Михайло Сорока – ідейний патріарх політв’язнів радянських концтаборів

березня 31, 2015Духовність

31-03-2015 10:34 | 

Сорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, учасник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.

1908277_788500914566975_4654515755707836838_n

19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.

9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.

Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.

22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів.

М. Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.

Навесні 1949 року М. Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г. Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах.

Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М. Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.

1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».

Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!

Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.

Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.

І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…

16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.

28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом..

Ганна Черкаська

Голі королі танцюють на Мінських граблях

березня 22, 2015Політика
 
Голі королі танцюють на Мінських граблях

«Мінський протокол», «мінські домовленості», «мінські угоди», «мінський формат» … Ці мантри невтомно повторюють політичні «королі» і «принци», «барони» і «графи» та решта дрібнопомісного «дворянства». Сперечаються про виконання/невиконання мінських домовленостей, про дотримання/недотримання пунктів мінського протоколу. Поважні міжнародні організації наполягають на безумовному виконанні мінських угод, місія ОБСЄ моніторить виконання мінських домовленостей. Словом, таке враження нібито йдеться про документ з міжнародно-правовим статусом, обов’язковий до виконання. От і Президент Порошенко заявив у Берліні, що не бачить альтернативи Мінським угодам.

При цьому всі достеменно знають, що ніяких Мінських угод, як цілісного документа з міжнародно-правовим статусом, у природі не існує. Тож чи може бути альтернатива тому, чого немає – питання риторичне. І хоча всі знають, що мінської вдяганки не існує, ніхто чомусь не скаже: «А король-то голый!».

Офіційних документів, що стосуються «мінського процесу», не так вже й багато. Їх лише три, а якщо додати ще й ніким не підписану Декларацію «нормандської четвірки», то чотири. І в цих трьох (чотирьох) «соснах» нас намагаються заплутати.

Документ 1. Протокол Тристоронньої контактної групи від 05.09.2014 року.

Слово «контактної» вже саме по собі свідчить, що ця група не має повноважень укладати чи підписувати будь-які угоди. Її функція – консультації та пошук взаємоприйнятних рішень. Отже цей протокол не може трактуватися як домовленості чи угоди між сторонами (державами), а лише як рекомендації чи бачення шляхів розв’язання проблеми. Що й зафіксовано у зазначеному протоколі.

Як бачимо, контактна група не ухвалила якихось угод чи домовленостей, а лише «достигла понимания».

Тут треба сказати декілька слів стосовно учасників цієї групи, оскільки при уважному розгляді вона видається не зовсім тристоронньою.

Стосовно представництва ОБСЄ все зрозуміло, Хайді Тальявіні дійсно є офіційним представником цієї поважної організації. Щодо Леоніда Кучми теж питань немає, хіба що можна було делегувати більш професійного пенсіонера з менш заплямованою репутацією.

А от з Михайлом Зурабовим усе не так просто. З одного боку, Зурабов, як посол РФ в Україні, є повноправним членом контактної групи. З іншого, він слідом за Путіним та Лавровим офіційно заявив, що РФ не є стороною конфлікту.  Мовляв, це «київська хунта» воює з «ополченцями» Донбасу, а ми тут не при дєлах.

– Откуда дровишкки (зброя) у «ополченців», – спитаєте. – Звідки уся ця бронетехніка, важка артилерія та боєприпаси?
– А з російського Воєнторгу, − відповідають. − Невдовзі в асортименті цього Воєнторгу очікується ще й бойова авіація. А ми на цьому святі миролюбства лише спостерігачі (чи наглядачі − ?), читай – «смотрящие».

Та це ще не все. Серед підписантів Протоколу раптом з’являються особи, не причетні до жодної з трьох сторін. Причому без зазначення громадянства, посади чи статусу.

Хто ж ці загадкові А.И. Захарченко та И.В. Плотницкий –  технічні працівники, обслуговуючий персонал чи випадкові перехожі, запрошені на роль понятих? Виявляється, це «лідери» проросійських маріонеткових «народних республік» ДНР та ЛНР, а простіше кажучи, сепаратисти. От і виходить, що тристороння контактна група не зовсім тристороння, а скільки там тих сторін, порахуйте самі.

А позаяк склад учасників групи відтоді не змінювався, «мінський формат» переговорів перетворився на невимушену бесіду пенсіонера Кучми з двома сепаратистами. Такий собі пенсійно-сепаратистський формат під патронатом ОБСЄ та під пильним наглядом «смотрящего». За мовчазної згоди української сторони. Тобто відбулася фактична легітимація тих, кого ми називаємо сепаратистами та терористами.

Документ 2. Меморандум від 19 вересня 2014 року

Тут вже з’являється дещо нове. По-перше, з’являються нові учасники тристоронньої контактної групи. Це якісь «представники окремих районів Донецької та Луганської областей». Погляньмо на підписи.

Ба, знакомые всё лица, все ті ж Олександр Захарченко та Ігор Плотницький. Тоді це вже не тристороння контактна група, а чотири- чи навіть п’ятистороння. У той же час, представник РФ попри його позиціонування у ролі спостерігача також зазначений як сторона переговорів. Словом, визначити фактичну кількість цих сторін не так вже й просто. При цьому Захарченко та Плотницький знову не зазначили свою громадянску приналежність, титули чи посади. Через надмірну скромність, чи через небажання офіційно засвітити факт переговорів з сепаратистами?

По-друге, з’яляється перша згадка про домовленості щодо двостороннього припинення застосування зброї. Що то за домовленості, хто з ким домовився – невідомо, жодних посилань на відповідний документ Меморандум не містить. Лишається гадати, що йдеться про домовленості між приватними особами Кучмою, Захарченком та Плотницьким, яких вони досягли 5 вересня. Думаю, не варто нагадувати, що згадані особи не уповноважені укладати документи міждержавного статусу. Тим більше, визначати дистанції відведення важкої зброї, креслити на мапах лінії розмежування, забороняти зведення захисних інженерних споруд і т. ін.

Отже, і Протокол від 5 вересня, і Меморандум від 19 вересня на Мінські угоди не тягнуть, оскільки не мають жодної юридичної сили.

Документ 3. Комплекс заходів з виконання Мінських угод (12.02.2015 року)

А тут вже однозначно – Мінські угоди. Щоправда, не сказано, про які саме угоди йде мова. Про Протокол від 05.09.2014 чи про Меморандум від 19.09.2014? Так ми вже знаємо, що це не угоди, а лише благі побажання дружнього колективу контактної групи. Бо на більше у них немає повноважень. Чи може угодою є цей «Комплекс»? Тоді він має так і називатися: «Угода … і т.д.». А комплекс заходів з її виконання може бути представлений окремим розділом. Але тоді цей документ має підписуватися не колишніми президентами та самозваними «представниками окремих районів», а першими особами держав або уповноваженими ними особами.

Та це не зупиняє контактну групу. Якщо у Протоколі та Меморандумі вона «достигла понимания», то у Комплексі заходів бачимо відвертий диктат. Тут вже йдеться не лише про припинення вогню, відведення важких озброєнь та лінії розмежування. Контактна група дозволяє собі ставити вимоги перед державою Україна, причому в ультимативній формі.

Негайно, не пізніше 30 днів з дати підписання даного документа, прийняти постанову Верховної ради України із зазначенням території, на яку поширюється особливий режим відповідно до Закону України “Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” на основі лінії, встановленої в Мінському меморандумі від 19 вересня 2014 року

А пункти 11 – 13 з примітками означають не лише безпардонне втручання у внутрішні справи української держави, а й фактичне створення маріонеткової протоНоворосії з власними збройними формуваннями, судами, прокуратурою тощо. Тобто йдеться про створення плацдарму для подальшої російської агресії. При цьому фінансове та матеріальне забезпечення цього плацдарму покладається на Україну.

Невдалою спробою легітимації «Комплексу» є Документ 4. Декларація Президента Російської Федерації, Президента України, Президента Французької Республіки та Канцлера Федеративної Республіки Німеччина на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод (12.02.2015)

Одразу зазначимо, що цю Декларацію лідери країн-учасниць не підписали. І правильно зробили.

По-перше, вони знають, що ніяких Мінських угод не існує.

По-друге, комплекс заходів має бути або у тілі угоди, або невід’ємним додатком до неї. Комплекс заходів без самої угоди, та ще й складений не уповноваженими на те особами, лише компрометує тих, хто цей комплекс затвердить. А фраза «лидеры одобряют Комплекс мер по выполнению Минских соглашений» є не що інше, як незграбна спроба загорнути продукт контактної групи у престижну «нормандську» обгортку.

Неважко здогадатися де писався цей «Комплекс заходів», кремлівські вуха стирчать як шило з мішка. Проте і експерти, і дипломати, і міжнародні структури, і світові лідери не хочуть бачити очевидного, видаючи догоджання агресору за мирний план, процес деескалації і т. ін. А Президент Порошенко запопадливо продавлює через парламент закон про особливий статус, створюючи тим самим зародок майбутньої Новоросії.

Можна зрозуміти благополучну Європу, коли вона намагається якомога далі відтягнути активне протистояння путінській Росії. Заради цього вони навіть згідні потанцювати на граблях. У 1938-му вони виконали танок на Мюнхенських граблях, зараз експериментують з граблями Мінськими. А от чому Президент України бере активну участь у цьому «балеті», то є велика загадка.

© Дмитро Ремиженко [22.03.2015] | Рейтинг: 42.7/14 | Переглядів: 182

ЦЯ ТЕЖ КОЛИСЬ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА

березня 20, 2015Духовність

Ця теж колись закінчиться війна,
Позаростають бліндажі, окопи…
Але натомість виросте стіна,
Відділить тих, хто нас назвав – «Укропи»!

Стіна не на кордоні – в головах,
З імен полеглих складені цеглини,
Їх поминати будуть в молитвах,
Навколішки стрічали домовини…

На крові розчин і сльозах сиріт,
Замішаний на муках, болі, горі.
Від нас назавжди відгородить світ
В якому зомбі і психічно хворі.

Там, за стіною, нечисть, звірина,
Отруєна і збочена бидлота,
Там «руССкій мір» і «братская страна»,
Що рівноцінно значенню гидота!

Це не народ, що ненавидить всіх
Біснується в рашистській істерії.
Вбивати інших – подвиг, а не гріх, –
Обличчя сатанинської Росії.

Прогрес і час не змінять цю орду
Тому потрібно жити без ілюзій, –
Вони одвічно несли нам біду
І там ніколи в нас не було друзів.

Ми зовсім різні – небо і земля
І прірва з часом шириться між нами.
То ж те, що було зорями Кремля
На вежу табірну подібне з ліхтарями.

Нехай живуть у смороді своїм,
Нехай конають в п’янім перегарі.
Ми більше їх не впустимо в свій дім,
В світлиці ж бо немає місця тварі.

14.03.2015 р.
МИРОСЛАВ ВЕРЕСЮК

Алексей Толстой: Есть две Руси

березня 20, 2015Загальне

Мініатюра

Ліна Костенко: І жах, і кров, і смерть, і відчай, і клекіт хижої орди

березня 19, 2015Політика

***

“І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра – ви”.

 

Ліна Костенко

Звернення Надії Савченко про продовження голодування

березня 16, 2015Духовність

Проезд бойцов АТО в киевской маршрутке обернулся восхитительным событием

березня 14, 2015Духовність

Проезд бойцов АТО в киевской маршрутке обернулся восхитительным событием

13.03.2015 13:21

  179004   21

 

Еду сегодня в маршрутке.
Только пришла и сразу же пишу.
На одной из остановок входят в маршрутку четверо наших родненьких защитников с передовой.
На двух теплые бушлаты (на улице холодрыга и мелкий дождик) на других их нет и один вещмешок на всех.
Смотрю на лица, руки, нашивки. Наши укропчики.
Мужики, одним словом.
Собрали деньги и протягивают водителю 10 грн.
Он спрашивает – ”вас сколько?”
Чувствую, как мгновенно упала тишина в маршрутке, но, знаете, такая, как перед бурей – настороженно-злая.
Вояки говорят: ”Шеф, не шуми, сколько доплатить?”.
И тут маршрутка взорвалась и начали орать на водителя.
Он останавливается, выглядывает в салон и говорит всем ”А ну, ша! Мужики вас четверо?!”
Те кивнули и он тому кто был ближе к нему дал ЧЕТЫРЕ сотни грн. Ребята упирались, но он настоял и еще долго извинялся, что это все чем он на сегодня богат.
Всем в автобусе стало стыдно, что наорали на водителя.
Людей было полно и до следующей остановки укропчикам собрали еще 750 грн.
Я и многие вытрясали буквально последнее.
И еще, я давно не видела столько радостных лиц , когда есть повод дейстительно влюбиться в украинцев.
Все кто выходил желали воинам мира и здоровья, а они улыбались и жали руки.
Столько добрых слов им сказали, что мама дорогая, как это было приятно.
Ребята оказались западенцами, бандеровцами родненькими, которые оказались у нас в городе по новому месту дислокации части.
Замечательые люди и они, и водитель, и пассажиры.
И как же тут не любить Украину!!!
Знаете, как это здорово, когда окунешься в мир людей без притворства! Настоящая живая вода!

 

Angelika Batumska

Записка Надії Савченко

березня 3, 2015Новини

View image on Twitter

Фашизация России

березня 2, 2015Політика

Давайте будем честными перед памятью Бориса Немцова – мы имеем дело с фашизацией российского общества.

А давайте будем предельно честными перед памятью Бориса Немцова. Давайте называть это не обтекаемыми “злобой” и “ненавистью”, а прямо — фашизацией общества.

Российское общество фашизировалось уже почти по всем формальным признакам: внутренний и внешний враг, вождь, вера в свою исключительность, милитаризация сознания масс…

И если/когда в обществе данного типа лидер вводит в оборот определение “национал-предатель”, — то не проходит и года, как многодетную бабу из райцентра даже соседи называют шпионкой. А страдания/гибель людей, считающихся “нелояльными к Родине”, с пониманием принимаются “патриотами”, считающими себя частью “пучка”.

Об этом, например, свидетельствуют многие публичные высказывания в “Фейсбуке”. Да, их авторы сами не пойдут убивать, но насильственную смерть “национал-предателя” примут как радостное/допустимое/должное/неизбежное событие. Не как из ряда вон выходящее, шок. А именно так политические преследования, тем более убийства, воспринимаются не фашизированным обществом. Вот самая наглядная симптоматика.

Так что давайте говорить все, как есть.

Нет, это не просто злоба и ненависть — опасные, но все-таки человеческие чувства, эмоции, которые могут разгораться и остывать. Мы имеем дело с фашизацией — системным социальным явлением. Грубо говоря: нельзя с утра быть фашистом, а к вечеру успокоиться. Тем более, что никаких предпосылок к этому нет: больной считает себя здоровым.

Эффективный наноменеджер Анатолий Чубайс, видимо, был чем-то занят, возможно, мегаденьгами. Поэтому немного поздно хватился со своими общественно важными заявлениями. Его друга Бориса убила система ценностей общества, фашизированного государством, которому Чубайс служит все последние годы.

Происходящее в России абсолютно предсказуемо и логично. Нюанс лишь в том, уважаемый Анатолий Борисович, что в этом быстровозводимом “духовном” рейхе ваши технологии нануй никому не нужны. А если вдруг и понадобятся, то исключительно для военных целей. Так что еще послужите.

Оригинал


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.