Грандіозна маніпуляція та її витоки. «Велика Вітчизняна» без радянських міфологем

червня 20, 2015друга світова війна, Історія
19 червня, 2015 – 11:06
ПАРАД ПЕРЕМОГИ НА КРАСНІЙ ПЛОЩІ. СУВОРА ПРАВДА ІСТОРІЇ СВІДЧИТЬ: ЦЯ ВІЙНА У ПЛАНАХ ЇЇ ІНІЦІАТОРІВ У САМІЙ СВОЇЙ ОСНОВІ БУЛА ЗАГАРБНИЦЬКОЮ / ФОТО З САЙТА VK.COM

«Величний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні»… «Народна війна проти загарбників»… «Народ піднявся на Вітчизняну війну»… «Всесвітньо-історичне значення всенародної Великої Вітчизняної війни»… «Визвольна місія Червоної армії у Вітчизняній війні»… І так далі, і таке інше. Досі в мас-медіа звучать такі твердження. Досі певне число навіть заповзятих критиків радянського режиму і патріотично налаштованих українських громадян щиро вважає, що слова «Велика Вітчизняна війна» завжди означали боротьбу за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх.

Насправді термін «Вітчизняна війна» тільки один раз в історії вживався у сенсі оборонної народної війни, і то понад два століття тому, у 1812 році. Тоді цей термін стосувався воєнних дій з відбиття вторгнення військ Наполеона І та його сателітів і союзників на територію Російської імперії. Як тільки ця територія була очищена від військ противника, як тільки російська армія перейшла кордони, негайно Вітчизняна війна закінчилася і почався «закордонний похід», який через два роки завершився вступом російських військ до Парижу і падінням Наполеона І.

• А от в російській історії 1914—1917 років термін «Вітчизняна війна» мав принципово інше смислове навантаження. Йдеться про Першу світову війну, яка офіційно в імператорській Росії звалася «Второй Отечественной войной», а в деяких ультрапатріотичних виданнях того часу — навіть «Великой Отечественной». До речі, знаменитий вірш «Вставай, страна огромная», який став піснею, — ще з тієї війни. Тільки з дещо іншими словами — про «тевтонську орду».

Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії у цій війні, навпаки — вона стала одним із головних винуватців переростання конфлікту між Сербією та Австро-Угорщиною у бойовисько світового масштабу. І цілі Росії у тій війні були суто загарбницькі — приєднання Галичини (не тільки Львова, а й Кракова), Буковини й Закарпаття, всіх польських земель тодішньої Німецької імперії, добрячої частини Оттоманської імперії на Закавказзі, і, головне, проток із Чорного моря у Середземне разом із Константинополем, який мав стати «третьою столицею» Святої Русі, поряд із Москвою та Петроградом. Ба більше: претендувала Росія, правда, не надто рішуче, й на Єрусалим…

Іншими словами, стратегічна мета «Второй Отечественной войны» — істотно розширити кордони «Отечества». Мета не була реалізована в силу низки причин, але сам термін «Вітчизняна війна» не зник.

Він був перехоплений більшовиками і знову змінив зміст.

• У березні 1917 року царизм упав, у листопаді до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру і братерства народів. А 1918 року починається нова «Отечественная», або ж «Вітчизняна» (ця назва у ті дні з’являється й українською мовою, бо більшовики заграють із «націоналами») війна, тепер уже — під червоними прапорами. Ленін, Троцький і Сталін заявили, що «соціалістична Вітчизна у небезпеці». А далі, як пише «Короткий курс історії ВКП(б)», «партія підняла народ на вітчизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів… Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Радянська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти — Колчака, Юденича, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти — Пілсудського… Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом» (виділено особисто Сталіним, який у 1918—1919 роках і пізніше вживав термін «вітчизняна війна» — щоправда, з малої літери, через 20 років повторивши його у редагованому — а частково й написаному ним — «Короткому курсі…»).

«Партия подняла народ на отечественную войну против нашествия войск иностранной интервенции, против мятежей свергнутых революцией эксплуататорских классов… Большевистская партия поднимает рабочих и крестьян на отечественную войну против иностранных захватчиков и буржуазно-помещичьей белогвардейщины. Советская республика и ее Красная армия разбивают одного за другим ставленников Антанты — Колчака, Юденича, Деникина, Краснова, Врангеля, вышибают из Украины и Белоруссии еще одного ставленника Антанты — Пилсудского… Таким образом, первое военное нападение международного капитала на страну социализма окончилось полным его крахом».

• У трактуванні Леніна, Сталіна і Ко ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Адже противниками «робітників і селян» тут виступають не тільки іноземні інтервенти, а й «експлуататорські класи» всього світу — «свої» (ті люди, які пізніше зватимуться «недорізаними буржуями», «куркулями» та «ворогами народу») і закордонні; одним словом, увесь «міжнародний капітал» — російський, український, німецький, американський і аргентинський. «Народ» у цій системі координат — це реальні чи уявні прихильники більшовизму, у якій країні вони б не жили. Тому «вітчизна» в цьому контексті стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СРСР — «вітчизняною».

Усього цього ані Ленін, ані Сталін, ані більшовики не приховували. Ще при заснуванні СРСР на з’їзді Рад Сталін відверто заявив: «Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об’єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Радянську Республіку». У Декларації про утворення СРСР від 30 грудня 1922 року повторена сталінська формула про світову державу і додано: «доступ у Союз відкритий усім соціалістичним совєтським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому». Зверніть увагу: не можуть виникнути, а мають виникнути! У резолюції ХІІ з’їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжитий інший, не менш цікавий термін — «майбутня Всесвітня Радянська Республіка Праці». А у січні 1924 року, після смерті Леніна, Сталін на урочистому засіданні керівництва партії та Рад дав клятву розширювати і зміцнювати Радянський Союз: «Покидаючи нас, товариш Ленін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Ленін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!»

• Як саме відбуватиметься виникнення нових радянських республік? «Найімовірніше, — прогнозував Сталін, — що світова революція буде розвиватися шляхом революційного відпадіння нових країн від системи імперіалістичних держав». А для здійснення такого відпадіння потрібні ефективні інструменти. Перший — створений і контрольований російськими більшовиками Комінтерн, який має ініціювати «пролетарські повстання» та «соціалістичні революції» у тих чи інших «підвладних капіталу країнах».

1927 року, ставши монопольним керівником ВКП(б) й СРСР, Сталін заявив: «Червона армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату… Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». А що робити, коли війна зі «світовим капіталом» змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив більшовиків Сталін: «Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом, — правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках… перше повинне відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, 1920 року, коли ми змушені були, в інтересах оборони влади робітничого класу, піти на Варшаву». Нагадаю, що «оборона влади робітничого класу» здійснювалася 1920 року під гаслом: «Дайош Варшаву, дайош Берлін!! та супроводжувалася закликом «напоїти червоних коней водою Вісли і Рейну». Це якраз і є «отечественная/вітчизняна війна» по-ленінськи і посталінськи. А що не вдалося «визволити» і приєднати до «батьківщини світового пролетаріату» Польщу й Німеччину (а далі рушити на Францію й Італію, щоби радянізувати їх, як мріяв улітку 1920 року Ленін) — це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, які розгромили під Варшавою червоні армади Михайла Тухачевського, та вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, які під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Семена Будьонного.

І якщо хтось іще сумнівається в тому, що було «отечеством» для більшовиків і їхніх однодумців, нехай вслухається в офіційний гімн Комінтерну: «Наш лозунг — всемирный Советский Союз!»

А далі починається найцікавіше.

• Як уже було сказано, 1938 року термін «вітчизняна війна» кілька разів фігурує в «Короткому курсі історії ВКП(б)». А через рік він з’являється у статті полкового комісара Осипова «Війни справедливі і несправедливі» в журналі «Пропагандист и агитатор РККА» (№17 за 1939 рік, видання виходило двічі на місяць). Журнал зданий на набір та верстку 23 серпня 1939 року, якраз у той день, коли міністр закордонних справ Третього Рейху фон Ріббентроп прилетів до Москви, щоб підписати відомий пакт із Молотовим. Але полковий комісар Осипов уже знає про нову світову війну (яку в радянській пресі до 22 червня 1941 року звали «другою імперіалістичною») і вживає термін «вітчизняна війна».

• Що має на увазі полковий комісар Осипов? Він пише, що за умов капіталізму трудящі не мають вітчизни, яку слід захищати, а от за умов соціалізму — мають, причому йдеться не тільки про жителів сталінської держави: «Тільки в умовах СРСР трудящі знайшли справжню вітчизну, справжню, а не уявну батьківщину… Велика Жовтнева соціалістична революція дала робітникам і трудящим усіх країн соціалістичну вітчизну — Радянський Союз, захист якого є обов’язком честі всього міжнародного пролетаріату». Тож маємо обґрунтування поняття «вітчизняна війна», тільки в дещо іншому сенсі, ніж воно вживається сьогодні…

Далі полковий комісар Осипов пише, розвиваючи наведені вище тези Сталіна: «На одній шостій частині земної кулі існує могутня держава робітників і селян, що побудували під керівництвом більшовицької партії соціалістичне суспільство. Це соціалістичне суспільство є батьківщина світового пролетаріату і могутня база визвольної боротьби трудящих проти імперіалізму. Захист цієї вітчизни є священним обов’язком міжнародного пролетаріату».

• Але не тільки захист СРСР стане вітчизняною війною, а за певних умов і національно-визвольна війна. «Національно-визвольні війни неминучі в епоху імперіалізму, коли більше половини всього людства страждає під колоніальним гнітом і пригнічується купкою імперіалістичних хижаків. У цих війнах пролетаріат виступає проти імперіалізму на боці пригноблених і поневолених народів… В наші дні такою національно-визвольною війною, вітчизняною та справедливою, є війна китайського народу проти японських фашистських загарбників».

• Але найголовніше тут — підсумок статті. Полковий комісар Осипов наголошує: «За певних умов Червона армія може випередити напад агресорів на батьківщину соціалізму. Залізною рукою вона візьме розбійника за горло перш, ніж він встигне вийняти свій кривавий ніж. Одним із моментів, які характеризують дії нашої Червоної армії, є її активність і наступальність… Ворог оточує нас з усіх боків, постійно погрожуючи активно ворожими нам діями. Це означає, що не виключена можливість такої міжнародної обстановки, коли самим ходом історичного процесу робітничий клас змушений буде взяти на себе ініціативу воєнних дій… Ленін і Сталін вчать, що найкраща оборона — це перехід у наступ на ворога, розгром ворога в його країні. «На чужій землі захищати свою землю» — так учив Ленін, так учить Сталін, такі наші стратегія і тактика».

• Відтак майбутня «вітчизняна війна» — це війна на чужій території, яка, вельми ймовірно, почнеться з ініціативи Кремля активними діями Червоної армії і вестиметься для розширення меж «вітчизни».

Такий текст — не самодіяльність полкового комісара Осипова чи редакції видання. Після чистки в Червоній армії у 1937—1938 роках такі речі були виключені. Тим більше, що шефом військової пропаганди був Лев Мехліс, член оргбюро ЦК ВКП(б), заступник наркома оборони і начальник Головного політуправління Червоної армії. Усі тексти армійських видань читалися, правилися і затверджувалися особисто ним, а вже потім ішли у набір. У ті роки він користувався особливою довірою Сталіна і, безумовно, був у курсі головних стратегічних задумів «вождя народів». Адже таємні переговори з Німеччиною йшли з травня 1939 року, і вже в першу декаду серпня вийшли на фінішну пряму — підписання економічної угоди, пакту про ненапад і таємних документів про поділ Центрально-Східної Європи, і Мехліс не міг не знати про стратегію Сталіна. Тим більше, що 19 серпня Сталін досить детально орієнтував своє найближче оточення про наступне підписання угоди з Німеччиною і серію «визвольних походів» Червоної армії з метою поставити всю Європу під свій контроль, розширюючи крок за кроком межі СРСР. Утім, ще на XVIII з’їзді ВКП(б) 14 березня 1939 року Мехліс закінчив свою промову словами: «Не за горами, товариші, той час, коли наша армія, інтернаціональна за пануючою в ній ідеологією, у відповідь на нахабну вилазку ворога допоможе робітникам країн-агресорів позбавитися… ярма капіталістичного рабства і ліквідує капіталістичне оточення, про яке говорив товариш Сталін».

• Як бачимо, єдине, що змінилося за ті півроку — те, що Червона армія не чекатиме на «нахабну вилазку ворога», а «залізною рукою вона візьме розбійника за горло» ще до цієї «вилазки». Готується до підписання пакт про ненапад із Німеччиною, СРСР заявляє про свій нейтралітет в «імперіалістичній війні», — але Червона армія відверто переорієнтовується завдати першою удар…

• Отож, підсумовуємо: якщо пролетарі всього світу вже мають свою вітчизну, хоча у масі своїй страждають під гнітом капіталістів, то війна за розширення Соціалістичної Вітчизни і буде Вітчизняною. Іншими словами, якщо відкинути довголітню міфологію, то слід визнати: термін «Вітчизняна війна» від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі та Азії, а то й усього Старого Світу, всієї Євразії.

• Відтак поняття «вітчизняна війна», як воно з’явилося у надрукованій у «Правді» від 23 червня 1941 року промові В’ячеслава Молотова і у статті Ємельяна Ярославського — не їхня власна імпровізація (такого не могло бути в принципі), а сталінська «домашня заготовка». Ба більше: у редакційній статті газети «Известия» від 24 червня (а ця стаття у ті часи затверджувалася особисто Сталіним), писалося: точиться бій за країну Рад, тобто за вітчизну всіх трудящих.

Так само і радянсько-німецька війна, до якої Червона армія ретельно готувалася, не була імпровізацією з боку Кремля. Але Гітлер не схотів чекати, поки його «визволять», і почав першим, ненабагато випередивши Сталіна. Свідчень приготувань до походу Червоної армії на Захід безліч (їхній аналіз — це інша тема). Наприклад, один із провідних трубадурів більшовицької ери Всеволод Вишневський (був допущений до багатьох державних таємниць і добре знайомий із тодішніми маршалами й генералами) ще 14 квітня 1941 року в своєму щоденнику записує: «Наша пора, час відкритої боротьби, «священних» боїв (за висловом Молотова в одній недавній бесіді) — все ближче!» А 5 травня 1941 року в цьому щоденнику з’являється запис про те, що, ймовірно, СРСР знайде момент і почне проти Німеччини «революційну війну, підламуючи вищу планомірну фазу капіталізму». Саме 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій у Кремлі й поставив мету перейти «до воєнної політики наступальних дій», перебудувавши в наступальному дусі всю пропаганду. Вишневський реагує 13 травня записом про «кампанію в пресі про наступальний дух російського радянського народу» і про початок ідеологічного та практичного наступу. Мовляв, Совєтський Союз починає грандіозну боротьбу проти фашизму «в ім’я революціонізування Європи і, звісно, Азії». «Попереду — наш похід на Захід. Попереду — можливості, про які ми мріяли давно», — завершує з оптимізмом письменник. І, нарешті, 2 червня, за Вишневським, червоноармійцям почали знову показувати антигітлерівські фільми, чого не було з вересня 1939 року.

• У сьогоднішній Росії міфологема «Великої Вітчизняної війни» — один із чільних інструментів легітимації влади та виправдання всіх минулих злочинів більшовицького керівництва і всіх майбутніх злодіянь путінського режиму. Для переважної маси населення Росії ця війна дефакто триває й понині, оскільки Російська держава опинилася в кільці «фашистів» та «імперіалістичних загарбників». І на війну з Україною росіяни дивляться як на продовження тієї давньої «Вітчизняної війни». Але шило вилазить із мішка, логіка історії невблаганна — ця війна аж тричі впродовж ХХ століття у планах її ініціаторів, в самій своїй основі була загарбницькою з метою розширення «отечества», тож і нині вона просто не може з боку імперіалістичної Росії бути іншою.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика:
Газета:

70 років опісля

травня 8, 2015друга світова війна

8 травня 1945 року Німеччина капітулювала перед військами союзників. Це було 70 років тому. Завершилася ще одна трагічна сторінка історії людства під назвою “друга світова війна”. Війна, яка забрала мільйони людських життів, мільйони талантів, кожен з яких міг внести свій вклад в господарство, культуру, науку, освіту своїх країн, міст, сіл. Ця війна знищила інфраструктуру поселень, виробництво, дороги, житла. Вона зробила бідними мільйони людей і багато країн, які були втягнуті у цю війну. Ця війна призупинила розвиток людства, змусивши його прикласти великі зусилля до відбудови зруйнованого. Зрештою ця війна стимулювала мілітаризацію, а разом з нею і небезпеку нових воєн.
Двадцяте століття характерне великими політичними збуреннями і протиріччями, які й породили дві світові війни. Саме в двадцятому столітті виникли тоталітарні системи, які хоч і відрізнялися атрибутикою та словесним оформленням, однак орієнтація на зневагу особи, силове вирішення політичних протиріч, переслідування людей за ознаками, прагнення світового панування об’єднує ці системи як однотипні. Не дармо виник термін комунофашизм. В певний час вони тісно співпрацювали, допомагаючи одна одній у розвитку та становленні. Однак хижість цих систем переважила їхню близькість. Почалася війна.
Українці одна з найбільш постраждалих націй у обох світових війнах. Лозунг українських націоналістів “Воля народам, воля людині” в значній мірі відображає відношення українців до тоталітарних систем. Вклад українців у перемогу над нацистською Німеччиною та у боротьбу з комуністичним Союзом великий. Висловлю таку сакраментальну думку: якби Німеччина вела іншу політику щодо України і українців, Радянського Союзу могло б не стати уже в 40-их роках.
Внутрішня політика радянських комуністів, політика терору і переслідування породила багато ворогів всередині країни. Багато їх було і серед росіян. Саме тому серед тих, які виступили на стороні Німеччини у війні проти Союзу, росіян було найбільше. Організаційно це була армія Власова, козачі корпуси, поліція, СС тощо. Виступали вони під російськими національними символами, використовуючи, зокрема, георгієвську (тепер колорадську) стрічку.
Мета українців, об’єднаних національними символами, у цій війна була одна здобуття власної держави. Саме це було найголовніше. Саме це визначало політику українців навіть тимчасова співпраця з тоталітарними системами задля досягнення кінцевої мети. Однак українці скоро переконалися у підступності обох тоталітарних систем. І вони почали безнадійну боротьбу на два фронти. Безнадійну щодо висліду, але боротьбу, яка дає гарт, розум, історію визвольних змагань, породжує наступні покоління борців, і врешті перемогу.
Це сталося в наш час. Виникла держава Україна. Завдання наше зберегти і розвинути її. Один з тоталітарних монстрів ще живий. Він і дальше зазіхає на нашу державу. Передсмертні спазми цього монстра небезпечні і приносять горе і біду довколишнім. Тільки ми самі можемо захистити себе. Так, як це робили наші предки, захищаючи свою землю від зміїв-гориничів.
Андрій Велесич

Ніколи знову!

квітня 10, 2015друга світова війна

До 100 тисяч осіб загинули від підриву «Дніпрогесу» за наказом Сталіна

серпня 18, 2013друга світова війна, Історія

16.08.2013

Дмитро Мороз

18 серпня у Запоріжжі згадуватимуть сумну дату: 72 роки тому під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу». Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля у 30 метрів заввишки горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська влада приховувала це, міська влада Запоріжжя, очевидно, також не у захваті від всієї правди тієї трагедії.

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.

Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський. Про майбутній вибух підривники, що виконували спецзавдання, не повідомили ані місцеве населення, ані військове керівництво.

Свідків тієї трагедії майже не залишилось. Чотири роки тому корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став червоним від крові людей та тварин.

«І крики були, й спасайте, й рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго він там просиде?!» – згадує Олексій Доценко.

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн якісної вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви. Але час початку операції підривники взяли на себе і прорахувались. Війська «Вермахту» навіть і не збирались захоплювати Запоріжжя, до якого вони увійшли на два місяці пізніше. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

Епова хвилювало не стільки те, що нацисти захоплять Запоріжжя, скільки те, що він не виконає наказ Сталіна
Владислав Мороко

​​«Насправді, Епова і людей, які були під його керівництвом, хвилювало не стільки те, що нацисти захоплять Запоріжжя, скільки те, що він не виконає наказ Сталіна. Що, раптом, хтось прибіжить, захопить той «Дніпрогес», він не встигне добігти до того важеля. «Дніпрогес» не буде підірваний і він не виконає наказу Сталіна», – каже історик.

Підрив Дніпрогесу був вимушеною спецоперацією – комуніст

70 років по тому запорізькі комуністи поставили пам’ятник Сталіну у центрі Запоріжжя біля свого обкому. У КПУ заперечують інформацію про десятки тисяч загиблих співвітчизників. Кажуть, це була вимушена операція, яка дала можливість евакуювати промисловий майданчик міста, сказав Радіо Свобода голова Запорізького обкому КПУ Олексій Бабурін.

Захищати Запоріжжя не було кому. Підрив «Дніпрогесу» дав можливість продовжувати евакуацію
Олексій Бабурін

​​«В принципі, захищати Запоріжжя на той час не було кому. Наших було мало. Полк НКВС, а військових формувань, які могли би затримати німців, практично не було. Саме тому підрив «Дніпрогесу» дав можливість продовжувати евакуацію», – запевняє комуніст.

Держава робить вигляд, що цього не було – історик

Сьогодні у Запоріжжі нічого не нагадує про ту трагедію. Поблизу «Дніпрогесу» стоїть лише пам’ятник артилеристам, які охороняли його у перші дні війни. Це обурює запорізьких істориків та краєзнавців. Владислав Мороко звертався до міської влади з проханням вшанувати загиблих земляків, але відповіді так і не отримав.

Держава робить вигляд, що цього не було і нащо цим займатися
Владислав Мороко

​​«На це звернення, яке було публічним, відгукнулися громадські організації, відгукнулися громадяни. На рівні того, що, так, ми підтримуємо, але держава робить вигляд, що цього не було і нащо цим займатися», – обурюється Владислав Мороко.

Останні два роки у Запоріжжі громадськість намагається вшанувати пам’ять загиблих від вибуху на «Дніпрогесі». 18 серпня нинішнього року запоріжці встановлять пам’ятний хрест на честь потонулих співвітчизників. Організатори сподіваються достукатись до сердець пересічних громадян, які роками не мали можливість почути правду про трагедію у Запоріжжі 18 серпня 1941 року.


Радіо Свобода © 2013 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 33254 хосты 18421

У Нікополі вшановують пам’ять загиблих від підриву «Дніпрогесу»

серпня 18, 2013друга світова війна, Історія

18.08.2013

Сьогодні ввечері у Нікополі на Дніпропетровщині вшановують пам’ять загиблих під час підриву греблі «Дніпрогесу». Громадськість Нікополя зібралась в старій частині міста, біля пам’ятного знаку «Жертвам політичних репресій в Україні». Акція розпочалась з поминальної служби.

За даними організаторів, рівно 72 роки тому, 18 серпня 1941 року, на виконання наказу Сталіна, підрозділом НКВС було підірвано греблю «Дніпрогесу». Про підрив греблі не було попереджено ні населення й установи міста Запоріжжя, ні населення інших міст і сіл, розташованих на берегах нижче за течією Дніпра, зокрема Нікопольщини, ні навіть командування Південного фронту, відступаючі військові частини якого переправлялись через Дніпро та були розташовані у дніпровських плавнях.

В результаті вибуху 20 тонн вибухівки в греблі з’явився пролом: гігантська хвиля води з великою швидкістю пройшлася плавнями Великого Лугу і забрала життя у понад 120 тисяч людей – мешканців прибережних міст і сіл, біженців, поранених з медсанбатів, військових. Знищення греблі лише полегшило німцям, які рвалися до Донбасу, переправитись через обмілілий Дніпро та ускладнило евакуацію, зазначають організатори акції.

Сучасні дослідники твердять, що жодних підстав для підриву греблі в той час не було, оскільки німецькі частини форсували Дніпро в районі Дніпропетровська та південніше Запоріжжя, а їхні основні сили підійшли до Запоріжжя лише через півтора місяця. Упродовж 40 років радянська влада, намагаючись приховати цей злочин, офіційно заявляла, що «Дніпрогес» знищили німці.

70-і роковини Волинської трагедії: профанація і сакралізація

липня 18, 2013друга світова війна, Історія

Подальшій профанації досліджень цієї теми в Польщі сприяла й описана вище надмірна увага до неї з боку політиків.

Володимир Вятрович

Вони не потребували складних і суперечливих пояснень, а прагнули простих і однозначних оцінок, які можна легко оформити в гучні заяви. Інформаційна кампанія, присвячена польсько-українському конфлікту, вже сягнула свого піку і, очевидно, незабаром піде на спад. Усі політичні кроки (заяви окремих політиків та партій, постанови сенату та сейму, візит президента Броніслава Коморовського на Волинь) — здійснені, наукові заходи (конференції, презентації, дискусії) ― проведені. Тож можемо підвести її попередні підсумки. Повернення політиків до цієї теми не увінчалося жодними здобутками, які можна було б назвати корисними для польсько-українського порозуміння. Попри те, що це слово постійно звучало з вуст політиків сусідньої держави. Прийняті сенатом та сеймом формулювання про антипольські акції як “етнічні чистки з елементами геноциду” стали лише повторенням головної тези постанови 2009 року, яка далека від коректної історичної та юридичної оцінки явища і є лише результатом політичного компромісу. Натомість гарячі дискусії довкола цих формулювань, спровоковані в парламенті (де розглядалися й значно більш жорсткі варіанти — з однозначним визначенням “геноцид”, із засудженням ОУН та УПА як злочинних організацій, із призначенням 11 липня Дня мучеництва кресов’ян) та в суспільстві в цілому, засвідчили: серед польських політиків домінує однобокий погляд на трагічну історію наших народів. Вони воліють говорити про страждання лише поляків і звинувачувати у злочинах лише українців. Тому всі політичні ініціативи 2013 року стали лише кроком назад порівняно з тим, чого вдалося досягнути десять років тому. Нагадаю, тоді було озвучено заяви двох президентів Александра Квасневського та Леоніда Кучми, які спільно взяли участь у відкритті пам’ятника в селі Павлівка. Парламенти обох країн прийняли єдиний текст постанови з приводу трагічних подій 60-літньої давності. Через десять років текст постанови з великим трудом узгодили між собою польські парламентарії. Їхні українські колеги просто проігнорували цю подію. Отже, в політичній площині тема польсько-українського конфлікту, напевно, лише виграла б, якби політики взагалі не поверталися до неї і визнали здобутки, досягнуті в 2003 році. Небагато оптимізму вселяють кроки, здійснені на громадському рівні. Ініціатива українців, які об’єдналися в громадський комітет “Примирення між народами” і звернулися до польського суспільства не допустити політизації минулої трагедії, фактично залишилася без відповіді. Простягнута з України рука так і зависла в повітрі, а політизація цього питання сягнула небаченого досі рівня. Проте найсумніша картина вимальовується, якщо спробувати проаналізувати історіографічні здобутки цього року. Попри надзвичайну популярність теми польсько-українського конфлікту в медіа, жодних нових досліджень (монографій, збірників документів чи концептуальних статей) так і не з’явилося. Фактично не відбулося жодного діалогу між українськими та польськими науковцями — організовані в Україні та Польщі конференції мали виразно монологічний характер. Схоже, історики цього року делегували право сперечатися політикам, що пішло на шкоду як історії, так і політиці. Українська історіографія цього питання лише спинається на ноги. Але за останні роки з’явилося кілька нових робіт авторів, що використовують не знані до того польськими науковцями матеріали з українських архівів. Здавалося б, поява таких робіт інтенсифікує наукову дискусію, проте польські історики назвали нові дослідження ревізіоністськими і такими, що не варті обговорення. Тим часом у самій польській історіографії дедалі помітнішим стає вплив політичного дискурсу. Навіть ті історики, які раніше намагалися об’єктивно оцінювати польсько-український конфлікт, сьогодні скочуються до однобоких підходів, пишуть про польські акції як виключно “відплатні” чи навіть використовують у своїх публікаціях відверто абсурдні формулювання на кшталт “попереджувально-відплатні акції”. Зацікавлення цією темою засобів масової інформації призвело до “таблоїдизації” теми — розроблені й розтиражовані ними уявлення стали змінювати історіографію, наближати її до свого рівня. Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно й у широкому контексті поступово відійшли на задній план і були усунуті роботами, які пропонували значно простіші підходи. Панівною стала концепція, що передбачала одновимірний, лінійний розгляд проблеми: основою конфлікту була ідеологія українського націоналізму, спроби її реалізації призвели до кривавих наслідків, масові вбивства стосувалися лише польського цивільного населення, а винними у них були формації українського націоналістичного руху. Подальшій профанації досліджень цієї теми в Польщі сприяла й описана вище надмірна увага до неї з боку політиків. Вони не потребували складних і суперечливих пояснень, а прагнули простих і однозначних оцінок, які можна легко оформити в гучні заяви. Чимало істориків пристосовувалися до таких вимог, вихолощуючи свої роботи до рівня простого засудження однієї зі сторін конфлікту. Однак відхід від зважених наукових підходів в оцінці Волинської трагедії на цьому не обмежився. Ще однією особливістю цьогорічних дискусій довкола цієї теми стала її поступова сакралізація. Певні об’єктивні підстави для цього, звичайно, є, адже мова йде про трагедію, яка тривалий час замовчувалася, про смерть (часто дуже жорстоку і мученицьку) тисяч людей. Усі вони потребують гідного поховання та вшанування, участь церкви у заходах, приурочених трагедії, є очікуваною і бажаною. Крім того, християнський підхід, який передбачає взаємне прощення, є одним зі способів подолання наслідків взаємних убивств у минулому. Але навіть представники церкви виявилися не завжди готовими до того, аби керуватися таким підходом. Напередодні відзначень сумних роковин представник Римо-католицької церкви в Україні архієпископ Мечислав Мокшицький виступив із радикальною заявою, в якій усю вину за конфлікт скинув виключно на українців, які, на його думку, мали би звернутися до поляків із проханням “вибачте та просимо вибачити”, тому що в даному випадку неприйнятна формула “вибачаємо і просимо вибачення”, використана під час польсько-німецького примирення. Згодом високопоставлений церковник дещо змінив свою думку і поставив підпис під спільною декларацією керівників католицької та греко-католицької церков, яка містить значно м’якші твердження. Натомість незмінними залишаються погляди іншого священика Тадеуша Ісаковича-Залеського, який є одним із головних речників радикальних сил у Польщі. Утім сакралізація теми не обмежується активною участю представників церкви в подіях, пов’язаних із нею. Догматичні підходи, властиві для релігійних дискурсів, стають дедалі більш відчутними в наукових обговореннях. Доповіді окремих дослідників на конференціях є більш схожими на проповіді — у них немає бажання пояснити минулі події, розібратися в них, відтворити мотиви учасників конфлікту, а звучить лише однозначне засудження однієї з його сторін. Дедалі більше значення в дискусіях набувають не факти, а символи. Польські історики так гаряче намагаються прив’язати знищення 9 лютого 1943 року польського села Паросля до УПА, тому що таким чином можна буде не лише відсунути назад у часі початок антипольських дій, але й показати, що перша військова акція українських повстанців була саме антипольською. Замість знань поступово починає домінувати віра — часто публікації починаються формулою “незаперечно встановлено, що…”, а далі йде перелік фактів, поки ніким належним чином не обґрунтованих. Поки лише “на віру” можна сприймати вже канонічну цифру втрат у 100 тисяч убитих поляків. Адже вона не опирається ані на надійні джерела, ані на серйозну методологію підрахунку. Спроба поставити під сумнів деякі факти (як, до прикладу, одночасну атаку близько 100 сіл 11 липня 1943 року) подається як відверта єресь і святотацтво. Сумнів, без якого неможливий науковий підхід, відкидається як недоречний, а суперечка щодо певних положень сприймається мало не як гріх. Тому наукові конференції перетворюються в монологічні засідання без жодних дискусій. Очевидно, що такі підходи до аналізу минулого можуть не лише остаточно зупинити розвиток наукового опрацювання теми, але й призвести до нівеляції дотеперішніх напрацювань. Крім того, вони точно не сприятимуть налагодженню порозуміння між українцями та поляками, адже спонукають не до спроб зрозуміти іншу сторону, а лише навернути її на свою остаточну правду. Володимир В’ятрович
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/70-i-rokovini-volinskoyi-tragediyi-profanaciya-i-sakralizaciya-302853.html

Драма українця й поляка

липня 13, 2013друга світова війна, Історія
07.07.2013 12:20
Драма українця й поляка
Те, що коїлося тут, на Волині, сімдесят років тому, не піддається розумінню

Українці вбивали поляків. Жорстоко, люто.

Поляки вбивали українців. Люто, жорстоко.

Це було сімдесят років тому. У 1943-му. Але тi ночi, тi днi кожна людина, кожна душа, яка живе чи жила тут, на Волині, пам’ятає й досi. Це — страшнi днi i ночi. Те, що вiдбувалося тут 70 рокiв тому, нинi називають Волинською трагедiєю.

Але тут, на Волинi, нiхто у сiльських церковках, як “дає за упокiй”, не каже, що то свiчечка за поляка чи вкраїнця. За —
“невинно убiєних” свiчечки тут запалюють по недiлях.

Моляться тi, хто живе i жив на Волинi, однаково за брата рiдного по мамi-польцi та двоюрiдного по лiнiї тата-українця. Моляться за полякiв Бронiцьких, сусiдiв близьких, i Морозiв — сусiдiв-українцiв дальших. За цiлi села i цiлi “кольонiї”. Так хутори тут називали й називають досi.

Бо рiк 1943-й то — бiль, то — великий жаль цього краю. Це — їх правда, що терном поросла на могилах без цвинтарiв.
Бо 1943-й то – дiти недосповитi, то – кохання невiнчане. То – трагедiя двох народiв, що довго хлiб дiлили.  По-сусiдськи.

Роки збiгли, але нiхто навiть сьогоднi не скаже вам, чому 70 рокiв тому тут це було. Чому сусiд убивав сусiда, брат — брата? Це були якiсь сутiнки розуму, спалах лютi, нiчим досi не пояснимої. Це був i є сором для кожного, хто розумiє, що призначення людини — любити, бо так хоче Бог.

Про Волинську трагедiю написано багато рiзного. Над ключовим питанням: “чому i за що?” досi сперечаються iсторики. І сперечатимуться ще довго — однiєю з найбiльших в iсторiї людських трагедiй i досi спекулюють нечистi на сумлiння полiтики.

Тiлькi тi, що пережили все, не дiлять нiчого. Не рахують убитих. Не дiлять їх на українцiв i полякiв.

Але сьогоднi, 70 рокiв потому, я хочу розповiсти вам не про те, скiльки загинуло з польської i скiльки з української сторони. Я хочу розповiсти про людей, яких у тi страшнi часи не було багато.

Про людей, якi своїми вчинками дали нам приклад, що означає любити. Любити, коли платою за це є смерть. Любити, коли за це — ненавидять. Любити, коли ти залишаєшся сам проти всiх.

…При в’їздi до Охнiвки стоїть хрест загиблим. По всiй Волинi такi хрести. З надписами i без. Бабу Євгенiю кличуть у селi Геня або Баєрка за дiвочим прiзвищем. Бабу Геню ноги болять, лежить. Питає, чия я буду i дякує Боговi, що сама ще до вбиральнi з лiжка встане. В оселi охайно i бiдно. Тут по всiх селах так.

“Мирно ми жили. Разом всi, файно. Так було: хата українцiв, сусiдня — хата полякiв, i знову одна чи двi українськi, тодi — знову поляки. Говорили i українською, i польською.

Було таке, що українець тiльки польською говорить, а поляк — тiльки українською. Я до костьолу бiльше ходила, бо там лавки стояли, всi сiдають, то менi так подобалося. Камiнська там така була — вiночки нас, дiтей, вчила плести. Та в селах на те нiгди й уваги не звертали, хто ти за паспортом: поляк чи вкраїнець? А потiм, хай Господь прощає, — чорт помило кинув i, закотлувалося всьо…

Побили стiльки народу в нашому селi, дитино, страшно, як побили — то те, що я бачила й пам’ятаю. А хто втiк — зостався живий”.

Замовкає старенька Геня. Кашель мучить тiло, натомлене пережитим. — Мама каже: дiти, смерть пiдходить, ходiмо з хати. Як втiкали — нужда, вошi як нiготь лазили.

I знову — мовчанка. Там, мої спiврозмовники — у минулому. У тих страшних днях, де в агонiї вiйни люди здавали iспит на людянiсть.

— Як то все почалося, отi вбивства? Ви ж розповiдаєте, що було все в селi добре. Що поляки з українцями дружньо жили, хлiбом дiлилися. То що ж сталося, що в один день люди змiнилися? В один день то було? — питаю.

— Нi. Потрошки. Спершу Iвана Мороза вбили, потiм, здається Бронiцьких з двома хлопцями. Там тiльки меншенький — Збишек врятувався. Всiх вбито, хата горить, а вiн зо п’ять лiт мав — в льонi цiлу нiч сидiв, а потiм до сусiдiв прийшов. Тi його забрали й передали родинi, аби сховали. Якби не Петро Чемерайда, то й нас з мамою перебили б. Де б вона втiкла, братик ще в пеленках був.

— А хто такий Чемерайда? — допитуюся.

— Та наш, в селi жив. Жiнка його вкраїнською не говорила, а пироги такi пекла, я не могла їх наїстися. То вона на дверi дивиться, аби нiхто не йшов, i просить мене багато не їсти, бо ж не можна голодному стiльки їсти.

— То ви в Чемерайди жили? — перечiкую бабин кашель.

— Нi, не жили — ми там ховалися, — терпляче пояснює.

Тут не кажуть поляк, українець — називають всiх поiменно, за прiзвищами й прiзвиськами. Тут не говорять — “рятував”, а — спасав, спасали, спасалися. Тi слова звучать часто. I ще тут  вiдсутнє слово — подвиг. Натомiсть часто звучить — людяний.

— Як чули, що хтось йде, то втiкали в поля, в снiги. В погребi сидiли. Холод був такий, що пелюшки замерзали, мама вiдривала. — Баба Геня питає, чи помiтила я, що бiля хати нема криницi близько. Каже, не любить криниць, бо в тi страшнi часи дiтей туди кидали.

— А скiльки у Чемерайди в хатi душ ховалося? — знову питаю. Питаю про ту людину, яка цiною власного життя рятувала iнших.

— А Бог його знає, дитино. Я ж мала була, налякана. Пам’ятаю, що багато — так багато, що в хатi пройти не годен було, скрiзь лежали й стояли. I того воза, де нас, дiтей, як маку, так тiсно сидiли, — Геня якось разом згадує замерзлi пеленки братика i Чемерайду.

— Вiн спасав людей, розумiєте? Спасав. Вiн так казав: “Того пальця врiжеш — болить i, того врiжеш — болить”, — цитуючи свого рятiвника переходить на iншу мову. Скiльки рокiв мав Петро Чемерайда, бабуся не пам’ятає. Пам’ятає, що дружину вiн кликав Фелею, i вона вчила її шити краватки з кораликiв, такi кольоровi.

Про Петра Чемерайду, ще не старого чоловiка, в Охнiвцi я почую ще не раз. Ще не один раз прiзвище цього чоловiка буде супроводжуватися коротким словом — “спасав”.

…І знову слухаю спогади.

“Дядька мого рiдного, Iвана, жiнку Надю i двох дiтей — забили. З меншою Нiною я ходив до школи. Ще був Льоня. Бугайчуки вони писалися. А тато з дядьком були на фронтi. У тiтки Надi таке волосся файне було. Я пам’ятаю, вона сидить в хатi, розчiсує косу й каже до мами: “Буде з мене гарний труп?” Мама сварить її, а на ранок їх побили. Всiх. Хата горiла. Ми втiкаємо, а нас було в мами троє, всi малi, одне на руках. То ми до Кондрацьких втiкли, вони нас заховали, — згадує свою дитячу Голгофу Євген Чеснович. У 43-му йому було сiм рокiв.

— То хто були тi Кондрацькi, котрi вас рятували? — допитуюся.

— Як хто? То ж сусiди нашi! I вони нас не рятували, а — спасали, ховали. Бо якби не сховали, то нас були б забили, —
пояснює. — То ми в них трохи пересиджували в льосi, в стодолi, в хатi. Трохи ховали нас Камiнськi, то теж нашi сусiди, а тодi вже іншi вивезли зi села на возi.

— А якщо б вас знайшли в Камiнських чи Кондрацьких, то вбили б?

— Всiх вбили б. I їх, i нас. Як ми були в Камiнських, то за нами прийшли вже з рушницями, ми в другiй кiмнатi сидимо, а дочка Камiнських каже: тут нiкого немає — то нашi всi, нашi. I спасла нас так. А потiм ще нас до родичiв Чемерайди возили i там ховали. Двi недiлi ми там жили. I раз приходить один зi зброєю, а господиня просить його, аби нас не вбивав, бо то грiх. I не вбив.

…У селi Вижгiв, що попiд Бугом, старенькi, що вже є останнiми свiдками цiєї страшної трагедiї двох народiв, ще
розкажуть вам iсторiю про священика Миколу Покровського. Вбито його було. Дружину священика Марiю з двома юними доньками вели до рiки. Розстрiлювати. Ця iсторiя про людське милосерддя вже стає легендою, що живе в навколишнiх селах.

— Стоять мати з тими дiтками на колiнах, автомата їм приставили до голови, моляться, просять у Бога прощення. I їх не пострiляли. Пiдняв автомата, пустив чергу в небо, а їм: “Втiкайте!”

…В селi Кашiвка Марiя Балабаїха врятувала вiд смертi малу дитину. Виростила за свою, видала замiж. Якось сусiди сказали, що чужа вона Балабаїсi. Тiльки заплакало дитя i сказало, що має маму Марiю за рiдну.

У селi Ягiдному на обiйстi — могила. Там в однiй могилi — четверо. Три жiнки з роду Глов i їхнiй рятiвник — Янек. Янек був з iншого “табору”. Вiн прийшов з тими, котрi вбивали. Але родина Глов усе життя молилася i просила в Бога спокою його душi.

Вiталiя Сурмача забрав до себе Корнiй Пилип’юк. Мав своїх четверо, п’ятим узяв. Ховав хлопчину вiд усiх. Рятував. I брат Корнiя, Тарас, переховував. У клунi по ночах клали спати дитину помiж худобини. Спасли…

— Яка рiзниця, чи ти поляк чи українець? — Iван Пилип’юк схилився на цiпок. — То ж все — люди. Як прийшов до нас Марцелько, став на порозi i каже до тата: “Що, Грицю, не впустиш мене тепер до хати? Маємо боятися один одного?” А батько каже: “Що ж ти, сусiде, таке говориш? Чи маю я тебе, сусiда, боятися чи до хати не впустити? Як заб’ють — то заб’ють всiх разом. Марцелько жив у нас зо двi недiлi. В стодолi трохи ховали, трохи в хатi. Потiм i вiн пiшов за Буг.

Згадують люди 1943-й. Кажуть, що то був страшний час, дурний.

Тут сьогодні не просять прощення — тут живуть iз прощенням. Моляться за живих, тих, кого немає, i тих, хто народиться. За те, щоб нiколи й нiде не повторилося те, що було тут, на Волинi, 70 рокiв тому.

Бо 1943-й — то був iспит на милосердя. Час, коли людина стояла перед вибором: вiдчинити дверi сусiдовi, щоб врятувати його з дiтками вiд наглої смертi, чи не впустити їх на порiг?

То був iспит, найжорстокiший з усiх: вiдчиниш дверi, рятуючи, знайдуть — уб’ють усiх. I не було на тому порозi вже нi поляка, анi українця. На тому порозi складали люди iспит на людянiсть.

…Пишучи цi рядки, я свiдомо не називала нацiональностей. Бо тут, на Волинi, де вiдбулася страшна трагедiя, немає рiзницi, кого було вбито — чи поляка, чи українця. Кажуть: вбито невинну душу.  А тих, хто спасав, називають коротко: то була Людина.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ

Share on facebook Share on twitter Share on vk Share on odnoklassniki_ru Share on livejournal Share on linkedin Share on email

Волинська проща. У пошуках примирення

липня 12, 2013друга світова війна, Історія
Українська правда
Історична правда Постійна адреса публікації: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/07/11/130015/
11.07.2013 _ Олександр Зінченко
Того вечора один за одним поставали спогади, яким не переріжеш горло і не викинеш за борт. Група українських і польських журналістів вирушала в минуле: на нас чекали зустрічі з українськими й польськими істориками, близькими жертв і примарами минулого. Наближалися сімдесяті роковини Волинської трагедії.

Наближалася ніч. Колеги, котрі брали участь цій подорожі, почали обговорювати дивні як для цієї години речі.

“Мій дядя Тадзьо розповідав… Атлантика, тільки-но завершилася війна. На теплоході – як на Ковчегу – кожного народу по парі, по дві, по дюжині, по півсотні. Хто б рахував?! Поляки, українці, євреї – ті, кому спогади і повоєнний устрій світу не дозволяли залишитися в Європі.

Група єврейських біженців упізнає в одному з українців убивцю когось із близьких. “У нього руки по лікоть у крові”, – інші українці теж знають, із ким їдуть: під час війни той був одним із локальних провідників служби безпеки. Хтось дістав бритву. Знаходять того чоловіка. Він усвідомлює, про що йдеться, і намагається заховатися за спинами родини: діти, жінки…

Українці, поляки та євреї хапають його за ноги, за руки і тягнуть на палубу. Мій дядя перерізав йому горло, тіло викинули за борт. Капітан потім панікував – людина зникла! Але ніхто нічого не сказав…”

Волинь. Замок Любарта у Луцьку

 На вулиці сяяли вогні ХХІ століття. За вікнами луцького готелю один за одним поставали спогади, яким не переріжеш горло і не викинеш за борт. Група українських і польських журналістів вирушала в минуле: Міністерство закордонних справ Польщі спільно з Інститутом національної пам’яті зорганізували цю поїздку.

Попереду групу чекали зустрічі з українськими й польськими істориками, політиками, близькими жертв і примарами минулого. Наближалися сімдесяті роковини Волинської трагедії.

День перший. Червоні маки Волині

За вікном нашого автобуса горіли червоним поля Волині. Цьогоріч маки зацвіли як ніколи рясно. Ім’я нашого провідника було співзвучне з англійською назвою цієї квітки. Доктор Леон Попек із Люблінського відділення ІНП теж дивився на криваві плями за вікнами.

“Мені трудно називати імена цих людей – хтозна, може, хтось із них убивав моїх близьких?!” Професор Леон Попек біля пам’ятника УПА в Любомлю

 Історик уперше приїхав у ці місця на початку 90-х за зовсім інших погодних умов: періщив дощик, листопадило. Того дня група польських дослідників відкрила могилу поміж сіл Острівки та Воля Островецька. Точніше, між пустищами, де колись було розташовано ці села. Тих поселень давно немає, а їх мешканці лежали тепер у цій розритій могилі. Із проламаними черепами.

“І настрій такий відповідний утворився… – згадував пан Попек. – А тут якраз із поля йдуть українці цілою групою. Хтось із наших, із родичів загиблих, почав щось таке агресивне кричати на їх адресу. У мене все всередині обірвалося: мав враження, що зараз нова різанина почнеться.

Раптом якась старша українка каже: ” Ось вони лежать тут. Що з того, якщо і далі будемо битися?! Ви змерзли, ходім до мене пити чай!” За чаєм почалися спогади, за спогадами – познаходили родичів, спільних знайомих – тоді ж минуло менше ніж п’ятдесят років… Старші люди пам’ятали багато. Познаходили спільних кумів навіть, і ситуація змінилася на протилежну!”

Село Острівки

Так починалися дослідження того місця, куди ми їхали. Дехто з нашої групи вже був у цих краях, коли польські археологи завершували свої дослідження. “Леоне! Тут починалося село?” – “Ні, іще далі!” Тепер на його місці широке поле, і навіть ті, хто приїжджає сюди вдруге, не може вирізнити його давніх меж.

Посеред поля біліла під кущем бузку якась цятка. “Цей бузок іще передвоєнний! – каже Леон. – Він – живий свідок усіх цих подій. Тут колись стояв костьол”. На місці храму тепер стоїть фігура Богородиці.

Леон Попек: “Отець каже: “Залишаюся! Бо який з мене був би пастир, якби я своїх овець вовкам на поталу залишив був!”

 “Волинь уже палає вся, а тут узагалі нічого не відбувається. Спокій. Тиша.

Усе почалося вночі 29 серпня 1943 року. Раптом приходить до католицького священика група з Армії Крайової, кажуть, що треба тікати. Отець каже: “Я залишаюся! Бо який з мене був би пастир, якби я своїх овець вовкам на поталу залишив був!”

Наступного дня, у неділю, священик звертається до пастви і наказує жінкам іти до найближчого більшого міста, а чоловікам – вартувати. Кількадесят осіб із Волі Островецької збирають речі та їдуть через Острівки. “А куди їдете?!” – питають у Острівках. “Священик велів їхати до Ягодина”. – “Та залишайтеся! Ми з українцями завжди добре жили! 400 років у згоді – разом дітей хрестимо. Вони нам кривди не зроблять!”

Але на всяк випадок на ніч сховалися по кущах, по копицях. Вночі варта затримує кількох “чужих”. Хлопці в Острівках молоді, гарячі – хотіли розправу відразу вчинити. Священик заборонив: “Відпустіть! Не починаймо першими!”

Сходить сонце. Люди починають повертатися зі своїх схованок – змерзлі, невиспані, діти плачуть… Жінки починають сніданок готувати, чоловіки – скотину годувати. У цей момент села оточили. І Острівки, і Волю Островецьку.

В’їжджають у село на конях, збирають чоловіків на збори, мовляв, обговорюватимуть спільну партизанку проти німців. Тільки чоловіків зібрали до школи – кільце оточення починає звужуватися: що 5–7 метрів хтось іде: один зброю має, інший – сокиру чи вила… так свідки згадують. Заходять до хат по 3–5 чоловік і командують: усі на збори! “Та чоловіки наші вже пішли!” – “Ні, тепер усі йдіть!” Жінок і дітей закривають у костьолі.

Зі школи чоловіків почали виводити по десятеро до віддалених обійсть – Трусюка та Сушка. А відстані такі, що пострілів не чути.

Хрест (ледь видно праворуч ближче до лісу) установлено на місці садиби Трусюка, де було знайдено масову могилу з рештками застрелених 80 чоловіків

1992 року ми знайшли могилу в обійсті Трусюка – 80 осіб, усіх застрелено в потилицю.

І от практично всіх чоловіків уже вбито… і цієї миті наїжджають німці. Десь 60 військових на чотирьох великих автах. Починається стрілянина. У цій метушні декільком особам удається втекти.

У Волі Островецькій так само відбуваються вбивства. Жінок і дітей кладуть просто на стерню і забивають багнетами. За переказами на тому полі загинуло десь 300–350 осіб. Ми знайшли могилу 2011 року – насправді там лежала 231 особа.

Володимир Шафран був тоді малим хлопцем, і він каже, що тіла понад десять днів у полі лежали. Потім упівці із сусіднього українського села зігнали людей, щоб поховали. Тіла уже сильно розклалися, і їх стягали крюками до могили, бо не підійти близько – такий сморід стояв.

В іншій могилі 1992 року ми знайшли 243 скелети. Усі черепи пробито якимсь трикутним інструментом. Ми не знали, що це було. Приходить якийсь місцевий чоловік, бачить ті черепи – і раптом починає плакати: “Як же ж так можна було з людьми!?” Питаємо: “А як?” – “То молотом для забою скотини зроблено – такий пробиває найгрубіші черепи биків!” 243 особи – усіх було вбито в такий спосіб. Школу із дітьми та жінками закидали гранатами і підпалили.

Так закінчилася історія Острівків та Волі Островецької”.

1943 року, за твердженням професора Леона Попка, у Острівках мешкало щонайменше 664 особи. У серпні загинуло 474: 145 чоловіків, 125 жінок, 204 дитини. Із 866 осіб, що мешкали у Волі Островецькій, загинуло 568: 161 чоловік, 185 жінок, 222 дитини.

Хрест на цвинтарі, де перепоховано мешканців Острівків та Волі Островецької

Ми залишали місце, де колись жили люди. Із Заходу на поле надходила стіна чорних хмар. Останні промені сонця осявали дорогу, яка йшла посеред села. За хвилю на Острівки, як і сімдесят років тому, знову впав морок.

В автобусі професор сів на сусіднє сидіння. Ми говорили про джерела ненависті й можливе примирення. Я запитав: “Яким має бути примирення між українцями і поляками?” – “Хрести над могилами! Тільки хрести над могилами…”

Ми перетнули кордон між Україною і Польщею. Попереду був Люблін.

День другий. Протоколи розбіжностей

“В Україні є історики, з якими нам немає про що дискутувати! Вони заперечують Волинський Злочин у спосіб, подібний до того, як дехто заперечує факт Голокосту!” – Маріуш Зайончковський із Люблінського відділення Інституту національної пам’яті Польщі, мабуть, прагнув забезпечити українських журналістів сенсаціями. “Це антиісторична дискусія! Не можна сідати за один стіл із В’ятровичем, Патриляком! Складається враження, що пан В’ятрович сам не читав документів, які опублікував!” – вів далі польський історик.

Урешті-решт я не витримав: “Ви можете як завгодно ставитися до професійних якостей доктора В’ятровича, але стверджувати, що він заперечує факт Волинської трагедії, – це просто неправда. Бо якщо В’ятрович підписує разом із Патріархом Філаретом, Патріархом Гузаром, Президентом Кравчуком вибачального листа до поляків, то він уже не заперечує Волинську трагедію! Про що ви говорите?!”

Програма поїздки передбачала, що в Любліні відбудеться зустріч із істориками та прокурорами польського ІНП, які досліджують Волинську трагедію.

Серед згаданих у програмі учасників зустрічі фігурувало ім’я Александри Зінчук, яка була ініціаторкою проекту “Поєднання через складну пам’ять”. Пані Зінчук та її однодумці збирали оповіді тих, хто пережив волинське божевілля. Волонтери проекту збирали свідчення очевидців і з українського, і з польського боку.

Я встиг продивитися матеріали інтернет-сторінки проекту і тому був абсолютно спокійний: мені здавалося, що зустріч у Любліні відбудеться зважено, книжка змальовувала цю трагічну історію аж ніяк не чорно-білою. Заява Маріуша Зайончковського просто зламала все.

Справа в тому, що минулого року з-під пера історика, колишнього директора архіву Служби безпеки України Володимира В’ятровича вийшла книжка “Друга польсько-українська війна 1942–1947 рр.”, побудована на доти незнаних або малознаних документах із архіву СБУ та інших архівних зборів. Польські науковці гостро сприйняли книжку. Відомий польський дослідник Волинської трагедії Ґжеґож Мотика відгукнувся на неї рецензією “Невдала книжка”: він критикував концепцію, ставив під сумнів адекватність у сприйнятті певних джерел, заперечував назву книжки, мовляв, не можна називати польсько-український конфлікт війною.

Але одна справа – академічні дискусії, а друга – публічні звинувачення. Не витримав навіть досі спокійний Вахтанг Кіпіані: “Ви кажете, не можна зустрічатися і дискутувати із В’ятровичем? За цією логікою, ми мали б відмовитися від сьогоднішньої зустрічі із Евою Сємашко!”

Вахтанг Кіпіані знімає спецвипуск телевізійної “Історичної правди” у Острівках на Волині

Дослідження Владислава й Еви Сємашків, своєю чергою, критикували українські історики. Перші, піонерські дослідження Волинської трагедії цих двох дослідників справді були вразливі для критики. Сьогодні сама пані Сємашко визнає, що в її перших роботах кількість жертв Волинської трагедії майже вдвічі завищено.

Але, вочевидь, і праці Сємашків, і праці В’ятровича не можуть містити тільки помилки та похибки. І там, і там є що критикувати. І там, і там є багато правди. Але найголовніше – практика виключення когось із діалогу знищує його сенс, адже сума монологів не є діалогом.

Дивіться анонс програми Вахтанга Кіпіані про Волинську трагедію

Що буде, якщо виключати з діалогу людей, котрі є лідерами думок для певних середовищ? Такий підхід створює ризики, що загоєння давніх травм ніколи не відбудеться. Адже єдиний спосіб загоїти минуле – це проговорити складні питання вголос для всього суспільства, а не для його частини. Говорити треба з усіма, а не тільки з тими, із ким зручно. Довкола цих думок точилася подальша дискусія в Люблінському ІНП.

У результаті на цікаву і важливу інформацію прокурорів Інституту національної пам’яті, котрі досліджували Волинську трагедію, як і на інформацію про проект Александри Зінчук після цієї суперечки просто не вистачило сил.

Прощаючись, Леон Попек розгублено стенав плечима: “Я думав, що ми значно ближче до примирення. Виходить, я помилявся!” Діалогу в Любліні не вийшло.

Волинська проща тривала. Ми вирушили на зустріч із представниками “Кресових середовищ” – потенційно найконфліктнішого пункту нашої програми.

Причини конфлікту

“Креси” – дослівно “прикордонні землі”. Коли звучить це слово – значить, ідеться про колишні українські, білоруські та литовські землі, які до вибуху Другої світової війни належали Речі Посполитій Польській.

Після війни польське населення цих земель було виселено до інших, переважно західних і північних регіонів Польщі. Люди поїхали, а ностальгія, біль і травми минулого залишилися.

“Кресов’яки” формують найрадикальнішу версію подій на Волині, мовляв, українці-різуни не тільки вбивали і мордували, а ще й без сенсу жорстоко тортурували поляків.

Ева Сємашко завжди асоціювалася із цими середовищами. І у певних українських колах її сприймали навіть гірше, ніж Маріуш Зайончковський Володимира В’ятровича.

Фрагмент сторінки альманаху Інституту національної пам’яті Польщі “Пам’ять.PL” із матеріалом Еви Сємашко “Не уживаймо евфемізмів!”

Образ “великої та жахливої” аж ніяк не пасував мініатюрній жінці з учительською зовнішністю: “Я не відчуваю ненависті до українців! І в жоден спосіб не можу поширювати відповідальність за Волинський Злочин на сучасних українців. Я пробачила, так… але доки в Україні існуватиме культ ОУН-УПА, доти вибачення і примирення залишатимуться складним питанням”.

Поруч із Евою Сємашко на цій зустрічі у Варшаві сидів відомий композитор, автор музики до фільму “Вогнем і мечем”, Кшесімір Дембський. “Я на одну восьму – українець!” – одразу заявив Маестро. Він розповідав, що багато хто з його близьких загинув у Волинській різанині, але батько, Влодзімєж, урятувався саме завдяки допомозі українців. “Я свідомий того, що тих, хто допомагав і рятував, серед українців було більше, ніж тих, хто убивав!”

Я запитав, що сталося – чому дійшло до такої ненависті, що було причиною конфлікту?

“Головна причина – ідеологія інтеґрального націоналізму Донцова! – відразу вступила Ева Сємашко. – Помилки міжвоєнної політики польської держави – тільки ґрунт для конфлікту, але вони не є безпосередньою причиною”.

Питання про причини конфлікту я задавав декілька разів різним людям. У Луцьку – українським історикам, у Варшаві – польським.

Іще в перший день, у Луцьку, наша група мала іншу зустріч – із українськими істориками: Миколою Кучерепою, Анатолієм Швабом, Оксаною Каліщук та Володимиром Пришляком.

Луцькі історики не наважувалися говорити про одну або дві головні причини конфлікту. Ішлося про комплекс причин, кожна з яких “не спрацювала” би без інших. Їх список був значно довший, ніж у Сємашко, і питання ідеології у цьому переліку було відсутнє.

Першою причиною конфлікту, на думку професора Кучерепи, була драматична історія українських земель у складі Польщі аж від XIV–XVII століть, віковий тягар узаємних кривд та образ.

По-друге, мав значення сумний досвід війни з поляками в 1918–1919 роках, яку українці програли.

Також важливо й те, що українці після Версалю опинилися в бездержавному стані.

За четверту причину історик називає національну політику Польщі щодо українців у міжвоєнне двадцятиріччя.

По-п’яте, професор просив не забувати про роль підбурювачів конфлікту, якими часто були і німецькі окупанти, і радянські партизани.

“До того ж, – на думку професора, – в умовах окупації і Україна, і Польща опинилися в стані бездержавності, тому поляки прагнули відновити державність, а українці – вибороти. І на перетині цих прагнень вони опинилися на дорозі одні в одних”.

Урешті-решт, не можна забувати про деморалізаційний чинник війни, коли заповідь “Не вбивай!” перестає діяти під впливом повсякденності вбивства.

Я запитую колег, чому все вибухнуло саме влітку 1943-го? Пані Оксана Каліщук пояснює це тим, що німецька окупаційна влада в цей період втрачає контроль над територією і саме тоді починає активно діяти радянська партизанка.

Прошу уточнити, чи був, на їхню думку, наказ керівництва УПА. Адже безліч польських дослідників упевнені в його існуванні й спланованості масових убивств поляків на Волині та Галичині… “Наказ? А ви його читали?!” – вибухає роздратуванням професор Микола Кучерепа. Оксана Каліщук додає, мовляв, роль ОУН у цій історії не можна іґнорувати, але й перебільшувати не варто! Відчувалося, що існування наказу щодо спланованості антипольської акції в цій аудиторії не сприймали.

Польські історики цілком свідомі цих розбіжностей щодо бачення причин польсько-українського конфлікту.

Певні середовища в Україні прагнуть обмежити причини тільки передвоєнними суперечностями, з польського боку є ті, хто намагається говорити тільки про руйнівний вплив націоналістичної ідеології – ось які думки звучали під час зустрічі з польськими дослідниками конфлікту у варшавському офісі Інституту національної пам’яті.

Професор Ґжеґож Мотика під час зустрічі із українськими журналістами

Професор Ґжеґож Мотика називає 4 основні причини конфлікту:

“Перша – помилкова політика міжвоєнної Польщі щодо національних меншин, коли до українців ставилися як до громадян другого сорту.

Друга – радикальна ідеологія ОУН(б), що була близька до фашизму або тотожна з ним.

Третя причина – німецькі та радянські окупанти “навчили” вбивати у масовому масштабі. Це мало руйнівний вплив на моральність суспільства.

Четверта – політичний конфлікт між польським і українськими визвольними рухами й територіальна суперечка за Львів”.

Тобто за винятком ідеологічного складника – і польські, і українські історики наближаються до спільного бачення причин конфлікту.

Ба більше, той же Ґжеґож Мотика намагається пояснити польській аудиторії і асиметрію знань про УПА, і її роль в українській історії. Для багатьох поляків її історія – це тільки вбивства поляків. Мотика пояснює: ні, це не так. Власне, у червневому числі популярного історичного часопису “Focus-Historia” було опубліковано розлоге інтерв’ю з істориком:

“– А що сталося з людьми, відповідальними за геноцид поляків: Шухевичем, Клячківським, Сидором, Арсеничем? – запитує журналіст видання Анджей Федоровіч.

– Усі загинули у боротьбі із Совєтами. […] Взагалі від 1944 до 1953 року було заарештовано, депортовано чи вбито у боротьбі проти комуністичної влади близько півмільйона українців. Тільки вбитих було 150 тисяч. Практично в кожній родині хтось загинув або був репресований. Це пояснює, чому після 1991 року практично в кожному селі  з’явилися кургани пам’яті УПА […], – відповідає Ґжеґож Мотика.

Червневе число популярного часопису “Focus. Historia” розповідає про Польсько-українську війну

 – Виходить так, що українець, який дивиться на курган пам’яті Української повстанської армії, бачить пам’ятник солдатам, які боролися з комунізмом, а поляк – пам’ятник убивцям беззбройних цивільних громадян, жінок і дітей?

– Так і є. […] Парадокс полягає в тому, що якби не волинсько-галицька різанина, то в Польщі сьогодні було би багато тих, хто із симпатією ставився б до боротьби УПА проти комуністів”.

День третій. Політичні наслідки і соціологічні дослідження

Віце-міністр закордонних справ Катажина Налєнч-Пєлчинська виявилася дуже молодою, дуже красивою і дуже суворою пані: “Волинський злочин – дуже важливий складник стосунків між Польщею та Україною, але це ніяк не впливає на зближення України та Європейського Союзу. Ми підтримуватимемо цю стратегічну мету незалежно від двосторонніх взаємин. Наша мета – примирення. Але немає примирення без правди!”

Зустріч відбувалася в Міністерстві Закордонних справ, у залі імені Єжи Ґедройця. І слова пані-міністра звучали відлунням ґедройцівської сентенції: “В інтересах наших народів – нормалізація стосунків, що вимагає від нас говорити одне одному в очі всю правду, але – тільки правду”.

Відразу пролунало інше питання: “Якою є ця правда?”

Вочевидь, пані-міністр мала готову відповідь і висловилася так, що вона цілком свідома того, що відповіддю на злочини ОУН-УПА були злочини АК. “Звичайно, ніхто не може примусити сформувати якусь одну правду. Ба більше, ніхто не збирається примушувати! Примирення вимагає часу. Усе вимагає часу. Треба набратися терпіння”.

Того ж дня, як повідомили польські газети, віце-міністр Налєнч-Пєлчинська мала значно менш спокійну розмову в парламенті: у Сенаті тривало чергове коло дискусій щодо змісту, тексту і назви постанови, присвяченої 70-й річниці Волинської трагедії.

Депутати від опозиційної партії “Право і Справедливість” пропонували назвати 11 липня Днем мучеництва Кресів. Віце-міністр Налєнч-Пєлчинська намагалася витлумачити політичним опонентам, що буде складно пояснити українцям появу такої пам’ятної дати, адже поляки на Кресах гинули і від рук нацистів та більшовиків, і то значно більшою мірою.

Її підтримав голова фракції проурядової партії “Громадянська платформа” Рафал Групінський: “У нас немає дня пам’яті німецьких і радянських жертв, то чому ми повинні мати день пам’яті українських жертв?!”

На сторінках польської преси вирує гаряча дискусія щодо визначень того, що трапилося на Волині. Деякі видання напередодні 70-ї річниці Волинської трагедії винесли тему на свої обкладинки. “Забутий геноцид”, “Діти Волині. Бачили як бандерівці мучають і убивають їх батьків та рідних”, “Волинь 1943: Український геноцид. Коли визнають?”

У відповідь Ельжбета Крук із ПіСу порадила віце-міністру й опонентам у парламенті менше дбати про чутливість почуттів українців. А присутні представники кресових середовищ закидали представникові польського МЗС, що той нічого не робить, коли “в Україні встановлюють пам’ятники вбивцям, а містами дефілюють фашисти із прапорами дивізії СС “Галичина””.

І секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджей Кунерт, а пізніше – і маршалок Сенату Богдан Борусевіч під час дебатів намагалися пояснити, що представлений текст постанови є найгострішим з усіх, що їх колись приймав Сенат. Представники ГП пояснювали, що без ухвали суду називати якісь дії геноцидом немає жодних підстав. Їхні опоненти не хотіли чути цих аргументів. Дискусія зайшла у глухий кут.

Польський парламент має цікаву традицію. Зазвичай тут уважають, що історія не є предметом для голосування. Більшість постанов парламенту, що стосуються історії, приймають консенсусом. Після дебатів, на яких узгоджують текст “історичної” постанови, маршалок Сенату НЕ ставить її на голосування. Він пропонує прийняти постанову через процедуру акламації – тобто оплесками: голова оголошує текст, сенатори аплодують, після чого постанову вважають прийнятою.

Постанову до 70-ї річниці Волинської трагедії шляхом акламації прийняти так і не змогли. Замість звичного у такій ситуації консенсусу постанову прийняла звичайна більшість. Означення цього конфлікту як геноциду розкололо польський Сенат.

Але все це було потім. Того дня на нас чекало ще кілька важливих зустрічей.

Доктор Анджей Завістовський є шефом Бюро публічної просвіти – відділу Інституту національної пам’яті, що відповідає за освітні та видавничі програми цієї установи. Він мав особливий погляд на Волинську трагедію. “Проблема полягає в тому, – казав історик, – що польська молодь не тільки не знає, що трапилося на Волині, але навіть не знає, де вона розташована”.

Про останні дослідження CBOS на цю тему читайте у рубриці “Коротко”: “Третина поляків нічого не знає про Волинську трагедію” та “Більшість поляків вважає, що минуле розділяє наші народи”

Кілька років тому, в липні 2008 року, одна з провідних соціологічних установ Польщі – Центр досліджень громадської думки (CBOS) – опублікувала рапорт до 65 річниці Волинської трагедії. З’ясувалося, що лише 20 % поляків добре орієнтуються в історії питання. 38 % відповіли, що вони щось чули про злочини, які сталися на Волині 1943 року. А 41 % визнав, що нічого не знає на цю тему.

Лише 8 % молодих поляків віком 18–24 роки стверджують, що багато знають про Волинську трагедію. 51 % каже: “Нічого не знаю про це”.

На запитання “Хто був винуватцем цього злочину?” найчастіше – 19 % – згадували… росіян. Українців як злочинців називають 14 % опитаних. Іще 5 % називають не народ, а конкретні організації: УПА, українських націоналістів, українське військо. 57 % опитаних поляків не змогли дати відповіді на запитання, хто був винуватцем цього злочину.

Доктор Анджей Завістовський, шеф Бюро публічної просвіти польського Інституту національної пам’яті

“Звичайно, за п’ять років мало би щось змінитися, – говорить Анджей Завістовський, – але, боюся, не надто багато”. Він поінформував, що найближчим часом запрацює інтернет-портал для вшанування жертв Волинської трагедії, де буде розміщено “компендіум” матеріалів польською, українською та англійською мовами. Зокрема, обіцяють, що там буде доступна нова праця Ромуальда Нєдзєдька “Кресова книга справедливих” – зібрання фактів про те, як українці рятували життя своїм сусідам-полякам.

І тут заходить Адам Даніель Ротфельд…

…людина, яка завдячує життям братам Андрею та Климентію Шептицьким. Маленького єврейського хлопчика з Перемишлян було врятовано в Унівському монастирі, а згодом він став директором Інституту Миру в Стокгольмі та міністром закордонних справ Польщі.

“У Франції в монастирях теж переховували єврейських дітей, – каже пан Ротфельд, – але, на відміну від Франції, в Україні жоден монах у жодному монастирі їх не зрадив і не доніс німцям!”

Розмова із Ротфельдом розпочалася з імперативу: “Правда не шкодить!” Українцям є за що вибачатися перед поляками, а полякам – перед українцями. Незалежність України відкрила можливість до того, щоб вона стала рівноправним партнером. Але в Україні сьогодні панує думка, що про стосунки з Польщею не треба турбуватися – вона й так допомагатиме: мовляв, Україна є такою потугою, що всі мають бути в ній зацікавлені. Це неправильна позиція, хибна! Потрібні не тільки порожні декларації, але й дії! – такий був зміст міркувань і порад старого дипломата.

Адам Даніель Ротфельд

“Колись я мав аудієнцію в Івана Павла ІІ, – згадував пан Ротфельд. – Він питає: “Ви займаєтеся розв’язанням конфліктів – як гадаєте, чому доходить до такої ненависті й убивства?” Я відповідаю, що не маю чіткої відповіді на це запитання, можливо, люди у біді та зневірі доходять до радикалізму й убивств. А сам відчуваю, що він не просто так запитує, що він має щось сказати. І справді, Папа каже: “Були часи, коли і біда, і зневіра були більшими, але до вбивства не доходило. Усередині нас живе і добро, і зло. Але часом трапляється, що зло бере гору””.

Ротфельд на якусь мить замовк. Цієї миті я відчув, що головні слова під час цієї подорожі прозвучали. Подолання зла починається із його усвідомлення як зла. Тоді воно втрачає силу і більше не відроджується.

***

У літаку додому було про що подумати. Про те, що поляки й українці мають асиметрію пам’яті: поляки пам’ятають кривди, яких зазнали від українців, і не дуже хочуть пам’ятати про те зло, котре заподіяли українцям. Українці в цій асиметрії пам’яті відповідають узаємністю.

Я думав і про те, що ми маємо взаємну асиметрію знань одні про одних. Українці багато про що не знають у польській історії, а поляки дуже мало знають про українську історію – як от про боротьбу УПА з більшовиками та нацистами.

У літаку над Волинню я думав про те, що навіть одні й ті ж слова ми сприймаємо надто по-різному.

Для мене словосполучення “Волинська трагедія” звучить поважно й урочисто, а “Волинський злочин” – значно менше за масштабом, дрібнувато якось. У польській мові навпаки: “злочин” звучить вагоміше, ніж “трагедія”. Багато поляків обурюються, коли українці говорять “Волинська трагедія”, бо бачать у цьому прагнення применшити її значення. А це не так.

Завантажити матеріали за темою (12,2 мб, PDF)

 

Тексти восьми українських і польських істориків і громадських діячів на тему Волинської трагедії. Банер надано Польським інститутом у Києві

Для українців геноцид починається з мільйонів, для поляків – із сотень. Я думав про те, що і українцям, і полякам треба зняти національні окуляри, пробувати відкривати одні одних, стати на місце іншої сторони.

А ще я раз по раз прокручував у пам’яті Ротфельдові слова про те, що він має обережний оптимізм: мовляв, цього разу із примиренням може вдатися, попри найгостріші дискусії за двадцять минулих років, попри найпотужнішу емоційну напругу, попри сотні гострих публікацій у пресі…

Це все нагадувало гарячку: організм лихоманить кілька днів, щоб побороти хворобу непам’яті й узаємної неправди.

Дивіться також:

Геноцидні ігри. Текст Володимира В’ятровича

Історик Богдан Гудь: “Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії”

Історик Норман Дейвіс: “Іде вибірковість: поляки – жертви геноциду, а інші – ні”

Депутат Сейму Мирон Сич: “Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення”

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам “геноцид” на Волині

“Терору не цуралися й поляки” – екс-президент Польщі

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити

Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами

Примирення по-польськи: УПА – злочинці, АК – герої

Інші матеріали на тему “Волинська трагедія”

Олександр Зінченко
Історик, журналіст (Київ)

© 2010-2012, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань – гіперпосиланням) на “Історичну правду”.

Вєлікая “вєраломная”

червня 28, 2013друга світова війна, Історія
Вєлікая "вєраломная" “72 года назад фашистская Гєрманія вєраломна напала на Савєцкій Саюз і началась Вєлікая Атєчественная Вайна”  – цим текстом, майже повністю переписаним з російської Вікіпєдії, таваріщ Єфрємав доповідав у Раді про, типу, початок військових дій Савєтав у Другій Світовій, в черговий раз виставляючи себе клоуном та посміховиськом перед тими, хто дійсно знає, що, коли та як відбувалось насправді. Але, на хрєн таваріща Єфрємава з його “знаннями”, з його “Атєчєствам”, про яке й так вже всім зрозуміло.

Спробую трохи розказати про “вєраломнасть”.
Таваріщ главнакамандующій та його військове та партійне оточення були заздалегідь проінформовані про накопичення німецьких сил біля кордонів СРСР. Ще 10 квітня 1941 року СРСР почав приводити у бойову готовність усі військові з’єднання на західних кордонах, 1 травня розпочалися приготування до військових дій.

У цей же час, 5 травня, Сталін отримує cпeцповідомлення “№ 660477 сс”, про загальну кількість німецьких формувань на кордоні з СРСР, яке містить у собі такий уривок:
“Общее количество немецких войск против СССР на 5 мая достигает 103-107 дивизий, включая шесть дивизий, находящихся в районе Данциг и Познань”.

Насправді ж, німці зосередили більше сил, а саме: 81 піхотна дивізія, 1 кавалерійська дивізія, 17 танкових, 15 моторизованих, 9 охоронних і поліцейських дивізій. В якості резерву головного командування на підході знаходилися ще 22 піхотних дивізії, 2 танкові, 2 моторизовані дивізії і одна поліцейська дивізія. Разом: 140 загальновійськових дивізій, плюс 10 охоронно-поліцейських дивізій (враховуючі дивізії СС). Цифри узяті з монолітної, по-німецьки педантичної та виваженої праці генерала Курта фон Тіппельскірха “Історія Другої Світової Війни”, який під час війни служив у генеральному штабі сухопутних сил Німеччини. Розумію, що совкоподібним “поціновувачам військового генія Сталіна” ця книга не є авторитетом, але (на хвилиночку!) ніхто й досі не зміг спростувати дані, наведені німецьким генералом, який без краплини пропаганди враховував усе, точно та неупереджено, без прикрас або принижень, з німецькою пунктуальністю та послідовністю.

Далі трохи сухої хронології червневих подій:

2 червня 1941. Народний комісар внутрішніх справ Л. П. Берія направив до ЦК ВКП (б) і РНК повідомлення про військові заходи німців поблизу кордону з СРСР.

6 червня 1941. У спецповідомленні НКДБ УРСР наркому держбезпеки СРСР В. Н. Меркулову, за даними закордонної агентури та опитування порушників державного кордону, відзначаються інтенсивні військово-мобілізаційні приготування німців на суміжній території.
Нарком оборони СРСР С. К. Тимошенко та начальник Генштабу Червоної Армії Г. К. Жуков направили Військовій раді КОВО Директиву: «Для підвищення бойової готовності військ округу до 1 липня 1941 всі глибинні дивізії та управління корпусів з корпусними частинами перевести ближче до держкордону в нові табори… Пересування військ зберегти в повній таємниці. Марш здійснювати з тактичними навчаннями, ночами.»

17 червня 1941. В. М. Меркулов направив І. В. Сталіну і В. М. Молотову агентурне повідомлення, отримане НКДБ СРСР з Берліна: «Джерело, що працює в штабі німецької авіації, повідомляє: Усі військові заходи Німеччини з підготовки збройного виступу проти СРСР повністю закінчені, і удару можна очікувати в будь-який час.»

Сталін відреагував на це повідомлення з притаманною великому стратегу та геніальному військовому логікою: “Можете послати ваше джерело зі штабу німецької авіації до йо….ної матері. Це дезінформатор”.

22 червня 1941. У 00.30 хвилин в західні військові округи була передана директива № 1:
«1. Протягом 22 – 23.6.41 р. можливий раптовий напад німців на фронтах ЛВО, ПрібОВО, ЗахОВО, КОВО, ОдВО. Напад може початися з провокаційних дій.
2. Завдання наших військ – не піддаватися ні на які провокаційні дії, які можуть викликати великі ускладнення. Одночасно військам Ленінградського, Прибалтійського, Західного, Київського та Одеського військових округів бути в повній бойовій готовності зустріти можливий раптовий удар німців або їх союзників.
3. Наказую:
а) протягом ночі на 22.6.41 р. таємно зайняти вогневі точки укріплених районів на державному кордоні;
б) перед світанком 22.6.41 р. розосередити по польових аеродромах усю авіацію, у тому числі і військову, ретельно її замаскувати;
в) всі частини привести в бойову готовність. Війська тримати розосереджено і замасковано;
г) протиповітряну оборону привести в бойову готовність без додаткового підйому приписного складу. Підготувати всі заходи щодо затемнення міст і об’єктів;
д) ніяких інших заходів без особливого розпорядження не проводити.
Тимошенко. Жуков.»

О 3 годині 10 хвилин УНКДБ по Львівській області передало по телефону в НКДБ УРСР повідомлення про перехід на радянську територію в районі м. Сокаль єфрейтора вермахту Альфреда Ліскова. На допиті в штабі прикордонного загону він заявив, що наступ німецьких військ розпочнеться на світанку 22 червня.”

Таким чином, можна спитати: а чи насправді був цей напад німців таким несподіваним та “вєраломним”? Що ж, мабуть так. Для мільйонів простих людей – так. Для Сталіна та партійної верхівки разом із головнокомандуючими – ні в якому разі.

У чому причина такого стрімкого розгрому у перші місяці війни? У чому причина такої шаленої, фантастичної кількості полонених, у створенні різних, так званих, “котлів”? Чому 8 тисяч захисників Брестської фортеці (цифра узята в середньому від різних джерел – від 5 до 12 тисяч) тримались до 30 червня, коли німцями був узятий Східний Форт, а локальні осередки спротиву продовжувалися ще місяць, і це при тому, що захисники не мали ані підкріплення, ані постачання, у той час, як Київський котел за 2,5 місяця, з 7 липня до 26 вересня 1941 року (а якщо прискіпливо подивитися, то в суцільному оточенні частини ЧА знаходилися лише тиждень та, усе одно, це призвело до катастрофічних наслідків), коли ЧА зазнала повної нищівної поразки, подарував вермахту 665 тисяч полонених, 884 танка та 3718 одиниць артилерії, а Вязьменський котел – 663 000, 1242, 5412 відповідно?

У Сталіні. Звісно, хтось почне казати, що не можна усю провину перекладати на одну людину, що це неадекватна оцінка, що це суб’єктивна точка зору. Хай буде так. Але, нагадаю, що саме Сталін зосередив у своїх руках усі важелі управління армією, усю владу забрав собі, саме Сталін на прикладі німецько – польського конфлікту з 1 до 17 вересня, коли “брат – саюзнік Гєрманії” допоміг Гітлеру у його місії по окопуванні Польщі, мав достатньо часу (майже 2 роки) для досконалого вивчення тактики ведення німцями війни, у чому йому допомагали совєцкіє військові теоретики, саме Сталін, не дивлячись в очі насуваючийся загрозі із Заходу, вперто продовжував вірити, що Гітлер не завдасть першого удару, а в той час Совєти достатньо приготуються, щоб напасти на “саюзніка” восени 41-го, саме Сталін читав докладні, що німецьке посольство поспішно згортається та його члени разом із сім’ями виїжджають геть з СРСР, саме Сталін ігнорував тривожну інформацію від агентів (приклад вище), саме Сталін 25 червня 1941 року став винуватцем події, яка виглядала цілковитим абсурдом з раціонального погляду та мала нульовий, якщо не негативний ефект у стратегічному плані, а саме – у той час, коли ЧА вочевидь зазнавала поразки у Білорусі та Прибалтиці, а прикордонні бої на українській території набули неабиякої гостроти, він відкрив ще один фронт, здійснивши збройну агресію проти Фінляндії повітряними ударами (до речі, саме там розпочав свій шлях до героя СРСР льотчик Алєксандр Покришкін, коли у першому повітряному бою з фінськими винищувачами збив не літак супротивника, а Су-2 свого повітряного напарника з лав повітряних сил Червоної Армії), та ще багато чого ідіотичного, як головнокомандуючий зробив саме Сталін.
Провину інших командирів зі ставки зменшувати не збираюсь, але головна провина за феєричний провал та панічний відступ ЧА у перший рік війни лежить саме на Сталіні.

До знаменитого наказу №227 від 28 липня 1942 року наші воїни щедро поповнювали ряди військовополонених, змушуючи солдат вермахту із жахом дивитися на стан доблєстнай Краснай Арміі, коли йшли шляхами “нєабьятнай нашей Родіни” та бачили залишені у паніці, готові до бою, але порожні (бо солдати та офіцери драпали на Схід зі швидкістю блискавки, забувши про все на світі), з повним боєкомплектом танки та артилерію.

Тільки за перші 4 місяці війни у крупних котлах вермахт узяв у полон (або добровільно здалися) 2 мільйони 286 тисяч людей, серед яких було безліч генералів та навіть два командарми. Було захвачено у трофеї боєздатних 10 тисяч танків та 16 тисяч одиниць артилерії. Якщо враховувати ще кількість полонених у малих котлах або просто добровільно склавших зброю, то, мабуть, загальна цифра військових, узятих у полон доповзе до 3 мільйонів. Принаймні, такі німецькі дані. У наших даних шукати щось більш-менш правдиве – марна справа.

Ви маєте уяву про такий термін, як військовий інтендант? А зараз уявіть собі, з яким жахом німецький постачальник дивився на зайві три мільйоні ротів, яких треба прогодувати. Які не вказані у сметах, розрахунках, які своєю масштабною кількістю навіть не наближалися до теоретичних уявлень  німців про кількість ймовірних полонених. Ось звідси, мабуть, і пішов міф про “звірячі” умови перебування полонених у ворожому таборі. Три мільйони ротів – це понад 100 дивізій, німецька служба постачання виявилася просто не готовою до такого швидкого перебігу подій. Не готова, що «Красная Армія, каторая всєх сільнєй», почне з такою готовністю масово здаватися у полон (і при цьому маючи ще людські та бойові ресурси та резерви). Хто це був? Не совки? Не комуністи? Ті, хто ненавидів таваріща Сталіна та Совєцкую власть? Може, але… У таких неймовірних масштабах? Київський, Вязьменський, Смоленський, Уманський котли…
Жорстокість з боку німців була, це війна, але такої, як забивав голови совєцкій агітпроп – ні. Просто людей годувати було нічим, тому умови їхнього існування плавно котилися до умов існування черв’яків.

А тут ще наш вождь таваріщ Сталін видав в маси черговий маразм. Це не полонені, а зрадники, тому нехай здихають, його це не коливає. Ось воно, як. Тебе кинули в пекло, залишили там подихати за старою доброю совєцкай традіциєю, а ти ще й зрадник. А на окупованих територіях з провіантом було не дуже – німцям не вистачало, а гєніальний палкаводєц наказав не залишати ворогу нічого. І запалали поля з врожаєм, полетіли у небо вцілілі до того фабрики та цеха, поторохтіли на Схід товарняки з їжею, станками, механізмами та худобою. Добра така собі тактика, її Гітлер потім перейняв на початку 1945, коли союзники вже перейшли у грандіозний наступ на усіх фронтах, тактика винищення усієї можливої інфраструктури, тактика, проти якої люто виступав міністр промисловості Німеччини Шпеєр, який навіть хотів закачати до бункеру фюрера отруйний газ. Проти Сталіна не виступав ніхто. Мовчазна покора та велетенський жах перед атцом народав примушували негайно та з готовністю виконувати вбивчі для народу та солдат накази з самого верху партії. От тільки людям, узятим у полон у 1941 році, від цього не легше зовсім.

Коли Паулюс 30 січня 1943 року підписав акт про капітуляцію 6-ї армії під Сталінградом, віддавши у полон 90 тисяч солдат та офіцерів вермахту (а це, на хвилиночку, була перша така крупна поразка, зі здачею у полон цілої армії, після Єнської катастрофи 1804 року), Гітлер на нараді 5 лютого сказав, що це він один несе відповідальність за такий провал і не збирається відбирати у Паулюса, віддавшого у полон цілу армію, ніяких військових звань. Всі полеглі офіцери вермахту були об’явлені героями, а в Німеччині був національний траур.

У Сталіна були винні усі, тільки не він. Від рядових до командармів. Ніхто не був застрахований від того, аби якось вранці не бути заарештованим особістами зі СМЕРШУ. Вєлікій палкаводєц правіл страной.

Сталін завалював фронти нескінченими людськими ресурсами, строк бойової дії деяких з них вимірювався хвилинами (приїхав – отримав шинель – передова – перша атака – куля – навоювався).
Війна гриміла, палала, стріляла, наступала, відступала, знову наступала, форсувала, летіла, тонула, бомбардувала, атакувала, відбивалась, вибухала, розроблялись тактичні та стратегічні плани захисту та нападу, стояли за спинами невблаганні заградотряди, бризкали слиною політруки, клацали затворами розстрільни команди, плакали над тілами матерів діти, вбивались над тілами солдат матері, просякала кров’ю земля, стояли в полях спалені танки, врізались у воду та землю підбиті літаки, впиралися дулами в землю пушки, формувались котли оточень, мільйонами здавалися у полон, бігли на окопи ворога без гвинтівок, заплющивши очі, зціпивши зуби та очікуючи, поки вб’ють того, хто з нею був, війна кипіла, рубався ліс, лєтєлі щєпкі, лєтєлі в усі сторони постійним стрімким потоком людських життів.
Сталін не цінував життя своїх солдат і це факт. Йому мета була важливіша за шляхи її досягнення. Лише за одне це, за бездарність, як військового командувача, за нехтування життями своїх підлеглих, за абсолютну байдужість до стратегії, до розробки найбільш життєзберігаючих планів ведення військових дій його вже можна та треба ненавидіти.
Колосальні втрати перших часів, днів, місяців війни, неймовірна кількість полонених, повна розгубленість командирів, відсутність хоча б якогось координування та взаємодії, суперечливі накази – все це залишило в землі величезну кількість молодих та не дуже кісток, які торкаються одна до іншої у братських могилах невідомих солдат.
Тих, кого знайшли і тих, кого не знайдуть ніколи.
Будьтє ви прокляти, таваріщ Сталін. Будьтє ви прокляти…

Gilead Kroaton (23.06.2013) durdom.in.ua

Така різна одна війна

червня 28, 2013друга світова війна, Українські проблеми. Політика
27.06.2013 _ Ярина Ясиневич
Фото: tsn.ua

Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти “німців/бандерівців/москалів/ляхів”, треба будувати тоталітаризм. Це – єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному страху тут і зараз.

Ішов третій день війни. 24 червня 1941-го прощався з родиною десь під Смоленськом Євгеній, якого спішно мобілізовували до Червоної армії.

Він пройде війну до самого Берліна живим, хоч із страшним пораненням, повернеться капітаном, а його підрозділ залишать в окупованій Польщі. За могорич у 1947-му купуватиме право перевестися до Львова, щоб не жити по той бік “залізної завіси”, за яким його і дружини родичі.

У Євгенія народиться доня — моя мама, яка виростатиме із братом у здобутій в хаосі повоєнного міста квартирі-“кавалєрці” в промисловому районі неподалік колишніх гетто. Євгеній працюватиме на залізниці, у 1980-х навіть отримає машину і нове житло.

Серед десятків своїх улюблених і виплеканих голубів мовчатиме про війну, на 9 мая випиватиме чарку на спомин побратимів, а коли я підросту пояснюватиме, чому День перемоги — не свято. Дітей навчить рідної російської та української, любові до міста левів, але родинних історій розповість мало.

Держава довго сперечатиметься з ним, чи він має право на інвалідність із кількома кульовими пораненнями в живіт і груди, але таки дасть достойну пенсію за два роки до смерті вже в незалежній Україні. Навчить, що людиною може бути і солдат в окупованому місті.

Йшов третій рік війни. На галицькому узліссі Михайло 24 червня 1941-го розмірковував, де на обійсті найкраще облаштувати криївку. Дружина з одномісячним немовлям на руках за важкою працею ховала непрості роздуми про активність чоловіка у підпіллі ОУН та майбутнє першого із трьох синів.

Під німцями народиться другий син, хата згорить, нову Михайло будуватиме власноруч, хіба крокви допомагатимуть ставити повстанці, яких він переховуватиме у тій криївці.

За пару років якийсь чекіст відведе його на розстріл, але так і не випустить кулю, відтак після “великої блокади” побачить світ мій батько. Михайло купуватиме могоричем і продуктами право залишитися на своїй землі, на колгоспній каторзі дочекається повернення сусідів із Сибіру.

Ще в 1950-х його криївки виконуватимуть властиву їм роль, потім настане шевченковий “спокій” — коли усе мовчить — і заробіток у 7 рублів на місяць. Через більше десяти років життя в незалежній Україні отримуватиме пенсію 42 гривні. Мовчатиме про війну і підпілля.

Михайло помре на власному обійсті, на якому пережив дві світові війни, і яке, не зсунувшись ані на міліметр, встигло побувати у шести державах, поки “повернулося на місце” — до України. Навчить, що треба чинити по правді, навіть коли сусіди штовхають до іншого.

Для Євгена і Михайла війна була такими різними, але буднями: при всій своїй жахливості щодня слід було робити вибір, аби вижити. Щодня слід було думати, як зберегти життя родині. Врешті сума їхніх кроків призвела до їхньої зустрічі.

Обидві родини зустрічатимуться не частіше і не рідше, як інші. Мовчатимуть про війну і спільно виховуватимуть внуків. Очікуватимуть на наше розуміння їх різного вибору і дадуть собі — і нам — спокій, не сперечаючись на родинних святах та відкинувши спроби пояснити онукам, хто був правий, а хто – ні.

І ніхто не сподіватиметься, що через десятиліття, у країні, де народжені зберігають такі різні родинні історії, недалекі політики намагатимуться поділити за лекалами давньої війни сучасне покоління.

Що парламенти шукатимуть злочинців понад півсотлітньої давності не серед диктаторів, а серед борців за свободу, засуджуватимуть людей, котрих режими позбавили права на вибір, у кращих традиціях війни нацизму з комунізмом застосовуватимуть збірну колективну відповідальність до цілих народів, і навіть їхніх нащадків, вимагаючи вибачень та/чи виплат.

Сподівання, що замість родинної історії хтось слухатиме чергового депутата українського, російського, польського парламенту, який безпідставно вважає, що має досить уяви, аби усвідомити війну у всіх її проявах, марні.

Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти “німців/бандерівців/москалів/ляхів”, треба будувати тоталітаризм — єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному страху. Все, що вдається сьогодні — це перетворити пам’ять в оскомину.

Натомість, все що потрібно нашим дідам — щира згадка і повага. А для нас нинішніх важливе усвідомлення: і тоді війні передували недалекі амбіції окремих політиків.


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.