Історія однієї справи. Як судять “вбивць Бузини”

червня 22, 2015Безправ'я

Ольга Худецька, для УП _ Понеділок, 22 червня 2015, 16:06

18 червня у Шевченківському суді Києва обирали запобіжний захід для Дениса Поліщука й Андрія Медведька – підозрюваних у справі вбивства Олеся Бузини. Для цих двох – розвідника й сапера, учасників бойових дій, у минулому активістів Майдану –  їх статус у цій справі виявився несподіванкою.

Ще напередодні вони жили своїм звичайним життям, а вже вранці 18 червня були затримані, побиті і доправлені до суду.

За словами підозрюваних, і це змогли переконливо аргументувати адвокати на засіданні, жодних слідчих дій з ними до цього не проводилось. Допитів, викликів, повісток не було.

Медведько розповідає, що його затримали вранці у приватному секторі, заблокувавши автомобіль, в якому він їхав з другом.

– Ми опинились в заблокованій з усіх боків машині. Одразу почали стріляти з близької відстані по нас, в якийсь момент практично над вухом. Вогонь вели з пістолетів. Практичний сенс таких дій не дуже зрозумілий, адже ми знаходились у закритому авто і нікуди, звісно ж, бігти не могли, всі можливі шляхи виїзду також були надійно перекриті, і це було очевидно всім. Коли витягали з авто і затримували, то били. В УБОЗі, куди нас привезли, били менше, – розповідає  затриманий.

В УБОЗі, поки під будівлею збирались приятелі та друзі затриманих, у Медведька без його згоди взяли проби для аналізу ДНК. Ніяких допитів як таких, за словами Андрія, не  було.

З ним вели якісь неформальні бесіди, в яких пропонували “по-пацанські зізнатись, як всі поважні кілери роблять”.

Згодом друзі затриманих з’ясували, що не можуть встановити зв’язок з ще кількома активістами та дівчиною Медведька. Як з’ясується пізніше, в цей момент у дівчини тривав обшук без присутності адвоката. Після  його проведення слідчі навіть  не залишили протоколу, незважаючи на наполегливі прохання.

Пізніше під будівлею УБОЗу з’явилась автівка Медведька. За її кермом перебував невідомий. Приятелі активіста Сергій Бондар та Кирило Бабенцов впізнали машину, та намагались з’ясувати, яким чином невідомий водій опинився за її кермом.

Той поспішно поїхав геть, при цьому скоївши спробу наїзду на  одного із хлопців. За словами Бондаря, вони з Бабенцовим вже написали заяву з цього приводу та готові давати свідчення про інцидент.

Перед судом Медведько встиг розповісти: в УБОЗі, вказуючи на ключі від авто, слідчі спитали, де знаходиться машина. Хлопець відмовився відповідати, але його “заспокоїли” – і самі знайдуть. Вже через кілька годин його авто вилучили з гаражу і пригнали під УБОЗ. Чи зможе стати у подальшому доказом автомобіль, вилучений без відповідних процедур, і на якому вільно містом роз’їжджає співробітник слідства?

У матеріалах справи, які отримали захисники Медведька, постанов про вилучення автомобіля та його обшук не було.

У подальшому обставини вилучення авто звучатимуть у суді кілька разів, але залишаться без уваги судді Хардіної, яка веде засідання щодо Медведька.

 Судове засідання

Суд про обрання запобіжного заходу щодо Поліщука відбувся відносно швидко.

Суддя Бугіль, який, як виявляється, судив активістів за часи Януковича, виніс рішення про запобіжний захід – утримання під вартою протягом 2 місяців або завдаток у 5 мільйонів  гривень.

Для порівняння: регіоналу Єфремову, якого підозрюють у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі,  що призвела до загибелі людей (події на Сході), та зловживанні службовим становищем за обтяжуючих обставин (“закони 16 січня”), призначили заставу у 3,6 мільйона гривень, а спершу взагалі 60 тисяч.

Поліщука захищав державний адвокат. Все, що запам’ятали про її роботу присутні, – це фразу про те, що весь конвой мав би бути звільненим за те, що дозволив передати їжу підозрюваному. Традиційно до суду намагалися не пускати навіть журналістів.

До  зали суду Медведька привезли з мішком на голові. Після того, як його зняли, присутні побачили на обличчі сліди від ударів.

Ось лише кілька прикладів подальших процесуальних порушень і маніпуляцій:

–  Рішення про запобіжний захід Андрію Медведьку розглядала суддя Оксана Хардіна, яка мала б скласти об’єктивну думку щодо обґрунтованості підозри та ризиків за результатами засідання. Однак, саме ця суддя ухвалила рішення про затримання Медведька, і в тій ухвалі зазначила, що суд “дійшов висновку” про обґрунтованість підстав для затримання.

– Слідчий Руслан Могильний та прокурор Олександр Машков серед аргументів для утримання під вартою раптово “знайшли” гранату, хоча серед обвинувачень немає статті про зберігання боєприпасів чи вибухових речовин. Причина проста – граната учбова, вона у підозрюваного з часів служби, адже в своєму батальйоні він був сапером.

–  Суддя просто проігнорувала клопотання й про те, щоб випустити Медведька з “клітки”, адже ще жоден суд не визнав його винним.

–  Так само Оксана Хардіна лишила без уваги клопотання захисту про надання захисту протоколу затримання Медведька.

– Стороні захисту надали неповні матеріали справи, що стало відомо лише під час засідання. Деяких перерахованих протоколів суддею просто немає в адвокатів.

Показовим став діалог захисників з представниками слідства щодо нібито висланих заздалегідь повісток на допити:

–  Ви повідомляли підозрюваного поштою чи особисто?

–  І так, і так.

–  У вас є поштові корінці від замовних листів, або будь-які документи від пошти про те, що у вас були прийняті на відправку повістки Медведьку?

–  Немає. Ми надсилали звичайними листами.

–  А як ви вручали повістки особисто?

–  Виділялась людина, яка приносила повістку за місцем прописки.

Приносила повістку і віддавала кому?

–  Не віддавала. Клала в поштову скриньку.

–  У нас немає поштової скриньки нашої у підїзді, – подає голос Медведько.

–  А скільки всього повісток і коли ви надіслали?

У матеріалах справи все є.

–  Я знайшов лише кілька. Ось ці дві, наприклад, це їх ви маєте на увазі?

Так.

Тут на повістках вказані номери інших проваджень. Як ви можете вимагати взяти під варту людину у цій справі, якщо слали їй повістки в інших справах? А ось на цій повістці стоїть дата: з’явитись такого-то числа 2016 року.

Слідчий не читає Авакова

Другий показовий епізод – негласне стеження за самим Медведьком та його близькими.

Прокурор та слідчий відмовляються відповісти на питання захисту про стеження, посилаючись на таємницю слідства.

Хоч про це ще вранці написав голова МВС на своїй сторінці у Facebook. На питання про прослуховування, аудіо- та відеостеження та інші негласні заходи запитання знімає суддя.

Питання стеження важливе – утримання під вартою обвинувачення обґрунтовує тим, що слідчим невідоме місце перебування Медведька.

Про стеження ще на початку засідання заявляв сам Медведько: він знайшов прикріплений до машини пристрій, який відслідковував пересування.

Хоча постанови про негласні заходи все ж відсутні у матеріалах, слідчі змогли “вилучити негласним чином” жуйку мами Медведька – працівниці дитячого садка – та направити її на ДНК-експертизу.

Можливо, саме її мав на увазі Аваков у своєму пості у Фейсбуці, пишучи про “прямі докази”?

Але результатів ДНК-експертизи також не було в матеріалах справи. У ній було лише наступне:

–  Зброї, знаряддя вбивства, на місці події чи деінде не знайдено;

–  Зброї у Медведька, Поліщука не знайдено;

– Процедури особистого упізнання не було; протоколів про це немає у матеріалах справах, таких слідчих дій не проводили з Медведьком, за його ж словами;

– Свідок говорить про людей у масках та кепках, яких бачили на місці подій; і це єдині дані про їх зовнішність є у протоколах допиту свідків. Решта бачили ще менше;

–  Фотороботів немає;

–  Результатів ДНК-експертизи Медведька чи його мами немає;

– Найбільш значимі покази свідків з місця подій: “дізнався про вбивство Бузини з фейсбука Геращенка”, “бачив длінную машину”, “бачив машину з литовськими номерами”, “бачив двох у масках і кепках”

–  Свідок Равшан з літературною українською мовою протоколу допиту, і який заледве зміг написати костурбату фразу про вірність записаного з його слів – і то російською. Равшан повідомив про якусь машину з польськими номерами, а його весь допит намагались плавно підштовхнути в сторону таких потрібних слідству італійських номерних знаків;

– Небанальні покази свідка з місця подій, який не будучи спеціалістом зі зброї, експертно й з немалої відстані орлином оком визначив, що бачив у руках одного з невідомих поблизу місця вбивства Бузини “пістолет системи Наган” конкретного року випуску;

–  Свідки називали різні моделі машини(форд фокус, форд транзит) та різні країни номерних знаків.

Не було названо жодної ланки, яка би пов’язувала Поліщука й Медведька зі справою Бузини. У них не вилучено зброї, з якої вбивали Бузину, чи автівки, яка фігурувала на місці події, на місці не знайдено їх відбитків, немає жодної ДНК-експертизи – нічого, що могло би хоч якось провести ниточку від події до осіб підозрюваних.

 У взятті на поруки з боку народних депутатів Андрія Іллєнка, Юрія Левченка та Ігоря Луценка було відмовлено

Захист також звертав увагу на вільні припущення слідства, певні неприпустимі “фантазування”, непідкріплені фактажем, які звучать серйозним звинуваченням.

Адвокат: У клопотанні про запобіжний захід зазначено, що “в березні 2015 року у Медведька і Поліщука виник умисел на вбивство Бузини”. Можете послатись на матеріали справи, сторінки у справі, які це підтверджують?

Суддя: Питання знято.

Захистом також були знайдені протоколи слідчих дій у справі, виконанні слідчими, які не входили у робочу групу з цієї справи, а отже не мали права їх проводити.

Медведько також наголошував на тому, що під час вбивства Олеся Бузини він був в зоні АТО, і що є дані геолокації з його дописів в соціальних мережах, які можуть це підтвердити.

Практично всі аргументи захисту розбивались через  ігнорування суддею. Відмовлено було не тільки у взятті на поруки з боку народних депутатів Андрія Іллєнка, Юрія Левченка та Ігоря Луценка, але й в можливості зібрати характеристики на Медведька – від його командирів, співробітників, або принаймні дати слово свідкам, які вже знаходяться в залі суду і можуть дати йому усну характеристику.

Текст ухвали на 90% складався з доводів обвинувачення, викладених у клопотанні про взяття під варту. Те, що Медведько воював в зоні АТО та позитивно характеризується, було згадано двома реченнями в контексті того, що це не переважує можливих ризиків.

Розбиратись з аргументами захисту щодо необґрунтованості звинувачень суд не став. Хоча, за статтею 177 КПК, , підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Медведька ухвалили утримувати під вартою до 14 серпня без права завдатку.

…А в цей час у палаці

Певно, тільки лінивий не пройшовся по заявам Авакова, який оголосив підозрюваних у справі злочинцями, і в безапеляційній формі описав їх нібито участь у злочині. При цьому  він навів не лише їх імена й прізвища, але й місто проживання, повну дату народження.

Це стається уже не вперше.

У 2014 році Аваков вже звітував про спійманих у справі розстрілу працівників ДАІ. Заголовок того посту був “УБИЙЦЫ”. Незважаючи на зауваження, що їх процесуальний статус таки “підозрювані”, Аваков відповів – загалом-то так, але в їх випадку він дуже впевнений, доказів вкрай багато і вони неспростовні. Згаданих “убийц” відпустили невдовзі рішенням суду. За браком доказів.

Звичку шефа швидко перейняли і підлеглі.

Зокрема, у клопотанні про взяття під варту Медведька йдеться: “Андрій Медведько здійснив умисне вбивство”. Не “є підозрюваним у вчиненні”, а саме “здійснив”.

Адвокат звернув на це увагу суду і навів низку справ ЄСПЛ, де прямо визнається порушенням такі твердження від посадових осіб щодо підозрюваних, чия вина не визнана судом. Однак суд залишив цю скаргу без уваги.

Органічно у враження від суду вплітався й маніпулятивно-хамський пост Авакова, який використав по відношенню до всіх ошелешених подіями слова типу “за***лі”, “воінствующая мєрзость”, “бєзмозглиє ідіоти” і звісно ж звинуватив у виправданні убивства.

Щоправда, “за***лі” потім виправив на “задовбалі”, але персональних даних затриманих так і не прибрав, як і гарячих запевнень в тому, що затримані є саме тими “злочинцями”, які вчинили вбивство Бузини. Чи можуть слідчі МВС бути об’єктивні після того, як їхній шеф уже все вирішив?

А судді хто?

Особливої уваги заслуговують і особистості  людей, які займаються справою  Медведька та  Поліщука

Слідчий Руслан Могильний. Займався слідством у справі “караванського стрілка” Ярослава Мазурка.

Слідчий Руслан Могильний

Слідство у цій справі дійшло висновку, що Мазурок убив охоронців у “Каравані”, а потім вчинив самогубство у Сирецькому лісі. Принагідно слідство висунуло вже мертвому Мазурку обвинувачення у ще 8 вбивствах.

У іншій справі про вбивство на слідчого Могильного (а також його начальника та прокурора) скаржились: ” протягом двох років слідчий Могильний Р.І. ігнорував вказівки прокурора щодо виконання слідчих дій, слідчим не з’ясовані обставини, вказані в заяві про злочин”.

Кримінальну справу щодо вбивства не порушили. Скаржнику суд вдалось виграти: “Суд вважає, що постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи винесена передчасно. По справі не були виконані вимоги ст. 64 КПК України, не було допитано осіб, зазначених в заяві про злочин, не були встановлені всі обставини справи”. Слідство у справі про вбивство відновлено постановою суду.

Прокурор Олександр Машков. Керівник відділу нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні досудового розслідування злочинів проти життя та підтримання державного обвинувачення.

Так Машков коментував вбивство працівника ДСО біля гуртожитку “Беркуту” під час Майдану: “Враховуючи ту обстановку, яка зараз відбувається у суспільстві, ви самі могли бачити, що було зроблено напередодні цього злочину багато заяв, в тому числі про можливу помсту з боку тих осіб, які беруть участь у заворушеннях.”

Суддя Оксана Хардіна. Переведена до Шевченківського суду міста Києва з Кривого  Рогу указом Януковича у 2013 році. Під час протестних подій у Києві їй траплялось судити активістів за поваленого на Бесарабській площі у Києві Леніна/

Присуджувала вона й утримання під вартою активісту Правого Сектору Андрію Козюбчику, який пізніше загинув в АТО.

Суддя Володимир Бугіль, присудив утримання під вартою Денису Поліщуку.

Під час Майдану посадив  до СІЗО активіста “Дорожнього Контролю” Андрія Дзиндзю. Адвокат Дзиндзі, Віктор Смалій, пізніше був обвинувачений у погрозах Бугілю і також запроторений до СІЗО.

Окрім того, Бугіль був суддею у справі про “пошкоджену плитку”, по якій проходили активісти “Податкового майдану”. Він же свого часу відпустив Вадима Тітушка під заставу.

І саме цей суддя визнав нецензурною фразу “Янукович – казьол” й присудив штраф автору відповідного плакату.

Вже у березні 2014 року, після втечі Януковича, Бугіль попри клопотання прокуратури відмовляв у звільненні від кримінальної відповідальності активістів Майдану.

Тимчасова слідча комісія Вищої ради Юстиції з перевірки суддів внесла Володимира Бугіля у список службовців , які порушили присягу та мають нести покарання.

Ольга Худецька, спеціально для УП

Грандіозна маніпуляція та її витоки. «Велика Вітчизняна» без радянських міфологем

червня 20, 2015друга світова війна, Історія
19 червня, 2015 – 11:06
ПАРАД ПЕРЕМОГИ НА КРАСНІЙ ПЛОЩІ. СУВОРА ПРАВДА ІСТОРІЇ СВІДЧИТЬ: ЦЯ ВІЙНА У ПЛАНАХ ЇЇ ІНІЦІАТОРІВ У САМІЙ СВОЇЙ ОСНОВІ БУЛА ЗАГАРБНИЦЬКОЮ / ФОТО З САЙТА VK.COM

«Величний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні»… «Народна війна проти загарбників»… «Народ піднявся на Вітчизняну війну»… «Всесвітньо-історичне значення всенародної Великої Вітчизняної війни»… «Визвольна місія Червоної армії у Вітчизняній війні»… І так далі, і таке інше. Досі в мас-медіа звучать такі твердження. Досі певне число навіть заповзятих критиків радянського режиму і патріотично налаштованих українських громадян щиро вважає, що слова «Велика Вітчизняна війна» завжди означали боротьбу за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх.

Насправді термін «Вітчизняна війна» тільки один раз в історії вживався у сенсі оборонної народної війни, і то понад два століття тому, у 1812 році. Тоді цей термін стосувався воєнних дій з відбиття вторгнення військ Наполеона І та його сателітів і союзників на територію Російської імперії. Як тільки ця територія була очищена від військ противника, як тільки російська армія перейшла кордони, негайно Вітчизняна війна закінчилася і почався «закордонний похід», який через два роки завершився вступом російських військ до Парижу і падінням Наполеона І.

• А от в російській історії 1914—1917 років термін «Вітчизняна війна» мав принципово інше смислове навантаження. Йдеться про Першу світову війну, яка офіційно в імператорській Росії звалася «Второй Отечественной войной», а в деяких ультрапатріотичних виданнях того часу — навіть «Великой Отечественной». До речі, знаменитий вірш «Вставай, страна огромная», який став піснею, — ще з тієї війни. Тільки з дещо іншими словами — про «тевтонську орду».

Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії у цій війні, навпаки — вона стала одним із головних винуватців переростання конфлікту між Сербією та Австро-Угорщиною у бойовисько світового масштабу. І цілі Росії у тій війні були суто загарбницькі — приєднання Галичини (не тільки Львова, а й Кракова), Буковини й Закарпаття, всіх польських земель тодішньої Німецької імперії, добрячої частини Оттоманської імперії на Закавказзі, і, головне, проток із Чорного моря у Середземне разом із Константинополем, який мав стати «третьою столицею» Святої Русі, поряд із Москвою та Петроградом. Ба більше: претендувала Росія, правда, не надто рішуче, й на Єрусалим…

Іншими словами, стратегічна мета «Второй Отечественной войны» — істотно розширити кордони «Отечества». Мета не була реалізована в силу низки причин, але сам термін «Вітчизняна війна» не зник.

Він був перехоплений більшовиками і знову змінив зміст.

• У березні 1917 року царизм упав, у листопаді до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру і братерства народів. А 1918 року починається нова «Отечественная», або ж «Вітчизняна» (ця назва у ті дні з’являється й українською мовою, бо більшовики заграють із «націоналами») війна, тепер уже — під червоними прапорами. Ленін, Троцький і Сталін заявили, що «соціалістична Вітчизна у небезпеці». А далі, як пише «Короткий курс історії ВКП(б)», «партія підняла народ на вітчизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів… Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Радянська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти — Колчака, Юденича, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти — Пілсудського… Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом» (виділено особисто Сталіним, який у 1918—1919 роках і пізніше вживав термін «вітчизняна війна» — щоправда, з малої літери, через 20 років повторивши його у редагованому — а частково й написаному ним — «Короткому курсі…»).

«Партия подняла народ на отечественную войну против нашествия войск иностранной интервенции, против мятежей свергнутых революцией эксплуататорских классов… Большевистская партия поднимает рабочих и крестьян на отечественную войну против иностранных захватчиков и буржуазно-помещичьей белогвардейщины. Советская республика и ее Красная армия разбивают одного за другим ставленников Антанты — Колчака, Юденича, Деникина, Краснова, Врангеля, вышибают из Украины и Белоруссии еще одного ставленника Антанты — Пилсудского… Таким образом, первое военное нападение международного капитала на страну социализма окончилось полным его крахом».

• У трактуванні Леніна, Сталіна і Ко ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Адже противниками «робітників і селян» тут виступають не тільки іноземні інтервенти, а й «експлуататорські класи» всього світу — «свої» (ті люди, які пізніше зватимуться «недорізаними буржуями», «куркулями» та «ворогами народу») і закордонні; одним словом, увесь «міжнародний капітал» — російський, український, німецький, американський і аргентинський. «Народ» у цій системі координат — це реальні чи уявні прихильники більшовизму, у якій країні вони б не жили. Тому «вітчизна» в цьому контексті стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СРСР — «вітчизняною».

Усього цього ані Ленін, ані Сталін, ані більшовики не приховували. Ще при заснуванні СРСР на з’їзді Рад Сталін відверто заявив: «Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об’єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Радянську Республіку». У Декларації про утворення СРСР від 30 грудня 1922 року повторена сталінська формула про світову державу і додано: «доступ у Союз відкритий усім соціалістичним совєтським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому». Зверніть увагу: не можуть виникнути, а мають виникнути! У резолюції ХІІ з’їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжитий інший, не менш цікавий термін — «майбутня Всесвітня Радянська Республіка Праці». А у січні 1924 року, після смерті Леніна, Сталін на урочистому засіданні керівництва партії та Рад дав клятву розширювати і зміцнювати Радянський Союз: «Покидаючи нас, товариш Ленін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Ленін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!»

• Як саме відбуватиметься виникнення нових радянських республік? «Найімовірніше, — прогнозував Сталін, — що світова революція буде розвиватися шляхом революційного відпадіння нових країн від системи імперіалістичних держав». А для здійснення такого відпадіння потрібні ефективні інструменти. Перший — створений і контрольований російськими більшовиками Комінтерн, який має ініціювати «пролетарські повстання» та «соціалістичні революції» у тих чи інших «підвладних капіталу країнах».

1927 року, ставши монопольним керівником ВКП(б) й СРСР, Сталін заявив: «Червона армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату… Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». А що робити, коли війна зі «світовим капіталом» змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив більшовиків Сталін: «Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом, — правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках… перше повинне відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, 1920 року, коли ми змушені були, в інтересах оборони влади робітничого класу, піти на Варшаву». Нагадаю, що «оборона влади робітничого класу» здійснювалася 1920 року під гаслом: «Дайош Варшаву, дайош Берлін!! та супроводжувалася закликом «напоїти червоних коней водою Вісли і Рейну». Це якраз і є «отечественная/вітчизняна війна» по-ленінськи і посталінськи. А що не вдалося «визволити» і приєднати до «батьківщини світового пролетаріату» Польщу й Німеччину (а далі рушити на Францію й Італію, щоби радянізувати їх, як мріяв улітку 1920 року Ленін) — це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, які розгромили під Варшавою червоні армади Михайла Тухачевського, та вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, які під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Семена Будьонного.

І якщо хтось іще сумнівається в тому, що було «отечеством» для більшовиків і їхніх однодумців, нехай вслухається в офіційний гімн Комінтерну: «Наш лозунг — всемирный Советский Союз!»

А далі починається найцікавіше.

• Як уже було сказано, 1938 року термін «вітчизняна війна» кілька разів фігурує в «Короткому курсі історії ВКП(б)». А через рік він з’являється у статті полкового комісара Осипова «Війни справедливі і несправедливі» в журналі «Пропагандист и агитатор РККА» (№17 за 1939 рік, видання виходило двічі на місяць). Журнал зданий на набір та верстку 23 серпня 1939 року, якраз у той день, коли міністр закордонних справ Третього Рейху фон Ріббентроп прилетів до Москви, щоб підписати відомий пакт із Молотовим. Але полковий комісар Осипов уже знає про нову світову війну (яку в радянській пресі до 22 червня 1941 року звали «другою імперіалістичною») і вживає термін «вітчизняна війна».

• Що має на увазі полковий комісар Осипов? Він пише, що за умов капіталізму трудящі не мають вітчизни, яку слід захищати, а от за умов соціалізму — мають, причому йдеться не тільки про жителів сталінської держави: «Тільки в умовах СРСР трудящі знайшли справжню вітчизну, справжню, а не уявну батьківщину… Велика Жовтнева соціалістична революція дала робітникам і трудящим усіх країн соціалістичну вітчизну — Радянський Союз, захист якого є обов’язком честі всього міжнародного пролетаріату». Тож маємо обґрунтування поняття «вітчизняна війна», тільки в дещо іншому сенсі, ніж воно вживається сьогодні…

Далі полковий комісар Осипов пише, розвиваючи наведені вище тези Сталіна: «На одній шостій частині земної кулі існує могутня держава робітників і селян, що побудували під керівництвом більшовицької партії соціалістичне суспільство. Це соціалістичне суспільство є батьківщина світового пролетаріату і могутня база визвольної боротьби трудящих проти імперіалізму. Захист цієї вітчизни є священним обов’язком міжнародного пролетаріату».

• Але не тільки захист СРСР стане вітчизняною війною, а за певних умов і національно-визвольна війна. «Національно-визвольні війни неминучі в епоху імперіалізму, коли більше половини всього людства страждає під колоніальним гнітом і пригнічується купкою імперіалістичних хижаків. У цих війнах пролетаріат виступає проти імперіалізму на боці пригноблених і поневолених народів… В наші дні такою національно-визвольною війною, вітчизняною та справедливою, є війна китайського народу проти японських фашистських загарбників».

• Але найголовніше тут — підсумок статті. Полковий комісар Осипов наголошує: «За певних умов Червона армія може випередити напад агресорів на батьківщину соціалізму. Залізною рукою вона візьме розбійника за горло перш, ніж він встигне вийняти свій кривавий ніж. Одним із моментів, які характеризують дії нашої Червоної армії, є її активність і наступальність… Ворог оточує нас з усіх боків, постійно погрожуючи активно ворожими нам діями. Це означає, що не виключена можливість такої міжнародної обстановки, коли самим ходом історичного процесу робітничий клас змушений буде взяти на себе ініціативу воєнних дій… Ленін і Сталін вчать, що найкраща оборона — це перехід у наступ на ворога, розгром ворога в його країні. «На чужій землі захищати свою землю» — так учив Ленін, так учить Сталін, такі наші стратегія і тактика».

• Відтак майбутня «вітчизняна війна» — це війна на чужій території, яка, вельми ймовірно, почнеться з ініціативи Кремля активними діями Червоної армії і вестиметься для розширення меж «вітчизни».

Такий текст — не самодіяльність полкового комісара Осипова чи редакції видання. Після чистки в Червоній армії у 1937—1938 роках такі речі були виключені. Тим більше, що шефом військової пропаганди був Лев Мехліс, член оргбюро ЦК ВКП(б), заступник наркома оборони і начальник Головного політуправління Червоної армії. Усі тексти армійських видань читалися, правилися і затверджувалися особисто ним, а вже потім ішли у набір. У ті роки він користувався особливою довірою Сталіна і, безумовно, був у курсі головних стратегічних задумів «вождя народів». Адже таємні переговори з Німеччиною йшли з травня 1939 року, і вже в першу декаду серпня вийшли на фінішну пряму — підписання економічної угоди, пакту про ненапад і таємних документів про поділ Центрально-Східної Європи, і Мехліс не міг не знати про стратегію Сталіна. Тим більше, що 19 серпня Сталін досить детально орієнтував своє найближче оточення про наступне підписання угоди з Німеччиною і серію «визвольних походів» Червоної армії з метою поставити всю Європу під свій контроль, розширюючи крок за кроком межі СРСР. Утім, ще на XVIII з’їзді ВКП(б) 14 березня 1939 року Мехліс закінчив свою промову словами: «Не за горами, товариші, той час, коли наша армія, інтернаціональна за пануючою в ній ідеологією, у відповідь на нахабну вилазку ворога допоможе робітникам країн-агресорів позбавитися… ярма капіталістичного рабства і ліквідує капіталістичне оточення, про яке говорив товариш Сталін».

• Як бачимо, єдине, що змінилося за ті півроку — те, що Червона армія не чекатиме на «нахабну вилазку ворога», а «залізною рукою вона візьме розбійника за горло» ще до цієї «вилазки». Готується до підписання пакт про ненапад із Німеччиною, СРСР заявляє про свій нейтралітет в «імперіалістичній війні», — але Червона армія відверто переорієнтовується завдати першою удар…

• Отож, підсумовуємо: якщо пролетарі всього світу вже мають свою вітчизну, хоча у масі своїй страждають під гнітом капіталістів, то війна за розширення Соціалістичної Вітчизни і буде Вітчизняною. Іншими словами, якщо відкинути довголітню міфологію, то слід визнати: термін «Вітчизняна війна» від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі та Азії, а то й усього Старого Світу, всієї Євразії.

• Відтак поняття «вітчизняна війна», як воно з’явилося у надрукованій у «Правді» від 23 червня 1941 року промові В’ячеслава Молотова і у статті Ємельяна Ярославського — не їхня власна імпровізація (такого не могло бути в принципі), а сталінська «домашня заготовка». Ба більше: у редакційній статті газети «Известия» від 24 червня (а ця стаття у ті часи затверджувалася особисто Сталіним), писалося: точиться бій за країну Рад, тобто за вітчизну всіх трудящих.

Так само і радянсько-німецька війна, до якої Червона армія ретельно готувалася, не була імпровізацією з боку Кремля. Але Гітлер не схотів чекати, поки його «визволять», і почав першим, ненабагато випередивши Сталіна. Свідчень приготувань до походу Червоної армії на Захід безліч (їхній аналіз — це інша тема). Наприклад, один із провідних трубадурів більшовицької ери Всеволод Вишневський (був допущений до багатьох державних таємниць і добре знайомий із тодішніми маршалами й генералами) ще 14 квітня 1941 року в своєму щоденнику записує: «Наша пора, час відкритої боротьби, «священних» боїв (за висловом Молотова в одній недавній бесіді) — все ближче!» А 5 травня 1941 року в цьому щоденнику з’являється запис про те, що, ймовірно, СРСР знайде момент і почне проти Німеччини «революційну війну, підламуючи вищу планомірну фазу капіталізму». Саме 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій у Кремлі й поставив мету перейти «до воєнної політики наступальних дій», перебудувавши в наступальному дусі всю пропаганду. Вишневський реагує 13 травня записом про «кампанію в пресі про наступальний дух російського радянського народу» і про початок ідеологічного та практичного наступу. Мовляв, Совєтський Союз починає грандіозну боротьбу проти фашизму «в ім’я революціонізування Європи і, звісно, Азії». «Попереду — наш похід на Захід. Попереду — можливості, про які ми мріяли давно», — завершує з оптимізмом письменник. І, нарешті, 2 червня, за Вишневським, червоноармійцям почали знову показувати антигітлерівські фільми, чого не було з вересня 1939 року.

• У сьогоднішній Росії міфологема «Великої Вітчизняної війни» — один із чільних інструментів легітимації влади та виправдання всіх минулих злочинів більшовицького керівництва і всіх майбутніх злодіянь путінського режиму. Для переважної маси населення Росії ця війна дефакто триває й понині, оскільки Російська держава опинилася в кільці «фашистів» та «імперіалістичних загарбників». І на війну з Україною росіяни дивляться як на продовження тієї давньої «Вітчизняної війни». Але шило вилазить із мішка, логіка історії невблаганна — ця війна аж тричі впродовж ХХ століття у планах її ініціаторів, в самій своїй основі була загарбницькою з метою розширення «отечества», тож і нині вона просто не може з боку імперіалістичної Росії бути іншою.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика:
Газета:

Михайло Горинь: «У нас була велика місія». (Автор: Бердиховська Богуміла, Гнатюк Оля)

червня 17, 2015Історія

 

 

Михайло Горинь Вибране.

 

Ви народилися у 1930 році в Західній Україні, у Жидачівському районі. Я думаю, що у той час він називався повітом.

Ні, це був не повіт. А якщо вже говорити про те, де я народився, то відразу ж треба зробити уточнення. Це було село Кнісело Бібрського повіту у Львівському воєводстві. Наше село старовинне; колись воно називалося Княже село. Потім назву скоротили, звідси й сучасна назва Кнісело. Коли я був дитиною, то уявляв собі, що у нашому селі жив колись князь. Коли мені було п’ять, може, шість років, то я побачив на краю села зруйнований млин, а поряд із ним жорна з піщаника, на яких красувався напис “Княже село”. Тоді я пересвідчився, що розповіді про те, наче насправді Кнісело є Княжим селом, правдиві.

 

Якою була Ваша родина?

Це була свідома українська родина. Мій дід з боку батька очолював у часи Західноукраїнської Народної Республіки сільську раду. Коли після поразки українців у Галичині встановилася польська влада, дідусь якийсь час перебував у фільтраційному таборі. Батько виявляв політичну активність з юнацьких років, він був членом Організації Українських Націоналістів. Атмосфера у нашому домі була сповнена мрій про незалежну українську державу. Ми були переконані, що настане такий час, коли Україна стане незалежною, а Галичина возз’єднається зі Східною Україною. Про таку майбутню Україну постійно говорили у нас вдома. Селяни, які сходилися до нас, говорили про таку майбутню Україну, сперечалися за неї, а я сидів у куточку й жадібно слухав ці розмови. Якоюсь мірою саме ці розмови мене й сформували.

 

Хто був найближчим вашим сусідом?

Для мене дуже важливими були зв’язки нашої родини із директором школи на прізвище Кордаль. Він і його дружина були моїми першими вчителями (до війни я закінчив три класи). Стосунки між нашими родинами були специфічними: тактовні, коли йшлося про сусідські взаємини, й принципові, коли йшлося про політику. Наприклад, на Різдво до нас приходила пані Кордальова й казала моїй мамі: “Стефцю, спечи мені медовик, у тебе він виходить значно краще, ніж у мене”. Мама пекла А коли наставав Святвечір, пані Кордальова приносила нам на таці усе, що вона напекла, наготувала чи насмажила на свята. Через два тижні, на наші свята, мама брала свою тацю й заносила Кордалям святкову випічку.

 

Але, крім цих, суто сусідських контактів, наші стосунки мали, я б сказав, політичний вимір, коли мій батько і Кордаль (а жили ми через паркан) заводили розмову на політичні теми. Мій батько ставав по один бік паркану, а Кордаль – по другий, і вони починали сваритися, не добираючи слів. Кордаль кричав моєму батькові: “Ти, хлопе, ти, хаме”; мій батько пропонував Кордалеві поцілувати його в одне місце. Я дивися на це й ніяк не міг збагнути: ось вони сваряться, а коли приходять свята, то ставляться один до одного ввічливо. Наші селяни, які не мали освіти, поводилися гідно, на відміну від сучасних, які хоч якусь освіту та мають. Неможливо було собі уявити, щоб на польське Різдво наші селяни-українці поїхали, наприклад, у ліс по дрова або працювали у своєму обійсті. Вони не святкували польських свят, але вони й не робили чогось такого, що могло б порушити святкову атмосферу у ці свята. І в такому співіснуванні поляків із українцями було якесь почуття такту. Пам’ятаю ще дитиною я часто думав: “Ти ба, сваряться через політику, але шанують один одного”.

 

Якими були стосунки в школі?

Це було дуже цікаво, врешті-решт ішлося про семирічних дітей. Наприклад, вчитель каже: “Михайле, заспівай «Jeszcze Роlskа nіе zginela». А ми на перерві домовилися, що співатимемо так:, Jeszcze Роlskа nіе zginela аlе zginac musi. Jeszcze Роlаk Rusynowi buty сzуsсіс musi».(“Іще Польща не померла, але вмерти має. Іще поляк русинові чоботи почистить”. Пародія на перші слова польського державного гімну).

 

Як я вже казав, пан Кордаль сварився з моїм батьком. Зрозуміло, що у цих сварках я був на боці батька й роздумував над тим, що б таке на зло Кордальові зробити. А в нього була досить велика ділянка полуниці. Наші селяни тоді полуниць іще не садили. Тож я зібрав групу хлопчаків й кажу: “Ходімо до Кордаля й потопчемо усі його полуниці”. Але як це зробити, коли грядки з полуницею розляглися під самими Кордалевими вікнами. Ми вирішили, що проповземо по них на животах. Так ми й зробили. Кордаль слухав коло вікна радіо, а ми удвох, бо інші хлопці з нами не пішли, тихесенько по цих полуницях повземо. Ми знищили усі полуниці. Мої штани й сорочка були геть червоні. Я приходжу додому, а мама запитує: “А ти, синку, де був? Подивися, на кого ти схожий! Як же я відперу твої речі?”. Приходить мій батько: “Де ж ти був?” А я на це із гордістю: “У Кордаля. Я знищив усі його полуниці”. Тато на це: “А я тебе туди посилав?” “Ні, я сам пішов”. “Хто тебе туди послав?” “Я сам пішов”. На це мій батько скинув ременя й мені добряче перепало. У кінці він лише сказав: “Щоб це мені було в останній раз!” Для мене, малого хлопця, полуниці, Кордаль і те, як мені перепало, сплелося в одне ціле, тому я, як Ви можете здогадатися, жодної симпатії до Кордаля взагалі не відчував. Заради правди мушу сказати, що з огляду на те, що я був добрим учнем, подружжя Кордалів добре ставилося до мене у школі. Якщо часом я заходив до них додому, бо Кордалі мали дітей мого віку, то вони завжди запрошували мене на обід. Іноді я їв, іноді відмовлявся, але загалом наші сусідські стосунки були добрими, хоча це й не змінювало того факту, що коли мова заходила про політику, то жодної згоди між нами не було.

 

Яким було матеріальне становище вашого села?

Наше село було більш-менш заможним. Що це означало конкретно? У нас було три чи чотири господарі, що мали понад 7-10 гектарів землі. Більшості мешканців нашого села жилося стерпно. Бідувало, може, з десять родин, які працювали у багатших господарів. Вони допомагали жати хліб чи копати картоплю. За один робочий день господар платив їм 10 кілограмів пшениці. Загальний рівень життя, може, й не був надто високим, але водночас ніхто й не голодував. У селі було 145 дворів, серед них 35 польських родин, а 107 українських; також було три єврейські сім’ї. На ці 145 дворів припадало 600 гектарів орної землі. У селі була церква й був костьол. У нас діяли “Просвіта” й український кооператив, а також польське сільськогосподарське товариство. Будинок нашої кооперації був збудований із глини й дерева, а будинок польського товариства з цегли.

 

Якими були стосунки між українцями й поляками, що жили в Кніселі?

Загалом я можу сказати, що сусідські стосунки між обома громадами були толерантними. Проте ця толерантність закінчувалася там, де починалася політика у цій точці починалися конфлікти. Просто дивовижно, наскільки точно наші селяни відрізняли, які справи належать до сусідської сфери, а які до політичної.

 

Ваш батько був членом ОУН…

Так, мій батько був членом ОУН. Спочатку він очолював організацію в нашому селі, а пізніше районну організацію. Тут я мушу додати, що моя мама була двоюрідною сестрою Миколи Лебедя. Тому зв’язки по націоналістичній лінії були в нашій родині дуже сильними.

 

У 1933 році мого батька вперше заарештували. Пам’ятаю, як поліцай, усім знайомий пан Зозуляк, забирав мого батька. Тоді я розплакався й сказав, що уб’ю поліцая. У 1938 році, коли виникла Закарпатська Україна, мого батька заарештували вдруге. Тоді я вже розумів, що між польською владою й українцями йде боротьба. Мій батько перебував у той час в ув’язненні лише два чи три місяці, але його там дуже сильно побили. Через рік після другого арешту почалася Друга світова війна. У всьому нашому селі був лише один радіоприймач, власником цього приймача був пан Кордаль; щоб послухати радіо, люди зійшлися з усього села. З тієї ночі – з 1 вересня я запам’ятав, як хтось сказав по радіо, що “ми не віддамо жодного ґудзика”. Потім наші говорили, що поляки віддали не тільки ґудзики, а й шинель. Ми з татом слухали у Кордаля радіо до другої години ночі. Після другої повернулися додому, лягли спати (я спав разом із татом під вікном). Тато, як завжди перед сном, закурив цигарку. Раптом ми почули, що під вікнами біжать люди, через хвилину хтось почав гупати в наші двері, нарешті їх виламали, й до хати увірвалися солдати – познанці. Познанська польова жандармерія. Її очолював вже згадуваний мною Зозуляк, який підійшов до мого батька й сказав: “Миколо, збирайся, тебе заарештовано”. Мій батько швидко зібрався, жандарми вивели його з дому. Ми з мамою побігли за ним, щоб довідатися, куди ж його забирають. Патруль рушив у бік цвинтаря. Як сьогодні пам’ятаю, що я впав у розпач – за хвилину мого батька розстріляють!.. Одначе виявилося, що біля цвинтаря стояла вантажна машина із солдатами. Лише середня частина вантажівки була вільною, вона чекала на заарештованих цієї ночі – мого батька й Івана Тибора. Заарештованим наказали зайняти місце у вантажівці, після чого повалили їх на підлогу, й солдати стали на їхні тіла. Я й до сьогодні не можу забути цієї картини. Вантажівка від’їхала. Усі наступні дні мама безрезультатно намагалася дізнатися, що сталося з батьком. Він повернувся додому саме в той день, коли більшовики увійшли до Львова. Був дуже побитий. Зрештою, його засудили на смерть, бо звинуватили в тому, що, виконуючи диверсійну роботу, він поперерізав телефонні дроти між Бібркою й Ходоровом. Протягом однієї ночі диверсанти знищили цю телефонну лінію. Мій батько зовсім не був до цього причетний, але в акції брав участь один чоловік, який шив моєму батькові одяг, і в його записнику було записане батькове прізвище. Саме тому батька й заарештували. Як я сказав, його засудили на смерть, але у цей час німці розбомбили в’язницю, й охоронці та в’язні повтікали.

 

Якими були перші тижні совєтської окупації?

Через кілька днів після арешту батька в нашому селі з’явився польський загін: добре обмундировані, добре взуті солдати, блискучі ремені, гарні коні – пам’ятаю, мені здавалося, що це першокласна армія. Їх було приблизно двадцять, вони трохи покрутилися по селу й поїхали. Напевно, вони не встигли від’їхати й кілометра, як до села увійшов інший загін. Разюча відмінність, якщо порівнювати із першим малі коники, замість чобіт зав’язані онучі, жодних блискучих ременів. Я вискочив на дорогу, щоб краще бачити: до села в’їжджали москалі (у нас ніхто не називав їх більшовиками чи совєтами, усі називали їх москалями).

 

І тут сталася ось яка характерна історія. За Польщі ніхто не звертав уваги на те, що такі хлопці, як я (тоді мені було дев’ять років), носили шапки чи кашкети із тризубами. Коли ми організовували свята, то перш за все ставили стовпа, на який вішали жовто-блакитний прапор. Коли був театр, то треба було зареєструвати п’єсу, що ставилася, у старостві, і якщо п’єса стосувалася українсько-польських конфліктів, то на виставі міг бути присутнім поліцай, але він не мав права втручатися у виставу.

 

Тож я вискочив на дорогу, щоб побачити це дивне військо, яке у мене асоціювалося лише з татарами. На чолі цього війська їхав стрункий, гарний офіцер, якому було, може, років тридцять. У якийсь момент цей офіцер підкликав мене до себе. Коли я підійшов, офіцер наказав мені зняти тризуб. Я лише кинув: “Не зніму!” й утік додому. Розповів батьку, що сталося, а він на це: “Добре зробив”.

 

Через кілька днів до нас прийшов районний суддя й став вимагати, щоб тато віддав коней, яких привів із собою зі Львова: “Віддайте коней, бо вони державні”. На це мій батько каже: “Слухайте, коли почалася війна, поляки забрали моїх коней і воза, а я привів собі зі Львова інших. Якщо ви віддасте мені коней і воза, яких забрали поляки, то я віддам вам цих”. Суддя не хотів про це й слухати. Раптом він побачив, що на стіні висить тризуб: “Зніми його”. Тато на це: “А навіщо мені його знімати?”. Суддя почав на батька кричати. Мій батько, хоча й непоказного зросту, був людиною відважною. Він витягнув руку й крикнув на суддю: “Геть із мого дому!”.

 

Звичайно, мій батько не мав найменшого поняття, хто такий районний суддя. У Східній Україні ніхто нічого подібного собі б не дозволив. Але за Польщі такі речі були можливими. Польська поліція усвідомлювала, що існує певна межа, яку переходити не можна. Поляк не перся в хату й не намагався в ній наводити свій лад. За Польщі ми могли мати в хаті свій власний прапор, тризуб, нікого це не цікавило. А москалі не встигли ще й увійти, як почали розпоряджатися в наших хатах. Тож мій батько вигнав суддю зі свого дому. Через кілька хвилин прибіг голова сільської ради (у той час його вже обрали), наш знайомий, і каже моєму батькові: “Миколо, втікай, суддя хоче тебе заарештувати”. Ось так мій батько й опинився у підпіллі. Це специфічне було підпілля, його учасники стежили, чи не з’являться у селі москалі, коли вони з’являлися – тато йшов до схрону, коли їх не було – тато був удома.

 

У 1941 році совєтську окупацію замінили німецька. З приходом німців уряд Стецька проголосив Україну незалежною.

Після проголошення незалежності було організовано українську поліцію. Але через кілька тижнів цю поліцію німці розігнали, почали заарештовувати політично активних людей, застосовувати до них репресії. Тоді траплялися випадки, коли німці виявляли страшну дурість. Наприклад, у сусідньому селі Баківцях хтось застрелив німецького офіцера, який проїздив через село. У відповідь на це німці заарештували понад десяток селян, завезли їх до Стрия й там розстріляли. Це був перший подібний випадок у нашій околиці. Люди не могли повірити у таке варварство. Це було у 1941 році. Через рік чи два відбулася така подія: поліцаєм у нашому селі був такий собі Юзьо, може, це був фольксдойч (польський громадянин, який після того, як німці зайняли Польщу, визнав себе німцем, тобто став на бік німецьких окупантів), а може, й ні, здоровенний чолов’яга, що важив чи не 120 кілограмів. Їздив Юзьо на мотоциклетці. Ми завжди дивувалися, як ця мотоциклетка витримує таку тушу. Юзьо був дуже брутальним. Пригадую, як одного разу він зловив єврейку (вона була із сусіднього села; з нашого села німці вивезли й повбивали євреїв ще раніше), поставив її до стінки й розважався тим, що стріляв по ній, як по мішені. Пам’ятаю, я дивися на це й думав: якби Юзьо потрапив мені до рук, я б його вбив. Так я тоді думав, але мені було всього дванадцять років.

 

Одного разу, коли Юзьо їхав селом, хтось вистрілив у нього з будинку “Просвіти”. Юзя поранило в живіт, і я пам’ятаю, що він їхав на цій своїй мотоциклетці майже кілометр і страшно кричав, врешті-решт заїхав у річку й там сконав. Але що це означало – вбити в селі німецького поліцая? Це означало, що півсела загине. Ніхто не наважився підійти до трупа Він до вечора пролежав у річці. Вночі хтось забрав тіло, а ще хтось мотоцикл. Наступного дня до села приїхала німецька поліція й почала розпитувати про Юзя. У всьому селі не знайшлося жодного донощика, який би сказав, що трапилося насправді, хоча у німців на той час вже була своя агентура Усі в один голос говорили, що Юзьо проїздив через село й невідомо куди поїхав далі. Таким чином наше село було врятоване.

 

Якщо вже говорити про німецьку окупацію, то варто було б порівняти більшовиків і німців. Москалів у нас ніхто радісно не вітав, натомість німців спочатку вітали із великою втіхою, але з плином часу до них почали ставитися вороже. В часі німецької окупації дуже швидко почав розвиватися національно-визвольний рух. Рівень політичної свідомості був настільки високим, що щонеділі уся сільська молодь збиралася у читальні, читала газети, упорядковувала бібліотеку, готувала театральні вистави, співала. Розклад недільного дня у молоді був усталеним: спочатку служба Божа, потім обід, а після обіду – читальня «Просвіти». Дуже скоро, десь у 1943 році, у нас почали організовувати партизанські загони. Частина молоді пішла у партизани. Це було, як велике свято: приїздили якісь люди, вони викликали 8-10 хлопців й казали їм: «Підете на бойову підготовку».

 

Що це конкретно означало, це була своєрідна мобілізація? А що відбувалося, якщо якийсь юнак не хотів іти на таку підготовку?

Таких випадків, щоб хтось не хотів іти на підготовку, напевно, взагалі не було. Брали лише свідому молодь, яка дуже хотіла піти у партизани. Мені тоді було лише тринадцять років, але я також дуже хотів бути партизаном Бажаючих було більше, ніж тих, хто міг піти. Зрештою, заняття з бойової підготовки завжди проводили недалеко від нас, а після підготовки люди потрапляли до загонів. Майже у цей же час відбулися перші українсько-німецькі сутички. Пам’ятаю, що була якась акція після того, як у Дрогобичі й Стрию німці повісили чимало людей. У моїй пам’яті 1943-1944 роки закарбувалися як період, коли ненависть до німців зростала.

 

Що у цей час відбувалося з Вашою родиною?

Коли у 1941 році прийшли німці, то ми почали організовувати нашу владу. Тата обрали керівником районного відділу у справах сільського господарства. Зрештою, він був таким керівником дуже недовго, бо німцям наша влада була непотрібною, тож мого батька швидко звільнили. Іще певний час батько був політично активним, але з огляду на те, що він мав кілька конфліктів з молодими націоналістами, то приблизно у 1942 році він відійшов від політичної діяльності. Станичним став один молодий хлопець. Відтоді мій батько відійшов у тінь. Одначе це не змінює того факту, що традиційно у нашому домі бувало чимало людей. Пригадую, як під кінець, здається, 1943 року мельниківці задумали створити дивізію СС “Галичина”. До нас приїхав Макарушка (Любомир Макарушка (1899-1986) – український громадсько-політичний діяч, офіцер УГА, член УВО, один із лідерів УНДО; після Другої світової війни перебував у еміграції; у 1948-1951 член виконавчого комітету Української національної ради.), полковник Української галицької армії з 1918 року, щоб вербувати людей до дивізії. У нас дома почалася з ним дискусія. Мій батько сказав, що він категорично проти того, щоб наші люди ішли до німецької армії й боролися за німецькі інтереси. Саме під впливом мого батька жоден юнак із нашого села до тієї дивізії не пішов. Пам’ятаю, що після цієї розмови із Макарушкою я був дуже гордий за батька: він переміг у дискусії з такою освіченою людиною. 

А якими були в цей час, у 1943 році, стосунки з тими поляками, які ще залишилися в селі? Адже саме тоді й розпочався польсько-український конфлікт на Волині.

У нас такого конфлікту не було. Але коли на початку 1944 року прийшли вісті про те, що відбулося на Волині, мій батько порадив панові Кордалю виїхати до Львова: “Ви ж бачите, що коїться на Волині”. Кордаль спакувався й виїхав. Я не знаю, чи це правда, але до нас дійшли чутки, що він доїхав лише до польського села Берездівці й там приєднався до польського партизанського загону.

 

До початку 1944 року усі політично активні поляки, у яких були якісь конфлікти з нашими українцями, виїхали з нашого села. Зрештою, вони від’їздили недалеко, до тієї місцевості, де було більше поляків, наприклад, до Ходорова, Бібрки, тобто туди, де був якийсь захист, де можна було вижити. Якщо ж говорити про наше село, то на нього українські партизани здійснили лише один серйозний напад, може, то був навіть не напад, а екзекуція, в часі якої загинув один поляк (то була вже стара людина, не пам’ятаю його прізвища, але звали його Куба). Це сталося навесні 1944 року. На цьому українсько-польський конфлікт у нашому селі й скінчився.

 

Це означає, що й до кінця війни у вашому селі все-таки жили якісь поляки?

Так. Із нашого села виїхало до міста, може, десь із вісім польських родин. Решта лишилася.

 

У 1944 році фронт наблизився…

Німці втекли, до села увійшла більшовицька військова частина. Вона була зовсім несхожою на ту, яка увійшла у 1939 році. У нових мундирах, з новою зброєю, блискучі ремені. Я був здивований такою зміною. Вони пройшли через село, нікого не зачіпаючи. Через кілька днів я побачив, що до села підходить якийсь військовий, у нього на грудях висів автомат. Я стою й дивлюся, що відбуватиметься. Цей чоловік підходить до мене й запитує: “Синку, ти знаєш, де живе Микола Горинь?” – “Знаю” – “Так покажи”. Я відвів його далеко в бік від нашого дому, й показав на дім нашого далекого родича, прізвище якого також було Горинь. Мій співрозмовник пішов до того Гориня, я ж побіг додому, щоб попередити батька, що його шукають. Тато, звичайно ж, утік. Так почався другий нелегальний період в житті мого батька. Той офіцер (це був офіцер НКВД) прийшов, кінець кінцем, до нас, але батька вдома вже не було.

 

З того часу мій батько почав переховуватися. Як це було? Тоді у селі панувало двовладдя. Зранку до села приїздив загін більшовиків, близько четвертої чи п’ятої він від’їздив із села, після цього у село приходили партизани. І так тривало до кінця 1944 року. Наскільки я пам’ятаю, забезпечення партизанських загонів продуктами було чудово організоване. Контингенти були чітко розподілені на все село, кожний господар знав, скільки він має дати масла, м’яса, пшениці чи борошна Для партизанів робили навіть мило. У процентному відношенні ці контингенти й порівнювати не можна було з тими, які призначали більшовики. Був станичний, який ці контингенти дуже чітко розподіляв. Взагалі про економічну діяльність українського підпілля треба було б написати книжку.

 

Між більшовиками й партизанами періодично відбувалися якісь сутички. Якось до села увійшов каральний загін НКВД, він поставив два кулемети в нашому новому будинку, куди ми ще не встигли й переселитися. Звідтам вони могли обстрілювати центральну дорогу, яка проходила за п’ятдесят метрів від нашого будинку. Вночі до нашого села заїхав партизанський загін, приблизно із двадцять підвід. Партизани увійшли до хати, що стояла на краю села, й запитали, чи є в селі москалі. Ті ж з околиці й не здогадувалися, що в селі стоїть совєтський загін, який приїхав до нас уночі, тож селяни відповіли, що у селі москалів нема. Партизанські підводи рушили, а коли доїхали до нашого будинку, москалі відкрили по них вогонь із кулеметів. Почалася стрілянина. Я встиг лише затягти свою маму, яка була на останньому місяці вагітності, під ліжко. Через хвилину я почув у школі, яка містилася по сусідству, кілька вибухів підряд. Совєтські солдати забігали за водою. Ще через кілька хвилин почулося гудіння від’їжджаючих машин – совєтські солдати втікали з села. Напевно, їх було десь зі сто п’ятдесят чоловік, партизанів теж було, мабуть, не менше сотні. Пізніше я дізнався, що відбулося. Командир партизанського загону, зорієнтувавшись, що він потрапив у пастку, схопив дві протитанкові гранати й кинувся до школи, де розміщалася основна частина москалів, і перш ніж вони встигли вискочити з будинку, кинув гранати всередину. Безліч солдатів було поранено й убито. Вранці, коли я прокинувся, то побачив напроти підводу, поряд з якою лежав убитий кінь. Жодного убитого партизана не було. Виявилося, що як тільки почалася стрілянина, партизани вскочили до глибокого рову, який тягнувся вздовж дороги, завдяки чому з жодним із них нічого не трапилося. Здається, лише когось одного було поранено в п’яту. Саме з цієї стрілянини у нашому селі й почалася війна

 

Через кілька днів до села в’їхали машини, військові повідомили, що нас виселяють до Сибіру. Ми почали збиратися. Нас було троє: мій брат Богдан, тоді йому було вісім років, я і мама. Усіх тих, кого збиралися вивезти – приблизно двадцять родин – зібрали біля будинку польського сільськогосподарського товариства. Мама каже Богданові: “Утікай. Йди до тітки, якось там перебудеш”. На малих дітей ніхто уваги не звертав, Богданові вдалося втекти. Мама хотіла, щоб і я втік, але за мною, чотирнадцятирічним підлітком, уже стежили. Увечері з нас і з мешканців сусіднього села сформували колону. Вона була десь із півтора кілометра завдовжки. Солдати конвоювали нас з обох боків. На нашій підводі фурманом був солдат. Ми виїхали за село, мама у черговий раз почала виштовхувати мене, щоб я втікав. Але як тут утекти, коли поряд іде солдат за солдатом. І раптом той, який віз нас підводою, повертається до мене й каже: “Тікай, синку, як ти втечеш, то й мама якось утече, а якщо не втечеш зараз, то пізніше не зможеш – тебе вже надто пильно охоронятимуть”.

 

Так говорив солдат?

Так, це був особливий солдат, він був родом із Вінницької області. Ми доїхали до останнього села перед Ходоровом, там я зіскочив з підводи й пішов поряд із солдатами, які нас конвоювали. Раптом непомітно звернув на подвір’я, яке ми минали Я втік! Мама поїхала далі, а через два дні вона теж утекла. Я переночував у тому ж селі. Зайшов до першої-ліпшої хати: “Добрий вечір”. – “Добрий вечір”. – “Чи можна у вас переночувати?” – “Синку, а ти звідки взявся?” – “Утік із колони висланих на Сибір”. Я обвів кімнату поглядом, на столі лежали позв’язувані подушки й перини Виявилося, що мої випадкові господарі також тікають, бо наступного дня і їх мали вивезти до Сибіру. Вони взяли мене із собою до сусідів.

 

Наступного дня я встав рано-вранці, щоб повернутися в рідне село. Не встиг я й вийти на дорогу, коли мені назустріч виїхав військовий патруль. Вони взяли мене із собою й відвели до школи в селі Городище біля Ходорова. У школі було вже повно заарештованих. Головним героєм серед заарештованих був голова сільради. Було видно, що він не може знайти собі місця. Виявилося, що енкаведисти переконали його показати те місце, в якому переховується його син-партизан, взамін за обіцянку – вони подарують синові життя. Цей чоловік показав криївку, в якій переховувався його син разом зі своїми товаришами. Коли НКВД знайшло криївку, партизани почали стріляти, солдати пустили сльозоточивий газ і заарештували усіх із головою сільради включно, після чого вони привели заарештованих у цю школу в Городищі. Партизанів посадили під парканом у тому місці, де вже зійшов сніг. Раптом (я побачив це через вікно) до людей, які сиділи, підійшов енкаведист, замахнувся й з усієї сили копнув у лице сина голови. Я бачив, як у нього посипалися зуби. Відразу ж після цього солдати схопили хлопця за руки й за ноги й укинули його до приміщення, в якому ми сиділи. Батько кинувся до сина, але той одвернувся од нього. Через кілька хвилин заскочили солдати й поволокли хлопця у сусідній клас, де допитували партизанів. Звідти долинали страшні крики. За дві чи три години хлопця знову виволокли до нас – він був непритомним. Батько сидів над ним і весь час плакав.

 

Раптом прийшов якийсь капітан й почав розпитувати людей, чому їх затримали. Ну, одна жінка й каже, що її затримали, коли вона йшла продати курку – він наказав її звільнити. Жінка була з мого села, тож я й попросив, щоб вона взяла мене з собою. Вона не хотіла, бо боялася, що я накличу на неї біду. А офіцер, який розпитував мене, подивився на мене й каже: “Іди, синку”. Таким ось чином я й врятувався у черговий раз. Повернувся до рідного села Через два-дні прийшла мама. Щоб не потрапити знову до рук НКВД, ми поїхали у сусіднє село Ятвяги й зупинилися у наших рідних. Уся наша родина врятувалася, враховуючи й батька, який був у лісі.

 

Двовладдя, про яке Ви говорили, тривало чи не до 1945 року, коли совєти організували велику операцію проти партизан?

У січні 1945 року більшовики організували велику облаву, яку назвали “червоною мітлою”. Ліси й села прочісували цілі дивізії. І ось облави дійшли й до нас. У довколишніх лісах почалася боротьба між партизанами й “червоною мітлою”. Моєму батькові вдалося звідти втекти. Я залишився в селі з мамою, батько не міг до нас приєднатися, бо в той час у кожному селі вже стояли військові. Вони затримувалися у селі, напевно, десь на тиждень, але таким чином вдавалося дуже результативно ізолювати одне село від іншого. Саме у цей час у нас вийшли всі харчі, мама почала мене просити, щоб я поїхав додому й привіз хоча б буряків. Я поїхав. Узяв трохи цукрових буряків, картоплі й відразу ж вирушив назад. По дорозі зустрів енкаведиста: “Куди їдеш?” – “Та от, купив собі трохи буряків і картоплі й повертаюся додому”. Він мене пропустив. Цим разом пощастило. Але після цієї бурякової дієти я й досі дивитися не можу на солодощі.

 

У селі Ятвяги був такий собі заводій Василь. Він постійно ходив із кулеметом. Одного разу батько сказав: “Василю, тебе точно вб’ють, тож я зроблю тобі труну й поставлю у стодолі”. Як сказав, так і зробив. Усе село було обурене: “Що ж цей старий робить, хіба ж так можна”. Коли у наших місцях проходила “червона мітла”, Василь своїм кулеметом стримував натиск військ. Партизанам вдалося тоді прорватися, але через два місяці Василь загинув. Я був на цьому похороні. Перед тим, як виносили тіло, батько нахилився над відкритою труною й сказав: “Так що, Василю, не казав я тобі, що так буде? Хіба б зміг я тепер зробити тобі таку труну?”. І ця картина назавжди залишилася в моїй пам’яті.

 

У 1945 році йшла партизанська війна, але водночас починалося й нормальне життя.

Після дворічної перерви, восени 1945 року, я пішов у сьомий клас. Оскільки я добре вчився, мене призначили головою учнівського комітету (учком), моє завдання полягало в тому, щоб придумувати антирадянські акції. Наприклад, на Водохреще я збирав старост усіх класів і віддавав наказ, що на Йордань ми не приходимо до школи. Але в школі вчилися й діти номенклатури, тож для того, щоб у свято не вчилися й вони, ми разом із товаришами забарикадували вночі вхід до школи.

 

У 1946 році у зв’язку з виборами до Верховної Ради, які мали от-от відбутися, наша учнівська організація отримала доручення розкидати листівки. Директор школи, колишній майор Гордієнко, скликав старост усіх класів, у тому числі й мене, і почав розпитувати, чи були ми причетними до листівок. Звичайно, ми заперечували. Наступного дня в туалеті з’явився напис “Гордієнко, готуйся до смерті”. Викликали кагебістів, які почали перевіряти почерк усіх учнів, на щастя, винних не знайшли. Партизани підтримували з нами постійний зв’язок, нашим постійним завданням було розкидати листівки. До комсомолу ніхто з нас не вступив.

 

У 1949 році Ви закінчили середню школу й вступили до університету.

Так, у 1949 році я закінчив середню школу із дуже добрими оцінками. Одначе з огляду на те, що я не був комсомольцем, золотої медалі я не отримав. Я вирішив складати іспити до Львівського університету. Під впливом Франка я хотів вивчати філософію, але у той час філософського факультету у Львові не було, його ще раніше перевели до Києва Залишки філософського факультету об’єднали із філологічним.

 

Отже, я склав іспити на відділення логіки та психології філологічного факультету. Приблизно першого чи другого жовтня перед студентами нашого факультету виступав Ярослав Галан. Я й донині не можу забути цього виступу. Це був виступ людини, що до глибини душі переймається долею свого народу, розуміє його драму. Через кілька днів після цього виступу прийшла вістка, що Галана вбито. Сьогодні, коли відкрито доступ до матеріалів, пов’язаних з убивством Галана, видно, як режим переслідував цю людину перед самою його смертю: його вигнали з редакції “Вільної України”, з редакції “Літературної України”, позбавили багатьох інших привілеїв. Звичайно, Галан неоднозначна постать, він пережив певну трансформацію, адже він писав і страшні речі, наприклад, “Плюю на папу”. Одначе найвірогідніше, що перед смертю Галан внутрішньо змінився. Після його вбивства влада провела у Львові в середовищі патріотично налаштованої інтелігенції масові арешти.

 

Тим часом в університеті утворилися студентські самоосвітні гуртки. Я особисто дуже багато читав. Пам’ятаю, як зовсім випадково мені вдалося знайти в книгарні двотомну “Історію дипломатії” російською мовою, видану у 1947 чи 1948 році. Я відразу ж поставив на ній свої ініціали. Через якийсь час я познайомився зі студентом економічного факультету, не пам’ятаю його прізвища; звали його Іваном. Саме Іван і попросив мене дати йому почитати “Історію дипломатії”. Я дав. Через півтора тижня Івана заарештували. Я був переконаний, що КГБ витисне із нього інформацію про те, в кого він узяв книжку, адже там стояли мої ініціали, але Іван нічого не сказав, завдяки цьому я й залишився на свободі.

 

На першому курсі я жив в одній кімнаті з Анатолієм Ферчуком – студентом геологічного факультету. Одного дня Анатолій заявив мені, що йде на нелегальну зустріч, і запитав, чи не хочу я піти разом із ним. Я хотів, але вважав, що без попередження Анатолій не повинен приводити на зустріч когось незнайомого. Ми домовилися, що на зустріч він піде сам, але попередить свого співрозмовника, що наступного разу прийду я. Анатолій чекав понад годину, але конспіратор не прийшов. Виявилося, що по дорозі на домовлену зустріч його заарештували. Для того, щоб Ви зрозуміли, якою тоді була атмосфера Львова, я розповім, яким чином подібні арешти здійснювалися. Той арешт відбувся на Академічній вулиці. Там гуляла молодь. Раптом вулицю з обох кінців перекрили машини, почалася; перевірка документів. Чути постріли, когось заарештовують, хтось відстрілюється. Такою була атмосфера у Львові в 1949 році. Зрештою, й поза Львовом було те ж саме. Коли ви їхали додому, залізнична міліція перевіряла документи й багаж пасажирів.

 

Чи намагалися в університеті змусити Вас підтримати нову владу?

Так, звичайно, такі спроби були. Певного часу на мене почали чинити тиск, примушуючи мене вступити до комсомолу, мене викликали, зі мною проводили виховні бесіди, але я твердо казав: ні. Одного разу приходжу додому, а там на мене чекає лист приблизно такого змісту: “Нам відомо, що ви не вступили до комсомолу, але ви нам потрібні, тому ми вважаємо, що ви повинні у комсомол вступити”. Лист був анонімний, написаний на друкарській машинці, начебто від імені підпілля. Невдовзі після цього листа секретар парторганізації мав зі мною розмову, яка зводилася до того, щоб я вступив до комсомолу, інакше мене виключать з університету. “Чому всім вам так конче потрібно, щоб я вступив до комсомолу? Ви заохочуєте мене, щоб я вступив, підпілля хоче, щоб я вступив, а я не хочу”. Через якийсь час, а це був 1953 рік, скликали збори, на яких мене вигнали з університету.

 

Що я мав у такій ситуації робити? Повертатися додому мені не хотілося, тож я записався в діалектологічну експедицію, мета якої полягала в тому, щоб збирати фольклор на теренах, де воювала дивізія СС “Галичина”, тобто коло Бродів, у селах Бонишин, Білий Камінь. Я провів там усе літо, зробив там багато цікавих записів, після цього повернувся додому й лише тоді сказав рідним, що мене вигнали з університету.

 

Одначе Вам вдалося закінчити університет?

На моє щастя, саме в цей час ректором Львівського університету став академік Лазаренко (Євген Лазаренко (1912-1979) – український вчений, ректор Львівського університету, директор Інституту геології Академії наук УРСР) – людина надзвичайна У той час він був порівняно молодим, мав десь років 45; був дуже талановитим геологом, а його підручник з мінералогії було перекладено іноземними мовами (німецькою, шведською). Я вирішив піти до нього. Почав із того, що абсолютно не розумію, за що мене виключили з університету. “Ви бачили наказ?” – запитав Лазаренко. – “Ні, не бачив, але ж були загальнофакультетські збори, мені офіційно повідомили, що мене виключено”. Академік порадив мені перевірити, чи є у цій справі офіційний документ. Виявилося, що жодного документа нема. Саме цього Лазаренкові було й треба: він видав письмове розпорядження деканові, щоб той допустив мене до всіх іспитів. Із цим листом я пішов до свого декана Мороза. Той скривився: “Якщо ректор написав, що тебе треба проекзаменувати, то ми мусимо це зробити”. Тоді я мав скласти п’ять екзаменів, усі декан призначив на наступний день. Я мусив скласти усі екзамени за один день – і я склав їх усі на п’ятірки. Внаслідок цього на п’ятому курсі я отримав підвищену стипендію.

 

Мій п’ятий курс припав на 1953 рік – рік смерті Сталіна. У зв’язку з цією подією організували урочистий прийом до партії й комсомолу, це називалося сталінським призовом. Мене викликали в черговий раз і поставили ультиматум якщо я хочу закінчити університет, то мушу записатися до комсомолу. Мені стало страшно шкода своєї чотирирічної праці, і у віці 24 років, коли інші вже виходили із цієї організації, я поступив до комсомолу й вже без перешкод закінчив університет у 1954 році. Одначе з огляду на те, що моїм родичем був Лебедь, до аспірантури мене не прийняли. Я поїхав учителювати на село. Через рік став інспектором районного відділу освіти, ще через рік – директором школи. Я працював у селах Дрогобицького й Бориславського районів. Але постійно мріяв про наукову роботу. Періодично намагався вступити до аспірантури. І мені це вдалося лише у 1961 році, коли я потрапив до науково-практичної лабораторії з проблем психології й фізіології праці. Там я й склав кандидатські екзамени й написав кандидатську дисертацію.

 

Початок шістдесятих років – це час хрущовської відлиги…

Світ змінився. У Києві, у Львові також з’явилися люди, які критично ставилися до совєтського ладу. У квітні 1961 року до Львова приїхали молоді київські поети й критики. У цій групі були: Драч, Вінграновський, Дзюба й Павличко. Їхні виступи мене здивували: як цим молодим комсомольцям вдалося прозріти. Особливо зворушив мене виступ Драча, який декламував тоді свою поезію під назвою “Куди йдемо”:

 

Куди йдемо, яка нас віра жене на кам’яні вітри

Якого виґвалтуєм звіра, щоб з ним загинуть до пори?

Атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці

І сита морда костомахи з кривавим прапором в руці.

 

Після зустрічі в університеті відбулася дискусія. На ній проти молодих виступив комуністичний поет Шмигельський і сказав, що вони є метеликами-одноденками. Я виступив після нього й сказав, що ці молоді люди – не одноденки, що вони репрезентують нову якість української літератури, що вони є представниками нової течії в літературі у нових обставинах. Далі я казав, що у нас розпочався процес демократизації, а ці поети є її лицарями.

 

Через кілька місяців після візиту поетів до Львова приїхав Іван Світличний. Ми мали з ним дуже відверту розмову. Було дивно, що після сталінського періоду, коли люди боялися про щось говорити навіть між собою, раптом виникла атмосфера взаємної довіри. Тоді я бачив Світличного вперше у своєму житті, але ми відразу ж почали говорити про те, які методи можуть виявитися результативними у боротьбі з радянською владою. Я вибирав конспіративну діяльність, Світличний же вважав, що в країні, в якій доноси є елементом державної політики, лише легальна діяльність може мати якісь перспективи. Його концепція дії з відкритим заборолом нагадувала мені діяльність наших народників періоду шістдесятих років XIX століття. Я пішов до бібліотеки, щоб перевірити, якою була доля народників. Виявилося, що вони діяли приблизно 2-3 роки, після чого їх заарештували. Я поїхав до Світличного у Київ і сказав йому, що якщо в нашому випадку діятиме механізм, який застосовувався до народників, то у нас ще є час приблизно до 1964 року. Тоді Світличний підсумував, що за цей час ми мусимо якомога більше зробити. У розмові зі Світличним брав участь і мій брат Богдан, і ми разом прийшли до висновку, що, попри все, треба діяти легально. Тим паче, що до нас у 1961 році дійшли чутки про арешт групи адвокатів на чолі з Лук’яненком (Йдеться про створену Левком Лук’яненком у 1959 році “Українську робітничо-селянську спілку, яку було викрито КГБ в 1961 році. Усі її члени були заарештовані, а Лук’яненко засуджений до страти, яку пізніше замінили 15 роками ув’язнення.), а також групи, яка називалася Український національний комітет на чолі з Ковалем (Український національний комітет було викрито КГБ у 1961 році у Львові. До нього входило 50 осіб. Чотирьох із них засуджено до смертної кари, два вироки було виконано.), які, намагаючись діяти конспіративно, нічого не встигли зробити, і навіть ми, тобто ті, хто цікавився цією справою, нічого конкретного про них не знали. Нам було лише відомо, що були арешти й що були навіть смертні вироки. І це був неспростовний аргумент проти нелегальної діяльності. Напевно, можна сказати, що на групі Лук’яненка й Коваля в Україні скінчилася епоха нелегальної діяльності. З того часу ті, хто вирішив діяти, робили це офіційно. Причому, треба прямо сказати, – наша щирість не переходила певної межі, ми ще намагалися діяти згідно з правилом – Богові свічку, а чортові кадило. Наприклад, ми критикували совєтську владу, а не совєтський лад як такий; ми критикували колгоспну дійсність, але не ставили під сумнів саму ідею колгоспів. Одне слово, ми були частково радянськими людьми, а частково патріотами. По суті, ми були рішучими противниками совєтського ладу, але у нас ще не було сміливості прямо про це сказати. І ця ідейна непослідовність, яку ми виявляли, далася взнаки під час процесів. 

Клуб творчої молоді, який було створено у Києві, очолював Лесь Танюк. У Львові керівником подібного клубу ми вирішили зробити людину, яка стояла трохи осторонь від нас – тих, хто становив радикальну опозицію. Нашим головою став Михайло Косів. Клуб називався “Пролісок”.

 

Хто був у цьому Клубі?

Мій брат Богдан, Михайло Косів, Ігор Калинець, Ірина Калинець, Лариса Крушельницька, Богдан Козак – актор театру Заньковецької, я та інші. Загалом у Клубі було майже п’ятдесят осіб. Ми відразу ж встановили зв’язки з клубами в Києві, Харкові, Дніпропетровську. Ми збиралися у Будинку актора, там же ми організовували дискусії, зустрічі, поетичні вечори. Особливо мені запам’ятався вечір Шевченка, який мав антиросійський характер. У самвидаві швидко з’явилися статті, наприклад, “Думки збентеженого читача”. А збентеженого тому, що говориться одне, а робиться зовсім інше. Наступною статтею була стаття “Українська освіта у шовіністичному зашморзі”. Матеріали для цієї статті надала працівниця Міністерства освіти Євгенія Кузнецова, яку потім заарештували, і вона загинула у таборі.

 

Які в цей час були зв’язки між Києвом та Львовом?

Про це не можна висловитися двома словами. З 1961 року ми постійно підтримували зв’язки. У Львові часто бував Світличний, якому був притаманний талант організатора: увесь свій час він присвячував налагодженню контактів між різними людьми чи середовищами. Дуже важливою частиною діяльності Світличного було те, що він робив магнітофонні записи поезії Симоненка, Драча, Вінграновського. Ці записи він розповсюджував по всій Україні. І віддавався цій роботі повністю. Через його однокімнатну квартиру в Києві перекочовувало безліч людей, а його дружина приймала всіх гостей і всіх пригощала чаєм. Світличний практично не мав особистого життя; був період, коли він майже зовсім відмовився від творчої праці, щоб мати час працювати для інших.

 

Для нашого руху важливою особою був Сверстюк, який також доклав чимало зусиль до підготовки різних матеріалів для нашої групи. У самвидаві кружляло кілька його дуже цікавих есе, наприклад, «Іван Котляревський сміється», «Собор у риштуванні», в якому Сверстюк показав Олеся Гончара як видатного письменника-нонконформіста Дуже важливою постаттю для усього руху шістдесятників був Василь Симоненко. Він також був у Львові у 1961 році, але приїхав сам і ні з ким із нас не зустрічався, просто походив по місту, а пізніше написав вірш «Львове, я тебе розумію, але й ти мене зрозумій».

 

Ми систематично обмінювалися з Києвом літературою. У львівського історика Ярослава Дашкевича родичі були за кордоном, і від них, невідомо яким чином, він отримував літературу, присвячену національно-визвольному руху. Завдяки йому ми почали цю нелегальну літературу читати, а її справді було багато. Крім цього, ми влаштовували колективне прослуховування магнітофонних плівок із записами поезії, які робив Світличний. Я сам систематично збирав на подібні прослуховування викладачів торгово-економічного й ветеринарного інститутів, а також університету. Ці зустрічі я організовував під виглядом товариських вечірок. Мені здається, що ніколи в історії України поезія не використовувалася для політичної боротьби з існуючим режимом так інтенсивно, як тоді. У той час усі – від селян до лікарів, інженерів і вчителів – цікавилися поезією. Це була форма протесту проти існуючого режиму. Поезія ж Симоненка відігравала тоді виняткову роль.

 

Несподівано влітку 1963 року до нас дійшла звістка, що Симоненко тяжко хворий. Він лежав у лікарні у Вінниці. Кілька наших людей поїхали відвідати його. Я тоді не поїхав, але коли у грудні Дзюба прислав мені телеграму, в якій повідомляв, що Симоненко помер і в Черкасах відбудеться його похорон, я відразу ж вирішив туди поїхати. Крім мене, більше ніхто зі Львова не поїхав.

 

Ніхто більше не поїхав через те, що Симоненко був тоді у Львові невідомим, чи люди просто боялися?

Я пропонував поїхати на похорон університетським викладачам, які знали, ким був Симоненко, але ці люди боялися, що матимуть за це неприємності; наприкінці життя довкола Симоненка витворилася аура дисидента.

 

Я поїхав на похорон до Черкас Там дуже добре виступав Сверстюк, шкода, що цей виступ не було ніяк зафіксовано. Потім кілька слів сказав я. Після похорону ми пішли до матері Симоненка. Там Світличний почав розпитувати, чи не лишилося у Василя чогось неопублікованого. Його мати запропонувала нам узяти всі його рукописи. Взагалі мати Симоненка дуже добре нас прийняла, хоча раніше ніколи нас не бачила й знала про нас лише з розмов.

 

Приблизно в цей час у Радянському Союзі відбувалася виставка американської технічної книги. Виставка експонувалася у Москві, Ленінграді, потім її привезли до Києва, Головною організаторкою виставки була Оксана Смішкевич. Відразу, як тільки виставку привезли до Києва, Смішкевич почала шукати з нами контакти. Вона привезла чимало нелегальних видань. Оксана була дуже сміливою людиною. Я був дуже здивований, коли вона під час першої нашої зустрічі у 1995 році розповідала, як ходила тоді по Києву з торбою, напханою українською літературою із Заходу, незважаючи на те, що її постійно пасли кагебісти. Матеріали, які ми від неї отримали, були унікальними, завдяки ним ми усвідомили, якою великою силою є наша еміграція, яким напруженим є видавничий рух в еміграції. Оксана поїхала тоді також і до Львова, ми домовилися зустрітися у мене вдома. Майже перед самою зустріччю до мене прийшов брат моєї дружини й сказав, що кагебісти стоять під нашим будинком Ми визирнули у вікно – справді, під будинком стояв кагебіст. Брат дружини погрозив йому кулаком, той усміхнувся, але не рушив з місця. Тоді моя зустріч із Оксаною так і не відбулася.

 

Перша половина шістдесятих років була апогеєм нашого руху. Клуби творчої молоді виникли не тільки у Львові чи Києві, а й у Дніпропетровську, Одесі, Харкові, була також група і на Закарпатті. Велика частина інтелігенції була зацікавлена нашим нонконформістським рухом. Єдиною його слабкістю, як я вже казав, було те, що ми недоговорювали усього до кінця: імперію ми не називали імперією, не визначали тодішню ідеологію й режим як злочинні.

 

У грудні 1963 року відбулася зустріч у Брюховичах. Ви і Ваш брат Богдан зустрілися з Іваном Дзюбою. Що ви обговорювали на цій зустрічі?

Це була наша перша зустріч з Іваном Дзюбою. Раніше я знав його лише заочно. У 1959 році я вислав до журналу “Вітчизна” свою статтю, присвячену аналізу популярних на той час видань про Шевченка й Франка, в якій роздумував і над тим, який вплив справив на російську культуру Шевченко. Іван Дзюба, який був у той час редактором у “Вітчизні”, надрукував цю статтю. Пізніше ми з Іваном написали один одному кілька листів, й, нарешті, він приїхав до Львова. Ми зустрілися у Брюховичах і досить довго розмовляли про ідейні підвалини нашого нового (бо ми розуміли, що це новий) руху. Розмова була дуже відвертою. Дзюба вважав, що найкраще критикувати існуючий режим, приймаючи його ідеологічні засади за чисту монету. Він вважав, що слід критикувати те, що робить влада, використовуючи те, що вона говорить. Саме такий спосіб мислення й лежить в основі його книжки “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Я і Богдан, по суті, погоджувалися із цим, хоча між нами була певна різниця: у нас за плечима був досвід підпілля, а в Івана – Сталінський педагогічний інститут. І ця різниця у досвіді виражалася в тому, що тоді як ми дуже рішуче казали: “Геть імперію!”, люди з Наддніпрянської України ніколи так рішуче не заявляли, хоча, можливо, так і думали. Принаймні я ніколи не чув таких гострих й рішучих слів з уст Івана Дзюби, який у розмовах із нами завжди обмежувався критикою недоліків існуючого режиму. Як я вже казав, ми раніше опинилися біля витоків “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, але нам не вдалося цю книжку прочитати, бо коли Іван її повністю закінчив у 1965 році, ми вже сиділи у тюрмі.

 

На початку шістдесятих років до Львова почав приїздити Чорновіл, який так само, як Дзюба й Драч, одружився зі львів’янкою (Оленою Антонів); саме він і привіз статтю “Шляхи й завдання українського визвольного руху”.

Славко Чорновіл почав приїздити до Львова десь у 1961 році, спочатку на практику до нашого телецентру Натомість “Шляхи й завдання українського визвольного руху” він, як мені здається, привіз десь у 1964 році Ми й раніше підтримували з ним зв’язки, але з огляду на те, що він жив не у Львові (тоді він працював на будівництві київської гідроелектростанції, де був секретарем комсомолу), ці зв’язки не носили систематичного характеру Одначе, зважаючи на динамічний характер Чорновола, він дуже пожвавлював наше львівське громадсько-політичне життя. Чорновіл оселився у Львові після свого шлюбу з Оленою Антонів у 1963 році. Славко підтримував дуже тісні стосунки з киянами, він працював у київській молодіжній газеті. В загальних рисах “Шляхи й завдання українського визвольного руху”, привезені Чорноволом, були начерком політичної програми. Сьогодні нам відомо, що цей текст написав Євген Пронюк. Тоді ж ми, звичайно, про це не знали. Ми із Чорноволом вирішили поговорити про ці тези, а оскільки відчували, що за нами стежать, то поїхали на розмову на околицю Львова. Ми думали, що позбулися «хвоста». Гуляючи, ми почали обговорювати текст “Шляхів….”. Коли обійшли довкола якогось горба, то побачили на його вершечку дівчину, яка із занепокоєнням роззиралася довкола. Було ясно, що то і є наш “хвіст”, напевно, вона на якийсь момент втратила нас із поля зору. Пам’ятаю, що я сказав Чорноволу “Славку, нас взяли на замітку і, напевно, нас і підслуховували”. Наше вузьке коло прийняло тези “Шляхів й завдань українського визвольного руху” (пам’ятаю, що про них я розмовляв, крім згадуваного вже мною Чорновола, з моїм братом Богданом, Теодозієм Стараком, Іваном Гелем, колишнім політв’язнем Батуриним).

 

Якою була суть цих тез?

“Шляхи й завдання українського визвольного руху” були програмою боротьби за незалежну українську державу. Це був перший політичний документ самвидаву. Жодний із попередніх текстів, які ходили у самвидаві, хоча вони й дуже гостро критикували совєтську дійсність, не пішов так далеко, як “Шляхи й завдання українського визвольного руху”. Завдяки цим тезам наш дисидентський рух набрав державотворчого характеру. Іван Світличний вважав, що цей текст не слід розповсюджувати надто широко, щоб не викликати таким чином передчасного терору з боку КГБ. Тож ми розповсюдили його у вузькому колі втаємничених. Пам’ятаю, що я сам сфотографував текст “Шляхів…” і передав Іванові Гелю (в нього КГБ і знайшло цей текст під час обшуку після нашого арешту).

 

У липні 1964 року до нас приїхав Іван Драч. Щоб поговорити, ми поїхали на околицю Львова. Там я довідався від Драча, що він зустрічався з полковником КГБ, який сказав йому, що нас готуються заарештувати. Після цієї розмови я “вичистив” квартиру й чекав на арешт. Одначе в липні нікого не заарештували, у серпні також було тихо, тож восени ми вирішили повернутися до своєї діяльності. Ця діяльність ґрунтувалася на тому, що ми переписували тексти для самвидаву. Ми створили центр, де розмножували тексти. Щоб організувати такий центр (а ми ж не були заможними людьми – я заробляв 140 карбованців, моя дружина 70), ми сплачували податки на “українську справу”. Щомісяця я віддавав на потреби нашого центру 20 карбованців. За ці гроші ми купували фотопапір (найчастіше ми розмножували тексти фотоспособом), друкарський папір й, нарешті, самі друкарські машинки. Під кінець 1964 року у нас було п’ять друкарських машинок.

 

У травні 1964 року в Каневі було організовано велике шевченківське свято. Наш львівський Клуб творчої молоді разом із міським комітетом комсомолу вирішив організувати поїздку до Канева на ці святкування. У своєму колі ми домовилися, що до Канева варто було б відвезти тексти, які кружляли у самвидаві. Наші друкарки підготували майже дев’ятсот примірників різних статей, які ходили по руках. Одне слово, у нас була ціла валізка матеріалів. Серед тих, хто мав поїхати, були Іван Гель, Мирослава Зваричевська і я. Попередньо ми мали передати комітетові комсомолу список людей, які поїдуть до Канева. Зі Львова ми мали виїхати 29 травня, але склалося так, що саме в ніч на 29 травня моя дружина народила доньку. У такій ситуації я поїхати не міг. Тож я попросив Мирославу Зваричевську, щоб вона забрала цю валізку з матеріалами й передала її Іванові Світличному. За Львовом автобус затримали люди в цивільному. Вони почали вимагати список людей, які їдуть до Канева Секретар міського комітету комсомолу цей список їм передав. Вони його читають, читають і нарешті запитують: “Де Горинь?” – “Його нема, він не поїхав”. Коли Зваричевська побачила, що люди у цивільному зупиняють автобус, то підсунула валізку ближче до Іваничука. Вона була переконана, що у нього ніхто не шукатиме “трефного товару”. Одначе люди в цивільному вважали, що якщо мене немає, то й валізки теж нема, тож в автобусі вони нічого не шукали. Я переконаний, що про валізку вони чудово знали. Вони просто не помітили, як я виніс її з дому. Таким чином наші матеріали безпечно доїхали до Києва й потрапили до Світличного, а потім їх роздали учасникам святкувань у Каневі. Я думаю, що ця акція в Каневі трохи налякала КГБ, оскільки саме після шевченківських святкувань у Львові почали масово викликати людей до КГБ й застерігати їх від подальшої діяльності.

 

У жовтні 1964 року до влади прийшов Брежнєв, й атмосфера довкола нас відразу ж змінилася. Людям з нашого кола, яких викликали на розмови, погрожували, що якщо вони не припинять своєї діяльності, то їх заарештують.

 

Вас також викликали ?

Я був чи не єдиною людиною із нашого кола, яку КГБ не викликало. Я зрозумів, що на мені вже поставили хрест й мене ніхто вже не попереджатиме.

 

Ще у 1964 році, напередодні арешту, я виробив власну концепцію українсько-польських стосунків. У шістдесяті роки в Галичині були дуже сильні антимосковські настрої, природно, що вони відсували на задній план попередні антипольські. Для мене вже тоді найважливішим були інтереси майбутньої української держави, і мені було ясно, що Україна, яка розташована між Польщею й Росією, мусить підтримувати з Польщею якнайтісніші зв’язки, якщо хоче вистояти перед Росією. Я вважав, що ми – поляки й українці – не можемо постійно озиратися назад, не можемо роз’ятрювати старі рани українсько-польських стосунків, що ми, навпаки, мусим мислити перспективно. Моя позиція у цьому питанні зводилася до того, що нам необхідно постійно співпрацювати, що українсько-польське порозуміння (порозумінні між країнами, населення яких у сукупності становить майже сто мільйонів) повністю змінить ситуацію у нашій частині Європи – тоді саме наші держави задаватимуть тон тому всьому, що відбуватиметься у Центрально-Східній Європі. Мені було також ясно, що коли Україні доведеться шукати союзників на Заході, обминаючи Польщу, то для України це буде великою драмою, а для Польщі трагедією. Якщо ж поляки, у свою чергу, шукатимуть союзників на Сході, оминаючи Україну, то це стане великою драмою для Польщі й трагедією для України. Ми мусимо, нарешті, порозумнішати. Саме таким чином я аргументував необхідність українсько-польської співпраці на зустрічі з маршалком Сенату Анджеєм Стельмаховським (Анджей Стельмаховський (1925) – польський юрист, у 1989-1991 маршалок польського Сенату – вищої палати парламенту) (я й досі тепло згадую про цю зустріч), коли я був у Польщі в 1990 році.  

Повернімося до кінця 1964 року…

Злам 1964 і 1965 років був для мене дуже плідним. Я готувався до захисту дисертації, складав останні екзамени, друкував наукові статті й нарешті організував психологічну лабораторію на залізниці. Завдяки останній роботі я міг їздити по всій Західній Україні, бо в мене було посвідчення, яке давало мені право безкоштовного проїзду. Це посвідчення я, напевно, отримав лише тому, що КГБ не встигло вчасне попередити моє начальство, з ким вони мають справу. Тож я їздив по Західній Україні, розвозив літературу, виступав із рефератами. Саме під час однієї з таких подорожей я й познайомився в Івано-Франківську з Панасом Заливахою.

 

Мій робочий день був на той час таким до четвертої години дня я працював у лабораторії психології при транспортному підприємстві, від четвертої до сьомої був на залізниці, де тестував машиністів, а після сьомої йшов до бібліотеки Академії наук. В бібліотеці я працював до одинадцятої. Після закриття бібліотеки заходив до Будинку вчителя, де працювала моя дружина, і забирав її додому. А вдома на мене вже чекали люди, яким я роздавав роботу й забирав у них вже передруковані матеріали. Я не лягав спати раніше, ніж о першій годині ночі, а вставати треба було о шостій, сьомій годині. І ось в якийсь момент я зрозумів, що довше так не протягну. Я вирішив поїхати з дружиною на відпочинок до Криму. Тоді за мною вже постійно стежили. Ми зупинилися у Феодосії. Щодня ходили на пляж. Дружина любила купатися, я ж весь час щось читав. Одного дня, коли дружина купалася в морі, поряд із нами розмістився якийсь чоловік. Коли дружина після купання лягла на підстилку, цей незнайомець почав із нею вітатися, говорячи, що вони разом сиділи в таборі у Воркуті. Між ними зав’язалася розмова Наш новий знайомий, пам’ятаю, що звали його Славком, почав до нас приходити. Так минала наша відпустка, наближався день нашого від’їзду. Щоб купити квиток, треба було стояти у величезних чергах, бо виїхати з Феодосії у кінці серпня – це справжнісінький жах, незважаючи на те, що в цю пору року з Криму до України поїзди відходять що-десять хвилин, але кожний із них переповнений. Наш знайомий Славко заявив, що допоможе нам узяти квитки. Мене це здивувало, і я запитав його, чи означає це, що сам він до Львова не поїде. Він на це: “Так, я вже свою роботу виконав і повертаюся літаком”. Я запам’ятав цю фразу “Я свою роботу вже виконав”. А наше становище було дуже складним, квитків на поїзд не було, грошей нам вистачило лише на те, щоб купити два кілограми помідорів і хліба, а готівкою у нас лишалося хіба що два карбованці. Славко певної хвилини зорієнтувався, що ми можемо не сісти в поїзд (а як з’ясувалося пізніше, я мусив тоді в нього сісти), він підійшов до кондуктора й витягнув із кишені якийсь документ (напевно, він думав, що я його не бачу), кондуктор махнув рукою. Тоді Славко підійшов до нас і сказав, що все влаштовано.

 

Вам це не здалося підозрілим?

Звичайно, я був уже впевнений, що це кагебіст. Але я подумав – яке це має значення, так чи інакше я мушу повертатися додому, бо ми вже не мали за що жити у Феодосії. Ми сіли у поїзд, а оскільки квитків у нас не було, я дав кондуктору гроші й попросив, щоб на станції П’ятихатки він їх нам купив. Кондуктор купив нам квитки й скрупульозно приніс здачу – всю до решти. Це в черговий раз підтвердило, що наш знайомий Славко був із КГБ; кондуктор був переконаний, що і я з цієї ж інституції.

 

Поїзд рушив. У нашому купе на верхній полиці лежав чоловік, який за всю подорож, а тривала вона понад добу, не сказав і слова У сусідньому купе сидів пасажир, “одягнутий” під галицького інтелігента періоду тридцятих років: жилет, годинник-“цибулина” на ланцюжку. Такий вигляд мали наші інтелігенти за Польщі. Я подумав: і звідки тут такий релікт узявся? Ми відразу ж почали розмовляти, а оскільки я був уже в такому стані, що міг агітувати проти радянської влади навіть кілок у плоті, то почав агітувати і його. Моя дружина намагалася мене стримувати: “Що ти робиш? Адже ти не знаєш, що то за людина”. Мій співрозмовник спокійно вислухав мене, він навіть намагався щось заперечувати, а коли мене заарештували, то я зустрів його в будинку КГБ. Я був настільки вражений, що аж сплеснув у долоні: “Слухайте, я й не здогадувався, що і ви кагебіст”. Одне слово, мій від’їзд був влаштований від і до.

 

Доїжджаємо до станції Красне біля Львова Моя дружина почала вдягатися. У Красному поїзд спинився, й до нашого купе зайшов якийсь чоловік і сів, не промовивши жодного слова Я зробив репліку, що не варто заходити в купе, коли вдягається жінка “Я попрошу вийти!”. Він вискочив, як ошпарений. Пам’ятаю, що тоді я сказав дружині: “Олю, це кінець”. Не встиг я цього й сказати, як до купе увійшла ціла ватага: капітан міліції та двоє чоловіків у цивільному. “Документи! Вас затримано”. Я запитав, чи є у них санкція прокурора. Санкцій у них не було, але в них був наказ генерал-майора, начальника львівського КГБ Шевченка, щоб відвезти нас до КГБ. Наш мовчазний сусід по купе, коли ті увійшли, відразу ж до них приєднався. Вони посадили нас у машини, мене і Олю окремо, ще одна додаткова машина їхала перед нашою колоною, а одна позаду. В КГБ мене й дружину помістили у дві окремі камери. Олю через три дні відпустили. Я думаю, що її затримали в основному через те, щоб вона не наробила якогось галасу довкола мого арешту. Її тримали доти, доки не провели арештів у Львові. Бо частину людей, як і мене, заарештували 26 серпня, а частину – Старака, Косіва, Ганну Садовську – заарештували 27 серпня. Коли Оля виходила на свободу, то віддала мені ті продукти, які в неї лишилися: шматок хліба і, напевно, один помідор. Хліб кагебісти дрібно порізали. Коли мене викликали на черговий допит, я побачив на столі величезний помідор, на якому Оля нігтем видавила: “Я нічого не сказала”. Кагебісти перехопили цю призначену мені інформацію. Кагебіст, який вів мій допит, сказав: “Михайле Миколайовичу, ви говорите, що у вас немає жодних таємниць, то про що ж це пише ваша дружина?”. Під час слідства ми намагалися дотримуватися такої лінії: ми не проводимо антирадянської діяльності, ми не є ворогами радянської влади, лише хочемо демократизувати нашу країну, хочемо, щоб особлива увага зверталася на село, щоб селяни перестали бути рабами, ми хочемо, щоб українська культура розвивалася, а українська державність зміцнювалася у межах Радянського Союзу. Сьогодні я вважаю, що, дотримуючись такої лінії, ми робили помилку, вже тоді треба було чітко сформулювати суть справи.

 

Мені здається, що у той час влада не хотіла проводити масових арештів. Згідно з документами, у цій справі тоді допитали сто двох свідків, а заарештували тільки шість осіб – мене, мого брата Богдана, Мирославу Зваричевську, Івана Геля, Михайла Осадчого і Ярославу Менкуш.

 

Мене найчастіше допитували: мій слідчий Малихін, такий досить неприємний тип, а також начальник оперативного відділу Клим Гальський. Останній писав статті проти Греко-католицької церкви, потім він присвятив себе науці й почав робити наукову кар’єру, переїхав до Києва, де працював в Академії наук. Це був чоловік із розмахом Я не розумів, чому він дослужився лише до майора, хоча й був начальником оперативного відділу. Однак, незважаючи на це, його підлеглими були полковники. Мене це так заінтригувало, що я почав про це розпитувати, і виявилося, що подібні речі траплялися досить часто.

 

Одного дня мене допитував Гальський разом із якимось незнайомим кагебістом, а в мене був принцип: я завжди запитував, з ким розмовляю. Так я зробив і цього разу. Виявилося, що переді мною сидів полковник Горбань, який у 1951 році під час допитів побив до непритомності мою дружину. Її так побили під час слідства, що навіть тоді, коли вона вже перебувала в таборі, ще три місяці синці сходили з її тіла Я оскаженів, почав кричати, що не розмовлятиму з ним: “Геть з моїх очей, кате!”.

 

Іншого разу мене викликали із камери, говорячи, що зі мною зустрінеться відповідальний працівник КГБ. Коли я увійшов у кабінет начальника львівського КГБ, то побачив за столом дуже низенького чоловіка. Власне, з-за столу стирчала лише його голова А стіл був масивний, чиновницький. Праворуч сиділо шестеро людей, ліворуч – теж шестеро. Усі на одне лице, усі однаково вдягнені – однакові чорні костюми, манжети, золоті запонки, однакові галстуки. Я був здивований. Що ж тут відбуватиметься, може, вони хочуть влаштувати перехресний допит? Говорити почав незнайомий із-за столу: “Ну, що доброго чувати, Михайле Миколайовичу?”. Я, згідно зі своїм принципом, запитав, із ким маю справу. На це він відповів, що він працівник служби безпеки. Я почав наполягати, щоб він назвав своє ім’я й прізвище, а також сказав, який у нього чин. “Невже це має якесь значення?” – запитав незнайомий. – “Так, це дуже важливо. Бо як ми можемо розмовляти один з одним, якщо ви знаєте про мене все, а я про вас нічого. Якщо ви справді хочете зі мною розмовляти, то прошу представитися”. І тільки тоді він представився – виявилося, що це був шеф КГБ України генерал-полковник Віталій Нікітченко. Це було за два місяці перед моїм процесом. Я зрозумів, що від того, як я поводитимуся під час цієї розмови, залежатиме вирок на процесі. Наша розмова почалася. Нікітченко говорив чудовою українською мовою. Потім з’ясувалося, що він працював у якомусь інституті в Дніпропетровську разом із дружиною Світличного Льолею. За освітою він був інженером-будівельником. Спочатку я поскаржився, що до мене в камеру підсаджують агентів, і я не маю ані хвилини відпочинку. Потім Нікітченко сказав щось таке:

– Ви ведете боротьбу з радянською владою. Уявіть собі: це радянський берег, а той другий американський. На якому боці ви хочете бути?

 

Я подивився на нього й запитав:

– Чому ви вважаєте, що я маю опинитися на якомусь із цих берегів? Якщо вже притримуватися метафори ріки, то є правий берег, є лівий і центральна течія ріки. Моє місце в головній течії. Я не підходжу ні радянському, ні американському берегу.

 

Потім виявилося, що під час допиту Світличного Нікітченко розповідав йому про розмову зі мною, під час якої я так цікаво відповідав на його запитання, що він дійшов висновку, що і я свій розум маю.

 

Одного дня я йшов коридором на прогулянку, мені назустріч прямував якийсь лисий літній чоловік із вусами, спираючись на паличку. Це був в’язень – за ним ішло двоє охоронців. Я привітався з ним, він зі мною, але не встигли ми це зробити, як охоронець почав кричати, щоб я повернувся обличчям до стіни. Пізніше я довідався, що цим в’язнем був Григорій (Євген) Пришляк, який протягом двадцяти років сидів у таборі і якого привезли до Львова на “перевиховання”. Пришляк був одним із керівників руху опору, недовгий час виконував функції шефа Служби безпеки УПА. Кагебісти багато говорили мені про рух опору: “Що у вас може бути спільного з цими бандитами і т. д., і т. п.”. На це я завжди відповідав, що коли десятки тисяч людей борються проти них, то тут треба вибирати одне з двох: або ті люди бандити, або бандитським є сам народ, якщо він породжує так багато бандитів. Далі я говорив, що партизанська війна довела, що народ у Західній Україні владу не прийняв.

 

Нарешті слідство скінчилося й розпочався процес. Влада намагалася створити враження, що цей процес відкритий, пізніше ж з’ясувалося, що у зв’язку з цим до залу суду зігнали всіх довколишніх перукарів. Коли я побачив невеличку купку чужих людей, то з обуренням вигукнув: де мої батьки, де моя дружина? Мене судили разом із моїм братом Богданом, Михайлом Осадчим, Мирославою Зваричевською. Причомуїх троє сиділо разом, а мене посадили окремо. Я підготував свій останній виступ і постійно носив його із собою, бо важко було передбачити, коли настане моя черга Я був рішуче настроєний виступати твердо, тож вирішив повідомити про це Богдана. Я написав йому записку. Моїм охоронцем був хлопець із села з-під Львова, його звали Іваном. Я попросив його передати записку моєму брату. “Якщо не хочеш, то скажи про це прямо. Сподіваюся, що ти не передаси цю записку судді, що не візьмеш на свою душу такий гріх”. Охоронець запевнив, що записку Богданові передасть. Скінчилася перерва, дивлюся, моя записка у прокурора Я не хотів вірити, що Іван мене продав, але… У цій записці я написав Богданові, що ризикуватиму, й після перерви прокурор мене запитав: “Ну так що, підсудний Горинь, ви ризикуєте?” Я відповів, що так. Тоді прокурор постановив включити цю записку до справи як доказ, що я агітував брата, щоб той не йшов на жодні компроміси. Моє останнє слово було досить рішучим, хоча частково я й визнав власну вину. Це був єдиний виступ, у якому було намагання захищати наші позиції. Мені вдалося це слово виголосити й навіть передати на свободу, пізніше окремі фрагменти мого виступу були навіть надруковані на Заході. Цей виступ справив вирішальний вплив на винесений мені вирок. Крім мене, шість років ув’язнення тоді отримав ще Михайло Масютко з Феодосії. Кузнецова, яка нам передала матеріали з Міністерства освіти, отримала п’ять років. Інші отримали менші строки: Михайло Осадчий – два роки, Гель – три роки, мій брат – три роки, Зваричевська – одинадцять місяців. Щось подібне відбулося й у Києві.

 

Саме в цьому й полягала політика Нікітченка. Як, зрештою, виявилося, він добував останні дні на посаді голови КГБ. Дуже скоро на його місце прийшов Федорчук, а це вже був справжній кат.

 

А як відреагував на ваш процес Львів? Адже в середині шістдесятих років люди ще не були надто заляканими ?

Люди відреагували дуже активно. Пам’ятаю, що до приміщення суду нас заводили не через центральний вхід, а з двору, з боку вулиці Пекарської. Під будинок суду приходило безліч людей, приїхали кияни, серед них Драч, Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська. Пам’ятаю, як я побачив на стіні підпис Ліни Костенко. Через два дні після початку процесу люди зрозуміли, що нас заводять до суду з Пекарської, і біля міліцейського “воронка” змією звивався натовп. Мені здавалося, що там було 100-150 людей. Потім говорили, що їх розігнали, обливаючи водою з брандспойтів. Уперше після війни у Львові відбулася подібна демонстрація.

 

Після оголошення вироку я досить довго чекав, поки мене вивезуть до табору. Увесь цей час мене тримали в одиночці, а це, правду кажучи, я сприйняв із полегкістю. Мушу сказати, що я був улюбленцем тюремної охорони. Навіть той Іван, який мене зрадив, пізніше приходив і ставав переді мною на коліна. Одного разу до моєї камери прийшов один молодий охоронець і попросив, щоб я написав йому кілька творів з української й російської літератури, бо він хоче складати іспити на юридичний факультет, а він щойно прийшов із армії й поняття не має, як за це взятися. Я погодився за умови, що він принесе мені потрібні книжки. Книжки охоронець приніс, і я писав йому твори. Здається, я написав йому п’ятдесят чи шістдесят творів. Мій охоронець склав екзамени з української й російської літератури на п’ятірки. Коли він мені про це повідомив, я сказав, що хочу, аби він мені віддячив і повідомив моїй дружині, коли мене вивозитимуть. Мій охоронець на це погодився. Одначе я його попередив, щоб він був дуже обережним, бо за моїм будинком постійно стежать. Його не було тиждень. Через тиждень серед ночі відчинилися двері й до камери увійшов мій охоронець із рюкзаком, напханим до самого верху. Він сказав, що це від моєї дружини. Я почав переглядати вміст рюкзака. У ньому були самі лише тюремні делікатеси: шпроти, сало, цукор і т. д. Охоронець був у моєї дружини – а це означає, що настав час моєї відправки: “Коли мене вивозитимуть?” – “Зараз”. – “Що значить зараз?” – “О пятій ранку”.

 

Справді, на світанку мене відвезли на вокзал. За два-три кілометри від Центрального вокзалу формувався поїзд, до якого дочепили тюремний вагон. Коли я вийшов із “воронка”, то побачив біля вагона Олю з квітами у руках. Ми кинулися одне одному в обійми, встигли лише поцілуватися, бо я вже мав сідати у поїзд. Разом зі мною їхав і Михайло Осадчий, який дуже болісно переживав своє ув’язнення. Я намагався його втішати: “Михайле, заспокойся. Перед нами велика місія. Доки українці в таборах, доти Україна ще не вмерла”.

 

Ми приїхали до Харкова, де ночували у місцевій тюрмі. Щоб ще більше пригнітити, нас помістили у камеру смертників. У камері замість звичайних нар були два лігва зі стальної бляхи завтовшки у 10 міліметрів. Посередині камери за столиком сидів чоловік, схилившись на руки. Зверху на нього капала вода. Ми з ним вітаємося, він не відповідає, не піднімає голови, я починаю його трясти, жодної реакції. Надвечір його забрали з камери. Напевно, це був в’язень, засуджений на смерть.

 

1Ми приїхали до Мордовії, на станцію Рузаївка, де міститься пересильна тюрма. Це дуже маленька тюрма, може, там було якихось десять камер. Із цієї тюрми відкривався краєвид на широку зелену рівнину. Я не знаю, чи розумієте Ви, як тужить за зеленню людина, яка рік перебувала під слідством. Коли я, нарешті, побачив зелені луки, то в мене виникло непереможне бажання зануритися у цю зелень. Навіть камера більше нагадувала мені селянську хату, аніж тюрму.

 

По дорозі до табору в усіх пересильних тюрмах нас поміщали у камери разом із кримінальними злочинцями. Усупереч чуткам, що кримінальні в’язні виступають проти політичних, “злодії” приймали нас дуже добре. Між Харковом і Мордовією ми потрапили до камери, в якій було п’ятнадцять кримінальних в’язнів. Коли вони довідалися, що ми сидимо за політику, то здивувалися. Вони вперше зустрілися із ув’язненими за політику. Однак я все одно дуже боявся за долю мого рюкзака, наповненого продуктами. Зрештою, я сидів у тюрмі й знав, як там годують в’язнів (а в тюрмі КГБ годували значно краще, ніж у звичайній). Я вирішив узяти ініціативу до своїх рук: “Хлопці, я їду у табір до людей, які вже сидять по п’ятнадцять, двадцять років, тому кожного з вас я почастую їжею, кожний з вас отримає пачку цукру, кожний отримає шматок сала”. Кримінальні злочинці були дуже задоволені, мене почали називати “паханом”, тобто господарем, багачем. Коли я вже поділив почастунок, то сказав: “Те, що лишилося, я хочу довезти до табору, тому прошу – не крадіть цю їжу, коли я спатиму”. Звичайно, вони в один голос почали запевняти, що їм це й на думку не могло спасти. Мушу сказати, що вони й справді нічого у мене не забрали. Мало того, вони дуже хотіли віддячити мені за гостинність, показати, що вони нас шанують. І ось в якийсь момент один із них запитав мене: “З’їси тюрю?”. Насправді я не мав найменшого поняття, що таке тюря, але щоб його не образити, сказав, що так. Через хвилину злодій накришив до миски хліба, потім повернувся до мене спиною, щось зробив, підійшов до мене, і раптом я побачив, як бризкає кров. Виявилося, що тюря – це хліб із кров’ю. Мені стало погано: “Хлопці, я вам дуже дякую, але, знаєте, я тюрі не їстиму”. Вони ж сіли, взяли ложки й цю тюрю з’їли.

 

Кримінальні злочинці перед нами страшенно хизувалися, для них ми були людьми з іншого світу, вони хотіли нам показати, що й вони чогось та варті. Щоб продемонструвати, що вони незламні, вони могли самі себе покалічити. Взагалі життя й здоров’я для кримінальних в’язнів не має належної ціни. Я сам був свідком таких ситуацій, коли один в’язень зарізав ножем іншого, коли той не повернув йому вчасно картярського боргу.

 

Якою була Ваша перша зустріч із табором?

Ми сиділи у великому – на тисячу сімсот в’язнів – таборі у Мордовії. До табору ми їхали через густі мордовські ліси. Там уперше я побачив великі березові ліси. Це неймовірна краса. Коли я дивився на ці ліси, то згадував вірш Вінграновського “Неначе ляля в льолі білій”. Я аж забув, що їду до табору. Нарешті ми доїхали до табору, пройшли фільтраційний пункт. З іншого боку пункту нас чекало десь тридцять людей. Я не знаю, звідки вони дізналися, що ми приїдемо. Але в таборі усі про все знали. До мене відразу ж підійшов в’язень, львів’янин Василь Підгородецький: “З вами хоче поговорити Михайло Михайлович”. Я не знав, хто такий Михайло Михайлович, але зрозумів, що у таборі це якась дуже важлива людина. Виявилося, що йшлося про Михайла Сороку. Його син Богдан був близьким другом мого брата Богдана, я був із ним знайомий і знав, що його батько сидить у таборі. Тоді, коли в’язні нас вітали, він стояв за кілька кроків від нас. Був невисокий на зріст, доброї статури, але коли я подивився у його очі, зрештою, я ж був психологом, то побачив у них безмежну тугу. Увечері ми з ним поговорили. Загалом у перші дні в таборі щовечора ми мали розповідати про те, що відбувається на волі. Спочатку я розповідав своїм – українцям, потім росіянам, пізніше грузинам, далі слухати хотіли татари, увесь Кавказ, балтійці, Молдавія і навіть казахи. Нарешті я збунтувався: “Досить, адже у мене немає часу навіть листа додому написати. Ви мене замучите”. Було вирішено, що я розповім, що відбувається, представникам національних громад, а вони вже перекажуть інформацію своїм. (У таборі найбільше було в’язнів-українців. Загалом “державною” мовою таборів була українська. У національному плані пропорція в’язнів у таборі була такою: майже тисяча українців і сімсот – людей інших національностей. Із цієї решти – або, як ми жартували, з національних меншин – найбільше було росіян – близько двохсот, литовців – щонайменше сто п’ятдесят; інших – естонців, латишів, кавказьких народів – по кілька десятків осіб.) Як вирішили, так і зробили. Увечері після вечері зібралося коло слухачів, яким я розповідав новини. Ніхто нам нічого не забороняв, а говорив я не в совєтському дусі, проте довкола нас стояла охорона. Цей мій виступ став початком ще однієї справи проти мене.

 

Після місячного перебування у першому таборі на тисячу сімсот в’язнів, мене перевели до меншого, на шістсот. Там перебували Лук’яненко й Валентин Мороз, але, переважно, це був табір для сектантів. Через кілька тижнів на побачення зі мною приїхала дружина Моя дружина дуже смілива жінка. Вона приїхала із дерев’яною валізкою, в якій зробила друге дно. Під спід вона вклала безліч нелегальної літератури, в тому числі й працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Зверху поклала продукти. Вона взяла собою сто карбованців, які дала охоронцеві за те, щоб він передав мені передачу з продуктами. Охоронці, які досі мали справу виключно з віруючими, не запідозрили в цьому якогось підступу й передали мені валізку. Моє побачення з Олею відбулося у присутності охоронців, але з її поведінки я здогадався, що у валізці щось є. Після побачення я разом із валізкою пішов до комірчини, вийняв звідти продукти й почав валізу обстукувати. Я без зусиль вийняв дно й побачив літературу. Після свого відкриття скликав найближчих свої табірних товаришів і повідомив їм, що ми маємо пронести цю літературу до робочої зони, де за нами не так пильно стежать й де ми зможемо цю літературу прочитати. Усю літературу, крім праці Дзюби, ми перенесли у робочу зону. А цю книжку я вирішив прочитати спочатку сам у вільний після нічної зміни день. І коли я після роботи повернувся до барака, то взяв приблизно десять сторінок машинопису (решту, майже 270 сторінок, поклав під матрац сусідові) і, вдаючи, що пишу, почав читати. Я не взяв до уваги лише одного – цей папір був для табору нетиповим, бо хто ж у таборі має папір для друкарської машинки? У бараці разом зі мною був лише один чоловік. Він хвилину посидів, подивився на мене й вийшов. Я глянув на нього у вікно, і мені здалося, що він іде до варти, але не хотілося вірити, що він може мене продати. Не встиг я дочитати й першої сторінки, як до барака заскочило семеро вартових, я встиг лише запхати ці десять сторінок машинопису під матрац іншого сусіда Я сподівався, що вони знайдуть лише цю незначну частину машинопису. Одначе вартові влаштували генеральний обшук усього барака і, звичайно ж, знайшли машинопис усієї книжки Дзюби.

 

Я зрозумів, що мені не вдасться вийти сухим із води. І справді, мене викликали до начальника табору, який повідомив, що за антирадянську пропаганду я отримую шість місяців “БУРу” (“барак усиленного режима”). Разом зі мною до “БУРу” потрапили: Караванський, Лук’яненко, Кандиба, брати Кабалі – грузини і ще дві чи три особи. Сидимо ми в каталажці, але робота кипить, ми писали інформацію тайнописом (з цією метою використовували цукор, квас, але, нарешті, виявилося, що досить і води). У цьому бараці суворого режиму мені снилися дивовижні сни. Пам’ятаю, що за кілька днів перед виходом із “БУРу” мені снилося, що я стою на якомусь будинку без даху, був тільки каркас із балок. В руках у мене меч, яким я намагаюся ці балки перебити. Б’ю ним по балках, які розлітаються, як сірники, швидко вирізаю отвір й заскакую всередину. Наступного дня запитав Михайла Масютка, який вважався табірним спеціалістом по снах, що цей сон має означати. Масютко, незважаючи на те, що раніше він був переконаний, що ось-ось буде амністія (а був це 1967 рік, п’ятдесятиріччя жовтневої революції), ствердив, що сон віщує мені якісь нові клопоти. За три місяці до цього у мене був інший сон: побачив тюремні двері, на яких було видно напис “сто латів”. Я почав розпитувати, що таке лата Хтось із прибалтів сказав, що це їхня грошова одиниця. Я у черговий раз запитав Масютка, що цей сон означає, а він на це: “Як це що? Через сто днів нас звільнять”. Якось так склалося, що відразу після виходу з “БУРу” виповнилося сто днів відтоді, як я бачив цей сон. Під час ранкового туалету я побачив Масютка і, звичайно ж, відразу запитав його, що ж чути із нашим звільненням. Не встиг я скінчити цю фразу, як до мене підходить черговий й забирає мене до штабу. У штабі стіл накрито червоною скатертиною. За столом сидить начальник табору, начальник режиму, а між ними якась незнайома жінка. Не встиг я навіть рота розкрити, як почув, що хтось зачитує: “Засідання Зубово-Полянського суду вважаю відкритим. Розглядається справа ув’язненого Гориня М. М, якого засуджено за антирадянську, націоналістичну пропаганду”. Я почав кричати, що це неподобство, що мені не відомі матеріали справи, що у мене немає адвоката і що я не маю наміру брати участі у цьому фарсі. Я повернувся й попрямував до дверей. Охоронці схопили мене, скрутили мені руки так, що я подумав, що у мене повискакують суглоби, й кинули мене до столу. Я опинився просто навпроти жінки, яка незворушно почала зачитувати пункти вироку: “За антирадянську, націоналістичну пропаганду Гориня М. М. засуджено на три роки ув’язнення, наказано терміново перевезти в’язня до Володимирської тюрми”.

 

Такого суду я ще не бачив, жодних допитів, жодного захисту, лише зачитування вироку. Не знаю чому, але мені хотілося сміятися. Я вийшов у коридор, де сидів Валентин Мороз. Валентин кинувся до мене: “Що там відбувається?” – “А нічого, заходь і сам побачиш, що там роздають подарунки”. Валентин пробув там, може, три хвилини й отримав два роки. Більше йому дати не могли, бо весь його строк у сумі був чотири роки, а половину він уже відсидів. Вирок отримав і Масютко. Нам відразу ж наказали спакувати речі. Тож у таборі я пробув неповний рік. Коли я спакувався, до мене підійшов Михайло Сорока й попросив, щоб я взяв із собою черевики. Я подивився на них, вони були якісь малі, тож я зорієнтувався, що у цьому має бути якийсь потаємний смисл. На прощання Сорока сказав, щоб я привітав знайомих, якщо таких зустріну. Я знав, що у в’язниці сидить його дружина Катерина Зарицька. Катерина ніколи не була в таборі, вона відсиджувала двадцять п’ять років у тюрмі. Я зрозумів, що фраза “передайте вітання” означає, що я маю передати ці черевики Катерині. Я їх узяв, але передати їх мені не вдалося, бо в дорозі під час одного з обшуків охоронець, якого занепокоїли черевики такого малого розміру, розпоров їх при мені й відразу ж забрав.

 

У Володимирській тюрмі була дуже добра бібліотека, поповнена книжковими колекціями з колишніх помість російської держави. Там були справжні раритети з гуманітарної сфери. Наприклад, тоді я прочитав “Историю государства российского” Соловйова у двадцяти дев’яти томах (а кожний том мав по шістсот сторінок). Один із цих томів був повністю присвячений Україні. Соловйов намагався об’єктивно подавати факти, а в оцінках залишався суб’єктивним. Але мене його оцінки не цікавили, мене цікавили лише факти. Із цього тому я зробив виписок на триста сторінок. Потім були й інші “білі ворони”, серед яких назву “Политическую историю России” Ключевського, “Историю России XVIII столетия” Татіщева у трьох томах. Тюремна бібліотека справді була надзвичайною. Час, який я просидів у цій тюрмі, справді був часом ґрунтовної освіти, яка дуже придалася мені в подальшій політичній діяльності.

 

Після трьох років ув’язнення Ви повернулися до табору ?

Так. Одначе ще до того, як я туди повернувся, я думав, що якби я опинився на місці наших переслідувачів, то ніколи б не допустив створення таборів на тисячу сімсот в’язнів, бо за такої кількості людей над ними втрачається контроль. Як з’ясувалося, це зрозумів не тільки я. Коли я повернувся до свого табору № 17, там уже було лише вісімдесят осіб. У такій ситуації вже не можна було нічого зробити. З моїх старих табірних знайомих я застав там Михайла Сороку. І тут я маю зробити відступ. Старше покоління в’язнів не могло нас, молодих, зрозуміти. Найчастіше вони казали: “Що ви можете зробити усією цією своєю писаниною? У нас були автомати, але й ми нічого не досягли”. Їм важко було пояснити, що ця наша “писанина” результативніша від їхніх автоматів. Єдиний, хто серед “старших” в’язнів це чудово розумів, був саме Сорока. Це було дивовижно, бо Сорока вже сидів у таборі тридцять перший рік (в період своєї відсидки він зустрів з-поміж інших і кардинала Йосипа Сліпого). Ми багато розмовляли, найчастіше, прогулюючись вздовж схилу за табірним бараком. Тоді Михайло вже пережив два інфаркти, тож наші прогулянки не були надто довгими. Одного разу, а було це 16 червня 1971 року, напередодні мого дня народження, ми за нашим звичаєм вийшли на прогулянку: я спереду, Сорока за мною. Через якусь хвилину я зрозумів, що Михайло лишився далеко позаду. Я кинувся назад, Сорока сидів навпочіпки: “Що з Вами?”. Михайло вже нічого не сказав. Я побіг по санітара, який, напевно, не знав, що у Сороки хворе серце, почав робити йому штучне дихання – і це Михайла добило. Це було напередодні мого дня народження. А день народження у таборі завжди був великою подією, вся зона готувалася до цього дня. Одні приносили сушені чорниці, з яких робився чай, інші сало, якусь їжу і т. д. Я пам’ятаю, що вранці цього дня я побачив Сороку, який виходив із комірчини, ховаючи щось за спиною й усміхаючись мені. Мені було незручно запитати, що він там ховає. Після полудня Сорока помер, а увечері ми передивлялися його речі. Серед них я знайшов том поезій Верлена із присвятою: “Впади і встань. Хай твій лунає крок” – на день народження такому-то й такому, Михайло Сорока”. Він підписав мені цю книжку за день до мого дня народження. Вона є у мене й досі.

 

Михайло Сорока мав серед в’язнів надзвичайний авторитет. Щоб показати, в чому це полягало, розповім одну історію. У таборі був талановитий російський письменник Льоня Бородін, крайньо правої орієнтації. Він вважав, що Радянський Союз має переродитись на імперію, яка сягала б аж берегів Індійського океану і спиралася на всі океани. Бородін вважав, що Радянський Союз вчинив злочин, покинувши після Другої світової війни Іран. Він захоплювався Сорокою: “Сорока нічого не втратив, хоча й сидить так довго”, – казав він. Адже якщо сидіти довго й довго перебувати в ізоляції від світу, то неодмінно почнуть проявлятися зміни в людській психіці. З’являється ненависть, проявляється тюремний егоїзм і брак толерантності. Михайло від усього цього вберігся. Одного разу стався конфлікт між українською й російською громадами (ми намагалися уникати конфліктів, але іноді вони все одно траплялися, особливо між нашими партизанами й росіянами). Був такий Іванов, викладач історії релігії в Інституті міжнародних відносин у Ленінграді. Саме цей Іванов й засперечався з одним із наших партизанів, обидві громади зустрілися; почалася сварка. Виникла проблема, як тут розрядити наростаючий конфлікт – треба знайти когось, хто міг би ворогуючі сторони примирити. Обидві громади попросили допомоги у Сороки, який і розв’язав проблему, абсолютно об’єктивно поставившись до української громади. Пам’ятаю, як почав шанувати Сороку Бородін після цієї історії.

 

Загалом у таборі були дуже цікаві люди. Наприклад, Алік Ґінзбурґ, співробітник Солженіцина. Алік Ґінзбурґ був євреєм із виразною семітською зовнішністю. Він міг усе влаштувати й скрізь пробитися. У певний час з’ясувалося, що Алік має можливість передати інформацію про нас до Москви на магнітофонній плівці. Представник кожної національної громади міг записати на цю касету якусь інформацію. З Москви касету мали передати на Захід. Коли ми записали цю касету, Алік якось пробився до бухгалтера табору й за те, що вона передасть касету до Москви, запропонував їй певну суму у доларах. Алік був єдиною людиною, яка мала у таборі всього досить: і рублів, і доларів. Ця жінка, офіцер тюремної служби (!), поїхала до Москви й передала нашу касету.

 

Інша табірна історія була пов’язана з Ґерманюком, студентом політехнічного інституту, який у 1959 році створив підпільну організацію. Усю цю організацію заарештували, і більшість її членів отримала по п’ятнадцять років таборів. Його дуже довго ніхто не відвідував. Нарешті приїхала старенька мама. Тюремна влада не хотіла їй дати дозволу на побачення із сином, вона ж не хотіла виходити, і врешті охоронець почав випихати її з кімнати для побачень, і якось так сталося, що він зіпхнув її зі сходів. Старенька впала обличчям на землю, потекла кров. Коли ми це побачили, то почали кричати. Нас покарали – посадили у карцер. Карцер ще був недобудований: це був однокімнатний барак, замість нар солома. І в цьому карцері опинилося, здається, п’ятеро, серед них я, Юрій Даніель й Алік Ґінзбург. Ми оголосили голодування. Завдяки Аліку звістка про нього дуже швидко дійшла до Москви, а звідти – у світ. І ось одного дня до нашого карцеру вриваються охоронці й кричать, щоб ми встали, бо йде генеральний прокурор. Звичайно, ніхто з нас не встав. Охоронці кричали, але нічого зробити з нами не змогли. Зрештою, з’ясувалося, що нас відвідав не генеральний прокурор Руденко, а його заступник Попов. Він був елегантно вдягнений, ввічливо привітався: “Добий день”. А ми нічого, лежимо собі в соломі. А Юрій Даніель, вразливий поет, колоритна постать, любив говорити мовою вулиці. І після привітання Попова саме Даніель відповів: “Ти, такий-сякий, нащо сюди прийшов? Ти не бачиш, в яких умовах нас тут тримають?” – і далі матом. Ви можете собі це уявити: з одного боку – заступник генерального прокурора, перед яким усі тремтіли, а тут в’язень, який проклинає, на чому світ стоїть. Попов усе це вислухав, нічого не сказав і вийшов. Ми відсиділи свій термін у карцері вже в іншому місці, бо той, у якому ми сиділи досі, почали в терміновому порядку приводити до ладу.

 

Стосунки між різними національними громадами в таборі – це окреме питання. Був у нас один молодий єврей з ростовської групи, я вже не пам’ятаю його прізвища. Саме він був героєм ось якої історії. У той день ішов дощ, ми стояли групою й розмовляли. Охоронець, який стояв поряд, дивиться на дощ й раптом каже: “О, як жидки скачуть”. Пізніше з’ясувалося, що так там називали бризки від крапель дощу, але у той момент ми про це не знали. Коли молодий хлопець це почув, то підійшов до охоронця й дав йому ляпаса. А в цей час був прийнятий закон, згідно з яким за напад на охоронця при виконанні ним службових обов’язків загрожувала смертна кара через розстріл. Коли ми побачили, що цей хлопець ударив охоронця, ми охнули. Хлопця відразу ж забрали до карцеру. Єдина річ, яку ми могли для нього зробити, то це оголосити голодування. Ми оголосили голодування, не виходили на роботу, написали багато протестів, апелюючи до того, що охоронець образив національні почуття в’язня і т. д, і… ми його врятували. Тепер він, здається, став рабином у Єрусалимі.

 

Ви вийшли з табору в липні 1971 року. Повернулися до Львова. Яким став Львів за кілька років Вашої відсутності?

Так, у таборі я був до 26 липня 1971 року. Після виходу відразу ж вирішив повернутися додому. До Львова треба було їхати через Київ. Не пам’ятаю, чи попереджав я киян, коли точно повернуся, але мої товариші знали. Коли поїзд зупинився в Києві, на вокзалі мене чекали Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, і всі вони умовляли мене поїхати з ними. Я відмовився: “Перш за все я мушу поїхати до матері, а пізніше і вас відвідаю”. Спочатку я об’їхав усю свою родину. І лише через два місяці поїхав до Києва Там у мене було безліч зустрічей, розмов. Саме у цей свій візит я познайомився із Василем Стусом. Пам’ятаю, що ми усією групою поїхали до містечка Ворзель, недалеко від Києва. Там у лісі ми мали довгу розмову на тему, що робити далі. У цій зустрічі серед інших брали участь багаторічні в’язні совєтських таборів Данило Шумук, Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл, Василь Стус, я. Є навіть фотографія цієї зустрічі. Ця зустріч, як виявилося пізніше, відбулася десь приблизно за два місяці перед великими арештами 1972 року.

 

Тоді ми розмовляли й про видання “Українського вісника”. Світличний вважав, що подальше видання “Вісника” накличе на наші голови репресії. Чорновіл – редактор “Вісника” – дотримувався іншої думки. Згадую, що та наша розмова була дуже цікавою, але я вже не пам’ятаю її деталей. То була остання моя зустріч із цими людьми перед “великим погромом”.

 

Яким був Львів перед самою хвилею арештів у 1972 році?

Я добре пам’ятаю Різдво у Львові в 1972-му. Ми цілою групою ходили по місту й колядували. Заходили до людей, які хотіли, щоб ми прийшли і які могли допомогти нам матеріально. На це колядування до нас приїхав Стус – саме з цієї зустрічі у нас лишилися фотографії. Усією ватагою ми пішли до Марії Гель, був саме її день народження. Коли ми виходили від Марії, то зустріли Ірину Калинець, яка почала нам розповідати, що у неї постійно виникає враження, наче за нею стежать. Стус не надав цьому ніякого значення й сказав, що в Ірини якась манія переслідування. Я дотримувався іншої думки, вважав, що коли в Ірини складається враження, що за нею постійно стежать, це означає, що її от-от заарештують, бо за місяць перед арештом КГБ стежило за підозрюваними двадцять чотири години на добу. Це було дев’ятого січня увечері. Тоді Стус пішов ночувати до Ірини, десятого він був ще у Львові, одинадцятого виїхав до Києва, дванадцятого був у Києві, і його відразу ж заарештували. Це був час, коли Україною прокотилася найбільша після війни хвиля арештів.

 

Через якийсь час після арештів мене і мого брата Богдана викликали на допит у справі Світличного і Дзюби. У справі Світличного мене допитували тому, що в нього знайшли мою кореспонденцію з табору. У справі Дзюби – тому, що я переслав йому якусь свою рецензію (я вже й не пам’ятаю, про що у ній ішлося). Допит розпочався о десятій ранку. Його проводив слідчий, який займався Дзюбою. У нього були свої методи залякування. Наприклад, він каже: Михайле Миколайовичу, тепер вас викликали на допит як свідка у праві Дзюби, через кілька хвилин ви маєте піти на допит у справі Світличного, але тут ви проходитимете не як свідок, а як обвинувачений”. Як сьогодні, пам’ятаю, що я подумав: “Ну, насидівся я вдома – цілих три місяці”. Я був переконаний, що нас не випустять. Ми сиділи у КГБ до десятої вечора. Нарешті, нас відпустили. Київські слідства тягнулися дуже довго. Деякі з них тривали майже рік. Увесь цей час я перебував у страшному напруженні, я чекав, коли ж нарешті візьмуть і мене.

 

На свободі я лишився сам і перетворився на адвокатську контору, в якій працює одна особа. Дружини усіх заарештованих приходили до мене й просили про допомогу, про те, щоб написати заяву і т. д. Звичайно, така моя активність не могла пройти повз увагу КГБ. Одного разу мене викликав на допит генерал-майор Полудень. Як на ті умови, це був дуже освічений чоловік із гарними манерами (тепер він живе у Криму й, здається, зійшов на пси). І цей Полудень каже, що до нього доходить інформація, що я займаюся націоналістичною пропагандою: “Я вам цього не раджу. А може, ви хочете емігрувати? Ми можемо вам у цьому допомогти. Навіщо вам зайвий клопіт?” Я відповів, що вже був у еміграції. – “Де? Коли?” – “Як то – де і коли? Шість років у Мордовії”. Я був настроєний рішуче, ніколи не мав наміру виїздити, та й усе. Відтоді мене почали постійно викликати до КГБ. Мені стало ясно, що я можу бути заарештований будь-якої хвилини. Тому, хоч би куди я виходив, завжди брав із собою зубну щітку, мило, рушник і майку.

 

У листопаді 1976 року до Львова приїхав Микола Руденко, який організував Українську Гельсінську групу. Він запропонував мені увійти до цієї групи, я навіть допоміг йому відредагувати текст першої декларації. Ми сидимо й розмовляємо. Я кажу: “Миколо, ми повинні усе робити по-хазяйськи. Ви тепер організовуєте Гельсінську групу. Через півроку усіх вас посадять. Тоді і я піду за вами. Але ми не можемо відразу всіх поставити під загрозу”. Руденко почав мені закидати, що я боюся, що я взагалі не хочу входити до Групи. Він так мене роздратував, що я кинув: “Миколо, ви ще не були у тюрмі, будь ласка, можете спробувати”. На це Руденко почав ставити мені у приклад академіка Орлова (Юрій Орлов — учень Андрія Сахарова, ініціатор і шеф Гельсінської групи у Москві.); лідера Московської Гельсінської групи, який діяв уже з квітня, але й досі ще перебував на волі. На противагу Руденкові я не мав ілюзій, що в Києві влада буде такою ж ліберальною, як і в Москві. Пригадую, я навіть сказав: “Коли у Москві відрізають пальці, то в Києві летять голови”. І сталося так, як я й казав: дуже швидко усю нашу Гельсінську групу заарештували. Вони встигли видати лише три номери Інформаційного бюлетеня. На свободі лишилася лише Оксана Мешко. 

У 1977 році Оксана Мешко приїхала до мене й запропонувала, щоб я взявся редагувати бюлетень Гельсінської групи. З огляду на те, що нас, очевидно, підслуховували, ми з Оксаною розіграли для КГБ такий спектакль, наче вона мене умовляє, а я не погоджуюся. Таким чином ми хотіли хоча б трохи послабити пильність КГБ. Після від’їзду Оксани я відразу ж узявся до роботи. Видавати цей бюлетень було дуже складно, бо за мною постійно стежили, тут навіть наш спектакль не допоміг. Щоб працювати над бюлетенем, я виїздив за межі Львова, до моєї мами, до інших знайомих на селі, особливо в селі Старе коло Львова У підвалах разом із моєю дружиною Олею ми ці бюлетені й готували. Нам вдалося підготувати: четвертий, п’ятий, шостий і сьомий номери. З усіх цих номерів я на власні очі побачив лише один, четвертий номер, і то вже на святкуваннях із приводу двадцятиріччя утворення Української Гельсінської групи. Усі інші номери пропали. Технологія роботи над бюлетенем була такою: спочатку ми разом із Олею готували номер, потім я його фотографував, кліше передавав до Москви, звідти це кліше йшло на Захід, де бюлетені й друкувалися. Ланцюг був таким: я передавав кліше Лілі Сверстюк, вона – Оксані Мешко, а Оксана передавала його до Москви професору Великановій.

 

Як я вже казав, ми передавали до Москви фотокліше, але коли я готував сьомий номер, то у мене не було можливості його сфотографувати, і я передав до Москви текст. При цьому я написав Великановій невеличкого листа, щоб вона цей текст сфотографувала й відразу ж після цього знищила. У цей час я працював психологом на львівському “Кінескопі”. Зі мною працював такий собі молодий хлопчина Ігор (я не хочу називати його прізвища), який співпрацював із КГБ.

 

Причому після кожного свого візиту до КГБ він детально звітував мені, про що його запитували. Одного дня приходить Ігор з КГБ й каже, що якийсь майор сказав йому, що Горинь повернувся до нелегальної діяльності. Виявилося, що Великанова протримала мій матеріал у себе кілька днів, і саме тоді у неї був обшук, під час якого знайшли матеріал із моїми відбитками пальців (над усіма номерами, крім сьомого, я працював у рукавичках). Мій арешт був лише питанням часу. Поки що КГБ вирішило постійно переслідувати мене: мене без кінця викликали до КГБ, залякували моїх товаришів і знайомих, ну і намагалися ізолювати мене від світу.

 

Які події попереджали Ваш арешт?

Першого серпня 1981 року в газеті “Вільна Україна” з’явилася стаття “Обери шлях”. Її автором був Григорій Книш, якого ми між собою називали Гришкою Распутіним. Стаття була великою, на цілу сторінку. В ній ішлося переважно про те, що мій син злодій. Тоді моєму синові було вісім років. Одного дня, коли він грався на подвір’ї, троє старших хлопців побили його й змусили вкрасти інструменти із залізничного технікуму, розміщеного по сусідству. Увечері до мене прийшов директор цього технікуму й каже, що мій син їх обікрав. Тоді я дізнався, який усе це мало вигляд. Наступного дня до нас прийшов працівник міліції, який був за фахом журналістом, і почав мене розпитувати, що і як. Він пообіцяв, що напише про це статтю. Потім мене із сином викликали у міліцію й наказали там з’являтися щотижня. Цілу цю історію і я, і мій син дуже сильно переживали. Саме після цих подій і з’явилася стаття Книша, в якій, крім того, що він вішав на мене всіх собак, бо я антирадянщик. він ще й закидав мені те, що й свого восьмирічного сина я виховав у антирадянському дусі, а вся ця історія з крадіжкою є наслідком поганого виховання. Книша я знав іще з університету, тож коли зустрівся з ним після цієї публікації, то сказав, що він зробив річ неприпустиму і що ми перебуваємо по різні боки барикади. Було ясно, що ця стаття попереджає про мій арешт. У нас так було завжди. Коли когось мали заарештувати, то спочатку про цю людину з’являлися якісь статті. Після цієї статті у нас вдома щомісяця був обшук. За чотири місяці у нас було п’ять обшуків. Кагебісти психічно знущалися над нашими дітьми, особливо над донькою Оксаною. Після цих обшуків Оксана стала дуже знервованою. Під час обшуку мені іноді щось підкидали. Одного разу мені підкинули до підвалу фальшивку під назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації в Україні”. Коли міліція показала мені цю “знахідку”, я їх висміяв: “Це, напевно, робила якась безграмотна людина: явища можуть бути соціальними, а дослідження соціологічними!”. Перед арештом мені ще кілька разів щось підкидали, таким чином збиралися матеріали, які обтяжували мою провину. Одначе справді моїх документів вони так ніколи й не знайшли.

 

Перед самим арештом я поїхав до Трускавця, щоб трохи підлікувати нирки. У Трускавці я лежав в одній палаті з євреєм, учителем фізкультури з якогось технікуму зі Львова. Потім виявилося, що він був кагебістом, який дав на процесі свідчення, які обтяжували мою провину, стверджуючи, що я вів у його присутності антирадянську агітацію, а також назвав введення радянських військ до Афганістан агресією.

 

Після усіх цих інцидентів у них проти мене було вже матеріалів більше, ніж досить. Я це розумів і тому написав гострий протест до начальника львівського КГБ з того приводу, що мене переслідують і що мені підкидають різні матеріали, що ведеться підготовка до мого арешту, що усе це рівнозначне з моїм знищенням, бо ще одного табору я не переживу. Мій лист закінчувався фразою, що я протестую проти цього хамства. Після мого протесту 2 грудня 1981 року в мене вдома відбувся шостий обшук. У цьому обшуку брав участь прокурор Василь Дорош, українець, який мешкав недалеко. Коли кагебісти робили обшук, я попросив Олю приготувати мені речі в тюрму. Оля, незважаючи на присутність прокурора, ще не вірила, що мене візьмуть. Між десятою й одинадцятою ночі вони закінчили обшук, прокурор наказав мені збиратися. Коли я виходив, син запитав, куди я йду. “Тарасе, я йду надовго. Коли повернуся, тобі буде двадцять три роки. Ти єдиний чоловік у домі, опікуйся мамою й Оксаною”. В його очах стояли сльози, але доки я був із ним, він стримався від плачу, лише міцно притулився до мене. Потім Оля розповідала мені, що після того, як я вийшов, він вибухнув плачем

 

В часі слідства я не відповідав на жодні запитання; оголосив і голодування: нічого не їв протягом десяти днів. На одинадцятий день десь близько першої ночі, я відчув сильний біль у грудях, у мене на чолі виступив піт, я подумав, що це кінець. Це був мій перший інфаркт. Разом зі мною у камері сидів в’язень, який був співробітником КГБ, який ніс за мене відповідальність. Він помітив, що зі мною відбувається щось недобре й відразу ж почав стукати у двері. Незважаючи на те, що було вже за північ, відразу прибігла медсестра з електрокардіографом. Здавалося, начебто все йде за якимось заздалегідь розробленим планом. Напевно, під час мого голодування мені давали якісь медикаменти, що послаблюють діяльність серця. Мене відразу ж відвезли до лікарні, розташованої в Бригідках. У лікарні я провів сім днів. Протягом семи днів лікували інфаркт.

 

Мою справу вів уже згадуваний мною прокурор Василь Дорош, і це був перший випадок, коли політичне слідство вів прокурор, а не кагебісти. Це пояснювалося тим, що я висловив вотум недовіри КГБ. Під час розмов із прокурором я намагався достукатися до його сумління. На це він відповідав, що для мене буде краще, якщо моєю справою займатиметься він, а не хтось інший, хто до мене ставиться неприхильно. Мене це роздратувало, тож я сказав: “Для мене це не має жодного значення. Було б краще, Василю, якби ти не брав у цьому участі. Бо дуже скоро буде новий Нюрнберзький процес, і на ньому судитимуть таких, як ти, Василю, ти злочинець”. У цей момент Дорош не витримав і крикнув: “Доки мене судитимуть на цьому Нюрнберзькому процесі, ти здохнеш у таборі”. Після цього інциденту на кожне запитання прокурора я відповідав формулою: “У зв’язку з тим, що мене провокували, що мені підкидали матеріали, які обтяжили б мою провину і т. д., і т. п., я на знак протесту відмовляюся брати участь у слідстві проти мене”.

 

Десь у вересні 1982 року мій процес нарешті почався. Я дуже погано почувався фізично. Не вилікуваний до кінця інфаркт давався взнаки. Мені не вдалося передати на свободу мого останнього слова На процесі були присутніми моя мама, обидва мої брати й дружина. Обвинувачення мало трьох свідків: того єврея з Трускавця, одну жінку, яка, незважаючи на те, що раніше просила мене написати листа начальнику КГБ України Федорчуку, пізніше стверджувала, що я зробив це самочинно. Третім свідком був один старий партизан, який ствердив, що сидів зі мною в таборі у 1969 році, і що саме тоді я агітував його в націоналістичному дусі. Із цих трьох свідків на процесі з’явився лише вчитель-єврей. Ситуація була настільки курйозною, що я з цього приводу навіть жартував. Нарешті вирок – п’ятнадцять років. Відразу ж після вироку мене відправили до табору. З огляду на те, що я дуже погано себе почував, я ясно сказав, що не погоджуюся їхати поїздом Або мене повезуть літаком, або я покінчу із собою тут на місці, у Львові. Тоді я навіть сказав, що сам можу оплатити собі квиток на літак. Вони не взяли моїх грошей, але таки вислали мене до табору літаком. Одначе без знущань не обійшлося. Усю дорогу мої руки в наручниках були скручені за спиною. Після перельоту у такій позі я був ледь живий. У таборі в Кучино в мене стався ще один інфаркт.

 

Коли Ви приїхали до Кучино, до табору особливого, тобто дуже суворого режиму, то кого Ви там застали ?

Коли я з’явився в Кучино, там було двадцять чотири в’язні. Половина з них була українцями. Серед них був Лук’яненко, Кандиба, Овсієнко, дід Семен Скалич.

 

У 1984 році помер Юрко Литвин, мій близький приятель. Його історія була дуже сумною. Він сидів у тюрмі вже багато років. У цей час КГБ перекинуло його сина до Одеси у наркоманське середовище. Юрко про це знав і дуже вболівав за сина. Потім жінка, яку він кохав, відступилася від нього. Останньою краплею, що переповнила чашу його терпіння, було те, що спочатку йому вирвали всі зуби, він досить довго не міг їсти, а потім у нього ще й забрали всі рукописи. Литвин капітулював. Перед самою його смертю ми сиділи у сусідні камерах. Пам’ятаю, як у якийсь момент Юрко сказав, що у нього перед очима червоні плями. Я зрозумів, що в нього піднявся тиск, почав стукати йому через стіну – жодної реакції. Латиш, пан Ґунар Астра, який сидів з Юрком в одній камері, побачивши нерухомого, з головою накритого Юрка, ще не здогадуючись, що сталося, почав стукати у двері. Прибіг лікар, з’ясувалося, що Литвин зробив харакірі. Ще живого його поклали на ноші, і коли його проносили повз нашу камеру, то він іще стукнув рукою об двері – попрощався.

 

Інший в’язень Кучино Валерій Марченко був смертельно хворим на нирки. Він тримався дуже героїчно. Щоб якось жити, він обкручувався мокрим простирадлом, зверху накидав на себе ковдру, і таким чином простирадло поглинало усі виділення, які виходили через пори шкіри, бо його нирки вже взагалі не працювали. Коли він потім викручував це простирадло, то з нього стікала вода, що нагадувала кольором молоко. Марченко розумів, що помирає. Незважаючи на те, що він почував себе зовсім кепсько, тюремна влада постійно виганяла його на роботу. Ми почали протестувати й домагатися, щоб Валерія поклали в лікарню. Тюремна влада направила його до лікарні поблизу Ленінграда. Майже перед самим від’їздом Марченка до лікарні приїхала його мати. Ніна – мати Марченка – була людиною незвичайною. Тоді вони не побачилися, але вона знала, що його перевозять до Ленінграда. Керуючись сьомим чуттям, вона їхала тим же поїздом, що й він. Вона знала, що десь вагон із в’язнями мають відчепити. Не знаю, як, але вона це місце визначила. Під час переїзду до Ленінграда, що тривав півтора місяця, мати Валерія постійно його супроводжувала. Коли їх нарешті привезли до Ленінграда, він уже був ледь живий. Через два чи три тижні він помер. Мати забрала його додому.

 

Ще один в’язень Кучино – Олекса Тихий. Олекса, родом з-під Донецька, був дивною людиною. Він вирішив, що не дозволить принижувати себе, на кожному кроці демонстрував свою незалежність. Він навіть завів собі вуса. Це суперечило правилам. Я просив його цього не робити, що для табірної влади це лише зручний привід знущатися з нього, але Олекса не хотів мене слухати. За ці вуса Олексу змучили карцерами. Після всіх цих карцерів у нього з’явилася грижа; хоча його й прооперували, але через півроку він помер.

 

Наступним серед смертників був Василь Стус. Якось так сталося, що у серпні 1985 року в карцері нікого не було. Охоронці уважно стежили, щоб у карцері завжди хтось був, бо за охорону в’язнів у карцері вони отримували додаткову плату. Можна було передбачити, що охоронці намагатимуться спровокувати якусь ситуацію, яка б дала можливість посадити когось у карцер. Почалися постійні обшуки: перед виходом на роботу, після повернення з роботи, перед обідом, після обіду, перед прогулянкою, після прогулянки. До того ж, нас роздягали догола. І Стус не витримав: “Чому ви мене общипуєте, як курку? Собаки, фашисти. Скільки ви ще знущатиметеся з нас?! Скільки ви ще нас принижуватимете?”. Охоронцям тільки цього й треба було. За це Стус отримав п’ятнадцять днів карцеру. У цей час до Стуса підсадили ще й Леоніда Бородіна, про якого я вже згадував. Напевно, вони сподівалися, що між ним і Стусом станеться конфлікт. Але конфлікту не було. Коли Стус повернувся в камеру, щоб зібрати свої речі до карцеру, він не взяв із собою ні чашки, ні ложки, ні миски, й повідомив, що оголошує голодування. “На скільки ти оголошуєш голодування?” – запитав Бородін. На це Стус відповів: “До кінця”. Його забрали до карцеру. Хоча був серпень, проте на Уралі зима починається раніше, і в серпні буває вже п’ять, сім і навіть десять градусів морозу. Стус потрапив до карцеру з хворим серцем, він відразу оголосив голодування. На четвертий день він звернувся до охоронця з проханням дати йому валідол. Охоронець пробуркотів: “Обійдешся”, – і не дав йому ліків. Наступного дня увесь табір кипів, в’язні вже знали, що Стус помер.

 

Якось після смерті Стуса мене викликав до себе начальник табору. Зайшовши до нього, я сказав: “Що ж, тепер моя черга.”. Начальник здивувався: “Чому ваша?” – “Тому що гинуть самі українці. За один рік загинуло п’ятеро українців”. І справді, за рік загинуло п’ятеро українців, помер ще один повстанець на прізвище Курка, й один азербайджанець. Із двадцяти чотирьох в’язнів, яких я застав у Кучино, лишилося вісімнадцять.

 

Це було у 1986 році, наприкінці листопада – на початку грудня. Однієї ночі я прокинувся від болю в серці й відчуття, наче мене душать. Розплющивши очі, я побачив, що вся моя камера червона. Я зрозумів, що у мене дуже підскочив тиск. Серце гупало, наче воно от-от вирветься з грудей. У мене було враження, наче у мене в роті повно слини. Я взяв рушник, виплюнув на нього слину й побачив, що вона червона. Я подумав, що це кінець. Спочатку я хотів розбудити своїх сусідів по камері, але відразу ж подумав, що зіпсую їм ніч, а їм завтра треба виходити на роботу, а допомогти мені вони все одно не зможуть. Я вирішив спокійно дочекатися ранку. Пізніше з’ясувалося, що у мене був передінсультний стан. Лікар казав мені, що саме мій спокій мене і врятував. Лежачи, я дочекався ранку. Вранці я почувався вже краще. На моє щастя, після цілої серії смертей, про які я вже розповідав, із табору відкликали лікаря Пчельникова. На його місце прийшов Грищенко, молодий лікар, українець, який – на відміну від свого попередника – дуже переймався хворими. І цей Грищенко сказав, щоб я викликав його о будь-якій порі дня й ночі, якщо мені стане гірше. Увечері в мене знову був сильний серцевий напад. У камері разом зі мною сидів Петро Рубан. Я попросив його, щоб він викликав через охоронців Грищенка. Спочатку охоронці не хотіли цього робити, але, нарешті, таки викликали лікаря. Він прийшов одразу ж. До лікарського кабінету мене занесли вже на ношах. Мені відразу ж зробили один укол строфантину, жодного поліпшення, тоді другий, і серце почало потроху працювати. Грищенко не відходив від мене до ранку. О шостій він ліг спати, але не витримав і через три години знову був у мене.

 

Через тиждень, а, може, днів через десять до мене прийшли охоронці й повідомили, що я маю готуватись до етапу. Я запитав, чи не хочуть вони відвезти мене до лікарні. Вони не відповіли. Я сказав, що нікуди не поїду, ні до якої лікарні, бо жодної дороги я й так не переживу; краще я вже помру тут. Охоронець почав мене переконувати, щоб я все-таки поїхав. Нарешті я сказав, що поїду лише за умови, якщо Грищенко прийде й скаже, що я можу їхати. Прийшов Грищенко й каже, щоб я збирався в дорогу. Я знову своє, що не хочу померати в дорозі до лікарні. На це він каже, що я їду не в лікарню. «А куди, в Україну?” – запитав я. На це питання він не відповів, але додав, що я полечу літаком Мене посадили у літак, що летів до Львова Того дня, коли я вилетів до Львова, на побачення до мене приїхала моя дружина, якій ніхто не повідомив, що я буду у Львові. У Львові мене намагалися “перевиховувати” протягом п’яти місяців. Безрезультатно. В основному йшлося про те, щоб я написав якогось листа, який можна було б вважати за прохання з мого боку про звільнення. Незважаючи на те, що я був тяжко хворий, я відмовився. Коли я відмовився, вони пішли до моєї доньки. Коли і донька відмовилася, пішли до моєї дружини. Коли й дружина відмовилася, звернулися до моїх братів, вони теж відмовилися. Поїхали до моєї мами, мама теж відмовилася. Під час мого перебування у Львові мені дозволили побачитися з родиною. З цією метою мене перевезли із КГБ до табору для кримінальних злочинців на вулиці Шевченка На побачення прибула уся моя родина: тато, мама, дружина, діти. Ми сидимо, розмовляємо, і раптом у мене стався серцевий напад. Я знепритомнів. Прибіг переляканий лікар, надав мені допомогу, а на завершення навіть написав, що якщо мене відразу ж не звільнять, я можу померти. Звичайно, це не допомогло.

 

Після невдалого “перевиховання” у квітні 1987 року мене відвезли назад до Кучино. Коли я повертався до табору, майже всі політичні в’язні були вже звільнені. У цей час в Кучино вже було ліквідовано табір суворого режиму, лишилися тільки ми, “смугасті” рецидивісти. Я й надалі почував себе дуже погано, постійно у мене були серцеві напади. Після одного з них у липні 1987 року прийшли охоронці: я маю збиратися на етап. І знову відбулася така ж сцена, як і перед моїм від’їздом до Львова. Знову прийшов Грищенко й умовляв мене їхати, він натякав, що я їду не до лікарні, а навіть якщо й до лікарні, то не місцевої. Під впливом його умовлянь я погодився їхати, але був настільки ослабленим, що не міг практично нічого із собою взяти. Я взяв із собою півпачки маргарину, шматок хліба, якісь цукерки. Пам’ятаю, коли я виходив, то мені так шкода стало мого табірного майна, моїх нотаток. Виходжу з табору й бачу щось дивне: немає охоронців і собак, які завжди стежили за зеком, що виходить. До сусіднього табору суворого режиму мене супроводив один охоронець. “Що таке? – думав я. – Що це за нова манера? Це вплив Горбачова чи що?” Ми дійшли до спеціальної табірної зони, а там начальниця оголошує, що мене помилувано. “Чому мене помилувано? Я про це не просив!”. Вона у відповідь, що її не стосується, чому мене помилувано. Я на це: “Зате мене стосується. Чому мене помилувано? Ані я, ані моя родина не писали прохання про помилування, то чому ж мене помилувано? Я не хочу бути помилуваним, я хочу бути реабілітованим!” Між мною й начальницею почалася сварка. Врешті, начальниця наказала варті силоміць мене переодягнути. Мене переодягли в костюм й порекомендували сісти у поданий автобус, який відвезе мене на станцію Чусовая. Я сказав, що й не подумаю цього робити, і повернув до свого табору. Мене силоміць посадили в автобус. В автобусі вже сиділи: начальник табору Далматов і начальник режиму Кондратьєв. Два протилежних типи. Північ і південь. Долматов був страшною скотиною, Кондратьєв мав у собі щось людське. Пізніше я дізнався, що через тиждень після мого виходу з табору Долматов помер. Його поховали на цвинтарі поряд зі Стусом. Могила Стуса була під дев’ятим номером, а Долматова під десятим. Ми приїхали на станцію, мене посилають купити собі квиток. На це я кажу, що у мене є п’ятсот карбованців, але я не дам їм ні копійки. Якщо вони хочуть вислати мене додому, хай купують мені квиток. Зрештою, вони купили мені квиток. Я іду на вокзал, коли мені назустріч – мій наймолодший брат Микола, виявилося, що в КГБ йому сказали, що мене звільняють, але у зв’язку з тим, що я в дуже тяжкому стані, по мене має хтось приїхати для того, щоб опікуватися мною в дорозі. Разом із Миколою й охоронцями ми поїхали поїздом до Пермі. Там вони хотіли, щоб я купив собі квиток на літак. Як і перед цим, я відмовився. Знову суперечка, і знову квиток купили вони. З Пермі я долетів до Львова Там на мене вже чекали друзі.

 

Буквально через кілька днів до мене прийшов Чорновіл і сказав, щоб я видавав “Український вісник”. Я не витримав: “Слухай, де твоя совість? Я щойно повернувся, не був навіть у матері, у тещі. Я мушу лягти в лікарню й трохи підлікуватися”. На це Чорновіл – мусиш взятися до роботи, бо ніхто не хоче видавати “Вісник”. Нарешті ми домовилися, що я відвідаю родину, і якщо за цей час Чорноволу не вдасться нікого знайти, то я за “Вісник” візьмуся. Я відвідав свою маму, тещу й точно через тиждень повернувся до Львова. У Львові виявилося, що Чорноволу не вдалося нікого знайти, й, таким чином, замість того, щоб лягти в лікарню, я занурився у вир роботи – почав видавати “Вісник”.

Тетяна Малохова – день росії

червня 12, 2015Духовність

12 июня – день россии

Зенитки, солдаты, КАМАЗы
В угоду плешивому гному
Бьют в самое сердце Донбассу,
Но пуля досталась… Толстому.

Открыли рашисты огонь
И падает Пушкин снова!
Летят в преисподню гармонь,
Есенин и русское слово!

Растоптан Тургенев и Блок,
Горят Достоевский, Рубцов!
И топчет рашистский сапог
Их братьев, детей и отцов…

Чуковский – мой друг и кумир –
Лежит в буро-красной луже!
… Убили вы русский мир
И сеете русский ужас!

Тетяна Малахова

Донбас – це не Ахметов, Донбас – це Стус

червня 6, 2015Духовність

Донбас – це не Ахметов, Донбас – це Стус!
“Сто років як сконала Січ. Сибір. І соловецькі келії, і глупа облягає ніч пекельний край і крик пекельний. Сто років мучених надій, і сподівань, і вір, і крові синів, що за любов тавровані, сто серць, як сто палахкотінь. Та виростають з личаків, із шаровар, курної хати раби, зростають до синів своєї України-матері.
Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже крута і непокірна, ти випросталася для волі, Ти вже не згинеш, ти двожильна, земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками. Ти гнівом виросла. Тепер не матимеш од нього спокою, йому ж рости й рости, допоки не упадуть тюремні двері. І радісним буремним громом спадають з неба блискавиці, Тарасові провісні птиці – слова шугають над Дніпром”.
(с) Василь Стус

Валетина Попелюшка “Благання”

червня 6, 2015Духовність

Уцілій,доживи і дійди!

Світлина від Валентини Попелюшки.

Благання

А коли відгорить, відгримить, і розвидниться небо,
І засохне колючий бур’ян у донецьких степах,
Бо почуті мої молитви за Вкраїну й за тебе,
Ти здолаєш тяжкий, нереальний учора ще, шлях.

Я не знаю, чи буде то день, чи морозний світанок,
Прибіжу на вокзал, чи постукаєш в наше вікно.
Я відчую, як м’якне земля, упиратись не стану
І до ніг упаду, як нерідко буває в кіно.

І покотиться вниз до твоїх запорошених берців
Невблаганна гаряча сльоза, що весну принесе.
Я в розлуці плекала її, мов дитину під серцем,
Народити завчасно боялася більше за все.

А попереду весен щасливих чекає багато,
Урожаями щедрі, над нами цвістимуть сади,
І народиться син, мов дві крапельки, схожий на тата…
Я благаю тебе: уцілій, доживи і дійди.

«Молчать, смерды» После поездки в Украину, навеяло.

червня 1, 2015Політика

30 травня 2015 року 20:27

В качестве основного условия для завершения «украинского кризиса» Россия предложила Киеву подписать обязательство не вступать в НАТО

 Украина согласилась при условии, что документ этот будет напечатан на обратной стороне Будапештских соглашений, в которых, как мы помним, Россия гарантировала неприкосновенность украинских границ. Этим анекдотом меня развлекли украинские друзья в первые часы пребывания в Киеве – они еще и шутят. От себя добавлю — шутят много и горько.

Спрашивали — зачем я, не журналист и не репортер, поперся в воюющую Украину? Отвечаю: после моей заметки «ИНШИ», которая уже пару месяцев гуляет по соцсетям, слышу упреки: «Откуда знаешь, что на самом деле происходит в Украине? Ты там был? Сам лично видел? Слышал?»

Теперь вопрос снят — был, лично видел, слышал, наблюдал и ничего, что противоречило бы моим представлениям об этой войне как о нашем коллективном, общенациональном преступлении против народов Украины не обнаружил. Подлость и насилие, с которыми мы вторглись в братскую страну, оказались именно подлостью и насилием и ничем другим. И уж никак не заботой об угнетенном «русском мире».
И вот теперь, вернувшись, спешу, спешу порадовать наш добрейший, духовнейший и справедливейший из народов – Украина действительно находится в тяжелом положении. У нас получилось! Мы хотели разорить и обескровить Украину. Растили и лелеяли для этого святого дела своего ручного президента Януковича. Купили и завербовали практически всю армейскую верхушку, наводнили ФСБэшной и ГРУшной агентурой аппарат высшего чиновничества, развернули невиданную по бесстыдству и масштабам пропагандистскую компанию по очернению братского народа. Оттяпали Крым и вторглись в Донбасс…

И сделали еще много других подлостей и преступлений, чтобы погрузить Украину в хаос политического и экономического коллапса, весьма преуспев в этом так, что теперь Украина действительно близка к экономическому кризису. Мы можем радоваться и ханжески сетовать на неготовность украинцев к собственной государственности: «Мы же предупреждали!.. А теперь в гражданской войне гибнут люди…»

После подобных заявлений наши политики обычно проливают крокодилову слезу сострадания, но никто нам не верит, отказываясь признать войну «гражданской». И только граждане России понятия не имеют, что их страна ведет в Украине захватническую, империалистическую бойню. Остальные 97 процентов населения земли в этом не сомневаются. Что, впрочем, не омрачает нашего счастья – Крым-то наш!

Однако есть и огорчения. Свидетельствую как очевидец – шансов на то, что умирающая Украина приползет к нашим газовым терминалам, к нашим генералам и олигархам, лично к Путину, моля о пощаде и снисхождении, таких шансов нет — и не предвидится!

Сам удивлялся, разъезжая по стране: уже и территорию потеряла, и тысячи погибших, и гривна падает… но не поступилась Украина ни одной частью своей свободы и достоинства. Без исламистского фанатизма она просто, буднично, без пафоса и патриотических истерик дает понять нам — сильным и подлым, что за свободу готова умирать. Как Небесная сотня, как Надежда Савченко, которую с иезуитским, садистским придыханием казнят в наших застенках опытные палачи…

Какая же это беспросветная тупость — в двадцать первом веке пытаться завоевать страну с сорокамиллионным народом?! Что за отчеты строчат нашим дремучим политикам их аналитики и консультанты? Какие планы роятся в больных головах наших бравых генералов? Ребенку ясно, что мы ковровыми бомбежками хоть всю Украину превратим в Дебальцево — не вернется она под крыло империи. А о пророссийском президенте в Киеве мы теперь можем навсегда забыть и успокоиться.

Нет, нет, не суждено сбыться нашей вековой холопской мечте, не царствовать нам белыми господами над заносчивыми «укропами»! Не бывать этому, судя по тому, с какими энергией, энтузиазмом и даже страстью страна готовится к будущей «большой» войне.

Они, украинцы, ведь и в составе советской империи пружинили хвост дольше всех — пока раскулачиванием, голодомором и войной с «лесными братьями» не было уничтожено практически четверть населения республики. А что теперь? Первое, что бросается в глаза — это четкая граница между народом и властью. Между ними как бы заключен договор о ненападении. Гражданское общество, которое в Украине необычайно сильнО, устраивает нынешняя власть тем, что не мешает обществу заниматься своими важными делами, а именно: обороной, строительством армии, снабжением фронта и пр… В адрес Порошенко я многократно слышал: «Будет мешать — снимем и поставим другого! Никаких проблем».

Для русского уха, отстроенного ловить «дыхание Кремля», подобные тексты звучат дикой крамолой. Между тем, никакой анархии в стране не наблюдается. Наоборот – за те несколько лет, что я не был в Украине, население страны как будто резко поумнело, сосредоточилось, собралось. Порядка прибавилось. Из ниоткуда выскочили и пышным цветом расцвели тысячи общественных организаций, обществ, волонтерских объединений. Школьники плетут маскировочные сети, их родители после работы бегут на курсы по военной подготовке к партизанской войне. Родители родителей собирают теплые вещи для солдат. И так живет практически вся страна — видел, знаю. Параллельно государственному «Военпрому», на нужды фронта в три смены пашет огромное количество частных фирм, нередко себе в ущерб.

Поразительно то, что это сплочение, это единение национального духа произошло в народе, который всегда отличался мощным, в хорошем смысле слова, кулацким индивидуализмом. Ведь «Моя хата с краю…» — украинская поговорка.

Сейчас же в городах развернуты пункты по сбору средств для армии. Несут деньги, консервы, предметы гигиены, лекарства, белье для солдат… В супермаркетах стоят ящики-копилки, на улицах автомобили с надписью: «Сбор гуманитарной помощи…» — и название воинского подразделения. Дежурят возле таких «копилок» раненные солдаты, находящиеся на долечивании. При мне две школьницы принесли несколько банок консервов, пенсионер опустил деньги. Спросили «как там?» Солдат с костылем ответил что хреново, но «трымаемся» (держимся). Завязался разговор. Конечно, о войне…

По себе заметил — чем больше вникаешь в украинские реалии, тем чаще и явственнее из хаоса войны на первый план выступают совсем не украинские, а наши российские беды – застой, насилие, беззаконие и вранье, вранье, вранье без конца и края. Картина знакомая по той, прошлой жизни в Советской империи, в которой от нас скрывали даже историю страны, чьими гражданами мы являлись. Как же ненавидел я Советскую власть за это постоянное вранье и лицемерие, уже и не помышляя о том, что когда-нибудь что-то изменится. И вдруг — о чудо: из советского хаоса явилась страна Россия!

Не знаю, кто как, лично я обрел Родину, которую полюбил. Полюбил не обещанный профессиональными врунами коммунистический Рай на земле, а реальную Родину со всеми ее нелепостями, глупостями, трудностями роста, неудачами, которые я готов был делить. И Родина полюбила меня – перестала мне врать. Перестала лицемерить, перестала держать меня за идиота, которому можно вешать на уши идеологическую лапшу.
Да, рухнуло кино, и в девяностые я написал всего пару-тройку картин и пару сериалов — перебиваясь случайными заработками. Но вот правда — я обрел гражданское достоинство именно в то самое десятилетие, которое сегодня называют не иначе как лихими девяностыми. И в которое, как мне сегодня объясняют, я был унижен и стоял на коленях. Теперь же меня якобы с колен поднимают при помощи новой подлости, нового рабства и нового тотального вранья.

«Тысяча развратных канареек лучше одного благочестивого волка», — написал Чехов.
Помните «развратных канареек девяностых» с их малиновыми пиджаками поверх «Адидаса»? Пошлость, конечно беспредельная, но все познается в сравнении. А теперь всмотритесь внимательно в постные рожи сегодняшних «благочестивых волков». Послушайте, как вдохновенно врут они о гражданской войне в Украине! Ведь все вранье — от первого до последнего слова. Нет никакой гражданской войны, а пара тысяч донецких уголовников, которых согнали в шайку московские политтехнологи, и которые выдавали себя за армию «Новороссии», спасающую «Русский мир», давно разбежались.

Так что теперь украинская «гражданская» война продолжается по знакомому советскому сценарию, в котором наша регулярная армия тайно исполняла свой вечный «интернациональный долг» — то под видом корейских летчиков, то в роли липовых миротворцев, то под видом военных советников… В Украине наши воинские части, срочно переведенные на контракт, в полном составе со споротыми шевронами, с техникой, боезапасом и снабжением зашедшие на территорию суверенной страны, косят под орды отпускников. Ценой гибели тысяч солдат обеспечивая тщеславным политиканам возможность надувать щеки.

Затея подлая и в своем роде уникальная тем, что за всю тысячелетнюю историю России это первая война, в которой у нас нет союзников. Ни одного. Так что не можем мы рассчитывать ни на второй фронт, ни на военную или финансовую помощь, ни даже на сочувствие. Вокруг лишь брезгливое презрение к нам, обезумевшим от вкуса крови украинских братьев.

Россия, конечно, не погибнет и в этой грязной войне, независимо от ее результата. Никуда она не исчезнет, наша Родина, хотя бы уже потому, что никому мы не нужны. Не нужны со всеми своими нефтяными полями, несметным природными богатствами и ресурсами, которые давно уже из «ресурсов» превратились в «кандалы», сковывающие нашу больную экономику. Нет в мире охотников на наш протухший товар. Не нужны никому 140 миллионов неадекватных граждан, готовых не задумываясь, по первому щелчку «национального лидера» на любое преступление.

И еще я думаю, что все мы оказались участниками уникального исторического эксперимента, демонстрирующего всему миру как тонка цивилизационная пленка, покрывающая нас – граждан России. Как легко она слетает, и как быстро, и с каким восторгом мы из людей превращаемся в кровожадных нЕлюдей, лишь только раздается разбойный свист и крик «Бей!» Кого бить нам, в зависимости от конъюнктуры, вовремя подсказывают кремлевские хозяева. Оказалось, что проверенное временем «Бей жидов, спасай Россию!» легко трансформировать в «Бей укропов, спасай русский мир!». Или «Бей пиндосов»… или «Бей пятую колону… бей чурок… геев… черных… бей, бей, бей!!»

Кого спасаем — уже забыли. Напоминаю: спасаем Путина во власти! Его и только его спасают тысячи русских мальчиков, погибающих на украинских полях сражений. Погибают за то, чтобы обеспечить счастливую старость дорвавшимся до власти ГэБэшным упырям. Ах, какие дивные мемуары напишут эти стареющие клопы про свои сложные, полные опасностей и политических интриг, жизни под обоями власти! Все эти депутаты, министры и прочая шушера, толпящаяся у трона.

Украинские друзья недоумевают:
— Такая богатая страна, что вам надо в Украине? Зачем губите своих ребят? Неужели не жалко?

Читайте классиков, дорогие друзья, там про нас все написано и «что нам надо?», и «зачем?»…
«Чтобы заставить себя заметить, нам пришлось растянуться от Берингова пролива до Одера…» — писал Чаадаев.

Слышите, братья украинцы – от Берингова пролива до Одера, и никак не меньше. «До Одера», а не «до Волги», или «до Днепра» — иначе «не заметят». Поймите, что мы «великие», но сегодня никаких признаков величия, кроме размера территории предъявить не можем, потому в рамках законных границ нам оставаться западло. Такая, видите ли, у нас особенность – ментальность по-научному. Злобные русофобы утверждают, что это болезнь. Называют и диагноз – мегаломания. Для непосвященных сообщаю симптоматику, взятую из учебника психиатрии:

…Болезнь выражается в предельной степени переоценки собственной важности, известности, популярности, богатства, власти, гениальности, политического влияния. Возможно даже «осознание» своего всемогущества… в психиатрии мегаломания рассматривается и в качестве составной части паранойи – мании преследования… может возникать и в виде мании реформаторства, — (читай: «думское законотворчество») сутяжничества, религиозных переживаний… Больной считает, что все окружающие негативно к нему относятся…

По-моему, «в яблочко» — все симптомы совпадают. Но вот вопрос — как поступает опытный психиатр, когда больной настаивает на том, что он Наполеон? Правильно, он соглашается.

— Да, ваше высочество, — мягко уговаривает врач. – Вы Наполеон…
И больной успокаивается, умиротворяется, позволяет сделать успокаивающий укол, надеть смирительную рубашку. Казалось бы, чего проще?

И чтобы западным СМИ не прогнуться? Небось, язык не отвалился бы при упоминании о России промурлыкать эдакие мантры, типа: «Величайшая из стран, населенная добрейшим и духовнейшим народом, который несет миру высочайшие образцы справедливости и добра. Верующий в истинного Бога…» А если нам еще отвалить поклон в пояс и всем мировым сообществом хором запеть: «Боже, храни Путина!», то мы можем впасть в такое миролюбие, что сами зарыдаем от любви и умиления. Ведь, по большому счету, мы дети. Стоит такой театр недорого, а скольких смертей на поле боя можно было бы избежать?

Только не надо опять про то, что мы «Своих не сдаем!». Во-первых, сдаем как миленькие. Кто знает, куда девались 250000 русских в Чечне? А больше полумиллиона в Узбекистане? А куда испарились 350000 русскоязычных граждан Таджикистана? Неизвестно? А ведь это тот самый Русский мир, который мы, не теряя прославленной соборности, сдали с потрохами.

Зато в Крыму отыгрались «по полной». Ведь это уму непостижимо, до какой низости дошли проклятые укрофашисты, открыв в исконно нашем Крыму аж шесть (6) процентов украинских школ! Притом, что этнических украинцев в Крыму проживает всего-то двадцать пять (25) процентов. Кровь стынет в жилах от такой вопиющей дискриминации русского языка! Наслышавшись о подобных притеснениях, я упрашивал друзей познакомить меня с настоящим «фашистом» из Правого сектора. Готовясь к встрече, даже почитал программные документы Яроша, очень похожие на программу нашей ЛДПР. Да и сам Ярош весьма напоминает смягченный вариант Жирика, только не такой крикливый. То-есть, до таких патриотических высот как мытье русских сапог в Индийском океане, Ярош, ясный перец, не дотягивает. Вспоминается, что в свое время с этой духоподъемной программой ЛДПР отхватила аж 25 процентов нашего самого читающего в мире электората. Куда тут Ярошу с его несчастными долями процента?

А пока что я приготовил несколько «неудобных» вопросов и пошел на встречу. На выставке украинского «Военпрома» подвели к группе немолодых, одетых в гражданское. Сказали: знакомься.

— Правый сектор?
— Он самый, — подтвердили друзья.
Я сразу прихватил парня, который помоложе. Разговорились…
Украинский фашист оказался азербайджанцем. Долго выясняли, как он дошел до жизни такой? Бежал в свое время из Карабаха. Жил в Одессе, учился, работал… Теперь на передовой. Очень торопился, потому что машина в Дебальцево уходила через час, и он боялся опоздать в батальон.

— …а как же Украина для украинцев? – спрашиваю.
— А я кто, по-вашему?
— Вы только что сказали, что азербайджанец.
— Я гражданин Украины… могу паспорт показать.

И протягивает паспорт, в котором вообще нет графы «национальность». Я начинаю объяснять разницу между гражданством и национальностью. Несмышленый фашист задумывается.
— У меня и дети украинцы, — неуверенно говорит он.
— Какие же они украинцы, если вы азербайджанец? – раздражаюсь я.
— Странный вы человек, честное слово – воевать добровольцем пошли, жизнью рискуете каждый день, и даже не понимаете во имя чего!
На этих словах фашист снова оживился и отчеканил, как отличник отвечает хорошо выученный урок:
— Я Родину защищаю!..

И дальше все в таком же роде, сказка про белого бычка. Сошлись на том, что он украинец азербайджанского происхождения. С тем не облагороженный расовой теорией укрофашист и уехал в свое Дебальцево защищать Родину. Им бы нашего Дугина прикомандировать, чтобы прочистил мозги.

Зато теперь-то я понимаю, почему главные борцы с фашизмом – донецкие предводители Захарченко и Плотницкий упрекают украинцев в том, что «отдались под управление жалким евреям». Как очевидец, свидетельствую: в добровольческих украинских батальонах такой разгул махрового фашизма, что в составе этих «националистических банд» воюют уже не только евреи, но, как выяснилось, и азербайджанцы, и русские, и армяне, чеченцы, грузины и пр… как это принято у свирепых нациков.

Слава Богу, что бешеному разгулу звериного украинского фашизма успешно противостоит наш фирменный русский «имперский интернационализм», который мы десятилетиями оттачивали в многочисленных войнах в Корее, Венгрии, Чехословакии, Афганистане… совсем недавно в Грузии — «Но пасаран!», «Фашизм не пройдет!», «Крым наш!»…

Отзвучали разрешенные лозунги, победные реляции и отечество наше вновь накрывает тухлая, кладбищенская тишина, которую мы называем «стабильностью», назначив эту химеру на роль национальной идеи. Стабильность во что бы то ни стало, через войну, смерть, кровь – любой ценой. Во имя липовой стабильности нас унижают телевизионным враньем, «винтят» ОМОНом, судят неправедными судами, сажают за песню, за книгу, за брошенный в полицейского лимон – молчим.

Это именно нас, все 140 миллионов русского народа, как гоголевского поручика Пирогова, власть хлещет по щекам ефрейторским окриком: «Молчать, смерды»! Молчим… Внутри, естественно, бушуем как вулканы, готовы буквально рвать и метать, но молча, чтобы, не дай Бог, не нарушить «стабильность». А вечером, по рекомендации того же Гоголя, в своих клубах, дискотеках и филармониях мы «…так отличаемся в мазурках, что приводим в восторг не только дам, но даже и кавалеров». После чего, смахнув с лица «божью росу», продолжаем бубнить о духовности и внутренней свободе, потому, видимо, что мы мудрые и знаем цену истинной свободы и демократии. А «хохлы», упертые и темные, стабильность не ценят и потому не желают молчать и терпеть. Им, видите ли, свободные СМИ подавай, сменяемость власти и независимый суд! Коррупция их, видите ли, не устраивает! А про внутреннюю свободу они понятия не имеют и потому не видать им нашей благодати.

И то, правда: «Для праздника толпе совсем не обязательна свобода», — заметил Бродский. Подтверждаю это как рядовой член толпы. Как человек, смиренно и безропотно, полвека проживший в советском рабстве. Не севший за свои убеждения в тюрьму, не принесший в жертву карьеру, благополучие, саму жизнь — как Марченко, Сахаров и многие другие апостолы свободы. Они погибли, а я перетерпел, сдерживая рвоту от отвращения к власти, и дожил до старости потому, что не боец, и не борец, а слабый обыватель, боящийся боли, волнующийся за семью, родителей, детей. И сейчас негодую на нынешний режим за то, что он своей подлостью снова, как в советские времена, загоняет меня в угол, где совесть кричит: «Не молчи!», а робкое сердце шепчет: «Не выступай…» Только осознание трагедии развала, перед которой оказалась Россия, принуждает меня «выступать», чтобы озвучить, видимую мной реальность. Вот она: Россия стоит на краю пропасти.

Что будет? Какая беда ждет нас? – Бог знает.
Мудрец Губерман в эссе о Сократе с тревогой предупреждает: «Самое жестокое похмелье – от опьянения коллективным единодушием».
Господи, дай нам разум услышать эту простую истину! Не дай окончательно сойти с ума, за компанию с безумцами во власти!

Она, Украина, родила нас, русских. Выкормила, выпестовала и вывела в люди целый народ. Дала нам письменность и веру. Потому она и «ненька», а Киев «мать городов русских». Рожденные в днепровской купели, мы выросли, разбрелись по свету, разбогатели, заматерели… И теперь, навалившись на Украину всей своей огромной сыновей тушей, мы реально насилуем собственную мать. Причем делаем это с восторгом и удальским гиканьем…

Эй вы, русские мужики, вас еще не тошнит от этой мерзости?


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.