Валерій Карлаш Г і р к і с л ь о з и Казочка

липня 22, 2018Духовність, Культура

Валерій Карлаш

 

Г і р к і  с л ь о з и

 

Казочка

 

          Весна того року була ранньою і дуже теплою. Сніг почав швидко танути вже в двадцятих числах лютого, а до початку березня й зовсім зник. Земля швидко підсихала, почали пробиватися біля будинків і перші весняні квіти. Вадим вийшов опівдні на свою звичайну щоденну прогулянку. Спираючись на довгого сучкуватого костура, він поволі обійшов один за одним два сусідні будинки. Біля одного з них уже несміливо біліли кілька справжніх гірських підсніжників, що дивом заблукали сюди аж із Карпат або Криму. А коло другого … Вадим зупинився й став уважно придивлятися до почорнілого від часу  низенького й широкого березового пенька. Чим же він його так схвилював? Пеньок … плакав гіркими весняними сльозами – по всій його великій поверхні виділявся сік і стікав залишками кори на землю.

І пригадав Вадим, як гірко плакав перед ним багато років тому літній прославлений академік.

Навесні 197… року в приміщенні Інституту математики, що на теперішній вулиці Терещенківській у Києві,  відбувалися щорічні збори тодішнього Відділення математики, механіки і кібернетики АН УРСР. Вадим стажувався тоді в Бюро відділення й реєстрував учасників зборів. У перерві між засіданнями зборів до столу реєстрації підійшов високий трохи сутулуватий літній чоловік з яскраво – голубими очима й коротко стриженим посрібленим волоссям.

– Даруйте, – мовив спокійно, – я трохи припізнився. Моє прізвище…

– Я знаю Вас, Володимире Логвиновичу, – посміхнувся Вадим, – і знаю давно. Про Вас багато розповідала мені моя мати.

– Звідки ж Ваша мама може мене знати? Хто вона?

– Моє прізвище Топчій, звати Вадим Петрович. Я працюю старшим науковцем  в Інституті механіки, а тут стажуюсь . Моя мати, Марія Олексіївна,  працювала перед війною завучем Суботівської семирічної школи й часом зупинялася у Вас в Чигирині на ніч під час зимових учительських нарад. Вона добре знала Вашого тата Логвина Федоровича Рвачова й приятелювала з Вашою матір’ю Ксенією Олексіївною, яка була вчителем математики першої школи. Ваш батько викладав українську мову. Чи не так?

– Тут, Вадиме, Ви трохи помиляєтесь. Мати справді була математиком, а батько викладав історію і географію.

– Мама казала мені, що Вашу велику родину піддали репресії?

– Батька заарештували на початку вересня 1937-го. Його звинуватили тоді в українському буржуазному націоналізмі.

– Мама вважала, що Ваш батько воював у громадянську на боці УНР і мусив одружитися  з єврейкою, щоб його не чіпали більшовики. Маму теж арештовували?

–  Так. Спершу заарештували батька. Вночі до нас хтось сильно постукав у двері, зайшли два військові й веліли татові швидко збиратися. А щодо матері, то вона розказувала нам, що вони з татом були щиро закохані давно. Побралися вони ще в страшному 1918 –му, а вже наприкінці наступного року у них знайшлася моя найстарша сестра Катя. Мама зібрала документи про революційну діяльність батька й понесла їх у міліцію. То не допомогло – вона була так само вночі заарештована через тиждень.

– Чи бачили Ви свого татка потім, – поцікавився Вадим, у ньому проснувся журналіст, який бере інтерв’ю в знаменитого академіка, – чи дозволяли Вам носити йому передачі?

– Ні, нам сказали, що батька засудили без права переписки й вивезли на Північ. Що то означало, знаєте? – відповів академік і його очі зволожилися.

– Так, ті слова означали, що людини вже немає серед живих, а родичам просто брехали. Принаймні про це писав Солженіцин у своєму „Архіпелазі”, – підтвердив Вадим.

– Як ми довідалися пізніше, тата нашого заарештували за доносом колеги-вчителя й таємно розстріляли там же в Чигирині десь у пісках. Ви давно бачили чигиринські піски, може їх уже заліснили?

– На пісках тепер шумить сосновий бір, а в бік Тясмина розкинувся цілий циганський квартал. Вашого батька заарештували за доносом якогось негідника, як націоналіста, а матір? Вона ж ніяк не підходить під марку „українського” націоналіста…

– Вона проходила, як дружина „ворога народу”. Коли забрали татка, ми були просто приголомшені й налякані, але думали, що трапилася якась помилка. Органи, мовляв, розберуться і його звільнять. Та коли заарештували й матір, нам стало і зовсім кепсько. Ви навіть уявити собі не можете, що ми тоді пережили! Родина була великою, крім нас із Катею (я – найменший із дітей) були ще два брати й сестра. Від нас усі відвернулися, насамперед учителі й учні. Учителі нас просто не помічали, а учні почали глузувати з нас і кричали на перервах: „Вороги народу, вороги народу, смерть ворогам народу!” А найгірше було вночі. Мої однокласники бігали довкола  нашого будинку із палаючими факелами, стукали ломаками в двері, кричали прокляття й погрожували побити вікна.

І тут академік більше не стримував своїх сліз і гірко заплакав. Вадим не став його втішати, він знав по собі, що чоловічі сльози бувають рідко, але стримати їх неможливо й непотрібно. Вадим почекав, доки його співрозмовник трохи заспокоїться, й продовжував запитувати далі:

–  Як склалася Ваша подальша доля? Чому Ви опинилися в Харкові, чи бували потім в Чигирині?

– Ви поставили одразу кілька різних запитань і відповісти на них непросто. Маму невдовзі звільнили з вимогою виїхати з Чигирина. Мама нашвидкуруч продала за безцінь нашу стару ще дідівську хату й, ми всі виїхали на Донбас. Катя вже вчилася тоді на першому курсі Київського університету, її звідти виключили. Проте вона не здавалася й продовжувала боротися. Влітку 1938 року Катя успішно здала вступні іспити до Московського університету. Але не було ні стипендії, ні гуртожитку. Невдовзі опинилася аж у Самарканді й там продовжила навчання. З початком війни ми з мамою  евакуювалися до Ташкента. Там я закінчив середню школу і працював на будівництві. По війні закінчив з відзнакою Львівський університет – навчатися в Києві синові „ворога народу” було зась – і став викладати математику в Бердянську. У !963 – році переїхав у Харків, де працюю й понині.

– Я десь читав, що Ви побували в Харкові ще восени 1943- го, – перебив Вадим, – одразу після визволення.

– Справді, я приїхав у Харків наприкінці серпня того року й почав навчатися  в Інституті інженерів залізничного транспорту. Жити не було ні де, ні за що. Мусив працювати й запустив навчання. Мене відрахували з інституту й мобілізувати до військово–морського флоту. Після звільнення з флоту я пробував учитися у Львівській політехніці, проте знову відрахували за неуспішність. Бракувало знань, тож пішов до вечірньої школи. Нарешті, успішне навчання в прекрасному Львівському університеті.

– Ніколи б не подумав, що знаменитого академіка двічі виключали з вузів за неуспішність.

– Я теж не думав тоді, – сміється Володимир Логвинович, – але що було, те було. Тепер  кілька слів про Чигирин. То місто мого народження й мого незагойного болю.

Володимир Логвинович надовго замовк, витер хусточкою нову непрохану сльозу й тихо продовжив:

– По ночах мені часто сняться Замкова Гора, наша стара хата під нею й рідна Чигиринська перша школа. Катя два чи три рази бувала там по війні, а мені досі не довелося. Я кілька разів навіть квитка на потяг від Харкова до Знам’янки купував, та останньої миті відмовлявся – знову переді мною проносилися палаючі ненавистю очі моїх однолітків і несамовитий їхній крик: ”Смерть ворогам народу!”.

– Мама розповідала мені, – втрутився Вадим, – що Ваш тато, Логвин Федорович, поводився, на її думку, досить необачно. Він прекрасно знав українську історію й багато розказував учням і про князівську добу, і про Хмельниччину, і про Нестора Махна, і про Свирида Коцура, і  навіть про Холодноярську республіку. А ще писався Ваш батько не Рвачов, а Рвачів, підкреслюючи тим свою українськість, часто одягався у вишиванку. Він водив учнів першої школи в Суботів до трьох криниць, у Мельники до Мотриного монастиря, на хутір Буду до знаменитого дуба Максима Залізняка. А хто написав доноса, мати здогадувалася, здогадуюсь і я.

– Я не здогадуюсь, а знаю достовірно, – відповів академік, – проте нічого не можу довести й не буду називати його поганого імені. Нехай бог його покарає. Аж ось і Катя.

До них підійшла зовсім сива жінка середнього зросту в чорній коротенькій норковій шубці й такій же шапочці.

– Познайомся, Катю, цей чоловік каже, що його мати зупинялася у нас в середині тридцятих років і добре знала нашу родину.

– Катерина Логвинівна Ющенко, – промовила вона й подала Вадимові тонку, худу, зморщену руку, – як звати Вашу маму?

– Марія Олексіївна Топчій, – відповів Вадим, підводячись.

– Це така коротко стрижена вродлива україночка із Суботова? А як же, добре пам’ятаю, вона ночувала у нас кілька разів і багато розповідала про свої юнацькі роки в Корсуні та в Києві. Кланяйтесь їй, якщо вона ще є.

– Дякую, мама буде рада Вашій пам’яті про неї, – чемно вклонився Вадим.

Перерва скінчилася.

Взявшись за руки, видатні вчені, брат і сестра Рвачови, повагом пішли до зали засідань. Вадим дивився їм у слід і думав про мужність і незбориму життєву силу цих уже немолодих людей, які зуміли перебороти всі труднощі й навіть сталінське лихоліття.

 

* * *

Ці рядки, може, й не були б написані, якби не натрапив автор у Вікіпедії на сумнівні твердження про те, що Логвин Рвачов походив із Підмосков’я (не вказано,  правда, звідки саме), а його дружина Ксенія нібито була домогосподаркою.

Спонукав до роздумів і старий березовий пеньок, і його гіркі й рясні весняні сльози…

 

 

08 – 11. 03. 2017

 

Поїзд Дніпро – Одеса, те, що сталося цієї ночі я буду пам’ятати все своє життя

березня 2, 2018Духовність

Пишу з поїзда Дніпро – Одеса. За вікном ніч. Зі мною в купе їде хлопець мого віку – боєць з АТО. Сором’язливий хлопець, заходячи вибачився, що одяг пропах димом. Такий собі подих війни.

Хлопець виглядав втомленим і заснув першим. Знаєте, він говорить уві сні. Ні, я неправильно висловився, він скрикує уві сні. І це страшно. Страшно те, як і що він скрикує. Від сором’язливого хлопця не залишилося і сліду. У його сні йде бій.

Хочеться стиснутися і сховатися від цих коротких строгих пронизуючих фраз. Страшно навіть уявити, що йому довелося бачити в реальності і що зараз відбувається в його сні. Для мене цей страх всього на одну ніч. Для нього – на все життя. Ком в горлі від безсилля що не-будь змінити. Соромно що між нашими реальностями прірва.

Я зараз, напевно вперше, по-справжньому відчув сенс фрази “захисник Батьківщини”.

Як же ми зобов’язані цим хлопцям за наш солодкий сон. Нехай навіки не знають спокою ні на цьому світі, ні на тому ті, хто винен в цій війні. Нехай якнайшвидше це все скінчиться…

 

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

лютого 21, 2018Духовність, Історія

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

18 лютого — день народження Великого Українця, уродженця Оклахоми, який присвятив своє життя дослідженню Голодомору та іншим злочинам більшовицького режиму

Валентин Торба

16 лютого, 2018 – 11:35

«Джеймс Мейс і концепція постгеноцидного суспільства», — під таким заголовком 21 лютого в Чернігові відбудеться«круглий стіл», на якому будуть присутні науково-педагогічні працівники, викладачі, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, установ культури, представники громадськості, журналісти і студенти. Всього склад учасників буде налічувати 80 чоловік.

Серед них — Володимир Бойко; українська письменниця, громадський діяч (м. Київ) Наталія Дзюбенко-Мейс; професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал; кандидат історичних наук Тамара Демченко. Під час роботи «круглого столу» запланований скайп-зв’язок з українським канадським істориком Романом Сербиним (Монреаль).

Учасникам буде продемонстрований телефільм «Джеймс Мейс. Траекторія долі».

Захід організований Сіверським центром післядипломної освіти, Українським інститутом національної пам’яті, Сіверським інститутом регіональних досліджень та Фондом сприяння ініціативам газети «День» «Слово Просвіти» за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради.

Нагадаємо, відомий історик американського походження Джеймс Мейс, який присвятив свою працю дослідження Голодомору 1932—1933-го років, народився 18 лютого 1952 року і помер в Києві. Він став свого роду продовжувачем справи іншого іноземця — журналіста із Великобританії Гарета Джонса, який всупереч радянській пропаганді доніс світові правду про Голодомор в Україні.

Джеймс Мейс працював у газеті «День», яка фактично стала для нього трибуною, з 1997-го до 2004 року, а з 1998 року Мейс редагував його англомовний дайджест. Фактично з «Днем» пов’язано його відкриття, як відомого українського публіциста.

2008 року головний редактор газети «День» Лариса Івшина заснувала Премію імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики за «Громадянську позицію». Лауреати цієї Премії заочно приєднуються до читань і дискусії, присвячених історику та публіцисту Джеймсу Мейсу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«СВІТЛО НАЙСИЛЬНІШЕ РОЗГАНЯЄ МОРОК ТОДІ, КОЛИ ЙОГО ДЖЕРЕЛО — ВСЕРЕДИНІ ЛЮДИНИ»

Iгор СЮНДЮКОВ, історик, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

— Згадаймо Біблію, де є вражаючий, незабутній образ: свічка, що світить у пітьмі (а темряви у наших реаліях більше ніж вистачає), і ця пітьма не поглинула її… Світло найсильніше розганяє морок тоді, коли його джерело — не зовнішній вогонь, а духовне полум’я всередині людини. І коли Джеймс Ернест Мейс, чий день народження ми відзначатимемо у неділю, закликав у класичній статті в «Дні» «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року) , щоби кожен громадянин нашої землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалив би у своєму вікні в останню суботу листопада свічку в пам’ять про померлих — це був глибоко символічний, невичерпного змісту вчинок. Адже то був образ цілого життя Джеймса, котрий до останнього дня служив Пам’яті, Правді і Свободі.

Ким є для нас, теперішніх, тих, хто став учасником чи свідком двох Майданів, до яких Джеймс не дожив, ця унікальна людина — американець із Оклахоми індіанського походження, який став більшим українцем по духу, аніж багато хто з нас, який зазирнув у прірву скоєного Сталіним та його  «подільниками» небаченого, неосяжного для обмеженої людської свідомості злодійства — Терору Голодом — і спалив себе на цьому вогні? Визначним істориком та публіцистом, який залишив нам точне й вичерпне пояснення мотивів дій тирана: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, історію народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, немає проблеми взагалі». Так, безумовно! І, ретельно вивчаючи творчий доробок Мейса, ми зрозуміємо одну дуже важливу річ: є прямий причинно-наслідковий зв’язок між сталінським Геноцидом-Голодомором 1932—1933 років та геноцидом українців на Донбасі 2014—2018 років. На цьому постійно  наголошує один з провідних журналістів «Дня» Валентин Торба. Аналітиком, здатним бачити далеко вперед, крізь сьогодення (і його попередження   про те, що Росія ніколи не примириться з  незалежністю України — кращий приклад цього)? Поза сумнівом. Автором концепції «постгеноцидного суспільства»  (а «три кити» такого потворного створіння живі й дотепер: а) ці вже накралися, може, заспокояться, якщо голосувати за інших — то почнуть красти заново, не треба; б) аби лишень не було ще гірше; в) ще ніколи не було, щоб ніяк не було. Саме ця «народна  мудрість» довела Україну до війни)? Так, і розробка цієї концепції — велика історична заслуга Джеймса.

Але, можливо, на думку автора цих рядків, видатним українцем Мейс став завдяки не стільки названому, як кришталевому ясному розумінню: для журналістів, і для політиків, і для вчених є, по суті, два шляхи: або безстрашно боротися за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди (як Гарет Джонс  із Мейсової незабутньої «Повісті про двох журналістів», «День», 16.07.2003 р.) — або ж бути негідником й зраджувати ідеали, які проповідуєш ( як Уолтер Дюранті з цієї ж статті). Джеймс Мейс обрав перший шлях. І «згорів» у 52 роки… Пам’ятаймо!

«МЕЙС: УКРАЇНА ТА РОСІЯ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, письменник, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

— Позаторік на одному «круглому столі» поважний науковець-гуманітарій на всі заставки шпетив російський імперіалізм і його агресивну політику щодо України, а разом із тим постійно повторював: «Ми цього не чекали… Це стало для нас великою несподіванкою… Ми не могли собі уявити такого…» Я не витримав і процитував по пам’яті констатації декількох авторів «Дня», серед них першого лауреата Премії Мейса Ігоря Лосєва, про закономірну, базовану на імперській традиції агресивність Росії, яка неминуче виллється у спроби анексії частини української території чи всієї України, можливо, з використанням маріонеткових «повстанців». Причому тексти ці друкувалися задовго до «русской весны» 2014 року (а Лосєв писав на ці теми навіть іще до створення газети «День»). У відповідь я почув, що йдеться про випадковий збіг обставин, що історія не має закономірностей, і ми можемо тільки щось констатувати post factum, бо ж «сова Мінерви вилітає у вечірніх сутінках».

На відміну від цього українського інтелектуала (і багатьох таких, як він, що наслухалися певних модних західних теорій, створених, зауважу принагідно, колишніми розчарованими марксистами та прихильниками СРСР) Джеймс Мейс вважав, що історичний процес має свої закономірності, які можна і треба досліджувати, бо якщо таких закономірностей немає, якщо відсутня можливість на їхній основі прогнозувати ті чи інші варіанти майбутнього, то немає й гуманітарних наук, включно навіть із філологією, бо там також є свої закономірності розвитку предмету дослідження. Що ж стосується Росії, то Мейс ніколи не зачудовувався «глибокими демократичними змінами», які начебто відбулися в Росії 1990-х; він бачив реальність такою, яка вона є, і не тільки вивчав минуле, а й попереджав про майбутні небезпеки. Так, у 2002 році Мейс зазначав: «Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона чинила на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії». Тим більше — за скоєні в Україні злочини, говорив Мейс. І підкреслював: «…Є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом. І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування». Зверніть увагу на «поки що» та «напевно». Джеймс Мейс мав рацію. І перший лауреат Премії його імені теж мав рацію. Проте більшість політиків України просто ігнорувала ці науково вивірені прогнози. Тим більше, що вистачало знаних інтелектуалів, які нескінченно розповідали про «гуманістичну у своїй основі російську культуру». Так, є в тій культурі «лінія Герцена — Сахарова», проте вона ніколи не домінувала. Джеймс Мейс чудово це розумів, тому міг прогнозувати події, тож чи не варто повчитися в нього?

«СТУПІНЬ РОЗУМІННЯ СУЧАСНИКАМИ ЗНАЧЕННЯ ПОСТАТІ МЕЙСА НАДАЛІ ВИКЛИКАЄ ПИТАННЯ»

Володимир БОЙКО, громадський діяч, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

— П’ятнадцять років тому, на свій день народження — 18 лютого, Джеймс Мейс оприлюднив статтю, що відображала сенс його життя — «Свічка у вікні». Він начебто вибачався перед народом, серед якого жив та якому присвятив своє життя за заклик, який мав би належати громадянинові України. Можливо, він чекав подібного кроку, але зрештою зрозумів, що існують бар’єри, які самостійно постгеноцидному суспільству подолати складно. Воно потребує допомоги та, часом, формулювання ціннісних орієнтирів, до яких прагне, але остерігається зізнатися в тому навіть перед собою, не кажучи вже про зовнішній світ.

Тепер запалена свічка стала неодмінною складовою жалобних заходів зі вшанування жертв Голодоморів, політичних репресій, Голокосту, російсько-української війни… Тобто ідея Мейса отримала, мабуть, дещо несподіване для нього поширення, ставши символом навіть більшим, ніж він замислював. Дивовижна зміна з огляду на більш ніж мляву першу реакцію — тоді, у лютому 2003 р., мало хто в Україні звернув увагу на громадську ініціативу американсько-українського дивака-правдолюба. Дещо на іншу реакцію очікував автор, ніж передрук його знакової статті в одній регіональній газеті. Мабуть, тоді спрацювало вертикальне мислення — немає вказівки згори, то чого його напружуватися та хвилюватися? То була одна з причин невисловленого болю Мейса — він не міг не бачити, що сказане ним не цілком сприймалося в сенсі розуміння пропозиції. Знадобився час та нові трагічні події.

Наступний перебіг змінив стан справ, зробивши акцію загальновідомою настільки, що мало хто замислюється над феноменом авторства. Пропозиція Мейса була навіть реалізована в одному з найкращих  музейних комплексів сучасної України — Меморіалі жертв Голодоморів. Всі відвідувачі, хто був хоча б поруч, стверджують — свічка, що височіє над Дніпром, володіє неабиякою силою впливу. Просте рішення, але його мав хтось відчути, побачити та запропонувати — людина з загостреним почуттям відповідальності та знаннями й розумінням значно більшими, ніж у нас тогочасних. То була місія, цілком усвідомлена Мейсом та виконана їм у звичний йому спосіб — стисло, прямо, влучно. А от ступінь розуміння сучасниками значення його постаті надалі викликає питання.

Попри очевидні заслуги Джеймса Мейса перед Україною, його ім’я досі належним чином не вшановане: широкому загалу українських громадян Мейс відомий мало, так само як і його роль у визначенні Голодомору як геноциду українського народу. Лише у серпні минулого року Кабмін ухвалив рішення спорудити в 2017—2018 рр. в Києві пам’ятник американсько-українському досліднику та публіцисту. Дуже хочеться вірити, що заплановане виконуватиметься у визначені терміни.

Нещодавно з’явилися повідомлення про зйомки художнього фільму «Гарет Джонс», який присвячений валлійському журналісту, який перший під власним ім’ям розповів про Голодомор. Його ім’я в Україні стало відомо значною мірою завдяки знаменитій статті Мейса «Повість про двох журналістів», де доля та громадянська позиція британця порівнюється з реакцією лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Автори сценарію обіцяють незвичний сюжет, зокрема, появу Джорджа Оруела (який, вочевидь знав про долю свого земляка) та його «Колгоспу тварин». А от чи згадають вони про Мейса, ім’я якого дуже тісно пов’язано з Джонсом, причому саме з українською складовою біографії валлійця, його боротьби за сприйняття правди?

Йдеться про моральний борг суспільства перед людиною, яка цілком віддала себе служінню народу, раніше йому невідомому, але спорідненому за долею. Гідне вшанування Джеймса Мейса — одна з сутнісних ознак змін, що відбуваються в українському суспільстві, позбуття синдрому постгеноцидності, його одужання та відновлення здатності до самостійного розвитку.

«ЯКЩО МИ НЕ НАВЧИМОСЬ БЕРЕГТИ СВОЮ ПАМ’ЯТЬ, ТО ЗА НАС БУДУТЬ ПИСАТИ ІСТОРІЮ ТАКІ, ЯК ДЮРАНТІ»

Валентин ТОРБА, кореспондент газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

— Голодомор для мене не був чимось новим. Бабця і дід в деталях описували все, що відбувалось тоді — в далекому 1933-му на Слобожанщині. Та дивувало мене в 1990-х, коли я ще тільки вчився в школі, що для когось ця трагедія є новиною. А хтось на Луганщині навіть люто заперечував факт цієї трагедії. Так для мене відкрилась друга сторона цієї катастрофи нашого народу, цього злочину перед нами — українцями. Ця сторона — брехня. Тотальна, безсоромна брехня, яку ідеологічними цвяхами вбивала в нашу голову кремлівська пропаганда, і в якій щонайменше 70 років перебував український народ. Вірус цієї брехні легко підхоплювали адепти імперії — чи то російської, чи то радянської. Що ж, навіть зараз є ті хто не бачить присутність російської армади на Донбасі. І я знаю, чому. Існує науковий термін в психіатрії — гіпнотична сліпота. Людина, навіть усвідомлюючи очевидні речі, витісняє їх із своєї свідомості, заперечує, викреслює і намагається довести всім, що чорне — то біле, і навпаки. В побуті це явище ми називаємо зашореністю.

Виявилось, що Мейсу було легше роздивитись, як кат знищив третину українців, в той час як місцеві комуно-рашисти робили вигляд, що Голодомор був всього тільки прикрою випадковістю. Що таке геноцид — Мейс знав добре. До нього про Голодомор світу повідав журналіст із Великої Британії Гарет Джонс. Як наслідок, його в розквіті років в Китаї (Велика Монголія) вбило НКВС. Джонс був істинним журналістом — він не боявся говорити правду, не лінувався пірнути в події, стати свідком реалій. Джонс в деталях описував голод в Україні і фактично передав своїй Батьківщині, Європі та світу голос вмираючих українців, які так і говорили: «Передайте, що ми гинемо».

Прикметним є те, що в той же час в Кремлі працював кореспондент NYT Уолтер Дюранті. Він визнавав в своїх статтях, що в Україні дійсно існують певні проблеми з продовольством, але в той саме час стверджував, що ніякого голоду немає. Така відверта брехня не завадила йому отримати згодом Пулітцерівську премію. Через багато років NYT, незважаючи на очевидні докази його необ’єктивності і навіть брехливості, так і не наважилась позбавити його цієї відзнаки.

На жаль, я прийшов в «День» лише через 10 років після смерті Мейса. Це той випадок, коли спілкуватись з ним тепер я можу лише через книжки. Хоч як це дивно, але в його історичних роботах звучить пророче навіювання того, що відбудеться в Україні через десятиліття, зокрема на моєму рідному, вичавленому ще з 30-х років, Донбасі. Росіяни і далі будуть вбивати українців на нашій же землі. Причому вбиваючи «вмивати руки», говорити, що то не вони. І Батурин спалили не вони, і українців закріпачили не вони, і Санкт-Петербург збудований не на кістках козаків, і українську мову ніхто не забороняв («украинского языка не было, нет и быть не может», — валуєвський циркуляр), і до Голодомору вони не причетні, і зрештою на сході України не російські танки та «гради» забрали життя більш ніж десяти тисяч українців вже зараз, на наших очах.

Якщо ми не навчимось берегти свою пам’ять та дозволимо й далі перетворювати нас на покірну до маніпуляцій масу, то можемо й не дочекатись нового Мейса через сто років. Тоді за нас будуть писати історію такі, як Дюранті.

«ЛІКУВАННЯМ СУСПІЛЬСТВА ВІД ПОТСГЕНОЦИДНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ДОСІ НІХТО ЯКІСНО НЕ ЗАЙМАВСЯ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

— Готуючи нещодавно статтю про філософа Мирослава Поповича, я мав розмову з декількома людьми, які добре знали Мирослава Володимировича. Так-от, доктор філософських наук з Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Сергій Йосипенко розповів «Дню»: «В одному з фільмів Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти».

Загадав я це до того, що 1933 рік мучив не тільки видатного академіка. Вивченню українського Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. присвятив своє життя і відомий дослідник цієї трагедії Джеймс Мейс. Саме він відкрив для України і всього світу злочин у вигляді організації штучного голоду, яким радянська влада намагалася зламати хребет українській нації. Зламати не вийшло. Але національному коду було завдано серйозного удару. Саме про це і писав Мейс, коли говорив, що українці — це постгеноцидна нація з усіма відповідними наслідками. Головним чином — це був удар по селянству, яке потрібне було загнати в колгоспи, знищивши їхнє бажання мати приватну власність.

Писав Джеймс Мейс і про те, що 1991 р. незалежність здобула не Україна, а Українська РСР. А тому незалежною їй ще потрібно було стати, тобто подолати травму постгеноцидності і пострадянськості. Але, на жаль, до цього мало хто з політиків дослухався. Зайнялися власними інтересами, а державні поставили далеко не на перше місце, звідти і кланово-олігархічна система, майдани, війна… І незважаючи на всі ці трагічні катаклізми, в цій системі ми живемо досі. Лікуванням суспільства від потсгеноцидності на державному рівні до сих пір ніхто якісно не займався.

«МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ І СВІТУ ЗАБУТИ ГОЛОДОМОР»

Наталія IЩЕНКО, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2017:

— Для мене дослідник Голодомору Джеймс Мейс в першу чергу є прикладом того, як одна людина може багато зробити для людства. Так, для цілого людства, а не тільки для окремо взятого народу, тому що правду про Голодомор мають знати не тільки українці, але і весь світ.

Тільки правдива історія «диктатури пролетаріату» здатна захистити інші країни та народи від повторення людожерського сценарію побудови «світлого майбутнього». Як прихильники правих ідей мають завжди пам’ятати про Аушвіц, так і адепти лівої ідеології мають знати, що фанатична реалізація на практиці комуністичних ідеалів може призвести до злочинів проти людяності рівня Голодомору.

Історія намагання знищити за допомогою голоду цілий народ, який не вдалося покорити силою, має бити набатом в серце кожного мешканця планети. І тут в нас всіх ще багато роботи.

Американський вчений Джеймс Мейс та британський журналіст Гарет Джонс, про якого Мейс писав в своїх статтях в газеті «День», були проповідниками правди у світі брехливої політичної доцільності. Вони були найбільш потужним голосом мертвих, які вже не могли розповідати правду самі. Але і Мейс, і Джонс, і їхній спадок, не мають бути застиглою історичною пам’яткою. Українські історики мусять продовжувати вивчати причини, наслідки та подробиці Великого Голоду. Українські журналісти мусять не втомлюватися розповідати страшну правду про Голодомор. Українські дипломати мусять доводити історичну правду до інших народів по всьому світу. Українські письменники — писати книжки, режисери — знімати кіно про долю нації, яку спочатку намагалися знищити фізично, а потім — стерти її пам’ять.

Ми не можемо дозволити собі і світу забути Голодомор. Для того, щоб подібна трагедія ніколи знов та ніде не повторилася, ми маємо пам’ятати, як виглядає справжнє зло, і не втомлюватися передавати це знання наступним поколінням.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Рубрика:

Медіа

Газета:

№28-29, (2018)

 

Небесна таїна українського Свят-вечора

січня 3, 2018Духовність

Небесна таїна українського Свят-вечора

Вітаю з Колядою, Різдвом і Новим роком

В атмосфері нинішнього неспокою  воєнного стану в Україні, переймімося на хвилю роздумами про сутність нашого національного буття, долею нашого народу, його споконвічними мріями і звернімо свій духовний зір на незбагнену таїну нашого віковічного Святого Вечора, на благовісну різдвяну зірку, що споконвік приносить нам ту незбагнену таїну народження Господнього дитятка, долучаймося до того святого предківського дійства  несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.
Нехай у нашу святкову світлицю загостять життєдайний колосистий сніп, пахуче сіно, а на столі прибраному традиційними святковими обрусами, розмістяться дванадцять різдвяних страв з символічною серед них берегинею української різдвяної традиції – кутею, а біля столу, зібравшись всією родиною, нехай підійметься до небесних висот щира українська молитва за долю кожної української родини, за здоров’я наших дорогих воїнів-героїв, що жертвуючи своїм життям не впускають у рідну Хату-Батьківщину оскаженілого російського загарбника. Згадаймо ті сім’ї, де родина,зібравшись біля столу, зі сльозами на очах оплакує своїх рідних, яким ворожа куля відібрала радість і щастя родинного святого вечора і тих що знаходяться під ворожими кулями, на передовій лінії фронту. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .
Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура  українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки  українське. У обрядах інших народів її немає.
Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!
Святкуймо, радіймо і пам’ятаймо, що доля України залежить від кожного з нас. .

Степан Івасейко.

Магія щедрівки.

Хилилася днина у сутінь небесного храму,
В аннали вертепу, в його незакінчену драму,
А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему –
Від хати, до хати – щедрівкою святість несемо.

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,
Про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,
Гей коню, мій коню – летить над землею
Окрилена згадка зорею.

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,
Там Божая Мати з Дитятком по світу ходила:
І де той початок, і де ті підзоряні плеса
В вечірній принаді чекання, кохання і весен.

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,
Горить надвечір’я, розпалює древню поему,
Вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,
Здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –
Коли ж ми зберемось у коло…! кого ще немає між нами!?
У радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,
Крізь лезо віконця, крізь вечір, розчахує душу щедрівка.
Степан Івасейко

Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

квітня 21, 2017Духовність
08:21, 21.04.2017
Що насправді сказав Олег Скрипка про мову і гетто: повний текст

Музикант вважає, що україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто (Олег Скрипка)

Музикант Олег Скрипка розповів, що він насправді мав на увазі, коли говорив про гетто для наздатних опанувати українську мову.

Наприкінці бурхливого інформаційного вечора поспілкувався з журналістами ТСН про активні дискусії у Мережі навколо моєї цитати про українську мову та її вивчення. Все нищенаведене прошу вважати за мій офіційний коментар з цього приводу!

Передусім, хочу зазначити – ми в Україні живемо у спотвореному світі. Україномовні громадяни не мають достатньо книжок українською, фільмів, Інтернет-контенту, відсутня можливість спілкуватися, навчати і виховувати дітей. Україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто. Деякі з них віддають своє життя на сході країни за право бути українцем.

Громадянам Франції чи Великої Британії важко зрозуміти, як можна виборювати право говорити у своїй країні рідною мовою… Ми маємо неймовірну кількість прекрасних пісень і артистів. І дуже дивно виглядає кривава різня за мізерні 25% українських пісень на радіо, і їхня повна відсутність на телебаченні у новорічну ніч.

Я справді вважаю, що громадяни України (як і будь якої країни) повинні знати мову рідної держави. Підтримую збільшення українського контенту в усіх сферах суспільного життя.

Це – європейська практика. Приміром, у Франції закон вимагає і від громадян та емігрантів знання французької, у Польщі – польської, у Чехії – чеської. Я особисто пройшов шлях емігранта, у Парижі без знання французької, а лише із російською та англійською, не міг отримати соціального спілкування. Тим паче, не мав змоги працювати, грати музику, навіть сплачувати податки.

Але французька держава іде назустріч людям, які готові інтегруватися у французьке суспільство. Пропонуючи безкоштовні освітні курси французької. Я скористався ними, вивчив мову і адаптувався у французьке суспільство.

Мене обурює, коли Україну змушують любити “руській мір” більше, аніж український. Тим паче, коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність. Тож моє висловлювання, з якого жонглери словами і змістові “патологоанатоми” висмикнули і препарували слово “гетто”, досить однозначне.

Насправді, саме росіяни створили привілейовані умови для розвитку своєї мови. Адже законодавство РФ вимагає від усіх, хто претендує на життя, роботу чи навчання у цій країні надати сертифікат про володіння російською, знання історії Росії та основ законодавства.

У РФ навіть від щойно прибулих іноземців вимагають занурення у мовний простір країни. І водночас – заперечують утвердження українства в Україні. Вважаю, що наша держава має надати українцям більше можливостей опанувати рідну мову. Але, якщо частина громадян не здатні її вивчити, то вони самі себе прирікають на асоціальну перспективу…

Я пропоную допомагати російськомовним українцям, надаючи їм освітню підтримку. У той час, коли законодавство сусідньої держави навіть не дає можливості перетнути російський кордон без сертифікату про знання російської.

Відтак, моя дещо іронічна пропозиція, висловлена у довільному спілкуванні зі студентами, і сформульована конспірологами-технологами як “гетто”, – значно гуманніша, аніж російська дійсність.

Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /

квітня 8, 2017Духовність, Історія
Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /
IMG_4874

Не відводьте свій погляд. Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі. Він же не вдавав, ніби війни немає. Він же залишив усе і пішов туди, де здригається земля й падає смертельним вогнем небо. І стояв він там – до останнього.

Артур Вікторович Латченко, позивний Шумахер, народився 30 листопада 1995 року у селищі Більськ Котелевського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Після закінчення працював у рідному селі у сільськогосподарському підприємстві «Скіф».

Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був асом у настільному тенісі, займав перші місця у змаганнях.

Артур був надзвичайно щирою, справедливою та чесною людиною, і навіть за часів студентства його чесніть не раз виливалася у конфлікти з викладачами, але він відстоював правду й ніколи не боявся наслідків. Позитивний, життєрадісний, усміхнений, він завжди приходив на допомогу, завжди дотримувався свого слова. Артур був уособленням людини, яка знається на справжній дружбі та вміє її цінувати.

 

 

Він і його кохана народилися в один день, у них було багато спільного, їм було про що мріяти. Він дуже любив її, часто про неї згадував у розмовах, піклувався про неї – юний справжній чоловік. За кілька годин до загибелі Артур говорив із нареченою. Вона просила берегти себе, а він пообіцяв: «Добре! Люблю тебе, моя кохана»…

Строкову службу Артур розпочав восени 2015 року, пройшов навчання у військовому центрі «Десна», у лютому 2016-го був переведений до Харківської 164 бригади (радіо-технічні війська, зенітно-кулеметне відділення), посада – кулеметник. У квітні підписав контракт і був переведений у Полтаву, де проходив службу у роті, підпорядкованій 164 бригаді. Згодом був прикомандирований до 72 ОМБр і, не зважаючи на зламану руку, пішов на передову – з жовтня 2016-го тримав оборону на шахті Бутівка. Гіпс зняв сам і на біль не скаржився, робив усе, що і його побратими.

 

 

Спочатку товариші називали його Арчі, але згодом у воїна з’явився інший позивний – Шумахер: і через його любов до техніки, а ще тому, що він ніколи не сидів на місці – постійно «ганяв». Побратими згадують Артура товариським, працьовитим, завзятим, готовим прийти на допомогу. Він ніколи не боявся, був хоробрим та мужнім, вмів посміхатися й підтримувати товаришів по зброї навіть у найскрутніші часи. Пережив немало прицільних обстрілів, а одного разу їхню позицію танк розбив вщент – Артур все одно її не покинув і давав відсіч ворогу. Не раз він виходив живим, але не того дня…

Солдат 8-ї роти 3-го батальйону 72 ОМБр.

Загинув 3 квітня 2017 року від поранення у шию. Це сталося під час ворожого обстрілу зі стрілкової зброї різних калібрів біля шахти Бутівка поблизу Авдіївки Донецької області. До лікарні його не довезли – Артур помер у машині медиків.

Поховали Героя 5 квітня у рідному селі. Залишилися батьки, сестра, кохана.

Залишились мрії та сподівання. Залишились нездійснені плани. Залишились з довічним горем рідні. Залишилась його Україна. Залишилось не прожите майбутнє. Залишилась його остання весна. Залишився його погляд… Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі.

Військовий Артур Вікторович Латченко. Його ім’я назавжди закарбовано у Літописі втрат Української армії.
Літопис UA

 

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

квітня 1, 2017Духовність, Історія

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

29.03.2017

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив:

«Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив:

«Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає:
«Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.
У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.
Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.
Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.
За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).
Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).
У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції.
У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» — тобто здатні пити і перетравлювати молоко.
Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.
Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування — свій РІД.
За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.
Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.
Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України — колискою білої раси ниніш­ньої цивілізації».

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.
Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.
Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.
Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше — «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.
Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.
У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.
У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».
Вікінги прибували на українські землі як військова еліта — як дружинники для особистої охорони гвардії князів.
Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.
У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.
Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.
Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.
Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.
Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.
Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, — це спадок українців від кельтів.
Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.
Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».
Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.
Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка.
Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.
Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.
З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.
ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця.
Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.
Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.
У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.
Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» — «братніми народами».

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.
Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.
Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами».
Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси — це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.
Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.
Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.
А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше — українці.
Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.
Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, — це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.
Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має.
Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» — нічого від слов’ян у росіян немає!
Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.
Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову — будь-яку, окрім російської.

Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.
У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України».
Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.
Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.
У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».
Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.
Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини.
За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.
Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.
За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.
Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11.
Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова».
Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.
Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.
Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.
А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.
Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».
Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Від генетичних досліджень до «руської весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.
Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.
Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.
Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.
Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.
Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.
Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.
Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.
Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.
Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.
Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.
Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.
Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.
Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Росія — штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».
Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.
Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.
Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.
У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.
Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.
Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.
Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».
Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.
Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.
Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.
Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».
Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

Символіка оріїв

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!
В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.
Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.
Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.
На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.
Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.
Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.
Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.
За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України.
Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).
Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.
Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.
Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).
Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!
Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!
Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися…
Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся.
Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).
Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.
Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).
Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.
Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».
Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!
Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.
Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.
Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).
Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.
Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.
Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.
Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.
Третього шляху українцям не дано.
Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог.
Знаю, що Українська нація — нездоланна!

ДОВІДКА «УМ»

Заповіді оріїв-русів
За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.
Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили.
Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:
1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».
2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».
3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».
4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».
5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».
6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».
7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».
8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».
9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».
10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».
11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».
12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».
Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».
Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні.
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

лютого 4, 2017Духовність, Політика

Сергій Дацюк Філософ

03 лютого 2017, 10:48

 Коли війна триває довго, про неї хочеться забути. Очевидно це психічна здатність людської свідомості – влаштовувати собі перепочинки від постійної напруги.

На війні бувають перепочинки, але навіть під час перепочинку не варто забувати про війну зовсім.

Неоголошена Росією, невизнана Україною, не перетворена в національно-визвольний рух українською громадою війна Росії проти України триває.

Тепер, вже майже через три роки після початку цієї війни, можна сказати, що війна не стала війною за правовою ідентифікацією, війна не стала війною для всіх, війна не породила уявлення про перемогу.

Що таке перемога України над Росією?

Я задам просте запитання – чи маємо ми однозначну відповідь: як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом?

Під час Другої Світової війни таке уявлення складалося з трьох частин: 1) Як буде поділено світ між США і Великобританією, з одного боку, та СРСР, з іншого боку; 2) Як буде виглядати перемога для народів світу (захоплення Берліну, знищення військового потенціалу Німеччини, поділ Німеччини); 3) Як буде виглядати поразка для народу Німеччини (покарання націонал-соціалістичного режиму в Німеччині, денацифікація, відбудова Німеччини).

Отже знову повторюю запитання – як буде виглядати перемога України, Європи та США над агресивним російським режимом?

Набагато легше майбуть відповісти на питання “як буде виглядати перемога Росії” – над Європою (розкол), над США (ізоляція), над Україною (дезорганізація влади, хаотизація економіки, геополітичний розкол території).

Отже ні у України, ні у Європи, ні у США досі немає уявлення “як буде виглядати перемога над агресивним російським режимом”.

Захоплення Москви? Знищення військового потенціалу Росії, включаючи ядерний? Дефашизація (деагресування) росіян? Покарання путінського режиму? Розкол Росії? Інтеграція так званих ДНР-ЛНР до складу України? Повернення Україною Криму?

Зверніть увагу – мене цікавлять не особисті думки чи навіть експертні оцінки. Такі оцінки я і сам можу дати. Мене цікавлять відповідні міжнародні домовленості, відповідні сценарії перемоги і системні кроки після перемоги. Де це все?

Поки нічого цього немає – перемога над Росією неможлива. Тобто неможливо перемогти ворога, допоки ми ніяк не уявляємо собі перемогу над ним.

Навіть коли ми в Україні пробуємо домовитися про “картинку перемоги” над Росією, нас чекає невдача.

Що відбувається на російсько-українській війні зараз?

1) Україна на світовій арені поступово опиняється наодинці з ворогом – російським правлячим режимом; 2) Україні не вдалося досягнути впровадження єдиного принципу війни, що веде до виграшу – “все для фронту, все для перемоги”; 3) українська громада не має солідарності зі своїм правлячим класом у цій війні.

Ми ж навіть не можемо сказати, наскільки виграє Росія у цій війні.

Для того, щоб це сказати, потрібно точно знати плани російського режиму у цій війні.

Хто сказав, що єдиним планом російського режиму був Крим та Новоросія у складі Росії? Тобто хто сказав, що реалізація анексії Криму це частковий виграш, а відсутність реалізації анексії Новоросії це часткова поразка?

Вочевидь у Росії був і план “Б”, тобто план на той випадок, коли анексія Новоросії не відбудеться.

Мені здається, що саме цей план Росією зараз реалізується: 1) хаотизація української економіки; 2) знищення українського середнього класу; 3) збереження олігархічного домінування в українській економіці і відповідно залежності олігархів від Росії; 4) контрабанда (нелегальна торгівля під дахом української влади) України з Кримом та так званими ДНР-ЛНР; 5) продовження легальних торгових відносин України з Росією та так званими ДНР-ЛНР; 6) легалізація ДНР-ЛНР як територій не в складі Росії, але ефективно контрольованих нею.

Злочинна бездіяльність Президента та Парламенту не дозволяє нам не те що перемагати, але навіть і мати уявлення про перемогу.

Ще раз повторюю. Конкретні плани руху до перемоги можуть бути державною та військовою таємницею. Але “картинка перемоги” України над Росією мала вже давно бути сформульована українською владою. Експерти це робили не раз. Але влада цього не робила жодного разу.

Остання ініціатива Президента – референдум щодо НАТО – не те щоб зовсім дурниця, просто це окозамилювання. Його результати нічого не вирішують і ні на що не впливають. Саме тому Президент цю ініціативу і пропонує.

Все для фронту, все для перемоги

Якщо ми не маємо уявлення про перемогу, то ми не можемо реалізувати принцип надзусиль щодо перемоги – “все для фронту, все для перемоги”.

Два класичні приклади.

Блокада Криму, спробу якої зробила українська громада, це була зрада чи шлях до перемоги? Як відповісти на це питання, якщо ми воюємо і торгуємо водночас?

Блокада так званих ДНР-ЛНР, спробу якої зараз робить українська громада, це зрада чи шлях до перемоги? Знову ми не можемо відповісти на це питання, бо ми водночас воюємо з так званими ДНР-ЛНР і торгуємо з ними.

Принцип “все для фронту, все для перемоги” може діяти лише тотально. Будь-які винятки знищують цей принцип і роблять перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім власного бізнесу – такий підхід олігархів робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім контрабанди з Кримом та з так званими ДНР-ЛНР – такий підхід нинішньої влади робить перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім мовної ідентичності – такий підхід деяких мовних фетишистів робить в плані ідентифікації перемогу неможливою.

Все для перемоги, окрім переліку радянських свят, в які ми звикли відпочивати – такий підхід немолодих людей робить символічну перемогу неможливою.

Цей перелік можна продовжити. Коли ми щось виключаємо з принципу “все для фронту, все для перемоги”, принцип не працює, і перемога стає недосяжною.

Війна це не покер, і на війні як на війні.

Після перемоги над Росією мовний закон знову можна буде зробити толерантним до російської мови.

Після перемоги над Росією можна буде повернути назад деякі радянські свята.

Зрозумійте мене правильно.

Я теж проти тотальної українізації, я теж проти відміни вихідних на радянські свята.

Але я постійно пам’ятаю, що я на війні.

І якщо для перемоги над Росією потрібно буде бути бандерівцем, я буду першим бандерівцем.

Бо для мене принцип “все для фронту, все для перемоги” є тотальним.

Українці мають знати і уявляти “картинку перемоги” і мають діяти щодо цієї картинки тотально – всіма силами і всіма ресурсами.

Тільки так можливо перемогти у війні з Росією.

Василь Симоненко

січня 28, 2017Духовність

Він прожив всього 28 років...

Сьогодні виповнилося б 82 роки лицарю української сучасної поезії, талановитому журналісту та поету Василю Симоненку.

Він прожив – як живе справжній талант на нашій недовершеній землі – всього 28 років…

Він був і ліриком, і патріотом, і просто порядною талановитою людиною, “гнилим інтелігентом” – що, звісно, само по собі становило загрозу радянському табору…

Він доклав багато зусиль, щоб злочини сталінського режиму стали відомі світу – і йому це не пробачили. Через побутову пригоду він був жорстоко катований міліціянтами, в наслідок чого отримав невиліковні травми нирок – та у зовсім молодому віці просто згорів.

Навіть подробиці його смерті стали радянським табу, не кажучи вже про те, що його прекрасна поезія у переважній більшості побачила світ вже після його відходу у кращій світ.

Згадаємо цю чисту, талановиту людину – згадаємо й ті жахливі часи, коли світле й чесне слово вважалося загрозою існуючому людожерському ладу.

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
16.XI.1962

Степан Бандера вигнав з камери генерала Власова. Той пропонував разом боротися з кремлем за кошти Берліна…

січня 2, 2017Духовність, Історія

Багато покликаних – мало вибраних. Особливі постаті мають щось містичне, знане самому Творцеві. Чи Степан Бандера з них? Так. Першого дня (1)  першого місяця (січень) року народився. Зокрема, 1909-го; в селі Старий Угринів, повіт Калуш, намісництво Галицьке, імперія Австро-Угорська. Першість (щодо змагання, боротьби чи в цьому родові) вказує прізвище – Бандера (в перекладі: хоругва, знамено)…

Батько — Андрій Бандера, отець-парох місцевої Української греко-католицької церкви, УГКЦ. Мати — Мирослава з роду Ґлодзинських (донька Староугринівського священнослужителя). У родинному гніздів’ї Степан Бандера, за  допомогою освічених рідних і додаткової родинно-спадкової книгозбірні, опановував початкову освіту.

1921 року від сухот померла мати. Страшний удар по отцю Андрію та малих дітях: Степан Бандера – 12-річний, дещо старша сестра Марта, молодші брати та сестри Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Домашня світлиця перестала огріватися материнським теплом. Доводилося передчасно, особливо Степанові, як найстаршому з хлопців, дорослішати, мужніти.

Степан росте розумним, дієвим, сміливим хлопцем.  Загарбницька Друга Річпосполита Польська через своїх поліційних аґентів зуміла скритовбивством (1930 року у Бібрці) крайового команданта Української Військової Організації (УВО) зсередини втрутитися у діяльність націоналістів і призупинити перехід УВО у ширшу Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Двадцятитрирічний Степан Бандера – це зробив. Провідник ОУН Євген Коновалець міг далі втілювати наміри соборної боротьби за волю. У червні 1933 року Степана Бандеру затверджено головою Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО у Східній Галичині,  що означало остаточний перехід УВО в ОУН. Однак ворог  цю таємну звістку сприймав насторожено.

Степан Бандера чітко втілює завдання Проводу ОУН про покарання загарбників за страхітливий Голодомор 1932 року у Східній Україні (розголосна справа бойовика ОУН Миколи Лемика) та лицемірну «пацифікацію-умиротворення» галицьких українців 1930 року (виконання у Варшаві бойовиками ОУН смертного вироку «пацифікатору» Броніславові Пєрацькому, польському головному поліцаю).

Протидія виявилася блискавичною. Невдовзі ключові учасники «пострілів над Віслою» та розпорядник Степан Бандера потрапили в лабети польської поліції. За невидимої допомоги СРСР поляки заволоділи таємним архівом ОУН, який зберігав діяч Проводу ОУН Омелян Сеник у Празі. Пішло (1934–1936 роки) голосне судилище за вбивство міністра. Спочатку варшавський процес, а далі – львівський, і мужня постава, мов криця, українських політичних в’язнів зі Степаном Бандерою. Відбулося розконспірування. Польські  прокуратори доводили, що головний — Бандера. Цим ворог дав підстави українським підсудним звертатися в залі розглядів до Степана Бандери словами «Друже Провідник». Європа побачила незламних українських борців за волю під націоналістичними прапорами Євгена Коновальця. Вирок очікувано суворий: Бандера отримав вищу міру покарання, яку ІІ Річпосполита Польська не осмілилася виконати (як перед тим над діячами ОУН Яковом Пришляком і Павлом Голоядом у Тернополі). Замінили на 25 років за ґратами.

Дарія Гусяк, відома зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) та 25-літній в’язень тоталітарного СРСР, Герой України, згадує, що запам’ятала з розповідей Катрусі Зарицької (учасниці вищеописаної події) про Степана Бандеру як особу з вродженими здібностями до лідерства й авторитетом, попри молодий вік. Тоді лише вироблялася поведінка на людях, бо траплялися казуси, що малого на зріст Степана Бандеру дебелі польські охоронці за непокору їхньому судові могли підняти в повітря та не відпускати, а він розмахував руками-ногами.

Ольга Старух, рідна сестра голови Проводу ОУН Закерзонського краю “Стяга” (Ярослава Старуха), згадувала, що Славцьо говорив їй, коли запитувалося про відомих побратимів: “Бандера – провідник, а Шухевич – друг”.

1 вересня 1939 року, з  початком Другої  світової війни,  польська незалежність розсипалася. Степан Бандера вибрався з-під річпосполитих завалів. Водночас інший ворог, комунізм із диктатором  Сталіним, наступав (вбивством верховного провідника Євгена Коновальця та нищенням знову зсередини ОУН). На варті з’явився Степан Бандера, що протиставив надто  поміркованій тактиці полковника Андрія Мельника революційну стратегію дії.  Молоде покоління борців підтримало першого. Однак старші стали на  бік другого та заговорили про розкол (фронду) чи бунт Бандери, вартого знищення.   Андрій Мельник був палким прихильником співпраці українських націоналістів  з  гітлерівською Німеччиною. Натомість   Степан Бандера спромігся вистояти у двобою з новим ворогом, нацизмом Адольфа Гітлера, й очолити проголошення 30 червня 1941 р. відновлення державності (України), обстояти цей почин у гестапівських застінках, з неволі означити створення власних збройних сил (Українська Повстанська Армія, УПА) – ближній намір Євгена Коновальця. Німецьке ув’язнення в концентраційному таборі Заксенґаузена Степан Бандера вистояв гідно, як далекоглядний політик, виступивши проти створення дивізії «Галичина» та відмежування ОУН (р) від цього (з майбутньою постійною неприязню дивізійників), прогнав зі своєї камери російського генерала Власова, який мав  намір залучити українців до його боротьби з Кремлем на кошти Берліна.

1945 року націонал-соціалізм програв. Переможці спільно у Нюрнберзі  карали переможених. СРСР, не маючи підстав для розправи з Бандерою, хотів покарати УПА за колабораціонізм. Однак союзники, розібравшись, дозволили українським повстанцям бути на процесі в бойових мундирах і відзнаках. Досі ніхто не відповів на запитання, чому Радянський Союз не домагався суду над полковником Андрієм Мельником, Тарасом Боровцем («Бульба») за співпрацю з нацистами?

Степан Бандера на волі (з середини 1940-х) осів у Мюнхені та розгорнув повоєнну боротьбу за волю України у вільному світі. Цим створив неймовірну загрозу для Країни Рад: внутрішню та зовнішню! У відповідь загарбник через “сексотів” запустив розклад ОУН (р) на еміграції зсередини. Ударною ланкою виступили (можливо, завербовані) Лев і Дарія Ребет із доєднанням Зенона Матли. Неочікуваного удару завдав  Микола Лебедь від Закордонного Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Важко, але Степан Бандера втримав єдність.

15 жовтня 1959 року, по Святій Покрові,  Бандеру вбили, як і Коновальця. Методи різні, почерк той самий. Професор Ярослав Дашкевич  питав, зокрема, чому не було помсти за смерть Євгена Коновальця? Усеціло проявилася глибинна сутність християнства в національній боротьбі українців: прощення замість помсти.

Того разу слід Москви  не затерся. У розпал «холодної війни»  США доклалися, щоб висвітлити справжніх убивць Бандери. Боротьба українців продовжилася… Аж до перемоги (1991 року)!

У Києві нещодавно Московський проспект перейменовано  на проспект Степана Бандери. Незворотність гряде, що висловив сам Провідник:

– І настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/190224-stepan-bandera-vyhnav-z-kamery-henerala-vlasova-toi-proponuvav-razom-borotysia-z-kremlem-za-koshty-berlina

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.