Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog) » Just another BLOG.NET.UA weblog

Ющенко дійсно був отруєний, а Чорновол забитий до смерті, – екс-прокурор зробив сенсаційну заяву, яку приховували від нас роками

лютого 21, 2018Загальне, Історія

Лютий 20, 2018 admin СУСПІЛЬСТВО

Вісім років тому, 7 вересня 2009 року, тодішній президент України Віктор Ющенко заявив, що розслідування справи про його отруєння в 2004 році (імовірно, 5 вересня) завершено, назвав навіть тих, хто, на його думку, підозрюється в цьому злочині. “Розслідування завершене, прокуратура залучила близько тисячі свідків. Я сам кілька разів ходив до Генпрокуратури давати свідчення. Не дали свідчення ряд народних депутатів, серед яких і лідер опозиції Віктор Янукович”, – сказав тоді Ющенко. За його словами, люди, які безпосередньо організували його отруєння, знаходяться вже чотири роки (на той момент) у Москві. “Я тричі звертався до президента Росії і просив, щоб їх допитали українські слідчі. Слідчі готові провести допит в нашому посольстві в Москві. До підозрюваних відносяться колишній заступник голови СБУ, кухар і особа з обслуговування. Ці всі люди знаходяться в Москві”.

Але все виявилося не так просто. У 2010 році президентом став Віктор Янукович, а справу про отруєння Ющенка забрали у тих слідчих, що його вели раніше, і передали іншим. З тих пір єдиною інформацією, яку видало керівництво ГПУ, були заяви тодішнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого зама Рената Кузьміна про те, що, мовляв, треба провести допекспертизу крові Ющенка, але екс-президент наполегливо від неї відмовляється. Тому справа і не рухається далі, не названі ні виконавці, ні замовники отруєння. Та й саме отруєння діоксином почали ставити під сумнів навіть колишні соратники Ющенка… Так ця “діоксинова таємниця” і зависла досі, справа, як повідомило джерело в ГПУ, є, але розслідується мляво.

Щоб зрозуміти, що ж в заплутаній і складній справі про отруєння правда, а що брехня, ми звернулися до колишнього заступника генпрокурора Миколі Голомші, який курирував слідство в найуспішніші його моменти, до 2010 року. Заодно попросили прокоментувати і ряд інших резонансних, але до цих, на думку багатьох, не розкритих справ. Ось що ексклюзивно для “Сегодня” розповів Микола Ярославович.

– Коли в 2010 році справу про отруєння Ющенка у мене, як у куратора, забрали і передали іншому замгенпрокурора (Ренату Кузьміну), слідчо-оперативна група під керівництвом Галини Климович вже багато чого зробила і активно рухалася до розкриття цього злочину. По-перше, точно встановили, що отруєння було, незважаючи на всі чутки навколо цього. Однозначно було отруєння, що доведено дослідженнями крові Ющенка в п’яти країнах приблизно 15-ма незалежними фахівцями. Всі дали однакову картину наявності діоксину в крові. Тобто отруїли саме діоксином! І п’ять томів справи було присвячено тільки перевірці реальності і правильності цих експертиз, зокрема чистоті процесу забору крові у пацієнта, її контейнеровкі і доставки до місця дослідження. Також наслідком були допитані всі експерти і лікуючі лікарі, які відстежували динаміку виведення діоксину з крові Ющенка.

Підведу підсумок: матеріалами справи було доведено отруєння Ющенка діоксином, це підтверджувалося поруч експертиз. Тому вважаю невмотивованими і нічим реально не підкріпленими заяви колишнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого заступника Рената Кузьміна про нібито необхідність проведення ще однієї експертизи крові Ющенка. Справа в тому, що, за нормами процесуального законодавства, щоб провести повторну експертизу чогось, повинні бути вагомі підстави, сумніви в достовірності попередніх досліджень. Але цього не було, бо немає ніяких причин сумніватися в цілому ряді експертиз, проведених висококваліфікованими фахівцями різних країн. До речі, Ющенко ж не тільки один раз здав кров для проведення всіх цих експертиз, а й регулярно здавав її лікуючим лікарям, які відстежували динаміку виведення діоксину з організму. І все це теж зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. Так що ні процесуально, ні за змістом причин для нової експертизи не було, були лише голослівні заяви колишніх керівників ГПУ, що переслідують якусь свою мету.

Між іншим, у 2010 році у мене ж не тільки справу щодо отруєння Ющенка забрали, але і ряд інших резонансних справ. Наприклад, справа про вбивство В’ячеслава Чорновола (а я впевнений, що його вбили, можливо, кастетом, про це свідчать об’єктивні докази, про які скажу пізніше). Забрали справу Володимира Івасюка, про який мені слідчі доповідали: медики вказують, що повісили його вже мертвим (ваша газета недавно про це докладно писала), і справа про вбивство Георгія Гонгадзе, після того як ми знайшли голову журналіста і зловили головного виконавця, Олексія Пукача . Все це передали під кураторство Ренату Кузьміну.

Але повернемося до справи про отруєння Ющенка. СОГ відпрацювала всі реальні версії, ну, майже відпрацювала, потім у нас справу забрали. Була версія харчового отруєння, була версія про отруєння людьми з близького оточення Ющенка, версія отруєння спецслужбами, версія про отруєння під час вечері на дачі відомої вам людини або на вечері за пару годин до того… Всі версії методично, крок за кроком, перевірялися слідством. Відслідковувався і телефонний трафік, і пересування будь-яких людей, які потрапляли в поле зору слідства з тих чи інших причин. Був у підсумку відкинутий ряд версій, в тому числі про харчове отруєння або про якихось випадкових причинах отруєння. Залишилася головна версія – про навмисне отруєння шляхом введення в організм Ющенка діоксину допомогою підмішування в їжу або напої. І ось у цій активній фазі розслідування слідство було зупинено, матеріали у нас забрані. Говорити зараз про якісь персоналії, причетних до отруєння, недоцільно, слідство адже не завершено. Але точка тут не поставлена, наприклад, у версії про можливе отруєння на дачі відомого людини. Особисто я не можу її виключити або підтвердити, оскільки для цього мають бути відповідні підстави. Тобто слід було завершити слідство за тим планом, який у нас був. Але, на жаль, нам не дали цього зробити. Хоча можу сказати, що за цією версією всі необхідні люди були допитані. Але слідство – це ж не тільки допити, це симбіоз роботи слідчих, оперативників, аналітиків. А що саме з’ясували слідчі, це, звичайно, дуже цікаво, але публічність тут може завдати шкоди справі. Такі відомості можуть стати публічними тільки після винесення остаточного рішення у справі, так що зараз говорити про подробиці рано. Можу поки лише сказати, що отруєння, за однією з найреальніших версій розслідування, сталося саме 5 вересня 2004 або десь дуже близько за часом. Додам, що слідство має бути обов’язково продовжено, бо відсутність невідворотності покарання винних може бути спокусою скоювати злочини і надалі, керуючись сталінсько-ленінськими принципами усунення від влади неугодних людей. Якщо зійшло з рук один раз, то можна спробувати і другий, третій… З цієї точки зору слід наполягати, щоб була дана відповідна оцінка не тільки отруєння Ющенка, але й іншим політичним злочинам: вбивству Івасюка, Чорновола, Гонгадзе, щоб всі причетні понесли покарання .

СПЕЦСЛУЖБИ. Розслідувалася, в числі інших, і версія про причетність до отруєння Ющенка російських спецслужб. Ряд людей в рамках цієї версії були допитані, зокрема нині покійний російський опальний олігарх Борис Березовський. Взагалі, якщо відійти від справи щодо отруєння, можна багато різних припущень зробити і з нинішніх подій, зокрема по серії загадкових смертей. Це і Пеклушенко, і Чечетов, і Бузина, і Валентина Семенюк… Трохи раніше – Кирпа і Кравченко… Загалом можу сказати свою думку: слідчі органи нашої країни за своєю ментальністю, ще радянською в основному, не здатні розслідувати злочини, зокрема вбивства, які є продуктом спецоперацій професіоналів. Йдеться про чітко сплановану і виконану структуру спецоперації, яка, за своєю суттю, є така, що завжди дає привід людям сумніватися: а чи так було діло? Звідси безліч чуток, які на руку спецслужбам. Адже варто фахівцям вкинути певний інформаційний привід або слух, і всі повірять, що справа була так, хоча насправді це далеко від істини…

Коли слідство відпрацювало все оточення Ющенка, всіх, хто міг мати доступ до нього, спіткнулося на… Януковичі. Допитати його – це була просто істерика, неможливо було витягнути його на допит. Вже й Балогу (тоді главу Секретаріату президента) допитали, і навіть самого президента Ющенка, а Януковича не змогли. Я готовий був сам особисто його допитати, але не вийшло. А незабаром справу у нас забрали… Тому можу сказати: версія про можливе відношенні до отруєння Ющенка прихильників Януковича так і не відпрацьована.

Яка взагалі була задумка у організаторів отруєння, можна поки лише припускати. Ну, по перше, Ющенко мав привабливий зовнішній вигляд, що зовсім важливо в політиці взагалі і в ході передвиборної кампанії зокрема. Тому могли хотіти споганити його зовнішність, зробити з нього фігуру, на яку неприємно дивитися, надати, як би сказати, вовчий вигляд. Хто ж за такого голосуватиме? Це раз. По-друге, хотіли, можливо, вивести його фізично з передвиборного процесу, щоб він провів весь цей час на лікарняному ліжку. І по-третє, доза діоксину була такою, що представляла загрозу самого життя Ющенка. Може, в цьому полягала мета отруйників: вбити кандидата в президенти. Тому і в кримінальній справі злочин кваліфікується статтею КК, яка передбачає замах на життя Ющенка, як державного діяча.

Процес виведення діоксину з організму людини дуже довгий, але може різнитися залежно від лікування і від імунної системи потерпілого. Але сам препарат діоксин дуже стійкий і виводиться в будь-якому випадку довго, роками.

Застілля Ющенко 5 вересня 2004 року

  1. Дегустація “самопального” коньяку у жителя Чернігова, колекціонера ікон (двічі судимого) Валентина Шура (той запросив давнього знайомого, Ющенко, пом’янути покійну дружину). Тривала приблизно з 15:00 до 15:30. Були присутні Євген Червоненко, Давид Жванія, Віктор Пинзеник та інші. Першим дегустував Червоненко, потім Шур налив трохи (за його словами, грамів по вісім-десять) собі та Ющенку, іншим – по повній чарці. Зовсім закушували. Ющенко взяв залишки в пляшці з собою (що з ними зробив – невідомо).
  2. Вечеря у співвласника “Фокстроту” Олега Головіна (дача в Пирново, під Києвом). Крім Ющенка були присутні Давид Жванія, Євген Червоненко, Олексій Івченко, Головін з сином, Віталій Гресько (виконавчий директор “Фокстроту”), також з сином, режисер Віталій Кокошко і Томаз Цинцабадзе (друг Жванії). Організатором (і учасником) вечері був інший співвласник “Фокстроту”, Володимир Шульга, пізніше померлий за дивних обставин у міліції. Їжу для вечері привезли з Києва. Замовили суші в японському ресторані “Токіо”, а також форель з раковими шийками в ресторані “Діксіленд”. Все запакували там же, а потім просто розклали по тарілках, стверджував Шульга. Пили французьке вино, віскі, коньяк (хто що). Вечеря тривала приблизно з 21:00 до 22:00.
  3. Вечеря у Володимира Сацюка (дача в Осокорках, під Києвом). Були присутні Віктор Ющенко, Давид Жванія, Ігор Смешко, Володимир Сацюк. На стіл подавав помічник Сацюка Тарас Залеський. Окремо від них сидів (в машині, потім у будинку) Томаз Цинцабадзе, який був за кермом машини, що привезла Ющенко. Вечеря тривала приблизно з 23:00 до 02:00. Їли раків, плов, самсу (пиріжки з баранячим м’ясом), фрукти. Пили пиво, горілку (“Президентський стандарт”, 2 пляшки по 0,7 літра), пляшку коньяку, пляшку віскі (літрову).

РОЗВАЛ СИСТЕМИ. Режим Януковича дуже старався знищити напрацьовану систему розкриття злочинів, зокрема замовних вбивств. Наприклад, передали розкриття органам МВС, які завжди відрізнялися надмірною завантаженістю, а тому часто – поверхневим підходом. Ліквідували також професійний інститут криміналістів в органах прокуратури як таких. Тепер немає прокурорів-криміналістів, які раніше вели всю статистику вбивств, напрацьовували базу даних і методику розслідування, мали механізм надання допомоги слідчим і контролю за розкриттям таких злочинів. І самі криміналісти входили до складу слідчо-оперативних груп, дуже професійно допомагаючи в розкритті. Все це було знищено, ще починаючи з 2005 і до 2010 року, поки Янукович був навіть не президентом, а прем’єром. А в керівництво ГПУ, не без допомоги демократичних сил, увійшли в основному ставленики регіоналів. Досвід прокурорів-криміналістів навіть не був використаний, їх просто викинули на вулицю. Був знищений і інститут кримінології, який займався вивченням причин і умов вчинення злочинів та корупції. На рівні держави був цілий інститут кримінології, як окрема установа, який сьогодні практично зведений до нуля. Ми не чуємо від нього ні порад, ні законодавчих ініціатив…

КРАВЧЕНКО І КИРПА. Що стосується загибелі Кравченка, то я не можу відкинути версію, що це не було самогубством. Навіть якщо згадати його розповіді про спробу самогубства черкаського глави міліції, то Юрій Федорович говорив, мовляв, генерал не знав, куди стріляти, щоб убити себе, а ось він, Кравченко, це знає. Але зробив два постріли… А з іншого боку, щоб людину відключити, досить удару в підборіддя силою 20 кг або злегка вдарити ножем в кістку (буде шок). А тут Кравченко після першого пострілу отримав удар в кістку силою в кілька тонн. І не відключився? Є запитання… Особисто я вважаю, що два постріли в себе Кравченко сам зробити не міг. Але, повторю, наші криміналісти не готові розкривати злочини спецслужб. Як і не готові розкрити серію вибухів останніх років по країні (наприклад, у Вінниці, у Миколаївській та інших областях). Однаковий спосіб, схожий почерк, а результату немає …

У будь-якому розслідуванні є суб’єктивний і об’єктивний фактори. Якщо говорити про фактичну сторону справи, то я не раз говорив зі слідчими і прокурорами у справі про загибель Кирпи, всі вони наполягають на самогубство. Але слід пам’ятати, що за фігура був сам екс-міністр. Це була потужна, легендарна особистість, дуже багато знала різних секретів, в тому числі про фінансові потоки в державі. Знав він, швидше за все, і про рух коштів в ході передвиборної кампанії президента в 2004 році. І якщо комусь знадобилося його усунення, то це могла бути тонка спецоперація, одна з тих, які, як я вже казав, у нас розкривати не вміють. Такі професіонали в світі є. Я не займався безпосередньо організацією розслідування загибелі Кірпи. Але коли, багато пізніше самої загибелі, одного разу зажадав до себе матеріали розслідування, то генпрокурор їх у мене тут же забрав… Називати його не хочу, не в ньому справа. Однак такий факт був.

ЗАГИБЕЛЬ ЧОРНОВОЛА. Думаючи про цю справу, задаю собі питання, на яке немає відповіді. Що таке ДТП? Це одномоментний удар. У Чорновола ж на потилиці знайшли чотири лінійних пошкодження, хоча позаду нього ніяких перешкод не було. Навіть якщо він в останній момент повернув голову, все одно пошкодження повинні бути отримані одночасно, в момент удару. А там не так. Експерт фізико-технік пояснив, що удари були завдані послідовно. Що це означає? Якщо пошкодження (лінійні, однакові за формою) нанесені одночасно, коли сталося ДТП, то “павутинки” на кістці будуть розташовуватися відповідним чином і ніяк інакше. Якщо ж удари нанесені послідовно, то “павутинки” як би переламуються і носять суто індивідуальний характер, не такий, як у першому випадку. Це закони фізики, тому – об’єктивно. Експерт на цій підставі стверджував, що удари нанесені тільки послідовно: перший, другий і т. д. Тоді питання: як таке могло статися під час ДТП? Тому ми зі слідчими висунули версію, що Чорновола добивали після ДТП. Тим більше виявилися свідки, які начебто бачили якихось людей на місці аварії… І потім слідство стикалося з неймовірними труднощами і перепонами, нам не давали працювати. Потім пішла містика, стали вмирати ключові фігуранти справи… А скільки питань залишилося з цієї вантажівки, звідки вона узялася і чому розверталася? Все це знову-таки нагадує дуже спецоперацію, у світі навіть є назва для подібних операцій – “Таран”. Всі гинуть, і кінці у воду… А якщо не гине той, кого “замовили”, то його добивають… У випадку з Чорноволом, думаю, це були удари кастетом. І наше слідство активно просувалося в цій справі, але… Як я вже говорив, справу у нас забрали.

Джерело

 

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

лютого 21, 2018Духовність, Історія

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

18 лютого — день народження Великого Українця, уродженця Оклахоми, який присвятив своє життя дослідженню Голодомору та іншим злочинам більшовицького режиму

Валентин Торба

16 лютого, 2018 – 11:35

«Джеймс Мейс і концепція постгеноцидного суспільства», — під таким заголовком 21 лютого в Чернігові відбудеться«круглий стіл», на якому будуть присутні науково-педагогічні працівники, викладачі, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, установ культури, представники громадськості, журналісти і студенти. Всього склад учасників буде налічувати 80 чоловік.

Серед них — Володимир Бойко; українська письменниця, громадський діяч (м. Київ) Наталія Дзюбенко-Мейс; професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал; кандидат історичних наук Тамара Демченко. Під час роботи «круглого столу» запланований скайп-зв’язок з українським канадським істориком Романом Сербиним (Монреаль).

Учасникам буде продемонстрований телефільм «Джеймс Мейс. Траекторія долі».

Захід організований Сіверським центром післядипломної освіти, Українським інститутом національної пам’яті, Сіверським інститутом регіональних досліджень та Фондом сприяння ініціативам газети «День» «Слово Просвіти» за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради.

Нагадаємо, відомий історик американського походження Джеймс Мейс, який присвятив свою працю дослідження Голодомору 1932—1933-го років, народився 18 лютого 1952 року і помер в Києві. Він став свого роду продовжувачем справи іншого іноземця — журналіста із Великобританії Гарета Джонса, який всупереч радянській пропаганді доніс світові правду про Голодомор в Україні.

Джеймс Мейс працював у газеті «День», яка фактично стала для нього трибуною, з 1997-го до 2004 року, а з 1998 року Мейс редагував його англомовний дайджест. Фактично з «Днем» пов’язано його відкриття, як відомого українського публіциста.

2008 року головний редактор газети «День» Лариса Івшина заснувала Премію імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики за «Громадянську позицію». Лауреати цієї Премії заочно приєднуються до читань і дискусії, присвячених історику та публіцисту Джеймсу Мейсу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«СВІТЛО НАЙСИЛЬНІШЕ РОЗГАНЯЄ МОРОК ТОДІ, КОЛИ ЙОГО ДЖЕРЕЛО — ВСЕРЕДИНІ ЛЮДИНИ»

Iгор СЮНДЮКОВ, історик, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

— Згадаймо Біблію, де є вражаючий, незабутній образ: свічка, що світить у пітьмі (а темряви у наших реаліях більше ніж вистачає), і ця пітьма не поглинула її… Світло найсильніше розганяє морок тоді, коли його джерело — не зовнішній вогонь, а духовне полум’я всередині людини. І коли Джеймс Ернест Мейс, чий день народження ми відзначатимемо у неділю, закликав у класичній статті в «Дні» «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року) , щоби кожен громадянин нашої землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалив би у своєму вікні в останню суботу листопада свічку в пам’ять про померлих — це був глибоко символічний, невичерпного змісту вчинок. Адже то був образ цілого життя Джеймса, котрий до останнього дня служив Пам’яті, Правді і Свободі.

Ким є для нас, теперішніх, тих, хто став учасником чи свідком двох Майданів, до яких Джеймс не дожив, ця унікальна людина — американець із Оклахоми індіанського походження, який став більшим українцем по духу, аніж багато хто з нас, який зазирнув у прірву скоєного Сталіним та його  «подільниками» небаченого, неосяжного для обмеженої людської свідомості злодійства — Терору Голодом — і спалив себе на цьому вогні? Визначним істориком та публіцистом, який залишив нам точне й вичерпне пояснення мотивів дій тирана: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, історію народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, немає проблеми взагалі». Так, безумовно! І, ретельно вивчаючи творчий доробок Мейса, ми зрозуміємо одну дуже важливу річ: є прямий причинно-наслідковий зв’язок між сталінським Геноцидом-Голодомором 1932—1933 років та геноцидом українців на Донбасі 2014—2018 років. На цьому постійно  наголошує один з провідних журналістів «Дня» Валентин Торба. Аналітиком, здатним бачити далеко вперед, крізь сьогодення (і його попередження   про те, що Росія ніколи не примириться з  незалежністю України — кращий приклад цього)? Поза сумнівом. Автором концепції «постгеноцидного суспільства»  (а «три кити» такого потворного створіння живі й дотепер: а) ці вже накралися, може, заспокояться, якщо голосувати за інших — то почнуть красти заново, не треба; б) аби лишень не було ще гірше; в) ще ніколи не було, щоб ніяк не було. Саме ця «народна  мудрість» довела Україну до війни)? Так, і розробка цієї концепції — велика історична заслуга Джеймса.

Але, можливо, на думку автора цих рядків, видатним українцем Мейс став завдяки не стільки названому, як кришталевому ясному розумінню: для журналістів, і для політиків, і для вчених є, по суті, два шляхи: або безстрашно боротися за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди (як Гарет Джонс  із Мейсової незабутньої «Повісті про двох журналістів», «День», 16.07.2003 р.) — або ж бути негідником й зраджувати ідеали, які проповідуєш ( як Уолтер Дюранті з цієї ж статті). Джеймс Мейс обрав перший шлях. І «згорів» у 52 роки… Пам’ятаймо!

«МЕЙС: УКРАЇНА ТА РОСІЯ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, письменник, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

— Позаторік на одному «круглому столі» поважний науковець-гуманітарій на всі заставки шпетив російський імперіалізм і його агресивну політику щодо України, а разом із тим постійно повторював: «Ми цього не чекали… Це стало для нас великою несподіванкою… Ми не могли собі уявити такого…» Я не витримав і процитував по пам’яті констатації декількох авторів «Дня», серед них першого лауреата Премії Мейса Ігоря Лосєва, про закономірну, базовану на імперській традиції агресивність Росії, яка неминуче виллється у спроби анексії частини української території чи всієї України, можливо, з використанням маріонеткових «повстанців». Причому тексти ці друкувалися задовго до «русской весны» 2014 року (а Лосєв писав на ці теми навіть іще до створення газети «День»). У відповідь я почув, що йдеться про випадковий збіг обставин, що історія не має закономірностей, і ми можемо тільки щось констатувати post factum, бо ж «сова Мінерви вилітає у вечірніх сутінках».

На відміну від цього українського інтелектуала (і багатьох таких, як він, що наслухалися певних модних західних теорій, створених, зауважу принагідно, колишніми розчарованими марксистами та прихильниками СРСР) Джеймс Мейс вважав, що історичний процес має свої закономірності, які можна і треба досліджувати, бо якщо таких закономірностей немає, якщо відсутня можливість на їхній основі прогнозувати ті чи інші варіанти майбутнього, то немає й гуманітарних наук, включно навіть із філологією, бо там також є свої закономірності розвитку предмету дослідження. Що ж стосується Росії, то Мейс ніколи не зачудовувався «глибокими демократичними змінами», які начебто відбулися в Росії 1990-х; він бачив реальність такою, яка вона є, і не тільки вивчав минуле, а й попереджав про майбутні небезпеки. Так, у 2002 році Мейс зазначав: «Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона чинила на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії». Тим більше — за скоєні в Україні злочини, говорив Мейс. І підкреслював: «…Є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом. І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування». Зверніть увагу на «поки що» та «напевно». Джеймс Мейс мав рацію. І перший лауреат Премії його імені теж мав рацію. Проте більшість політиків України просто ігнорувала ці науково вивірені прогнози. Тим більше, що вистачало знаних інтелектуалів, які нескінченно розповідали про «гуманістичну у своїй основі російську культуру». Так, є в тій культурі «лінія Герцена — Сахарова», проте вона ніколи не домінувала. Джеймс Мейс чудово це розумів, тому міг прогнозувати події, тож чи не варто повчитися в нього?

«СТУПІНЬ РОЗУМІННЯ СУЧАСНИКАМИ ЗНАЧЕННЯ ПОСТАТІ МЕЙСА НАДАЛІ ВИКЛИКАЄ ПИТАННЯ»

Володимир БОЙКО, громадський діяч, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

— П’ятнадцять років тому, на свій день народження — 18 лютого, Джеймс Мейс оприлюднив статтю, що відображала сенс його життя — «Свічка у вікні». Він начебто вибачався перед народом, серед якого жив та якому присвятив своє життя за заклик, який мав би належати громадянинові України. Можливо, він чекав подібного кроку, але зрештою зрозумів, що існують бар’єри, які самостійно постгеноцидному суспільству подолати складно. Воно потребує допомоги та, часом, формулювання ціннісних орієнтирів, до яких прагне, але остерігається зізнатися в тому навіть перед собою, не кажучи вже про зовнішній світ.

Тепер запалена свічка стала неодмінною складовою жалобних заходів зі вшанування жертв Голодоморів, політичних репресій, Голокосту, російсько-української війни… Тобто ідея Мейса отримала, мабуть, дещо несподіване для нього поширення, ставши символом навіть більшим, ніж він замислював. Дивовижна зміна з огляду на більш ніж мляву першу реакцію — тоді, у лютому 2003 р., мало хто в Україні звернув увагу на громадську ініціативу американсько-українського дивака-правдолюба. Дещо на іншу реакцію очікував автор, ніж передрук його знакової статті в одній регіональній газеті. Мабуть, тоді спрацювало вертикальне мислення — немає вказівки згори, то чого його напружуватися та хвилюватися? То була одна з причин невисловленого болю Мейса — він не міг не бачити, що сказане ним не цілком сприймалося в сенсі розуміння пропозиції. Знадобився час та нові трагічні події.

Наступний перебіг змінив стан справ, зробивши акцію загальновідомою настільки, що мало хто замислюється над феноменом авторства. Пропозиція Мейса була навіть реалізована в одному з найкращих  музейних комплексів сучасної України — Меморіалі жертв Голодоморів. Всі відвідувачі, хто був хоча б поруч, стверджують — свічка, що височіє над Дніпром, володіє неабиякою силою впливу. Просте рішення, але його мав хтось відчути, побачити та запропонувати — людина з загостреним почуттям відповідальності та знаннями й розумінням значно більшими, ніж у нас тогочасних. То була місія, цілком усвідомлена Мейсом та виконана їм у звичний йому спосіб — стисло, прямо, влучно. А от ступінь розуміння сучасниками значення його постаті надалі викликає питання.

Попри очевидні заслуги Джеймса Мейса перед Україною, його ім’я досі належним чином не вшановане: широкому загалу українських громадян Мейс відомий мало, так само як і його роль у визначенні Голодомору як геноциду українського народу. Лише у серпні минулого року Кабмін ухвалив рішення спорудити в 2017—2018 рр. в Києві пам’ятник американсько-українському досліднику та публіцисту. Дуже хочеться вірити, що заплановане виконуватиметься у визначені терміни.

Нещодавно з’явилися повідомлення про зйомки художнього фільму «Гарет Джонс», який присвячений валлійському журналісту, який перший під власним ім’ям розповів про Голодомор. Його ім’я в Україні стало відомо значною мірою завдяки знаменитій статті Мейса «Повість про двох журналістів», де доля та громадянська позиція британця порівнюється з реакцією лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Автори сценарію обіцяють незвичний сюжет, зокрема, появу Джорджа Оруела (який, вочевидь знав про долю свого земляка) та його «Колгоспу тварин». А от чи згадають вони про Мейса, ім’я якого дуже тісно пов’язано з Джонсом, причому саме з українською складовою біографії валлійця, його боротьби за сприйняття правди?

Йдеться про моральний борг суспільства перед людиною, яка цілком віддала себе служінню народу, раніше йому невідомому, але спорідненому за долею. Гідне вшанування Джеймса Мейса — одна з сутнісних ознак змін, що відбуваються в українському суспільстві, позбуття синдрому постгеноцидності, його одужання та відновлення здатності до самостійного розвитку.

«ЯКЩО МИ НЕ НАВЧИМОСЬ БЕРЕГТИ СВОЮ ПАМ’ЯТЬ, ТО ЗА НАС БУДУТЬ ПИСАТИ ІСТОРІЮ ТАКІ, ЯК ДЮРАНТІ»

Валентин ТОРБА, кореспондент газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

— Голодомор для мене не був чимось новим. Бабця і дід в деталях описували все, що відбувалось тоді — в далекому 1933-му на Слобожанщині. Та дивувало мене в 1990-х, коли я ще тільки вчився в школі, що для когось ця трагедія є новиною. А хтось на Луганщині навіть люто заперечував факт цієї трагедії. Так для мене відкрилась друга сторона цієї катастрофи нашого народу, цього злочину перед нами — українцями. Ця сторона — брехня. Тотальна, безсоромна брехня, яку ідеологічними цвяхами вбивала в нашу голову кремлівська пропаганда, і в якій щонайменше 70 років перебував український народ. Вірус цієї брехні легко підхоплювали адепти імперії — чи то російської, чи то радянської. Що ж, навіть зараз є ті хто не бачить присутність російської армади на Донбасі. І я знаю, чому. Існує науковий термін в психіатрії — гіпнотична сліпота. Людина, навіть усвідомлюючи очевидні речі, витісняє їх із своєї свідомості, заперечує, викреслює і намагається довести всім, що чорне — то біле, і навпаки. В побуті це явище ми називаємо зашореністю.

Виявилось, що Мейсу було легше роздивитись, як кат знищив третину українців, в той час як місцеві комуно-рашисти робили вигляд, що Голодомор був всього тільки прикрою випадковістю. Що таке геноцид — Мейс знав добре. До нього про Голодомор світу повідав журналіст із Великої Британії Гарет Джонс. Як наслідок, його в розквіті років в Китаї (Велика Монголія) вбило НКВС. Джонс був істинним журналістом — він не боявся говорити правду, не лінувався пірнути в події, стати свідком реалій. Джонс в деталях описував голод в Україні і фактично передав своїй Батьківщині, Європі та світу голос вмираючих українців, які так і говорили: «Передайте, що ми гинемо».

Прикметним є те, що в той же час в Кремлі працював кореспондент NYT Уолтер Дюранті. Він визнавав в своїх статтях, що в Україні дійсно існують певні проблеми з продовольством, але в той саме час стверджував, що ніякого голоду немає. Така відверта брехня не завадила йому отримати згодом Пулітцерівську премію. Через багато років NYT, незважаючи на очевидні докази його необ’єктивності і навіть брехливості, так і не наважилась позбавити його цієї відзнаки.

На жаль, я прийшов в «День» лише через 10 років після смерті Мейса. Це той випадок, коли спілкуватись з ним тепер я можу лише через книжки. Хоч як це дивно, але в його історичних роботах звучить пророче навіювання того, що відбудеться в Україні через десятиліття, зокрема на моєму рідному, вичавленому ще з 30-х років, Донбасі. Росіяни і далі будуть вбивати українців на нашій же землі. Причому вбиваючи «вмивати руки», говорити, що то не вони. І Батурин спалили не вони, і українців закріпачили не вони, і Санкт-Петербург збудований не на кістках козаків, і українську мову ніхто не забороняв («украинского языка не было, нет и быть не может», — валуєвський циркуляр), і до Голодомору вони не причетні, і зрештою на сході України не російські танки та «гради» забрали життя більш ніж десяти тисяч українців вже зараз, на наших очах.

Якщо ми не навчимось берегти свою пам’ять та дозволимо й далі перетворювати нас на покірну до маніпуляцій масу, то можемо й не дочекатись нового Мейса через сто років. Тоді за нас будуть писати історію такі, як Дюранті.

«ЛІКУВАННЯМ СУСПІЛЬСТВА ВІД ПОТСГЕНОЦИДНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ДОСІ НІХТО ЯКІСНО НЕ ЗАЙМАВСЯ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

— Готуючи нещодавно статтю про філософа Мирослава Поповича, я мав розмову з декількома людьми, які добре знали Мирослава Володимировича. Так-от, доктор філософських наук з Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Сергій Йосипенко розповів «Дню»: «В одному з фільмів Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти».

Загадав я це до того, що 1933 рік мучив не тільки видатного академіка. Вивченню українського Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. присвятив своє життя і відомий дослідник цієї трагедії Джеймс Мейс. Саме він відкрив для України і всього світу злочин у вигляді організації штучного голоду, яким радянська влада намагалася зламати хребет українській нації. Зламати не вийшло. Але національному коду було завдано серйозного удару. Саме про це і писав Мейс, коли говорив, що українці — це постгеноцидна нація з усіма відповідними наслідками. Головним чином — це був удар по селянству, яке потрібне було загнати в колгоспи, знищивши їхнє бажання мати приватну власність.

Писав Джеймс Мейс і про те, що 1991 р. незалежність здобула не Україна, а Українська РСР. А тому незалежною їй ще потрібно було стати, тобто подолати травму постгеноцидності і пострадянськості. Але, на жаль, до цього мало хто з політиків дослухався. Зайнялися власними інтересами, а державні поставили далеко не на перше місце, звідти і кланово-олігархічна система, майдани, війна… І незважаючи на всі ці трагічні катаклізми, в цій системі ми живемо досі. Лікуванням суспільства від потсгеноцидності на державному рівні до сих пір ніхто якісно не займався.

«МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ І СВІТУ ЗАБУТИ ГОЛОДОМОР»

Наталія IЩЕНКО, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2017:

— Для мене дослідник Голодомору Джеймс Мейс в першу чергу є прикладом того, як одна людина може багато зробити для людства. Так, для цілого людства, а не тільки для окремо взятого народу, тому що правду про Голодомор мають знати не тільки українці, але і весь світ.

Тільки правдива історія «диктатури пролетаріату» здатна захистити інші країни та народи від повторення людожерського сценарію побудови «світлого майбутнього». Як прихильники правих ідей мають завжди пам’ятати про Аушвіц, так і адепти лівої ідеології мають знати, що фанатична реалізація на практиці комуністичних ідеалів може призвести до злочинів проти людяності рівня Голодомору.

Історія намагання знищити за допомогою голоду цілий народ, який не вдалося покорити силою, має бити набатом в серце кожного мешканця планети. І тут в нас всіх ще багато роботи.

Американський вчений Джеймс Мейс та британський журналіст Гарет Джонс, про якого Мейс писав в своїх статтях в газеті «День», були проповідниками правди у світі брехливої політичної доцільності. Вони були найбільш потужним голосом мертвих, які вже не могли розповідати правду самі. Але і Мейс, і Джонс, і їхній спадок, не мають бути застиглою історичною пам’яткою. Українські історики мусять продовжувати вивчати причини, наслідки та подробиці Великого Голоду. Українські журналісти мусять не втомлюватися розповідати страшну правду про Голодомор. Українські дипломати мусять доводити історичну правду до інших народів по всьому світу. Українські письменники — писати книжки, режисери — знімати кіно про долю нації, яку спочатку намагалися знищити фізично, а потім — стерти її пам’ять.

Ми не можемо дозволити собі і світу забути Голодомор. Для того, щоб подібна трагедія ніколи знов та ніде не повторилася, ми маємо пам’ятати, як виглядає справжнє зло, і не втомлюватися передавати це знання наступним поколінням.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Рубрика:

Медіа

Газета:

№28-29, (2018)

 

Громадянська позиція чи… «наївна дурість»

лютого 13, 2018Українські проблеми. Політика

Який вибір зробить медіаспільнота?

Наталя Іщенко

9 лютого, 2018 – 12:26

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Спочатку «Hard с Влащенко» на телеканалі ZIK із колишнім заступником голови Адміністрації президента часів Віктора Януковича Андрієм Портновим, потім програма «Гордон» на «112 Україна» з колишнім депутатом від Партії регіонів Оленою Бондаренко викликали шквал обурення в соціальних мережах і дали старт дуже емоційному обговоренню теми «журналістів-зрадників». Але що ж ми побачимо, якщо відкинемо емоції та спокійно й професійно розберемося в тому, що відбувається в інформаційному просторі України?

«ТЕПЛА ВАННА» ДЛЯ ГОСТЯ

Найбільше нарікань у зв’язку із появою на екранах Портнова та Бондаренко було висловлено безпосередньо на адресу ведучих програм. Небайдужі громадяни обурювалися самим фактом запрошення цих персон в ефір, натомість колеги-журналісти були більш стриманими, але й вони вказували на порушення — професійних стандартів під час проведення інтерв’ю.

Дійсно, запитання до змісту бесід в ефірі є. Гостям студії не ставили незручних запитань на «гарячі» теми, і, в цілому, обидві програми виглядали більш схожими на т.зв. іміджеві, ніж на журналістські.

Втім, якщо це враження дійсно ґрунтується на реально існуючих домовленостях, то з цієї точки зору вибір саме цих зірок телебачення для просування «колишніх» виглядає цілком закономірним. Наташа (колись просто Наталія) Влащенко та Дмитро Гордон давно відомі як одні з найкращих в країні майстри інтерв’ю. Саме на розлогих бесідах із відомими людьми роками спеціалізуються і вони самі, і створені ними комерційні видання «Публичные люди» та «Бульвар Гордона» (колись просто «Бульвар»). Тому, якщо припустити, що десь існує написаний «комунікаційний план з повернення до української політики команди Януковича», то поява Портнова та Бондаренко у програмах Влащенко та Гордона виглядає логічним та професійним з точки зору PR-технологій кроком.

За цих умов вимагати у ведучих «гострої»дискусії немає жодного сенсу. Якщо теми програм заздалегідь обговорювалися, як це відбувається напередодні такого типу інтерв’ю, то чим гостріше питання, тим переконливіше та привабливіше для глядачів буде виглядати ретельно підготовлена ще до початку ефіру відповідь гостя. (Щонайменше, так каже нам теорія комунікацій. На практиці все, звісно, залежить від рівня підготовки спікера та професіоналізму його консультантів. Коли є сумніви щодо останнього, то тоді під час інтерв’ю все ж таки намагаються уникнути занадто незручних тем.)

НЕЕТИЧНА ЕТИКА

Що стосується журналістських стандартів, то ця проблематика є набагато складнішою, ніж оцінка передач з точки зору якості піару гостей.

Перше, що мають зробити ті, хто обурюється з приводу «не тих» гостей, — це переглянути всі відомості про власників каналів, на яких транслювалися «Hard с Влашенко» та «Гордон». Є багато чуток щодо того, хто саме сьогодні «стоїть» за ZIK-м та «112 Україна» і реально впливає на їхню редакційну політику. Але жодна плітка не стверджує, що це є т.зв. «патріотично налаштовані сили». Всі розмови обертаються навколо зв’язків медіа або з Віктором Медведчуком, або з колишніми можновладцями часів Віктора Януковича, тобто це, умовно кажучи, «проросійський» та «антимайданівський» напрям. Відповідно, за такого контексту, наявність серед гостей популярних програм осіб «відповідної орієнтації» виглядає більш логічною, ніж їх відсутність, або присутність в ефірі умовних «українських патріотів».

Інше зауваження до передач за участю Портнова та Бондаренко стосувалося етичного виміру присутності на екранах соратників Януковича. Але тут багато хто ставив таке, цілком справедливе, запитання: а чому до цих персонажів немає жодних питань з боку нинішньої влади? Олена Бондаренко живе в Києві, під охороною, яку їй надала держава Україна. Портнов, як кажуть, зберігає свій вплив на українські суди. (Може, це і неправда, але через те, що українське правосуддя, яке, як і раніше, не дуже «любить» активістів Євромайдану та налаштованих антиросійських українських патріотів, ці чутки сприймають із високим ступенем довіри.) Тобто в цих умовах залишається апелювати не до законодавства та влади, а лише до такого розмитого та невизначеного поняття, як журналістська етика. Утім, з цим явищем в української журналістиці все ще гірше.

Достатньо нагадати, що Комісію з журналістської етики (?!) очолює Андрій Куликов. У вересні 2016 року він побував на окупованій території, де брав участь у передачі місцевого телеканалу разом із представниками сепаратистів (автор цієї статті тоді писав про це контраверсійне призначення нового керівника Комісії з журналістської етики у блозі газети «День» «Новий «наглядач» для ЗМІ»).

І в Донецьку, і потім, повернувшись до Києва, Куликов вимагав від українських журналістів поїздок на окуповані території за точкою зору «іншої сторони», а від української влади — прямих перемовин із керівництвом «ДНР» та «ЛНР» — тобто якраз того, що вимагає від керівництва України Кремль.

Але на цьому опис досягнень головного з журналістської етики в Україні не вичерпується. Гучний скандал виник, коли Андрій Куликов як ведучий «Громадського радіо» у сторічний ювілей «Великої жовтневої соціалістичної революції» запросив до студії… лідера недозабороненої Комуністичної партії України Петра Симоненка!

Якщо «головний інспектор» з журналістської етики закликає співробітничати з маріонетками агресора на окупованих територіях та займається просуванням тоталітарної комуністичної ідеології в ефірі відносно незалежного медіа, то чого можна вимагати від ведучих передач на комерційних телеканалах? І Влащенко, і Гордон працюють у рамках власної редакційної політики телеканалів і не роблять нічого, що теоретично могла би засудити професійна спільнота в особі етичної комісії на чолі з Куликовим. Звідки у журналістів візьметься патріотизм та відповідальність за свою працю перед країною, якщо цього не вимагає ані власник, ані журналістська спільнота?

КОЛИ ОБУРЕННЯ ЗАМАЛО

Можна втішати себе, що маємо обурення патріотично налаштованої громадськості діями телезірок. Але, по-перше, кількості «обурених» та рівня цієї «обуреності» явно не вистачає, щоб обвалити рейтинг або іншим чином відчутно зашкодити діяльності телеканалів.

По-друге, думка патріотичної громадськості для медіаспільноти важить не більше, ніж думка тих сил, які якщо не організували ефіри з Портновим та Бондаренко, то точно вітали появу членів команди Януковича на телебаченні.

Щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати текст, присвячений ситуації навколо одного з цих скандальних ефірів, який надрукувало інтернет-видання «Детектор медіа» — «watchdog українських ЗМІ», провідний професійний журналістський ресурс. Чого вартує лише одна деталь: автор згаданого матеріалу вважає, що засудження присутності в українському ефірі діяча, який називає російську агресію на Донбасі «громадянською війною» пояснюється… зашореністю та боягузтвом нашого суспільства!

Ще більш красномовним є мовчання журналістських організацій, що традиційно обурюються «мовою ворожнечі» щодо виступу в ефірі «112-го каналу» колишнього першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Олени Бондаренко. Екс-нардеп дала зрозуміти, що вважає Януковича слабким політиком через те, що він не намагався завадити належним чином, із застосуванням усіх засобів, які були в його розпорядженні, державному перевороту, який підтримував Захід. Тобто через те, що він не розігнав Євромайдан. Якщо це не є «пропагандою ненависті», то що тоді є цим явищем?

Подальше вивчення пропагандистської сутності висловлювань Бондаренко малює ще більш песимістичну картину — з точку зору учасників Революції Гідності. «День» уже писав про просування в український інформаційний простір тез про «державний переворот» і «незаконне захоплення влади силою» (стаття «А поговорити… про революцію?» в №222-223). Тепер, після навали на телеефіри з цими меседжами вже напряму членів команди Януковича, можна тільки констатувати, що ця пропагандистська, політтехнологічна робота продовжується та стає більш інтенсивною.

ПОСТРІЛИ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ГРАДІВ»

Чому так склалося, що через чотири  роки після Революції Гідності та початку російської агресії «антимайданівські» й проросійські наративи в українських медіа стають все більш помітними?

Можна просто констатувати, що головною причиною є потужна гібридна агресія в інформаційній сфері помножена на реваншистський наступ «колишніх», що відбувається за умов безпорадності владних структур. Але якщо спробувати подивитися на проблему глибше, то можна побачити, що основною передумовою цього програшу в інформаційній війні є стан вітчизняної журналістики.

Великі неринкові гроші часів становлення в Україні олігархічної економіки зруйнували незалежні медіа й перевели провідні засоби масової інформації, в першу чергу телеканали, із категорії «органи влади» (в сенсі неформальної, т.зв. «четвертої влади») в категорію «товари, послуги». Медіаспільнота поступово переорієнтувалася на заробітчанство, а таке поняття, як громадянська позиція, було багатьма відкинуте як наївна дурість. Це призвело до того, що будь-яка, навіть відверто ворожа, пропаганда, якщо має системні підходи та ресурси, просувається в медіа легко й швидко.

Із цієї ситуації можна зробити тільки один висновок: інформаційна безпека держави продовжує знаходитися на такому рівні, що Україна просто не здатна убезпечити свій медійний простір від гібридного впливу та пропаганди. Хоча всім має бути зрозуміло, що ця проблема є такою ж прямою, смертельною загрозою Українській державі, як і постріли «Градів» на східному фронті.

 

Наталя ІЩЕНКО

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

«Варшавська мелодія» і «мовчання ягнят»…

лютого 13, 2018Українські проблеми. Політика

Подальша проповідь пацифізму і незастосування сили призведуть до втрати всієї України

Ігор Лосєв

9 лютого, 2018 – 13:01

Певна річ, телеефір був переповнений реакціями на черговий «подвиг» польських політиків, які на тлі приреченої пасивності офіційного Києва штампують один антиукраїнський закон за іншим. З нашого ж боку лише жалюгідне бекання політологів, що благають про компроміс. Господи, який компроміс? Нам на очах у всього світу плюють в обличчя й ведуть проти нас повномасштабну ідеологічну війну. Київські політологи бояться будь-яких адекватних кроків у відповідь і лякають у разі них «відкриттям другого фронту». Але цей фронт кже відкритий Польщею проти України. І ще велике питання: про що варшавські вожді можуть за нашою спиною домовитися з Москвою. Останній «перл» польського сейму оголошує поза законом український націоналізм, головним гаслом якого виступає: «Українська Самостійна Соборна Держава». Відповідно, сейм продемонстрував свою позицію й щодо нашої держави. Якщо національно-визвольний рух нашого народу на західних землях України був незаконним, якщо боротьба за український статус Галичини й Волині була злочинною, то наступним кроком будуть територіальні претензії Варшави на ці землі. Польща піде до кінця, не наражаючись на опір. Цілком реально, що спробує взяти нас за горло, вимагаючи реституції за все, що її громадяни втратили на окупованих Польщею українських територіях.

Президент Порошенко й міністр Клімкін, ще три роки тому, проковтнувши перші антиукраїнські закони, відкрили ворота для польської ідеологічно-правової експансії на схід. Це була колосальна помилка. Як сказав свого часу Бонапарту шеф таємної поліції Жозеф Фуше: «Сер, це гірше, ніж злочин, це помилка». Якби з самого початку дали жорстку українську відповідь, Польща зупинилася б, вона завжди зупиняється, наразившись на відсіч.

На телеканалі «Прямий» говорили якраз на цю тему: Матвій Ганапольський запропонував відреагувати на польську законодавчу агресію ухваленням дзеркального українського закону. Тут-таки переполохався Микола Вересень, мовляв, тоді почнеться експансія. Це типовий зразок  малоросійського мислення: терпіти будь-які плювки у пику, сподіваючись, що у кривдника закінчиться слина. Не закінчиться. Ескалація вже триває саме внаслідок відсутності жорсткої відповіді з боку України.

Варшава перетворюється на європейську й навіть світову столицю скандалів, причому цілковито штучних, що виникають з нічого. Окрім нас Польща встигла зіпсувати відносини з Німеччиною, Литвою, а тепер уже з США, Ізраїлем і навіть Швецією, якій теж щось пред’явили щодо подій XVII століття. Так можна й до палеоліту дійти. До речі, Європейський Союз порекомендував польській владі відхилити «антибандерівський закон».  Ізраїль (теж незадоволений юридичними новелами у Варшаві) заявив про можливе відкликання свого посла. Що ж, це гідна поведінка держави, що себе поважає. А чому Київ досі не відкликав свого посла в Польщі Андрія Дещицю хоча б для консультацій?

Ще раз  переконуємося, що нинішня влада не здатна захистити Україну. Порошенко, Парубій, Клімкін обурюються в інтернеті рішеннями Польщі. Це я можу обурюватися як приватна особа, а ці пани мають владу, яку зобов’язані застосовувати на користь України. Де наші закони проти польського шовінізму й колоніалізму? Де кримінальна відповідальність за заперечення польських державних злочинів проти українців?

На «112» генерал Олександр Кузьмук теж торкнувся гострої теми. Виявилося, що він головним винуватцем погіршення відносин з Польщею вважає Володимира В’ятровича. Щоправда, коли ведучий нагадав генералові про якусь його участь за часів Януковича в петиції групи депутатів із закликом визнати волинські події 1943 року геноцидом поляків з боку українських формувань, пан Кузьмук ухилився від обговорення цього слизького питання. Потім перейшли на тему Криму, й генерал дуже обурювався тим, що в українській армії не було територіальної ротації, а військові частини в Криму на 80% складалися з кримчан. Щоразу на цьому місці пана Кузьмука підводить пам’ять. Він забуває, що територіальний принцип формування ВСУ був запроваджений за часів міністра оборони Кузьмука й верховного головнокомандувача Кучми, що й призвело до того, що замість єдиної армії ми отримали армії регіональні, які перебували під великим впливом місцевої влади. 2014 рік показав, до чого це призводить… Вірний соратник Кучми висловив глибоке неприйняття «національних дружин», у яких одразу угледів «фашизм». При тому, що там чимало людей, які захищали Україну на сході. Така-от презумпція винуватості…

Але не лише генералові Кузьмуку не подобається Інститут національної пам’яті і його директор. На «Прямому» днями Євгеній Кисельов зібрав групу українських журналістів, які висловили свою неповагу Володимиру В’ятровичу. Їм хочеться, щоб у воюючій країні не було обмежень. Між іншим, не так давно на «112»  ведуча Ганна Степанець скаржилася московському лібералові Леоніду Гозману на Україну, мовляв, вона опинилася у списку «Фрідом Хаус» серед лише частково вільних країн. Треба віддати належне Леоніду Гозману: він популярно пояснив пані Степанець, що під час війни країна не може бути повністю вільною через природні й необхідні обмеження прав і свобод. А що, Степанець сама додуматися не могла? Так складно?

Володимир В’ятрович, на мою думку, за всіх претензій до нього (інколи справедливих) робить важливу й корисну для країни справу. І він виступає своєрідним індикатором. Якщо його знімуть з посади, це свідчитиме про те, що влада повертається до ідеологічних традицій Кучми і Януковича, до тотальної проросійськості, до плазування перед імперією. І те, що кілька телеканалів почали кампанію цькування В’ятровича, — дуже поганий симптом.

У студії «Еспресо-TV» у Антона Борковського прозвучало цікаве інтерв’ю російського адвоката Марка Фейгіна, на думку якого Україна стає сприйнятливою до проросійської пропаганди, а українська влада — слабка. Особливо вражений був Фейгін провокацією телеканалу ZIK з інтерв’ю колишнього стовпа режиму Януковича Андрія Портнова. Фейгін вважає, що всі жертви Майдану були марними, якщо такі, як Портнов, можуть вести публічну демагогію. Важко не погодитися з оцінкою, яку адвокат дав нашій владі: «нерозторопна, незграбна й підкупна».

Що стосується російської пропаганди в Україні, то тут потрібен відповідний закон про її заборону. І діяти треба, як зазначив Фейгін, жорстко, не звертаючи уваги на крики із Заходу й Сходу. Ну, щоб так діяти, треба мати чисту кредитну історію. Чи є така у наших лідерів? Питання риторичне…

А на «Громадському ТБ» обговорювали питання, чи варто під час війни надавати слово тим 10—15% наших співгромадян, які хочуть, щоб нашої країни не існувало. Для «Громадського» це питання, що потребує дискусії…

Журналіст каналу пан Сайчук повідав про цікавий випадок: у Крутах під час відкриття пам’ятника героям через станцію Крути проїхав потяг з емблемою РЖД — «Российские железные дороги». Це символ нашої нинішньої влади: патріотична риторика й далеко не патріотичні вчинки. Схоже на те, що Україна вразлива перед агресором, як і 100 років тому.

А на «112» нардеп Юрій Левченко повідомив, що за рік імпорт з Російської Федерації до України збільшився на 40%. Це так наша влада воює з агресором? Саботаж. Причому імпортують з РФ не лише газ і ядерне паливо, а й каву (це відколи в Росії вирощують каву?) і пиво. А ми висуваємо претензії Заходу за недостатні санкції. Захід усе чудово бачить і явно дуже для нас не старатиметься. Навіщо? Якщо російський бізнес пречудово почувається в Україні й значною мірою контролює нашу економіку. «Еліта» в Україні сподівається, що Захід за неї виграє цю війну. Такого не буде. А тактика безконечного сидіння в окопах без рішучих дій себе не виправдає. У рухомому рядку на одному з каналів прочитав заяву нардепа й глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «Без застосування сили Крим не повернути». Це правда. Усі казочки про дипломатичну й економічну діяльність, за допомогою якої буде відновлена територіальна цілісність, є вигадками тих, хто нічого повертати не збирається. А до чого призводить незастосування сили, ми вже бачили: у Криму 2014-го це призвело до втрати півострова, в Донецьку й Луганську до втрати цих міст і ОРДЛО.

Подальша проповідь пацифізму й незастосування сили призведуть до втрати всієї України.

А Степан Хмара у студії Сергія Руденка на «Еспресо-TV» нарікав, що досі не розірвані угоди про співпрацю між СБУ і ФСБ РФ, між МВС України і МВС РФ. Звучить, звісно, приголомшливо, але важко багато чого з того, що у нас відбувається, пояснити чимось іншим. На думку пана Хмари, сьогодні при владі в Україні не державники, а гендлярі. А УПЦ МП — це п’ята колона Москви, де «смотрящим» є нардеп Новінський (так оцінив його в публічному виступі й ієрарх Київського патріархату Евстратій Зоря). Степан Хмара переконаний, що президентом України має стати патріот, який думає про країну, а не про свої особисті інтереси, не про своє самозбереження… Де ж такого узяти? На нашому політичному полі, випаленому дотла олігархічною пропагандою…

Ігор ЛОСЄВ

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

Вбивство Ігоря Брановицького

лютого 1, 2018Загальне

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», а Ігор сказав: «Я – українець!» – Ніна Брановицька

«Ігоря та побратимів, змінюючи один одного, били арматурою і залізними трубами»

Ніна Брановицька, мати оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, військовослужбовця 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, розповідає про те, як піддавався катуванням і був убитий бойовиками угруповання «ДНР». Інформацію вона зібрала з усіх можливих джерел, зокрема і від безпосередніх свідків.

– Я – Брановицька Ніна Костянтинівна, жителька Києва. Розповідаю про свого сина – Брановицького Ігоря Євгеновича, солдата Збройних сил України.

Мій син загинув у підвалі «Мотороли» (ватажок незаконного збройного формування «Спарта», громадянин Росії Арсен Павлов –ред.) у Донецьку. Разом з іншими хлопцями, які були останніми оборонцями Донецького аеропорту, він був взятий у полон терористами після підриву терміналу, а потім застрелений.

Це була зима, мороз, поранені помирали від втрати крові, бо не було ні перев’язок, ні знеболюючих, жодної можливості надати першу медичну допомогу, а ті, кого можна було врятувати, просто замерзали.

Хлопці сподівалися, що зможуть забрати загиблих та врятувати поранених (так як до цього вони давали терористам можливість забирати своїх з поля бою), тому й пішли на переговори. Але терористи запропонували інший варіант – здатися в обмін на надання допомоги пораненим. Оскільки оборонятися не було чим, хлопці були змушені йти в полон.

Наскільки мені відомо, Ігор виступав проти того, щоб здаватися в полон, але йому було шкода товаришів, які помирали. Іншого виходу не було.

«Чули ті постріли, якими добивали поранених»

– Я бачила відео, як хлопців виводили з нового терміналу, їх вишикували перед ним, і серед бійців я впізнала й свого сина. Це було 21 січня 2015 року. Він був без верхнього одягу, у светрі й синій куртці, яку я давала йому з дому. Я відразу її побачила. Хоч обличчя у деяких кадрах було не дуже чітко видно, але то точно був Ігор.

У той час, коли наших хлопців вишикували, інші члени цих терористичних формувань пішли начебто забирати поранених, як було домовлено, але хлопці чули постріли.

Пізніше всі вони говорили, що залишалося більше поранених, ніж вивели зі сховища.

Смерть Андрія Гаврилюка (позивний «Бур») обурила усіх, бо хоч він і був поранений, але він розмовляв, навіть сигарету просив, а його тіло привезли з кулею прямо в центрі лоба.

Я говорила з бійцями, які не потрапили в полон, вони ховалися недалеко від терміналу (їх атакували саме тоді, коли вони йшли на допомогу), так от вони теж стверджують, що чули ті постріли, якими добивали поранених.

Хлопці розповідали, і відео це підтверджує, що серед терористів були жителі Донецької області, дехто називав свої позивні, а потім я вже просто з інтернету дізнавалася їхні прізвища. Там були і кадировці з Чечні.

Всіх бійців швидко допитали, повантажили у машину «Камаз» (поранених окремо, здається) і відвезли до місця розташування «Гіві» (один із ватажків угруповання «ДНР» Михайло Толстих –ред.). Це так званий об’єкт «Дім» – дев’ятиповерхівка, колишній житловий будинок, у якому селився «Гіві» зі своїми головорізами.

За словами хлопців, біля цього будинку їх вишикували, нашвидкуруч надали допомогу, кого перев’язали, кому дали попити, а потім почали своє «опитування». Я на відео бачила, як перед ними хизувався цей «Гіві», розповідав, яка багата й міцна «ДНР» і що боротися з ними – це марна справа.

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!»

Деякі хлопці щось відповідали, але він чомусь звернув увагу на Ігоря. «Гіві» підскочив до нього зі словами: «А ты молчаливий?». Ігор йому відповів, що він має право мовчати. «Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!».

Вони потім ще про щось говорили, сварилися, але цього вже не було чути.

Відео знімав такий Сергій Жук (кличка – «Москва»), він попередив бойовиків, що поки ведеться зйомка, нікого по обличчю бити не можна, тільки по голові.

«Били багато годин стільцями, арматурою, металевими трубами»

– Хлопці вже потім розповіли, що як тільки вони закінчили відеозйомку, «Гіві» пістолетом розбив Ігорю голову над правою бровою, рана була аж до кістки. Він продовжував доводити, що України немає, що є «Донецька республіка», і українським військовим там нічого робити, бо «Гіві» – «господар» цієї території.

Після того хлопців завели у підвал, побили, повантажили у машини та відвезли у інший підвал до «Мотороли», де їх особисто зустрів Захарченко. Він почав звинувачувати хлопців у всіх бідах Донецька, говорив, що вони відповідають за обстріл зупинки, на якій стояли люди.

Для залякування Захарченко показав на трьох бійців, яких катували з особливою жорстокістю. Серед них був і Ігор. Їх били і принижували там на місці, а потім кинули у машину і вивезли на окраїну Донецька. Інші бійці говорили, що їм пообіцяли, що вони зараз поїдуть на цвинтар і будуть копати собі могилу, де їх і розстріляють.

Хлопців привезли до якихось гаражів чи гаражного кооперативу, їх здивувало те, що там було багато людей. Бійців там катували, ставили на коліна.

Терористи запитали Ігоря, що він робить на «їхній землі», він відповів: «Це – моя Україна. Я – військовий, військовозобов’язаний, зобов’язаний захищати і захищаю тут своє місто, свою маму і свою країну».

Хлопці розповідали, як їх постійно били, потім знову кудись везли, знову били, вони втрачали свідомість, а потім їх знову запихали в той автобус. Ігор вже дуже погано себе почував, не міг сидіти рівно, в нього текла кров із голови, з вух, він поклав голову на спину своєму товаришеві, а бойовиків дуже турбувало, що він своєю кров’ю може змастити сидіння.

Коли вони приїхали, терористи завели хлопців у якийсь підвал, приміщення колишнього тиру, там був священник із хрестом. Бойовики вже публікували його фотографії в інтернеті, кличка цього священника «Сталін». Він бив хлопців спочатку дерев’яним хрестом, доки той не розсипався, а потім взяв металевий.

Приходили й інші бойовики і били вже тим, що було під рукою: трубами, арматурою, стільцями. Пропонували хлопцям стріляти один в одного, за це обіцяли свободу, казали, що не будуть бити.

«Москва» бачив як «Моторола» застрелив Ігоря

– Серед членів цих терористичних угруповань, які катували бійців, були й «денеерівці», й кадировці, й офіцери ФСБ, які навіть не приховували свого звання.

Один із бойовиків – «Москва», який вів зйомку, бив хлопців, стріляв з травматичної зброї над головою, а потім постріли були направлені в мого Ігоря, бо при анатомічному розтині в тілі виявлено кулі.

На інших відео Ігор в кадрі проскакує тільки мимохідь.

Хлопці розповідали, що коли вони вже були напівпритомні, зайшов «Моторола» і наказав бойовикам припинити катування, а їм – піднятися, хто міг – вставав на ноги, але Ігор вже не міг підвестися. Хтось викликав йому швидку та зробив укол, але «Моторола» підійшов до нього, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого зі словами: «Скорая ему уже не нужна, я его вылечил».

Тих, хто вижив після того перев’язали та нагодували. Відвезли в приміщення архіву у тому ж будинку СБУ, де вони й утримувалися.

Ще мені відомо, що одному з бійців, Саші Машонкіну, розпечену праску поставили на руку й придавили до стіни.

«Там ніхто не приховує, що зброю і «добровольців» постачає Росія»

– Поки я це все дізналася, я писала заяви у міліцію, в СБУ для розшуку сина. У деяких списках він був серед живих, у деяких ні. Я й сама старалася шукати, зверталася до цього «Москви», але він сказав, що нічого не знає про долю мого сина, хоча він був присутнім при його вбивстві.

Ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії

Українська армія воює не з беззахисними мирними жителями, а з бандитами, які взяли до рук зброю – зброю, яку постачає Росія. Я весь час спілкуюся з бійцями, вони говорять, що там ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії.

Добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями

У всіх нас є родичі, друзі, знайомі в Росії, з якими ми спілкуємося, у кожного своя думка й погляд на цю ситуацію, але зі слів людини, якій особисто я довіряю, мені стало відомо, що «добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями.

 

Новини: ставимося критично.

січня 30, 2018Думки з приводу

Сьогодні президент України Петро Порошенко у своєму виступі, присвяченому 100-літтю з дня битви під Крутами, назвав завойовницьку, колонізаторську, знищувальну політику Московії проти України “вічним хрестовим походом Росії проти України”. Треба нагадати панові президентові, що “Хресто́ві похо́ди — військово-релігійні походи західноєвропейського лицарства і цивільних осіб до країн Близького Сходу під гаслом боротьби за визволення Гробу Господнього та Святої Землі від «невірних». ” Так написано в українській Вікіпедії. З фрази Президента випливає, що Московія (Росія) проводила священні походи проти “невірних” українців з метою навернення їх до християнства та повернення християнських цінностей, напевно захоплених “невірними” українцями у “правовірних” московитів. А як до такого твердження президента України віднесуться українські християнські церкви та їх вірні?

 

 

 

У сьогоднішніх новинах прозвучало повідомлення, що українська поліція серйозно зацікавилася проявами корупції у системі виготовлення та видачі біометричних паспортів. Нарешті! Навіть поліція помітила цю корупцію! Але це після того, як корупція вийшла на новий організаційний рівень ‑ виникли посередницькі організації, які за відповідну плату можуть “посприяти” (причому гарантовано) у пришвидшенні отримання біометричного паспорта. А де були наші доморощені правдоборці, коли служби виготовлення біометричних закордонних паспортів “продовжували” терміни виготовлення паспортів із “законного” тижня до місяця, а з 20 робочих днів – 1,5 – 2 місяці, тим самим створюючи базу для корупції? Уже видано більше 5 мільйонів паспортів. Яка корупційна складова у їх виробленні? Кожний, хто виробляв біометричний паспорт, знає ‑ велика. Коли ви стоїте в черзі для здачі документів для вироблення паспорта, то не можете не бачити безперервний потік “позачерговиків”. Напевно зараз зменшиться ажіотаж навколо отримання біометричних паспортів, корупційні заробітки впадуть і їх уже можна помітити. Тим більше, що посередницькі організації , які “стимулюють” виготовлення паспорта, напевно не платять “податки”.

 

Андрій Велесич

Небесна таїна українського Свят-вечора

січня 3, 2018Духовність

Небесна таїна українського Свят-вечора

Вітаю з Колядою, Різдвом і Новим роком

В атмосфері нинішнього неспокою  воєнного стану в Україні, переймімося на хвилю роздумами про сутність нашого національного буття, долею нашого народу, його споконвічними мріями і звернімо свій духовний зір на незбагнену таїну нашого віковічного Святого Вечора, на благовісну різдвяну зірку, що споконвік приносить нам ту незбагнену таїну народження Господнього дитятка, долучаймося до того святого предківського дійства  несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.
Нехай у нашу святкову світлицю загостять життєдайний колосистий сніп, пахуче сіно, а на столі прибраному традиційними святковими обрусами, розмістяться дванадцять різдвяних страв з символічною серед них берегинею української різдвяної традиції – кутею, а біля столу, зібравшись всією родиною, нехай підійметься до небесних висот щира українська молитва за долю кожної української родини, за здоров’я наших дорогих воїнів-героїв, що жертвуючи своїм життям не впускають у рідну Хату-Батьківщину оскаженілого російського загарбника. Згадаймо ті сім’ї, де родина,зібравшись біля столу, зі сльозами на очах оплакує своїх рідних, яким ворожа куля відібрала радість і щастя родинного святого вечора і тих що знаходяться під ворожими кулями, на передовій лінії фронту. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .
Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура  українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки  українське. У обрядах інших народів її немає.
Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!
Святкуймо, радіймо і пам’ятаймо, що доля України залежить від кожного з нас. .

Степан Івасейко.

Магія щедрівки.

Хилилася днина у сутінь небесного храму,
В аннали вертепу, в його незакінчену драму,
А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему –
Від хати, до хати – щедрівкою святість несемо.

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,
Про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,
Гей коню, мій коню – летить над землею
Окрилена згадка зорею.

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,
Там Божая Мати з Дитятком по світу ходила:
І де той початок, і де ті підзоряні плеса
В вечірній принаді чекання, кохання і весен.

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,
Горить надвечір’я, розпалює древню поему,
Вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,
Здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –
Коли ж ми зберемось у коло…! кого ще немає між нами!?
У радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,
Крізь лезо віконця, крізь вечір, розчахує душу щедрівка.
Степан Івасейко

Націоналізм і нацизм: безпідставне ототожнення

січня 3, 2018Загальне

Ігор Лосєв

2 січня, 2018 – 10:18

Останнім часом знову (вкотре вже!) активізувалася задавнена хвороба інтелектуального простору України: деякі начебто високоосвічені особи, демонструючи особисту антипатію до українського націоналізму як ідейної і політичної течії, водночас ототожнюють такі помітно різні явища, як націоналізм і нацизм, не надаючи вагомих доказів. Я особисто вельми скептично оцінюю реальний, а не декларований патріотизм ряду українських партій і діячів, про що не раз писав у «Дні», підкріплюючи свою позицію фактами та аргументами. Однак коли люди, які звуть себе «філософами», «політологами», «аналітиками» та «експертами», висувають  звинувачення на адресу українських націоналістів у дусі радянського агітпропу, то це дуже дивує. В хід ідуть заяви про УПА, яка начебто воювала проти «совітів» разом з Гітлером, майже дзеркальне повторення звинувачень на адресу України з боку лідерів Російської Федерації щодо «тотального переписування історії», ототожнення національної ідеї з… нацизмом і т. ін.

Проте варто зазначити, що націоналізм, ця політична програма, збудована на почутті патріотизму (за Оксфордським словником політології), існував ще тоді, коли не було ані нацизму, ані комунізму. Велика Французька революція піднесла національні засади державного і суспільного життя проти імперсько-монархічних. Майже всі визвольні рухи пригноблених народів формувалися і діяли під прапорами ідеології націоналізму. Там, де йдеться про національну свободу, ідеологія націоналізму є неминучою. Проте ми знаємо дуже мало прикладів, коли б національну свободу виборювали під гаслами лібералізму, соціал-демократизму, інтернаціоналізму і т. ін.

Є значно більше підстав ототожнювати німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм із радянським комунізмом. Хоча б тому, що німецький нацизм народився в надрах робітничого соціалістичного руху. 7 квітня 1918 року мюнхенський слюсар Антон Дрекслер заснував Комітет незалежних робітників, що став філією Північногерманської асоціації сприяння миру. 1919-го Дрекслер об’єднав свою групу з Політичним робітничим союзом Карла Харера. Нове об’єднання дістало назву Німецька робітнича партія (Deutsche Arbeite Partei – DAP). Гітлер у цій партії одержав партійний квиток аж за номером 7. Невдовзі після його вступу партія була перейменована на Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію (National-Sozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP).

«Нацизм» – це скорочення від «націонал-соціалізм». Тому в нацизмі обов’язково має бути соціалістична, антибуржуазна складова. Вождь італійського фашизму Беніто Мусоліні розпочинав свою кар’єру як профспілковий активіст та видавець соціалістичної газети «Аванті», у якій захоплювався Леніним та Жовтневою революцією. А італійський професор Стурце ще у 20-ті роки минулого століття писав, що фашизм – то є правий комунізм, а комунізм – то є лівий фашизм. Навряд чи можна прив’язувати до нацизму типового італійського націоналіста Джузеппе Гарібальді, угорського націоналіста Шандора Петефі, болгарського – Христо Ботєва, польського – Юзефа Пілсудського і т. ін.

Отже, такі ототожнення не мають достатніх історичних і логічних підстав. Тим більше, коли йдеться про український націоналізм, що ніколи не був націоналізмом панівної нації. Саме тому він формувався й розвивався як ідеологія національного визволення. Навіть Ленін бачив фундаментальну відмінність між націоналізмом нації панівної (шовінізмом) і нації пригнобленої. До речі, прагнення до створення тоталітарного суспільства є атрибутивною рисою фашизму, комунізму і нацизму. Для націоналізму тоталітаризм – це риса факультативна, себто вона може бути, але її може і не бути (Джавахарлал Неру чи Сунь Ятсен вважаються в політичній науці взірцями націоналістів, але ж їм був глибоко чужий тоталітаризм).

Не прикрашає згаданих «філософів» і «політологів» некритичне повторення тез комуністичної пропаганди про «українсько-німецьких націоналістів». Сьогодні архів КГБ УРСР (як архів уже СБУ) є відкритим для всіх охочих. Будь-хто може ознайомитися з документами й пересвідчитися, що УПА воювала проти німецьких, радянських, польських, румунських, угорських та словацьких збройних формувань, які перебували на території України в період Другої світової війни. Там є також документи, що свідчать про масові репресії німецьких нацистів проти українських націоналістів.

До речі, у нинішній Російській Федерації спостерігається цікава тенденція – стовідсоткових російських нацистів і расистів, які вбивають іноземців за «не той» колір шкіри, оголошувати «націоналістами». З якою метою це робиться? Ще в XIX столітті чеський слов’янофіл Ян Гавлічек сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, аби потім усе слов’янське назвати російським». Спочатку своїх фашистів називають націоналістами, аби потім чужих націоналістів оголосити фашистами.

Навряд чи зазначені інтелектуали всіх лівих (соціалістів, соціал-демократів, ліворадикальних «зелених») ототожнюватимуть з комуністами, розуміючи, що це неправильно, а от несимпатичних їм націоналістів чомусь записують у нацисти. Якщо це лайка, то ніяких претензій бути не може, бо кожен свариться, як хоче, але до наукового дискурсу такі ототожнення не мають жодного стосунку. Коли створюється пропагандистський продукт, що апелює не до розуму, логіки та ерудиції читача, а виключно до емоцій, інстинктів та ідейних стереотипів, сформованих попередніми поколіннями пропагандистів, не треба це прикривати псевдонауковими шатами.

Насамкінець хочу звернутися до авторитету людини, яку, сподіваюся, навіть згадані «експерти» не оголосить «нацистом». Ця людина ще дуже давно написала: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». 110 років тому ці слова написав Іван Франко. Проте, оскільки сучасний світ ще дуже далекий від безконфліктності, то національна ідея, як спосіб виживання нації в проблемному світі, існуватиме набагато довше, ніж дозволятимуть згадані «інтелектуальні» особи…

 

Іваньки – наша національна проща. Роздуми про нашу історичну пам’ять, ту, яку хоронить наша земля, – повстанські могили.

листопада 20, 2017Загальне

«І сотвори їм «Вічную пам’ять»… Напевно немає людини, яку б не зворушила, не заставила здригнутись та тиха скорботна мелодія. Вона «Вічная пам’ять», як завершальний акорд панахиди, як останнє прощання на межі земного і вічного, здатна так глибоко, драматично проникнути в людську душу, що здається ми уже торкаємось тієї великої Господньої таїни, в якій захована причина людської земної тимчасовості і небесної вічності.

Так, ми не хочемо забуття, ми прагнемо тієї вічності і у своїй пам’яті, та просимо її у Всевишнього, і Він дає нам її, закладає ту пам’ять у гени кожного нашого покоління, створюючи спільний генетичний код нації. То ж звертаючись з таким благанням до Творця, нам потрібно, перш за все, усвідомити, що вона, вічная пам’ять, уже закладена Творцем у наші гени, але виявити її на світ, оживити, належить нам, передаючи її живими устами від покоління до покоління, також закарбовуючи її різними пам’ятними знаками на відповідних місцевостях, утверджуючи таким чином вічність нашого національного буття. Так повелів Творець.

 

Завжди, коли в Іванькх закінчаться урочисті заходи і розійдуться люди, маю таку душевну потребу: присісти на самоті і відчути ту особливу таємничу атмосферу, яка після всіх урочистостей огортає надвечірні Іваньки, ту магічну тишу, в якій ще ніби лунають мелодійні звуки молитов, відчувається присутність людей, але навколо вже глибока присмеркова тиша і перед тобою така ж тиха, безмовна братська могила, покинута усіма щойно тут присутніми, ніби осиротіла. І лише ти тут з нею один-на-один,  живий, а вони …. Тоді вони були набагато молодші від мене теперішнього. Смертельні рани, засохла на одязі кров і безмовні, торкнуті вічністю обличчя, які недавно так завзято, пристрасно протистояли ворогові, виганяючи його з рідної землі, і за цю волю вони мусіли заплатити найвищою ціною – життям. Умерти за нас. Такий закон людського співіснування.

Роздумуючи над сьогоднішніми поминальними заходами, вдивляючись у ту братську могилу, торкаючись тієї таїни потойбічності, намагаєшся якось глибше заглянути у сенс людського буття, людського… кривавого співіснування.

Хто ми на цьому загадковому кораблі-планеті, який ми називаємо Землею? Яка місія людства, зокрема і нас – українців на цій Землі, у цьому грішному і святому світі, і яка роль цих нинішніх іваньківських духовних заходів для нас, нині сущих, для нашої країни в майбутньому?

Всю історію людства супроводжують безперервні війни,  кров і сльози, страждання і співчуття, любов і ненависть, заховуючи все це в глибинах людської пам’яті і ніби нагадуючи нам, що шлях людського існування вистелений людськими кістками і орошений кров’ю, і все це ніби заради людського щасливого існування. Але людство протестує проти такого кривавого шляху – протестує і…  вчиняє. Хто, яка стихія скеровує людські маси на людиновбивство, тобто одну частину людства посилає вбивати іншу частину: рід на рід, народ на народ, державу на державу. І що, і хто, і яка сила в світі може стати гарантом мирного життя?

Усі добрі починання в історії людства зрошувались кров’ю. Високі християнські засади любові і милосердя були залиті (заливаються і тепер) кров’ю. Не оминув цієї жертовної місії і сам Син Божий, його послідовники апостоли і цілий історичний сонм праведників, а серед них і українців за утвердження любові поміж народами.

І у цій загальнолюдській незбагненній стихії, в боротьбі злих сил і проти злих сил несе свою історичну ношу, закривавлює свій шлях і Україна. Впродовж багатьох віків, оточена агресивними державами-сусідами, намагаючись здобути волю, протистояти ворожим зазіханням, Україна вимушена була жертвувати найкращими своїми синами і дочками. Та кривава естафета зберігалась в пам’яті і пробуджувалась завжди в критичний період нашої історії, знову кладучи на жертовник свободи нові жертви. «Смертю смерть подолав». Ті багатозначні слова про воскресіння Христове, стосуються тих всіх, що лежать як у наших стрілецьких, повстанських могилах, так і у нинішніх військових. Вони, що колись будучи живими, зупиняючи ворогів, мусіли жертвувати своїм життям – смертю долати смерть, тобто вмерти, щоб дати життя своїй Батьківщині.

Жертовна кров, за Вищим повелінням, лягає у гени живих поколінь, як пам’ять, як обов’язок, як чин  оберігати і утверджувати ті ідеї, за які була пролита кров – за рідну Землю, волю, Батьківщину. І цей чин стосується кожного наступного покоління. – Без вічної національної пам’яті немає нації, немає держави. Таким жертовними для нас є і ті воїни, що тут, переді мною, лежать у братській могилі і таких же багато розкиданих по лісах. Хочеться, щоб вони не були забуті, а їхні могили не осиротілі: бо саме це дає нам запоруку нашій державній незалежності. Для них час зупинився, але від них ми починаємо відлік наступного, свого часу і йдемо туди, куди мріяли вони прийти.

Як збагнути ту вічну істину національного поступу, як передавати її наступним поколінням, для нас нині сущих українців виявляється значною проблемою. Хоча маємо багато прикладів гідного вшанування пам’яті своїх героїв на нашій землі іншими націями, державами – це австрійські військові цвинтарі, німецькі і польські, які так старанно опоряджуються, але такі повчальні приклади дуже тяжко даються нам як наука для вшанування героїв своїх.

Скільки маємо в своїй багатовіковій історії постатей, яких мали б пам’ятати всі наступні покоління, гордитися ними, шанувати їх пам’ять. Але на жаль про них часто бувають суперечливі думки – це данина нашого історично підневільного стану, коли ворожі, панівні над нами держави намагалися їх дискредитувати, надавати брехливої, негативної характеристики. В результаті цього маємо байдуже, відчужене ставлення до своєї історії.

А саме, за словами відомого теоретика державобудівництва В. Липинського, історична пам’ять і є основним державним фундаментом.

Яким чином прививати молодим поколінням, та і старшим, те особливо тепле, родинне відчуття до своєї історичної пам’яті?

В людській психіці закладені різні почуття, але основним, людинотворчими, суспільнотворчими є почуття любові і віри. На їхніх засадах тримається родина, нація, релігія. І саме релігія, яка найбільше оперує до цих двох євангельських засад, здатна найглибше занести в людську душу ті високі почуття. Якими розумними були ті древні юдеї у Старому Завіті, що зі своєї історії створили свою релігію, зцементувавши тим на віки свою націю, і так по нині.

Скажіть, чи є ефективніший метод виховання, ніж той, коли про велич своєї історії слухається, чується у храмі? Чи можемо ми, українці, так високо, на духовному рівні, перейняти такі приклади розуміння і сприйняття своєї історії, як частки релігії?! Думаймо усі і стримімо до цього! Вони для нас  борці і жертви,  найвища національна святість. Їм за якимось невідомим нам повелінням присуджено було вмерти – вмерти, щоб іншим жити – нам жити.

Ці свої роздуми я хочу послати до всіх, кого болить душа за свій край, в першу чергу, до релігійних інституцій, тих духовних проводирів, які, подолавши свої світоглядні стереотипи, могли би виконати цю високу виховну місію на сучасному, такому важливому етапі будівництва держави, так як це робилось в першій половині минулого століття за митрополита Андрея Шептицького.

Можуть успішно і зобов’язані проводити таку виховну місію і шкільні установи, створивши відповідні програми. Але така опіка над історичною пам’яттю має лежати на відповідних державних структурах. Маючи владу і ресурси, вони можуть зробити багато, але там треба людей одержимих цією ідеєю. Часто нетривале їх перебування на таких посадах не може виробити якогось сталого стратегічного напрямку: приходить інша людина і все міняється.

Про те мусимо пам’ятати, що така місія лежить і на всьому свідомому суспільстві – на нас! І ми, в першу чергу, маємо огорнути могили тих борців своєю увагою, своєю пам’яттю – увіковічнити. Приходити до них як на прощу, на іспит свого сумління:  що я вчинив чи вчинила для утвердження тієї ідеї, за яку вони віддали життя. Тому ці могили мусять бути під громадською, церковною і державною опікою, як осередки нашого духовного спілкування, як символи нашої високої християнської моралі. Без цього ми не зможемо порятувати, витягти Україну з нинішнього хисткого і драматичного становища і стати повноцінною нацією.

А тим часом в Іваньках уже темніє, весь люд, який щойно тут віддавав молитовну шану, розійшовся по своїх домівках, заховавши у серці ті зворушливі хвилини спілкування з нашою трагічною і героїчною історією, то ж і я, після своїх роздумів, збираючись відходити, встаю, ще раз кланяюсь, і цілую ту святу могилу, яку зараз оточать нічні сутінки, і вона знову зі своїм болем мріями і пам’яттю залишиться на самоті, і хіба в тому містичному світі буде вести розмову про свою долю з іншими такими ж святими могилами, що покояться десь по наших лісах і селах.

Бережімо їх пам’ять!!!

Степан Івасейко

 

 

 

Хто розвяже інформаційний «Гордіїв вузол» Збройних Сил України?* (Автор: Костюк Петро)

вересня 6, 2017Загальне
 

«Спроби поневолити інший народ,

сусідній народ залишають свій слід,

якщо цьому прямо не протистояти».

Тімоті Снайдер

 

Останнім часом в американських, українських, російських та інших ЗМІ з’являється чимало матеріалів про можливість надання США летальної зброї Україні, зокрема протитанкових ракетних комплексів «Джавелін» (Javelin). Мовляв, наявність такої зброї в ЗСУ змінить картину російсько-української війни на Донбасі. Наразі кінцеве рішення за Білим домом. На тлі недавнього запровадження США санкцій проти Росії, надання американцями летальної зброї Україні виглядає цілком вірогідним. Але не лише зброя визначає переможців у війні…

 

Величезне значення мають настрої, які панують у суспільстві, наскільки суспільство здатне давати відсіч ворогові. Росіяни анексували Крим і окупували частину Донбасу не тільки через те, що українське військо та силові структури були поруйновані, а й через те, що тут вдалося насадити «русскій мір». Саме в оборонній сфері залишалось найбільше прихильників совєтського, частина мешканців східних областей України виявилася колаборантами. Ці фактори й надихнули В. Путіна на агресію.

 

О. Турчинов озвучив шокуючі цифри зрадників у Криму в 2014 році. З усіх силовиків, котрі перебували на півострові, Україну не зрадили менше 20% (https://tsn. ua/politika/turchinov-ozvuchiv-shokuyuchi-cifri-zradnikiv-ukrayini-u-krimu-u-2014-roci-911308. html).

 

«Термін «совєтський» є у всіх мовах. А нам дуже підступно навязали термін «радянський». Я дотримуюсь тільки терміну «совєтський», адже це автентичне поняття, і немає ніяких підстав перекладати його. Але воно вже перекладене, і це одна з ознак слабкої десовєтизації. Коли цей термін так в’ївся і ввійшов у звичку і свідомість людини, то це є одна з ознак того, що дух совєтський тримається в найменш помітних формах. Має значення те, як людина ставиться до «совєтського». Якщо вона це сприйматиме негативно, тоді воно і зникне» (Євген Сверстюк: «Громадянське суспільство має доповнювати суспільство духовне». gurt. org. ua/interviews/22424/).

 

Нинішня російсько-українська війна – значною мірою війна світоглядна. Війна за ідентичність. Або стверджується українська проєвропейська ідентичність, або відроджується просовєтська, проросійська ідентичність. Реалізуючи курс на знищення України, здійснюючи гуманітарну агресію, Кремль застосовує, окрім збройної агресії, і «м’яку» силу з метою руйнації української ідентичності, яка є системоутворюючим чинником національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014)

 

«Гібридна війна» триватиме, змінюючи форми і винаходячи нові прийоми, як воєнні, так і політичні. Росія здійснює одночасно і гуманітарну агресію в кількох напрямах, ведучи проти України інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни. Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має стратегічну мету: знищення ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником громадянської нації та Української національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014).

 

Збройні Сили України від часу свого утворення в 1991році перебували в совєтському інформаційному полі. «Совкова» воєнна ментальність блокувала розвиток ЗС України власне як національного війська. Не кращою була ситуація в інших силових інституціях держави. Впродовж існування ЗСУ були неодноразові спроби надати їм національного вигляду (це намагалися зробити Головне управління Соціально-психологічної служби, а згодом Департамент гуманітарної політики МО України), але з об’єктивних і суб’єктивних причин, попри певні здобутки, вони зазнавали невдач. Ці процеси часто-густо гальмувались в надрах МО та ГШ.

 

Революція Гідності 2013-2014 рр. і початок зовнішньої агресії з боку Російської Федерації продемонстрували конечну потребу відродження українських мілітарних традицій. В українському суспільстві нарешті сформувалася думка про неможливість реформування армії без подолання совєтських традицій і символіки, які, зокрема, виявляються у нумерації та почесних найменуваннях військових з’єднань та частин. Спираючись на совєтську спадщину не можна ефективно протистояти донецьким колаборантам і терористам, російській армії. Бо ця спадщина не лише «совкова», вона насамперед антиукраїнська (Критика радянської атрибутики. https://www. ukrinform.ua/rubric-presshall/1717161-4e6ec8aa7d43ea870 d6bc41ca205a1b5. html).

 

Треба очистити українську армію від залишків минулого. Час нарешті формувати справді національну мілітарну потугу, використовуючи національні воєнні традиції. Вивчення, обґрунтування й утвердження давніх військових традицій у переважній більшості держав світу є важливим аспектом діяльності науково-історичних установ і служб.

 

Кабінет Міністрів України 21 жовтня 2009 року ухвалив Постанову №1140 «Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії». Та вже 7 липня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 562 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2009 р. №1140». Підписав її тодішній прем’єр-міністр України М. Азаров. Така установа вкрай потрібна в умовах гібридної війни.

 

Сьогодні історія, як наука, виконує роль ефективної зброї. Справжня, не спотворена історія народу, її війська якнайкраще допомагає зберегти й сформувати національну ідентичність українців, її вояків. Указом Президента України №806/2014 від 14 жовтня з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності й територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості в Україні було встановлено свято – День захисника України, яке відзначається щорічно 14 жовтня. Указ президента України від 23 лютого 1999 року №202 втратив чинність. (Цим указом встановлювалося відзначення 23 лютого Дня захисника Вітчизни, а в 1922–1946 роках він називався Днем Червоної Армії і Флоту, з 1946-го по 1993 рік – Днем Радянської Армії і Військово-Морського флоту).

 

21 травня 2015 року набрав чинності пакет законів, ухвалених Верховною Радою 9 квітня, про історичну пам’ять, або про «декомунізацію». Попри такі важливі кроки, Збройні Сили України все ще перебувають в совєтському інформаційному полі. Лише кілька промовистих фактів.

 

День ВДВ (високомобільних десантних військ) за ініціативою Д. Саламатіна (колишнього міністра оборони) святкують в Україні 2-го серпня в один день з російськими ВДВ. Навіть абревіатуру (ВДВ) запровадили таку, щоб не відрізнялась від російської. Ну навіщо було додавати термін «високомобільні»? Десантники за суттю своєю є наймобільнішою військовою складовою будь-якого війська будь-якої держави.

 

А ще у Збройних Силах України відзначають День військ зв’язку 8 серпня. Прецікавий факт: 8 серпня 1920 року на Печерських пагорбах Києва були розквартировані Московські інженерні курси (зараз на цій території розміщений Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації МО України).

 

3 листопада в Україні відзначається День інженерних військ. Але саме 3 листопада 1941 року саперами Червоної армії в Києві був висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври. Саме в ньому був похований князь Костянтин Острозький, «некоронований» володар Руси-України, який в 1514 р. переміг московитів у битві під Оршею (нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська).

 

Ці проблеми притаманні не тільки Збройним Силам України, а й Національній гвардії України, Державній Прикордонній службі України, іншим силовим структурам.

 

13 березня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Національну гвардію України». Свято, яке щорічно відзначається 26 березня, повторно було запроваджено 18 березня 2015 року Указом Президента України «Про День Національної гвардії України».

 

26 березня традиційно відзначалось як День внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. (НГУ вже існувала в Україні у 1991-2000 рр. День Національної гвардії України до 2000 р. відзначався щорічно 4 листопада в день ухвалення Верховною Радою 1991 року Закону України «Про Національну гвардію України». Але НГУ не отримала належного розвитку. Свято День Національної гвардії України було скасовано у зв’язку з розформуванням НГУ).

 

День прикордонника раніше відзначали 4 листопада, в день ухвалення 1991 року Закону «Про Прикордонні війська України». З 2003 року набув чинності новий закон «Про державну прикордонну службу України» і свято було перенесено на 28 травня. (В СССР День прикордонника відзначався 28 травня у зв’язку з тим, що 28 травня 1918 року Декретом Ради народних комісарів була заснована Прикордонна охорона кордону РСФСР. Тоді ж було створено Головне управління прикордонної охорони. Правонаступником цих структур стала Федеральна прикордонна служба).

 

Залишки колоніально-тоталітарного минулого нагадують про себе в Збройних силах України та інших військових формуваннях. Найбільш абсурдна ситуація з військовими навчальними установами. Більшість походить з СССР, а деякі ведуть свій родовід від царських часів. Зокрема, Військова академія Сухопутних військ в Одесі ([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vaodessa.org.ua/index. php/history.html).

 

Приміром, у Національному університеті оборони України донині функціонує аудиторія № 222 імені російського фельдмаршала І. Ф. Паскевича, яка була створена 2013 року за ініціативою тодішнього начальника цього військового вишу. Настав час створити в цій навчальній установі аудиторію імені Симона Петлюри – Генерального секретаря військових справ в першому українському уряді, сторіччя якого святкували у Кабінеті міністрів України 18 липня цього року.

 

Відповідно до Указу Президента України від 9 жовтня 2007 року №955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько-шведського союзу», визначено вивчити питання щодо присвоєння окремим навчальним установам, військовим частинам ім’я гетьмана України. Цей Указ донині не виконано.

 

Актуальна сьогодні для ВВНЗ Міністерства оборони і аудиторія імені полковника Петра Болбочана, можливо в Одеській Академії СВ ЗСУ. Який на чолі виокремленої дивізії, отримавши таємний усний наказ від уряду УНР, звільнив в квітні 1918 р. Крим від російських большевиків, взяв під контроль військове майно кримських портів і активно посприяв у справі підняття українських прапорів на всіх військових кораблях Чорноморського флоту, тим самим приєднуючи його до складу війська УНР.

 

На вході до Київського військового ліцею названого іменем славного козацького полковника Івана Богуна, який не підписав Переяславської угоди, досі бовваніє пам’ятник російському генералісимусу Алєксандру Суворову.

 

Ще три роки тому за ініціативи громади у місті Броди, райцентрі на Львівщині, демонтували пам’ятник генерал-фельдмаршалу Міхаїлу Кутузову. На місці знесеного пам’ятника, встановили меморіал Героям Небесної сотні. Погруддя генерал-фельдмаршала перенесли на господарський двір комунального підприємства «Броди». Його на баланс, як це не дивно, взяла… Бродівська в/ч А2595. Відтоді М. Кутузов височіє на аеродромі армійської авіації України! (Адріана Гринишин, «Вголос». На Львівщині російський фельдмаршал щоранку слухає Гімн України. http://vgolos.com.ua/articles/na_lvivshchyni_rosiyskyy_ feldmarshal_shchoranku_sluhaie_gimn_ukrainy_273604. html).

 

Навіщо Україні імперські «герої»? Кажуть, що пам’ятники демаркують кордони. Маємо справу з антидержавними семіотичними знаками, своєрідними політичними маркерами, якими чужинці упродовж століть мітили українську землю, культуру, історію. Причому роблять це й нині – професійно, підступно, користуючись нашим невіглаством. Приміром, окупувавши Крим, росіяни найперше зруйнували пам’ятник Гетьману Сагайдачному. Він був одним із тих, хто підійшов до Москви і ледь її не зруйнував. Росіяни це добре пам’ятали, тому й розпочали війну з пам’ятниками саме з пам’ятника українському Гетьману.

 

Актуальним залишається питання функціонування державної мови у ЗСУ та інших військових формуваннях. Російська мова продовжує лунати не лише в бойових військових частинах, але й в навчальних і наукових установах Збройних Сил України. Двомовність у ЗСУ є протизаконною з правового погляду, оскільки військова служба є державною службою. Стаття 13 Закону про Збройні Сили України прямо вказує, що у Збройних Силах України використовується державна мова, якою за Конституцією є українська. Не секрет, що у військових частинах Криму практикувалась двомовність, а це не могло не позначитись на швидкій анексії Росією Криму. В умовах гібридної війни російська мова виконує роль ефективної стратегічної зброї. Кремль це добре розуміє, на відміну від Києва.

 

«Якщо лишатиметься ситуація колоніальної інерції, коли противники України закликають не чіпати питання мови, це буде поцілунком смерті для української мови та культури. Тоді не буде України, не буде українців. Буде якась ліберальна Росія без Путіна. Але в ній рано чи пізно з’явиться і Путін» (Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук: «Двомовність для України – це поцілунок смерті». http://veterano.com.ua/rukh-veteraniv/heroiko-patriotychne-vykhovannia/5345-profesor-kolumbijskogo-universitetu-yurij-shevchuk-dvomovnist-dlya-ukrajini-tse-potsilunok-smerti).

 

Настав вирішальний час провести «десовєтизацію» не тільки Збройних Сил, а й інших силових структур (Петро Костюк. Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні. Універсум. 1–2 (267–268), 2016).

 

Деякі позитивні зрушення спостерігаємо. 18 листопада 2015 р. виданий Указ Президента України №646/2015 Про внесення змін до Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року № 1173 «Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам» (зі змінами, внесеними Указами від 23 червня 2006 року № 569, від 29 грудня 2006 року № 1162, від 22 липня 2010 року № 780, від 7 жовтня 2014 року № 761, від 16 грудня 2014 року № 934, від 10 червня 2015 року № 320 та від 21 вересня 2015 року № 551). Цим Указом затверджена нова редакція переліку почесних найменувань. Зокрема, йдеться про вилучення частини почесних найменувань і державних нагород часів СССР із повної назви військової частини, установи, вузла зв’язку, органів, підрозділів. Зокрема, вилучаються згадки про державні нагороди часів CССР і республік, що входили до його складу, колишніх соціалістичних країн («ордена Жовтневої революції», «ордена Червоного прапора», «ордена Суворова» тощо). Вилучаються топонімічні відзнаки (географічні назви), якщо йдеться не про територію сучасної України. Якщо згаданий у назві топонім розташовано в Україні, він зберігається.

 

Хоча є питання які потрібно було врахувати в цьому Указі. Зокрема, 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького. Чому князя, а не короля Данила Романовича? Є питання і щодо збереження «гвардійських» найменувань. Адже це певним чином легітимує використання гвардійської-георгіївської символіки.

 

Безумовно, що це тільки початок великої роботи по десовєтизації військових частин, установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, вузлів урядового зв’язку Служби безпеки України, органів Державної прикордонної служби України та підрозділів Державної спеціальної служби транспорту, вищих військових навчальних установ та організацій. Присвоєння почесних найменувань має бути не спонтанним, а на основі детально опрацьованої та узгодженої національної системи. Присвоєння назв та перейменування військових частин (установ) має розглядатись державним та військовим керівництвом держави як найважливіший засіб національно-патріотичного виховання особового складу ЗСУ, НГУ тощо. Військовим частинам (установам) замість старих найменувань, мають присвоюватись імена знаних національних героїв та воєначальників, які внесли значний особистий вклад у захист України, включаючи і героїв російсько-української війни, яку розв’язала РФ у 2014 р.

 

Ще 2006 року Міністерством оборони планувалось змінити нумерацію військових з’єднань та частин Збройних сил України. На жаль, і зараз вона з часу ЗС СССР. У нас, приміром, є 128-ма окрема Закарпатська гвардійська гірсько-піхотна бригада, 703-й інженерний Вінницький полк, 777-й окремий полк матеріального забезпечення, 169-й навчальний гвардійський центр і т. д. По-перше, їх немає в Українській державі у такій кількості. А по-друге, це сприймається як щось чужорідне, не системне.

 

Cпадкоємцем СССР є Російська Федерація, а отже і ЗС РФ є спадкоємцем ЗС СССР. Тож на четвертому році російсько-української війни, в 100-річчя Національної революції настав час позбутись антиукраїнських елементів «спільної» з Росією історії. Про сучасні Збройні Сили України ми ведемо мову з 6 грудня 1991 року. З лютого 2014 року почалася нова ера в історії України, і в ній совєтським символам місця не має бути. Україна має творити спільні сакральні сенси, відмінні від ворожих, які працюватимуть на самоідентифікацію українського вояка, громадянина України. Потреба такої політики зумовлюється ще одним чинником: російська агресія спирається на совєтські міфи та стереотипи, кремлівська пропаганда мобілізує на боротьбу проти України людей, котрі є носіями совєтської ідентичності.

 

«Війна із зовнішнім агресором, в ролі якого виступила Росія, сприяла зміні змісту «ми – наше» для значної категорії людей, що донедавна знаходились у пострадянській парадигмі. Фактично шляхом революційних потрясінь відбулись зрушення, які не проявились еволюційно внаслідок відсутності цільової програми національної ідеї від 1991 року. Однак виявилось, що радіти і розслаблятися надто рано. Оскільки радянська тактика розмивання національної самоідентіфикацій, як ракова пухлина, дала глибокі метастази і до того ж двох типів.

 

Перший тип – це люди, які сьогодні досі залишаються носіями радянських кліше. Сюди належить левова частка кадрових військових (як не дивно, це звучить в умовах війни з Росією вже протягом двох (трьох – авт.) років), а також чимала частина чиновників та освітян. Це якраз представники тих суспільних категорій, для «обробки» яких використовувалися методи нав’язування дихотомії відчуття гордості – чіткі маркери пропаганди (історичні міфи, штучні предмети самоідентифікації – блакитний берет десантників, тощо).

 

Тривала війна з країною, яка народила зазначені маркери, не знищила їх. Вони продовжують замінювати власне українські маркери або мімікрують під такі. Крім того, відчуття класової або групової належності, яке виховувалось 70 років як альтернатива національній самосвідомості, і сьогодні дає результати. Часто воно проявляється як домінація вузькопрофільного (ми – десантники, ми – шахтарі тощо) чи регіонального патріотизму над національним» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Слід зазначити, що совєтська тактика розмивання національних самоідентіфикацій дала ще один свій плід.

 

«Другий тип – це нове покоління активістів, які часто мають закордонну освіту, стажування чи досвід роботи. Категорія, як правило інфікована зідеалізованим лібералізмом, яка намагається доволі буквально імплементувати досвід, світовідчуття та стиль діяльності західного світу, не враховуючи різницю в кілька поколінь розвитку, яка існує між свідомістю і реаліями України і того ж західного світу. Харакретною рисою діяльності цієї групи є уникання акцентів на національних особливостях, демонстративне уникання «шароварщини» (як спрощеної форми подачі національної культури), пріоритет наднаціональних та загальнолюдських цінностей» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Носії совєтської свідомості – благодатне середовище для подальшого розгортання російської агресії. Незнання українцями своєї історії підсилює міфи, які використовує агресор – Російська Федерація.

 

У 2017 р. відзначаємо 75 років з часу утворення УПА, яка мужньо боролася з тими ж ворогами, що і нинішнє покоління українських вояків на Донбасі.

 

Але… Ось що транслював телеканал «NewsOne» 23 липня 2017 року в телепередачі «Субъективные итоги», яку вів В. Піховшек: «Я всегда был уверен, что законы Украины о декоммунизации – не столько законы о декоммунизации, сколько о бандеризации Украины, идеологическом оформлении националистической Украины, не более того» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

До речі, рекламуючи себе, «NewsOne» стверджує, що «это совершенно новый подход к новостям» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

У нинішніх умовах декомунізація – це елемент політики безпеки держави. Це єдиний шлях відновлення/творення української національної ідентичності, яка може стати заборолом російській інформаційній війні, російським міфам у цій гібридній війні. Зменшення кількості носіїв совєтської ідентичності зменшить можливості В. Путіна в Україні.

 

Цього року ми відзначаємо 100-річчя з початку Української революції. Президент Петро Порошенко проголосив 2017 рік Роком Української революції 1917-1921 рр., а Кабінет Міністрів затвердив План заходів аж до 2021 року. Є Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII та Додаток до неї. Президент України Петро Порошенко 1 травня 2017 р. присвоїв ім’я Богдана Хмельницького одній з частин ЗСУ. У зверненні президента зазначено, що проявом поваги до борців за незалежність є утвердження символічного зв’язку між українськими воїнами минулого і сьогодення.

 

Я. Дашкевич підкреслював, що Україна не від сьогодні стала полігоном для реалізації чужих, також дуже кривавих й оплачених втратою національної незалежності, ідеологічних конструкцій. Особливо яскраво проявилося це у 1917–1921 та наступних роках (Дашкевич Я. Україна у вогні ідеологій / Я. Дашкевич // Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів : В-во отців Василіян «Місіонер», 1998. – С. IV).

 

Спочатку соціалістичні ідеї, а згодом – більшовицька ідеологія нівелювали практично все національно-духовне в Україні, що не було знищене століттями російським самодержавством. Але нині стає дедалі очевидніше, що збройна агресія Росії проти України стала наслідком не лише політики кремлівських імпер-шовіністів, а й стратегічних прорахунків і безвідповідальності нашої владної еліти упродовж усіх років незалежності.

 

У 2017 році у ЗМІ появилася інформація про відзначення річниць 99-ї, 78-ї, 93-ї та ін. військових частин і ВВНЗ. Тобто відзначаються Дні військових частин, як і в ЗС СССР. Далеко не завжди вони відповідають почесним найменуванням присвоєним їм у ЗС України. День військової частини та його святкування має бути пов’язано з життєвим шляхом героя (героїв), чиє імя носить військова частина.

 

Але, на жаль, така робота системно не проводиться, а багато хто до кінця не розуміє небезпеку святкування совєтських свят. Вони досі ментально живуть в СССР і не бажають усвідомлювати наслідків своєї діяльності/бездіяльності у нових реаліях. Фактично йдеться про совєтську (зараз російську) історію (про неї йдеться і в ще функціонуючих кімнатах та музеях бойової слави), часом з прапорами на яких «старе» почесне найменування.

 

Досить наочно це можна побачити на прикладі 24-ої окремої механізованої бригади СВ ЗСУ. 26 липня 2013року на Яворівському полігоні (Львівщина) відбулося святкування 95-ї річниці з дня створення 24 омбр. Почалося святкування з такої події: «Аби не забувати своїх героїв (?! – авт.) почали з відкриття пам’ятного знаку першому командиру (начальнику – авт.) дивізії Гайну Дмитровичу Гаю (Бжишкяну), який очолював з’єднання в період громадянської війни» (24-та Залізна Дивізія – Історія і сучасність. – YouTubehttps://www.youtube.com/watch?v=axzlWoCkb0w-2. 41-2. 51сек. ).

 

Організатором і першим начальником Самаро-Симбірської дивізії (ЗС Росії) був Г. Д. Гай, політичними комісарами – старі самарські більшовики Н. Ф. Панов і Б. С. Лівшіц (Улица Пионерская, 22. Штаб 24-й Самаро-Симбирской Железной дивизии. http://seleste-rusa. livejournal. com/1048488. html).

 

Д. Гай став широко відомим після звільнення Симбірська – рідного міста В. Леніна (теперУльяновськ – обласний центр Російської Федерації). А дивізія офіційно стала «Железной». «Именно Гай направил В. И. Ленину телеграмму: «Дорогой Владимир Ильич! Взятие Вашего родного города – это ответ на Вашу одну рану, а за вторую будет Самара». Писатель-исследователь Дунаевский доказал, что именно Гай является автором этой «целебной» телеграммы». (Памятник Гая. https://agentika. com/ru/encyclopedia/ 4f3fb733-a545-4611-ba8e-24726ee2a79a/places/root/ 0be88977-46c0-4271-a877-85445df69a95?version=kut-0).

 

У листопаді 1918-го, коли була введена єдина нумерація з’єднань, вона стала 24-ю Симбірською стрілецькою (в ЗС Української Держави вже існувала своя система нумерації). На той час дивізії було присвоєно почесне найменування «Железной» і вона першою серед з’єднань Красной Армії була нагороджена найвищою на той час нагородою Республіки – Почьотним Революціонним Красним Знамєнєм.

 

Але! Існувала й відважно воювала у складі армії УНР у 1919-1920 рр. Українська 3-тя Залізна дивізія, що прославилась своєю боєздатністю, за що й отримала почесну назву «Залізної». Командиром дивізії був генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (з 5.10.1920 р. – генерал-хорунжий). Голова Директорії УНР і Головний Отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра постійно у своїх наказах Залізну дивізію відзначав як найкраще з’єднання армії УНР. Саме на 3-тю Залізну дивізію було зосереджено головний удар червоної кінної дивізії Примакова у листопаді 1920 року, щоб змусити Дієву армію УНР до відступу на територію Польської Республіки. Керівництво Красной Армії добре знало що таке Українська Залізна дивізія. То хіба нічим нам зараз пишатися? Хіба немає кого згадувати та вшановувати?

 

24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького веде свою історію від 24-ї стрілецької дивізії, яка існувала у складі Збройних сил СССР із 1918 по 1991 роки, і в складі ЗС України – з 1992 по 2003 рр. Невеличка довідка. 26 липня 1918 року на базі Сенгілєєвсько-Ставропольського угруповання бойових загонів самарських та симбірських робітників було сформовано Першу Симбірську стрілецьку дивізію Східного фронту Червоної Армії, яка дійшла до 1991 р. в складі ЗС СССР як «24 окрема механізована Самаро-Ульянівська, Бердичівська, Залізна, ордена Жовтневої Революції, тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького дивізія». У складі ударної групи 12-ї армії красних 24-та дивізія під командуванням начдива В. Павловського воювала проти союзницьких польсько-українських військ у 1920 році, з боями дійшла майже до Львова (тобто брала участь у нищенні української державності). В історії 24-ї стрілецької дивізії начдиви Гай (Гайк Бжишкян) Гая Дмитрович та начдив В. Г. Павловський подаються як визначні командувачі.

 

В Українській Державі під орудою Гетьмана Павла Скоропадського, визнаної 30 країнами світу, за кілька місяців 1918 року була напрочуд швидко розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. В тогочасній Українській Державі творилась національна армія, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Було прийнято закон про створення мережі середніх і вищих військових навчальних установ, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу.

 

У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів). Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот. Особлива увага приділялася відродженню козацтва.

 

Ще один фрагмент української мілітарної історії. «Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

Історик Роман Коваль досліджує історію українських повстанців, які воювали в 1919-1921 рр. в Холодному Яру – урочищі на Чигиринщині – знаковому місці в українській історії. Роман Коваль розповів (інтерв’ю було записане в 2008 році) про цікавий факт, який стосується історії 24 дивізії. «14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії». (Таємниця отамана Марусі. http://novasich. org. ua/index. php?go=News&in=view&id=3385).

 

Тричі Червонопрапорною ця дивізія стала після війни СССР з Фінляндією 1939-1940 рр., відзначившись при прориві лінії Маннергейма на Карельському перешийку. Пізніше брала участь в окупації та анексії Естонії.

 

18 лютого 1992 р. військовослужбовці дивізії склали Військову присягу на вірність українському народу. 19 травня 2001р. Указом Президента України № 268/2011, дивізії було присвоєно почесне найменування «імені князя (?! – авт.) Данила Галицького». Повне найменування: «24 механізована Самаро-Ульянівська Бердичівська Залізна ордена Жовтневої Революції тричі орденів Червоного Прапора орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізія імені князя Данила Галицького». 1 вересня 2003 року дивізію було переформовано в 24-ту окрему механізовану бригаду (24 ОМБр) України.

 

Четвертий рік йде російсько-українська війна. Гібридна війна… Найменування 24-ої окремої механізованої бригади змінене Указом Президента України №646/2015 від 18 листопада 2015р. Тепер – 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (чому «князя», а не «короля»?! – авт.) Данила Галицького. До речі, ніякого памятника королю Данилу в окремій механізованій бригаді немає.

 

А наприкінці липня 2017 року 99-річницю (?!) заснування відзначила 24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького. (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

Перед самим святкуванням бійці 24-ї бригади повернулись із східного фронту. Ще декілька тижнів тому бійці утримували фронт в районі Попасної. За майже чотири роки війни бригада пройшла бойовий шлях від взяття Слов’янська до боїв з російськими десантниками на кордоні.

 

За час російсько-української війни 105 військовослужбовців бригади загинули та більше півтисячі отримали поранення. Наприкінці цього року 24 омбр знову виконуватиме бойові завданння в зоні АТО (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

До речі, «Террористы «ЛНР» вновь «засветили» БТРы российской 23-й бригады из Самары». І дальше «На видео сепаратистов вчерашней атаки четко видны тактические знаки, которые относятся к самарской 23-й бригаде (23-я отдельная гвардейская мотострелковая бригада, в/ч 65349)». Так-так, вояки із тої самої російської Самари, про яку йдеться в історії 24 омбр воюють сьогодні проти України, проти наших захисників Незалежності. (https://censor.net.ua/photo_news/347503/terroristy_lnr_vnov_zasvetili_btry_rossiyiskoyi_23yi_brigady_iz_samary_rassledovatel_pavlushko_foto)

 

Бригаду називають легендарною та Залізною. І знову: «Історія підрозділу сягає часів громадянської війни в Російській імперії». (24-та механізована бригада святкує 99-річчя. https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

«Цікаво, що термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна». Усе, що не вписувалося в рамки «генеральної лінії партії», подавалося як «контрреволюційне» та «буржуазне». Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917– 1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

У 2018 році в рамках відзначення Української революції 1917-1921 рр., українці будуть відзначати 100-річчя Листопадового Зриву, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Галицької армії, разом із Національною Академією СВ ЗСУ ім. гетьмана Петра Сагайдачного вшановувати пам’ять Командувачів УГА – генералів Гната Стефаніва (учасника першого Зимового походу частин армії УНР) та Мирона Тарнавського, Богуслава Шашкевича (внучатого небожа будителя України Маркіяна Шашкевича) – отамана УГА, командира 9-ої Белзько-Угнівської, згодом 21-ої Збаразької й 4-ої Золочівської бригад УГА, які навчались у Львівській школі кадетів піхоти.

 

А також в 2018 року виповнюється 400 років з часу походу П. Сагайдачного на Москву. Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» – «невдобна» тема».

 

Участь українських козаків у походах на Москву зовсім не вписувалася до совєтської історіографії та до насаджуваної нею тези про братність українського та російського народів. Тому, використовуючи орвеллівський (перший переклад книги Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» був здійснений українською мовою в 1947р. – див. «Універсум» № 5–6, 2017. – авт.) принцип «хто контролює минуле – той контролює майбутнє», згадки про зовсім недружні козацькі акції проти північних сусідів совєтські історики за традицією не помічали». (Олексій Горбачевський. Похід Сагайдачного на Москву. https://siver. com. ua/publ/4-1-0-54).

 

Сьогодні нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська, а також ознакування місць пов’язаних з подіями Української революції 1917-1921 рр., насамперед у Києві. До цього часу належно не пошанована пам’ять полковника Армії УНР Є. Коновальця – одного з найвизначніших політичних і військових діячів в історії України ХХ ст.

 

Також у Львові є те, що потребує свого довершення. Йдеться про виконання Розпорядження Львівської міської ради № 800 від 10.12.2003 р. Про встановлення пам’ятної таблиці старшинам і стрільцям 1 Галицького полку ім. Князя Льва на будинку № 12 на вулиці Лисенка. ([Електронний ресурс].-Режим доступу: http://www8.city-adm.lviv.ua/pool/info/doclmr_1.nsf/bb9af1ebe54c3226c225640d00458b6f/851ec689d432897ac2 256dfa00560bb9?OpenDocument&Click=).

 

Історія Листопадового чину тісно пов’язана з 15-им піхотним полком. 1 листопада 1918 року в місті Львові на базі 15-го піхотного полку було сформовано військову українську частину – «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва».

 

Статути ЗСУ треба зробити Українськими. Один із багатьох, але важливий приклад. Військовослужбовці, резервісти та військовозобов’язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад та офіцерський склад. (Закон України Про військовий обов’язок і військову службу. Стаття 5. Склад військовослужбовців, резервістів і військовозобов’язаних. Військові звання. (Назва статті 5 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1634- VII від12. 08. 2014). Відповідно до українських військових традицій козацьких часів, УСС і часів національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр. армій УНР і УГА, УПА, офіцерів називали старшиною (генеральна старшина, булавна старшина, молодша старшина).

 

Отже, визначення старшинського складу в ЗСУ для не офіцерів протирічить українській військовій традиції (вірно підстаршинський склад). Окрім цього, це вносить складнощі в розуміння української мілітарної тяглості. А військове звання «старшина» (введене постановою ЦВК і РНК СССР від 22 вересня 1935 року, яке присвоювалось найкращим старшим сержантам) мало б бути замінене іншим, притаманним українській військовій традиції.

 

Також треба позбутись совєтських свят, що працюють на « русскую ідєю» і є одним із способів просування та утвердження міфу «русскава міра».

 

Невже і 2018 року, коли виповнюється 780-та річниця перемоги короля Данила під Дорогичином, 24 омбр його імені святкуватиме 100-ліття військового з’єднання, яке створено в іншій державі – Росії, що зруйнувала українську державність і з 2014 р. намагається зруйнувати знову?!

 

Пора ж нарешті усвідомити очевидні речі… «Постсоветский просоветский – это тот, кто сознательно отказался от правды. Тот, кто добровольно надел на себя шоры. Тот, кто готов выносить в одну часть уравнения персональный комфорт, а в другую – судьбы всех остальных. И если это не подлость, что же тогда подлость?» (Павел Казарин. Адвокат дьявола. Чем опасен постсоветский любитель СССР http://nv.ua/opinion/kazarin/advokat-djavola-chem-opasen-postsovetskij-ljubitel-sssr- 1661447.html).

 

ЗСУ не можуть культивувати систему цінностей агресора. Відбувається еволюція національної свідомості в умовах війни за Незалежність, що веде до української ідентичності. Ті, які осмислили трагедію свого народу, не будуть святкувати свята свого окупанта, ставити пам’ятники герою армії, яка нищила твою державність 100 років тому і яка нищить її зараз.

 

Тяжко виграти війну, коли прославляються герої та перемоги ворога. Ворог хоче перекрити значення українських воєн за Незалежність своїми більшовицькими війнами та їх символами. З боку Росії та її поплічників йде постійна маніпуляція щодо підміни національних цінностей, зміни свідомості українців на користь агресора.

 

«Що таке маніпуляція? ([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://viterinfo.blogspot.com/2015/06/blog-post_15.html. Римська армія складалась із легіонів, легіони – із когорт, когорти – із центурій, центурії – із маніпул. Звідси і походить поняття «маніпулювати». Легіон складався із 5-и когорт, когорта – із 10-и центурій, центурія – із 10-и маніпул, маніпула – із 10-и легіонерів).

 

Це обернення людей на колаборантів без їхнього відома – «вербовка втьомную», кажучи гебістським лексиконом. І люди, які самі того не розуміючи, працюють на ворога, повторюючи і тиражуючи якісь речі, – от просто нерефлексивно». (Оксана Забужко: Україна має багато переваг перед Європою, яка боїться Росії. http://espreso.tv/article/2017/07/30/zabuzhko).

 

Важка битва за українську ідентичність, її недовершеність може мати і неабиякі військові наслідки. Росія без України не може відродитись як світова наддержава. Пуповина з Росією досі не перерізана, Кремль веде інформаційну війну на руйнування української ідентичності. Тому, якщо не поборювати залишки совєтизму, то даємо аргументи Путіну для підтвердження його тези, що ми «єдіний народ».

 

«Так называемая русская идея, как бы она ни формулировалась изначально, всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы наших танков. И это притом, что она может быть очень красиво упакована в слова о духовности, доброте, несении идеалов справедливости и света», – заявив 15 липня 2014 р. в екслюзивному інтерв’ю виданню «Гордон» репортер, телеведучий, депутат Государственной Думы чотирьох скликань, а тепер публіцист Алєксандр Нєвзоров. (Невзоров: Русская идея всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы танков. http://gordonua. com/publications/nevzorov-russkaya-ideya-vsegda-privodit-tolko-k-odnomu-k-neobhodimosti-namotat-chuzhie-kishki-na-gusenicy-tankov- 31765. Htm).

 

Нація має виховуватися на прикладах національного героїзму, пріоритетності державних і національних інтересів. В основі всього національного військово-патріотичного виховання мають бути традиції українських національних формувань, які підносять ідеали української державності. Має нарешті відбутися очищення від совєтчини, для того щоб військо отримало незасмічені ніякими чужими елементами традиції українських національних формувань. Треба нарешті розрубати цей «Гордіїв вузол»…

 

Р.S. По завершенні роботи над цією статтею було опубліковано Указ Президента України № 234/2017 від 23. 08. 2017 р. (http://www. president. gov. ua/documents/2342017- 22422). Відповідно до Указу, присвоєно: 16 окремій бригаді армійської авіації Збройних Сил України почесне найменування «Броди», 1-й окремій танковій бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Сіверська», 48-й інженерній бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Кам’янець-Подільська».

 

А також цим указом уточнено раніше присвоєні почесні найменування. «72-га окрема механізована Красноградсько-Київська бригада» тепер – «72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців». «24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького» тепер «24-та окрема механізована бригада імені короля (нарешті! – авт.) Данила».

 

Указом Президента України № 234/2017 від 23 серпня 2017 року (http://www. president. gov. ua/documents/2322017-22414) 1-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «Президентська імені гетьмана Петра Дорошенка».

 

Попри ці позитивні зміни, викладене в статті має спонукати до подальших зусиль щодо виходу з інформаційного поля Росії. І чим швидше це зрозуміють відповідні державні інституції – тим ліпше.

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

(*) Гордіїв вузол. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua/33/53395/32918.html За легендою, наведеною старогрецьким істориком Плутархом (І–II ст. н. е.), фрігійці, послухавши поради ора- кула, обрали царем першого, хто зустрівся їм з возом біля храму Зевса. Це був простий хлібороб Гордій. В пам’ять про своє несподіване звеличення Гордій поставив у храмі Зевса цей віз, прив’язавши ярмо до нього дуже заплутаним вузлом. Олександр Македонський, дізнав- шись про пророцтво оракула («той, хто розплутає Гордіїв вузол, стане володарем усієї Азії»), розрубав вузол мечем. У переносному вживанні «Гордіїв вузол» – заплутана справа; «розрубати гордіїв вузол» – розв’язати складне сплетення обставин швидко і несподіваним способом.

 

ЖУРНАЛ УНІВЕРСУМ  7-8(285-286), 2017

2015 року «Універсум» (ч. 5-6) надрукував статтю Петра Костюка «Коли звільняться від радянської спадщини Збройні сили України», у 2016 році (ч. 1-2) побачила світ його стаття «Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні». Сьогодні ще зарано говорити про те, що ЗСУ вдалося вийти з інформаційного поля Росії. Тому знову повертаємось до проблем інформаційного «Гордіївого вузла» Збройних Сил України. 

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.