Отобрать Русь у московии

листопада 28, 2015Історія

Константин Качалов

Сегодняшняя моя статья о скучном. Про государственное устроение, вернее сказать, про государствообразующий миф. Тема сама по себе так себе, кому это интересно кто какой “золотой век” брал себе за основу построения государственной идеологии, какой миф у нас сейчас, какой у наших диких соседей из москвы. И какой, по моему скромному мнению, был бы оптимальным. Но всё-таки.

Так уж сложилось, что практически в каждом государстве есть свой государствообразующий(или государственный) миф. То есть то, что является альфой и омегой государства, без этого абсолютно никак. Более того, зачастую апелляция к этому мифу является причиной принятия или не принятия того или иного решения на высшем уровне.

Начнём с соседей. Начиная с середины 18в. монархи российской империи озаботились созданием и фиксацией государственного мифа, отвечающего современным реалиям. Миллер, Шлёцер, Татищев, позднее Карамзин. Отчасти Ломоносов. Основной работой этих историков было именно что создание государственного мифа, обосновывающего состоятельность Российской Империи как европейского государства в глазах всего цивилизованного мира и в то же время подчёркивающая “особенность”. Стране византийского, ордынского, восточного типа нужна была европейская идентичность как воздух. Найти которую в целовании туфли хана, в постоянных войнах с европейцами, в муромских и мещёрских лесах было крайне сложно.

И историки её нашли. Нашли в домонгольской, европейско-варяжской Руси, от которой традиционными византийскими экивоками вывели право наследования для Российской Империи. Собственно всё. Российская Империя выводит своё право наследования Руси только потому, что императорам в определённый момент надо было красиво создать свой государственный миф, который указывал на европейскость новой Империи.

Не думаю, что надо объяснять почему этот момент настолько принципиален для Российской Империи и её нынешнего зомби-наследника. Потому что “мы тоже цивилизация”.

Прям так и слышу возмущённые возгласы адептов советской трактовки истории. “Как так? какое там ещё европейское государство? Киевская Русь, вот это всё, особый путь, Святая Русь, Византия”

Однако, нет. Давайте для начала выбросьте из головы весь тот советско-имперский мусор, что вдалбливался на уроках истории в школе. Всю эту “Киевскую Русь предтечу Российской империи” мейд ин комнатные историки, девятнадцатый век. И немного оглянитесь назад, посмотрите незамутнённым взглядом на то, что же такое была Русь, и почему это была Европа не только в географическом смысле.

Я не собираюсь массово цитировать Википедию и в сотый или трёхтысячный раз приводить как доказательство те факты, которые уже не раз приводили до этой статьи, по разным причинам, по разным поводам. Но все эти факты были одного типа – они доказывали, что Русь не является никакой предтечей империи, а княжества и города Руси имеют свою, отличную от Москвы историю. Более того, малосвязанную с Москвой. Я хочу рассказать немного о другом. Получится это или нет, вам решать.

Начать я хочу с небольшого отступления, с кратенького путешествия в раннее средневековье, а именно в 9 век после рождества Христова. Можно без преувеличения сказать, что для всей Европы это был судьбоносный век. Именно в это время закладывался тот вектор развития, который определяет её судьбу и до нынешнего времени. И всё-таки без фактологии никуда. в 800 году Карл Великий становится Императором Запада, в 843году в Вердене появляются Восточно-Франкское государство, которое со временем перерастёт Германию, Западно-Франкское государство – Франция и Срединное государство, в состав которого входят земли нынешней Италии в том числе.

Девятый век это время, когда цивилизационная экспансия Европы приносит максимальные плоды. В 871 году впервые появляется титул “Король Англии” – им владеет Альфред Великий. Это время начала активных дальних западных походов викингов-варягов, время заселения Исландии, походов норманнов в средиземное море.

Есть гипотеза, согласно которой, для определённых стран и даже континентов существует определённый временной отрезок, когда закладывается цивилизационный код, который определяет пути развития этих стран. Очевидно, что для Европы это был девятый век.

И именно в девятом веке, согласно летописям и хроникам, варяги-норманны завоёвывают Киев и делают его своей столицей, или как пишут в Повести Временных Лет, «сє буди м͠т(и) городомъ Русьскімъ».

Если быть логичными, то завоевание Киева норвежцем Олегом(Оддом Орваром) – абсолютно чётко и понятно укладывается в канву исторических событий того века – века основания государств, века закладки основ будущей цивилизации. Другими словами, варяги принесли в Киев тот самый цивилизационный код, что распространялся по Европе. И, вполне логично, что государство варягов – Русь было ещё одним из молодых европейских государств, имевших общие корни, обширные связи меж собой.

Где доказательства? Доказательств как раз так и предостаточно. Глянуть хотя бы, кого в супруги выбирали первые Рюриковичи. Ярополк Святославич женился на дочери родственника императора граф Куно фон Энингэн. Владимир Святославич – упоминаются жёны “чехиня”, “норвежская княжна”, «богемская княжна» Мальфрида, ну и Рогнеда, дочь Рогволода, “пришедшего из за моря править”(скорее всего норвежец). Жена Ярослава Владимировича – принцесса Ингигерд Шведская. Жена Святослава Ярославича – Ода, дочь маркграфа Луитпольда Бабенберга. Про дочерей Ярослава, “тестя всей Европы”, думаю писать не стоит.

Генеалогия это нудно и скучно, однако она даёт возможность понять, кого считали “своими” на протяжении не одного столетия. Не византийцы, не восточные или южные племена, а именно Северная Европа представляла больший интерес для князей Руси в тот период. Киевские князья воспринимаются как равные королями Европы, а сама Русь – как европейское государство, богатое и сильное. “Правда Ярослава” вполне понятна европейцам и перекликается с порядками северных королевств. Экономические, культурные, военные связи Руси и Европы того времени в западных источниках отражены как весьма плотные. Однако, если посмотреть источники времен Российской Империи, то здесь мы увидим, в основном, истории про постоянно увеличивающееся культурное византийское влияние посредством православной церкви.

Но.. Византия же? – слышится робкий голос. Увы, ребята. В те времена Византия как государство по большей части интересовало Русь в качестве дополнительного источника золота, которое платилось византийцами как откуп. Как пример исторический факт, наглядно иллюстрировавший отношение Руси, Европы и Византии:

“В 1043 году Ярослав, «за убийство одного знаменитого руса в Цареграде»(в Константинополе), послал своего сына — новгородского князя Владимира совместно с Харальдом, норвежским конунгом, в поход на императора Константина Мономаха. Поход закончился миром, заключённым в 1046 году.”

Так или иначе, именно эти, домонгольские, варяжские времена можно смело называть золотым временем европейской Руси. И именно этот феномен был использован в качестве основы для государственного имперского мифа. Я бы сказал, банально присвоен. По праву сильного.

Хотя история Руси по праву является историей Украины, однако на тот момент последний гетман, ориентированный на построение самостоятельного европейского государства, Иван Мазепа, уже умер, а его преемники ничего серьёзного, к сожалению, из себя не представляли.

Именно на этой ворованной, чужой истории, и была построена империя. Именно этот миф и стал краеугольным камнем в фундаменте “тюрьмы народов”. И именно это сокровище должно принадлежать Украине.

Стоит повториться – Русь была только одна. Она была здесь, европейское государство с центром в Киеве. И это наша история, которую московиты у нас украли. Это у вас там Третий Рим с медведями и цыганами, нам этого не надо. Мы – европейцы, мы родом из Руси.

Русь – это тот период в истории, когда европейцами было создано новое государство, когда была расширены культурные границы европейской цивилизации. Тогда был заложен настолько мощный вектор развития для племенных союзов полян, сиверян, радимичей, уличей, древлян, волынян, что всю на протяжении столетий европейская тяга давала свой результат.

Распиаренное историками Екатерины татаро-монгольское иго, якобы причина отсталости Российской Империи, на территории Руси было менее катастрофичным по последствиям. Естественно, десятки городов были сожжены дотла, но всё таки. Не было такой кабалы, как у околомосковских княжеств. Уже в 1320г, Гедимином, фактически от зависимости были освобождены Киевское, Волынское и Сиверские княжества. В 1362г, Ольгердом, было освобождено Подолье и Причерноморье. С этого времени политической власти у орды над Русью не было почти что до Петровских-Екатерининских времён.

В 19в историки империи специальный термин – “Киевская Русь”, чтобы открыть хоть какое-нибудь окно возможностей. Подмена понятий прошла на ура. Если есть Русь Киевская, значит это не цельное понятие, а частное, территориальное. Не было никакой Руси с центром в Киеве, была Киевская Русь, Черниговская Русь, Брянская Русь, Калужская Русь, Тверская Русь, Новгородская Русь, Московская Русь. Какое там государство – всего лишь так обозначалось любое славянское княжество. Какая там Европа – у нас в Твери Европы нет, у нас святость, царь и холопы. Зато у нас тоже Русь была – значит везде где Русь назывались, там везде святость, матрёшка-балалайка и царь должны быть.

Размытие идентичности, подмена понятий – инструменты нехитрые, хотя и действенные. Однак, всё это манипуляции и ложь. А потому это должно быть уничтожено.

Великий историк Грушевский, во “времена больших надежд – УНР” прекрасно понимал опасность такой подмены понятий, потому ввёл термин «Русь-Україна», который прекрасно отражает суть прямого наследствования. Государствообразующий миф должен отражать перспективы развития, должен содержать мощную историческую подоплёку, должен быть в какой-то мере объяснением того, почему надо поступать так, а не иначе. И концепт «Русь-Україна» идеально подходит для этого.

На данный момент государствообразующий миф отражён в словах гимна

“Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.”

События прошлого года показали, что концепт козацкого роду сработал. Орда как и сотни лет назад остановлена. Однако надо помнить, что времена Козаччины это и Руина и слабый недееспособный парламент, и гетьманы, тянущие каждый на себя.

Я больше чем уверен, что сейчас надо двигаться дальше, развиваться, укрепляться, а затем и возвращать ближние и дальние “земли отчичи и дедичи”, но я очень сомневаюсь в том, что концепт козачества, как он есть сейчас, сможет обеспечить тот вектор развития, который необходим. А вот в сочетании с государствообразующей идеей «Руси-Україны», как изначально сильного европейского государства с прочными культурными и экономическими связями на западе, козачество, как воинский феномен “последних рыцарей Европы”, будет отлично дополнять фундаментальные основы.

Возникает законный вопрос. А как это сделать? Честно сказать, я не знаю. Возможно, кто-то знает как. Однако, главное – принять решение, это ИМХО, конечно. Хотя бы для себя. Понять, что Русь – это наша история, это наше государственное достояние. И ни чьё иное.

Що саме сталося з українцями у 1933 році

листопада 26, 2015Голодомор

26.11.2015

Метою була саме зміна ментальності, а зовсім не повне винищення: 15 мільйонів селян режим Сталіна перевиховав Голодомором, дозволивши їм вижити

Ірина Магрицька

(Рубрика «Точка зору»)

 

Пострадянські політичні еліти України трактують дату Голодомору як звичайну дату нашого календаря. Інформації з її приводу анітрохи не більше, ніж, скажімо, до дати звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників.

Більше того, якщо остання відзначається в ту пору року, коли вона й відбулася, то річниця Голодомору постсовковим президентом Кучмою винесена за дужки її реального часу – на пізню осінь замість весни, аби не псувати таким чином «світлі та життєрадісні» численні радянські весняні свята.

Як бачимо, таким чином мета кремлівських ідеологів Голодомору – руйнація національної самоідентифікації та історичної пам’яті українців – була в цілому успішно досягнута.

Чому більшовики обрали для наших селян саме Голодомор?

А й справді, чому? Адже і до, і після Голодомору геноциди у 20-му сторіччі були спрямовані на банальне фізичне знищення якомога більшої кількості його означених жертв – спочатку вірмен під час Першої світової війни, а потім євреїв під час Другої світової.

На початку 1933 року більшовицький Кремль міг так само фізично винищити й українців. Але, на відміну від тих, інших, геноцидів, знищити всіх українців. Адже більшовикам, на відміну від младотурків та нацистів, зробити це ніхто не заважав. Більше того, світ тоді зробив вигляд, що взагалі не помітив Голодомору.

Тож виходить, що цілі геноциду в комуністичного режиму були зовсім інші, ніж у турків та німців. По-перше, Голодомор був спрямований не на всіх українців, а лише на колиску нашої традиційної ментальності – українське село.

​​

Але кремлівські сатаністи не хотіли нищити навіть усіх українських селян. А ось поставити всіх їх на межу між життям та голодною смертю вони таки прагнули. Звісно, що за такого людожерського експерименту більшовицької влади смерть частини українських селян була просто невідворотною.

Тому виходить, що ті 10 мільйонів життів українських дітей, жінок та чоловіків були, як це не цинічно звучить, лише друзками для більшовиків. А товарним лісом для тих червоних катів були ті приблизно 15 мільйонів наших селян, яких комуністичний режим Сталіна перевиховав Голодомором, дозволивши їм вижити в той геноцид.

Без цього диявольського перевиховання не була б можлива колективізація, а разом з нею – й індустріалізація в СРСР, що робило країну рад легкою здобиччю в тоді вже неминучій Другій світовій війні. І Кремль це чудово розумів.

Як розумів він і те, що головним чинником опору колективізації була європейська хліборобська ментальність українських селян та кубанських козаків, яка ставила хрест на більшовицьких планах.

Її треба було терміново змінювати. І саме цілеспрямований штучний голод був для цього найкращим засобом. Бо, як відомо, довготривале абсолютне голодування повністю руйнує особистість пересічної людини, яка після його припинення, на жаль, не поновлюється.

Є великі сумніви відносно того, що члени політбюро ЦК ВКП(б) знали тоді ці психологічні тонкощі. Але біблійне послання юдеям із 5-ї книги Мойсея з погрозами та наслідками покарання голодною смертю дехто з тих членів політбюро, напевне, що знав.

Усе інше було в тоталітарній державі вже справою техніки. Таким чином, усі українські селяни з гордих хліборобів-землевласників за першу половину 1933 року були перетворені на жалюгідних колгоспних рабів, нащадки яких і досі тужать за колгоспами.

Як вижила більша частина селян, і чому вони не чинили спротиву?

Ці питання мимоволі виникають у кожної людини, яка намагається собі уявити ту найбільшу трагедію в історії нашого народу.

В одному з сіл Кремінського району на Луганщині у 2005 році старенький свідок Голодомору розповідав мені про те, що у травні 1933 року до них у село щотижня з Харкова приїжджав на авто чоловік у шкірянці, дуже схожий на Лазаря Кагановича. Він розпитував батьків того дідуся про те, скільки людей в їхньому селі вже померло від голоду, і скільки ще залишилося.

Цілком імовірно, що то були своєрідні соціологічні заміри більшовицьких держчиновників високого рангу відносно того, чи вже достатньо морити голодом селян, щоби вони стали слухняними, чи ні.

Також на Луганщині я чула від свідків Голодомору, що сільська влада контролювала фізичний стан дітей у школах – схоже, що з тією самою метою.

Можна припустити, що саме на базі цих спостережень і з’явилися листи-директиви з ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У в Харкові та Ростовського крайкому ВКП(б), у яких Кремль наказує своїм харківським та ростовським товаришам зорганізувати в червні 1933 року громадське харчування з метою припинення голоду в селах УРСР та станицях Кубані й Ставропілля.

Це ніщо інше, як підтвердження того, що метою Голодомору було саме змінення ментальності українців, а зовсім не їхнє повне винищення. Адже підгодовувати наших селян та козаків у червні 1933 року комуністи могли лише тим самим хлібом, що вилучили в них наприкінці 1932-го та на початку того ж 1933-го!

​​

Інше питання в тому, як ті селяни та, особливо, козаки могли терпіти таку наругу над собою?

Досліджуючи свого часу Голодомор в українських селах луганської Слобожанщини, я звернула увагу на суцільне нерозуміння його свідками більшовицької логіки розкуркулення їхніх односельців у 1931-1932 роках.

Бо розкуркулювали тоді не тільки заможних селян, але й значну частину середняків, які до куркулів не могли належати за визначенням.

Тому можна припустити, що під так зване розкуркулення підпадали всі селяни, що воювали в 1918-1920 роках у петлюрівському війську, селянській армії Нестора Махна, численних селянських загонах, що також чинили спротив російсько-більшовицькій окупації України.

А на Кубані та Ставропіллі серед козаків був величезний відсоток тих, хто свого часу боровся проти більшовицької навали в біло-козачих збройних з’єднаннях. Усі вони також були розкуркулені та вислані з сім’ями до Сибіру, на Соловки та на так званні ярки (просто в зимовий степ за селами та станицями).

Тобто під виглядом розкуркулення Кремль звільнив українські села та станиці практично від усіх чоловіків, які були потенційно небезпечними під час голодоморної екзекуції 1933 року.

Але це ще не все. Тільки в українських селах та станицях більшовицька влада ще у 1931 році вилучила всю зареєстровану мисливську зброю. Отже, як бачимо, до геноциду українців комуністичний режим в СРСР підготувався заздалегідь та дуже ретельно.

Чому Голодомор майже не цікавить наше суспільство?

Після Голодомору українські селяни були перетворені кремлівськими селекціонерами на жалюгідних ментальних рабів, позбавлених віри в Бога, національної самоідентифікації та історичної пам’яті.

Про їхній загальний моральний рівень вельми красномовно свідчить те, що в більшості українських сіл братські могили жертв Голодомору досі не мають жодних ознак людського поховання.

А в деяких селах постгеноцидні селяни навіть свідомо ходили та їздили все своє життя по кістках своїх рідних матерів, дітей, братів та сестер!

Такими ж товстошкірими манкуртами вони виховали і своїх дітей та онуків, які сьогодні завдяки хвилям комуністичної індустріалізації складають більшість населення сучасної України. Звісно, що вони байдужі до пам’яті про Голодомор не менше, ніж представники інших національностей, яким у цій постгеноцидній ситуації пам’ять про той геноцид також ні до чого.

Так і живемо без власного минулого і майбутнього…

​​

Ірина Магрицька – дослідниця Голодомору на Луганщині

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Radio Free Europe/Radio Liberty © 2015 RFE/RL, Inc. All Rights Reserved.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/27382270.html

 

Голодомор був найжорстокішою, але лише частиною геноциду проти українців – історик

листопада 26, 2015Голодомор

26.11.2015

Марія Щур

«Розмову потрібно починати з 1929-30 років, коли почали нищити українську еліту, інтелігенцію, церкву, українських так званих куркулів»

Говорячи про Голодомор, українці розуміють його переважно як великий геноцидний голод, що відбувався протягом 1932-33 років, але український геноцид був набагато масштабніший, наголошує історик, професор Квебекського університету Канади Роман Сербин. На його думку, без розуміння того, що геноцид почався не з голоду, а зі знищення української інтелігенції, українського духовенства й селянства, яке було носієм української культури, важко буде зрозуміти наслідки Голодомору-геноциду для нинішньої України. Розуміння голоду 1932-33 років саме як частини геноциду проти українців заклав випускник Львівського університету, поляк єврейського походження, автор терміну «геноцид», на основі якого була створена міжнародна конвенція про попередження геноциду та відповідальність за нього, Рафаель Лемкін. 

 

– Ми звузили поняття Голодомору до голоду. А нам треба повернутися до того, про що ще у 1953 році говорив Рафаель Лемкін. Коли він виступав у Нью-Йорку – його запросила говорити про голод українська громада, три тисячі українців там його слухали, – його доповідь була названа «Радянський геноцид в Україні» (Soviet Genocide in Ukraine), і там він осмислив ту трагедію в Україні в термінах нищення української нації.

Треба починати хоча б з 1929-30 року, коли почали нищити українську еліту, українську інтелігенцію, українську церкву, українських так званих куркулів

​​І нам до цього треба повернути, а Голодомор – це була складова нищення, тобто найбільш жорстокий спосіб нищення української нації. Але щодо геноциду української нації, це вже треба починати хоча б з 1929-30 року, коли почали нищити українську еліту, українську інтелігенцію, українську церкву, українських так званих куркулів. А куркулі – це не лише були багаті селяни, в яких хотіли забрати землю і створити на підставі того колгоспи. Ці так звані куркулі також були найбільш вдалими селянами, які могли очолити опір проти режиму, який тоді почав колективізувати і нищити українське селянство, робити з українських незалежних селян те, що Сталін дуже любив і те, що він хотів, робити з них «гвинтики». Йому потрібні були «гвинтики», як він казав, для великої державної машини.

– Ми повернулися назад на ще одне століття до ірландського голоду у цій передачі й бачимо, наскільки вражаючим був ефект від цього великого голоду, який навіть не був геноцидом, тобто який не замислювався як штучний голод, як це відбулося в Україні. Але внаслідок цього голоду з’явилася величезна діаспора, внаслідок цього голоду ірландці ледь не втратили свою ідентичність – вони майже втратили свою мову, – але те, що сталося з українцями внаслідок геноциду і Голодомору як його частини, дуже мало усвідомлюється в суспільстві, як склалися такі економічні стосунки, як склалися такі соціальні стосунки? Хто, на вашу думку, мав би очолити ці дослідження?

– Це все залежить від науковців. Є так звана компаративна історія, де порівнюються подібні випадки в різних країнах. Це корисно, але, я думаю, що нам треба повернутися до того, що Тарас Шевченко казав: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Але Шевченко також казав: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя».

Кожний геноцид і голод – унікальний, своєрідний. І треба починати з себе, брати, знову ж, за базу Конвенцію об’єднаних націй, те, що почав Лемкін. Бо він дав напрямок, він не дійшов до кінця. Наприклад, Лемкін не говорить про українців поза Українською республікою, а це треба додати до геноциду, відповідно до Конвенції Об’єднаних Націй.

Я розумію, що за часів Радянського Союзу в Україні не могла розвиватися наука про геноцид, навіть не можна було говорити про голод. Але в діаспорі також головне завдання було – і я був частиною того процесу – показати Заходу, щоб Захід зрозумів, що в Україні відбулася така трагедія, а найгірша частина тої трагедії з людськими втратами – це був голод, правда. І ми з того моменту: голод, голод, голод!

Сам лише голод не є геноцидом, це лише складова геноциду, яка спричинила найбільше людських жертв

​​Коли вже постала незалежна Україна, коли вже стало можна говорити і в Україні, і за кордоном, тоді вже треба повернутися до Лемкіна, і можна поставити той «голод» на своє, правильне, місце. Бо сам лише голод не є геноцидом, це лише складова геноциду, яка спричинила найбільше людських жертв.

Але, якщо говорити про наслідки геноциду, то, наприклад, сьогодні в Україні маємо 17% населення, які є російського походження, а більше половини українців говорять російською мовою щоденно. Це не є наслідком нищення фізичного людей, але це є наслідком тих, інших, складових геноциду, як нищення інтелігенції, нищення української мови.

Є Конвенція Об’єднаних Націй, треба це брати за базу. Вона є законом, і на цій підставі сьогодні є суди в Гаазі і так далі. А там ідеться про геноцид, який визнає чотири групи. Перша серед них – група національно-етнічна. Дуже часто думають, що етнічне і національне – це синоніми. Ні, це не синоніми. Національне належить до державницької форми (чи республіки, чи навіть якогось меншого утворення, політично-державницького утворення). А етнічні – то ми це дуже добре розуміємо, що це є.

У Радянському Союзі геноцид проти українців був у цих двох групах. Перша – це група державницька, себто Українська республіка, така, яка вона була. Правда, вона не була незалежна, але це було все ж таки якесь політичне коло. Це є геноцид національний. А тоді геноцид етнічний, проти етнічної групи – це є українці по цілому Радянському Союзу, включно з вісьмома мільйонами українців, які були поза межами Української республіки. І що з тими людьми сталося? Вони теж були під пресом того геноциду: заборонили мову, заселяли кубанських козаків, і так далі, так далі.

Де був геноцид проти українців? Там, де Сталін мав владу і нищив українські групи як такі. Це треба все переосмислити

​​І це, на жаль, українська історія, історіографія України, і так само українські політики це занедбали. Не можна сказати, де був геноцид проти євреїв: чи лише був у Німеччині – тоді Бабин Яр відпадає, тоді це не є частина єврейського геноциду, правда Голокосту. Ні, геноцид проти євреїв – Голокост – був там, де Гітлер мав владу і її вживав, щоби нищити цю групу як таку. Де був геноцид проти українців? Це було там, де Сталін мав владу і нищив українців, українські групи як такі. Це треба все переосмислити.

Radio Free Europe/Radio Liberty © 2015 RFE/RL, Inc. All Rights Reserved.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/27389376.html

 

Петре Олексійовичу, Ви справляли враження притомної людини. Чому Ви оточили себе кретинами? – брати Капранови

листопада 22, 2015Думки з приводу
Президента можна порівняти з казковим жебраком, який потрапив у крісло принца і нічого не може зробити ані зі своїми жебрацькими уявленнями про світ, ані з роками плеканою системою, де керівник – лише ширма, а справжні рішення ухвалюються за його спиною.
Брати Капранови. Фото:www.telekritika.uaБрати Капранови. Фото:www.telekritika.ua

Порошенко живе у вигаданому світі, чого не оминули його попередники. Про це написав у своєму Facebook одн із братів-близнюків, відомий видавець Віталій Капранов, повідомляють Патріоти України.

Шановний Петре Олексійовичу!

Коли ми з Вами познайомилися 16 років тому, Ви справляли враження притомної людини, і це враження зберігалося у нас до 2014 року. Сподіваємося, що і зараз Ви залишаєтеся притомним.

А тому дайте відповідь на просте питання: Чому Ви оточили себе кретинами?

Взяти хоч би 21 листопада. Організовувати концерт на Майдані – це хіба не кретинізм? Ставити сцену, яку – зрозуміло – одразу захоплять, святкувати у час, коли народ розчарований і злий. Якому ідіоту це могло спасти на думку?

Ну а міліцейський наїзд на кримців, що блокують ЛЕП у Чаплинці – це вулкан кретинізму! Колишній міністр Могильов, певно, плаче від заздрощів.

Опори все одно підірвали, Крим без електрики, але МВС у лайні, влада у лайні. Або це був хитрий хід, щоб відімкнути Криму постачання і сховатися за “народним гнівом” – або це феєрверк ідіотизму.

Здається, Ви потрапили у паску, якої не обминули Ваші попередники – Ви живете у вигаданому світі. Світ для Вас вигадують ложкіни, авакови шохіни та інші, вони і самі в нього вірять, тому і роблять ідіотство, приклади якого можна наводити безкінечно.

Але відкрийте очі – вони кретини! Тільки кретини можуть робити таке за два роки після Майдану, коли люди вже не ті, що раніше, коли ми відчули своє право та свою силу, коли відстань до спускового гачка зменшилася до міліметрів.

У чому небезпека від цих кретинів особисто для Вас? У тому, що якщо ситуація стане критичною, вони не захистять Вас, а наступними до влади прийдуть зовсім не прибічники “стабільності” і не майстри домовлятися.

Це будуть радикали, навчені досвідом останньої революції, тому вони перш за все візьмуться за Вас, за Ваше майно і Вашу родину. Повторення історії з Януковичем не буде. Постраждаєте Ви особисто, про що і мусимо Вас попередити.

І це не загрози – бо ми до влади не прийдемо та й не прагнемо цього. Це – прогноз подій на випадок, якщо Ви негайно не позбавитеся кретинів, які згуртувалися навколо Вас.

“Казка про доброго царя, якого оточили погані бояри” – скаже хтось із читачів. Але ні – це швидше інша казка.

Про жебрака, який потрапив у крісло принца і нічого не може зробити ані зі своїми жебрацькими уявленнями про світ ані з роками плеканою системою, де керівник – лише ширма, а справжні рішення ухвалюються за його спиною.

І як будь-яка казка, вона матиме добрий кінець. Тільки не для того, хто слугує ширмою.

Роздуми. Чи перемогла Революція Гідності?

листопада 22, 2015Суспільствознавство, Українські проблеми. Економік

Хочу повернутися трохи назад  у часі і сказати про своє уявлення причин Революції Гідності:

Гіперкорупція та розкрадання держави з 2010-го по 2014-й рік. У 1,5 рази збільшилась кількість людей, яким не вистачало грошей на їжу, незважаючи на те, що в 2010 році вже минула економічна криза і не було війни, як зараз. Про це ми дуже мало говоримо, а люди це відчували.

Зрада владою  національних інтересів України, посилення залежності від Росії , яке ми всі відчували, особливо з прийняттям певних законів і підписанням Харківської угоди, продовженням на 25 років знаходження Чорноморського флоту. Все це підсилювало та повертало нас до колоніальної залежності від РФ, певним чином.

Також причиною був  ймовірний зрив виборів президента. Нас часто запитують, чому не можна було зачекати до виборів, але я  просто це  фізично відчував, що виборів не буде взагалі.

Авторитаризація влади, придушення демократичних інститутів та ЗМІ.

Відмова уряду Януковича від підписання асоціації з Європою.

Якщо розглядати передмайданну ситуацію так, то, можливо, не  зовсім песимістично будуть виглядати наслідки і результати Революції Гідності.

Взагалі,  не можна очікувати від революції результатів, які може дати виключно еволюція. Революція може лише позначити більш чітко орієнтири для цієї еволюції, і я впевнений, що Революція Гідності зробила це, вона позначила ці орієнтири.

Що здобула Україна після Революції Гідності?

Перш за все, здобула невеликий шанс на європейську інтеграцію, ми здобули більш розвинене демократичне суспільство і захистили ЗМІ і ще багато чого.

Що ми втратили?

Відносну економічну стабільність, але ми маємо шанс на її покращення, про що вже говорять наші економісти,

Ми втратили мир,  але це є критерієм справжності революції, після справжніх революцій завжди втрачається мир, починається зовнішня агресія, як найчастіше в історії було.

Ми втратили відносини з метрополією, імперією , тобто Росією, я не дуже про це жалію.

Українська революція така само поміркована, як ментальність пересічного українця. Вона вже тягнеться так сторіччя, чередуючи етапи імпульсів руху та гальмування, або навіть часткових реставрацій.

Ще після 2004 року я винайшов для себе формулу: Не  очаровуйтесь — не будете розчаровані.

Після сотень років рабства та колоніальної залежності, штучної селекції народу, зокрема еліти, ми маємо саме таку компрадорську еліту в Україні, яку неможливо було змінити за 25 років. Неможливо за життя однієї генерації вилікувати всі страшні наслідки колоніальної залежності.

Не відомо чи закінчилася революція, та закінчився її черговий етап. Бо перший був для мене в 1991 році, потім у 2004, потім 2013-14, ми зараз після третього етапу.

Ще невідомо, чи буде наступний, але для цього треба виробити критерій закінчення революції — це стабілізація різних аспектів життя: економічних, соціальних, політичних і міжнародних.

Якщо ми здобудемо цю стабілізацію вже еволюційним шляхом, то можливо і не знадобиться наступний етап революції, наступний Майдан.

І, як я вже казав, черговий етап усіх революцій — це зовнішня агресія, шматування території, анексія, соціально-економічна криза. Все це ми маємо, тобто ми дійсно мали революцію.

Революція завершиться, якщо протягом життя одної генерації не буде потреби в її продовженні, тобто — в наступному Майдані.

Якщо революція продовжиться, які її завдання?

Після чергового етапу революції в постколоніальній країні громадянське суспільство — це єдиний надійний чинник розвитку суспільства і держави, гармонізації та еволюційної стабільності, сталого розвитку суспільства та держави.

Утопія та антиутопія майбутнього України:

Утопія — це стати європейською країною, як Франція, Німеччина чи Швеція, Нідердланди. Тобто, як пост-імперська європейська країна, а не пост-колоніальна.

Антиутопія — стати як Білорусь, наприклад.

А наш реальний шанс — стати між двома цими крайніми точками, стати європейською країною, як, наприклад, Італія, Словаччина, Болгарія, тобто аналогія саме з європейськими постколоніальними країнами.

І закінчую тим, що революція дійсно позначила нам орієнтири для революції. Це моральні пріоритети, моральні орієнтири, моральні критерії.

Як написали брати Стругацькі в одному зі своїх оповідань: “Нема інших критеріїв, ніж критерії сумління”.

Йосип Зисельс
Йосип Зисельс
Громадський діяч, дисидент, виконавчий віце-президент Конгресу Національних Громад України

Путін готує нову війну, – президент Болгарії

листопада 16, 2015Політика

Путін готовий відкрити новий фронт. Росія звернула свій погляд на Балкани і готується до “гібридної війні” для дестабілізації всієї Європи. Про це заявив президент Болгарії Росен Плевнелієв, повідомляє Европейская правда з посиланням на видання Independent. Плевнелієв вимагає, щоб ЄС і НАТО докладали більше для протидії зростаючій загрозі російської агресії. Плевнелієв звинувачує Москву у запуску масованої кібератаки на держустанови Болгарії і посиленому “тестуванні” болгарського повітряного простору з часів анексії Криму в минулому році на іншій стороні Чорного моря. Читайте: Путіна та Обаму підслуховував шпигун-невдаха (ВІДЕО) – Найбільш ефективний і безпечний спосіб дестабілізувати Європу для Росії полягає в підриві Балкан, тому Путін зосередився на цьому. Починаючи з 25 жовтня, на сайтах Ради міністрів, парламенту та Центральної виборчої комісії проводилися кібератаки в безпрецедентному масштабі. Існує дуже мало країн у світі, які можуть організувати такі атаки, – сказав Плевнелієв. Він додав, що російські військові літаки збільшили кількість вторгнень в “зони безпеки” в повітряному просторі над Чорним морем. – З часів кримської кризи ми зафіксували в 10 разів більше порушень російськими військовими літаками, – сказав він.

Джерело: fakty.ictv.ua

Задовбало

листопада 1, 2015Українські проблеми. Політика

Руслана Лижичко Руслана, волонтер Майдану

01 листопада 2015, 20:28

Вчора під час зустрічі з громадою Люксембургу мене, звичайно ж, запитали про ситуацію, яка зараз відбувається довкола арешту Корбана.

(https://youtu.be/ytd0eRMV3T0)

Яка моя думка з цього приводу?

Між Порошенком і Коломойським почалися розборки з позиції сили. Це виглядає як суто особистісні розборки – один олігарх (Порошенко) витісняє іншого (Коломойського), заручившись негласною підтримкою Заходу, і маючи велику сатисфакцію на такі дії з північного Сходу, але глобально все серйозніше.

Це моя особиста думка. Я вільна людина і можу дозволити собі говорити те, що я думаю.

Я вважаю, що могли хоча би в такий непростий період поступитися якимись речами і не робити те, що вони роблять. Це я про владу. Я не думаю, що це верховенство права. Якби ж вони самі відмовилися від таких методів, у яких звинувачують зараз інших, тоді би я повірила, що справедливо посадили одного, другого, третього…

Якщо ж вони саджають одного, а при цьому самі користуються тими ж самими методами, я називаю це розправою. Це використання Адмінресурсу. По суті, це те саме, що зробив свого часу Янукович, посадивши Тимошенко.

Я знаю кулуари, я чую кулуари і я їх бачу. Всі мої судження базуються на цих кулуарах.

Кулуарами я називаю те, що не завжди можуть побачити інші.

Іноді я опиняюся серед тих, хто називає себе “політиками”, а вони не завжди “шифруються” і залишаються такими, як вони є насправді, і я чую дуже цинічні розмови.

Іноді навіть на Майдані хотілося вийти і все це озвучити в мікрофон, але тоді би у нас було повне “крейзі” – ніхто би не розумів, хто свій, а хто чужий. У цих людей нема нічого святого, крім власних амбіцій і власного гаманця.

Верховенство права – це щось з іншого виміру, коли ми говоримо про сьогоднішню владу. Порошенко в цьому сенсі нічим не відрізняється від Януковича (Тимошенко, Ющенка, Кучми… Список можна продовжувати). Вибірковість дії законів – це абсолютна норма в їх розумінні. “Я – при владі, ти – дурак” – приказка, яка діє безапеляційно.

По суті, чим є недопартія БПП-Солідарність? Без справжньої ідеології. Без справжньої історії. Без справжніх лідерів. Без жодного чинника, який би дозволив цій партії жити і розвиватись в минулому. Хочеться сказати нічим. Але це не так. Це партія АДМІНРЕСУРСУ. Вірніш, це він і є, його величність і ницість, Адмінресурс.

Чого БПП (читай Адмінресурсу) не вистачає зараз? Повноти влади. Якби, групуючись під Порошенка, ця владно-корупційна маса зараз досягла критичної ваги, їм би ніхто вже був не потрібен, і ми би отримали ПР-2. Зі всіма витікаючими. Лише цим можна пояснити так званий “успіх” безликого БПП на виборах, і початок політично-вмотивованих переслідувань.

Але повноти влади не досягнено. І абсолютно очікувано чекати тихого повзучого злучення нового і старого адмінресурсів. Що не вдалося ні Ющенкові, ні Тимошенко, може легко за допомогою Фірташа і Бойка зробити Порошенко. Якщо жадібнсть Порошенка (Кононенка) поступиться меркантильності Порошенка (Ложкіна), Путін їм всім в поміч, все в них може скластися.

Але тоді 3-й Майдан із суто теоретичної площини може перейти в суто практичну, що не критично, але все ж таки трошки стримує апетити. Чи надовго?

Чи не дивно сьогодні бачити на волі опонентів “злочинця” Корбана?

Той самий Вілкул і його “гоп”-позиційна компанія набагато привабливіше для виборця дивились би на лавах підсудних. Там привласнювачів можна шукати не на мільйони, а на мільярди. Не помилишся. Але тим часом з їх братів, що “перекантовуються” на Московщині, потрохи знімають санкції за недостатністю доказів, наданих нашою “непідкупною” Генпрокуратурою.

А чернігівський “герой” – Березенко? Як було би “чесно” вдарити по “своїх” за підкуп виборця?

А як правильно б було вивести “з гри” того самого Грицака з генеральським організованим злочинним угрупуванням, які б мали солідарно з Верховним головнокомандуючим понести заслужене і за Іловайськ, і за Дебальцево, і за тисячі невинних, і за тисячі відправлених на вірну смерть. А ще за вкрадені не мільйони, але мільярди, на цій неназваній своїм іменем війні. А не давати йому зараз каральні важелі.

А Мартиненко, який досі є правою рукою Прем’єра, а мав би сидіти, як не в Швейцарії, так в Україні точно.

А Кононенко, що ставить з ніг на голову саме поняття парламентаризму, використовуючи методологію “папередників”. Хто він? Злодій? Ні, він один з лідерів БПП, і бізнес-партнер чинного Президента. Хіба це не абсурд?

Бізнес-партнер олігарха, що вже не при владі, арештовується за присвоєння коштів. А бізнес-партнер олігарха, що зараз при владі, не тільки не відповідає за свою діяльність, а ще й фактично очолює партію і парламентську силу Президента і присвоює куди, як більше. Але довести це зможуть тільки “послідовники”.

А Кубів? СБУ вже приготувала для нього місце, яке дивним чином з “місць віддалених” перетворилось на місце представника Президента в Верховній Раді.

А Гонтарєва? Людина, яка забезпечує багатократний ріст бізнесу бувших власних структур, а також структур Гаранта та інших “бізнес-партнерів” існуючої влади, в той час, як вся економіка деградує, а фінансова система країни тріщить по швах. “Присвоєння” Корбана виглядатимуть сміхотворними на рівні “звершень” Голови нацбанку.

Чи відбуваються кримінальні впровадження проти бувшого та чинного голів НБУ?

А Махницький з Кривицьким? А Пашинський з нащадком? А Ярема з Шокіним? “Справа” Корбана непомітна на фоні цих гігантів корупції та керманичів на користь інтересів власних та “бізнес-партнерів”.

Для чого вони прийшли у владу? Точно не заради “торжества ідеалів Майдану”. В даному випадку я говорю, не керуючись емоціями, а сухо констатуючи результати та наслідки їх діяльності.

Всі вони, і бувші, і ті, що зараз при владі, можуть (і мають) опинитись на місці Корбана.

Але цього не відбувається, тому що за ними АДМІНРЕСУРС.

Чи то на Заході, чи на Сході.

Чи в Раді, чи в міськраді, а іноді і в сільраді.

І доки БПП не вистачає власної маси в цій великій купі, накладеній вже більш, як за 2 десятиліття, доти судитимуть вибірково тих, хто створює проблеми панівній позиції БПП в цій великій зловонній купі лайна за іменем АДМІНРЕСУРС, яка вже два роки, як могла бути винесена з нашої спільної хати.

Люди, що прийшли і приходять до влади за результатами низки останніх виборів, чомусь вирішили, що Майдан і кров, пролита заради Батьківщини, це логічна ціна за їх знаходження при владі. Це стосується, як так званих “партій Майдану”, так і їх опонентів.

Переглядаючи екзіт-поли та результати голосувань, ми наївно радіємо, що “там і сям БПП набрав більше за гОППОБЛОК”. Дуже сумнівна радість, друзі. Яке їхало, таке і здибало.

Аналіз загального прокорупційного руху до подвійних стандартів у БПП чітко накладається на результати їх “господарювання”. До влади приходить сила, яка не має нічого спільного з ідеалами Майдану, а намагається втримати державу в рабстві Адмінресурсу.

Для Громадянського Суспільства це вже не “дзвіночок”, а виклик. А для Петра Порошенка це “чорна мітка”.

І як Президента.

І як Верховного Головнокомандуючого.

І як Гаранта конституційних прав Українського народу.

Зрозумійте, пане Президенте, панове політики, все не так, як ви заклали у своїх бізнес-планах і “розкладах”.

Майдан не інаугурував вас на Владу Адмінресурсу.

Майдан і самопожертва народу є для вас великим застереженням, а не індульгенцією!

Як було, так не буде!

Думати одне, говорити друге, а робити третє – так не буде!

Сподіватись на аморфність мас, та безмовність суспільства – так не буде!

Творити беззаконня, прикриваючись законом та користуючись тимчасовою владою, вже ніхто вам не дозволить. Так не буде!

Система буде демонтована.

Адмінресурс буде повалений.

Держава буде служити простому українцеві, а не навпаки.

Ваш час при владі ставатиме коротшим, а фіаско невідворотнішим, як будь-який еволюційний процес, навіть враховуючи підтримку Путіна і кулуарні торги на всі фронти.

Ліміт довіри та терпіння вичерпано.


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.