26 липня знаменитий «шістдесятник» відзначає ювілей
25 липня, 2016 – 17:50

Невтишимі ці болі й тривоги невтомного вченого, який і на вершині свого 85-річчя продовжує віддавати борги літературній справі. Та ще як вчасно і щедро. “Ні, не вчасно”, – скаже Іван Михайлович, бо ці борги у формі ген коли взятих на себе зобов’язань, найчастіше – самозобов’язань, наростають, а в нього натура така, що не може відмовити. Ну ніяк не виходить реалізувати, здавалося, найбажаніше зобов’язання: “Я зав’язав. Оголошую дефолт”. Утішає себе таким жартом, за яким, щоправда, криється серйозний намір вивільнитися від цієї вже навіть фізично непосильної навали різного роду “кредиторів” – газет, журналів, письменників, які вимагають повернення боргів і не хочуть чути про оголошений ним літературознавчий дефолт.

Про цю тяжку свою як літературного критика, історика літератури долю зі смиренністю монаха, який согрішив і ніяк не може відмолити свої гріхи, Іван Дзюба бідкається у вступному слові до книги “У літературі й навколо”, що має промовистий підзаголовок: “З боргів давніх і новонабутих”.

Переважна більшість цих боргів не лише перед літературою, а перед Україною, перед нашими національними бідами і проблемами як культурно-інформаційного, мовно-комунікативного, так і суспільно-політичного змісту. Повертати їх важко зрозуміло чому. Бо проблеми національної ваги й напруги накочуються без упину, і кожна проблемна хвиля – новий “дев’ятий вал” болю і тривоги. Куди від цього подітися людині, яка так глибоко запустила критичні кігті в це пекельне місиво політичного фарисейства, соціального лицемірства, безмежної корупції, різноманітних суспільних вад і виразок…

Іван Дзюба болісно і тривожно реагує на все, що морально і духовно деформує українське суспільство, дезорієнтує громадян і, більше того, формує підґрунтя для повзучої “контрреволюції” або силової, як у випадку зі сепаратистсько-терористичною провокацією Росії в Криму і на Сході України, реставрації радянського способу життя. Ген коли, ще в 2004 році, він видрукує цикл статей про Салтикова-Щедріна, прояснить для сучасників те, що писав цей “напівзабутий російський геній” (таку назву має ця розвідка) “про нас із вами і про сучасний світ узагалі”.

Мало хто і в самій Росії, не кажучи вже про Україну, перечитує “Историю одного города”, “Губернские очерки”, “Пошехонские рассказы”, “Пестрые письма”, а от Іван Михайлович перечитав цього “найтверезішого з великих російських розумів” і переконався, що саме Салтиков-Щедрін “просто-таки зі зловредною дотошністю передбачив методи і Гітлера, і Сталіна”. І, додамо від себе, Путіна. Так, саме Путіна.

Читаємо у Салтикова-Щедріна про грандіозні плани “мандрівного полководця” Редеді, завойовницькі апетити якого простягалися далі за Візантію, хоча в Глупові прихильники насильно-добровільного скупчення слов’янських народів “под сенью Белого Орла” ще не розв’язали головного завдання: “Візантію ще не підкорено”. Проте той самий “мандрівний полководець” Редедя задивляється і на Африку, і на Індію, заміряється, як і нинішній російський “син юриста”, обмити свої натруджені у військових походах ноги у водах Перської затоки…

А волання персонажів Салтикова-Щедріна після селянської реформи 1861 року і нинішніх “кращих людей Росії” – плакальників за відродженим імперським монстром із абревіатурою СРСР: “Такую страну развалили!”

Та нині, пише Іван Дзюба, новітні імперські реставратори в особі російських новоінтелектуалів-патріотів витворюють нові глобальні суперутворення на зразок “Единого Русскомирского Пространства”. Святоімперський чад задурманює голови “сучасних реформаторів, стабілізаторів, централізаторів, регіоналізаторів, мочителів, сушителів, єдиноросів, багаторосів і слов’яноросів, трудовиків і грошовиків, простих лібералів і лібералів демократичних, простих демократів і демократів демократичних, простих прогресистів і прогресивних соціалістів”…

Хочете дізнатися, звідки у цих новочасних “градо- і державотворців” імперські ноги ростуть, читайте, запрошує Іван Дзюба, Салтикова-Щедріна.

Іван Дзюба аналітично проектує на сучасну російську і українську дійсність контрапунктні слова-символи, слова-коди, якими оперують персонажі Салтикова-Щедріна. Це – “катастрофа”, “кризи”, “реформи”, “децентралізація”, “помпадури”, “слов’янофіли”, “ташкентці” і “ташкенство”, “хижацтво”, “обрусителі”, “сепаратисти”, “переформування”… О, до речі, щодо «О переформировании де сиянс академии”, проект якої підготував відставний полковник Дементій Сдаточний. Цей реформатор Академії наук вважав, що найкраще обходитися без наук узагалі, але оскільки переважає думка, що “без наук прожити неможливо”, то слід постановити, що “лише ті науки розповсюджують світло, котрі сприяють виконанню начальницьких приписів”. Як це актуально звучить!

А інший “реформатор” часів Салтикова-Щедріна Федот Архімедов пропонує розібратися “з цією паскудною літературою” та з пресою. Його проект “Об уничтожении разнузданности” передбачає обмеження кількості письменників числом 101. Цю сотню він радить розділити на десять загонів по десятеро письменників у кожному, і нехай ці загони під керівництвом патріархів полемізують між собою. Полеміка має завершитися злиттям усіх майстрів слова “в одному спільному почутті вдячності”. Так і сталося, як гадалося персонажу Салтикова-Щедріна. Чи не за рецептом Федота Архімедова діяв “буревісник революції” Максим Горький, запроваджуючи ідеї “вождя народів”, щодо “обустройства” літератури і мистецтва?!

Не загубилася в часі раніше, років шість тому, написана розвідка “До романтики революційного тероризму в російській та українській літературах”. Тепер особливо зрозуміло, чому Іван Дзюба вирішив дослідити генезу зародження революційного тероризму в Росії, його ідеологію, засоби і прийоми романтизації, причини переродження в терор державний, який більшовики не лише запровадили, але й витворили “унікальне соціопсихологічне й естетичне… явище – романтику чекізму”. І не лише тому, що цивілізація зіткнулася нині з глобальним тероризмом, а передусім через те, що фінал романтики революційного терору зазвучав нині закликом “мочить в сортирах”. Що ж, державний терор романтизується в Росії гібридно, сучасна російська література, кінематограф, публіцистика і журналістика щедро постачають матеріал для аргументованого обґрунтування невтішних висновків про виведення боротьби з “внутрішнім ворогом” у ранг боротьби з глобальним тероризмом, про культивування “романтики” державного терору в дусі афганських репортажів О. Проханова і переможних реляцій із Чечні.

Мимоволі згадується написана Іваном Дзюбою двадцять років тому з нагоди 150-річчя появи поеми Тараса Шевченка “Кавказ” праця “Застукали сердешну волю…”

Справді, як до болю актуально зазвучали у порівняльній інтерпретації Івана Дзюби гнівні інвективи Шевченка на адресу “визвольної місії” Російської імперії задля “установления русского владычества на Кавказе” в столітті ХІХ – ХХ і ХХІ, а нині – в Криму, на Сході України. Методи, прийоми, моделі цього імперського “визвольного таїнства” суттєво не змінювалися, лише удосконалювалися, модернізувалися. Іван Дзюба наводить багато свідчень “героїв”, учасників каральних експедицій, реляцій командирів полків про здійснені подвиги та “героїчні” вчинки періоду кавказьких воєн самодержавної Росії в ім’я долучення мечем і хрестом до високої цивілізації темних, неосвічених гірських народів, різного роду тубільців, інородців із глибин Сибіру, Середньої Азії… Нині ці експансіоністські акції пропагандивно декорують словесною облудою на зразок боротьби з бандформуваннями, з тероризмом, захистом російськомовного населення і знову ж таки — задля встановлення християнського миру та забезпечення цивілізаційного розвитку “исконно русских” територій.

І як тут не згадати історико-культурні есеї Івана Дзюби різних років, присвячені Донеччині. Згруповані в спеціальне дослідження, ці есеї під назвою “Донецька рана України” засвідчують: Донбас — це особиста глибока душевна рана вихідця з робітничого селища Оленівські Кар’єри (нині місто Докучаєвськ Донецької області), випускника Донецького педагогічного інституту. Тепер у цьому Докучаєвську загніздилися сепаратисти-терористи, точніше, бандити, які знищили під Волновахою маршрутний автобус із мирними жителями. Іван Дзюба детально прояснює драматичну історію цього краю від перших десятиліть ХХ століття до днів сьогоднішніх, коли відбувається цілковита руйнація життєсфери Донбасу, коли бойовики-терористи так званих народних республік за хижими планами кремлівських стратегів та за участю зомбованої російської вояччини “зачищають” від усього українського окуповані ними території. І роблять це неприховано, знавісніло, цей етноцид і лінгвоцид особливо й не намагаються ідеологічно маскувати, як робила те комуністична влада, бо чинять ці злодіяння “антифашисти”-українофоби. Виросли вони, справедливо узагальнює Іван Дзюба, “завдяки системній роботі місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично “русский мир”, обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ”.

Системно і послідовно готувалася ця кривава і жорстока провокація, яка принесла і на Донецьку землю, і в Україну тисячі й тисячі смертей, каліцтв, важких моральних травм. І хоч би якою стала Донеччина в наступні роки, “миру і спокою, вважає Іван Дзюба, не буде ні в Україні, ні на Донеччині”. Але у відданому на відкуп криміналітету й олігархам величезному регіоні України “за будь-яких обставин житимуть не самі лише ідейні ліліпутінці й безідейні шалапутінці, а й люди, які відчуватимуть, що їх  вплутали в чужу жорстоку гру”.

Іван Дзюба на основі переконливих фактів та виразного “перечитування” трагічних сторінок історії Донецького краю доводить: Донеччина – “український край, населений переважно українською людністю”. Він закликає пізнавати цей край під кутом зору важливого регіонального джерела наповнення національної культури, нарешті визначити донецьку складову української культури та усвідомити, “що Донеччина – органічна частина України, що вона робить величезний внесок не лише у створення економічної потуги України, але й у її духовність”.

Як бачимо, парадокси нашого державотворення та гібридна війна путінської Росії “змушують”-спонукають невтомного літературознавця “відключатися” від літератури і “впрягатися” у воза під назвою “Український політикум”. І хоча Іван Михайлович бідкається у передньому слові до книжки “Порнократія на марші” (2007 р.). що йому ніяк не вдається “відключитися” від політичної суєти, проте не сумніваюсь: він із особливим натхненням і естетичною насолодою спрямовує сатирично-іронічні стріли в бік сучасних “градо- і державотворців”, політичних партій, різного роду суспільних явищ і процесів…

О, не випадково Іван Михайлович так любить перечитувати Михайла Євграфовича. Надихає його творець невмирущого міста Глупова і всіляких Дерунових, Разуваєвих і Колупаєвих, які відродилися в образах респектабельних двійників, на гнівне, сатиричне “вибухання” памфлетами і фейлетонами зі “зловредною дотошністю” (Дзюба) на мерзоти української дійсності.

Цей принципово новий вид інтелектуальної сатири, яку створив Салтиков-Щедрін, Іван Дзюба розвинув у стилі аналітико-викривального жанру Брехта і надав їй особливої суспільно-політичної цілеспрямованості та ідейно-естетичної значимості.

На жаль, нинішні політичні пристосуванці, різного роду “хамелеони” від влади, фарисеї, циніки, агресивні правдолюбці і спекулятивні виразники народних сподівань не читають Салтикова-Щедріна. Як і не читають Івана Дзюбу. Бо ж чекають на своїх читачів і Салтиков-Щедрін – цей “неперевершений майстер езопівської мови” (Іван Дзюба), який свого часу волав: “Де ти, російський читачу, відгукнись!”, і сам Іван Дзюба, який так уважно вслухається в шумовиння нашого суспільно-політичного життя і життя літературно-культурного, у передньому слові “Від автора” до книги “Літературні портрети”  вигукне: “В літературному житті стільки нового й цікавого! Були б читачі”!

Боюсь, чекають безнадійно. А може, я помиляюся? Ні, таки читають Івана Дзюбу. Знаю багатьох-багатьох, які не оминають жодної публікації цього талановитого публіциста, літературного критика, літературознавця і, пам’ятаю, з особливим зацікавленням учитувалися в його полеміку з одіозним Д. Табачником під назвою “Казуїстика як державна політика”, особливо у спеціальний цикл статей “Прокислі “щі” від Табачника” (цього політичного пристосуванця та ідеологічного спекулянта Революція Гідності “видула” з України, а інтелектуально вагомі полемічні пасажі Дзюби й сьогодні актуальні).

Знаю, як гостропроблемно, тривожно і застережливо зазвучала збірка статей, фейлетонів та памфлетів “Порнократія на марші” (2007), згодом книга “Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ”, в яких з волі дотепного вигадника Дзюби (2011) було озвучено голоси новочасних політичних брехунів і “хижаків”: “Я, Брехуненко-Врунов, голова Партії Чесно Награбованого Майна…”, “Я, Врунов-Брехуненко, голова Партії “Було Ваше, Стало Наше…”, “Я, Смрад-Осатанєлов, голова Партії Крутого Братерства”… І зразу ж згадуються “дзюбізми” Івана Михайловича із книги “Спогади і роздуми на фінішній прямій” (2008): “Лектори Триндюк, Богомерзький, Звіроящір… Поет Многощирий… Критик Прокрустов… Композитор Децибелло»… І ще кілька “дзюбізмів”: “За трибуною вгніздилася чиясь матеріально забезпечена фізіономія”, “Братовбивчий вираз обличчя”, “Полум’яний балбес”, “Ентузіаст нудьги”…

Особливо дратує Івана Дзюбу наша “рідна” політпорнуха, наша «порнократія» яка стимулює його водночас виражати у гротескних формах, сягаючи художніх висот фантасмагоричності та езопівського смислонаповнення, із саркастично-пародійним блиском свої їдкі присуди, дотепні осміювання, свої болісні переживання наших морально-політичних хвороб. Теми та образи для “дзюбізмів”, для фейлетонів, памфлетів та інших різножанрових публіцистичних реагувань щедро постачає для Дзюби-сатирика передусім наша політична дійсність, складні процеси націєтворення і державного будівництва.

І все ж таки публіцистика – не визначальна сфера діяльності Івана Дзюби. Так, суспільствознавчі, державницько-політичні проблеми не залишаються нині поза його аналітично-критичною увагою, проте література, мистецтво, культура, становище мови в Україні, духовно-етична сфера загалом – це головний об’єкт його творчого занепокоєння, роздумів і вболівань. А улюблений жанр Івана Дзюби, “що дає насолоду занурюватися у світ неординарних творчих особистостей”, – літературні портрети.

Думаю, Іван Дзюба не оминув жодного українського талановитого, обдарованого письменника, не обійшов своєю критичною, як правило, прихильною, увагою, присвятивши їхній творчості есеї чи розвідки. Згадаю лише останні за часом написання ґрунтовні його дослідження творчих доробків Ліни Костенко, Олега Лишеги, Богдана Рубчака, Аніфатія Свиридюка, Володимира Затуливітра, Павла Вольвача…+

Як бачимо, невтомний, до біса творчо плодовитий “марафонець” на довгій, дасть Бог, фінішній прямій не “зав’язав” із творчістю, хоча й оголосив “літературний дефолт”. Не може Іван Дзюба “зав’язати”! Бо інакше і не мислить свого життя. Тому і нарощує борги, і намагається їх віддавати. Адже порядні люди борги віддають. Як правило, вчасно.


1 Дзюба Іван. У літературі й навколо. — К.: Либідь. 2016.

2 Дзюба Іван. Літературні портрети. Продовження. Есеїстичні розвідки. — К.: Український письменник. 2016

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Рубрика: