Що саме сталося з українцями у 1933 році

листопада 26, 2015Голодомор

26.11.2015

Метою була саме зміна ментальності, а зовсім не повне винищення: 15 мільйонів селян режим Сталіна перевиховав Голодомором, дозволивши їм вижити

Ірина Магрицька

(Рубрика «Точка зору»)

 

Пострадянські політичні еліти України трактують дату Голодомору як звичайну дату нашого календаря. Інформації з її приводу анітрохи не більше, ніж, скажімо, до дати звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників.

Більше того, якщо остання відзначається в ту пору року, коли вона й відбулася, то річниця Голодомору постсовковим президентом Кучмою винесена за дужки її реального часу – на пізню осінь замість весни, аби не псувати таким чином «світлі та життєрадісні» численні радянські весняні свята.

Як бачимо, таким чином мета кремлівських ідеологів Голодомору – руйнація національної самоідентифікації та історичної пам’яті українців – була в цілому успішно досягнута.

Чому більшовики обрали для наших селян саме Голодомор?

А й справді, чому? Адже і до, і після Голодомору геноциди у 20-му сторіччі були спрямовані на банальне фізичне знищення якомога більшої кількості його означених жертв – спочатку вірмен під час Першої світової війни, а потім євреїв під час Другої світової.

На початку 1933 року більшовицький Кремль міг так само фізично винищити й українців. Але, на відміну від тих, інших, геноцидів, знищити всіх українців. Адже більшовикам, на відміну від младотурків та нацистів, зробити це ніхто не заважав. Більше того, світ тоді зробив вигляд, що взагалі не помітив Голодомору.

Тож виходить, що цілі геноциду в комуністичного режиму були зовсім інші, ніж у турків та німців. По-перше, Голодомор був спрямований не на всіх українців, а лише на колиску нашої традиційної ментальності – українське село.

​​

Але кремлівські сатаністи не хотіли нищити навіть усіх українських селян. А ось поставити всіх їх на межу між життям та голодною смертю вони таки прагнули. Звісно, що за такого людожерського експерименту більшовицької влади смерть частини українських селян була просто невідворотною.

Тому виходить, що ті 10 мільйонів життів українських дітей, жінок та чоловіків були, як це не цинічно звучить, лише друзками для більшовиків. А товарним лісом для тих червоних катів були ті приблизно 15 мільйонів наших селян, яких комуністичний режим Сталіна перевиховав Голодомором, дозволивши їм вижити в той геноцид.

Без цього диявольського перевиховання не була б можлива колективізація, а разом з нею – й індустріалізація в СРСР, що робило країну рад легкою здобиччю в тоді вже неминучій Другій світовій війні. І Кремль це чудово розумів.

Як розумів він і те, що головним чинником опору колективізації була європейська хліборобська ментальність українських селян та кубанських козаків, яка ставила хрест на більшовицьких планах.

Її треба було терміново змінювати. І саме цілеспрямований штучний голод був для цього найкращим засобом. Бо, як відомо, довготривале абсолютне голодування повністю руйнує особистість пересічної людини, яка після його припинення, на жаль, не поновлюється.

Є великі сумніви відносно того, що члени політбюро ЦК ВКП(б) знали тоді ці психологічні тонкощі. Але біблійне послання юдеям із 5-ї книги Мойсея з погрозами та наслідками покарання голодною смертю дехто з тих членів політбюро, напевне, що знав.

Усе інше було в тоталітарній державі вже справою техніки. Таким чином, усі українські селяни з гордих хліборобів-землевласників за першу половину 1933 року були перетворені на жалюгідних колгоспних рабів, нащадки яких і досі тужать за колгоспами.

Як вижила більша частина селян, і чому вони не чинили спротиву?

Ці питання мимоволі виникають у кожної людини, яка намагається собі уявити ту найбільшу трагедію в історії нашого народу.

В одному з сіл Кремінського району на Луганщині у 2005 році старенький свідок Голодомору розповідав мені про те, що у травні 1933 року до них у село щотижня з Харкова приїжджав на авто чоловік у шкірянці, дуже схожий на Лазаря Кагановича. Він розпитував батьків того дідуся про те, скільки людей в їхньому селі вже померло від голоду, і скільки ще залишилося.

Цілком імовірно, що то були своєрідні соціологічні заміри більшовицьких держчиновників високого рангу відносно того, чи вже достатньо морити голодом селян, щоби вони стали слухняними, чи ні.

Також на Луганщині я чула від свідків Голодомору, що сільська влада контролювала фізичний стан дітей у школах – схоже, що з тією самою метою.

Можна припустити, що саме на базі цих спостережень і з’явилися листи-директиви з ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У в Харкові та Ростовського крайкому ВКП(б), у яких Кремль наказує своїм харківським та ростовським товаришам зорганізувати в червні 1933 року громадське харчування з метою припинення голоду в селах УРСР та станицях Кубані й Ставропілля.

Це ніщо інше, як підтвердження того, що метою Голодомору було саме змінення ментальності українців, а зовсім не їхнє повне винищення. Адже підгодовувати наших селян та козаків у червні 1933 року комуністи могли лише тим самим хлібом, що вилучили в них наприкінці 1932-го та на початку того ж 1933-го!

​​

Інше питання в тому, як ті селяни та, особливо, козаки могли терпіти таку наругу над собою?

Досліджуючи свого часу Голодомор в українських селах луганської Слобожанщини, я звернула увагу на суцільне нерозуміння його свідками більшовицької логіки розкуркулення їхніх односельців у 1931-1932 роках.

Бо розкуркулювали тоді не тільки заможних селян, але й значну частину середняків, які до куркулів не могли належати за визначенням.

Тому можна припустити, що під так зване розкуркулення підпадали всі селяни, що воювали в 1918-1920 роках у петлюрівському війську, селянській армії Нестора Махна, численних селянських загонах, що також чинили спротив російсько-більшовицькій окупації України.

А на Кубані та Ставропіллі серед козаків був величезний відсоток тих, хто свого часу боровся проти більшовицької навали в біло-козачих збройних з’єднаннях. Усі вони також були розкуркулені та вислані з сім’ями до Сибіру, на Соловки та на так званні ярки (просто в зимовий степ за селами та станицями).

Тобто під виглядом розкуркулення Кремль звільнив українські села та станиці практично від усіх чоловіків, які були потенційно небезпечними під час голодоморної екзекуції 1933 року.

Але це ще не все. Тільки в українських селах та станицях більшовицька влада ще у 1931 році вилучила всю зареєстровану мисливську зброю. Отже, як бачимо, до геноциду українців комуністичний режим в СРСР підготувався заздалегідь та дуже ретельно.

Чому Голодомор майже не цікавить наше суспільство?

Після Голодомору українські селяни були перетворені кремлівськими селекціонерами на жалюгідних ментальних рабів, позбавлених віри в Бога, національної самоідентифікації та історичної пам’яті.

Про їхній загальний моральний рівень вельми красномовно свідчить те, що в більшості українських сіл братські могили жертв Голодомору досі не мають жодних ознак людського поховання.

А в деяких селах постгеноцидні селяни навіть свідомо ходили та їздили все своє життя по кістках своїх рідних матерів, дітей, братів та сестер!

Такими ж товстошкірими манкуртами вони виховали і своїх дітей та онуків, які сьогодні завдяки хвилям комуністичної індустріалізації складають більшість населення сучасної України. Звісно, що вони байдужі до пам’яті про Голодомор не менше, ніж представники інших національностей, яким у цій постгеноцидній ситуації пам’ять про той геноцид також ні до чого.

Так і живемо без власного минулого і майбутнього…

​​

Ірина Магрицька – дослідниця Голодомору на Луганщині

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Radio Free Europe/Radio Liberty © 2015 RFE/RL, Inc. All Rights Reserved.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/27382270.html

 

Голодомор був найжорстокішою, але лише частиною геноциду проти українців – історик

листопада 26, 2015Голодомор

26.11.2015

Марія Щур

«Розмову потрібно починати з 1929-30 років, коли почали нищити українську еліту, інтелігенцію, церкву, українських так званих куркулів»

Говорячи про Голодомор, українці розуміють його переважно як великий геноцидний голод, що відбувався протягом 1932-33 років, але український геноцид був набагато масштабніший, наголошує історик, професор Квебекського університету Канади Роман Сербин. На його думку, без розуміння того, що геноцид почався не з голоду, а зі знищення української інтелігенції, українського духовенства й селянства, яке було носієм української культури, важко буде зрозуміти наслідки Голодомору-геноциду для нинішньої України. Розуміння голоду 1932-33 років саме як частини геноциду проти українців заклав випускник Львівського університету, поляк єврейського походження, автор терміну «геноцид», на основі якого була створена міжнародна конвенція про попередження геноциду та відповідальність за нього, Рафаель Лемкін. 

 

– Ми звузили поняття Голодомору до голоду. А нам треба повернутися до того, про що ще у 1953 році говорив Рафаель Лемкін. Коли він виступав у Нью-Йорку – його запросила говорити про голод українська громада, три тисячі українців там його слухали, – його доповідь була названа «Радянський геноцид в Україні» (Soviet Genocide in Ukraine), і там він осмислив ту трагедію в Україні в термінах нищення української нації.

Треба починати хоча б з 1929-30 року, коли почали нищити українську еліту, українську інтелігенцію, українську церкву, українських так званих куркулів

​​І нам до цього треба повернути, а Голодомор – це була складова нищення, тобто найбільш жорстокий спосіб нищення української нації. Але щодо геноциду української нації, це вже треба починати хоча б з 1929-30 року, коли почали нищити українську еліту, українську інтелігенцію, українську церкву, українських так званих куркулів. А куркулі – це не лише були багаті селяни, в яких хотіли забрати землю і створити на підставі того колгоспи. Ці так звані куркулі також були найбільш вдалими селянами, які могли очолити опір проти режиму, який тоді почав колективізувати і нищити українське селянство, робити з українських незалежних селян те, що Сталін дуже любив і те, що він хотів, робити з них «гвинтики». Йому потрібні були «гвинтики», як він казав, для великої державної машини.

– Ми повернулися назад на ще одне століття до ірландського голоду у цій передачі й бачимо, наскільки вражаючим був ефект від цього великого голоду, який навіть не був геноцидом, тобто який не замислювався як штучний голод, як це відбулося в Україні. Але внаслідок цього голоду з’явилася величезна діаспора, внаслідок цього голоду ірландці ледь не втратили свою ідентичність – вони майже втратили свою мову, – але те, що сталося з українцями внаслідок геноциду і Голодомору як його частини, дуже мало усвідомлюється в суспільстві, як склалися такі економічні стосунки, як склалися такі соціальні стосунки? Хто, на вашу думку, мав би очолити ці дослідження?

– Це все залежить від науковців. Є так звана компаративна історія, де порівнюються подібні випадки в різних країнах. Це корисно, але, я думаю, що нам треба повернутися до того, що Тарас Шевченко казав: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Але Шевченко також казав: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя».

Кожний геноцид і голод – унікальний, своєрідний. І треба починати з себе, брати, знову ж, за базу Конвенцію об’єднаних націй, те, що почав Лемкін. Бо він дав напрямок, він не дійшов до кінця. Наприклад, Лемкін не говорить про українців поза Українською республікою, а це треба додати до геноциду, відповідно до Конвенції Об’єднаних Націй.

Я розумію, що за часів Радянського Союзу в Україні не могла розвиватися наука про геноцид, навіть не можна було говорити про голод. Але в діаспорі також головне завдання було – і я був частиною того процесу – показати Заходу, щоб Захід зрозумів, що в Україні відбулася така трагедія, а найгірша частина тої трагедії з людськими втратами – це був голод, правда. І ми з того моменту: голод, голод, голод!

Сам лише голод не є геноцидом, це лише складова геноциду, яка спричинила найбільше людських жертв

​​Коли вже постала незалежна Україна, коли вже стало можна говорити і в Україні, і за кордоном, тоді вже треба повернутися до Лемкіна, і можна поставити той «голод» на своє, правильне, місце. Бо сам лише голод не є геноцидом, це лише складова геноциду, яка спричинила найбільше людських жертв.

Але, якщо говорити про наслідки геноциду, то, наприклад, сьогодні в Україні маємо 17% населення, які є російського походження, а більше половини українців говорять російською мовою щоденно. Це не є наслідком нищення фізичного людей, але це є наслідком тих, інших, складових геноциду, як нищення інтелігенції, нищення української мови.

Є Конвенція Об’єднаних Націй, треба це брати за базу. Вона є законом, і на цій підставі сьогодні є суди в Гаазі і так далі. А там ідеться про геноцид, який визнає чотири групи. Перша серед них – група національно-етнічна. Дуже часто думають, що етнічне і національне – це синоніми. Ні, це не синоніми. Національне належить до державницької форми (чи республіки, чи навіть якогось меншого утворення, політично-державницького утворення). А етнічні – то ми це дуже добре розуміємо, що це є.

У Радянському Союзі геноцид проти українців був у цих двох групах. Перша – це група державницька, себто Українська республіка, така, яка вона була. Правда, вона не була незалежна, але це було все ж таки якесь політичне коло. Це є геноцид національний. А тоді геноцид етнічний, проти етнічної групи – це є українці по цілому Радянському Союзу, включно з вісьмома мільйонами українців, які були поза межами Української республіки. І що з тими людьми сталося? Вони теж були під пресом того геноциду: заборонили мову, заселяли кубанських козаків, і так далі, так далі.

Де був геноцид проти українців? Там, де Сталін мав владу і нищив українські групи як такі. Це треба все переосмислити

​​І це, на жаль, українська історія, історіографія України, і так само українські політики це занедбали. Не можна сказати, де був геноцид проти євреїв: чи лише був у Німеччині – тоді Бабин Яр відпадає, тоді це не є частина єврейського геноциду, правда Голокосту. Ні, геноцид проти євреїв – Голокост – був там, де Гітлер мав владу і її вживав, щоби нищити цю групу як таку. Де був геноцид проти українців? Це було там, де Сталін мав владу і нищив українців, українські групи як такі. Це треба все переосмислити.

Radio Free Europe/Radio Liberty © 2015 RFE/RL, Inc. All Rights Reserved.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/27389376.html

 

Голодомор 1932-33: вони хотіли, щоби нас не було

вересня 16, 2013Голодомор

16.09.2013

– Мамусю, кому це пам’ятник?
– Людям, які померли з голоду.
– І мамусі з дитинками померли?
– Так.
– Чому?
– Бо погані люди забрали в них усю їжу.
– Чому?
– Бо вони хотіли, щоби нас не було.
– А ми є!
– Так. І будемо!

(Із діалогу на Михайлівській площі у Києві)

Письменники і публіцисти по-різному описують стан сучасного українського суспільства. Одні кажуть, що ми – «суспільство з аморальною більшістю», інші, що ми – «не хворе, але поранене» суспільство. Історики і соціологи, слідом за американським дослідником Джеймсом Мейсом, визначають хворобу українського суспільства одним словом – постгеноцидне. Спазми голоду і страху ми відчуваємо донині.

Наша серія «Голодомор: дорога до осмислення» – не так про те, що саме сталося у 30-і роки минулого століття, як про те, як ті події вплинули на нас сьогоднішніх. Як ми стали такими, якими є – недовірливими, недоброзичливими, розгубленими у своїй ідентичності, покірними, пасивними, байдужими до чужого болю?

Ми запрошуємо вас, наші слухачі і читачі, вирушити разом з нами у дорогу до осмислення того, що відбувається з нацією, коли її, за словами теоретика геноциду Рафаеля Лемкіна, позбавляють «мозку», тобто інтелігенції – світового рівня письменників, поетів, художників, науковців, акторів та музикантів. Як українська культура і мова стали другорядними в Україні?

Ми хочемо знати, що відбувається з народом, у якого, за словами того ж Лемкіна, єврейського юриста, який отримав освіту у довоєнному Львові і не був байдужий до долі українського народу, намагалися вбити «душу», тобто винищили майже все українське священство. Як нині українські церкви пояснюють своїм вірним, що тоді відбулося? Чи моляться окремо за мільйони загублених безбожним режимом душ? Чи вшановують власних новомучеників, які терпіли разом зі своїм народом і підтримували його молитвою?

Ми хочемо знати, що дослідили соціологи про те, що відбувається з суспільством, коли люди помирають цілими селами, коли намагаються втекти з рідної хати хоч на край світу, коли бачать насильство і несправедливість та не можуть на них відреагувати, як мовчки живуть десятиліттями з глибокою психологічною травмою від пережитих і побачених жахіть. Нам також цікаво, що стається, коли кардинально змінюється етнічний склад за рахунок переселення в Україну культурно-соціально-ментально іншого населення?

Ми б хотіли дізнатися, що економісти можуть розповісти про те, що відбувається з суспільством, коли гине, чи депортується найактивніша і найбільш продуктивна частина народу? Як впливає на економіку знищення традицій підприємництва, поваги до закону, приватної власності?

Нам важливо знати, як нині українці різних поколінь розуміють ті події. Як пояснюють собі те, що вони пережили, ті люди, які вижили під час голоду, і як би вони хотіли, щоб їхні діти і внуки про нього пам’ятали? Ми б хотіли більше розповісти про те, як Голодомор вивчається у школах, що про нього можна почути в українському ефірі, чи прочитати в українській пресі.

Як українські політики різних ідеологічних напрямків наблизилися до розуміння Голодомору, як визначальної події української історії 20-го століття?

Нам цікаво, що про український геноцид знають сьогодні у світі, що пишуть про нього дослідники на Заході, чи змінилося його бачення у Росії.

Ми хочемо нагадати, що Україна у 20-му столітті протягом 10 років пережила два геноциди, Голодомор і Голокост, і розповісти про те, як досвід вивчення однієї трагедії, допомагає зрозуміти іншу.

Зрештою, для більшості українців Голодомор має особистий вимір. У масових могилах по українських селах лежать мої і ваші родичі, які стали жертвою людської ненависті і нелюдських соціальних експериментів, і чиї імена ми ще можемо пригадати.

Ставши на дорогу до осмислення Голодомору, ми зможемо краще зрозуміти себе, поставити правильний діагноз, віднайти шляхи до одужання, помолитися за душі тих, хто загинув, та з вдячністю згадати тих, завдяки кому ми є. І будемо!

Марія Щур – редактор проекту Радіо Свобода «Голодомор: дорога до осмислення»

Боже, прости їх (автор: Кулик Сергій)

березня 15, 2013Голодомор

опубліковано 11 бер. 2013 13:10 Степан Гринчишин

Я, Кулик Сергій Романович, народжений в 1945 році на Волині, Ковельщина, хочу розказати про факти, які мені стали відомі більше 50 років тому. Перед цим хочу попросити пробачення в свого дядька Григорія, тітки Наталки, що я виношу їхню біду, їхнє горе, оприлюднюю, так би мовити, їхні проблеми.

 

Батьку, пробач, ти заборонив колись мені розповідати про ці факти, Ну, бач, час пройшов, я вже тепер тебе не слухаю, Слухав би далі, але те, що було, що я чув, що ми всі знаємо, дуже хочуть все забути, викреслити з нашої долі.

 

Пробачте мої брати рідні, сестри двоюрідні, я на сьогоднішній день не порадився з вами, хоча, якщо хтось буде цікавитися, я змушений буду назвати ваші адреси, щоб ви підтвердили те, що я скажу.

 

Щоб було зрозуміліше, я почну здалеку .Я вже змалку, з малого дитинства, з розповідей знав, що в мого батька було вісім братів, він був дев’ятий. Тобто була велика дружна сім’я, одних хлопців – дев’ять братів. З виду тих, кого я знав, це був генофонд нації – метр дев’яносто п’ять і більше росту,стрункі, красиві, підтягнуті мужчини.

 

Я питав: «Тату, от я знаю, дядько Василь недалеко живе (він жив в Рівному), приїздив у гості дядько Денис, а де ж інші?»

– Та от так, – говорить, –війни всіх позабирали, немає.

 

Була зима з 57-го на 58-й, чи з 58-го на 59-й, точно не пам’ятаю. Був вихідний день, чи новорічні канікули. Відчиняються двері і до хати заходить обсипана снігом посильна дівчина з сільради, а за нею високий мужчина з валізою в руці та жіночка. Дівчина каже: «Дядьку Романе, це до вас приїхали, мене послали провести». Розвернулась і побігла. Мужчина й питає: «Це ви, Роман Кулик. Батько Петро, жили там-то і там?» Хата наша вже була в другому місці, бо в час війни стару зруйнували.

– А я, – говорить мужчина, – твій найстарший брат. Привітались, обнялись. Не бачились вони біля 50 років. Була сповідь брата перед братом, старшого перед молодшим, молодшого перед старшим. Коли нам, дітям, було дозволено, ми всі слухали, а коли була команда – виходили до іншої кімнати. Хоча двері я привідкривав і слухав, про що говорили.

 

Історія така.

Пішов дядько, його Григорій-Юхим звали, переважно звали Григорій, на Першу світову війну і воював два роки. Потім розруха, фронт розсипався.

– Перекинули нас, – говорить дядько, – в Пітер. Кілька місяців був там, помагав більшовикам брати Зімній.

Батько питає: «А що, велика баталія,стрілянина там була?»

– Та де, –говорить дядько, – нас на штурм, а там дівчата, та ще й свої. На фронті настрілялися.

– То що, так все миром?- питає батько.

– Та пальнув там, – відповідає дядько, – хтось пару разів вверх. Ну, говорить: «Сучки врукопашну билися славно.» Оце отак відбувся штурм Зімнього.

 

Я тоді слухав, ну, думаю, щось таке дядько каже. На кожній книжці «Аврора» прожекторами світить, матроси в атаку йдуть, у фільмі «Ну, злазь, хто тут временний» кажуть, а тут таке. Після цього батько сказав, щоб ми ніде, в школі,чи хлопцям на вулиці, не розповідали того, що чуєте, і щоб дядька не розпитували.

 

Потім – громадянська війна. Дядько був у червоній кінноті. Спочатку Дибенко нею командував. Потім його розстріляли. Будьонний став. Разом з Будьонним дядько воював довго. 

 

Згодом я жив у дядька майже півтора року. Бачив, що весь він був в шрамах. Мабуть, п’ять-сім шрамів в нього було. Такі шабельні шрами, на плечах, на грудях, на руках, щока була розрубана. Воювала людина, десятки разів дивилася смерті в очі і вже нічого не боялася.

 

Говорить: «Було зі мною два брати.» Батько питає: «Де ж вони, чому не давали про себе чути?»

– 3агинули, – відповідає, – я сам похоронив їх під Міллерово.

 

Закінчилась війна, західні області України відійшли до Польщі. Дядько залишився на Полтавщині, там оженився, було двоє діток – два синочки. А потім був голодомор. Забрали все. Знов прийшли шукати, чи ще чогось не залишилось. Засік там був, біля стінок стояли дошки і якесь зерно за них засипалось Продзагонівець взяв прутика, повигрібав звідти жменю зерна, змів мітелкою та забрав. В хаті не залишилось макової зернини. І кругом таке саме. Голодомор був всюди, але були його піки, залежно від того, де як які продзагони попрацювали. Голод охопив величезну територію. Як розказувала тьотя Наталя, яка бачила все це своїми очима, вже мама мертва, а дитина ще її груди гризе, смокче. Бачила таке, як дитина сидить і свої пальці смокче, гризе, вже кісточки голі, а кров не тече, бо й крові там практично вже не було. Тут батько, чи то мати питає: «А піти кудись, купити, виміняти?»

 

Дядько й каже: «Та дійдемо до кордону з Росією, а я тоді по молодості думав, що є лише кордон Союзу Радянських, а тут заградотряди не пускають. Бачимо, що там люди топлять, значить живуть, але нас туди не пускають, женуть назад. Ну, йдемо, а куди? Куди дорога веде, туди і йдемо. Були такі хутори, села, куди нас також не пускали.

– Йдіть собі, – кажуть, – в нас самих нема що їсти.

– Ну, де йти? Так і ходимо. Були села, де трупи лежали кругом. Це було як нормальне явище. Людина мертва лежить, повз неї проходять. Бувало, вийдеш ввечері, чуєш – варять м’ясо. Ми знаємо, що собаки, кота ніде в окрузі нема, що варять – всі знають – варять людське м’ясо. Але це ж такий запах! Камінь з ним, тим запахом, хочеться їсти. Ну, от так і ходили.»

 

Одного разу мама з тіткою Наталкою в одній з кімнат сидять, розмовляють, а батько з дядею Григорієм на кухні. Нас з меншим братиком відправили. І от дядько каже: «У мене, братику, було два сини.»

Батько: «Що, один не вижив бідолаха?»

Були слова дядька: «Ні.»

 

Далі я не почув, що він сказав, але тут батько скрикнув: «Як, рідного сина?!»

–Та я, – говорить, – в полоні був, я корінці їв!

 

Це їх під Хотином німці в 1941 закрили, і не годували, і не пускали, а коли приходили рідні, то українців їм віддавали. Мамі сказали, то мама пішла і забрала батька, на плечах несла мужика.

 

– То ви, – питає батько, – рідного сина?

– Так братику, – говорить. – Вже всі лежали, не могли рухатись, а ще були живі. Я на що в мене вистачило сил це зробив. Через це ми зосталися живі.

 

Ну, ми потім всі в родині знали отакий факт, що дядькові прийшлось зі сім’єю з’їсти свого сина. Був у нього син другий, Володею звати. Він знає, пам’ятає, що прийшлося з’їсти свого брата. Я потім жив у них, десь з липня 1964 року по листопад 65-го. Пам’ятаю, як вони себе вели, як в них було. 

 

Ну, треба розказати, оце люди, що вони пережили. Володя, другий син, мій брат двоюрідний, він любив випити, добряче любив випити. Було прийде до дому, тітка Наталка почне його виховувати, а він їй кине: «А ти людоїдка». Ну, істерика. Я в цей час тікав з хати і не приходив довго, три-чотири години, до вечора, а якщо таке було ввечері, то до ранку я тікав. Дядько Григорій, він такий спокійний, витриманий був, в цей час піднімав руки догори.

– Ну, ти, – казав, і йшов, виходив.

 

Я коли побачив оцей пам’ятник жертвам голокосту, перший раз, коли побачив біля палацу Гнати Хоткевича (у місті Львові), мене як різонуло по серці –та це ж дядько Григорій, руки так підняті!

 

Було таке, і не один раз, що вночі чувся не плач, не крик, а виття раненого звіра. То я накривався подушкою. Брат Володя підходив і говорив: «Йдемо, братику, на вулицю.»

 

То ми так і до ранку сиділи на вулиці, до хати вже не заходили. Або, коли зима, на літній кухні сиділи. Я два рази питав, один раз, коли він був випивший: «Володю, чого ти так на тітку тиснеш?»

– Та вона і є людоїдка, – каже.

 

Ще раз питав, коли він був тверезий: «Володю, чого ти так?»

 

Він взяв мене за плече.

– Братику – каже і так дуже сильно стиснув, (його голос ставав хрипким). – Вибач. Що людина відчувала? Так от, зараз хотів би тих, хто заперечує, Симоненко наш, Петро Миколайович, каже, що так званий голокост, тобто голодомор, чи то Бокий, чи то Сушко, не потрібно, мов, влаштовувати свистопляску на костях померлих.

 

– Звичайно ні, шановні товариші, звичайно ні! Уявіть собі, що б ви сказали, якби вам, чи ви знали, що людині, яка десятки разів дивилася смерті в очі, довелося з’їсти свого сина? Що б ви сказали, якби ви знали, що вам прийшлося пити бульйон, їсти м’ясо свого рідного брата? Станьте на моє місце, що б ви сказали, якби знали те, що я знаю, що мій дядько з моїм двоюрідним братом з’їли свого сина, брата? Це не свистопляска, це пам’ять, яку потрібно тисячі років пам’ятати, передавати від покоління до покоління. Може ви назвете свистоплясом, чи відьомським шабашом, коли, хто бачив, у фундаменті знятого пам’ятника Леніну (у Львові) були надгробки, чи пам’ятники Січовим Стрільцям. Оце був більшовицький свистопляс, це був шабаш відьомський, диявольський, наруга над пам’яттю людей, які полягли за Україну.

 

І ще хочу сказати: «Не хочу я судити тих, хто винний, не маю зла. Але таки, на мою думку, комуністичну мораль треба заборонити, комуністичну ідеологію заборонити на законодавчому рівні. І за спроби реанімації того привиду, химери, яка бродила Європою, чи бродить, ввести розстрільну статтю. За спробу реанімації.»

 

Записав Михайло Павлишин

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/bozeprostiiehavtorkuliksergij

Історики встановили імена людей, які рятували співвітчизників в часи Голодомору

листопада 21, 2012Голодомор

Розділ «Доброчинці в лихоліття Голодомору» з книги «Людяність у нелюдяний час» (упорядники — Володимир Тиліщак та Вікторія Яременко) (готується до друку)

Бабенко Андрій,

с. Тагран Володарського району Київської області.

Наприкінці лютого 1933 року допомагав голові колгоспу П. Соловею організувати громадське харчування у селі. На той час увесь хліб з колгоспної комори вже вивезли, лишився тільки насіннєвий фонд. Для того, щоб годувати ще живих селян, голова колгоспу П. Соловей разом із Андрієм Бабенком та Петром Бесарабом таємно брали зерно із цього фонду та мололи його. З борошна готували ріденьке вариво — «линду», якою годували колгоспників та дітей у школі. Рішучі дії голови та його помічників врятували село від голодної смерті.

Свідчення Овдіюк (Шевчук) Олександри Іванівни.

Бабенко Іван Федорович,

с. Новомиколаївка Іванівського району Херсонської області.

У роки Голодомору був головою колгоспу. У 1933 році, незважаючи на заборону влади, скосив жито та таємно роздав зерно опухлим з голоду селянам, чим врятував життя багатьом односельцям.

Свідчення Горілова Василя Миколайовича.

Бабаченко Данило Митрофанович,

с. Новогригорівка Новобузького району Миколаївської області.

Допоміг вижити сім’ї Лихошерст Олександри Єфремівни, у якої буксирна бригада забрала з хати усе. Данило Бабаченко носив Олександрі та її чоловіку «жменями ячмінь».

Свідчення Лихошерст Олександри Єфремівни.

Бабошко Оверко,

с. Новопетрівка Білозерського району Запорізької області.

Протягом 1932—1933 рр., незважаючи на скрутне становище власної родини, допомагав продуктами тим, хто голодував.

Свідчення Войтенко Євдокії Юхимівни.

Бевз Тихон Савович із дружиною Ксенією,

с. Виноградівка Веселинівського району Миколаївської області.

Під час Голодомору допомогли вижити Ганжі Ганні Фотіївні та двом її сестрам, батьки яких померли. Приносили дітям молоко, квасолю, крупи.

Свідчення Ганжі Ганни Фотіївни.

Балакшей Іван,

с. Щербані Вознесенського району Миколаївської області.

У 1932—1933 рр. працював комірником місцевого колгоспу. Допоміг вижити сім’ї сусідів, зокрема, Феофанії Щербець та її батькові. Інші члени родини Феофанії (мати, брати і сестри) померли з голоду. І. Балакшей таємно приносив сусідам дерть, макуху. Саме це врятувало їх від смерті.

Свідчення Щербець Феофанії Іванівни.

Баран Андрій Юхимович,

1910 р.н., с. Велика Мечетня Балтського повіту Подільської губернії (нині Кривоозерського району Миколаївської області).

Впродовж 1930—1932 рр. працював рахівником колгоспу «Шлях пролетарія» Великомечетнянської сільської ради.

Для порятунку односельців від голоду намагався приховати частину зібраного врожаю від хлібозаготівлі. У грудні 1932 року виключений з колгоспу як син куркуля та заарештований за намагання приховати у колгоспній коморі 500 пудів зерна для подальшої роздачі колгоспникам. Обвинувачувався також у тому, що у серпні 1932 року на загальних зборах колгоспників закликав не приймати хлібозаготівельний план, доводив його нереальність і заявляв про неминучість голоду.

Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 11.01.1933 р. засуджений до ув’язнення у концтаборі строком на 3 роки. Реабілітований 17 квітня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 106—107.

Баркар (ім’я, по-батькові не відомі).

Під час Голодомору врятував життя дитині — сироті (матері Крижанівських Феодосія і Дарії). Після смерті батьків він забрав її у свою сім’ю, де вже було восьмеро дітей. Також самостійно або через учителів попереджав односельців про можливі обшуки.

Свідчення Крижанівських Феодосія і Дарії.

Бесараб Петро,

с. Тагран Володарського району Київської області.

Наприкінці лютого 1933 року допомагав голові колгоспу П. Соловею організувати громадське харчування у селі. (Див. довідку про Бабенка Андрія).

Свідчення Овдіюк (Шевчук) Олександри Іванівни.

Бігота Параскева Олександрівна,

смт. Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області.

У 1932 — 1933 роках підгодовувала дітей односельців продуктами з пайка, який отримував її чоловік, передавала харчі сусідам і цим допомогла вижити сім’ям Павловських та Коваленків.

Свідчення Бойко (Павловської) Надії Макарівни // Груба М. Підтримка ціною в життя.Велика Лепетиха, 2009.С. 25—26.

Богородицький (ім’я, по-батькові невідомі),

с. Констянтинівка Арбузинського району Миколаївської області.

У роки Голодомору був головою колгоспу «Жовтнева революція». Влітку 1933 року для порятунку селян від голоду, спільно з членами управи колгоспу заступником голови Мар’яновим та комірником Малишем (імена і по-батькові невідомі), організували покіс 0,45 га посіву жита. Обмолочене зерно роздали колгоспникам.

За вчинені дії голова та члени управи колгоспу постановою Арбузинського райкому КП(б)У від 17 липня 1933 року були виключені з кандидатів до партії та засуджені.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 87—88.

Богуцький Матвій Климентійович,

1898 р. н., с. Миколаївка Нижньосірогозького району Дніпропетровської області.

У 1930 році став головою колгоспу «Сівач», пізніше очолював колгосп «Перше травня». Організував перший у районі притулок для сиріт, чим врятував від голодної смерті дітей розкуркулених і засуджених селян с. Миколаївки, зокрема Єфросинію і Поліну Савіцьких.

Свідчення Савіцької Єфросинії Іванівни // Груба М. Підтримка ціною в життя.Велика Лепетиха, 2009.С. 12.

Матвій Богуцький

Бойко Іван,

с. Помічна Новоукраїнського району Кіровоградської області.

У 1933 році — голова колгоспу «Ленінський переселенець». З метою порятунку односельців від голоду, «замість боротьби та мобілізації колгоспників свого колгоспу на виконання рішення ЦК і РНК про здачу хліба державі, вирішив раніше нагодувати колгоспників та інших робітників».

23 липня 1933 р. за розпорядженням голови колгоспу обмолотили 3,54 центнери жита. Зерно роздали колгоспникам, а також організували громадське харчування. За такі дії Іван Бойко зазнав партійних та судових переслідувань.

Звернення начальника політвідділу Помічнянської МТС… // Безкровна війна. Мовою архівних документів про голод 1921—1923 рр. Збірник документів і матеріалів. Кіровоград, 2003.С. 159.

Боцман Пилип Макарович,

1897 р. н., смт. Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області.

У листопаді — грудні 1932 року, перебуваючи на посаді голови артілі «Декабрист», роздав зерно членам артілі, за що був виключений з партії. Не зважаючи на це та на прямі розпорядження про припинення авансування, видав додатково ще 92 центнери кукурудзи. Комісія ЦК КП(б)У по чистці партосередків при колгоспі ім. Петровського Дніпрянської сільради Великолепетиського району 24 грудня 1932 року віддала П.М. Боцмана під суд.

ДАХО.Ф. П-104.Оп. 1-а. — Спр. 214.

Бурлаченко Федір Іванович,

1889 р.н., с. Михайлівка Херсонського повіту Херсонської губернії.

На 1932 р. проживав у с. Суворівка Новоодеського району сучасної Миколаївської області та був головою колгоспу «Вперед до праці». Восени 1932 року вживав заходів для порятунку колгоспників від голоду. Зокрема, за матеріалами слідства, домігся вилучення 86 гектарів посівів ячменю з плану хлібоздачі. Зібране з цієї посівної площі зерно та 70 центнерів посліду, у якому було зерно, роздав колгоспникам. Також при обмолоті допустив пуск зерна у полову та солому і таким способом зберіг його для села.

Арештований 2 січня 1933 року Новоодеським районним відділом ДПУ УСРР. 15 січня 1933 р. постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР засуджений до ув’язнення у концтаборі терміном на 10 років. Подальша доля невідома. Реабілітований 12 травня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 130.

Винник Ларіон,

с. Придніпровське (Мойсинці) Чорнобаївського району Черкаської області.

У роки Голодомору — голова колгоспу «Нове життя». Щоб допомогти людям вижити, видавав з колгоспної комори відходи зерна разом з лузгою і сміттям, з яких у селі пекли оладки. Врятував сім’ю Степана Біди, виписавши для них 2 пуди зерна.

Свідчення Біди Івана Степановича.

Винокур (ім’я, по-батькові не відомі),

смт. Базалія Теофіпольського району Хмельницької області.

Кравець. У роки Голодомору допоміг вижити Ганні, Ліді, Марії та Василю Писарукам, дітям розкуркуленого односельця Писарука Омельяна Маркевича, якого засудили до трьохрічного ув’язнення. Четверо дітей залишились жити у бабусиному хліві. Єврей Винокур допомагав дітям одягом та харчами, завдяки чому діти не померли з голоду.

Свідчення Писарук Ганни Омелянівни.

Вільчинська Мокрина,

с. Тимкове Кодимського району Одеської області.

Під час Голодомору ділилась молоком та харчами з сусідами, чим допомогла вижити Кравчук Надії Сергіївні та її сестрам і батькам.

Свідчення Кравчук Надії Сергіївни.

Волошина Євдокія,

с. Бендзарі Балтського району Одеської області.

Допомогла вижити сусідам — сім’ї Сарафанюка Івана Дем’яновича, який мав трьох дітей. Незважаючи на те, що у Євдокії Волошиної було дві доньки, вона ділилась останніми харчами з сусідами. Завдячуючи цій допомозі вони вижили.

Свідчення Сарафанюка Якова Івановича.

Вонберг Арон,

с. Кримка Первомайського району Миколаївської області.

У 1932—1933 роках очолював комуну інвалідів. Забезпечив харчування членів комуни. Дорослим видавав по 400 гр. хліба, дітям — по 200 гр. хліба щодня. Окрім цього, організовував харчування для тих, хто приходив до комуни у пошуках їжі.

Свідчення Бакшанського Пилипа Дем’яновича.

Гайдамака Марія,

с. Топилівка Чигиринського району Черкаської області.

У роки Голодомору допомогла вижити Ганні Чупис, її сестрі Марії та їхній сліпій матері, що опухли з голоду.

Свідчення Чупис Ганни Миколаївни.

Гаса Йосип та його дружина (ім’я не відоме).

У 1933 році врятували від голодної смерті Варвару Картаву, яка після смерті матері залишилась сиротою. Сім’я Йосипа Гаси прийняла сироту, що у пошуках їжі прийшла із сусіднього села, ділились із нею останніми крихтами. У його сім’ї дівчина прожила чотири роки.

Свідчення Картавої Катерини Іванівни.

Герасимчук Михайло,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

У роки Голодомору працював завгоспом місцевого колгоспу. Улітку 1933 року, коли достигав новий врожай, правління місцевого колгоспу вирішило змолоти 130 пудів зерна, щоб підтримати голодуючих колгоспників. Залежно від кількості людей у сім’ї видавали 2—3 пуди борошна. За вчинені дії членів правління та ревізійної комісії колгоспу звинуватили у розкраданні колгоспного хліба та репресували. М. Герасимчука разом із головою ревізійної комісії М. Шкуріним та членом комісії І. Козієм засудили до розстрілу. Після апеляції розстріл було замінено на 10 років тюремного ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А. Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор.Вінниця, 2008.С. 407408.

Гирич Іван Калинович та його дружина (ім’я не відоме),

х. Авраменків (нині — с. Авраменкове) Смілівського (нині — Роменського) району Сумської області.

Врятували від голодної смерті Катерину Картаву (1922 р. н.), яка після смерті матері залишилась сиротою. Сім’я Гиричів прийняла сироту, яка прийшла з сусіднього села, ділилися з нею їжею.

Свідчення Картавої Катерини Іванівни.

Гончаренко Василь,

с. Калантаєво Новобузького району Миколаївської області.

У роки Голодомору — активіст, секретар райкому комсомолу. Допоміг вижити сім’ї сестер Лисенко Ірини Петрівни та Ратушної Віри Петрівни. Дізнавшись про донос на батька Ірини і Віри, який виміняв за власні військові нагороди кілька мішків зерна, Василь Гончаренко напередодні обшуку попередив його. Порадив зерно сховати. Наступного дня, прийшовши разом із буксирною бригадою, Гончаренко зробив усе для того, щоб приховане зерно не було знайдене.

Свідчення Лисенко Ірини Петрівни та Ратушної Віри Петрівни.

Гребінник Трохим, Гребінник Анастасія,

с. Білогорілка Лохвицького району Полтавської області.

У 1933 році допомогли вижити 13-річній Солосі Личко та її матері. Батько Солохи та брат Григорій померли з голоду, залишилось четверо малолітніх дітей. Щоб допомогти сиротам, Трохим та Настя, які проживали у сусідньому хуторі Зірки, забрали до себе одну дитину. Гребінники ділились із Солохою останнім, як могли допомагали продуктами і її матері та іншим дітям. Завдяки цій допомозі сім’я Личко врятувалися від голодної смерті.

Свідчення Бойко (Личко) Солохи Родіонівни.

Грінченко Марфа Федорівна,

смт. Березнегувате Березнегуватського району Миколаївської області.

Під час Голодомору допомогла вижити дітям — братам Мишкові та Іванкові Сіленкам. Хлопці, що залишилися без батьків, приходили до Марфи Грінченко, яка їх годувала.

Свідчення Грінченко Килини Іларіонівни.

Гринченко Григорій Миколайович,

1889 р. н., с. Новосевастополь Херсонського повіту (нині село в Березнегуватському районі Миколаївської області).

Проживав у с. Тетянівка Снігурівського району тепер Миколаївської області. У 1932 році обраний головою місцевого колгоспу «Червоний степ». Наприкінці 1932 року намагався врятувати колгоспників від голоду. Зокрема, роздав 50 пудів пшениці багатодітним сім’ям, а також забезпечив видачу колгоспникам на трудодні більше зерна, ніж було передбачено.

Заарештований 16 січня 1933 року Снігурівським районним відділом ДПУ УСРР. Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 07.02.1933 р. засуджений до ув’язнення у концтаборі строком на 3 роки. Подальша доля невідома. Реабілітований 9 серпня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 168.

Гриценко Микола Митрофанович та Гриценко Антоніна Петрівна,

с. Дніпровка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

У 1932—1933 роках допомагали вижити сім’ї Михайла Миколайовича Фалієва, у якій було семеро дітей. Микола Гриценко та його дружина приносили для дітей овочі та крупи, чим врятували їх від голодної смерті.

Свідчення Фалілєєва Павла Михайловича.

Гуменюк Савка та Гуменюк Юстя,

с. Попівці Волочиського району Хмельницької області.

У роки Голодомору сім’я Гуменюків допомагали тим людям, які голодували. Ділились із ними своїми запасами: картоплею, мукою, хлібом. Дякуючи подружжю, змогли вижити Ющук Анастасія Андріївна та «багато інших людей».

Свідчення Ющук Анастасії Андріївни.

Дзюбич Параска,

с. Плоске Балтського району Одеської області.

Допомогла вижити сусідам. У голодні роки утримувала корову. Попри те, що мала власну сім’ю і п’ятеро дітей, ділилась молоком із голодними односельцями. Врятувала від смерті дітей сусідки Степаниди (прізвище невідоме).

Свідчення Киківської Марії Матвіївни.

Дробот Яків Олександрович,

1902 р.н., с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

У 1930-х роках працював головою колгоспу «Незаможник». Завдяки йому під час Голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Голова колгоспу роздавав зерно тим, хто потребував, організував громадську кухню та випікання хліба для жителів села. Щодня зранку бригадири обходили село та доповідали го¬лові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Також не допустив обшуків у односельців — буксирну бригаду вигнав із села.

Яків Дробот організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Дітей у ясла підбирали не лише із довколишніх сіл, але й на залізничних станціях: Пальмири, Золотоноші, Кононівки. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора у пошуках порятунку приходили люди з сусідніх сіл. Вони також отримували допомогу.

У 1937 році Дробота заарештували, але односельці виступили на його захист. Він повернувся у село, знову очолив колгосп. У 1943 році розстріляний нацистами.

Черкаський край. — 1993. — 16 жовтня.

Яків Дробот

Дудник Іван,

Григорівська сільрада м. Запоріжжя.

У 1932 році — голова колгоспу «Комунаровець» Григорівської сільради. Для порятунку від голоду видав колгоспникам натуральні аванси вищі, ніж передбачалось постановами уряду. Неодноразово заявляв, що треба раніше забезпечити потреби колгоспників, а що залишиться — здати державі. Зокрема, на партзборах заявив: «Якщо ми виконаємо план хлібозаготівель, колгоспники залишаться без хліба».

Наприкінці 1932 — на початку 1933 року знятий з посади голови колгоспу.

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Запорізька область. — Запоріжжя, 2008. — С. 721.

Ємець Макар Никифорович,

1914 р. н., с. Федорівка Карлівського району Полтавської області.

Допоміг вижити багатьом односельцям. Зокрема, врятував сім’ю Швеця Миколи Трифоновича. Їхній батько закопав мішок пшениці біля клуні, а Макар Ємець почув, як сусід доносив про це активістам і попередив Швеців, які встигли переховати зерно та годували ним інших. Також поділився своїми, заробленими на трудодні, продуктами з Оксаною Онисіївною Ляпотою, у якої вкрали видане на трудодні борощно. Ділився харчами з дітьми односельців.

Свідчення Ляпоти Оксани Онисіївни.

Єфремов Павло Прокопович,

1893 р. н., с. Володимирівка Новобузького району Миколаївської області.

У 1932 році був головою місцевого колгоспу «Шлях незаможника».

Для допомоги колгоспникам, що голодували, наприкінці 1932 року організував видачу зерна. 2 січня 1933 року його арештували за «опір хлібозаготівлям, розбазарювання зерна». Слідчі звинувачували його й у тому, що при обговоренні плану хлібозаготівель доводив його нереальність.

Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 15.01.1933 р. засуджений до ув’язнення у концтаборі терміном на 10 років. Звільнений у 1935 році. Реабілітований 9 червня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 39; 191.

Задорожнюк Олександр Іванович,

1902 р.н., с. Маринівка Ананьївського району Одеської області.

У 1932 році був головою сільської ради у рідному селі. Під час обговорення плану хлібозаготівель провів загальні збори, на яких прийнято рішення про нереальність планів та необхідність спочатку забезпечити прожитковий мінімум колгоспникам. Восени і на початку зими 1932 року вживав заходів для розподілу зерна між селянами. За ці дії 30 грудня 1932 року був виключений з партії та заарештований Доманівським районним відділом ДПУ УСРР. Звинувачений у проведенні антирадянської агітації та «розбазарюванні» зерна. Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 13.04.1933 року умовно засуджений до виселення у Північний край терміном на три роки. Подальша доля невідома. Реабілітований 13 вересня 1990 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 197—198.

Заплюсвічка Василь Миколайович,

с. Шумили Лебединського району Сумської області.

У роки Голодомору працював мірошником колгоспного млина. За наказом керівництва колгоспу вночі змолотив зерно, а вже вранці колгоспникам видали по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Через декілька годин працівники НКВС заарештували всіх причетних до видачі хліба та без суду і слідства відправили їх у концентраційні табори Мурманська і Сахаліну, звідки Василь Миколайович не повернувся.

Життя Лебединщини. — 2002. — 27 липня.

Зарецький (ім’я, по батькові невідоме),

с. Обіточне Бердянського району Запорізької області.

У 1932—1933 рр. — голова колгоспу «Ударники моря». Таємно дозволив роздати улов риби тим, хто потребував. Згідно зі свідченнями мешканців села голову колгоспу репресували.

Свідчення Шаповалової Марії Данилівни.

Злоцький Трохим Арсентійович,

1901 р.н., с. Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області.

Трохим Арсентійович працював головою артілі ім. Петровського. Восени 1932 року наказав роздати колгоспникам 126 центнерів зерна. Під час обмолоту закликав селян залишати зерно у соломі та полові: «Все рівно заберуть хліб, — а ми весною полову перевіємо і будемо мати, що їсти».

Дніпропетровським обласним відділом ДПУ звинувачений у саботажі хлібопоставок. 17 січня 1933 року справу Злоцького направили на розгляд Судової Трійки при Колегії ДПУ УСРР із визначенням покарання — «ув’язнення у концтаборі терміном на 5 років».

Херсонщина. Голодомор. 1932—1933: Збірник документів / Державний архів Херсонської області.Херсон, 2008.С. 103—104.

Значківський (ім’я, по-батькові не відомі),

с. Мойсинці (сучасне с. Придніпровське) Чорнобаївського району Черкаської області.

Працював у селі лікарем. Допоміг вижити сім’ї Параски Тимофіївни Гам’янін та іншим людям у селі.

Свідчення Гам’янін Параски Тимофіївни.

Іванова Мотря Дем’янівна,

1895 р. н., с. Бахмач Чернігівської області.

За спогадами сина, Мотря Дем’янівна Іванова, дізнавшись, що на Бахмачі — Пасажирському люди помирають з голоду, почала варити мамалигу з кукурудзяного борошна і носила її на станцію людям.

Спогад Іванова Василя Максимовича.

Івчук Василь Якович,

1904 р. н., с. Дударків Бориспільського району Київської області.

До 1938 р. — директор Дударківської школи. Коли у селі почався голод, Василь Якович організував у школі харчування для дітей усіх класів. Для забезпечення додаткового харчування, директор школи домовився з керівництвом сусіднього м’ясокомбінату, щоб учні після уроків виходили на прополювання сільськогосподарських культур. Платою за виконану роботу став черпак юшки. У такий спосіб директор школи урятував протягом 1933 року усіх дітей шкільного віку села Дударкова від голодної смерті.

17 травня 1938 року Івчука заарештували та звинуватили у членстві в польській диверсійній шпигунській контрреволюційно-повстанської організації. 28 вересня 1938 року «трійкою» при Київському обласному управлінні НКВС йому оголосили найвищу міру покарання розстріл. Василь Якович посмертно реабілітований 1958 року.

21 листопада 2007 року Указом Президента України за героїзм і самовідданість, виявлені під час порятунку життя школярів у 1932—1933 роках, Василю Яковичу Івчуку присвоєно звання Герой України (посмертно).

Охріменко Г. Директор школи рятував дітей від голодної смерті // Українське слово.2005.20—26 липня.

Василь Івчук

Ігнатенко Микола Якович,

с. Осипове ІІ Новопсковського району Луганської області.

Микола Якович перебував на посаді голови колгоспу «Червона Україна». У 1933 році врятував від голодної смерті сім’ю Білянської Олександри Яківни, видавши її батькові мішок квасолі. Завдяки цій допомозі Олександра, її батько та брат Михайло змогли вижити.

Свідчення Білянської Олександри Яківни.

Іпатенко Федот Савелійович,

1899 р.н., с. Спиридонівка Кашперівської сільської ради Новоодеського району Миколаївської області.

У роки Голодомору був головою колгоспу ім. Сталіна. Для порятунку селян роздав 350 пудів зерна колгоспникам, а також іншим мешканцям села: лікарю, вчителям. За ці дії 13 січня 1933 року був арештований Новоодеським районним відділом ДПУ УСРР. Звинувачений у «розбазарюванні хліба». Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 07.02.1933 року засуджений до виселення у Північний край терміном на три роки. Подальша доля невідома. Реабілітований 30 жовтня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 211—212.

Кальченко Олекса,

с. Шестеринці Лисянського району Черкаської області.

Працював колгоспним сторожем. На відміну від інших об’їждчиків, дозволяв голодним односельцям збирати колоски на колгоспних полях.

Свідчення Півленко Олени Матвіївни.

Каменська Фекла Іванівна,

1888 р. н., с. Маринівка Доманівського району Миколаївської області.

Під час Голодомору врятувала життя хлопчику-сироті Сергію Прокопенку, батьки якого померли з голоду. У пошуках порятунку він прийшов із х. Веселики до с. Маринівки. Фекла Іванівна, яка й сама голодувала, взяла його до себе, ділилася з дитиною останнім. Завдяки людяності Каменської Фекли Іванівни хлопець вижив.

Свідчення Іваніченко Марії Данилівни.

Каретін Олексій,

с. Новосафронівка Новоодеського району Миколаївської області.

Під час лихоліття допоміг вижити Медведенко Євгенії та її сестрі, що залишились без батька. Олексій Каретін ділився з дітьми своїм пайком, який отримував у колгоспі. Весною підгодовував дівчат рибою.

Свідчення Черевченко (Медведенко) Євгенії Тарасівни.

Картава Іван Єлизарович,

с.м.т. Березнегувате Березнегуватського району Миколаївської області.

Працював лікарем у Березнегуватській лікарні. Врятував від голодної смерті Черевань (Грінченко) Килину Іларіонівну. Побачивши її, восьмирічну дівчинку, виснажену і з опухлими від голоду ногами, поклав у лікарню та годував. Також допоміг вижити іншим хворим, продовжуючи їм перебування у лікарні, де надавалося харчування. Ділився з хворими харчами з власного пайка.

Свідчення Грінченко Килини Іларіонівни.

Іван Картава

Кащук Григорій,

смт. Базалія Теофіпольського району Хмельницької області.

Швець. У роки Голодомору допоміг вижити Ганні, Ліді, Марії та Василю Писарукам, дітям розкуркуленого односельця Писарука Омеляна Маркевича, якого засудили до трьохрічного ув’язнення. Четверо дітей залишились жити у бабусиному хліві. Григорій Кащук допомагав дітям взуттям та продуктами, завдяки чому діти не померли з голоду.

Свідчення Писарук Ганни Омелянівни.

Квач Маланка Зіновіївна,

с. Чернече Балтського району Одеської області.

Під час Голодомору допомагала виживати сусідам: ділилась молоком власної корови.

Свідчення Марченко Ганни Іванівни.

Квітка Андрій Іванович,

1898 р.н., с. Богодухівка Чорнобаївського району Черкаської області.

Перебував на посаді голови колгоспу. Влітку 1933 року для порятунку односельців вирішив скосити декілька десятин пшениці. Рішення підтримали на зборах. Людям видали по 3 кілограми зерна. За доносом невідомого Андрія Івановича Квітку засудили до 15 років таборів за шкідництво. Судимість відбував в Омську. В 1941 році загинув під Харковом, перебуваючи в Червоній армії.

21 листопада 2008 року за порятунок односельців від голодної смерті нагороджений орденом «За мужність III ступеня» (посмертно).

Матеріали Чорнобаївського районного краєзнавчого музею.

Кислян Палагія,

с. Бендзарі Балтського району Одеської області.

Дружина голови сільської ради. Допомогла вижити Ніні та Марії, а також їхній матері, які після смерті батька залишилися без годувальника. Таємно від чоловіка брала з дому продукти та носила сиротам. Окрім цього, попередила селян про майбутні обшуки та виселення.

Свідчення Рябушенко (Струсевич) Ніни Василівни.

Кистерний Яків Петрович,

с.Хотіївка Семенівського району Чернігівської області.

У роки Голодомору працював головою колгоспу «Доброволець». У 1933 р. організував притулок для дітей-сиріт. Особисто звозив дітей, батьки яких померли з голоду, у притулок і надавав їм усіляку допомогу.

Свідчення Безручко (Кистерної) Олени Яківни, Баланчук (Мирошник) Марії Прохорівни.

Яків Кистерний

Клименко Василь Юхимович,

с. Олександрівка Пирятинського району Полтавської області.

Перебував на посаді голови колгоспу. Протягом 1932—1933 рр. разом із головою сільради Петром Харченком врятував більшість односельців від голодної смерті. Восени 1932 року керівники роздали колгоспникам зерно на трудодні, організували в селі громадське харчування. На кожній бригаді та у центрі села створили громадські кухні, де щодня варили затірку. Наприкінці зими 1932—1933 року, коли будь-які запаси їжі в селі закінчилися, голова колгоспу вивів свою власну корову, наказав її забити, а з цього м’яса готували страви для селян.

Тих людей, які найбільше потребували їжі, представників сімей, де були малі діти, голова колгоспу направляв на роботу в Чорний Хутір (нині — село Вікторія) там було організовано радгосп і видавали хлібний пайок.

Василь Юхимович врятував від голодної смерті матір Михайла Степановича Приймака.

У 2008 році на честь В. Ю. Клименка та П. П. Харченка у селі Олександрівка вдячні земляки відкрили меморіальну дошку.

Свідчення Приймака Михайла Степановича.

Відкриття меморіальної дошки Василю Клименку та Петру Харченку

Клименко Павло Гордійович,

с. Радивонівка Великобагачанського району Полтавської області.

У 1933 році витягнув із ями, у яку скидали тіла померлих з голоду, ще живого незнайомого чоловіка. Павло Клименко поділився із незнайомцем своїми харчами, забрав його додому, виходив, врятував від смерті.

Свідчення Дзюбенка Михайла Григоровича.

Кобельник Степан та Кобельник Марія,

с. Завалійки Волочиського району Хмельницької області.

Під час Голодомору допомогли вижити сім’ї Калини Тимофійовича та Параньки Іванівни Мудь, котрі виховували п’ятьох дітей. Кобельники ділилися з сусідами останніми запасами. Дякуючи цій допомозі багатодітна сім’я змогла вижити.

Свідчення Мудь Леоніди Калинівни.

Ковальчук Григорій Минович,

1894 р. н., с. Висулька Снігурівського району Миколаївської області.

У 1932 році — заступник голови Висуньської сільської ради. Організовував роздачу хліба селянам. За ці дії 28.12.1932 року заарештований. Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 19.04.1933 року із звинуваченням у зриві плану хлібозаготівлі засуджений до ув’язнення в концтаборі терміном на 3 роки. Реабілітований 31 червня 1989 року.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 223.

Козій Йосип Сидорович,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

Працював головою колгоспу. Голодною весною 1933 року розпорядився, щоб все зерно, яке лишилося у коморі, змолотли для порятунку людей. Улітку 1933 року, коли достигав новий врожай, правління колгоспу прийняло рішення змолоти 130 пудів зерна для підтримки голодних колгоспників. Залежно від кількості людей у сім’ї селянам видавали 2—3 пуди борошна.

За вчинені дії голову колгоспу звинуватили у розкраданні колгоспного хліба та репресували. Йосип Козій був засуджений до 10 років ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А.Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор.Вінниця, 2008.С. 407—408.

Козій Іван,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

У 1932—1933 рр. входив до ревізійної комісії місцевого колгоспу. Влітку 1933 року правління колгоспу прийняло рішення змолоти 130 пудів зерна для голодних селян. За звинуваченням у розкраданні колгоспного хліба І. Козія разом із головою ревізійної комісії М. Шкуріним засудили до розстрілу, який після апеляції замінили на 10 років тюремного ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А. Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор. — Вінниця, 2008.С. 407—408.

Козоріз Й.,

с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

У роки Голодомору працював бригадиром місцевого колгоспу. Врятував від голодної смерті одинадцять дітей. Попри те, що у його сім’ї росло шестеро власних дітей, узяв до себе ще одинадцять сиріт та виходив їх. Ділився чим міг і з іншими дітьми села.

Дяченко С. Страшный месяц Пухкутень // Огонек. — 1989. — № 27. — С. 25.

Колесниченко Сидір Тимофійович,

1898 р. н., с. Мар’янівка Арбузинського району Миколаївської області.

У 1932 році — голова артелі ім. Ворошилова села Полянка Мар’янівської сільської ради.

Наприкінці цього ж року відмовився вивозити з колгоспу останні залишки зерна (100 центнерів). Також в рахунок натуральної оплати роздав колгоспникам 24 центнери зерна замість передбачених приписами 15. На вимогу вивезти зерно, публічно заявив: «Ви хочете колгоспників залишити голодними як у минулому році. Тепер план удвічі більший, ніж тоді. Якщо ми вас будемо слухати, то залишимось без хліба».

За ці дії 2 січня 1933 року заарештований. Рішенням судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 15.01.1933 року зі звинуваченням у зриві плану хлібозаготівлі, організації саботажу в обмолоті хліба засуджений до ув’язнення в концтаборі терміном на 5 років. У 1935 році достроково звільнений. Реабілітований 12 червня 1989 року.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 225.

Колот Кузьма Петрович,

с. Шумили Лебединського району Сумської області.

Перебував на посаді голови місцевого колгоспу «Нове життя». Щоб якось полегшити становище односельців, наказав мірошнику Василю Заплюсвічці вночі змолотити зерно, незважаючи на те, що всі комори та млини було опломбовано. Вже вранці селяни одержали по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Через декілька годин працівники НКВС заарештували всіх причетних до видачі хліба та відправили їх у концентраційні табори Мурманська й Сахаліну.

Життя Лебединщини. — 2002. — 27 липня.

Коляновська Ганна,

с. Удріївка Дунаєвецького району Хмельницької області.

Під час Голодомору допомогла вижити сім’ї сестри, ділилась із ними продуктами та молоком від корови.

Свідчення Кліпак Антоніни Андріївни.

Косак Володимир Олександрович (1881—1969),

с. Шарівка, Ярмолинецького району Хмельницької області.

У 1931—1933 роках директор місцевого радгоспу. Восени 1932 року під час хлібозаготівельної кампанії організував роздачу зібраного врожаю працівникам радгоспу в якості натуральної оплати. Надавав допомогу сім’ям овочами та іншими продуктами з радгоспівських запасів.

За свідченнями очевидців, за самовільну роздачу харчів Володимира Косака на початку 1933 року звільнили з посади директора радгоспу та виключили з партії.

Свідчення Степанишиної Євгенії Аркадіївни, Глеги Бориса Івановича, Папуги Віри Валентинівни, Мировської Ніни Михайлівни, Халаменди Ганни Тимофіївни, Попович Аделії Іванівни та ін.

Володимир Косак

Косарев Іван Харитонович,

с. Катеринівка Великолепетиського району Херсонської області.

Іван Харитонович працював головою колгоспу «Молот». Організував харчування селян. За його вказівкою в колгоспі забивали худих і слабких коней та роздавали м’ясо. Голова колгоспу особисто розвозив продукти по садибах односельців.

Свідчення Гулякіної Віри Петрівни // Груба М. Підтримка ціною в життя.Велика Лепетиха, 2009.С. 19—20.

Костюк (сім’я, імена і по-батькові не відомі),

м. Лебедин Сумської області.

У роки Голодомору допомагали вижити сім’ї Кравчинської Катерини Іванівни, ділилися з сусідами їжею.

Свідчення Кравчинської Катерини Іванівни.

Кривіч Яків Степанович,

с. Ходорків Попільнянського району Житомирської області.

У 1930-их рр. — директор середньої школи та сільськогосподарського технікуму. Організував у школі підсобне господарство та зумів під час Голодомору зберегти значну кількість врожаю. Завдяки цьому, в школі діяла їдальня. Для учнів варили з борошна так звану «затірку», що дозволило їм вижити.

Свідчення Яроша Бориса Ілліча // Український голокост 1932—1933: Свідчення тих, хто вижив.К., 2008.Т. 6. / Упоряд. Ю. Мицик.С. 103.

Кузьмін Г. І.,

м. Запоріжжя.

У 1932 році Запорізький міськком КП(б)У направив Г. І. Кузьміна для «зміцнення роботи» у колгосп ім. Чубаря Лукашівської сільради.

Керуючи колгоспом, Кузьмін із початку обмолоту почав роздавати колгоспникам зерно. Незважаючи на невиконання плану хлібозаготівель, селяни отримали понад 40 центнерів пшениці. За ці дії на початку 1933 року Запорізький міськком КП(б)У виключив Г. І. Кузьміна з партії.

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Запорізька область. — Запоріжжя, 2008,С. 721.

Куліш Григорій Тимофійович,

1894 р. н., с. Куцо-Ганебне (сучасне с. Лебедівка) Сахновщинського району Харківської області.

У роки Голодомору працював головою колгоспу. Організував таємний забій колгоспних коней, м’ясо яких роздали селянам. Також сім’ям із малими дітьми виділяли молоко та інші продукти. Дозволяв колгоспникам, які працювали, брати з току зерно для приготування їжі.

Свідчення Петренко Ганни Григорівни.

Кулько Мотрона Юрківна,

с. Володимирівка Городнянського району Чернігівської області.

У часи лихоліття допомагала вижити сусідській сім’ї, ділилася з ними молоком та картоплею.

Свідчення Курико (Кулько) Олександри Павлівни.

Кущ Степан,

с. Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Врятував від голодної смерті Єфросинію Резвін та її молодшу сестру. Після голодної смерті рідних дівчата залишилися сиротами. Степан Кущ забрав їх до себе та ділився з ними продуктами. Виснажений організм чоловіка не витримав хвороби, і він помер від запалення легенів. Однак, дякуючи його турботі, сестри змогли вижити.

Свідчення Резвін Єфросинії Степанівни.

Кущій Яків,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

Входив до правління місцевого колгоспу. Влітку 1933 року, коли достигав новий врожай, правління колгоспу прийняло рішення змолоти 130 пудів зерна, щоб підтримати голодних селян. За такі дії членів правління та ревізійної комісії колгоспу звинуватили у розкраданні колгоспного хліба та репресували. Якова Кущія засудили до 10 років ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А.Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор.Вінниця, 2008.С. 407—408.

Лисак Тихон,

с. Демківці Чемеровецького району Хмельницької області.

Під час Голодомору врятував від смерті Пацьорка Івана, його дружину Наталку та трьох їхніх дітей, що вже лежали опухлі з голоду. Власна сім’я Тихона, у якій було четверо дітей, також голодувала. Лисак, вимінявши на останні пожитки гречаної підкруп’янки, готував із неї затірку і щодня носив її опухлим сусідам. Завдяки цій допомозі вони врятувалися.

Свідчення Гортинської Броніслави Іванівни.

Лляна Поліна Федорівна,

селище Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області.

У 1932—1933 рр. працювала вчителькою у місцевій школі. Разом зі своєю колегою Дариною Сергіївною (прізвище невідоме) врятувала від голодної смерті сім’ю Онисима Грека, у якій виховувалось троє дітей. Дізнавшись, що сім’я потерпає від голоду, вчительки приносили їм крупи. Завдяки цьому, мати та двоє дітей врятувалися від голодної смерті.

Свідчення Грек Марії Онисимівни // Марченко М. Голодомор 1932—1933 рр. в Україні на Великолепетищині. — Т. 3. На межі існування. — Велика Лепетиха, 2009. — С. 75—76.

Макуха Протас,

с. Новопетрівка Білозерського району Запорізької області.

Під час Голодомору, незважаючи на скрутне становище власної родини, допомагав продуктами тим, хто голодував.

Свідчення Войтенко Євдокії Юхимівни.

Малиш (ім’я, по-батькові невідомі),

с. Констянтинівка Арбузинського району Миколаївської області.

Працював комірником колгоспу «Жовтнева революція». Влітку 1933 року для порятунку селян від голоду, спільно з головою колгоспу Богородицьким та заступником голови Мар’яновим (імена і по-батькові невідомі) організували покіс та роздачу зерна колгоспникам. За вчинені дії разом з іншими членами управи був виключений із кандидатів до партії та відданий до суду. (Див. також довідку на Богородицького).

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 87—88.

Маловічко Андрій Іванович,

с. Грунь Охтирського району Сумської області.

У 1932 році працював головою колгоспу «Більшовик». Відмовився віддавати останні запаси зерна в рахунок хлібозаготівель, заявивши: «Я хліб не здам. Я не допущу, щоб мої колгоспники мерли з голоду». За такі дії його виключили з партії. За спогадами, самостійно здав партквиток. Незважаючи на те, що село було записано на «чорну дошку», мужність голови колгоспу дозволила його мешканцям вижити.

Свідчення Замрія Юрія Юхимовича.

Мартиновський Василь,

с. Софіївка Первомайського району Миколаївської області.

У роки Голодомору був головою сільської ради. Очевидці свідчать, що Василь Мартиновський крав на полі посіяне жито, потім перемелював на борошно та роздавав селянам. Коли на полі зібрали весь урожай, Василь упав навколішки перед головою колгоспу і благав, щоб йому дали трішки зерна, яке він розділить між людьми.

Свідчення Бондаренко Валентини Данилівни.

Мар’янов (ім’я, по-батькові невідомі),

с. Констянтинівка Арбузинського району Миколаївської області.

Мар’янов перебував на посаді заступника голови колгоспу «Жовтнева революція». Улітку 1933 року для порятунку селян від голоду, спільно з головою колгоспу Богородицьким та комірником Малишем (імена і по-батькові невідомі) організували покіс та роздачу зерна колгоспникам. За вчинені дії разом з іншими членами управи був виключений із кандидатів до партії та відданий до суду. (Див. також довідку на Богородицького)

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 87—88.

Морозовський Микита,

с. Борсуки Балтського району Одеської області.

Сільський священик. Під час Голодомору усе, що давали на церкву, роздавав людям, які голодували. У 1933 році Микита Морозовський, його дружина та дочка померли з голоду.

Свідчення Ліповської Леоніди Фомівни.

Назаров Степан Федорович,

1893 р.н., селище Корюківка Чернігівської області.

У 1931—1936 рр. очолював лісництво. У 1933 році врятував від голодної смерті сім’ю Ковтунів — Федора Никифоровича і Феодосію Андріївну та їхніх дітей: Івана (1923 р.н.), Василя (1926 р.н.), Павла (1928 р.н.), Ольгу (1932 р.н.) з села Велике Будище Полтавської області. Сім’я Ковтунів втекла з охопленої голодом Полтавщини на Чернігівщину. Степан Федорович надав Ковтуну роботу у лісництві, посприяв у виділенні житла, допомагав продуктами. Сім’я Ковтунів змогла вижити, а всі їхні родичі, які залишились на Полтавщині, померли.

Свідчення Корнієвської (Назарової) Діни Степанівни.

Непомнящий Самійло Еммануїлович,

с. Будилка Лебединського району Сумської області.

У роки Голодомору працював директором спиртозаводу. Завдяки діяльності Самійла Еммануїловича село не дуже потерпіло від голоду. Керівник підприємства надавав допомогу продуктами з заводу тим, хто потребував. Траплялося, що списували картоплю як відходи, вивозили возами за село для того, щоб люди могли її забрати.

Свідчення Стегній (Хелемелі) Віри Макарівни, Ануфрієвої Анни Олексіївни // Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців: Збірник матеріалів / Упорядкув., передм., приміт. С.В. П’ятаченка.Книга 1.Суми, 2008.С.69—71.

Олексієнко Григорій Омелянович,

Бл. 1900 р. н., с. Чубарівка Маловисківського району Кіровоградської області.

Омелян Григорович працював директором школи. Організував харчування школярів, завдяки чому багато дітей, у тому числі й автор свідчення — Чорна Олена Трохимівна, вижили. За самовільну організацію харчування дітей у 1933 році Олексієнка та його дружину арештували. Подальша їхня доля невідома.

Свідчення Чорної Олени Трохимівни.

Олексієнко Клавдія Олексіївна,

Бл. 1905 р.н., с. Чубарівка Маловисківського району Кіровоградської області.

Працювала вчителькою місцевої школи. Допомагала чоловіку, директору школи Олексієнку Григорію Омеляновичу, організувати харчування учнів, за що у 1933 році була арештована. Подальша доля невідома.

Свідчення Чорної Олени Трохимівни.

Осадчук Іван Сидорович,

1901 р.н., с. Нова Чортория Любарського району Житомирської області.

У роки Голодомору працював головою колгоспу. В 1930 році організував і очолив новочорторийський колгосп «Червоний фронтовик». Коли у навколишніх селах лютувала голодна смерть, у Новій Чорториї від голоду люди не вмирали. Завдяки зусиллям голови колгоспу селяни отримували їжу. Іван Сидорович просив усіх, щоб виходили хоч на якусь роботу в колгоспі, а за це вже «законно» отримували тарілку харчу. Колгоспна їдальня годувала всіх, на дітей давали пайок додому. Харчування вдалося налагодити завдяки зв’язкам голови колгоспу із військовою частиною, яка стояла у Мирополі. Крім того, Осадчук намагався зберегти хліб, приховавши його від контролюючих органів.

Повідомлення Жук О. Л., Остап’юк Т. І.

Іван Осадчук

Пам’ятник Іванові Осадчуку

Очерідник Наталія,

Бл. 1920 р.н., селище Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області.

Наталія Очерідник врятувала від голодної смерті покинуту дитину. Після смерті батьків з голоду 12-річна Наталка разом із старенькою бабусею вирішили у пошуках порятунку виїхати із села. На залізничній станції Нижні Сірогози їм підкинули немовля-дівчинку. Бабуся запропонувала віддати дитину міліціонерам, але Наталка наполягла залишити дитину в себе. Доля закинула Наталку із бабусею та немовлям у Казахстан, де бабуся померла. Наталка залишилась із маленькою дитиною на руках. Їй довелося дуже важко працювати, щоб вижити та врятувати маленьку Тетянку. Пізніше Наталка з дитиною повернулася в Україну.

Марченко М. Голодомор 1932—1933 рр. в Україні на Великолепетищині. — Т.3. На межі існування. — Велика Лепетиха, 2009. — С. 76.

Палаж Василь,

Бл. 1885 р. н., с. Гюнівка Великобілозерського району Запорізької області.

У роки Голодомору працював бригадиром колгоспу. Допоміг вижити сім’ї Пелюшенків. Василь Панаж отримував посилки з продуктами з Далекого Сходу від свого сина Данила, офіцера Червоної армії та годував продуктами дітей Пелюшенків.

Свідчення Пелюшенка Миколи Фановича.

Папуша Франя,

с. Плоске Балтського району Одеської області.

У 1933 році разом із Мотрею Пиндюр врятувала від голодної смерті сусідського хлопчика, який після смерті з голоду батьків залишився сиротою.

Дівчата щодня таємно приносили сироті частину свого мізерного пайка, який отримували за роботу у колгоспі, та годували його. А після відкриття дитячих ясел влаштували його туди. Завдяки їхній турботі хлопець залишився живий.

Свідчення Колісник Ганни Никанорівни.

Парфило Микола Юхимович,

с. Шумили Лебединського району Сумської області.

У роки Голодомору працював комірником колгоспу «Нове життя». Разом з керівництвом колгоспу взяв участь у порятунку селян від голодної смерті. Видав колгоспникам по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Через декілька годин працівники НКВС заарештували всіх причетних до видачі хліба, без суду і слідства відправили їх в концентраційні табори Мурманська і Сахаліну.

Життя Лебединщини. — 2002. — 27 липня.

Патлатий Герасим,

с. Соломна Сатанівського району Хмельницької області.

Герасим Патлатий разом із Паланкою Пипою врятували від голодної смерті сім’ю Надії Ананіївни Рак. Працюючи на колгоспній свинофермі, вони щодня частину кормів, які отримували для свиней, віддавали родині Надії Ананіївни. Завдяки цій допомозі Надія та її рідні змогли вижити.

Свідчення Рак Надії Ананїівни.

Пахота Савка,

с. Новопетрівка Білозерського району Запорізької області.

Під час Голодомору, незважаючи на скрутне становище власної родини, допомагав продуктами тим, хто голодував.

Свідчення Войтенко Євдокії Юхимівни.

Пелюх (Пеліхов) Тимофій Іванович,

м. Ічня Ічнянського району Чернігівської області.

У 1932—1933 рр. був головою Ічнянського колгоспу «1 травня». За свідченням очевидців, у 1932 р. колгосп виконав 4 поставки хлібоздачі і залишив зерно у насіннєвому фонді. Голова колгоспу завбачливо роздав колгоспникам зерно на трудодні, що врятувало їх від голоду. Відмовився вивозити посівний матеріал із колгоспу, та приховав його. Після виявлення зерна Тимофія Івановича звільнили з посади, та проводили судове слідство.

Свідчення Коваленка Аскольда Івановича, Охріменка Феодосія Івановича. Свідчення Охріменка Феодосія Івановича // Український голокост 1932—1933: Свідчення тих, хто вижив.К., 2008 .С. 305.

Тимофій Пелюх (Пеліхов)

Петричук Петро Петрович,

смт. Базалія Теофіпольського району Хмельницької області.

На початку 1930-х років — працівник пошти. У роки Голодомору допоміг вижити Ганні, Ліді, Марії та Василю Писарукам, дітям розкуркуленого односельця. Їхнього батька — Писарука Омеляна Марковича — засудили до трьохрічного ув’язнення, а четверо дітей залишились жити у бабусиному хліві.

Петро Петрович допомагав дітям, що залишились без батьківської опіки, крупами, картоплею та іншими продуктами, завдяки чому діти не померли з голоду.

Свідчення Писарук Ганни Омелянівни.

Піддубний Іван,

с. Поділ Срібнянського району Чернігівської області.

У 1933 році працював бригадиром у місцевому колгоспі. Допоміг вижити Павлу Погрібному, котрий вже опух з голоду. Іван Піддубний забрав Павла до себе додому та допоміг прохарчуватися у ці скрушні роки.

Свідчення Погрібного Павла Васильовича.

Пипа Паланка,

с. Соломна Сатанівського району Хмельницької області.

разом із Паланка Пипа разом із Герасимом Патлатим врятували від голодної смерті сім’ю Надії Ананіївни Рак. (Див. довідку про Патлатого Герасима).

Свідчення Рак Надії Ананїівни.

Пиндюр Мотря,

с. Плоске Балтського району Одеської області.

У 1933 році разом із Франею Папушею врятувала від голодної смерті сусідського хлопчика, який після смерті з голоду батьків залишився сиротою. (Див. довідку про Папушу Франю).

Свідчення Колісник Ганни Никанорівни.

Попович Тихін Павлович,

с. Аркалаєвка (Калинівка) Березнегуватського району Миколаївської області.

У 1932—1933 роках перебував на посаді голови колгоспу ім. Калініна. Забезпечив колгоспників та їхні сім’ї харчовими пайками, для чого, незважаючи на заборону та загрозу арешту, використав частину посівного матеріалу.

Свідчення Попович Надії Данилівни // Шнабель-Тихомирова О. Я. Трагедія голоду на Великомихайлівщині: Спогади. — Одеса, 1998. — С.28.

Тихін Попович

Рубаха Софія Василівна,

с. Великий Зліїв Ріпкинського району Чернігівської області.

У роки Голодомору Софія Василівна врятувала життя сусідки Палажки (Палагеї), дружини пасічника Мартина. Чоловік та діти Палагеї, шестирічна Уляна і чотирирічна Варвара, померли з голоду. Виснажена жінка із опухлими ногами прийшла до сусідів з проханням щось поїсти. Софія Василівна Рубаха тримала корову, а також пекла для своїх рідних «коржики» з сухого листя липи, варила «зелений борщ» з лободи, щавлю, зірочнику (мокриці). Вона почала давати Палажці по мисці цього борщу і горнятку молока щодня. Палагею вдалося врятувати від голодної смерті, вона прожила до 93 років.

Свідчення Семенюк (Рубахи) Зінаїди Григорівни.

Руденко Кузьма,

с. Бахмач Чернігівської області.

Під час Голодомору допоміг вижити сім’ї своєї сусідки Євдокії, яка сама виховувала трьох дітей. Кузьма Руденко віддав із своїх запасів мішок ячменю для порятунку дітей-сиріт.

Свідчення Ковтуна Івана Опанасовича.

Рудь Митрофан Никифорович,

с. Запоріжжя та с. Демидівка, Великолепетиського району Херсонської області.

Перебував на посаді голови колгоспу «Комунар». Завдяки його самовідданій праці в 1932—1933 рр. селяни уникли масової смертності. Голова колгоспу забезпечив для усіх мешканців села громадське харчування. У 1933 році він також організував дитячі ясла, де дітей годували.

Свідчення Миць Марії Мефодіївни // Груба М. Підтримка ціною в життя. — Велика Лепетиха, 2009. — С. 21—22.

Митрофан Рудь

Рябченко (ім’я, по батькові невідоме),

Острівська сільрада Великолепетиського району Херсонської області.

У 1932 році працював головою колгоспу «Заповіт Ілліча». Незважаючи на пряму заборону уповноваженого райкому КП(б)У, роздав 8 центнерів муки колгоспникам в рахунок натуральних авансів.

Херсонщина. Голодомор. 1932—1933: Збірник документів / Державний архів Херсонської області. — Херсон, 2008. — С. 89.

Рязанов Омелян Андрійович,

1901 р.н., с. Рубанівка Великолепетиського району Херсонської області.

У 1932 р.секретар місцевого партосередку. У документах архівно-слідчої справи вказано, що його заарештували 3 січня 1933 р. та звинуватили у саботажі хлібозаготівель. У вироці зазначено, що Рязанов О. А. працюючи завідувачем парового млина, розпорядився швидко змолотити та роздати колгоспникам зерно, таким чином уникнути хлібозаготівлі. Засуджений на 3 роки концтаборів.

ДАХО. — Ф.Р-4033. — Оп. 7. — Спр. 695. — Арк. 8,12.

Сабецька Надія,

с. Мар’янівка (Вишневе) Софіївського району Дніпропетровської області.

У роки Голодомору працювала комірником колгоспу. Допомагала голодним дітям, що приходили у пошуках їжі до колгоспної комори. За спогадами, Надія Сабецька неодноразово виносила з комори круги макухи, розбивала на шматки й роздавала дітям.

Свідчення Мурлян Марії Павлівни.

Сепета Павло Дмитрович,

1894 р. н., с. Велика Лука Липоводолинського району Сумської області.

Восени 1932 року очолив колгосп ім. Петровського Поділківської сільської ради (с. Велика Лука) і роздав селянам додатково 1200 пудів хліба. За вчинені дії постановою виїзної президії Липоводолинської районної контрольної комісії КП(б)У Павла Дмитровича Сепету 14 листопада 1932 р. виключили з партії та ухвалили «за припущений злочин справу передати судово-слідчим органам для притягнення до відповідальності за законом про охорону громадської власності».

ДАСО. — Ф.П-24. — Оп.1. — Спр. 89. — Арк. 9.

Сидоренко Михайло,

с. Оситна Новомиргородського району Кіровоградської області.

Під час Голодомору допомагав односельцям продуктами харчування.

Свідчення Дранко Надії Сидорівни.

Смуток Ксенофонт Григорович,

1901 р.н., с. Мала Кужелівка Дунаєвецького району Хмельницької області.

Голова колгоспу. У 1932 році майже весь зібраний урожай з колгоспу забрали в рахунок хлібозаготівлі. Після цього Ксенофонт Григорович зібрав правління колгоспу та вніс питання про боротьбу з голодом. Члени правління одноголосно проголосували за пропозицію голови: роздати людям зерно (так званий «мірчук»), що залишилося у млині після помолу та мало вивозитися на станцію Дунаївці згідно з планом хлібозаготівель. Цей вчинок врятував село (більше тисячі жителів) від голодної смерті. За видачу «мірчука» Смутка засудили до позбавлення волі терміном на 5 років.

Свідчення Чорної A.B., Пелішенко А.І., Білан К.П.

Соловей Пилип Артемович,

с. Тагран Володарського району Київської області.

Перебував на посаді голови колгоспу. Наприкінці лютого 1933 року організував громадське харчування у селі. (Див. довідку на Бабенка Андрія).

Свідчення Овдіюк (Шевчук) Олександри Іванівни.

Спаровий Олексій Фадійович,

1905 р. н., с. Ульянівка Бобринецького району Кіровоградської області.

У 1927—1932 рр. працював головою артілі «Прапор». Восени 1932 року Олексій Спаровий отримав розпорядження підготувати зерно до вивезення у районний центр. Голова артілі зрозумів, що вивезуть усе, навіть насіннєвий фонд.

Олексій Фадійович зібрав сільську громаду та запропонував селянам не віддавати, а сховати хліб. Увесь вечір люди ховали зерно по дворах, а вночі приїхали підводи заготівельників. Побачивши пусті комори, голову артілі заарештували. Та Спаровому вдалося втекти. Пізніше він зумів влаштуватись у сусідній області їздовим у лісництві та таємно вивезти із села свою родину. Завдяки мужності голови артілі мешканці Ульянівки вижили під час Голодомору.

За матеріалами, зібраними Я. Луговською.

Співак Федора Павлівна,

с. Драбинівка Новосанжарського району Полтавської області.

У роки Голодомору допомогла вижити Фастівцям Вірі та Миколі, які залишились без батька. Феодора Павлівна часто ділилася з дітьми своїми продуктами, давала хліб, макуху.

Свідчення Фастівець Віри Єгорівни.

Сугак Максим,

с. Бендзарі Балтського району Одеської області.

Допоміг вижити сім’ї Сарафанюка Івана Дем’яновича. Ділився продуктами, які отримував у колгоспі — крупами, житнім хлібом.

Свідчення Сарафанюка Якова Івановича.

Тафрова Феодора Іванівна,

с. Петрівка Приморського району Запорізької області.

Під час Голодомору допомогла вижити Надії Янчевій та її матері, Володимиру Христову, його сестрі та багатьом іншим дітям у селі. Феодора Іванівна, «тітка Феодора», підгодовувала дітей, роздаючи їм зароблені у колгоспі продукти. Сім’ям сусідів (Христових), що опухли з голоду, Феодора Тафрова щодня приносила їжу.

Взимку 1933 року виснажений через недоїдання організм Феодори Іванівни не зумів побороти запалення легенів, і вона померла.

Свідчення Янчевої Надії Кирилівни, Христова Володимира Гнатовича, Здравчевої Віри Петрівни.

Терлецький Яків Степанович,

1909 р. н., с. Тернове Добровеличківського району Кіровоградської області.

Яків Степанович працював головою колгоспу «Червоний лан». Для порятунку колгоспників та їхніх сімей організував громадське харчування. У колгоспній їдальні дозволялося харчуватися лише колгоспникам, які могли працювати, іншим Яків Степанович розпорядився виділяти по півлітра молока, яке приносили додому.

Зусиллями голови колгоспу у селі організували притулок для дітей, батьки яких померли з голоду. У цьому притулку, що проіснував до 1937 року, знайшли порятунок понад 30 дітей.

Свідчення Осадчої Віри Павлівни.

Тиханський Івлій,

с. Велике Плоске Великомихайлівського району Одеської області.

Івлій Тиханський був членом буксирної бригади в роки Голодомору. Використовував свої можливості для порятунку односельців. Під час обшуків, у яких змушений був брати участь, не виказував селянські запаси. Своїми мужніми діями (адже при виявленні такого «саботажу» міг бути арештований) врятував не одну сім’ю, зокрема родину священика Петра Івановича Зав’язкіна, у якій зростало восьмеро дітей. Під час обшуку господарства священика, Тиханський, дізнавшись, що у клуні зберігаються кілька мішків із зерном кукурудзи, не дозволив іншим членам бригади провести там обшук і відвів бригаду із подвір’я.

Свідчення Зав’язкіна Федора Івановича.

Тищенко Єгор Кирейович,

1895 р. н., с. Уздиця Глухівського району Сумської області.

У роки Голодомору працював головою колгоспу «Піонер». Організував їдальню для колгоспників, де харчувалися не лише дорослі, але й діти. Для порятунку мешканців села самовільно розпорядився перше намолочене зерно роздати людям. За цей вчинок був засуджений.

Свідчення Тищенка Івана Єгоровича, Сидоренко Марії Єфимівни, Лузан Валентини Дмитрівни, Пилипенко Марії Михайлівни та інших.

Ткаченко Василь Дорофійович,

с. Оленівка Жовтневого району Миколаївської області.

Допоміг вижити сім’ї розкуркуленого сусіда Антона, де виховувалося шестеро дітей. У розкуркулених вилучили все продовольство. Василь Дорофійович, який зумів приховати під час обшуків частину своїх припасів, ділився із сусідами продуктами, годував їхніх дітей.

Свідчення Ткаченко Олени Антонівни.

Трофименко Єфросинія,

м. Ізюм Харківської області.

Під час Голодомору врятувала життя шестирічної Наталії Чорнобай. Опухлу з голоду дівчинку разом із братами покинули на залізничній станції у місті Ізюм. Далі дитина потрапила до дитячого притулку, звідки її потай забрала до себе Є. Трофименко. Жінка виходила дівчинку, ділилася з нею останнім.

Свідчення Лісничої (Чорнобай ) Наталії Іванівни.

Троцан Петро,

селищеще Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області.

У роки Голодомору допоміг вижити родині Мільченко Параски Трохимівни. Петро Троцан, котрий працював на «салотопці», постійно приносив дітям Мільченків продукти.

Свідчення Мільченко Параски Трохимівни // Марченко М. Голодомор 1932—1933 рр. в Україні на Великолепетищині. — Т.3. На межі існування. — Велика Лепетиха, 2009. — С. 77.

Уткін Тарас Пантелійович,

с. Білоусівка, Вознесенський район, Миколаївська область.

У роки Голодомору завідував лабораторією. Допомагав виживати односельцям. Давав людям зерно, борошно.

Свідчення Григор’євої Ніни Тарасівни.

Федоренко Іван та Ольга,

с. Виноградівка Веселинівського району Миколаївської області

Подружжя допомогло вижити Ганжі Ганні Фотіївні та двом її сестрам, батьки яких померли.

Свідчення Ганжі Ганни Фотіївни.

Фідлер (сім’я, імена і по-батькові не відомі),

селище Розівка Запорізької області.

Родина Фідлер — німці допомогла вижити сім’ї Лісовської Марії Павлівни, ділилася із сусідами їжею.

Свідчення Лісовської Марії Павлівни.

Філь Степан Васильович,

Новоолександрівська сільська рада Хорлівського (нині — Каланчацького) району Херсонської області.

У 1932 році працював головою колгоспу «Серп і молот». Протестував проти обсягів хлібопостачання. У грудні 1932 року, всупереч розпорядженням керівництва, зберігав у колгоспній коморі зерно для селян. Хорлівський райвідділ ДПУ звинуватив Степана Васильовича Філя у роздачі хліба колгоспникам.

Херсонщина. Голодомор. 1932—1933: Збірник документів / Державний архів Херсонської області. — Херсон, 2008. — С. 86.

Степан Філь

Фліпчюк Григорій,

с. Юхимівці Волочиського району Хмельницької області.

У 1932 році врятував життя сім’ї Михайла Ружицького, якого розкуркулили та арештували. Дружину та трьох малолітніх дітей, як сім’ю ворога народу, вигнали з хати. Григорій Фліпчюк прийняв чужих людей до себе, ділився з ними останньою крихтою хліба..

Свідчення Ружицького Федора Михайловича.

Харченко Петро Павлович,

с. Олександрівка Пирятинського району Полтавської області.

У роки Голодомору — голова сільради. Разом із головою колгоспу Василем Клименком організував у селі громадське харчування, завдяки чому більшість односельців було врятовано від голодної смерті.

У 2008 році на честь В. Ю. Клименка та П. П. Харченка у селі відкрито меморіальну дошку. (Див. також довідку на Клименка В.Ю.).

Свідчення Приймака Михайла Степановича.

Цимбаліста Олена,

с. Калуга (Михайлівка) Березнегуватського району Миколаївської області.

Олена Цимбаліста допомогла вижити рідним та сусідам. Вона ткала рядна. За роботу замовники розраховувалися продуктами, якими жінка ділилася з іншими.

Свідчення Погрібної Ганни Петрівни.

Цирульник Корній,

с. Алтинівка Кроливецького району Сумської області.

Перебував на посаді голови колгоспу. Допоміг вижити сім’ї Скороход Тетяни Тихонівни, надавав її матері допомогу просом, ячменем тощо. Весною 1933 року організував харчування колгоспників у полі. При цьому годували не лише тих, хто працював, але й тих, що лишалися вдома.

Свідчення Скороход Тетяни Тихонівни // Свідчення очевидців про голод 1930—40-х років на Сіверщині / Відділ культури і туризму Кролевецької районної державної адміністрації; Кролевецький районний краєзнавчий музей; упоряд. А. В. Карась. — Глухів, 2008. — С.14.

Чумаченко Хома Якович,

с. Комарівка Олешнянської сільської ради Охтирського району Сумської області.

У роки Гролодомору — голова колгоспу. Завдяки його діяльності в Комарівці, на відміну від Олешні та інших сусідніх сіл, не було масової смертності з голоду. Хома Якович надавав допомогу продуктами сім’ям, що голодували. Для порятунку односельців організував забій колгоспних коней, їхнє м’ясо роздавалось людям. Організував громадське харчування, вживав заходів, щоб їжу отримували не лише працездатні, але й діти, хворі та опухлі з голоду.

Чумаченко організував притулок для осиротілих дітей із сусідніх сіл. У притулку було врятовано 30 дітей-сиріт.

Свідчення Крамаренко Ганни Степанівни.

Шаповал Дарія Максимівна,

с. Березівка Балтського району Одеської області.

Під час Голодомору, попри те, що у власній сім’ї було восьмеро дітей, допомогла вижити сусідам — Горпині Сорокатій із малими внуками, Марині Диколі та іншим. Дарія Максимівна ділилась молоком від корови, яку утримувала.

Свідчення Литвинової (Шаповал) Софії Семенівни.

Шаргородський Пантелеймон Іванович,

с. Демківка Тростянецького району Вінницької області.

Пантелеймон Іванович допоміг вижити сім’ї Івана Фабрики, який мав трьох дітей.

Свідчення Фабрики Василя Климовича.

Шардт Адольф Станіславович,

селище Божандарівка (нині — с.м.т. Щорськ) Криничанського району Дніпропетровської області.

У 1932 році Адольф Станіславович Шардт працював директором школи. Разом із своєю дружиною Єлизаветою Францівною та братом Іваном Станіславовичем організував харчування для усіх школярів (500 чоловік). У їдальні годували кукурудзяною кашею і цим рятували життя дітей.

Учителів арештували влітку 1932 року і більше вони у село не повернулись.

Свідчення Демченко Олександри Марківни.

Шардт Єлизавета Францівна,

селище Божандарівка (нині — с.м.т. Щорськ) Криничанського району Дніпропетровської області.

У 1932 році працювала вчителькою у місцевій школі. Разом із чоловіком А. С. Шардтом та його братом І. С. Шардтом організували харчування для школярів, чим врятували їхні життя. (Див. довідку на Шардта А. С.).

Свідчення Демченко Олександри Марківни.

Шардт Іван Станіславович,

селище Божандарівка (нині — с.м.т. Щорськ) Криничанського району Дніпропетровської області.

У 1932 році працював учителем місцевої школи. Разом із братом, директором школи А. С. Шардтом та його ж дружиною Є. Ф. Шардт організували харчування для школярів, чим врятувала їхні життя. (Див. довідку на Шардта А. С.)

Свідчення Демченко Олександри Марківни.

Швець Хима,

с. Варюшине Веселинівського району Миколаївської області.

Під час Голодомору Швець Хима, яка тримала корову, допомагала вижити багатодітній сім’ї циганів, які мешкали на тій же вулиці, що й вона. Хима приносила сусідам молоко. У сім’ї циганів було багато дітей і їм було дуже важко.

Свідчення Мартинової Раїси Андріївни.

Швець Федір Тарасович із дружиною Палажкою,

с. Виноградівка Веселинівського району Миколаївської області.

Сім’я Швеців допомогла вижити Ганжі Ганні Фотіївні та двом її сестрам, батьки яких померли. Приносили дітям молока, борошно та інші продукти.

Свідчення Ганжі Ганни Фотіївни.

Шкурін Макар,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

У 1933 році очолював ревізійну комісію місцевого колгоспу. Влітку 1933 року разом з іншими членами правління колгоспу прийняв рішення змолоти та роздати селянам 130 пудів зерна — по 2—3 пуди борошна на сім’ю. За вчинені дії Макара Шкуріна засудили до розстрілу, який, після апеляції, замінили на 10 років ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А. Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор. — Вінниця, 2008. — С. 407— 408.

Шовкопляс (ім’я, по-батькові невідомі),

с. Новомикільськ Міловського району Луганської області.

За свідченням Смішливої Л. О., був уповноваженим (?) у селі. Для порятунку селян привозив із млина сусіднього села борошно, з якого готували «затірку» для селян. За свою діяльність заарештований або відкликаний із села в 1933 році.

Свідчення Смішливої Лампії Олександрівни.

Шрамко Григорій Іванович,

с. Капустяни Тростянецького району Вінницької області.

В роки Голодомору Григорій Іванович працював директором місцевого цукрового заводу. Турботами Григорія Івановича у селі не було масової смертності з голоду. Зокрема, він організував на підприємстві харчування для робітників. При заводі був відгодівельний пункт, де тримали корів. Молоко переробляли на сметану, а залишки переробки («перегін») розподіляли між сім’ями робітників.

Свідчення Фабрики Василя Климовича.

Штихно Йосиф Ігнатович,

1910 р. н., с. Наумівка Корюківського району Чернігівської області.

Під час Голодомору був членом буксирної бригади. Проте, навіть виявивши у сільському дворі яму з зерном, Йосиф Штихно, ризикуючи бути викритим, не повідомляв про це бригаду. Завдяки його мужнім діям багато селян Червоної Буди, де проводилися пошуки продовольства, змогли врятувати свої останні запаси. Після голодних років Йосиф Штихно став для жителів Червоної Буди бажаним гостем, оскільки допоміг багатьом сім’ям вижити.

Свідчення Гончаренко Ольги Тимофіївни.

Шумило Іван Якович,

с. Шумили Лебединського району Сумської області.

У роки Голодомору — бухгалтер колгоспу «Нове життя». Разом з головою колгоспу Кузьмою Колотом прийняв рішення змолотити зерно і роздати селянам по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Працівники НКВС арештували усіх причетних до видачі хліба. Без суду і слідства їх відправили у концентраційні табори Мурманська і Сахаліну, звідки Іван Якович Шумило не повернувся.

Життя Лебединщини. — 2002. — 27 липня.

Шумило Василь Іванович,

с. Шумили Лебединського району Сумської області.

У роки Голодомору — завгосп колгоспу «Нове життя». Разом з головою колгоспу Кузьмою Колотом і бухгалтером Іваном Шумилом прийняв рішення змолотити зерно і роздати селянам по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Працівники НКВС арештували усіх причетних до видачі хліба та заслали у концентраційні табори Мурманська і Сахаліну, звідки Василь Іванович Шумило не повернувся.

Життя Лебединщини. — 2002. — 27 липня.

Шустіцький Григорко Данилович,

с. Демківці Чемеровецького району Хмельницької області.

Під час Голодомору допоміг вижити Мурин Ользі та її дітям — Лідії і Михайлу.

Свідчення Гортинської Бронислави Іванівни.

Яроменко (ім’я, по батькові невідомі),

с. Капустяни Тростянецького району Вінницької області.

У роки Голодомору — директор місцевого радгоспу. Навесні 1933 року розпорядився брати на роботу усіх, навіть малих дітей, для того, щоб їх годувати. Для тих, хто в пошуках порятунку прийшов до радгоспу з сусідніх сіл, у полі спорудили намети. Завдяки діям директорів радгоспу та цукрового заводу у селі Капустяни не було масової смертності.

Свідчення Фабрики Василя Климовича.

Яцун Омелько Данилович,

с. Лучка Липоводолинського району Сумської області.

У роки Голодомору працював головою колгоспу. Навесні 1933 року організував інтернат для дітей, батьки яких померли з голоду або були засуджені як куркулі.

Свідчення Худолія Миколи Григоровича, Дацько Варвари Степанівни.

Додано 14.11.2012

 

Річниця пам’яті про трагедію голодомору 1932-1933 років

листопада 13, 2012Голодомор

Ще один рік відділяє нас від тих страшних часів. Часів, коли діти вмирали на очах посивілих від горя батьків, коли вмирали батьки,  коли диявольська нечисть потирала руки від радості знищення. У цих мирних і трудолюбивих українських селян  не було виходу. Оточені кордонами смерті, позбавлені їжі, вони помирали важко і мученицьки. Покруч більшовицького тероризму і традиційно україножерного російського шовінізму  справляла жнива смерті українців.

Зараз і одні, і другі все заперечують.   Їхні ниці душі шукають прихистку у брехні та підлості. Вони не змінилися. У своєму заскорузлому людиноненависницві вони не здатні вчитися. Імперія зла змінює лише форму.

Нам завжди бракуватиме тих землеробів і робітників, політиків і поетів, учених і письменників,  інженерів і учителів, геніїв, які залишилися лежати навічно в цій чорній від скорботи українській землі. Ми завжди пам’ятатимемо про них. Наша скорбота і пам’ять повинні стати запорукою нашої єдності і нашою пересторогою нелюдам.

Громадянине України і гостю, мандрівче, зупинися на хвилину там, де застане тебе цей День Пам’яті, помолися за душі невинно убієнних голодом, щоби така трагедія ніколи не повторювалася.

Вічна їм пам’ять!

 

В Україні стартувала громадська акція зі вшанування пам’яті жертв Голодомору

листопада 13, 2012Голодомор


10.11.2012

Члени Громадського комітету зі вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років на засіданні в Києві ухвалили план заходів на 24 листопада – День пам’яті жертв Голодомору-геноциду.

Про це повідомили у прес-центрі Центру досліджень визвольного руху. Як зазначається в повідомленні, 24 листопада в Києві біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодоморів, в усіх обласних центрах України та 32 країнах світу пройдуть пам’ятні заходи до 79-х роковин Голодомору.
В рамках загальнонаціональної акції «Запали свічку пам’яті» мільйони українців запалять свічки у своїх вікнах.

«Цьогорічна громадська кампанія має на меті, насамперед, розповісти про тих, хто в роки геноциду рятував співвітчизників від страшної смерті. Долі цих людей нагадують нам, що героїзм можливий завжди», − підкреслив історик, член Громадського комітету Володимир В’ятрович.

Учасники Громадського комітету наголосили, що без знання таких праведних людей-доброчинців у часи Голодомору національна пам’ять про цей злочин проти українського народу буде неповною.

Як зазначається в повідомленні, цього року за сприяння Громадського комітету опубліковані два нові видання. Перший в Україні підручник з історії геноцидів ХХ століття доцента Львівського національного університету імені І. Франка Андрія Козицького вийшов у вересні. Найближчим часом побачать світ рукописи Дмитра Гойченка «Червоний апокаліпсис: розкуркулювання та голодомор».


 

Вшанування без політики: як згадуватимуть жертв Голодомору в Україні й світі. Богдана Костюк

листопада 13, 2012Голодомор


06.11.2012

Київ – 24 листопада у різних країнах світу лунатимуть дзвони і звучатимуть молитви у пам’ять жертв Голоду 1930-х років в Україні. Цьогорічна кампанія охопить всю Україну та більш ніж тридцять держав світу. У вівторок у Києві Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору ухвалив відповідний план заходів.

 
Громадський комітет, до якого входять відомі українські науковці, правники, митці, пропонує 24 листопада о 16:00 за київським часом запалити свічу пам’яті і згадати загиблих всеукраїнською хвилиною мовчання.
 
Завдання цьогорічних заходів – згадати тих, хто рятував співвітчизників від голодної смерті. Відтак наукова громадськість запропонувала освітянам, школярам і студентам знайти та оприлюднити імена цих народних рятівників, повідомив голова Громадського комітету Іван Васюник. За його словами, саме молоде покоління українців, маючи доступ до сучасних засобів комунікацій, зможе віднайти імена українських праведників.
 
Ініціатори акцій 24 листопада сподіваються уникнути політизації під час вшанування пам’яті жертв Голодомору. Чи вдасться обійтися без політичних протистоянь? «Сподіваюся, незважаючи на важку післявиборчу ситуацію в Україні, представники тих політичних сил, які підтримують відзначення, прийдуть на наші акції насамперед як громадяни», – каже у коментарі Радіо Свобода член комітету, історик Володимир В’ятрович.
 
«Люди повинні приходити на відзначення цієї річниці не як представники тих чи інших політичних сил, а у першу чергу як українці, які пам’ятають про своїх загиблих предків», – вважає він.
 
Українські та закордонні науковці у вівторок звернулись до керівництва України з пропозицією продовжити на міжнародному рівні боротьбу за визнання Голодомору геноцидом українського народу.
 
Тим часом чинна влада у Києві ще не визначилась, як вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 24 листопада. У прес-службах Адміністрації Президента та уряду України інформації для преси наразі також немає. Раніше Президент Янукович назвав Голодомор «небаченою трагедією світового масштабу», але виступив проти визнання його геноцидом.
 
Як відзначатимуть у світі
 
У різних країнах світу у День пам’яті жертв Голодомору з ініціативи української спільноти люди запалюють свічки та моляться за «убієнних голодом». Цього року у столиці США Вашингтоні пам’ять жертв Голодомору буде вшановано на місці, де наступного року на гроші України постане Меморіал жертвам Голодомору. Про це у розмові з Радіо Свобода повідомив посол України у США Олександр Моцик.
 
«Затверджено проект скульпторки Лариси Курилас «Пшеничне поле». Мова іде про те, щоб починати будівництво пам’ятника. Воно буде розпочато на початку наступного року», – розповів посол.
 
Також до роковин Великого Голоду вийшли два нові дослідження. Зокрема, львівський історик Андрій Козицький представив свою нову книгу «Геноцид і політика масового винищення цивільного населення у двадцятому столітті». Як пояснив сам науковець у розмові з Радіо Свобода, на основі аналізу актів геноциду проти різних народів (українців, вірменів, євреїв) він дослідив і так званий «післягеноцидний синдром».

Відсутність пам’яті про Голодомор у свідомості частини українців означає, що у нас наявний післягеноцидний синдром

Андрій Козицький

«Відсутність пам’яті про Голодомор у свідомості частини українців, спроби витерти з пам’яті родинні спогади про ті жахливі роки – це означає, що у нас наявний такий тип післягеноцидного синдрому», – каже Андрій Козицький.
 
Окрім того, у канадському університеті в Альберті видали англомовну «Хрестоматію Голодомору 1932–1933 років» (The Holodomor Reader), до якої увійшли численні архівні матеріали, які ніколи не видавались англійською мовою.

Автори «Хрестоматії» – професор політичних наук Ратґерського університету (США) Олександр Мотиль та заступник директора Канадського інституту українських наук Університету Альберти (Канада) Богдан Клід.


Радіо Свобода © 2012 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 33851 хосты 16871

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24762841.html

 

Постгеноцидна Україна без гриму та прикрас. Ірина Магрицька

листопада 13, 2012Голодомор


11.11.2012

Українцям уже давно слід припинити сперечатися з нащадками кагебістів, штатних комсомольців та комуністів з приводу того, був Голодомор 1933 року геноцидом чи ні. Якщо ми не хочемо втратити нашу державність, нам треба боротися з наслідками цієї нашої національної трагедії, без подолання яких Україна і надалі буде залишатися за всіма соціально-економічними показниками серед країн Центральної Америки та екваторіальної Африки та посміховиськом для усієї Європи, включно навіть із євразійською Росією.

 
Дивує пасивність у цій царині представників української соціології та історіографії, які, схоже, взагалі, не розуміють, про що йдеться. Інакше як черговим проявом постгеноцидного синдрому це не пояснити. Тому не дивно, що за нас це робили і роблять іноземці: консул Італії в СРСР Серджіо Ґраденіґо, американський історик Джеймс Мейс і його всесвітньо відомий співвітчизник Френсіс Фукуяма. Але навіть порада останнього українській інтелектуальній еліті в його київській лекції 2006 року будувати громадянське суспільство в Україні через засвоєння її громадянами «спільного травматичного досвіду» (тобто належного ставлення до Голодомору – І.М.) не була тією елітою впритул почутою, і це також ніщо інше, як прояв того самого синдрому.
 
Мета кремлівських катів у 1933-му році була в цілому досягнута
 
Це сьогодні більшість українців має великі проблеми з європейською ментальністю та тотожністю. А до Голодомору українські селяни за своїм світоглядом практично нічим не відрізнялися від сучасних польських селян чи французьких фермерів. З такими рисами вони ніколи б не стали зразковими колгоспниками, без чого остаточна перемога соціалізму в СРСР була б неможливою. Для підтвердження цієї думки вимушена вже вкотре (!) навести цитату шістдесятника Василя Овсієнка: «Українці як етнос з їхньою глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму – і на це вказували радянські високопосадовці. Україна повинна бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для «нової історичної спільноти» – радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».
 
Яскравим доказом здійснення цього злочину комуністів може бути те, що такі відомі в усьому світі російськомовні українці, як Віталій Кличко та Андрій Шевченко, вивчили в Україні свою рідну мову лише через неабияку політичну потребу в доволі таки зрілому віці лише після того, як оволоділи англійською, німецькою та італійською мовами!
 
Але, може, для когось із читачів Василь Овсієнко не є авторитетом, тоді, будь ласка, думка з цього приводу останнього Російського Інтелігента Андрія Сахарова: «Великая страна находилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населения враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в будущем».
 
Тобто можна стверджувати, що Україна, яка була окупована більшовицькою Росією територіально та адміністративно, залишалася нескореною духовно та ментально.
 
Для Кремля це була проблема з розряду «бути чи не бути», і він пішов на небачений до того в історії людства злочин. Для тих, хто не згоден з цим, наведу вислів з приводу Голодомору світоча європейської історіографії Нормана Дейвіса, запідозрити якого в заангажованості не може жоден із поважних істориків: «У 1932-1933 роках в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід уважати унікальним».
 
Чому комуністичний режим обрав саме штучний голод – також, гадаю, зрозуміло. Бо ця злочинна екзекуція не тільки руйнувала особистість голодуючих, вона дозволяла змінити їхню ненависну більшовицькому Кремлю європейську ментальність на таку любу йому євразійсько-радянську.
 
Руйнація особистостей українських селян у 1933 році часто-густо доходила до канібалізму, який не залишає людині нічого людського взагалі, окрім тваринного інстинкту самозбереження. Про національну самосвідомість, любов до свого клаптика землі вже не йдеться, бо вони зникають в абсолютно голодної людини, за спогадами Григорія Бевза (який особисто пережив Голодомор), за кілька днів до того, коли та людина вперше подивиться на свою чи сусідську дитину поглядом хижого звіра.
 
А коли додати до цього те, що сталінський режим у червні 1933 року почав потроху підгодовувати українських селян хлібом із того самого збіжжя, що той режим забрав у них же до останньої зернини взимку 1932-1933 років, то стає зрозумілим, що комуністи штучним голодом хотіли не винищити українське село фізично, вони прагнули винищити його духовно та ментально.
 
З цього можна зробити висновок про те, що ті кілька мільйонів заморених голодом українців були для червоного Кремля лише дрізками, а вирубаним лісом для нього були ті з них, що пережили Голодомор і свідомість яких зазнала таких бажаних для їхніх катів трансформацій.
 
Отже, цей злочин комуністичного режиму був не тільки геноцидом, а ще й етноцидом, скерованим ідеологами Голодомору перш за все на руйнацію системних зв’язків усередині українського народу, підштовхуючи його таким чином до переходу в іншу етнічну якість.
 
Як зауважив професор Гарварду, українець Григорій Грабович, «головне завдання політики етноциду – знищення основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам’яті) і, нарешті, самосвідомості». Якщо додати до цього, що ця політика комуністичного етноциду в 1933 році була застосована відносно всіх українських селян та козаків СРСР, то й наслідки для нашого народу були катастрофічними. Саме після комуністичного етноциду майже вся південно-східна Україна (де Голодомор, за Вадимом Скуратівським, був особливо жорстоким) стала російськомовною. І з історичною пам’яттю тут зовсім кепсько, бо поминальних свічок на День скорботи наприкінці листопада в Одесі, Харкові, Донецьку, Запоріжжі, Херсоні, Луганську, Миколаєві та Дніпропетровську годі побачити у вікнах.
 
Ще більш жахливі наслідки етноциду на Кубані, де українська мова була заборонена сталінським указом у грудні 1932 року. Якщо до Голодомору там було 75% українців, то за останнім російським переписом їх залишилось на Кубані лише 6% ( відносне зменшення у 12,5 разів!). Куди ж вони поділися, якщо комуністи вислали на Сибір лише дві кубанські станиці (Полтавську та Уманську), які піднялися проти насильницької русифікації? Усе дуже просто і водночас страшно – тамтешні українці записалися росіянами, переробивши при цьому свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські.
 
Нещодавно довелося поспілкуватися з одним таким перевертнем років 70-ти, з якого можна писати портрет січовика-запорожця. Так от той ще міцний, кремезний чолов’яга запевнив мене, що в їхній станиці Червоноартільській (колишній Київській) «хахлов сроду не было». Як бачимо, на Кубані присутні всі наслідки етноциду, за Грабовичем.
 
Тому можна тільки позаздрити проникливості італійського консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо, який передбачив наслідки комуністичного етноциду ще в тому ж 1933 році: «Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер, і, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною».
 
Не менше, якщо не більше, вражає і наш український фольклор, який свідчить про те, що Голодомор-етноцид переробив на рабів-совків усе ж таки не всіх до останнього селянина. Ось фрагмент вірша, записаного в Таращанському районі Київщини:
 
Сидить Сталін на престолі
Та на скрипку грає.
На Вкраїну хліборобну
Скоса поглядає.
 
 
Ой грав Сталін, ой грав Сталін –
Аж струни порвались.
На Вкраїні люди вмерли,
Деякі остались.
 
Не знаю, як для вас, шановний читачу, а для мене ось це «деякі» звучить у цьому контексті дещо зловісно.
 
Православна церква московського патріархату в Україні, як і належить департаменту міністерства закордонних справ Росії, залишається осторонь ушанування пам’яті жертв Голодомору. Священиків цієї церкви на роковинах цієї трагедії в Луганську я бачила тільки одного разу – у 2008 році. Але є і серед них порядні люди, для яких правда вища за вказівки з Москви. Ось що, наприклад, написав про етноцид українців протоієрей Микола Забуга: «Как ни горька правда, но нужно признать, что в период 1932-1933 годов была предпринята попытка уничтожения не просто отдельных непокорных, но попытка стереть с лица земли целую культуру, менталитет, особый образ жизни народа, который никак не соглашался расставаться со своими религиозными и частнособственническими «предрассудками».
 
Час, що минув з тих далеких часів нашої національної Голгофи, на превеликий жаль, не повернув українцям їхньої європейської ментальності. І це констатував усесвітньо відомий дослідник Голодомору Джеймс Мейс: «Саме тому вивчення політичних причин голодомору може і повинно відігравати важливу роль в усвідомлені істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут сьогодні і що може трапитися завтра».
 
Так чесно про наслідки цього етноциду в Україні висловилося лише двоє вітчизняних інтелектуалів. Іван Дзюба зауважив, що після 1933 року історія України пішла вниз. А Вадим Скуратівський був іще більш щирим: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний кремлівськими сатанистами Голодомор 1932-1933 років унеможлив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетничками-українофобами підступна акція».
 
Тільки вже з цих висловів велетів інтелекту стає зрозумілим, чому наша держава на 22-му році своєї незалежності й досі залишається лише умовно незалежною.
 
Метастази Голодомору в нашому сьогоденні
 
Для того, щоб виявити їх, треба пильніше придивитися до тих ментальних зламів, що відбулися в результаті етноциду української нації в 1933 році. Так, руйнація системних зв’язків усередині українського етносу означає ніщо інше, як утрату нашим народом «чуття єдиної родини», без якого уявити собі здорову повноцінну європейську націю неможливо. Таким чином, українці внаслідок Голодомору втратили національну самосвідомість і самоідентифікацію. А без цього вже ніякі закордонні гранти не допоможуть нам розбудувати громадянське суспільство, скільки б їх і як довго Україні не виділяли приватні та державні структури країн Заходу.
 
Усім їм хотілося б нагадати мудрий вислів одного з батьків французького націоналізму Шарля Морраса: «Нація являє собою найбільше з існуючих громадянське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його – і ви оголите індивіда. Він утратить усе – захист, підтримку, допомогу». Саме так, сам на сам зі своїми проблемами і животіє сьогодні абсолютна більшість українців у нашій країні, радіючи з приводу негараздів своїх сусідів та співробітників. Саме тому так легко і невимушено було розбудовано за лічені роки громадянські суспільства Польщі, Чехії та країн Балтії, що з титульними націями там було все гаразд.
 
Перетворившись унаслідок етноциду з вільних хазяїв на колгоспних рабів, українці набули всіх огидних ментальних рис останніх, які, як відомо, наближають людину до тварини. Раб, як і пес, тим більше слухається свого хазяїна, чим жорсткіше той хазяїн ставиться до нього. Саме тому в постгеноцидній Україні так швидко здувся політичний рейтинг Ющенка та «Нашої України» і так поволі опускається він в Януковича та Партії регіонів. Особливо в тих регіонах, де останні мають свою представницьку владу, яка дозволяє їм застосовувати на кожних виборах адмінресурс у необмежених масштабах, що викликає в ментальних рабів не спротив, а лише послух та повагу до тих господарів життя.
 
Тут саме час згадати вислів з цього приводу класика світової політології Макіавеллі: «Людина, яка мріє лише про шматок хліба (у прямому розумінні цього слова), не може бути повноцінним громадянином і адекватно реагувати на те, що відбувається в державі».
 
Як тут не згадати, як наше суспільство відреагувало на ув’язнення Юлії Тимошенко, підписання харківських угод та закон про мови Ківалова-Колесніченка. Хіба можлива була б така реакція на щось подібне в Польщі чи Литві, з якими ми кілька сторіч знаходились в одній державі й ментальністю від литовців та поляків нічим не відрізнялись? Нас із ними розвів по різні боки духовного кордону між Європою та Євразією саме Голодомор.
 
Невипадково ніхто і ніщо не може подолати й тотальну корупцію в Україні. І марні тут сподівання на те, що, як тільки з’явиться в нас свій Саакашвілі, то корупцію буде подолано. Не буде, бо корупція в Грузії та Україні має різну природу. Якщо колишня курортно-мандаринова республіка була просто трохи розбещена радянською владою починаючи зі сталінських часів, то з Україною все набагато складніше.
 
Голодомор-етноцид розтрощив ментально українську націю на окремі сім’ї. Внаслідок цього в нас відсутнє почуття національної солідарності. Саме тому українці з легкістю давали, дають і даватимуть хабарі за свої незаконні пільги, посади, місця та привілеї, зовсім не замислюючись над тим, скільки їхніх співгромадян унаслідок цього не отримають їх законно. Тому, коли державні вповноважені будуть їм про все це розповідати, ефект у порівнянні з грузинським виявиться нульовим. Бо грузини, на відміну від нас, є здоровою, солідарною нацією.
 
Саме внаслідок етноциду української нації вона стала частково російськомовною, що, за класиком філософії ХІХ сторіччя Джоном Стюартом Мілем, і стало причиною її суспільно-політичного розколу: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже, визначають прийняття політичних рішень, будуть різними в різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій». Уже тільки ця цитата знаного англійця свідчить про те, що той був дещо мудріший та розумніший за наших ківалових-колесніченків, які волають про те, що двомовність є великим благом для України.
 
Зовсім невипадковим є й непереборний потяг українців до будь-яких владних посад. Він викликаний нічим іншим, як інтуїтивною постгеноцидною потребою гарантувати свою присутність під час наступної державної екзекуції на боці її виконавців, а не жертв, як у 1933-му році. Так, становлячи лише 20% населення колишнього СРСР, українці на час його розпаду складали 66% прапорщиків, старшинського та сержантського складу Радянської Армії і 31% союзної міліції.
 
Та ж таки земельна реформа зайшла в Україні в глухий кут не лише внаслідок недолугого законодавства та владних інтриг. Сьогодні наші селяни мають можливість працювати на своїх земельних паях та жити з цього. Цього не відбувається зовсім не тому, що на українському селі переважають літні люди, хоча б тому, що майже в усіх них є працездатні діти в наших містах.
 
Куди більш вірогідною тут виглядає версія дослідниці Голодомору Ганни Горинь: «Жорстоко і назавжди було розірвано тяглість поколінного досвіду. Втратилися давні господарські культурні орієнтації, що призвело і до втрати культурного спадкоємництва. Совєтська система, убиваючи в українському селянинові свідомого вольового господаря своєї землі, планово виховала покоління людей безініціативних, бездумних, яких задовольняє рабське животіння. Криза і терор над селянином породили кризу людини, власника, господаря». Ось чим постгеноцидний український селянин докорінно відрізняється не тільки від селянина польського, але й від традиційно українського.
 
Отож, з постгеноцидного багна Україну навряд чи зможуть витягнути рецепти польських реформ чи традиційні закордонні гранти. Дуже вже в нас ексклюзивна історія, на відміну від країн Центральної Європи чи Балтії. Тому і наш шлях у правове демократичне майбутнє має бути дещо іншим. Але це вже тема окремої розмови.
 
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода


Радіо Свобода © 2012 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 736 хосты 402

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24767366.html

 

Річниця пам’яті про трагедію голодомору 1933 року

листопада 26, 2011Голодомор, Духовність

26 листопада 2011 року

Ще один рік відділяє нас від тих страшних часів. Часів, коли діти вмирали на очах посивілих від горя батьків, коли вмирали батьки,  коли диявольська нечисть потирала руки від радості знищення. У цих мирних і трудолюбивих українських селян  не було виходу. Оточені кордонами смерті, позбавлені їжі, вони помирали важко і мученицьки. Покруч більшовицького тероризму і традиційно українофобного російського імперіалізму  справляла жнива смерті українців.

Зараз і одні, і другі все заперечують.   Їхні ниці душі шукають прихистку у брехні та підлості. Вони не змінилися. У своєму заскорузлому людиноненависницві вони не здатні вчитися. Імперія зла змінює лише форму.

Нам завжди бракуватиме тих землеробів і робітників, політиків і поетів, учених і письменників,  інженерів і учителів, геніїв, які залишилися лежати навічно в цій чорній від скорботи українській землі. Ми завжди пам’ятатимемо про них. Наша скорбота і пам’ять повинні стати запорукою нашої єдності і нашою пересторогою нелюдам.

Громадянине України і гостю, мандрівче, зупинися на хвилину там, де застане тебе цей День Пам’яті, помолися за душі невинно убієнних голодом, щоби така трагедія ніколи не повторювалася.

Вічна їм пам’ять!


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.