Як українська та російська мови програмують особистість

вересня 26, 2015Духовність
Внаслідок чого одні й ті ж образи та поняття в е́посі різних народів мають інші, часом протилежні, значення?  Чому навіть у народів, які межують, однакові слова означають докорінно різне? Які риси нації можна простежити з етимології її слів?

Українська та російська мови під цим кутом прискіпливо розглянута в статті, опублікованій під іменем “Дмитро Пташка”. Автора не вдається віднайти в інтернеті, в тому числі й у соцмережах. До серйозності його особи та самої статті виникають запитання, проте, все-таки, незважаючи на злегка неприязний до російської мови, хоч і доволі жартівливий, тон написаного, Gazeta.ua розміщує матеріал, оскільки автор привертає увагу до цікавої етимології великого масиву слів. За кількома кумедними винятками, його трактування їхнього походження підтверджується словниками. І хоч окремі судження свідчать про підхід аматора (як, наприклад, виведене українське слово “сім’я” від “7 я”, або те, що нащадків угро-фінських або ж фіно-угорських племен, тобто росіян, автор чомусь узагальнено називає фінами), загалом зібрання цікавих за проходженням слів заслуговує на увагу.


Ми спілкуємося за допомогою слів. Міркуємо, переважно, теж словами. Але що то таке “слово”? З погляду фізики – це набір звуків. В той же час, кожен звук є звуковою хвилею, яка несе із собою певну кількість енергії.

Враховуючи, що енергія не зникає в нікуди і не утворюється нізвідки, а лише переходить з одного стану в інший можна стверджувати, що слово чи породжена ним звукова хвиля може так чи інакше впливати на людину.

“Неймовірно!”, скажете Ви? Між тим, у царині звуків існує таке маловідоме широкому загалу явище, як вибухова хвиля.

В залежності від наближеності людини до осередку вибуху, вона може калічити і навіть вбивати. Власне, вся відмінність між вибуховою хвилею і словом полягає лише в тому, яку кількість(!) енергії вони можуть передати людині на своєму шляху. Очевидно, що у слові міститься мізерна кількість енергії, яка жодного помітного впливу на тіло людини, як і його інформаційна складова – на підсвідомість, не чинить.

Причому, ключовим в останньому реченні буде якраз слово “помітного”, адже існують безліч речей, яких ми не помічаємо, що, тим не менш, не спростовує факту їх існування – мікроорганізми, атоми, електрони, магнітні поля, електричний струм, радіоактивне та електронно-магнітне випромінювання тощо.

Оскільки організм людини на 56% складається з води, а найголовніша частина тіла – мозок, взагалі на 80%, то дослідження Масару Емото щодо впливу слова на воду дозволяють провести деякі паралелі й, опосередковано, підтвердити наведені логічні викладки.

Якщо замислитися над позитивним впливом слова на людину, то тут новими барвами несподівано засяє таке поняття як милозвучність мови. Фактично, йдеться про здатність носія мови створювати “приємний” для довколишніх потік звукових хвиль.

Щоб Ви розуміли, поняття “приємний” – це лише висновок Вашої підсвідомості про корисність чи шкідливість цього впливу на Ваш організм! Яскравим прикладом тут служить зміна смакових уподобань жінки при надії. Варто її організму прозвітувати підсвідомості, що через розвиток дитини відчувається гостра нестача кальцію, як майбутня мати починає із задоволенням їсти крейду. Така сама ситуація і з милозвучністю.

Можете навіть не сумніватися, що під час прослуховування Вашим суперкомп’ютером, себто мозком, були дослідженні десятки чинників, про які Ви раніше навіть ніколи не здогадувалися, а “на гору”, з підсвідомості, був виданий лише короткий висновок: “подобається!”. Описаний процес дуже сильно нагадує вирішення складного математичного рівняння, де самі розрахунки проходять поза Вашою увагою, а Ви бачите лише кінцевий результат.

Власне, саме так і працює наша підсвідомість. Ось Вам іще один приклад її роботи, тільки, наслідуючи народну мудрість про те, що краще один раз побачити, аніж 100 разів почути, пропоную Вашій увазі дві знимки.

Ваше завдання, за умови, що з суттю експерименту Ви не були знайомі раніше, сказати, особливо не замислюючись, яка з двох дівчат Вам подобається, а яка ні. Що може бути простіше?

В середньому, щоб визначитися з відповіддю людині потрібно лише 1-2(!) секунди! Цей результат також підтверджується приказкою “він/вона мені з першого погляду сподобалася/не сподобався”. А тепер, власне, сам експеримент!

 фото взяте з книги Алана та Барбари Піз "Нова мова рухів. Розширене видання"
фото взяте з книги Алана та Барбари Піз “Нова мова рухів. Розширене видання”

Вашій підсвідомості було достатньо однієї миті(!), щоб оцінити(!) два ОДНАКОВІ (так, так, не сумнівайтеся) знімки, порівняти(!), знайти єдину(!) відмінність і зробити висновок!

Порівняйте це з тим, скільки часу знадобиться Вам, щоб виконати ту саму роботу, але вже на рівні свідомості! Вражає чи не так?! Знову ж таки, щоб знайти цю відмінність під час свідомого пошуку, учасникам експерименту, як правило, потрібно для цього вже декілька хвилин(!), а особливо неуважні, взагалі відмовляються від завдання, не знайшовши різниці. Але сказати, яка дівчина подобається, можуть всі. От такий парадокс.

Що я хочу до Вас донести. Інформація яку ми усвідомлюємо – це лише 1/100, якщо не 1/1000 від того, що обробляється і запам’ятовується(!) нашою підсвідомістю! Так, так, саме запам’ятовується! Адже за допомогою гіпнозу людину можна примусити пригадати абсолютно все, що вона коли-небудь бачила у своєму житті, включно із власними відчуттями у період внутрішньоутробного розвитку!

Проте повернімося до милозвучності.

В жодному разі не можу залишити поза увагою той факт, що українська мова визнана однією з найбільш милозвучних, а саме – другою, після італійської, мов світу! Що це означає на практиці?

Де-факто, наша мова здійснює один з найбільш потужних, у порівнянні з іншими мовами, цілющих впливів, як на носіїв так і на її слухачів.

“Маячня!”, скажете Ви? Не кваптеся з висновками. Можливо, ця здогадка і ґрунтується винятково на Логіці, але дозвольте Вам спершу розповісти невеличку історію, яка демонструє всю потужність цього інструменту. До того ж, найбільш цікавим тут є не результат, а сам хід думки.

Так от, виявляється, що існування атому було доведене(!) в Античній Греції ще 2000 років тому, задовго до появи перших мікроскопів. Згідно легенди, Демокріт сидів на березі моря, милуючись краєвидом і їв за допомогою ножа яблуко. Невідомо, про що він в цей час міркував, може, просто хотів якомога довше насолодитися улюбленим смаком, проте в якусь мить вчений вирішив перевірити наскільки шматочків він зможе це яблуко поділити в принципі. Овоч було розрізано навпіл, потім іще раз, іще, іще…

Врешті-решт Демокріт дійшов висновку, що в яблука, як і в кожної матерії, існує межа поділу, й от оцю, останню, вже неподільну частку він і назвав атомом. Власне, з грецької “атом” так і перекладається – неподільна частка!

Проте слово – це не тільки звукова хвиля, але це ще і ключ. Ключ до образу, явища чи поняття.

От тільки в зв’язку з тим, що на кожну націю при її формуванні впливав різний за силою і послідовністю набір чинників, то й оцінювати одні й ті самі події нації стали по різному.

Щоб Вам було зрозуміліше – це можна порівняти з двома чоловіками, одного з яких у дитинстві покусала собака, і який з того часу боїться тварин, а другий – з тією ж собакою весь час товаришував і тепер любить їх до нестями. Для одного – це вірний друг, для іншого – ходячі неприємності.

Так і з різними народами, які до одних і тих самих явищ підібрали різні за змістом слова-ключі. Часом – докорінно інші! Власне, саме через цей нюанс широко поширене уявлення, що за допомогою мови ми просто спілкуємося, є хибним.

Крім системи свій-чужий, що знову стала вкрай важливою в умовах чергової війни з Московією, мова ще й визначає наше світосприйняття, буквально примушуючи нас дивитися на деякі речі під чітко визначеним кутом. Тому в залежності від того, слова якої мови ми вживаємо, залежить не тільки модель нашого мислення, але й і наша реакція на різні чинники навколишнього світу.

Іншими словами, кожна мова є потужним інструментом для програмування особистості.

Для більшої наочності візьмемо два народи. Один мешкає у “світі” (від слова “світло”, звідси “світогляд”, “всесвіт”), а другий в “мире” (погодьтеся, що для сукупності етносів, яка постійно воює – це дуже символічна назва! Жити від війни до війни то, мабуть, і є справжнє життєве кредо так званих “русськіх”.

Якщо раптом твердження про надмірну войовничість москвинів викликає у Вас якісь сумніви, то зазирніть у підручник з історії чи погляньте на мапу Московії. Заволодіти 1/7 суходолу і підкорити близько 250 народностей мирним шляхом неможливо в принципі!).

В одних держава зветься “Україна” (від слова “краяти”, що означає “своя, Богом дана земля”), а у інших – “Россия” (саме слово є штучним і ніякого змістового навантаження не несе, бо є лише грецькою транскрипцією першої назви нашої держави – Русь, яка була вкрадена в нас москвинами у 1721 р.

Що цікаво, сама Московія грецькою буде як “Βαρβαρίας” (“Varvarías”) – країна варварів, дикунів. Зрозуміло, що ні про яке вікно (чому не двері?!) в Європу з такою вивіскою й мови бути не могло, тому москвини просто поцупили назву у частково окупованої ними на той час Русі).

Одна нація живе в “країні” (наступна похідна від слова “краяти”, означає “відокремлена від інших територія”), а друга в “стране” (від слова “сторона”, себто, та, яка збоку, на узбіччі! Як Ви бачите, усі крики про “окраїну” вони таки чітко за Фрейдом!

До речі, лексема “окраїна” (також походить від слова “краяти”) є суто українським поняттям, утвореним іменником “окрай”, який, зверніть будь ласка на це увагу, відсутній в “язичку” від слова “зовсім” та чужорідним для москвинів суфіксом однини -ина/-їна (морквина, кроквина, кофтина).

В той же час, болгарсько-українським суржиком це слово дослівно перекладається як “одна орезка”, однак москвини, з незрозумілої для широкої громадськості причини, чомусь уникають вживання цього, без сумніву, унікального для “русського міра” виразу).

В українців суспільний устрій зветься “державою” (від староболгарського слова “держати”, тримати народ разом, у купі), у “русськіх” – “государством” (від укр. слова “господарство”).

Найбільш знану частину громади у нас образно звуть вершками (від слова “вершина”) суспільства, а у москвинів “сливками” (від слова “сливать”).

В Україні-Русі важливі суспільні рішення вирішувалися громадою (вільною, самокерованою організацією з виборним керівництвом) на “Віче” (від “вічі” – очі; буквально – побачення). В москвинській культурі нічого подібного до цього явища, як і самого слова-основи, ніколи не існувало, звідси у москвинів і оце рабське, виплекане століттями, прагнення “сильної руки” та віра в “доброго царя”.

Від слова “громада” утворилося наступне поняття – “громадянство”. В “язичку” відповідником до нього є “гражданство” (походить від староболгарського слова “град”, звідси “гражданин”, буквально – мешканець міста. Сільське населення, вочевидь, жодних прав на Московії взагалі не мало).

Так от, коли “граждане” були чимось незадоволені настільки, що зважувалися на “восстание” (до речі, таке відчуття, що в кожному з них значну роль відігравали саме українці, інакше чому б “русськіє” цих сміливців називали “повстанцами”, а не “восстанцами”?!) проти “влади” (від слова “владнати”, дати лад; москвинський відповідник походить від слова “волость” – область, частина території, тобто, “власть” з точки зору “русськіх” – це лише контроль над територією) і виходили на вулиці, що, правду кажучи, відбувалося вкрай рідко (на Московії було лише 5 повстань за 800 років, себто, десь 1 раз на 150(!) років), то їхній володар з ними не панькався. Всі ці заколоти ним жорстоко придушувалися за допомогою більш численного війська.

Взагалі, складається враження, що для москвинів вирішувати будь-які питання силовим шляхом то є усталений і освячений століттями звичай. У них якщо “большинство” то “подавляющее” (від слова “давить”. На противагу цьому українці свої суперечки на зборах громади звикли вирішувати мирно, зважуючи усі “за” і “проти”, через що наша більшість зветься “переважною”).

Якщо раптом “русському” доведеться попросити про щось, то він, як це прийнято на Московії, обов’язково додасть своє ультимативно-погрозливе “пожалуйста” (від слова “пожалуй” => “пожаловать” => “жаловать”=>”жалую” – віддаю, відчуваючи невимовне горе, “жаль” (слово-основа цього рядочку; звідси “жалование”, а також ритуальна фраза усіх податківців і грабіжників з великої дороги “Добро пожаловать!”)!

Зверніть увагу, що ввічливим у цих дикунів вважається звертання утворене від наказової(!) форми дієслова першої особи однини – “пожалуй”, тобто, віддай! Що тут скажеш, типова вимога для окупантів… Натомість український відповідник “будь-ласка” є лише стягненою формою вислову “будьте такі ласкаві (люб’язні)”).

Якщо в Україні закон “набуває чинності”, то на Московії він чомусь “вступает в силу”.

Українці свої слова відмінюють (від слова “відмінність”), тоді як москвини – “склоняют” (від слова “склонять” – згинати).

Цікавим є і ставлення обох народів до своїх національних символів. Якщо українці співають про те, як вони калину, що впала, обов’язково піднімуть, то “русськіє” про те, як вийдуть в поле, щоб свою березку “заламати”.

Як Ви розумієте, москвини збираються в омріяне ними “подавляющее большинство”, зовсім не для того, щоб потім пасочки ліпити. Вони йдуть на війну, щоб здобути “убедительную” (від дієслова “бедить” – нести біду, таким чином “убедительный” – той, що відвів, уніс біду) “победу” (від слова “победить”, буквально – принести біду.

Поєднання цих двох понять викликає стійкий когнітивний дисонанс на кшталт: “да нет, не знаю”. Таке враження, що фіни і досі не до кінця опанували болгарсько-український суржик, через що вживають слова, насмикані ними з обох мов, абияк). Для порівняння, українська “перемога” – це зробити більше ніж ти можеш, здолати себе, докласти надзусилля для досягнення мети. Синонімом до нього є слово “звитяга” (від поняття “витягти”, буквально – піднести свій стяг над супротивником).

Цікавинка полягає в тому, що в “язичку” неможливо сказати “я победю” – увесь досвід їхніх пращурів заперечує таку можливість! На підтвердження цієї тези москвини навіть відповідну приказку створили: “Один (татарин) в поле не воин!”. Тому тільки орда, тільки хардкор! До речі, “він, вона, вони” “победить” все таки можуть, а от “я” – категорично ні!

Ось так за допомогою мови і формуються характерні риси нації: зневіра у власні сили і підсвідомо закладена необхідність збиратися до купи, щоб врешті-решт створити “подавляющее большинство” і на чолі з “сильною рукою” понести своїм сусідам біду!

Прикметно, що центральним персонажем москвинських казок, якщо відкинути запозичені з усього світу і в тому числі з України історії, такі як “Колобок” (від слова “коло” – “круг”) чи “Курочка Ряба” (в “язичку” немає такого кольору як “зелена”, “жовта” чи “ряба” наявні тільки “зеленаЯ, желтаЯ или рябаЯ”), є “Иван-дурак”, який, за наказом свого володаря, тільки те й робить, що мандрує кудись світ за очі, де займається грабунком, викраденнями та вбивствами.

Щоб Ви остаточно зрозуміли, якими коліями бігають кульки в голові у москвинів, то мусите знати, що “лихой молодец” – це у “русськіх” однозначно позитивна характеристика (від укр. слова “лихо” – біда, в “язичку” також виступає синонімом до слів “ловкий, удалой”).

Проте від орди москвини успадкували не тільки войовничість, але й таке явище як рабство. Де-факто, вони самі були рабами так довго, що рабство стало їхньою суттю (спочатку під Ордою, а після її розпаду вже під владою, начебто, своєї, але все одно татарської за походженням аристократії. Якщо в цифрах, то за 800 років своєї історії на території Московії рабства не було лише близько 100(!) років: з 1861 до 1925 та з 1965 і до сьогодні.

Московія, до речі, є офіційною спадкоємицею Золотої Орди, оскільки Ногайська орда, Казанське, Сибірське, Астраханське та Кримське ханство були врешті-решт завойовані Московією й увійшли до її складу).

Наприклад, від слова “раб” в “язичку” утворився однокореневий прикметник “робкий” (укр. боязкий, несміливий). Звідси ж “робко, робость, робеть, оробеть, оробевший”.

Між тим, процес виховання з людини “робкого раба” у наших сусідів, як виявляється, є цілою наукою! Починають вони ще змалечку… От спробуйте здогадатися, як двоє рабів можуть назвати третього, щойно народженого раба? На Московії поміркували, поміркували, а потім, зважаючи на його розміри, вирішили назвати його просто маленьким рабом! Конгеніально чи не так?!

Таким чином в “язичку” з’явилась іще одна похідна від слова “раб” – “ребенок” (“-енок” – це лише зменшувальний суфікс, який вказує на розмір об’єкта. Порівняйте це з “кот-енок”, “тигр-енок, лис-енок, слон-енок”). За допомогою логічного принципу “від зворотнього” отримуємо повний перелік членів москвинської родини, який в результаті нашої реконструкції набуває, нарешті, довершеного вигляду: “раб”, “рабыня” і “ребенок”! Звідси ж у “маленькому і жалюгідному язичку” такі поняття як “ребята”, “ребячество” та “ребячий”.

Після того, як на Московії малолітній раб трішечки підростав він був зобов’язаний приступити до праці на благо власного господаря. З назвою цієї людини москвини теж довго не мудрували. Дикуни, як відомо, люди прості, що бачать про те і співають, пишномовним доказом чого є поняття, вигадане ними для позначення власних дітей, а господар він і в Африці “господар”!

Власне, саме так москвини ще донедавна свого володаря і називали. Враховуючи те, що “язичок” є лише спотвореним діалектом української мови то і це слово “русськіє”, звісно, трішечки перекрутили. Був “господар”, а став “государь”. Проте, на мою думку, невеличкі погрішності у вимові цьому діалекту можна і пробачити! Вікіпедія у москвинській редакції виводить “государя” від “господаря”, а останнього чомусь від слова “Господь”. Схоже, що візантійські духовні скріпи “Цар – намісник Бога на землі” “русськім” ніяк спокою не дадуть.

Насправді, і “государь” і “Господь” походять від лексеми “господар”. Він, в свою чергу, походить від іншого укр. поняття – “господа”, тобто, домівка. Оскільки до інших рабовласників, але вже чином поменше, звертатися “государь” було б неввічливо, “его Величество” на таке міг і образитися (походить від укр. прикметника “великий”. Москвинською це буквально перекладається як “большой”, а сам вираз “его Большество”.

В зв’язку з тим, що при запозиченні “русськімі” було частково втрачено первісний зміст цього слова, то народилася чудова гра слів, яка передається фразою: “Якщо на Московії діти мріють стати просто “большими”, то в Україні – великими!” Де-факто, є калькою з традиційного українського звернення епохи княжої доби до володаря Русі – “Великий Княже”.

Таким чином, якщо відкинути запозичення з української то “русській” титул “великий государь” в дослівному перекладі на “язичок” мав би звучати як “большой хазяин”!

Знову ж таки, із сумом змушений засвідчити, що “русськіє” чомусь систематично уникають вживати власні вислови! Уявляєте, який фурор створив би лише початок фрази: “Большой хазяина, твое Большество, на одной орезке Гнилой воды…”?!), то москвини від слова “господар” вигадали іще декілька похідних – “сударь” і “господин”. Перша вже застаріла, а другою користуються і донині. Отже, оскільки головне призначення всіх рабів – це безперервна праця на користь своїх рабовласників, якими на Московії, в буквальному значенні цього слова, були “государь” і численні “судари” з “господами”, то на додачу до вже згаданої купи однокореневих слів москвини створили ще й дієслово.

“Рабы” повинні “работать”, чи не так?! Звідси ж у “русськіх” такі поняття як “работа, рабочий, работяга, работящий, работодатель, заработать, зарабатывать, заработок, зарплата, поработать, приработок, отработка, отработать, отрабатывать, отработанный, обработка, обработать, обрабатывать, обработанный, подработка, подработать, подрабатывать, наработка, наработать, нарабатывать, наработанный, сработать, срабатывать”.

Проте раб повинен не тільки працювати, але й бути слухняним. Волелюбний та непокірний неслух “господину” був категорично не потрібен! Тому в армії Московії і досі використовується команда: “Смирно!” (від слова “смириться”, буквально – скоритися, стати слухняним), її відповідником в українському війську є наказ “струнко!” (випрямитися, тягнутися вгору).

Рабська праця, безумовно, є важкою та невдячною. Можливо, саме тому на Московії ще одним відповідником до слова “работа” стало поняття “труд”. Утворилося воно від слова “трудно”, тобто складно. Для повноти картини додайте сюди іще “неделю” – назву тижня у москвинів, яка походить від виразу “не делать” і Ви зрозумієте, що ця нація любить працю, як собака палку.

До речі, “неделя” – це лише запозичене та спотворене українське слово “неділя”, от тільки у нас це останній день тижня, що є вихідним згідно заповідей Божих. Доказом запозичення цього слова “русськімі” є назва іншого дня – понеділок, себто, той, що йде за неділею. В “язичку”, за цією логікою, він мав би зватися “повоскресником”.

Якщо працювати для “русськіх” це “трудности”, то що ж вони тоді роблять із задоволенням?! Власне, нічого дивного в тому, що мешканцям споконвічної тайги найбільше подобається бігати по лісу за дичиною немає, але все ж таки! “Охота” – це те, що робиться залюбки, “с охотой”!

Відповідником до москвинського слова “охотник” є український “мисливець”, тобто, той, що мислить, підходить до ловитви звіра з розумом!

Українською горілка (від слова “горить”, пече), російською “водка” (те саме, що вода. “Лодья – лодка, дверь – дверка, рука – ручка”). Пити воду, що може бути природніше? В поєднанні з неробством таке ставлення до вживання алкоголю дає страшні результати.

Для русинів/українців обробляти землю, орати – це ледь не священне дійство, яким ми займаємося на своїй землі вже тисячі років поспіль. Натомість москвини, хоч і перейняли у нас мистецтво вирощування хліба, проте надали йому геть не властивого жодному зі слов’янських народів змісту. Власна лексема “пахать” у “русськіх” набула додаткового сенсу і стала вживатися також для позначення “важкої і невдячної праці”.

Загальнослов’янське поняття “орать” в їхньому “язичку” стало означати “голосно кричати”, а “орава” (сусідська допомога під час оранки) стала галасливою юрбою. Цікаво, що “орало” так і залишилося інструментом для обробітку поля, плугом, а не стало, як можна було б цілком слушно припустити, ротом чи горлянкою.

Взагалі, ситуація вельми кумедна, оскільки походження москвинських слів простежується не просто, а дуже просто! Щоб Ви розуміли, раніше землю обробляли за допомогою пари запряжених волів чи коней, що тягнули за собою орало, на яке орач мав тиснути обома(!) руками. Власної кеби у цих тварин замало, тому в ситуації, коли обидві руки зайняті, єдине, що залишалося оратаю – це голосно кричати(!) на худобу, щоб хоч якось керувати процесом.

Не знаю, скільки десятків років москвини спостерігали за цим процесом із сусідньої ялинки, проте єдине, що вони зрозуміли, так це те, що “орать” – це голосно кричати! Одначе, якщо підготовка землі до сівби у москвинів – це “важка і невдячна праця” то збір врожаю, по нашому жнива (від слова “жати”), у них вже зветься “страдою” (від слова “страдание”)! Але й і це ще не все!

Результат хліборобської праці – перемелене зерно, яке у нас зветься борошном (від слова “порох”, борошно-порошно), москвини лагідно і поетично називають, тільки уявіть собі, “мукою”! Відчуваєте усю ненависть цього народу до хліборобської праці?! Для них це навіть гірше ніж “труд”, бо там просто “трудности”, а тут на додачу ще й страждання та пекельні муки!

Якщо взятися до аналізу найменшого осередку суспільства, то виявляється, що тут теж є багато чого цікавого. До одруження українська молодь парубкує і дівує. В москвинському діалекті української прямого відповідника до цих понять немає, найближчий за значенням вираз “он ведет холостяцкую жизнь”, “она гуляет незамужней”.

Так от, після того, як хлопець вподобає якусь дівчину то він починає до неї залицятися, бо щоб там не казали, а чоловіки перш за все увагу на жіночу красу звертають – “за лице” чіпляються. Москвин, в свою чергу, починає “ухаживать” – від слова “хаживать”, “ходить”.

Якщо все йде добре, то незабаром хлопець засилає сватів (від свій, свояк, своя людина) і якщо раптом не отримує у відповідь гарбуза (випадки бувають різні, так) то молоді стають нареченими (від “наректи” – назвати, оскільки вони проголошуються парою перед громадою) і готуються до весілля (від слова “веселощі”).

Фіни, мавпуючи слов’янський звичай роблять все те саме, але в них молодята звуться “женихом” (буквально – той, що збирається отримати “жену”) та “невестой” (від укр. слова “невістка” – незнана, незнайома, яке в свою чергу походить від слова “вість” – знання).

Відмінність у назвах пояснюється різними звичаями в обох країнах. В Україні молодь добирає собі пару самостійно, тому незнаною дівчина була саме для родини хлопця: свекра та свекрухи (походить від виразу “своя кров”), на Московії замість молодого це робили його батьки, тому незнайомою дівчина виявлялася якраз для свого “жениха”) і теж починають готуватися, але вже до “свадьбы” (від укр. “сватьба” гуляння для сватів, буквально – привласнення).

Для українців весілля – це святковий день (від слова “світло”), в який наречені беруть шлюб (від слова “злюб”) і стають подружжям (буквально “друзями”) чи кажучи по-іншому – можуть побратися (від слова “брати”), тобто, взяти один одного за чоловіка і дружину (від слова “друг”).

Зовсім інші настрої панують в цей час на Московії. Для москвинів цей день є “праздничным” (від слова “праздный” – пустий, “праздник” – це буквально пустий від “работы” день), коли “молодожены” “вступают” чи “заключают” (буквально означає “саджають під ключ, ув’язнюють”, звідси ж “заключенный”) “брак” (від запозиченого в ХVІІ ст. німецького слова “brack” – негідний товар, брухт) і стають “супругами” (від слова “спрягать”, буквально – запряжені в одній упряжці).

Враховуючи, що жінку для хлопця шукали батьки, то ні про яке кохання в цій ситуації й мови бути не могло. Двох чужих, малознайомих людей просто ставили у пару і, подібно до худоби, “запрягали”, щоб вони разом йшли далі по життю.

На цьому місці граматика “язичка” робить черговий виверт, мимохідь демонструючи нам ставлення до жінки в “русськом мірє”. Справа в тому, що в українців чоловік одружується “з(!) нареченою”, а москвини “женятся на(!) невесте”. Тобто, жінку фіни поставили в один ряд з меблями (на ліжку, на канапі, на возі) та іншими неживими предметами (на камінні, на дереві, на землі), бо договори вони укладають все ж таки з(!) партнерами, а не на партнерах! Та що там партнери, якщо навіть з(!) собакою, а зовсім не на собаці вони виходять гуляти вулицею!

Взагалі, судячи з приказок на кшталт “Бьет, значит любит”, жінки у “русськіх”, м’яко кажучи, не в пошані. До того ж, зверніть увагу на граматику ще раз, не “(я) б’ю, значит люблю”, а “(он меня/тебя) бьет…”, себто, це ганебне явище видається нормальним(!) навіть їхнім жінкам!

В будь-якому разі, у майбутньому, від пари під боком українка вагітніє (набирає ваги, як у прямому, так і в переносному сенсі), а московитка “беременеет” (від слова “бремя” – важка, обтяжуюча, неприємна ноша; “обременить” і “забеременеть” – це однокореневі слова) або ж стає “непраздною” (себто, не порожньою) і, через зазначений час, в однієї народжується (відбувається “поповнення роду”) дитина (від слова “дитя”), а в другої “ребенок” (від слова “раб”, про походження цього слова вже згадувалося вище, але зверніть увагу на іще один момент.

Незважаючи на те, що народитися може як хлопчик так і дівчинка, у “маленькому і жалюгідному” завдяки його “досконалій” граматиці усі новонароджені чомусь мають суто чоловічій рід: “мышонок”, “жеребенок, орленок, щенок, козленок” тощо. Порівняйте це з українською, де для майбутньої малечі завбачливо залишено середній рід: мишеня, лоша, орленя, щеня, козеня тощо).

Українці своїх діточок годують (від слова “годити”), а на Московії маленьких рабів, не роблячи різниці із скотиною – “кормят” (від слова “корм”, який, як відомо, задають лише худобі). Саме слово запозичено “русськімі” зі староболгарської через українську, але оскільки відмінності між “кормити” і “годувати” або ж “харчувати” москвини так і не зрозуміли, то і досі залюбки їдять, як тварини, прямо з лопати!.

Крім того, дуже схоже на те, що через своє ставлення до праці “русськіє” постійно відчували брак харчів і голодували, оскільки після появи “младенца” (запозичено зі староболгарської, походить від слова “младой” – молодий, маленький) найбільшу проблему для його батьків становило якраз вигодовування дитини, тобто, “воспитание” (від слова “питать” – живити, годувати). В українців, навпаки, складнощі були саме із захистом своїх немовлят (не мовить ще) від негараздів навколишнього світу, тому ми своїх дітей “виховуємо” (від слова “ховати”).

Через декілька років, коли наші діти трохи підростуть вони починають здобувати (тобто боротися, виборювати – активна позиція) освіту (іще одна похідна від слова “світло”, буквально – освітлення знаннями; звідси “просвіта”), натомість москвинята “образование” (походить від слова “образ”, таким чином “образование” – це лише копіювання знань за затвердженим зразком, “по образу”) “получают” (пасивний підхід до справи).

В Україні після народження дитини чоловік стає батьком (москвинське “батя”, “батяня”, “батюшка” – це якраз запозичення з української), а жінка матір’ю,мамою.

У фінів, відповідно, “отцом” (походить від українського слова “вітець”, буквально – той, що дав життя, яке, в свою чергу, утворилося від лат. “vita” – життя, звідси ж “вітчим”, “Вітчизна”, “вітання”, “привіт” та усі їх похідні в “язичку”) і “матерью” (теж запозичення, проте через подібність вимови бракує доказів).

“Тятя” – похідна від українського слова “тато” на Московії прижилася ненадовго і з часом була замінена французьким “папа”. Помічницю молодої мами в обох країнах кличуть нянею, однак зважаючи на український рядочок однокореневих слів, а саме “неня, наньо, няня”, можна зробити висновок, що “русськіє” і це слово у нас тишком-нишком запозичили.

Тато й мати разом з дитиною утворюють “родину” (походить від слова “род” та вже згаданого суфіксу однини “-ина”) або “сім’ю” (сім “я”). В москвинів значення нашого слова “Родина” (в перекладі з української це буквально означає “один род”) набуло ширшого значення і стало позначати територію всієї країни (хоча в державі мешкають тисячі родів), відповідником до нього в українській мові є слово “Батьківщина” (земля пращурів, батьківський край).

Опускання людини вниз по соціальній драбині, як і її протиправну діяльність українська мова різко й однозначно засуджує. Позначаючи ці поняття, умовно кажучи, великими червоними прапорцями застереження та осуду. Дивіться, бути злиднем чи жити в злиднях – це перебувати у ЗЛІ, жити в злі дні. Москвинською – це лише безбарвне “нищета”, “нищий” (скорочення від “не имущий”, або, за іншою версією то є людина, яка лишилася “ни с чем”).

В Україні особа, що чинить зло, зветься злочинцем, звідси ж “злочин”. В “язичку” ми знову бачимо тільки нейтрально-констатуюче “преступник” (“тот, кто преступил” через людську мораль та закон) і “преступление”.

Людину, що займається крадіжками у нас кличуть злодієм (той, що діє зло). Звідси “злодійство”. Натомість до свого відповідника у “язичку” москвини в котре не виявляють жодного осуду! У них це лише “вор” (знову ж таки, це той, що зайшов за межу, кордон, у приватне місце. Звідси ворота, воротина, ворот, поворот та інші. Річка Ворскла – це відповідно кордон племені сколотів чи скіфів) та “воровство”.

Слово “злодей” (у сенсі “преступник”) в “язичку” є лише калькою з української лексеми злодій, що підтверджується наявністю в українській мові його антоніма –добродій. Натомість у москвинів відповідником до слова добродій є лексема “господин”, він же господар, він же “хазяин”-рабовласник! Погодьтеся, що це чисто рабська психологія вважати свого власника добродієм!

Така сама ситуація з українською парою “можна – не можна” та москвинською “можна – нельзя”. Як Ви бачите, болгарське “льзя” москвини десь успішно загубили, замінивши його українським поняттям.

В підсумку, дивіться як виглядають всі вищезгадані тями гуртом:

З однієї сторони суцільне зло, з іншої… Ні риба, ні м’ясо!

Проте українська мова не тільки застерігає від лихого способу життя, але й погрожує “покаранням” (від слова “кара” – буквально суворе покарання, відплата. У багатьох перша асоціація виникає саме з біблійським висловом “кара Божа”). Натомість на Московії для злочинців та злодіїв існує лиш “наказание” (від укр. слова “казати” – говорити, буквально – “наговорити”, тобто, оголосити догану).

Якщо у нас людина раптом захворіє, то її швиденько ведуть до лікаря (від слова ліки, лікувати) в лікарню, в той час як москвини у таких випадках звертаються до “врача” (від слова “врать”) в “больницу” (від слова “боль”.

Дехто стверджує, що “больница” – це там де “боль повергают ниц”, проте нашвидкоруч проведений порівняльний аналіз цю версію повністю спростовує, оскільки в “лечебницах” та “здравницах” все таки лікують і оздоровлюють, а не кладуть “лечение” і “здоровье” ниць (звідси ницість, ниций). Насправді, “-ница” то типове закінчення для іменників жіночого роду в “язичку”: “учительница”, “воспитательница”, “конница”, “цветочница” тощо).

Цікаво, як українська мова відокремлює саму неприємність від заходів спрямованих на її подолання, адже ми “хворобу” “лікуємо ліками в лікарні у лікаря”, тоді як у москвинів – “больной (боль) болезнь (боль) в больнице (боль)” “лечит лекарствами” (обидва слова запозичені з української) у “врача” (“вруна”).

Таке скупчення болю та брехні кого хочеш примусить оминати подібне, без сумніву, лихе місце щоякнайдалі!

Автор – Дмитро ПТАШКА.

Не минайте увагою блок матеріалів “Читайте також”, підібраних за темою й розташований під публікацією.

Біля витоків ОУН

вересня 25, 2015Історія

 

Карколомна доля українського лицарського ордену
25 вересня, 2015 – 10:31
ПОЛКОВНИК РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ ВОЛОДИМИР ПОЖИДАЄВ (НА ФОТО В ЦЕНТРІ) З ОФІЦЕРАМИ. 1915 р.

Сьогодні на абревіатуру «УВО» блискавично здатні відреагувати, мабуть, лише деякі історики й найбільш заповзяті студенти. А між тим ідеться про організацію, яка відіграла величезну роль в історії всієї України. Та чи змогла б, власне, нинішня Українська держава — за всіх своїх недоліків — бути здатною на антиавторитарну й антиколоніальну революцію, на збройний опір російській агресії, якби не ця організація та започатковані нею традиції безкомпромісної боротьби? Радше нинішня Україна нагадувала б Білорусь і мала б на чолі місцевого «бацьку»… Разом із тим однозначно оцінити все пов’язане з цією організацією неможливо — адже її методи виходили за межі, припустимі у поважному міжнародному товаристві. Утім, у ті часи методи ці — й у Європі, й за її межами — не являли собою щось виняткове. Ба більше: а чи було тодішнє міжнародне співтовариство поважним?

Ідеться про Українську військову організацію (скорочено УВО), яку було конституйовано на з’їзді українців-військовиків у Празі 30 серпня 1920 року.

ІЗ ЧОГО ТА ЗА ЯКИХ УМОВ УСЕ РОЗПОЧАЛОСЯ

Почнімо з того, що нині зветься «бекграунд», а в серіалі про Штірліца мало назву «інформація до роздумів».

Як пишуть довідники, УВО — це нелегальна військово-політична формація, яка постала заходами старшин різних українських армій (УНР, ЗУНР, держави гетьмана Скоропадського). Ці старшини — в чинах полковників, поручників, хорунжих, проте не генералів —  належали до різних партій чи були безпартійними і мали спільну мету: будь-що відновити Українську самостійну соборну державу (УССД) на всіх етнічних українських землях.

На момент створення УВО Галичина і Волинь були зайняті частково польськими військами; частково — союзним їм військом Української Народної Республіки; частково — російською Червоною армією; частково — корпусом Червоного козацтва Примакова. Остаточно статус Галичини та Волині не був іще визначений: Ліга Націй тимчасово передала ці регіони під польське управління, а британський міністр закордонних справ лорд Керзон запропонував віддати майже всі ці території росіянам («лінія Керзона»), але ті не погодилися зупинити на цій лінії свої війська, прагнучи «напоїти червоних коней з Вісли та Рейну».

Тривала тоді й війна за Наддніпрянщину. Навесні 1920 року польські та українські війська зайняли значну частину Правобережжя, наблизилися до Одеси, взяли Київ і форсували Дніпро. Влітку Червона армія, зосередивши величезні сили, вийшла до Львова та Замостя. У вересні 1920 року польські й українські війська знову наступали. На додачу в Таврії в цей час вели бої армії генерала Врангеля, разом із якими діяли й українські формування. На Правобережній Україні тоді ж діяло чимало повстанських отаманів (зокрема в уславленому Холодному Ярі), а на півдні Нестор Махно зі своєю Революційною повстанською армією України думав тяжку думу: вдарити разом із червоними на Врангеля чи разом із УНР — на червоних?

Інакше кажучи, тодішня Україна перебувала в «точці біфуркації», навіть не надто грандіозна за світовими масштабами дія могла схилити загальний плин подій у той чи інший бік. У тому ж серпні 1920-го отамани Холодного Яру не наважилися вдарити на порожній у той час Київ; якби вони це зробили, а на додачу зайняли й Канів та Черкаси, то Південно-Західний фронт червоних, очолюваний Єгоровим та Сталіним, опинився б без залізничних шляхів постачання і змушений був би скласти зброю перед польськими та українськими військами. Не наважилися отамани, а потім кусали собі лікті…

Отож конспіративна офіцерська організація в тій ситуації могла відіграти значну роль; її члени сподівалися на швидкий успіх народного повстання на Правобережжі, а затим — на збройне витіснення поляків із Галичини та Волині. У вересні 1920 року у Львові почала діяти тимчасова Начальна колегія УВО, готуючи таке повстання. Але ситуація різко змінилася: уряд Польщі зрадив УНР, одноосібно уклавши перемир’я, а потім — мир із Росією; Махно став на бік червоних, і за його допомогою сили Врангеля були розгромлені («вдячні» червоні негайно почали нищити махновців); військо УНР припинило збройну боротьбу, відступило за Збруч і було інтерноване на польській території.

За цих обставин у липні 1921 року УВО очолив колишній командир корпусу Січових Стрільців полковник Євген Коновалець, а штаб організації взяв на себе полковник Юрій Отмарштайн. Швидко було розгорнуто дієві структури. Були взяті на облік практично всі українські військовики, що жили за межами радянської держави. Начальна команда, яка стояла на чолі УВО, створила з кадрових офіцерів організаційно-кадрову, розвідувальну, бойову та пропагандистсько-політичну референтури. Галичину, яка стала осердям УВО, поділили на 13 військових округів, округи — на повіти з округовими і повітовими командами (всіх загалом 58). Начальна команда підтримувала зв’язок із кожною низовою командою окремо, виходячи з потреб конспірації. Дії УВО в радянській Україні координували Юрій Отмарштайн і Юрко Тютюнник; у Києві виник нелегальний повстанський штаб, в якому УВО представляли старшини Андрух та Опока. Було створено осідки УВО в інших країнах — не лише Європи, а й Америки та Азії.

Але чекісти діяли добре, а змучене війною українське селянство втратило бунтівні настрої, тим більше, що вже на повну силу розгорнулися НЕП та українізація. Тож 1923 року повстанський штаб було знищено ГПУ, Андрух та Опока загинули при арешті, а Юрка Тютюнника заманили на територію радянської України, заарештували та схилили до співпраці з більшовиками…

ВІД АМЕРИКИ — ДО МАНЬЧЖУРІЇ, ВІД ПРОПАГАНДИ — ДО ТЕРОРУ

Поза межами радянської України розбудова структур УВО йшла успішно, організація створила численні експозитури (закордонні представництва) на Заході. Серед них були, скажімо, Група у вільному місті Данцигу, Крайова команда в Чехословаччині, Закордонна делегація в Німеччині, Гурток українців при Литовсько-українському товаристві в Литві тощо. Представництва УВО працювали з інтернованими українськими вояками в Чехословаччині та з військовополоненими (ще в Першу світову війну) українцями в Італії. У деяких країнах Європи та Північної Америки філії УВО існували під виглядом різноманітних товариств — від студентських до ветеранських. Ба більше: виникли філії УВО навіть у Японії та Маньчжурії. Усі ці структури підтримували Організацію політичними акціями, легалізували її членів у своїх країнах, закупали для неї зброю і видавали літературу, забезпечували підготовку кадрів у навчальних таборах.

Так, у Берліні, а згодом — у Каунасі видавався журнал «Сурма» (10 тисяч примірників) і спеціальний його варіант для українців Америки. Литовці (передусім товариства «Шауло» та «Союз визволення Вільні») допомагали експозитурам УВО переправляти «Сурму» до України (це була нелегальна література і на Галичині, і на Наддніпрянщині); уряд Литви видавав паспорти членам УВО (зокрема Коновальцеві) та надавав Організації грошову підтримку. Організація отримала дотації уряду УНР в екзилі, а німецьке командування за часів Ваймарської республіки фінансувало підготовку кадрів УВО і надавало транспорт її закордонним представництвам, домагаючись при цьому, щоб діяльність УВО була спрямована не проти СРСР, а виключно проти Польщі. Українці США та Канади головним чином займалися збиранням коштів, й успішно, й не тільки у своєму середовищі; завдяки їхній допомозі організації колишніх офіцерів, які входили в УВО, отримали допомогу від Канадського Червоного Хреста.


РОСІЙСЬКІ ОФІЦЕРИ ТА СВЯЩЕНИКИ НА ФРОНТІ. ЗАХІДНА УКРАЇНА. 1915 р.

Отож ішлося про розгалужену міжнародну структуру; наскільки глибоко проникала у своїй діяльності УВО на територію радянської України, досі невідомо, адже її структури були добре законспірованими. Існує інформація, що це проникнення не обмежилося двома старшинами в повстанському штабі — йшлося про значно більшу кількість людей, які підтримували контакти з керівництвом Організації.

Варто звернути увагу й на інше. Німці в часи Ваймарської республіки, як уже було сказано, вимагали не шкодити Радянському Союзові, бо вони ставили за мету розхитування тодішньої Речі Посполитої. У 1920-ті Німеччина мала мережу таємних угод щодо військової співпраці з СРСР. Отже, в УВО німці бачили насамперед антипольську, а не проукраїнську силу. Проте УВО була насправді силою проукраїнською, й шпигувати не погоджувалася ні на кого.

Спершу УВО поставила себе на службу емігрантським урядам ЗУНР та УНР. 1923 року Коновалець навіть передає кермо УВО емігрантському урядові Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Євгеном Петрушевичем. Але спроби останнього домовитися з більшовиками про спільну збройну боротьбу з Польщею зазнали фіаско; зіпсувалися відносини й із екзильним урядом Симона Петлюри. Тому  1924 року полковник Коновалець знову бере кермо Організації у свої руки, і вона стає незалежною від усіх екзильних урядів і політичних партій Галичини й Волині. А після вбивства Петлюри уряд УНР припинив усілякі відносини з УВО…

Отже, головними інструментами УВО з цього часу стають пропаганда та терор, а головною ареною дій — друга Річ Посполита, якій Ліга Націй того ж 1923-го остаточно передала Галичину, але з умовою надання українцям національно-територіальної автономії (це уряд Польщі відмовився зробити, розгорнувши натомість «полонізацію», тобто втративши надані йому права на Галичину, на що Ліга Націй заплющила очі…).

Відтак УВО розгортає масовий саботаж заходів польського уряду на Галичині, організовує замахи на польських урядовців (було заплановано замах навіть на маршала Пілсудського, але він не вдався) й українських політиків, які, на думку керівників Організації, являли собою колаборантів (хоча насправді не завжди це було так), здійснює напади на польські банки та державні установи (не в останню чергу — щоб здобути кошти). Із середини 1920-х починає вимальовуватися й ідеологія УВО. Якщо спершу йшлося про певні плюралістичні засади, то тепер все чіткіше проглядаються риси авторитарно-орденської, елітарно-активістської ідеології — чинного, реально-дієвого націоналізму. Засадничі риси цього націоналізму, який стане аж до 1940-х чи не найбільш потужною українською ідеологією, прокреслює на сторінках відновленого УВО і друкованого у Львові «Літературно-наукового вістника», а потім просто «Вістника» доктор Дмитро Донцов.

УВО стає конкурентом і опонентом до цього домінуючих на Галичині та Волині українських національних демократів, лібералів і соціалістів, які дотримувалися демократичної ідеології та вважали за можливе на певних умовах брати участь у польських структурах влади.

На думку історика Владислава Гриневича, діяльність УВО загалом не була чимось винятковим у тодішньому європейському контексті: «Якщо ми порівняємо УВО з іншими організаціями в сучасному такому політичному контексті, то можна сказати, що це до певної міри нагадує ІРА та політичну силу «Шин Фейн»… Її боротьба радикалізувалася постійно впродовж того як Польська держава ставала все більш тоталітарною, все менш прислухалася до своїх нацменшин, якими обіцяла перед тим опікуватися. А ще на таку радикалізацію УВО впливали зовнішні чинники. Насамперед треба згадати вбивство Петлюри в Парижі  1926 року, що продемонструвало УВО: без активних силових методів боротьби здобути якусь перемогу неможливо».

УВО ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ОУН

Наприкінці 1920-х у середовищі УВО кристалізується інша активістська структура — Організація українських націоналістів. Її створення очолює той самий полковник Коновалець. В ОУН активно йде молодь, вишколена перед тим офіцерами — членами УВО. Продовжуються замахи на польських діячів, напади на державні установи, акції саботажу — і важко сказати, хто їх робить, УВО чи ОУН. Зрештою, в середині 1930-х УВО припиняє своє існування, хоча ніхто її офіційно не розпускає, але активно діє тоді ще єдина ОУН. Бо настали інші часи, потрібні були інші символи.

І знову слово історику Владиславові Гриневичу: «Терористична діяльність здійснювалася в Польській державі аж до її зникнення в 1939 році після окупації Німеччиною і Радянським Союзом. Цей терор, як би його зараз не оцінювати, давав боївкарям певний досвід. Тому, коли ми говоримо про стратегічні наслідки діяльності УВО, то це передусім утворення такої потужної військово-політичної партії і підпільної організації, як ОУН, надалі це створення в історичній перспективі УПА під час Другої світової війни, це українське націоналістичне підпілля, яке існувало під час Другої світової війни і вже до 1950-х років в сталінській імперії».

Звісно, з погляду стандартів дня сьогоднішнього, УВО та ОУН однозначно можна було б охарактеризувати як терористичні організації. Проте немає нічого більш хибного, ніж намагатися застосувати стандарти, вироблені певними етапами розвитку людства, до етапів попередніх. Адже українські землі тоді були розділені між тоталітарним СРСР та авторитарними Румунією, Угорщиною та Польщею (за винятком 1935 — 1938 років, коли в останній було проведено певну лібералізацію режиму). Демократія збереглася тільки в Чехословаччині, якій належало Закарпаття, але й там празький уряд не виконав зобов’язання надати останньому автономію…

Сьогодні марно сперечатися, хто мав тоді рацію: діячі УВО чи діячі Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). І одні й інші були патріотами України; і одні й інші палко хотіли їй добра. Тільки УНДО йшло парламентсько-еволюційним шляхом, а УВО стала своєрідним лицарським орденом, який залучав передусім молодь: гімназистів, студентів, робітників, працівників кооперації — для жертовної боротьби за Україну.

Саме УВО народила зі своїх лав ОУН. У свою чергу саме ОУН врешті-решт народила безпрецедентне явище — Українську повстанську армію. УПА — це не тільки героїчно-символічна довготривала і, будьмо відверті, кривава боротьба (а проти тоталітарного режиму боротися без крові не випадає), а й (про що мало хто знає) значні політичні та гуманітарні здобутки. Адже Західна Україна  1947 року не знала голоду, який був організований штучно на всій іншій Україні, бо влада не наважилася організувати голод в ситуації, коли в лісах активно діяли повстанці. А згодом, після смерті Сталіна, саме боротьба українських націоналістів і УПА, як свідчать документи ЦК КПРС від 1953 року, спричинила істотне пом’якшення колгоспного ладу по всьому СРСР і загалом змінила ставлення керівництва партії до села: було визнано, що далі тиснути на селянина безперспективно й небезпечно, отже, колгоспнику в післясталінську добу влада дозволила хоч трохи дихнути.

І, нарешті, приборкання «класово близького» (це — офіційна формула тих часів) більшовикам криміналітету в таборах ГУЛАГу та повстання в них — це теж одна із заслуг ув’язнених у тих таборах полонених вояків УПА.

Але, що цікаво: у 1942 — 1943 роках ідеологія «революційної ОУН», яка й стала організатором УПА, радикально змінюється в бік націонал-демократії. А вцілілі діячі УНДО входять до ініційованої ОУН Української головної визвольної ради та працюють у службах забезпечення УПА…

ЯКЩО КРЕМЛЬ І ФІНАНСУВАВ ОУН, ТО НА ЛИХО САМОМУ СОБІ

А тепер — сюжет, який показує неймовірно заплутаний характер української історії. Не виключено, що одним із головних фінансистів УВО, а потім — ОУН на першому етапі її діяльності був… Йосиф Сталін. Принаймні те, що сталінські гроші через посередників потрапляли до Коновальця, можна вважати фактом. У середині 1990-х литовські дослідники знайшли таємні документи, які засвідчили: Кремль допоміг здійсненню праворадикального перевороту в Литві  1926 року, в результаті якого до влади прийшов лідер партії таутінінкасів Антанас Сметона.

Після перевороту президент Сметона і його прем’єр Аугустінас Вольдемарас теж мали тісні зв’язки з керівництвом СРСР, а їхню партію підживлювали з Москви, причому контролював це особисто генсек ЦК ВКП(б), який на той час уже зійшов на вершину влади. Водночас президент Сметона, як уже було сказано, підтримував фінансово й організаційно українських націоналістів, а Євген Коновалець мав литовський паспорт. Причини зрозумілі: Польща анексувала значну частину литовських земель, із Вільнюсом включно, — й українські та литовські націоналісти легко знайшли спільну мову.

Чи знав Сталін, куди вкладає Сметона отримані з Москви гроші? Невідомо. Але найшвидше, що знав. Проте до часу активна боротьба ОУН проти польської влади була йому об’єктивно дуже вигідна. А от коли на порядок денний стали нова світова війна і «визвольний марш» Червоної армії на Захід, майстер терору з НКВД — Павло Судоплатов — одержав наказ вбити Коновальця — надто небезпечною ставала ОУН для СРСР за умов, коли Україна мала перетворитися на один із головних театрів воєнних дій.

Тим більше, що полковник Коновалець як досвідчений військовик чудово розумів, що наближається війна, і вживав заходів для підготовки до неї. Так, за його дорученням було сформовано військовий штаб та укомплектовано, нелегально чи напівлегально, школи з підготовки старшинських кадрів для майбутньої української армії в Польщі, Чехословаччині та Австрії. Ці дії лідера ОУН, його намагання поставити українське питання в Лізі Націй та акції зі створення реального, а не вигаданого чекістами націоналістичного підпілля в УРСР, викликали велике занепокоєння в Кремлі.

Сім місяців Судоплатов «полював» за Коновальцем, і врешті-решт 23 травня 1938 року провідник ОУН був убитий у Роттердамі. Сталін уважав, що тепер ОУН очолять слабші лідери, через емігрантське життя відірвані від нових українських реалій. Але він не врахував, що зросло нове покоління борців за незалежність, виховане в жорстких умовах підпільної боротьби на засадах «орденської» ідеології самопосвяти та самопожертви. Водночас це покоління здебільшого виявилося здатним до переосмислення ідеологічних засад націоналістичного руху, до «демократичного повороту» 1943 — 1944 років у його програмних засадах, до протистояння всім формам тоталітаризму.

Отож виходить, що даремно кремлівський диктатор вкладав «гроші партії» в «підрив Речі Посполитої» за допомогою українських націоналістів — у кінцевому підсумку ці кошти виявилися витраченими на послаблення та підрив усієї більшовицької системи.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика:
Газета:

Подвиг людини Честі

вересня 5, 2015Духовність

Василь Стус — поет, європеєць та націоналіст: до 30-х роковин від дня загибелі

Ігор Сюндюков

3 вересня, 2015 – 19:13

КДБ, холоднокровно вбиваючи його (а в тому, що це було саме вбивство, причому навмисне, сумнівів уже практично немає, попри офіційну версію табірної влади: «смерть від серцевого нападу») — дуже добре усвідомлював, що коїть. Бо смерть такого масштабу людини, як Василь Стус, наділеної не лише геніальним поетичним даром, а й рідкісним почуттям Честі (чи не це є найбільшим дефіцитом у наш час кривих, фарисейських компромісів, самозакоханого, безпечного «патріотизму» та липкої брехні), європейськи освіченої й водночас переконаного українського націоналіста — смерть такої людини впливає, і то небезпечно (згубно!) впливає на саме майбутнє нації. Отут і розумієш сенс зовні сухого, академічного вислову: «Роль особистості в історії»…

Бо нам пекуче гостро бракує Василя Семеновича Стуса. Бракує саме зараз, серед пекла війни (таки Вітчизняної, а не АТО), серед кризи довіри до «влади сцени Майдану», серед лукавства політиків (Стус зневажав їх, і заявляв про це багато разів, починаючи ще з короткої автобіографії 1969 р.), демагогії та популізму (не лише того, про який так полюбляють говорити годовані владою експерти та журналісти, а й популізму самої влади, що є найгіршим) — й водночас «неможливої» (здавалось би) самопожертви, героїзму і звитяги. Коли не зважують «баланс сил» свій та супротивника (що є у мене, у нас — а що у ворога?) — а просто йдуть за покликом душі, совісті й Честі. Так, як це робив Стус. Бо не міг інакше. Бо бачив, не лише поетично, через символіку, а й конкретно, реально, майже фізично свій «уярмлений народ» (саме це слово у наших владців, трапляється, викликає зневажливу посмішку), за честь якого вважав за свій обов’язок «поставати до загину»: Отут і бачимо духовну, світоглядну спорідненість Стуса із Шевченком — без перебільшення і зайвих «постаментів» обом.

ФОТО ПАВЛА ПАЛАМАРЧУКА

А найбільше зараз запитувана унікальна стусова якість — хай би як важко не було, завжди говорити своєму народу правду, навіть нещадно жорстоку (теж суто шевченківська риса!). Друг і соратник Стуса Євген Сверстюк писав про це так: «Він (Стус. — І. С.) готовий самокритично вносити поправки на тлі нестерпних обставин, що теж впливає на характер мислення, але не готовий поступатись правдою, на яку прийнято було закривати очі. У цьому непроминальна вартість Стусового слова: відкрити очі на правду й нагадувати, що все справді живе стоїть на правді» (а яка конкретна вартість цієї «правди»? — запитає хтось з «досвідчених», «бувалих» депутатів…).

Моральний заклик й заповіт поета вражає ще й тим, що Стус вимагав за найвищим рахунком передовсім із себе, особисто, а не з інших (на жаль, слід визнати, що ця планка є зависокою й зараз). Утой же час він хотів і вмів жорстко розставляти крапки над «і», без ілюзій і без схильності вірити в те, у що хочеться вірити, а не в те, що бачиш реально на власні очі (вада, досі не подолана нами). Він завжди був далекий від самообману. Ось рядки зі Стусового «Таборового зошиту»: «Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отже, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо в Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не відчуває жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в’язні історії — йдемо в життя (коли тільки воно, життя, прийме нас, через скільки поколінь?)»

І ще, звідти ж, із «Таборового щоденника» — слова, які важко читати збайдужілим серцям: «Моторошно почуватись без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця (теж Шевченкова трагедія. — І. С.). Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але — чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється й серед найкращих. Але поки що я не бачу — нікого й нічого. Жодного знаку сподівання». На думку спадають і трагічні Стусові рядки: «Нема мені, Нема мені Вітчизни, Нема мені Вітчизни — ні, ні, ні…»

Це писала людина, залюблена в Україну до вищого «напруження», буквально «до білого каміння» — проте спроможна уникнути лестощів народові, однаково принизливих і для того, хто курить цей фарисейський «фіміам» («ми — найдавніша в світі нація, найбільш талановита, наймужніша, найволелюбніша, геть непереможна» тощо), і для самого народу також. Вроджене почуття гідності й честі не дозволяло Василю Семеновичу поводитись так. Тому що він насправді глибоко шанував свій народ.

Стуса, істинного європейця за світоглядом, митця гранично широкого діапазону (блискуче перекладав з німецької, іспанської, французької: Рільке, Гарсіа Лорка, Верлен; блискуче знав західну філософію ХХ століття — і це дуже важливо; ненавидячи московський імперіалізм, досконало знав і любив творчість Цвєтаєвої, Пастернака), вороги систематично звинувачували в націоналізмі. Він відповідав на це з гідністю: «Я не боюся, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — вже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів». Ось за це високе почуття особистої та національної гідності й ненавиділи поета можновладці. За це і вбито його.

Ми нарікаємо на відсутності моральних авторитетів нації. Це — направду трагічна проблема; треба усвідомлювати, що йдеться про потужний чинник, який відчутно впливає на перебіг історії — не меншою мірою, аніж наявність матеріальних ресурсів. Стус, якби дожив до Незалежності, до Революції Гідності, став би, поза сумнівом, один з найвищих духовних керманичів України. Це розуміли і вороги. Його немає серед нас уже 30 років. Адже фізична загибель великих не означає духовної смерті їхніх ідей. За однієї неодмінної умови — якщо є Народ, спроможний сприйняти ці ідеї, наслідувати їх. І, якщо треба, піти на муки («Караюсь, мучусь, але не каюсь». — Шевченко). Так, як це робив Василь Стус. Героїзм Революції Гідності дає певні підстави сподіватися на те, що такий народ — народжується. Всупереч недолугості політиків, ілюзіям мільйонів, «багатоходівкам» кремлівського царя.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Рубрика:

Cуспільство

Газета:

№159, (2015

 

Гибель Василя Стуса

вересня 3, 2015Духовність

03-09-2015 13:09

Василь Овсиенко, лауреат премии им. В. Стуса

В ночь с 3 на 4 сентября 1985 года в карцере «учреждения ВС-389/36» в селе Кучино Чусовского района Пермской области погиб поэт и правозащитник Василь Стус.

Я в то время находился в 20-й камере этого «учреждения», поэтому считаю своим гражданским и человеческим долгом свидетельствовать об обстоятельствах и причинах его гибели.

Прежде всего, что это за застенчивое название такое – «учреждение ВС-389/36»?

Советская власть вообще стыдилась некоторых терминов, потому, например, называла своих противников не политическими заключенными, а «врагами народа», «особо опасными государственными преступниками», «жалкими отщепенцами». В тюремном быту моего времени «гражданин осуждённый» должен был обращаться к надзирателю «гражданин контролёр».

История этого последнего заповедника ГУЛАГа короткая. С 1 марта 1980 по 8 декабря 1987 года через него прошло всего 56 узников. Обычно здесь содержалось одновременно до 30 человек. Это «учреждение» вскоре стало известно в мире как «лагерь смерти», так как 8 его узников погибли, в том числе члены Украинской Хельсинкской группы Олекса Тихий (27.01.1927 – 5.05.1984), Юрий Литвин (26.11.1934 – 5.09.1984), Валерий Марченко (16.09.1947 – 7.10.1984), Василий Стус (7.01.1938 – 4.09.1985). Собственно, только Стус погиб непосредственно в Кучино, а первые трое – в тюремных больницах.

В начале 70-х годов в лагерях, тюрьмах, психиатрических больницах и в ссылке находилось не так много заключенных – всего несколько тысяч. Политические лагеря были сосредоточены в управлении «Дубравлаг», в Мордовии. Но из этих лагерей стало выходить в «большую зону», как называли тогда СССР, и за границу слишком много информации. Поэтому КГБ решил разрушить каналы ее выхода радикальным образом: перевезти активных политзаключенных подальше от центра. Выбрали Скальнинское управление лагерей, в Пермской области, на среднем Урале. Там лагеря встречались чаще, чем деревни.

13 июля 1972 года в условиях сверхсекретности (даже конвоиры были одеты в спортивные костюмы) на станцию Чусовская прибыл первый эшелон с несколькими сотнями мордовских узников строгого режима. В дороге он был трое суток. Двигался по ночам. Днем узники изнемогали в раскаленных «столыпинских» вагонах (в то знойное лето горели леса и торфяники). Теряли сознание. Один 25-летник, Григорий Никитюк из Ровенской области, умер в вагоне. Многие, когда выгружали, не держались на ногах. Их разместили в освобожденных от уголовников зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятская, пос. Центральный), 36 (пос. Кучино) и 37 (пос. Половинка).

Еще один большой этап мордовских узников строгого режима прибыл на Урал летом 1976 года.

Наконец, незадолго до Московской Олимпиады, 1 марта 1980 года, в Кучино были перевезены из Сосновки, что в Мордовии, 32 узника особого режима. Снова один в дороге умер. Среди этапированных были члены Украинской Хельсинкской группы Левко Лукьяненко, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Под новое «учреждение особого режима ВС-389/36-1» приспособили деревянное помещение бывшей лесопилки (пилорамы), в нескольких сотнях метров от зоны строгого режима.

В разное время и в разных камерах здесь были, кроме уже упомянутых, члены УХГ Олесь Бердник, Иван Кандыба, Виталий Калиниченко, Василь Овсиенко, Юрий Литвин, Михайло Горынь, Валерий Марченко, Иван Сокульский, Петро Рубан, Микола Горбаль, иностранные ее члены эстонец Март Никлус и литовец Викторас Пяткус, которые вступили в УХГ в труднейшее время – в 1982 году. Здесь прошли и мои 6 лет жизни. Рядом, на строгом режиме, сидели Председатель Группы Микола Руденко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Всего 19 человек. Нигде и никогда не собирались мы в таком количестве (хотя и в разных камерах), разве что на торжественных собраниях по случаю 20-летия, 25-летия, 30-летия Группы.

Здесь сидели также украинцы Иван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорий Приходько, Николай Евграфов. Итак, как и в каждом политическом лагере, украинцы составляли большинство его «контингента». В этом настоящем «интернационале» провели много лет литовцы Балис Гаяускас и Викторас Пяткус, эстонцы Энн Тарто и Март Никлус, латыш Гунар Астра, армяне Азат Аршакян и Ашот Навасардян, русские Юрий Федоров, Леонид Бородин. Большинство этих людей были известными правозащитниками и деятелями национально-освободительных движений, а освободившись, они стали политиками и общественными деятелями. У советской же власти они были ООР – «особо опасными рецидивистами». Было там несколько «особо опасных преступников», которым смертную казнь заменили на 15 лет заключения (обвинены в сотрудничестве с немецкими оккупантами, один – в шпионаже).

Фактически это был не лагерь, а тюрьма сверхжестокого режима содержания. Если в уголовных лагерях рецидивистов выводили в цеха рабочей зоны, то мы и работали в камерах через коридор. Прогулки нам давали час в сутки в обитом железом дворике 2 на 3 метра, сверху колючая проволока, а на помосте – надзиратель. Из наших камер были видны только забор за 5 метров от окна и узенькая полоска неба. Ограждений различного типа – семь, в том числе провода под напряжением. В периметре запретная зона составляла 21 метр. Питание наше стоило 24–25 рублей в месяц, вода ржавая и вонючая. Мы стриженые, как рабы египетские, вся наша одежда из полосатой ткани. Свидание нам надлежало один раз в год, посылка до 5 кг – одна в год после половины срока, да и тех старались лишить. Некоторые из нас годами не видел никого, кроме сокамерников и надзирателей. Работа – прикручивать к шнуру утюга панельку, в которую вкручивается лампочка. Работа не тяжелая, но ее много: невыполнение нормы, как и любое нарушение режима, наказывалось карцером, лишением свидания, посылки, ларька (ежемесячно разрешалось дополнительно купить продуктов на 4–6 рублей). «Злостных нарушителей режима» наказывали заключением в одиночке на год, переводом в тюрьму на три года. При Генеральном жандарме Андропове, в 1983 году, в Уголовный кодекс была введена статья 183-3, по которой систематические нарушения режима наказывались дополнительными пятью годами заключения – уже в уголовном лагере. Так что открывалась перспектива пожизненного заключения, и особенно – быстрой расправы руками уголовников.

Однако труднее всего было выдерживать психологическое давление. Если в сталинские времена, когда истреблялись целые категории населения, непригодные для строительства коммунизма, брошенным на превращение в лагерную пыль человеком власть больше не интересовалась, то в наше время вынесенный судом приговор не был окончательным. В наше время уже редко кто попадал в политические лагеря «ни за что». Это были активные люди, которые, освободившись, могли восстать снова. Поэтому власть пристально следила за каждым, определяла значимость личности, ее потенциальные возможности – и соответственно к ней относилась. Это была своего рода экспертиза: изучали тенденцию развития (упадка) того или иного человека и принимали меры предосторожности, чтобы из него не выросла еще большая для государства опасность. С этой точки зрения украинский поэт и правозащитник Василий Стус на самом деле представлял особую опасность для российской империи, которая маскировалась под названием СССР. Стус, вместе с другими правозащитниками, действительно подрывал коммунистический тоталитарный режим, который лицемерно называл себя советской властью. И он таки пал – исчерпав свои экономические возможности, не выдержав военного противостояния с Западом, потерпев идеологический крах. Мы боролись на этом фронте – идеологическом. И мы победили. В 1991 году российская империя рухнула.

Отбыв 5 лет заключения в Мордовии и 3 года ссылки на Колыме, вновь Василий Стус был арестован 14 мая 1980 года во время «олимпийского набора»: Москву и Киев, где должна была состояться часть игр, очищали от нежелательных элементов, в том числе от оставшихся диссидентов, которые объединялись в Хельсинкских группах. (Тогда шутили, что диссиденты бывают трех видов: до-сиденты, сиденты и от-сиденты – они же снова до-сиденты). Стус после первого заключения задержался в Киеве всего на 8 месяцев.

О своей готовности вступить в Группу, несмотря на несколько критическое к ней отношение, Стус неоднократно писал из ссылки, начиная с октября 1977 года. Однако его фамилию киевляне предусмотрительно не ставили под документами Группы. Но когда Стус в августе 1979 года вернулся в Киев, то удержать его уже не мог никто: даже 75-летняя уцелевшая пока Оксана Яковлевна Мешко посматривала на его величественную фигуру снизу вверх.

«В Киеве я узнал, что людей, близких к Хельсинкской группе, репрессируют самым грубым образом. Так, по крайней мере, судили Овсиенко, Горбаля, Литвина, так погодя расправились с Чорноволом и Розумным. Такого Киева я не хотел. Видя, что Группа фактически осталась на произвол судьбы, я вступил в нее, потому что просто не мог иначе. Если жизнь отобрана – в крошках я не нуждаюсь… Психологически я понимал, что тюремные ворота уже открылись для меня, что на днях они закроются за мной – и закроются надолго. Но что я должен был делать? За границу украинцев не выпускают, да и не очень хотелось – за ту границу: кто же здесь, на Великой Украине, станет гласом возмущения и протеста? Это судьба, а судьбу не выбирают. Ее принимают – какая она ни есть. А когда не принимают, тогда она насильно выбирает нас…» («Из лагерной тетради», запись 6 // Стус. Твори в 6 т. 9 кн. – Том 4. – Львів: Просвіта, 1994. – С. 493).

«Но голову склонять я не собирался, что бы там ни было. За мной стояла Украина, мой угнетенный народ, честь которого я вынужден отстаивать до смерти» (Там же, запись 4, с. 491).

(Странно теперь слышать от некоторых, казалось бы, серьезных людей, что Оксана Мешко «втянула» Стуса в УХГ и он по ее вине погиб. Это когда уже обнародованы письма В. Стуса с осени 1977 года, в которых он из Колымской ссылки настаивает, чтобы его имя ставили под документами Группы, что он готов «подставить и свою голову под увесистый молот». – Том 6, книга первая. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 295 и др.).

Со стандартным приговором 10 лет лагерей особого режима, 5 лет ссылки и с «почетным» титулом «особо опасный рецидивист» Василий Стус прибыл в Кучино в ноябре 1980 года. Здесь за ним следили особо. Большинство написанного на строгом режиме в Мордовии Стус как-то сумел переслать на волю, в том числе кое-что в письмах, иногда писал стихи в сплошную строку и заменял неудобные для цензуры слова (тюрьма – юрма, т. е. толпа; колючий дріт, т. е. колючая проволока – болючий світ, т. е. болезненный мир, Україна – батьківщина, т. е. родина). С Урала же ему удалось отправить в письмах к жене лишь 6 стихотворений. На особом же режиме разрешалось писать одно письмо в месяц. Так уже его вылизываешь – а таки найдут «непозволительную информацию», «условности в тексте», или просто – письмо «подозрительное по содержанию». И конфискуют. Или посылают твое письмо на перевод в Киев, а потом решают, отсылать ли его адресату. Предлагали: «Пишите на русском – скорее дойдет». А как это жене, родной матери или ребенку писать на чужом языке?

Получать письма можно было от кого угодно, однако на самом деле нам отдавали только некоторые письма от родных. В последние недели жизни Стусу пришла телеграмма от жены о рождении внука Ярослава. Майор Снядовский вызвал Стуса в кабинет, поздравил и зачитал часть телеграммы, но в руки не дал: непозволительная информация. Это очень возмутило Стуса.

Обыски. Их проводили два-три раза в месяц, но были периоды, что обыскать узника могли несколько раз в день – чтобы поиздеваться. В камере можно было держать 5 книг, брошюр и журналов, вместе взятых. Остальные – выноси в каптерку. А каждый выписывает журналы, газеты, старается над чем-нибудь работать, хотя бы изучать иностранный язык. Это уже надо держать словарь и учебник. Но режим неумолимый: лишние книги выбрасывают в коридор.

Мы брали на работу бумажки с иноязычными словами, чтобы заучивать их (Стус владел немецким, английским, изучал французский). Их отбирали. Выводя на работу, заведут в свою «дежурку» – и раздевайся догола. Перещупают каждый рубчик, заглянут в каждую складку тела. Как теперь слышу полный боли голос Василия: «Щупают тебя, как курицу…» Такой реплики было достаточно, чтобы загреметь в карцер.

Особенно следили, когда приближалось свидание. Если в КГБ решили не предоставлять тебе свидание, то лишить его – дело техники: надзирателям дается задание найти нарушения режима. Говорил через форточку с соседней камерой. Не выполнил норму выработки. Объявил незаконную голодовку. Начальник режима майор Федоров лично находил пыль на вешалке. Тот же Федоров подверг наказанию Балиса Гаяускаса за то, что «в разговоре не был откровенным». А если бы откровенно сказал, что о нем думает – был бы еще большим нарушителем режима. У Стуса было только одно свидание в Кучино. Когда вели на второе – он не выдержал унизительной процедуры обыска и вернулся в камеру.

Стуса особенно стали «прессовать» с 1983 года. На его день рождения, то есть на Рождество Христово, сделали обыск. Забрали рукописи. Стус зовет дежурного, майора Галедина, чтобы вернули рукописи или составили акт об изъятии.

– А кто взял?

– Тот новый майор, не знаю его фамилии. Тот татарин.

Составлен рапорт, что Стус оскорбил национальное достоинство майора Гатина. Хотя он действительно ярко выраженный татарин, но, наверное, уже записался в высшую расу – «великий русский народ». Стуса бросают в карцер. Одновременно бросили в карцер и эстонца Марта Никлуса:

– Василь, где ты?

– В какой-то душегубке имени Ленина-Сталина! И Гатина-татарина!

В коридоре включают громкоговоритель.

Впоследствии Василь на работе, энергично закручивая механической отверткой винтики, импровизирует: «За Ленина, за Сталина! За Гатина-татарина! За Юрия Андропова! За Ваньку Давиклопова! И вовсе помаленьку за Костю, за Черненку. А как ты его в рифму затолкаешь?»

Однажды я случайно услышал, как Стус разговаривал с кагебистом Ченцовым Владимиром Ивановичем:

– Говорите, что положили мои рукописи в склад за зоной. И я знаю, что вы хотите, чтобы от меня ничего не осталось, если я погибну… Я уже не пишу свое, только перевожу. Так дайте же мне возможность хоть что-нибудь завершить…

Кто мог в неволе не писать – тому было легче. Художник же, говорил мой сокамерник Юрий Литвин, похож на женщину: если у него есть творческий замысел, то он должен разродиться произведением. И как матери невыносимо видеть, что уничтожают ее только что родившегося ребенка, так и художнику, когда уничтожают его произведение. А особенно если вырывают твое дитя из утробы недоношенным и топчут грязными надзирательскими сапогами…

В феврале 1983 года Стуса бросили в одиночку на год. Когда он вышел оттуда, то нас с ним свели в 18-й камере примерно на полтора месяца. Я перечитал его самодельную общую тетрадь в голубой обложке (без названия) с несколькими десятками стихов, написанных верлибром, и тетрадь в клеточку с переводами 11 элегий Рильке. Тогда я был в тяжелом физическом состоянии (сердце болело) и не смог выучить ни одного стихотворения. Да и не ожидал я, что нас так быстро разведут. В письмах от 12.09.1983 и от декабря 1983 Стус называет тот сборник «Птица души» и пишет, что в нем около 40 стихотворений (Том 6, кн. 1, с. 444 и 449), а в письме от 1.02.1985 пишет о 100 стихотворениях. «А 50 еще вызревают в черновиках» (с. 483). А еще пишет: «…горит у меня в душе такой сборник „Страсти по Отчизне“ (с. 479, письмо от ноября–декабря 1984). «Перевел „Элегии“ Рильке – это около 900 строк поэтического чрезвычайно тяжелого текста» (с. 444, письмо от 12.09.1983).

Та «Птица души» не вылетела из-за решетки. И не будем утешать себя сладкой сказочкой, что рукописи не горят. Михайлина Коцюбинская говорит: «…дерево поэзии Стуса – с обрубленной у верхушки кроной…» (Т. 1, с. 28). Это еще одно преступление российского империализма против украинской культуры. Из пяти его кучинских лет осталось 45 писем, 6 стихотворений и текст, названный в изданиях «Из лагерной тетради».

…В октябре 2000 года я в очередной раз ездил в Кучино на научную конференцию по вопросам тоталитаризма. А также как живой экспонат Мемориального музея истории политических репрессий и тоталитаризма «Пермь-36», который с 1995 по 2014 год действовал в нашем до боли родном концлагере и соседнем строгом. Встретился я там со своим сокамерником литовцем Балисом Гаяускасом и его женой Иреной Гаяускене.

Я показал Балису и Ирене ксероксный отпечаток рукописи Василия Стуса «Из лагерной тетради». Госпожа Ирэна сказала:

– Это же я вынесла…

Балис добавил:

– В Мордовии было легче. Оттуда многие выносили информацию. Но они нас и вывезли из Мордовии потому что там были каналы. В 1980 году, когда нас вывозили из Мордовии на Урал, кто-то спросил начальника лагеря Некрасова, куда нас вывозят. Он ответил: «Вас везут туда, где вы не будете писать».

Итак, Стус писал и там, где писать уже было преступлением. Тем более такие вещи, как «Из лагерной тетради». Эти 16 листочков конденсаторной бумаги занимают в книге 12 страниц, но их взрывная сила была такая мощная, что поразила и самого Василия. Я считаю, что одной из причин его уничтожения было появление на Западе этого текста.

Вторая причина – ходатайство о выдвижении его творчества на соискание Нобелевской премии. Стихи Василия Стуса уже публиковались на иностранных языках. Мир видел уровень таланта украинского поэта не через призму диссидентства, а как выдающееся художественное явление.

В моих публикациях 90-х годов сказано, будто выдвигал творчество Стуса на получение Нобелевской премии Генрих Бёлль, лауреат Нобелевской премии 1972 года и президент Международного ПЕН-клуба (1971–1976, он умер 16 июля 1985 года). Г. Бёлль действительно знал цену творчества Василия Стуса, ведь его стихи публиковались и на немецком языке. Он как минимум дважды выступал в защиту Стуса. Так, 24 декабря 1984 года он вместе с немецкими писателями Зигфридом Ленцем и Гансом Вернером Рихтером послал телеграмму тогдашнему Генеральному секретарю ЦК КПСС Константину Черненко об угрожающем состоянии здоровья В. Стуса. Ответа не было. 10 января 1985 года Г. Бёлль дал интервью немецкому радио о В. Стусе. Оно было напечатано в прессе. Но документа о выдвижении на Нобелевскую премию не существует, нигде о нем упоминаний не обнаружено.

Историк и журналист Вахтанг Кипиани в публикации: «Стус и Нобель. Демистификация мифа»от 22.07.2006, также: «Молода нація» (альманах), № 1 (38), 2006. – 355–369, пишет: «В газете „Америка“ за 17 декабря 1985 (обратите внимание – это уже три месяца, как Стуса нет в живых) находим информацию, что в конце 84-го в Торонто был создан „Международный комитет для достижения литературной награды Нобеля Василию Стусу в 1986 году“».

В состав Комитета вошли выдающиеся ученые и деятели украинской диаспоры, авторитетные люди из многих стран мира. Председателем комитета был доктор Ярослав Рудницкий. Комитет распространил более ста писем с просьбой послать рекомендательные письма в Нобелевский комитет, организовывал переводы произведений Стуса. Но он рассчитывал на 1986 год.

Кремлевская же банда имела тогда довольно хлопот с нобелевцами Александром Солженицыным, которого вынуждена была выбросить за границу, и Андреем Сахаровым, которого с началом афганской войны депортировала в Горький и содержала там под домашним арестом. В Кремле знали, что Нобелевская премия, согласно ее уставу, присуждается только живым, посмертно она не присуждается. Кремль не мог допустить, чтобы нобелевский лауреат, да еще и украинец (а это подняло бы «украинский вопрос» на неслыханную высоту), появился за решеткой. В 1936 году в похожей ситуации оказался Адольф Гитлер. Тогда Нобелевскую премию присудили немецкому публицисту Карлу фон Осецкому. Но он сидел в концлагере. Гитлер распорядился его освободить. Но пока прокручивалась бюрократическая машина, лауреат умер в неволе.

Москва же поступила с украинским кандидатом на Нобелевскую премию по сталинскому завещанию: «Нет человека – нет проблемы». И произошло это уже во времена Горбачева. Защитники Горбачева скажут, что он, скорее всего, и не слыхал про Стуса. Но я уверен, что наши дела рассматривались и решались на самом высоком уровне. Особо опасных политических рецидивистов тогда было едва ли не столько же, сколько в Кремле членов Политбюро ЦК КПСС. Горбачев, видите ли, затеял «перестройку», не выпуская из неволи, казалось бы, ближайших своих союзников – политзаключенных, как это везде водится. Более того, он держал нас еще и в 1988-м, некоторых и в 1989-м году, а сам, став нобелевским лауреатом мира, начал новый набор политзаключенных. Он нас, видите ли, помиловал. То есть считал преступниками, к которым проявил милосердие. Реабилитация наступила в 1991-м…

Я уверен, что администрация лагеря ВС-389/36 получила задание из Кремля любым способом уничтожить Василия Стуса еще до присуждения ему Нобелевской премии.

Как это случилось? В тюрьме мало что видишь, но по звукам определяешь, что происходит.

Василий Стус лишь ненадолго выходил из карцера. Летом 1985-го сидел в камере № 12 с Леонидом Бородиным (русский писатель, впоследствии главный редактор журнала «Москва», умер 24.11.2011). Камера маленькая, раскинешь руки – и достанешь стены. Двойные нары, две табуретки, одна на двоих тумбочка и параша. На нарах можно находиться лишь 8 часов в сутки. Сидеть на них в другое время – нарушение режима.

Однажды ночью солдат на вышке громко пел. Бородин поднялся, нажал кнопку звонка, вызвал надзирателя и попросил позвонить солдату, чтобы не мешал спать. Назавтра оказалось, что это Стус разбудил всю тюрьму – и его бросили в карцер на 15 суток. Бородин ходил доказывать правду начальнику лагеря майору Журавкову, но тот сказал, что доверяет своим подчиненным. У него уже была другая задача: уничтожить Стуса.

Через несколько дней после карцера, а именно 27 августа 1985 года – новая напасть. Стус взял книжку, положил ее на свои верхние нары и так читал, оперевшись на нары локтем. В глазок заглянул прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!» Стус занял другую, разрешенную позу. Но дежурный офицер старший лейтенант Сабуров, надзиратель Руденко и еще один надзиратель составили рапорт, что Стус в рабочее время лежал на нарах в верхней одежде и на замечание гражданина контролера вступил в пререкания. 15 суток карцера. Выходя из камеры, Стус сказал Бородину, что объявляет голодовку. «Какую?» – «До конца».

Раньше было так, что Стус держал голодовку 18 суток. Говорил мне потом: «Как противно выходить из голодовки, так ничего и не добившись. Больше я так делать не буду».

Это был человек слова.

Карцеры расположены в северной части барака, в небольшом поперечном коридоре. Стуса содержали в 3-м карцере, на углу, в ближайшем к вахте. Оттуда до нас не доходили никакие звуки. 2 сентября мы в рабочих камерах слышали, что Стуса водили по коридору к какому-то начальству. Возвращаясь оттуда, он в коридоре умышленно громко сказал: «Накажу, накажу… Да хоть и уничтожьте, гестаповцы!» Так он оповещал нас, что ему угрожали новым наказанием.

Эстонец Энн Тарто вечером выносил готовую продукцию (шнуры к утюгам) из рабочих камер и разносил работу на завтра. 3 сентября около 17 часов он услышал, что Стус просит валидол. Надзиратель ответил, что нет врача. Тогда Энн Тарто сам сказал врачу Пчельникову, и тот дал Стусу валидол. Следовательно, у него было плохо с сердцем.

В противоположном конце того коридора, напротив карцера, в рабочей камере № 7, работал днем Левко Лукьяненко. Если неслышно было надзирателя, Левко кричал: «Василь, здравствуй!» Или: «Ахи!» Василь отзывался. Но 4 сентября он не откликнулся. Вместо того часов в 10–11 Левко услышал, что в коридор по запасному входу зашло начальство. Он узнал голоса начальника лагеря майора Журавкова, начальника режима майора Федорова, кагебистов Афанасова, Василенкова. Открывали дверь карцера, о чем-то тихо переговаривались. А потом – какая-то необычная тишина. «Даже та язычница не хохотала», – вспоминал Левко. Это мастерица.

В тот день на кухне заказали пайку, как будто кто-то идет на этап. Никогда в Кучино не давали пайку в дорогу: ехать в Пермь или в больницу считанные часы, мы ее получали в Перми. Но о той пайке забыли.

Еще было, что велели Бородину подать ложку Стуса. Так хотели посеять догадку, что он прекратил голодовку.

В течение нескольких дней мы по разным поводам записывались на прием к начальству. Нет врача Пчельникова. Нет кагебиста Василенкова. Нет майора Журавкова. Обязанности начальника выполняет майор Долматов, замполит. На вопрос о Стусе отвечает: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».

Еще теплилась надежда, что Стуса отвезли в больницу на станцию Всехсвятская. Но в конце сентября меня самого повезли туда. Держат одного, но все же я узнал, что Стуса там не было. Может, повезли куда-то дальше? 5 октября вызывают меня два кагебиста – какой-то местный (похоже на Зуев или Зубов) и Илькив Василий Иванович, который приехал из Киева. В разговоре с ними я называю умерших кучинских заключенных: Андрей Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий, Иван Мамчич, Юрий Литвин, Валерий Марченко, Акпер Керимов, Ишхан Мкртчян, Василий Стус…

– Ну, Стус… Сердце не выдержало. С каждым может случиться.

Тут и мое сердце упало… Он подтвердил мои сомнения.

«Да, мы уходим, как тени» – так начинается пророческое стихотворение Василя Стуса, которое перевела на русский язык Марлена Рахлина:

Нас в тени превратит страданье,
и косит нас судьбы коса.
Соединим в одно рыданье
разрозненные голоса.
Еще и светом не светало,
но в спелости молочной час
ключом вдруг жизнь загрохотала,
как гром – молитва и приказ.
Такое Божье наважденье!
Как только пламенем дохнет –
в оазисе уничтоженья
нас крутит, подминает, гнет.
Рождений дыбятся напасти,
торосы вековых страстей,
под долгим перечнем смертей
вновь утвердится самовластье.
А вещуны вещуют долю:
вот разомкнется материк –
и ты хоть в пропасть, хоть на волю
рванешь, издав последний крик.
Тебе не будет угомона.
Ты взглядом горизонт сверли –
в тяжелом багреце короны
увидишь лик родной земли.

Вполне возможно, что смерть наступила от сердечного приступа. Учтите, что Стус держал голодовку в холодном карцере. На нем были только куртка, брюки, трусы, майка, носки и тапочки. Постель не выдается. Разве что тапочки под голову. Температура тогда днем вряд ли достигала 15 градусов. Солнце в тот карцер не заглядывает. Утром в своей 20-й камере мы с Балисом Гаяускасом видели лед на стеклах. А Стусу же не было чем прикрыть тело. И энергии, чтобы согреться, не было… Левко Лукьяненко переживал подобные ситуации и описал их в очерке «Василь Стус: последние дни» (Не дам загинуть Україні! – К.: Изд. «София», 1994. – С. 327–343). Это психологически достоверный очерк.

Вдове Валентине Попелюх администрация лагеря должна была сообщить о смерти мужа. Валентина заказала цинковый гроб и собралась в дорогу с сестрой Александрой Ловейко, подругой Ритой Довгань. В аэропорту «Борисполь» кагебисты категорически посоветовали им не брать гроб: тело им не отдадут. (Надо знать, что самый гуманный в мире советский закон не позволял забрать или перезахоронить тело умершего узника, пока не закончится срок его заключения. Так что мертвые оставались под арестом.) В Москве к матери присоединился сын Дмитро, который служил тогда в армии. Приехали в Кучино 7 сентября, и майор Долматов сказал им: «Ну что же, пройдем на кладбище». И привез их на только что засыпанную могилу в селе Борисово, километрах в трех от зоны.

…24 февраля 1989 года 46-летний майор Долматов лег рядом со Стусом, всего в нескольких метрах. А майор Журавков умер дней через 10 после Стуса. Журавков-младший, лейтенант-оперативник, летом 1987 года утонул в реке Чусовая. Все это вызывает серьезные сомнения, действительно ли смерть Стуса наступила в результате сердечного приступа.

Где-то там, в одном из карцеров (Балис Гаяускас говорит, что в 6-м) сидел тогда Борис Ромашов, родом из Горького. Он убийца, «ставший на политическую платформу». Его в очередной раз посадили за примитивные антисоветские лозунги, которыми он исписал свой паспорт и военный билет и бросил их во двор военкомата. Хотя говорил, что у него есть справка о психопатии, но все же ему дали 9 лет заключения и 5 лет ссылки. У него был конфликт со Стусом: замахивался на него в рабочей камере механической отверткой. Стус занял оборонительную позицию – и тот не посмел напасть. Обоих посадили в карцер на 5 суток «за взаимную драку». А Балиса Гаяускаса за год до освобождения Ромашов пытался убить, нанеся ему несколько ударов механической отверткой по голове и в грудь. Балис упал под стол, поэтому удар лезвия пришелся наискось, не достав до сердца. За этот поступок Ромашова наказали лишь карцером, но кагебист носил ему туда чай.

На нашей встрече в Кучино в октябре 2000 года Гаяускас высказал предположение, что Ромашова могли послать убить Стуса…

Но в октябре 1985 года Энн Тарто сказал, что якобы Ромашов слышал, как вечером 3 сентября, во время «отбоя», Стус застонал: «Убили, холера…». Через несколько месяцев я имел возможность спросить Ромашова, подтверждает ли он, что слышал этот стон Василия. – «Я об этом не хочу говорить».

А могло быть так. Во время «отбоя» надзиратель говорит карцернику: «Держи нары». Потому что они держатся на штыре. Надзиратель из коридора через дыру в стене вынимает штырь – и нары падают вниз, заключенный должен их плавно опустить. Под нарами прикреплена к полу табуретка, на которой только и можно было сидеть. Надзиратель мог неожиданно вынуть штырь – и нары ударили Стуса по голове…

Задним числом мы, заключенные, вспоминали и сравнивали все детали. Вспомнили, что в ночь с 4 на 5 сентября в коридоре послышался дикий крик надзирателя Новицкого: «Давай нож!». Это они уже запускали версию, что Стус повесился в рабочей камере на шнуре. Эту версию в 1996 году излагал мне в Кучино бывший надзиратель Иван Кукушкин. Но Кукушкин во время гибели Стуса у нас уже не работал. В разговоре с Кукушкиным в 2001 году Лукьяненко опроверг эту версию. Он хорошо запомнил, что в его 7-й рабочей камере, куда якобы выводили Стуса на работу, во вторую смену никто не работал. Он замечал, как оставлял детали на столе. Ничто не было нарушено.

Однажды вечером, не 2-го ли сентября, я слышал, что Стус просил дать ему в рабочую камеру ботинки. Итак, он работал во вторую смену в 8-й камере, в общем коридоре. Из седьмой, что за углом, я бы его голос не услышал.

Через уголовника Вячеслава Острогляда пытались запустить версию о самоубийстве в карцере № 3 заостренной заточкой. Но ни шнур, ни заточка никак не могли попасть в карцер: Стуса очень тщательно обыскивали.

При эксгумации 17 ноября 1989 года мы не заметили, чтобы лицо было обезображено, как это бывает у висельников. Только носовой хрящ (кончик носа) запал. Организатор перезахоронения Владимир Шовкошитный пишет: «Пока операторы снимали тело, я обратил внимание Чернилевского [Станислав, режиссер фильма «Просветлой дороги свеча черная». – В. О.] на то, что над виском Стуса четко видны повреждения кожи, очень похоже на такое, которое могли оставить нары, если их неожиданно опустить (такая возможность у надзирателя была)». – См.: Василь Стус: Поет і Громадяни. Книга спогадів і роздумів / Упор. В. Овсієнко. – К.: ТОВ. «Видавництво „Кліо“», – 2013. – С. 640.

Да, собственно, эта процедура эксгумации происходила в таком физическом и психологическом напряжении, что нам не до осмотра было. Эксперта у нас не было.

Я не отдаю предпочтения ни одной из двух версий. Загадку гибели Василия Стуса знают исполнители. Некоторые из них не случайно вскоре умерли. Знают заказчики, и некоторые из них до сих пор живы. Но они о преступлении не признáются.

В одном я уверен – это был приказ Кремля: не допустить, чтобы украинец стал лауреатом Нобелевской премии. Да еще и в камере.

…В начале статьи я упомянул, что в нашей родной зоне ВС-389/36 с 1995 года действовал Музей истории политических репрессий и тоталитаризма в СССР «Пермь-36». Я считал его совестью России. Потому что одно дело создать музей во славу своего Отечества, совсем другое – создать музей его позора, чтобы очистить Россию от коммунистической скверны. Такие люди нашлись в нужное время и в нужном месте. Они делали большое дело. Музей под руководством Виктора Шмырова стал вровень с родственными музеями Бухенвальд, Освенцим, Заксенхаузен. Через «Пермь-36» прошли десятки тысяч людей. Но в 2014 году под давлением бывших кагебистов и надзирателей музей закрыт. Теперь там действует его антипод: «Музей лагерной истории и работников ГУЛАГа». То есть музей политзаключенных стал музеем наших карателей. Главный аргумент: «Русское государство не обязано содержать музей для отмывания бывших бандеровцев и прочих фашистов». Таких, как Стус.

О мой народ, когда тебе простится
предсмертный крик, тяжелая слеза
расстрелянных, замученных, забитих
по соловкам, сибирям, магаданам?
Держава полусолнца-полутьмы,
ты вертишься змеёю, с той поры
тебя неискупленный точит грех,
и совести укоры дух калечат.
Безумствуй же, над бездной балансируй,
перекрывай к себе дороги все.
Ты знаешь хорошо: всемирный грешник
на край Земли – от самого себя
не убежит. И это сумасбродство
порыва, эта рвань всеперелетов
от ада и до рая, провисанье в смерть,
мечта растленного – весь белый свет растлить:
все бить и бить измученную жертву,
и вырывать прощенье за свои
невиданные преступленья – это явно
отозвалось и в душах, и на спинах.
И та слеза тебя испепелит,
и гневный крик взойдет, как рожь, стожалый
на нивах. Ты узришь в безумье
уничтожающую силу рода.
Властитель смерти собственной, судьба
все видит, и все слышит, и все помнит,
и не простит, и не забудет ничего.

Перевод Марлены Рахлиной.

Это стихотворение читатели знают как «Трены Н. Г. Чернышевского» с первой строкой «Народ мой, когда тебе простится…» и пятой строкой «Держава полусолнца, полутьмы…». Мне же в начале 1984 года Василь записал его без заглавия, первую строку – «О, враг, когда тебе простится…» и пятую строку – «Держава тьмы, и тьмы, и тьмы, и тьмы!»

Этот пророческий приговор Стуса Российской империи осуществляется в наше время.

 

 

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.