серпня 13, 2013Наука і освіта, Українські проблеми. Освіта

Корупція в українських вишах жене здібну молодь за кордон?

День України, організований студентами-українцями у Варшавському Університеті Лазарського, 17 квітня 2013 рокуДень України, організований студентами-українцями у Варшавському Університеті Лазарського, 17 квітня 2013 року

13.08.2013

Варшава – Впродовж трьох років стрімко зростає кількість молодих українців, які навчаються у Польщі. Польські експерти вважають, що ця тенденція зберігатиметься. А як бажання навчатися у сусідній країні пояснюють самі студенти? Радіо Свобода поспілкувалося з молодими людьми, які приїхали до Польщі з різних регіонів України. Перелічуючи причину свого «польського вибору» студенти говорять про диплом європейського зразка, невисокі польські ціни та про корупцію в українських вишах.

Житомирянка Алла Главацька здобувала технічну освіту в Україні, а тепер навчається у Варшавському політехнічному університеті. За її спостереженнями, за якістю освіти українські технічні виші не небагато відстають від польських. Проте, у Варшаві як студенці їй жити дешевше.

«Я жила в Києві. У Варшаві за кімнату я плачу стільки, скільки ж у Києві, тільки я вже в кімнаті живу не одна, а нас дві людини. Гуртожитки в Україні дешевші набагато. Якщо батьки в Україні готові віддавати на ваше помешкання тисячу гривень, тобто 100 євро, то можна жити. На студентський проїзний велика знижка – 50 відсотків, причому тут один проїзний на всі види транспорту – метро, трамвай, автобус. Якщо харчування, то теж нема проблем, на мою думку, це дешевше ніж в Україні. Якщо взяти одяг, то він також набагато дешевший, ніж в Україні», – каже Алла Главацька.

(фото: Natalia Stodulska)(фото: Natalia Stodulska)

Польща пропонує різні стипендіальні програми – експерт

Мацей Лапінський із Фонду «Енергія для Європи» спеціалізується з української проблематики. Зокрема, його організація заглибилася у проблему навчання українців у Польщі та поляків в Україні. За словами Лапінського, у цьому питанні є величезна диспропорція між двома державами не на користь України.

Лапінський зазначає, що польські ціни на навчання відносно невеликі, та й коштів на прожиття в Польщі потрібно набагато менше, ніж у країнах Західної Європи. Тому, говорить експерт, для українських студентів польські виші – це добрий компроміс між якістю навчання та витратами на проживання, харчування і таке інше. «Сьогодні Польща пропонує різні стипендіальні програми, щоб іноземні студенти, зокрема українці, могли приїхати навчатися. Не дивно, що студенти з України хочуть цим користуватися», – розмірковує Лапінський.

Українці – це найчисленніша національна група студентів-іноземців у польських вишах. Якісний стрибок, каже Лапінський відбувся у 2010 році. Тоді у польські виші поступила тисяча громадян України. В 2011-му в Польщі навчалося 7 тисяч українців. У той же час, наголошує експерт, в Україні вищу освіту здобувало лише 300 поляків. Натомість минулого року у Польщі навчалося вже 9 тисяч громадян України.

Українська молодь навчається у приватних університетах або ж на платних відділеннях державних польських вишів, проте чимало українців студіюють за кошт уряду, чи отримують стипендії університетів.

У Польщі прозора система навчання – студент

Переважна більшість української молоді навчається у Польщі польською мовою. Один із них – В’ячеслав Мельник із Вінниці. Він уже здобув у Варшаві диплом бакалавра за спеціальністю «міжнародні відносини», а тепер навчається на магістерській програмі «публічна адміністрація». В’ячеслав наголошує на тому, що молода людина за бажання може знайти підзаробіток, щоб фінансово забезпечувати своє перебування у Польщі. Здебільшого, розповідає студент, українці у вільний від навчання час працюють офіціантами. За його словами, зарплати в ресторанах чи барах невисокі, але чайових вистачає не тільки на харчування й помешкання, а й на студентські розваги.

Вінничанин говорить, що в Польщі його приваблює на лише навчання, але і система стосунків в університеті. «Час від часу, – розповідає студент, – я приїжджаю додому і спілкуюся з моїми ровесниками, які навчаються в Україні. І от, коли я приїжджав додому, то в розмовах із друзями виникали такі теми, як: «А скільки у вас коштує екзамен?» або «Як у вас навчають викладачі?». Насправді, у Польщі дуже прозора система навчання, тобто студенти приходять за знаннями. Я помітив, що тут, у Польщі, викладач більше є на боці студента, ніж вишу, тобто намагається допомогти не тільки в тій науці, яку вивчає, але також в університеті та в інших питаннях».

Українська система вищої освіти пройнята корупцією – експерт

Фармацевт Христина Цегельська – одна з тих колишніх українських студентів, які розпочавши освіту в Україні, перевелися на навчання до Польщі. Сьогодні вона сама навчає студентів – польських. Серед переваг навчання в українському медичному виші Христина називає велику кількість експериментальних занять. Чому ж тоді вона надала перевагу польській освіті над українською?

Мені не подобалася ця велика корупція у медичних вузах, ці збирання на презенти, купування оцінок, екзаменів
Христина Цегельська

«Було багато різних причин, – розповідає вона, – але передовсім мені не подобалася ця велика корупція у медичних вузах, ці збирання на презенти, купування оцінок, екзаменів. Я вважала, що якщо студент поступає, то він повинен вчитися, це його найважливіший обов’язок. Навіщо поступати, якщо ти всі оцінки можеш купити? Я в цьому не бачу сенсу. Крім цього закінчення вузу в Польщі дає більші шанси пошуку праці в Європі, де напевно виберуть студента з польським дипломом, ніж студента з українським дипломом».

Як говорить Мацей Лапінський, число українців, які здобуватимуть польську освіту й надалі зростатиме не лише через те, що українці отримуватимуть державні стипендії Польщі, але і тому, що вони «ногами» голосуватимуть проти корупції, яка закоренилася в українській системі освіти.

Спочатку треба заплатити, щоб поступити в університет, а потім, щоб тебе допустили до складання іспиту, або заплатити за оцінку
Мацей Лапінський

«Спеціалісти однодумні в тому, що українська система вищої освіти переживає період серйозних проблем. Це, зокрема, проблема корупції. Спочатку треба заплатити за те, щоб поступити в університет, а потім за те, щоб тебе допустили до складання іспиту, або заплатити за оцінку», – зауважує Лапінський.

Закінчив польський виш? Можеш працевлаштуватися у Польщі

Польські виші активно рекламують себе в Україні. Частина з них дублює в інтернеті інформацію про навчання іноземців не лише англійською, але й українською мовою. А щоб привабити більше українських студентів, залучають до прийомних комісій самих українців, своїх колишніх випускників.

Серед них і Юлія Опруненко, яка відповідає за вступників у варшавському приватному Університеті Лазарського. За її словами, українські випускники польських вишів мають великі перспективи: вони можуть або продовжувати навчання в інших європейських чи американських вишах, або залишитися працювати в Польщі, бо не потребують там дозволу на роботу.

«Згідно польського законодавства, всі випускники денної форми навчання польськомовних навчальних програм мають право працювати в Польщі без дозволу на роботу. Відповідно всі ті, хто володіють польською мовою на високому рівні, можуть складати документи до будь-яких обраних ними компаній, і вони будуть працевлаштовані», – пояснює Юлія Опруненко.

Чимало українських студентів саме так і роблять. Житомирянка Алла Главацька також планує шукати роботу в Польщі. «Я вам скажу з досвіду, – каже вона, – що я від жодної людини не чула, щоб хтось казав: «Я після навчання їду додому». Кожний говорить так: «Додому я завжди встигну поїхати, але знову приїхати сюди й починати все з початку буде важко». Тому більшість планує залишитись і шукає собі роботу таку студенську, хоч якусь, щоб десь за щось зачепитися».

Боятися не варто?

А як пересічні поляки ставляться до прибульців з України, чи допомагають звикнути до нових обставин? Киянка Олена Шибаєва вже другий рік навчається у Сілезькому університеті, що в місті Катовиці. Вона каже, що на початках, коли вона ще погано знала польську мову, їй багато допомагали однокурсники, а то й зовсім випадкові люди. «Мій особистий досвід дуже позитивний, поляки привітно до мене ставляться. Якщо мені було складно кудись потрапити, або я погано розуміла, як мені потрапити в те, чи інше місце, то мені охоче пояснювали. Жодного разу не виникло якихось конфліктних ситуацій. Увесь цей час я проживала в гуртожитках і на квартирах, і якихось проблем із пошуком квартири у мене не було», – розповіла Шибаєва.

Олена говорить, що здобуває у Катовицях дві освіти. Вона одночасно навчається на платному відділенні, де вивчає соціологію та соціальні комунікації, а також на безкоштовному, де студіює кіномистецтво. Можливість навчатися безкоштовно вона отримала завдяки стипендійній програмі Сілезького університету. Шибаєва радить, перш ніж зважитися на навчання у Польщі, уважно переглянути рейтинги польських вишів, ознайомитися в інтернеті з відгуками про них. «Не варто боятися, – ділиться досвідом студентка, – якщо вирішили їхати, то треба їхати. Це інший світ та інші можливості. А передусім це саморозвиток».


Юрій Савицький

 

Максим Стріха: Ця влада потребує людей, які її обслуговують, а не вчених

липня 26, 2012Наука і освіта, Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

25.07.2012
Ірина Славінська

Максим Стріха. Фото “Радіо Свобода”

Максим Стріха – вчений, перекладач, громадський діяч.

Перекладав українською мовою Данте, Вордсворта, Колріджа, По, Свінберна, Вітмена, Дікінсон, Стівенсона, Кіплінга, Єйтса, Т. С. Еліота, Ередіа, Буніна, Брюсова, Гумільова, Мандельштама, Мараї, Мілоша…

Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН. Упродовж останніх двох років також завідував кафедрою перекладу в університеті Грінченка. Читає курс фізики конденсованого середовища в університеті Шевченка. Віце-президент АН вищої школи України.

До червня 2010 працював заступником міністра освіти та науки. Починав працювати з міністром Іваном Вакарчуком. Звільнився через три місяці після призначенням на посаду міністра Дмитра Табачника.

“Українська правда. Життя” зустрілась із Максимом Стріхою та поговорила на декілька глобальних тем: освіта, наука і переклад в Україні.

Про освіту

– Зараз існує стереотип “радянська освіта = якісна освіта”. Її справді можна вважати взірцем для наслідування?

– Радянська система освіти була не так радянська, як прусська – ще з 19 століття. Завдяки цій системі Пруссія перемогла Австрію в битві під Садовою 1866 року.

Вона була дуже ефективною, коли ішлося про виховання солдатів, які виграють чергову битву.

– Тобто вона привчала до дисципліни?

– До дисципліни і певного рівня знань. Абсолютних анальфабетів радянська школа не випускала.

Звичайно, школа була підпорядкована політичній системі і мусила утверджувати вірність “вічно живому ученню”. Але ця система була по-своєму ефективною.

– Сучасна українська освіта це продовжує?

– Всі реформи з початку 1991 року були направлені на те, щоби наповнити новим змістом стару систему – зробити її більш гуманістичною, наблизити до європейських стандартів, не гублячи достатньо високого рівня знань.

Попри значну корумпованість і дуже низький матеріально-технічний рівень, з освітою в нас донедавна було краще, ніж загалом із суспільством. Про це свідчить зокрема те, що Україна в рейтингах Індексу людського розвитку ООН посідає порівняно високі щаблі саме за показником освіченості населення.

В 2010 році ситуація змінилася. Нове керівництво міністерства освіти спробувало розвернути корабель на 180 градусів у бік колишньої “радянщини” (навіть на рівні відродження міліарної гри “Зарніца”). Однак система загалом доволі інертна – і тому далеко не все з того, що зробили в попередні 19 років, вдалося знищити відразу.

– Але ж змінилися бодай формальні ознаки: тривалість навчання зменшили з 12 років до 11, переписали програми…

“Складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом… “Фото “Газети по-українськи”

– Вважаю, що зміна тривалості навчання мала ефект національної катастрофи, – якої, на жаль, суспільство як слід не відрефлексувало.

Останні 10 років міністерство щороку готувало комплект підручників для кожного чергового класу. Цей процес не був досконалим, але був системним. Я можу судити з фізики – на виході ми вже мали дуже добрі підручники для 10 класу, продовженням яких мали стати аналогічні для 11 і 12 класів.

Коли було ухвалено рішення про повернення до одинадцятирічного навчання, це означало, що всі наявні підручники для всіх класів потрібно викинути і дуже швидко й одномоментно написати нові. Якісно це зробити неможливо.

Тобто впродовж багатьох років наші діти будуть вчитися за неякісними неузгодженими між собою підручниками. Це стосується не тільки заідеологізованих дисциплін на кшталт історії України. Це стосується також фізики, хімії тощо.

– Що це означає?

– Це означає, що зі школи виходитимуть недоуки з поганим рівнем знань. Кожного року цей рівень знань погіршується.

– Навіщо це було зроблене?

– Експерти вважають, що не останньою чергою це було зроблено для того, щоб скористатися нагодами, які дає стаття Конституції України про безкоштовне забезпечення школярів підручниками.

– Ви маєте на увазі корупційні схеми?

– Так вважають експерти.

– Також багато говорили про переписування програм з літератури.

– Табачник не міг змиритися з тим, що Пушкін і Толстой – іноземні письменники, і перейменував “Зарубіжну літературу” на “Світову літературу”. Хоча це антинауково, бо вершинні надбання української літератури також є частиною світової літератури, а курс цієї літератури далі вивчають окремо.

На жаль, нову програму виліпили фатально поганою. Напевно, навіть не з ідеологічних причин – там просто працювали не найкращі фахівці. Люди фахові зараз якось не дуже хочуть бути колаборантами. Наприклад, все більше моїх друзів усуваються від усіх можливих форм колаборації з владою.

За такі завдання беруться тепер переважно люди третього ряду, котрі не можуть зробити добре, навіть якби й хотіли.

Історія з програмою зарубіжної літератури – це один з прикладів, який став надбанням ЗМІ. Бо тут вчителі самі вже не витримали та збунтували проти абсурдів, які їм пропонує міністерство.

– Чим конкретно та програма погана?

– Програма з зарубіжної літератури мусить лишити в школяра загальні знання про культуру різних народів, про канон вселюдських надбань. А з неї випали Гомер, Данте, Гете, Сервантес та інші – і про повноцінне представлення канону вже не йдеться.

Крім того, твори мають відповідати віковому сприйняттю. Тому коли в 5 класі замість скасованого Гомера читатимуть вірш Єсєніна зі словами “семерых ощенила сука”, слово “сука” неминуче викличе смішки учнів. А для розумного викладу головних епізодів “Іліади” й “Одіссеї” ці п’ятикласники ідеально готові.

– Напевно, ішлося про те, що Гомер надто складний для 5-класників.

– Звісно, давати дітям сторінки гекзаметрів – це жорстоко. Але можна дати чотири рядочки гекзаметрів і доповнити їх легким прозовим переказом, наприклад, пригоди Одіссея з Поліфемом. За часів мого дитинства такі адаптовані версії гомерових поем пера Катерини Гловацької належали до мого улюбленого чтива.

– Подібні історії змушують знову і знову ділити класиків. Тобто знову починаються дискусії про Гоголя та Булгакова як про українських або російських письменників. Чи є сенс їх ділити?

– Ділити нікого не можна і не треба. Але у нас є проблема Гоголя. В нього взагалі проблемна ідентичність. Його тексти на українську тематику безумовно є частиною української культури. Та й читати “Тараса Бульбу” українським школярам варто не в редакції 1842 року (позначеній появою офіціозних кліше про “Русскую землю” й “Русского царя”), а в першій редакції 1835 року, де головні герої є безумовними українцями, а не персонажами з сумновідомого фільму Бортка, який хтось і наших гострословів назвав був “Тарас Картошка”.

Не говорю вже про те, що маємо набір дуже добрих українських перекладів Гоголя, в яких він часом звучить органічніше, аніж в оригіналі (гоголівська російська позначена численними українізмами, і не всі росіяни сприймали це позитивно).

Булгаков безумовно є частиною російської культури. Він був би навряд чи втішений ідеєю, що його колись перекладатимуть українською. Але за 3 роки його тексти стануть загальнолюдським надбанням, і ми взагалі зможемо перекладати все, що захочемо.

Хай там як, але діти повинні мати повномасштабний доступ до надбань зарубіжної літератури у перекладах рідною мовою, бо саме Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін разом з їхніми колегами з ряду “великих” закладають основи для розвинутої особистості.

– А як щодо української літератури?

– Ми звикли, що українську літературу в нас викладали традиційно погано. Я особисто мусив у дорослому віці перевідкривати для себе українську класику. Я тоді з великим подивом виявив для себе, що ці текти – цілком стравні.

– Чому так відбувається?

– Це традиції ще радянські. Траплялися дуже добрі, подвижницькі вчительки української мови. Але зазвичай суспільний статус вчителя української мови та літератури був дуже низьким. На русифікованому сході й півдні України з них не знущався тільки ледачий. Отже, часто в ці вчителі йшли ті, кому просто нікуди було більше діватися.

Змінити це одномоментно неможливо.

– Ви говорили, що рівень якості освіти падає. Які ознаки цього процесу?

– Я викладаю в двох університетах. В одному – фізику конденсованого середовища, в іншому – основи перекладу. Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі.

Крім того, і гуманітарії, і фізики часто не знають елементарних фахових речей, які вони мусили б знати. При тому я не кажу, що вони дурні. Навпаки, часто вони краще, ніж я, пристосовані до виживання в цьому жорстокому світі. Але в нашому суспільстві фаховість для такого виживання потрібна, на жаль, не завжди.

“Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі”. Фото Тетяни Давиденко, з unian.net

Про вищу освіту

– У вищій освіті так само існує низка проблем. Вони ніби загострилися після входження в Болонський процес. І ніби не тому, що Болонський процес поганий, а тому що неякісно зміни було впроваджено.

– Болонський процес було витлумачено нашими чиновниками як суто формальні зміни, як уніфікацію та паперотворчість, що перейшла будь-які розумні межі.

Викладачі проклинають такий Болонський процес і вони мають на це підстави. У наявному вигляді він не вирішив проблеми конвертованості освіти, академічної мобільності…

Хоч, правда, ці проблеми ніде в світі не вирішені. Наприклад, всього 2% європейських студентів навчаються поза межами своїх країн. Але для абсолютної більшості наших студентів така можливість взагалі є суто гіпотетичною.

Протягом останніх 2 років цей процес взагалі виродився в суто бюрократичний. Він зараз дискредитує в Україні саму ідею спільного європейського освітнього простору.

– Що робити? Відмовитися?

– Ми і так фактично від нього відмовилися. Хоч відмовитися формально – було б черговою помилкою. Бо цим ми ще раз показали б, як далеко ми від Європи.

Змістовно від кредитно-модульної системи ми вже навряд чи відійдемо, але треба негайно відмовитися від тієї ідіотської кількості паперів, які має заповнювати український викладач.

– Якби ви могли провести реформи вищої школи, що це були б за реформи?

– Рецепти прозорі та лежать на поверхні. Це в першу чергу університетська автономія, повага до гідності викладача й студента, відродження університетської науки, безумовне дотримання принципів наукової етики.

Я зараз беру участь у створенні для опозиції проекту законодавчих ініціатив у цій сфері. Зокрема я рекомендував створити Національний комітет з наукової етики – громадський орган, який, згідно з моїм задумом, міг би за фактом доведеного плагіату знімати з людей наукові ступені й учені звання.

Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі.

Хочу наголосити й на тому, що Європейський науковий простір – це не абстрактне поняття, це чітка організаційна структура. Членство в ньому дозволяє брати участь у конкурсах на здобуття європейських грантів. Але цей простір має свої внутрішні правила щодо оцінювання наукових результатів, і нам теж треба ці правила поділяти. Бо сумним парадоксом є те, що Молдова вже долучилася до Європейського наукового простору, а Україна – ще ні, й лишень віддалилася від нього упродовж двох останніх років.

Словом, рецептура є – потрібна рішучість для її втілення.

Так було за часів Вакарчука – тільки йому вистачило волячої впертості та наснаги, щоб довести справу впровадження ЗНО до кінця. Не він ЗНО придумав, але саме він його впровадив. Уявіть, яким був опір. Деякі ректори під час вступної кампанії збирали справжні жнива з абітурієнтів. А народний депутат міг влаштувати будь-яку дитину будь-куди – лише одним телефонним дзвінком.

– Водночас, зараз ЗНО дуже критикують. Мовляв, учні просто заучують певний фактаж.

– Черчіль казав про демократію, що це жахлива річ, але людство нічого кращого не придумало. ЗНО – так само.

2009 року з гуртожитків університету Шевченка виписали 1300 осіб, а поселити треба було 1900. Завдяки ЗНО до університету вступили тоді шість сотень молодих людей з сіл і маленьких містечок, для яких раніше дорога в університет на “престижні” спеціальності була закрита.

Скасувати ЗНО – це повернутися до нічим не обмеженої корупції при вступі.

“Українська наука природним шляхом умре за 10-15 років”. Фото novaya.com.ua

Про науку

– Науковий ступінь перетворився на модний аксесуар, на “галочку”. Люди зі званням наукою після захисту часто не займаються. Науковців багато, але великого поступу українській науці це не надає.

– Наука дуже різна. Хоч як це несподівано для вас звучатиме, але Україна досі має першорядну за європейськими мірками науку. Це першою чергою стосується природничих і технічних дисциплін.

Але цей статус збережено не завдяки державі, а завдяки ентузіазмові та героїзмові наших учених. Думаю, пам’ятник колись поставлять професору Патону – людині консервативній, але вольовій і порядній. Саме він свого часу не дав розкрасти комплекс Академії наук у 1990-ті роки.

Проте будьмо відверті: українська наука природним шляхом умре за 10-15 років. Тоді відійде старше покоління, на якому тримаються наукові школи. Адже молодь у науку зараз майже не йде: мізерна наукова зарплатня не забезпечує елементарного проживання у великому місті для людини, яка змушена винаймати житло.

Наука може померти навіть раніше, якщо зараз дадуть команду “фас” на розграбування земель і майна Національної академії наук. Схоже, що багато хто уже стоїть на низькому старті, щоб взяти участь і поживитися. А університети після загибелі НАН у науковому плані теж неминуче захиріють.

– І що буде?

– Суспільство стане ще жахливішим.

Я тут говорю про справжню науку, а не про кандидатів усіляких “модних” соціогуманітарних наук – в цілому тут рівень гнітючий (хоч відрадні винятки, звісно, теж трапляються). Я говорю про фізиків, хіміків, біологів, про істориків, філологів – цей прошарок є останнім, що протистоїть страшному хамству та аморальності нинішньої влади.

А влада ця учених не потребує. Влада потребує людей, які її обслуговують. Вони можуть навчати дітей за кордоном, купити лікарів за кордоном, а для тубільців досить уколу аспірину, щоб не так тяжко було вмирати…

Я переконаний, що відсутність учених сьогодні (якщо науку в Україні таки доб’ють) – це тотальна відсутність грамотних інженерів, вчителів, медиків завтра. Тобто будуть відбуватися постійні техногенні катастрофи.

Навіть сьогодні люди вже елементарно не вміють залатати яму в асфальті, аби латку не розмило вже наступним великим дощем. Будинок не вміють збудувати. Вони вміють тільки для скоробагатька намалювати картинку розкішного таунхаузу, але невідомо, як та картинка стоятиме, чи не завалиться за пару років, чи забезпечуватиме її наявна потужність комунікацій…

Остаточна загибель української науки – це остаточна загибель шансів цієї держави.

Зараз я є песимістом. Не знаю, чи ми не пройшли вже точку неповернення, за якою – тільки дальше падіння. Немає теореми, згідно з якою ти падаєш, а потім неодмінно починаєш підніматися. Навпаки – держава й суспільство можуть занепадати десятиліттями.

Є сумні приклади багатьох країн Латинської Америки та Африки. Таку перспективу розграбованої олігархами, розіп’ятої на геостратегічних протягах України дуже виразно зобразив Юрій Щербак у романі-антиутопії “Час смертохристів”.

Якщо це станеться, то в мого покоління лишиться можливість хіба що тут здохнути, а у вашого покоління – звідси злиняти.

Я чесно не знаю, як побороти людей, які встановили в Україні свій окупаційний режим. Хоч, скільки лишиться моїх сил, з ними боротимуся – якісною науковою працею, текстами, самим фактом власного існування.

– Можливо, в науці надія є на молодше покоління?

– Самозародження науки неможливе. Потрібні наукові школи і тяглість цих шкіл. Зараз декілька держав намагаються на рівному місці створити наукові школи – Ірландія, Бразилія, Мексика, Туреччина. Але ніхто з них наразі не сягнув навіть нашого сьогоднішнього рівня. Хоча вони вклали в науку за нашими мірками абсолютно казкові гроші.

Наукова школа розвивається десятиліттями, століттями. Справжніх осередків наук в Україні не так багато. Це – кілька десятків провідних університетів та академічних інститутів. В решті університетів є окремі учені, але вони не творять справжнього наукового середовища.

– Що це за провідні університети?

– Коли ітиметься про фізику, то це Харків, Київ, Львів, Одеса, Чернівці, Ужгород, меншою мірою – Дніпропетровськ і Донецьк.

Коли говорити про інші природничі науки, то вийде трохи інший перелік. Якщо ж говорити про гуманітаристику, то там треба згадати також Могилянку, Український католицький університет, Острозьку академію…

Водночас є університети, де тільки назва є “університет”, але майже нічого ту назву не забезпечує.

– Який вихід?

– Механічно закривати – це не вихід. Потрібен запит суспільства. Якщо в суспільстві є запит на кваліфікованих фахівців з реальним рівнем знань – то все налагодиться саме собою.

– Крім того, є мода на диплом про вищу освіту. Зараз в Україні є 300 університетів – це забагато.

– В УРСР було 160 ВНЗ, зокрема 10 класичних університетів. У 1990-ті їх число збільшилося вдвічі. До того ж, у ранг ВНЗ автоматично підняли перейменовані на коледжі технікуми.

Я насправді не знаю, чи 330 університетів є багато чи мало. За кількістю студентів на 10000 населення ми й зараз далеко не рекордсмени. Є країни, які свідомо йдуть до 100% вищої освіти. Та й ніде немає лише Сорбон і Гарвардів. Є різні університети. Важливо лишень, щоб жоден з них не був легалізованою формою простої купівлі диплому.

– У Франції 80 університетів, і їх зараз зливають між собою, тобто їхня кількість зменшується.

– Коли ми говоримо про українські університети, важлива не кількість, а те, щоб усі вони були, образно кажучи, вищою, першою, ну, максимум другою лігою, а не дворовим футболом. А критерії тут може виробити тільки нормальне суспільство.

Наше суспільство зараз не зорієнтоване на якісного фахівця. На жаль, поки що суспільство не є союзником навіть для поодиноких реформаторів – вони мусили б долати шалений опір на всіх рівнях.

Не дивно. Наприклад, складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом…

– Ви говорили про виїзд з країни… але ж це “утечка мозгов”.

– Це кожен вирішує для себе. Я лишатимусь тут за будь-яких умов.

Але я не маю морального права закликати людей молодшого покоління наслідувати мій приклад. Це була би завелика моральна відповідальність. Життя в керованій окупаційною владою країні може бути сповнене дискомфорту та небезпек, але чи потрібна молодим людям жертовність? Можливо, ви хочете просто нормального влаштованого існування.

Хоч це я вже зараз так говорю. У вашому віці я був дуже палким і рішучим, вважав, що слід боротися й умерти в боротьбі. Але, очевидно, людина тільки сама для себе може вирішити вмерти в боротьбі. Спонукати до цього когось іншого – це завелика відповідальність.

Для цього треба бути політиком, а я просто тихий кабінетний учений.

“Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі”. Фото Радіо Свобода

Про переклад

– Ось запитання від Остапа Кривдика – воно було поставлене на Facebook “Української правди” (http://www.facebook.com/ukrpravda): скільки коштує проект “переклад найкращих сучасних авторів світу українською”? Скільки для цього треба перекладачів, скільки коштує день/місяць/книга, щоб бути перекладеною?

– Всіх авторів сучасності перекласти неможливо. Завжди іде відсіювання. Якісь автори мають значення лише для своїх друзів і знайомих, когось помічають на національному рівні, хтось входить у більш тривкий національний канон, одиниці пробиваються на міжнародний рівень.

Перекладати треба не все, а все те, що входить у канон. Він існує – на цю тему є добрі літературознавчі праці. Зараз до західного канону також входять нові тексти – спродуковані поза межами Європи.

Уваги перекладачів також завжди привертають сучасні тексти, які отримали визнання – наприклад, Нобелівську премію.

Саме ці тексти треба перекладати насамперед, щоб вважатися культурною нацією.

Про вартість цього проекту сказати важко. Комерційні обставини залежать від поступливості правовласників і літературних агентів, від того, як дорого вони продадуть право на переклад.

Наприклад, мало хто знає про значення Кармен Барсельс у історії світової літератури. Це літературний агент, яка “розкрутила” невідомого Маркеса, зробивши його славетним. Вона свого часу “роздягнула” СРСР, змусивши сплатити величезний штраф за непогоджений друк в “Иностранной литературе”… До речі, попри дуже поважний вік, вона досі працює з Маркесом.

– Це ж не єдиний фактор.

– Важливий фактор – це гонорари. Коли людина втягується в переклад роману, то вона природно хоче за це грошей.

І тут маємо ще одну трагедію нашого національного буття. За означенням люди, котрі ідуть в український переклад, отримують значно менше, ніж ті, хто працює в Росії чи на російську літературу.

Адже в нас держава дуже специфічна. Ближчими роками вона не робитиме нічого для захисту української мови. Отже, всі, хто працюють на українську культуру, не мають шансів розбагатіти – бо значно більший за обсягом російський ринок пропонує і значно кращі комерційні умови.

На жаль, і наші громадяни, купуючи російські переклади, не замислюються, що не лише збільшують тим ВВП сусідньої держави, а й прирікають тим своїх перекладачів на злидні.

– А перекладачів у нас достатньо? Я, коли прочитала це запитання, в першу чергу подумала про те, що такий проект міг не відбутися через брак кадрів.

– Перекладачі у нас є. Хороші перекладачі – це вже інше питання. Але в нас є і майстри екстра-класу. На жаль, таких – одиниці. Просто добрих професіоналів – кілька десятків на всю Україну. Хоч і в Росії їх не набагато більше.

Адже мало хто може адекватно перекладати класичну поезію – це ще й високе ремесло. Але переклад прози – це теж ремесло у давньому, дуже шанобливому розумінні цього слова. А життя сьогодні не спонукає молодих до копіткого оволодіння ремеслом. Тут би замовлення встигнути виконати…

З редакторами також не дуже добре. Але якби хто знайшов грошей на такий проект перекладів, то ми в Україні могли би це вирішити.

Тут показовий приклад української Вікіпедії. Вона дуже динамічно розвивається, але за рівнем розробленості статей значно поступається англійській.

– Коли ми говоримо про проблеми українського перекладу, то мені на думку спадає розірваність традиції. В сучасних молодих перекладачів просто не було змоги перейняти досвід у старшого покоління.

– Питання в тому, що цю традицію, на жаль, переривали багато разів. Мені пощастило познайомитися з легендарним Григорієм Кочуром, людиною безмежної освіченості, перекладачем з 30 мов, учнем Миколи Зерова.

Я вчився в університеті з математиком Павлом Хобзеєм, який потому був начальником управління освіти на Львівщині. Його батько сидів разом із Григорієм Кочуром в Інтинському концтаборі. Через це я потрапив до ірпінської оселі Кочура – на той час виключеного зі Спілки письменників під час погрому української інтелігенції на початку 1970-х.

Це знайомство сталося пізніше, тоді, коли біля помешкання Кочура вже не стояла машина КГБ, демонстративно стежачи за всіма контактами, але коли заслужені “спілчани” Києва про всяк випадок усе ще переходили на інший бік вулиці, побачивши сивочолого метра з валізкою новопридбаних книжок (у звичаях Кочура було двічі на тиждень обходити всі головні київські книгарні).

Я вчився перекладати в Кочура. Зараз я намагаюся вчити своїх студентів. Але я розумію, що заробляти в житті більшості з них доведеться не тим і не так. Але, на щастя, завжди є ентузіасти, які намагаються високим ремеслом перекладу оволодіти.

– Ви бачите хороших молодих перекладачів?

– Я вже сам якось непомітно перейшов із категорії “young smart” до категорії “old fart”. Коли ми були молодими письменниками, то були задерикуватими. Ми протиставляли себе “мастодонтам соцреалізму”. І всім було ясно, хто з ким і хто чого вартий.

Тепер ситуація менш зрозуміла. В Україні майже відсутня фахова літературна критика, тим більше – критика перекладу. Від рівня тієї критики, що я читаю, мені часом стає сумно і печально.

А переклад конче потребує фахової трибуни для обговорення. Такої трибуни немає. Вряди-годи “Всесвіт” друкує якісь рецензійки. Вони виходять ще в якихось журналах. Часто це рецензійки на рівні анекдотів, автори яких виловлюють якісь очевидні словникові вади.

Але ж суть аналізу перекладу – зовсім не виловлювання “бліх”. Про це добре писав наш земляк Корній Чуковський, коли порівнював різні російські переклади Чарлза Діккенса. Він порівнював формально дуже точні переклади Євгенія Ланна, виконані вже в радянський час і давні, з середини 19 століття, переклади Іринарха Введенського.

Останній збільшував тексти Діккенса за обсягом в півтора рази, робив сторінки дописок, вигадував нових персонажів, яких не було в оригінальному тексті… Але це незбагненним чином виглядало дуже органічно. Чуковський визнавав жахливі відсебеньки Введенського, але вважав, що найголовніше – живу посмішку Діккенса, його неповторний стиль – він відтворив краще, ніж засушений букваліст Ланн.

Нам бракує аналізу саме такого рівня.

Крім того, сьогодні в перекладі з’явилося багато цікавих сфер. Тепер є вже переклад офіційних документів, є переклад кінофільмів, переклад наукової гуманітаристики. Все це потребувало нових перекладачів, які з’являлися з різних сфер. І прогрес тут відбувався безсумнівний. Знавці відзначають, що рівень українського дубляжу кінофільмів сьогодні на загал вищий і кращий за рівень російського дубляжу, а українські переклади – жвавіші й вигадливіші.

Проте чи збережеться цей український дубляж завтра, коли набуде чинності закон Ківалова-Колесніченка? Скоріш за все, він зникне, не витримавши подвійного тиску – ринково-глобалізаційного й адміністративного, – з боку своєї ж держави. І наші глядачі далі дивитимуться фільми по-російськи, і тим збільшуючи ВВП сусідньої Федерації.

Ще раз повторюся: розвитку нашого перекладу дуже заважає загрожений статус української мови та української культури. Важко існувати в культурі ґетто, чий розвиток залежить виключно від чийогось ентузіазму й жертовності.

– Ви можете назвати найбільші лакуни, які варто зараз заповнити?

– Такого вже відносно небагато. Класику ми більш-менш “закрили” якісними перекладами. Питання в тому, що завжди на неї хотітимуть дивитися по-новому, але це вже інше питання. І після “Гамлета” Куліша, Старицького, Бургадта, Рудницького, Вера, Гребінки, Кочура, Костецького, тепер уже й Андруховича, неминуче з’являтимуться нові й нові спроби прочитати геніальний Шекспірів оригінал.

Є автори, яких не перекладали в СРСР з ідеологічних причин – окремих з них нам досі бракує. Є проблема з росіянами, бо дехто досі вважає, що нам непотрібно перекладати росіян. Але якщо українська культура є повноструктурною, то такі переклади необхідні.

Для мене і росіяни, і поляки є рівно близькими і рівно віддаленими. Я і тих, і тих вільно читаю в оригіналі, але вважаю, що і тих, і тих треба перекладати, і радію талановитим перекладам.

Щодо “актуальної” сучасної літератури – тут лакун найбільше. Причини я вже назвав – проблеми авторського права та неможливість забезпечити перекладачу належний рівень оплати. Проте й у росіян тут великі проблеми. Вони, скажімо, досі не майже перекладали геніального угорця Шандора Мараї, який посмертно буквально увірвався в європейський канон і книжки якого перекладено всіма мовами світу (а українські переклади журнал “Всесвіт” уже надрукував!) І з цього погляду поляки сьогодні заповнюють ці лакуни і швидше, і якісніше.

Тож не маємо посипати голову попелом. Маємо працювати. І пам’ятати, що й у колоніальних умовах український перекладацький проект не лише народив конгеніальні переклади вершинних творів Шекспіра й Гете, Міцкевича й Пушкіна, а й утверджував повновартісний статус української мови, формував сучасну українську національну ідентичність.

Тому цей переклад і забороняла імперська влада в 1863 році й у 1876 році – адже коли Біблію перекладають на наріччя, то це наріччя вже є не наріччям, а самостійною мовою. А носії цієї мови можуть претендувати на самостійну державу. Шкода лишень, що й сьогодні в Україні велику вагу мають ідейні нащадки тих давніх імперських заборон.

КОМЕНТАРІ – 36

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Jaroslav Janishin _ 26.07.2012 12:27

zaq_3:
Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Ага, і це справжня проблема.
Найбільше біда в тому, що ті хто залишається в Україні в надії хоч якось підтримати свою державу, або навіть просто банально “не кидати її”, все-одно не мають ніяких можливостей діяти на суспільне благо. Діло не в тому що тут виходить гірше – діло в тому що тут ВЗАГАЛІ не виходить.

xset _ 26.07.2012 12:20

кожна освідченна і розумна людина має право на свою точку зару, має право її висловлювати. а прислухатись до цього, справа кожного.
проблема не якісної освіти є , і доки є ті хто може відрегулювати якісно процесс навчання, треба це робити.

zarina71 _ 26.07.2012 12:19

Чудове інтерв’ю. Дуже точна характеристика того, що відбуваєтсья в освіті та науці. Шкода, що “шановні рулителі” освітніх процесів у нашій державі ніколи не зрозуміють, що Болонський процес і Ліссабонська стратегія – це не щведення усіх фінансових потоків освіти і науки в руках міносвіти, а потреби держави у фахівцях не обмежуються закладами і установами бюджетної сфери.

segurisio _ 26.07.2012 12:12

vitado:
А как можно быть хорошим специалистом сразу и в физике, и в гуманитарной стезе?? Гением себя возомнил?

В этом то все и дело, что человек не мнит себя гением, будучи признан ДРУГИМИ специалистом (преподает в двух учебных заведениях)!!

zaq_3 _ 26.07.2012 11:57

Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Михайло Мінаков: порівняльний досвід

лютого 5, 2011Наука і освіта

Викладач Гарварду Михайло Мінаков: «Наукою в українських університетах практично не займаються»

Голос Америки | Вашингтон понеділок, 31 січня 2011
Михайло Мінаков є доктором філософських наук та очолює Фонд якісної політики, новий аналітичний центр у Києві. Він має медичну, історичну та філософську освіту, здобуту в Україні; проходив стажування у Дрезденському, Кембриджському та Гарвардському університетах. Мінаков є автором трьох книг з філософії та понад 50-ти статей з політичного аналізу, культурної політики, східноєвропейської історії та актуальної філософії. Остання книга – «Толковый словарь опечаток слов живаго суржика бытия».

В Україні Мінаков викладає філософські дисципліни у Києво-Могилянській Академії – «Політичну епістемологію», «Сучасну епістемологію», «Сучасну західну філософію», «Критичну філософію Канта» та інші курси. А у західних університетах (останній рік – Гарвардський та Оксфордський університети) його лекції стосуються прикладних питань макрополітичного аналізу: логіка популізму та трансформація публічної політики, розвиток ідеологій у незалежній Україні, встановлення глобальної ситуації пост-політики та пост-ідеології.

Про те, чим вища освіта в Україні, з точки зору викладача, відрізняється від освіти у західних університетах з Михайлом Мінаковим розмовляла кореспондент «Голосу Америки» Тетяна Ворожко.

Т.В.:Пане Михайле, яке враження на Вас, перш за все, справила атмосфера західних навчальних закладів, зокрема Гарварду?

М.М.: Гарвард на початку здався таким собі академічним монастирем. Однак швидко стало помітно, що в університеті і навколо нього вирує інтелектуальне життя: на додаток до лекцій і семінарів відбуваються щоденні зустрічі з авторами нових книжок, групами дослідників, міждисциплінарні дебати, обговорення за кавою найсучасніших ідей в філософії, фізиці та історії. Я набрав стільки ідей і думок, що ще рік над ними працюватиму. І вже місяць після повернення відчуваю нестачу того темпу інтелектуального життя, до якого звик у Гарварді.

Окремо слід зазначити відкритість гарвардських професорів. Не знаю як вони витримують і встигають писати, але я жодного разу не отримав відмови у консультації, які завершувалися або запрошенням у гості, або спільним питтям кави, або ж знайомством з новими колегами. На відміну від манірності британців, церемоніальності німців та фрагментованої комунікації українців (схильності до закритих «тусовок»), спілкування з колегами-науковцями у Гарварді було простим, ефективним і доречним.

Т.В.: А яке враження на Вас справили американські студенти? Чим їхній підхід до навчання відрізняється від українських?

М.М.: Американські студенти вкрай занурені у своє навчання, пов’язують своє майбутнє з тим, що вивчають. Навчанню вони приділяють багато часу, схильні до комунікації з викладачем під час і після занять. Американці бачать практичну ціль витраченого в університеті часу і готові конкурувати один з одним за увагу і час викладача, за кращі здобутки від навчання і дослідження.

Українські студенти останнього десятиріччя значно менше вмотивовані опановувати фахові навички, почасти справедливо не очікуючи працювати за фахом у майбутньому. Нормою є те, що до викладача немає питань ані під час лекцій, ані після. Конкуренції між студентами немає, вони досить байдужі до фахових чеснот. Цинізм епохи якось надто виразно артикулюється у світобаченні наших студентів. І це досить виразно відрізняється від духу українського студентства 90-их…

Т.В.: Щодо до самої освіти, які тут основні відмінності?

М.М.:
Я би назвав чотири аспекти, які відрізняють американську та українську вищу освіту. Це – розрив між дослідженням і освітою; відмінність у мотивації студентів; відмінність у навантаженні викладача та  відмінність в адмініструванні освітнього процесу.

Т.В.:
Почнімо з першого пункту. Коли я навчалась в аспірантурі у США, перше, що мене вразило, це – як багато треба було писати письмових робіт, проводити досліджень, виконувати індивідуальних та групових проектів, готувати презентацій. В Україні методи навчання обмежуються переважно лекціями та семінарами…

М.М.: Так, сьогодні українська освіта і наука майже не перетинаються, що спричинило невідтворення наукових кадрів та занепад колись сильних наукових центрів у містах України. На початку 60-их років (за прямого втручання Хрущова) радянський уряд ухвалив рішення про оформлення інституційного, фінансового та адміністративного розриву Академії наук та вищої освіти. Цей розрив перейшов до пострадянської України і досяг гомеричних розмірів: університети, попри значну комерціалізацію, не стали виробниками знання. А Академія наук, витвір планової економіки, так і не стала орієнтованою на потреби економіки.

Сьогодні українські виші орієнтовані на освіту, базовану на запам’ятовуванні матеріалу. Дослідження є випадковим побічним результатом діяльності кафедр і не мають системи повідомлення про них спільноту науковців за межами України. Мета освіти – здобуття диплому, а не фахової компетенції певного рівня. За таких умов, молоді фахівці, орієнтовані на науку, потребують додаткової освіти, яку можуть здобути тільки поза межами України.

Так само, реалізуватися як науковець в Україні дуже складно, а підтримувати комунікацію з колегами за кордоном – лише за рахунок надзусиль: чинні освітня та наукова системи не сприяють цьому.

В англо-американському світі такого розриву немає. Існує ціла система спонук для науковців і освітян перебувати у взаємодії. Професори та молоді науковці мають можливість і викладати, і провадити свої дослідницькі проекти.

Т.В.:Про студентів Ви вже трохи сказали – відсутня мотивація. Але ж вчитися йдуть, не зважаючи на усі перепони…

М.М.: У пострадянський час значно змінилися цінності українського суспільства. Зокрема, якісна освіта цінується все менше. Диплом та науковий ступінь користувалися певною повагою, через що продаж (прямий чи прихований) наукових ступенів швидко досяг великих розмірів.

Сьогодні важко знайти можновладця, який не був би «професором» чи «доктором наук». Такий стан справ призвів до зменшення соціальної цінності наукової кар’єри, розчарування молодих науковців та студентів у наукових кар’єрах в Україні. В той же час, на символічному ринку української влади існують «престижні дипломи», що спонукає молодих людей вступати до вишів, які видають такі дипломи. Престижний диплом дещо полегшує отримання кращої посади і просування по ієрархії (хоч з року в рік і це стає все менш значущим). Парадоксально, але бажання мати диплом магістра права чи міжнародних відносин не пов’язане з бажанням наполегливо вчитися.

Рівень корупції у вишах під час сесій досяг системного рівня. У результаті «престижний диплом» коштує більше (іноді вдвічі), ніж навчання у провідних західних університетах.

Т.В.:То чому так небагато українців їдуть вчитися до найкращих західних університетів, окрім як за системою грантів, якщо західна освіта коштує дешевше, ніж освіта у престижних українських ВНЗ?

М.М.: Дуже часто ті студенти та науковці, які здобули освіту на Заході, не мають застосування в Україні. Принизливо-безглузда нострафікація «західних» дипломів – лише найменша з проблем. Аналіз успішності молодих науковців, які отримали освіту за кордоном, показує, що ані в науці, ані в політиці, ані на держслужбі на них немає попиту. Мало того, навички, здобуті на Заході, зменшують їхні шанси в конкуренції в Україні з випускниками українських вишів. Той величезний людський науковий потенціал, який створили і продовжують створювати наукові програми обміну, не має серйозного попиту в ізольованій, корумпованій Україні.

Т.В.:Американські викладачі надзвичайно зайняті, але знаходять час спілкуватися зі студентами та аспірантами, як формально, так і неформально. Українські викладачі завантажені набагато більше від  американських?

М.М.: У викладацькій роботі – безумовно. І це є частиною системної проблеми, пов’язаної з малою присутністю дослідження в українській освіті. За чинної системи, викладач є «пристроєм для ведення лекцій і семінарів». Аби мати бодай притомний рівень платні, викладач має викладати п’ять «пар» (1 год. 20 хв. заняття) чотири – п’ять разів на тиждень. За цих умов, ані оновлення матеріалу, ані ведення власних досліджень, ані індивідуальна робота зі студентом є неможливою. Цей стан також підриває мотивацію багатьох молодих інтелектуалів приставати до наукового життя в Україні.

Викладачі західних вишів мають менше навантаження, а також – цілу низку системних спонук для ведення власних чи участі в групових дослідженнях.

Т.В.:Я як щодо відмінності в адмініструванні процесу?

М.М.: Українські університети влаштовані так, щоби обслуговувати виконання норм і запитів Міністерства освіти. Забезпечення освітнього та наукового процесу відбувається спроквола, на залишок ресурсів. Університетська автономія і досі є справою фантастичною, в очах багатьох – зайвою і незрозумілою. Залежність вишів від держави, після недовгого ліберального періоду початку 90-bх років, дедалі збільшувалася. Приватний сектор в освіті та науці зменшується щороку.

Т.В.:
І що ж можна зробити? Зі власних спостережень, як працюють західні університети, зокрема Гарвард, що б Ви могли порадити?

М.М.:
Українська наука і освіта потребують докорінних змін. Подолання самоізоляції, створення умов для конкуренції університетів на ринку освітніх послуг та ринку знань, проектний спосіб фінансування виробництва знань з боку держави можуть повернути українській науці перспективу гідного існування.


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.