Про “унікальність” без унікальності. (Шершень Шершень)

жовтня 25, 2015Українці і світ

Мало речей в житті мене дратують. Майже нема речей, які мене здатні розлютити. Але, все ж таки, мої співвітчизники, які вважають, що знають усе на світі і мають нахабство, у приступах гострої графоманії, видавати в електронний світ свої патетичні душевні полюції у вигляді “що ж ми за народ такий?!”, “це тільки не в Україні!”, “таке може бути тільки у нас!”, “навколо одні зрадники!”, “бо то така Україна!” і “все пропало, нас злили!”, розбавлені повчаннями “..а от у Європі (Америці, Австралії, Канаді, Японії, Уганді – потрібне підкреслити) – таке неможливо”, доводять мене до сказу.

Мої дорогі, милі, “кончєні” і пи$дуваті на голову співвітчизники! Всі, хто вважають, що народ тупий, країна пропаща, армія слабка і навкруги одні дебіли, я маю для вас універсальний рецепт подолання вашої депресії. Подумайте про суїцид. Серйозно. Вам же уже нема для чого жити. Вас же уже злили, зрадили, продали і здали.

Ви, кретини, з упертістю маніяків ходите на вибори і голосуєте за “файного хлопа” або “свого пацана” і ще жодного разу не прочитали його програми. Ви – одразу ж після виборів! – знаходите обгрунтування, чому вибрали саме того, за кого самі ставили хрестик в бюлетень. Як правило, у всьому виявляються винні жиди, масони і Обама, а профінансував то всьо Сорос, які й посварили нас з братніми бомжами Лугандона. Ви, з кретинячою впертістю, повторюєте ідіотичні мантри деяких європейських політиків і більшості європейських обивателів, про те, що Україна не держава, українська армія воювати не вміє, Росія все одно переможе, а на Донбасі даремно гинуть “наші хлопці”.

Шановні моральні потвори з гіпертрофованим гіпоталамусом замість мозку! Я розкажу вам два приклади з недавньої історії, про героїчних європейців, які мають нахабство кпити собі з моєї Держави і моєї Армії. Безумовно, якби ви в школі могли запам’ятати хоча б один параграф з підручника історії або, хоча б, мали мозок замість периферійної нервової системи, то знали б ці речі але… Ну, я нагадаю.

Чехія. Країна, президент якої нещодавно мав нахабство заявити: “Я не бачу ніяких причин, навіщо потрібно ізолювати Російську Федерацію від Євросоюзу, навіщо говорити про санкції, про блокаду, про ембарго…Нам потрібна енергія, вам – трамваї, тролейбуси, автобуси…

Необхідно усунути візи, наприклад, з Росією. Навіщо займатися такою бюрократією, яка пов’язана саме з візами?”. Цей пан впритул не бачить ніяких російських військ в Україні і стверджує, що у нас типова громадянська війна. Цей тип, слідом за московськими пропагандонами, стверджує, що українська армія – карателі і вона не може воювати. Я нагадаю, що ці речі говорить президент країни, яка за всю свою історію ПРОГРАЛА всі війни. Чехія ніколи не воювала на свій захист. Чехія не здатна до оборони. У 1939 році, коли віська Вермахту увійшли в Чехословаччину, тільки ОДИН офіцер – Карел Павлик – разом зі своїм підрозділом у місті Містек чинив збройний спротив солдатам вермахту. Це був ОДИН-ЄДИНИЙ бій чеської армії в її історії. Історії ганьби. Чеська армія, одна з найбільших армій тогочасної Європи, одна з найкраще озброєних і навчених армій, без спротиву здала Чехословаччину Гітлеру і серед всіх чеських громадян знайшовся тільки ОДИН чоловік, який чинив збройний опір – капітан Карел Павлик, якому наказ скласти зброю віддало його власне військове начальство. Ви все ще вважаєте, що наша Армія – погана? Ви все ще вважаєте, що наше командування боягузливе і нездарне? Перечитайте історію Чехословаччини.

Франція. Це та країна, яка постійно виступає рупором Росії у світі. Це та країна, яка все ще хоче скасувати санкції з агресора. Знаєте, за скільки часу Вермахт дійшов до Парижа? Правильно – за два тижні. А скільки часу російська армія не могла взяти один Донецький аеропорт? Ви вірите в те, що Путін може взяти Київ за ДВА тижні? Вірите в те, що не хоче? А у квітні 2014-го, ви часом, не малювали подумки мапу нової України без Луганська, Донецька, Харкова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Херсона, Одеси, Києва? Ви гадаєте, що самонавідні лапті з системою ГЛОНАСС в сраці не пішли далі тільки через якісь невідомі зашарки в черепі Хуйла? Ви не бачите в цьому заслуг нашої Армії, добровольців та, врешті-решт, всього народу, який цю Армію створив і постачає руками волонтерів!? Друзі, ви – дебіли. Ви знаєте, що бравий генерал Де Голль, в основному, воював на Лондонському фронті, горлом, в мікрофон Бі-Бі-Сі? Скільки французів брали участь у висадці союзників на узбережжя Нормандії 6 червня 1944 року? Знаєте? ЖОДНОГО. Францію французи не звільняли. Сирі пляжі Бретані кропили своєю кров’ю американці, британці, канадці, автралійці, індуси. Навіть 600 поляків лягли в пісок Вандеї – до нині польський військовий цвинтар є у Франції! – але французи участі в операції “Оверлорд”, участі у звільненні Франції від німців, не брали! Французи сиділи у кафе і чекали, коли ж – ах, коли! – їх звільнять від ненависного ярма нацизму, при якому працювали кабаре, кафе і ресторани, а вони дисципліновано постачали окупаційну армію Гітлера харчами, амуніцією, боєприпасами, жінками, сиром, вином і розвагами. Тепер французи мають нахабство казати, що в Україні дивна війна? Що під Луганськом вгризаються в землю, а в Києві працюють дискотеки і театри, а у Львові святкують День Шоколаду? Не вам, курви французькі, робити мені зауваження. Не вам, чия армія драпала з фронту так, що її не могли догнати німці, судити моїх Воїнів. Я нагадаю, що при підписанні капітуляції 8 травня 1945 року у Потсдамі, фельдмаршал Кейтель, коли побачив за столом, серед переможців французьку делегацію здивувався: “Як, ЦІ також нас перемогли?!” Німецька армія не помітила французів. Кейтель не здивувався, що його перемогли американці, британці і радянські війська. Він незмірно здивувався перемозі французів. Фельдмаршал Вермахту не зауважив, що французи воювали…

Мене дістали ваші нарікання на себе і збараніле поклоніння в сторону Європи, шановні земляки. Майте повагу до себе. Майте відчуття власної гідності і розум достойно відповісти будь-кому на закид в сторону своєї Держави і Війська, а не транслювати чужі міфи та мастити їх лайно на свій прапор. Зрештою, єдина нація, яка пролила свою кров за зоряно-синій прапор об’єднаної Європи – це українці. І ми маємо право ВИМАГАТИ, а не просити, якщо й не допомоги, то, бодай, поваги до себе. Як і тисячу років тому, ми самі проти Орди. І, якщо є Франики, Збишеки, Ганси чи Іштвани, які цього не розуміють, то їм треба пояснити. Часом, і чоботом по сраці. Бо кулі нам треба на Схід. Бо кулі дорогі і їх варто тратити на ворогів, а не фальшивих боягузів.

 

Її звали Дуся

жовтня 25, 2015Духовність

Шершень Шершень

 

«Просіть і буде вам дано, шукайте

і знайдете, стукайте і відчинять вам»

Мат.7:7

Так на ціле життя і вкарбувалося в пам’ять – мама, задубіла і опухла на холодному ліжку і ниючий біль, байдужо розлитий в тілі…

Їх було в сім’ї восьмеро. Двоє батьків і шестеро дітей. Родина Тютюнників. Тридцять третій пережило троє: Маня, Льоня і найменшенька десятирічна – Дуся. У селі Бригадирівка, тепер Балаклейського району Харківської області, вижити, під опікою «батька всіх народів», було непросто. Вона – вижила. Лишень одубле мамине тіло так і не забулось ніколи.

Дитбудинок у Краматорську був домом до 41-го. Тільки встигла завчити на все життя вірші про «великого Сталіна» і не меншого Леніна, як прийшли інші «вихователі». Філософський дискурс нових визволителів не дуже відрізнявся від попередніх – однаково обожнювали працю. Особливо працю молодих сиріт на загальне благо. Дуся вже знала, шо «Труд – облагораживает человека», тепер праця мала її звільнити. «Arbeit macht frei!» І Дусю повезли в Німеччину. Її, облагороджену радянським трудом, німецька праця мала зробити вільною. «Jedem das Seine!» – «Кожному своє!» А зі свого вона мала тільки колоду карт та металеву ложку…

Світе ясний! Та ж, навіть, вимовити спершу оте чудернацьке «Мельзунген» було за межею можливості. А проте, живуть же тут люди! І, коли дружина бауера, в якого працювала Дуся, на День її, Дусиного, народження запропонувала вибрати собі з цілої купи власних, господарських туфель, пару до вподоби, як подарунок, Дуся взяла найгарніші. Замаленькі черевички тиснули немилосердно, а носила. Хотілося ж бути гарною! У двадцять літ цього хочеться, попри те, що виходить такою бути само собою…

Далі була ткацька фабрика та ціла зграйка, з цілої України, дівчат. І, у темряві сонного бараку, під тихе схлипування сусідок, не спалося, сухими до розпачу очима вдивляючись у темну стелю. І плакати хотілось від того, що не було за чим – дому, за яким лили сльози подруги, з тридцять третього не існувало. І сама-самісінька у розхристаному, одурілому від війни світі, лишалася загальна улюблениця Дуся.

Скільки було тих безсонних ночей?! А Бог один відає – ніхто більше ж не бачив її з тими страшними від невилитого плачу очима, бо з приходом дня Дуська, як ртуть жвава, літала цехами Die Weberfabrik, а вечорами збирала навколо себе чи не всіх мешканок свого бараку – співала. Наловчилася, ще у дитбудинку, на гітарі. Кілька наївних акордів, кілька простих рядків… Ех, рвали б душі струни в клоччя, так і жили б з пошматованими, але не рвала Дуся – стібочками вміла позшивати.

Як поспівали – ворожила. Таки на тій старезній, бозна звідкіль добутій колоді, без найменшого поняття у гадалчиному ремеслі, «кидала на карти» усім, хто просив. І, диво-дивне: виходила у Дусі для всіх любов велика, та несподівана, та довга-довга, як саме життя. Всім так пророчила. І себе – не минала.

…Певно, вона його собі виворожила навесні 45-го. І не знатимемо вже точно, як зустріла свого Василя, на якій з вуличок того невимовного Мельзунгена? А знайшла. І не відала про що й говорила, а закрутило-замлоїло… Господи, чи ж не Ти даєш по всякому прошеному?!

І після кількох місяців до зорі говореного, знала Дуся, що він – тільки її, а звати його Василь, а прізвище – Дзюба, а сам – з Західної України і працює, отутечки, на шахтах біля Касселя, у двадцяти кілометрах… А більш нічого й не треба було Дусі. Та й йому, зрештою, теж…

Мельзунген радянські війська взяли на кілька днів пізніше від Касселя. Та, навіть, якби взяли у той же день – все одно б вони більше не бачились. Остарбайтерів-громадян СРСР повертали назад якомога швидше. І напаковані радянськими громадянами ешелони перли уже тепер в радянські бараки. Як було знайтись у тлумиську пасинків, що їх зганяла до купи соціалістична мачуха, після німецького в комуністичний рай? Дуся потрапила назад в Краматорськ. Василь – повернувся додому.

У січні 46-го народилася первісток Дусі і Василя – Люда.

Дуся вже й геть не залишалася одна – знайшлася старша сестра Маня і, взявшись допомагати молодшій, гляділа Людочку. А Дуся… А Дуся рушила в дорогу. На Захід.

Як можна описати шляхи її?! Бракує не слів – відчуттів, щоб передати страшний дух тієї епохи. Війну на Західній Україні, радянський терор, спротив УПА. Як цією палаючою землею ходила молоденька жіночка – від села до села, від Тернополя до Станіслава, від Станіслава до Дрогобича, від Дрогобича до Львова, потім знов на Тернопілля, на Волинь, з Волині на південь, аж до Самбірщини?!… Уявити страшно, писати втомишся, а вона ходила. І шукала свого.

Василя.

Дзюбу.

З Західної України.

У 47-му лютував по Великій Україні голод і Дуся, вчергове навідавшись додому, пішла «на Западну» знов. Не стільки шукати свого Василя, а добути хоч чогось їстівного аби, вже не вперше, перетривати і вижити…

…Скільки ж ішло їх, збідованих та голодних з тієї «Великої України» на ту буйну «Западну»?! З тієї, катованої висотаної до останку, шрамованої найродючішої землі на дрібні Галицькі суглинки просити хліба, міняти все, що ще залишалося з якихось речей на той же хліб! З Західної «совіти» ще не сміли вигрібати повністю все – воювали кляті «бандєри». І тому залишався в селян ще хліб. І тому, з умиротвореного, знекровленого Сходу та Півдня йшли та йшли, незважаючи на смертельну небезпеку, вервички опухлих з голоду прохачів…

… Вона знайшла його цілком випадково. Дуся зайшла у Поповичі, сама дивуючись, що забула у тому, вже останньому, перед Польщею, українському прикордонному селі. Спинилась біля хати Каськи Гавіркової і попросилась «на виміну» – мала на меті зміняти трохи ситцю, якого притягла з собою, на якісь харчі. Каська була кобіта цікава і язиката в додатку до того, що добра. Всі ці якості так органічно поєднувались у дрібному Касиному тілі, що спонукали Дусю присісти на кілька хвилин на перелаз і – уже, Господи, чи не в стотисячний раз! – спитати про Василя.

Дзюбу.

З Західної України.

Мабуть, таких співпадінь не змалювала б фантазія найвигадливішого романіста. Кася ошелешено дивилась на Дусю і від враження, прикривши рукою рота, аж присіла, – «У Німеччині був?! Та ж то мій сусід!!!»…

Доля рідко буває сентиментальною, а те, що виглядає милосердям, швидко набирає рис іронії. Злої іронії. Василь уже був одруженим з іншою. Євдокія дивилась на того, за ким сходила, ні, не версти – роки, а він безпорадно стояв розвівши руки і нічого, нічого-нічого, анічогісінького сказати не міг…

Вони погодились залишити все, як є. Тільки Василь наполіг, щоб Дуся взяла з собою пшениці. Скільки зможе нести. Для себе і для дочки. Міг дати більше, бо працював на колгоспному млині. І відтоді, ризикуючи поїхати до білих ведмедів, Василь постійно тягнув з млина зерно – готував для Неї. Голод лютував ще довгих два роки. І Дуся їздила чи не щомісяця за добровільною Василевою даниною. Ночувала у сусідки Катерини і, забравши налаштований для неї провіант, тихо щезала з села. У неї не було часу і можливостей на «романтику» – потрібно було, не потрапивши з клунком хліба в руки патрулям «стребків» та НКВДешників, пішки добрести до Лядської Волі у двадцяти кілометрах від Попович, щоб, з великими труднощами сісти на потяг…

Пройшли страшні 47-й, 48-й, 49-й. З початком п’ятидесятих, Дуся перестала навідуватись до Попович. Серце – сильне. Йому що скажеш – те й буде. І не забувши, навіть, змириться. Байдуже, що говоритиме розум. І душа, хоч не могла й стати на міру, а все ж раділа. Вона знайшла!

У 52-му Дуся одержала листа. Все від тієї ж Катерини. І тепер уже іронічна доля полегшено сміялась сама з себе – Василь залишився сам. Євдокія скріпила серце і знов поїхала до Лядської Волі, щоб ще, хоча б раз, пройти тією дорогою, що для неї була Дорогою Життя…

29 квітня 1952 року вони одружились. Євдокія донька Олексія, роду Тютюнників, з селища Бригадирівка Харківської області і Василь син Івана роду Дзюба з с.Поповичі Мостиського району Львівської області. У них четверо доньок, шестеро онуків і дев’ятеро правнуків. Вони прожили разом сорок років.

…Баба Дуся відійшла у дві тисячі першому. Вона добре пам’ятала свою власну війну, у якій воювала зі світом за своє життя, любов, дітей. Мільйони таких же, як вона, ніколи не розкажуть про свою боротьбу. Вони, як і баба Дуся, не бачать у ній нічого героїчного. Але кволе брязкання медалей і фальшиві дзвони монументальних комплексів не можуть заглушити перший дитячий плач – сотні і сотні тисяч живих пам’ятників Матерям України – тим, хто переміг, перетривав, вижив і врятував нас.

Подивись на дітей, Україно – заглянь в їх очі. Ті маленькі допитливі очка – твоє майбутнє. Дивись їх очима на своє минуле. І шукай всюди тільки любов. Бо її можна знайти, навіть, якщо знати тільки одне ім’я. Живи, Україно – в тім твоя перемога!

Матерям України, з шаною і поклоном.

 

Сначала был великий советский союз…

жовтня 10, 2015Загальне

05-10-2015 15:20

Сначала был великий советский союз.

Создали советский союз евреи, которые убили царя, развалили великую российскую империю, организовали гулаг и уничтожали православную веру. Но русские люди все равно верили, нашли себе великого русского вождя грузинской национальности и сплотили в советском союзе, созданным евреями, хохлов, чурок черножопых, баев и другие братские народы.

Получилось не хуже, чем было. Все любили друг друга и не воровали.

Потом русский народ победил фашистов европы, несмотря на то, что ему очень мешали коварные союзники и другие братские советские народы-предатели — хохлы, чурки, татарва. После победы над фашистами все захотели жить в великом советском союзе, и советский союз всех принимал и кормил, потому что добрый. Потом великий советский союз стал вообще заглядение, но руководили им мудаки.

Мудаки-руководители стали раздавать русские области направо и налево братским народам-предателям, потому что власти великого советского союза был свойственен волюнтаризм. Но это было неважно, потому что все равно все жили в одной стране и любили друг друга. И не воровали. Потом великий советский союз разрушили американцы. Потому что они были тупые и слабые, а мы — умные и сильные. Американцы заставили великий русский народ подчиниться их ставленнику — бывшему секретарю обкома великой коммунистической партии, которую создали евреи, чтобы уничтожить великую российскую империю, которая была еще лучше, чем советский союз, потому что была русской и православной, за что ее уничтожили евреи, но все организовалось как нельзя кстати, потому что русские люди создали советский союз. и все равно верили, хоть и были членами партии.

Ставленник американцев не забрал разбазаренные руководителями великого советского союза области у братских народов, которые не хотели уходить из великого советского союза, потому что и народов-то таких не было, а русский народ их кормил. Потом от советского союза осталась одна российская федерация, она перестала всех кормить и очень обеднела. Потом все стали воровать и продаваться американцам, чей ставленник совсем спился и рекомендовал русским людям нового президента.

Русские люди ненавидели и стыдились своего президента-вора-алкоголика, поэтому сразу прислушались к его рекомендациям и полюбили предложенного им нового президента всей душой. В это время соседний бывший братский народ-предатель, который и не народ вовсе, очень хотел обратно в советский союз, но поскольку советский союз развалили американцы, хотя бы в российскую федерацию, которая совсем почти как российская империя, даже с казаками. Хотел сильно, но терпел. 23 года.

В это время американцы стали еще слабее и тупее и решили развалить российскую федерацию, убрав законное правительство в соседней с российской федерацией стране. Тупые же. Бывший братский ненарод вовсе поддался тупым американцам, совсем как раньше великий русский — евреям. Американцы вывели народ на майдан, раздали печеньки и свергли законного президента, который чмо последнее и гнать его давно было пора. Тут же народ, разбазаренной ранее мудаками-руководителями великого советского союза, области вспомнил, о чем мечтал 23 года и в едином порыве присоединился к российской федерации — наследнице великого советского союза, уничтожившего великую российскую империю… Пойду еще пособираю комментарии о нападении Украины на мирные города Донбасса.

TATIANA NARBUT-KONDRATIEVA

Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.