Валерій Карлаш

 

Г і р к і  с л ь о з и

 

Казочка

 

          Весна того року була ранньою і дуже теплою. Сніг почав швидко танути вже в двадцятих числах лютого, а до початку березня й зовсім зник. Земля швидко підсихала, почали пробиватися біля будинків і перші весняні квіти. Вадим вийшов опівдні на свою звичайну щоденну прогулянку. Спираючись на довгого сучкуватого костура, він поволі обійшов один за одним два сусідні будинки. Біля одного з них уже несміливо біліли кілька справжніх гірських підсніжників, що дивом заблукали сюди аж із Карпат або Криму. А коло другого … Вадим зупинився й став уважно придивлятися до почорнілого від часу  низенького й широкого березового пенька. Чим же він його так схвилював? Пеньок … плакав гіркими весняними сльозами – по всій його великій поверхні виділявся сік і стікав залишками кори на землю.

І пригадав Вадим, як гірко плакав перед ним багато років тому літній прославлений академік.

Навесні 197… року в приміщенні Інституту математики, що на теперішній вулиці Терещенківській у Києві,  відбувалися щорічні збори тодішнього Відділення математики, механіки і кібернетики АН УРСР. Вадим стажувався тоді в Бюро відділення й реєстрував учасників зборів. У перерві між засіданнями зборів до столу реєстрації підійшов високий трохи сутулуватий літній чоловік з яскраво – голубими очима й коротко стриженим посрібленим волоссям.

– Даруйте, – мовив спокійно, – я трохи припізнився. Моє прізвище…

– Я знаю Вас, Володимире Логвиновичу, – посміхнувся Вадим, – і знаю давно. Про Вас багато розповідала мені моя мати.

– Звідки ж Ваша мама може мене знати? Хто вона?

– Моє прізвище Топчій, звати Вадим Петрович. Я працюю старшим науковцем  в Інституті механіки, а тут стажуюсь . Моя мати, Марія Олексіївна,  працювала перед війною завучем Суботівської семирічної школи й часом зупинялася у Вас в Чигирині на ніч під час зимових учительських нарад. Вона добре знала Вашого тата Логвина Федоровича Рвачова й приятелювала з Вашою матір’ю Ксенією Олексіївною, яка була вчителем математики першої школи. Ваш батько викладав українську мову. Чи не так?

– Тут, Вадиме, Ви трохи помиляєтесь. Мати справді була математиком, а батько викладав історію і географію.

– Мама казала мені, що Вашу велику родину піддали репресії?

– Батька заарештували на початку вересня 1937-го. Його звинуватили тоді в українському буржуазному націоналізмі.

– Мама вважала, що Ваш батько воював у громадянську на боці УНР і мусив одружитися  з єврейкою, щоб його не чіпали більшовики. Маму теж арештовували?

–  Так. Спершу заарештували батька. Вночі до нас хтось сильно постукав у двері, зайшли два військові й веліли татові швидко збиратися. А щодо матері, то вона розказувала нам, що вони з татом були щиро закохані давно. Побралися вони ще в страшному 1918 –му, а вже наприкінці наступного року у них знайшлася моя найстарша сестра Катя. Мама зібрала документи про революційну діяльність батька й понесла їх у міліцію. То не допомогло – вона була так само вночі заарештована через тиждень.

– Чи бачили Ви свого татка потім, – поцікавився Вадим, у ньому проснувся журналіст, який бере інтерв’ю в знаменитого академіка, – чи дозволяли Вам носити йому передачі?

– Ні, нам сказали, що батька засудили без права переписки й вивезли на Північ. Що то означало, знаєте? – відповів академік і його очі зволожилися.

– Так, ті слова означали, що людини вже немає серед живих, а родичам просто брехали. Принаймні про це писав Солженіцин у своєму „Архіпелазі”, – підтвердив Вадим.

– Як ми довідалися пізніше, тата нашого заарештували за доносом колеги-вчителя й таємно розстріляли там же в Чигирині десь у пісках. Ви давно бачили чигиринські піски, може їх уже заліснили?

– На пісках тепер шумить сосновий бір, а в бік Тясмина розкинувся цілий циганський квартал. Вашого батька заарештували за доносом якогось негідника, як націоналіста, а матір? Вона ж ніяк не підходить під марку „українського” націоналіста…

– Вона проходила, як дружина „ворога народу”. Коли забрали татка, ми були просто приголомшені й налякані, але думали, що трапилася якась помилка. Органи, мовляв, розберуться і його звільнять. Та коли заарештували й матір, нам стало і зовсім кепсько. Ви навіть уявити собі не можете, що ми тоді пережили! Родина була великою, крім нас із Катею (я – найменший із дітей) були ще два брати й сестра. Від нас усі відвернулися, насамперед учителі й учні. Учителі нас просто не помічали, а учні почали глузувати з нас і кричали на перервах: „Вороги народу, вороги народу, смерть ворогам народу!” А найгірше було вночі. Мої однокласники бігали довкола  нашого будинку із палаючими факелами, стукали ломаками в двері, кричали прокляття й погрожували побити вікна.

І тут академік більше не стримував своїх сліз і гірко заплакав. Вадим не став його втішати, він знав по собі, що чоловічі сльози бувають рідко, але стримати їх неможливо й непотрібно. Вадим почекав, доки його співрозмовник трохи заспокоїться, й продовжував запитувати далі:

–  Як склалася Ваша подальша доля? Чому Ви опинилися в Харкові, чи бували потім в Чигирині?

– Ви поставили одразу кілька різних запитань і відповісти на них непросто. Маму невдовзі звільнили з вимогою виїхати з Чигирина. Мама нашвидкуруч продала за безцінь нашу стару ще дідівську хату й, ми всі виїхали на Донбас. Катя вже вчилася тоді на першому курсі Київського університету, її звідти виключили. Проте вона не здавалася й продовжувала боротися. Влітку 1938 року Катя успішно здала вступні іспити до Московського університету. Але не було ні стипендії, ні гуртожитку. Невдовзі опинилася аж у Самарканді й там продовжила навчання. З початком війни ми з мамою  евакуювалися до Ташкента. Там я закінчив середню школу і працював на будівництві. По війні закінчив з відзнакою Львівський університет – навчатися в Києві синові „ворога народу” було зась – і став викладати математику в Бердянську. У !963 – році переїхав у Харків, де працюю й понині.

– Я десь читав, що Ви побували в Харкові ще восени 1943- го, – перебив Вадим, – одразу після визволення.

– Справді, я приїхав у Харків наприкінці серпня того року й почав навчатися  в Інституті інженерів залізничного транспорту. Жити не було ні де, ні за що. Мусив працювати й запустив навчання. Мене відрахували з інституту й мобілізувати до військово–морського флоту. Після звільнення з флоту я пробував учитися у Львівській політехніці, проте знову відрахували за неуспішність. Бракувало знань, тож пішов до вечірньої школи. Нарешті, успішне навчання в прекрасному Львівському університеті.

– Ніколи б не подумав, що знаменитого академіка двічі виключали з вузів за неуспішність.

– Я теж не думав тоді, – сміється Володимир Логвинович, – але що було, те було. Тепер  кілька слів про Чигирин. То місто мого народження й мого незагойного болю.

Володимир Логвинович надовго замовк, витер хусточкою нову непрохану сльозу й тихо продовжив:

– По ночах мені часто сняться Замкова Гора, наша стара хата під нею й рідна Чигиринська перша школа. Катя два чи три рази бувала там по війні, а мені досі не довелося. Я кілька разів навіть квитка на потяг від Харкова до Знам’янки купував, та останньої миті відмовлявся – знову переді мною проносилися палаючі ненавистю очі моїх однолітків і несамовитий їхній крик: ”Смерть ворогам народу!”.

– Мама розповідала мені, – втрутився Вадим, – що Ваш тато, Логвин Федорович, поводився, на її думку, досить необачно. Він прекрасно знав українську історію й багато розказував учням і про князівську добу, і про Хмельниччину, і про Нестора Махна, і про Свирида Коцура, і  навіть про Холодноярську республіку. А ще писався Ваш батько не Рвачов, а Рвачів, підкреслюючи тим свою українськість, часто одягався у вишиванку. Він водив учнів першої школи в Суботів до трьох криниць, у Мельники до Мотриного монастиря, на хутір Буду до знаменитого дуба Максима Залізняка. А хто написав доноса, мати здогадувалася, здогадуюсь і я.

– Я не здогадуюсь, а знаю достовірно, – відповів академік, – проте нічого не можу довести й не буду називати його поганого імені. Нехай бог його покарає. Аж ось і Катя.

До них підійшла зовсім сива жінка середнього зросту в чорній коротенькій норковій шубці й такій же шапочці.

– Познайомся, Катю, цей чоловік каже, що його мати зупинялася у нас в середині тридцятих років і добре знала нашу родину.

– Катерина Логвинівна Ющенко, – промовила вона й подала Вадимові тонку, худу, зморщену руку, – як звати Вашу маму?

– Марія Олексіївна Топчій, – відповів Вадим, підводячись.

– Це така коротко стрижена вродлива україночка із Суботова? А як же, добре пам’ятаю, вона ночувала у нас кілька разів і багато розповідала про свої юнацькі роки в Корсуні та в Києві. Кланяйтесь їй, якщо вона ще є.

– Дякую, мама буде рада Вашій пам’яті про неї, – чемно вклонився Вадим.

Перерва скінчилася.

Взявшись за руки, видатні вчені, брат і сестра Рвачови, повагом пішли до зали засідань. Вадим дивився їм у слід і думав про мужність і незбориму життєву силу цих уже немолодих людей, які зуміли перебороти всі труднощі й навіть сталінське лихоліття.

 

* * *

Ці рядки, може, й не були б написані, якби не натрапив автор у Вікіпедії на сумнівні твердження про те, що Логвин Рвачов походив із Підмосков’я (не вказано,  правда, звідки саме), а його дружина Ксенія нібито була домогосподаркою.

Спонукав до роздумів і старий березовий пеньок, і його гіркі й рясні весняні сльози…

 

 

08 – 11. 03. 2017