеся 15 процентов объявлены пятой колонной, отщепенцами, врагами народа… впервой, что ли?
На самом же деле этими фальшивыми рейтингами нас делают соучастниками
преступного убийств многих тысяч людей. Каинову печать хотят поставить на целом народе. На ста сорока миллионах граждан. По закону банды уголовников правители стремятся свою, персональную ответственность размазать тонким слоем по всему населению с тем, чтобы, следуя утверждению, что «народ всегда прав», оправдать грязную войну, которую они развязали и ведут на территории суверенной страны. Господи, каких только преступлений не совершали именем нашего несчастного народа! А, ведь Бердяев когда еще написал, что: «не в народе центр совести, народ кричал: распни его»? И вот мы всем миром, обманутые, одураченные, опьяненные кровью братьев, вопим «распни!», распиная ослабевшую Украину, быть, может, в самые тяжелые для ее истории дни.
Ну, ладно, народ–простак, его обманули, одурманили, свели с ума, обвели вокруг пальцев… А вы то, вы? – образованные, духовно богатые, все книжки прочитавшие? Все гуманные истины познавшие? В Бога верующие, черт бы вас побрал, вы тоже считаете, что вор бывает прав, а жертва ограбления виновной? И, что если громко и долго орать бессовестную ложь про фашизм и бандеровцев, то правда не восторжествует?
Может вы действительно верите, что то, что плохо лежит можно безнаказанно забрать? А если сами не отдают, то силой? А если возражают, то по мордАм? А сопротивляющихся можно убить и сказать, что это они сами себя?.. Где же вы духовные отцы нации? «Мастера искусств», окопавшиеся в своих культурных вотчинах – театрах, газетах, издательствах, музеях? Что прячете глаза? Что, позоря седины, мычите невнятное у телевизионных микрофонов?
– Я, видите ли, не разбираюсь в политике…
В чем тут разбираться? В том, что тот, кто стащил кошелек – вор. А у кого стащили – жертва? Велика премудрость!
«Судьба заботится о том, чтобы не было счастья, добытого ценой преступления» – этот закон природы /читай Бога/, открыл итальянский драматург Витторио Альфиери еще в 18 веке. Может кто-нибудь опровергнуть его хоть одним историческим примером? Или мы уже не помним, как под грузом собственных преступлений Советская империя развалилась как карточный домик? Тогда казалось, что теперь-то мы ученные – черта с два. И вот мы снова в той же воровской малине. Снова готовы спасать и осчастливливать соседние народы методом отъема территорий. Как у финнов Карелию, как у японцев Курилы. У Грузинов Абхазию и южную Осетию. У молдаван Приднестровье… И далее по списку, с кем у нас еще общие границы? С Эстонией? С Литвой? С Китаем? Вот уже и в Крым поехать невозможно, не чувствуя себя барыгой, скупающим краденое.
Слышу, слышу справедливые упреки: кто ты такой, чтобы судить целую страну? Ставить ей отметку за поведение? Может, еще каяться прикажешь? Нет, не прикажу. Да и не бывает никакого коллективного покаяния потому, что толпа, действительно, всегда права своей неумолимой, арифметической правотой – не оттого ли всякая нечисть норовит спрятаться в коллективе? Кажется, за всю историю человечества до общенационального покаяния возвысились лишь немцы после второй мировой войны. Впрочем, грешат-то одни, а каются, как правило, совсем, совсем другие.
Помните такого «другого» – журналиста-усыновителя? Пару лет назад он выступил во время одного из приторных телевизионных «общений Путина с народом», назвав закон Димы Яковлева людоедским? Национальный лидер тогда отреагировал.
– …Вам нравится, что вас унижают? – возмутился он. – Вы мазохист?..
Добавить нечего. Закомплексованому полковнику КГБ, волей судеб оказавшемуся на вершине властной пирамиды, не сопоставить ничтожность политических амбиций в сравнении с жизнью ребенка. А уж про жизни тысяч и говорить не приходится. Правда и то, что до знаменитых душегубов Сталина, Гитлера, Пол-Пота он не дотягивает – там счет идет на миллионы убитых. Но и этих тысяч, уже погибших, в развязанной Путиным братоубийственной резне, хватит на помещение его в список негодяев двадцать первого века. Список, который сегодня своей фамилией открывает наш национальный лидер, под восторженные аплодисменты оболваненного, слепоглухонемого электората.
И, ведь ни одна вдова не вышла на одиночный пикет. Ни одна мать, потерявшая сына. Ни отец, ни ребенок… Вот единица измерения нашего рабства – молчащая мать чье дитя отправили на неправедную, необъявленную войну и убили, а ей приказали «не выступать, а то хуже будет». Как будто для родителей есть что-нибудь еще хуже похорон собственного сына. Но они «не выступают», молчат, продолжая патриотично ненавидеть укрофашистов.
Кстати, о ненависти – вот истинная стигма раба.
Ментальный раб всегда кого-нибудь ненавидит: хозяина, интеллигентов, пиндосов, евреев, богатых, черных, геев… Но больше всего ненавидит раб чужую свободу, чужую независимость, как ненавидим ее мы, живущие в рабстве. Ненавидим по той же причине, по которой импотент начинает ненавидеть женщин, будучи не в состоянии испытать счастье любви.
Мне возразят, меня упрекнут, мне гневно бросят в лицо, что мать погибшего солдата патриотка и потому с, неведомой для меня, отщепенца гордостью, отдает свое дитя во имя защиты Отечества. В таком случае ответьте мне «отщепенцу» от кого защищаемся? Кто этот страшный враг, который угрожает нашей Родине? Украинцы? Это они вторглись в Россию? Это они аннексировали кусок нашей территории, и угрожают целостности страны? Может, они уже прислали своих зеленых человечков, во главе с Гиркиными, Бородаями и тысячами других заплечных дел мастерами, в нашу Ростовскую область и провозгласили независимую республику? – Бред!
Нет, ни любовь к Отечеству, ни преданность Родине, или Русскому миру, наскоро сляпанному кремлевскими идеологами, не являются причинами этой войны. Когда-то Голда Меир сказала, что война на Ближнем востоке закончится когда арабы полюбят своих детей больше чем ненавидят евреев. Вот и всё объяснение – ненависть к украинской свободе привела нас к этому позору, когда Великая Россия «в легкую» отправляет на заклание тысячи сыновей, примеряя на себя душную палестинскую куфию.
А что украинцы? А украинцы были и остаются свободными со всеми своими майданами, демонстрациями, депутатами драчунами, вороватыми чиновниками время от времени летящими в мусорные ящики… Со всей той политической «движухой», которая, через ошибки и заносы, рано или поздно приведет страну не к нашей тухлой, кладбищенской стабильности, а к нормальной, европейской, человеческой жизни. Они, украинцы, представьте себе, настолько свободны, что позволяют себе жалеть и благодарить нас – Россию.
– Путинская Россия сделала нас народом, – неожиданно заявил мне киевский друг.
И то правда – общая горькая судьба, общая угроза, общий враг вот что делает население народом. Больше двадцати лет болтались как дерьмо в проруби не понимая, как распорядится свободой. Без смысла и цели. Теперь-то каждый ребенок в Украине точно знают, что на его честь и достоинство есть охотники, от которых надо защищаться, а для этого нужна подконтрольная власть и армия. А для армии – экономика. А для экономики современные технологии… Воистину «лучшее образование дается в борьбе за выживание». Может наша русская беда в том и состоит, что не завоеванная свобода не имеет цены? Что это такая же химера, как и “спущенная сверху” демократия, или унаследованное богатство? Не потому ли мы с такой легкостью всем миром отказались от свободы, что досталась она нам на халяву? И не надо нам ни независимого суда, ни свободных СМИ, ни честных выборов… И вообще ничего кроме пайки с барского стола?
Когда-то неведомый мудрец изрек обидную, для нашего ущемленного национального достоинства, истину: «что русские не делают их все равно жалко».
В самом деле, и жалко, и страшно при мысли о том, как мы будем жить после всего, что натворили в Украине? Ответ предположительно такой: в ныне существующем режиме, жить будем плохо, грязно. Лживой и неправедной жизнью, презираемые потомками. И закончим мы эту подлую жизнь без покаяния и причастия в разорванной, разоренной стране.
10.12 14 г.”
Вот что прислал мне на днях мой друг, питерский режиссер и сценарист Аркадий Тигай. Мало кого, как мне кажется, этот текст может оставить равнодушным. Букв, возможно, много, но все по делу.
Перепост всячески одобряется как автором, так и публикатором.

Я верю – поздно или рано
Наступит он, желанный час,
Когда повергнув власть тирана,
Воспрянет креативный класс.

Когда у гробового входа
С табличкой «Enter» на стене
Нас примет радостно свобода
И удивится: «Вы ко мне?»

Главное режим путина уничтожить и наказать всех кто убивал УКРАИНЦЕВ …затем десятилетиями просить прощения и творить только ДОБРЫЕ ДЕЛА ВЕРНУВ КРЫМ И ВОССТАНОВИВ ДОНБАС И ЛУГАНСК!

 

Русский Майдан


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.