Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

квітня 21, 2017Духовність
08:21, 21.04.2017
Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

Музикант вважає, що україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто (Олег Скрипка)

Музикант Олег Скрипка розповів, що він насправді мав на увазі, коли говорив про гетто для наздатних опанувати українську мову.

Наприкінці бурхливого інформаційного вечора поспілкувався з журналістами ТСН про активні дискусії у Мережі навколо моєї цитати про українську мову та її вивчення. Все нищенаведене прошу вважати за мій офіційний коментар з цього приводу!

Передусім, хочу зазначити – ми в Україні живемо у спотвореному світі. Україномовні громадяни не мають достатньо книжок українською, фільмів, Інтернет-контенту, відсутня можливість спілкуватися, навчати і виховувати дітей. Україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто. Деякі з них віддають своє життя на сході країни за право бути українцем.

Громадянам Франції чи Великої Британії важко зрозуміти, як можна виборювати право говорити у своїй країні рідною мовою… Ми маємо неймовірну кількість прекрасних пісень і артистів. І дуже дивно виглядає кривава різня за мізерні 25% українських пісень на радіо, і їхня повна відсутність на телебаченні у новорічну ніч.

Я справді вважаю, що громадяни України (як і будь якої країни) повинні знати мову рідної держави. Підтримую збільшення українського контенту в усіх сферах суспільного життя.

Це – європейська практика. Приміром, у Франції закон вимагає і від громадян та емігрантів знання французької, у Польщі – польської, у Чехії – чеської. Я особисто пройшов шлях емігранта, у Парижі без знання французької, а лише із російською та англійською, не міг отримати соціального спілкування. Тим паче, не мав змоги працювати, грати музику, навіть сплачувати податки.

Але французька держава іде назустріч людям, які готові інтегруватися у французьке суспільство. Пропонуючи безкоштовні освітні курси французької. Я скористався ними, вивчив мову і адаптувався у французьке суспільство.

Мене обурює, коли Україну змушують любити “руській мір” більше, аніж український. Тим паче, коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність. Тож моє висловлювання, з якого жонглери словами і змістові “патологоанатоми” висмикнули і препарували слово “гетто”, досить однозначне.

Насправді, саме росіяни створили привілейовані умови для розвитку своєї мови. Адже законодавство РФ вимагає від усіх, хто претендує на життя, роботу чи навчання у цій країні надати сертифікат про володіння російською, знання історії Росії та основ законодавства.

У РФ навіть від щойно прибулих іноземців вимагають занурення у мовний простір країни. І водночас – заперечують утвердження українства в Україні. Вважаю, що наша держава має надати українцям більше можливостей опанувати рідну мову. Але, якщо частина громадян не здатні її вивчити, то вони самі себе прирікають на асоціальну перспективу…

Я пропоную допомагати російськомовним українцям, надаючи їм освітню підтримку. У той час, коли законодавство сусідньої держави навіть не дає можливості перетнути російський кордон без сертифікату про знання російської.

Відтак, моя дещо іронічна пропозиція, висловлена у довільному спілкуванні зі студентами, і сформульована конспірологами-технологами як “гетто”, – значно гуманніша, аніж російська дійсність.

Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /

квітня 8, 2017Духовність, Історія
Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /
IMG_4874

Не відводьте свій погляд. Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі. Він же не вдавав, ніби війни немає. Він же залишив усе і пішов туди, де здригається земля й падає смертельним вогнем небо. І стояв він там – до останнього.

Артур Вікторович Латченко, позивний Шумахер, народився 30 листопада 1995 року у селищі Більськ Котелевського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Після закінчення працював у рідному селі у сільськогосподарському підприємстві «Скіф».

Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був асом у настільному тенісі, займав перші місця у змаганнях.

Артур був надзвичайно щирою, справедливою та чесною людиною, і навіть за часів студентства його чесніть не раз виливалася у конфлікти з викладачами, але він відстоював правду й ніколи не боявся наслідків. Позитивний, життєрадісний, усміхнений, він завжди приходив на допомогу, завжди дотримувався свого слова. Артур був уособленням людини, яка знається на справжній дружбі та вміє її цінувати.

 

 

Він і його кохана народилися в один день, у них було багато спільного, їм було про що мріяти. Він дуже любив її, часто про неї згадував у розмовах, піклувався про неї – юний справжній чоловік. За кілька годин до загибелі Артур говорив із нареченою. Вона просила берегти себе, а він пообіцяв: «Добре! Люблю тебе, моя кохана»…

Строкову службу Артур розпочав восени 2015 року, пройшов навчання у військовому центрі «Десна», у лютому 2016-го був переведений до Харківської 164 бригади (радіо-технічні війська, зенітно-кулеметне відділення), посада – кулеметник. У квітні підписав контракт і був переведений у Полтаву, де проходив службу у роті, підпорядкованій 164 бригаді. Згодом був прикомандирований до 72 ОМБр і, не зважаючи на зламану руку, пішов на передову – з жовтня 2016-го тримав оборону на шахті Бутівка. Гіпс зняв сам і на біль не скаржився, робив усе, що і його побратими.

 

 

Спочатку товариші називали його Арчі, але згодом у воїна з’явився інший позивний – Шумахер: і через його любов до техніки, а ще тому, що він ніколи не сидів на місці – постійно «ганяв». Побратими згадують Артура товариським, працьовитим, завзятим, готовим прийти на допомогу. Він ніколи не боявся, був хоробрим та мужнім, вмів посміхатися й підтримувати товаришів по зброї навіть у найскрутніші часи. Пережив немало прицільних обстрілів, а одного разу їхню позицію танк розбив вщент – Артур все одно її не покинув і давав відсіч ворогу. Не раз він виходив живим, але не того дня…

Солдат 8-ї роти 3-го батальйону 72 ОМБр.

Загинув 3 квітня 2017 року від поранення у шию. Це сталося під час ворожого обстрілу зі стрілкової зброї різних калібрів біля шахти Бутівка поблизу Авдіївки Донецької області. До лікарні його не довезли – Артур помер у машині медиків.

Поховали Героя 5 квітня у рідному селі. Залишилися батьки, сестра, кохана.

Залишились мрії та сподівання. Залишились нездійснені плани. Залишились з довічним горем рідні. Залишилась його Україна. Залишилось не прожите майбутнє. Залишилась його остання весна. Залишився його погляд… Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі.

Військовий Артур Вікторович Латченко. Його ім’я назавжди закарбовано у Літописі втрат Української армії.
Літопис UA

 

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

квітня 1, 2017Духовність, Історія

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

29.03.2017

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив:

«Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив:

«Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає:
«Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.
У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.
Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.
Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.
За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).
Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).
У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції.
У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» — тобто здатні пити і перетравлювати молоко.
Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.
Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування — свій РІД.
За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.
Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.
Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України — колискою білої раси ниніш­ньої цивілізації».

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.
Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.
Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.
Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше — «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.
Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.
У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.
У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».
Вікінги прибували на українські землі як військова еліта — як дружинники для особистої охорони гвардії князів.
Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.
У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.
Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.
Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.
Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.
Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.
Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, — це спадок українців від кельтів.
Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.
Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».
Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.
Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка.
Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.
Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.
З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.
ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця.
Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.
Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.
У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.
Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» — «братніми народами».

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.
Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.
Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами».
Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси — це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.
Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.
Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.
А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше — українці.
Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.
Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, — це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.
Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має.
Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» — нічого від слов’ян у росіян немає!
Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.
Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову — будь-яку, окрім російської.

Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.
У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України».
Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.
Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.
У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».
Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.
Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини.
За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.
Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.
За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.
Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11.
Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова».
Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.
Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.
Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.
А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.
Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».
Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Від генетичних досліджень до «руської весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.
Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.
Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.
Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.
Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.
Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.
Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.
Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.
Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.
Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.
Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.
Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.
Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.
Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Росія — штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».
Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.
Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.
Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.
У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.
Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.
Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.
Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».
Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.
Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.
Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.
Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».
Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

Символіка оріїв

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!
В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.
Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.
Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.
На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.
Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.
Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.
Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.
За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України.
Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).
Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.
Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.
Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).
Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!
Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!
Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися…
Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся.
Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).
Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.
Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).
Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.
Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».
Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!
Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.
Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.
Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).
Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.
Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.
Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.
Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.
Третього шляху українцям не дано.
Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог.
Знаю, що Українська нація — нездоланна!

ДОВІДКА «УМ»

Заповіді оріїв-русів
За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.
Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили.
Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:
1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».
2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».
3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».
4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».
5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».
6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».
7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».
8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».
9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».
10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».
11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».
12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».
Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».
Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні.
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

лютого 4, 2017Духовність, Політика

Сергій Дацюк Філософ

03 лютого 2017, 10:48

 Коли війна триває довго, про неї хочеться забути. Очевидно це психічна здатність людської свідомості – влаштовувати собі перепочинки від постійної напруги.

На війні бувають перепочинки, але навіть під час перепочинку не варто забувати про війну зовсім.

Неоголошена Росією, невизнана Україною, не перетворена в національно-визвольний рух українською громадою війна Росії проти України триває.

Тепер, вже майже через три роки після початку цієї війни, можна сказати, що війна не стала війною за правовою ідентифікацією, війна не стала війною для всіх, війна не породила уявлення про перемогу.

Що таке перемога України над Росією?

Я задам просте запитання – чи маємо ми однозначну відповідь: як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом?

Під час Другої Світової війни таке уявлення складалося з трьох частин: 1) Як буде поділено світ між США і Великобританією, з одного боку, та СРСР, з іншого боку; 2) Як буде виглядати перемога для народів світу (захоплення Берліну, знищення військового потенціалу Німеччини, поділ Німеччини); 3) Як буде виглядати поразка для народу Німеччини (покарання націонал-соціалістичного режиму в Німеччині, денацифікація, відбудова Німеччини).

Отже знову повторюю запитання – як буде виглядати перемога України, Європи та США над агресивним російським режимом?

Набагато легше майбуть відповісти на питання “як буде виглядати перемога Росії” – над Європою (розкол), над США (ізоляція), над Україною (дезорганізація влади, хаотизація економіки, геополітичний розкол території).

Отже ні у України, ні у Європи, ні у США досі немає уявлення “як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом”.

Захоплення Москви? Знищення військового потенціалу Росії, включаючи ядерний? Дефашизація (деагресування) росіян? Покарання путінського режиму? Розкол Росії? Інтеграція так званих ДНР-ЛНР до складу України? Повернення Україною Криму?

Зверніть увагу – мене цікавлять не особисті думки чи навіть експертні оцінки. Такі оцінки я і сам можу дати. Мене цікавлять відповідні міжнародні домовленості, відповідні сценарії перемоги і системні кроки після перемоги. Де це все?

Поки нічого цього немає – перемога над Росією неможлива. Тобто неможливо перемогти ворога, допоки ми ніяк не уявляємо собі перемогу над ним.

Навіть коли ми в Україні пробуємо домовитися про “картинку перемоги” над Росією, нас чекає невдача.

Що відбувається на російсько-українській війні зараз?

1) Україна на світовій арені поступово опиняється наодинці з ворогом – російським правлячим режимом; 2) Україні не вдалося досягнути впровадження єдиного принципу війни, що веде до виграшу – “все для фронту, все для перемоги”; 3) українська громада не має солідарності зі своїм правлячим класом у цій війні.

Ми ж навіть не можемо сказати, наскільки виграє Росія у цій війні.

Для того, щоб це сказати, потрібно точно знати плани російського режиму у цій війні.

Хто сказав, що єдиним планом російського режиму був Крим та Новоросія у складі Росії? Тобто хто сказав, що реалізація анексії Криму це частковий виграш, а відсутність реалізації анексії Новоросії це часткова поразка?

Вочевидь у Росії був і план “Б”, тобто план на той випадок, коли анексія Новоросії не відбудеться.

Мені здається, що саме цей план Росією зараз реалізується: 1) хаотизація української економіки; 2) знищення українського середнього класу; 3) збереження олігархічного домінування в українській економіці і відповідно залежності олігархів від Росії; 4) контрабанда (нелегальна торгівля під дахом української влади) України з Кримом та так званими ДНР-ЛНР; 5) продовження легальних торгових відносин України з Росією та так званими ДНР-ЛНР; 6) легалізація ДНР-ЛНР як територій не в складі Росії, але ефективно контрольованих нею.

Злочинна бездіяльність Президента та Парламенту не дозволяє нам не те що перемагати, але навіть і мати уявлення про перемогу.

Ще раз повторюю. Конкретні плани руху до перемоги можуть бути державною та військовою таємницею. Але “картинка перемоги” України над Росією мала вже давно бути сформульована українською владою. Експерти це робили не раз. Але влада цього не робила жодного разу.

Остання ініціатива Президента – референдум щодо НАТО – не те щоб зовсім дурниця, просто це окозамилювання. Його результати нічого не вирішують і ні на що не впливають. Саме тому Президент цю ініціативу і пропонує.

Все для фронту, все для перемоги

Якщо ми не маємо уявлення про перемогу, то ми не можемо реалізувати принцип надзусиль щодо перемоги – “все для фронту, все для перемоги”.

Два класичні приклади.

Блокада Криму, спробу якої зробила українська громада, це була зрада чи шлях до перемоги? Як відповісти на це питання, якщо ми воюємо і торгуємо водночас?

Блокада так званих ДНР-ЛНР, спробу якої зараз робить українська громада, це зрада чи шлях до перемоги? Знову ми не можемо відповісти на це питання, бо ми водночас воюємо з так званими ДНР-ЛНР і торгуємо з ними.

Принцип “все для фронту, все для перемоги” може діяти лише тотально. Будь-які винятки знищують цей принцип і роблять перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім власного бізнесу – такий підхід олігархів робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім контрабанди з Кримом та з так званими ДНР-ЛНР – такий підхід нинішньої влади робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім мовної ідентичності – такий підхід деяких мовних фетишистів робить в плані ідентифікації перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім переліку радянських свят, в які ми звикли відпочивати – такий підхід немолодих людей робить символічну перемогу неможливою.

Цей перелік можна продовжити. Коли ми щось виключаємо з принципу “все для фронту, все для перемоги”, принцип не працює, і перемога стає недосяжною.

Війна це не покер, і на війні як на війні.

Після перемоги над Росією мовний закон знову можна буде зробити толерантним до російської мови.

Після перемоги над Росією можна буде повернути назад деякі радянські свята.

Зрозумійте мене правильно.

Я теж проти тотальної українізації, я теж проти відміни вихідних на радянські свята.

Але я постійно пам’ятаю, що я на війні.

І якщо для перемоги над Росією потрібно буде бути бандерівцем, я буду першим бандерівцем.

Бо для мене принцип “все для фронту, все для перемоги” є тотальним.

Українці мають знати і уявляти “картинку перемоги” і мають діяти щодо цієї картинки тотально – всіма силами і всіма ресурсами.

Тільки так можливо перемогти у війні з Росією.

Василь Симоненко

січня 28, 2017Духовність

Він прожив всього 28 років...

Сьогодні виповнилося б 82 роки лицарю української сучасної поезії, талановитому журналісту та поету Василю Симоненку.

Він прожив – як живе справжній талант на нашій недовершеній землі – всього 28 років…

Він був і ліриком, і патріотом, і просто порядною талановитою людиною, “гнилим інтелігентом” – що, звісно, само по собі становило загрозу радянському табору…

Він доклав багато зусиль, щоб злочини сталінського режиму стали відомі світу – і йому це не пробачили. Через побутову пригоду він був жорстоко катований міліціянтами, в наслідок чого отримав невиліковні травми нирок – та у зовсім молодому віці просто згорів.

Навіть подробиці його смерті стали радянським табу, не кажучи вже про те, що його прекрасна поезія у переважній більшості побачила світ вже після його відходу у кращій світ.

Згадаємо цю чисту, талановиту людину – згадаємо й ті жахливі часи, коли світле й чесне слово вважалося загрозою існуючому людожерському ладу.

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
16.XI.1962

Степан Бандера вигнав з камери генерала Власова. Той пропонував разом боротися з кремлем за кошти Берліна…

січня 2, 2017Духовність, Історія

Багато покликаних – мало вибраних. Особливі постаті мають щось містичне, знане самому Творцеві. Чи Степан Бандера з них? Так. Першого дня (1)  першого місяця (січень) року народився. Зокрема, 1909-го; в селі Старий Угринів, повіт Калуш, намісництво Галицьке, імперія Австро-Угорська. Першість (щодо змагання, боротьби чи в цьому родові) вказує прізвище – Бандера (в перекладі: хоругва, знамено)…

Батько — Андрій Бандера, отець-парох місцевої Української греко-католицької церкви, УГКЦ. Мати — Мирослава з роду Ґлодзинських (донька Староугринівського священнослужителя). У родинному гніздів’ї Степан Бандера, за  допомогою освічених рідних і додаткової родинно-спадкової книгозбірні, опановував початкову освіту.

1921 року від сухот померла мати. Страшний удар по отцю Андрію та малих дітях: Степан Бандера – 12-річний, дещо старша сестра Марта, молодші брати та сестри Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Домашня світлиця перестала огріватися материнським теплом. Доводилося передчасно, особливо Степанові, як найстаршому з хлопців, дорослішати, мужніти.

Степан росте розумним, дієвим, сміливим хлопцем.  Загарбницька Друга Річпосполита Польська через своїх поліційних аґентів зуміла скритовбивством (1930 року у Бібрці) крайового команданта Української Військової Організації (УВО) зсередини втрутитися у діяльність націоналістів і призупинити перехід УВО у ширшу Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Двадцятитрирічний Степан Бандера – це зробив. Провідник ОУН Євген Коновалець міг далі втілювати наміри соборної боротьби за волю. У червні 1933 року Степана Бандеру затверджено головою Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО у Східній Галичині,  що означало остаточний перехід УВО в ОУН. Однак ворог  цю таємну звістку сприймав насторожено.

Степан Бандера чітко втілює завдання Проводу ОУН про покарання загарбників за страхітливий Голодомор 1932 року у Східній Україні (розголосна справа бойовика ОУН Миколи Лемика) та лицемірну «пацифікацію-умиротворення» галицьких українців 1930 року (виконання у Варшаві бойовиками ОУН смертного вироку «пацифікатору» Броніславові Пєрацькому, польському головному поліцаю).

Протидія виявилася блискавичною. Невдовзі ключові учасники «пострілів над Віслою» та розпорядник Степан Бандера потрапили в лабети польської поліції. За невидимої допомоги СРСР поляки заволоділи таємним архівом ОУН, який зберігав діяч Проводу ОУН Омелян Сеник у Празі. Пішло (1934–1936 роки) голосне судилище за вбивство міністра. Спочатку варшавський процес, а далі – львівський, і мужня постава, мов криця, українських політичних в’язнів зі Степаном Бандерою. Відбулося розконспірування. Польські  прокуратори доводили, що головний — Бандера. Цим ворог дав підстави українським підсудним звертатися в залі розглядів до Степана Бандери словами «Друже Провідник». Європа побачила незламних українських борців за волю під націоналістичними прапорами Євгена Коновальця. Вирок очікувано суворий: Бандера отримав вищу міру покарання, яку ІІ Річпосполита Польська не осмілилася виконати (як перед тим над діячами ОУН Яковом Пришляком і Павлом Голоядом у Тернополі). Замінили на 25 років за ґратами.

Дарія Гусяк, відома зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) та 25-літній в’язень тоталітарного СРСР, Герой України, згадує, що запам’ятала з розповідей Катрусі Зарицької (учасниці вищеописаної події) про Степана Бандеру як особу з вродженими здібностями до лідерства й авторитетом, попри молодий вік. Тоді лише вироблялася поведінка на людях, бо траплялися казуси, що малого на зріст Степана Бандеру дебелі польські охоронці за непокору їхньому судові могли підняти в повітря та не відпускати, а він розмахував руками-ногами.

Ольга Старух, рідна сестра голови Проводу ОУН Закерзонського краю “Стяга” (Ярослава Старуха), згадувала, що Славцьо говорив їй, коли запитувалося про відомих побратимів: “Бандера – провідник, а Шухевич – друг”.

1 вересня 1939 року, з  початком Другої  світової війни,  польська незалежність розсипалася. Степан Бандера вибрався з-під річпосполитих завалів. Водночас інший ворог, комунізм із диктатором  Сталіним, наступав (вбивством верховного провідника Євгена Коновальця та нищенням знову зсередини ОУН). На варті з’явився Степан Бандера, що протиставив надто  поміркованій тактиці полковника Андрія Мельника революційну стратегію дії.  Молоде покоління борців підтримало першого. Однак старші стали на  бік другого та заговорили про розкол (фронду) чи бунт Бандери, вартого знищення.   Андрій Мельник був палким прихильником співпраці українських націоналістів  з  гітлерівською Німеччиною. Натомість   Степан Бандера спромігся вистояти у двобою з новим ворогом, нацизмом Адольфа Гітлера, й очолити проголошення 30 червня 1941 р. відновлення державності (України), обстояти цей почин у гестапівських застінках, з неволі означити створення власних збройних сил (Українська Повстанська Армія, УПА) – ближній намір Євгена Коновальця. Німецьке ув’язнення в концентраційному таборі Заксенґаузена Степан Бандера вистояв гідно, як далекоглядний політик, виступивши проти створення дивізії «Галичина» та відмежування ОУН (р) від цього (з майбутньою постійною неприязню дивізійників), прогнав зі своєї камери російського генерала Власова, який мав  намір залучити українців до його боротьби з Кремлем на кошти Берліна.

1945 року націонал-соціалізм програв. Переможці спільно у Нюрнберзі  карали переможених. СРСР, не маючи підстав для розправи з Бандерою, хотів покарати УПА за колабораціонізм. Однак союзники, розібравшись, дозволили українським повстанцям бути на процесі в бойових мундирах і відзнаках. Досі ніхто не відповів на запитання, чому Радянський Союз не домагався суду над полковником Андрієм Мельником, Тарасом Боровцем («Бульба») за співпрацю з нацистами?

Степан Бандера на волі (з середини 1940-х) осів у Мюнхені та розгорнув повоєнну боротьбу за волю України у вільному світі. Цим створив неймовірну загрозу для Країни Рад: внутрішню та зовнішню! У відповідь загарбник через “сексотів” запустив розклад ОУН (р) на еміграції зсередини. Ударною ланкою виступили (можливо, завербовані) Лев і Дарія Ребет із доєднанням Зенона Матли. Неочікуваного удару завдав  Микола Лебедь від Закордонного Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Важко, але Степан Бандера втримав єдність.

15 жовтня 1959 року, по Святій Покрові,  Бандеру вбили, як і Коновальця. Методи різні, почерк той самий. Професор Ярослав Дашкевич  питав, зокрема, чому не було помсти за смерть Євгена Коновальця? Усеціло проявилася глибинна сутність християнства в національній боротьбі українців: прощення замість помсти.

Того разу слід Москви  не затерся. У розпал «холодної війни»  США доклалися, щоб висвітлити справжніх убивць Бандери. Боротьба українців продовжилася… Аж до перемоги (1991 року)!

У Києві нещодавно Московський проспект перейменовано  на проспект Степана Бандери. Незворотність гряде, що висловив сам Провідник:

– І настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/190224-stepan-bandera-vyhnav-z-kamery-henerala-vlasova-toi-proponuvav-razom-borotysia-z-kremlem-za-koshty-berlina

 

Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом.

вересня 21, 2016Духовність

У нинішній час, коли хижацькі московсько-імперські інстинкти, збройно вповзаючи в Україну, все більше і більше розпалюються, зупинити ворога – це громадянський, національний обов’язок нас усіх. І нехай не здається нам, що війна далеко від нас – війна в нас, в Україні і перемога залежить від кожного з нас.
Тож, зібравшись на іваньківській землі, скріпимо свій національний дух молитвою до Бога  за перемогу, за здоров’я наших воїнів. До такої молитви просить нас та закликає страдницька і героїчна іваньківська земля.

Нвимовна трагедія і чин високого героїзму водночас зійшлися на цьому невеличкому клаптикові іваньківської землі.

Тоді, в кінці літа, 28 серпня 1944-го, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну замлю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан, а наступного дня наш один повстанський курінь героїчно і успішно протистояв біля уже спаленого села десятитисячній навалі московського загарбника, виказуючи тим свою військову вправність, незборимість, силу і рішучість в подоланні ворога, в здобутті незалежності Рідному Краю. Цих дві одночасні події в нашій історії є тим карбом, який має закарбовувати в пам’яті наших поколінь те, що чинив, може чинити і чинить з українським народом московський загарбник і те, як мужньо і сміло ми здатні йму протистояти.
Саме цю сторінку героїчної повстанської боротьби і хоронить для нас іваньківська земля. Тут, від початків створення УПА, завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович.
І от, саме в цю пору, 29серпня 1944 р., відбувся біля Іваньків один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10000 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. На той час повстанські загони, (у кількості одного куреня), відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених.
Вдумаймося: десять тисяч ворога і наш – один курінь!
Роздумуючи над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили багатьма машинами) і такої малої зі сторони нашої, повстанської, мимоволі знаходиш собі відповідь. Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.
А повстанців оберігала рідна земля, велетенський бойовий дух і переконаність у своїй правді. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє царство небесне» (євангелія від Матея, роз 5, ст. 10)
І от прийшов час – перед нинішніми поколіннями розкрилась та велика історична Правда.
І як не намагається російсько-імперська ідеологія (як і раніше комуно-московська) всіма засобами стерти зі свідомості українців національну пам’ять: фальсифікувати історію, зневажити українських національних героїв – нічого вдіяти не може  ім’я Степана Бандери прийшло нині і на київські площі.
А ім’я ПОВСТАНЕЦЬ набуло загальноукраїнського масштабу і все більше і більше викликає в молодих поколінь гордість за своїх батьків, дідів і прадідів, за їхні героїчні подвиги в ім’я самостійності України і асоціюється воно уже з нинішніми, новітніми героями.
Бо знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни, виступивши мирним фронтом проти диктаторського режиму на історично доленосному «Майдані» і, прямо з «Майдану», рушили військовим формуванням «АТО» на схід України, у смертоносний бій з вічним московським загарбником, захищаючи рідну землю.
І знову – святі могили покривають українську землю від сходу до заходу, і лежать у них СВЯТІ ГЕРОЇ, утверджуючи жертовність і непереможність українського народу, тверду непохитність у відстоюванні своєї свободи і незалежності. Вони – сучасні герої – це продовжувачі цього визвольного процесу, започаткованого в минулому столітті Січовими стрільцями і армією УПА. І борються вони з тим же ворогом – одвічним московським загарбником.
Приклякши перед братською могилою воїнів УПА на іаньківській землі, ми водночас схиляємо голови і перед «Небесною сотнею», воїнами зі східного фронту «АТО», віддаючи їм честь, увіковічнюючи їх безсмертям, за велич їхнього Духа, героїзм і вагу подвигів, бо нинішні покоління уже не словесно, а реально, фізично відчувають смертоносний подих московського агресора.
П’єдестал українських героїв, окроплений кров’ю повстанців УПА, «Небесної Сотні», воїнів «АТО»  величний і безсмертний! Вклонімося їм, приклякши біля іваньківської повстанської могили – вони гарант незалежної держави України.
Слава Україні! Героям слава!.
Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, здоров’я для нинішніх рідних воїнів.
Зберемося, як і кожного року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику доленосну місію для захисту свого Краю.
Степан Івасейко

В неділю 2 жовтня 2016 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.
В програмі:
Свята літургія і панахида за полеглих героїв біля братської могили.
2 Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.
Запрошуються священики, різні творчі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві  всі, кого болить серце за долю України.
Також тут відбудеться презентація книжки «Мелодії отчого краю», збірника Українських народних пісень з нотами, і ще можна буде придбати книжку «З вогню і крові»  це нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко.

Схематична карта доріг, що ведуть до Іваньків

Тривоги й болі Iвана Дзюби

липня 26, 2016Духовність
26 липня знаменитий «шістдесятник» відзначає ювілей
25 липня, 2016 – 17:50

Невтишимі ці болі й тривоги невтомного вченого, який і на вершині свого 85-річчя продовжує віддавати борги літературній справі. Та ще як вчасно і щедро. “Ні, не вчасно”, – скаже Іван Михайлович, бо ці борги у формі ген коли взятих на себе зобов’язань, найчастіше – самозобов’язань, наростають, а в нього натура така, що не може відмовити. Ну ніяк не виходить реалізувати, здавалося, найбажаніше зобов’язання: “Я зав’язав. Оголошую дефолт”. Утішає себе таким жартом, за яким, щоправда, криється серйозний намір вивільнитися від цієї вже навіть фізично непосильної навали різного роду “кредиторів” – газет, журналів, письменників, які вимагають повернення боргів і не хочуть чути про оголошений ним літературознавчий дефолт.

Про цю тяжку свою як літературного критика, історика літератури долю зі смиренністю монаха, який согрішив і ніяк не може відмолити свої гріхи, Іван Дзюба бідкається у вступному слові до книги “У літературі й навколо”, що має промовистий підзаголовок: “З боргів давніх і новонабутих”.

Переважна більшість цих боргів не лише перед літературою, а перед Україною, перед нашими національними бідами і проблемами як культурно-інформаційного, мовно-комунікативного, так і суспільно-політичного змісту. Повертати їх важко зрозуміло чому. Бо проблеми національної ваги й напруги накочуються без упину, і кожна проблемна хвиля – новий “дев’ятий вал” болю і тривоги. Куди від цього подітися людині, яка так глибоко запустила критичні кігті в це пекельне місиво політичного фарисейства, соціального лицемірства, безмежної корупції, різноманітних суспільних вад і виразок…

Іван Дзюба болісно і тривожно реагує на все, що морально і духовно деформує українське суспільство, дезорієнтує громадян і, більше того, формує підґрунтя для повзучої “контрреволюції” або силової, як у випадку зі сепаратистсько-терористичною провокацією Росії в Криму і на Сході України, реставрації радянського способу життя. Ген коли, ще в 2004 році, він видрукує цикл статей про Салтикова-Щедріна, прояснить для сучасників те, що писав цей “напівзабутий російський геній” (таку назву має ця розвідка) “про нас із вами і про сучасний світ узагалі”.

Мало хто і в самій Росії, не кажучи вже про Україну, перечитує “Историю одного города”, “Губернские очерки”, “Пошехонские рассказы”, “Пестрые письма”, а от Іван Михайлович перечитав цього “найтверезішого з великих російських розумів” і переконався, що саме Салтиков-Щедрін “просто-таки зі зловредною дотошністю передбачив методи і Гітлера, і Сталіна”. І, додамо від себе, Путіна. Так, саме Путіна.

Читаємо у Салтикова-Щедріна про грандіозні плани “мандрівного полководця” Редеді, завойовницькі апетити якого простягалися далі за Візантію, хоча в Глупові прихильники насильно-добровільного скупчення слов’янських народів “под сенью Белого Орла” ще не розв’язали головного завдання: “Візантію ще не підкорено”. Проте той самий “мандрівний полководець” Редедя задивляється і на Африку, і на Індію, заміряється, як і нинішній російський “син юриста”, обмити свої натруджені у військових походах ноги у водах Перської затоки…

А волання персонажів Салтикова-Щедріна після селянської реформи 1861 року і нинішніх “кращих людей Росії” – плакальників за відродженим імперським монстром із абревіатурою СРСР: “Такую страну развалили!”

Та нині, пише Іван Дзюба, новітні імперські реставратори в особі російських новоінтелектуалів-патріотів витворюють нові глобальні суперутворення на зразок “Единого Русскомирского Пространства”. Святоімперський чад задурманює голови “сучасних реформаторів, стабілізаторів, централізаторів, регіоналізаторів, мочителів, сушителів, єдиноросів, багаторосів і слов’яноросів, трудовиків і грошовиків, простих лібералів і лібералів демократичних, простих демократів і демократів демократичних, простих прогресистів і прогресивних соціалістів”…

Хочете дізнатися, звідки у цих новочасних “градо- і державотворців” імперські ноги ростуть, читайте, запрошує Іван Дзюба, Салтикова-Щедріна.

Іван Дзюба аналітично проектує на сучасну російську і українську дійсність контрапунктні слова-символи, слова-коди, якими оперують персонажі Салтикова-Щедріна. Це – “катастрофа”, “кризи”, “реформи”, “децентралізація”, “помпадури”, “слов’янофіли”, “ташкентці” і “ташкенство”, “хижацтво”, “обрусителі”, “сепаратисти”, “переформування”… О, до речі, щодо «О переформировании де сиянс академии”, проект якої підготував відставний полковник Дементій Сдаточний. Цей реформатор Академії наук вважав, що найкраще обходитися без наук узагалі, але оскільки переважає думка, що “без наук прожити неможливо”, то слід постановити, що “лише ті науки розповсюджують світло, котрі сприяють виконанню начальницьких приписів”. Як це актуально звучить!

А інший “реформатор” часів Салтикова-Щедріна Федот Архімедов пропонує розібратися “з цією паскудною літературою” та з пресою. Його проект “Об уничтожении разнузданности” передбачає обмеження кількості письменників числом 101. Цю сотню він радить розділити на десять загонів по десятеро письменників у кожному, і нехай ці загони під керівництвом патріархів полемізують між собою. Полеміка має завершитися злиттям усіх майстрів слова “в одному спільному почутті вдячності”. Так і сталося, як гадалося персонажу Салтикова-Щедріна. Чи не за рецептом Федота Архімедова діяв “буревісник революції” Максим Горький, запроваджуючи ідеї “вождя народів”, щодо “обустройства” літератури і мистецтва?!

Не загубилася в часі раніше, років шість тому, написана розвідка “До романтики революційного тероризму в російській та українській літературах”. Тепер особливо зрозуміло, чому Іван Дзюба вирішив дослідити генезу зародження революційного тероризму в Росії, його ідеологію, засоби і прийоми романтизації, причини переродження в терор державний, який більшовики не лише запровадили, але й витворили “унікальне соціопсихологічне й естетичне… явище – романтику чекізму”. І не лише тому, що цивілізація зіткнулася нині з глобальним тероризмом, а передусім через те, що фінал романтики революційного терору зазвучав нині закликом “мочить в сортирах”. Що ж, державний терор романтизується в Росії гібридно, сучасна російська література, кінематограф, публіцистика і журналістика щедро постачають матеріал для аргументованого обґрунтування невтішних висновків про виведення боротьби з “внутрішнім ворогом” у ранг боротьби з глобальним тероризмом, про культивування “романтики” державного терору в дусі афганських репортажів О. Проханова і переможних реляцій із Чечні.

Мимоволі згадується написана Іваном Дзюбою двадцять років тому з нагоди 150-річчя появи поеми Тараса Шевченка “Кавказ” праця “Застукали сердешну волю…”

Справді, як до болю актуально зазвучали у порівняльній інтерпретації Івана Дзюби гнівні інвективи Шевченка на адресу “визвольної місії” Російської імперії задля “установления русского владычества на Кавказе” в столітті ХІХ – ХХ і ХХІ, а нині – в Криму, на Сході України. Методи, прийоми, моделі цього імперського “визвольного таїнства” суттєво не змінювалися, лише удосконалювалися, модернізувалися. Іван Дзюба наводить багато свідчень “героїв”, учасників каральних експедицій, реляцій командирів полків про здійснені подвиги та “героїчні” вчинки періоду кавказьких воєн самодержавної Росії в ім’я долучення мечем і хрестом до високої цивілізації темних, неосвічених гірських народів, різного роду тубільців, інородців із глибин Сибіру, Середньої Азії… Нині ці експансіоністські акції пропагандивно декорують словесною облудою на зразок боротьби з бандформуваннями, з тероризмом, захистом російськомовного населення і знову ж таки — задля встановлення християнського миру та забезпечення цивілізаційного розвитку “исконно русских” територій.

І як тут не згадати історико-культурні есеї Івана Дзюби різних років, присвячені Донеччині. Згруповані в спеціальне дослідження, ці есеї під назвою “Донецька рана України” засвідчують: Донбас — це особиста глибока душевна рана вихідця з робітничого селища Оленівські Кар’єри (нині місто Докучаєвськ Донецької області), випускника Донецького педагогічного інституту. Тепер у цьому Докучаєвську загніздилися сепаратисти-терористи, точніше, бандити, які знищили під Волновахою маршрутний автобус із мирними жителями. Іван Дзюба детально прояснює драматичну історію цього краю від перших десятиліть ХХ століття до днів сьогоднішніх, коли відбувається цілковита руйнація життєсфери Донбасу, коли бойовики-терористи так званих народних республік за хижими планами кремлівських стратегів та за участю зомбованої російської вояччини “зачищають” від усього українського окуповані ними території. І роблять це неприховано, знавісніло, цей етноцид і лінгвоцид особливо й не намагаються ідеологічно маскувати, як робила те комуністична влада, бо чинять ці злодіяння “антифашисти”-українофоби. Виросли вони, справедливо узагальнює Іван Дзюба, “завдяки системній роботі місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично “русский мир”, обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ”.

Системно і послідовно готувалася ця кривава і жорстока провокація, яка принесла і на Донецьку землю, і в Україну тисячі й тисячі смертей, каліцтв, важких моральних травм. І хоч би якою стала Донеччина в наступні роки, “миру і спокою, вважає Іван Дзюба, не буде ні в Україні, ні на Донеччині”. Але у відданому на відкуп криміналітету й олігархам величезному регіоні України “за будь-яких обставин житимуть не самі лише ідейні ліліпутінці й безідейні шалапутінці, а й люди, які відчуватимуть, що їх  вплутали в чужу жорстоку гру”.

Іван Дзюба на основі переконливих фактів та виразного “перечитування” трагічних сторінок історії Донецького краю доводить: Донеччина – “український край, населений переважно українською людністю”. Він закликає пізнавати цей край під кутом зору важливого регіонального джерела наповнення національної культури, нарешті визначити донецьку складову української культури та усвідомити, “що Донеччина – органічна частина України, що вона робить величезний внесок не лише у створення економічної потуги України, але й у її духовність”.

Як бачимо, парадокси нашого державотворення та гібридна війна путінської Росії “змушують”-спонукають невтомного літературознавця “відключатися” від літератури і “впрягатися” у воза під назвою “Український політикум”. І хоча Іван Михайлович бідкається у передньому слові до книжки “Порнократія на марші” (2007 р.). що йому ніяк не вдається “відключитися” від політичної суєти, проте не сумніваюсь: він із особливим натхненням і естетичною насолодою спрямовує сатирично-іронічні стріли в бік сучасних “градо- і державотворців”, політичних партій, різного роду суспільних явищ і процесів…

О, не випадково Іван Михайлович так любить перечитувати Михайла Євграфовича. Надихає його творець невмирущого міста Глупова і всіляких Дерунових, Разуваєвих і Колупаєвих, які відродилися в образах респектабельних двійників, на гнівне, сатиричне “вибухання” памфлетами і фейлетонами зі “зловредною дотошністю” (Дзюба) на мерзоти української дійсності.

Цей принципово новий вид інтелектуальної сатири, яку створив Салтиков-Щедрін, Іван Дзюба розвинув у стилі аналітико-викривального жанру Брехта і надав їй особливої суспільно-політичної цілеспрямованості та ідейно-естетичної значимості.

На жаль, нинішні політичні пристосуванці, різного роду “хамелеони” від влади, фарисеї, циніки, агресивні правдолюбці і спекулятивні виразники народних сподівань не читають Салтикова-Щедріна. Як і не читають Івана Дзюбу. Бо ж чекають на своїх читачів і Салтиков-Щедрін – цей “неперевершений майстер езопівської мови” (Іван Дзюба), який свого часу волав: “Де ти, російський читачу, відгукнись!”, і сам Іван Дзюба, який так уважно вслухається в шумовиння нашого суспільно-політичного життя і життя літературно-культурного, у передньому слові “Від автора” до книги “Літературні портрети”  вигукне: “В літературному житті стільки нового й цікавого! Були б читачі”!

Боюсь, чекають безнадійно. А може, я помиляюся? Ні, таки читають Івана Дзюбу. Знаю багатьох-багатьох, які не оминають жодної публікації цього талановитого публіциста, літературного критика, літературознавця і, пам’ятаю, з особливим зацікавленням учитувалися в його полеміку з одіозним Д. Табачником під назвою “Казуїстика як державна політика”, особливо у спеціальний цикл статей “Прокислі “щі” від Табачника” (цього політичного пристосуванця та ідеологічного спекулянта Революція Гідності “видула” з України, а інтелектуально вагомі полемічні пасажі Дзюби й сьогодні актуальні).

Знаю, як гостропроблемно, тривожно і застережливо зазвучала збірка статей, фейлетонів та памфлетів “Порнократія на марші” (2007), згодом книга “Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ”, в яких з волі дотепного вигадника Дзюби (2011) було озвучено голоси новочасних політичних брехунів і “хижаків”: “Я, Брехуненко-Врунов, голова Партії Чесно Награбованого Майна…”, “Я, Врунов-Брехуненко, голова Партії “Було Ваше, Стало Наше…”, “Я, Смрад-Осатанєлов, голова Партії Крутого Братерства”… І зразу ж згадуються “дзюбізми” Івана Михайловича із книги “Спогади і роздуми на фінішній прямій” (2008): “Лектори Триндюк, Богомерзький, Звіроящір… Поет Многощирий… Критик Прокрустов… Композитор Децибелло»… І ще кілька “дзюбізмів”: “За трибуною вгніздилася чиясь матеріально забезпечена фізіономія”, “Братовбивчий вираз обличчя”, “Полум’яний балбес”, “Ентузіаст нудьги”…

Особливо дратує Івана Дзюбу наша “рідна” політпорнуха, наша «порнократія» яка стимулює його водночас виражати у гротескних формах, сягаючи художніх висот фантасмагоричності та езопівського смислонаповнення, із саркастично-пародійним блиском свої їдкі присуди, дотепні осміювання, свої болісні переживання наших морально-політичних хвороб. Теми та образи для “дзюбізмів”, для фейлетонів, памфлетів та інших різножанрових публіцистичних реагувань щедро постачає для Дзюби-сатирика передусім наша політична дійсність, складні процеси націєтворення і державного будівництва.

І все ж таки публіцистика – не визначальна сфера діяльності Івана Дзюби. Так, суспільствознавчі, державницько-політичні проблеми не залишаються нині поза його аналітично-критичною увагою, проте література, мистецтво, культура, становище мови в Україні, духовно-етична сфера загалом – це головний об’єкт його творчого занепокоєння, роздумів і вболівань. А улюблений жанр Івана Дзюби, “що дає насолоду занурюватися у світ неординарних творчих особистостей”, – літературні портрети.

Думаю, Іван Дзюба не оминув жодного українського талановитого, обдарованого письменника, не обійшов своєю критичною, як правило, прихильною, увагою, присвятивши їхній творчості есеї чи розвідки. Згадаю лише останні за часом написання ґрунтовні його дослідження творчих доробків Ліни Костенко, Олега Лишеги, Богдана Рубчака, Аніфатія Свиридюка, Володимира Затуливітра, Павла Вольвача…+

Як бачимо, невтомний, до біса творчо плодовитий “марафонець” на довгій, дасть Бог, фінішній прямій не “зав’язав” із творчістю, хоча й оголосив “літературний дефолт”. Не може Іван Дзюба “зав’язати”! Бо інакше і не мислить свого життя. Тому і нарощує борги, і намагається їх віддавати. Адже порядні люди борги віддають. Як правило, вчасно.


1 Дзюба Іван. У літературі й навколо. — К.: Либідь. 2016.

2 Дзюба Іван. Літературні портрети. Продовження. Есеїстичні розвідки. — К.: Український письменник. 2016

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Рубрика:

З поверненням, Надіє!

травня 25, 2016Духовність, Новини

Україна радіє поверненню Дочки. Україна стається. І саме зараз ми повинні вклонитися тим, для кого метою життя була побудова української держави. Тим, хто життя прожив зі словами “Збудувати українську державу або загинути за неї”. Саме існування держави Україна дозволило визволити Надію Савченко. Якби не було держави, московія знову би вимордувала кращих людей України і повернула народ у рабство. Саме держава цементує людей в народ і дає йому силу. Так, ми ще тільки вчимося жити у своїй державі. Так, нам ще бракує повноцінної державницької еліти. Все це буде. Але для цього треба зберегти державу. Український народ – працьовитий, господарний, талановитий – побудує прекрасне суспільство. Попри всю свою вроджену войовничість він принесе Европі, а може і світові мир і злагоду.

Слава Україні!

Хвилинка русофобії. (Автор: Білозерська Олена)

квітня 16, 2016Духовність, Політика
 

 

Думаю, ні для кого не секрет, що серед наших опонентів є певний відсоток ідейних. Тобто, крім зазомбованих ідіотів, які вірять у розіп’ятих укропами снігурів, є ще свідомі, ідейні вороги.

 

Дуже корисно іноді читати їхні сторінки. Доторкнутися до чужої правди – народити формулу.

 

Одна така ідейна ватниця живе у Донецьку. Вона пише:

«Дурак только не понимал два года назад, что нам под ОГА намахают флагАми Приднестровье на дому. Уж к этому я точно была готова и не истерю. Снова таки: могло быть хуже. А чего я жду от будущего, чего хочу – вы знаете. Чтобы победили, искоренили русофобию в местах моего компактного проживания. И присоединили к этому месту Полтаву, Одессу, Харьков, Киев – с тем же результатом. Все снова вместе и ноль русофобии. Снова называться русскими. Вот чего я хочу. …Вот мои итоги за два года. Потеряно всё материальное. Машина сыпется, компьютер, мебель даже. Но это быт. Жрачка. И теперь я верю, что люди не дадут пропасть, вокруг люди. Не так страшно. Точнее даже: не страшно. Вот главный итог этих двух лет. Или даже так: понимаю, что признать себя руской – это подписаться на нелёгкую судьбу, но не страшно. Страшно стать неруской».

 

Перша думка після такого, звичайно – вони що, хворі на голову? Яка русофобія? Хто їм, Господи, не давав бути росіянами (євреями / поляками / греками / ким завгодно)?

 

Їм забороняли розмовляти російською? Читати Пушкіна? Міняли їхнім дітям прізвища з -ов на -ко? Навколо все російською. Все! Газету чи книжку українською – спробуй іще знайди. Та що там казати про Донецьк – у Києві так само. З екранів – російські серіали. По радіо – російська попса.

 

Що відібрали у цих нещасних «русскіх» – настільки важливе, що за це не шкода терпіти холод, голод і злидні, ризикувати життям, щодня жити у страху, що хтось із твоїх близьких загине (у неї ж по-любому хтось з чоловіків у родині воює)? Чому, врешті-решт, інші нації, які проживають в Україні, ні на що подібне не скаржаться?

 

А друга думка була – я зрозуміла. Зрозуміла, за що вони готові вбивати нас і вмирати самі.

 

Вони хочуть бути титульною нацією. Всюди, де у них це вийде. Крапка.

 

А це взагалі єдине, чого не можна в Україні неукраїнцям. Йдеться тут не про національність при народженні (етнічного росіянина, який вважає себе українцем, ніхто від українців не відрізнить) – йдеться про світогляд. Можна жити в Україні і відчувати себе росіянином, поляком чи євреєм. Але тоді ти – національна меншина. З усіма правами, але – меншина. Ти відчуватимеш себе так всюди. Крім, відповідно, Росії, Польщі, Ізраїлю.

 

Практично в усіх країнах світу проживають євреї. Що роблять ті з них, в душі у кого живе бажання не бути національною меншиною, а належати до титульної нації? Правильно. Їдуть в Ізраїль. Решта спокійно собі живуть, де й жили, ходять до синагоги і печуть мацу, якщо їм це подобається.

 

Напів-, на чверть і мало не на одну десяту поляки, що бажають бути частиною титульної польської нації, оформлюють «Карту поляка» і їдуть на свою історичну батьківщину. Це нормально. Українці, які хочуть належати до титульної нації, живуть в Україні.

 

А ці ж не хочуть ні бути меншиною, ні їхати до Росії. Вони хочуть бути «титульними» тут, у нас. Навіщо? Бо там, де вони титульна нація – там Росія.

 

Вони відчувають себе підданими Російської імперії. Яка може існувати тільки в кордонах 1917 року. Їм не потрібна ні російська мова, ні навіть держава Росія. Їм потрібна велич Імперії. Неможливо побудувати Тисячолітній Рейх у кордонах 1937 року. Неможливо відродити Російську імперію у кордонах 1991 року.

 

Існування цієї імперії несумісне з існуванням держави Україна. Або ми – або вони. Тому, і саме тому цей конфлікт не має іншого, крім силового, військового вирішення. Політичні й дипломатичні методи – лише допоміжні.

 

Їм не можна зробити поступки, з ними не можна домовитись. Вони не наші співгромадяни, яким щось у державі не подобається (що звичайна, в принципі, річ). Вони піддані іншої держави, саме існування якої можливе лише за умов неіснування нашої. Ми навіть не вороги (іноді і з ворогом можна домовитись) – ми гірше: конкуренти, які знаходяться в одній геополітичній ніші. Так, як вони ненавидять нас – можна ненавидіти лише конкурентів, бо ворогів поважають.

 

Їхній світогляд, як і наш, має право на існування. Але він несумісний з нашим світоглядом.

 

«Чужий», монстр із фільму, який бігав по космічному кораблю і всіх убивав – робив це тільки тому, що хотів жерти. Він був абсолютно правий, але його інтерес був несумісний з інтересами людей. І оскільки він і люди опинилися на одній території, хтось когось мав знищити.

 

Кажу, підкреслюю, лише про ідейних, про пасіонаріїв, а не про обивателів – зомбі-продукт Кісельова, якому все пофіг, аби тільки ковбаса дешева була. (Фраза, яку при цитуванні мого тексту «пропустять» усі ватні ЗМІ).

 

Ці ідейні конкуренти мають бути або знищені (ті, що зі зброєю), або вигнані за поребрик (решта).

 

Має залишитись тільки один (с)

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.