опубліковано 23 січ. 2016 р., 15:47

 

Йде мова, справді, про неймовірні речі мало що не на грані фантастики в гіршому, сказати б, драматичному чи навіть трагічному варіанті. Від часу проголошення незалежності (незабаром буде чверть століття!) Українська держава, в основу якої лягли кістьми цілі генерації української нації, досі заледве може вибратися з безодні минулого, особливо – комуністичного минулого з його абсолютним панування безправ’я і терору.

 

Старе тримається пам’яті, як реп’ях кожуха, а тим більше, коли пам’ять збаламучена брехливою пропагандою, що інтенсивно обробляла свідомість мільйонів людей і народів, які мали нещастя потрапити під лапоть Москви. Отож  дуже важко вийти з цих невидимих оков. Особистість, яка прагне відродитися, змушена проявити чимало зусиль для визволення. Коли ж мати на увазі численні маси людей в певній національній і соціальній спільноті, ніби законсервованій в своєму середовищі, зміни, все ж таки, наступають, але значно повільніше порівняно з іншими регіонами. Для ілюстрації досить навести приклад, коли під час другого майдану наступив обвал пам’ятників Ульянова. В певній місцевості на Черкащині одна громадянка щиросердечно і з великою наївністю призналася, що хай би пам’ятник стояв, бо вона… привикла до нього! Зразу виникає питання: невже ця громадянка не знає, що відбувалося в Україні за всі роки панування т.зв. комунізму? Амбівалентність подібних людей, без перебільшення, дивує і наводить на думку, що ніхто в державі не займається усвідомленням людей, які пережили апокаліпсис, що його влаштовувала впродовж свого існування т.зв. «народна» влада, верховенство котрої зосереджувалося в політичній караючій поліції – КГБ і партії з її відомими диктаторами-катами, а виконавча система, т.зв. ради та облвиконкоми повністю їм підпорядковувались. Ця більшовицька псевдодемократія була показухою в інтересах пропаганди і не лише серед власних громадян-рабів, а й для світу, який мав повірити в неї. Іноді вдавалося обдурити й західних діячів, звісно, до пори-до часу, бо правди не сховаєш…

 

Отож наслідки цього минулого тягнуться незнищиним шлейфом до сьогодні, коли прагнемо пояснити речі, які неприпустимі в умовах української незалежності. І якщо на рівні нашої влади середньостатистичний громадянин спостерігає несумісність декларацій із реальністю, то, природно, закрадається сумнів щодо якості цієї влади. Так, наприклад, той же середньостатистичний громадянин до кінця так і не знає, звідкіль Україна отримує нафту – дуже важливе, після газу, паливо № 1. З Росії, з якою воює? Не прийнято про це говорити. Щось надходить з Азербайджану, ще звідкись…

 

Торговельні обмеження з воюючою державою чи їх припинення мають стати принциповим у зовнішній політиці. Від газу наразі відмовилися, але висловлено припущення, що ймовірно в лютому буде переглянути рішення, отже, домовлятимуться про газ із Росії… Але саме зараз припинено торговельні стосунки з агресором, введено перелік товарів, що їх Україна не прийматиме. Така насправді «принциповість».

 

Є й парадокси в багатьох ділянках життєдіяльності держави. Годі не назвати «чудасії» з приводу оправдання мера Дебальцево, який підтримував сепаратистів, прагнучи підпорядкувати місто т.зв. ДНР, тобто адміністративно приєднати до Росії. Це не інакше, як державна зрада.

 

І в той же час досі не покарані вбивці Небесної сотні! Регіонала Єфремова відпускають, коли він причетний до терористів; екс-міністр юстиції, в час правління бандита Януковича, Лукаш відпускають під заставу, і в цей час на її обличчі з’являється цинічна усмішечка… (Невже ніхто її не помітив?!).

 

У статті Н.Околітенко «Відсотки за зраду» прочитав інформацію про те, що учасників нелегальної організації, створеної у Львові ще під час москво-большевицької окупації, що ставила своєю метою відновлення української державности, судили … вже після проголошення незалежности!

 

Генеральний суддя, крім «потрібної фразеології», не може похвалитися законним засудженням злочинців. Отже – хто він? В своєму просторому прес-інтерв’ю Президент повідомив, що зараз його не цікавить особа Генерального прокурора, бо, нарешті, в нього одібрали процес розслідування і перевели в новостворене ДБР (Державне бюро розслідування). Прекрасно, якщо тільки новостворена слідча структура не перетвориться на таку собі безконтрольну самодостатню установу… Отже, потрібен народний контроль не за принципом «бо так треба», а по суті, що, звісно, під силу громадянському суспільству.

 

Парадокси – вельми живуча річ. Як, наприклад, може очолювати Шевченківський комітет переконаний комуніст, який на всю Україну заявив, що він був і залишається комуністом. Поет Борис Олійник начебто не розуміє дуже очевидної речі: комунізм, який правив в Україні понад сімдесят років, чинив злочини проти України, яким немає терміну давности. І де викривальні статті, художні твори поета Бориса Олійника, спрямовані проти злочинів «його» комуністичної партії? За найменшу опозицію до КПРС комуніста Бориса Олійника вишвирнули б з цієї злочинної партії та й ще б засудили на кільканадцять років ГУЛАГу! Нинішня позиція комуніста Бориса Олійника ніби хоче переконати всіх громадян України, що в комунізмі Маркса-Енгельса закладені основи соціальної і національної несправедливости. Але комуніст Борис Олійник, український поет, до речі, лауреат Шевченківської премії, видно, не сприйняв за правду думку українського генія Івана Франка. Гадаю, що ця думка відома Борисові Олійнику. Адже Іван Франко дав належну оцінку марксівському комунізмі у своїй знаменитій книзі «Що таке поступ?», виданій у Коломиї 1903 року. Вже на той час Іван Франко, «перехворівши» соціалізмом, відзначив: коли б марксисти реалізували в якійсь країні свої соціальні й політичні засади, то це була б «всенародна тюрма». Комуніст Борис Олійник невже закрив очі на трагедію його власного народу, трагедія Сандармоха, трагедію голодом – геноциду 20-21, 32-33, 46-47 років, червоного терору 37 року і в наступні десятиліття, депортації в Сибір мільйонів українців, смертельного ГУЛАГу з цілою сіткою концтаборів смерти?…

 

Та після цього всього варто було – інакше не можна! – винести прокляття комуністичному режимові, а не заявляти на весь світ, що був і лишився комуністом… Та це те саме, коли б знайшовся там, у цьому «проклятому», «загниваючому», як було прийнято тоді, за совєтчини, говорити й писати, Заході хтось нині на весь голос заявив би, що він був і залишився расистом і фашистом! Бо одне і друге – комунізм і фашизм з расизмом – одна медаль з двома ідентичними сторонами.

 

Український поет-комуніст Борис Олійник, дев’яностоліття якого недавно відсвяткували з великою ювілейною урочистістю, навіть не заїкнувся про кардинальну зміну в своїй комуністичній ідеології. А всюдисущі українці дивилися на все це, і ніхто навіть не «гавкнув» з приводу брехливої і підступної ідеології, яку сповідує ювіляр. І звідси виникає природне запитання: до якого часу українці будуть повзти в своїй історії разом із шлейфом совєтчини, торгуючи з агресивним ворогом – Росією як поставником нафти, толеруючи, ніби нічого не сталося, державну зраду українського чиновництва в особі мера Дебальцево, побираючи грошові відкупи від не засуджених ворогів української державности типу Лукаш і Єфремова…

 

На жаль, немає кінця цьому переліку, як свідчення того, що українці досі не вийшли з омертвілої епохи совєтчини, яка особливо тримається в судах і серед державного чиновництва, котре потребує глобального і негайного очищення, в т.ч. й парламенту з тими депутатами, в головах яких ще не вивітрилася совєтчина, і в тих, які розглядають парламент як надійне корито власної наживи…

 

І навіть суперпатріотична фразеологія їх, цих депутатів різних мастей, не врятує від всенародного осуду. Народ все бачить і все чує. І коли хто-небудь з депутатів, міністрів, прем’єр-міністра і Президента, можливо, гадають, що таємне так і залишиться таємним і невідомим, що несправедливість, порушення закону, перед яким усі однаково відповідальні, залишиться безкарним, то глибоко помиляються, бо історія вчить по-іншому.

 

Тому й тривожні розмови про «третій» Майдан мають обґрунтування. Щоб уникнути чергового Майдану, слід діяти за Законом і відповідально за найважливіші принципи свободи і справедливости. Іншого не дано. Інше – це російська окупація, це Третя світова війна і загибель цивілізації. Цього, можливо, не станеться, якщо світова спільнота разом з Україною стане проти агресора, який прагне «перебудувати» світ за своїми імперіалістичними прагненнями і розумінням, що суперечать міжнародним нормам і правилам, введених у ранг Закону, прийнятого міжнародним світовим співтовариством під егідою ООН. Отже, майбутнє залежить від усіх нас. Усвідомлених в тому, що тільки спільно, солідарно діяти в ім’я та в дусі Закону, непорушного за будь-яких умов, перед яким усі відповідальні за свої вчинки. Тільки при цій умові наступлять необхідні зміни.

 

Статтю, все ж таки, варто завершити ще одним парадоксом. Тим разом уже поза нашими кордонами: серед нідерландців, німців та ще там когось виникла пропозиція «Капітал» Маркса «вшанувати» міжнародним рішенням як спадщина Юнеско. Видно, в західній Европі існує ілюзія, що в теорії К.Маркса є раціональна ідея творення «справедливого» світу. Народи, які пережили тоталітаризм творців Ульянова та його послідовників, дуже добре обізнані, що таке соціалізм і комунізм К.Маркса і Ф.Енгельса. Шкода, але тим ініціаторам, яким забракло нашого досвіду, не завадило б опинитися хоча б на один-два роки «реалізованого» соціалізму за зразком Ульянова і його спадкоємців в особі Йосипа Сталіна і всієї економічної і політичної системи москво-большевицького тоталітаризму. Коли б вони її пережили, то, напевно, не виникла б згадана пропозиція. Парадокс у тому, що нині, як і, можливо, раніше там не прагнули знати правду про «рай», що його творили впродовж більше, як сімдесят років. Та й північно-східний карлик теж не відмовився б нині його повторити…

Любомир Сеник