Історія повторюється

Було це тисячі років тому. Напав на Україну зі сходу Змій Горинич. Вогнем дихали його 12 голів, погрожуючи всім та вимагаючи жертв. Кожного дня мусили давні українці віддавати у жертву змію хлопця чи дівчину. Плач стояв по всій Україні.

Але підростав Котигорошко. Міцніли його м’язи. Зростала його сила. Викували йому ковалі міцну булаву. Взяв він її і став на бій зі Змієм Гориничем. Вогнем дихали 12 голів змія. Спалювали все навколо. На зміну збитій голові виростала нова. Та ось могутнім ударом Котигорошко збив усі 12 голів чудовища. Впав Змій Горинич на землю і пропав. Радість велика прийшла в Україну. А щоб не завойовували її більше Змії Гориничі, побудували українці на сході Змієві вали, величні захисні споруди від зміїв.

Пройшли тисячі років. І от тепер, у 21-ому столітті уже нової ери знову напав на Україну зі сходу московський Змій Горинич. Знову дихають полум’ям його 12 пащек. Знову кожен день забирає він на сході жертвами українських синів і дочок. Знову знущається з українців.

Та підростає Котигорошко. Уже кують йому могутню булаву майстри-ковалі. І стане він на бій з московським Змієм Гориничем. І знищить його, одним ударом зіб’є всі 12 вогнедишних голів.

І прийде мир і процвітання на землю України.

 

Андрій Велесич

 

Богобоязнь

Українці дуже побожні люди. Особливо лікарі. На вході медичних установ стоять освячені постаменти Матері Божої. Коло них ‑ квіти. У кабінетах лікарів ‑ образи. Стражденними очима дивиться з них Ісус Христос. Світиться доброта в очах Матері Божої з Дитям на руках. Святий Миколай благословляє присутніх на добро. Кожен кабінет освячений священником. Немає місця там зловорожій силі.

Кожен працівник медичної установи (лікар, медсестра, санітар, технік) писав заяву з проханням працевлаштування. Вказував посаду. Знав оклад. Згоджувався з ним своїм підписом. І от, ставши до роботи, раптом вирішив, що цей оклад замалий!  Звичайно працівник повинен звернутися до роботодавця з проханням підвищити оклад. Але наш медичний працівник поступає інакше. Під стражденним поглядом Ісуса Христа, добрим поглядом Матері Божої, за благословіння Святого Миколая він вимагає доплати від пацієнтів, хворих людей, які прийшли до нього по допомогу. На нього в цих, часом дуже хворих людей, остання надія на покращення здоров’я, надія на життя. У них ‑ безвихідь. І вони беруть часом останні копійки від малечі чи пенсіонерів і віддають лікареві. Не завжди отримуючи кваліфіковану допомогу.

І з цими поборами згідні всі ‑ медичні працівники, хворі, священники, які це освячували, Міністерство охорони здоров’я, прем’єр-міністр, президент, журналісти, каральні органи, все суспільство…

А Бог? Ісус Христос? Матір Божа? Святий Миколай? Що кажуть заповіді Божі? Чи вже не карається їх невиконання? Це уже не гріх?

Якесь дивне українське християнство.

Дивне якесь.

 

Василь Йванків

За громадянську позицію чи за «виховання бойовиків»? Із посади викладача звільнили учасника війни на Донбасі

09 Червень 2018, 15:06

Сергій Тіщенко
Сергій Тіщенко

У Павлограді з посади викладача звільнили Сергія Тіщенка. Чоловіка знають у місті, він брав участь у війні на сході України у складі добровольчого підрозділу, організовував місцеву самооборону, є депутатом міськради і громадським активістом. Упродовж майже шести років він викладав у Павлоградському коледжі Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» предмети «захист Вітчизни» та «фізичну культуру», вів молодіжний патріотичний клуб і, як підтвердили в адміністрації вишу, мав подяки «за визначні заслуги». Сам Тіщенко зазначає, що посадою поплатився через надто активну патріотичну життєву позицію, яка не подобалась керівництву коледжу, а також його опонентам у міськраді. Водночас у навчальному закладі зауважують, що чоловік пішов з посади сам, а в мерії стверджують, що не давали вказівок про звільнення.

«Або заява на звільнення, або звільнення за статтею», – таку усну умову, як розповідає екс-викладач Сергій Тіщенко, перед ним поставило керівництво коледжу, коли виникла конфліктна ситуація. Це сталося одразу після мітингу проти підвищення цін на проїзд у транспорті в місті, у якому брав участь сам Тіщенко та декілька студентів закладу.

«Є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей бойовиків»

Сергій розповідає: ці студенти – повнолітні й пішли на акцію протесту самі. Його ж, як викладача, звинуватили в «залученні». На свою адресу, каже екс-викладач, тоді він почув чимало образливих і несправедливих закидів, у тому числі звинувачення «у вихованні бойовиків».

Звичайно, я, як викладач, маю вплив, бо весь час говорю хлопцям, що треба боротись за справедливість. Але я не закликав їх на цю акцію

«Мітинг проти підвищення плати на проїзд в міському транспорті був санкціонований, всі були попереджені, проблем не виникало. На сесії ми як депутати запропонували переглянути рішення, створити комісію, спробувати вплинути на перевізників. Так, на цьому заході було кілька студентів. Але у жодного з них я не викладаю, я викладаю тільки на першому курсі, а це були старші хлопці, повнолітні», – розповів Радіо Свобода Сергій Тіщенко.

«Звичайно, я, як викладач, маю вплив, бо весь час говорю хлопцям, що треба боротись за справедливість. Але я не закликав їх на цю акцію, інформація була на афішах, в Інтернеті. Ця акція перетворилась на умовне блокування, міський голова переніс засідання, але ніяких порушень закону не було. І от в коледжі мені заявляють: «Ви зірвали студентів»… Я думаю, що їм просто зателефонували з мерії. Побачили, що є ресурс, який працює не на них. Мені сказали, по суті, поставили ультиматум: «Звільняйтесь або звільнимо за статтею. От тут Ви запізнились, у Вас є догана. От у нас є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей «бойовиків» тощо. Я ж сказав: «Колеги, вашими руками зі мною просто хочуть розправитись як з неугодним депутатом», – каже Тіщенко.

Сергій Тіщенко зауважує: невдоволення його активністю в адміністрації коледжу зріло давно. Він переконаний: головна причина – його проукраїнська позиція і певний авторитет серед вихованців. Він також зауважує, що адміністрація коледжу за часів президентства Віктора Януковича відкрито підтримувала «Партію регіонів» і навіть збирала студентів на «антимайдан».

«Коли в Павлограді розпочався активний патріотичний рух, у нашому коледжі якось так затихли. А от з минулого року почались якісь закиди. Торік почали тиснути щодо нашої з хлопцям поїздки до Холодного яру, на Черкащину. Почались якісь заборони, хоча інші викладачі спокійно собі возили студентів на екскурсії. Почали тиснути морально, фінансово. Але я тримався», – каже Тіщенко.

У коледжі його тримала не зарплатня, як для шахтарського міста вона була невелика, зауважує Тіщенко, а цікава робота, можливість спілкуватись з молоддю. Разом з вихованцями створив аудиторію-музей АТО, ходили в походи, проводили таборування. Заради справи, якою горів, був згоден підпрацьовувати поза викладацькою роботою.

Я не тримався за зарплату. У мене була головна мета – виховання молоді

«Я, в принципі, завжди хлопцям казав: «Ви як чоловіки готуєтесь до майбутніх потрясінь, ви готуєтеся до майбутньої війни», бо вже тоді було таке передчуття. Треба розуміти: відсоток тих, хто хотів би займатись військово-патріотичною роботою, невеликий, бо тут треба «пахати». Це тривалі походи, рейди по 20, 30, 50 кілометрів, відвідування військових частин, стрільби. Це цікаво, але це і важко. З 2014 року багато моїх хлопців пішли воювати в АТО, ніхто не спасував. Пишаюсь, що моїм хлопцям знадобилась наша підготовка… Я не тримався за зарплату. У мене була головна мета – виховання молоді», – зауважує екс-викладач.

Міська влада не повинна впливати на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс

Сергій Тіщенко підозрює: вказівку на його звільнення могли дати безпосередньо з мерії. У міськраді Павлограда депутатська більшість – за «Опозиційним блоком», та і сам мер балотувався від цієї політичної сили. Сам же Тіщенко представляє опозиційну до них політсилу.

«Навчальний заклад не повинен контролювати життя студента і викладача поза начальним закладом. Більше того, міська влада не повинна впливати на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс», – зауважив Тіщенко.

«Міський голова не міг давати вказівку»

У Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка», у структуру якого входить коледж, на інформаційний запит Радіо Свобода відповіли: викладача звільнили без тиску, за його власним бажанням, рішення ухвалювала дирекція коледжу.

«Тіщенка Сергія Олексійовича наказом від 15.05.2018 № 24-к звільнено за власним бажанням. Рішення про звільнення керівництво коледжу приймало самостійно, керуючись Положенням Павлоградського коледжу Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», затвердженого наказом ректора університету від 24.04.2018 № 515-л, а саме 6 пунктом: «директор коледжу в межах наданих йому повноважень… призначає на посаду та звільняє з посади працівників», – йдеться у відповіді.

Водночас у виші наголосили, що діяльність університету та його підрозділів «провадиться на принципах незалежності від політичних партій, громадських і релігійних організацій».

У Павлоградському коледжі прохання Радіо Свобода надати коментарі про зауваження до роботи викладача проігнорували. З моменту подання інформаційного запиту минуло три тижні.

Не підтверджують офіційно фактів тиску на колишнього викладача, який є депутатом міськради, і в мерії Павлограда. У відповіді на звернення Радіо Свобода, підписній міським головою Анатолієм Вершиною, йдеться про те, що павлоградський коледж не підпорядкований і не підзвітний мерії. «Як наслідок, міський голова не міг давати вказівку на звільнення особи, яка не знаходиться у трудових відносинах з органом місцевого самоврядування», – мовиться в документі.

Акції на підтримку Тіщенка

Між тим колишні вихованці Сергія Тіщенка та його друзі організували флешмоб «Підтримую Тіщенка»: в соцмережах вони викладають пости та відео. Від Міністерства освіти України вимагають його поновлення на посаді.

До ініціативи долучились активісти в інших містах України.

«Ось вам ситуація для порівняння. 21 травня 2018 року Міністерство освіти і науки оголосило догану ректору Сумського педагогічного університету Юрію Лянному за те, що відправив своїх студентів на практику до окупованого Росією Криму! Ви це можете собі уявити? Людина відправляє дітей до країни, з якою ми зараз воюємо! І йому за це догана! – написав викладач Владислав Дутчак. – Сергій Тіщенко піклується про молодь та захищає Батьківщину – він поганий! Юрій Лянний відправляє дітей до ворога – він нормальний педагог!»

Перемогли Гітлера — переможемо й Путіна!

Роздуми про роль українців у Другій світовій війні


Віднедавна Україна разом з усім світом відзначає 8 травня як День пам’яті та примирення. Цього дня, о 23.01 за центральноєвропейським часом, в усій Європі припинився вогонь.

Залишається і 9 травня — День перемоги над нацизмом.

Тим часом Росія та її посіпаки, яких чимало й серед тутешніх владців, останнім часом особливо активно монополізують перемогу. От і їхній Путін якось заявив, що «вони» перемогли б у війні й без України.

Що ж, складовою гібридної війни, яку веде проти нас Росія, серед іншого є й замовчування та перекручування ролі України у Другій світовій.

Тут варто зазначити, що, відкидаючи російську «георгіївську стрічку» — символ російських імперських зазіхань — ми жодним чином не відмовляємося від шанобливої пам’яті про співвітчизників, які самовіддано захищали рідну землю в роки Другої світової війни, наймасштабнішої та найкривавішої з усіх 14 тисяч воєн і збройних конфліктів у історії людства.

Олександр Довженко у своєму тривалий час приховуваному владою «Щоденнику» залишив чи не найболючіші роздуми про долю України в тій страхітливій війні.

6 вересня 1945р. він записав:”Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році.

Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни… вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік…

Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі…”

Повернувшись із фронту, всього набачившись, військовий кореспондент Довженко пише: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців… І коли я чую обвинувачення за „Україну в огні“ в націоналізмі, як же гірко і тоскно мені робиться на душі…».

Радянська влада заборонила кіноповість О. Довженка «Україна в огні». Адже загальна «напрямна» тлумачення історії полягала у піднесенні «керівної ролі» московських вождів і нівелюванні значення народів тодішнього СРСР (насамперед — українців) у перемозі. Тим паче не могла бути предметом висвітлення страдницька доля українського народу.

Звідусіль вигнаний, підданий скаженому цькуванню, Довженко з болем напише:”У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступивсь за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею”.

Ми, українці, просто зобов’язані «заступитись за народ свій», у тому числі — всіляко підтримуючи й поширюючи правдиве висвітлення його ролі у Другій світовій. Нині це як ніколи актуально і важливо.

Центр бойових дій на Східному фронті наприкінці 1943 р. перебував на території України. Загалом 1250 днів і ночей наша рідна країна палала у вогненному вирі. Стратегічну операцію вели впродовж п’яти місяців — до 6 травня 1944р. — чотири Українські фронти. Операція складалася з 11 тактичних, серед яких — Корсунь-Шевченківська, що увійшла до історії Другої світової як ще одна Сталінградська битва. Українські фронти брали участь у звільненні Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Австрії, Німеччини. У всіх Українських фронтах українці становили понад 50% бойового складу (в 1-му Українському — до 80%).

Станом на середину 1944р. в Червоній армії воювало 33,93% українців.

Серед командного складу різних ланок, офіцерського корпусу українці становили понад 20%. Понад половину з 15 фронтів очолювали українці.

В армії й на флоті, в партизанських загонах і рухах Опору воювало близько 10 мільйонів українців, понад 60% із них геройськи загинули.

2,5 млн. українців нагороджені орденами і медалями.

2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу; 32 стали двічі Героями. Льотчик-ас майор Іван Кожедуб, родом з с. Ображіївка (нині Сумська область), збив 64 ворожі літаки й став тричі Героєм.

З 4-х повних кавалерів ордена Слави — двоє українців: льотчик штурмового авіаполку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда.

Про визначну роль українців у перемозі над нацизмом свідчить і той факт, що орден Богдана Хмельницького був єдиною радянською нагородою, напис на якій зроблено не російською, як на всіх інших, а українською мовою.

30 квітня о 14.25 у Берліні над Рейхстагом замайорів Прапор Перемоги. Документально участь у цій події підтверджена протокольним документом «Боевая характеристика знамени», за підписами командувача 3-ї ударної армії генерал-полковника В. Кузнецова та члена військової ради генерал-майора А. Литвинова (цитую мовою оригіналу): «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».

Отже, прапороносців було не двоє, як стверджують російські лукавці від псевдоісторії, а троє: українець Олексій Берест, уродженець с. Горяйстівки Лебединського повіту (Харківщина), грузин М. Кантарія і росіянин М.Єгоров. Забезпечили їхнє просування під ворожим вогнем автоматники відділення 19-річного сержанта Петра Щербини, уродженця Запорізької області, який, будучи пораненим, продовжував прикривати товаришів і власноруч прикріпив один з прапорів на колоні Рейхстагу.

Олексій Берест і Петро Щербина були представлені до звання Героя Радянського Союзу, однак українців так і не відзначили. О. Берест посмертно удостоєний звання Героя України. П. Щербина, незважаючи на клопотання земляків, нагороди не отримав.

2 вересня 1945р. в Токійській затоці, на борту американського лінкора «Міссурі» був підписаний акт про капітуляцію Японії, чим остаточно була завершена Друга світова війна. Від імені СРСР цей історичний документ підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, уродженець с. Косенівка Уманського району Черкаської області.

Єдиною жінкою-командиром взводу морської піхоти була українка з міста Новий Буг Євдокія Завалій, яка звільняла Севастополь, брала участь у штурмі Сапун-гори, висаджувалася з десантом у Констанці, Варні, Бурґасі.

Багато українців воювало проти нацистської Німеччини в складі інших армій. У канадській — близько 45тисяч, армії США — 80тис. (з них 40 тис. брало участь у висадці американських військ у Європі). 70% чехословацької бригади генерала Людвіґа Свободи становили українці. 120 тисяч українців воювало у Війську Польському, понад 5 тисяч — у Франції.

Франузи вдячно памятають героя Руху Опору «Базиля», чи Борика — так вони називали Василя Порика, українця з с. Соломирка на Вінничині. На чолі партизанського загону він боровся з окупантами у Північній Франції. 22 липня 1944р. разом зі своїм товаришем Василем Колесником потрапив у засдіку і був розстріляний німцями. (1964р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу).

Героїчну боротьбу проти нацистського та більшовицького режимів вела Українська Повстанська Армія. Понад 100 тисяч воїнів УПА, тобто кожен четвертий, загинули за Україну.

24 жовтня 1945р. за особливий внесок у перемогу над нацизмом Україна отримала право стати однією із 50-ти держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Насамкінець повернуся до геніального нашого Довженка, який ще 1942р. попереджав про небезпеку «приватизації» перемоги «братнім російським народом» на чолі зі Сталиним, чиїм наступником відверто вважає себе Путін: «Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча і нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася на священну реліквію переможця. Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого. народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критикуванню…

Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться по жирним прифронтовим установам, все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі, замість сильних срак…”

Відсутність у нинішній Росії героїв, на яких влада могла би орієнтувати суспільство, змушує придворних істориків та пропагандистів привласнювати звитяжне минуле інших народів, імена та подвиги їхніх героїв. Насамперед — українців.

Нам чужого не треба — ми своїм пишаємось. А про те, що пишатися нам є ким і чим, свідчить уся наша славна історія — від часів Руси-України до теперішньої звитяжної боротьби проти окупантів у Донбасі.

Тож можемо з усією впевненістю сказати: «Перемогли Гітлера — переможемо й Путіна».

Святослав Стегней, доброволець

У Рівненському суді над Стегнеєм появилась одна обставина: свідчення з нього вибивали. Є відеозапис. Проте суд цього до уваги не бере.

Колишньому добровольцю продовжили термін тримання в Дніпровській психіатричці

21.04.2018 00:15   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Цього тижня  у Рівненському міському суді відбулося ще одне судове засідання у справі Святослава Стегнея. І знову пустопорожнє. Адже обвинувачуваний – недавній боєць Нацгвардії Святослав Стегней – вже п’ятий місяць з постконтузійним синдромом без документів і без доведення його вини в інциденті на вулиці Спартака у серпні 2017 р. (там вибухнула граната в кімнаті квартиронаймача гр.. К-ка) перебуває в Дніпровській психіатричній лікарні з суворим режимом. А так званий потерпілий К-ко  на суд знову не з’явився і невідомо де подівся, бо кажуть, що в Рівному його нема. Двох головних свідків (теж квартирантів з кримінальним минулим, як і потерпілий) також не знайдено і на суд не доставлено.

Скільки ще за таких обставин тягтиметься цей безглуздий суд, який зайшов у глухий кут? Ніхто з простих смертних того не знає, що собі думають-гадають суддя з прокурором. Мабуть їм вигідно тягти справу до безкінечності. А сльози матері на суд не впливають. Тож на її прохання, як представника обвинувачуваного – віддати сина (якщо він неосудний – то їй на поруки, або ж помістити  вчорашнього бійця в нормальну клініку, а не карального закритого типу) не зважили та знову продовжили термін тримання Стегнея в тому ж таки закладі, де його не лікують, а знищують, як фізично, так і морально – до літа.

Не зважили і ще на одну обставину, дуже і дуже в цій справі вагому.

В проміжку часу між попереднім, березневим і цим, квітневим, судовими засіданнями хтось невідомий передав Тамарі Ахмедовій через інших також невідомих осіб диск із записом сцени допиту Святослава Стегнея слідчими в камері-одиночці рівненського СІЗО 18 серпня 2017 року (диск на визначене місце принесла дитина). Його жорстоко б’ють, він не володіє однією рукою, тримається за ребра, йому не дають спати, над ним глумляться й розпинають морально. І у такому стані – побитого й змученого змушують себе обмовити, зізнатися в тому, що це він кинув гранату буцімто з ревнощів.

Тамара Ахмедова, яка після перегляду цього відео геть втратила сон (їй відомі імена катів її сина), повідомила суду про наявність у неї цього запису, що це проливає світло у справі. Проте записом зацікавився лише представник уповноваженого з прав людини та попросив надіслати диск негайно. А суду чомусь нецікаво. Порадили змученій жінці, яка живе на півторатисячну пенсію, виділяючи з неї на посилки синові, подавати новий позов до суду, наймати нових адвокатів, бо це, мовляв, зовсім інша справа. Не виключено, що вона так само ходитиме по колу, як і ця…

Проте самій Тамарі Ахмедовій, як представнику несправедливо обвинувачуваного її сина-воїна, цей запис тільки підтвердив те, в чому вона й сама була переконана. Їй зрозуміло тепер, чому суд скликали негайно, зразу ж наступного дня 19 серпня 2017 р., а її про це навіть не повідомили. І доводити вже нічого не треба, бо ж обвинувачуваний, мовляв, сам про все зізнався.  Ось чому два місяці по тому її, матері, не допускали до нього на побачення. Ось чому біля двох місяців її не призначали його представником, хоча мали б це зробити зразу ж наступного дня після того, як вона принесла висновок психіатричної експертизи психіатрів з Києва з його діагнозом.

Призначили лиш тоді, коли сина вже вивезли з Рівного.  Вивезли так поспішно, немов викрали. Спершу повезли до Львова, а там, отримавши новий висновок експертизи з додатком до діагнозу слова «хронічна» – у Дніпро. Чому не до Острога чи Тернополя, а саме до Дніпра, в психіатричну лікарню з особливо строгим режимом, звідки з такими діагнозами вже не виходять? Яка така нагальна була в тому потреба, щоб завезти Славу Стегнея якнайдалі від дому? Хіба він за гратами комусь такий небезпечний? Чи так хвилювалися за його здоров’я? Чому так потрібно було, щоб хвороба була хронічна? Повезли без посвідчуючих особу документів, без необхідних речей, одягу. Як бомжа, чи то пак хронічного дурника, який не є особистістю, тобто ніким. Що людина, а що річ – однаково. Якщо й пропаде, то ніхто ні за що відповідати не буде.

При цьому абсолютно бездіяв або ж діяв далеко не на користь свого підзахисного, сховавши від суду позитивну характеристику на обвинувачуваного з його частини та не бажав розмовляти з його представником – матір’ю, не відповідав на відчайдушні її дзвінки приставлений судом адвокат.

Після того, як Тамара Ахмедова таки домоглася усунути його від справи, двом новим адвокатам, яких вона найняла сама, доводиться приходити знову й знову в порожню залу, бо свідки на запрошення до суду не реагують, та й визнаний потерпілим чоловік також на суд не приходить. Невже цей факт нікому ні про що не каже?

Справді чесні слідчі й судді, які ретельно визбирують  всі деталі й нюанси та вишукують свідків навіть у інших країнах, під іншими іменами, знаходять у найнемовірших схованках, щоб оправдати невинну людину – виходить, є тільки в кіно. А в житті, виходить, все навпаки.