Культура » Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog)

Валерій Карлаш Г і р к і с л ь о з и Казочка

липня 22, 2018Духовність, Культура

Валерій Карлаш

 

Г і р к і  с л ь о з и

 

Казочка

 

          Весна того року була ранньою і дуже теплою. Сніг почав швидко танути вже в двадцятих числах лютого, а до початку березня й зовсім зник. Земля швидко підсихала, почали пробиватися біля будинків і перші весняні квіти. Вадим вийшов опівдні на свою звичайну щоденну прогулянку. Спираючись на довгого сучкуватого костура, він поволі обійшов один за одним два сусідні будинки. Біля одного з них уже несміливо біліли кілька справжніх гірських підсніжників, що дивом заблукали сюди аж із Карпат або Криму. А коло другого … Вадим зупинився й став уважно придивлятися до почорнілого від часу  низенького й широкого березового пенька. Чим же він його так схвилював? Пеньок … плакав гіркими весняними сльозами – по всій його великій поверхні виділявся сік і стікав залишками кори на землю.

І пригадав Вадим, як гірко плакав перед ним багато років тому літній прославлений академік.

Навесні 197… року в приміщенні Інституту математики, що на теперішній вулиці Терещенківській у Києві,  відбувалися щорічні збори тодішнього Відділення математики, механіки і кібернетики АН УРСР. Вадим стажувався тоді в Бюро відділення й реєстрував учасників зборів. У перерві між засіданнями зборів до столу реєстрації підійшов високий трохи сутулуватий літній чоловік з яскраво – голубими очима й коротко стриженим посрібленим волоссям.

– Даруйте, – мовив спокійно, – я трохи припізнився. Моє прізвище…

– Я знаю Вас, Володимире Логвиновичу, – посміхнувся Вадим, – і знаю давно. Про Вас багато розповідала мені моя мати.

– Звідки ж Ваша мама може мене знати? Хто вона?

– Моє прізвище Топчій, звати Вадим Петрович. Я працюю старшим науковцем  в Інституті механіки, а тут стажуюсь . Моя мати, Марія Олексіївна,  працювала перед війною завучем Суботівської семирічної школи й часом зупинялася у Вас в Чигирині на ніч під час зимових учительських нарад. Вона добре знала Вашого тата Логвина Федоровича Рвачова й приятелювала з Вашою матір’ю Ксенією Олексіївною, яка була вчителем математики першої школи. Ваш батько викладав українську мову. Чи не так?

– Тут, Вадиме, Ви трохи помиляєтесь. Мати справді була математиком, а батько викладав історію і географію.

– Мама казала мені, що Вашу велику родину піддали репресії?

– Батька заарештували на початку вересня 1937-го. Його звинуватили тоді в українському буржуазному націоналізмі.

– Мама вважала, що Ваш батько воював у громадянську на боці УНР і мусив одружитися  з єврейкою, щоб його не чіпали більшовики. Маму теж арештовували?

–  Так. Спершу заарештували батька. Вночі до нас хтось сильно постукав у двері, зайшли два військові й веліли татові швидко збиратися. А щодо матері, то вона розказувала нам, що вони з татом були щиро закохані давно. Побралися вони ще в страшному 1918 –му, а вже наприкінці наступного року у них знайшлася моя найстарша сестра Катя. Мама зібрала документи про революційну діяльність батька й понесла їх у міліцію. То не допомогло – вона була так само вночі заарештована через тиждень.

– Чи бачили Ви свого татка потім, – поцікавився Вадим, у ньому проснувся журналіст, який бере інтерв’ю в знаменитого академіка, – чи дозволяли Вам носити йому передачі?

– Ні, нам сказали, що батька засудили без права переписки й вивезли на Північ. Що то означало, знаєте? – відповів академік і його очі зволожилися.

– Так, ті слова означали, що людини вже немає серед живих, а родичам просто брехали. Принаймні про це писав Солженіцин у своєму „Архіпелазі”, – підтвердив Вадим.

– Як ми довідалися пізніше, тата нашого заарештували за доносом колеги-вчителя й таємно розстріляли там же в Чигирині десь у пісках. Ви давно бачили чигиринські піски, може їх уже заліснили?

– На пісках тепер шумить сосновий бір, а в бік Тясмина розкинувся цілий циганський квартал. Вашого батька заарештували за доносом якогось негідника, як націоналіста, а матір? Вона ж ніяк не підходить під марку „українського” націоналіста…

– Вона проходила, як дружина „ворога народу”. Коли забрали татка, ми були просто приголомшені й налякані, але думали, що трапилася якась помилка. Органи, мовляв, розберуться і його звільнять. Та коли заарештували й матір, нам стало і зовсім кепсько. Ви навіть уявити собі не можете, що ми тоді пережили! Родина була великою, крім нас із Катею (я – найменший із дітей) були ще два брати й сестра. Від нас усі відвернулися, насамперед учителі й учні. Учителі нас просто не помічали, а учні почали глузувати з нас і кричали на перервах: „Вороги народу, вороги народу, смерть ворогам народу!” А найгірше було вночі. Мої однокласники бігали довкола  нашого будинку із палаючими факелами, стукали ломаками в двері, кричали прокляття й погрожували побити вікна.

І тут академік більше не стримував своїх сліз і гірко заплакав. Вадим не став його втішати, він знав по собі, що чоловічі сльози бувають рідко, але стримати їх неможливо й непотрібно. Вадим почекав, доки його співрозмовник трохи заспокоїться, й продовжував запитувати далі:

–  Як склалася Ваша подальша доля? Чому Ви опинилися в Харкові, чи бували потім в Чигирині?

– Ви поставили одразу кілька різних запитань і відповісти на них непросто. Маму невдовзі звільнили з вимогою виїхати з Чигирина. Мама нашвидкуруч продала за безцінь нашу стару ще дідівську хату й, ми всі виїхали на Донбас. Катя вже вчилася тоді на першому курсі Київського університету, її звідти виключили. Проте вона не здавалася й продовжувала боротися. Влітку 1938 року Катя успішно здала вступні іспити до Московського університету. Але не було ні стипендії, ні гуртожитку. Невдовзі опинилася аж у Самарканді й там продовжила навчання. З початком війни ми з мамою  евакуювалися до Ташкента. Там я закінчив середню школу і працював на будівництві. По війні закінчив з відзнакою Львівський університет – навчатися в Києві синові „ворога народу” було зась – і став викладати математику в Бердянську. У !963 – році переїхав у Харків, де працюю й понині.

– Я десь читав, що Ви побували в Харкові ще восени 1943- го, – перебив Вадим, – одразу після визволення.

– Справді, я приїхав у Харків наприкінці серпня того року й почав навчатися  в Інституті інженерів залізничного транспорту. Жити не було ні де, ні за що. Мусив працювати й запустив навчання. Мене відрахували з інституту й мобілізувати до військово–морського флоту. Після звільнення з флоту я пробував учитися у Львівській політехніці, проте знову відрахували за неуспішність. Бракувало знань, тож пішов до вечірньої школи. Нарешті, успішне навчання в прекрасному Львівському університеті.

– Ніколи б не подумав, що знаменитого академіка двічі виключали з вузів за неуспішність.

– Я теж не думав тоді, – сміється Володимир Логвинович, – але що було, те було. Тепер  кілька слів про Чигирин. То місто мого народження й мого незагойного болю.

Володимир Логвинович надовго замовк, витер хусточкою нову непрохану сльозу й тихо продовжив:

– По ночах мені часто сняться Замкова Гора, наша стара хата під нею й рідна Чигиринська перша школа. Катя два чи три рази бувала там по війні, а мені досі не довелося. Я кілька разів навіть квитка на потяг від Харкова до Знам’янки купував, та останньої миті відмовлявся – знову переді мною проносилися палаючі ненавистю очі моїх однолітків і несамовитий їхній крик: ”Смерть ворогам народу!”.

– Мама розповідала мені, – втрутився Вадим, – що Ваш тато, Логвин Федорович, поводився, на її думку, досить необачно. Він прекрасно знав українську історію й багато розказував учням і про князівську добу, і про Хмельниччину, і про Нестора Махна, і про Свирида Коцура, і  навіть про Холодноярську республіку. А ще писався Ваш батько не Рвачов, а Рвачів, підкреслюючи тим свою українськість, часто одягався у вишиванку. Він водив учнів першої школи в Суботів до трьох криниць, у Мельники до Мотриного монастиря, на хутір Буду до знаменитого дуба Максима Залізняка. А хто написав доноса, мати здогадувалася, здогадуюсь і я.

– Я не здогадуюсь, а знаю достовірно, – відповів академік, – проте нічого не можу довести й не буду називати його поганого імені. Нехай бог його покарає. Аж ось і Катя.

До них підійшла зовсім сива жінка середнього зросту в чорній коротенькій норковій шубці й такій же шапочці.

– Познайомся, Катю, цей чоловік каже, що його мати зупинялася у нас в середині тридцятих років і добре знала нашу родину.

– Катерина Логвинівна Ющенко, – промовила вона й подала Вадимові тонку, худу, зморщену руку, – як звати Вашу маму?

– Марія Олексіївна Топчій, – відповів Вадим, підводячись.

– Це така коротко стрижена вродлива україночка із Суботова? А як же, добре пам’ятаю, вона ночувала у нас кілька разів і багато розповідала про свої юнацькі роки в Корсуні та в Києві. Кланяйтесь їй, якщо вона ще є.

– Дякую, мама буде рада Вашій пам’яті про неї, – чемно вклонився Вадим.

Перерва скінчилася.

Взявшись за руки, видатні вчені, брат і сестра Рвачови, повагом пішли до зали засідань. Вадим дивився їм у слід і думав про мужність і незбориму життєву силу цих уже немолодих людей, які зуміли перебороти всі труднощі й навіть сталінське лихоліття.

 

* * *

Ці рядки, може, й не були б написані, якби не натрапив автор у Вікіпедії на сумнівні твердження про те, що Логвин Рвачов походив із Підмосков’я (не вказано,  правда, звідки саме), а його дружина Ксенія нібито була домогосподаркою.

Спонукав до роздумів і старий березовий пеньок, і його гіркі й рясні весняні сльози…

 

 

08 – 11. 03. 2017

 

Така комуністична московія…

лютого 6, 2017Історія, Культура
Світлина від Ludmila  Kartacheva.
Ludmila Kartacheva

В лагере зэки кухонным ножом вырезали для нее на нарах фортепианную клавиатуру. И она по ночам играла на этом безмолвном инструменте Баха, Бетховена, Шопена. Женщины из барака уверяли потом, что слышали эту беззвучную музыку, просто следя за ее искореженными работой на лесоповале пальцами и лицом.
Дочь француза и испанки — преподавателей Парижского университета Сорбонна, Вера Лотар училась в Париже у Альфреда Корто, затем в Венской академии музыки. В 12 лет дебютировала с оркестром под руководством великого Артуро Тосканини.
Будучи уже известной пианисткой, дававшей сольные концерты во многих странах мира, вышла замуж за советского инженера Владимира Шевченко и в 1938 году приехала с ним в СССР.. Вскоре Владимир Шевченко был арестован. Вера кинулась в НКВД и стала кричать, путая русские слова и французские, что муж ее — замечательный честный человек, патриот, а если они этого не понимают, то они — дураки, идиоты, фашисты и берите тогда и меня… Они и взяли. И будет Вера Лотар-Шевченко тринадцать лет валить лес. Узнает о смерти мужа в лагере и двух детей в блокадном Ленинграде.
Освободилась в Нижнем Тагиле. И прямо с вокзала в драной лагерной телогрейке из последних сил бежала поздним вечером в музыкальную школу, дико стучала в двери, умоляя о «разрешении подойти к роялю»… чтобы «играть концерт»…
Ей разрешили. У закрытой двери, не смея зайти, рыдали навзрыд педагоги. Было же понятно, откуда она прибежала в драной телогрейке. Играла почти всю ночь. И заснула за инструментом. Потом, смеясь, рассказывала: «А проснулась я уже преподавателем той школы». Последние шестнадцать лет своей жизни Вера Лотар-Шевченко жила в Академгородке под Новосибирском.
Она не просто восстановится после лагеря как музыкант, но и начнет активную гастрольную деятельность. На ее концерты билеты в первый ряд не продавали. Места здесь предназначались для тех, с кем разделила она страшные лагерные годы. Пришел — значит, жив.
Пальцы у Веры Августовны до конца жизни были красные, корявые, узловатые, гнутые, изуродованные артритом. И еще — неправильно сросшиеся после того, как их на допросах переломал («не спеша, смакуя каждый удар, рукоятью пистолета») старший следователь, капитан Алтухов. Фамилию эту она помнила потом всю жизнь и никогда его не простила…
На её могиле выбита её собственная фраза: «Жизнь, в которой есть Бах, благословенна.»

Апачі в брудних шароварах

квітня 11, 2016Духовність, Культура

lirnyksashko

 

Сашко Лірник

Сьогодні о 01:3490371891

Спочатку цитата із характерної фрази характерної розмови( таких розмов багато . тому взяв навмання, безвідносно до авторства): “Абсолютно бесполезно Одессе или в будущем Донецку прививать историческую украинскую культуру с хатками и шароварами. В таких городах сейчас должна расцвести новая, современная урбанистическая украинская культура.”(с)

Як ви задрали тими своїми “шароварами”!

Ви, російськокультурна чєсть і совєсть нації, ви ХОЧ РАЗ, ХОЧ ДЕСЬ В ЖИТТІ бачили ті “шаровари”, про які триндите несамовито весь час?!

Самі собі придумали шаблон і самі з нього шаленієте.

Воістину сон розуму породжує чудовиськ !

Ви ,як закомплексовані , реагуєте на будь-який прояв української культури своїм сраним совковим нафталіном: ” Ааааа ! Шаровари!”.

Блін, де ви їх побачили? Покажіть мені- я теж хочу їх побачити!

Вичістіть те сміття у себе в голові, бо неможливо спілкуватися.

Ви ніхріна не знаєте і не хочете знати про українську сучасну культуру, про театр, сучасну музику, сучасну українську поезію, український рок і джаз.

Раз ви байбачка не бачите , значить його не існує ?

Скільки ви вже будете триндіти про “хуторянську українську культуру”, якої взагалі не знаєте і ,головне, не хочете знати?

Це ви,які ніколи не були на українських рок-фестивалях, чи українських андеграундних тусовках, починаєте розказувати, що “нєт украінской музикі, чтоби єйо крутіть в ефірах”! Зате “зоновсько-лагерне” московське лайно в лабутенах вважаєте мистецькою вершиною світу , і думаєте ,що тупа російська рєчьовка -частушка – це і є реп, а гугняве виття під три акорди – це і є рок .

Та один “Суботів” у виконанні Андрія Середи і Кому Вниз, або “Очі відьми” Дмитра Доброго Вечора і “Вія” переважує все ваше трендове московське лайно за всі роки його існування.

Приберіть мільярдні фінансові підпорки російського агітпропу від вашого “продукту” – і колос на глиняних ногах завалиться.

Нема там що слухати і чим пишатися. Хоч сто разів Юрочку Лозу крутіть, а все-одно не Лед Зепелін .

Тому і кричите про шаровари і хуторянство , що мрієте загнати українців в духовну і культурну резервацію на своїй землі і не випускати звідти.

Як індіанців апачів в Америці.

Адже дикунам в шкурах і з пір’ям в голові саме там і місце. Хіба ні?

Класичний спосіб “дегуманізації”, або “розлюднення” опонента .

Гоп! – і ваш опонент уже ніби і не людина , не музикант, чи письменник, не артист і не творець , а якийсь абстрактний “дикун – хуторянин” в засцяних шароварах.

Гоп! – і ви уже на тлі “ошаровареного” вами опонента, ніби і не убогий споживач примітивного продукту русского міра , а цілком собі передовий європейський “культургер”.

Тому і ліпите ті “засцяні шаровари” куди не ліпиться.

Тут головне не щоб “приліпилося”.

Головне – аби “осадочок залишився”.

Щоб українцям соромно було за те що вони маму мають не в “центрі Всесвіту в Москвабаді”, а в Житомирі чи Бахмуті.

Щоб соромно стало за свою власну культуру, за свою пісню і поезію.

Бо воно все “не таке”, “не сучасне”, “минулий вік”… От московська попса із голими задницями – саме то ! І в Європі її всі слухають! Не вірите? Чесно-чесно!

Тоді легше буде будувати в Україні своєрідну “Россію – лайт”. Із русскім міром ,але із смачним українським борщиком і без “злого путіна над душею”.

Щоб зверхньо по щоці нас поплескувати і сміятися над кумедними мавпочками хахлятами в московських секонд -хендовських обносках.

Тільки помилочка одна. Україна – це Європа. Із своєю власною самобутньою європейською культурою.

І відкрита до всього світу .

І вашого русскомірного посередництва не потребує.

Якось самі розберемось хто кому хуторянин, а хто п’янь лапотна попідтинню.

Спробуйте зверхньо повчати про “хуторянство, шаровари” і т.д. , японців – саму прогресивну націю світу із їхніми старовинними кімоно, карате і каліграфією. Або шотландців із їхніми волинками і кілтами , чи іспанців із коридою. Або фінів із їхніми хуторами, деревообробкою і молочною юшкою з червоної риби.

Пора зрозуміти, що не буває успішної сучасної культури ,без опори на могутню власну автентичну.

Та зрештою нам глибоко начхати на ваші потуги принизити українців.

Шаровари? Ха ! Суперовські і моднячі штани!

Хутір? Ух ти,яке зручне котеджне містечко !

Хатка? Найкомфортніше і екологічне житло ,мрія всіх європейців !

Вишиванка? Найкрасивіший,стильний і сучасний одяг!

Вам так не буде !

У балалайки три струни, а у бандури шістдесят чотири.

А тепер розкажіть нам щось про музику, мистецтво і культуру.

 

Українцям на замітку: Спростування міфу про те, що Шевченка з кріпацтва викупили росіяни понеділок,

березня 18, 2016Історія, Культура

14 березень 2016, 18:04
VK Twitter Odnoklassniki Google+
Якщо поглянути на історію детальніше..
Тарас Шевченко. Фото: ЖЖ
“Скільки можна торочити, що “діячі російської культури викупили з кріпацької неволі українського поета Тараса Шевченка”. І кого з росіян Ви там бачили?” – пише у своєму блозі Ганна Черкаська, повідомляють Патріоти України, і продовжує:
“Російський художник Карл Брюллов і російський поет Василь Жуковський вирішили викупити Шевченка з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за 2500 рублів, на той час ця сума була еквівалентна 45 кг чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, і 4 травня 1838 р. портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина.
Росіянин Карл Брюлло (1799-1852) – по батькові нащадок знаменитих французьких емігрантів-гугенотів, по матері – німець. Карл Брюлло став Карлом Брюлловим за указом Олександра I, аби прізвище сповіщало іноземцям про підданого з Російської імперії і нагадувало російські прізвища, йому подарували букву «в». Оскільки життя в Петербурзі не склалося, художник випрохав дозвіл виїхати в улюблену Італію. За легендою, він доїхав до кордону, там зняв увесь свій одяг і викинув його, бо не хотів брати з собою навіть пилюку Росії-мачухи.

Молодий Тарас Шевченко в майстерні у К. П. Брюллова. Меліхов Г. С.
Російський поет В. Жуковський – нешлюбний син російського поміщика Панаса Буніна (прадід відомого письменника, лауреата Нобелевської премії Івана Буніна), мати – Сальха, туркеня за походженням, узята в полон росіянами при штурмі Бендер у серпні 1770 року. Полонянку хрестили з ім’ям Єлизавети Турчанінової. Народжений нею син Василь за бажанням П. Буніна був усиновлений білоруським шляхтичем Андрієм Жуковським (який жив «на хлібах» у Буніних), що дозволило Жуковському уникнути долі незаконнонародженого. Його особисте походження поглибило співчуття до долі Шевченка.
Відомо, що поряд з портретом Жуковського розігрувалися предмети порцеляни і коштовності. Хто їх виграв і чи виграв хтось взагалі? Портрет Жуковського не виграв ніхто! Царська родина на нього претензій ніколи не виявляла. Після проведення лотереї Брюллов ще 14 років працював над портретом і тільки після смерті художника родина продала його російському підприємцю Третьякову. У 1939 році портрет Жуковського, за який, ніби то було викуплено Шевченка з кріпацтва, потрапив до новоствореного музею Т.Г.Шевченка в Києві.
Оскільки лотерея із розіграшу портрета Жуковського не дала бажаної суми, кошти на викуп поета збирали в складчину, яку започаткували К. Брюллов, В. Жуковський, О. Венеціанов та Ю. Баранова. Олексій Венеціанов син грецького купця з НіжинаФармакі-Венеціано та українки. Живопису навчався у українця Володимира Боровиковського. Юлія Баранова (1789 – 1864) – німкеня, графиня, народжена Адлерберг, гофмейстриня, статс-дама, вихователька дочок Миколи I.
Кошти для викупу здали: земляк Т. Шевченка художник Іван Сошенко; художник Аполлон Мокрицький з Полтавщини, нащадок козака Таволги, випускник Ніжинської гімназії вищих наук; поет Євген Гребінка (козацький нащадок роду Чайковських); граф Вієльгорський Михайло – поляк, віолончеліст, композитор.
Василь Григорович – козацький нащадок із Полтавщини, випускник Київської академії, конференц-секретар Академії мистецтв, брав участь у викупі Шевченка з кріпацтва і допоміг влаштувати його в Академію мистецтв пенсіонером Товариства сприяння художникам. Т. Г. Шевченко присвятив Григоровичу поему «Гайдамаки» і згадує про нього на сторінках свого щоденника та в повісті«Художник». Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну”.

Руйнування музею митрополита Шептицького – ганьба для львів’ян

серпня 29, 2013Духовність, Культура
Національний музей імені Андрея Шептицького

Національний музей імені Андрея Шептицького

  • Live Journal
РОЗМІР ШРИФТУ

29.08.2013

Львів – Національний музей імені Андрея Шептицького готується до столітнього ювілею, однак жоден захід не запланований у палаці, де сам Шептицький створював музей. Історична будівля на вулиці Драгоманова, 42 перебуває у зруйнованому стані, кілька років тому звідти двічі викрадали цінні експонати.

«Музей не працює» – таке оголошення вісім років висить на брамі музейного комплексу на Драгоманова, 42, колишній вулиці Мохнацького. Саме за цією адресою 13 грудня 1913 року митрополит Андрей Шептицький подарував українському народові національний музей із надією, що він стане культурним і науковим центром. Відкриття музею була важливою подією у житті міста – зібралась уся еліта,оприлюднили вітання Папи Римського.

Національний музей імені Андрея Шептицького

Національний музей імені Андрея Шептицького

Андрей Шептицький у різних кутках світу за власні кошти купував і привозив до Львова твори мистецтва. На Святоюрській горі унікальна збірка давнього українського мистецтва ще у 1903 році займала кілька митрополичих кімнат, тут були ікони і книги – зразки українського книговидання. У 1911 році владика придбав під національний музей палац ХІХ століття (Драгоманова, 42). Будівлю і свій приватний фонд «Церковний музей» митрополит подарував українському народові. Сам формував експозицію музею і його фінансував.

«Ще коли митрополит Андрей був у Добромильському монастирі, разом із братами вони йшли селом Поляна і там якраз розбирали стару дерев’яну церкву, і ці ікони, згідно з давньою традицією, мали спалити, митрополит журився, як багато ікон було знищено. Саме ці перші ікони увійшли в експозицію Національного музею. Митрополит опікувався здібними молодими художниками. У самому приміщенні і біля нього була робітня, де художники працювали. Митрополит, як ніхто, розумів значення ікони, це був не лише витвір мистецтва, але передусім сакральна річ»,– каже працівник Центрального державного історичного архіву України у Львові Оксана Гайова.

Оскільки фонди музею постійно поповнювались, у 30-х роках біля палацу збудували нові приміщення. Андрей Шептицький зумів довкола національного музею об’єднати талановитих людей. Тут бував Іван Франко, Михайло Грушевський, Іван Огієнко, у залах палацу відбулась посмертна виставка видатного галицького митця Модеста Сосенка, славетних митців Галичини. На території музею досі зберігся будиночок, де проживала сім’я  Іларіона Свєнцицького, першого директора музею, який очолював його 35 років.

Будинок Свєнцицьких

Будинок Свєнцицьких

Доступу до музею немає роками

У роки незалежності головну експозицію національного музею перенесли у будівлю на проспект Свободи, де у радянський час був музей Леніна, а за Польщі – музей промислу. Нині це центральне приміщення національного музею, і вже навіть багато львів’ян гадають, що цей будинок подарував Шептицький… Тим часом комплекс, де був створений музей митрополитом, забули. Тут музей не працює від 2005 року, відтак втратив своїх відвідувачів. Не представлено для громади проект ремонтно-реставраційних робіт, не вказано, коли вони почались і коли завершаться,  яка їхня вартість. Український народ, якому Шептицький подарував музей, не має доступу на територію, яка не є приватною власністю.

Така ситуація дивує Андрія Салюка, президента благодійного фонду «Збереження історико-архітектурної спадщини Львова». Він вважає, що дирекція музею мала б радитись із фахівцями, як краще порятувати пам’ятку.

Палац усередині

Палац усередині

У 2005 році Кабмін виділив Львову майже сім мільйонів гривень на ремонтно-реставраційні роботи у музеї на Драгоманова. За нинішніми цінами, це було б близько 15 мільйонів гривень. Начальник міського управління капітального будівництва Ігор Фалюта розповів, як освоювали державні кошти.

«Ми робили електроживлення, тягнули кабелі, змінювали підстанцію, опалення, котельню встановили, замінили дах на будинку Свєнцицьких ( дах замінений частково – ред.), відремонтували будинок, а ще робили замощення території, вирізали дерева, всередині палацу нічого не ремонтували, а ще огорожу зробили», – каже Ігор Фалюта.

Точніше – демонтували стару австрійську огорожу з литих цементних колон і металевих перетинок і вставили неякісну нову, яка розсипалась і нещодавно її ремонтували знову. Загалом ремонт проводиться закрито від громади.

Палац, де розташовувався національний музей, потребує порятунку, бо він руйнується на очах, у чому пересвідчилась кореспондентка  Радіо Свобода. Те, що зроблено, не підтримується. За розповідями працівників, у 2009 році було затоплене фондосховище. Досі не розкриті дві крадіжки понад 200 цінних кахлів і стародруків. Правоохоронці порушили кримінальні справи, але й донині – жодного результату.

У 1913 році тут відкрили національний музей

У 1913 році тут відкрили національний музей

Мінкультури, можливо, виділить кошти

Ігор Кожан, директор Національного музею імені Шептицького, пояснив, що ремонтні роботи припинились у 2008 році через нестачу коштів. «Я постійно звертаюсь до міністерств культури, регіонального будівництва, депутати роблять  запити», – зауважив пан Кожан.

У відповідь на останній запит Мінкультури поінформувало, що у 2014 році на порятунок музею у держбюджеті передбачать кошти.

Заходи до столітнього ювілею створення музею розпочнуться з вересня і триватимуть у головному приміщенні музею на проспекті Свободи. Про стару будівлю стараються не говорити. Біля палацу, на занедбаному подвір’ї планують встановити сучасну копію меморіального бюсту митрополита (бюст виготовлений скульптором Сергієм Литвиненком у 1935 році).

«Елементом відкриття меморіального знаку і буде дотичність до митрополита. Ми встановимо його на місці, де до 1947 року був бюст Шептицького, виготовлений Литвиненком, але який зруйнувала радянська влада. У 1960 році вони там поставили так званий «Світовид»», – розповідає Ігор Кожан (мова про дохристиянську пам’ятку, як вважає дехто з науковців; її демонтаж торік спричинив скандал у музейному середовищі – ред.).

Перенесений Світовид

Перенесений Світовид


Але чи на таку «дотичність» заслуговує засновник музею? Сто років тому митрополит на відкритті національного музею говорив про необхідність збереження української культури. А нині те, що він зберігав, про що піклувався і дарував українському народові, руйнується. Мова не лише про музейний комплекс на Драгоманова, але й про шпиталь Шептицького, де планують зводити багатоповерхівку у зоні ЮНЕСКО, літню резиденцію митрополита у Карпатах, яку, як припускають, пригледіли багатії, занедбаний родинний маєток Шептицьких у Прилбичах, що на Львівщині.


Галина Терещук

В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

Минуло 100 років із дня смерті Лесі Українки

серпня 1, 2013Культура
1 серпня, 2013 – 09:54

1 серпня 1913 року на грузинському курорті Сурамі у віці 42 роки пішла з життя українська письменниця Леся Українка. Причиною її ранньої смерті був кістковий туберкульоз і невиліковна хвороба нирок. Незважаючи на важку хворобу, поетеса не переставала творити.

Останні роки життя Лариси Косач-Квітки минули в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати, якій письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії».

Основна тема творів Лесі Українки – образ ідеальної землі, земного раю, який називається «Україною». Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах.

У кінці 90-х років з’являються її поеми «Одно слово», «Віла-посестра», «Се ви питаєте за тих», «Ізольда Білорука», в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Леся Українка активно працювала і як перекладач, її увагу привертали вершинні явища світової літератури – «Макбет» Шекспіра, «Пекло» Данте, «Каїн» Байрона. Вона переклала також драму Г. Гауптмана «Ткачі», яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі.

Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Джерело: День

Локальна масштабність Сторіччя з дня смерті Лесі Українки відзначають, в основному, завдяки ентузіазму на місцях

серпня 1, 2013Культура

 

 Україна молода01-08-2013 року

Сота річниця з дня смерті Лесі Українки мала б стати серйозним приводом для масштабних подій за участю топ–осіб якщо не держави в цілому, то мистецтва — обов’язково. Ці сподівання підсилювала і відповідна Постанова Верховної Ради від 4 липня. Яка хоч і не вирізнялася особливою конкретикою, але ж повинна була налаштувати місцеву та найвищу владу на відповідні процеси й рішення. Сьогодні, аналізуючи відзначення 100–річчя з дня смерті Лесі Українки, доводиться визнати, що найбільш справедливим визначенням цієї події буде, на жаль, слово «містечковість». Ну, або «локальність», якщо висловлюватися дипломатично.

Однією з найбільш насичених програм на пошану Лесі можуть похвалитися мешканці Ялти. Сьогодні в Музеї Лесі Українки пройде День пам’яті «Ні, я жива, я буду вічно жити…». О десятій біля пам’ятника письменниці стартує проект «Квіти для Лесі», а потім усі бажаючі запрошуються на екскурсію до музею, яка супрово­джуватиметься перформенсом. Увечері в римо–католицькому храмі Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії відбудеться концерт, присвячений пам’яті Лесі Українки. До речі, на ці події до Ялти збираються і деякі депутати Верховної Ради. На «круглому столі», до участі у якому їх запросили далекоглядні працівники Музею, будуть говорити і про відродження всеукраїнського фестивалю культури та мистецтв «Лесина осінь». Як відомо, цей форум під патронатом Міністерства культури проводився у Ялті щорічно з 1995 по 2009 рік…

Відзначатимуть цю дату і в інших регіонах країни. У Волинському музеї експонується фотодокументальна виставка «Леся Українка і Волинь», на якій представлені світлини, пов’язані з її перебуванням у Луцьку та селі Колодяжному. А сьогодні й завтра в Колодяжненському літературно–меморіальному музеї Лесі Українки відбудеться цикл тематичних заходів «Музей збирає друзів». У ці дні згадують про Лесю і за кордоном. Так, молодіжне товариство українців Болгарії «БУКИ» організувало велопробіг через гору Вітошу в село Владая, де у 1894 році проживала Леся Українка. Українська молодь проїхала понад 30 кілометрів через гори, щоб реставрувати та оновити пам’ятну дошку та парк, де знаходився дім Михайла Драгоманова, у якому мешкала тоді Леся Українка.

Роковини смерті письменниці не залишилися поза увагою й у столиці. Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького ініціював акцію «100 років з нами». Усіх бажаючих запрошують на поминальну молитву в церкві на Байковому кладовищі (початок — об 11:00), потім — жалобна хода до могили письменниці і покладання квітів. За словами організаторів, вони прагнутимуть максимально відтворити настрій та перебіг поховання Лесі Українки. За спогадами очевидців, під час похорону через заборону влади промови не виголошувалися, але хор, що співав біля могили «Вічну пам’ять», не вдалося приборкати навіть жандармерії. Тож і в 2013–му квіти до могили Лесі покладатимуть під звучання хорового співу.

На виставку з нагоди 100–річчя від дня смерті Лесі Українки, яка працює в меморіальному приміщенні бібліотеки колегії Павла Галагана, запрошує Національний літературний музей. Серед експонатів — періодичні прижиттєві видання альманахів, журналів із творами письменниці, зокрема альманахи «Вік», «За красою», «Дубове листя», «Досвітні огні», «На вічну пам’ять Котляревському», портрети поетеси та ілюстрації до її творів… Шкода, але до цієї дати місто так і не відновило меморіальні дошки на київських будинках, де мешкала Леся Українка (на вулицях Вєтрова та Саксаганського). Ці дошки були поцуплені ще років iз двадцять тому, але у чиновників так і не дійшли руки до того, щоб виготовити нові й закріпити там, де вони повинні бути.

… А тим часом у пресі дедалі частіше почали з’являтися повідомлення про те, що й будинок, у якому розташований музей Лесі Українки в Грузії (місто Сурамі, де поетеса прожила свої останні дні), вже дуже давно потребує ремонту. За словами екскурсовода Ніно Салагая, зараз посольство України в Грузії намагається шукати кошти для придбання нового приміщення, куди б можна було переселити музей. Але про позитивні новини тут поки що говорити зарано.

А ТИМ ЧАСОМ…

Днями у Новоград–Волинському, на батьківщині письменниці, завершився фестиваль літератури і мистецтв «Лесині джерела», який відбувається вже 27–й рік поспіль. Нинішнє свято приурочене до двох пам’ятних дат — 100–річчя від дня смерті Лесі Українки та відзначення 50–річчя створення музею Лесі Українки. У фестивалі взяли участь професійні, аматорські творчі колективи, письменники, поети, науковці з усіх куточків України, ближнього та далекого зарубіжжя, офіційні делегації з Росії, Грузії, Білорусі, Хорватії, Польщі, Німеччини.

Більше, ніж українська: минає 100 років від дня смерті Лесі Українки

серпня 1, 2013Культура
  • Більше, ніж українська: минає 100 років від дня смерті Лесі Українки
Київ – 1 серпня минає 100 років із дня смерті української письменниці і перекладача Лесі Українки. Ларису Косач-Квітку (справжнє ім’я письменниці) літературознавці ставлять в один ряд із такими діячами початку 20-го століття, як Генрік Ібсен чи Моріс Метерлінк. Науковці наголошують: Леся Українка – це культурний діяч, значущість якого виходить за українські кордони. Водночас, попри всю грандіозність постаті Лесі Українки, донині немає повного зібрання її творів. Для видання, кажуть дослідники, все готове, однак на такий масштабний проект у держави немає коштів.

«Я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе», – це уривок із листа Лесі Українки Сергію Мержинському, коханому чоловікові, який помирав у неї на руках.

Ця історія кохання, як і багато інших, не менш драматичних і захоплюючих фактів із життя письменниці, школярам якщо і відома, то побіжно. Українці, які саме у школі починають знайомство із Лесею Українкою, знають про її тяжку хворобу, про цілу літературну династію (її дядько – сам Михайло Драгоманов), можливо, про дружбу письменниці з іншими, не менш хрестоматійними постатями – Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником.

Однак багато досягнень Лесі Українки донині залишаються невідомими широкому загалу, погоджується літературознавець Тамара Гундорова. У розмові з Радіо Свобода вона каже: теми, які у своїх творах піднімала Леся Українка, визначали не лише українську культуру початку 20-го століття – мова йде про глобальний контекст.

«Леся Українка – передовсім письменниця для дорослих. Особливо у своїх драмах вона надзвичайно серйозна. У своїх драмах вона піднеслася до такого рівня трагізму, античного звучання – і в своїй «Касандрі», і в «Одержимій»», – зазначає Тамара Гундорова.

«Навіть «Лісова пісня», про яку ми так багато говоримо, яку вивчають у школі, – там же мова не тільки про Волинь, про Перелесника, Мавку і Лукаша. Це передовсім її драма про свободу і про душу, про те, що людина має в собі справді те, до чого треба дорівнятися», – наголошує літературознавець.

На повне зібрання творів грошей немає

У 2010 році у своїй постанові Верховна Рада рекомендувала Кабінету Міністрів «сприяти перевиданню повного зібрання творів Лесі Українки» – тоді якраз готувалися відзначати 140 років від дня народження письменниці. Підготовка й видання 16-томного зібрання творів Лесі Українки – стратегічне завдання науково-дослідного інституту її імені, що діє у структурі Східноєвропейського національного університету.

Вчений секретар інституту Сергій Романов розповідає Радіо Свобода, що – попри рекомендації парламенту – коштів на цей проект держава поки не виділила.

«Багато вже підготовлено. Є план-проспект видання, яке матиме 16 томів, розписано приблизно редакторський колектив кожного з томів, редколегія видання загалом, є певні напрацювання текстологічні, джерелознавчі, є певна база», – каже Сергій Романов.

«Східноєвропейський національний університет забезпечує матеріально-технічну базу, але, на жаль, він як навчальна установа не може фінансово підтримати наукові пошуки», – додає він.

Аналогічна ситуація, розповідає Сергій Романов, і з виданням персональної енциклопедії «Леся Українка». Цей проект потребує залучення дослідників із різних академічних установ, які, каже він, навряд чи погодяться працювати безкоштовно.

Тим часом Тамара Гундорова радить освіжити у своїй пам’яті творчість Лесі Українки і прочитати щось із її драматичних творів. Наприклад, уже згадані «Одержиму» чи «Касандру», або ж «На полі крові» – драматичну поему про життя Іуди після зради Ісуса Христа. Каже: про деякі з драм Лесі Українки її чоловік, Климент Квітка, згадував так: писала їх, майже помираючи, і не могла померти, не дописавши.


Нове явище у культурно-духовному житті Львова

липня 22, 2013Духовність, Культура

 Степан Івасейко

Уже минув рік від того часу, коли вперше у Львові, у церкві св. Івана Хрестителя, що на вулиці Кобилиці, 13 (бічна вул. кн. Ольги) було проведено фестиваль пісенних купальських традицій, який сколихнув не тільки парафіяльну, а і загальну львівську громаду творчим розкриттям неповторного самобутнього пісенного багатства нашого краю. І ось цього року, 14 липня, після закінчення посту Петрівки, свято повторилося, набуваючи ширшого, масштабнішого розмаху, перегукуючись з Львівським багатолітнім фестивалем «Велика коляда».

А започаткував, втілив цю ідею і надав її статусу фестивалю настоятель цієї церкви отець Іван Коломієць.

Ще з далекої давнини, пізнаючи закони природи і всесвіту, занурюючись в глибини свого духовного єства, творив український народ свою духовну культуру, втілюючи її у незбагненної краси і поетичності обрядово-пісенні дійства, що надавали буденній життєвій реальності особливого духовного осмислення – бачити себе і свою працю у поєднанні з вищою духовною сутністю ‑ Творцем. Так появлялись щедрівки, колядки, веснівки петрівки, купальські і інші обрядові пісні ‑ вищі естетичні виразники його земного життя.

Усвідомлюючи свою хліборобську працю, як співпрацю з Творцем, покладаючи на нього надію і подяку за вирощення і дозрівання, хлібороб шукав і відповідних форм подяки. Отак і створювались віковічні обряди, традиції. З приходом Християнства, з його високими моральними законами, з вищим розумінням Господнього начала, давні народні традиції, що творили і об’єднували український народ впродовж всієї його історичної ходи, не зникли, а набували нового глибшого осмислення, стаючи кореневою системою нашого національного буття І сьогодні вони – ці віковічні звичаї і обряди в поєднані з християнством становлять те неоціненне національне коріння, лише на якому може розвиватись дерево української самобутньої культури, української національної державності, даючи нам силу для об’єднання такої нині духовно розділеної української нації.

І ось настоятель згаданої церкви отець Іван Коломієць, осінившись такою благородною ідеєю – відновлення давніх духовних традицій, поєднання їх з сучасністю, в минулому році, зробивши перший крок, у цьому повторив, втілив у життя це нове явище – фестиваль духовної і народної купальської пісні, поєднуючи цим релігійну і народну пісенність, намагаючись надати цьому заходу відповідної усталеності. Хоча розподіл творчості на релігійну і народну є умовний. Уся творчість релігійна чи світська народна – всі вони духовні, бо народжуються вони з потреб вищого духовного осмислення національного буття, приходять на світ у момент особливого божественного стану людської душі щоб прославити і виявити сою любов до Творця, до ближнього, а юним в купальську ніч розкрити своє палке серце у священних почуттях любові до того єдиного чи єдиної, з надією на щасливу долю у парі, про що співається в купальських піснях.

Створюючи таке свято у своїй церкві отець Іван, за підтримкою диригента хору «Слов’янка» Василя Стефановича, а також і інших ентузіастів, запросив на цю подію сімнадцять хорових колективів не тільки зі Львова, а і з інших міст і сіл Львівщини – з Червоногруда, Золочева, Оброшена, Зимної Води і ін. Усе це надало цьому фестивалю масштабнішого виміру – наразі обласного, але я вірю що він переросте як і «Велика Коляда» ‑ у загально-український.

У заздалегідь визначеному порядку змінюються на сцені хорові колективи, лунають пісні релігійні і світські, розкривають поетичну душу українського народу у всіх його життєвих проявах – в любові до Бога, до рідного краю, палке юне кохання, а часом і жартівливу, що завжди оживляло всіх присутніх. Ну і як тут не обійтися без купальського вінка – цього одвічного українського символу продовження роду. Він витав у висотах церкви, над головами всіх присутніх, осіняючи їх якоюсь таємничістю, казковістю цього купальського дійства.

Свято тривало довго. Барвисті національні строї, багате гармонійне звучання людських голосів, натхнені обличчя хористів мимоволі повертали нас в ту казку оспіваної купальської ночі з її чарами і надією, в які задивлялася і задивляється українська юнь усіх поколінь. На завершення, зведеним хором прозвучала «Молитва за Україну» Миколи Лисенка. Щира мелодійна молитва до Бога – «Боже Великий Єдиний нам Україну храни…» сколихнула груди всіх присутніх і у нинішній складний для України час линула благанням до Бога про заступництво за нашу культуру, мову, за утвердження національної самобутності України на її рідній, Богом дарованій землі.

 

 

Леся Воронина: Агресивні рагулі перемогли закомплексованих інтелігентів

липня 12, 2013Культура, Українські проблеми. Політика
Українська правда
Життя

10.07.2013
Ірина Славінська, Галина Титиш, УП
Леся Воронина. Фото bukvoid.com.ua
Після виборів 2010 року я зрозуміла – Янукович це середньоарифметичне втілення середньоарифметичного малороса, такий-собі “парень молодой”, який “вышел в степь Донецкую”, а опинився… в президентському кріслі.

Дитяча письменниця Леся Воронина є авторкою улюблених книжок багатьох українських дітей – ” Суперагента 000″, “Прибулець з країни Нямликів”, “Хлюсь та інші”, а за книжку “Таємне товариство боягузів” пані Леся отримала цьогорічну нагороду “Книга року ВВС”.

Ще одна премія – президентська відзнака “Книжка року” за книжку “Сни Ганса Християна” ознаменувалась скандалом: Воронина і художниця Катерина Штанко відмовилися її прийняти, “з гігієнічних міркувань”.

“Українська правда. Життя” зустрілась з письменницею, аби обговорити сучасну дитячу літературу, цілком доросле життя в Україні, а також минуле.

Пані Леся розповіла, як її двічі намагалися вкрасти страшні дядьки, і про те, як важливо не давати дітям цілком “цукровий погляд” на життя.

Про премії

Це була дивна історія. На початку минулого року нам з художницею Катериною Штанко повідомили, що поважне журі присудило нам президентську премію “за видатні досягнення в галузі літератури” за книжку “Сни Ганса-Християна”.

Для мене це було цілковитою несподіванкою, бо я й не підозрювала, що нас на ту премію “висували”. Окрім того, “Сни” – це мої фантазії на тему казок Андерсена і, певно, нагородити в першу чергу треба було його…

А якщо серйозно, то ми з Катею відмовились від президентської ласки без жодних вагань. Так би мовити, з гігієнічних міркувань. Взяти ту премію з рук нинішнього гаранта, означало б перекреслити все, що ми робили досі і показати, що ми готові “їсти з руки” нових господарів України. Знаєте, нас навіть намагалися умовити, переконати, що можна ці гроші можна віддати, наприклад, хворим дітям.

Але ж тут ідеться зовсім про інше – ті сто тисяч гривень не врятували б мільйони окрадених нинішньою владою дітей, які щодня вмирають у наших злиденних лікарнях.

Я в ці ігри не граю, а співпрацю з нинішньою владою, хоч би якими добрими намірами це пояснювалося, вважаю колаборанством.

Про можновладців

Я маю своє “фантастичне” пояснення того, що відбувається з нами сьогодні.

Уявіть, що більшість у ВР і Кабміні – це хижі космічні прибульці, які прилетіли на Землю, щоб будувати тут свої багатоповерхові термітники, руйнуючи непотрібні їм старовинні будинки, вулиці й парки і безперервно пожираючи все, що можна вхопити, запхати собі в горлянку й перетравити.

Розумієте, у нас з ними абсолютно різна шкала цінностей. Якщо ви милуєтеся прекрасним пейзажем, слухаєте музику чи захоплюєтеся вишуканим старовинним палацом, то ви для цих істот – просто клінічний ідіот.

Так, вони ходять до церкви й жертвують “своїм” храмам мільйони. Але для них Бог – це головний пахан, якому треба дати пайку з общака, і тоді він влаштує так, щоб у правильних пацанів все було в шоколаді!

Про міністерство культури

Чи можу я назвати хоч одну державну структуру, що діє ефективно? Я таких не зустрічала. І це цілком зрозуміло, адже все в нашому житті взаємопов’язане.

Якщо ми їздимо по дорогах, асфальт на яких тане разом зі снігом, то який сенс жалітися на медицину чи на культуру? Якщо у нас міліціонери часто нічим не відрізняються від бандитів, то звідки візьмуться нормальні люди в МВС?

Часом трапляються винятки – раптом натрапиш на нормального уважного лікаря, розумного вчителя, який любить і розуміє дітей, чи навіть на службовця у якомусь офіційному кабінеті, який хоче тобі допомогти без жодного хабара… Але такі поодинокі приклади доброго ставлення одразу ж перетворюються на подію року, настільки вони рідкісні.

А щодо Міністерство культури, то, як на мене, воно нічого справді корисного для нашої культури не робить. Воно працює саме на себе, як і решта пострадянських структур.

Про історичну спадщину

Леся Воронина: Верховна рада і Кабмін – це космічні прибульці

Колись я працювала в Музеї народної архітектури в Пирогово. Одного разу під час розкопок на Подолі знайшли дерев’яний зруб часів Київської Русі і привезли на реставрацію до нас.

Якось я помітила, що жіночки, які працювали на будівництві Музею, щодня перед обідньою перервою виносять зі складу, де зберігалися ті старожитності, чорні порепані колоди.

Виявилося, що вони тими тисячолітньої давнини дровеняками розпалювали багаття, на якому варили куліш… Та ще й примовляли: “Та кому воно нада те старе барахло? Построїли б шось красіве, кірпічне, під бляхою”.

І ті жінки не винні, розумієте? В них була інша шкала цінностей. Для них усі ми були пришелепкуватими інтелігентами, що казилися з жиру. Та ще й “городські” були, падлюки.

Про жлобів

Наше замилування селом, коли ми пускаємо скупу сльозу, згадуючи про гнаних і голодних селян, наївне й дуже далеке від реалій нинішнього дня. Насправді всі ті селяни вже давно не побіджені та не голодні.

Частина з них перетворилася на жлобів, які добре вміють видирати з горла все, що тільки можна. Люмпен заволодів країною. Агресивні рагулі перемогли закомплексованих інтелігентів.

Звичайно, в селі є добрі і порядні люди. Але зараз я кажу про тих, котрі знають, як зубами й ліктями пробивати собі шлях “нагору”, коли слід казати “правильні” слова, і як допастися до корита. А ось тоді вони вже покажуть усім цим зараженим ідеєю лібералізму інтелігентам, хто насправді головний!

Та, врешті, – це зовсім не конфлікт села з містом. Насправді це конфлікт інтелігенції й люмпена. Нинішнє місто – така ж територія люмпена. Тільки тут люмпени ходять у дорогих піджаках і їздять на чорних лексусах.

Після виборів 2010 року я зрозуміла – Янукович це середньоарифметичне втілення середньоарифметичного малороса, такий-собі “парень молодой”, який “вышел в степь Донецкую”, а опинився… в президентському кріслі.

Про солідарність

Одного разу мені подзвонив слухач на радіо і досить єхидно запитав, чому під час вручення премії “Книга року Бі-Бі-Сі” 2008 року, коли перемогла Люко Дашвар, ніхто з присутніх письменників-фіналістів не підійшов її привітати?

І я подумала, що, блін, це таке жлобство… Того дня я особисто посоромилася підійти до Люко Дашвар, бо ми не були знайомі. Хоча насправді підійти привітати мені ніщо не заважало.

Чому так сталося? Може тому, що в нас підтримують одне одного, радіють успіхам колег і виявляють цю радість лише члени однієї “тусівки”.

Зараз у нас немає цілісного літературного середовища – є тільки клаптикове, такий собі літературний печворк.

А щодо національної ідеї… сьогодні наших співгромадян здатен об’єднати хіба що футбол, та ще, часом, бокс.

Про дітей

Попри всі зусилля пана Табачника та очолюваного ним міністерства, в Україні є дуже багато розумних і талановитих дітей.

Свого часу, коли я працювала головним редактором журналу “Соняшник”, до нас приходили тисячі листів з чудовими дитячими оповіданнями, віршами, малюнками.

І сьогодні спілкування з дітьми й підлітками для мене – “екологічна ніша”. Лише в дитинстві ми вміємо так самовіддано дружити, так гостро, оголеними нервами сприймати несправедливість і радіти кожному дню.

Як привчити дітей до читання

Діти обирають ті книжки, яким вірять, з героями яких можуть себе ототожнювати.

Ви пригадуєте, як критикували у нас “Гаррі Поттера” Джоан Ровлінг , як звинувачували її в усіх смертних гріхах? Але це семикнижжя здійснило переворот у дитячій літературі, читання знову стало модним.

Діти повернулися до книжок, заразилися цією чарівною хворобою – книгоманією і вже не уявляють свого життя без книжки.

“Я дуже хотіла, щоб мої читачі зрозуміли, що лише та людина, яка подолає свій страх, стає вільною і зможе перемогти найлютішого ворога”

Власне, саме талановита й захоплива книжка може стати протиотрутою, ліками від тотальної попси, що заполонила світ, прищепити дитині добрий смак, розвинути уяву, навчити думати й робити власні висновки.

Про політичні акценти в дитячій літературі

Так, в моїй пригодницько-фантастичній повісті “Таємне товариство боягузів та брехунів” і справді діють хижі прибульці з космосу синьоморди, які хочуть заразити людство вірусом страху й заволодіти Землею.

Чи схожі вони на наших можновладців? Про це ви можете дізнатись лише прочитавши книжку й розплутавши усі сюжетні вузли та вузлики, які я позав’язувала так хитро, щоб читачеві весь час було цікаво.

А якщо серйозно, то я дуже хотіла, щоб мої читачі зрозуміли, що лише та людина, яка подолає свій страх, стає вільною і зможе перемогти найлютішого ворога.

До речі, мої герої часто вдаються до такої універсальної зброї, як сміх. Адже осміяний ворог перестає бути страшним, він стає жалюгідним і безсилим.

Паралімпійська література

Колись я придумала таке визначення, як “паралімпійська література”, і стосується воно усіх тих “правильних”, квазіпатріотичних і неймовірно нудних книжок, де сердешних діточок повчають, як треба жити на світі.

Але при цьому жодна дитина з власної волі таких книжок не читатиме, а прийматиме їх, як “гіркі ліки”. І жодні патріотичні гасла й заклики не примусять малого читача таку книжку полюбити.

Мені здається, що серіал “Альф”, мультфільми “Тачки” чи “Шрек” у блискучому перекладі українською Олекси Негребецького зробили для популяризації української мови більше, ніж всі розмови про калину та солов’їв.

Про шкільну програму з української літератури

В нашій дитячій літературі донедавна був майже відсутній нормальний сильний і життєрадісний українець. Згадайте шкільну програму. Я пам’ятаю, як у школі після читання “Новини” Стефаника просто захворіла.

Розумію, що дитині треба прищеплювати доброту й співчуття до стражденних, але ж робити це треба так, щоб не викликати у читача жах і відчуття зневіри й безвиході! Ну чому всі наші герої неодмінно мають страждати?

Мене досить часто запрошують виступати перед школярами. І коли я у них запитую, які книжки з шкільної програми їм сподобались, то крім “Тореадорів з Васюківки” Всеволода Нестайка діти не називають жодних інших творів. А на запитання: чому? – відповідають: “Бо в усіх інших книжках всі мучаться і вмирають”.

Нещодавно шкільну програму з української літератури змінили. Можливо, вплинула критика. Туди ввели багато творів сучасних українських письменників, які пишуть у жанрах, які так люблять діти: детективи, пригоди й фантастика.

Втрапили до програми і мої тексти. І я дуже сподіваюсь, що мої фантастичні історії не розчленують на “тему” та “ідею”. І що у дітей не пропаде до них інтерес.

 “В нашій дитячій літературі донедавна був майже відсутній нормальний сильний і життєрадісний українець”

Шкода тільки, що з оновленої програми не увійшли блискучі історичні твори Володимира Рутківського. В сучасній шкільній програмі і так майже немає текстів “для хлопчиків” та ще й пов’язаних з українською історією й написаних так майстерно й цікаво.

Володимир Рутківський – постать в нашій літературі унікальна. Людина, яка десятки років писала в шухляду, аж поки, після виходу у видавництві “А-ба-ба-га-ла-ма-га” його пригодницької трилогії про хлопчиків-джур, дочекалася слави та визнання.

Рутківський зробив переворот в українській дитячій літературі, так само, як Ровлінг – у світовій. Щоправда, пані Джоан не довелося долати стільки перепон на шляху до свого читача.

Про видавців

Є видавці, котрі вміють створити вдалий комерційний проект, але не мають “нюху” на гарні книжки. І навпаки – є такі, що мають добрий літературний смак, але зовсім не вміють продавати те, що видали.

Для мене прикладом цілком успішних видавців європейського рівня є Іван Малкович і Мар’яна Савка. І “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, і “Видавництво Старого Лева” мають не просто добрі продажі на ярмарках – кожна їхня книжка стає подією, має гарантію якості.

Особисто для мене і багатьох колег таким видавництвом стало “Грані-Т”, яке видало сім моїх книжок, кожна з яких знайшла свого читача. Серед них і “Таємне товариство боягузів та брехунів”, книжка, за яку я отримала премію “Книжка року BBC”.

Книжки треба просувати та рекламувати – існує ціла наука промоції книжок і поки наші видавці її не опанують, розповсюдження книжок відбуватиметься на рівні сільської самодіяльності.

Про продажі книжок

Нещодавно лише за один день в Кіровограді купили більше 200 моїх книжок. Як це сталося?Просто викладач місцевого педагогічного університету Олександр Ратушняк грамотно й чітко організував мої виступи перед зацікавленою публікою – студентами, дітьми й постійними відвідувачами Українського клубу.

І я зрозуміла, який голод на українську книжку існує на Сході, адже україномовних книжок у місцевих книгарнях практично немає, та й самих книгарень немає також. Але для того, щоб вивчити попит, знайти приміщення й “розкрутити” мережу книгарень треба довго “лупати сю скалу” і набити на лобі не одну ґулю. Набагато простіше засипати книжковий ринок російськими детективно-любовно-фентезійними дешевими виданнями.

Про іграшкову машинку для перевезення в’язнів

Мене історія про продаж у магазинах іграшкових машинок для в’язнів вразила. Уявити, що малий хлопчик чи дівчинка фантазує на тему в’язничних буднів та стосунків між покараними бандюками та їхніми охоронцями, досить складно.

Хоча останнім часом серед дитячих розваг можна знайти й екстремальніші: маски із закривавленими іклами, знаряддя тортур, не кажучи вже про різноманітну зброю – від старовинної до найсучаснішої лазерної.

Я знаю, що хлопчики в усі часи гралися у війну, але коли дитині послужливо пропонують іграшкові кайдани, шибеницю й маленьку гільйотинку, щоб відтинати лялькам голови, то мені здається, що світ остаточно збожеволів. Така собі казочка у стилі американських бойовиків, де добро перемагає зло, а потім довго мучить його паяльником.

І хоча я абсолютний противник примітивно-солодкавих історій, часом мене жахають жорстокі комп’ютерні ігри.

Пам’ятаю, як на конкурс “Золотий лелека” надіслали рукопис про симпатичного маленького кажана-вампірчика, який подружився з молодим моряком і той жалісливий хлопець підгодовував малого кровопивцю, час від часу прикладаючи його до власної вени…. Вампіри та всі ці “сутінкові саги” зараз дуже модні серед дітей та підлітків.

Ризикую здатись старомодною й відсталою, але мені здається, що дитині не варто показувати, що потвори, хижаки та вбивці – це частина захопливої гри, що це нормально й навіть весело.

Хоча і тут є межа. Скажімо, я не зрозуміла, навіщо забороняти “Сімпсонів” – дотепний, іронічний і блискуче зроблений серіал, який так нажахав наших захисників моралі.

Леся Воронина любить равликів. Ось така колекція звірят у неї є

Чому українські дитячі письменники не пишуть про розлучення, смерть та інші проблеми

А у нас взагалі реалістичної дитячої прози майже немає. І я не знаю – добре це чи погано? Мабуть, у наших письменників просто не піднімається рука писати про те, що насправді нас оточує, і вони, разом зі своїми читачами, тікають кудись в уявний, вигаданий світ.

До речі, і Астрід Ліндгнен, і Туве Янсон, і Роалд Дал жодної книжки про реальне життя не написали. І слава Богу! Бо тоді не з’явився б опецькуватий Карлсон з пропелером на спині, і не було б мумітролів і таємничої шоколадної фабрики, де відбуваються дива.

Хоча я розумію, що книжки, де діти читатимуть про цілком пізнавані життєві ситуації, також потрібні і вони вже потроху з’являються. Ірен Роздобудько нещодавно видала цікаву повість “Арсен”, де головний герой – підліток, який тікає з дому і хоче зрозуміти, чому його батьки розлучилися.

Іван Андрусяк отримав міжнародну премію “Біла ворона” за книжку про дивакуватого гладкого хлопчика, який намагається “вписатися” у середовище ровесників, порозумітися з батьками й учителями і втрапляє в різні курйозні ситуації.

Навесні вийшла книжка “Мама по скайпу”, куди увійшли 11 оповідань українських письменників про життя дітей, мами яких змушені працювати за кордоном.

Але про дітей із серйозними фізичними вадами та про травматичний досвід дитини, яка стикається з “дорослими” проблемами, наші письменники, на відміну від своїх зарубіжних колег, майже не пишуть.

Чи можна дітям писати про смерть? Коли Астрід Ліндгрен написала фантастичну повість “Брати Лев’яче серце” про смерть двох братів – старший брат намагається врятувати свого брата-каліку й вони разом гинуть – у Швеції вибухнула суперечка про те, чи можна з дітьми говорити на таку дражливу тему, як смерть.

Я думаю, що так, якщо людина, яка звертається до таких проблем, має “абсолютний літературний слух”. Інакше в дитини може бути травма. Особливо, якщо автор спекулює на дитячій цікавості до “заборонених тем”.

 Сімейний куток. На фото зліва – Леся Воронина з сином

Про дитячий травматичний досвід

Моє покоління вчили беззастережно довіряти дорослим, “бути хорошими” і слухатись старших. І мені ніхто не казав, що дорослі бувають погані. Мабуть, через це в дитинстві мене двічі крали, і я дивом врятувалася.

Вперше, років у шість, мене заманив у темний під’їзд будинку Морозова на вулиці Толстого в Києві, де ми тоді жили, якийсь миршавий дядечко: “Дєвочка, иди сюда, я тебе щеночка покажу!”

Було дуже страшно. Хоча я не розуміла, що зі мною хочуть зробити. Мене врятували знайомі пацани, які прийшли в той закапелок курити.

Вдруге це сталося на подвір’ї нового будинку в Дарниці, куди щойно переїхала моя тітка. Мене відправили погуляти надворі з дітьми. Але це була нова компанія, тому я соромилась і просто стояла біля під’їзду.

Тут до мене підійшов чоловік зі словами “Девочка, ты знаешь, что взрослым надо помогать? Пошли, ты мне подержишь дверь, я замок врезаю”.

Я знала, що допомагати треба, і пішла з ним. Дядько завів мене до квартири “Я только инструменты возьму”, замкнув двері і сказав, що зараз прийде інший дядя, і ми будемо всі разом гратися.

Він був такий страшний, з побитою віспою мордою, такий неправильний – я таких раніше не бачила.

Визволила мене сестра, помітила, що мене не видно в дворі, бігала по під’їзду й кричала “Леся”, шукала мене. Той дядько це почув, відволікся, і я вирвалась, відкрила двері, втекла.

Величезна помилка переконувати дитину в тому, що дорослий світ завжди приязний і добрий до неї. Коли вона зіткнеться з реальним життям, той досвід може стати для неї трагічним.

Балачки про щасливе дитинство мене страшенно дратують. Хіба ми не знаємо, якою безпорадною відчуває себе дитина, коли вона повністю залежить від дорослих, які часто бувають жорстокими й несправедливими. У кожного з нас є цей досвід.

Сьогодні діти в Україні змінилися. Стали більш розкутими, не такими закомплексованими, якими були ми. Думаю, це сталося й через те, що вони ототожнюють себе з героями улюблених книжок і фільмів, кращі з яких вчать дітей самостійно думати й приймати власні рішення, а не були слухняними виконавцями чужих наказів та нав’язаних стереотипів.

Про радіо “Культура”

Я вже досить давно веду передачі радіо “Культура”. І в мене жодного разу не було випадків цензури, ніхто ніколи мені не забороняв запрошувати тих гостей, яких я хочу. Це письменники, історики, художники, актори й музиканти – цікаві особистості, які мають власні погляди на те, що відбувається сьогодні в Україні, і готові поділитися своїми думками зі слухачами.

Єдина прикрість: слухати наш канал можна лише на старих трипрограмниках-“брехунцях”, яких вже не випускають, або на тих коротких хвилях, які просто не ловлять сучасні приймачі.

Це мені нагадує старий анекдот про дурдом. Пам’ятаєте? Приходить в лікарню комісія з перевіркою і бачить, що на дні басейну борсаються закривавлені психи. Вражені інспектори питають: “Що ви там робите?!” А хворі відповідають: “Нам головлікар пообіцяв – як навчимося плавати, тоді він пустить в басейн воду!”

Про пропаганду

Упродовж останніх десятиліть активізувалася антиукраїнська пропаганда: справа Дем’янюка в Ізраїлі, а згодом у Німеччині, російська кіноверсія Другої світової війни, де українці постають страшними монстрами, злочинцями, гіршими за фашистів.

А тепер жахливі звинувачення з боку Польщі щодо Волинської трагедії. Так, 70 років тому на Волині загинули десятки тисяч безневинних людей тільки тому, що вони були етнічними поляками.

І тепер щодня на першому каналі Польського радіо звучать документальні свідчення людей, які пережили цю трагедію і які на власні очі бачили, як українці по-звірячому вбивали їхніх рідних. І ці спогади звучать у супроводі українських пісень.

Це нестерпно слухати, бо кожне слово тих людей, які тоді, у липні 1943 були маленькими дітьми, – правда. Але ми не почуємо ні на українському, ні, звичайно, на польському радіо свідчень українських селян, які пережили такі ж трагедії, коли вирізали українські села й вбивали мирних селян.

Те, що зробили 148 депутатів ВР на чолі з товаришем Колісниченком, звернувшись до Польського Сейму з пропозицією визнати Волинську трагедію геноцидом, вчиненим ОУН-УПА, без жодних спроб порозумітися і врахувати ті складні й неоднозначні події, що відбувалися на Волині під час німецької окупації , – чергове свідчення того, що люди, які керують нашою державою, ненавидять і зневажають народ і країну, в якій живуть. Здається таких прецедентів ще не було в історії жодної держави.

Минулої суботи я запросила на свою передачу історика Кирила Галушка, хотілося, щоб ті люди, які мають можливість слухати канал “Культура”, почули думку професійного історика. Ми зв’язалися телефоном з Ярославом Годуном, директором Польського інституту в Києві, який брав участь у Акції примирення на Волині.

На місце трагедії цього дня приїхали українці і поляки, які взяли участь у Службі Божій, яку спільно провели представники польської й українських церков. Після вшанування пам’яті загиблих поляків, всі учасники поїхали через кордон до Польщі, на те місце, де у липні 43-го було знищене українське село.

І це дає надію на те, що в обох наших країнах існують інтелектуальні й духовні сили, які хочуть шукати порозуміння. Хоча часом мені здається, що це – голос волаючого в пустелі, який ледь пробивається крізь дикий галас синьомордівських “прибульців”.

© 2007-2012, Українська правда.
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань – гіперпосиланням) на “Українську правду. Життя”

Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.