30 емігрантів, які прославили Україну

січня 25, 2016Українці і світ

Ні для кого не секрет, що в результаті складних перипетій історії України мільйони наших співвітчизників роз’їхалися по світу в пошуках кращого життя, а іноді й просто заради виживання. Як наслідок, у багатьох країнах утворилися багатотисячні українські діаспори.

На чужині українці займали важливі державні пости, підкорювали світ кіно, музики, високої моди і технологій, здійснювали епохальні наукові відкриття і навіть літали в космос, не забуваючи про своє коріння.

Ці люди ретельно зберігали пам’ять про українське коріння, прищеплювали своїм дітям любов до України, її мови, традицій, і, звичайно ж, вражали людство різноманітними талантами. Хтось з них хоч і не є по крові українцем, але народився на цій землі і шанував память про неї все своє життя, а хтось до України має відношення лише своїми пращурами, і ніколи в ній не був, однак всі вони так чи інакше визнавали своє відношення до нашої країни і ніколи не цурались цього. Тож, пропонуємо вам огляд цього переліку українців-емігрантів, чиї величезні заслуги просто неможливо не визнати. Погодьтеся, у нас є привід пишатися своєю плодючою країною і своїми генами!

Стів Возняк

Один із засновників, мабуть, найвідомішою компанії у світі – Apple. Його батько народився в селі Червона Діброва на Буковині. Два Стіва – Джобс і Возняк – були друзями зі шкільної лави, а коли виросли, так само дружно поклали початок ері персональних комп’ютерів.

25-famous-ukrainians-1

Наталі Вуд

Королевою Голлівуду, яка не приховувала свого коріння, була Наталі Вуд. Під цим псевдонімом прославилася Наталія Миколаївна Захаренко. Її батьки в роки революції втекли з Харкова до Владивостока, потім у Китай. А звідти в Сан-Франциско. Там в 1938 році народилася Наталя. Дочка інженера і дворянки почала зніматися з чотирьох років. Фільми з її участю – «Вестсайдська історія» (1961), «Великі перегони» (1965) – увійшли до золотого фонду кіно.
Наталі Вуд здобула славу найкрасивішої, скандальної і загадкової актриси Голлівуду. Вона загинула в 1981 році. Досі незрозуміло, чи викинулася актриса з яхти сама і втонула, чи її вбили, адже життя Наталі була застраховане на 13 млн. доларів, які отримав чоловік Роберт Вагнер.

Джек Пеланс

Володимир Палагнюк – саме так по-справжньому звуть цього великого голлівудського актора, що отримав “Оскар” в 1992 році, – ніколи не цурався свого походження. Народився майбутній Джек Паланс в США, але його батьки були вихідцями зі Львова та Тернопільщини.
Уолтер Джек Пеланс настільки пишається своїм українським корінням, що відмовився приймати звання Народного артиста Росії, запропоноване йому на Фестивалі російського мистецтва в Лос-Анджелесі у 2004-му, і підкреслив, що нічого спільного з Росією не має і є українцем. “Я – українець, а не росіянин. Буде краще, якщо я і мої друзі просто підемо з фестивалю”, – сказав він.

25-famous-ukrainians-3

Ігор Сікорський

Народився майбутній геній в Києві. Вперше світове визнання отримав у 24 роки – коли його літак “Ілля Муромець” став рекордсменом по вантажопідйомності. Згодом авіаконструктор виїхав до Штатів, де відкрив власну компанію – Sicorski Air Engineering.

Вертольоти Сікорського використовували Збройні сили США. “Пташки” українського інженера першими в історії перетнули Атлантику і Тихий океан, з’єднали континенти і дозволили долати величезні відстані за лічені години.

25-famous-ukrainians-5

Квітка Цісик

Батьки Квітки – вихідці із Західної України, але народилася і виросла ця співачка і патріотка вже в США. Її надзвичайний талант привернув увагу продюсера Майкла Джексона Квінсі Джонса, а її голос звучав не тільки в концертних залах, але й в рекламних роликах для таких гігантів, як McDonald’s, Coca-Cola, American Airlines і Ford Motors.

25-famous-ukrainians-2

Міла Йовович

У 5-річному віці Міла емігрувала з батьками до Америки, де за активної участі матері почала успішну акторську кар’єру. Крім усього іншого, Міла чудово співає, грає на музичних інструментах і є професійною моделлю.
На відміну від багатьох емігрантів, які бували в Україні раз у житті або не бували зовсім, Міла регулярно відвідує батьківщину. Під час Революції гідності ця голлівудська зірка першої величини підтримала українців і закликала шанувальників жертвувати гроші на допомогу постраждалим на Майдані.

25-famous-ukrainians-7

Енді Уорхол

“Батько” напрямку “поп-арт” Андрій Варгола став легендою за життя, зробивши з реклами справжнє мистецтво. Народився геній в сім’ї лемків, але вже в США. Чим він тільки не займався: створював рекламу, знімав фільми, випускав журнали і навіть мав власний телеканал. Культовими роботами Уорхола стали серія Coca-Cola, “Банки супу Кемпбелл”, “8 Елвісів”, “Монро” та інші.

25-famous-ukrainians-12

Соломія Крушельницька

Соломія Крушельницька володіла неперевершеним сопрано в три октави, яке нікого не залишало байдужим. Цією оперною дівою, яка вміла співати на восьми мовах, захоплювався весь світ. За життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Щоб слухачі не забували, звідки вона родом, під час концертів або після Соломія частенько знайомила їх з українськими піснями, бо народилась вона в селі Білявинці, тепер це Бучацький район, Тернопільська область. У 1910 році вийшла заміж за відомого італійського адвоката, мера міста В’яреджо Чезаре Річчоні, і почала проживати в Італії. Проте, повноцінною емігранткою її назвати не можна. Соломія щороку приїзжала по кілька разів в Україну, де давала концерти на найбільших існуючих тоді сценах.
25-famous-ukrainians-10

Богдан Гаврилишин

Цей економіст зі світовим ім’ям і член Римського клубу народився на Тернопільщині, а зараз живе в Канаді. Завдяки цій людині з’явився Всесвітній форум в Давосі, де щорічно збираються політики і перші особи світового бізнесу, щоб обговорити перспективи розвитку людства.

25-famous-ukrainians-11

Дастін Хоффман

У Дастіна Хоффмана батьки, виявляється, з Києва. Коли їхніх батьків, тобто бабусю і дідуся Дастіна, розстріляли більшовики, вони емігрували в Штати. Там і народився Дастін. Актор не приховує даного факту біографії. Однак дотепер плутає територіальні та етнічні кордони українців і росіян, тому іноді бувають курйози. У 2005 році на Фестивалі російського мистецтва він відкрито сказав, що його предки родом з російського міста Києва.

Що ж, пробачимо йому це, бо творчі люди усі не зовсім організовані, а такий талант таки заслуговує на нашу поблажливість.

25-famous-ukrainians-8

Майк Мазурки

Напевно, «найстарішим» з «голлівудських українців» є Майк Мазурки, він же Маркіян Мазуркевич родом з Тернополя. Видатний характерний актор знімався з 30-х років минулого століття і встиг засвітитися практично з усіма суперзірками: від Рейгана до Мадонни. Нам він відомий, перш за все, завдяки культовій комедії «У джазі тільки дівчата» (фото саме з цього фільму, на ньому Майк з правого боку). Всупереч іміджу тупого громили, Майк Мазурки мав ступінь бакалавра мистецтв і дуже любив зніматися в комедіях. Він зіграв понад сто епізодичних ролей і помер у віці 81 року, так і не здійснивши мрію ще раз побачити батьківщину.

25-famous-ukrainians-9

Серж Лифар

Сергій Лифар родом з Київщини. З юності його тягнуло до мистецтва – хлопчик співав у хорі, грав на скрипці і фортепіано. Балетом Сергій почав займатися з 17 років, а в Париж його забрала вчителька танців, яка емігрувала до Франції. Талантом і особистістю Сержа захоплювалися поголовно всі художники і критики. Дотепер його називають богом танцю.
Серед друзів Сержа – Пабло Пікассо, Сальвадор дали, Коко Шанель. А Шарль де Голь навіть запропонував йому громадянства Франції, від якого танцюрист відмовився. “Я українець і цим пишаюся”, – так відповів геній на пропозицію тогочасного президента цієї країни.

25-famous-ukrainians-6

Анна Ярославна

Освічена і красива дочка Ярослава Мудрого Анна, вийшовши за короля Генріха, стала прабабусею майже 30-ти королів. У той час як неписьменні французькі барони ставили замість підписів хрестики, вона впевнено підписувала державні документи.

25-famous-ukrainians-13

Стівен Спілберг

Хоча народився всесвітньо відомий режисер в США, його рід бере початок в Одесі. У сім’ї Стівена часто звучала українська мова, а засинав він під українські колискові. Не дарма улюбленою стравою Спілберга є борщ. Від свого походження режисер ніколи не відмовлявся, а коли в 2006 році вперше потрапив до Одеси, вимовив фразу “Нарешті я на рідній землі!”.

25-famous-ukrainians-14

 

Петро Капіца

Батьки Петра – вихідці з Волині. У 1978 році цього знаметиного фізика за відкриття низьких температур відзначили найпочеснішою у світі Нобелівською премією. Всесвітньо відомий вчений був членом 25 фізичних товариств. У подяку за внесок в науку його ім’ям назвали астероїд.
25-famous-ukrainians-19

Макс Левчин

У Кремнієвій долині США, яка славиться концентрацією високотехнологічних компаній, українці також чимало відзначилися. Так, киянин Макс Левчин, який залишив батьківщину в 16 років, вже в 27 заснував найвідомішу в світі систему платежів – PayPal. Сьогодні Макс – один з найуспішніших і найбагатших програмістів долини.

25-famous-ukrainians-16

Біллі Еванс

Біллі Еванс – віртуозний джазовий піаніст, творець ставшого класичним стилю piano trio також наполовину українець. Мати генія – наша співвітчизниця.
25-famous-ukrainians-17

Леопольд фон Захер-Мазох

Чоловік, якому зобов’язане своєю появою слово “мазохізм”, народився у Львові. Він підкорив Європу своїми творами, яких з великим нетерпінням чекали такі монстри літератури, як Віктор Гюго, Флобер і Дюма-молодший. Особливо книги Леопольда обожнювали французи. В Україні Захер-Мазох прожив недовго, його домом по черзі також ставали Чехія та Австрія.
Проте, події найвідоміших творів письменника – “Венера в хутрі” та “Дон Жуан з Коломиї” – розгортаються в Україні.

25-famous-ukrainians-15

Хайді-Марія Стефанишин-Пайпер

Ще дитиною вона емігрувала з Західної України до Америки і за своє життя встигла двічі злітати на орбіту. У 2006 році ця українка стала 445-ю людиною, що побачила космос на власні очі. За межами Землі Хайді-Марія провела 27 діб і за цей час аж п’ять разів вийшла у відкритий космос.

25-famous-ukrainians-18

Уейн Грецкі

Канадський хокеїст Уейн Грецкі встановив 61 хокейний рекорд. Українським корінням він зобов’язаний бабусі з Тернопільщини, від якої не раз чув рідну мову. Уейн засуджує політику Путіна і повністю підтримує Україну. Грецкі, або ж Грицько, став символом нового хокею завдяки своїй майстерності в гольових передачах, технічності і невловимості. Його портрет висить у Залі хокейної слави Торонто.

Девід Копперфільд

Девід Коткін, який став пізніше знаменитим ілюзіоністом, народився в США, проте його дідусь по батьківській лінії був іммігрантом з України, тобто коріння у цього фокусника безумовно українське.

25-famous-ukrainians-20

Юрій Дрогобич

Видатний філософ і астроном Юрій Котермак родом з Дрогобича. Саме цей українець першим надрукував твір латинською мовою. Юрій був ректором Болонського і професором Краківського університету.

25-famous-ukrainians-21

Роберт Максвелл

Одна з найбільш загадкових постатей у світовій історії – Гох Мехел Гершович, більш відомий як Роберт Максвелл, – народився на Закарпатті в селищі Солотвино. До того, як стати Максвеллом, він міняв ім’я кілька разів. Цей українець був мільярдером, який володів більшою частиною медійного бізнесу Великобританії, знав більше 10 мов і, як подейкували, працював на різні таємні спецслужби і розвідку.

У 1978 році Роберт Максвелл приїжджав в Україну. Побачивши рідне містечко, яке зовсім не змінився за 40 років, він запропонував місцевій владі $ 60 млн на реконструкцію – але ті, звичайно, відмовилися.

“Чим більше секретів людина може забрати в могилу, тим успішнішою вона є в житті”, – говорив він.

25-famous-ukrainians-23

Володимир Горовиць

Володимир народився в Києві (за деякими даними – в Бердичеві) в 1903 році. За фортепіано хлопчик сів в 5, а до 21 року знав уже 155 творів – феномен для його віку. У репертуарі юнака було 12 концертних програм, у той час як професіонали тоді мали максимум по чотири.
За відмову Володимира повертатися з гастролей до Радянської Росії його батька згноїли в ГУЛАГу. Спочатку Володимир Горовиць переїхав до Берліна, потім – в Америку. За своє життя він став володарем 25 премій “Греммі”. Пластинки з його записами ставали справжніми бестселерами, а квитки на концерти розкуповувалися миттєво.

За словами біографа Горовіца, він часто згадував Україну. Одного разу, граючи у складі англійського оркестру, він розлютився і сказав: “Я українець і покажу англійцям, що таке темп”.

25-famous-ukrainians-24

Ервін Чаргафф

Видатний вчений Ервін Чаргафф народився в 1905 році в Чернівцях, в забезпеченій єврейській родині. Його батько Герман успадкував невелику банківську контору. Під час Першої світової війни банк Чаргаффа розорився і сім’я перебралася до Відня.
У 1935 році Ервін остаточно оселився в США, де працював у Колумбійському університеті в Нью-Йорку (професором, завідувачем кафедри біохімії, а з 1974 року – професор біохімії в лабораторії клітини). У 1940 році вчений отримав американське громадянство.
Правила Чаргаффа використовували при визначенні структури ДНК. Також він довів, що ДНК володіє видовою специфічністю, і спростував гіпотези про існування багатьох різновидів ДНК. Чаргафф був першим, хто почав досліджувати денатурації ДНК.

25-famous-ukrainians-25

Володимир Хавкін

Мільйони людей в усьому світі зобов’язані Володимиру Хавкіну життям. Цей виходець з Бердянська винайшов вакцину проти холери і чуми. Найдовше – 22 роки – відомий бактеріолог прожив в Індії, рятуючи країну від епідемії. За 40 років понад 35 млн. чоловік врятувалися завдяки йому від страшної хвороби. В Індії Володимира звели в ранг божества, а преса охрестила його “благодійником людства”.

25-famous-ukrainians-26

Соня Делоне

Одеситка Соня підкорила світ моди вимогливої ​​Франції. Ця дівчина запропонувала сучасним леді змінити бісер і пір’я на мінімалістичні пальто і сукні прямого крою з геометричним принтом. Одягом Соня не обмежилася, в її активі – взуття, розмальовані автомобілі, килими, книги з ілюстраціями, вітражі та багато іншого. Представники Будинків моди Yves Saint Laurent і Missoni зізнавалися, що саме ця українка стала їх музою. Соня говорила, що її любов до яскравих кольорів родом з дитинства.

“Це фарби мого дитинства, барви України. Спогади про сільське весілля з сукнями в червоних і зелених тонах і кольоровими стрічками,” – згадувала модельєр.

25-famous-ukrainians-27

Віра Фармига

Не кожен українець станцює гопака, а от Віра, чиї батьки приїхали з України, зробить це запросто. Голлівудська актриса Віра Фармига при кожному зручному випадку робить акцент на своє походження і уважно стежить за подіями на історичній батьківщині. Російську агресію на Сході країни вона засудила, а про Путіна висловилася ясно і коротко: “В українській мові є багато приказок, зокрема,” Не рухай гімно – не буде смердіти”.

25-famous-ukrainians-28

Сільвестр Сталлоне

Скромна єврейська дівчина Роза Рабинович, яка народилася в дореволюційній Одесі, навряд чи могла собі уявити, що її правнук стане світовою знаменитістю і що його зватимуть Сільвестр Сталлоне.

25-famous-ukrainians-29

Девід Духовни

Точніше – Духовний. Американський кіноактор українсько-єврейського походження. Дід Мойше Духовний (1901–1960), емігрант з Бердичева (сучасна Житомирська обл.) У квітні 2014 сам Девід Духовни в Твітері назвав себе українцем: «Я виріс, думаючи, що я росіянин, але тільки зараз зрозумів, що завжди був українцем. Ніколи не пізно змінитися».

25-famous-ukrainians-30

В статті використані матеріали сайту 24tv.ua 


Життя тисяч людей нічого не коштувало: “Харківська Хіросіма” – злочин, який керівництво СРСР здійснило проти України у 1972 році

січня 17, 2016Безправ'я, Політика
У густонаселеному районі кремлівська влада наказала здійснити підземний ядерний вибух, щоб не зірвати плани по видобутку газу.
У селі Першотравневому. Фото: 1ua.com.ua.У селі Першотравневому. Фото: 1ua.com.ua.

“Эта история о том, во что ценила человеческую жизнь советская власть, и как в густонаселенном районе Украины был произведен ядерный взрыв в далеком 1972 году”, – написала Ольга Гуліда для newrezume.org, передають Патріоти України.Еще в шестидесятые годы такое было немыслимо – решение перенести военный испытательный полигон из Капустина Яра в казахстанский пустынный Байконур было продиктовано соображениями безопасности мирного населения – отделяемые ступени ракет могли падать на густонаселенные районы. Страна, нуждающаяся во всем, от пары кальсон до куска мыла, пошла на невиданные доселе затраты ради безопасности мирного населения. Хрущёв и его ЦК это понимали.

Но советская власть – это такая самозагнивающая и саморазрушающаяся форма власти, которая, чем ближе к апогею разложения, тем безнравственней. В 1972 году на Харьковщине, в Красноградском районе, произвели ядерный взрыв. Втайне от людей. На живых людях.

Вот как это было и как начиналось. Большая часть природного газа Украины добывалась в Харьковской области. В одном Красноградском районе газ качали из почти двадцати скважин. Бурили очередную. И вот 17 июля 1971 года произошло ЧП – под давлением в 400 атмосфер из скважины вырвался газоконденсат. Разнесло буровую – рвануло на 30 метров в вышину. Погибли бурильщики.

В село Першотравнево (Первомайское, по-русски) – в 400 метрах – послали гонцов. Просили огня не зажигать, не курить, костров не палить, света не включать – для взрыва достаточно одной единственной искры. Селяне отнеслись с пониманием. А тем временем спешно решалось, как обуздать выброс газа. Уже на следующий день было принято решение газовый фонтан поджечь. И уже полыхает факел высотой в несколько десятков метров, освещая днем и ночью красноградские села. И так он горел еще долгий год, как вечный огонь по убиенным впоследствии людям.

Забросать скважину бетоном не удалось. Тогда следовало бы применять давно оправдавшей себя метод раскапывания скважины. Но вот тут и начинается преступление против народа: раскапывать долго и нудно, а газ даешь стране сейчас. План даешь! К младшему брату летит из Москвы старший брат – московские спецы. Везут они в портфелях план страшного злодейства против советского народа.

Злодейство это уже одобрено Брежневым и Косыгиным. Уже подготовлены палачи из спецподразделения Министерства машиностроения, уже стоят наизготовку спецчасти войск МВД и КГБ. Украинские газовщики и спецы о решении ЦК не информируются, однако взяты подписки о неразглашении на 15 лет. (Мы будем ваш народ убивать, а вы – молчите об этом). Так что же там старшие братья удумали?

А удумали они произвести подземный ядерный взрыв на скважине. Операция под кодовым названием «Факел». Руководителем данного преступления назначили генерала – великого спеца по подземным ядерным испытаниям. (Если жив мерзавец, хотела бы я в его глаза посмотреть). Для забивания скважины предусматривалось пробурить другую, наклонную. Примерно на глубину до 2 тысяч метров. И внедрить в эту скважину взрывное ядерное устройство. В треть хиросимской бомбы «Малыш» зарядом, в 3.8 килотонны.

Зону скважины радиусом в 400 метров обнесли колючкой, засыпали слоем песка в 20 (!) сантиметров, заботливые. Расставили охрану из войск КГБ и МВД. Исполнителям выдали специальную антирадиационную защиту. Все скважины района заглушили. Обесточили энергосети. Обезопасились сами. А жители? А жители и знать ничего не должны, подумаешь – жители! Жителям Першотравнево велено было убираться – в нескольких километрах разбили для них лагерь.

Гнали селян без объяснения причин. На сборы дали несколько дней. А как крестьянину за несколько дней управиться? Под людской скот грузовик и то не дадут, а под корову, под сено? Куда поросят, кур? А вещи как: и ту же косу, те же вилы? И на сколько времени гонят в лагерь, какую одежку брать? Тайна. И потянулись скорбные возы к лагерю беженцев, поплелась скотина за возами. Молодые уходили, а старики отказались покидать родные хаты, по закутам поховались. Их всего за час до взрыва повыловили, и в 9 утра 10 июля 1972 года вывезли (в чем кто был) в село Хрестище, что в двух (!) километрах от эпицентра взрыва. И восьми километрах от трассы Москва-Симферополь.

Ровно в 10 утра всем находящимся в 400-метровой зоне была дана команда встать на цыпочки (чтобы не поломать позвоночник от содрогания земли) и… земля содрогнулась! От этого содрогания людей подбросило вверх. Все вокруг попадало ниц. Из кратера в небо кроваво поднимался землистого цвета столб и плыл-плыл-плыл в сторону населенных пунктов… (Как великий Тарас Шевченко сказал, кто же еще так скажет об Украине моей несчастной: «Не називаю її раєм, // Тiї хатиночки у гаї…»). Тень зловещего облака закрыла солнце… Наступила мертвейшая тишина… Кратер замолк…

Но кратер замолк только на коротких 20 секунд. И раздался новый взрыв чудовищной силы – воспламененный газ из глубин кратера вырвался на высоту километра, выплевывая в воздух породу. Заполыхало и затрещало все вокруг. Беленые украинские хатки (белые, как молоко, на сине-ультрамариновых, на синьке бельевой, фундаментах, красавицы!) повалились, оставляя бесстыжие дымоходы печей. Заборы-тыны, сараи, клети, яблоньки, мальвы у порогов хаток – все сметено взрывом.

Руины, как Мамай прошел. Они уедут, а Украина еще целый год будет разбирать руины, строить селянам бесплатные квартиры, чтобы народ смог счастливо вернуться в зараженную родную зону – село Першетравнево. А самое страшное, что ровно через час после взрыва, в самое пекло, в самый ад людей погнали обратно в село.

Зачем травили землю и воздух радиацией? Закрыть скважину? Так ведь не закрыли! Кратер продолжал полыхать. Облако ушло на Полтавщину, а оттуда дальше и дальше. Вітай-шануй, Вкраїна! Не справились с газом. Со стихией. Укатили. Вместо одной проблемы оставили множество. И вы решайте там себе.

А местные специалисты (которые с подпиской о неразглашении того, о чем сами не знали) пошли раскапывать скважину старым дедовским методом: при бушующем пламени, постоянно под брандспойтами воды, в невыносимой жаре от бушующего пламени (а с неба падают глыбы льда от образовавшегося конденсата!) в зоне критической радиации раскапывали карьер шириной 400 и глубиной 20 метров. Спецзащита? Да господь с вами, разве можно, чтобы народ трудящий догадался, что они там натворили. Пущай так роют. Авось! И рыли они, эти заложники героизма и трудовой доблести аж целый год – до июля 1973 года. За это время в трубу под хвост сгорело больше одного миллиарда кубов газа.

Но бог с ним, с газом! У нас и не то пропадало, и не в таких размерах. Посмотрите на обочины дорог, ведущих в Норильск, – кладбища техники. Посмотрите на зерно, сваленное в кювет – элеватор не принял. Посмотрите на мертвые земли, оставленные после целины. Посмотрите на безглавые церкви Украины, России, Беларуси. Вот еще реки не успели вспять поворотить, но дамбу-то в Питере уже начали строить! Бог с ними, с потерями. Я – о людях. О главной ценности страны, не выражаемой ни в денежном, ни в материальном эквиваленте. Я – о преступном правительстве, устроившем своему народу-кормильцу ядерный геноцид.

Если о чернобыльских жертвах теперь знают все, и мы о них вечно помним и вечно будем скорбеть, то вот эти сельские першотравневцы, хрестищенцы, люди, закрывавшие радиоактивный кратер – о них мало известно. Как и о самом преступлении. Они не имеют чернобыльских льгот, их детей не вывозят за границу на лечение. О них не желают говорить. А я хочу, чтобы о них знали и помнили. Чтобы их поминали в скорбный день. Светлой памяти жертв советизма посвящаю. Вечная им память. Аминь.

Українська мова і «русский мир» Путіна

січня 17, 2016Українські проблеми. Економік

Мова повинна об’єднати Україну. І перемога у війні з Росією – це стати українцями

(Рубрика «Точка зору»)

 

Українська армія успішно відбиває натиск Росії на Східному фронті, але «русский мир» намагається потіснити українців на «фронті внутрішньому». У цьому сенсі стаття «Зараз або ніколи! Першочергові завдання мовного планування» Лариси Масенко і Ольги Шевчук-Клюжевої на Радіо Свобода чітко окреслює початок шляху для вирішення цього питання.

Не можна закривати очі на те, що через два роки після перемоги Майдану-2 українці знову зіткнулися з процесами русифікації, до котрих їх підштовхує політична невизначеність частини сучасних правлячих українських еліт.

Сьогодні процеси повзучої русифікації прослідковуються на усіх рівнях. Але особливо вони найбільше відчуваються на рівні побутовому.

Адже ті, хто постійно користуються громадським транспортом Києва – метро, автобусами, тролейбусами, трамваями і маршрутками – не можуть не помітити, що сьогодні пасажири розмовляють між собою українською мовою набагато менше, ніж після перемоги Революції гідності.

Новий етап русифікації України?

То що, в Україні розпочався новий етап русифікації? Але якщо під час радянської окупації подібне манкуртство хоч якось можна було виправдати залишковим синдромом страху, котрий залишився ще від сталінських часів, то різке звуження вживання української мови в столиці, буквально у всіх сферах, пояснити важко.

При цьому активно насаджується поняття «патріотичного російськомовного українця», який нібито хоч і патріот, але українську мову вивчати не буде.

Хоча це явно не витримує жодної критики. Адже без української мови не буде і не може бути України, а тільки населення і територія.

Власне, кращого «подарунку» для Путіна і його «русского мира» й бути не може. Навіщо вам Україна, якщо ви масово розмовляєте російською мовою? Кроком руш до складу Росії. Навіщо вам окрема держава?

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Звичайно, хтось може спробувати заперечити, що вживання української мови в Україні – це зараз другорядна проблема, а ті, хто намагаються її піднімати, просто відволікають увагу народу від проблем економіки, проведення реформ і тотальної корупції.

Проте ігнорування витіснення української мови з телебачення, FM- радіостанцій, засобів масової інформації та інтернет-видань нині є не менш небезпечним, ніж контроль олігархії над Україною і невикорінна корупція.

Засилля російської попси і «співаків» на українському телебаченні перекриває можливості для творчої реалізації навіть таким розкрученим і відомим артистам, як Вакарчук і Скрипка, не говорячи вже про тих, кому на ТБ, котре контролюють олігархи, ніколи не пробитися.

Утиски україномовних – це антиукраїнська діяльність

Утиски прав україномовних у своїй нібито державі, по суті, є нічим іншим, як антиукраїнською діяльністю.

І це набуває особливого дисонансу під час агресії Росії проти України.

Якщо ж нині не вживати зовсім ніяких заходів, то Україна за назвою може й залишитися. Але тільки, як один із варіантів «русского мира».

А справжня Україна без української мови неможлива. Саме тому Путін і його кремлівське оточення так категорично негативно налаштовані проти української мови.

Очевидно, що нікого не можна змусити думати і говорити в родині на якійсь конкретній мові, будь то російська, українська чи китайська.

Проте весь офіціал, діловодство, телебачення, радіо, мас-медіа та інше мають бути лише українською.

Ну і особливо це стосується державних службовців, депутатів всіх рівнів, мерів міст та інших посадових виборних осіб. Які обираються українськими громадянами, і які ігнорують чи саботують використання української мови під час виконання своїх службових обов’язків.

На жаль, багато депутатів і держслужбовців в Україні навіть хизуються тим, що відмовляються публічно користуватися українською мовою.

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Однак не може в Україні російська мова бути більше функціонально поширенішою, ніж українська. Адже це повний нонсенс. Думаю, що російськомовні українські патріоти, ті хто захищають Україну зі зброєю в руках, це зрозуміють і приймуть.

Адже глибинна причина можливості провокування Росією збройного конфлікту на Донбасі якраз і криється в денаціоналізації великої частини місцевого люмпенізованого населення. У незнанні української мови, історії і свого коріння.

Саме наявність великої кількості принципово «російськомовних» і стала для Путіна «відмазкою» для світового співтовариства. Він хоче довести світові, що не воює з українцями, а просто захищає «своїх людей».

І тут не потрібно звертати увагу на закиди на кшталт, що спочатку країна повинна стати на ноги, відновити безпеку громадян.

А, мовляв, мова – це вже більш вищий ступінь потреб людей, і тому до неї можна повернутися обличчям маючи лише безпечні умови для життя (сон, їжу, безпеку). Ні, це потрібно робити паралельно.

Ситуацію розкачують совкові російськомовні редактори телеканалів, які забивають свої канали низькопробними російськими серіалами та телепередачами.

Також не може не хвилювати той факт, що більше ніж 80 відсотків «українських» новостворених сайтів не мають навіть української версії.

Перемога у війні з Росією – це стати українцями

Ця «культурна» експансія є прямою агресією проти україномовних громадян України, котрі, як виходить, змушені у своїй країні захищати своє право користуватися і дивитися телебачення рідною мовою.

Однак проблема не лише в низькопробних російськомовних продуктах в теле- і радіоефірі. Це лише частина перезрілої вже проблеми русифікації України.

А проявляється вона і в русифікації владних та урядових структур, армії, поліції, СБУ й всього ділового життя. І це все, у підсумку, означає витіснення «русским миром» української нації на території України.

Можливо, що теперішня хвиля чергової русифікації в Україні пов’язана з тим, що в Кремлі вже прорахували, що нинішній імперський проект є нежиттєздатним.

Тому вони роблять спроби закласти в Україні «міни» сповільненої дії для майбутнього реваншу. І російська мова – одна з таких «мін».

Але якщо Українська держава не здатна (чи не хоче) забезпечити українцям право читати сайти і дивитися телебачення рідною мовою, то це держава тих, кого масово завозили з Росії на місце «вибулих» із життя, під час Голодомору і масових сталінських репресій, українців.

Наразі Київ – єдина столиця світу, де розмовляють чужинською мовою. Й поки мовна ситуація не зміниться в Києві, годі й говорити про якісь зміни по всій Україні.

Очевидно, що українська мова нині вимагає особливої опіки та захисту, передусім від культурного імперіалізму.

Мова повинна об’єднати Україну. І перемога у війні з Росією – це стати українцями. Іншого варіанту немає.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Про що мовчать розумні українці

січня 13, 2016Українські проблеми. Економік
Середа, 09 липня 2014, 11:11

 

Станіслав Біличенко, політолог, для УП

Дурні кричать, а розумні мовчать. Мовчать про те, чому за Порошенка проголосувало так багато. Мовчать про те, чому в Україні зараз такий “сплеск патріотизму”.

Таємниця полягає в тому, що в Україні ситуативно, перед зовнішньою загрозою – об’єднались дві групи. Ті, хто любить українську націю та українське як якісний зміст держави Україна – і ті, хто любить саму державу Україна як порожню політичну конструкцію на цій території.

Перші думають, що українці будують Україну як українську державу, у якій можуть проживати представники інших національностей, другі – вважають, що громадяни України будують Україну як “нічию державу для всіх”.

Для перших, Україна – держава, що розвиває українську національну культуру, при цьому не перешкоджаючи діаспорам, зберігати власні культури.

Другі – переважно русифіковані українці, які втратили свою національну ідентичність і стали “радянськими людьми”, “одеситами”, “дончанами”, “просто людьми”, “громадянами світу” тощо. Вони, як і кожна спільнота, зацікавлені в примножені собі подібних і тому для них небажаний розвиток будь-яких “національних культур”. Ідеальна держава для них – безнаціональна, щось на кшталт США.

Перші, скажімо так, “змістовні”, другі – “порожні” патріоти. Різниця колосальна, але зараз вони об’єднались проти тих, хто, живучи в Україні, є російським шовіністом і хоче щоб, територія, на якій він живе, була територією Росії та тих, хто є патріотом “України” як ще однієї російської держави на зразок Білорусі чи Придністров’я.

Саме голоси “порожніх” патріотів, з яких більшість колишні виборці Януковича – дали Порошенку такий результат.

Чи є вони патріотами України? Звичайно! Бо патріотизм – це почуття любові/вірності людей будь-якої нації лише до держави, у якій вони живуть у цей момент.

Сьогодні болгарин є громадянином України, живе в Києві і є патріотом України, завтра він громадянин США, живе в Нью-Йорку і є патріотом США, а післязавтра…

Для “порожніх” патріотів патріотизм більш пафосний, показний, бо це єдина “почесна”, державно-схвалена ідентифікація, яку вони мають.

Для “змістовних патріотів” патріотизм другорядний, оскільки вони мають більш глибоке почуття – любов до своєї нації, її культури, мови – націоналізм. Ця основа дозволяла народам виживати тоді, коли вони жили не у своїх державах, а циганам – навіть не особливо прагнути її.

Історія українців свідчить, що вони частіше за інших жили в не своїх державах. У них народжувались, росли; ці держави їх лікували, годували, учили. Але при цьому українці всіляко прагли збудувати державу, що опікувалась би українською культурою. Там, де українці становили однозначну меншість – Чехія, Канада тощо – для збереження мови й культури утворювали організовану діаспору.

Патріотизм українців часто був ситуативним, тимчасовим, оскільки держави, у яких вони жили, були не українськими.

Наприклад, Богдан Хмельницький народився й виріс у польській Речі Посполитій. Його батько проливав кров за цю державу. Але чи були Хмельницькі, як і мільйони українців-“громадян” Речі Посполитої, її патріотами?

Чи були патріотами СРСР її громадяни Стус, Чорновіл чи Ющенко? Чи були патріотами Польщі вояки УПА, які народились й виросли в Польщі, і навіть захищали її від нападу Німеччини в 1939 році?

Тимчасово – можливо. Але в не українських за змістом державах українці є найгіршими ворогами патріотів, любителів “єдності та цілісності”, бо в зручний для себе момент зрадять. Тому “патріоти” Речі Посполитої, українці-козаки на службі польської армії в критичні моменти переходили на бік одноплемінних повсталих козаків.

Лише тоді, коли українці здобували можливість будувати українську державу під різними назвами – “Військо Запорізьке”, Велике князівство Руське, УНР, ЗУНР, “Карпатська Україна” тощо – патріотизм українців ставав змістовним. Хоч через брак державницької практики та часу ми не встигали повірити у власні держави й втрачали їх під натиском держав чужих народів.

Тому зараз ключове питання для українців – чи Україна є українська за змістом держава, покликана для забезпечення на цій території життя й розвитку української культури, мови? Чи це лише чергова, чужа або “нічия” держава, у якій вони виросли, яка їх виховала й навчила?

Лише відповідь на це питання дасть відповідь на питання, яке мовчки задають розумні люди.

Наприклад, такі, як керівник групи “Крила Феніксу”, що надає допомогу військовим на Сході. 22 червня він записав у Фейсбуці: “Зачем мы делаем нашу работу… Зачем парни служат там, на передовой… Зачем они идут вперед и гибнут… Зачем… Риторические вопросы”.

Дійсно, за що ми вбиваємо інших людей на Сході України, як надісланих туди “своїх”, так і “чужих”? За українську державу Україна, як польська Польща? Чи за “порожню”, нічию державу “Україна”, як США, де українська культура як індіанська є лише етнографічно-музейною екзотикою? Обидва варіанти можливі. Але мотивація вбивства за них абсолютно різна.

“Порожні” держави існують там, де місцеву культуру винищено – переважно в Америці, Австралії, частково Африці. Нема необхідності боронити свою національно-культурну ідентичність – її нема. І лишаються лише інтереси держави як бізнес-корпорації.

Тому патріоти “порожніх” держав воюють за державні інтереси, які є лише економічними – за якусь територію з будь-яким населенням, або без нього, як за економічний ресурс.

Це можуть бути й копалини, і виходи до водних комунікацій, і населення як суб’єкти, що мають купівельну спроможність. Воюють також за поширення економічного впливу держави, через політичне й військове домінування, на території, які неможливо приєднати.

Це може подаватись як боротьба за “демократію”, “миротворчу місію”.

У нас теж є патріоти, які бачать Україну як порожню державу-корпорацію й готові вбивати інших людей за територію, окреслену юристами, як таку, на якій ця держава матиме визнане іншими державами право використання донецького вугілля, сланцевого газу, заводів, населення з його купівельною спроможністю та робітничим потенціалом тощо.

На словах це звучить: “воюю за мир”, “за цілісність та єдність”.

Думаю, доля “порожніх” патріотів у нас близько 20-30%. Вони русифіковані і є носіями “русского міра”, донорами та споживачами російської культури. Але через те, що ментально вони все ж українці, для них неприйнятна держава Росія з її рабсько-імперським духом. Тому вони є патріотами “порожньої” України.

Російську мову вони захищатимуть з утилітарних міркувань, через небажання докладати зусиль для переходу на українську й нерозуміння потреби такого переходу. Російська мова в побуті й роботі, література цією мовою, фільми, естрада для них є комфортним середовищем – але поки що не культурною цінністю, на відміну від патріотів Росії.

Для збереження української мови й культури вони не будуть нічого робити, аргументуючи “какая разница, лиш бы”… Варіанти: “человек был хорошим”, “платили хорошую зарплату”, “был мир во всем мире”.

Психологи стверджують, що це виховане століттями малоросійство, психологічний захист комплексу “меншовартості”. Серед цієї категорії найбільший відсоток готових стати патріотами будь-якої держави, де “гарно жити”.

Для таких патріотів прийнятніше начепити прапорець на машину чи на сайт – банер на підтримку армії, ніж сказати пару речень українською до власної дитини чи зробити україномовну версію сайту. Для них українська мова й уся національна культура – непотріб, музейна екзотика, мертвий світ давно мертвих предків.

Спільно з російськими націоналістами, русифіковані “порожні” патріоти України складають “русскій мір”, який культурно домінує в державі “Україна”. Тому, наприклад, робити в Україні сайт “Розетка” з українською версією так само не потрібно, як і в Монголії чи Перу.

І все ж, перед “порожніми” патріотами стоїть завдання при збереженні незалежної від Росії держави знищити українську культуру та “змістовних” патріотів: або фізично, або за своїм зразком денаціоналізувати їх через русифікацію. А це не так просто, зважаючи на Західну Україну з багатомільйонним населенням, яке репродукує українську культуру й успішно протидіє русифікації.

Держави зі змістом – це держави Європи та Азії, які протягом історії оберігають свої національні культури, мови, використовуючи для цього економіку, політику, армію. При цьому економічні та політичні моделі в цих державах можуть змінюватись. Нації в таких державах можуть воювати за “державну територію” у двох випадках:

1. Коли мова йде про державну територію, яка співпадає з територією, на якій проживає нація, як носій певної культури й мови.

Наприклад, коли козаки хотіли вирвати в Речі Посполитої території для власної держави, то мова йшла лише про території, на яких більшість населення говорило українською мовою. У цих випадках захист території держави рівнозначний захисту нації. Люди захищають себе та “своїх” від “чужих”.

Людей, які вважають Донбас і Крим територіями, на яких живуть носії української культури та мови і яких треба захистити від окупації “чужою” культурою, думаю, не більше 5%. Їхня проблема в тому, що вони не бачать реальності, а живуть фантазіями, або історичною пам’яттю. Часто ці люди в різних державах мріють про “повернення” якихось історичних територій, незважаючи на думку сучасного населення цих територій.

2. Коли йде війна за частину “державної території”, на якій відсутні або знаходяться в абсолютній меншості представники нації, яка створила державу.

Мова йде про насильницьке утримання однією нацією території, на якій проживає населення “чужого” народу. Це модель імперій. При цьому нація, що створила “імперію”, має бути готова до проблем. Населення захопленої території необхідно або винищити фізично, або національно асимілювати – русифікувати, германізувати, українізувати тощо, або бути готовим до можливого сепаратизму та силового втримання цих територій, у залежності від кількості окупованого населення.

Таких патріотів української України, що думають по-українськи “перетравити Крим та Донбас”, близько 30-40%. Проблема цих людей у тому, що статистика свідчить, що українська культура гине не лише в Криму чи Донбасі, а й у центрі України. Тут триває русифікація. Лише кожна третя дитина з україномовної сім’ї продовжує життя української мови.

Загалом усіх патріотів, і “порожніх” і “змістовних”, в обох їх версіях близько 60-70%.

Зараз влада держави “Україна” посилає людей на війну за територію при відсутності позиції, навіщо вона державі – крім дурної патетики: за “демократію”, “щастя людей”.

Влада робить хаотичні кроки, намагаючись догодити всім патріотам України.

Якщо безперспективність зовнішньополітичної багатовекторності вже змусила зробити євровибір, то безперспективність багатовекторності у внутрішній політиці поки не усвідомлюється. Повторюється мантра про захист окресленої юристами території, хоч це не дає відповідь на принципове питання сенсу держави “Україна”.

Сенсу, який можна набути, лише знищивши в будь-який спосіб російських шовіністів та одну із двох груп патріотів України:

– або русифікувати українців;

– або українізувати русифікованих українців.

Інакше життя трьох груп в одній державі буде постійно розривати її культурно, політично, військово.

Радив би зробити ставку на традиційні в Європі моделі національних держав, які толерантно ставляться до існування діаспор інших народів і поступово українізовувати русифікованих українців, асимілюючи патріотів сусідніх держав. Розмір та обрис території має другорядне значення.

Не забуваймо, що найстрашніше, що могла б зробити Росія Україні – це віддати Крим, Кубань, Стародубщину та “українські етнічні землі” Слобожанщини. Або взагалі самоліквідуватись та приєднатись до України. Тоді територія держави “Україна” значно зросте, але вона остаточно перестане бути українською.

Олег Скрипка нещодавно сказав: “Якщо люди йдуть на барикади, а потім навідуються в караоке та співають “А бєлий лєбєдь на пруду…”, значить, нам ще багато що необхідно змінити в собі… Війни можна було б уникнути. Якби ми всі разом були українцями, знали мову, власну історію, ходили на українські концерти, читали українські книги – неможливо було б створити п’яту колону й спиратися на російськомовних людей, щоб знищувати країну й убивати патріотів на вулицях…

Була б Україна українська, як Франція французька або як Чехія чеська, – цих проблем би не було”.

Слава Україні, українській Україні, українській Україні в якій існують діаспори інших народів!

Станіслав Біличенко, спеціально для УП

Крик душі

січня 11, 2016Духовність

 

Председатель Объединенного комитета ветеранов ВДВ, ГРУ, Спецназа, Флота и Морской пехоты России, Михаил Михайлович Вистицкий в День ВДВ, 2 августа, написал эмоциональный пост в FB , где показал, что такое офицерская честь и совесть.
«…Есть такие слова, в песне «Голубых Беретов»: « Всегда голубые погоны – чернеют на наших плечах!» У нас в роте было 27 человек из Украины, и что, скажите, они мне все теперь враги? E сли захотели жить без Януковича и его банды жуликов и воров??? 
Нет, из-за полит-конъюнктуры, не заставите меня считать моих друзей, врагами.

Мне сейчас очень часто пишут диванно-компьютерные вояки, мол, что Вы молчите, выскажете свое мнение, про фашистов и т.д. 
В качестве ответа могу задать им вопрос:

Мы кто Вам??? Воины добра????? Тогда почему мы всё время воюем НЕ на своей земле??? Тогда почему НАС в Польше, в Финляндии, в Венгрии, в Чехии и Словакии, в Германии, в Латвии, в Литве, в Эстонии, в Афганистане, в Приднестровье, в Чечне, в Грузии, а теперь и в Украине называют ОККУПАНТАМИ???? А ??? Задумайтесь хоть немного! Кто нибудь из Вас был в составе войск, когда местные жители тебе в лицо кричат –«..убирайтесь отсюда Оккупанты!»??? 

Почему мы воюем с бывшими Братьями???? ВСЕ эти народы фашисты??? Почему на нас никто не нападает, а мы всё воюем и воюем???? Почему почти все мои Братишки имеют ранения и контузии, за какую такую идею на чужой земле???? Очнитесь, у России уже нет союзников, кроме мизерной Беларуси и виртуального «Гондураса».

Мне больше не хочется участвовать в политической жизни страны, где основная часть населения просто одурела от лже-патриотического угара, желающая УБИВАТЬ своих братьев, за идеалы, которые даже сами себе не могут сформулировать и объяснить. Это наверное идея расширения империи которая ничего не производит??? У которой нет хороших дорог и своего производства, не достаточно больниц, поликлиник, жилья, детских садов, яслей и домов для престарелых??? Где загублено сельское хозяйство и порабощен Бизнес. Где разворовывается больше половины Госбюджета страны, а воры носят Георгиевские ленты. 

У нас не капитализм и не социализм, а чиновничий феодализм («неведомая грёбаная херня»). Мы сами не знаем куда идем. Мы ничего не производим, найдите у себя дома, хоть что нибудь (кроме жигулей) со значком «сделано в РФ». Нам нечем гордиться. Царь хочет править как Сталин, но жить как Абрамович. Такую феодальную империю разве нужно расширять? Чтоб у захваченных народов тоже ничего не было??? 

На мой взгляд, если ты вел правильную внешнюю политику, то все соседние страны, стали тебе СОЮЗНИКАМИ, ДРУЗЬЯМИ, и ПАРТНЕРАМИ, с которыми потом границы и размоются, как в Объединенной Европе, это и будет «империя» на дружбе партнерстве, согласии и союзничестве. Ни Союзников, ни Друзей, у нас нет, а Партнеров не будет уже в ближайшем будущем из-за санкций принятыми всеми Европейскими странами. Или они тоже все фашисты??? И Австралийцы (поддержали санкции) и Мексиканцы и Канадцы и Америкосы все фашисты? ВСЕ кроме нас? Фашистский мир против человеколюбивой России-прикол. Самим не смешно? Да в России человеческая жизнь и личность никогда не ценилась и ничего не стоила, А В ОСОБЕННОСТИ, НИКОГДА НЕ ЦЕНИЛАСЬ ЖИЗНЬ СОЛДАТА. Может в нас самих, что то не так?…»
 

Переслал: Semion Levin

Мнение авторов может не совпадать с мнением редакции

 

Тайная спецоперация России по захвату Украины: уничтожение государства и концлагерь для недовольных

січня 10, 2016Політика

22 февраля 2015, 21:53

Война могла начаться еще осенью 2003-го. Моноліт

Спецоперация России по захвату Украины называлась “Монолит” Силовики утверждают, что если бы не Майдан, то независимой Украины уже бы не существовало. Тайная спецоперация российской ФСБ “Монолит” должна была сделать Украину российской провинцией. А сотни тысяч недовольных получили бы все шансы попасть в концлагерь. Факты свидетельствуют, что Россия готовилась к захвату Украины более десяти лет. Об этом говорится в сюжете программы ТСН.Тиждень. Читайте также: Саакашвили рассказал о захватнических планах Путина в Украине Когда смотришь на Кремль, Красную Площадь и мавзолей, когда видишь могилу Сталина, можно почувствовать это – медленное дыхание империи. Там, за этими стенами и охранниками, в кабинете Путина – лишь несколько книг. Это – исследование журнала Newsweek, который долго и по крупицам собирал информацию о библиотеке Путина, чтобы хотя бы немного понять его планы. Среди нескольких найденных журналистами книг нам интересна только одна – “Третья империя. Россия, которая должна быть”, фантастический учебник истории 2054 года. Книга вышла в 2006-м, ее автор Михаил Юрьев подробно описал создание в Украине так называемой Донецко-Черноморской республики, куда для защиты вошел 80-тысячный контингент российской армии. Уже потом автор описывает, как российская империя захватила весь европейский континент и Гренландию и нанесла ядерный удар по Британии.

Россия готовилась к захвату Украины более десяти лет

Россия готовилась к захвату Украины более десяти лет “В 2007 году уже началось оперативное оборудование украинской территории – закладки оружия и боеприпасов”, – уточняет военный эксперт Алексей Арестович. “Первые задержания групп ФСБ фиксировались СБУ с 2008 года”, – подчеркивает глава Службы безопасности Украины Валентин Наливайченко. “Предполагалось, что два флота могут столкнуться”, – говорит бывший председатель Службы внешней разведки Украины Николай Маломуж. Если Украина отступит, вы проиграете Война могла начаться еще осенью 2003-го. Тогда губернатор Краснодарского края якобы внезапно и самостоятельно решил строить до украинского отстрова Тузла специальную дамбу. Россияне неофициально рассматривали остров как собственную территорию с конца 1990-х. Мало кто знает, что для этого якобы экологического проекта россияне перебросили военную технику через полстраны, с далекого Севера. А на Таманском полуострове ждало команду мощная боевая группировка. До начала боевых действий оставались считанные часы. Но за 102 метра от украинской границы дамба замерла. Потому что украинское командование поставило Москве ультиматум. “Оно предложило Путину три варианта: уничтожить артиллерией плотину, бить по всей группировке на 25 километров, которая стоит от Тузлы, и нанести полноценный удар по всем войскам на Таманском полуострове. Это прошло мимо граждан, никто этого не знает”, – говорит военный эксперт Алексей Арестович. 12 лет назад российские политики восприняли замирение в Керченском проливе, как временное поражение. “Да забудь эту Тузлу нах*р! Я уже забыл, а вы все мучитесь. Мы сторонники жесткого сценария”, – заявил в декабре 2003 года российский политик Владимир Жириновский. Какой жесткий сценарий тогда готовила Россия? В 2003-м Жириновский обмолвился о существовании планов назначить на должность президента Украины обсолютно управляемую личность. Преемника нашли в Донецке. “Дорогие соотечественники, спасибо вам, что вы пришли на выборы и отдали свой голос за будущего президента. За меня. Не надо говорить за меня?”, – заявил тогда Виктор Янукович. Майдан 2004-го напугал Путина и заставил корректировать планы. В 2005 году Москва впервые испытывает риторику защиты русского языка и федерализации. И начинает строительство небывалой агентурной сети, которая должна была пронизать собой все слои украинского общества. Параллельно на Востоке Украины готовились диверсанты и тайники с оружием, деньгами и средствами связи. 2008-го произошла еще одна попытка втянуть Украину в военное противостояние – во время российско-грузинской войны. “Предполагалось, что два флота могут столкнуться. Когда выезжал Черноморский флот в Грузии, предполагалось, что можно задействовать наши силы. И это была бы точка, которая привела бы к мощному столкновению. Но провели глубокие консультации, мы выступили за урегулирование ситуации через международные форматы и не вступать в военную конфронтацию, потому что это было бы начало большой войны”, – говорит бывший председатель Службы внешней разведки Украины Николай Маломуж. Все это скрывали от широкой общественности. Но российское телевидение неустанно готовило россиян к расширению империи. В интервью идеолог российского фашизма Александр Дугин уже в 2009 году говорит о необходимости разделить Украину по Днепру. Председатель СБУ Валентин Наливайченко уточняет, что кроме руководителей силовиков с российским гражданством, были и до сих пор работают еще тысячи предателей Украины на всех уровнях властной вертикали, в правоохранительных органах, в бизнесе и образовании. Эта сеть предателей должна была навсегда превратить украинцев в малороссов. “Имеем четкие доказательства спецоперации. Она называлась “Монолит”. Четкая цель этой операции, и Янукович и другие руководители принимали в ней участие, для них цена вопроса – власть до 2020 года. Рассчитывались и областями, и Крымом, и экономическими активами, и нашими недрами”, – говорит Наливайченко. Спецоперация “Монолит” предусматривала и военный сценарий. Россия собственными и подразделениями и подконтрольными силовиками готовилась подавить акции неповиновения во время выборов президента в 2015-м. Готовились превратить Украину в огромный концлагерь. “Это была бы авторитарная, фашистская страна. Потому что у него другого выхода не было бы. Были бы сотни тысяч арестованных, переданных суду. Возможно, десятки тысяч убитых. Это была бы разруха. В этой ситуации это было бы полицейское, но фашистское государство”, – говорит бывший председатель Службы внешней разведки Украины Николай Маломуж. Экс-советник Путина посоветовал Украине, как бороться с агрессией России И у нас, и за океаном отмечают, что экономический кризис в Украине наступил бы независимо от смены власти. “Должен отметить, в Украине все равно был бы экономический кризис, даже, если бы Россия не вторглась в Украину. Даже вопрос не стоит. Янукович покинул страну в ужасном состоянии”, – констатирует старший директор Института Маккейна (США) Дэвид Крамер. Россия планировала захватить Украину без боя, в очередной раз вынуждена корректировать собственные планы. Впрочем отказываться от Украины не собирается. Корреспонденты ТСН Станислав Ясинский, Наталья Писня, Наталья Фибриг
Больше читайте здесь: http://ru.tsn.ua/politika/taynaya-specoperaciya-rossii-po-zahvatu-ukrainy-unichtozhenie-gosudarstva-i-konclager-dlya-nedovolnyh-412177.html

 

“Общая история – говоришь ты?”: Лист білоруса “російському брату” підірвав мережу

січня 10, 2016Історія
Про давно наболіле – у листі, написаному під впливом останніх подій.
Ілюстрація: ЖЖІлюстрація: ЖЖ

“Сосед, ты называешь меня братом. Говоришь, что ты старший, я младший. И мол самой судьбой, тысячелетней историей и общей культурой нам суждено быть вместе. Именно в такой системе координат — старший и младший брат. Предлагаешь в этом лишний раз убедиться, посмотрев на твоё сегодняшнее величие. Знаешь, посмотрел, вспомнил историю. И имею что тебе сказать”, – йдеться в листі до “російського брата”, опублікованого на “Хвилі” Ігорем Тишкевичем, повідомляють Патріоти України.

Начнём времён давних и культурных вопросов.

Общая история — говоришь ты? Странно – возражу я. Почитай даже Википедию. Твоя страна возникла в 13 веке. И до 16 формально считалась улусом Орды. А последнюю монету «от имени хана» ты перестал чеканить и того в середине 17 века. В это время мои предки печатали книги, учились в университетах. И жили в свободных городах. А правителя – князя или короля – избирали. Сами, на сеймах и сеймиках. У тебя же правители либо ставились ханом либо трон передавался по наследству. Не всегда по прямой линии — потомки твоих руководителей отличались специфической любовью к свои братьям, сёстрам, теткам и дядькам. Ну да это твои дела.

Я о другом, какая общая история, если территория современной Беларуси вошла в твою империю последней — в конце 18 века. То есть с тобой в одной стране я живу чуть больше двух столетий. С поляками, например, более 500 лет, с украинцами и того поболе. Странно для тысячелетней общности, не находишь?

Да нет же! – возразишь ты – предки беларусов мечтали о воссоединении. Ага, — скажу я — мечтали. Так, что воевали с твоими предками. Активно — войны между нашими народами самые продолжительные и кровопролитные в истории обеих наций. Да и после «воссоединения» каждые 25-30 лет элиты моей земли с оружием в руках пыталась вернуть статус кво – как то убрать твои «братские объятья». Зачем далеко ходить — погугли кто таки взял Утицу и Утицкий курган — в начале битвы под Бородино. Это во время войны, которую ты называешь «Отечественной». А дальше было просто — если элиты плохи надо сделать так, чтобы их не стало. Надо признать, умные были твои предки-управленцы.

Элита — это образование. Этим и занялись. Это нормальный процесс, – скажешь ты – любая страна получив территорию думает о своей системе образования. Да, – соглашусь я – думает. И создаёт своё, лучшее, которое более привлекательно, доступно, качественнее. В случае с моей Родиной поступили иначе. Вначале ликвидировали систему образования на беларуских землях. Не надолго — лет так на 30. А потом дали конфетку — начальные церковно-приходские школы. Те самые, с которых так смеялись Ильф и Петров. Вот и всё – нет образования — нет элиты – нет проблем. Или ты веришь в то, что 3 класса церковно-приходской школы заменят собой университет?

А после этого можно говорить о нации «необразованной, крестьянской». Да вот беда, в этой самой нации в середине 19 века повстанцы издавали газету. Написанную, кстати, «не русскими буквами» — есть такая особенность, что язык «необразованных», в отличие от твоего имеет 4 (четыре!) символьных набора написания. Исторически имеет. Это кириллица, латиница, арабская вязь и «жыдоўскія літары». Ну да вернёмся к газете. Её печатали и продавали крестьянам. Газету покупали. Покупали — значит как минимум читали. Крестьяне… «необразованные»… читали. Но это так, лирическое отступление.

Кстати о языке. Ты говоришь, что языки беларусов и украинцев — всего лишь диалекты твоего, великого. Так дорогой мой, почему же так получается, что когда сидят за столом славяне — поляки, словаки, словенцы да и беларусы с украинцами — они могут спокойно говорить на своих языках. И понимать друг друга. А вот у тебя с этим, как бы так сказать, проблема. Странно. Но это так, наблюдения. А есть филологи, которые изучают языковые группы. И вновь незадача. Беларуский и украинский языки самые близкие — тут никуда не деться – действительно есть общая история. И в культуре и в образовании. Та самая, с 14 до 19 века, в которую ты вмешался. Но дальше ещё веселее. Если смотреть близость языков (со второго места и дальше), то самым близким к беларускому оказывается словенский. Потом словацкий, польский. А твой великий и могучий по разным оценкам на 5 или 6-м месте. Странно для «диалекта», не правда ли?

Сегодня

Ты говоришь, что Россия — великая страна. Не спорю — большая размером. Но величие определяется несколько иными признаками. Это уважение к другим, образованность, ум, рассудительность и успешность. Вот об этом и поговорим.

Ты говоришь, что хорошо относишься к культуре соседей. И можно сказать требуешь, чтобы твою культуру уважали. В уважении чужой культутры нет ничего зазорного — это хорошо – знать, изучать и восхищаться культурными достижениями наций мира. Всех, а не только твоей. Но вернёмся к культуре, языку. Ты заявляешь, что соседи обязаны уважать права твоих сограждан не только жить в «своём культурном окружении» но получать образование на своём языке. За счёт бюджета соседей. В принципе и тут ничего страшного нет — есть международные нормы поддержания культур национальных меньшинств. Но у меня возникает странный вопрос.

В Беларуси проживает около 0,7 миллиона русских. И более 70% школ с русским языком обучения. Но вот беда, в твоей стране 0,5 миллиона беларусов. И НИ ОДНОЙ школы с беларуским языком обучения. Для сравнения, в нелюбимой тобой Польше для 0,3 млн. беларусов работает более десятка школ. Странное проявление уважения с твоей стороны, не находишь? Особенно если принять на веру твои слова о «братской любви». Да и к другим народам твоё уважение проявляется странно. Для тебя не существует американцев, немцев, китайцев, французов. У тебя «пендосы», «фрицы», «узкоглазые», «лягушатники». Но тебя можно величать не иначе как русский. Странно всё это.

Ты утверждаешь, что Россия – лидер в науке. Любишь это повторять. В том числе в социальных сетях. И при этом используешь те же компьютеры, разработанные и собранные не тобой. Да и звонишь по телефону, который выпускают «узкоглазые» для «пендосов». Ездишь на машинах созданных «фрицами», «лягушатниками», «япошками»… Странно, правда? Но может фундаментальная наука на высоте. Хм…

Достижения, естественно, есть — любая нация способна породить гениев. Но посмотри, уважаемый, статистику Нобелевских премий за научные достижения…. Не много там твоих соотечественников, правда. Ах, да, они же работают не над «попсовыми» темами для улучшения качества жизни людей. Они же делают «ядерный щит Родины». Возможно, но почему же тогда твой щит имеет своей основой технологии, созданные ещё в СССР?

Ты говоришь об экономической мощи. И грозишься «отключить газ» в случае чего. При этом утверждаешь, что потери от падения цен на углеводороды твоя страна легко компенсирует наращиванием доходности от другой, не сырьевой — технологичной части экономики. Хорошо бы, но посмотри на статистику Росстата. 97% прибыли от внешнеэкономических операций дают именно сырьевые компании — нефть, газ, другие полезные ископаемые. Так какой частью от оставшихся 3% и что ты будешь компенсировать?

Ну и что – скажешь ты – без моих газа и нефти ничего не возможно. Я — ключевое звено. И успех твоей же Беларуси зависит от того, дам ли я сырьё.

Согласен, твоя роль важна. Как важна была роль Человека Умелого. Если бы он в своё время не взял палку чтобы сбить банан — не было бы человека разумного — тебя и меня. Выкопать то, что дал Всевышний – задача не сложная. И выкапывают многие. Но, извини, получив сырьё, нужно поработать и придумать что из него сделать. Это то, что называется экономикой. Поэтому не было бы тебя — были бы другие копатели. А сегодня я вижу, что моей стране нужно развиваться — учиться думать и делать лучше, технологичней. Я бы рад был развиваться вместе с тобой, учась у тебя. Да вот беда, научиться нечему — ни уважению к другим (без него они учить не будут) ни непосредственно перенять твои знания. Считать, что копание в земле — верх технологичности мне как-то не хочется.

Это всё враги, скажешь ты! Россия ведь великая страна, со свои путём – основа духовности. Да? — удивлюсь я — так почему же в этой стране — основе духовности в лидерах по количеству абортов, самоубийств, почему 25% семей в РФ — неполные. Почему, в конце концов твоя страна в ТОП-10 по уровню правонарушений? Тоже враги постарались?

Мне не дают развиться — скажешь ты – вон ополчились, санкции ввели. Гробят мою экономику. Дорогой ты мой – возражу я тебе. Санкции пока не начинались. Пока что всего лишь упали цены на нефть. Да и то, как упали. В своё время те, кого ты называешь пендосами, бундесами, лягушатниками делали всё возможное, чтобы цены на сырьё расли. Одни, имея 25% мировой добычи, ушли с мирового рынка. Другие консервировали свои месторождения. Зачем? Давали шанс тебе и таким как ты. Думали, заработают, с умом потратят. В принципе так и произошло. Посмотри на Норвегию, Саудовскую Аравию, Катар, да тот же Иран.

Имея нефть они тянут к себе и науку и технологии. Думают что будет завтра. Да и тебе «подсобляли». В 1992-95 годах, после распада СССР подняли цены — чтобы твоя страна могла заработать на еду и развитие. Кризис 98 года — там вообще, чуть ли не в ручном режиме ценовой политикой управляли. Да и в 2008 то же самое. Надо отдать должное, ты пытался учиться. И то, что происходило в твоей стране в 1998-2000 годах мне нравилось. Развитие бизнеса, привлечение технологий, мысли о том, что нужно производить что-то из сырья, а не просто работать по принципу «выкопал-продал». Но думать, планировать тебе не понравилось. Ты решил, что «наше всё — труба». Твой выбор. Но почему я им должен восхищаться?

А сегодня всё просто — цены решили больше не держать. Ничего личного — просто тем, кого ты презираешь надоело платить тебе больше. И всё. Это не санкции. Санкции будут когда они перестанут у тебя покупать. И что ты будешь делать тогда — не знаю.

А теперь вернёмся к «врагам». Тебе не кажется странным, что всех успешных и образованных ты записал во враги. Если куча стран вокруг имеет близкие мнения, отличные от твоего, то может ты ошибаешься, а не они? Подумай. Ведь жизнь рядом с другими — это компромисс. Нужно уважать какие-то нормы поведения, договорённости, а не делать то, что тебе сегодня и сейчас вдруг захотелось. Таких вот «хотетелей» в быту называют дворовыми хулиганами. Их могут боятся определённое время. Боятся — значит уважают? Отнюдь. Чаще это не страх, а брезгливость. И когда неудовольствие многих дойдёт до точки с хулиганом вначале долго пытаются разговаривать. Не поможет — разбираются. Не обязательно силой. Соседи же умные – придумают и другой способ. Подумай. Сегодня с тобой ещё пытаются разговаривать. Но, заметь, желание говорить уже пошло на убыль. Нехорошо.

И вот на этом вернусь к своему отношению к тебе. Я хочу, чтобы те, кто придёт после меня, кого сегодня называют дети, могли развиваться. Становиться умнее, умелее, воспитаннее. Я действительно был бы счастлив, если бы рядом с моими детьми развивались и твои. Да судя по всему ты сам этого не хочешь. Точнее хочешь, но другого, чтобы мои дети залезли в яму с грязью, которую ты копаешь своим потомкам. С моей точки зрения — не лучший выбор. Поэтому ты уж извини, я буду думать сам. Желаю успеха”.

Історія вічної московської ненависті до Києва, – журналіст

січня 10, 2016Історія
Москву заснували як альтернативу Києву, але стати справжнім слов’янським містом в неї не вийшло.
Київ. Фото: tebuka.ru.Київ. Фото: tebuka.ru.

“Любая теория требует доказательств, как впрочем требует доказательства и ложь, которую нам чаще продают как правду. Мало того, лживые теории, под час, требуют доказательств более веских чем истинные теории, а потому наслоения лжи накапливаемых при формировании “доказательств” легенды всегда занимают гораздо больше места чем правда, да и звучит ложь, под час, куда убедительнее, чем правда. Почему? Да потому что истина ограничена в инструментарии, в то время как ложь позволяет использовать фантазию своих авторов безгранично, позволяет им врать без устали!” – написав Олег Чеславський у своїй статті для rusukraine.com, передають Патріоти України.Вершиной государственного строительства древности стали города – полисы, города-государства, страны, которые по сути территорией подчиненной городу – столице. Вспомните сами – о чем мы говорим вспоминая цивилизации прошлого? Какие древнейшие страны называем? Вавилон? Рим? Дамаск? Бизантиум? Иерусалим? Фивы? Афины? Спарту?

Мы вспоминаем города, потому как ключом к стране, основой ее, тем, что обеспечивает державе государственность стал город, а потому наша цивилизация, по сути, это цивилизация полисов – городов. И государства – это территории этим полисом покоренные, обложенные данью, территории находящихся под защитой полиса!

Получается, что город становился не просто центром – столицей, но и колыбелью государства. В городе-государстве формировалась все государственные и религиозные институты, законы, принцип власти. Город становился олицетворением власти – закона, центром торговли, центром науки, религиозным центром.

Такими центрами древнего мира к началу второго тысячелетия нашей эры были: Рим – латинская, католическая столица, Константинополь – греческая, православная столица, и Киев – русская столица. Важно понимать, что город в древности становился не просто религиозным центром – он становился и научным центром, так как основной наукой древности была религия!

После церковного раскола христианского мира 1054 года, Русская – Киевская Церковь не примкнула ни к одно из конфессий и стала, по сути представлять отдельное религиозное русло, отдельную религиозную традицию, и надо отметить имела на то все основания! Киев обладал главным свойством для того чтобы заявить о себе как об отдельной концессии – Киев говорил с Богом на своем – на русском языке, который при близком изучении был ни чем иным как знакомым нам сегодня украинским языком.

Константинополь выход из его конфессии такого религиозного центра как Киев никак не устраивал. Это конечно было лучше чем если бы Киев примкнул к Риму, но все же, Киев был столицей огромной северной страны, религиозные отчисления от которой весьма радовали Константинополь.

Поэтому, с первого дня религиозной независимости Киева, за него велась война, благо плодовитость Киевских князей немало тому способствовала. Большой победой Византии стал династический брак плодом которого стал князь, известный миру как Владимир Мономах. Сын князя Всеволода Ярославича, был прозван Мономахом по прозванию рода матери, которая предположительно была дочерью византийского императора Константина IX Мономаха.

Зачем нам все это знать?

Да потому что, сыну Владимира Мономаха – Юрию Долгоруком как раз и приписывают основание города, города ставшего потом центром государства поработившего Русь, отобравшего потом у Киева и его историю и язык и уничтожившего религию. Надо отметить что начиная именно с Владимира Мономаха Москва начинает коллекцию реликвий-артефактов которые использует как доказательство божественного происхождения Московской власти.

Главный головной убор которым себя венчали Московские князья долгие годы, назывался именно Шапкой Мономаховой, хотя при этом никакого отношения к трону и к Владимиру Мономаху не имел. Шапка Мономаха – это типичный среднеазиатский головной убор, и по легенде наследственная регалия московских государей была пожалована царем Орды Узбеком своему ставленнику на Москве Ивану Калите.

Аналогично получилось и с Московой. Согласно мифу сотворенному на Московии город основал киевский князь Юрий. Имя Юрий производное от греческого имени Георгий, а Георгий, как вы наверное знаете это главный святой, покровитель Константинополя, и соответственно и Москвы, на гербе которой он изображен и сегодня. Именно поэтому Георгию-Юрию и была приписана честь стать основателем Москвы.

Официально основателем Москвы Долгорукого сделал российский историк Василий Никитич Татищев, опирался при этом Татищев на весьма забавный “историческую” летопись: “О зачале царствующаго великого града Москвы, како исперва зачатся”

Начинается летопись рассуждениями о том, как древний Рим и второй Рим – Константинополь возникли на крови, а потому и Москва как третий Рим должна была создаться “…по кровопролитию же и по закланию кровей многих”. Таким образом, и при основании Москва во всем была равна своим предшественникам – Риму и Константинополю.

И как доказательство приводится рассказ, о том как В лето 6666 или по в 1158 году, по нашему стилю, великий князь Юрий Владимирович шел из Киева во Владимир град к сыну своему Андрею Юрьевичу, и пришел на место, где ныне царствующий град Москва, по обеим сторонам Москвы-реки села красные. Этими селами владел тогда боярин некий богатый именем Кучка, Стефан Иванов (волжский булгарин, а вовсе не вятич)

Кучка с князем повздорил боярина казнил, а сыновей его Петра и Акима, и дочь Улиту, отослал во Владимир к сыну своему, ко князю Андрею Юрьевичу. После чего повелел на том месте где казнил Кучку построить малый деревянный город и прозвал Москва город по имени реки, текущей под ним, и заповедал сыну своему князю Андрею Боголюбскому град Москву людьми населить и распространить.

Далее в повести рассказывается как братья Кучковичи устроили заговор и убили Андрея Боголюбского. За смерть которого отомстил его брат Михалко. Судя по началу данное произведение могло быть написано не ранее чем в 16 веке, в то время как под новую религиозно-идеологическую доктрину “Москва Третий Рим” писались многочисленные легенды и басни. Именно на эту мысль наталкивает первые строки.

Но это лишь первая из фантастических теорий зачатия Москвы, которая официально не приветствуется, так как запись из Ипатьевской летописи в которой Юрий Долгорукий приглашает на встречу в городке под названием Москов, новгород-северского князя Святослава Ольговича в день “Пятка на Похвалу Богородицы”, т. е. в субботу 4 апреля 1147 года. При этом опять же, об основании города речи не ведется, речь идет о месте которое уже населено и живет своей жизнью.

Третий вариант современным москвичам совсем не нравится, так как основателем Москвы оп нему становится татарин, а на самом деле волжский болгарин, Стефан Кучка, к тому же по легенде и мусульманин! Именно он основал город, которой еще потом долго называли “Москва рекше Кучково”, что значит: “Москва, то есть Кучково”.

О нем в истории практически ничего не осталось, кроме как название местности: на Москве ранее хорошо знали урочище Кучково поле, находившееся в районе позднейших Сретенских ворот.

О том, что Русские, Киевские князья не имеют отношения к Москве говорит и тот факт, что слово Кремль – названия сердца Москвы, происходит от тюркского “Крылма” – “Крепость”, “Замок”! Название Кремль не просто так схоже с названием Крым, Крым – это тюркское название греческого полуострова Таврида.

Что же касается даты основания, то тут вообще забавная история выходит, согласно переписям населения, которые проводились в Золотой Орде, то Москва не могла быть основана ни в 1147 году, ни ранее, так как ни при первой переписи населения Золотой Орды, которая прошла в 1237-1238 годах, ни при второй в 1254-1259 годах никакой Москвы в документах нет! Как и нет абсолютно никаких упоминаний!

В действительности впервые упоминание о Москве появилось только в третьей золото-ордынской переписи, которая проводилась в 1272 году! Ну и последнее: Георгий, он же Юрий Долгорукий никогда не встречался с основателем города татарином Кучкой, а потому никак не мог стать ни сооснователем не соучредителем одного из самых больших мусульманских городов мира.

Но и не это важно! Москва просто никак не могла быть основана Киевским князем, по причине того, что он был славянином и имена городам давал исключительно славянские, а потому города, заложенные Киевским, Русским князем Юрием, носили названия: Дмитров, Переславль, Юрьев!

Никак не мог город, основанный Киевским князем, быть наречен тюркским именем Москва, Рязань или Тамбов. Ни мордовской Костромой! Так что, как писал один из самых известных российских историков, татарин Н.М. Карамзин (Черный Мурза (Кара Мурза), в своем труде “Истории государства Российского”: “Именно ордынские ханы, благодаря политике толерантности, уважения к другим вероисповеданиям и, прежде всего, к православию, открытости для диалога с другими культурами, многое сделали для того, чтобы Москва к началу 14 века стала официальной столицей государства”.

Орда основала Москву, основала как город равный разрушенному ею же Киеву, город задачей которого было – стать таким как Киев. Орде Москва обязана своим становлением. И единственная причина, зачем Москва всю свою жизнь тянет на себя одеяло Киевской – Русской – Украинской истории, это желание затмить Киев, стать вторым Киевом, стать выше Киева, стать духовной столицей Руси, что в принципе невозможно.

Хотя бы потому, что не может быть духовности, сакральности, искренности искусственной, притянутой, порабощенной, украденной или взятой в плен. Москве никогда не стать Киевом. В этом ее трагедия и это ее страшный крест – всегда быть “Такой как Киев”, “Почти как Киев”, “Равной Киеву”, но не самой собой, городом со своей душой, своей историей, своим народом и культурой…

Москва навечно обречена быть бездушной пародией на Киев – столицу, мать, сердце Руси.


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.