«Варшавська мелодія» і «мовчання ягнят»…

лютого 21, 2018Політика, Суспільствознавство

Подальша проповідь пацифізму і незастосування сили призведуть до втрати всієї України

Ігор Лосєв

9 лютого, 2018 – 13:01

Певна річ, телеефір був переповнений реакціями на черговий «подвиг» польських політиків, які на тлі приреченої пасивності офіційного Києва штампують один антиукраїнський закон за іншим. З нашого ж боку лише жалюгідне бекання політологів, що благають про компроміс. Господи, який компроміс? Нам на очах у всього світу плюють в обличчя й ведуть проти нас повномасштабну ідеологічну війну. Київські політологи бояться будь-яких адекватних кроків у відповідь і лякають у разі них «відкриттям другого фронту». Але цей фронт кже відкритий Польщею проти України. І ще велике питання: про що варшавські вожді можуть за нашою спиною домовитися з Москвою. Останній «перл» польського сейму оголошує поза законом український націоналізм, головним гаслом якого виступає: «Українська Самостійна Соборна Держава». Відповідно, сейм продемонстрував свою позицію й щодо нашої держави. Якщо національно-визвольний рух нашого народу на західних землях України був незаконним, якщо боротьба за український статус Галичини й Волині була злочинною, то наступним кроком будуть територіальні претензії Варшави на ці землі. Польща піде до кінця, не наражаючись на опір. Цілком реально, що спробує взяти нас за горло, вимагаючи реституції за все, що її громадяни втратили на окупованих Польщею українських територіях.

Президент Порошенко й міністр Клімкін, ще три роки тому, проковтнувши перші антиукраїнські закони, відкрили ворота для польської ідеологічно-правової експансії на схід. Це була колосальна помилка. Як сказав свого часу Бонапарту шеф таємної поліції Жозеф Фуше: «Сер, це гірше, ніж злочин, це помилка». Якби з самого початку дали жорстку українську відповідь, Польща зупинилася б, вона завжди зупиняється, наразившись на відсіч.

На телеканалі «Прямий» говорили якраз на цю тему: Матвій Ганапольський запропонував відреагувати на польську законодавчу агресію ухваленням дзеркального українського закону. Тут-таки переполохався Микола Вересень, мовляв, тоді почнеться експансія. Це типовий зразок  малоросійського мислення: терпіти будь-які плювки у пику, сподіваючись, що у кривдника закінчиться слина. Не закінчиться. Ескалація вже триває саме внаслідок відсутності жорсткої відповіді з боку України.

Варшава перетворюється на європейську й навіть світову столицю скандалів, причому цілковито штучних, що виникають з нічого. Окрім нас Польща встигла зіпсувати відносини з Німеччиною, Литвою, а тепер уже з США, Ізраїлем і навіть Швецією, якій теж щось пред’явили щодо подій XVII століття. Так можна й до палеоліту дійти. До речі, Європейський Союз порекомендував польській владі відхилити «антибандерівський закон».  Ізраїль (теж незадоволений юридичними новелами у Варшаві) заявив про можливе відкликання свого посла. Що ж, це гідна поведінка держави, що себе поважає. А чому Київ досі не відкликав свого посла в Польщі Андрія Дещицю хоча б для консультацій?

Ще раз  переконуємося, що нинішня влада не здатна захистити Україну. Порошенко, Парубій, Клімкін обурюються в інтернеті рішеннями Польщі. Це я можу обурюватися як приватна особа, а ці пани мають владу, яку зобов’язані застосовувати на користь України. Де наші закони проти польського шовінізму й колоніалізму? Де кримінальна відповідальність за заперечення польських державних злочинів проти українців?

На «112» генерал Олександр Кузьмук теж торкнувся гострої теми. Виявилося, що він головним винуватцем погіршення відносин з Польщею вважає Володимира В’ятровича. Щоправда, коли ведучий нагадав генералові про якусь його участь за часів Януковича в петиції групи депутатів із закликом визнати волинські події 1943 року геноцидом поляків з боку українських формувань, пан Кузьмук ухилився від обговорення цього слизького питання. Потім перейшли на тему Криму, й генерал дуже обурювався тим, що в українській армії не було територіальної ротації, а військові частини в Криму на 80% складалися з кримчан. Щоразу на цьому місці пана Кузьмука підводить пам’ять. Він забуває, що територіальний принцип формування ВСУ був запроваджений за часів міністра оборони Кузьмука й верховного головнокомандувача Кучми, що й призвело до того, що замість єдиної армії ми отримали армії регіональні, які перебували під великим впливом місцевої влади. 2014 рік показав, до чого це призводить… Вірний соратник Кучми висловив глибоке неприйняття «національних дружин», у яких одразу угледів «фашизм». При тому, що там чимало людей, які захищали Україну на сході. Така-от презумпція винуватості…

Але не лише генералові Кузьмуку не подобається Інститут національної пам’яті і його директор. На «Прямому» днями Євгеній Кисельов зібрав групу українських журналістів, які висловили свою неповагу Володимиру В’ятровичу. Їм хочеться, щоб у воюючій країні не було обмежень. Між іншим, не так давно на «112»  ведуча Ганна Степанець скаржилася московському лібералові Леоніду Гозману на Україну, мовляв, вона опинилася у списку «Фрідом Хаус» серед лише частково вільних країн. Треба віддати належне Леоніду Гозману: він популярно пояснив пані Степанець, що під час війни країна не може бути повністю вільною через природні й необхідні обмеження прав і свобод. А що, Степанець сама додуматися не могла? Так складно?

Володимир В’ятрович, на мою думку, за всіх претензій до нього (інколи справедливих) робить важливу й корисну для країни справу. І він виступає своєрідним індикатором. Якщо його знімуть з посади, це свідчитиме про те, що влада повертається до ідеологічних традицій Кучми і Януковича, до тотальної проросійськості, до плазування перед імперією. І те, що кілька телеканалів почали кампанію цькування В’ятровича, — дуже поганий симптом.

У студії «Еспресо-TV» у Антона Борковського прозвучало цікаве інтерв’ю російського адвоката Марка Фейгіна, на думку якого Україна стає сприйнятливою до проросійської пропаганди, а українська влада — слабка. Особливо вражений був Фейгін провокацією телеканалу ZIK з інтерв’ю колишнього стовпа режиму Януковича Андрія Портнова. Фейгін вважає, що всі жертви Майдану були марними, якщо такі, як Портнов, можуть вести публічну демагогію. Важко не погодитися з оцінкою, яку адвокат дав нашій владі: «нерозторопна, незграбна й підкупна».

Що стосується російської пропаганди в Україні, то тут потрібен відповідний закон про її заборону. І діяти треба, як зазначив Фейгін, жорстко, не звертаючи уваги на крики із Заходу й Сходу. Ну, щоб так діяти, треба мати чисту кредитну історію. Чи є така у наших лідерів? Питання риторичне…

А на «Громадському ТБ» обговорювали питання, чи варто під час війни надавати слово тим 10—15% наших співгромадян, які хочуть, щоб нашої країни не існувало. Для «Громадського» це питання, що потребує дискусії…

Журналіст каналу пан Сайчук повідав про цікавий випадок: у Крутах під час відкриття пам’ятника героям через станцію Крути проїхав потяг з емблемою РЖД — «Российские железные дороги». Це символ нашої нинішньої влади: патріотична риторика й далеко не патріотичні вчинки. Схоже на те, що Україна вразлива перед агресором, як і 100 років тому.

А на «112» нардеп Юрій Левченко повідомив, що за рік імпорт з Російської Федерації до України збільшився на 40%. Це так наша влада воює з агресором? Саботаж. Причому імпортують з РФ не лише газ і ядерне паливо, а й каву (це відколи в Росії вирощують каву?) і пиво. А ми висуваємо претензії Заходу за недостатні санкції. Захід усе чудово бачить і явно дуже для нас не старатиметься. Навіщо? Якщо російський бізнес пречудово почувається в Україні й значною мірою контролює нашу економіку. «Еліта» в Україні сподівається, що Захід за неї виграє цю війну. Такого не буде. А тактика безконечного сидіння в окопах без рішучих дій себе не виправдає. У рухомому рядку на одному з каналів прочитав заяву нардепа й глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «Без застосування сили Крим не повернути». Це правда. Усі казочки про дипломатичну й економічну діяльність, за допомогою якої буде відновлена територіальна цілісність, є вигадками тих, хто нічого повертати не збирається. А до чого призводить незастосування сили, ми вже бачили: у Криму 2014-го це призвело до втрати півострова, в Донецьку й Луганську до втрати цих міст і ОРДЛО.

Подальша проповідь пацифізму й незастосування сили призведуть до втрати всієї України.

А Степан Хмара у студії Сергія Руденка на «Еспресо-TV» нарікав, що досі не розірвані угоди про співпрацю між СБУ і ФСБ РФ, між МВС України і МВС РФ. Звучить, звісно, приголомшливо, але важко багато чого з того, що у нас відбувається, пояснити чимось іншим. На думку пана Хмари, сьогодні при владі в Україні не державники, а гендлярі. А УПЦ МП — це п’ята колона Москви, де «смотрящим» є нардеп Новінський (так оцінив його в публічному виступі й ієрарх Київського патріархату Евстратій Зоря). Степан Хмара переконаний, що президентом України має стати патріот, який думає про країну, а не про свої особисті інтереси, не про своє самозбереження… Де ж такого узяти? На нашому політичному полі, випаленому дотла олігархічною пропагандою…

Ігор ЛОСЄВ

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

Ющенко дійсно був отруєний, а Чорновол забитий до смерті, – екс-прокурор зробив сенсаційну заяву, яку приховували від нас роками

лютого 21, 2018Загальне, Історія

Лютий 20, 2018 admin СУСПІЛЬСТВО

Вісім років тому, 7 вересня 2009 року, тодішній президент України Віктор Ющенко заявив, що розслідування справи про його отруєння в 2004 році (імовірно, 5 вересня) завершено, назвав навіть тих, хто, на його думку, підозрюється в цьому злочині. “Розслідування завершене, прокуратура залучила близько тисячі свідків. Я сам кілька разів ходив до Генпрокуратури давати свідчення. Не дали свідчення ряд народних депутатів, серед яких і лідер опозиції Віктор Янукович”, – сказав тоді Ющенко. За його словами, люди, які безпосередньо організували його отруєння, знаходяться вже чотири роки (на той момент) у Москві. “Я тричі звертався до президента Росії і просив, щоб їх допитали українські слідчі. Слідчі готові провести допит в нашому посольстві в Москві. До підозрюваних відносяться колишній заступник голови СБУ, кухар і особа з обслуговування. Ці всі люди знаходяться в Москві”.

Але все виявилося не так просто. У 2010 році президентом став Віктор Янукович, а справу про отруєння Ющенка забрали у тих слідчих, що його вели раніше, і передали іншим. З тих пір єдиною інформацією, яку видало керівництво ГПУ, були заяви тодішнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого зама Рената Кузьміна про те, що, мовляв, треба провести допекспертизу крові Ющенка, але екс-президент наполегливо від неї відмовляється. Тому справа і не рухається далі, не названі ні виконавці, ні замовники отруєння. Та й саме отруєння діоксином почали ставити під сумнів навіть колишні соратники Ющенка… Так ця “діоксинова таємниця” і зависла досі, справа, як повідомило джерело в ГПУ, є, але розслідується мляво.

Щоб зрозуміти, що ж в заплутаній і складній справі про отруєння правда, а що брехня, ми звернулися до колишнього заступника генпрокурора Миколі Голомші, який курирував слідство в найуспішніші його моменти, до 2010 року. Заодно попросили прокоментувати і ряд інших резонансних, але до цих, на думку багатьох, не розкритих справ. Ось що ексклюзивно для “Сегодня” розповів Микола Ярославович.

– Коли в 2010 році справу про отруєння Ющенка у мене, як у куратора, забрали і передали іншому замгенпрокурора (Ренату Кузьміну), слідчо-оперативна група під керівництвом Галини Климович вже багато чого зробила і активно рухалася до розкриття цього злочину. По-перше, точно встановили, що отруєння було, незважаючи на всі чутки навколо цього. Однозначно було отруєння, що доведено дослідженнями крові Ющенка в п’яти країнах приблизно 15-ма незалежними фахівцями. Всі дали однакову картину наявності діоксину в крові. Тобто отруїли саме діоксином! І п’ять томів справи було присвячено тільки перевірці реальності і правильності цих експертиз, зокрема чистоті процесу забору крові у пацієнта, її контейнеровкі і доставки до місця дослідження. Також наслідком були допитані всі експерти і лікуючі лікарі, які відстежували динаміку виведення діоксину з крові Ющенка.

Підведу підсумок: матеріалами справи було доведено отруєння Ющенка діоксином, це підтверджувалося поруч експертиз. Тому вважаю невмотивованими і нічим реально не підкріпленими заяви колишнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого заступника Рената Кузьміна про нібито необхідність проведення ще однієї експертизи крові Ющенка. Справа в тому, що, за нормами процесуального законодавства, щоб провести повторну експертизу чогось, повинні бути вагомі підстави, сумніви в достовірності попередніх досліджень. Але цього не було, бо немає ніяких причин сумніватися в цілому ряді експертиз, проведених висококваліфікованими фахівцями різних країн. До речі, Ющенко ж не тільки один раз здав кров для проведення всіх цих експертиз, а й регулярно здавав її лікуючим лікарям, які відстежували динаміку виведення діоксину з організму. І все це теж зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. Так що ні процесуально, ні за змістом причин для нової експертизи не було, були лише голослівні заяви колишніх керівників ГПУ, що переслідують якусь свою мету.

Між іншим, у 2010 році у мене ж не тільки справу щодо отруєння Ющенка забрали, але і ряд інших резонансних справ. Наприклад, справа про вбивство В’ячеслава Чорновола (а я впевнений, що його вбили, можливо, кастетом, про це свідчать об’єктивні докази, про які скажу пізніше). Забрали справу Володимира Івасюка, про який мені слідчі доповідали: медики вказують, що повісили його вже мертвим (ваша газета недавно про це докладно писала), і справа про вбивство Георгія Гонгадзе, після того як ми знайшли голову журналіста і зловили головного виконавця, Олексія Пукача . Все це передали під кураторство Ренату Кузьміну.

Але повернемося до справи про отруєння Ющенка. СОГ відпрацювала всі реальні версії, ну, майже відпрацювала, потім у нас справу забрали. Була версія харчового отруєння, була версія про отруєння людьми з близького оточення Ющенка, версія отруєння спецслужбами, версія про отруєння під час вечері на дачі відомої вам людини або на вечері за пару годин до того… Всі версії методично, крок за кроком, перевірялися слідством. Відслідковувався і телефонний трафік, і пересування будь-яких людей, які потрапляли в поле зору слідства з тих чи інших причин. Був у підсумку відкинутий ряд версій, в тому числі про харчове отруєння або про якихось випадкових причинах отруєння. Залишилася головна версія – про навмисне отруєння шляхом введення в організм Ющенка діоксину допомогою підмішування в їжу або напої. І ось у цій активній фазі розслідування слідство було зупинено, матеріали у нас забрані. Говорити зараз про якісь персоналії, причетних до отруєння, недоцільно, слідство адже не завершено. Але точка тут не поставлена, наприклад, у версії про можливе отруєння на дачі відомого людини. Особисто я не можу її виключити або підтвердити, оскільки для цього мають бути відповідні підстави. Тобто слід було завершити слідство за тим планом, який у нас був. Але, на жаль, нам не дали цього зробити. Хоча можу сказати, що за цією версією всі необхідні люди були допитані. Але слідство – це ж не тільки допити, це симбіоз роботи слідчих, оперативників, аналітиків. А що саме з’ясували слідчі, це, звичайно, дуже цікаво, але публічність тут може завдати шкоди справі. Такі відомості можуть стати публічними тільки після винесення остаточного рішення у справі, так що зараз говорити про подробиці рано. Можу поки лише сказати, що отруєння, за однією з найреальніших версій розслідування, сталося саме 5 вересня 2004 або десь дуже близько за часом. Додам, що слідство має бути обов’язково продовжено, бо відсутність невідворотності покарання винних може бути спокусою скоювати злочини і надалі, керуючись сталінсько-ленінськими принципами усунення від влади неугодних людей. Якщо зійшло з рук один раз, то можна спробувати і другий, третій… З цієї точки зору слід наполягати, щоб була дана відповідна оцінка не тільки отруєння Ющенка, але й іншим політичним злочинам: вбивству Івасюка, Чорновола, Гонгадзе, щоб всі причетні понесли покарання .

СПЕЦСЛУЖБИ. Розслідувалася, в числі інших, і версія про причетність до отруєння Ющенка російських спецслужб. Ряд людей в рамках цієї версії були допитані, зокрема нині покійний російський опальний олігарх Борис Березовський. Взагалі, якщо відійти від справи щодо отруєння, можна багато різних припущень зробити і з нинішніх подій, зокрема по серії загадкових смертей. Це і Пеклушенко, і Чечетов, і Бузина, і Валентина Семенюк… Трохи раніше – Кирпа і Кравченко… Загалом можу сказати свою думку: слідчі органи нашої країни за своєю ментальністю, ще радянською в основному, не здатні розслідувати злочини, зокрема вбивства, які є продуктом спецоперацій професіоналів. Йдеться про чітко сплановану і виконану структуру спецоперації, яка, за своєю суттю, є така, що завжди дає привід людям сумніватися: а чи так було діло? Звідси безліч чуток, які на руку спецслужбам. Адже варто фахівцям вкинути певний інформаційний привід або слух, і всі повірять, що справа була так, хоча насправді це далеко від істини…

Коли слідство відпрацювало все оточення Ющенка, всіх, хто міг мати доступ до нього, спіткнулося на… Януковичі. Допитати його – це була просто істерика, неможливо було витягнути його на допит. Вже й Балогу (тоді главу Секретаріату президента) допитали, і навіть самого президента Ющенка, а Януковича не змогли. Я готовий був сам особисто його допитати, але не вийшло. А незабаром справу у нас забрали… Тому можу сказати: версія про можливе відношенні до отруєння Ющенка прихильників Януковича так і не відпрацьована.

Яка взагалі була задумка у організаторів отруєння, можна поки лише припускати. Ну, по перше, Ющенко мав привабливий зовнішній вигляд, що зовсім важливо в політиці взагалі і в ході передвиборної кампанії зокрема. Тому могли хотіти споганити його зовнішність, зробити з нього фігуру, на яку неприємно дивитися, надати, як би сказати, вовчий вигляд. Хто ж за такого голосуватиме? Це раз. По-друге, хотіли, можливо, вивести його фізично з передвиборного процесу, щоб він провів весь цей час на лікарняному ліжку. І по-третє, доза діоксину була такою, що представляла загрозу самого життя Ющенка. Може, в цьому полягала мета отруйників: вбити кандидата в президенти. Тому і в кримінальній справі злочин кваліфікується статтею КК, яка передбачає замах на життя Ющенка, як державного діяча.

Процес виведення діоксину з організму людини дуже довгий, але може різнитися залежно від лікування і від імунної системи потерпілого. Але сам препарат діоксин дуже стійкий і виводиться в будь-якому випадку довго, роками.

Застілля Ющенко 5 вересня 2004 року

  1. Дегустація “самопального” коньяку у жителя Чернігова, колекціонера ікон (двічі судимого) Валентина Шура (той запросив давнього знайомого, Ющенко, пом’янути покійну дружину). Тривала приблизно з 15:00 до 15:30. Були присутні Євген Червоненко, Давид Жванія, Віктор Пинзеник та інші. Першим дегустував Червоненко, потім Шур налив трохи (за його словами, грамів по вісім-десять) собі та Ющенку, іншим – по повній чарці. Зовсім закушували. Ющенко взяв залишки в пляшці з собою (що з ними зробив – невідомо).
  2. Вечеря у співвласника “Фокстроту” Олега Головіна (дача в Пирново, під Києвом). Крім Ющенка були присутні Давид Жванія, Євген Червоненко, Олексій Івченко, Головін з сином, Віталій Гресько (виконавчий директор “Фокстроту”), також з сином, режисер Віталій Кокошко і Томаз Цинцабадзе (друг Жванії). Організатором (і учасником) вечері був інший співвласник “Фокстроту”, Володимир Шульга, пізніше померлий за дивних обставин у міліції. Їжу для вечері привезли з Києва. Замовили суші в японському ресторані “Токіо”, а також форель з раковими шийками в ресторані “Діксіленд”. Все запакували там же, а потім просто розклали по тарілках, стверджував Шульга. Пили французьке вино, віскі, коньяк (хто що). Вечеря тривала приблизно з 21:00 до 22:00.
  3. Вечеря у Володимира Сацюка (дача в Осокорках, під Києвом). Були присутні Віктор Ющенко, Давид Жванія, Ігор Смешко, Володимир Сацюк. На стіл подавав помічник Сацюка Тарас Залеський. Окремо від них сидів (в машині, потім у будинку) Томаз Цинцабадзе, який був за кермом машини, що привезла Ющенко. Вечеря тривала приблизно з 23:00 до 02:00. Їли раків, плов, самсу (пиріжки з баранячим м’ясом), фрукти. Пили пиво, горілку (“Президентський стандарт”, 2 пляшки по 0,7 літра), пляшку коньяку, пляшку віскі (літрову).

РОЗВАЛ СИСТЕМИ. Режим Януковича дуже старався знищити напрацьовану систему розкриття злочинів, зокрема замовних вбивств. Наприклад, передали розкриття органам МВС, які завжди відрізнялися надмірною завантаженістю, а тому часто – поверхневим підходом. Ліквідували також професійний інститут криміналістів в органах прокуратури як таких. Тепер немає прокурорів-криміналістів, які раніше вели всю статистику вбивств, напрацьовували базу даних і методику розслідування, мали механізм надання допомоги слідчим і контролю за розкриттям таких злочинів. І самі криміналісти входили до складу слідчо-оперативних груп, дуже професійно допомагаючи в розкритті. Все це було знищено, ще починаючи з 2005 і до 2010 року, поки Янукович був навіть не президентом, а прем’єром. А в керівництво ГПУ, не без допомоги демократичних сил, увійшли в основному ставленики регіоналів. Досвід прокурорів-криміналістів навіть не був використаний, їх просто викинули на вулицю. Був знищений і інститут кримінології, який займався вивченням причин і умов вчинення злочинів та корупції. На рівні держави був цілий інститут кримінології, як окрема установа, який сьогодні практично зведений до нуля. Ми не чуємо від нього ні порад, ні законодавчих ініціатив…

КРАВЧЕНКО І КИРПА. Що стосується загибелі Кравченка, то я не можу відкинути версію, що це не було самогубством. Навіть якщо згадати його розповіді про спробу самогубства черкаського глави міліції, то Юрій Федорович говорив, мовляв, генерал не знав, куди стріляти, щоб убити себе, а ось він, Кравченко, це знає. Але зробив два постріли… А з іншого боку, щоб людину відключити, досить удару в підборіддя силою 20 кг або злегка вдарити ножем в кістку (буде шок). А тут Кравченко після першого пострілу отримав удар в кістку силою в кілька тонн. І не відключився? Є запитання… Особисто я вважаю, що два постріли в себе Кравченко сам зробити не міг. Але, повторю, наші криміналісти не готові розкривати злочини спецслужб. Як і не готові розкрити серію вибухів останніх років по країні (наприклад, у Вінниці, у Миколаївській та інших областях). Однаковий спосіб, схожий почерк, а результату немає …

У будь-якому розслідуванні є суб’єктивний і об’єктивний фактори. Якщо говорити про фактичну сторону справи, то я не раз говорив зі слідчими і прокурорами у справі про загибель Кирпи, всі вони наполягають на самогубство. Але слід пам’ятати, що за фігура був сам екс-міністр. Це була потужна, легендарна особистість, дуже багато знала різних секретів, в тому числі про фінансові потоки в державі. Знав він, швидше за все, і про рух коштів в ході передвиборної кампанії президента в 2004 році. І якщо комусь знадобилося його усунення, то це могла бути тонка спецоперація, одна з тих, які, як я вже казав, у нас розкривати не вміють. Такі професіонали в світі є. Я не займався безпосередньо організацією розслідування загибелі Кірпи. Але коли, багато пізніше самої загибелі, одного разу зажадав до себе матеріали розслідування, то генпрокурор їх у мене тут же забрав… Називати його не хочу, не в ньому справа. Однак такий факт був.

ЗАГИБЕЛЬ ЧОРНОВОЛА. Думаючи про цю справу, задаю собі питання, на яке немає відповіді. Що таке ДТП? Це одномоментний удар. У Чорновола ж на потилиці знайшли чотири лінійних пошкодження, хоча позаду нього ніяких перешкод не було. Навіть якщо він в останній момент повернув голову, все одно пошкодження повинні бути отримані одночасно, в момент удару. А там не так. Експерт фізико-технік пояснив, що удари були завдані послідовно. Що це означає? Якщо пошкодження (лінійні, однакові за формою) нанесені одночасно, коли сталося ДТП, то “павутинки” на кістці будуть розташовуватися відповідним чином і ніяк інакше. Якщо ж удари нанесені послідовно, то “павутинки” як би переламуються і носять суто індивідуальний характер, не такий, як у першому випадку. Це закони фізики, тому – об’єктивно. Експерт на цій підставі стверджував, що удари нанесені тільки послідовно: перший, другий і т. д. Тоді питання: як таке могло статися під час ДТП? Тому ми зі слідчими висунули версію, що Чорновола добивали після ДТП. Тим більше виявилися свідки, які начебто бачили якихось людей на місці аварії… І потім слідство стикалося з неймовірними труднощами і перепонами, нам не давали працювати. Потім пішла містика, стали вмирати ключові фігуранти справи… А скільки питань залишилося з цієї вантажівки, звідки вона узялася і чому розверталася? Все це знову-таки нагадує дуже спецоперацію, у світі навіть є назва для подібних операцій – “Таран”. Всі гинуть, і кінці у воду… А якщо не гине той, кого “замовили”, то його добивають… У випадку з Чорноволом, думаю, це були удари кастетом. І наше слідство активно просувалося в цій справі, але… Як я вже говорив, справу у нас забрали.

Джерело

 

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

лютого 21, 2018Духовність, Історія

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

18 лютого — день народження Великого Українця, уродженця Оклахоми, який присвятив своє життя дослідженню Голодомору та іншим злочинам більшовицького режиму

Валентин Торба

16 лютого, 2018 – 11:35

«Джеймс Мейс і концепція постгеноцидного суспільства», — під таким заголовком 21 лютого в Чернігові відбудеться«круглий стіл», на якому будуть присутні науково-педагогічні працівники, викладачі, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, установ культури, представники громадськості, журналісти і студенти. Всього склад учасників буде налічувати 80 чоловік.

Серед них — Володимир Бойко; українська письменниця, громадський діяч (м. Київ) Наталія Дзюбенко-Мейс; професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал; кандидат історичних наук Тамара Демченко. Під час роботи «круглого столу» запланований скайп-зв’язок з українським канадським істориком Романом Сербиним (Монреаль).

Учасникам буде продемонстрований телефільм «Джеймс Мейс. Траекторія долі».

Захід організований Сіверським центром післядипломної освіти, Українським інститутом національної пам’яті, Сіверським інститутом регіональних досліджень та Фондом сприяння ініціативам газети «День» «Слово Просвіти» за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради.

Нагадаємо, відомий історик американського походження Джеймс Мейс, який присвятив свою працю дослідження Голодомору 1932—1933-го років, народився 18 лютого 1952 року і помер в Києві. Він став свого роду продовжувачем справи іншого іноземця — журналіста із Великобританії Гарета Джонса, який всупереч радянській пропаганді доніс світові правду про Голодомор в Україні.

Джеймс Мейс працював у газеті «День», яка фактично стала для нього трибуною, з 1997-го до 2004 року, а з 1998 року Мейс редагував його англомовний дайджест. Фактично з «Днем» пов’язано його відкриття, як відомого українського публіциста.

2008 року головний редактор газети «День» Лариса Івшина заснувала Премію імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики за «Громадянську позицію». Лауреати цієї Премії заочно приєднуються до читань і дискусії, присвячених історику та публіцисту Джеймсу Мейсу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«СВІТЛО НАЙСИЛЬНІШЕ РОЗГАНЯЄ МОРОК ТОДІ, КОЛИ ЙОГО ДЖЕРЕЛО — ВСЕРЕДИНІ ЛЮДИНИ»

Iгор СЮНДЮКОВ, історик, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

— Згадаймо Біблію, де є вражаючий, незабутній образ: свічка, що світить у пітьмі (а темряви у наших реаліях більше ніж вистачає), і ця пітьма не поглинула її… Світло найсильніше розганяє морок тоді, коли його джерело — не зовнішній вогонь, а духовне полум’я всередині людини. І коли Джеймс Ернест Мейс, чий день народження ми відзначатимемо у неділю, закликав у класичній статті в «Дні» «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року) , щоби кожен громадянин нашої землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалив би у своєму вікні в останню суботу листопада свічку в пам’ять про померлих — це був глибоко символічний, невичерпного змісту вчинок. Адже то був образ цілого життя Джеймса, котрий до останнього дня служив Пам’яті, Правді і Свободі.

Ким є для нас, теперішніх, тих, хто став учасником чи свідком двох Майданів, до яких Джеймс не дожив, ця унікальна людина — американець із Оклахоми індіанського походження, який став більшим українцем по духу, аніж багато хто з нас, який зазирнув у прірву скоєного Сталіним та його  «подільниками» небаченого, неосяжного для обмеженої людської свідомості злодійства — Терору Голодом — і спалив себе на цьому вогні? Визначним істориком та публіцистом, який залишив нам точне й вичерпне пояснення мотивів дій тирана: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, історію народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, немає проблеми взагалі». Так, безумовно! І, ретельно вивчаючи творчий доробок Мейса, ми зрозуміємо одну дуже важливу річ: є прямий причинно-наслідковий зв’язок між сталінським Геноцидом-Голодомором 1932—1933 років та геноцидом українців на Донбасі 2014—2018 років. На цьому постійно  наголошує один з провідних журналістів «Дня» Валентин Торба. Аналітиком, здатним бачити далеко вперед, крізь сьогодення (і його попередження   про те, що Росія ніколи не примириться з  незалежністю України — кращий приклад цього)? Поза сумнівом. Автором концепції «постгеноцидного суспільства»  (а «три кити» такого потворного створіння живі й дотепер: а) ці вже накралися, може, заспокояться, якщо голосувати за інших — то почнуть красти заново, не треба; б) аби лишень не було ще гірше; в) ще ніколи не було, щоб ніяк не було. Саме ця «народна  мудрість» довела Україну до війни)? Так, і розробка цієї концепції — велика історична заслуга Джеймса.

Але, можливо, на думку автора цих рядків, видатним українцем Мейс став завдяки не стільки названому, як кришталевому ясному розумінню: для журналістів, і для політиків, і для вчених є, по суті, два шляхи: або безстрашно боротися за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди (як Гарет Джонс  із Мейсової незабутньої «Повісті про двох журналістів», «День», 16.07.2003 р.) — або ж бути негідником й зраджувати ідеали, які проповідуєш ( як Уолтер Дюранті з цієї ж статті). Джеймс Мейс обрав перший шлях. І «згорів» у 52 роки… Пам’ятаймо!

«МЕЙС: УКРАЇНА ТА РОСІЯ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, письменник, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

— Позаторік на одному «круглому столі» поважний науковець-гуманітарій на всі заставки шпетив російський імперіалізм і його агресивну політику щодо України, а разом із тим постійно повторював: «Ми цього не чекали… Це стало для нас великою несподіванкою… Ми не могли собі уявити такого…» Я не витримав і процитував по пам’яті констатації декількох авторів «Дня», серед них першого лауреата Премії Мейса Ігоря Лосєва, про закономірну, базовану на імперській традиції агресивність Росії, яка неминуче виллється у спроби анексії частини української території чи всієї України, можливо, з використанням маріонеткових «повстанців». Причому тексти ці друкувалися задовго до «русской весны» 2014 року (а Лосєв писав на ці теми навіть іще до створення газети «День»). У відповідь я почув, що йдеться про випадковий збіг обставин, що історія не має закономірностей, і ми можемо тільки щось констатувати post factum, бо ж «сова Мінерви вилітає у вечірніх сутінках».

На відміну від цього українського інтелектуала (і багатьох таких, як він, що наслухалися певних модних західних теорій, створених, зауважу принагідно, колишніми розчарованими марксистами та прихильниками СРСР) Джеймс Мейс вважав, що історичний процес має свої закономірності, які можна і треба досліджувати, бо якщо таких закономірностей немає, якщо відсутня можливість на їхній основі прогнозувати ті чи інші варіанти майбутнього, то немає й гуманітарних наук, включно навіть із філологією, бо там також є свої закономірності розвитку предмету дослідження. Що ж стосується Росії, то Мейс ніколи не зачудовувався «глибокими демократичними змінами», які начебто відбулися в Росії 1990-х; він бачив реальність такою, яка вона є, і не тільки вивчав минуле, а й попереджав про майбутні небезпеки. Так, у 2002 році Мейс зазначав: «Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона чинила на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії». Тим більше — за скоєні в Україні злочини, говорив Мейс. І підкреслював: «…Є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом. І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування». Зверніть увагу на «поки що» та «напевно». Джеймс Мейс мав рацію. І перший лауреат Премії його імені теж мав рацію. Проте більшість політиків України просто ігнорувала ці науково вивірені прогнози. Тим більше, що вистачало знаних інтелектуалів, які нескінченно розповідали про «гуманістичну у своїй основі російську культуру». Так, є в тій культурі «лінія Герцена — Сахарова», проте вона ніколи не домінувала. Джеймс Мейс чудово це розумів, тому міг прогнозувати події, тож чи не варто повчитися в нього?

«СТУПІНЬ РОЗУМІННЯ СУЧАСНИКАМИ ЗНАЧЕННЯ ПОСТАТІ МЕЙСА НАДАЛІ ВИКЛИКАЄ ПИТАННЯ»

Володимир БОЙКО, громадський діяч, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

— П’ятнадцять років тому, на свій день народження — 18 лютого, Джеймс Мейс оприлюднив статтю, що відображала сенс його життя — «Свічка у вікні». Він начебто вибачався перед народом, серед якого жив та якому присвятив своє життя за заклик, який мав би належати громадянинові України. Можливо, він чекав подібного кроку, але зрештою зрозумів, що існують бар’єри, які самостійно постгеноцидному суспільству подолати складно. Воно потребує допомоги та, часом, формулювання ціннісних орієнтирів, до яких прагне, але остерігається зізнатися в тому навіть перед собою, не кажучи вже про зовнішній світ.

Тепер запалена свічка стала неодмінною складовою жалобних заходів зі вшанування жертв Голодоморів, політичних репресій, Голокосту, російсько-української війни… Тобто ідея Мейса отримала, мабуть, дещо несподіване для нього поширення, ставши символом навіть більшим, ніж він замислював. Дивовижна зміна з огляду на більш ніж мляву першу реакцію — тоді, у лютому 2003 р., мало хто в Україні звернув увагу на громадську ініціативу американсько-українського дивака-правдолюба. Дещо на іншу реакцію очікував автор, ніж передрук його знакової статті в одній регіональній газеті. Мабуть, тоді спрацювало вертикальне мислення — немає вказівки згори, то чого його напружуватися та хвилюватися? То була одна з причин невисловленого болю Мейса — він не міг не бачити, що сказане ним не цілком сприймалося в сенсі розуміння пропозиції. Знадобився час та нові трагічні події.

Наступний перебіг змінив стан справ, зробивши акцію загальновідомою настільки, що мало хто замислюється над феноменом авторства. Пропозиція Мейса була навіть реалізована в одному з найкращих  музейних комплексів сучасної України — Меморіалі жертв Голодоморів. Всі відвідувачі, хто був хоча б поруч, стверджують — свічка, що височіє над Дніпром, володіє неабиякою силою впливу. Просте рішення, але його мав хтось відчути, побачити та запропонувати — людина з загостреним почуттям відповідальності та знаннями й розумінням значно більшими, ніж у нас тогочасних. То була місія, цілком усвідомлена Мейсом та виконана їм у звичний йому спосіб — стисло, прямо, влучно. А от ступінь розуміння сучасниками значення його постаті надалі викликає питання.

Попри очевидні заслуги Джеймса Мейса перед Україною, його ім’я досі належним чином не вшановане: широкому загалу українських громадян Мейс відомий мало, так само як і його роль у визначенні Голодомору як геноциду українського народу. Лише у серпні минулого року Кабмін ухвалив рішення спорудити в 2017—2018 рр. в Києві пам’ятник американсько-українському досліднику та публіцисту. Дуже хочеться вірити, що заплановане виконуватиметься у визначені терміни.

Нещодавно з’явилися повідомлення про зйомки художнього фільму «Гарет Джонс», який присвячений валлійському журналісту, який перший під власним ім’ям розповів про Голодомор. Його ім’я в Україні стало відомо значною мірою завдяки знаменитій статті Мейса «Повість про двох журналістів», де доля та громадянська позиція британця порівнюється з реакцією лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Автори сценарію обіцяють незвичний сюжет, зокрема, появу Джорджа Оруела (який, вочевидь знав про долю свого земляка) та його «Колгоспу тварин». А от чи згадають вони про Мейса, ім’я якого дуже тісно пов’язано з Джонсом, причому саме з українською складовою біографії валлійця, його боротьби за сприйняття правди?

Йдеться про моральний борг суспільства перед людиною, яка цілком віддала себе служінню народу, раніше йому невідомому, але спорідненому за долею. Гідне вшанування Джеймса Мейса — одна з сутнісних ознак змін, що відбуваються в українському суспільстві, позбуття синдрому постгеноцидності, його одужання та відновлення здатності до самостійного розвитку.

«ЯКЩО МИ НЕ НАВЧИМОСЬ БЕРЕГТИ СВОЮ ПАМ’ЯТЬ, ТО ЗА НАС БУДУТЬ ПИСАТИ ІСТОРІЮ ТАКІ, ЯК ДЮРАНТІ»

Валентин ТОРБА, кореспондент газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

— Голодомор для мене не був чимось новим. Бабця і дід в деталях описували все, що відбувалось тоді — в далекому 1933-му на Слобожанщині. Та дивувало мене в 1990-х, коли я ще тільки вчився в школі, що для когось ця трагедія є новиною. А хтось на Луганщині навіть люто заперечував факт цієї трагедії. Так для мене відкрилась друга сторона цієї катастрофи нашого народу, цього злочину перед нами — українцями. Ця сторона — брехня. Тотальна, безсоромна брехня, яку ідеологічними цвяхами вбивала в нашу голову кремлівська пропаганда, і в якій щонайменше 70 років перебував український народ. Вірус цієї брехні легко підхоплювали адепти імперії — чи то російської, чи то радянської. Що ж, навіть зараз є ті хто не бачить присутність російської армади на Донбасі. І я знаю, чому. Існує науковий термін в психіатрії — гіпнотична сліпота. Людина, навіть усвідомлюючи очевидні речі, витісняє їх із своєї свідомості, заперечує, викреслює і намагається довести всім, що чорне — то біле, і навпаки. В побуті це явище ми називаємо зашореністю.

Виявилось, що Мейсу було легше роздивитись, як кат знищив третину українців, в той час як місцеві комуно-рашисти робили вигляд, що Голодомор був всього тільки прикрою випадковістю. Що таке геноцид — Мейс знав добре. До нього про Голодомор світу повідав журналіст із Великої Британії Гарет Джонс. Як наслідок, його в розквіті років в Китаї (Велика Монголія) вбило НКВС. Джонс був істинним журналістом — він не боявся говорити правду, не лінувався пірнути в події, стати свідком реалій. Джонс в деталях описував голод в Україні і фактично передав своїй Батьківщині, Європі та світу голос вмираючих українців, які так і говорили: «Передайте, що ми гинемо».

Прикметним є те, що в той же час в Кремлі працював кореспондент NYT Уолтер Дюранті. Він визнавав в своїх статтях, що в Україні дійсно існують певні проблеми з продовольством, але в той саме час стверджував, що ніякого голоду немає. Така відверта брехня не завадила йому отримати згодом Пулітцерівську премію. Через багато років NYT, незважаючи на очевидні докази його необ’єктивності і навіть брехливості, так і не наважилась позбавити його цієї відзнаки.

На жаль, я прийшов в «День» лише через 10 років після смерті Мейса. Це той випадок, коли спілкуватись з ним тепер я можу лише через книжки. Хоч як це дивно, але в його історичних роботах звучить пророче навіювання того, що відбудеться в Україні через десятиліття, зокрема на моєму рідному, вичавленому ще з 30-х років, Донбасі. Росіяни і далі будуть вбивати українців на нашій же землі. Причому вбиваючи «вмивати руки», говорити, що то не вони. І Батурин спалили не вони, і українців закріпачили не вони, і Санкт-Петербург збудований не на кістках козаків, і українську мову ніхто не забороняв («украинского языка не было, нет и быть не может», — валуєвський циркуляр), і до Голодомору вони не причетні, і зрештою на сході України не російські танки та «гради» забрали життя більш ніж десяти тисяч українців вже зараз, на наших очах.

Якщо ми не навчимось берегти свою пам’ять та дозволимо й далі перетворювати нас на покірну до маніпуляцій масу, то можемо й не дочекатись нового Мейса через сто років. Тоді за нас будуть писати історію такі, як Дюранті.

«ЛІКУВАННЯМ СУСПІЛЬСТВА ВІД ПОТСГЕНОЦИДНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ДОСІ НІХТО ЯКІСНО НЕ ЗАЙМАВСЯ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

— Готуючи нещодавно статтю про філософа Мирослава Поповича, я мав розмову з декількома людьми, які добре знали Мирослава Володимировича. Так-от, доктор філософських наук з Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Сергій Йосипенко розповів «Дню»: «В одному з фільмів Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти».

Загадав я це до того, що 1933 рік мучив не тільки видатного академіка. Вивченню українського Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. присвятив своє життя і відомий дослідник цієї трагедії Джеймс Мейс. Саме він відкрив для України і всього світу злочин у вигляді організації штучного голоду, яким радянська влада намагалася зламати хребет українській нації. Зламати не вийшло. Але національному коду було завдано серйозного удару. Саме про це і писав Мейс, коли говорив, що українці — це постгеноцидна нація з усіма відповідними наслідками. Головним чином — це був удар по селянству, яке потрібне було загнати в колгоспи, знищивши їхнє бажання мати приватну власність.

Писав Джеймс Мейс і про те, що 1991 р. незалежність здобула не Україна, а Українська РСР. А тому незалежною їй ще потрібно було стати, тобто подолати травму постгеноцидності і пострадянськості. Але, на жаль, до цього мало хто з політиків дослухався. Зайнялися власними інтересами, а державні поставили далеко не на перше місце, звідти і кланово-олігархічна система, майдани, війна… І незважаючи на всі ці трагічні катаклізми, в цій системі ми живемо досі. Лікуванням суспільства від потсгеноцидності на державному рівні до сих пір ніхто якісно не займався.

«МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ І СВІТУ ЗАБУТИ ГОЛОДОМОР»

Наталія IЩЕНКО, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2017:

— Для мене дослідник Голодомору Джеймс Мейс в першу чергу є прикладом того, як одна людина може багато зробити для людства. Так, для цілого людства, а не тільки для окремо взятого народу, тому що правду про Голодомор мають знати не тільки українці, але і весь світ.

Тільки правдива історія «диктатури пролетаріату» здатна захистити інші країни та народи від повторення людожерського сценарію побудови «світлого майбутнього». Як прихильники правих ідей мають завжди пам’ятати про Аушвіц, так і адепти лівої ідеології мають знати, що фанатична реалізація на практиці комуністичних ідеалів може призвести до злочинів проти людяності рівня Голодомору.

Історія намагання знищити за допомогою голоду цілий народ, який не вдалося покорити силою, має бити набатом в серце кожного мешканця планети. І тут в нас всіх ще багато роботи.

Американський вчений Джеймс Мейс та британський журналіст Гарет Джонс, про якого Мейс писав в своїх статтях в газеті «День», були проповідниками правди у світі брехливої політичної доцільності. Вони були найбільш потужним голосом мертвих, які вже не могли розповідати правду самі. Але і Мейс, і Джонс, і їхній спадок, не мають бути застиглою історичною пам’яткою. Українські історики мусять продовжувати вивчати причини, наслідки та подробиці Великого Голоду. Українські журналісти мусять не втомлюватися розповідати страшну правду про Голодомор. Українські дипломати мусять доводити історичну правду до інших народів по всьому світу. Українські письменники — писати книжки, режисери — знімати кіно про долю нації, яку спочатку намагалися знищити фізично, а потім — стерти її пам’ять.

Ми не можемо дозволити собі і світу забути Голодомор. Для того, щоб подібна трагедія ніколи знов та ніде не повторилася, ми маємо пам’ятати, як виглядає справжнє зло, і не втомлюватися передавати це знання наступним поколінням.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Рубрика:

Медіа

Газета:

№28-29, (2018)

 

Громадянська позиція чи… «наївна дурість»

лютого 13, 2018Українські проблеми. Політика

Який вибір зробить медіаспільнота?

Наталя Іщенко

9 лютого, 2018 – 12:26

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Спочатку «Hard с Влащенко» на телеканалі ZIK із колишнім заступником голови Адміністрації президента часів Віктора Януковича Андрієм Портновим, потім програма «Гордон» на «112 Україна» з колишнім депутатом від Партії регіонів Оленою Бондаренко викликали шквал обурення в соціальних мережах і дали старт дуже емоційному обговоренню теми «журналістів-зрадників». Але що ж ми побачимо, якщо відкинемо емоції та спокійно й професійно розберемося в тому, що відбувається в інформаційному просторі України?

«ТЕПЛА ВАННА» ДЛЯ ГОСТЯ

Найбільше нарікань у зв’язку із появою на екранах Портнова та Бондаренко було висловлено безпосередньо на адресу ведучих програм. Небайдужі громадяни обурювалися самим фактом запрошення цих персон в ефір, натомість колеги-журналісти були більш стриманими, але й вони вказували на порушення — професійних стандартів під час проведення інтерв’ю.

Дійсно, запитання до змісту бесід в ефірі є. Гостям студії не ставили незручних запитань на «гарячі» теми, і, в цілому, обидві програми виглядали більш схожими на т.зв. іміджеві, ніж на журналістські.

Втім, якщо це враження дійсно ґрунтується на реально існуючих домовленостях, то з цієї точки зору вибір саме цих зірок телебачення для просування «колишніх» виглядає цілком закономірним. Наташа (колись просто Наталія) Влащенко та Дмитро Гордон давно відомі як одні з найкращих в країні майстри інтерв’ю. Саме на розлогих бесідах із відомими людьми роками спеціалізуються і вони самі, і створені ними комерційні видання «Публичные люди» та «Бульвар Гордона» (колись просто «Бульвар»). Тому, якщо припустити, що десь існує написаний «комунікаційний план з повернення до української політики команди Януковича», то поява Портнова та Бондаренко у програмах Влащенко та Гордона виглядає логічним та професійним з точки зору PR-технологій кроком.

За цих умов вимагати у ведучих «гострої»дискусії немає жодного сенсу. Якщо теми програм заздалегідь обговорювалися, як це відбувається напередодні такого типу інтерв’ю, то чим гостріше питання, тим переконливіше та привабливіше для глядачів буде виглядати ретельно підготовлена ще до початку ефіру відповідь гостя. (Щонайменше, так каже нам теорія комунікацій. На практиці все, звісно, залежить від рівня підготовки спікера та професіоналізму його консультантів. Коли є сумніви щодо останнього, то тоді під час інтерв’ю все ж таки намагаються уникнути занадто незручних тем.)

НЕЕТИЧНА ЕТИКА

Що стосується журналістських стандартів, то ця проблематика є набагато складнішою, ніж оцінка передач з точки зору якості піару гостей.

Перше, що мають зробити ті, хто обурюється з приводу «не тих» гостей, — це переглянути всі відомості про власників каналів, на яких транслювалися «Hard с Влашенко» та «Гордон». Є багато чуток щодо того, хто саме сьогодні «стоїть» за ZIK-м та «112 Україна» і реально впливає на їхню редакційну політику. Але жодна плітка не стверджує, що це є т.зв. «патріотично налаштовані сили». Всі розмови обертаються навколо зв’язків медіа або з Віктором Медведчуком, або з колишніми можновладцями часів Віктора Януковича, тобто це, умовно кажучи, «проросійський» та «антимайданівський» напрям. Відповідно, за такого контексту, наявність серед гостей популярних програм осіб «відповідної орієнтації» виглядає більш логічною, ніж їх відсутність, або присутність в ефірі умовних «українських патріотів».

Інше зауваження до передач за участю Портнова та Бондаренко стосувалося етичного виміру присутності на екранах соратників Януковича. Але тут багато хто ставив таке, цілком справедливе, запитання: а чому до цих персонажів немає жодних питань з боку нинішньої влади? Олена Бондаренко живе в Києві, під охороною, яку їй надала держава Україна. Портнов, як кажуть, зберігає свій вплив на українські суди. (Може, це і неправда, але через те, що українське правосуддя, яке, як і раніше, не дуже «любить» активістів Євромайдану та налаштованих антиросійських українських патріотів, ці чутки сприймають із високим ступенем довіри.) Тобто в цих умовах залишається апелювати не до законодавства та влади, а лише до такого розмитого та невизначеного поняття, як журналістська етика. Утім, з цим явищем в української журналістиці все ще гірше.

Достатньо нагадати, що Комісію з журналістської етики (?!) очолює Андрій Куликов. У вересні 2016 року він побував на окупованій території, де брав участь у передачі місцевого телеканалу разом із представниками сепаратистів (автор цієї статті тоді писав про це контраверсійне призначення нового керівника Комісії з журналістської етики у блозі газети «День» «Новий «наглядач» для ЗМІ»).

І в Донецьку, і потім, повернувшись до Києва, Куликов вимагав від українських журналістів поїздок на окуповані території за точкою зору «іншої сторони», а від української влади — прямих перемовин із керівництвом «ДНР» та «ЛНР» — тобто якраз того, що вимагає від керівництва України Кремль.

Але на цьому опис досягнень головного з журналістської етики в Україні не вичерпується. Гучний скандал виник, коли Андрій Куликов як ведучий «Громадського радіо» у сторічний ювілей «Великої жовтневої соціалістичної революції» запросив до студії… лідера недозабороненої Комуністичної партії України Петра Симоненка!

Якщо «головний інспектор» з журналістської етики закликає співробітничати з маріонетками агресора на окупованих територіях та займається просуванням тоталітарної комуністичної ідеології в ефірі відносно незалежного медіа, то чого можна вимагати від ведучих передач на комерційних телеканалах? І Влащенко, і Гордон працюють у рамках власної редакційної політики телеканалів і не роблять нічого, що теоретично могла би засудити професійна спільнота в особі етичної комісії на чолі з Куликовим. Звідки у журналістів візьметься патріотизм та відповідальність за свою працю перед країною, якщо цього не вимагає ані власник, ані журналістська спільнота?

КОЛИ ОБУРЕННЯ ЗАМАЛО

Можна втішати себе, що маємо обурення патріотично налаштованої громадськості діями телезірок. Але, по-перше, кількості «обурених» та рівня цієї «обуреності» явно не вистачає, щоб обвалити рейтинг або іншим чином відчутно зашкодити діяльності телеканалів.

По-друге, думка патріотичної громадськості для медіаспільноти важить не більше, ніж думка тих сил, які якщо не організували ефіри з Портновим та Бондаренко, то точно вітали появу членів команди Януковича на телебаченні.

Щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати текст, присвячений ситуації навколо одного з цих скандальних ефірів, який надрукувало інтернет-видання «Детектор медіа» — «watchdog українських ЗМІ», провідний професійний журналістський ресурс. Чого вартує лише одна деталь: автор згаданого матеріалу вважає, що засудження присутності в українському ефірі діяча, який називає російську агресію на Донбасі «громадянською війною» пояснюється… зашореністю та боягузтвом нашого суспільства!

Ще більш красномовним є мовчання журналістських організацій, що традиційно обурюються «мовою ворожнечі» щодо виступу в ефірі «112-го каналу» колишнього першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Олени Бондаренко. Екс-нардеп дала зрозуміти, що вважає Януковича слабким політиком через те, що він не намагався завадити належним чином, із застосуванням усіх засобів, які були в його розпорядженні, державному перевороту, який підтримував Захід. Тобто через те, що він не розігнав Євромайдан. Якщо це не є «пропагандою ненависті», то що тоді є цим явищем?

Подальше вивчення пропагандистської сутності висловлювань Бондаренко малює ще більш песимістичну картину — з точку зору учасників Революції Гідності. «День» уже писав про просування в український інформаційний простір тез про «державний переворот» і «незаконне захоплення влади силою» (стаття «А поговорити… про революцію?» в №222-223). Тепер, після навали на телеефіри з цими меседжами вже напряму членів команди Януковича, можна тільки констатувати, що ця пропагандистська, політтехнологічна робота продовжується та стає більш інтенсивною.

ПОСТРІЛИ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ГРАДІВ»

Чому так склалося, що через чотири  роки після Революції Гідності та початку російської агресії «антимайданівські» й проросійські наративи в українських медіа стають все більш помітними?

Можна просто констатувати, що головною причиною є потужна гібридна агресія в інформаційній сфері помножена на реваншистський наступ «колишніх», що відбувається за умов безпорадності владних структур. Але якщо спробувати подивитися на проблему глибше, то можна побачити, що основною передумовою цього програшу в інформаційній війні є стан вітчизняної журналістики.

Великі неринкові гроші часів становлення в Україні олігархічної економіки зруйнували незалежні медіа й перевели провідні засоби масової інформації, в першу чергу телеканали, із категорії «органи влади» (в сенсі неформальної, т.зв. «четвертої влади») в категорію «товари, послуги». Медіаспільнота поступово переорієнтувалася на заробітчанство, а таке поняття, як громадянська позиція, було багатьма відкинуте як наївна дурість. Це призвело до того, що будь-яка, навіть відверто ворожа, пропаганда, якщо має системні підходи та ресурси, просувається в медіа легко й швидко.

Із цієї ситуації можна зробити тільки один висновок: інформаційна безпека держави продовжує знаходитися на такому рівні, що Україна просто не здатна убезпечити свій медійний простір від гібридного впливу та пропаганди. Хоча всім має бути зрозуміло, що ця проблема є такою ж прямою, смертельною загрозою Українській державі, як і постріли «Градів» на східному фронті.

 

Наталя ІЩЕНКО

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

«Варшавська мелодія» і «мовчання ягнят»…

лютого 13, 2018Українські проблеми. Політика

Подальша проповідь пацифізму і незастосування сили призведуть до втрати всієї України

Ігор Лосєв

9 лютого, 2018 – 13:01

Певна річ, телеефір був переповнений реакціями на черговий «подвиг» польських політиків, які на тлі приреченої пасивності офіційного Києва штампують один антиукраїнський закон за іншим. З нашого ж боку лише жалюгідне бекання політологів, що благають про компроміс. Господи, який компроміс? Нам на очах у всього світу плюють в обличчя й ведуть проти нас повномасштабну ідеологічну війну. Київські політологи бояться будь-яких адекватних кроків у відповідь і лякають у разі них «відкриттям другого фронту». Але цей фронт кже відкритий Польщею проти України. І ще велике питання: про що варшавські вожді можуть за нашою спиною домовитися з Москвою. Останній «перл» польського сейму оголошує поза законом український націоналізм, головним гаслом якого виступає: «Українська Самостійна Соборна Держава». Відповідно, сейм продемонстрував свою позицію й щодо нашої держави. Якщо національно-визвольний рух нашого народу на західних землях України був незаконним, якщо боротьба за український статус Галичини й Волині була злочинною, то наступним кроком будуть територіальні претензії Варшави на ці землі. Польща піде до кінця, не наражаючись на опір. Цілком реально, що спробує взяти нас за горло, вимагаючи реституції за все, що її громадяни втратили на окупованих Польщею українських територіях.

Президент Порошенко й міністр Клімкін, ще три роки тому, проковтнувши перші антиукраїнські закони, відкрили ворота для польської ідеологічно-правової експансії на схід. Це була колосальна помилка. Як сказав свого часу Бонапарту шеф таємної поліції Жозеф Фуше: «Сер, це гірше, ніж злочин, це помилка». Якби з самого початку дали жорстку українську відповідь, Польща зупинилася б, вона завжди зупиняється, наразившись на відсіч.

На телеканалі «Прямий» говорили якраз на цю тему: Матвій Ганапольський запропонував відреагувати на польську законодавчу агресію ухваленням дзеркального українського закону. Тут-таки переполохався Микола Вересень, мовляв, тоді почнеться експансія. Це типовий зразок  малоросійського мислення: терпіти будь-які плювки у пику, сподіваючись, що у кривдника закінчиться слина. Не закінчиться. Ескалація вже триває саме внаслідок відсутності жорсткої відповіді з боку України.

Варшава перетворюється на європейську й навіть світову столицю скандалів, причому цілковито штучних, що виникають з нічого. Окрім нас Польща встигла зіпсувати відносини з Німеччиною, Литвою, а тепер уже з США, Ізраїлем і навіть Швецією, якій теж щось пред’явили щодо подій XVII століття. Так можна й до палеоліту дійти. До речі, Європейський Союз порекомендував польській владі відхилити «антибандерівський закон».  Ізраїль (теж незадоволений юридичними новелами у Варшаві) заявив про можливе відкликання свого посла. Що ж, це гідна поведінка держави, що себе поважає. А чому Київ досі не відкликав свого посла в Польщі Андрія Дещицю хоча б для консультацій?

Ще раз  переконуємося, що нинішня влада не здатна захистити Україну. Порошенко, Парубій, Клімкін обурюються в інтернеті рішеннями Польщі. Це я можу обурюватися як приватна особа, а ці пани мають владу, яку зобов’язані застосовувати на користь України. Де наші закони проти польського шовінізму й колоніалізму? Де кримінальна відповідальність за заперечення польських державних злочинів проти українців?

На «112» генерал Олександр Кузьмук теж торкнувся гострої теми. Виявилося, що він головним винуватцем погіршення відносин з Польщею вважає Володимира В’ятровича. Щоправда, коли ведучий нагадав генералові про якусь його участь за часів Януковича в петиції групи депутатів із закликом визнати волинські події 1943 року геноцидом поляків з боку українських формувань, пан Кузьмук ухилився від обговорення цього слизького питання. Потім перейшли на тему Криму, й генерал дуже обурювався тим, що в українській армії не було територіальної ротації, а військові частини в Криму на 80% складалися з кримчан. Щоразу на цьому місці пана Кузьмука підводить пам’ять. Він забуває, що територіальний принцип формування ВСУ був запроваджений за часів міністра оборони Кузьмука й верховного головнокомандувача Кучми, що й призвело до того, що замість єдиної армії ми отримали армії регіональні, які перебували під великим впливом місцевої влади. 2014 рік показав, до чого це призводить… Вірний соратник Кучми висловив глибоке неприйняття «національних дружин», у яких одразу угледів «фашизм». При тому, що там чимало людей, які захищали Україну на сході. Така-от презумпція винуватості…

Але не лише генералові Кузьмуку не подобається Інститут національної пам’яті і його директор. На «Прямому» днями Євгеній Кисельов зібрав групу українських журналістів, які висловили свою неповагу Володимиру В’ятровичу. Їм хочеться, щоб у воюючій країні не було обмежень. Між іншим, не так давно на «112»  ведуча Ганна Степанець скаржилася московському лібералові Леоніду Гозману на Україну, мовляв, вона опинилася у списку «Фрідом Хаус» серед лише частково вільних країн. Треба віддати належне Леоніду Гозману: він популярно пояснив пані Степанець, що під час війни країна не може бути повністю вільною через природні й необхідні обмеження прав і свобод. А що, Степанець сама додуматися не могла? Так складно?

Володимир В’ятрович, на мою думку, за всіх претензій до нього (інколи справедливих) робить важливу й корисну для країни справу. І він виступає своєрідним індикатором. Якщо його знімуть з посади, це свідчитиме про те, що влада повертається до ідеологічних традицій Кучми і Януковича, до тотальної проросійськості, до плазування перед імперією. І те, що кілька телеканалів почали кампанію цькування В’ятровича, — дуже поганий симптом.

У студії «Еспресо-TV» у Антона Борковського прозвучало цікаве інтерв’ю російського адвоката Марка Фейгіна, на думку якого Україна стає сприйнятливою до проросійської пропаганди, а українська влада — слабка. Особливо вражений був Фейгін провокацією телеканалу ZIK з інтерв’ю колишнього стовпа режиму Януковича Андрія Портнова. Фейгін вважає, що всі жертви Майдану були марними, якщо такі, як Портнов, можуть вести публічну демагогію. Важко не погодитися з оцінкою, яку адвокат дав нашій владі: «нерозторопна, незграбна й підкупна».

Що стосується російської пропаганди в Україні, то тут потрібен відповідний закон про її заборону. І діяти треба, як зазначив Фейгін, жорстко, не звертаючи уваги на крики із Заходу й Сходу. Ну, щоб так діяти, треба мати чисту кредитну історію. Чи є така у наших лідерів? Питання риторичне…

А на «Громадському ТБ» обговорювали питання, чи варто під час війни надавати слово тим 10—15% наших співгромадян, які хочуть, щоб нашої країни не існувало. Для «Громадського» це питання, що потребує дискусії…

Журналіст каналу пан Сайчук повідав про цікавий випадок: у Крутах під час відкриття пам’ятника героям через станцію Крути проїхав потяг з емблемою РЖД — «Российские железные дороги». Це символ нашої нинішньої влади: патріотична риторика й далеко не патріотичні вчинки. Схоже на те, що Україна вразлива перед агресором, як і 100 років тому.

А на «112» нардеп Юрій Левченко повідомив, що за рік імпорт з Російської Федерації до України збільшився на 40%. Це так наша влада воює з агресором? Саботаж. Причому імпортують з РФ не лише газ і ядерне паливо, а й каву (це відколи в Росії вирощують каву?) і пиво. А ми висуваємо претензії Заходу за недостатні санкції. Захід усе чудово бачить і явно дуже для нас не старатиметься. Навіщо? Якщо російський бізнес пречудово почувається в Україні й значною мірою контролює нашу економіку. «Еліта» в Україні сподівається, що Захід за неї виграє цю війну. Такого не буде. А тактика безконечного сидіння в окопах без рішучих дій себе не виправдає. У рухомому рядку на одному з каналів прочитав заяву нардепа й глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «Без застосування сили Крим не повернути». Це правда. Усі казочки про дипломатичну й економічну діяльність, за допомогою якої буде відновлена територіальна цілісність, є вигадками тих, хто нічого повертати не збирається. А до чого призводить незастосування сили, ми вже бачили: у Криму 2014-го це призвело до втрати півострова, в Донецьку й Луганську до втрати цих міст і ОРДЛО.

Подальша проповідь пацифізму й незастосування сили призведуть до втрати всієї України.

А Степан Хмара у студії Сергія Руденка на «Еспресо-TV» нарікав, що досі не розірвані угоди про співпрацю між СБУ і ФСБ РФ, між МВС України і МВС РФ. Звучить, звісно, приголомшливо, але важко багато чого з того, що у нас відбувається, пояснити чимось іншим. На думку пана Хмари, сьогодні при владі в Україні не державники, а гендлярі. А УПЦ МП — це п’ята колона Москви, де «смотрящим» є нардеп Новінський (так оцінив його в публічному виступі й ієрарх Київського патріархату Евстратій Зоря). Степан Хмара переконаний, що президентом України має стати патріот, який думає про країну, а не про свої особисті інтереси, не про своє самозбереження… Де ж такого узяти? На нашому політичному полі, випаленому дотла олігархічною пропагандою…

Ігор ЛОСЄВ

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

Вбивство Ігоря Брановицького

лютого 1, 2018Загальне

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», а Ігор сказав: «Я – українець!» – Ніна Брановицька

«Ігоря та побратимів, змінюючи один одного, били арматурою і залізними трубами»

Ніна Брановицька, мати оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, військовослужбовця 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, розповідає про те, як піддавався катуванням і був убитий бойовиками угруповання «ДНР». Інформацію вона зібрала з усіх можливих джерел, зокрема і від безпосередніх свідків.

– Я – Брановицька Ніна Костянтинівна, жителька Києва. Розповідаю про свого сина – Брановицького Ігоря Євгеновича, солдата Збройних сил України.

Мій син загинув у підвалі «Мотороли» (ватажок незаконного збройного формування «Спарта», громадянин Росії Арсен Павлов –ред.) у Донецьку. Разом з іншими хлопцями, які були останніми оборонцями Донецького аеропорту, він був взятий у полон терористами після підриву терміналу, а потім застрелений.

Це була зима, мороз, поранені помирали від втрати крові, бо не було ні перев’язок, ні знеболюючих, жодної можливості надати першу медичну допомогу, а ті, кого можна було врятувати, просто замерзали.

Хлопці сподівалися, що зможуть забрати загиблих та врятувати поранених (так як до цього вони давали терористам можливість забирати своїх з поля бою), тому й пішли на переговори. Але терористи запропонували інший варіант – здатися в обмін на надання допомоги пораненим. Оскільки оборонятися не було чим, хлопці були змушені йти в полон.

Наскільки мені відомо, Ігор виступав проти того, щоб здаватися в полон, але йому було шкода товаришів, які помирали. Іншого виходу не було.

«Чули ті постріли, якими добивали поранених»

– Я бачила відео, як хлопців виводили з нового терміналу, їх вишикували перед ним, і серед бійців я впізнала й свого сина. Це було 21 січня 2015 року. Він був без верхнього одягу, у светрі й синій куртці, яку я давала йому з дому. Я відразу її побачила. Хоч обличчя у деяких кадрах було не дуже чітко видно, але то точно був Ігор.

У той час, коли наших хлопців вишикували, інші члени цих терористичних формувань пішли начебто забирати поранених, як було домовлено, але хлопці чули постріли.

Пізніше всі вони говорили, що залишалося більше поранених, ніж вивели зі сховища.

Смерть Андрія Гаврилюка (позивний «Бур») обурила усіх, бо хоч він і був поранений, але він розмовляв, навіть сигарету просив, а його тіло привезли з кулею прямо в центрі лоба.

Я говорила з бійцями, які не потрапили в полон, вони ховалися недалеко від терміналу (їх атакували саме тоді, коли вони йшли на допомогу), так от вони теж стверджують, що чули ті постріли, якими добивали поранених.

Хлопці розповідали, і відео це підтверджує, що серед терористів були жителі Донецької області, дехто називав свої позивні, а потім я вже просто з інтернету дізнавалася їхні прізвища. Там були і кадировці з Чечні.

Всіх бійців швидко допитали, повантажили у машину «Камаз» (поранених окремо, здається) і відвезли до місця розташування «Гіві» (один із ватажків угруповання «ДНР» Михайло Толстих –ред.). Це так званий об’єкт «Дім» – дев’ятиповерхівка, колишній житловий будинок, у якому селився «Гіві» зі своїми головорізами.

За словами хлопців, біля цього будинку їх вишикували, нашвидкуруч надали допомогу, кого перев’язали, кому дали попити, а потім почали своє «опитування». Я на відео бачила, як перед ними хизувався цей «Гіві», розповідав, яка багата й міцна «ДНР» і що боротися з ними – це марна справа.

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!»

Деякі хлопці щось відповідали, але він чомусь звернув увагу на Ігоря. «Гіві» підскочив до нього зі словами: «А ты молчаливий?». Ігор йому відповів, що він має право мовчати. «Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!».

Вони потім ще про щось говорили, сварилися, але цього вже не було чути.

Відео знімав такий Сергій Жук (кличка – «Москва»), він попередив бойовиків, що поки ведеться зйомка, нікого по обличчю бити не можна, тільки по голові.

«Били багато годин стільцями, арматурою, металевими трубами»

– Хлопці вже потім розповіли, що як тільки вони закінчили відеозйомку, «Гіві» пістолетом розбив Ігорю голову над правою бровою, рана була аж до кістки. Він продовжував доводити, що України немає, що є «Донецька республіка», і українським військовим там нічого робити, бо «Гіві» – «господар» цієї території.

Після того хлопців завели у підвал, побили, повантажили у машини та відвезли у інший підвал до «Мотороли», де їх особисто зустрів Захарченко. Він почав звинувачувати хлопців у всіх бідах Донецька, говорив, що вони відповідають за обстріл зупинки, на якій стояли люди.

Для залякування Захарченко показав на трьох бійців, яких катували з особливою жорстокістю. Серед них був і Ігор. Їх били і принижували там на місці, а потім кинули у машину і вивезли на окраїну Донецька. Інші бійці говорили, що їм пообіцяли, що вони зараз поїдуть на цвинтар і будуть копати собі могилу, де їх і розстріляють.

Хлопців привезли до якихось гаражів чи гаражного кооперативу, їх здивувало те, що там було багато людей. Бійців там катували, ставили на коліна.

Терористи запитали Ігоря, що він робить на «їхній землі», він відповів: «Це – моя Україна. Я – військовий, військовозобов’язаний, зобов’язаний захищати і захищаю тут своє місто, свою маму і свою країну».

Хлопці розповідали, як їх постійно били, потім знову кудись везли, знову били, вони втрачали свідомість, а потім їх знову запихали в той автобус. Ігор вже дуже погано себе почував, не міг сидіти рівно, в нього текла кров із голови, з вух, він поклав голову на спину своєму товаришеві, а бойовиків дуже турбувало, що він своєю кров’ю може змастити сидіння.

Коли вони приїхали, терористи завели хлопців у якийсь підвал, приміщення колишнього тиру, там був священник із хрестом. Бойовики вже публікували його фотографії в інтернеті, кличка цього священника «Сталін». Він бив хлопців спочатку дерев’яним хрестом, доки той не розсипався, а потім взяв металевий.

Приходили й інші бойовики і били вже тим, що було під рукою: трубами, арматурою, стільцями. Пропонували хлопцям стріляти один в одного, за це обіцяли свободу, казали, що не будуть бити.

«Москва» бачив як «Моторола» застрелив Ігоря

– Серед членів цих терористичних угруповань, які катували бійців, були й «денеерівці», й кадировці, й офіцери ФСБ, які навіть не приховували свого звання.

Один із бойовиків – «Москва», який вів зйомку, бив хлопців, стріляв з травматичної зброї над головою, а потім постріли були направлені в мого Ігоря, бо при анатомічному розтині в тілі виявлено кулі.

На інших відео Ігор в кадрі проскакує тільки мимохідь.

Хлопці розповідали, що коли вони вже були напівпритомні, зайшов «Моторола» і наказав бойовикам припинити катування, а їм – піднятися, хто міг – вставав на ноги, але Ігор вже не міг підвестися. Хтось викликав йому швидку та зробив укол, але «Моторола» підійшов до нього, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого зі словами: «Скорая ему уже не нужна, я его вылечил».

Тих, хто вижив після того перев’язали та нагодували. Відвезли в приміщення архіву у тому ж будинку СБУ, де вони й утримувалися.

Ще мені відомо, що одному з бійців, Саші Машонкіну, розпечену праску поставили на руку й придавили до стіни.

«Там ніхто не приховує, що зброю і «добровольців» постачає Росія»

– Поки я це все дізналася, я писала заяви у міліцію, в СБУ для розшуку сина. У деяких списках він був серед живих, у деяких ні. Я й сама старалася шукати, зверталася до цього «Москви», але він сказав, що нічого не знає про долю мого сина, хоча він був присутнім при його вбивстві.

Ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії

Українська армія воює не з беззахисними мирними жителями, а з бандитами, які взяли до рук зброю – зброю, яку постачає Росія. Я весь час спілкуюся з бійцями, вони говорять, що там ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії.

Добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями

У всіх нас є родичі, друзі, знайомі в Росії, з якими ми спілкуємося, у кожного своя думка й погляд на цю ситуацію, але зі слів людини, якій особисто я довіряю, мені стало відомо, що «добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями.

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.