Тривоги й болі Iвана Дзюби

липня 26, 2016Духовність
26 липня знаменитий «шістдесятник» відзначає ювілей
25 липня, 2016 – 17:50

Невтишимі ці болі й тривоги невтомного вченого, який і на вершині свого 85-річчя продовжує віддавати борги літературній справі. Та ще як вчасно і щедро. “Ні, не вчасно”, – скаже Іван Михайлович, бо ці борги у формі ген коли взятих на себе зобов’язань, найчастіше – самозобов’язань, наростають, а в нього натура така, що не може відмовити. Ну ніяк не виходить реалізувати, здавалося, найбажаніше зобов’язання: “Я зав’язав. Оголошую дефолт”. Утішає себе таким жартом, за яким, щоправда, криється серйозний намір вивільнитися від цієї вже навіть фізично непосильної навали різного роду “кредиторів” – газет, журналів, письменників, які вимагають повернення боргів і не хочуть чути про оголошений ним літературознавчий дефолт.

Про цю тяжку свою як літературного критика, історика літератури долю зі смиренністю монаха, який согрішив і ніяк не може відмолити свої гріхи, Іван Дзюба бідкається у вступному слові до книги “У літературі й навколо”, що має промовистий підзаголовок: “З боргів давніх і новонабутих”.

Переважна більшість цих боргів не лише перед літературою, а перед Україною, перед нашими національними бідами і проблемами як культурно-інформаційного, мовно-комунікативного, так і суспільно-політичного змісту. Повертати їх важко зрозуміло чому. Бо проблеми національної ваги й напруги накочуються без упину, і кожна проблемна хвиля – новий “дев’ятий вал” болю і тривоги. Куди від цього подітися людині, яка так глибоко запустила критичні кігті в це пекельне місиво політичного фарисейства, соціального лицемірства, безмежної корупції, різноманітних суспільних вад і виразок…

Іван Дзюба болісно і тривожно реагує на все, що морально і духовно деформує українське суспільство, дезорієнтує громадян і, більше того, формує підґрунтя для повзучої “контрреволюції” або силової, як у випадку зі сепаратистсько-терористичною провокацією Росії в Криму і на Сході України, реставрації радянського способу життя. Ген коли, ще в 2004 році, він видрукує цикл статей про Салтикова-Щедріна, прояснить для сучасників те, що писав цей “напівзабутий російський геній” (таку назву має ця розвідка) “про нас із вами і про сучасний світ узагалі”.

Мало хто і в самій Росії, не кажучи вже про Україну, перечитує “Историю одного города”, “Губернские очерки”, “Пошехонские рассказы”, “Пестрые письма”, а от Іван Михайлович перечитав цього “найтверезішого з великих російських розумів” і переконався, що саме Салтиков-Щедрін “просто-таки зі зловредною дотошністю передбачив методи і Гітлера, і Сталіна”. І, додамо від себе, Путіна. Так, саме Путіна.

Читаємо у Салтикова-Щедріна про грандіозні плани “мандрівного полководця” Редеді, завойовницькі апетити якого простягалися далі за Візантію, хоча в Глупові прихильники насильно-добровільного скупчення слов’янських народів “под сенью Белого Орла” ще не розв’язали головного завдання: “Візантію ще не підкорено”. Проте той самий “мандрівний полководець” Редедя задивляється і на Африку, і на Індію, заміряється, як і нинішній російський “син юриста”, обмити свої натруджені у військових походах ноги у водах Перської затоки…

А волання персонажів Салтикова-Щедріна після селянської реформи 1861 року і нинішніх “кращих людей Росії” – плакальників за відродженим імперським монстром із абревіатурою СРСР: “Такую страну развалили!”

Та нині, пише Іван Дзюба, новітні імперські реставратори в особі російських новоінтелектуалів-патріотів витворюють нові глобальні суперутворення на зразок “Единого Русскомирского Пространства”. Святоімперський чад задурманює голови “сучасних реформаторів, стабілізаторів, централізаторів, регіоналізаторів, мочителів, сушителів, єдиноросів, багаторосів і слов’яноросів, трудовиків і грошовиків, простих лібералів і лібералів демократичних, простих демократів і демократів демократичних, простих прогресистів і прогресивних соціалістів”…

Хочете дізнатися, звідки у цих новочасних “градо- і державотворців” імперські ноги ростуть, читайте, запрошує Іван Дзюба, Салтикова-Щедріна.

Іван Дзюба аналітично проектує на сучасну російську і українську дійсність контрапунктні слова-символи, слова-коди, якими оперують персонажі Салтикова-Щедріна. Це – “катастрофа”, “кризи”, “реформи”, “децентралізація”, “помпадури”, “слов’янофіли”, “ташкентці” і “ташкенство”, “хижацтво”, “обрусителі”, “сепаратисти”, “переформування”… О, до речі, щодо «О переформировании де сиянс академии”, проект якої підготував відставний полковник Дементій Сдаточний. Цей реформатор Академії наук вважав, що найкраще обходитися без наук узагалі, але оскільки переважає думка, що “без наук прожити неможливо”, то слід постановити, що “лише ті науки розповсюджують світло, котрі сприяють виконанню начальницьких приписів”. Як це актуально звучить!

А інший “реформатор” часів Салтикова-Щедріна Федот Архімедов пропонує розібратися “з цією паскудною літературою” та з пресою. Його проект “Об уничтожении разнузданности” передбачає обмеження кількості письменників числом 101. Цю сотню він радить розділити на десять загонів по десятеро письменників у кожному, і нехай ці загони під керівництвом патріархів полемізують між собою. Полеміка має завершитися злиттям усіх майстрів слова “в одному спільному почутті вдячності”. Так і сталося, як гадалося персонажу Салтикова-Щедріна. Чи не за рецептом Федота Архімедова діяв “буревісник революції” Максим Горький, запроваджуючи ідеї “вождя народів”, щодо “обустройства” літератури і мистецтва?!

Не загубилася в часі раніше, років шість тому, написана розвідка “До романтики революційного тероризму в російській та українській літературах”. Тепер особливо зрозуміло, чому Іван Дзюба вирішив дослідити генезу зародження революційного тероризму в Росії, його ідеологію, засоби і прийоми романтизації, причини переродження в терор державний, який більшовики не лише запровадили, але й витворили “унікальне соціопсихологічне й естетичне… явище – романтику чекізму”. І не лише тому, що цивілізація зіткнулася нині з глобальним тероризмом, а передусім через те, що фінал романтики революційного терору зазвучав нині закликом “мочить в сортирах”. Що ж, державний терор романтизується в Росії гібридно, сучасна російська література, кінематограф, публіцистика і журналістика щедро постачають матеріал для аргументованого обґрунтування невтішних висновків про виведення боротьби з “внутрішнім ворогом” у ранг боротьби з глобальним тероризмом, про культивування “романтики” державного терору в дусі афганських репортажів О. Проханова і переможних реляцій із Чечні.

Мимоволі згадується написана Іваном Дзюбою двадцять років тому з нагоди 150-річчя появи поеми Тараса Шевченка “Кавказ” праця “Застукали сердешну волю…”

Справді, як до болю актуально зазвучали у порівняльній інтерпретації Івана Дзюби гнівні інвективи Шевченка на адресу “визвольної місії” Російської імперії задля “установления русского владычества на Кавказе” в столітті ХІХ – ХХ і ХХІ, а нині – в Криму, на Сході України. Методи, прийоми, моделі цього імперського “визвольного таїнства” суттєво не змінювалися, лише удосконалювалися, модернізувалися. Іван Дзюба наводить багато свідчень “героїв”, учасників каральних експедицій, реляцій командирів полків про здійснені подвиги та “героїчні” вчинки періоду кавказьких воєн самодержавної Росії в ім’я долучення мечем і хрестом до високої цивілізації темних, неосвічених гірських народів, різного роду тубільців, інородців із глибин Сибіру, Середньої Азії… Нині ці експансіоністські акції пропагандивно декорують словесною облудою на зразок боротьби з бандформуваннями, з тероризмом, захистом російськомовного населення і знову ж таки — задля встановлення християнського миру та забезпечення цивілізаційного розвитку “исконно русских” територій.

І як тут не згадати історико-культурні есеї Івана Дзюби різних років, присвячені Донеччині. Згруповані в спеціальне дослідження, ці есеї під назвою “Донецька рана України” засвідчують: Донбас — це особиста глибока душевна рана вихідця з робітничого селища Оленівські Кар’єри (нині місто Докучаєвськ Донецької області), випускника Донецького педагогічного інституту. Тепер у цьому Докучаєвську загніздилися сепаратисти-терористи, точніше, бандити, які знищили під Волновахою маршрутний автобус із мирними жителями. Іван Дзюба детально прояснює драматичну історію цього краю від перших десятиліть ХХ століття до днів сьогоднішніх, коли відбувається цілковита руйнація життєсфери Донбасу, коли бойовики-терористи так званих народних республік за хижими планами кремлівських стратегів та за участю зомбованої російської вояччини “зачищають” від усього українського окуповані ними території. І роблять це неприховано, знавісніло, цей етноцид і лінгвоцид особливо й не намагаються ідеологічно маскувати, як робила те комуністична влада, бо чинять ці злодіяння “антифашисти”-українофоби. Виросли вони, справедливо узагальнює Іван Дзюба, “завдяки системній роботі місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично “русский мир”, обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ”.

Системно і послідовно готувалася ця кривава і жорстока провокація, яка принесла і на Донецьку землю, і в Україну тисячі й тисячі смертей, каліцтв, важких моральних травм. І хоч би якою стала Донеччина в наступні роки, “миру і спокою, вважає Іван Дзюба, не буде ні в Україні, ні на Донеччині”. Але у відданому на відкуп криміналітету й олігархам величезному регіоні України “за будь-яких обставин житимуть не самі лише ідейні ліліпутінці й безідейні шалапутінці, а й люди, які відчуватимуть, що їх  вплутали в чужу жорстоку гру”.

Іван Дзюба на основі переконливих фактів та виразного “перечитування” трагічних сторінок історії Донецького краю доводить: Донеччина – “український край, населений переважно українською людністю”. Він закликає пізнавати цей край під кутом зору важливого регіонального джерела наповнення національної культури, нарешті визначити донецьку складову української культури та усвідомити, “що Донеччина – органічна частина України, що вона робить величезний внесок не лише у створення економічної потуги України, але й у її духовність”.

Як бачимо, парадокси нашого державотворення та гібридна війна путінської Росії “змушують”-спонукають невтомного літературознавця “відключатися” від літератури і “впрягатися” у воза під назвою “Український політикум”. І хоча Іван Михайлович бідкається у передньому слові до книжки “Порнократія на марші” (2007 р.). що йому ніяк не вдається “відключитися” від політичної суєти, проте не сумніваюсь: він із особливим натхненням і естетичною насолодою спрямовує сатирично-іронічні стріли в бік сучасних “градо- і державотворців”, політичних партій, різного роду суспільних явищ і процесів…

О, не випадково Іван Михайлович так любить перечитувати Михайла Євграфовича. Надихає його творець невмирущого міста Глупова і всіляких Дерунових, Разуваєвих і Колупаєвих, які відродилися в образах респектабельних двійників, на гнівне, сатиричне “вибухання” памфлетами і фейлетонами зі “зловредною дотошністю” (Дзюба) на мерзоти української дійсності.

Цей принципово новий вид інтелектуальної сатири, яку створив Салтиков-Щедрін, Іван Дзюба розвинув у стилі аналітико-викривального жанру Брехта і надав їй особливої суспільно-політичної цілеспрямованості та ідейно-естетичної значимості.

На жаль, нинішні політичні пристосуванці, різного роду “хамелеони” від влади, фарисеї, циніки, агресивні правдолюбці і спекулятивні виразники народних сподівань не читають Салтикова-Щедріна. Як і не читають Івана Дзюбу. Бо ж чекають на своїх читачів і Салтиков-Щедрін – цей “неперевершений майстер езопівської мови” (Іван Дзюба), який свого часу волав: “Де ти, російський читачу, відгукнись!”, і сам Іван Дзюба, який так уважно вслухається в шумовиння нашого суспільно-політичного життя і життя літературно-культурного, у передньому слові “Від автора” до книги “Літературні портрети”  вигукне: “В літературному житті стільки нового й цікавого! Були б читачі”!

Боюсь, чекають безнадійно. А може, я помиляюся? Ні, таки читають Івана Дзюбу. Знаю багатьох-багатьох, які не оминають жодної публікації цього талановитого публіциста, літературного критика, літературознавця і, пам’ятаю, з особливим зацікавленням учитувалися в його полеміку з одіозним Д. Табачником під назвою “Казуїстика як державна політика”, особливо у спеціальний цикл статей “Прокислі “щі” від Табачника” (цього політичного пристосуванця та ідеологічного спекулянта Революція Гідності “видула” з України, а інтелектуально вагомі полемічні пасажі Дзюби й сьогодні актуальні).

Знаю, як гостропроблемно, тривожно і застережливо зазвучала збірка статей, фейлетонів та памфлетів “Порнократія на марші” (2007), згодом книга “Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ”, в яких з волі дотепного вигадника Дзюби (2011) було озвучено голоси новочасних політичних брехунів і “хижаків”: “Я, Брехуненко-Врунов, голова Партії Чесно Награбованого Майна…”, “Я, Врунов-Брехуненко, голова Партії “Було Ваше, Стало Наше…”, “Я, Смрад-Осатанєлов, голова Партії Крутого Братерства”… І зразу ж згадуються “дзюбізми” Івана Михайловича із книги “Спогади і роздуми на фінішній прямій” (2008): “Лектори Триндюк, Богомерзький, Звіроящір… Поет Многощирий… Критик Прокрустов… Композитор Децибелло»… І ще кілька “дзюбізмів”: “За трибуною вгніздилася чиясь матеріально забезпечена фізіономія”, “Братовбивчий вираз обличчя”, “Полум’яний балбес”, “Ентузіаст нудьги”…

Особливо дратує Івана Дзюбу наша “рідна” політпорнуха, наша «порнократія» яка стимулює його водночас виражати у гротескних формах, сягаючи художніх висот фантасмагоричності та езопівського смислонаповнення, із саркастично-пародійним блиском свої їдкі присуди, дотепні осміювання, свої болісні переживання наших морально-політичних хвороб. Теми та образи для “дзюбізмів”, для фейлетонів, памфлетів та інших різножанрових публіцистичних реагувань щедро постачає для Дзюби-сатирика передусім наша політична дійсність, складні процеси націєтворення і державного будівництва.

І все ж таки публіцистика – не визначальна сфера діяльності Івана Дзюби. Так, суспільствознавчі, державницько-політичні проблеми не залишаються нині поза його аналітично-критичною увагою, проте література, мистецтво, культура, становище мови в Україні, духовно-етична сфера загалом – це головний об’єкт його творчого занепокоєння, роздумів і вболівань. А улюблений жанр Івана Дзюби, “що дає насолоду занурюватися у світ неординарних творчих особистостей”, – літературні портрети.

Думаю, Іван Дзюба не оминув жодного українського талановитого, обдарованого письменника, не обійшов своєю критичною, як правило, прихильною, увагою, присвятивши їхній творчості есеї чи розвідки. Згадаю лише останні за часом написання ґрунтовні його дослідження творчих доробків Ліни Костенко, Олега Лишеги, Богдана Рубчака, Аніфатія Свиридюка, Володимира Затуливітра, Павла Вольвача…+

Як бачимо, невтомний, до біса творчо плодовитий “марафонець” на довгій, дасть Бог, фінішній прямій не “зав’язав” із творчістю, хоча й оголосив “літературний дефолт”. Не може Іван Дзюба “зав’язати”! Бо інакше і не мислить свого життя. Тому і нарощує борги, і намагається їх віддавати. Адже порядні люди борги віддають. Як правило, вчасно.


1 Дзюба Іван. У літературі й навколо. — К.: Либідь. 2016.

2 Дзюба Іван. Літературні портрети. Продовження. Есеїстичні розвідки. — К.: Український письменник. 2016

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Рубрика:

Пришита піпіська

липня 17, 2016Історія

Нагадаю одного анекдота.

Вечір. Синочок, нагулявшись та гарно пихнувши травки, приходить додому, заходить до кухні (бо ж на хавчик пробило) та жере борщ просто з каструлі. Заходить мама:
– Синку, що ти робиш?! Візьми тарілку, насип собі та їж ложкою, невже так важко?
– Хто обкурений: я обкурений?!

Приблизно так відповідає російський (що зве себе русскім) на будь-яке запитання щодо своєї поведінки: чи йдеться про Крим, чи про Донбас, чи про історію. Доречі, російські дуууже люблять пишатися своєю “тисячєлєтнєй історієй” та культурою та ахєрєть якою духовністю.

Історія Сполучених Штатів налічує триста з маленьким хвостичком років- і нічого, американці, наскільки мені відомо, з цього не комплексують, а історію свою знають та нею пишаються. А от російському людові така історія- аж ніяк не історія. Малавата будєт! Їм подавай тисячолітню, не менше.

Як на мене, мірятися історією- це як піпіськами: ознака недорозвинених мізків. Тим більше, що з історією, як і з піпіськами, розмір значення не має. Але як почали колись пришивати до своєї історії ще й чужу (“братскую”), так і зупинитися не можуть. Бо, як Карел Чапек казав, “Усе навколишнє вони називають слов’янським, а потім усе слов’янське- російським”. І скажіть, що це не так!

Але як же зупинитися: значить, треба признати, що історію, аж досі, було створено штучно? Що почали цим займатися ще при Івані Страхітливому (Грозному, по-російськи)? Що люди, які звалися істориками, знищували історичні документи та клепали фальшивки? Та ви що?! Ось і продовжують пришивати до своєї історії чужу та навіть придуману. І виходить така дооовга тисячолітня піпіська. І хай вона ні на що не здатна, зате он яка! Як “шапки Мономаха”, що з надписом арабською, які до Мономахів ні з якого боку.

Русскіє побудували Київ, Київську Русь, а потім сіли в поїзди та машини, чи що там у них було- і переїхали до Москви. А тут, на Київщині, з’явилася “недодержава, придумана у австрійському Генштабі”. Разом з мовою. Її ж не було! Он подивіться, скільки сторіч забороняли мову, якої не існувало, російські царі та їхні слуги! А раз так, то й не було отієї української мови.

Хочеться згадати про науку, техніку, культуру… Я вже мовчу про те, скільки етнічних росіян серед російських співаків. Нє, я розумію, той же Лєщєнко колись ляпнув: “Ми, карєнниє масквічі”… Ну то таке, буває. Охтирське чмо (в сім’ї не без виродка) показало свою любов до метрополії. А так- ну усі ж карєнниє та плємєнниє: Кобзон, Кіркоров, Крутой, Укупнік…

Ось, кажуть любителі російської імперії, ми завжди несли культуру та розквіт! Несли, несли. Один мій знайомий ще при Брежнєві завербувався десь за Уралом ЛЕП протягувати. Розповідав про культуру. Стоять посеред тайги вагончики. В одному вагончикові- два топчанчики, один напроти іншого. На столі- горілка та закусь (2 тижні після зарплатні ніхто не працює, тільки п’ють). Місцевим офіційно горілку не продають. Тому ось так: на одному топчанчику- мама, а на іншому- її 12-річна донька заробляють собі горілку. Цікаво: культура- це ЛЕП чи горілка?

Про науку-техніку не буду, бо мав у совєцькі часи справу з мікроелектронікою, тому знаю, що некрадених мікросхем у нас майже не було. Злизували усе: від логічних дрібничок до мікропроцесорів. І гучно скаржилися на поправку Джексона-Веніка.

Ось так і вийшло: держава, що жила, оббираючи колонії, крадучи з них кращі мізки, наукові та технічні досягнення, саму історію,- доживає свого віку. Сподіваюся, що триндець імперії я встигну побачити. І зникне з мапи держава-злодій. А поки що, високодуховниє, волаючи: “Кругом врагі!”- озброюються зброєю та брехнею. Подивишся на такого індивидуя й подумаєш: “Що ж ти таке їв, бісове дитя, що від тебе тхне таким русскім духом?”

© Саня электрик [15.07.2016] |

 

https://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/29203.phtml

Чи має право нація на самозахист? (Автор: Колодій Микола)

липня 9, 2016Історія

опубліковано 22 годин тому Степан Гринчишин   [ оновлено 22 годин тому ]

 

Щойно почалась польсько-українська війна (листопад 1918 року), а новостворений польський уряд вже робив дипломатичні заходи, щоб Світова Конференція надала їй право включити Східну Галичину (Західну Україну) в межі польської держави. Однак триваюча війна між Польською Речи Посполитою та Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) не сприяла прийняттю кінцевого рішення по цьому питанню, хоча Польщу підтримували держави Антанти, а особливо Франція, яка сформувала та озброїла армію ген. Галлера.

 

Поразка ЗУНР у війні з Польщею привела до того, що на Світовій Конференції в Парижі 25 червня 1919 року Східну Галичину (Західну Україну) було передано під тимчасову адміністрацію Польщі. Прийняття такого рішення обґрунтовувалось твердженням: “Для забезпечення спокою і недоторканості суспільного майна Східної Галичини перед небезпеками, які загрожують їй від большевуючих бандитів, Найвища Рада постановила уповноважити військові сили Польської Речи Посполитої посунутися аж до Збруча. Ця постанова втрачає свою силу, якщо пізніше Найвища Рада прийме інше рішення в справі державного становища Східної Галичини”.

 

Ця постанова надавала право Польщі ввести війська в Східну Галичину на 25 років і під умовою, що:

 

-на цій території буде встановлена автономія, права якої затвердить окрема умова між державами Антанти і Польщею;

– будуть забезпечені політичні й релігійні свободи для населення;

– населення матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежності тієї території.

 

5 липня 1919 року польська делегація у Парижі виступила з проектом «Статут Східної Галичини». В ньому пропонувалось створення Сейму для Східної Галичини з правом прийняття законів, які би вирішували питання: культури, освіти, комунального господарства, хліборобства, торгівлі та інших питань, які будуть передані від загальнодержавного Сейму. Урядова мова – польська і українська з рівними правами.

 

Перша польська конституція, яка була схвалена Сеймом 17 березня 1921 року стверджувала:

 

Стаття 109: ” Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

 

Окремі закони забезпечують меншинам у польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей”.

 

Стаття 110 надавала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

 

15 березня 1923 року Рада міністрів закордонних справ у Парижі надала Польщі повні суверенні права на Східну Галичину, яку вже поляки називали «Східна Малопольща».

 

Маючи повні права на керування землями, які увійшли в склад Польщі, перед польською елітою стояло питання поведінки з національними меншинами.

 

На підставі перепису 1921 року, проведено Польщею, що суттєво без міжнародних спостерігачів, всі меншини разом складали більше одної третьої від усього населення Польщі, в тому числі українці – одну сьому. 

 

Польський уряд мав два шляхи поведінки з національними меншинами.

 

Перший порозуміння з національними меншинами та забезпечення їм прав, які Польща обіцяла виконувати згідно домовленостей з міжнародними інститутами.

 

Другий взятися за політику полонізації національних меншин використовуючи право сильнішого, тобто творячи законодавчі акти скеровані на позбавлення національних меншин їх ідентичності.

 

Польські урядовці зробили вибір. Так 31 липня 1924 року Сеймом були схвалений закон «лєкс Грабські» (закон Грабського), яким почалась полонізація західноукраїнських земель.

 

В ньому стверджувалось, що урядова мова навчання у всіх школах є тільки польська. Однак можливе навчання українською, білоруською і литовською при виконанні наступних умов:

– необхідно у визначений час подати прохання до відповідної державної інституції;

– прохання повинне бути підписане не менше 40 батьками, які бажають мати школу у своїй громаді, та їх підписи мають бути завірені державною установою;

– у громаді живе не менше 25% людей не польської національності.

 

Закон не вказував, який мінімальний відсоток людей польської національності мав бути у громаді, щоб відкрити школу з польською мовою викладання. Клопотання про запровадження такої школи могли писати люди, які не мали дітей, підписи не було потреби завірювати.

 

Отже, при наявності двох клопотань за школу з українською або польською мовою викладання шкільна влада видавала наказ про створення змішаної школи з польською і українською мовою викладання. В таких школах всі предмети викладались польською мовою. Українською – викладалась українська мова і релігія. Викладачами у змішаних школах, переважно, були люди польської та єврейської національності. У всіх школах заведено польську урядову мову в конференціях, протоколах, листуванні, шкільних свідоцтвах і т. п.

 

Використовуючи закон «лєкс Грабські» за період 1922-26 роки зліквідовано 2346 українських шкіл, а відкрито 1844 змішаних і 304 польських. Не було ні однієї державної української учительської семінарії, ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи. На Волині всі українські школи (понад 420) були перетворені на змішані.

 

Чи мала право українська нація відповісти на етногеноцид, який на ниві навчання здійснювала польська влада? За рішенням ОУН куратора Львівської Шкільної Округи Станіслава Собінського, який впроваджував ліквідацію українських шкіл, було застрелено.

 

Фронт наступу на національні меншини був багатовекторним.

 

Холмщина.

На початку 20 ст. етнічний склад: близько 52% – українців, 30% – поляків, 15% – євреїв, 3% – інших національностей.

 

Підчас Першої Світової війни в 1915 році російські війська відступаючи перед німецькими застосували тактику спаленої землі. Вони заставляли православне населення (українців) покидати свою землю і виїжджати на територію Росії. Майно, яке люди не могли забрати зі собою, військова адміністрація наказувала знищувати, палити. Після завершення війни більшість холмщаків повернулась на рідні землі. Однак ця міграція наштовхнула польських правителів на думку про насильницьке очищення Холмщини від корінного населення – українців. Спочатку було заборонено термін «українець», українці повинні були називатися «русинами», «автохтонами», православними і т. д.

 

Потім відбувалася спланована акція на викорінення головної ознаки національної приналежності, в тій часи, – знищення української православної церкви.

 

При сприянні державної адміністрації поляки організовували товариства «Опєкі кресув всходніх». На цих зібраннях приймались вимоги до державних структур, які повинні забезпечити їх виконання.

 

Вимоги:

1.   Наука релігії в школах для дєці православних повінна биць в єнзику польскім.

2.   Набоженства в церквах повінно отправяцьсє нрувнєж в єнзику польскім.

3.   Звлаща дотичи до єнзика казань.

4.   Сьвєнта у православних повінни одбиваць сєн вед луг новего стилю і т. д.

 

Священики, які не хотіли виконувати цих вимог, зазнавали утисків. Наприклад, священика с. Ходиванці Томашівського повіту засудили за відправлення богослужінь українською мовою на три місяці арешту й грошову кару.

 

На з’їзді у Лашеві резервістів ксьондз у костелі кричав «преч православє»! «Не спшедаваць млека жидом і православним, а кто спшеда, бендзє видальони з косьцьола».

 

Православних дітей насильно примушували залишатись на лекції католицької релігії, водили їх до костелу, змушували хреститись по-католицьки.

 

Одночасно почали руйнувати культові споруди. Спочатку руйнувались старовинні церкви. Серед них найстаріші святині на території Польщі: церква в Щебрешині побудована в 1184 р., церква в Корниці побудована в 1582 р., собор у Білій Підляській побудований в 1582. р., церква в Замостю збудована в 1589 р., церква в Холмі, собори в Ярославці і Модрині без докладної дати, однак побудовані до 1596 року.

 

В червні 1938 року почалося масове руйнування церков. Від 1918 р. на Холмщині було зруйновано, спалено та перероблено на римо-католицькі костели 331 церкву (лише на Холмщині і Підляшші).

 

Наприклад, однією з найстаріших церков на Холмщині була церква в с. Розтоці повіт Холм, яка вже існувала в 16 ст. Польська влада церкву замкнула, поліція забрала ключі, але дозволила православним молитися тричі на рік. У 1936 р. православні добились дозволу відремонтувати цю святиню, коштувало це понад 3000 злотих. Цю, свіжо відремонтовану церкву брутально знищено 8 липня 1938 р. Прохання до влади, підтверджене сотнями підписів, зустрілось з глумлінням.

 

Бачачи гоніння на українців, які сповідували православ’я, митрополит Андрей Шептицький звернувся з пастирським листом на їх захист.

 

Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького

Андрей Львівський і Галицький Митрополит, Преосвященним Єпископам, Високопреподобним Капітулам і Всечесному Духовенству Галицької Провінції. Мир Вам о Господи і Божа Благодать!

 

Потрясаючі події останніх місяців на Холмщині, змушують мене прилюдно станути в обороні переслідуваних наших братів, не з’єднаних православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся та завізвати Вас до молитви за них та до діл покути, щоб приєднати з неба Боже милосердя.

 

Коло сто церков розібрано і розвалено. Много позамикано. Деякі спалено рукою незнаних злочинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено богослуження і в них і поза ними. Між знищеними церквами є дорогоцінні пам’ятки церковної архітектури. Часто знищували і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру, у латинському обряді. Священиків, удержуваних лептами бідного народу, що з доручення своєї Духовної Влади виконували душпастирські обов’язки, виселювали та діймаючо карали грошовими гривнами або в’язницею.

 

Неповинних людей не раз бито та видалювано їх з їхніх осель. Навіть не вільно там учити катехизму й проповідувати матірною мовою людей…

 

… Сьогодні може католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні багато католиків ще не здають собі справи з того, що сталося. Але те, що сталося, лишається грізним моментом для католицької Польщі.

Дано у Підлютому, в день Св. Славного пророка Іллї, 20 липня 1938 року.

 

В часи Другої світової війни польська спільнота замість скерувати свою зброю проти німців, звернула її проти українського населення. Перебуваючи на службі в німецькій адміністрація, вона разом з допоміжною пронімецькою поліцією розпочала терор на Холмщині і Підляшші.

 

Список жертв польського терору на Холмщині і Підляшші в роках 1942-1943, складав голова Українського Допомогового Комітету Африкан Хрущ. Ним було зафіксовано смерть 1385 осіб, хоча загальне число жертв доходить до 2500 осіб. Докладну статистику замордованих вести було неможливо, оскільки часто гинули українці і не було кому зголосити про це до Українського Допомогового Комітету (УДК).

 

Згідно договору між урядом Радянської України і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. майже всіх українців «добровільно» було депортовано до УРСР, а це приблизно 520 тисяч людей.

 

Приклад «добровільності».

 

Донесення польського капітана «Шарего» про розправу над мирним населенням села Верховини майже через місяць після закінчення Другої світової війни. Це донесення було надруковане у видавництві «Ретро», Люблин, Польща у книжці «За самостийну Україну» ст. 88, 1992 р. Автор Генрік Пайонк.

 

Мова оригіналу:

Dowództwo Narodowych Sil Zbrojnych, aby połoźyć kres temu i zapobiec dalszemu mordowaniu Polaków i ich rodzin, wydało rozkaz, aby mieszkańców wsi Wierzchowiny co do jednego wymordować, toteź dnia 6.6.1945 r. powyźsze oddziały pod dowództwem kpt. «Szarego» o godzinie 12 minut 15 przybyly do wsi Wierzchowiny, by dokonać akcji na zbrodniarzach. Akcja trwała do godzinu 15 min. 10. W czasie akcji przedewszytkim strzelano do wszystkich mieszkańców pochodzenia ukrańskiego, młodych zaś męczono celem wydobycia broni, która była uźywana na Polaków – co się okázało słuszne, gdyź wydobyto z nich kilka automatów, amunicji i granatów. W powyźszej wsi zostało zamordowane 194 osoby pochodzenia tilko ukrańskiego.

 

Переклад. Звіт народних сил збройних. Щоб припинити і запобігти подальшим убивствам поляків та їх родин, видано наказ, щоб жителів села Верховина вимордувати всіх. Отже, 6.6.1945 р. відділи під керівництвом «Шарого» о 12 годині 15 хвилин прибули до села Верховина, щоб виконати акції на розбійниках. Акція тривала до 15 години 10 хвилин. Під час акції в першу чергу стрілялось по всіх мешканцях-українцях та молодих мужчин, з метою вилучення зброї, яку використовували проти поляків. Внаслідок цього отримано декілька автоматів, амуніції та гранат. Під час акції в селі було замордовано 194 особи, виключно українців.

 

Тих українців, які уникли виселення в Радянську Україну, через два роки чекало таке ж саме «добровільне» переселення з рідних місць на «зємлє одзискане», проведене в рамках операції «Вісла».

 

Внаслідок політики полонізації, духовного знищення, убивств, насильної депортації на Холмщині зник український етнос.

 

Знову постає питання: «Чи має право нація на самозахист?»

 

Висновок. Поки держава Україна не буде цілеспрямовано фінансувати наукові дослідження конфліктних подій в українській історії, доти ми будемо чути звинувачення:

– про масові вбивства євреїв українцями у Львові і Києві;

– про масове винищення поляків на Волині;

– про бойові загони українців в рядах німецьких військ і багато іншого.

 

Однак автор впевнений, що ці наукові дослідження розкажуть, що наші сусіди не білі і пухнасті, а маючи свої держави займались винищенням українського етносу.  


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.