Громадянська позиція чи… «наївна дурість»

Який вибір зробить медіаспільнота?

Наталя Іщенко

9 лютого, 2018 – 12:26

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Спочатку «Hard с Влащенко» на телеканалі ZIK із колишнім заступником голови Адміністрації президента часів Віктора Януковича Андрієм Портновим, потім програма «Гордон» на «112 Україна» з колишнім депутатом від Партії регіонів Оленою Бондаренко викликали шквал обурення в соціальних мережах і дали старт дуже емоційному обговоренню теми «журналістів-зрадників». Але що ж ми побачимо, якщо відкинемо емоції та спокійно й професійно розберемося в тому, що відбувається в інформаційному просторі України?

«ТЕПЛА ВАННА» ДЛЯ ГОСТЯ

Найбільше нарікань у зв’язку із появою на екранах Портнова та Бондаренко було висловлено безпосередньо на адресу ведучих програм. Небайдужі громадяни обурювалися самим фактом запрошення цих персон в ефір, натомість колеги-журналісти були більш стриманими, але й вони вказували на порушення — професійних стандартів під час проведення інтерв’ю.

Дійсно, запитання до змісту бесід в ефірі є. Гостям студії не ставили незручних запитань на «гарячі» теми, і, в цілому, обидві програми виглядали більш схожими на т.зв. іміджеві, ніж на журналістські.

Втім, якщо це враження дійсно ґрунтується на реально існуючих домовленостях, то з цієї точки зору вибір саме цих зірок телебачення для просування «колишніх» виглядає цілком закономірним. Наташа (колись просто Наталія) Влащенко та Дмитро Гордон давно відомі як одні з найкращих в країні майстри інтерв’ю. Саме на розлогих бесідах із відомими людьми роками спеціалізуються і вони самі, і створені ними комерційні видання «Публичные люди» та «Бульвар Гордона» (колись просто «Бульвар»). Тому, якщо припустити, що десь існує написаний «комунікаційний план з повернення до української політики команди Януковича», то поява Портнова та Бондаренко у програмах Влащенко та Гордона виглядає логічним та професійним з точки зору PR-технологій кроком.

За цих умов вимагати у ведучих «гострої»дискусії немає жодного сенсу. Якщо теми програм заздалегідь обговорювалися, як це відбувається напередодні такого типу інтерв’ю, то чим гостріше питання, тим переконливіше та привабливіше для глядачів буде виглядати ретельно підготовлена ще до початку ефіру відповідь гостя. (Щонайменше, так каже нам теорія комунікацій. На практиці все, звісно, залежить від рівня підготовки спікера та професіоналізму його консультантів. Коли є сумніви щодо останнього, то тоді під час інтерв’ю все ж таки намагаються уникнути занадто незручних тем.)

НЕЕТИЧНА ЕТИКА

Що стосується журналістських стандартів, то ця проблематика є набагато складнішою, ніж оцінка передач з точки зору якості піару гостей.

Перше, що мають зробити ті, хто обурюється з приводу «не тих» гостей, — це переглянути всі відомості про власників каналів, на яких транслювалися «Hard с Влашенко» та «Гордон». Є багато чуток щодо того, хто саме сьогодні «стоїть» за ZIK-м та «112 Україна» і реально впливає на їхню редакційну політику. Але жодна плітка не стверджує, що це є т.зв. «патріотично налаштовані сили». Всі розмови обертаються навколо зв’язків медіа або з Віктором Медведчуком, або з колишніми можновладцями часів Віктора Януковича, тобто це, умовно кажучи, «проросійський» та «антимайданівський» напрям. Відповідно, за такого контексту, наявність серед гостей популярних програм осіб «відповідної орієнтації» виглядає більш логічною, ніж їх відсутність, або присутність в ефірі умовних «українських патріотів».

Інше зауваження до передач за участю Портнова та Бондаренко стосувалося етичного виміру присутності на екранах соратників Януковича. Але тут багато хто ставив таке, цілком справедливе, запитання: а чому до цих персонажів немає жодних питань з боку нинішньої влади? Олена Бондаренко живе в Києві, під охороною, яку їй надала держава Україна. Портнов, як кажуть, зберігає свій вплив на українські суди. (Може, це і неправда, але через те, що українське правосуддя, яке, як і раніше, не дуже «любить» активістів Євромайдану та налаштованих антиросійських українських патріотів, ці чутки сприймають із високим ступенем довіри.) Тобто в цих умовах залишається апелювати не до законодавства та влади, а лише до такого розмитого та невизначеного поняття, як журналістська етика. Утім, з цим явищем в української журналістиці все ще гірше.

Достатньо нагадати, що Комісію з журналістської етики (?!) очолює Андрій Куликов. У вересні 2016 року він побував на окупованій території, де брав участь у передачі місцевого телеканалу разом із представниками сепаратистів (автор цієї статті тоді писав про це контраверсійне призначення нового керівника Комісії з журналістської етики у блозі газети «День» «Новий «наглядач» для ЗМІ»).

І в Донецьку, і потім, повернувшись до Києва, Куликов вимагав від українських журналістів поїздок на окуповані території за точкою зору «іншої сторони», а від української влади — прямих перемовин із керівництвом «ДНР» та «ЛНР» — тобто якраз того, що вимагає від керівництва України Кремль.

Але на цьому опис досягнень головного з журналістської етики в Україні не вичерпується. Гучний скандал виник, коли Андрій Куликов як ведучий «Громадського радіо» у сторічний ювілей «Великої жовтневої соціалістичної революції» запросив до студії… лідера недозабороненої Комуністичної партії України Петра Симоненка!

Якщо «головний інспектор» з журналістської етики закликає співробітничати з маріонетками агресора на окупованих територіях та займається просуванням тоталітарної комуністичної ідеології в ефірі відносно незалежного медіа, то чого можна вимагати від ведучих передач на комерційних телеканалах? І Влащенко, і Гордон працюють у рамках власної редакційної політики телеканалів і не роблять нічого, що теоретично могла би засудити професійна спільнота в особі етичної комісії на чолі з Куликовим. Звідки у журналістів візьметься патріотизм та відповідальність за свою працю перед країною, якщо цього не вимагає ані власник, ані журналістська спільнота?

КОЛИ ОБУРЕННЯ ЗАМАЛО

Можна втішати себе, що маємо обурення патріотично налаштованої громадськості діями телезірок. Але, по-перше, кількості «обурених» та рівня цієї «обуреності» явно не вистачає, щоб обвалити рейтинг або іншим чином відчутно зашкодити діяльності телеканалів.

По-друге, думка патріотичної громадськості для медіаспільноти важить не більше, ніж думка тих сил, які якщо не організували ефіри з Портновим та Бондаренко, то точно вітали появу членів команди Януковича на телебаченні.

Щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати текст, присвячений ситуації навколо одного з цих скандальних ефірів, який надрукувало інтернет-видання «Детектор медіа» — «watchdog українських ЗМІ», провідний професійний журналістський ресурс. Чого вартує лише одна деталь: автор згаданого матеріалу вважає, що засудження присутності в українському ефірі діяча, який називає російську агресію на Донбасі «громадянською війною» пояснюється… зашореністю та боягузтвом нашого суспільства!

Ще більш красномовним є мовчання журналістських організацій, що традиційно обурюються «мовою ворожнечі» щодо виступу в ефірі «112-го каналу» колишнього першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Олени Бондаренко. Екс-нардеп дала зрозуміти, що вважає Януковича слабким політиком через те, що він не намагався завадити належним чином, із застосуванням усіх засобів, які були в його розпорядженні, державному перевороту, який підтримував Захід. Тобто через те, що він не розігнав Євромайдан. Якщо це не є «пропагандою ненависті», то що тоді є цим явищем?

Подальше вивчення пропагандистської сутності висловлювань Бондаренко малює ще більш песимістичну картину — з точку зору учасників Революції Гідності. «День» уже писав про просування в український інформаційний простір тез про «державний переворот» і «незаконне захоплення влади силою» (стаття «А поговорити… про революцію?» в №222-223). Тепер, після навали на телеефіри з цими меседжами вже напряму членів команди Януковича, можна тільки констатувати, що ця пропагандистська, політтехнологічна робота продовжується та стає більш інтенсивною.

ПОСТРІЛИ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ГРАДІВ»

Чому так склалося, що через чотири  роки після Революції Гідності та початку російської агресії «антимайданівські» й проросійські наративи в українських медіа стають все більш помітними?

Можна просто констатувати, що головною причиною є потужна гібридна агресія в інформаційній сфері помножена на реваншистський наступ «колишніх», що відбувається за умов безпорадності владних структур. Але якщо спробувати подивитися на проблему глибше, то можна побачити, що основною передумовою цього програшу в інформаційній війні є стан вітчизняної журналістики.

Великі неринкові гроші часів становлення в Україні олігархічної економіки зруйнували незалежні медіа й перевели провідні засоби масової інформації, в першу чергу телеканали, із категорії «органи влади» (в сенсі неформальної, т.зв. «четвертої влади») в категорію «товари, послуги». Медіаспільнота поступово переорієнтувалася на заробітчанство, а таке поняття, як громадянська позиція, було багатьма відкинуте як наївна дурість. Це призвело до того, що будь-яка, навіть відверто ворожа, пропаганда, якщо має системні підходи та ресурси, просувається в медіа легко й швидко.

Із цієї ситуації можна зробити тільки один висновок: інформаційна безпека держави продовжує знаходитися на такому рівні, що Україна просто не здатна убезпечити свій медійний простір від гібридного впливу та пропаганди. Хоча всім має бути зрозуміло, що ця проблема є такою ж прямою, смертельною загрозою Українській державі, як і постріли «Градів» на східному фронті.

 

Наталя ІЩЕНКО

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

«Варшавська мелодія» і «мовчання ягнят»…

Подальша проповідь пацифізму і незастосування сили призведуть до втрати всієї України

Ігор Лосєв

9 лютого, 2018 – 13:01

Певна річ, телеефір був переповнений реакціями на черговий «подвиг» польських політиків, які на тлі приреченої пасивності офіційного Києва штампують один антиукраїнський закон за іншим. З нашого ж боку лише жалюгідне бекання політологів, що благають про компроміс. Господи, який компроміс? Нам на очах у всього світу плюють в обличчя й ведуть проти нас повномасштабну ідеологічну війну. Київські політологи бояться будь-яких адекватних кроків у відповідь і лякають у разі них «відкриттям другого фронту». Але цей фронт кже відкритий Польщею проти України. І ще велике питання: про що варшавські вожді можуть за нашою спиною домовитися з Москвою. Останній «перл» польського сейму оголошує поза законом український націоналізм, головним гаслом якого виступає: «Українська Самостійна Соборна Держава». Відповідно, сейм продемонстрував свою позицію й щодо нашої держави. Якщо національно-визвольний рух нашого народу на західних землях України був незаконним, якщо боротьба за український статус Галичини й Волині була злочинною, то наступним кроком будуть територіальні претензії Варшави на ці землі. Польща піде до кінця, не наражаючись на опір. Цілком реально, що спробує взяти нас за горло, вимагаючи реституції за все, що її громадяни втратили на окупованих Польщею українських територіях.

Президент Порошенко й міністр Клімкін, ще три роки тому, проковтнувши перші антиукраїнські закони, відкрили ворота для польської ідеологічно-правової експансії на схід. Це була колосальна помилка. Як сказав свого часу Бонапарту шеф таємної поліції Жозеф Фуше: «Сер, це гірше, ніж злочин, це помилка». Якби з самого початку дали жорстку українську відповідь, Польща зупинилася б, вона завжди зупиняється, наразившись на відсіч.

На телеканалі «Прямий» говорили якраз на цю тему: Матвій Ганапольський запропонував відреагувати на польську законодавчу агресію ухваленням дзеркального українського закону. Тут-таки переполохався Микола Вересень, мовляв, тоді почнеться експансія. Це типовий зразок  малоросійського мислення: терпіти будь-які плювки у пику, сподіваючись, що у кривдника закінчиться слина. Не закінчиться. Ескалація вже триває саме внаслідок відсутності жорсткої відповіді з боку України.

Варшава перетворюється на європейську й навіть світову столицю скандалів, причому цілковито штучних, що виникають з нічого. Окрім нас Польща встигла зіпсувати відносини з Німеччиною, Литвою, а тепер уже з США, Ізраїлем і навіть Швецією, якій теж щось пред’явили щодо подій XVII століття. Так можна й до палеоліту дійти. До речі, Європейський Союз порекомендував польській владі відхилити «антибандерівський закон».  Ізраїль (теж незадоволений юридичними новелами у Варшаві) заявив про можливе відкликання свого посла. Що ж, це гідна поведінка держави, що себе поважає. А чому Київ досі не відкликав свого посла в Польщі Андрія Дещицю хоча б для консультацій?

Ще раз  переконуємося, що нинішня влада не здатна захистити Україну. Порошенко, Парубій, Клімкін обурюються в інтернеті рішеннями Польщі. Це я можу обурюватися як приватна особа, а ці пани мають владу, яку зобов’язані застосовувати на користь України. Де наші закони проти польського шовінізму й колоніалізму? Де кримінальна відповідальність за заперечення польських державних злочинів проти українців?

На «112» генерал Олександр Кузьмук теж торкнувся гострої теми. Виявилося, що він головним винуватцем погіршення відносин з Польщею вважає Володимира В’ятровича. Щоправда, коли ведучий нагадав генералові про якусь його участь за часів Януковича в петиції групи депутатів із закликом визнати волинські події 1943 року геноцидом поляків з боку українських формувань, пан Кузьмук ухилився від обговорення цього слизького питання. Потім перейшли на тему Криму, й генерал дуже обурювався тим, що в українській армії не було територіальної ротації, а військові частини в Криму на 80% складалися з кримчан. Щоразу на цьому місці пана Кузьмука підводить пам’ять. Він забуває, що територіальний принцип формування ВСУ був запроваджений за часів міністра оборони Кузьмука й верховного головнокомандувача Кучми, що й призвело до того, що замість єдиної армії ми отримали армії регіональні, які перебували під великим впливом місцевої влади. 2014 рік показав, до чого це призводить… Вірний соратник Кучми висловив глибоке неприйняття «національних дружин», у яких одразу угледів «фашизм». При тому, що там чимало людей, які захищали Україну на сході. Така-от презумпція винуватості…

Але не лише генералові Кузьмуку не подобається Інститут національної пам’яті і його директор. На «Прямому» днями Євгеній Кисельов зібрав групу українських журналістів, які висловили свою неповагу Володимиру В’ятровичу. Їм хочеться, щоб у воюючій країні не було обмежень. Між іншим, не так давно на «112»  ведуча Ганна Степанець скаржилася московському лібералові Леоніду Гозману на Україну, мовляв, вона опинилася у списку «Фрідом Хаус» серед лише частково вільних країн. Треба віддати належне Леоніду Гозману: він популярно пояснив пані Степанець, що під час війни країна не може бути повністю вільною через природні й необхідні обмеження прав і свобод. А що, Степанець сама додуматися не могла? Так складно?

Володимир В’ятрович, на мою думку, за всіх претензій до нього (інколи справедливих) робить важливу й корисну для країни справу. І він виступає своєрідним індикатором. Якщо його знімуть з посади, це свідчитиме про те, що влада повертається до ідеологічних традицій Кучми і Януковича, до тотальної проросійськості, до плазування перед імперією. І те, що кілька телеканалів почали кампанію цькування В’ятровича, — дуже поганий симптом.

У студії «Еспресо-TV» у Антона Борковського прозвучало цікаве інтерв’ю російського адвоката Марка Фейгіна, на думку якого Україна стає сприйнятливою до проросійської пропаганди, а українська влада — слабка. Особливо вражений був Фейгін провокацією телеканалу ZIK з інтерв’ю колишнього стовпа режиму Януковича Андрія Портнова. Фейгін вважає, що всі жертви Майдану були марними, якщо такі, як Портнов, можуть вести публічну демагогію. Важко не погодитися з оцінкою, яку адвокат дав нашій владі: «нерозторопна, незграбна й підкупна».

Що стосується російської пропаганди в Україні, то тут потрібен відповідний закон про її заборону. І діяти треба, як зазначив Фейгін, жорстко, не звертаючи уваги на крики із Заходу й Сходу. Ну, щоб так діяти, треба мати чисту кредитну історію. Чи є така у наших лідерів? Питання риторичне…

А на «Громадському ТБ» обговорювали питання, чи варто під час війни надавати слово тим 10—15% наших співгромадян, які хочуть, щоб нашої країни не існувало. Для «Громадського» це питання, що потребує дискусії…

Журналіст каналу пан Сайчук повідав про цікавий випадок: у Крутах під час відкриття пам’ятника героям через станцію Крути проїхав потяг з емблемою РЖД — «Российские железные дороги». Це символ нашої нинішньої влади: патріотична риторика й далеко не патріотичні вчинки. Схоже на те, що Україна вразлива перед агресором, як і 100 років тому.

А на «112» нардеп Юрій Левченко повідомив, що за рік імпорт з Російської Федерації до України збільшився на 40%. Це так наша влада воює з агресором? Саботаж. Причому імпортують з РФ не лише газ і ядерне паливо, а й каву (це відколи в Росії вирощують каву?) і пиво. А ми висуваємо претензії Заходу за недостатні санкції. Захід усе чудово бачить і явно дуже для нас не старатиметься. Навіщо? Якщо російський бізнес пречудово почувається в Україні й значною мірою контролює нашу економіку. «Еліта» в Україні сподівається, що Захід за неї виграє цю війну. Такого не буде. А тактика безконечного сидіння в окопах без рішучих дій себе не виправдає. У рухомому рядку на одному з каналів прочитав заяву нардепа й глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «Без застосування сили Крим не повернути». Це правда. Усі казочки про дипломатичну й економічну діяльність, за допомогою якої буде відновлена територіальна цілісність, є вигадками тих, хто нічого повертати не збирається. А до чого призводить незастосування сили, ми вже бачили: у Криму 2014-го це призвело до втрати півострова, в Донецьку й Луганську до втрати цих міст і ОРДЛО.

Подальша проповідь пацифізму й незастосування сили призведуть до втрати всієї України.

А Степан Хмара у студії Сергія Руденка на «Еспресо-TV» нарікав, що досі не розірвані угоди про співпрацю між СБУ і ФСБ РФ, між МВС України і МВС РФ. Звучить, звісно, приголомшливо, але важко багато чого з того, що у нас відбувається, пояснити чимось іншим. На думку пана Хмари, сьогодні при владі в Україні не державники, а гендлярі. А УПЦ МП — це п’ята колона Москви, де «смотрящим» є нардеп Новінський (так оцінив його в публічному виступі й ієрарх Київського патріархату Евстратій Зоря). Степан Хмара переконаний, що президентом України має стати патріот, який думає про країну, а не про свої особисті інтереси, не про своє самозбереження… Де ж такого узяти? На нашому політичному полі, випаленому дотла олігархічною пропагандою…

Ігор ЛОСЄВ

Рубрика:

Медіа

Газета:

№23-24, (2018)

 

Вбивство Ігоря Брановицького

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», а Ігор сказав: «Я – українець!» – Ніна Брановицька

«Ігоря та побратимів, змінюючи один одного, били арматурою і залізними трубами»

Ніна Брановицька, мати оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, військовослужбовця 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, розповідає про те, як піддавався катуванням і був убитий бойовиками угруповання «ДНР». Інформацію вона зібрала з усіх можливих джерел, зокрема і від безпосередніх свідків.

– Я – Брановицька Ніна Костянтинівна, жителька Києва. Розповідаю про свого сина – Брановицького Ігоря Євгеновича, солдата Збройних сил України.

Мій син загинув у підвалі «Мотороли» (ватажок незаконного збройного формування «Спарта», громадянин Росії Арсен Павлов –ред.) у Донецьку. Разом з іншими хлопцями, які були останніми оборонцями Донецького аеропорту, він був взятий у полон терористами після підриву терміналу, а потім застрелений.

Це була зима, мороз, поранені помирали від втрати крові, бо не було ні перев’язок, ні знеболюючих, жодної можливості надати першу медичну допомогу, а ті, кого можна було врятувати, просто замерзали.

Хлопці сподівалися, що зможуть забрати загиблих та врятувати поранених (так як до цього вони давали терористам можливість забирати своїх з поля бою), тому й пішли на переговори. Але терористи запропонували інший варіант – здатися в обмін на надання допомоги пораненим. Оскільки оборонятися не було чим, хлопці були змушені йти в полон.

Наскільки мені відомо, Ігор виступав проти того, щоб здаватися в полон, але йому було шкода товаришів, які помирали. Іншого виходу не було.

«Чули ті постріли, якими добивали поранених»

– Я бачила відео, як хлопців виводили з нового терміналу, їх вишикували перед ним, і серед бійців я впізнала й свого сина. Це було 21 січня 2015 року. Він був без верхнього одягу, у светрі й синій куртці, яку я давала йому з дому. Я відразу її побачила. Хоч обличчя у деяких кадрах було не дуже чітко видно, але то точно був Ігор.

У той час, коли наших хлопців вишикували, інші члени цих терористичних формувань пішли начебто забирати поранених, як було домовлено, але хлопці чули постріли.

Пізніше всі вони говорили, що залишалося більше поранених, ніж вивели зі сховища.

Смерть Андрія Гаврилюка (позивний «Бур») обурила усіх, бо хоч він і був поранений, але він розмовляв, навіть сигарету просив, а його тіло привезли з кулею прямо в центрі лоба.

Я говорила з бійцями, які не потрапили в полон, вони ховалися недалеко від терміналу (їх атакували саме тоді, коли вони йшли на допомогу), так от вони теж стверджують, що чули ті постріли, якими добивали поранених.

Хлопці розповідали, і відео це підтверджує, що серед терористів були жителі Донецької області, дехто називав свої позивні, а потім я вже просто з інтернету дізнавалася їхні прізвища. Там були і кадировці з Чечні.

Всіх бійців швидко допитали, повантажили у машину «Камаз» (поранених окремо, здається) і відвезли до місця розташування «Гіві» (один із ватажків угруповання «ДНР» Михайло Толстих –ред.). Це так званий об’єкт «Дім» – дев’ятиповерхівка, колишній житловий будинок, у якому селився «Гіві» зі своїми головорізами.

За словами хлопців, біля цього будинку їх вишикували, нашвидкуруч надали допомогу, кого перев’язали, кому дали попити, а потім почали своє «опитування». Я на відео бачила, як перед ними хизувався цей «Гіві», розповідав, яка багата й міцна «ДНР» і що боротися з ними – це марна справа.

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!»

Деякі хлопці щось відповідали, але він чомусь звернув увагу на Ігоря. «Гіві» підскочив до нього зі словами: «А ты молчаливий?». Ігор йому відповів, що він має право мовчати. «Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!».

Вони потім ще про щось говорили, сварилися, але цього вже не було чути.

Відео знімав такий Сергій Жук (кличка – «Москва»), він попередив бойовиків, що поки ведеться зйомка, нікого по обличчю бити не можна, тільки по голові.

«Били багато годин стільцями, арматурою, металевими трубами»

– Хлопці вже потім розповіли, що як тільки вони закінчили відеозйомку, «Гіві» пістолетом розбив Ігорю голову над правою бровою, рана була аж до кістки. Він продовжував доводити, що України немає, що є «Донецька республіка», і українським військовим там нічого робити, бо «Гіві» – «господар» цієї території.

Після того хлопців завели у підвал, побили, повантажили у машини та відвезли у інший підвал до «Мотороли», де їх особисто зустрів Захарченко. Він почав звинувачувати хлопців у всіх бідах Донецька, говорив, що вони відповідають за обстріл зупинки, на якій стояли люди.

Для залякування Захарченко показав на трьох бійців, яких катували з особливою жорстокістю. Серед них був і Ігор. Їх били і принижували там на місці, а потім кинули у машину і вивезли на окраїну Донецька. Інші бійці говорили, що їм пообіцяли, що вони зараз поїдуть на цвинтар і будуть копати собі могилу, де їх і розстріляють.

Хлопців привезли до якихось гаражів чи гаражного кооперативу, їх здивувало те, що там було багато людей. Бійців там катували, ставили на коліна.

Терористи запитали Ігоря, що він робить на «їхній землі», він відповів: «Це – моя Україна. Я – військовий, військовозобов’язаний, зобов’язаний захищати і захищаю тут своє місто, свою маму і свою країну».

Хлопці розповідали, як їх постійно били, потім знову кудись везли, знову били, вони втрачали свідомість, а потім їх знову запихали в той автобус. Ігор вже дуже погано себе почував, не міг сидіти рівно, в нього текла кров із голови, з вух, він поклав голову на спину своєму товаришеві, а бойовиків дуже турбувало, що він своєю кров’ю може змастити сидіння.

Коли вони приїхали, терористи завели хлопців у якийсь підвал, приміщення колишнього тиру, там був священник із хрестом. Бойовики вже публікували його фотографії в інтернеті, кличка цього священника «Сталін». Він бив хлопців спочатку дерев’яним хрестом, доки той не розсипався, а потім взяв металевий.

Приходили й інші бойовики і били вже тим, що було під рукою: трубами, арматурою, стільцями. Пропонували хлопцям стріляти один в одного, за це обіцяли свободу, казали, що не будуть бити.

«Москва» бачив як «Моторола» застрелив Ігоря

– Серед членів цих терористичних угруповань, які катували бійців, були й «денеерівці», й кадировці, й офіцери ФСБ, які навіть не приховували свого звання.

Один із бойовиків – «Москва», який вів зйомку, бив хлопців, стріляв з травматичної зброї над головою, а потім постріли були направлені в мого Ігоря, бо при анатомічному розтині в тілі виявлено кулі.

На інших відео Ігор в кадрі проскакує тільки мимохідь.

Хлопці розповідали, що коли вони вже були напівпритомні, зайшов «Моторола» і наказав бойовикам припинити катування, а їм – піднятися, хто міг – вставав на ноги, але Ігор вже не міг підвестися. Хтось викликав йому швидку та зробив укол, але «Моторола» підійшов до нього, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого зі словами: «Скорая ему уже не нужна, я его вылечил».

Тих, хто вижив після того перев’язали та нагодували. Відвезли в приміщення архіву у тому ж будинку СБУ, де вони й утримувалися.

Ще мені відомо, що одному з бійців, Саші Машонкіну, розпечену праску поставили на руку й придавили до стіни.

«Там ніхто не приховує, що зброю і «добровольців» постачає Росія»

– Поки я це все дізналася, я писала заяви у міліцію, в СБУ для розшуку сина. У деяких списках він був серед живих, у деяких ні. Я й сама старалася шукати, зверталася до цього «Москви», але він сказав, що нічого не знає про долю мого сина, хоча він був присутнім при його вбивстві.

Ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії

Українська армія воює не з беззахисними мирними жителями, а з бандитами, які взяли до рук зброю – зброю, яку постачає Росія. Я весь час спілкуюся з бійцями, вони говорять, що там ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії.

Добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями

У всіх нас є родичі, друзі, знайомі в Росії, з якими ми спілкуємося, у кожного своя думка й погляд на цю ситуацію, але зі слів людини, якій особисто я довіряю, мені стало відомо, що «добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями.

 

Новини: ставимося критично.

Сьогодні президент України Петро Порошенко у своєму виступі, присвяченому 100-літтю з дня битви під Крутами, назвав завойовницьку, колонізаторську, знищувальну політику Московії проти України “вічним хрестовим походом Росії проти України”. Треба нагадати панові президентові, що “Хресто́ві похо́ди — військово-релігійні походи західноєвропейського лицарства і цивільних осіб до країн Близького Сходу під гаслом боротьби за визволення Гробу Господнього та Святої Землі від «невірних». ” Так написано в українській Вікіпедії. З фрази Президента випливає, що Московія (Росія) проводила священні походи проти “невірних” українців з метою навернення їх до християнства та повернення християнських цінностей, напевно захоплених “невірними” українцями у “правовірних” московитів. А як до такого твердження президента України віднесуться українські християнські церкви та їх вірні?

 

 

 

У сьогоднішніх новинах прозвучало повідомлення, що українська поліція серйозно зацікавилася проявами корупції у системі виготовлення та видачі біометричних паспортів. Нарешті! Навіть поліція помітила цю корупцію! Але це після того, як корупція вийшла на новий організаційний рівень ‑ виникли посередницькі організації, які за відповідну плату можуть “посприяти” (причому гарантовано) у пришвидшенні отримання біометричного паспорта. А де були наші доморощені правдоборці, коли служби виготовлення біометричних закордонних паспортів “продовжували” терміни виготовлення паспортів із “законного” тижня до місяця, а з 20 робочих днів – 1,5 – 2 місяці, тим самим створюючи базу для корупції? Уже видано більше 5 мільйонів паспортів. Яка корупційна складова у їх виробленні? Кожний, хто виробляв біометричний паспорт, знає ‑ велика. Коли ви стоїте в черзі для здачі документів для вироблення паспорта, то не можете не бачити безперервний потік “позачерговиків”. Напевно зараз зменшиться ажіотаж навколо отримання біометричних паспортів, корупційні заробітки впадуть і їх уже можна помітити. Тим більше, що посередницькі організації , які “стимулюють” виготовлення паспорта, напевно не платять “податки”.

 

Андрій Велесич

Небесна таїна українського Свят-вечора

Небесна таїна українського Свят-вечора

Вітаю з Колядою, Різдвом і Новим роком

В атмосфері нинішнього неспокою  воєнного стану в Україні, переймімося на хвилю роздумами про сутність нашого національного буття, долею нашого народу, його споконвічними мріями і звернімо свій духовний зір на незбагнену таїну нашого віковічного Святого Вечора, на благовісну різдвяну зірку, що споконвік приносить нам ту незбагнену таїну народження Господнього дитятка, долучаймося до того святого предківського дійства  несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.
Нехай у нашу святкову світлицю загостять життєдайний колосистий сніп, пахуче сіно, а на столі прибраному традиційними святковими обрусами, розмістяться дванадцять різдвяних страв з символічною серед них берегинею української різдвяної традиції – кутею, а біля столу, зібравшись всією родиною, нехай підійметься до небесних висот щира українська молитва за долю кожної української родини, за здоров’я наших дорогих воїнів-героїв, що жертвуючи своїм життям не впускають у рідну Хату-Батьківщину оскаженілого російського загарбника. Згадаймо ті сім’ї, де родина,зібравшись біля столу, зі сльозами на очах оплакує своїх рідних, яким ворожа куля відібрала радість і щастя родинного святого вечора і тих що знаходяться під ворожими кулями, на передовій лінії фронту. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .
Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура  українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки  українське. У обрядах інших народів її немає.
Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!
Святкуймо, радіймо і пам’ятаймо, що доля України залежить від кожного з нас. .

Степан Івасейко.

Магія щедрівки.

Хилилася днина у сутінь небесного храму,
В аннали вертепу, в його незакінчену драму,
А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему –
Від хати, до хати – щедрівкою святість несемо.

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,
Про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,
Гей коню, мій коню – летить над землею
Окрилена згадка зорею.

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,
Там Божая Мати з Дитятком по світу ходила:
І де той початок, і де ті підзоряні плеса
В вечірній принаді чекання, кохання і весен.

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,
Горить надвечір’я, розпалює древню поему,
Вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,
Здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –
Коли ж ми зберемось у коло…! кого ще немає між нами!?
У радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,
Крізь лезо віконця, крізь вечір, розчахує душу щедрівка.
Степан Івасейко