Василь Симоненко

січня 28, 2017Духовність

Він прожив всього 28 років...

Сьогодні виповнилося б 82 роки лицарю української сучасної поезії, талановитому журналісту та поету Василю Симоненку.

Він прожив – як живе справжній талант на нашій недовершеній землі – всього 28 років…

Він був і ліриком, і патріотом, і просто порядною талановитою людиною, “гнилим інтелігентом” – що, звісно, само по собі становило загрозу радянському табору…

Він доклав багато зусиль, щоб злочини сталінського режиму стали відомі світу – і йому це не пробачили. Через побутову пригоду він був жорстоко катований міліціянтами, в наслідок чого отримав невиліковні травми нирок – та у зовсім молодому віці просто згорів.

Навіть подробиці його смерті стали радянським табу, не кажучи вже про те, що його прекрасна поезія у переважній більшості побачила світ вже після його відходу у кращій світ.

Згадаємо цю чисту, талановиту людину – згадаємо й ті жахливі часи, коли світле й чесне слово вважалося загрозою існуючому людожерському ладу.

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
16.XI.1962

Олександр Олесь: чому ніхто не захистив великого поета

січня 4, 2017Загальне
04 січня 2017, 14:45

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

 

«Тут (у Празі – ред.), далеко від України, довелось мені побачити славного поета, вірші котрого гриміли колись по всій Україні… Я, дякуючи долі, що вможливила мені таку нагоду, почав уважно розглядати відомого мені з книжок поета. Тоді я вперше побачив Олеся як людину і був гордий з того» – так згадував про свою першу зустріч з Олександром Олесем на початку 1940 року відомий чеський і словацький україніст Микола Неврлий.

Неврлий належав до кола тих українців у міжвоєнній Чехословаччині, які мали щасливу нагоду розмовляти, а головне – слухати і чути поета Олександра Олеся. Якось під час однієї із зустрічей Олесь попросив Миколу Неврлого розповідати про Україну. Олесь на еміграції від 1919 року, Неврлий востаннє був в Україні на початку 1930-х, його спогади були набагато живіші, говорив про пережите і почуте з хвилюванням і гордістю. Олесь уважно слухав, згадував Микола Неврлий, та якоїсь миті не зміг стримати почуттів, з очей поета покотились сльози.

Мабуть не було миті, щоб Олесь думками не линув додому:

Живу і дихаю, і гину,

І думи рвуться, як пташки,

Туди, туди, на Україну,

Яку я кинув на віку…

Це рядки, які народились на еміграції в Празі в 1929 році. Чеська еміграція була тяжкою, незатишною, сповненою поневірянь і болю. Спочатку, від 1923 року жив у селі Слоупи поблизу Праги, потім у містеску Черношіце, потім у Ржевницях, де кілька разів змушений був міняти адресу. І в Празі, куди дістався в 1934 році, також не відразу знайшов постійне місце для життя. Мандри з ним стійко переносила родина – дружина Віра Кандиба і син поет Олег Ольжич. Але попри все творив, зустрічався з друзями, намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині.

У 1938 році українці відзначили в Празі 60-літній ювілей Олеся. Поет, як згадували учасники вечора, ніяковів і всім сердечно дякував. Здавалось, що Олесь немов би помолодшав.

Ніхто тоді не знав, що найбільше життєве випробування Олесеві принесе війна. До бою проти нацизму у лавах членів ОУН встав син Олег Ольжич. Разом з Оленою Телігою виїхав із Праги, щоб уже ніколи до неї не повернутись. Олег Ольжич загинув від тортур у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року. Для Олександра Олеся це був удар, який не подолав. Поет Олександр Олесь пережив свого сина на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, лиш 9 днів. Олесь помер 22 липня 1944 року.

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Ховали великого поета у Празі українці, білоруси, росіяни, чехи – кілька сотень емігрантів прийшли на Ольшанський цвинтар, щоб попрощатись з Олесем. Ольшанський цвинтар вибрали не випадково, тут неподалік православної церкви Успіня Богородиці знайшли останній спочинок багато відомих українців: поет і перекладач, голова дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний та його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна, письменник і драматург Спиридон Черкасенко, диригент і перший адміністратор Української республіканської капели Олекса Приходько. Ольшани у Празі – це такий український некрополь, святиня, якою мала б опікуватись Українська держава. Так, як це робить на Ольшанах її північний сусід.

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Щороку на цвинтарях у Чехії зникають українські поховання

Та ситуація склалась інакше: щороку на цвинтарях у Празі та інших міста Чехії зникають українські поховання. Вже немає могили поета Юрія Дарагана (перекопана, зникла назавжди), а 15 вересня 2008 року з Ольшанського цвинтаря викрали поховання відомого українського вченого, професора Українського вільного університету Федора Щербини. Його домовину закривала таблиця з написом українською мовою: «Вщерть добром налите серце ввік не прохолоне. Т. Шевченко», а також напис по-чеськи: «Кубанський козак, професор Федір Андрійович Щербина. 25.2.1849 – 28.10.1936. Науковий статистик та історик». Таблиця зникла, а останки шанованого українського кубанця без відома української громади перевезли в Росію.

Зникли, тому що не мали опікунів – державних чи приватних (тобто не було сплачено за місце на цвинтарі у відповідності до чинного чеського законодавства) поховання відомої письменниці Наталени Королеви та митця і письменника Василя Короліва-Старого на міському цвинтарі міста Мєлнік. Ця сама причина – відсутність опіки – призвела до знищення пам’ятника українцям – жертвам Першої світової війни в місті Пардубіце, а був це один із трьох відомих монументів Оксани Лятуринської на чеських землях. В дуже занедбаному стані перебуває один із найбільших українських військових меморіалів у Чехії – пам’ятник на військовому цвинтарі в місті Ліберці, який створив Михайло Бринський.

Як бачимо, не щастить і празьким Ольшанам. Без опіки могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – Мікі Тобілевича, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитора Бориса Левитського.

Так склалось історично, що міжвоєнна Чехословаччина стала другим домом для кількох тисяч українців, для сотень із них – останнім пристанищем. Перепоховати усіх на батьківщині не можна, та й не потрібно.

Потрібно провести роботу, яка не вимагає великих фінансових затрат: переписати і провести фотофіксацію українських поховань у Чехії. На цій основі підготувати перелік поховань, які вимагають державної опіки. В цій роботі допомогу може надати українська громада в Чехії – сьогодні одна з найбільших у Європі.

Відтак ситуація, яка склалась навколо термінового перепоховання Олександра Олеся, лиш сумний, навіть трагічний фінал бездумного і бездушного ставлення України до своєї історії. У держави вчасно не знайшлось у перерахунку 770 доларів, щоб зберегти могилу ще на 10 років. Ухвалене рішення про термінове перепоховання ставить під сумнів виконання однієї з головних функцій держави – збереження своєї історії та її героїв. Нині останки великого поета в «камері зберігання» на кладовищі. Про долю останків дружини поета Віри Кандиби, яка була похована там само, повідомлення відсутні. Про долю нагробного пам’ятника, створеного за проектом українського архітектора Артемія Корнійчука, також повідомлень немає.

Олександр Олесь до останнього подиху вірив в Україну, у «свою правду і свою державу», на службу їй поклав усе своє життя. Взамін просив мало: «принесіть, як не надію, то крихту рідної землі». Не збулось.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Учите историю неуки! Как Бандера спас жителей востока Украины…

січня 2, 2017Загальне

BBCcCNN 08:57 21.09.2016р. 3.5K 5 9.1K переглядів

3.5Kпостів

3.5K 15 0 0 0

Предлагаю вашему вниманию реальную историю реального человека про реальных героичных людей…

Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка…

Мои родители оказались во Львове, потому, что в 1946-47 годах моя тетя (папина старшая сестра) и дедушка с бабушкой (мамины родители) бежали с Полтавщины и Проскурова на Западную Украину, спасаясь от очередного голодомора. Попадая на Западную Украину в конце сороковых нищие и голодные схидняки превращались из анархокулацких ничтожеств в представителей новой советской власти и волей-неволей вступали в конфронтацию с местным населением, которые возненавидели новую власть всеми фибрами души.

 

На Западную Украину советскую власть принесли схидняки. И по началу западенцев страшно умиляла украинская речь Тимошенко и Хрущева… Но вскоре они поняли, что украинский нужен коммунистам для того, чтобы говорить «Слава КПРС». Другие вариации исключались. Дело в том, что коммунисты отнеслись к западным украинцам точно также, как они привыкли относится к восточным — как к животным — и стали тех по привычке загонять в колхозы. Началась гражданская война. Большинство схидняков было уверено, что Бандера, это не фамилия, а презрительное название буржуазных-националистических бандитов. Ну есть обычнее уголовные бандиты, а есть бандеры, или бендеровцы — это бандиты с националистическим уклоном. Если бандиты убивают и грабят ради денег, то бендеры убивают невинных украинских учителей, врачей и солдат с Восточной Украины, которые приехали поднимать Западную Украину. На самом деле, после 1933-го года для многих из них было предпочтительнее рискнуть получить бандеровскую пулю, чем пухнуть от голода на Большой Украине.

Недавно на встрече родственников я попросил мою тетю Надю рассказать, как она оказалась на Западной Украине в декабре 1946-го. Ей было 18 лет. Когда начался голод, она вышла из комнатки в сельском общежитии, где остались папа с мамой, трое младших сестер и брат, и пошла на железнодорожную станцию в Сахновщину. Села в поезд и поехала в никуда. В поезде она познакомилась с женщиной из Западной Украины, поделилась с ней остатками еды… В селе под Львовом она стучала в дома и просилась переночевать. Ее приютили в семье зоотехника. Взяли просто с улицы, обогрели, накормили, одели. Она так замерла, что, прижавшись к печи, прожгла все три юбки, что были одеты на ней. Потом она долго еще ходила в них, перекручивая таким образом, чтобы дыры оказывались в разных местах. Там шла война, но тетя Надя не особенно вникала в перипетии этой войны. Она спасалась от голода. Были наши и были бандеровцы. Бандеровцы в ее ушах звучало как бандиты. За что они убивали коммунистов и представителей советской власти, Наденька не понимала. Но она видела, как бандеровцы сожгли сына председателя местного колхоза, привязав к колхозному амбару. Она вспоминает, как председатель потом пришел в клуб с автоматом и начал стрелять в потолок. Вроде, как сошел с ума…

Надя вспоминает как бандеровцы нападали на кавалеристов, которые квартировались в их селе и защищали их. Тетю Надю бандеровцы не трогали. Она изнывала от переживаний по родителям, сестрам и брату, которые остались в голодном совхозе 20-летия Октября, и от которых вот уже несколько месяцев не было никакой весточки. В 1933 умер ее младший братик, шестилетний общий любимчик Витя, и маленькая сестренка, которую не успели и назвать. О них никогда не вспоминали в семье. Никто не знает, где их могилы…

Кто-то мне сказал, что в 1946-м году не было продотрядов, никто не ходил, не отбирал хлеб, но голод был. Вот, мол, просто голод, никакого злого умысла…
И я подумал, а почему бы нам не создать для коммунистов специальные экономические зоны, собрать их в коммуны и ввести те законы и налоги, которые существовали при их вожделенной коммунистической власти. Коммунисты же достигли больших успехов в экономике. Но вот, например, берем коммуниста и говорим ему. Сдать государству ведро молока в день. Коммунист, естественно, спросит нас: а где я возьму это ведро молока? У меня же нет коровы! А мы ему: ах ты ж гад! Саботажник! Пятилетний план срываешь?
И мы берем этого коммуниста и прикладом карабина бьем его по подбородку. Ну челюсть, конечно, ломаем… жалко, но просто очень уж сильно обнаглели эти комуняки. Нет, чтобы подумать, пошевелить мозгами, достать где-нибудь коровку, сдать молочко государству… Так нет, сразу: где я вам возьму!

А одного-другого расстрелять, так, глядишь, зашевелились… И молочко появилось…
Что сказать… коммунисты — это еще те гении от экономики…
Но кому сейчас нужно доказывать, что голод 1946-го был четко и планомерно организован умелыми действиями коммунистических лидеров?

Но я хотел сказать не об этом… То, что моя тетя Надя пережила голод 1933-го, — это была вовсе не заслуга Коммунистической партии Советского Союза. И вовсе никто не внес Наденьку в список спасенных от голода. Отнюдь. Нашу Наденьку никто и не собирался вычеркивать из списка обреченных, как и ее младших братика и сестричку. Она помнит, как долго еще у печки в хате оставались ямы, которые копали продотрядовцы в поисках спрятанного хлеба. Но она помнит также, что среди них были и родственники…

Я сижу, пишу, и тут заходит Надя, моя жена:
— Надя, представь, к нам домой приходят и забирают всю еду. Мы просим: оставьте, у нас маленькие дети… Через неделю опять приходят и забирают все, что есть в хате. Дети голодные, кормить нечем, ну и мы садимся с тобой и начинаем думать, кого первого съесть — младшего или старшенькую…
— Перестань! Прекрати! Я не могу этого слушать! Ну что ты смакуешь этот свой Голодомор? Ты же ничего не делаешь, ничего не делаешь по дому… Я же прошу тебя уже сколько времени, купи, пожалуйста, столик в столовую. Я не могу уже смотреть на этот старый стол. Мне стыдно, когда к нам люди приходят, а ты только про Голодомор, только про Бандеру…

Я понимаю, что слышать это неприятно, но…
Знаете, евреи носили когда-то коробочки на лбу. Прямо на лбу! Веревка обвязана вокруг головы и к ней привязана коробочка. Кстати, носить эти коробочки — это Божья заповедь из Торы. В коробочках нужно было носить записи всех чудес, которые Бог совершил для Израиля, начиная с чудесного исхода из Египетского рабства… Бог говорит, что нам нужны коробочки на лбу! Слишком короткая память у нас.

Все это нужно было записать и — в коробочку на лоб. Утром встал, открыл коробочку, почитал, прикрепил ко лбу и — на работу.
И право голоса предоставить только тем, у кого есть коробочки на лбу.
Ну ладно, мы думаем, что нам больше никогда не придется решать вопрос: кого из детей сварить первым. Но они тоже думали, что такое невозможно. Они благоденствовали и если бы кто-то предложил им встать на колени и раскаяться… Ваше сердце, украинцы, вознеслось. Вместо того, чтобы встать на колени перед Богом, вы напрягли свои шеи. Так вот, друзья мои, вам тоже кажется, что вы больше не будете кушать собственных детей? А вы попробуйте, проголосуйте еще раз за коммунистов.

«Кого съесть первым?» — такой вопрос стоял перед нашими дедушками и бабушками, тетями и дядями. Первыми ели самых маленьких. Поэтому на вопрос, а кто же спас обреченную Украину, после Бога, я бы назвал еще и их — детей.
Дети спасли Украину. Украина съела своих маленьких детей и выжила…

Бог, дети… Но есть еще одна личность, которая сыграла непосредственную роль в том, чтобы вычеркнуть мою тетю Надю и еще небольшой остаток украинцев из списка жертв ассирийскому коммунистическому идолу — вождю всех времен и народов.
Этого человека зовут Бандера. Степан Бандера. Стэфко — юный студент Львовской политехники. Нам, схиднякам, трудно понять, при чем тут Бандера, злейший враг человечества, фашист, изувер, убийца и т.д. — при чем тут он и «естественное» окончание голода 1933 года? Какое отношение Бандера имеет к моей тете, бабушке, дедушке. Где Бандера, а где мы, схидняки…

И вот моя бабушка прячет зерно в выгребной яме, ставит над ней туалет типа сортир, и вся время ходит туда и маскирует тайник, который впоследствии помог спастись 66% семьи. Бандера в это время сдавал экзамены и зачеты, но его очень волновало то, что рассказывали беженцы с Большой Украины. А говорили они в один голос, что детей уже съели по всей Украине…

Бандера понял, что коммунисты, не отягощенные никакими моральными ограничениями, решили избавить Украину от украинцев вот таким изощренно-изуверским способом. Нормальный человек просто не может поверить, что гомо сапиенс способен на такое преступление. Это даже как-то не вписывается в рамки общепринятых преступлений…
Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка. Он даже вряд ли почувствует угрызения совести…
Но вернемся к Бандере: он вместе со своим другом придумали, как спасти Украину. Дело в том, что информация о Голодоморе поступала в Европу, и мир знал об этом, но Советский Союз экспортировал миллионы пудов дешевого зерна, и люди говорили: что вы хотите сказать, что у них в стране голод, а они экспортируют зерно? Это чушь… Это уже слишком! Заткнитесь! Или вы хотите сказать, что коммунисты нелюди, что они специально организовали голод? Ради Бога — заткнитесь…

Но Бандера уже знал: да, это нелюди. У них нет ничего человеческого… Хотя нет, они были людьми. Но людьми без Бога. И он решил посвятить свою жизнь уничтожению коммунизма и освобождению Украины от коммунистического рабства…
Вы хотите знать, как Бандера спас нас, схидняков? Я расскажу вам его историю. Жизнь и смерть Бандеры были посвящены нам, тупым жирным схиднякам, которые, я думаю, на самом деле не заслужили этой жертвы. Наоборот, мы заслужили быть истребленными коммунистами до конца. Да, это именно то, что мы заслужили — смерть от голода! Мы заслужили того, чтобы съесть на завтрак собственных детей. Потому что у нас даже не хватило мозгов стать на колени и сказать этому студенту, который не знал нас, но любил больше, чем свою жизнь. Любил нас, хотя мы недостойны его любви. И когда он осенью 1933-го обратился к львовским студентам, с вопросом: кто хочет отдать свою жизнь, чтобы спасти Большую Украину от коммунистического террора… То есть спасти нас, ничтожных, поедающих младенцев… Я был в шоке, когда прочитал историю о том, как около семидесяти львовских студентов готовы были умереть, чтобы спасти маленькую Надечку и Лидочку, пухнущих с голоду…
Вы, хохлы, спросите меня: а что же этот Бандера сделал, как он нас спас?

А вот давайте сейчас перенесемся в кабинет Сталина и послушаем следующий диалог:

— Иосиф Виссарионович, буржуазные националисты во Львове застрелили нашего консула… Там сейчас идет суд, дело в том, что убийца сдался польским властям, заявив, что мотивом его убийство было отрицание советским представителем Голодомора в Украине. И они вот уже десятый день они на этом суде слушают показания свидетелей о Голодоморе. Там все мировые телеграфные агентства. Весь мир подняли на уши. В Америке началась антикоммунистическая истерия, прямо охота на ведьм какая-то… Американский сенат потребовал заблокировать наши заказы в доках Филадельфии, а мы им уже такие деньги заплатили… Очень серьезный риск потерять все… Сенат потребовал впустит в страну комиссию, которая посетит Украину и убедится, как обстоят дела…

Сталин слушал молча. Когда докладчик закончил, он спросил:

— Кто это все сделал?

— Есть там один националист — Бандера…

— Бандера — это твой враг номер один, Никита Сергеевич. Запомни это имя — он заберет у тебя Украину. Я узнаю себя в молодости… Молодец, вот как нужно работать. Учитесь, большевики.

— Но что делать, товарищ Сталин…

— Я не знаю, что делать… Оставьте хохлов уже в покое… кто выжил, тот пусть и живет. Нация, у которой есть такой вождь, имеет право на существование… Запомни Никита, его подвиг будут помнить все украинцы, а нас с тобой осудят. Но если ты хочешь править Украиной, пусть Восток ненавидит Запад, а Запад — Восток. Пусть хохлы никогда не узнают, кто подарил им жизнь, но сделай так, чтобы этим красивым именем «Бандера» восточные хохлы пугали своих детей. Пусть Бандера, будет главным врагом Восточной Украины. Он хотел переиграть меня! Но я думаю, что хохлы еще не достойны такого лидера, и они сами же его и распнут…

Також читайте:

В 1959 году Степана Бандеру убил украинец, суперагент КГБ, посланный Хрущевым, Хрущев собирал нас, схиднякив, выживших после Голодомора, создавал из нас отряды НКВД и отправлял на Западную Украину, воевать с бандеровцами. Мы пришли и стали прививать им свой страх перед коммунистической вездесущей Москвой. Но они отказались бояться. Они взялись за оружие.
Они не понимали, что мы заслужили те голодоморы, от которых нас спасли львовские студенты. Пишет Мирослав ОЛЕШКО, журналист

 

Степан Бандера вигнав з камери генерала Власова. Той пропонував разом боротися з кремлем за кошти Берліна…

січня 2, 2017Духовність, Історія

Багато покликаних – мало вибраних. Особливі постаті мають щось містичне, знане самому Творцеві. Чи Степан Бандера з них? Так. Першого дня (1)  першого місяця (січень) року народився. Зокрема, 1909-го; в селі Старий Угринів, повіт Калуш, намісництво Галицьке, імперія Австро-Угорська. Першість (щодо змагання, боротьби чи в цьому родові) вказує прізвище – Бандера (в перекладі: хоругва, знамено)…

Батько — Андрій Бандера, отець-парох місцевої Української греко-католицької церкви, УГКЦ. Мати — Мирослава з роду Ґлодзинських (донька Староугринівського священнослужителя). У родинному гніздів’ї Степан Бандера, за  допомогою освічених рідних і додаткової родинно-спадкової книгозбірні, опановував початкову освіту.

1921 року від сухот померла мати. Страшний удар по отцю Андрію та малих дітях: Степан Бандера – 12-річний, дещо старша сестра Марта, молодші брати та сестри Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Домашня світлиця перестала огріватися материнським теплом. Доводилося передчасно, особливо Степанові, як найстаршому з хлопців, дорослішати, мужніти.

Степан росте розумним, дієвим, сміливим хлопцем.  Загарбницька Друга Річпосполита Польська через своїх поліційних аґентів зуміла скритовбивством (1930 року у Бібрці) крайового команданта Української Військової Організації (УВО) зсередини втрутитися у діяльність націоналістів і призупинити перехід УВО у ширшу Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Двадцятитрирічний Степан Бандера – це зробив. Провідник ОУН Євген Коновалець міг далі втілювати наміри соборної боротьби за волю. У червні 1933 року Степана Бандеру затверджено головою Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО у Східній Галичині,  що означало остаточний перехід УВО в ОУН. Однак ворог  цю таємну звістку сприймав насторожено.

Степан Бандера чітко втілює завдання Проводу ОУН про покарання загарбників за страхітливий Голодомор 1932 року у Східній Україні (розголосна справа бойовика ОУН Миколи Лемика) та лицемірну «пацифікацію-умиротворення» галицьких українців 1930 року (виконання у Варшаві бойовиками ОУН смертного вироку «пацифікатору» Броніславові Пєрацькому, польському головному поліцаю).

Протидія виявилася блискавичною. Невдовзі ключові учасники «пострілів над Віслою» та розпорядник Степан Бандера потрапили в лабети польської поліції. За невидимої допомоги СРСР поляки заволоділи таємним архівом ОУН, який зберігав діяч Проводу ОУН Омелян Сеник у Празі. Пішло (1934–1936 роки) голосне судилище за вбивство міністра. Спочатку варшавський процес, а далі – львівський, і мужня постава, мов криця, українських політичних в’язнів зі Степаном Бандерою. Відбулося розконспірування. Польські  прокуратори доводили, що головний — Бандера. Цим ворог дав підстави українським підсудним звертатися в залі розглядів до Степана Бандери словами «Друже Провідник». Європа побачила незламних українських борців за волю під націоналістичними прапорами Євгена Коновальця. Вирок очікувано суворий: Бандера отримав вищу міру покарання, яку ІІ Річпосполита Польська не осмілилася виконати (як перед тим над діячами ОУН Яковом Пришляком і Павлом Голоядом у Тернополі). Замінили на 25 років за ґратами.

Дарія Гусяк, відома зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) та 25-літній в’язень тоталітарного СРСР, Герой України, згадує, що запам’ятала з розповідей Катрусі Зарицької (учасниці вищеописаної події) про Степана Бандеру як особу з вродженими здібностями до лідерства й авторитетом, попри молодий вік. Тоді лише вироблялася поведінка на людях, бо траплялися казуси, що малого на зріст Степана Бандеру дебелі польські охоронці за непокору їхньому судові могли підняти в повітря та не відпускати, а він розмахував руками-ногами.

Ольга Старух, рідна сестра голови Проводу ОУН Закерзонського краю “Стяга” (Ярослава Старуха), згадувала, що Славцьо говорив їй, коли запитувалося про відомих побратимів: “Бандера – провідник, а Шухевич – друг”.

1 вересня 1939 року, з  початком Другої  світової війни,  польська незалежність розсипалася. Степан Бандера вибрався з-під річпосполитих завалів. Водночас інший ворог, комунізм із диктатором  Сталіним, наступав (вбивством верховного провідника Євгена Коновальця та нищенням знову зсередини ОУН). На варті з’явився Степан Бандера, що протиставив надто  поміркованій тактиці полковника Андрія Мельника революційну стратегію дії.  Молоде покоління борців підтримало першого. Однак старші стали на  бік другого та заговорили про розкол (фронду) чи бунт Бандери, вартого знищення.   Андрій Мельник був палким прихильником співпраці українських націоналістів  з  гітлерівською Німеччиною. Натомість   Степан Бандера спромігся вистояти у двобою з новим ворогом, нацизмом Адольфа Гітлера, й очолити проголошення 30 червня 1941 р. відновлення державності (України), обстояти цей почин у гестапівських застінках, з неволі означити створення власних збройних сил (Українська Повстанська Армія, УПА) – ближній намір Євгена Коновальця. Німецьке ув’язнення в концентраційному таборі Заксенґаузена Степан Бандера вистояв гідно, як далекоглядний політик, виступивши проти створення дивізії «Галичина» та відмежування ОУН (р) від цього (з майбутньою постійною неприязню дивізійників), прогнав зі своєї камери російського генерала Власова, який мав  намір залучити українців до його боротьби з Кремлем на кошти Берліна.

1945 року націонал-соціалізм програв. Переможці спільно у Нюрнберзі  карали переможених. СРСР, не маючи підстав для розправи з Бандерою, хотів покарати УПА за колабораціонізм. Однак союзники, розібравшись, дозволили українським повстанцям бути на процесі в бойових мундирах і відзнаках. Досі ніхто не відповів на запитання, чому Радянський Союз не домагався суду над полковником Андрієм Мельником, Тарасом Боровцем («Бульба») за співпрацю з нацистами?

Степан Бандера на волі (з середини 1940-х) осів у Мюнхені та розгорнув повоєнну боротьбу за волю України у вільному світі. Цим створив неймовірну загрозу для Країни Рад: внутрішню та зовнішню! У відповідь загарбник через “сексотів” запустив розклад ОУН (р) на еміграції зсередини. Ударною ланкою виступили (можливо, завербовані) Лев і Дарія Ребет із доєднанням Зенона Матли. Неочікуваного удару завдав  Микола Лебедь від Закордонного Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Важко, але Степан Бандера втримав єдність.

15 жовтня 1959 року, по Святій Покрові,  Бандеру вбили, як і Коновальця. Методи різні, почерк той самий. Професор Ярослав Дашкевич  питав, зокрема, чому не було помсти за смерть Євгена Коновальця? Усеціло проявилася глибинна сутність християнства в національній боротьбі українців: прощення замість помсти.

Того разу слід Москви  не затерся. У розпал «холодної війни»  США доклалися, щоб висвітлити справжніх убивць Бандери. Боротьба українців продовжилася… Аж до перемоги (1991 року)!

У Києві нещодавно Московський проспект перейменовано  на проспект Степана Бандери. Незворотність гряде, що висловив сам Провідник:

– І настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/190224-stepan-bandera-vyhnav-z-kamery-henerala-vlasova-toi-proponuvav-razom-borotysia-z-kremlem-za-koshty-berlina

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.