“Особливий статус” – текст Закону. Може, досить уже владі брехати?! Анатолій Гриценко

серпня 30, 2015Українські проблеми. Політика
Анатолій Гриценко Український політик, міністр оборони (2005—2007), голова Комітету ВР України з питань нацбезпеки і оборони (2007-2012), голова Підкомітету з протидії відмиванню брудних коштів (2012-2014), голова Координаційної ради партії “Громадянська позиція”. Доцент Києво-Могилянської академії. Полковник запасу.30 серпня 2015, 23:01

Щоб Ви не піддалися нахабно-солодкій пропаганді Кремля і Банкової, щоб мали свідому власну позицію, знайдіть 20 хвилин і прочитайте текст Закону. Нагадаю, Порошенко з Турчиновим проштовхнули його 16 вересня минулого року, при виставленій за двері пресі й при вимкненому табло, щоб ніхто не побачив справжнього результату голосування. Будучи тоді депутатом, я проголосував “проти”.

Що бачимо в Законі? Повна амністія усіх терористів, які вбивали, викрадали і катували людей, розкрадали і нищили майно людей, і які роблять це сьогодні. Без жодних виключень! Своя міліція, свої суди, своя прокуратура – весь силовий репресивний блок про-путінський. Місцеві Ради, яких не можна розпускати, навіть якщо творитимуть беззаконня. Договірні відносини з Києвом, Кабміном і міністерствами. І при тому – зобов’язання Києва фінансувати цей про-путінський бандитський анклав із державного бюджету, та ще й за захищеними статтями, коли не дозволяється зменшити видатки ні на копійку, навіть якщо на решті України станеться сотня стихійних лих чи катастроф.

Щось подібне передбачено Законом для інших областей України? Ні. І близько таких/подібних прав вони не мають!

Якщо це не “особливий статус”, то що це?! Може, досить уже владі брехати?

Завтра перше читання змін до Конституції. 226 голосів напевно буде. Потім етап внесення поправок і наостанок друге голосування – от на цьому етапі згадку про “особливий статус” (“особливий порядок місцевого самоврядування”) треба ВИЛУЧИТИ із проекту. Якщо депутати її не вилучать, тоді нам з Вами треба тиснути на Раду, щоб за “особливий статус” 300 голосів не знайшлося!

Коли це друге, критично важливе голосування відбудеться, у вересні чи в грудні – наразі невідомо. Триматимемо руку на пульсі…

© 2000-2015 “Українська правда”

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Сталінград Порошенка і Путіна. Завершальний етап

серпня 30, 2015Українські проблеми. Політика
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/columns/2015/08/29/7079358/
Субота, 29 серпня 2015, 12:55

I. “Непередбачуваність” Путіна

Розвиток подій підтвердив правильність прогнозу, даного рік тому у матеріалі “Сталінград Порошенка і Путіна“. Це означає, що насправді дії Путіна є цілком прогнозованими. Принаймні доти, поки господар Кремля вірить у можливість зберегти свою владу.

Адже є речі, які ВВП не може дозволити собі проігнорувати навіть при найбільшому бажанні.

Економіка. На ній тримається соціальна сфера. На стабільності соціальної сфери тримається влада Путіна.

Влада, а не Росія і не росіяни, – найдорожча цінність для Путіна. Ради неї він готовий на все.

Розуміння цих двох фундаментальних факторів дозволяє досить точно прогнозувати дії російського президента в Україні.

Військову інтервенцію Путін не може собі дозволити – бракує грошей на утримання захоплених територій. Швидко задушити Україну економічно він також не в змозі – за її спиною стоять МВФ і Захід.

З дієвих інструментів залишається лише те, що прийнято називати “замороженим конфліктом”…

ІІ. Анатомія “замороженого” конфлікту

Фішка в тому, що для існування штучно створеного замороженого конфлікту потрібен регулярний фінансовий “підігрів”. Чим більший конфлікт – тим більше грошей потрібно на його підтримку.

Фінансова “вага” Придністров’я, Абхазії і Осетії, разом узятих, була для Росії мізерною, тому ці конфлікти перейшли до розряду довгограючих. Порівнювати їх з Донбасом некоректно в силу принципово різних вагових категорій.

Відповідно, усі розмови про те, що Путін зацікавлений у “заморожуванні” конфлікту у Донбасі в його нинішньому вигляді – це пусті фантазії.

У Путіна банально не вистачить грошей на “довгу заморозку”.

Ціна на нафту, все очевидніші кризові явища у світовій економіці разом із санкціями залишають Путіну надто мало шансів протримати у Донбасі “проект ДНР/ЛНР” довше весни 2016-го.

Але безнадійну для Путіна ситуацію рятує… Петро Порошенко, президент України.

Своїм законом про “особливий статус”, до того ж закріпленим конституційно, Петро Олексійович одним махом вирішує на користь Путіна цілий ряд великих проблем:

1. Конфлікт не вирішується, а дійсно заморожується. Він виводиться з гарячої військової фази, але не припиняється. Принципово важливим є те, що залишається у повній недоторканості генератор конфлікту – антиукраїнська пропутінська місцева влада з надзвичайними повноваженнями.

Це дає можливість Путіну у будь-який момент знову повернути конфлікт із “замороженого” стану – до “гарячого”. Причому зробити це значно легше і швидше, ніж Заходу – відновити санкції.

2. Райони з “особливим статусом” стануть потужним антиукраїнським форпостом. Зрозуміло, що жоден проукраїнський житель Донбасу не повернеться туди, де терористи збережуть владу, збройні формування і контроль над судом і прокуратурою – тобто повний арсенал залякування. Тож навіть вибори за українськими законами не дуже обмежать бойовиків.

Плюс – повна свобода махрової антиукраїнської пропаганди. Яка, до речі, транслюватиметься й на сусідні райони.

3.Українська економіка отримає “чорну діру”, в якій безслідно зникатимуть вкрай необхідні їй мільярди. Під могутній акомпанемент волань про “геноцид”, стократно посилений кремлівською пропагандою, “особливі” райони вимагатимуть від Києва все нових і нових грошей.

А далі з допомогою дуже простих і ефективних “схем” ці гроші швидко зникатимуть, без будь-якої користі для економіки України.

4. “Особливі” райони зможуть стати джерелом дестабілізації всього східного, і не тільки, регіону.Тисячі бойовиків з паспортами України зможуть вільно пересуватися між областями і займатись грабежами і диверсіями, а ховатись від українського правосуддя – в “особливих” районах. Ці ж райони загрожують перетворитись на перевалочні бази для розповсюдження зброї.

У підсумку Путін перекладає на Україну фінансування замороженого конфлікту і утримання дотаційного і зруйнованого регіону, і залишає за собою контроль за “особливими” районами.

Тобто Україна платить за все – і при цьому не отримує нічого. Просто українських солдатів убиватимуть не з гармат, а пострілами в спину.

Путіна навіть влаштує формулювання “за українськими законами”. Оскільки в “особливих” районах на практиці ці закони буде реалізовувати тільки він, Володимир Путін. Так, як сам забажає. Так само, як він реалізує “взаємне припинення вогню”.

Якщо й використовувати термінологію Порошенка і Юрія Луценка про досягнення миру – то це такий самий мир, який привезли світу Чемберлен і Даладьє у 1938-му.

Так, Путін дуже хотів би “дотиснути” Порошенка до ще більших поступок – і в плані територій, і в плані “особливих” повноважень. І він би досяг свого – якби нафта була хоча б по 70 доларів за барель.

Але Путін отримує найголовніше – інфікує Україну раковою пухлиною “особливого статусу”, за допомогою якого зможе терзати її політично і знесилювати економічно. Залишиться тільки з часом “модернізувати” систему до повноцінної “федералізації”.

Є стовідсотково об’єктивний показник зацікавленості Путіна в конституційно закріпленому законі про “особливий статус”. Це – результати голосування прокремлівських депутатів Верховної Ради. Бо заяви Кремля – це PR-вітер, який легко за кілька годин можна змінити на протилежний.

І заяви можуть як демонструвати справжні наміри, так і приховувати їх. Щоб допомогти Порошенку “проштовхнути” закон у Раді, Кремль імітує “жорстку критику”.

А от результати голосування депутатів змінити вкрай важко, або й зовсім неможливо. Тут вже не до ігор. Ось чому саме цей фактор є однозначно визначальним.

Якщо українська влада не розуміє таких елементарних речей – значить, у них дуже великі проблеми або з адекватним сприйняттям реальності, або із совістю.

ІІІ. Анатомія поразки

Навіщо “особливий статус” потрібен Путіну – зрозуміло. Але навіщо він Порошенку?

Є три особливості, які характеризують Порошенка-президента.

Перша. Порошенко не є президентом ефективних дій. Він є президентом ефектної пози.

Грізні заяви Порошенка про боротьбу з корупцією – і в результаті ця боротьба за півроку дала в бюджет аж 8 тисяч гривень.

Театральні арешти перед телекамерами – “і тиша…”

Через тягу до показухи, через бездарне керівництво військами втрачено велику кількість дорогоцінної військової техніки і озброєння, сотні бійців загинули, сотні попали в полон. Після цього президент перед телекамерами пафосно передає військам нову і відремонтовану техніку.

“Боротьба з олігархами” – це взагалі глум, крутіше тимошенківського. Дивно, що Порошенко перед телекамерою не доручив очолити цю боротьбу Косюку.

Друга. Порошенко є перш за все патріотом власної кишені.

Щоб переконатися у цьому, достатньо назвати цифру проданого відповідно до обіцянок бізнесу. “Рошен” – не Україна. Тут Порошенко не продешевить ні на долар.

Можна лише здогадуватись про розмір сум, “мінімізованих” з допомогою офшорних схем. Совість президента не переобтяжена тим, що за ці гроші, перетворені на спеціальні засоби зв’язку або військове обладнання, можна було зберегти не одне солдатське життя.

Головне – що власний син надійно захований від передової.

Третя. Порошенко не збирається ламати стару систему. Він з нею домовляється.

Результати цих “договірняків” ми спостерігаємо на кожному кроці. Чого варте відверте сприяння БПП під час виборчої кампанії багатьом кандидатам на кшталт Олеся Довгого. Тепер довгі, звягільські й їм подібні – голосуванням за “особливий статус” визначатимуть долю України. Або результати “героїчної” боротьби з корупцією у виконанні Яреми і Шокіна…

Вказані особливості обумовили підсумок.

Результати реформ плачевні, стан економіки і державних фінансів плачевний. Перекласти весь тягар на населення не вийде – значна його частина просто неплатоспроможна.

Єдине рятівне коло – МВФ, тобто Захід. Але і Заходу є ще “Ісламська держава”, Греція, фондові ринки Китаю тощо. Ці проблеми наразі б’ють по інтересах Заходу значно сильніше, ніж Донбас.

Захід не збирається заохочувати Путіна – новий Гітлер йому абсолютно не потрібен.

Але Заходу конче потрібно хоча б тимчасово зняти з повістки дня питання Донбасу. Бо, на відміну від Порошенка, західні лідери у першу чергу опікуються інтересами власних країн і власних народів.

Заходу потрібен хоча б тимчасовий мир. Порошенку потрібні гроші Заходу, без яких у нього не буде жодних шансів втримати владу…

Гешефт відбувся. А розплатиться за все Україна.

IV. Курс на прискорення революції

Попри палке бажання, Путін не в змозі створити революцію в Україні. Але за нього це завдання успішно виконують Порошенко і Яценюк.

А от що Путін може – так це дві речі. Перша – пришвидшити третю хвилю революції. Друга – посприяти переростанню революції у форму хаосу й розгулу насильства.

Саме для цього Путіну і потрібен законодавчо закріплений механізм “особливого статусу”.

Хаос в Україні дуже потрібен Путіну, щоб лякати ним росіян і таким чином відвертати назріваючу революцію у самій Росії.

Тому депутати, які голосуватимуть “за” особливий статус, повинні пам’ятати: вони власними руками кратно збільшують шанс побачити біля своїх шикарних маєтків і бізнесів юрбу, яка кричатиме “грабуй награбоване!” І охорона маєтків нічого не зможе вдіяти – у юрби будуть “калаші” і гранатомети, якими їх щедро забезпечить Путін через “особливі” райони.

Можна, звичайно, повірити Порошенку і Юрію Луценку, що якщо на бойовій машині з потужною бронею, гарматою і кулеметами ніде немає напису “танк” – значить, це ніякий не танк. Достатньо на гарматі написати слово “комбайн” – і все буде добре.

От тільки гармата і кулемети не зможуть збирати врожай – вони зможуть тільки вбивати і знищувати…

Геннадій Люк, спеціально для УП

Сильні слова Олега Сенцова

серпня 21, 2015Духовність

Последнее слово Олега Сенцова. Сильное. Надеюсь, что когда-нибудь будет опубликовано в учебниках истории не только Украины, но и России.

“Надеюсь, Ваша честь, это будет мое не последнее слово.
Я тоже, как Саша, не буду ни о чем Вас просить и испытывать снисхождение – здесь всем все понятно. Суд оккупантов не может быть справедливым по определению. Ничего личного, Ваша честь.
Я хочу сказать про другое. Был такой персонаж Понтий Пилат. Он, когда просидел на Луне много лет, обдумывая свой поступок. Потом, когда его просили, он шел по лунной дорожке с Га Ноцри и говорил ему: ты знаешь, ты был прав. Самый страшный грех на земле – это трусость. Это написал великий русский писатель Булгаков в книге «Мастер и Маргарита». И я с ним согласен. Трусость – самый главный, самый страшный грех на земле. Предательство – это частная форма трусости.
Большинство предательств начинается с маленькой трусости, как в примере с Чирнием. Когда тебе надевают мешок на голову. Немножко бьют, часа пол, и через полчаса ты уже готов отречься от всех свои убеждений, оговорить себя в чем угодно, оговорить других людей, чтобы перестали бить. Я не знаю, чего могут стоить твои убеждения, если ты не готов за них пострадать или умереть. Я очень рад, что Гена Афанасьев смог перешагнуть через себя. Он оступился, но в конце концов, понял, что у него есть шанс, и сделал очень мужественный, очень правильный поступок. Я был очень удивлен этим. И рад за него. Дело не в том, что будет большой скандал, будут проблемы, и нас оправдают – этого ничего не будет. Я рад за него, что он будет жить дальше и ощущать себя человеком, который не струсил.
Ему продолжают угрожать, приходят, бьют ногами, но он уже сделал шаг в правильную сторону, и обратно уже не вернешься. Я очень за него рад.
Я уже год пребываю в вашей прекрасной стране и смотрю ваш телевизор. Программы «Вести», «Время», да, это очень хорошие передачи… Ваша пропаганда отлично работает. Я верю, что большая часть населения верит тому, что им говорят. Что Путин молодец, что на Украине фашисты, что Россия делает все правильно, что кругом враги. Очень хорошая пропаганда. Но также я понимаю, что есть люди более умные, как например вы, здесь власть предержащие. Вы прекрасно понимаете, что нет никаких фашистов на Украине, что Крым забрали незаконно, а ваши войска воюют на Донбассе.
Даже я, находясь в тюрьме, знаю, что Ваши войска воюют на Донбассе. У нас весь изолятор забит ополченцами, которых туда отправляют как героев на ваших танках, с вашим оружием. Они там воюют, думают, что их здесь ждут, возвращаются с собой беря боеприпасы, их принимают на границе, дают им сроки. Они удивляются: «Как, за что, мы же, вроде, герои, нас туда провожали…», – не понимая, что работает этот поезд в одну сторону. Я здесь, в тюрьме это знаю. Я здесь, в тюрьме находился с ГРУшником, вашим офицером, его сейчас судят по другом преступлению. Он участвовал в захвате Крыма. 24 марта они на кораблях прибыли в Севастополь, и блокировали как раз ту часть в Евпатории, которую я снабжал и вывозил. Судьба такая интересная штука. И его же бригада участвовала в Иловайском котле, которая разбила украинских военнослужащих. Это факты, которые лежат на поверхности. Если ты не зажмуриваешься, ты их видишь.
Вот стоят, например, ваши трубадуры режимa. Они тоже не глупые парни, они знают, как все обстоит, но продолжают врать. Они делают свою работу, находя себе оправдания. Наверняка они находят себе какие-то оправдания: надо кормить детей, надо что-то делать. А зачем растить новое поколение рабов, ребята?
Но кроме этих всех еще есть третья часть населения России, которая прекрасно знает, что происходит, не верит в байки вашего агитпропа, которые понимают, что происходит на Земле и в мире, какие ужасные преступления совершает ваше руководство. Но эти люди почему-то боятся. Они думают, что ничего нельзя изменить, что все будет, как есть, систему не сломаешь, ты один, нас мало, нас всех замуруют в тюрьмы, убьют, уничтожат. И сидят тихо в подполе, как мыши. У нас тоже была преступная власть, но мы вышли против нее. Нас не хотели слышать – мы стучали в мусорные баки. Власть не хотела нас видеть – мы поджигали покрышки, и в конце концов победили. Также произойдет и у вас рано или поздно. В какой форме – я не знаю. Я не хочу, чтобы кто-то пострадал. Просто я хочу, чтобы вам больше не правили преступники.
Так что, единственное, что я могу пожелать – это третьей информированной части населения России – научиться не бояться.

Вадим Дубовський про Анну Лорак

серпня 21, 2015Духовність

Vadim Dubovsky почувається розгнівано у Chicago, Illinois

Тут мне пишут, что я завидую Лорак. Завидую ей потому, что я – никто, и звать меня – никак, и что я – не заслуженный и не народный, и, дескать, потому и завидую. И вообще… “сидел бы ты, … , за своей баранкой да помалкивал!”.

Милые ценители длинных ног, кроваво-пухлых губ и полуобнажённых сисек! Ну как можно завидовать тому, что у человека вдруг не стало (а может и не было никогда) совести, чести, чувства собственного достоинства?

Это ж как нужно себя уронить, чтобы после всего, что произошло в твоей стране после 1 марта 2014 года оказаться на московской сцене и получить там аж целый самовар в награду за своё блядство??!
Это ж кем надо быть?

И ведь не может она не знать, что гибнут её ровесники, её земляки, хлопцы из Кицмани Черновицкой области. Гибнут они от рук выродков, не признающих Украины в принципе и напрочь отрицающих существование украинского народа!
А ведь знает шлюха! Всё знает!
Но деньги ж не пахнут для таких продажных тварей ни кровью, ни дымом пожарищ, ни разлагающимися на летней жаре человеческими останками!

Как можно завидовать обладательнице такой неуёмной жадности?
Эта жадность просто выталкивает её на кремлёвскую панель и вынуждает соблазнительно улыбаться сидящим в зале кобзонам.

Милые ценители длинных ног, кроваво-пухлых губ и полуобнажённых сисек!
Проституткам никто не завидует! Их только “пользуют”. Пользуйтесь и вы на здоровье, горячие поклонники Ани Лорак! Меня только избавьте от такого удовольствия! Меня от таких тошнит даже на большом расстоянии. Надеюсь, что не доведётся ходить с ней по улицам одного города ни 17 января, ни в любой другой день года. Надеюсь, хватит у неё ума хотя бы на то, чтобы не искушать чикагских “фанатов”. Хоть бы кто-то подсказал ей что ли… А то ведь…

Chicago, Illinois

Місто · Chicago, IL, United States
 

Школа хабарництва

серпня 16, 2015Українські проблеми. Економік

Зіновія Воронович

  • 12.08.2015, 20:21

Уже місяць міжнародна організація Transparency International приймає звернення від українців про випадки корупції. Гадаєте, найбільше скаржаться на корупцію у сфері державних закупівель чи в судах? Нічого подібного.

Кожне третє повідомлення про корупцію стосується сфери освіти! Повідомляли також про корупцію при вирішенні земельних питань (10%), у судових та правоохоронних органах (10%), про адміністративну корупцію у сфері бізнесу та охорони здоров’я (10%). Ще 5% викривачів надали інформацію про корупційні зловживання в міністерствах, стільки ж про злочини на державних і приватних підприємствах.

Насправді нічого дивного у такій статистиці немає. Так, масштаби корупції у міністерствах чи при державних закупівлях величезні. Але хто з нас безпосередньо з цим стикався? Одиниці. А хто з нас може чесно заявити, що жодного разу не давав хабара лікарю чи вчителю? Дані Transparency International показують, що саме за корупцію у сфері освіти треба взятись у першу чергу. І справа навіть не у масштабах корупції у цій сфері, а в тому, що саме заклади освіти вчать нас давати хабарі ще з садочка. Платити у кишеню доводиться за влаштування дитини у садок, потім за хороші оцінки в атестаті, потім за вступ до вузу, далі — від сесії до сесії. Потім — захист диплома та аспірантура… І що на “вищий щабель”, тим ставки більші. Згідно з повідомленнями викривачів, на сьогодні “благодійні внески” в дитячі садки – 50-1000 грн. (у деяких випадках і 500 у. о.), вступні іспити у вузі коштують від 6000 грн., продаж дипломних робіт у вузах – 1000 грн., вартість одного модуля в регіональному вузі – 150-350 грн., вартість сесії в технікумі – 2000 грн., вступ до магістратури відомого вузу, який готує юристів і правоохоронців, – $ 1000-1500.

Окрема тема — навчання у медичному університеті. Люди платять шалені суми за те, щоб вступити (і закінчити) медуніверситет, а потім йдуть на 2,5 тисячі гривень зарплати. Звичайно, вони хочуть відбити вкладене. Людина, яка звикла давати хабара, не бачить нічого поганого в тому, аби того хабара отримати. Фактично, кожен з нас — потенційний хабарник. Просто можливість реалізуватись не кожен має. Тому нема чого дивуватись, що у владі в нас самі хабарники. Адже на гору видряпуються найздібніші. І ані Антикорупційне бюро, ані державні програми боротьби з корупцією не зможуть її побороти, поки кожен з нас не почне боротись з дрібною побутовою корупцією — починаючи з коробки цукерок за хорошу оцінку і 100 гривень за прийом лікарю.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/blogs/137911-shkola-khabarnytstva

 

ПО ТОЙ БІК НАДІЇ САВЧЕНКО

серпня 16, 2015Духовність

Надія Савченко — дійсно героїчна жінка. Участь у нинішній війні у якості добровольця. Гідна поведінка у московському полоні…

Інтернет-публікації про Надію миттю облітають соцмережі. Телевізійні медіа інформують про судилище над цією жінкою усю Україну. Її фото є символом української незламності.

Надія заслужила на те, щоб бути одним із символів українсько-московської війни. Але! Якось цинічно, несправедливо виглядає прикутість уваги суспільства до цієї жінки на тлі байдужості по десятків українських патріотів, котрі знаходяться за ґратами тут, в Україні. Серед них — Андрій Медведько та Денис Поліщук, яких звинувачують у ліквідації російського агента впливу Олеся Бузини, та Андрій Романюк, Євген Кошелюк, Микола Мнишенко і Віта Заверуха, які ліквідували беркутівців, що чинили злочини проти учасників Майдану (при цьому причетність до акції Заверухи і Мнишенка є сумнівною). Є ще Юрій Павленко, який сидить за ґратами за розірваний портрет Порошенка. Є десятки менш відомих імен.

Абсолютна більшість політв’язнів режиму Порошенка-Авакова — це воїни-добровольці. Як і Надія Савченко, вони були готовими пожертвувати собою на війні, але замість нагород отримали в’язницю. Здавалось би, різниця між ними і Савченко лиш у тому, що Савченко — полонена, а ті патріоти, які опинилися за ґратами в Україні, — політв’язні. Але насправді таке розрізнення доволі умовне. І Медведько, і Поліщук, і Заверуха, й інші — також полонені. Полонені режиму внутрішньої окупації.

Держава “Україна” не є українською державою. Це квазідержавне утворення, яке прикриває свою злочинну сутність нашим синьо-жовтим прапором та тризубом. І якщо ти дієвий український патріот, ти неодмінно опинишся у стані війни з цією державою. Навіть якщо ти не маєш чіткого розуміння, що держава “Україна” — не наша держава, борючись за інтереси української нації, ти показуєш себе ворогом цієї олігархічно-бандитської, залежної від іноземних центрів впливу “України”. Ти показуєш себе громадянином іншої держави — тієї держави, яку ми повинні здобути. Будь готовий, що, ставши на шлях війни, ти опинишся в полоні, і тебе за твою любов до Батьківщини будуть судити “іменем України”.

За долю Надії Савченко вболіває, грубо кажучи, все суспільство. За долю Романюка або Медведька лише тисячі — ті, які практикують інформаційну гігієну і свій патріотизм опирають на правильні критерії мислення.

Савченко в іпостасі жертви путінського режиму навіть вигідна нинішній “поки що владі”. Вона — чудовий інформаційний привід, тема для новин, покликана відволікти увагу суспільства від того, як нинішня війна перетворюється на фарс. Зрештою, на її імені можна навіть попіаритися, показавши, як українська дипломатія піклується про її визволення. А найголовніше — вона поки що безпечна для режиму Порошенка. Адже її не катували “українські правоохоронці”, судять її не в Печерському суді Києва, а в Москві, і в ролі ката постає не Порошенко та Аваков, а Путін.

Та й для обивателя вболівати за Надію Савченко доволі зручно. Перепостив новину про неї на своїй сторінці у ВК або ФБ; у розмові зі знайомив висловив чергове обурення з приводу того, який жорстокий режим Путіна. Цього достатньо; більше Надії ти ніяк не допоможеш — її ж бо судять десь далеко, в Росії. Не потрібно під ізолятором тимчасового тримання влаштовувати бійки з “правоохоронцями”, аби домогтися допуску до затриманих добровольців їхніх адвокатів. Не потрібно ходити на судилища, які є жорстокою пародією на судовий процес. Не потрібно вистоювати черги під СІЗО, аби залишити ув’язненим патріотам “передачку”. Не потрібно допомагати родинам ув’язнених. Не потрібно готуватися до Революції, яка нарешті наведе лад у цій переповненій несправедливістю країні…

Комфортний патріотизм сьогодні в тренді!

 

Італійський історик: “Не знаючи про Голодомор, конфлікту між Україною та Росією не зрозуміти”

серпня 16, 2015Духовність

В Італії вийшла книга “Україна. Забутий геноцид” відомого історика Етторе Чіннелли. У розмові з DW дослідник пояснив, чому важливо, що італійці побачать саме зараз дослідження про Голодомор в Україні.

Етторе Чіннелла присвятив свою наукову працю пошуку відповіді на запитання: чи був Голодомор в Україні геноцидом?

Етторе Чіннелла довгі роки викладав історію Східної Європи в університеті Пізи, а потім багато працював у Центральному архіві Москви. Нинішня 300-сторінкова праця побудована на історичних документах п‘яти країн.

Deutsche Welle: Професоре Чіннелла, коли Ви вирішили написати цю книгу, чи не було у Вас побоювань через високу політизацію цієї теми?

Етторе Чіннелл: Ні, навпаки, для її написання я відклав інші плани. Я вважаю цю книгу своїм громадянським обов‘язком з огляду на міжнародну ситуацію. Слід донести до суспільної думки відомості про найчорнішу сторінку української історії. Про неї мали б знати усі, але фактично не знає майже ніхто. Щодо Голодомору ми маємо повну документацію, нам нічого не бракує. Однак у підручниках з історії – десять рядків про колективізацію, її жертви, голод, і це все. Треба донести до людей, що український націоналізм може здаватися наївним, навіть дратуючим, але коли українці кажуть, що якби їх не втягли в СРСР, то вдалося б уникнути колосальної трагедії – вони мають рацію. Жодна інша країна не була “покарана” таким жорстоким чином, як Україна на початку 30-х років.

На вашу думку, чому інформація про Голодомор не стала загальновідомим фактом?

У багатьох країнах все ще жива “неосталінська” культура. Всі засуджують сталінські злочини, але не всі сталінські злочини відомі! Відомі його “чистки”, “великий терор”, але чому? Тому що СРСР свого часу дозволив про це говорити. У той час як інші сторінки замовчувались. Якщо злочини нацистської Німеччини досконало відомі і розібрані, зі сталінізмом це зовсім не так. Сьогодні не можна добре говорити про Гітлера, про Голокост. Ніхто не скаже: “так, він вбив мільйони євреїв, але ж вони потім отримали свою державу у Палестині, а отже це позитив”. А про Сталіна щось на кшталт цього говорять і досі. Якби Гітлер виграв ту війну, їхні ролі зі Сталіним помінялися б. Ми б знали все досконально про злочини радянського режиму вже починаючи з 1945 року. І сьогодні ніхто б не міг добре говорити про Сталіна. І, можливо, був би хтось, хто стверджував би: “Так, Гітлер вчинив багато злочинів, але ж він подолав жахливий радянський комунізм, і врятував від нього європейську цивілізацію”. Сталінський та гітлерівський режими були дуже різними, але обидва є жахом. Я досі не можу визначитися, хто з них був гіршим.

Ви вірите, що колись відбудеться щось на кшталт умовного “Нюрнберзького процесу” для сталінізму?

Ну, якщо його досі не сталося… Тим паче, зараз ми помічаємо в Росії спроби оживити сталінізм. Чому це трапляється? А тому, що Росія – це імперія. Коли ця імперія була найбільшою і найуспішнішою? За Сталіна. У Росії немає іншої ідентичності, крім імперської, тому вони опиратимуться з усіх сил, аби “не втратити Україну”. Адже є міф про Київську Русь як колиску їхньої цивілізації, хоча Москва не має до того жодного стосунку. Їм доведеться шукати іншу ідентичність, а це проблема.

А які процеси ви бачите у формуванні української ідентичності?

Вже 2003 року під час вшанування річниці Голодомору стало зрозуміло, що це нація, яка бачить цю трагедію як одну з підвалин своєї національної ідентичності. І це правильно. Приміром, єврейська ідентичність є дуже складною, але те, що об‘єднує всіх євреїв – це спогади про Голокост. Як немає жодного єврея, який сказав би, що Голокост не має значення, так і жодний українець не назве Голодомор незначущою історичною деталлю. Власне, не знаючи історію Голодомору, не можна зрозуміти й нинішнього конфлікту. Адже це біль, який залишається. На мою думку, росіяни мали б попросити пробачення, рішучо засудити сталінізм, імперіалізм. Вони мали б сказати: “ви потерпали від сталінізму, нам також дісталося, давайте будемо братами. Навіщо нам окупувати Україну? У нас своя безкрайня територія”. Але вони роблять прямо протилежне. І я вважаю, що нинішня агресія відкрила та роз‘ятрила цю рану, пам‘ять про Голодомор. Боюся, що буде ще гірше. Це може спровокувати реальне підняття українського націоналізму.

У питанні, чи був Голодомор спрямованим саме проти українців, між українськими та російськими істориками немає згоди. Якого висновку дійшли Ви?

Голодомор – це геноцид, у першу чергу соціальний. Мета була винищити найбільш працелюбні прошарки сільського населення. Але те, що 2/3 жертв – українці, не випадковість. Як не випадковість і знищення української інтелігенції у той же період. Сталін боявся сильних проявів національних почуттів, в Казахстані, в Україні. Є листи, в яких він говорить про “небезпеку розповсюдження українських шкіл”. А їх тоді було дуже багато, у тому числі за межами України – в Росії, на Кавказі. Тоді українська культура була дуже привабливою, і Сталіну це дуже не подобалося.

Що мали б зробити Україна та країни Європейського Союзу для подолання нинішнього конфлікту?

Україна має стати прикладом країни, яка дійсно хоче оновлення: розбудовувати демократію, розслідувати вбивство журналіста, пояснювати реальні проблеми та потреби країни, розповсюджувати знання про свою історію. Європа нині досить мляво реагує на агресію проти України, держави завбільшки з Францію. Їй не дуже хочеться реагувати, але слід зрозуміти: для України немає дороги до інтеграції з Росією. Цьому народові, страшно покаліченому вчора і принижуваному сьогодні, не залишається іншого шляху, як інтеграція зі світом менш варварським, аніж той, від якого він потерпав. Європа зобов’язана допомогти, але й має право просити в України гарантії реальних змін, реальних реформ, прозорості, демократичності уряду. В Італії ж багато політиків закохані в російський режим та їхнього “сильного лідера”. До того ж, Італія має дипломатичну традицію, яка намагається “зрозуміти всіх”, у тому числі агресорів та гнобителів. Але слід йти вперед і вимагати розумнішої зовнішньої політики, тобто більш адекватного засудження агресії та порушення міжнародного права.

  • Дата 19.05.2015
  • Автор Ірина Кащей, Рим

 

Україна – не Росія: діалог українки з росіянкою

серпня 16, 2015Духовність

Серпень 16, 2015 16:00 |

Росіяни ніяк не можуть покинути архаїчну звичку вважати нашу країну частиною своєї “імперії”. Нинішні Україна та Росія. Фото: http://zn.ua/ Нинішні Україна та Росія. Фото: http://zn.ua/ “Вопрос построения модерной идентичности Украины — ключевой на повестке дня для нашей страны и он особенно хорошо заметен на фоне конфликта с Россией. Россияне не понимают масштаб изменений в массовом сознании украинцев, что в общем-то и стало причиной войны на Донбассе и аннексии Крыма”, – написав Юрій Романенко для Хвилі та у своїй сторінці на Фейсбук, передають Патріоти України. Россия, воспринимая Украину как недоразумение, сделала решительный шаг к тому, чтобы самой превратиться в такое историческое недоразумение. К этим мыслям меня привел диалог моей супруги с россиянкой, с которой она случайно познакомилась несколько дней назад. Эта россиянка 22 года живет в Финляндии и считает себя вполне такой европейкой, но узнав, что мы из Украины она сказала с маасковским акцентом: – Нуууууу, для меня Украина, Россия и Белоруссия — это одна страна (я заржал, когда услышал эту формулировку и представил, как жена чуть не взлетела вверх). – А вы на карту посмотрите и увидите, что не одна.Что нас делает единой страной? В школе я училась на украинском языке, сейчас у моей дочери русский только факультатив, учебники по истории у нас другие, у нас все другое, пора вам уже привыкнуть, что мы другая страна. Нет, мы, конечно, знаем русский, но и английский, и кое какие другие языки. Это вообще сегодня, в современном мире, нормально знать несколько языков. — Но были же мы когда-то вместе. — Да мало ли, что были, вы в Финляндии скажите, что она с Россией одна страна ( Финляндия входила в состав Российской империи с начала XIX века до 1917 года — прим. автора) и я уверена, что реакция финнов вам не понравится. И они будут правы. — Но… — Да и вообще я с вами говорю на русском языке, только чтобы вы меня понимали, это просто инструмент разговора, не более того, это вообще ничего ничего значит. — Да, жаль что все так произошло. Ведь … — А это не имеет значения, поверьте, после всего, что произошло, мы на бытовом уровне вытравим все, что нас связывало с Россией. Мы потратим на это 10-20-30 лет, но просто вытравим все до капельки и у вас в будущем даже не будет такой крамольной мысли, что можем быть каким-то единым целым и нас что-то связывает… Мадам ушла в легком ах*уе. Я опубликовал этот текст у себя на Facebook, где он вызвал оживленную дискуссию и массу вопросов. Вот, например, некто Максим Разин пишет: Финны почему-то не пытаются выправить всё шведское. У Украины была возможность стать альтернативной родиной для русских, как Швейцария была альтернативной немецкоязычной страной во времена Гитлера, но идиотское нацстроительство эту возможность почти убило. Ответ: Максим, Украина есть и будет Родиной для украинцев, а украинцем может быть любой, кто будет воспринимать нашу идентичнось и наши ценности. Точно также, как американцем или канадцем может стать любой человек, который воспринимает ценности этих стран. Так вот, такой человек, будь то он русский, китаец или армянин может участвовать в формировании этой идентичности и этих ценностей. Потому что у Украины все только начинается, а у России все уже заканчивается. Украинцы — это народ начала. Русские —это народ конца. Путин сегодня ведет Россию в могилу под вопли знаменами архаизации и возвращения «былого величия». Поэтому, конфликт между Россией и Украиной носит характер экзистенциальный и всеобъемлющий. Он требует гигантского напряжения сил и воли ради целей, которые полгода назад описал Сергей Дацюк в программной статье “Сосредоточение воли: Украина и Россия”. И эта борьба носит не только военно-политический, экономический, но семантический характер, который опять-таки прекрасно описал Дацюк. Конечно, в Украине есть немало людей, которые ретроградны по своей сути и застряли в плену картины 19-первой половины 20 века. В Украине идет яростная борьба между архаикой и модерном. Идет борьба между адекватными представлениями о современном мире и устаревшими. Это проблема, но Украина и все события , которые здесь происходилили в последние 25 лет, пытается вырваться из повестки прошлого, а Россия, наоборот, делает все, чтобы в эту повестку вернуться. В этом и есть суть того гигантского расхождения во между Украиной и Россией.
Джерело: http://patrioty.org.ua/ukrayina-ne-rosiya-dialog-ukrayinki-z-rosiyankoyu/

 

Но все равно – извините. Аркадий Бабченко

серпня 16, 2015Духовність

 

С какого-то момента мне стало совершенно плевать, что будет с этой страной. Более того – не просто плевать, не просто безразлично, а… Впрочем, прокуратура запрещает говорить, что я действительно думаю по этому поводу.

Я не могу ничего изменить в этой стране, где две трети населения съело свой мозг, где зомбоящик превратил людей в не желающую думать орущую протоплазму с пеной на губах – да ладно бы просто не думающую, действующую! – где сто миллионов фанатичных фашиствующих зомби вылезло на поверхность, где жены отказываются от своих погибших мужей-солдат за деньги, где родители своим молчанием отказываются от своих оказавшихся в плену сыновей, а дети приходят на могилу погибшего на “Курске” отца с портретом человека, сказавшего “Она утонула”. И про десять долларов тоже сказавшего.

Мне совершенно плевать, как так произошло. Плевать на причины, по которым люди съели свой мозг. Плевать. Не интересует.

Мне уже даже не жаль, что у меня больше нет страны. Эта территория, населенная этими людьми – это не моя страна.

Впрочем, чего там, она всегда была такой. У них было десятилетие свободы, с девяносто первого по двухтысячный, они не завоевали эту свободу – им дали её, дали бесплатно, даром, только живите, стройте свое будущее! – но они не могут жить свободными, им страшно жить свободными, и эту доставшуюся им бесплатно свободу они с величайшей радостью при первой же возможности обменяли обратно на “вертикаль власти”, на “мочить в сортире”, на стабильность, величие, подполковника кгб, протреты Сталина и крымнаш. Сами. Принесли обратно на блюдечке. Вместе с поводком и намордником.

Мне плевать, как так получилось. Плевать, что с ними будет.

Плевать, что будет с этой территориией – именно территорией, страны уже нет, как нет и нации, лишь группки атомизированных озлобленных зомби, ненавидящих всех остальных, кто не входит в их стаю. Плевать.

Жизнь в гетто – любви к гетто не способствует.

Я ничего не могу изменить, хотя видит бог, я пытался. Я правда пытался. И если бы эта страна провалилась в яму сама по себе – еще полбеды.

Но ей же мало убивать только своих собственных граждан. Ей же обязательно нужно убивать еще и чужих. Жечь в танках не только своих детей, но и чужих. Зомби не хотят убивать только друг друга. Зомби хотят убивать еще и людей.

Да, империя разваливается, по историческим меркам ей осталось недолго, и что будет дальше – очередная кровавая гражданская мясорубка ли, нефть в обмен на продовольствие и внешние управение ли, Китай ли от моря до моря, группка дробленых бандитских православных днр-лнр на одной шестой части суши ,от которых весь остальной мир отгородится каменной стеной, отобрав предварительно ядерную дубинку, православный игил или настоящий игил и неизменно последующее за ним средневековье в прямом смысле этого слова – уже плевать. Как именно умрет эта территория – уже не важно. Мне уже не важно.

Страшно лишь от того, что Мордор, издыхая, утащит с собой еще и тысячи и тысячи жизней нормальных людей.

Я ничего не могу изменить в этой стране. Я пытался – мы пытались – но не смогли. Их больше. Их много. Их миллионы.

Но все равно – извините.

 

До дня ВДВ

серпня 3, 2015Духовність

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля – тільки мить.
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.

Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,
І душею своєю я вас, як умів, причащав.
Але видно Господь мені краще життя напророчив,
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

На могилі моїй посадіть молоду яворину,
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,
Де таких, як і я, назліталася ціла сім’я.
Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні,
Як мені не всміхнеться донька – сиротинка моя.

У далеких світах якось раптом усе я покину,
Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем,
І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину,
І легенько війну над твоїм, Україно, лицем.

 

 

  • В то время, когда российские десантники купают свои пьяные тела в фонтанах, украинские воины-десантники защищают свою Родину от трехцветной чумы. С праздником вас, войсковая элита. Долгих лет вам жизни!

 

 

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.