Василь Стус. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 вер. 2017 р., 20:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2017 р., 20:08 ]

 

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXV. (Автор: Горинь Богдан)

 

То ж треба було, щоб справжнього Василя Стуса я пізнав не тоді, коли зустрічався з ним під час наради молодих письменників у Будинку творчості й відпочинку письменників на дачі Ковалевського в Одесі, де він брав участь в обговоренні моєї доповіді про психологію творчості, де ми сперечалися, дискутували на літературні теми, а в таборі, читаючи Василеві листи. Вони розкрили мені клекоти його душі, його неспокій – творчий і громадянський, мовну вибагливість, творчі інтереси, безсилля протесту.

 

 

Перший лист від Стуса я отримав наприкінці грудня 1966 року (Б.Горинь в цей час «проживав» у лагері за адресою: Мордовская АССР, ст. Потьма, п-о Явас, п-я 385/11-4). Читаючи його, зрозумів, що Василь добре пам’ятає нашу одеську зустріч весною 1963 року: обмін інформацією, гострі суперечки – з приводу поезії і не тільки поезії, коли він дещо скептично поставився до моїх розповідей про юристів, які ставили питання про вихід України зі складу СРСР, до перспектив розгортання національно-культурного руху в Україні, поширення самвидаву, моїх настирливих запевнень, що тільки підвищенням національної свідомості народу і вимогами до влади можна врятувати Україну від страшного наступу свідомо здійснюваної русифікації. Одним з моїх аргументів була розповідь про національне піднесення, яке настало у Львові після приїзду Дзюби, Драча й Вінграновського. Про все це я говорив з притаманною мені емоційністю, а Василь слухав, не приховуючи іронічної усмішки:

Тобі достатньо було б одного приїзду в Донецьк; щоб трохи охолов у своєму оптимізмі, – сказав мені дещо зверхньо.

– Не вимірюй все своєю хохлацькою Донеччиною і не дивися на все очима хохла, – відповів я йому також з іронією, але надто емоційно і тими своїми словами й емоційністю більше розсмішив його, ніж розсердив.

 

Василь примирливо перейшов на іншу тему, запитав, які вірші я мав на увазі, коли говорив про громадянську місію української поезії. У той час я був під враженням ненадрукованих віршів Ліни Костенко, Драча, Вінграновського і Симоненка. Прочитав йому те, що було у моїй пам’яті, а пам’ятав я чимало. Василь слухав уважно, не коментував, не заперечував моїх оцінок. Саме про цю нашу розмову в Одесі згадує він у своєму дещо дивному за змістом і формою листі.

 

Богдане!

Ти колись сварив мене за хохлацтво – бо я таки справді хохол. Сьогодні прийшла в гості до нас Михася (Михайлина Коцюбинська. – Б. Г.) з Романом Корогодським, посиділи, погомоніли, і я згадав ці твої слова, твої вуса і читання добірки Вінграновського, де було щось таке: “Тремти, Туреччино, він вирушив до тебе”.

 

І твої оцінки, з якими я не був щоб аж зовсім згоден, і наші сидіння одеські – на дачі Ковалевського, і твої голосові модуляції, що їх я відношу на карб твого львівського виховання – нашіптування з присвистом.

 

Ото “Вітчизну” з Архипенком я тобі вишлю і наперед кажу: мені ти не відповідай (підкр. В. Стуса. – Б. Г.), а коли що хочеш сказати – то пиши комусь, пишучи в Київ. А той мені перекаже. Отож все, що я тобі зміг би послати, пиши. Мені буде приємно якось покутувати свою безневинну перед тобою провину: ти там, я тут (підкр. тут і далі моє. – Б. Г.)

 

Між іншим, місця ваші я трохи знаю: в армії служив на півночі Свердловщини і проїздив Мордву. Тільки не знав, що вона інтелектуально насичується за рахунок всіх братніх республік, творячи якийсь Ферней своєрідний, якого можна доскочити, коли слабуєш недержанням гніву. Правда, ця хороба поширена, і попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом.

 

Розповім про деякі свої новини. Мій інститутський шеф піддав мене анафемі, викинувши з Кірова, 4 за недержання гніву, а точніше – “за нарушения норм поведения и, сотрудников и аспирантов”. Прокляв. То я після того перебув будівельником, кочегаром, відкотником у метробуді, архівістом в ЦДІА, зараз – інформатор, правда, тільки технічний. Ганяли з роботи безсовісно. Хотіли спровадити з Києва. Але я вдержався. Поки не друкують – ні статей, ні перекладів, ні віршів, але думаю, що наша рідна Компартія ще колись візьме мене за вуха і покаже, чи далеко Москва.

 

Зробив статтю про В. Симоненка, декілька перекладів з Рільке, Лорки, Гете, Бородуліна, Брехта. Є значні “поползновенія” до прози, але поки – тільки в задумі. Поки – живу, не маючи змоги по-людськи. Але їрунда, казав Сосюра.

 

Збірка полетіла геть з планів. Маю рецензію Нагнибіди – таку, що зберігаю: факт рецидиву культівського комплексу. То, видима річ, виняток і берегти – треба.

 

В перекладах (як і у своїх віршах) прагну до ясності й чіткості. Хамаю збагненне. Акцент змінився – за інтересом – болем… Дилентацію відкинув з людською емоційністю. Люблю дуже Платонова, Гете, пізнаю Пастернака, Рільке – страшний інтерес, вабливий. Гете – здоровенний. Думаю про брак ясності – нам. Хто був? Щоб спокійно-розсудливим, виваженим, більше розсудливим, ніж запіненим крикуном? Здається, нема, як немає здоров’я нашого духу. Оце бачив учора Євгена Поповича – зайшов у “Дружбу” – там нічого нема, то ми побазікали – аж до книгарні “Поезія” і назад, і він сердився, що для мене Антонич – не бог. Я маю чеське видання Антонича і він приємний, може, навіть люблю, але б що. Десь за місяць буде Є. Плужник. Коли з’явиться – буде вам.

 

Недавно зайшов до Галі Севрук – бачив її нові речі. Це вже чисте, як спирт, мистецтво і саме мистецтво і вражає, і терпка кольорова гама з червоною розтеклою людською тінню і цвинтарними кругластими фосфоровенними видіннями деревець-черепів-облич і крутий поворот дороги – смачний вигин, як до провалля.

 

Це смачно, але це – якесь бачення школи.

 

Друге – з синьою Дівою-смертю горілиць з ледь підведеною головою, сповитою полум’ям, що клекоче по ній, як вар – пригребінене вітром – та ж терпка гама жаху.

 

Ще – неозначені білі привиди, ледь вирізьблені з темного смерку, довгі, гострі і незграбні, мало не як вогняні стовпи, зеленаво-темна шпара – від обрисів темнокоричневого Замку; – ледь вловлюваного в смерку – шпара крізь Замок – таке полегшення з кольором, жабуриння і вгорі – накрапана глуха безвідблискна провідна Зірка”.

 

На цьому реченні лист обривається. Немає підпису, дати, таке враження, що Перша сторінка листа Василя Стуса мала б бути ще одна сторінка, але її нема: чи то Василь відправив незавершеного листа, чи цензура (це більше правдоподібно) конфіскувала одну сторінку – такі випадки траплялися. Лист написаний в якомусь особливому стані. Можливо, вночі під час безсоння, або після того, як попрощався з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогодським, з якими провів вечір, можливо, за чаркою, міцним чаєм або кавою. Перестрибування з однієї теми на іншу, незавершеність думки, неакуратність почерку – все це наводить на думку, що лист був написаний у стані душевного збурення. Душевний щем викликають його слова безневинного докору собі: “ти там, а я тут“. Вони наводять на здогад, що Василь у той час уже готував себе приєднатись до табірного коша: “попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом“. У тих словах і готовність приєднатися до коша, і натяк, що рух протесту збільшується. Мабуть, Василеві було незручно, що відіслав такого неакуратного листа, бо у наступному, написаному в квітні 1967-го, писав:

 

Богданцю-друже!

Дуже тебе перепрошую за… брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній – і ніякого згущення. Все – епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше…

 

Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав – ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення – наші локомотиви “по той бік пристрасти”. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесну інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, гідний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому час?

 

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар’єру. І – “поверхи бар’єрів”. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п’яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у “Галілеї”: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

 

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій. Ця радість пам’яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі – це наше. Гидке – наше. Тупе – наше. Сліпе – наше. Добре – наше. Незнаня – наше. Осліплення духовних пуп’янків – наше.

 

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх “парубка моторного” й оргію дикуна.

 

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм – радію зі скепсису (підкр. моє. – Б. Г.). Що – тут? Перепрошую – за сказ мій.

 

Новини – такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946-1947 рр. Ріжуть повість Гуцала, багато іншої прози, кажуть – путньої (Гуцала – теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

 

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан – Крип’якевич? А з бандитів – жоден поки-що. Всідаюсь за прозу…”

 

І перший, і другий лист Стуса не викликав сумніву, що Василь зробив існуючій системі виклик: “Іду на ви”. Його слова “Стою над краєм – радію зі скепсису” можуть означати тільки одне: стою над краєм між великою і малою зоною. У великій зоні він почував себе зле, а тому й приходило йому на думку: краще вже хай неволя, ніж така воля. То був свідомий вибір.

 

Новорічне привітання з наступаючим 1967 роком прислав Василь Стус.

 

Богдане!

Вітаю тебе з Новим роком. І що я тобі побажаю? Щоб мав добре здоров’я і воляче терпіння, щоб швидше надбігла б весна і щоб новий рік став роком твого визволення. І щоб ти зберігся, нічого не тратячи зі своїх знань і щоб ти нічого не взяв од порожніх гарнітурів, і щоб ти якнайскорше діждав, коли буде лучче. Журналу тобі я ще не вислав: ніяк не можу знайти в себе. Не знаю, чи одержав ти мого листа. Нещодавно був у Львові – вперше і на все пробував дивитись вашими очима, вашою тугою, пам’яттю вашою.

 

Хай тобі усміхнеться доля впродовж 67-го року. Кланяйся від мене і вітай минулорічне поповнення вашого коша.

Твій Василь Стус

26.ХІІ.1966 р.”

 

Розробка та адміністрування: Степан Гринчишин