Нова «стратегія» військової освіти Полторака чи знищення Академії сухопутних військ у Львові?

червня 25, 2017Українські проблеми. Політика

15 Червня 2017, 15:13

3895

Про ініціативу створення військового інституту для підготовки майбутніх офіцерів танкових підрозділів, на базі факультету військової підготовки Харківського політехнічного інституту, Міністр Полторак оголосив вперше 5 червня на своїй сторінці у ФБ.

Після цього були ще 3 повідомлення у військових ЗМІ, які підпорядковані Міноборони. І все! Здавалося б, що ідея потрібна і важлива в умовах воєнних дій на сході України. Але наша влада, не була б нашою, якби за цими благими намірами не приховались приватні інтереси. А ще гірше те, що ці приватні інтереси не лише зачіпають долі сотень родин українських військовослужбовців, але реально загрожують національній безпеці України. За доброю ідеєю створення Харківського інституту танкових військ стоїть бажання нинішнього міністра Полторака зробити перший крок у розформуванні Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, оскільки саме цей військовий виш зараз готує офіцерський склад усіх видів сухопутних військ, в тому числі і танкових.

І якби 1 червня Львівська обласна рада не прийняла звернення, у якому висловила свій рішучий протест проти таких планів Полторака, то ніхто б навіть і не дізнався, що Колегія Міноборони уже прийняла відповідне рішення і проект постанови Кабміну уже готується до розгляду.

Згодом стало відомо, що переведенням «танкістів» зі Львова до Харкова, наш геніальний міністр не обмежився. В найближчих планах є також перенесення з міста Лева факультету підготовки спеціалістів бойового (оперативного) забезпечення у Кам’янець-Подільський, а факультету ракетних військ і артилерії до міста Суми. Фактично усі ці ідеї Полторака не лише зруйнують перспективи створення за прикладом НАТО (куди ми ніби-то за найсвіжішим рішенням парламенту стратегічно крокуємо) видового навчального закладу сухопутних військ і знищать потужну військову школу, яка так довго будувалася саме тут – у Львові, але й перетворять потужний військовий вищий навчальний заклад у якийсь незрозумілий Інститут морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, або, говорячи людською мовою, в естрадно-циркове училище. І це в умовах війни! І це в умовах тотальної нестачі офіцерських кадрів в Україні! І це в той час, коли майже три сотні випускників Академії нагороджені високими державними нагородами за мужність і героїзм, проявлені у ході АТО, а восьмеро (з них троє – посмертно) стали Героями України.

Такі ідеї чиновників Міноборони не є новими. З’явились вони у далекому 2007 році. Останні «новаторські» ініціативи про перенесення академії сухопутних військ зі Львова до Одеси вже у 2013 році титанічними зусиллями тодішнього очільника Львівської ОДА Віктора Шемчука вдалося зупинити. Тоді – в часи Януковича, це можна було зрозуміти, оскільки обороною відали представники і громадяни Російської Федерації, для яких обороноздатність нашої держави була чужою, а на Львів вони дивились лише на карті України, як на територію ворожої держави. Чому така ідея виникла тепер, важко зрозуміти. Але спробую це зробити.

Мені слабо віриться у те, що ця ідея виникла в Полторака для того, щоб остаточно знищити систему професійної підготовки офіцерських кадрів для Української армії і таким чином ще більше послабити обороноздатність нашої держави. Принаймні, хочеться вірити, що на такі умисні дії чиновників Міноборони одразу б відреагували у РНБО, СБУ чи Генпрокуратурі. А от те, що теперішній Міністр оборони хоче конкретно заробити на цій афері, виглядає досить правдоподібно. Адже для того, щоб створити такий Інститут в Харкові, потрібні шалені кошти. Там не лише немає належних приміщень для проведення навчання, там відсутні приміщення, де б можна було поселити, як викладачів цього майбутнього інституту, так і курсантів, які проходитимуть там навчання. Ба більше, там немає навіть полігону, який хоча б приблизно нагадував той, який ми маємо в Яворові. Яворівський полігон уже давно не полігон, а Міжнародний центр миротворчості та безпеки, де постійно відбуваються масштабні міжнародні навчання із залученням країн-членів НАТО. Якось мало віриться в те, що такі спільні українсько-натівські навчання будуть відбуватись біля кордонів з Російською Федерацією. Масштаби капіталовкладень у цю ідею ви собі можете уявити. Сумнозвісна «стіна Яценюка» виглядатиме дрібним проектом в порівнянні з побудовою Інституту танкових військ.

Мені взагалі слабо віриться в те, що це ідея Полторака. Це все більше схоже на ідею людини, яка і лобіювала його призначення на цю посаду. А саме, Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. У цього чоловіка особливе ставлення до Львова. Виглядає так, що Львів у складі України так само йому заважає, як і його попередникам в часи Януковича. І кожним своїм кроком чи рішенням він намагається, як мінімум, ізолювати від «великої України». Але це лише мої здогадки і припущення.

Чому був обраний Харків? Тут все дуже просто. Це вотчина того ж Авакова і місто, з яким тісно пов’язаний сам Полторак. Саме там він протягом більше десяти років очолював міліцейський виш. Вибачте за жаргон, але колишніх мєнтів не буває. Ідея призначення міліціонера за своєю суттю і природою очільником оборонного відомства країни в часи війни була одразу незрозумілою, особливо для військових. Керувати внутрішнім карально-репресивним апаратом (чи готувати кадрів для нього) і забезпечувати оборону держави це кардинально різні речі. Тут потрібна не лише тактична підготовка, але вміння стратегічно бачити ситуацію. А в часи агресії, ці навики мають бути подвоєні або навіть потроєні. Чи має Полторак такі навики? Особисто я сумніваюсь. І навіть рішення про розпорошення видового вишу – Академії сухопутних військ, по різних містах України – це зовсім не стратегічне рішення для країни, яка протягом трьох років веде військові оборонні дії саме сухопутними військами. І тут не потрібно бути військовим експертом, щоб зрозуміти, що офіцери, які пройшли комплексну підготовку на базі вишу, де представлені усі види сухопутних військ, набагато кращі за офіцерів, які будуть готуватися лише на базі одного виду військ. Але і це не найгірше у цій всій ситуації. Найгірше те, що в часи війни, Міністр оборони вирішив віддати навчання майбутніх офіцерів цивільному закладу. Замість того, щоб навчати наших майбутніх оборонців воєнно-тактичним діям у справжньому військовому закладі з величезною історією і необхідною базою, вони хочуть, щоб наші офіцери вчилися у політехнічному інституті предметам, які взагалі не пов’язані з військовою справою. Фізика, хімія і математика – це, звичайно, дуже важливі навчальні предмети, але не для тих, хто повинен вміти влучно стріляти, стратегічно мислити і вміти тактично діяти з різними видами військ. Тому допустити знищення такого унікального закладу, як Національна академія сухопутних військ, є просто злочином перед своїм народом.

На жаль, поки що в цій ситуації ми бачимо рухи для її збереження з боку журналістів, експертів та найвищого представницького органу Львівщини – обласної ради. Хочеться вірити, що на ці недалекоглядні ідеї з Києва, відреагують і нинішній голова Львівської ОДА Олег Синютка, і народні депутати України, особливо ті, які представляють Львівщину.

Хотілося б, щоб і Львівський мер висунув врешті голову зі свого сміття і подивився, що робиться у місті, яким йому довірили керувати тисячі львів’ян. Сподіваємось і на представників Львівщини у Кабінеті Міністрів України, які просто зобов’язані «зарубати» пропонований Міноборони проект урядового рішення. Та й втручання Верховного Головнокомандувача Порошенка не завадило б цій всій ситуації. Пора вже забути про безвізову ейфорію і показати всім, хто ж насправді управляє Україною і відповідає за її оборону і національну безпеку.

Щоб не бути голослівними, ми також взяли коментарі з цього приводу народного депутата України Дмитра Тимчука та екс-голови Львівської облдержадміністрації Віктора Шемчука.

Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:

«Я не можу бути об’єктивним, з огляду на те, що я свого часу закінчував саме Львівське військове училище, але… Коли йшлося про створення видових ВНЗ, щоби був один Інститут сухопутних військ, один – повітряних сил, один – для ВМС, тоді було чимало суперечок, але ідея була зрозумілою. Всі ці військові навчальні заклади, які залишилися на території України після розпаду СРСР не були зорієнтовані суто на Україну. Вони входили в систему військової освіти СРСР: було державне замовлення на фахівців і, відповідно, по всій території СРСР були заклади, які готували їх.

Коли Україна відбудовувала свої оборонні сили, орієнтуватися на цей уламок системи військової освіти часів СРСР було дурнею. Навіщо було Україні, коли в останніх планах Януковича (ще перед його втечею) було заплановане скорочення війська до 120 тисяч осіб, утримувати цілі військові виші, які готують, наприклад, зв’язківців? Для такого невеличкого війська це зайве.

Але зараз, коли ЗСУ різко збільшують чисельність, потрібно набагато більше фахівців. І виникає питання, чи Львів справляється з виконанням цього завдання. Академія – це не лише той об’єкт, який ми бачимо на вулиці Стрийській. Це величезна махіна, і у Львові знаходиться лише невеличка її частина. За нею стоїть ще Новояворівський полігон – навчальний центр, де готується сержантський склад, проходять курси підвищення кваліфікації для офіцерського складу, зрештою, це «машина», яка нараховує зараз близько 18 тисяч осіб. Крім того, там все функціонує за допомоги наших західних партнерів – це майданчик для обміну досвідом з країнами НАТО.

І зараз ставити питання про те, щоби за якоюсь однією спеціальністю створювати навчальний заклад в іншому місці, дивно. Якщо Львів не справляється з цим завданням, треба почути аргументи і подивитися на цифри – у чому полягають проблеми. Можливо, їх можна вирішити на рівні Міноборони. Ми повинні розуміти, що створення навчального закладу на рівному місці – це колосальні кошти, яких зараз у бюджеті просто немає. Навчальної бази, як такої, у Харкові немає – все потрібно створювати фактично з нуля.

Якщо робити такий крок по переведенню, то особисто я хотів би почути наступне:

Чи є якісь проблеми у підготовці Львовом цих фахівців? Якщо немає, то виникає питання, а навіщо тоді винаходити велосипед і створювати ВНЗ у Харкові?

Економічне обґрунтування. В яку копійку нам це виллється?

Зрештою, якщо є вже навчальний заклад, який готує фахівців фактично за усіма спеціальностями сухопутних військ, навіщо розкидати це на різні міста? Коли готуються, наприклад, фахівці для механізованих військ, військ зв’язку, інженерно-саперних військ тощо вони можуть зараз відпрацьовувати всі питання, які стосуються взаємодії військ на одному полігоні, у тому ж Новояворівську, а відокремлювати з усього лише танкістів, які будуть працювати самі по собі, мені здається, не буде корисним. Питання взаємодії військ під час конфлікту стоїть мало не на першому місці».

фото zaxid.net

Заступник голови Кваліфікаційної дисциплінарної комісії прокурорів, народний депутат України VІ скликання (2007-2012), екс-голова Львівської обласної державної адміністрації (2013) Віктор Шемчук:

«Цього категорично не можна допустити. Це просто знищення академії, знищення нашого військового потенціалу на заході країни. Це недалекоглядна ідея і злочинне рішення. Якби у нас був оголошений стан війни, людей, які це вигадали, можна було би віддати під трибунал, судити за військову зраду. До речі, оцінку цим діям мало б уже зараз давати СБУ та військова прокуратура. Пам’ятаю, як у 2013 році це уже намагалися просунути, як хотіли розірвати угоду і припинити спільні із НАТО навчання на полігоні Центру миротворчості і безпеки Академії сухопутних військ. Скільки сил і засобів нам із генералом Ткачуком тоді прийшлося прикласти щоб переконати владу і командування військ НАТО в Європі, скільки дискусій із генералом Ходжесом ми тоді провели. І ми переконали усіх, тоді цього не допустили.

Зараз це виглядає, як якась диверсія. Я не зовсім розумію, чому таке робиться – у 2015 році визнати авторитет Академії сухопутних військ та надати їй статус Національної, а зараз тупо нищити? Тут може бути або дурість і недалекоглядність, або відверта провокація. Ну не можна ж переносити з західної України, з міста, яке майже на кордоні з Євросоюзом, з тилу такі важливі стратегічні об’єкти на територію, яка знаходиться так близько до фронту. Навпаки, досвід Першої чи Другої Світових воєн показують нам, що заклади такого роду, стратегічні об’єкти і підприємства необхідно тримати в тилу, у захисті, щоби люди могли працювати на благо країни, вчити професіоналів і готувати резерви. Такі недолугі дії становлять реальну небезпеку для майбутнього нашої держави. Звісно, можна казати, що зараз нам необхідно більше саперів, більше інженерів і танкістів. Але якщо вони потрібні, то необхідно створювати додаткові факультети у Харкові, Сумах, деінде, готувати для того необхідну матеріально-технічну база, а не забирати функціонуючі підрозділи з академії зі Львова.

Насправді, я переконаний що цього все ж не станеться. Громада, військові та усі, хто розуміє значення Академії сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного для України, мають виступити проти цього, повстати на захист і відстояти нашу Національну академію у Львові. Бо це наша реальна міць і кузня тих офіцерів і воїнів, яким захищати Україну і Європу, відвойовувати Донбас і Крим. Суспільний розум має перемогти дурні захцянки».

Дмитро ПОСИПАНКО,

політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

 

Кто такие русские?

червня 24, 2017Суспільствознавство
Всі статті  |

Это не нация. У русских нет своего национального образования. Вы что-то слышали о русской национальной республике? И не услышите – нет таких. Есть Татарская, Башкирская, Чеченская и прочие республики. А у русских есть только империя с завоеванным населением, где они составляют её клей – служивый народ.

Русский – это не национальность, это социальное сословие. Можно ли называть национальностью воровское сообщество? Наличия языка, на котором они говорят, наличия блатной культуры недостаточно. Можно ли называть национальностью римских легионеров? Чувства единой общности и психологии завоевателя недостаточно. Можно ли называть национальностью янычар? Многолетних традиций, обычаев, образа жизни недостаточно.

Любой националист предан, в первую очередь, своей нации, и только как следствие этого – государю и державе, если те обеспечивают ее безопасность. Русские же, будучи не этносом, а служивыми, янычарами, преданы государю и державе, даже если те терзают и уничтожают подвластный им народ.

Русский – это не субъект, не имя существительное. Это объект, имя прилагательное. Прилагательное к земле. К хозяину этой земли. К государству. К самодержцу этого государства. Субъект – личность, он имеет собственную волю и свободу ее реализации. Объект – несвободное существо, исполняющее волю хозяина.

Задача русских – не делать цветущей свою землю, не делать жизнь народа счастливее. Их задача – подыхать, но захватывать новые пространства и ресурсы для своего хозяина. Уничтожать цветущие края, но овладевать ними. Они гордятся своими трофеями (у нас с хозяином так много земли!), они гордятся его силой (у нас с хозяином такая плётка!), они гордятся его богатством (у нас с хозяином такой большой дворец!). Хотя ничего “ихнего” там нет, а сами они – лишь бесправные говорящие псы на цепи хозяина. Расходный материал. Порох, восторженно превращающийся в прах.

Рабы по статусу и холуи по призванию, русские готовы переносить любые унижения, тяготы и невзгоды, класть своих детей на алтарь завоеваний. И сами готовы покоиться в безымянных могилах на чужбине. Лишь бы хозяину было хорошо, лишь бы он прирастал новыми землями и новыми рабами. И сами не живём по-людски, и другим не позволим!

Поскольку русские – не этнос, у них нет своих этнических корней. В процессе экспансии империи в русских вписывали всех, кто попал в её цепкие лапы, кто в каком-то поколении отрёкся от своего этноса. Первыми русскими стали не особо сопротивлявшиеся эрзя, весь, мурома, мокша и иже с ними угро-фины. Хотя настоящая империя русских началась с подчинения Украины.

Формирование империи требует ощущения единства всех её подданых. С задачей единства веры справлялись ещё древние князья, а затем и государи, огнём и мечом подавлявшие инаковерие. Сложнее оказалось справиться с голосом крови, с этнической унификацией. Ощущение своей инаковости, ощущение чуждости господствующего квазиэтноса представляло главную опасность как государству, так и костяку его структуры – русским. И русские подсознательно, до генетического уровня ощущают эту угрозу.

Поэтому искоренение любого национального духа всегда являлось для русских вопросом выживания их эксплуататорского строя. В ход шло всё – подкуп, насмешки, переиначивание имён и фамилий, запрет печати на национальных языках, смертельно опасное обвинение в национализме, фальсификация истории. Что не доделывал русский штык, доделывали русский поп, русский учитель и русский чиновник.

Среди каждого народа, попадавшего под власть империи, всегда находятся холуи, желающие добровольно отказаться от своего этноса и стать служивыми ради личных выгод либо под влиянием пропаганды. Не желающие становиться холуями вызывают у русских чувство непонимания и негодования, вызывают ощущение дерзкого вызова, а активно противящиеся обвиняются в предательстве.

“Как это, они не хотят становиться русскими! Ну ладно, по глупости своей не хотят быть причастными к благородному обществу. Хотят оставаться мужиками, унтерменшами, лишь бы сохранить свой смешной язык, чудную культуру, анархичную самоорганизацию вместо централированной кастовости, самообеспечение вместо кормления. Так и быть, по великодушию своему мы готовы терпеть вас тами – полуфабрикатами, недоделаными русскими, малоросами. Но никак не считать отдельным, самостоятельным народом, равным другим народам.”

Именно потому русских так бесят и вводят в падучую имена Ивана Мазепы, Симона Петлюры, Степана Бандеры. Не кровь украинского народа, пролитая за свободу, не кровь поработителя, пролитая за удержание наилучшего куска добычи бурлит их возмущённое нутро. Кровь – ничто, чем кровавее правитель, тем более он авторитетен для русских. Нет, здесь задет главный нерв русского господина – здоровое осознание порабощённой нацией своего бытия, демонстрация нею своего непокорённого национального духа, стремление вырваться из имперской неволи.

Именно потому украинские слова слова свобода (воля), самостоятельность (самостійність) и сознательность (свідомість) вызывают у них лютую злобу: “Ты посмотри, хотят жить без плети вертухая и без указов царя!” Именно потому их так пучит и крючит от видеороликов Майдана: “Холопы взбунтовались! Бегут к полякам и шведам! Предатели! Кем же мы будем повелевать и с кого же мы будем кормиться? В стойло их!”

Русскость – это образ мышления. Мышления отжившего, дикарского, обрекающего пространства России на вечную безысходность, а её соседей – на вечный самопал за поясом.

© hozar [20.06.2017] |

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.