Сусіди півночі чули крики нещасного: фермеру, у якого українські військові набирали воду, солдати Путіна вирізали серце

лютого 5, 2016Безправ'я, Події
У будинку викрадених фермерів та їхнього вбитого сина поселився російський військовий.
Родина фермерів Сокіл-Ясінських. Фото: debaltsevo.com.Родина фермерів Сокіл-Ясінських. Фото: debaltsevo.com.

Фермери Людмила Миколаївна Сокіл і Микола Миколайович Ясінський проживали з молодшим сином в селі Комуна біля Дебальцевого. Все, чим вони «завинили» – до їхнього будинку на краю селища приїжджали за водою українські військові, дислоковані неподалік. Після переходу міста під контроль “ДНР” Людмила і Микола були викрадені серед білого дня, а їх 27-річний син після тривалих тортур – садистськи страчений за підтримку України. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на debaltsevo.com.

«Сашу убили показательно – считает сестра покойного Наталья Сокол. А причиной доносов на семью фермеров стала человеческая зависть. – Мои родители вставали в 4 утра, работали, как пчёлки, и ложились поздно. В семье никто не пил. У нас много своей земли. Саша сам сеял и убирал поля, своими руками всё ремонтировал…».

Наталья рассказала подробности произошедшего с её семьёй после прихода «русских братьев» в Дебальцево: «5 Марта 2015 г в 7.00 утра мои родители выехали на синей «Ниве» из села Коммуна в Дебальцево продавать молоко, творог, сметану, и домой не вернулись. Я звонила целый день, но никто не отвечал. Мой младший брат Александр Сокол ждал родителей до обеда, но они так и не вернулись. Тогда Саша пошел пешком из Коммуны в Дебальцево через все блокпосты, спрашивая о родителях, но никто их не видел. Саша написал заявление о пропаже в полицию «ДНР», заявление приняли.

Через время я узнала, что родителей задержали, когда они покупали хлеб в магазине на Лесной. Подъехал военный “Урал”, и люди в форме вывели их из магазина, маму посадили в “Урал”, а отца в его «Ниву», машины уехали в разных направлениях. Позже мне сообщили, что отца расстреляли в тот же день.

По дороге домой брат встретил друга, который рассказал, что в их двор заезжал военный «Урал», и в него что-то грузили. Друг предостерег, но Саша всё равно вернулся домой, потому что надо было покормить животину и старую бабушку, которая еле ходит. Когда он вернулся, то увидел, что в доме всё было перевёрнуто: забрали ноутбук, два электрогенератора, золото, документы на технику… Позарились даже на купорку, тушенку. Брат продолжал названивать родителям, но безуспешно.

Тогда Саша позвонил мне и обо всём рассказал – я слёзно умоляла уходить из дома, в результате он оставил возле бабушки много еды и воды, покормил хозяйство и на время ушел. Потом сообщил, что вернётся домой, пойдёт сдаваться, чтоб отпустили маму – я его умоляла, чтоб он этого не делал. В итоге договорились созвониться в 23:30, но кто-то уже сбрасывал мой вызов. А потом телефон Саши отключили…

Как рассказала бабушка, в тот день в дом зашли два десятка военных в масках и требовали сказать, где внук. Незваные гости остались выжидать, и брат всё-таки вернулся домой… Через время соседи рассказали, что Саша сильно кричал полночи и просил о помощи. После чего он пропал.

Нашли Сашу перед Пасхой, в заброшенном доме. Голова была чёрная от удушения проволокой, руки – согнуты в локтях. В районе сердца была дыра. Потом забрали всё наше хозяйство, тракторы, комбайны, плуги, сеялки, культиваторы, зерна на миллион, вынесли всё из дома… Все, что наживали родители и мой Санька…», – рассказала девушка.

Со слов местных жителей Наталья узнала, что тракторы её родителей оказались в распоряжении российского военного с позывным «Арда». Техника фермеров по сей день стоит на месте бывшей оптовой базы на Лесной, ею теперь вывозят металл, чистят снег по необходимости. Известно, что эти тракторы использовали, когда разбирали на стройматериалы ресторан «Триумф».

Как говорят местные, «Арда» (настоящее имя – Алексей) прошел не одну войну, в Дебальцево он главный над отправленными сюда российскими военными. Вместе с походно-полевой женой из Коммуны «Арда» поселился в присвоенном себе доме местного предпринимателя. На «Арду» Наталья писала заявление в прокуратуру Донецка, просила помощи, но в её адрес стали приходить угрозы.

Есть у россиян и помощники из местных: например, Александр Колесников из Коммуны лично занимался вывозом техники односельчан, присвоил себе и их землю. Позже «бизнесмен» Колесников предлагал жителю Дебальцево продать всю технику фермеров и поделить деньги. – С приходом «ДНР» Александр Кузьмич стал главным в Дебальцево по приёму металла, – рассказала Наталья Сокол.

Наталья надеется, что мать с отцом могут быть живы и находятся в плену, хотя предложения о выкупе к ней не поступали. Ей уже не раз говорили, что родителей убили, но доказательств тому нет. Недавно должен был состояться обмен пленными, на котором теоретически могли быть и родители, однако обмен был сорван представителями «ДНР».

Наталья не знает, к кому обращаться за помощью. – Пожалуйста, отпустите маму, – обращается она ко всем, от кого может зависеть свобода родного человека. Если вы располагаете какой-либо информацией о судьбе похищенной семьи или можете чем-либо помочь, просьба сообщить родственникам по телефону (095) 631-26-70.

Неймовірні парадокси. (Автор: Сеник Любомир)

лютого 3, 2016Українські проблеми. Політика

опубліковано 23 січ. 2016 р., 15:47

 

Йде мова, справді, про неймовірні речі мало що не на грані фантастики в гіршому, сказати б, драматичному чи навіть трагічному варіанті. Від часу проголошення незалежності (незабаром буде чверть століття!) Українська держава, в основу якої лягли кістьми цілі генерації української нації, досі заледве може вибратися з безодні минулого, особливо – комуністичного минулого з його абсолютним панування безправ’я і терору.

 

Старе тримається пам’яті, як реп’ях кожуха, а тим більше, коли пам’ять збаламучена брехливою пропагандою, що інтенсивно обробляла свідомість мільйонів людей і народів, які мали нещастя потрапити під лапоть Москви. Отож  дуже важко вийти з цих невидимих оков. Особистість, яка прагне відродитися, змушена проявити чимало зусиль для визволення. Коли ж мати на увазі численні маси людей в певній національній і соціальній спільноті, ніби законсервованій в своєму середовищі, зміни, все ж таки, наступають, але значно повільніше порівняно з іншими регіонами. Для ілюстрації досить навести приклад, коли під час другого майдану наступив обвал пам’ятників Ульянова. В певній місцевості на Черкащині одна громадянка щиросердечно і з великою наївністю призналася, що хай би пам’ятник стояв, бо вона… привикла до нього! Зразу виникає питання: невже ця громадянка не знає, що відбувалося в Україні за всі роки панування т.зв. комунізму? Амбівалентність подібних людей, без перебільшення, дивує і наводить на думку, що ніхто в державі не займається усвідомленням людей, які пережили апокаліпсис, що його влаштовувала впродовж свого існування т.зв. «народна» влада, верховенство котрої зосереджувалося в політичній караючій поліції – КГБ і партії з її відомими диктаторами-катами, а виконавча система, т.зв. ради та облвиконкоми повністю їм підпорядковувались. Ця більшовицька псевдодемократія була показухою в інтересах пропаганди і не лише серед власних громадян-рабів, а й для світу, який мав повірити в неї. Іноді вдавалося обдурити й західних діячів, звісно, до пори-до часу, бо правди не сховаєш…

 

Отож наслідки цього минулого тягнуться незнищиним шлейфом до сьогодні, коли прагнемо пояснити речі, які неприпустимі в умовах української незалежності. І якщо на рівні нашої влади середньостатистичний громадянин спостерігає несумісність декларацій із реальністю, то, природно, закрадається сумнів щодо якості цієї влади. Так, наприклад, той же середньостатистичний громадянин до кінця так і не знає, звідкіль Україна отримує нафту – дуже важливе, після газу, паливо № 1. З Росії, з якою воює? Не прийнято про це говорити. Щось надходить з Азербайджану, ще звідкись…

 

Торговельні обмеження з воюючою державою чи їх припинення мають стати принциповим у зовнішній політиці. Від газу наразі відмовилися, але висловлено припущення, що ймовірно в лютому буде переглянути рішення, отже, домовлятимуться про газ із Росії… Але саме зараз припинено торговельні стосунки з агресором, введено перелік товарів, що їх Україна не прийматиме. Така насправді «принциповість».

 

Є й парадокси в багатьох ділянках життєдіяльності держави. Годі не назвати «чудасії» з приводу оправдання мера Дебальцево, який підтримував сепаратистів, прагнучи підпорядкувати місто т.зв. ДНР, тобто адміністративно приєднати до Росії. Це не інакше, як державна зрада.

 

І в той же час досі не покарані вбивці Небесної сотні! Регіонала Єфремова відпускають, коли він причетний до терористів; екс-міністр юстиції, в час правління бандита Януковича, Лукаш відпускають під заставу, і в цей час на її обличчі з’являється цинічна усмішечка… (Невже ніхто її не помітив?!).

 

У статті Н.Околітенко «Відсотки за зраду» прочитав інформацію про те, що учасників нелегальної організації, створеної у Львові ще під час москво-большевицької окупації, що ставила своєю метою відновлення української державности, судили … вже після проголошення незалежности!

 

Генеральний суддя, крім «потрібної фразеології», не може похвалитися законним засудженням злочинців. Отже – хто він? В своєму просторому прес-інтерв’ю Президент повідомив, що зараз його не цікавить особа Генерального прокурора, бо, нарешті, в нього одібрали процес розслідування і перевели в новостворене ДБР (Державне бюро розслідування). Прекрасно, якщо тільки новостворена слідча структура не перетвориться на таку собі безконтрольну самодостатню установу… Отже, потрібен народний контроль не за принципом «бо так треба», а по суті, що, звісно, під силу громадянському суспільству.

 

Парадокси – вельми живуча річ. Як, наприклад, може очолювати Шевченківський комітет переконаний комуніст, який на всю Україну заявив, що він був і залишається комуністом. Поет Борис Олійник начебто не розуміє дуже очевидної речі: комунізм, який правив в Україні понад сімдесят років, чинив злочини проти України, яким немає терміну давности. І де викривальні статті, художні твори поета Бориса Олійника, спрямовані проти злочинів «його» комуністичної партії? За найменшу опозицію до КПРС комуніста Бориса Олійника вишвирнули б з цієї злочинної партії та й ще б засудили на кільканадцять років ГУЛАГу! Нинішня позиція комуніста Бориса Олійника ніби хоче переконати всіх громадян України, що в комунізмі Маркса-Енгельса закладені основи соціальної і національної несправедливости. Але комуніст Борис Олійник, український поет, до речі, лауреат Шевченківської премії, видно, не сприйняв за правду думку українського генія Івана Франка. Гадаю, що ця думка відома Борисові Олійнику. Адже Іван Франко дав належну оцінку марксівському комунізмі у своїй знаменитій книзі «Що таке поступ?», виданій у Коломиї 1903 року. Вже на той час Іван Франко, «перехворівши» соціалізмом, відзначив: коли б марксисти реалізували в якійсь країні свої соціальні й політичні засади, то це була б «всенародна тюрма». Комуніст Борис Олійник невже закрив очі на трагедію його власного народу, трагедія Сандармоха, трагедію голодом – геноциду 20-21, 32-33, 46-47 років, червоного терору 37 року і в наступні десятиліття, депортації в Сибір мільйонів українців, смертельного ГУЛАГу з цілою сіткою концтаборів смерти?…

 

Та після цього всього варто було – інакше не можна! – винести прокляття комуністичному режимові, а не заявляти на весь світ, що був і лишився комуністом… Та це те саме, коли б знайшовся там, у цьому «проклятому», «загниваючому», як було прийнято тоді, за совєтчини, говорити й писати, Заході хтось нині на весь голос заявив би, що він був і залишився расистом і фашистом! Бо одне і друге – комунізм і фашизм з расизмом – одна медаль з двома ідентичними сторонами.

 

Український поет-комуніст Борис Олійник, дев’яностоліття якого недавно відсвяткували з великою ювілейною урочистістю, навіть не заїкнувся про кардинальну зміну в своїй комуністичній ідеології. А всюдисущі українці дивилися на все це, і ніхто навіть не «гавкнув» з приводу брехливої і підступної ідеології, яку сповідує ювіляр. І звідси виникає природне запитання: до якого часу українці будуть повзти в своїй історії разом із шлейфом совєтчини, торгуючи з агресивним ворогом – Росією як поставником нафти, толеруючи, ніби нічого не сталося, державну зраду українського чиновництва в особі мера Дебальцево, побираючи грошові відкупи від не засуджених ворогів української державности типу Лукаш і Єфремова…

 

На жаль, немає кінця цьому переліку, як свідчення того, що українці досі не вийшли з омертвілої епохи совєтчини, яка особливо тримається в судах і серед державного чиновництва, котре потребує глобального і негайного очищення, в т.ч. й парламенту з тими депутатами, в головах яких ще не вивітрилася совєтчина, і в тих, які розглядають парламент як надійне корито власної наживи…

 

І навіть суперпатріотична фразеологія їх, цих депутатів різних мастей, не врятує від всенародного осуду. Народ все бачить і все чує. І коли хто-небудь з депутатів, міністрів, прем’єр-міністра і Президента, можливо, гадають, що таємне так і залишиться таємним і невідомим, що несправедливість, порушення закону, перед яким усі однаково відповідальні, залишиться безкарним, то глибоко помиляються, бо історія вчить по-іншому.

 

Тому й тривожні розмови про «третій» Майдан мають обґрунтування. Щоб уникнути чергового Майдану, слід діяти за Законом і відповідально за найважливіші принципи свободи і справедливости. Іншого не дано. Інше – це російська окупація, це Третя світова війна і загибель цивілізації. Цього, можливо, не станеться, якщо світова спільнота разом з Україною стане проти агресора, який прагне «перебудувати» світ за своїми імперіалістичними прагненнями і розумінням, що суперечать міжнародним нормам і правилам, введених у ранг Закону, прийнятого міжнародним світовим співтовариством під егідою ООН. Отже, майбутнє залежить від усіх нас. Усвідомлених в тому, що тільки спільно, солідарно діяти в ім’я та в дусі Закону, непорушного за будь-яких умов, перед яким усі відповідальні за свої вчинки. Тільки при цій умові наступлять необхідні зміни.

 

Статтю, все ж таки, варто завершити ще одним парадоксом. Тим разом уже поза нашими кордонами: серед нідерландців, німців та ще там когось виникла пропозиція «Капітал» Маркса «вшанувати» міжнародним рішенням як спадщина Юнеско. Видно, в західній Европі існує ілюзія, що в теорії К.Маркса є раціональна ідея творення «справедливого» світу. Народи, які пережили тоталітаризм творців Ульянова та його послідовників, дуже добре обізнані, що таке соціалізм і комунізм К.Маркса і Ф.Енгельса. Шкода, але тим ініціаторам, яким забракло нашого досвіду, не завадило б опинитися хоча б на один-два роки «реалізованого» соціалізму за зразком Ульянова і його спадкоємців в особі Йосипа Сталіна і всієї економічної і політичної системи москво-большевицького тоталітаризму. Коли б вони її пережили, то, напевно, не виникла б згадана пропозиція. Парадокс у тому, що нині, як і, можливо, раніше там не прагнули знати правду про «рай», що його творили впродовж більше, як сімдесят років. Та й північно-східний карлик теж не відмовився б нині його повторити…

Любомир Сеник

 

Сандармох. Пам’яті Соловецького етапу. (Автор: Овсієнко Василь) опубліковано 2 лют. 2016 р., 20:19

лютого 3, 2016Гулаг
 

27 жовтня біля пам’ятника Лесеві Курбасу, що в Києві на перетині вулиць Прорізна і Пушкінська, Київське Товариство політв’язнів та жертв репресій, Всеукраїнський «Меморіал» ім. В. Стуса, Міжнародна громадська організація «Соловецьке братство», Український інститут національної пам’яті, Українська Автокефальна Православна Церква, громадськість справили панахиду по жертвам Соловецького етапу, розстріляного 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії, – 1111 в’язнів, у т.ч. 290 українців.

 

 

 

… Нагадуємо суспільству, що 5 серпня 137 року за наказом НКВД СССР № 00447 вступила в дію постанова Політбюро ЦК КП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 “Про антирадянські елементи». Розпочалася наймасовіпш за всю совецьку епоху «чистка» суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Ніколай Єжов і зредагував сам Сталін.

 

ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів – «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу та висланню.

 

У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). “Знизу” полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання (!) за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити ліміти, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани” (!). Нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався до Москви за таким збільшенням. Призначений після його розстрілу в січні 1938 року в.о. наркома Алексанндр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.

 

Дія “трійок” поширювалася на всі категорії населення. Під репресії потрапили “куркулі”, “кримінальники”, “контрреволюціонери” різних відтінків, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “буржуазні націоналісти” – тобто й українська інтелігенція, яка, за визначенням Сталіна, “не заслуговувала довір’я”. Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СССР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбністю, потягом до самостійного господарювання, увесь не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити привезеним з Росії та нововиведеним “совєтскім народом”…

 

“Трійки” поєднували в собі слідство, обвинувачення, суд і виконавця вироків. На все слідство відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В. І. Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними… Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини” (В.И. Ленин, ПСС, Москва, Политиздат, 1981 г., т. 50, с. 165). І відповідно до настанови «любимца партии и народа» С. M. Кірова, який учив: «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ» (Промова з нагоди 15-річчя ГПУ, цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. – К: Фенікс, 2006. – С. 21).

 

На виконання згаданої Постанови «чистка» відбулася і в концтаборах та тюрмах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1.825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Ленінградом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 196) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля так званого «Соловецького етапу» (1.111 осіб) стала відомою щойно в 1997 році: капітан Матвєєв з помічниками розстріляв його 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада в урочищі Сандармох на півдні Карелії. Серед 290 українців – творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз…

 

Цей Сандармох знайшли за документами та виявили на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький “Меморіали” (Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе, Ірина Резнікова). Тут приблизно 150 ям, де покоїться близько 9 тисяч розстріляних. Це в 30-х роках було «обычное место расстрелов» на півдні Карелії… А скільки таких місць ми не знаємо

 

2004 року стараннями українців усього світу, насамперед Товариства української культури Карелії «Калина» (голова Лариса Скрипникова), там зведено величний пам’ятник – гранітний Козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик).

 

…1937 рік – це гігантський масштаб репресій, що охопили всі регіони й усі без винятку верстви суспільства, від найвищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників. Це колосальні фальсифікації звинувачень. Це безпрецедентна плановість терористичних «спецоперацій»: «чистки» не міг уникнути ніхто.

 

За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1,7 млн. (одного мільйона семисот тисяч!) осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими так званими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони (Тези Міжнародного товариства „Меморіал”, 2007).

 

Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 (шістсот вісімдесят одна тисяча шістсот дев’яносто дві!) особи. (Борис Соколов. Наркоми страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ- ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130). Тепер називають і більші цифри.

 

«Чистка» тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі.

 

Її результат – девальвація цінності людського життя і свободи, зруйнування громадянського суспільства – громадських і політичних організацій, громад, церков, навіть сім’ї. Кожна людина залишалася сам-на-сам з молохом терористичної держави…

 

Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні за часи совецької влади не піддається підрахунку. Це приблизно третина українського народу. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля. Нинішній період історії України він визначав як “постгеноцидний”. На його думку, процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности.

 

Аж тепер Україна прокинулась – коли спадкоємниця СССР, Росія, чинить відверту аґресію проти української держави, прагнучи стерти її з лиця землі, а нас, українців, втягнути в примарний «русский мир».

 

Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.

 

Починаючи з 2007 року, річниця початку Великого Терору (5 серпня) і день пам’яті Соловецького етапу (27 жовтня) відзначалися в Україні на державному рівні, відповідно до Указу Президента України В. Ющенка від 21.05.2007 р. № 431/2007 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років». Цей Указ, зокрема, поклав на Український Інститут національної пам’яті обов’язок щороку споряджати на початку серпня експедицію в урочище Сандармох та на Соловецькі острови. 2011 року новий директор Інституту комуніст Солдатенко радо умив руки від цієї справи, бо Президент В. Янукович перепрофілював Інститут з центрального органу виконавчої влади на звичайний науково-дослідний інститут. Після Революції Гідности первісний статус Інституту відновлений, директором призначено Володимира В’ятровича. 2012 і 2013 років експедиція під керівництвом Григорія Куценка споряджалася коштом добродіїв (спонсорів). А вже 2014-го і 2015 років ми не зважилися їхати в країну, яка веде неоголошену війну проти України.

 

Сподіваємося, що скоро настане час, коли ми зможемо вільно їздити у Сандармох і на Соловки – в незалежну від Москви Карелію.

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.