Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /

квітня 8, 2017Духовність, Історія
Зупиніться, залиште справи, ПОДИВІТЬСЯ ЙОМУ В ОЧІ! Артур 1995 року народження… /
IMG_4874

Не відводьте свій погляд. Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі. Він же не вдавав, ніби війни немає. Він же залишив усе і пішов туди, де здригається земля й падає смертельним вогнем небо. І стояв він там – до останнього.

Артур Вікторович Латченко, позивний Шумахер, народився 30 листопада 1995 року у селищі Більськ Котелевського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Після закінчення працював у рідному селі у сільськогосподарському підприємстві «Скіф».

Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був асом у настільному тенісі, займав перші місця у змаганнях.

Артур був надзвичайно щирою, справедливою та чесною людиною, і навіть за часів студентства його чесніть не раз виливалася у конфлікти з викладачами, але він відстоював правду й ніколи не боявся наслідків. Позитивний, життєрадісний, усміхнений, він завжди приходив на допомогу, завжди дотримувався свого слова. Артур був уособленням людини, яка знається на справжній дружбі та вміє її цінувати.

 

 

Він і його кохана народилися в один день, у них було багато спільного, їм було про що мріяти. Він дуже любив її, часто про неї згадував у розмовах, піклувався про неї – юний справжній чоловік. За кілька годин до загибелі Артур говорив із нареченою. Вона просила берегти себе, а він пообіцяв: «Добре! Люблю тебе, моя кохана»…

Строкову службу Артур розпочав восени 2015 року, пройшов навчання у військовому центрі «Десна», у лютому 2016-го був переведений до Харківської 164 бригади (радіо-технічні війська, зенітно-кулеметне відділення), посада – кулеметник. У квітні підписав контракт і був переведений у Полтаву, де проходив службу у роті, підпорядкованій 164 бригаді. Згодом був прикомандирований до 72 ОМБр і, не зважаючи на зламану руку, пішов на передову – з жовтня 2016-го тримав оборону на шахті Бутівка. Гіпс зняв сам і на біль не скаржився, робив усе, що і його побратими.

 

 

Спочатку товариші називали його Арчі, але згодом у воїна з’явився інший позивний – Шумахер: і через його любов до техніки, а ще тому, що він ніколи не сидів на місці – постійно «ганяв». Побратими згадують Артура товариським, працьовитим, завзятим, готовим прийти на допомогу. Він ніколи не боявся, був хоробрим та мужнім, вмів посміхатися й підтримувати товаришів по зброї навіть у найскрутніші часи. Пережив немало прицільних обстрілів, а одного разу їхню позицію танк розбив вщент – Артур все одно її не покинув і давав відсіч ворогу. Не раз він виходив живим, але не того дня…

Солдат 8-ї роти 3-го батальйону 72 ОМБр.

Загинув 3 квітня 2017 року від поранення у шию. Це сталося під час ворожого обстрілу зі стрілкової зброї різних калібрів біля шахти Бутівка поблизу Авдіївки Донецької області. До лікарні його не довезли – Артур помер у машині медиків.

Поховали Героя 5 квітня у рідному селі. Залишилися батьки, сестра, кохана.

Залишились мрії та сподівання. Залишились нездійснені плани. Залишились з довічним горем рідні. Залишилась його Україна. Залишилось не прожите майбутнє. Залишилась його остання весна. Залишився його погляд… Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі.

Військовий Артур Вікторович Латченко. Його ім’я назавжди закарбовано у Літописі втрат Української армії.
Літопис UA

 

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

квітня 1, 2017Духовність, Історія

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

29.03.2017

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив:

«Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив:

«Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає:
«Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.
У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.
Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.
Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.
За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).
Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).
У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції.
У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» — тобто здатні пити і перетравлювати молоко.
Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.
Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування — свій РІД.
За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.
Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.
Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України — колискою білої раси ниніш­ньої цивілізації».

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.
Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.
Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.
Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше — «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.
Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.
У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.
У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».
Вікінги прибували на українські землі як військова еліта — як дружинники для особистої охорони гвардії князів.
Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.
У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.
Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.
Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.
Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.
Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.
Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, — це спадок українців від кельтів.
Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.
Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».
Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.
Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка.
Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.
Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.
З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.
ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця.
Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.
Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.
У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.
Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» — «братніми народами».

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.
Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.
Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами».
Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси — це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.
Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.
Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.
А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше — українці.
Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.
Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, — це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.
Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має.
Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» — нічого від слов’ян у росіян немає!
Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.
Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову — будь-яку, окрім російської.

Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.
У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України».
Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.
Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.
У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».
Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.
Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини.
За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.
Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.
За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.
Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11.
Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова».
Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.
Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.
Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.
А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.
Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».
Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Від генетичних досліджень до «руської весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.
Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.
Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.
Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.
Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.
Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.
Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.
Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.
Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.
Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.
Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.
Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.
Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.
Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Росія — штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».
Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.
Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.
Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.
У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.
Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.
Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.
Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».
Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.
Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.
Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.
Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».
Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

Символіка оріїв

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!
В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.
Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.
Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.
На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.
Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.
Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.
Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.
За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України.
Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).
Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.
Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.
Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).
Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!
Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!
Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися…
Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся.
Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).
Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.
Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).
Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.
Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».
Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!
Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.
Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.
Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).
Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.
Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.
Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.
Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.
Третього шляху українцям не дано.
Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог.
Знаю, що Українська нація — нездоланна!

ДОВІДКА «УМ»

Заповіді оріїв-русів
За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.
Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили.
Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:
1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».
2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».
3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».
4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».
5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».
6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».
7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».
8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».
9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».
10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».
11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».
12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».
Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».
Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні.
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України

Така комуністична московія…

лютого 6, 2017Історія, Культура
Світлина від Ludmila  Kartacheva.
Ludmila Kartacheva

В лагере зэки кухонным ножом вырезали для нее на нарах фортепианную клавиатуру. И она по ночам играла на этом безмолвном инструменте Баха, Бетховена, Шопена. Женщины из барака уверяли потом, что слышали эту беззвучную музыку, просто следя за ее искореженными работой на лесоповале пальцами и лицом.
Дочь француза и испанки — преподавателей Парижского университета Сорбонна, Вера Лотар училась в Париже у Альфреда Корто, затем в Венской академии музыки. В 12 лет дебютировала с оркестром под руководством великого Артуро Тосканини.
Будучи уже известной пианисткой, дававшей сольные концерты во многих странах мира, вышла замуж за советского инженера Владимира Шевченко и в 1938 году приехала с ним в СССР.. Вскоре Владимир Шевченко был арестован. Вера кинулась в НКВД и стала кричать, путая русские слова и французские, что муж ее — замечательный честный человек, патриот, а если они этого не понимают, то они — дураки, идиоты, фашисты и берите тогда и меня… Они и взяли. И будет Вера Лотар-Шевченко тринадцать лет валить лес. Узнает о смерти мужа в лагере и двух детей в блокадном Ленинграде.
Освободилась в Нижнем Тагиле. И прямо с вокзала в драной лагерной телогрейке из последних сил бежала поздним вечером в музыкальную школу, дико стучала в двери, умоляя о «разрешении подойти к роялю»… чтобы «играть концерт»…
Ей разрешили. У закрытой двери, не смея зайти, рыдали навзрыд педагоги. Было же понятно, откуда она прибежала в драной телогрейке. Играла почти всю ночь. И заснула за инструментом. Потом, смеясь, рассказывала: «А проснулась я уже преподавателем той школы». Последние шестнадцать лет своей жизни Вера Лотар-Шевченко жила в Академгородке под Новосибирском.
Она не просто восстановится после лагеря как музыкант, но и начнет активную гастрольную деятельность. На ее концерты билеты в первый ряд не продавали. Места здесь предназначались для тех, с кем разделила она страшные лагерные годы. Пришел — значит, жив.
Пальцы у Веры Августовны до конца жизни были красные, корявые, узловатые, гнутые, изуродованные артритом. И еще — неправильно сросшиеся после того, как их на допросах переломал («не спеша, смакуя каждый удар, рукоятью пистолета») старший следователь, капитан Алтухов. Фамилию эту она помнила потом всю жизнь и никогда его не простила…
На её могиле выбита её собственная фраза: «Жизнь, в которой есть Бах, благословенна.»

Степан Бандера вигнав з камери генерала Власова. Той пропонував разом боротися з кремлем за кошти Берліна…

січня 2, 2017Духовність, Історія

Багато покликаних – мало вибраних. Особливі постаті мають щось містичне, знане самому Творцеві. Чи Степан Бандера з них? Так. Першого дня (1)  першого місяця (січень) року народився. Зокрема, 1909-го; в селі Старий Угринів, повіт Калуш, намісництво Галицьке, імперія Австро-Угорська. Першість (щодо змагання, боротьби чи в цьому родові) вказує прізвище – Бандера (в перекладі: хоругва, знамено)…

Батько — Андрій Бандера, отець-парох місцевої Української греко-католицької церкви, УГКЦ. Мати — Мирослава з роду Ґлодзинських (донька Староугринівського священнослужителя). У родинному гніздів’ї Степан Бандера, за  допомогою освічених рідних і додаткової родинно-спадкової книгозбірні, опановував початкову освіту.

1921 року від сухот померла мати. Страшний удар по отцю Андрію та малих дітях: Степан Бандера – 12-річний, дещо старша сестра Марта, молодші брати та сестри Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Домашня світлиця перестала огріватися материнським теплом. Доводилося передчасно, особливо Степанові, як найстаршому з хлопців, дорослішати, мужніти.

Степан росте розумним, дієвим, сміливим хлопцем.  Загарбницька Друга Річпосполита Польська через своїх поліційних аґентів зуміла скритовбивством (1930 року у Бібрці) крайового команданта Української Військової Організації (УВО) зсередини втрутитися у діяльність націоналістів і призупинити перехід УВО у ширшу Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Двадцятитрирічний Степан Бандера – це зробив. Провідник ОУН Євген Коновалець міг далі втілювати наміри соборної боротьби за волю. У червні 1933 року Степана Бандеру затверджено головою Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО у Східній Галичині,  що означало остаточний перехід УВО в ОУН. Однак ворог  цю таємну звістку сприймав насторожено.

Степан Бандера чітко втілює завдання Проводу ОУН про покарання загарбників за страхітливий Голодомор 1932 року у Східній Україні (розголосна справа бойовика ОУН Миколи Лемика) та лицемірну «пацифікацію-умиротворення» галицьких українців 1930 року (виконання у Варшаві бойовиками ОУН смертного вироку «пацифікатору» Броніславові Пєрацькому, польському головному поліцаю).

Протидія виявилася блискавичною. Невдовзі ключові учасники «пострілів над Віслою» та розпорядник Степан Бандера потрапили в лабети польської поліції. За невидимої допомоги СРСР поляки заволоділи таємним архівом ОУН, який зберігав діяч Проводу ОУН Омелян Сеник у Празі. Пішло (1934–1936 роки) голосне судилище за вбивство міністра. Спочатку варшавський процес, а далі – львівський, і мужня постава, мов криця, українських політичних в’язнів зі Степаном Бандерою. Відбулося розконспірування. Польські  прокуратори доводили, що головний — Бандера. Цим ворог дав підстави українським підсудним звертатися в залі розглядів до Степана Бандери словами «Друже Провідник». Європа побачила незламних українських борців за волю під націоналістичними прапорами Євгена Коновальця. Вирок очікувано суворий: Бандера отримав вищу міру покарання, яку ІІ Річпосполита Польська не осмілилася виконати (як перед тим над діячами ОУН Яковом Пришляком і Павлом Голоядом у Тернополі). Замінили на 25 років за ґратами.

Дарія Гусяк, відома зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) та 25-літній в’язень тоталітарного СРСР, Герой України, згадує, що запам’ятала з розповідей Катрусі Зарицької (учасниці вищеописаної події) про Степана Бандеру як особу з вродженими здібностями до лідерства й авторитетом, попри молодий вік. Тоді лише вироблялася поведінка на людях, бо траплялися казуси, що малого на зріст Степана Бандеру дебелі польські охоронці за непокору їхньому судові могли підняти в повітря та не відпускати, а він розмахував руками-ногами.

Ольга Старух, рідна сестра голови Проводу ОУН Закерзонського краю “Стяга” (Ярослава Старуха), згадувала, що Славцьо говорив їй, коли запитувалося про відомих побратимів: “Бандера – провідник, а Шухевич – друг”.

1 вересня 1939 року, з  початком Другої  світової війни,  польська незалежність розсипалася. Степан Бандера вибрався з-під річпосполитих завалів. Водночас інший ворог, комунізм із диктатором  Сталіним, наступав (вбивством верховного провідника Євгена Коновальця та нищенням знову зсередини ОУН). На варті з’явився Степан Бандера, що протиставив надто  поміркованій тактиці полковника Андрія Мельника революційну стратегію дії.  Молоде покоління борців підтримало першого. Однак старші стали на  бік другого та заговорили про розкол (фронду) чи бунт Бандери, вартого знищення.   Андрій Мельник був палким прихильником співпраці українських націоналістів  з  гітлерівською Німеччиною. Натомість   Степан Бандера спромігся вистояти у двобою з новим ворогом, нацизмом Адольфа Гітлера, й очолити проголошення 30 червня 1941 р. відновлення державності (України), обстояти цей почин у гестапівських застінках, з неволі означити створення власних збройних сил (Українська Повстанська Армія, УПА) – ближній намір Євгена Коновальця. Німецьке ув’язнення в концентраційному таборі Заксенґаузена Степан Бандера вистояв гідно, як далекоглядний політик, виступивши проти створення дивізії «Галичина» та відмежування ОУН (р) від цього (з майбутньою постійною неприязню дивізійників), прогнав зі своєї камери російського генерала Власова, який мав  намір залучити українців до його боротьби з Кремлем на кошти Берліна.

1945 року націонал-соціалізм програв. Переможці спільно у Нюрнберзі  карали переможених. СРСР, не маючи підстав для розправи з Бандерою, хотів покарати УПА за колабораціонізм. Однак союзники, розібравшись, дозволили українським повстанцям бути на процесі в бойових мундирах і відзнаках. Досі ніхто не відповів на запитання, чому Радянський Союз не домагався суду над полковником Андрієм Мельником, Тарасом Боровцем («Бульба») за співпрацю з нацистами?

Степан Бандера на волі (з середини 1940-х) осів у Мюнхені та розгорнув повоєнну боротьбу за волю України у вільному світі. Цим створив неймовірну загрозу для Країни Рад: внутрішню та зовнішню! У відповідь загарбник через “сексотів” запустив розклад ОУН (р) на еміграції зсередини. Ударною ланкою виступили (можливо, завербовані) Лев і Дарія Ребет із доєднанням Зенона Матли. Неочікуваного удару завдав  Микола Лебедь від Закордонного Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Важко, але Степан Бандера втримав єдність.

15 жовтня 1959 року, по Святій Покрові,  Бандеру вбили, як і Коновальця. Методи різні, почерк той самий. Професор Ярослав Дашкевич  питав, зокрема, чому не було помсти за смерть Євгена Коновальця? Усеціло проявилася глибинна сутність християнства в національній боротьбі українців: прощення замість помсти.

Того разу слід Москви  не затерся. У розпал «холодної війни»  США доклалися, щоб висвітлити справжніх убивць Бандери. Боротьба українців продовжилася… Аж до перемоги (1991 року)!

У Києві нещодавно Московський проспект перейменовано  на проспект Степана Бандери. Незворотність гряде, що висловив сам Провідник:

– І настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/far-and-near/190224-stepan-bandera-vyhnav-z-kamery-henerala-vlasova-toi-proponuvav-razom-borotysia-z-kremlem-za-koshty-berlina

 

Пришита піпіська

липня 17, 2016Історія

Нагадаю одного анекдота.

Вечір. Синочок, нагулявшись та гарно пихнувши травки, приходить додому, заходить до кухні (бо ж на хавчик пробило) та жере борщ просто з каструлі. Заходить мама:
– Синку, що ти робиш?! Візьми тарілку, насип собі та їж ложкою, невже так важко?
– Хто обкурений: я обкурений?!

Приблизно так відповідає російський (що зве себе русскім) на будь-яке запитання щодо своєї поведінки: чи йдеться про Крим, чи про Донбас, чи про історію. Доречі, російські дуууже люблять пишатися своєю “тисячєлєтнєй історієй” та культурою та ахєрєть якою духовністю.

Історія Сполучених Штатів налічує триста з маленьким хвостичком років- і нічого, американці, наскільки мені відомо, з цього не комплексують, а історію свою знають та нею пишаються. А от російському людові така історія- аж ніяк не історія. Малавата будєт! Їм подавай тисячолітню, не менше.

Як на мене, мірятися історією- це як піпіськами: ознака недорозвинених мізків. Тим більше, що з історією, як і з піпіськами, розмір значення не має. Але як почали колись пришивати до своєї історії ще й чужу (“братскую”), так і зупинитися не можуть. Бо, як Карел Чапек казав, “Усе навколишнє вони називають слов’янським, а потім усе слов’янське- російським”. І скажіть, що це не так!

Але як же зупинитися: значить, треба признати, що історію, аж досі, було створено штучно? Що почали цим займатися ще при Івані Страхітливому (Грозному, по-російськи)? Що люди, які звалися істориками, знищували історичні документи та клепали фальшивки? Та ви що?! Ось і продовжують пришивати до своєї історії чужу та навіть придуману. І виходить така дооовга тисячолітня піпіська. І хай вона ні на що не здатна, зате он яка! Як “шапки Мономаха”, що з надписом арабською, які до Мономахів ні з якого боку.

Русскіє побудували Київ, Київську Русь, а потім сіли в поїзди та машини, чи що там у них було- і переїхали до Москви. А тут, на Київщині, з’явилася “недодержава, придумана у австрійському Генштабі”. Разом з мовою. Її ж не було! Он подивіться, скільки сторіч забороняли мову, якої не існувало, російські царі та їхні слуги! А раз так, то й не було отієї української мови.

Хочеться згадати про науку, техніку, культуру… Я вже мовчу про те, скільки етнічних росіян серед російських співаків. Нє, я розумію, той же Лєщєнко колись ляпнув: “Ми, карєнниє масквічі”… Ну то таке, буває. Охтирське чмо (в сім’ї не без виродка) показало свою любов до метрополії. А так- ну усі ж карєнниє та плємєнниє: Кобзон, Кіркоров, Крутой, Укупнік…

Ось, кажуть любителі російської імперії, ми завжди несли культуру та розквіт! Несли, несли. Один мій знайомий ще при Брежнєві завербувався десь за Уралом ЛЕП протягувати. Розповідав про культуру. Стоять посеред тайги вагончики. В одному вагончикові- два топчанчики, один напроти іншого. На столі- горілка та закусь (2 тижні після зарплатні ніхто не працює, тільки п’ють). Місцевим офіційно горілку не продають. Тому ось так: на одному топчанчику- мама, а на іншому- її 12-річна донька заробляють собі горілку. Цікаво: культура- це ЛЕП чи горілка?

Про науку-техніку не буду, бо мав у совєцькі часи справу з мікроелектронікою, тому знаю, що некрадених мікросхем у нас майже не було. Злизували усе: від логічних дрібничок до мікропроцесорів. І гучно скаржилися на поправку Джексона-Веніка.

Ось так і вийшло: держава, що жила, оббираючи колонії, крадучи з них кращі мізки, наукові та технічні досягнення, саму історію,- доживає свого віку. Сподіваюся, що триндець імперії я встигну побачити. І зникне з мапи держава-злодій. А поки що, високодуховниє, волаючи: “Кругом врагі!”- озброюються зброєю та брехнею. Подивишся на такого індивидуя й подумаєш: “Що ж ти таке їв, бісове дитя, що від тебе тхне таким русскім духом?”

© Саня электрик [15.07.2016] |

 

https://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/29203.phtml

Чи має право нація на самозахист? (Автор: Колодій Микола)

липня 9, 2016Історія

опубліковано 22 годин тому Степан Гринчишин   [ оновлено 22 годин тому ]

 

Щойно почалась польсько-українська війна (листопад 1918 року), а новостворений польський уряд вже робив дипломатичні заходи, щоб Світова Конференція надала їй право включити Східну Галичину (Західну Україну) в межі польської держави. Однак триваюча війна між Польською Речи Посполитою та Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) не сприяла прийняттю кінцевого рішення по цьому питанню, хоча Польщу підтримували держави Антанти, а особливо Франція, яка сформувала та озброїла армію ген. Галлера.

 

Поразка ЗУНР у війні з Польщею привела до того, що на Світовій Конференції в Парижі 25 червня 1919 року Східну Галичину (Західну Україну) було передано під тимчасову адміністрацію Польщі. Прийняття такого рішення обґрунтовувалось твердженням: “Для забезпечення спокою і недоторканості суспільного майна Східної Галичини перед небезпеками, які загрожують їй від большевуючих бандитів, Найвища Рада постановила уповноважити військові сили Польської Речи Посполитої посунутися аж до Збруча. Ця постанова втрачає свою силу, якщо пізніше Найвища Рада прийме інше рішення в справі державного становища Східної Галичини”.

 

Ця постанова надавала право Польщі ввести війська в Східну Галичину на 25 років і під умовою, що:

 

-на цій території буде встановлена автономія, права якої затвердить окрема умова між державами Антанти і Польщею;

– будуть забезпечені політичні й релігійні свободи для населення;

– населення матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежності тієї території.

 

5 липня 1919 року польська делегація у Парижі виступила з проектом «Статут Східної Галичини». В ньому пропонувалось створення Сейму для Східної Галичини з правом прийняття законів, які би вирішували питання: культури, освіти, комунального господарства, хліборобства, торгівлі та інших питань, які будуть передані від загальнодержавного Сейму. Урядова мова – польська і українська з рівними правами.

 

Перша польська конституція, яка була схвалена Сеймом 17 березня 1921 року стверджувала:

 

Стаття 109: ” Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

 

Окремі закони забезпечують меншинам у польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей”.

 

Стаття 110 надавала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

 

15 березня 1923 року Рада міністрів закордонних справ у Парижі надала Польщі повні суверенні права на Східну Галичину, яку вже поляки називали «Східна Малопольща».

 

Маючи повні права на керування землями, які увійшли в склад Польщі, перед польською елітою стояло питання поведінки з національними меншинами.

 

На підставі перепису 1921 року, проведено Польщею, що суттєво без міжнародних спостерігачів, всі меншини разом складали більше одної третьої від усього населення Польщі, в тому числі українці – одну сьому. 

 

Польський уряд мав два шляхи поведінки з національними меншинами.

 

Перший порозуміння з національними меншинами та забезпечення їм прав, які Польща обіцяла виконувати згідно домовленостей з міжнародними інститутами.

 

Другий взятися за політику полонізації національних меншин використовуючи право сильнішого, тобто творячи законодавчі акти скеровані на позбавлення національних меншин їх ідентичності.

 

Польські урядовці зробили вибір. Так 31 липня 1924 року Сеймом були схвалений закон «лєкс Грабські» (закон Грабського), яким почалась полонізація західноукраїнських земель.

 

В ньому стверджувалось, що урядова мова навчання у всіх школах є тільки польська. Однак можливе навчання українською, білоруською і литовською при виконанні наступних умов:

– необхідно у визначений час подати прохання до відповідної державної інституції;

– прохання повинне бути підписане не менше 40 батьками, які бажають мати школу у своїй громаді, та їх підписи мають бути завірені державною установою;

– у громаді живе не менше 25% людей не польської національності.

 

Закон не вказував, який мінімальний відсоток людей польської національності мав бути у громаді, щоб відкрити школу з польською мовою викладання. Клопотання про запровадження такої школи могли писати люди, які не мали дітей, підписи не було потреби завірювати.

 

Отже, при наявності двох клопотань за школу з українською або польською мовою викладання шкільна влада видавала наказ про створення змішаної школи з польською і українською мовою викладання. В таких школах всі предмети викладались польською мовою. Українською – викладалась українська мова і релігія. Викладачами у змішаних школах, переважно, були люди польської та єврейської національності. У всіх школах заведено польську урядову мову в конференціях, протоколах, листуванні, шкільних свідоцтвах і т. п.

 

Використовуючи закон «лєкс Грабські» за період 1922-26 роки зліквідовано 2346 українських шкіл, а відкрито 1844 змішаних і 304 польських. Не було ні однієї державної української учительської семінарії, ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи. На Волині всі українські школи (понад 420) були перетворені на змішані.

 

Чи мала право українська нація відповісти на етногеноцид, який на ниві навчання здійснювала польська влада? За рішенням ОУН куратора Львівської Шкільної Округи Станіслава Собінського, який впроваджував ліквідацію українських шкіл, було застрелено.

 

Фронт наступу на національні меншини був багатовекторним.

 

Холмщина.

На початку 20 ст. етнічний склад: близько 52% – українців, 30% – поляків, 15% – євреїв, 3% – інших національностей.

 

Підчас Першої Світової війни в 1915 році російські війська відступаючи перед німецькими застосували тактику спаленої землі. Вони заставляли православне населення (українців) покидати свою землю і виїжджати на територію Росії. Майно, яке люди не могли забрати зі собою, військова адміністрація наказувала знищувати, палити. Після завершення війни більшість холмщаків повернулась на рідні землі. Однак ця міграція наштовхнула польських правителів на думку про насильницьке очищення Холмщини від корінного населення – українців. Спочатку було заборонено термін «українець», українці повинні були називатися «русинами», «автохтонами», православними і т. д.

 

Потім відбувалася спланована акція на викорінення головної ознаки національної приналежності, в тій часи, – знищення української православної церкви.

 

При сприянні державної адміністрації поляки організовували товариства «Опєкі кресув всходніх». На цих зібраннях приймались вимоги до державних структур, які повинні забезпечити їх виконання.

 

Вимоги:

1.   Наука релігії в школах для дєці православних повінна биць в єнзику польскім.

2.   Набоженства в церквах повінно отправяцьсє нрувнєж в єнзику польскім.

3.   Звлаща дотичи до єнзика казань.

4.   Сьвєнта у православних повінни одбиваць сєн вед луг новего стилю і т. д.

 

Священики, які не хотіли виконувати цих вимог, зазнавали утисків. Наприклад, священика с. Ходиванці Томашівського повіту засудили за відправлення богослужінь українською мовою на три місяці арешту й грошову кару.

 

На з’їзді у Лашеві резервістів ксьондз у костелі кричав «преч православє»! «Не спшедаваць млека жидом і православним, а кто спшеда, бендзє видальони з косьцьола».

 

Православних дітей насильно примушували залишатись на лекції католицької релігії, водили їх до костелу, змушували хреститись по-католицьки.

 

Одночасно почали руйнувати культові споруди. Спочатку руйнувались старовинні церкви. Серед них найстаріші святині на території Польщі: церква в Щебрешині побудована в 1184 р., церква в Корниці побудована в 1582 р., собор у Білій Підляській побудований в 1582. р., церква в Замостю збудована в 1589 р., церква в Холмі, собори в Ярославці і Модрині без докладної дати, однак побудовані до 1596 року.

 

В червні 1938 року почалося масове руйнування церков. Від 1918 р. на Холмщині було зруйновано, спалено та перероблено на римо-католицькі костели 331 церкву (лише на Холмщині і Підляшші).

 

Наприклад, однією з найстаріших церков на Холмщині була церква в с. Розтоці повіт Холм, яка вже існувала в 16 ст. Польська влада церкву замкнула, поліція забрала ключі, але дозволила православним молитися тричі на рік. У 1936 р. православні добились дозволу відремонтувати цю святиню, коштувало це понад 3000 злотих. Цю, свіжо відремонтовану церкву брутально знищено 8 липня 1938 р. Прохання до влади, підтверджене сотнями підписів, зустрілось з глумлінням.

 

Бачачи гоніння на українців, які сповідували православ’я, митрополит Андрей Шептицький звернувся з пастирським листом на їх захист.

 

Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького

Андрей Львівський і Галицький Митрополит, Преосвященним Єпископам, Високопреподобним Капітулам і Всечесному Духовенству Галицької Провінції. Мир Вам о Господи і Божа Благодать!

 

Потрясаючі події останніх місяців на Холмщині, змушують мене прилюдно станути в обороні переслідуваних наших братів, не з’єднаних православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся та завізвати Вас до молитви за них та до діл покути, щоб приєднати з неба Боже милосердя.

 

Коло сто церков розібрано і розвалено. Много позамикано. Деякі спалено рукою незнаних злочинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено богослуження і в них і поза ними. Між знищеними церквами є дорогоцінні пам’ятки церковної архітектури. Часто знищували і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру, у латинському обряді. Священиків, удержуваних лептами бідного народу, що з доручення своєї Духовної Влади виконували душпастирські обов’язки, виселювали та діймаючо карали грошовими гривнами або в’язницею.

 

Неповинних людей не раз бито та видалювано їх з їхніх осель. Навіть не вільно там учити катехизму й проповідувати матірною мовою людей…

 

… Сьогодні може католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні багато католиків ще не здають собі справи з того, що сталося. Але те, що сталося, лишається грізним моментом для католицької Польщі.

Дано у Підлютому, в день Св. Славного пророка Іллї, 20 липня 1938 року.

 

В часи Другої світової війни польська спільнота замість скерувати свою зброю проти німців, звернула її проти українського населення. Перебуваючи на службі в німецькій адміністрація, вона разом з допоміжною пронімецькою поліцією розпочала терор на Холмщині і Підляшші.

 

Список жертв польського терору на Холмщині і Підляшші в роках 1942-1943, складав голова Українського Допомогового Комітету Африкан Хрущ. Ним було зафіксовано смерть 1385 осіб, хоча загальне число жертв доходить до 2500 осіб. Докладну статистику замордованих вести було неможливо, оскільки часто гинули українці і не було кому зголосити про це до Українського Допомогового Комітету (УДК).

 

Згідно договору між урядом Радянської України і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. майже всіх українців «добровільно» було депортовано до УРСР, а це приблизно 520 тисяч людей.

 

Приклад «добровільності».

 

Донесення польського капітана «Шарего» про розправу над мирним населенням села Верховини майже через місяць після закінчення Другої світової війни. Це донесення було надруковане у видавництві «Ретро», Люблин, Польща у книжці «За самостийну Україну» ст. 88, 1992 р. Автор Генрік Пайонк.

 

Мова оригіналу:

Dowództwo Narodowych Sil Zbrojnych, aby połoźyć kres temu i zapobiec dalszemu mordowaniu Polaków i ich rodzin, wydało rozkaz, aby mieszkańców wsi Wierzchowiny co do jednego wymordować, toteź dnia 6.6.1945 r. powyźsze oddziały pod dowództwem kpt. «Szarego» o godzinie 12 minut 15 przybyly do wsi Wierzchowiny, by dokonać akcji na zbrodniarzach. Akcja trwała do godzinu 15 min. 10. W czasie akcji przedewszytkim strzelano do wszystkich mieszkańców pochodzenia ukrańskiego, młodych zaś męczono celem wydobycia broni, która była uźywana na Polaków – co się okázało słuszne, gdyź wydobyto z nich kilka automatów, amunicji i granatów. W powyźszej wsi zostało zamordowane 194 osoby pochodzenia tilko ukrańskiego.

 

Переклад. Звіт народних сил збройних. Щоб припинити і запобігти подальшим убивствам поляків та їх родин, видано наказ, щоб жителів села Верховина вимордувати всіх. Отже, 6.6.1945 р. відділи під керівництвом «Шарого» о 12 годині 15 хвилин прибули до села Верховина, щоб виконати акції на розбійниках. Акція тривала до 15 години 10 хвилин. Під час акції в першу чергу стрілялось по всіх мешканцях-українцях та молодих мужчин, з метою вилучення зброї, яку використовували проти поляків. Внаслідок цього отримано декілька автоматів, амуніції та гранат. Під час акції в селі було замордовано 194 особи, виключно українців.

 

Тих українців, які уникли виселення в Радянську Україну, через два роки чекало таке ж саме «добровільне» переселення з рідних місць на «зємлє одзискане», проведене в рамках операції «Вісла».

 

Внаслідок політики полонізації, духовного знищення, убивств, насильної депортації на Холмщині зник український етнос.

 

Знову постає питання: «Чи має право нація на самозахист?»

 

Висновок. Поки держава Україна не буде цілеспрямовано фінансувати наукові дослідження конфліктних подій в українській історії, доти ми будемо чути звинувачення:

– про масові вбивства євреїв українцями у Львові і Києві;

– про масове винищення поляків на Волині;

– про бойові загони українців в рядах німецьких військ і багато іншого.

 

Однак автор впевнений, що ці наукові дослідження розкажуть, що наші сусіди не білі і пухнасті, а маючи свої держави займались винищенням українського етносу.  

Віртуальна участь українців у вбивстві львівських професорів улітку 1941 року

червня 30, 2016Історія

29 червня, 2016 – 12:40

ПАМ’ЯТНИК ЛЬВІВСЬКИМ ПРОФЕСОРАМ

75 років тому, 4 липня на світанку страчено 22 львівських професорів, деяких членів їхніх сімей та квартирантів. Ще трьох професорів забито трохи пізніше. Участь українців у страті стала предметом численних публікацій та розслідувань. Довгий час акцію приписували батальйонові «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича та опікою пізнішого міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера. Зараз у більш-менш поважній літературі виконавцем екзекуції вважається айнзацкомандо поліції безпеки «Лемберґ». Основні положення версії «Лемберґ» щодо участі українців приблизно такі:

– Список до розстрілу склали українські націоналісти.

– У затриманні допомагали українські провідники та перекладачі.

– Розстріляли українські перекладачі-поліцаї.

Як правило, додається або мається на увазі, що провідники, перекладачі та поліцаї теж були націоналістами. «Приблизно», бо версія має різні, часто суперечливі, варіації. Публікації версії «Лемберґ» складаються з тверджень. Уся справа в доведеннях. Вони мали б містити документи, свідчення та логічні міркування. Але документи фактично відсутні. Аналізом опублікованих свідчень та логічних міркувань ми займаємося в докладній статті на сайті Математичної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Викладемо коротко ідеї цієї статті, з деякими ілюстраціями. Головну увагу приділяємо методиці отримання та інтерпретації свідчень.

Свідчення та публікації

Серед публікацій вирізняються свідчення вцілілих родичів та сусідів, отримані польським патологоанатомом Зигмунтом Альбертом починаючи з 1944 р. і опубліковані 1980 р.  Свідчення книжки Альберта складені за всіма правилами криміналістики і друкуються без скорочень. Переважну більшість інших власне свідченнями назвати не можна. Це радше декларації. Вони отримані політично заангажованими слідчими, істориками та журналістами, а публікуються лише уривки, спритно переплетені авторським текстом. Більшість декларацій носить вторинний безособовий характер і має вигляд: «сам особисто чув, як мені розповідали, що українці забили професорів». З часом власні спогади витісняються описом подій у засобах масової інформації. Наприклад, до початку масованої кампанії проти Оберлендера та «Нахтіґалю» у 1959 р. свідки про них не згадували. Потім у Польщі та Ізраїлі  вибухає пандемія пригадувань. Рідко хто зберігає тверезість мислення. До таких належить дружина одного з розстріляних професорів, Гелена Круковська, яка разом із суддею Владиславом Желенським, племінником розстріляного письменника Боя-Желенського, та рядом інших осіб вела розпачливу боротьбу за встановлення та покарання справжніх виконавців злочину. Саме за її скаргою, Гамбурзька прокуратура розпочала слідство у цій справі. Щодо публікацій, то вони часто містять ланцюжки посилань однієї на іншу в кінці яких знаходимо лише нічим не підтверджені твердження. Але найгірше у численних авторів з логікою. Це ми, власне, й ілюструємо. Розглядаємо польські та німецькі публікації та розслідування. Радянські та пізніші російські занадто примітивні і не становлять інтелектуального виклику.

Список

Тут відразу постає питання. Чому список до розстрілу німцям складають саме українці? І не просто особи української національності, а члени певної організації (ОУН), яка переслідує власні політичні цілі. Чи відомі ще подібні випадки? Звичайно, відомі публікації про складання євреями списків до арештів перед першою радянською окупацією Львова. Проте такі повідомлення не потрапляли до поважних наукових праць і, тим більше, не ставали предметом розслідувань прокуратур чи комісій.

Автором тези про складання списку націоналістами є відомий радянський публіцист Володимир Беляєв. Теза стала основною в радянській, польській, а далі і в світовій історіографії. Серед публікацій на цю тему вирізняються три статті відомого публіциста і політичного діяча Бориса Левицького від 1960 р. (теж почав пригадувати!) у паризькій «Культурі». Ось найчастіше цитований фрагмент першої статті: «Деякі очевидці, що перебували на той час у Львові, відп. перед початком німецько-радянської війни у Кракові, вважають, що при складанні списків польських інтелектуалів гітлерівцям допомагали українці з націоналістичних кіл, зацікавлених у деполонізації Львова. Це повідомлення напевно недалеке від правди». Фрагмент цитується з додатком «навіть українець Левицький визнає, що…». Такий пропагандистський прийом викликає у читача враження, що автори мають безліч доказів і навіть українець їх визнає.

Проаналізуймо твердження Левицького. Тут імен очевидців не вказано. Незрозуміло, що Левицький хотів написати. Теперішній час (вважають) вказує, що це зараз (1960 р.) очевидці повідомили його про списки. Тобто, раніше мовчали, не намагаючись попередити професорів про план знищення, а радянський уряд – про план німецького нападу. Бо ж знищення можна реалізувати лише після нападу на СРСР. Мабуть не ми перші звернули увагу на туманність тверджень Левицького, бо у другій статті той пише. «Ред. Стахів … обурюється, що я подав як правдоподібну тезу, що певні українські елементи могли допомагати гітлерівцям у складанні ліквідаційних списків» (курсиви Левицького). Отже, ніяких «свідків Левицького» не існувало. Той просто повторює твердження Беляєва. І власне цей другий фрагмент ніхто не цитує. Сам термін навіть працює тут в інший бік, бо маємо справу з марксистом, політичним супротивником націоналістів, який пише до польського журналу. Та й взагалі, жодного документу чи свідчення про причетність українських націоналістів до складання списку немає.

Але досліджуючи факт не можна обмежитися фразою. Насамперед потрібно відповісти, як фізично, на підставі чого, складався список. Традиційно вважається, що прізвища та адреси професорів знайдено за телефонним довідником. Однак ці дані набагато простіше отримати з (польських) довідників Львівського університету та Політехніки, які видавалися щороку великими тиражами і містили ще й різноманітну додаткову інформацію, включаючи адреси викладачів. Той факт, що двох колишніх польських ректорів торгівельного інституту розстріляно тижнем пізніше, підтверджує цю гіпотезу; їх не було в довідниках.

Отже, складати списки викладачів Університету та Політехніки не було сенсу. Можна говорити лише про відбір і досліджувати принципи відбору. Тут автори публікацій губляться в здогадках. Нічого не вказує на внесення до списку ворогів українських націоналістів, та ніхто в цьому контексті про націоналістів і не згадує, хоча, мислячи логічно, написавши про складання списку націоналістами мусили б. Більшість з відібраних до розстрілу професорів була політично нейтральною, а ті, що проявляли активність, рівномірно розподілялися серед помірно ліберальних, центристських та правих організацій. До списку потрапив і професор німецького походження Ф. Ґроєр (відпущений перед стратою) і 82-річний українець А. Соловій. Криміналіст Дітер Шенк, автор книжки, у якій версія «Лемберґ» викладена найповніше, стверджує, що до розстрілу відібрано найцінніших для Рейху фахівців: медиків та техніків. Чому націоналісти зробили такий дивний відбір – не пояснюється.

Безглуздість відбору очевидна. Але вона випливає з твердження про складання списку націоналістами. Логіка твердить, що насправді саме твердження безглузде. Логічнішим видається, що перед німецько-радянською війною співробітники краківської служби безпеки отримали завдання скласти список львівських професорів до розстрілу. Завдання таємне, бо це – кримінальний злочин та й на той час діяв договір про ненапад з СРСР. Вони або склали список самі за допомогою довідників (як побачимо нижче, багато з них знало польську) або знайшли виконавців. Національності виконавців не знаємо. Це могли бути як українці чи поляки, так і німці чи фольксдойчі. Звичайно, нацисти не виказали державної таємниці. Вони повідомили щось на зразок: німецький уряд хоче співробітничати з львівськими професорами особисто. Складіть нам список з адресами. Ось виконавці й відібрали найцінніших. Давно зауважений факт, що у списку практично не було євреїв, теж узгоджується з нашою гіпотезою. Той хто відбирав, знав: з євреями нацисти не співробітничатимуть.

Ще Беляєв зауважив, що переважна більшість страчених мешкала неподалік колишньої Школи радянської міліції, куди звозили затриманих і ствердив, що це сталося «за дивним збігом обставин». Відібрано відносно мало професорів і страчено також деяких членів родин та квартирантів. На нашу думку, це має природне пояснення. Можливо планувалося знищити більше професорів. Але виявилося, що за виділений час (ніч) наявним транспортом охопити усі помешкання не вдасться. Окрім того, декого з внесених до списку професорів вже не було на світі (у довідниках вони були!). Тому вирішили скоротити список професорів, натомість додавши рідних та квартирантів, і виконати план.

Перекладачі

Героями багатьох публікацій є українські перекладачі, причому сам термін невизначений. Це можуть бути професійні перекладачі, звичайні військові, які при потребі могли порозумітися певною мовою або вільнонаймані цивільні, які знали відповідні мови. Повідомлення прокуратур, свідків та дослідників щодо перекладачів нечіткі. Спробуємо їх класифікувати. Це повідомлення про:

– українських поліцаїв, включених до «Лемберґу» в Генерал-Губернаторстві (далі ГГ);

– націоналістів, доданих до «Лемберґу» в Кракові та/або Львові;

– членів української міліції, залучених у Львові до перекладу при затриманнях.

Природно постають питання:

Навіщо перекладачі взагалі потрібні при арешті професорів? Адже ті розмовляли німецькою. Вони, як правило, народилися в Австро-Угорщині і закінчили там гімназію та університет. Мовою науки на той час і у тій частині світу була німецька. Багато професорів їздило до Австрії та Німеччини, а дехто довго там працював. В інших подібних випадках, як, наприклад, при затриманні краківських професорів, жодні перекладачі не фігурували.

Чому нацисти використовували українців як німецько-польських перекладачів? Невже не мали у своєму розпорядженні німців, що знали польську, чи поляків, що знали німецьку?

Навіщо «Лемберґові» взагалі потрібні перекладачі? Чи не було в його складі достатньої кількості осіб що зали польську?

Перше питання риторичне. Щодо другого, насамперед зауважимо, що на початку німецько-радянської війни нацисти мали недостатньо українців і росіян у своєму розпорядженні. Їм не вистачало німецько-українських (і німецько-російських) перекладачів для роботи за Збручем, де польської не знали. Спогади українських селян однозначні: німці хотіли «яйка» і «млека». Наші підрахунки дають сотні тисяч осіб, що знали і німецьку, і польську мови. Використання українців-перекладачів у містах Галичини, де практично всі знали польську, а багато хто не знав української, нераціональне. Окрім того, у німецькій армії польська, як і російська, служила основною мовою перекладу, а українська – допоміжною. Тобто, німецько-польських перекладачів готувалося набагато більше, ніж німецько-українських. Та й було з кого.

Щодо поліцаїв, то на грудень 1940 р. польська поліція порядку ГГ налічувала 10 289 рядових та 201 офіцерів; українська – 242 рядових і 3 офіцери. На липень 1940 р. польська кримінальна поліція ГГ налічувала 1302 особи, українська – 140. Українські поліцаї походили з сільської місцевості південного заходу ГГ. Звідки б вони знали німецьку? Сама наявність у «Лемберґу» українських поліцаїв нічим не підтверджена.

«Додані» перекладачі. Чи не перше твердження про українських перекладачів «Лемберґу» міститься у згаданій статті Левицького: «Згідно зі свідченнями наочних свідків, серед них була група фольксдойче та українців, доданих як перекладачі». Твердження некоректне з кількох причин, зокрема не видно, на підставі чого анонімні свідки стверджують існування перекладачів. Окрім того, фраза містить термінологічну невизначеність: «фольксдойче та українців». Співставляються різні категорії. Термін «фольксдойче» не вказує на національність, а означає осіб різної національності, які довели певну близькість до німецької нації. Існувало аж 4 категорії фольксдойчів. Українці, як і поляки, щоб стати службовцями органів безпеки, мали отримати статус фольксдойча. Термін «доданих» не пояснює статусу.

У третій статті Левицький деталізує попереднє твердження. «Реконструюючи факти і співставляючи отримані повідомлення, можу ствердити, що до командо було додано у ролі перекладачів і допоміжної сили п’ятеро українців, які співпрацювали з гестапо у Кракові ще перед вибухом німецько-совєцької війни. Два прізвища серед тих п’ятьох мені подано як цілком певні: колишній ад’ютант полковника [Абверу] Бізанца, якийсь Мороз та інж. Б. Чучкевіч … Чучкевіч живе в еміграції і відповідальні українські кола повинні на нього вплинути, щоб, як найкраще поінформований, вияснив справу. Тим більше, що Чучкевіч мабуть нікого не вбивав, а тільки був свідком».

Як і в інших статтях, Левицький не вказує ані прізвища свідків, ані джерела «отриманих повідомлень», ані методів реконструкції. Проте відомі факти про співпрацю українців з німецькою службою безпеки улітку 1941 р. у Львові дозволяють інтерпретувати наведений фрагмент у досить правдоподібному вигляді. Отже, Осип Чучкевич прибув до Львова з айнзацгрупою Раша, тобто не з «Лемберґом», і приступив до роботи у відділі українських справ львівської служби безпеки (мав статус фольксдойча). Зокрема, бере участь у арешті прем’єра українського уряду, Ярослава Стецька. З «якимсь Морозом», що, згідно з повідомленням Левицького, спочатку взагалі належав до Абверу, а за повідомленням Євгена Стахіва, прибув до Львова разом з Чучкевичом, ситуація темніша. Ця особа час від часу зустрічається в непевних публікаціях. Зокрема, 1947 р. СБ ОУН запобігла замахові на Бандеру з боку Ярослава Мороза завербованого «МГБ України». За повідомленням Стахіва, у цій же колоні їхав відомий історик Микола Андрусяк, але той до «Лемберґу» взагалі ніякого відношення не мав.

«Українські справи» прояснюють суть справи. На нашу думку, «отримані повідомлення» Левицького йдуть від Стахіва, тільки Левицький переплутав групу Раша з «Лемберґом». З проголошенням бандерівцями 30 червня Акту Незалежності для нацистів стало зрозумілим, що конфлікт, у тій чи іншій формі, неминучий. Тому створено відділ «українських справ» служби безпеки. Для виявлення бандерівців виявилися корисними особи, які знали їх особисто. Природними кандидатами стали «конкуренти» – мельниківці. Ті не стільки перекладали, скільки впізнавали бандерівців при арештах, або працювали з польськими та радянськими документами, що стосувалися націоналістів. Припущення Левицького, що Чучкевич нікого не вбивав ми тлумачимо як «нікого з професорів не вбивав». Бо працював з українськими справами. Але, працюючи в службі безпеки та контактуючи з членами «Лемберґу», мав би щось чути. Так нехай розповість. Отже, у львівській службі безпеки працювала група мельниківців, займаючись українськими справами. Про їхній зв’язок з «Лемберґом» та убивством професорів жодних даних немає.

Міліціонери. Відразу зазначимо, що жодного свідчення про перекладачів-міліціонерів не існує. Наші підрахунки показують, що коли додати усіх перекладачів «Лемберґу», які зустрічаються в літературі, то їх виявиться більше ніж бійців цілого загону (і це не жарт).

Для них же немає місця в автомобілях. Коли пригадати, що всі професори володіли німецькою, то навіщо для арешту брати ще й невідомих міліціонерів? Навіщо нацистам зайві непевні свідки кримінального злочину? Тобто невідомі цивільні ненімецької національності, без німецького громадянства, без прізвищ, без посвідчень, без форми, без зарплати, які не приносили Рейхові жодної присяги, зокрема жодної присяги не розголошувати таємниць? На той час міліція щойно організувалася і була підпорядкована німецьким структурам безпеки лише 2 липня. Ідейне керівництво міліцією здійснювали бандерівці, до яких нацисти після проголошення незалежності ставилися прохолодно.

«Лемберґ». Це командо було сформоване з різних функціонерів на території Польщі. Доступні матеріали дають близько 10 членів «Лемберґу», які знали і німецьку, і польську мови. Ніяких вказівок на українську національність жодного з відомих членів «Лемберґу» нема. Існування чи відсутність у «Лемберґу» перекладачів (чи просто осіб) української національності міг би підтвердити список його членів. Наскільки ми розуміємо, такий список у німецьких та польських архівах існує. Якби там трапився хоч один українець, нас би негайно повідомили.

Затримання

Практично єдиним джерелом інформації про затримання є родини заарештованих, заарештовані, що уникли розстрілу, та сусіди. Німецькі свідчення Гамбурзькій прокуратурі про участь українців у затриманнях не згадують. Тому питання про участь українців некоректне. Коректними будуть такі питання.

Чи спостерігали очевидці факти проведення й перекладу?

Чи бачили форму української поліції?

Чи бачили цивільних з пов’язками (міліція)?

Які мови чули свідки? Чи видавалися вони рідними для того, хто говорив?

Як вже зазначалося, найповнішою збіркою свідчень про затримання є книжка Альберта. З неї видно, що Альберт ставив очевидцям конкретні питання про місце, час, кількість, одяг, мову. Жодної форми українського поліцая і жодної синьо-жовтої пов’язки міліціонера очевидці не бачили. Різні особи бачили трохи різну німецьку військову форму. Втім, з часом важко згадати, хто в чому був одягнений. Добре запам’яталися деталі, які чимось вразили, наприклад не бачені до цього знаки черепів на кашкетах. Щодо мови, то всі розмовляли німецькою. Часом хтось щось казав польською, на що польською ж таки отримував відповідь. Так, за спогадами вцілілої служниці, на вигук дружини проф. Островського «бандити» та негайно почула stul pysk (закрой пасть). Ця деталь надає спогадам вірогідності. Вишукана польська лайка в устах німецького офіцера вразила служницю і надовго запам’яталася. Підрахунок свідчень про арешти на 25 професорських квартирах дає 1 свідчення про англійську мову затримуючих, 8 – про польську і 1 – про українську. Немає свідчень про те, що польська мова була для тих, хто нею говорив, не рідною. Наводяться конкретні польські фрази. Щодо англійської та української мов маємо лише твердження про володіння, без подачі фраз цими мовами. У свідченні дружини професора Вайґеля українською володіє гестапівець у кашкеті з черепом. Не рядовий, бо ті носили пілотки. Втім, гестапівець міг сказати щось львівською (батярською) говіркою, бо міг же бути й фольксдойчом львівського походження. Дружина Вайгеля не зрозуміла і подумала, що той сказав українською. Дивно, чому гестапівець розмовляє мовою, якої ніхто не розуміє, хоча сам знає німецьку і мабуть же польську. Факту перекладу на квартирі Вайгеля, як і взагалі ніде, не зафіксовано.

Цивільних при арештах немає. Є лише одне свідчення Гроєра про кількох цивільних поблизу автомобілів при затриманнях та кількох у дворі приміщення, куди звозили затриманих. Останні стояли осторонь і розмовляли як українською так і польською мовами. На нашу думку, вони могли належати до обслуговуючого персоналу колишньої Школи радянської міліції: двірник, електрик, сантехнік,… Змішана українсько-польська мова траплялася у такої категорії мешканців Львова.

Провідників ніхто не бачив. Зауважимо, що членом «Лемберґу» був голландський бізнесмен і колекціонер мистецьких коштовностей Пітер Ментен. Він довго мешкав у Львові, знав багатьох професорів особисто і бував у їхніх помешканнях.

Свідчення з інших джерел вкрай неповажні. Ось типове: Член Польської комісії з розслідування вбивства професорів П. Лисаковський передає декларацію невідомої особи: «Роман Ветуляні і Марек … послалися на повоєнні факти, встановлені його батьком Янушом, який від двірника будинку, де мешкав професор Казімєж Ветуляні, довідався, що професора затримали українці, випитуючи про нього раніше і користуючись списком. Виводячи з помешкання, вони його били й принижували … [пропуски Лисаковського]». Порівняймо цей фрагмент зі свідченням сусідки, Лідія Шарґулової, зі збірки Альберта: «Тоді я була дитиною і мешкала з мамою і родиною на вул. Обертинській 31. У тому ж будинку на 3 поверсі жив проф. К. Ветуляні. Ми були майже наочними свідками його затримання гестапо тієї пам’ятної липневої ночі. Отже, тієї ночі нас розбудило дуже сильне грюкання і удари до брами (замикалася) та крики німецькою мовою. Одночасно (ми займали квартиру на першому поверсі) квартиру освітили наскрізь через усі вікна дуже сильні ліхтарі. Ми завмерли зі страху на ліжках. Потім почувся дзенькіт розбитого скла. Частина гестапівців вибила вікно іншої квартири на першому поверсі (яку тоді ще займала квартирантка – єврейка) і зайшла тудою на сходову клітку, а інші врешті вибили браму… Почулося тупотіння чобіт на сходах, потім гучні голоси на 3 поверсі, грюкання до дверей проф. Ветуляні, потім тупіт чобіт у квартирі. За хвилю (стала з мамою біля дверей і заглядала в кватирку) спускалися сходами додолу гестапівці й проф. Ветуляні, постать якого можна було розпізнати в темряві. Професор тихо й легковажно посвистував, цього ніколи не забуду». Оце і є різниця між кількаразовим переказом побрехеньки невідомої особи і свідченням, яке можна представляти в суді.

Арешти та страта (Оберлендер)

Хоч версія страти батальйоном «Нахтіґаль» під опікою, тоді співробітника Абверу, Т. Оберлендера не є основним предметом цієї статті, ми коротко розглянемо один її аспект. А саме, розглянемо кампанію проти Оберлендера та «Нахтіґалю» в Польщі. Він дозволить зблизька познайомитися з методикою отримання польських свідчень та висновків.

Кампанія носила масштабний характер. У вересні 1959 р. розслідування діяльності Оберлендера розпочало Західне пресове агенство (Познань). Його результатом стала книжка [A. Drożdżyński, J. Zaborowski. Oberländer przez Ostforschung, wywiad i NSDAP do rządu NRF, Poznań-Warszawa, 1960]. Основою книжки стала теза про цілковиту відповідальність Вермахту (до якого й належав «Нахтіґаль») за страту професорів і про непричетність до неї СС та служби безпеки.

Сама акція розгорталася так. Арешти виконала польова поліція (Feldpolizei). За спогадами деяких дружин професорів, в «гестапо» їм відповідали, що арешти виконало «фельдгестапо», яке пішло за фронтом. Автори стверджують, що насправді малася на увазі «фельдполіція», тобто Вермахт. Проте свідки майже одностайно згадували, що арешти проводило «гестапо». Автори звертаються до одного зі свідків розстрілу, Т. Ґумовського, і отримують пояснення, що на той час львів’яни не розумілися на німецькій формі, але «були це особи в мундирах військового покрою». Тільки ж інші свідки бачили знаки черепів. Заборовський твердить, що в інформації для нього Ґроєр змінює свідчення, називаючи прибулих не «гестапо», як раніше, а «фельдгестапо», розуміючи під цим «військову політичну поліцію». Далі автори вилучають слово «політичну». У згаданій інформації Ґроєр нібито змінює ще кілька свідчень. Неважливо, хто відповідає, важливо, хто питає. Ще один аргумент базується на однаковості прізвищ відомого есесівця Ганса Крюґера, щодо участі якого у знищенні професорів справді є свідчення, і капітана Вермахту Крюґера з невідомим іменем, щодо участі якого таких свідчень нема.

Твердження про участь Оберлендера у страті ґрунтується на свідченнях Гелени Кухар. Подружжя Кухар начебто спостерігало страту. Автори не повідомляють, як було встановлено контакт між редакцією і подружжям. Перше свідчення подружжя (з січня 1960 р.) правдоподібне. Здається, тоді ж співробітник агентства показував фотографію Оберлендера, на якій подружжя Кухар того не впізнало. Далі пан Кухар помирає 19 лютого, а його дружина 9 березня впізнає Оберлендера за фотографією з газети. Причому впізнає двічі. Спершу помічає офіцера, що командує екзекуцією, а через деякий час, підходячи до вікна, бачить чоловіка, що дивиться саме у це вікно, і впізнає керівника екзекуції. Пізніше пані Кухар ідентифікує фотографію Оберлендера з особою, яка підходила до вікна. Наскільки нам відомо, очна ставка Кухар з Оберлендером не проводилась.

Страта (перекладачі)

Неминуче постають питання: чому розстрілюють перекладачі? Хіба це їхня функція? Чи багато ми знаємо розстрілів перекладачами, або радистами, або кухарями?

Підставою твердження про розстріл професорів українськими перекладачами є фрагмент офіційного листа прокурора В. фон Белова з Гамбурга до Г. Круковської від 2.05.1966 щодо закінчення слідства. «Згідно з заявою одного свідка, розстрілюючий загін складався з одного командира з СС і 5-6 допоміжних поліцаїв, які були українцями у німецькій формі і виконували роль перекладачів». У багатьох цитуваннях фраза «Згідно з заявою одного свідка» пропускається, а решта подається як висновок прокуратури. Не знаємо, хто це зробив першим. Цікаво, що у власній статті з книжки Альберт згадану фразу пропустив. Одночасно, він лишив її у повному тексті листа німецькою мовою, заміщеного в книжці. Окрім того, існує висновок Гамбурзької прокуратури авторства того ж Белова, на підставі якого написано листа. Не знаємо тексту висновку. Знаємо перекази й цитати. Найбільш повним і логічно зв’язним є переказ Желенського. Наведемо частину переказу, яка нас цікавить. «Сказано лише, що були це [члени екзекуційного загону] українські фольксдойчі (а отже, напевне польські громадяни) з добровільної допоміжної міліції, які були перекладачами, а окрім того були навчені у Кракові для шпигунської служби, у зв’язку з чим носили фальшиві прізвища». Формально незрозуміло, чи прокурор має на увазі етнічних українців, що отримали статус фольксдойча, чи етнічних німців, що походили з України. Незрозуміло, чому вони не стали шпигунами. Справа в тому, що Белов зображує страту професорів у традиційному німецькому світлі, як спонтанну помсту за радянські репресії щодо українців, у яких нібито брала участь польська інтелігенція Львова. У цьому контексті українці, які з помсти розстрілюють поляків, надають версії певної логічності. Можливо, з цієї ж причини у висновку з’являються не існуючі в Кракові «міліціонери».

Порівняймо лист та висновок Белова зі свідченням есесівця Макса Драхайма, наведеним у книжці Шенка: «В особі Драхайма [гамбурзька] прокуратура мала ключову постать. На допиті у травні 1965 Драхайм згадав, що екзекуційний загін складався з 6-8 солдатів і командира в чині унтерштурмфюрера СС. Якщо йдеться про осіб, які стріляли, то це були фольксдойчі з ГГ, котрі носили мундири СС, і в принципі виконували роль перекладачів». Жоден свідок з «Лемберґу» про українців-перекладачів не згадує. Існують також спогади польських очевидців, які зі своїх квартир бачили розстріл. У жодному з них форма поліцая чи цивільний одяг тих хто розстрілював не фігурує.

Найправдоподібніше, сталося так. Щоб відвести підозру від друзів-рейхсдойчів і від самого себе, Драхайм назвав фольксдойчів, та ще й з ГГ, признавши, що вони носили мундири СС. Драхайм намагався викликати враження, що розстрілювали не есесівці чи не зовсім есесівці. Маємо справу не зі стороннім свідком, а з підозрюваним. У свідченні Драхайма Белов, пишучи звіт, замінив фольксдойчів на українських фольксдойчів, а в листі взагалі на українців і додав Hilfspolizisten. Міг би написати ukrainische Hilfspolizisten. Але пише Hilfspolizisten, die als Ukrainer, підкреслюючи національність. У висновку Белов згадує фальшиві прізвища, можливо передбачаючи питання: «чому в списках бійців «Лемберґу» не видно українських прізвищ»? Далі, у листі Белов замінив Драхаймову «форму СС» на «німецьку форму». Бо форму СС на фольксдойчах можна зрозуміти; але на українських поліцаях вона виглядає дивно. Командо оперувало 2 місяці. Неможливо, щоб особам з допоміжної поліції видавали мундири СС. При цьому командир лишається есесівцем. Якщо в «Лемберґу» існував загін українських поліцаїв, то повинен мати свого командира. Врешті, Белов викреслює «у принципі». У Драхайма це означало, що розстрілювали звичайні солдати, які при нагоді могли щось перекласти. У Белова поліцаї стали мало не штатними перекладачами. Це робить лист ще безглуздішим. Природно, фольксдойчі з ГГ знали і німецьку, і польську. Сумнівно, щоб українські поліцаї знали німецьку (і польську) настільки добре, щоб бути професійними перекладачами. Окрім того, розстріли не входили в обов’язки професійних перекладачів. Перекладачі, та ще й поліцаї, мали б мати на озброєнні тільки пістолети.

Нагадаємо, Гамбурзька прокуратура розпочала розслідування цієї справи після скарги п. Круковської. Проте виконала його не найкраще. Желенський гостро критикує прокуратуру: «…фон Белов, який в 1966 р. був автором скандальної постанови про припинення справи, що ґрунтувалася на явно фальшивих підставах…». «Висновок слідства … повний разючих замовчувань, пропусків і помилок». Невдовзі після написання висновку Белов, замішаний у якусь аферу, покінчив самогубством. Желенський вказує також на вину польської прокуратури, яка на запити Гамбурзької прокуратури щодо арешту чи допиту члена «Лемберґу» (звернення польської прокуратури могло бути для цього підставою) незмінно відповідала, що справа закрита; винні Оберлендер з «Нахтіґалем». Ґрунтовну критику Гамбурзької прокуратури містить також цитована книжка Шенка. Прокуратура розглядала справу професорів до 1994 р. У подальших висновках про участь українців у розстрілі не згадується.

Отже, теза розстрілу професорів українськими перекладачами-поліцаями становить комбінацію кількох обманів. Драхайм задекларував, що розстріл виконали фольксдойчі-есесівці з ГГ. Прокуратура перетворила їх спочатку (у звіті) на фольксдойчів-українців, а потім (у листі) на українців-поліцаїв. Далі, Альберт, і мабуть інші дослідники, вилучили з листа застереження, що це – заява свідка, перетворивши на висновок прокуратури. І врешті деякі пізніші автори приписали «поліцаїв» до ОУН.

Анатолій Плічко. Фото Тетяни Козирєвої

Рубрика:

Історія і Я

 

ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ*

травня 25, 2016Історія

Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор історичних наук

* Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича «Учи неложними устами сказати правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).

Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:

– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;

– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Московити, великороси – хто вони?

Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».

У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.

У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом

За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки… Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?

На базі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. – 215 с.). Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.

Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.

У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.

На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи іце дитиною.

Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.

Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.

Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.

Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.

Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.

Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.

Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.

Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.

Так «старший брат», «великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».

СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.

За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.

У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.

Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.

Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!

Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.

Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:

– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;

– вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод­ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.

Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.

Московія. Знай та памятай…

травня 8, 2016Історія

Eugene Naydovsky

Знай та памятай…

  1. Державу із назвою Московія цар Петро І перейменував у Росію аж у XVIII столітті, в 1721 році.
  2. Плем’я мокші назвало свою річку Москва. А переклад цієї назви з мови мокші звучить як “брудна вода”. Будь-які інші мови світу не можуть перекласти слово “Москва”. Слово “кремль” – татарське й означає “укріплення на височині”.
  3. У середньовіччі всі картографи Європи писали й проводили кордон Європи вздовж кордонів Русі, а Русь – це територія нинішньої України. Московія – улус, зі своїми фінськими народами завжди була складовою Орди. Її Європа справедливо відносила до Азії.
  4. Московія (Росія) платила данину кримському хану – своєму суверену й господарю, який був правонаступником Золотої Орди, аж до 1700 р. Цар Московії зустрічав кримського посла на Поклонній горі, садив його на свого коня, а сам ішов пішки в Кремль, ведучи коня із кримським послом. Садив його на свій трон і ставав перед ним на коліна.
  5. У 1610 році в Московії на Борисі Годунові (мурза Гудун) закінчилася династія Ченгізідів (родичі Чингісхана). На трон звели Олексія Кішку з фінського роду Кобили, а при вінчанні його в царство церква дала йому призвіще Романов, який нібито прибув з Риму правити Московією.
  6. Катерина ІІ після окупації Великого Князівства Литовського (територія Білорусі) в 1795 р. своїм наказом веліла угро-фінські племена Московії назвати великоросами, а українців – справжніх русичів – малоросами.
  7. Ніхто й ніколи не бачив у оригіналі договір про воз’єднання Московії та України, нібито підписаний Б. Хмельницьким і царем О. Романовим.
  8. Уже кілька століть археологи Московії шукають артефакти, що підтверджують достовірність Куликовської битви, але поки безуспішно. От тільки байку про перемогу Д. Донського над Мамаєм виспівують і досі на всі голоси.
  9. Псковська, Новгородська, Смоленська області Росії – це колишні слов’яно-руські князівства й до угро-фінської Московії не мали ніякого відношення, доки Московія-Орда не окупувала їх відповідно в 1462, 1478 і 1654 роках. А в інших областях Росії – Московії – ніколи не мешкали слов’янські племена й народи.
  10. Золота Орда та її дочка Московія – це єдині країни світу, які тримали в рабстві власний народ. Це пояснює вічну відсталість багатої на природні копалини Московії від порівняно обділених на природні ресурси європейских країн. Адже ефективність роботи вільних людей набагато вища, ніж рабів.

Така ось історія.

 

Росія не походить з Київської Русі. Вона навпаки -допомогла її знищити, визнав знаменитий російський кінорежисер

квітня 13, 2016Історія

07.05.2013 20:48

Росія не походить з Київської Русі. Вона навпаки -допомогла її знищити, визнав знаменитий російський кінорежисер “Я написав велику статтю про те, що є малий народ і великий народ, європейський народ і гігантський російський народ. Гігантський російський народ ніколи не мав громадянської свідомості”. Про це відомий кінорежисер Єгор Кончаловський заявив в інтерв”ю top.rbc.ruЄ.Кончаловський: Всі мої ідеї сприймаються надзвичайно критично нормальними російськими людьми. І це нормально. Якщо б 30% населення країни сприймало мої думки як належне, це була б інша країна.Треба думати, як країна розвиватиметься і які завдання стоятимуть перед наступним урядом, оскільки цей уряд і ця влада не в змозі вирішити ці проблеми.Ви ставите діагноз, згідно з яким ми зараз – у Київській Русі, у Середньовіччі …Не в Київській – в Московській. Київська Русь не співпрацювала з Батиєм, вона була зруйнована татарами за допомогою Московського князівства. А в Московському князівстві були абсолютні колаборанти у владі, і вони індоктринували ординський синдром в російську свідомість.Чернишевський чудово написав, що в кожному з нас трохи сидить Батий. Є великий Батий в Кремлі, під ним – ще десяток, тисячі, потім сотні тисяч Батиїв, а потім – найменші, але вони – начальник паспортного відділу, ліфтер – це теж Батий.Культура народу сьогодні успішно звільнилася від європейських традицій, які були насильно нав’язані їй Петром, і від тієї частини європейського російського, що було виховане за 300 років. Тому сьогодні царюють Московія, ординський синдром і видимість демократії”.
Читайте більше тут: http://expres.ua/digest/2013/05/07/86702-rosiya-ne-pohodyt-kyyivskoyi-rusi-vona-navpaky-dopomogla-znyshchyty-vyznav


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.